[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 412-429.]

Попередня     Головна     Наступна





ГЕРОЇ ЛІТЕРАТУРНІ В ПАМ’ЯТНИКАХ — образи героїв літ. і фолькл. творів, втілені в монументальній скульптурі. Пам’ятники споруджуються у вигляді окремих фігур або цілих груп, в одному комплексі з пам’ятниками авторам творів чи у вигляді рельєфів на постаментах цих пам’ятників. Уже в античні часи створювалися пам’ятники міфол. і казковим героям. Особливо багато їх споруджено в різних країнах за останні два століття. Так, у Талліні встановлено скульптуру героїні давнього ест. нар. епосу Лінди (скульптор А. Л. Вейценберг, 1880). В Єревані — пам’ятник героєві вірм. епосу Давиду Сасунському (скульптор Е. Кочар, 1959). В англ. місті Ноттінгемі є пам’ятник героєві поетич. легенд і балад Робіну Гуду (скульптор Дж. Вуддфорд, 1952). На Уралі, в Челябінську, споруджено монумент «Орлёнок» (скульптор Л. Головницький), що втілює образ героя-комсомольця періоду громадян. війни з однойм. популярної пісні. На степовому кургані побл. Каховки звівся пам’ятник героям громадян. війни «Легендарна тачанка», створений 1967 скульпторами Ю. Лоховиніним, Л. Михайльонком і Л. Родіоновим за мотивами «Пісні про тачанку». В 1982 в Києві за проектом В. З. Бородая споруджено скульптурну композицію «Засновники Києва», яка відтворює героїв «Повісті временних літ» — Кия, Щека, Хорива і їхню сестру Либідь. У Путивлі Сум. області встановлено пам’ятник героїні «Слова о полку Ігоревім» — Ярославні (скульптор В. М. Клоков, 1983).

Серед пам’ятників героям видатних творів світової л-ри — скульптури Дон Кіхота і його зброєносця Санчо, ін. персонажів роману М. Сервантеса, встановлені в Мадріді й Севільї (Іспанія), а також у Мехіко (Мексіка). В Лейпцігу (НДР) є скульптурні портрети Фауста і Мефістофеля з «Фауста» Й. В. Гете (скульптор М. Молітор, 1913). В амер. містечку Ханнібал, де пройшли дитячі роки Марка Твена, стоїть чавунна скульптура Тома Сойєра і Геклберрі Фінна — персонажів його твору (скульптор Ф. Хіббард, 1926). Є пам’ятники, де поряд з письменниками зображено їхніх героїв. У Ленінграді на постаменті пам’ятника І. Крилову відтворені персонажі з його байок. У Стратфорді-он-Ейвон (Англія) на центр. площі з чотирьох боків пам’ятника В. Шекспірові розташовані фігури дійових осіб його драм — Гамлета, принца Гаррі, Джона Фальстафа і леді Макбет (автор проекту Р. Гауер, 1888). Ряд пам’ятників героям літ. творів — окремих або в комплексі з пам’ятниками письменникам — встановлено на Україні. На постаменті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві — барельєфи з зображенням троянців на чолі з Енеєм, сцени з «Наталки Полтавки» й «Москаля-чарівника» (скульптор Л. Позен, 1903). У Харкові навколо постаменту пам’ятника Т. Шевченку встановлено 16 постатей, які символізують важливі етапи визвольної боротьби укр. народу. Перша з них — героїня поеми «Катерина» (скульптор Г. Манізер, 1935). В лісі коло рідного села І. Франка (кол. Нагуєвичі) 1981 авторською групою працівників і студентів Львів. ін-ту прикладного та декоративного мистецтва у складі С. Мигая, П. Штеренштейна, А. Сухорського, Я. Дмуховського, Я. Гойди, Л. Юрчука та ін. створено худож.-меморіальний комплекс «Стежка Івана Франка». У ньому — 17 тематичних композицій, виконаних у дереві, серед них — «Каменярі», «Мойсей», «Захар Беркут» та ін. Спорудження пам’ятників літ. героям служить справі популяризації л-ри, збагачує нац. культуру, відіграє велику роль в ідейно-естетич. вихованні людей. Іл. див. на окремому аркуші, с. 256 — 257.

Літ.: Рубинштейн А. Памятники литературным героям. «Юность». 1962, № 2; 1963, № 3; Шевченко в образотворчому мистецтві. К., 1963; Ігорчук С. Стежка пам’яті. «Жовтень», 1981, № 8.

В. М. Лесин.



ГЕРОЇДИ [від грец. ήρωις (ήρωιδος) — героїня] — в античній л-рі поетичні твори, що мають форму листів-послань, написаних нібито міфол. героїнями, а пізніше — й істор. особами, своїм коханим або чоловікам (напр., листи Пенелопи до Одіссея). Жанр започаткував і розвинув Овідій (цикл «Героїди»). Він мав послідовників у поезії Відродження і класицизму. Певним аналогом Г. може бути «Плач Ярославни» в «Слові о полку Ігоревім» та його численні переспіви.


ГЕРОЇЧНЕ в літературі — утвердження засобами худож. слова духовної величі людини, зображення і поетизація її мужності і самовідданості в ім’я ідеалів справедливості і високої моралі. В естетиці Г. — одна з форм вияву високого, яка полягає у звершенні окремою особою чи народом великих за сусп. значенням діянь, що відповідають потребам істор. розвитку. Конкретний зміст Г. і форми та засоби його втілення змінювались історично: від міфол., народнопоетичних, від класицизму і романтизму до мистецтва реалістичного. Високі зразки Г. створили в дожовтневій рос. і укр. л-рі письменники-демократи («Російські жінки» М. Некрасова, «Гайдамаки» Т. Шевченка, «Вічний революціонер» і «Каменярі» І. Франка, «Давня казка» Лесі Українки та ін.). Коли боротьба героя за свободу і щастя народу вимагає самопожертви, Г. пов’язується з трагічним. В л-рі єоціалістич. реалізму трагізм героїчного діяння завжди має оптимістичне забарвлення — торжествує справа, в ім’я якої загинув герой («Оптимістична трагедія» Вс. Іванова, «Загибель ескадри» О. Корнійчука). В. І. Ленін розрізняв дві форми Г. — окремий порив у складних обставинах і найтрудніший героїзм «масової і буденної роботи» (Ленін В. І. Повне зібр. тв., т. 39, с. 17), значення якого в умовах соціалістич. сусп-ва він підкреслював особливо. Життєствердний характер л-ри соціалістич. реалізму зумовлює багатство ідейно-змістового і жанрово-стильового вираження Г.: романтично піднесене («Вершники» Ю. Яновського, «Прапороносці» О. Гончара, «Безсмертя» М. Бажана, «Прометей» А. Малишка), філософськи заглиблене («Слово про рідну матір» М. Рильського), повсякденно звичне («Василь Тьоркін» О. Твардовського). Див. також Герой художнього твору.

К. П. Фролова.


ГЕРОЙ ЛІРИЧНОГО ТВОРУ, ліричний герой — особа, чиї думки, переживання, почуття, настрої виражені в ліричному вірші. Внутрішній світ людини в ліриці розкривається не шляхом зображення подій і вчинків, як у епосі і драмі, а через ідейно-емоційне ставлення автора до дійсності. Тому образ Г. л. т. (т. з. ліричне «я») близько співвідноситься з особистістю, біографією, життєвим досвідом самого поета. Проте Г. л. т. не слід прямолінійно ототожнювати з реальною постаттю автора і розглядати кожен відображений у вірші факт як такий, що неодмінно мав місце в житті поета. Леся Українка за. стерігала, що «не слід уважати кожної ліричної поезійки за сторінку з автобіографії, бо часто в таких поезіях займенник я вживається тільки для більшої виразності» (Леся Українка. Твори в п’яти томах, т. 5, стор. 92). Образ Г. л. т. створюється шляхом відбору й узагальнення життєвого матеріалу, типізації й худож. вимислу, як і образи епічного та драм. плану. Через індивідуальне, особисте лірич. поет виражає думки і настрої, характерні для багатьох сучасників. В. Бєлінський писав про це: «Великий поет, кажучи про себе самого, про своє „я“, говорить про загальне — про людство, бо в його натурі лежить усе, чим живе людство. І тому в його смутку кожен пізнає свій смуток. В його душі кожен пізнає свою і бачить в ньому не тільки поета, а й людину, брата свого по людству» (Бєлінський В. Г. Думки про мистецтво. К., 1976, стор. 181). Чим талановитіший поет, тим багатший його духовний світ, тим глибше відображає він прогресивні ідеї і настрої суспільства.

Літ.: Тимофеев Л. И. О лирическом герое. «Литература в школе», 1963, № 6; Сквозников В. Д. Лирика. В кн.: Теория литературы, кн. 2. Осыовные проблемы в историческом освещении. Роды и жанры литературы. М., 1964; Иванисенко В. Поэзия, жизнь, человек. М., 1962; Оберемський А. В. Деякі проблеми методології дослідження категорії «ліричний характер». В кн.: Літературознавчі обрії. К., 1984.

В. П. Іванисенко.


ГЕРОЙ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ — образ людини в літ.-художньому творі, персонаж, дійова особа, через характер, дії, вчинки, почуття якої реалізується художня ідея твору. Термін «герой твору» пов’язаний з раннім ступенем словесної творчості — з героїчним епосом. У центрі епічної розповіді був образ мужньої, самовідданої людини — захисника вітчизни, борця за нар. ідеали, який втілював героїчне начало. В процесі розвитку л-ри і мист-ва поняття Г. х. т. поширилося на означення будь-якої дійової особи, відбулося його ототожнення з поняттям «персонаж». Проте домінуюча роль героя в порівнянні з ін., «негероїчними» персонажами твору зберігалася впродовж віків. Образ героя узагальнював визначальні сусп. настрої і духовні процеси, виражав конкретно-істор. запити дійсності. Еволюція Г. х. т. простежується від міфів, нар. легенд і казок, дум, билин, від давнього і середньовічного епосу через л-ру епохи Відродження, поезію і драматургію класицизму і Просвітительства, л-ру романтизму і критичного реалізму до мистецтва соціалістичного реалізму. На різних стадіях сусп. розвитку створено образи героїв, які відображали міфол. уявлення про природу і світ, різні форми нар. свідомості, соціальні і морально-егичні орієнтири (Прометей, Геракл, Ілля Муромець, Кирило Кожум’яка, Давид Сасунський). Рицарська доблесть, васальна вірність, готовність на самопожертву — позитивні риси героя середньовічної л-ри («Пісня про Роланда»). Епоха Відродження висунула ідеал гармонійно розвиненої особи, в якій гуманісти вбачали вищу цінність і мету. Епоха Просвітительства витворила галерею своїх позитивних героїв, людей практичних, діяльних, що втілювали соціальноекон. і моральні ідеї бурж. суспільства, як Робінзон Крузо, Фігаро, Фауст. Л-ра критичного реалізму відкрила величезний духовний і моральний потенціал особи, напр. в образах Тараса Бульби, Рахметова, Базарова, Миколи Джері, Марка Гущі. В процесі істор. розвитку характер зображення Г. х. т. змінювався залежно від розуміння змісту і форми героїчного, від тлумачення ролі особи в історії, від зміни літ. стилів, жанрів, худож. форм. Посилення соціально-перетворювальних функцій л-ри зумовило дальшу поляризацію героїв твору за їхніми світоглядами і політ., духовними і моральними позиціями та ціннісними орієнтаціями. З метою чіткого виявлення ідейної структури твору, системи образів, авторської позиції в літературознавстві було введено поділ героїв на позитивних і негативних. Образ позитивного героя еволюціонує від героїчного характеру і перебуває в постійній залежності від конкретно-істор. умов сусп. розвитку, творчого методу письменника. Так, прагнення втілити в худож. характері тільки позитивні риси призвело, зокрема в рад. л-рі 30 — 50-х pp., до «лакування» дійсності, до появи т. з. ідеального героя. Подібні характери втрачали можливість внутр. розвитку, живі людські риси, життєву достовірність, що позбавляло їх сили естетичного впливу на читача.

Проблема позитивного героя невіддільна від проблеми худож. правди. Л-ра соціалістичного реалізму, починаючи від перших творів М. Горького, акумулювала в образі позитивного героя характерні особливості соціального і духовного буття передових людей епохи. Г. х. т. як образна структура об’єднує в собі внутр. зміст (характер) і зовн. форму (вчинки, дії) самовираження. Характер володіє певною самостійністю, суверенністю по відношенню до життєвих обставин, які спонукають героя до дії, але поведінку героя визначає і вмотивовує характер. Між внутр. змістом і зовн. формою Г. х. т. існує діалектична взаємозумовленість, яка може висувати залежно від життєвих обставин то домінанту форми, то домінанту змісту. Проте визначальну роль у самовираженні Г. х. т. відіграє характер, який може переростати (в процесі конденсації в собі визначальних рис сусп. людини, її способу мислення і поведінки) в тип. Коли в худож. творі переважає не характер, а сюжет, відбувається процес формалізації героя — перетворення характеру в амплуа, в рольову функцію худож. образу, в «характерну маску». Інший процес, який спостерігається в світовій л-рі 20 ст. — відчуження людини, втрата свого «я», деперсонізація образу, розчинення його в «потоці свідомості». Тенденції до дегероїзації л-ри і руйнування характеру та сюжету властиві таким течіям сучасного модернізму, як «новий роман», «абсурду література» та ін.

Літ.: Нусинов И. История литературного героя. М., 1958; Лихачев Д. Человек в литературе древней Руси. М. — Л., 1958; Нова епоха — новий герой. К., 1979; Фащенко В. Характеры и ситуации. М., 1982; Жулинский Н. Г. Человек в литературе. Общественные ценности и проблема художественного характера. К., 1983.

М. Г. Жулинський.


ГЕРЦЕН Олександр Іванович [псевд. — Іскандер; 25.III (6.IV) 1812, Москва — 9(21).I 1870, Париж, похований у Ніцці] — рос. революційний демократ, філософ, письменник, публіцист і літ. критик. Навчався 1829 — 33 в Моск. ун-ті. Разом з М. Огарьовим організував тут револгоц. гурток. Був арештований, відбував заслання в Пермі, Вятці, Владимирі (1835 — 39), Новгороді (1841 — 42). З 1847 — в політ. еміграції. В 1852 оселився в Лондоні, де разом з М. Огарьовим організував Вільну рос. друкарню, безцензурні видання якої нелегально надсилалися до Росії. Особливу роль відіграли альм. «Полярная звезда» (1855 — 62) і газ. «Колокол» (1857 — 67), що закликали до боротьби з рос. самодержавством та реакц. силами Зх. Європи. Політ. погляди Г. еволюціонували від дворян. революційності до революц. демократизму. Проте, за визначенням В. І. Леніна, «при всіх ваганнях Герцена між демократизмом і лібералізмом, демократ все-таки брав у ньому гору» (Повне зібр. творів, т. 21, с. 247). В 60-х pp. Г. «безбоязно став на бік революційної демократії проти лібералізму... Він підняв прапор революції» (там же, т. 21, с. 249). В цей час Г. брав участь у створенні таємного т-ва «Земля і воля» й підготовці до повстання в Росії. В останні роки життя звернув свій погляд до робітн. руху, до І Інтернаціоналу, керованого К. Марксом. Художня творчість Г. тісно пов’язана з його революц. діяльністю. Вже у творах 30-х pp. наявні передові визвольні ідеї. Від романтично-алегор. творів [«Легенда», «З римських сцен» («Ліціній»), «Вільям Пен» та ін.] Г. послідовно йшов до написання реалістичних. У 1840 — 41 в журн. «Отечественные записки» надр. автобіогр. повість «Записки однієї молодої людини», яка знаменувала перехід автора на позиції критичного реалізму. Актуальні питання життя Росії і Зх. Європи Г. порушував у худож. і публіцистичних повістях «Хто винен?», «Лікар Крупов» (1847), «Сорока-злодійка» (1848), «З того берега» (1850), «Листи з Франції та Італії» (1855). Гострота протесту проти кріпосництва, всієї тогочасної сусп. системи надавала роману «Хто винен?» революц. звучання. Як художник-реаліст Г. показав процес формування людини під впливом соціального оточення. Особливий інтерес для Г. становили незвичайні, талановиті натури, що в умовах кріпосної залежності духовно занепадали або й гинули. Новим у л-рі був створений Г. сильний і самостійний жіночий характер, що ніби провіщав появу героїнь М. Чернишевського, В. Слєпцова та ін. Вершиною худож. творчості Г. стала епопея «Минуле і думи» (1852 — 68) — одне з найсвоєрідніших явищ рос. і світового реалізму. В образному емоційному вираженні тут постає широка панорама життя Росії і Зх. Європи. Ідейно-політ. боротьба, розвиток сусп. думки і світогляду автобіогр. героя поєднуються з складними психологічними конфліктами. Худож. світ «Минулого і дум» пройнятий революц. ідейністю, полум’яним ліризмом. Глибокі роздуми, історико-філос. узагальнення, публіцистичні коментарі входять у живу тканину твору, об’єднуючи ніби розрізнені портрети, сцени, епізоди. Літ.-естетичні погляди Г. невіддільні від його громад. і філос. переконань. Свою концепцію історії рос. л-ри та її зв’язків з сусп. життям і визв. рухом, її соціальної ролі Г. виклав у праці «Про розвиток революційних ідей в Росії» (1851). Г. підкреслював силу й першорядність реалізму, розкривав глибинну сутність творчості О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Лермонтова. Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Тургенєва, Л. Толстого, Ф. Достоєвського та ін. письменників («Про роман з народного життя в Росії», 1857; «Нова фаза в російській літературі», 1864, та ін.). Як послідовний інтернаціоналіст Г. боровся за політичне, соціальне і нац. визволення народів і розвиток їхніх л-р. З особливою увагою ставився до Т. Шевченка, друкував статті про поета в газ. «Колокол», відзначав справжню народність і революційність його творчості. Худож. і публіцистичні твори Г. поширювали учасники Харківсько-Київського таємного революц. т-ва, члени «Землі і волі». Копії антикріпосницької брошури «Хрещена власність», герценівські прокламації поширювалися серед укр. народу, зокрема серед повсталих’ черніг. селян. У «Щоденнику» Т. Шевченко згадував твори Г., видання «Полярная звезда», «Колокол», намалював його портрет. Дослідники творчості Т. Шевченка (Є. Кирилюк, Ю. Івакін, Є. Шабліовський та ін.) наводили деякі паралелі між публіцистикою Г. і сатиричними творами Т. Шевченка (звертання до традицій декабристів, характер сатири та іронії, специфіка метафори).

Близькою до Г. та його кола була Марко Вовчок. Г. вітав появу її «Народних оповідань». Письменниця була особисто знайома з Г., зустрічалася з ним у Лондоні, Остенде, Брюсселі, Парижі, допомагала видавцям «Колокола» в отриманні викривальних кореспонденцій з Росії та України (замітка «З Чернігова», статті про Павла I, надруковані в «Історичному збірнику», тощо). В спілкуванні з Г. письменниця утверджувалась на революц. і атеїстичних позиціях. Це, зокрема, знайшло відголос у її романі «Записки причетника» (1869 — 70), нарисі «Подорож всередину країни» (1871). Марко Вовчок належала до тих небагатьох осіб, кого Г. знайомив з ненадрукованими за його життя розділами «Минулого й дум». Уважним читачем видань Г. був І. Франко. В особистій б-ці він мав комплект «Колокола» за 1862, ін. видання Вільної рос. друкарні, женевське видання творів Г. тощо. В листі до І. Белея від 27.XI 1881 І. Франко писав: «Герцен займає всі мої вільні хвилі, і я багато з нього користаю, — для вироблення поглядів на суспільно-політичне життя Європи» (Зібр. тв., т. 48. К., 1986, с. 301 — 302). І. Франко переклав окремі розділи «Минулого і дум» («Спомин з еміграції», 1911). В передмові до перекладу він назвав Г. одним з найвизначніших літераторів і політ. діячів Росії 19 ст. Ім’я Г. як видатного представника передової рос. л-ри І. Франко згадував і в ін. працях. З великою пошаною до Г. ставився М. Павлик, який підкреслював людяність, істор. оптимізм та мужність письменника-революціонера. Активно сприяв публікації творів Герцена М. Драгоманов. Діяльність Г. вплинула на розвиток укр. передової суспільної думки і худож. л-ри. «Вшановуючи Герцена, — писав В. І. Ленін, — пролетаріат вчиться на його прикладі великого значення революційної теорії; — вчиться розуміти, що безмежна відданість революції і звернення з революційною проповіддю до народу не гине навіть тоді, коли цілі десятиріччя відділяють сівбу від жнив» (Повне зібр. тв., т. 21, с. 249). Укр. мовою окремі твори Г. переклали Є. Дроб’язко, С. Ковганюк, І. Сенченко, Л. Ященко, Н. Андріанова, Я. Ган та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 30. М., 1954. — 66; Укр. перекл. — Спомин з еміграції. Переклад і передмова Івана Франка. Львів, 1911; Вибрані філософські твори, т. 1 — 2. К., 1949 — 51; Вибрані твори. К., 1950; Лікар Крупов. К., 1952; Хто винен? К., 1953; Минуле і думи. К., 1957.

Літ.: Ленін В. І. Повне зібрання творів: т. 21. Пам’яті Гердена; т. 25. З минулого робітничої преси в Росії; Бєлінський В. Г. Погляд на російську літературу 1847 року. В кн.: Бєлінський В. Г. Літературно-критичні статті. К., 1953; Гинзбург Л. «Былое и думы» Герцена. Л., 1957; Шаблиовский Е. С. Т. Г. Шевченко и русские революдионные демократы. 1858 — 1861. М., 1962; Капустін В. О. Герцен і Україна. К., 1962; Ольсберг Я. Герцен. Жизнь и творчество. М., 1963; Путинцев В. А. Герцен — писатель. М., 1963; Прийма Ф. Я. Шевченко і російський визвольний рух. К., 1966; Крутікова Н. Є. Провісник правди і свободи. В кн.: Крутікова Н. Є. Шляхами дружби і єднання. К., 1972; Летопись жизни и творчества А. И. Герцена, т. 1 — 4. М., 1974 — 87; А. И. Герцен — художник и публицист. М., 1977; Вабаев Э. Г. Из истории русского романа XIX века (Пушкин, Герцен, Толстой). М., 1984.

Н. Є. Крутікова.


ГЕРШЕНЗОН Михайло Осипович [1(13).VII 1869, Кишинів — 19.II 1925, Москва] — рос. історик л-ри і сусп. думки, публіцист. Закінчив 1894 Моск. ун-т. Співробітничав у бурж.-ліберальних журналах та газетах, один з авторів зб. «Вехи» (1909). Автор праць з історії рос. громад. та філос. думки 1-ї пол. 19 ст., виступав проти ідей соціалізму і революції. Дослідження Г. багаті на фактичний матеріал, оригінальні естетичні, художні та психологічні спостереження, але відзначаються суб’єктивізмом у тлумаченні творчих пошуків письменників («Соціально-політичні погляди Герцена», 1906; «Образи минулого», 1912; «Грибоєдовська Москва», 1914; «Мудрість Пушкіна», 1919, та ін.). Публікував архівні матеріали. Наук. цінність становить його дослідження «Т. Г. Шевченко і кн. В. М. Рєпніна».

Тв.: Т. Г. Шевченко и кн. В. Н. Репнина. В кн.: Русские Пропилен, т. 2. М., 1916; Берман Я. З. М. О. Гершензон. Библиография. Л., 1928.

М. Ф. Гетьманець.


ГЕРШЕНЗОН Мойше Янкелевич [5(18).VII 1903, м. Черняхів, тепер Житом. обл. — 16.IV 1943, с. Шептальське Краснодар. краю] — євр. рад. драматург, актор. Навчався на Вищих євр. пед. курсах у Києві, закінчив 1937 курси театр. мист-ва у Москві. Учасник Великої Вітчизн. війни, загинув у бою. Злободенні п’єси Г. «Утиль» (1931), «Гершеле Гострополер» (1939), «Хелмські розумахи» (1940), «На кордоні» (1939) і «На Дністрі» (1940), одноактна драма «Директор» (1939), п’єса для дітей «Хор» (1935), що відзначаються сценічністю, яскравим гумором і невимушеністю діалогу, 1936 — 39 йшли у театрах Києва, Харкова, Бердичева та ін. міст України. Інсценізував твори Шолома-Алейхема («Хлопчик Мотл» та ін.). Автор зб. «Байки» (кн. 1 — 2, 1942).

І. Т. Мазорє.


ГЕСІОД (’Ησίοδος; pp. н. і см. невід.) — давньогрец. поет 8 — 7 ст. до н. е. Жив у Беотії. Осн. його твір — дидактична поема «Роботи і дні». В ній опоетизовано працю хлібороба, показано протест селян проти свавілля знаті в період становлення рабовласницького суспільства. Описи природи у творі поєднуються з практич. порадами щодо проведення сільсько-госп. робіт залежно від календаря. Поема «Теогонія» («Родовід богів») — перша спроба греків систематизувати не тільки «родовід богів», а й історію походження світу і людини. З ін. творів Г. збереглися лише уривки — «Каталог жінок» та ін. І. Франко переклав укр. мовою «Теогонію», «Роботи і дні» (під назвою «Діла й дні») і написав дослідження «Гесіод і його твори». Поему «Роботи і дні» переклав також В. Свідзінський.

Тв.: Укр. перекл. — Роботи і дні. В кн.: Антична література. К., 1968; [Твори]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 8. К., 1977.

Літ.: Франко І. Гесіод і його твори. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 8. К., 1977; Тренчени-Вальдапфель И. Гомер и Гесиод. М., 1956.

А. О. Білецький.


ГЕССЕ (Hesse) Герман (2.VII 1877, м. Кальв, Вюртемберг — 9.VIII 1962, с. Монтаньйола, Швейцарія) — нім. та швейц. письменник. Продовжувач традицій нім. романтизму і реалізму 19 ст. З 1912 жив у Швейцарії. Популярність здобув виховним романом «Петер Каменцінд» (1904). У повісті «Під колесами» (1906) критикував систему виховання в кайзерівській Німеччині. Криза бурж. світу, доля культури, обов’язок митця перед суспільством — теми романів «Гертруда» (1910), «Росгальде» (1914), «Степовий вовк» (1927), повісті «Кнульп» (1915). Роман-утопія «Гра в бісер» (1943) сповнений тривожних роздумів про долю гуманістичної культури, містить нищівну критику буржуазного суспільства. Автор численних оповідань, віршів, статей. Займав послідовну антимілітарист. і антифашист. позицію, виступав на захист культур. цінностей людства, за мир (зб. есе «Війна і мир», 1946). Лауреат Нобелівської премії (1946). Укр. мовою окремі твори Г. переклали Є. Попович, Л. Костенко, Л. Череватенко, П. Тимочко.

Тв.: Укр. перекл. — Степовий вовк. «Всесвіт», 1977, № 4 — 5; Поезії. «Всесвіт», 1977, № 5; Гра в бісер. К., 1983; [Вірші]. «Всесвіт», 1984, № 11; [Вірші]. В кн.: Поклик. К., 1984; Рос. перекл. — Избранное. М., 1977; Паломничество в страну Востока. — Игра в бисер. — Рассказы. М., 1984.

Літ.: Седельник В. Д. Герман Гессе и швейцарская литература. М., 1970; Березина А. Г. Герман Гессе. Л., 1976; Затонський Д. Герман Гессе — автор «Гри в бісер». В кн.: Гессе Г. Гра в бісер. К., 1983; Каралашвили Р. Г. Мир романа Германа Гессе. Тбилиси, 1984.

Є. І. Нечепорук.


ГЕТЕ (Goethe) Йоганн Вольфганг (28.VIII 1749, Франкфурт-на-Майні — 22.III 1832, Веймар) — нім. письменник, мислитель, природознавець, іноз. почесний член Петерб. АН з 1826. Вивчав юриспруденцію, філософію, природознавство, медицину, л-ру в Лейпціг. (1765 — 68) і Страсбур. (1770 — 71) ун-тах. Познайомився з Й. Г. Гердером, став активним учасником літ. руху «Буря і натиск». Рання лірика Г. («Порятунок», «Побачення й розлука», «Дика троянда» та ін.) — одна з найяскравіших сторінок в нім. поезії. У драмі «Прометей» (1773, незакінч., вид. 1830) висловив протест проти тиранії і реліг. догм. «Гец фон Берліхінген» (1773) — перша нім. реалістична істор. драма з часів Селянської війни 1524 — 25 в Німеччині. У романі «Страждання молодого Вертера» (1774) з великою психологіч. глибиною відтворено трагедію передової молоді в умовах нім. феодального застою тих часів. У 1775 Г. оселився в Веймарі, 1776 — 86 — міністр при дворі герцога Карла Августа. На певні суперечності в творчості Г., який не міг уникнути гнітючого впливу відсталих соціальних відносин, вказував Ф. Енгельс: «Гете то колосально великий, то дріб’язковий; то це непокірний, насмішкуватий геній, що зневажає сзіт, то обережний, усім задоволений, вузький філістер» (див. Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 4, с. 226). У цей період написав п’єси «Іфігенія в Тавріді» (1787), «Торквато Тассо» (1790), поему «Герман і Доротея» (1797), поезії «Вільшаний король», «Міньйона» тощо. Героїчна трагедія «Егмонт» (1788) пройнята пафосом нац.-визвольної боротьби. У 90-х pp. на грунті спільного захоплення античністю зблизився з Ф. Шіллером. У романах «Літа науки Вільгельма Майстера» (1795 — 96; Ф. Шлегель назвав цей твір дзеркалом світу і образом епохи), «Літа мандрів Вільгельма Майстера» (1821 — 29) подано реалістичну картину тогочасної нім. дійсності, порушено проблему «людина і суспільство». Цими творами Г. заклав основи соціального роману й роману ідей, що набули значного поширення в 19 і 20 ст. Вершина творчості Г. й водночас одне з найвизначніших явищ світової л-ри — трагедія «Фауст» (1773 — 1831), у якій стверджується віра в творчі можливості людини, в краще майбутнє, ідея служіння науки народові. Автор лірич. циклу «Західно-східний диван» (1819), автобіогр. кн. «Поезія і правда» (1811 — 33), розвідок з питань мистецтвознавства, л-ри і фольклору, зокрема слов’ян. країн, праць з природознавства («Нарис про метаморфозу рослин», 1790; «Вчення про колір», 1810, та ін.). Вклад Г. у світову культуру і науку величезний. За визначенням Ф. Енгельса, у працях з природознавства Г. був «предтечею новітньої теорії розвитку». Вже на поч. 19 ст. твори Г. були широко відомі в Росії і на Україні. Літ. спадщину Г. високо цінили О. Пушкін, В. Бєлінський, М. Чернишевський. Т. Шевченко називав Г. великим, знав і любив його твори, особливо «Фауст». Ця трагедія була одним з улюблених творів В. І. Леніна. В 1827 Г. обрали почесним членом Ради Харків. ун-ту. Перший переспів з Г. укр. мовою належить П. Гулаку-Артемовському (балада «Рибалка», 1827). Невтомним популяризатором творчості Г. був І. Франко, який переклав багато його поезій, значну частину «Фауста» і написав розвідку про цей твір. З переспівами і перекладами виступали П. Білецький-Носенко, Ю. Федькович, П. Грабовський, Б. Грінченко та ін. В рад. час твори Г. перекладали М. Рильський, М. Бажан, М. Терещенко, Д. Загул, І. Вирган, В. Мисик, Д. Павличко, С. Голованівський, І. Стешенко, М. Лукаш, Є. Дроб’язко та ін. Твори Г. покладені на музику визначними композиторами світу.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 13. К., 1978; Страждання молодого Вертера. К., 1912; Лірика. К., 1949; Егмонт. К., 1957; Літа науки Вільгельма Майстера. К., 1970; [Вірші]. В кн.: Співець. К., 1972; Афоризми. «Всесвіт». 1980, X» 5; [Балади]. В кн.: Балади. К., 1981; [Вірші]. «Жовтень», 1981, № 3; [Вірші]. «Поезія». 1981. кн. 3; Фауст. К., 1981; Твори. К., 1982; Поезія і правда. К., 1982; [Сонети]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; [Вірші]. В кн.: Вирган І. Твори. К., 1983; [Вірші]. «Вітчизна», 1983, № 5; Римські елегії. — Венеціанські епіграми. «Всесвіт». 1984, № 1; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 10. М., 1975 — 80; Об искусстве. М., 1975; Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1985.

Літ.: Розанова А. Лірика Гете українською мовою. «Вітчизна», 1950. № 2: Шагинян М. Гете. М. — Л., 1950; Тураев С. В. Иоганн Вольфганг Гете. М., 1957; Франко І. «Фавст» Гете. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 13. К., 1978; Білецький О. І. «Фауст», трагедія Гете. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 5. К., 1966; Бондаренко Н. До історії української фаустіани. «Архіви України», 1968, № 1; Жирмунский В. М. Гете в русской литературе. Л., 1981; Аникст А. Творческий путь Гете. М., 1986; Конради К. О. Гете. Жизнь и творчество, т. 1 — 2. М., 1987; Людвиг Э. Гете. М., 1965; Житомирская З. В. Иоганн Вольфганг Гете. Библиографический указатель русских переводов и критической литературы на русском языке. 1780 — 1971. М., 1972.

Т. К. Якимович.


ГЕТТУЄВ Максим (Магомет) Ісмаїлович [25.Х (7.XI) 1916, аул Гунделен, тепер Ельбруського р-ну Каб.-Балк. АРСР — 17.ІХ 1985, Нальчик] — балк. рад. письменник. Член КПРС з 1940. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1955 Ленінабад. пед. ін-т. Автор понад 40 книжок поезії та прози: зб. оповідань «Серця і руки золоті» (1965), збірки віршів «Тепло землі» (1972), «Кордон, любов моя» (1979), віршований роман-дилогія «Назир» (1960) і «Шлях солдата» (1968) та ін.

Осн. тематика — мужність захисників Вітчизни, історія рідного краю, братерство народів СРСР. Україні присвячені поема «Хортиця», вірші «Молодогвардійці», «Незламність» та ін. Писав і для дітей. Перекладав з рос. (О. Пушкін, М. Лермонтов) та укр. (Т. Шевченко, A. Бортняк, Н. Гнатюк, Г. Усач) літератур. Українською мовою окремі твори Г. переклали B. Коломієць, Д. Чередниченко, В. Лагода та інші.

Тв.: Укр. перекл. — Вершини. Одеса, 1975; Міст. В кн.: Сузір’я, в. 11. К., 1977; Серця друзів. — Час не стоїть. — На Малій Землі. В кн.: Сузір’я, в. 17. К., 1985; Рос. перекл. — Горская душа. Нальчик, 1963; Теплее солнца. М., 1968; Стихотворения. М., 1974; Избранное. Стихотворения и поэмы. М., 1977; Избранное. М., 1984.

А. М. Дяченко.


ГЕТЬМАН Володимир Петрович (10.VI 1921, с. Маяки, тепер Біляївського р-ну Одес. обл.) — укр. рад. поет. У 1940 призваний до лав Червоної Армії, в перші дні війни потрапив у полон, перебував у таборах для військовополонених. Визволений у квітні 1945. Закінчив 1951 Одес. ун-т. Друкується з 1939 (перша збірка — «Рибальське щастя», 1950). Багато місця в ліриці Г. займає тема нескореності рад. людей у фашист. неволі (зб. «За дротом», 1958, та ін.). Окремі вірші Г. перекладено рос., білорус., казах., узб., абх., болг., угор. та ін. мовами.

Тв.: Іскри з-під молота. К., 1964; Жар-птиця. Одеса, 1966; Вогник. К., 1967; Білі крила вітрил. Одеса, 1969; Ластівка. Одеса, 1971; Святкую молодість. Одеса, 1977; Розмова з коханою. К., 1981.

С. А. Крижанівський.


ГЕТЬМАНЕЦЬ Михайло Федосійович (16.IX 1923, с Китайгород, тепер Олександрівського р-ну Кіровогр. обл.) — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1981, професор з 1983. Член КПРС з 1945. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1950 Харків. ун-т. З 1955 — зав. кафедрою рос. та зарубіж. л-р Харків. пед. ін-ту. Автор праць з історії рад. літератури, сучасного літературного процесу, а також досліджень про «Слово о полку Ігоревім».

Тв.: А. С. Макаренко — литературный критик. Х., 1971; А. С. Макаренко и концепция нового человека в советской литературе 20 — 30-х годов. Х., 1978; Тайна реки Каялы. Х., 1982.

В. Д. Тимченко.


ГЕЧКО (Hečko) Франтішек (10.VI 1905, с. Суха під Трнавою — 1.III 1960, Братіслава) — словац. письменник. Член КПЧ з 1948. Закінчив сільськогосп. школу. Літ. діяльність почав у кін. 20-х pp. Зб. віршів «Переселенці» (1931) — про тяжку долю словац. селян-емігрантів. У романі «Червоне вино» (1948), написаному з позицій крит. реалізму, змальовано нужденне життя словац. селянства 1-ї третини 20 ст. У романі «Дерев’яне село» (1951, укр. перекл. Б. Данека) відображено соціалістичні перетворення на селі. Перша частина задуманої трилогії «Свята пітьма» (1958) — сатира на клерикально-фашист. режим, встановлений у Словаччині в період 2-ї світової війни. Автор зб. репортажів «Москва — Ленінград — Ясна Поляна» (1953). Для творів Г. характерні епічна манера оповіді, образна мова й нар. гумор, у них представлено галерею типових образів людей з народу.

Тв.: Укр. перекл. — Дерев’яне село. К., 1955; Рос. перекл. — Святая тьма. М., 1961; Красное вино. М., 1972.

Г. М. Сиваченко.


ГЖИЦЬКИЙ Володимир Зенонович (15.X 1895, с. Острівець, тепер Теребовлянського р-ну Терноп. обл. — 19.XII 1973, Львів) — укр. рад. письменник. Закінчив 1926 Харків. ін-т с. г. і лісівництва. Друкувався з 1922. Був членом Спілки селянських письменників «Плуг», літературної організації «Західна Україна». Перша книжка — зб. віршів «Трембітині тони» (1924). Зб. нарисів «Комуни в степах» (1930), драма «Наступ» (1932) — про перемогу Великої Жовтн. соціалістич. революції, нове життя на Рад. Україні. Темі класової боротьби та наростання революц.-визвольного руху в Зх. Україні присвячено повість «Муца» (1928), зб. оповідань «Цісарське право» (1930). Про соціалістич. перетворення в Алтайському краї, нац. взаємини, переборення архаїчних традицій, забобонів, віковічної відсталості — роман «Чорне озеро» (1929, нова ред. 1957). У романі «Захар Вовгура» (1932) зображено життя гірників Донбасу років першої п’ятирічки. Події 1914 — 41 в Галичині і Наддніпрян. Україні відтворено в автобіогр. романах «У світ широкий» (1960), «Великі надії», «Пустинний берег» (обидва — 1963). Автор істор. роману «Опришки» (1962, В. Фащук створив однойм. п’єсу, пост. 1986 Івано-Франк. укр. муз.-драм. театром ім. І. Франка), п’єс («По зорі», 1925; «Вибух», 1927, та ін.), нарисів, оповідань для дітей. Був незаконно репресований. Реабілітований.

Тв.: Твори, т. 1 — 2. К., 1974; Рос. перекл. — Черное озеро. М., 1960; Большие надежды. М., 1966.

Літ.: Халімончук А. Володимир Гжицький. «Жовтень», 1960, № 10; Шаховський С. Володимир Гжицький. В кн.: Українські радянські письменники, в. 8. К., 1976.

М. І. Дубина.


ГИЖА Олександр Романович (13.IX 1936, с. Юзефівка, тепер Йосипівка Козятинського р-ну Вінн. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1966. Закінчив 1970 Київ. ун-т. У зб. повістей і новел «Двісті метрів до сонця» (1967), повістях «Щербаті дні до середи» (1968), «Крутий поворот» (1972), «Знайомі з вересня» (1976), «Ніч літньої повені» (1979), романах «Човен для людей» (1977), «Титан» (1979) та ін. виявив інтерес до внутр. світу сучасника, актуальних морально-етичних колізій у сфері громад. життя і виробництва. Події Великої Вітчизн. війни відтворено у повістях «Гарячий сніг» (1970), «Невідомий плацдарм» (1981). Автор кн. «Глибока межа» (1987), до якої ввійшли однойм. роман — дослідження соціально-моральних колізій, які виникали внаслідок адміністративного впровадження колективних форм господарювання на селі, та повісті «Гірська роса», «Одна в бункері». Письменник тяжіє до гостросюжетної оповіді, соціально значущих конфліктів. Окремі твори Г. перекладено рос., білорус., вірм., казах. та ін. мовами.

Тв.: Човен для людей. К., 1977; Дорога. К., 1981; Рос. перекл. — Короткий полдень в январе. М., 1978.

Літ.: Сивокінь Г. Визначеність таланту. «Дніпро», 1970, № 9; Дончик В. Документ і поетизація. «Дніпро», 1977, № 12; Мороз Л. Динаміка змісту і форми. «Дніпро», 1980, № 6.

Г. М. Штонь.


ГИРСЬКИЙ Феофан (р. н. невід. — 1689, с. Милець, тепер Мильці Старовижівського р-ну Волин. обл.) — укр. письменник. Був проповідником при Милецькому монастирі. Збереглися його казання на похороні канівського старости Остапа Виговського, Олександри Огінської, Івана Семашка та ін. магнатів, а також проповіді з нагоди реліг. свят. Вони написані укр. книжною мовою за правилами тогочас. ораторського мистецтва, містять численні приклади з історії та античних л-р. Рукописний збірник творів Г. зберігається у Б-ці Чарторийських Нац. музею у Кракові.

Літ.: Щапов Я. Н. Восточнославянские и южнославянские рукописные книги в собраниях ПНР, ч. 1. М., 1976.

Я. Д. Ісаевич.


ГИРЯК Михайло Юрійович (27.XI 1933, с. Пихні, тепер Гуменського округу Східно-Словацької обл.) — укр. фольклорист і письменник у Чехословаччині, канд. істор. наук. Член КПЧ з 1958. Закінчив філол. ф-т Вищої пед. школи в Пряшеві. Працює у н.-д. відділенні кафедри укр. мови і л-ри філос. ф-ту (Пряшів) Кошіцького ун-ту. Зібрав, упорядкував і видав «Українські народні казки Східної Словаччини» (т. 1 —

7, Пряшів, 1965 — 79, 2-е вид. 1983), уклав «Бібліографію фольклору Пряшівщини 1945 — 1969» (1970), написав ряд розвідок про нар. казкову традицію українців Сх. Словаччини.

О. Б. Мишанич.


ГІДАШ (Hidas) Антал (19.XII 1899, м. Геделле, поблизу Будапешта — 22.I 1980, Будапешт) — угор. письменник і перекладач. Член Компартії Угорщини з 1920 (з 1956 — УСРП). В 1925 — 59 жив у Рад. Союзі. Важкі переживання Г. у зв’язку з поразкою Угор. Рад. Республіки 1919, віра в нове революц. піднесення відбилися в зб. віршів «На землі контрреволюції» (1925). Автор поегич. збірок «Угорщина радіє» (1930), «Москва — батьківщина» (1934; обидві — рос. мовою), «Сад моєї тітоньки» (1958), «Горюємо за гобою» (1968), романів «Пав Фіцек» (1936), «Мартон і його друзі» (1959), «Інша музика потрібна» (1963). Перекладав твори рос. і укр. поетів. 1936 відвідав Україну. В «Литературной газете» (18.V 1936) писав про творчість Т. Шевченка. У «Кобзарі», що вийшов 1951 (К. — Ужгород) у перекладі Г. (з передмовою О. Корнійчука), опубліковано 28 творів («Причинна», «Катерина», «Іван Підкова», «Тополя», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Заповіт» та ін.). Укр. мовою окремі твори Г. переклали Л. Первомайський, М. Бажан, С. Голованівський, Ю. Шкробинець, К. Бібіков, В. Коломіець, В. Гужва, С. Жолоб, І. Мегела, П. Осадчук.

Тв.: Укр. перекл. — Поезії. К., 1980; «Щодня я серцем відчуваю». В кн.: Свобода — прийшла! К., 1984; [Вірші]. В кн.: Гущак І. Журавлі над обелісками. Львів. 1986; З кінострічки життя. «Всесвіт», 1985. № 3; Пан Фіцек. К., 1986; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1960; Ветви гудели, М., 1969: Мартон и его друзья. М., 1974; Другая музыка нужна. М., 1977; Чтоб хлынул свет. М., 1979; Лирика. М., 1983.

Літ.: Россиянов О. Антал Гидаш. М., 1970.

К. О. Шахова.


ГІЗЕЛЬ Інокентій [бл. 1600, Пруссія — 18(28). XI 1683, Київ] — укр. освітній і церк. діяч, історик. Нар. в нім. протестантській сім’ї. Юнаком прибув до Києва і прийняв православ’я. Закінчив 1642 Києво-Могилянську колегію, продовжував навчання в Англії. Один з найосвіченіших людей 17 ст. З 1645 — професор Києво-Могилянської колегії, читав курси філософії, логіки, психології; 1646 — 56 — її ректор. З 1648 — ігумен Києво-Братського монастиря. Прихильник союзу України з Росією, активний учасник переговорів про возз’єднання 1654. У 1656 став архімандритом Києво-Печерської лаври, проводив велику проповідницьку, полемічну, видавничу і наук. діяльність. Автор філос. курсів лат. мовою «Діалектика і логіка» (1645 — 46), «Твір про всю філософію» (1646 — 47), богословсько-етичного трактату «Мир с богом человЂку» (Київ, 1669), полемічних виступів проти уніатів і єзуїтів. Найцікавішим в історико-літ. плані є «Мир с богом челозЂку». Це був власне посібник для духівництва при виконанні обряду спокутування гріхів. У ньому подаються також численні істор. та побутові відомості з життя укр. суспільства 2-ї пол. 17 ст. Г. малює картину спустошення України чужоземними завойовниками і внутрішніми чварами, описує «гріхи» всіх верств суспільства — духівництва, монархів, князів, суддів, воїнів, купців, ремісників. Твір став своєрідним кодексом моралі, був популярним на Україні та за її межами. Г. брав участь у виданні «Києво-Печерського патерика» (1661). Один із ймовірних авторів чи редакторів «Синопсиса» (1674) — історії Русі з найдавніших часів, першого підручника вітчизн. історії. Портрет с. 420.

Літ.: Сумцов Н. Ф. Иннокентий Гизель. «Киевская старина», 1884, № 10; Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). К., 1959; Чистякова Е. В. Синопсис. «Вопросы истории», 1974, № 1.

О. В. Мишанич.


ГІЗЗАТ (справж. прізв. — Гіззатов) Тазі Калімович [3(15).IX 1895, с. Варзі-Омга, тепер Агризького р-ну Татар. АРСР — 7.III 1955, Казань] — татар. рад. драматург. Член КПРС з 1942. Один з основоположників татар. рад. драматургії. Навчався в медресе. Автор драм «Найманець» (1925), в якій відтворив життя селян за часів кріпацтва, «Бішбуляк» (1932) — про класову боротьбу на селі в період громадян. війни, «Іскри» (1934) і трилогії «Потоки» (1937 — 51) — про пробудження класової і політ. свідомості селянства, комедій «Славна епоха» (1936), «Сміливі дівчата» (1939). Військово-патріотична тема звучить у п’єсах «Таймасови» (1941), «Справжня любов» (1947). У драмі «Нічний сигнал» (1941) Г. змалював боротьбу укр. партизан проти нім.-фашист. загарбників, а в трагедії «Священне доручення» (1944), написаній після відвідання ним визволеного Донбасу, показав участь шахтарів-татар у партизан. русі на Україні. Трагедію високо оцінив О. Корнійчук. Муз. комедія Г. «Черевички» (1942) йшла на сценах театрів Києва і Харкова. Переклав п’єсу О. Корнійчука «Калиновий гай».

Р. К. Ганієва.


ГІЛЕВИЧ Ніл Семенович (30.IX 1931, с. Слобода Логойського р-ну Мін. обл.) — білорус. рад. поет, фольклорист, перекладач, літературознавець, канд. філол. наук з 1963, професор з 1978. Член КПРС з 1978. Закінчив 1956 Білорус. ун-т (Мінськ). З 1980 — перший секретар СП Білорусії. Осн. теми поезії Г. — минуле і сучасне Білорусії, пам’ять війни, дружба народів — відображені в збірках «Пісня в дорогу» (1957), «Неспокій» (1961), «Октави» (1976), «У добрій згоді» (1979), романі у віршах «Рідні діти» (1986). Автор збірок гумору і сатири «До нових віників» (1963), «Як я вчився жити» (1974) та ін., віршів для дітей (збірки «Дощ-грибосій», 1966; «Коли рано встанеш», 1984). Г. належать праці з фольклористики: «Наша рідна пісня» (1968), «Поетика білоруської народної лірики» (1975), «Поетика білоруських загадок» (1976), «Усна народна творчість і сучасна лірична поезія східних слов’ян» (1978) та ін. Укладач і наук. редактор багатотомного видання білорус. фольклору в сучас. записах (т. 1 — 5, 1973 — 83). Серед літературознавчих праць і літ.-критичного доробку Г. — кн. «Окрилені революцією», 1962; монографія «Вірна великим заповітам. Сучасна болгарська поезія. 1956 — 1976», 1977; збірники статей «У це вірю», 1978, та «Вдячність і обов’язок», 1982. Відомий як перекладач з рос., укр., болг., польс. та югосл. л-р. У перекладі Г. опубл. вірші І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, Д. Павличка, Б. Олійника, І. Драча, Т. Коломієць та ін. Автор статей про творчість Т. Шевченка, П. Тичини, М. Рильського, Т. Коломієць, вірша «Біля скульптури Марії Заньковецької в Києві». Укр. мовою окремі вірші Г. перекладали Д. Павличко, Б. Олійник, Т. Коломієць, Д. Білоус, В. Коротич, Р. Лубківський, С. Реп’ях, С. Олійник, В. Лучук та ін. Лауреат Міжнар. премії ім. Х. Ботева (1986), нагороджений болг. орденом Кирила і Мефодія та орденом Югославської Зірки із стрічкою.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Пісні з Білорусі. К., 1957; [Вірші]. В кн.: Калинові мости. К., 1969; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 2. К., 1971; Вибране. К., 1978; Рос. перекл. — Голубиная криница. Л., 1969; Мой белый день. М., 1980; В это верю. М., 1986; Избранное. М., 1987.

Літ.: Павлычко Д. Энергия доброты. «Радуга», 1987, № 1.

В. В. Гниломедов.


«ГІЛЕЯ» — літ. об’єднання рос. поетів-футуристів. Створене 1910 в маєтку Чернянка Таврійської губ. (побл. теперішнього смт Нова Маячка Херсон. обл.). Назву взято з «Історії» Геродота, де Гілеєю названо частину Скіфії за гирлом Дніпра. Ідеологом і теоретиком угруповання був В. Хлєбников, організатором — Д. Бурлюк. До складу «Г.» входили також В. Маяковський, В. Каменський, І. Северянін, О. Гуро, О. Кручоних, Б. Лівшиць, М. Бурток, Б. Пастернак, М. Асєєв та ін. Одне з найрадикальніших літ. об’єднань футуристів у Росії (див. Футуризм). Естетична програма «Г.» була викладена у спільній декларації Д. Бурлюка, О. Кручоних, В. Маяковського, В. Хлєбникова «Ляпас громадському смаку» та ін. виступах. «Г.» видала також альманахи і збірники «Садок суддів», «Троє», «Здохлий місяць», «Ляпас громадському смаку» (всі — 1913), «Перший журнал російських футуристів», «Рикаючий Парнас» (1914), «Весняне контрагентство муз» (1915). Мала безпосередній вплив на формування ідейно-естетичних засад укр. футуристів (М. Семенка, Гео Шкурупія та ін.).

І. Д. Бажинов.


ГІЛЯЖЕВ Лукман-Хакім Габдрахманович (1.III 1923, с. Канни-Туркеєво Башк. АРСР) — башк. рад. поет. Член КПРС з 1947. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1949 Башк. пед. ін-т (Уфа). Життя Башкирії, бойові й трудові звершення її синів, вірність, кохання, становлення молодої людини — зміст збірок «Вогні блискавки» (1947), «Слово наше» (1953), «Лірика» (1959), «Вірші і поема» (1967), «Малюнок, випалений вогнем» (1972), «Наодинці з собою і віком» (1981), поем «Сорок шостий солдат», «Син Вітчизни», «Мандат юності», «Прощальна зустріч» та ін. Укр. мотиви й теми лягли в основу багатьох віршів поета, який брав участь у боях за визволення України («Волинь», «Пісня про мінометника Саліхова», «Артилерист Мухтар», «Думи» та ін.). У романі «Солдати без погонів» (1965) Г. змальовує пращо рад. людей у перший повоєнний рік. Переклав твор і М. Бажана «Вітер зі Сходу», «Біля університету», «Пісня», «Танцівниця», «Скелі Дувра», «Перед статуями Мікеланджело», О. Левади «Монолог космонавта біля мавзолею Леніна» та ін. Укр. мовою окремі твори Г. переклав Б. Степанюк.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: З берегів Агіделі. К., 1970; [Вірші]. «Україна», 1970, № 42; [Вірші]. В кн.: Мелодії Агіделі. Дніпропетровськ, 1980; Рос. перекл. — Здравствуй, весна! Уфа, 1954; Утверждая жизнь. М., 1959; Любовь возвышает. Уфа, 1964; Мой род. М., 1984.

В. Г. Гримич.


ГІЛЯРОВ Олексій Микитович [8(20).XII 1856, Москва — 7.XII 1938, Київ] — укр. філософ, академік АН УРСР з 1922. Приват-доцент Моск. ун-ту (з 1885), з 1891 — професор філософії Київ. ун-ту. Досліджував як теор. філос. проблеми (з позицій ідеалізму), так і питання історії філософії, переважно античної. Осн. праці: «Платонізм як основа сучасного світогляду у зв’язку з питанням про завдання і долю філософії» (1887), «Значення філософії» (1888), «Що таке філософія та що вона може й чого не може дати» (1899), «Філософія, її сутність, значення й історія» (т. 1 — 2, 1916 — 19), «Грецькі софісти, їхній світогляд і діяльність у зв’язку з загальною політичною і культурною історією Греції» (1888), «Джерела про софістів. Платон як історичний свідок» (1891), «Схема історії філософії в освітленні історичного матеріялізму», яка мала бути переглядом його світогляду (1926, незакінч.). У своїх філос. працях порушував також проблеми естетики з екскурсами в л-ру. Г. належать книги літературознавчого характеру — «Передсмертні думки XIX століття у Франції» (1901) та «Старі поети в нових російських перекладах» (1895) — докладний аналіз перекладів з Данте, Аріосто, Байрона.

Г. П. Кочур.


ГІЛЯРОВСЬКИЙ Володимир Олексійович [26.XI (8.XII) 1853, маєток у Волог. губ. — 1.X 1935, Москва] — рос. рад. письменник, журналіст. Брав участь у рос.-тур. війні 1877 — 78. Одним з перших звернувся до теми «дна» (кн. «Люди нетрів», 1887, спалена за вказівкою царської цензури). Виступав як прозаїк і поет. Автор мемуарних творів «Москва і москвичі» (1926), «Мої блукання» (1928), «Слідами Гоголя» (вид. 1959) та ін. В дусі романтичних традицій вирішував укр. тему в нарисах і оповіданнях («Десь там...», 1906), у віршах (зб. «Забутий зошит», 1894), поемі «Запорожці», написаній у 80-і pp., коли він позував для картини І. Рєпіна (предки Г. з боку матері — запорожці). Г. бував на Україні в журналістських справах, особливо часто 1898 — 1900, коли збирав на Полтавщині матеріал до біографії М. Гоголя, покладений ним в основу кн. «На батьківщині Гоголя. З поїздки по Україні» (1902). Для «Кобзаря» 1906 за ред. І. Бєлоусова переклав кілька поезій Т. Шевченка («Ой три шляхи широкії» та ін.). Створив вірші «На могилі Т. Г. Шевченка» (1901), «З верхів’їв Дніпра в Зауральські степи» (1911). Брав активну участь у влаштуванні шевченківських вечорів і збиранні коштів на пам’ятник поетові (1911). Написав істор. нарис «Запорізька Січ» (1925).

Тв.: Сочинения, т. 1 — 4. М., 1967; Мов скитания. Люди театра. Минск, 1987.

Літ.: Морозов Н. Сорок лет с Гиляровским. М., 1963; Цейтлин Э. С. Гиляровский Владимир Алексеевич. Рекомендательный указатель литературы. Вологда, 1973.

В. Я. Звиняцковський.


ГІЛЬВІК, Гійєвік (Guillevic) Ежен (5.VIII 1907, Карнак, Пн. Франція) — франц. поет, перекладач. Член ФКП з 1943. Першу зб. віршів «Реквієм» (1938) присвятив героям нац.-революційної війни в Іспанії 1936 — 39. Під час 2-ї світової війни — учасник Руху Опору. Разом з Л. Арагоном і П. Елюаром видав підпільну поетичну зб. «Честь поетів». Збірки «Амулети» (1946), «Злами», «Виконавчий лист» (обидві — 1947) мають антибуржуазне, антифашист. спрямування. У збірках «Досягати» (1949), «Жага до життя», «Смак миру» (обидві — 1951), «Земля для щастя» (1952), «Тридцять один сонет» (1954) звучить заклик до боротьби за оновлення світу. Осн. теми збірок «Карнак» (1961), «Сфера» (1963), «Разом» (1966), «Стіна» (1970), «Протока» (1979), «Жити в поезії» (1980), «Просіки» (1981) та ін. — прагнення людини до всебічного осягнення світу, відповідальність поета перед суспільством. Перекладає твори рос., укр., груз., нім., угор., рум. поетів. У 1964 в Парижі у перекладі Г. і з його передмовою видано збірку поезій Т. Шевченка, до якої ввійшли 34 твори («Заповіт», «Я не нездужаю, нівроку», «Світе ясний! Світе тихий!», «Тарасова ніч», «Перебендя» та ін.). У 1964 в перекладі Ж. Лафон і Г. опубл. повість Т. Шевченка «Художник» та уривки з його щоденника. Переклади Г. — перші книжкові видання творів Т. Шевченка у Франції. В 1964 приїжджав на Україну, виступав на Міжнародному форумі діячів культури в Києві, присвяченому 150-річчю з дня народження Т. Шевченка. Укр. мовою окремі вірші Г. переклали М. Терещенко, Б. Марцінко, В. Коптілов та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1966, № 7; [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 2. К., 1971; [Вірші]. «Всесвіт». 1976, № 5; [Вірші]. В кн.: Поклик. К., 1984; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Френо. Гильвик. Из французской поэзии. М., 1969.

Літ.: Кононенко Г. Шевченко французькою мовою. «Всесвіт», 1964, № 10; Гресько М. Французи про Шевченка. «Всесвіт», 1965, № 3; Кухтенко В. А.. Миронов О. О. З історії перекладу творів Шевченка у Франції. «Вісник Харківського університету», 1975, № 128; Коптілов В. Поезія Ежена Гільвіка. «Всесвіт», 1976, № 5; Кухтенко В. А. «Заповіт» Т. Г. Шевченко в переводе Э. Гильвика. «Вестник Харьковского университета», 1984, № 258.

В. А. Кухтенко.


ГІЛЬЄН (Guillen; повне прізв. — Гільєн Батіста) Ніколас (10.VII 1902, м. Камагуей) — кубин. поет, громад. діяч. Член Компартії Куби з 1937. Учасник нац.-революц. війни в Іспанії 1936 — 39. Член Всесв. Ради Миру з 1950. Вже в ранніх поетич. циклах «Мотиви сона» (1930), «Сонгоро Косонго» (1931), де змальовано життя простих людей Куби, виявилися гол. риси творчості Г. — антибурж. і антиімперіалістична спрямованість. Яскраво виражений політ. характер мають збірки «Вест-Індська компанія» (1934), «Пісні для солдатів і сони для туристів» (1937). Боротьбі ісп. народу проти фашизму присвячені поема «Іспанія. Поема у чотирьох зажурах і одній надії» (1937), кн. репортажів «Люди республіканської Іспанії» (1938, спільно з Х. Марінельйо). У циклі «Всі пісні» (1947) звучать протесі проти експлуатації, заклик до боротьби за соціальне визволення. Антикапіталістич. і антирасистським пафосом пройняті лірикоепічні твори «Елегія про Жака Румена» (1948), присвячена пам’яті гаїтян, поета-комуніста, «Елегія Хесусу Менендесу» (1951) та ін. Під час перебування в еміграції (1954 — 59) опубл. зб. віршів «Голуб окриленого народу» (1958). Після перемоги Кубинської революції (1959) повернувся на батьківщину. Поема «Добрий день, Фідель» (1960), зб. віршів «Все моє» (1964) — про соціалістичне оновлення Куби. Автор збірок «Поеми кохання» (1964), «Великий Зоо» (1967), «Зубчасте колесо», «Щоденна газета» (обидві — 1972), «Серце, з яким я живу» (1975), «Книга сонетів» (1986), книг для дітей. Творчість Г. тісно пов’язана з нац. муз. і пісенним фольклором, органічно поєднала кращі риси класичного ісп. романсеро і нар. негр. пісні. Кілька разів відвідував СРСР. Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1954). Укр. мовою окремі вірші Г. переклали Д. Павличко, І. Драч, С. Борщевський, П. Марусик, В. Харитонов, М. Москаленко, М. Литвинець, М. Жердинівська, О. Лупій, В. Колодій, Г. Гордасевич, Г. Латник та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1964, № 1; Поезії К., 1976; Сінсонте співа на Туркіно. В кн.: Творці нового світу. К., 1977; [Вірші]. В кн.: Мене звати Коадовальдо Еррера. К., 1978; [Вірші]. В кн.: Гордасевич Г. Високе полум’я дня. К., 1980; [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Вулиця. «Всесвіт», 1983, № 1: Морем Карибським кораблик пливе... К., 1984; Летрілья. «Всесвіт», 1984, № 4; Радянський Союз. В кн.: Колодій В. Братерство. Львів, 1985; Рос. перекл. — Новые стихи. М., 1966; Третья молодость. М., 1972; Избранное. М., 1982.

Літ.: Плавскин З. И. Николас Гильен. М. — Л., 1965; Щур Л. А. Николас Гильен. Биобиблиографический указатель. М., 1964.

Ю. В. Покальчук.


ГІЛЬЙОМ IX (Guillaume IX), герцог Аквітанський, граф де Пуатьє (22.X 1071 — 10.II 1127) — прованс. трубадур, один з перших у Європі поетів, які звернулись до нар. мови. Творчість Г. стоїть біля джерел усієї європ. поезії. Канцони Г., з яких до нас дійшло 11, поділяються на два типи: куртуазна лірика, що втілює кодекс лицарської любові, і веселі, насмішкуваті, іноді скептичні, вірші, часто нескромного змісту.

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Песни трубадуров. М., 1979.

О. Є.-Я. Пахльовська.


ГІМЕЛЬФАРБ Ганна Марківна (7.II 1906, с. Брусилів, тепер смт Коростишівського р-ну Житом. обл. — 29.VIII 1977, Київ) — укр. рад. бібліограф. Член КПРС з 1944. Закінчила 1937 Харківський бібліотечний інститут. Працювала (з 1939 року) в ЦНБ АН УРСР. Опубл. кілька бібліогр. покажчиків, присвячених творчості укр. і рос. письменників, питанням укр.-рос. літ. взаємозв’язків: «Гоголь і Україна» (1952), «М. М. Коцюбинський» (1954), «Тарас Григорьевич Шевченко» (М., 1956) та ін. Співавтор бібліогр. видань «Пушкін і Україна» (1949), «Украинская литература. Дооктябрьский период» (М., 1957), «Тарас Григорович Шевченко. Бібліографія бібліографії. 1840 — 1960» (1961), «Т. Г. Шевченко. Бібліографія літератури про життя і творчість. 1839 — 1959» (т. 1 — 2, 1963).

Ф. К. Сарана.


ГІМН (грец. ύμνος) — урочистий муз. твір на вірш програмного характеру. Є Г. державні, революційні, військові, на честь видатних людей, героїв тощо. Виконання Г. пов’язане з урочистими подіями, офіційними церемоніями, демонстраціями, парадами. Літ. основою Г. є звичайно вірш, сповнений символікою і високим публіцистич. пафосом. Розрахований на масове сприйняття й виконання, Г. відзначається широкою урочистою мелодією розміреного (частіше маршового) характеру. Поняття «гімн» змінювалося історично. У Старод. Греції Г. називали культові пісні на честь богів і переможців (напр., пеон, присвячений Аполлонові, дифірамб, присвячений Діонісу, гіпорхема). В часи середньовіччя були поширені духовні Г., пов’язані з антифеод. нар. рухами. В періоди визвольної боротьби Г. виконують роль бойових, закличних пісень (напр., гуситські Г., «Марсельєза»). І. Франко назвав Г. свій вірш «Вічний революціонер» (на муз. поклали М. Лисенко, С. Людкевич).

Г. революц. пролетаріату став «Інтернаціонал» (муз. П. Дегейтера, слова Е. Потьє; укр. переклад М. Вороного) — тепер партійний Г. в СРСР. У Рад. Союзі є державний Г. СРСР (муз. О. В. Александрова, текст С. Михалкова та Г. Ель-Регістана) і держ. гімни союзних республік. Сучас. Гімн УРСР (муз. авторського колективу під керівництвом А. Лебединця, текст П. Тичини й М. Бажана) затверджено Указом Президії Верх. Ради УРСР від 22.III 1978.

Н. М. Гаєвська.


ГІМНОГРАФІЯ (від грец. ύμνος — похвальна пісня та γράφω — пишу) — загальна назва поетичних творів, функціонально пов’язаних з християн. богослужебним обрядом. Провідні мотиви — уславлення святих, пам’ятних подій бібл. та церк. історії, утвердження реліг. норм та уявлень. Відповідно до ролі в церк. відправі й особливостей худож. структури виділяють літургічні гімни, тропарі, кондаки, стихири тощо, а також складніші жанрові форми — канони й акафісти. У формуванні цих жанрів важливу роль відіграв досвід близькосх. (Псалтир, ін. пісні) та античної поезії. Г. оперує розвиненою системою худож. образів, що спирається на бібл. символіку. Широко використовуються синтаксичний паралелізм, анафора, інколи з’являється рима, зустрічаються акростихи. Сформувалася Г. до 5 ст., протягом 5 — 9 ст. збагатилася творами Романа Солодкоспівця, Андрія Крітського, Іоанна Дамаскина, Косьми Маюмського, Касії. Історія слов’ян. Г. починається з перекладів, здійснених Кирилом і Мефодієм у 2-й пол. 9 ст. Розвиток Г. в Київ. Русі пов’язаний з іменами ченця Григорія, Кирила Туровського та ін., які розробляли сюжети вітчизн. агіографії. Укр. Г. продовжила давньорус. традиції, посиливши полемічний підтекст творів і емоційну наснаженість худож. образів (Петро Могила, Димитрій Туптало, Йоасаф Кроковський). Твори Г. входили до різного типу збірок: тріодей, міней, Октоїха, Часослова, Требника, ірмологіонів, молитвословів. Г. як початкова форма східнослов’ян. літ. поезії стала основою розвитку вітчизн. віршування; її поетика помітно впливала на стиль ораторської й агіографічної прози.

Ю. А. Ісіченко.


ГІНДІ ЛІТЕРАТУРА — одна з л-р Індії, розвивається мовою гінді. Склалася остаточно в 2-й пол. 19 ст. До того часу (починаючи з 9 — 10 ст.) створювалась численними діалектами гінді, поширеними на значній території центр. Індії. Найдавніші пам’ятки Г. л.: «Сказання про Прітхвіраджа» Чанда Бардаї (12 ст.) — героїчна поема, написана в жанрі расо (сказання, балади, гімни); «Поема про Альху» (12 ст., записана в кін. 19 ст.), приписувана Джагнікові; «Поема про Бісальдева» Нарпаті Нальха (12 ст.), присвячена боротьбі проти мусульманських завойовників. Один з найбільших поетів кін. 13 — поч. 14 ст. — Амір Хосров Дехлеві (писав перс. мовою і одним з діалектів гінді). У 15 — 17 ст. в зв’язку з реліг.-реформаторським рухом бгакті, що відбивав протест проти станово-кастового гноблення, соціальної нерівності, Г. л. сповнюється демократичними настроями (твори поетафілософа Кабіра, поетів Райдаса, Дгармадаса, Дадудаяла, Сундардаса, Нанака). Діалектом авадгі створювались лірико-алегоричні поеми. До суфійського напряму (твори, що виражають і проповідують ідеї мусульманського містицизму — суфізму) у Г. л. належать поеми «Мрігаваті» Кутбана (1501), «Падмават» Маліка Мухаммада Джаясі (1540), «Мадгумалаті» Манджхана (1545), «Чітравалі» Усмана (1613) та ін. Герої л-ри бгакті Крішна (бог-пастух) і Рама (бог-воїн) займали значне місце в Г. л. — піснях і гімнах Сурдаса (написаних діалектом брадж, що став осн. літ. мовою середньовічної поезії гінді), поемах Нандадаса, Нароттамдаса (16 ст.), Раскхана (16 — поч. 17 ст.). Здобули популярність вірші поетеси Міри Баї. Найвидаткіший представник поезії бгакті в Г. л. — Тулсідас, автор епічної поеми «Рамаяна» (написаної на основі давньоінд. поеми санскритського поета Вальмікі «Рамаяна»). Прославляючи Раму, Тулсідас створює образ ідеального правителя. Його поема, насичена яскравою образністю, відзначається динамічним сюжетом. Серед поетів, що не поділяли ідей бгакті, були А. Кханкхана (псевд. — Рахім), Сенапаті. З серед. 17 ст. в Г. л. помітний деякий спад. Творам цього часу притаманна вишуканість форми, домінуючими в них стають еротичні мотиви. З’являються написані віршами підручники, що містили правила укладання віршів (твори Кешавдаса, Чінтамані, Матірама, Джасванта Сінгха). В поемах Бгушана оспівувалися подвиги нац. героя маратхів Шіваджі. Глибокою ліричністю позначені твори Біхарілала Чаубе, Дева, Гханананда, Падмакара. На діалекті брадж поезія існувала до поч. 20 ст. Проза Г. л. сформувалась на основі діалекту кхарі болі у 1-й пол. 19 ст. Одним з перших творів цього часу (на міфолог. сюжет) було «Море кохання» Лаллу джі Лала. З’явилися переклади мовою гінді з санскриту й англ. мови. Піднесенню інд. культури, зокрема л-ри, сприяли ідеї нац.-визвольного руху і повстання 1857 — 59. Першим публіцистом і драматургом, провісником реалістич. напряму в Г. л. був видатний просвітитель і громад. діяч Бгаратенду Харішчандра. Його алегор. драми «Горе Індії» (1876), «Мати-Індія» (1877) пройняті визвольними ідеями, ненавистю до чужоземних гнобителів. Значну роль у розвитку публіцистики мовою гінді відіграли журнали Б. Харішчандри «Каві-вачан-судга» (з 1867) і «Харішчандра-чандріка» (з 1873) та ін. Широкий рух за розвиток мови і л-ри в кін. 19 ст. відбився у творах письменників Амбікапрасада В’яса, Бадрінараяна Чаудгрі, Пратапнараяна Мішри. Серед творів цього періоду — повчальні повісті «Бгаг’яваті» Шраддгарама Пхіллаурі (1877, опубл. 1887), «Лихо розуму вчить» Шрініваса Даса (1882), «Беззахисний індус» Радгакрішни Даса (1886), «Новий брахмачарін» (1886), «Один мудрий на сто дурних» (1892) Балкрішни Бгатта, пригодницькі романи «Чандраканта» і «Нащадки Чандраканти» Девакінандана Кхатрі. Поступово діалект брадж втрачає свою популярність і в поезії, літератур. мовою гінді почали писати поети Шрідгар Патхак, Харіаудг та ін.

В кін. 19 ст. мовою гінді з’являється багато перекладів з англ. і бенг. мов. Піднесення нац.визвольного руху на поч. 20 ст. зумовило посилення громадян. мотивів у творчості інд. літераторів, звернення до актуальних питань сучасності. Нац. поетом країни став Майтхілішаран Гупта, автор поеми «Голос Індії» (1912). Глибоким патріотизмом пройнята творчість Макханлала Чатурведі, Рамнареша Тріпатхі, Сіярамшарана Гупти, Балкрішни Шарми Навіна. Субгадри Кумарі Чаухан, Рамдгарі Сінгха Дінкара. У 20 — на поч. 30-х pp. 20 ст. провідним напрямом у поезії гінді стає «чхаявад», який відбив суперечливі настрої тогочасного інд. суспільства. Поезія Джайшанкара Прасада і Сумітранандана Панта забарвлена настроями самотності, нерозділеного кохання, намаганням відійти від реальної дійсності. Любовна й філос. лірика поетеси Махадеві Варми насичена містикою. Водночас у віршах поета-бунтівника Сур’яканта Тріпатхі Нірали оспівується революц. буря як єдиний шлях очищення світу. Об’єднувало ж поетів «чхаяваду» прагнення поставити в центр творчості людину з її духовним світом, взаєминами з суспільством, природою. «Чхаявад» мав певний вплив на нову поезію в Г. л.

Основоположником критичного реалізму в Г. л. був Премчанд, у творах якого відображено політ. пробудження нар. мас Індії, їхню боротьбу за соціальні права і нац. визволення, показано духовну й моральну велич простого народу. Послідовниками Премчанда були Вішвамбгарнатх Шарма Каушік, Бадрінатх Бгатта Сударшан, Пандейбечан Шарма Угра. У революц. віршах Рамешвара Каруна, Балакрішни Шарми (псевд. — Навін), Бгагаватічарана Варми, Нарендри Шарми звучить заклик до лікві дації приватної власності, революц. перебудови суспільства. В 30-х pp. у Г. л. посилюється вплив марксистсько-ленінських ідей, перекладаються окремі твори рад. л-ри. Революц. ідеї наявні у поетич. збірках «Кінець епохи» (1936), «Голос епохи» (1939), «Сільська поезія» (1940) С. Панта, філос. поемі «Камаяні» (1935) і реалістич. романі «Тітлі» (1934) Дж. Прасада, повістях «Алака» (1933), «Кулі Бгатт» (1939), «Козлятник Біллесур» (1940) С. Т. Нірали та ін. У 1936 за участю Премчанда була створена Асоціація прогрес. письменників Індії. Після проголошення 1947 незалежності країни проблеми, пов’язані з подоланням наслідків колоніалізму, виявилися в боротьбі різних літ. течій. Сучас. реалістич. проза представлена творами Яшпала (романи «Товариш старший брат», 1941; «Зрадник», 1943; «Товариш по партії», 1947; «Дванадцять годин», 1963; роман-дилогія «Облудна правда», 1958 — 60). Боротьба людини за своє соціальне утвердження, за вдосконалення суспільства — у центрі романів «Краплина й океан» (1956), «Нектар і отрута» (1966) Амрітлала Нагара, «Стіни падають» (1947), «Вогонь не згас» (1952), «Дзеркало, що мандрувало містом» (1963) Упендранатха Ашка, «Нішікант» Вішну Прабгакара (1955). Тему боротьби за незалежність Індії розкрито в романах «Розпорядник» (1946) Пахарі (справж. — Рамапрасад Гхілдіял), «Смолоскип» Бгайравапрасада Гупти (1951), «Насіння» Амрітрая (1959), «Темна ніч» (1959), «Протидія» (1961), «Злиття з морем» (1962) Манматханатха Гупти та ін. Наприкінці 40-х pp. з’являється нова течія у поезії — «прайогвад» (експерименталізм), її принципи лягли в основу колективної збірки «Сім струн» (1943), упорядником якої був поет і прозаїк Аг’єй. У своїй творчості він прагнув вийти за межі традиційних для Індії естетичних канонів, посилити зв’язок інд. л-ри із світовою. Суперечливі за ідейно-худож. змістом романи «Шекхар» (т. 1 — 2, 1940 — 44) і «Острови на ріці» (1952) Аг’єя порушували проблему взаємин особистості й суспільства, в них глибоко аналізувався внутрішній світ героїв. У цьому руслі створено романи «Відставка» (1937), «Кальяні» (1940), «Сукхада» (1952) Джайнендри Кумара, «Відлюдник» (1941), «Заблудлі» (1952), «Блукач» (1955) Ілачандри Джоші. У творах поетів Дгармавіра Бгараті, Лакшміканта Варми, Гаджананмадгава Муктібодга, Рамвіласа Шарми, Гіріджакумара Матхура, Раггувіра Сагая, Кедарнатха Сінгха, Сарвешвардаяла Саксени, Мадана Ватсьяяна, Кунварнараяна, Праяга Шукли, Душ’янткумара, Віпінбахарі Агравала, Мудраракшаси та ін. людина бореться з бурж. суспільством, протистоїть йому, але часто приречена на самотність і розчарування. Гострі класові проблеми, занепокоєність долею народу й батьківщини — зміст поем «Народна оселя» С. Панта (1964), «Очікування Парашурама» Р. Дінкара (1963), віршів Харіванша Рая Баччана, Нагарджуна (справж. — Вайдьянатх Мішра), Кедарнатха Агравала, Шамшербагадура Сінгха, Маннулала Шарми Шіля, Трілочана Шастрі, Гаджаванмадгава Муктібодга та ін. Актуальні соціальні теми порушував Рангея Раггава в романах «Шлях без зупинки» (1957), «Доки кликатиму» (1958), йому належать поема «Непереможні руїни» (1943) — про Сталінградську битву та ін. поетич. твори. Заглиблення у психол. світ особистості характерне для багатьох прозаїків 50 — 60-х pp., зокрема Раджендри Ядава, Камлешвара, Нірмала Варми, Манну Бгандарі, які яскраво заявили себе в жанрі оповідання. Життя міста, інтелігенції відображено в романах «Бог грішників» Дгармавіра Бгараті (1949), «Одна вулиця й 57 провулків» Камлешвара (1959), «Один дюйм усмішки» Раджендри Ядава і Манну Бгандарі (1963), міське дно змальовано у творах Шайлеша Матіяні. Реалістич. традиція школи Премчанда помітна у творах з селян. життя: романах «Тітонька Ратінатха» (1948), «Балчанма» (1952), «Дід Батесарнатх» (1954), «Діти Варуни» (1956) Нагарджуна, «Брудне покривало» Пханішварнатха Рену (1954), «Мати Ганга» (1953), «Ланцюги й нова людина» (1956) Бгайравапрасада Гупти, «Півсела» Рахі Масума Рази (1966), «Улеслива музика» Шрілала Шукли (1968), збірках оповідань Шівпрасада Сінгха («Поразка Карманаші», 1958; «Вони теж чекають», 1961), його романі «Численні потоки сліз» (1969). Серед інших відомих сучас. творів — романи «Океан, хвилі й людина» Удайшанкара Бгатта (1955), «Чіпка ліана» Вріндаванлала Варми (1953), «Забуті малюнки» (1959), «Прямі чесні слова» (1969) Бгагаватічарана Варми. Роман Брішама Сахні «Морок» (1973) розвінчує реліг. фанатизм. Героїчні мотиви характерні для істор. романів Рахула Санкрітьяяна («Безстрашний полководець», «Приємний сон», «Забутий мандрівник»), Рангея Раггава («Пагорб померлих», 1948), Вріндаванлала Варми («Рани Джхансі», 1946; «Мріганаяні», 1952; «Ахілья Баї», 1955), Яшпала, Амрітлала Нагара, Хазаріпрасада Двіведі та ін. Здобули визнання драм. твори Дж. Прасада, Удайшанкара Бгатта, У. Ашка, Вішну Прабгкара, Рамкумара Варми, Лакшмінараяна Мішри, Джагдішчандри Матхура, Мохана Ракеша. Переклади з Г. л. на Україні почали з’являтися лише в рад. час. У 1926 у харків. журн. «Червоний шлях» (№ 1) було опубл. оповідання Премчанда «Друга дружина» в перекладі укр. індолога О. П. Баранникова. Укр. мовою публікувалися ін. твори Премчанда, а також Нірали, Аг’єя, Сумітранандана Панта, Камлешвара, Яшпала, Нагарджуна, Бгайравапрасада Гупти, Джайшанкара Прасада, Упендранатха Ашка, Рангея Раггава, Вішну Прабгакара, Бгішама Сахні, Мохана Ракеша, Шівпрасада Сінгха, Раджендри Ядава, Пханішварнатха Рену, Крішни Бальдева Вайда, Шекхара Джоші, Веда Рахі, Нарендри Шарми та ін. Видано «Індійські народні казки» (К., 1984). Серед перекладачів Г. л. — С. Наливайко, Ю. Покальчук, В. Андрушко, В. Негреско та ін.

Літ.: Чаухан Ш. Очерки истории литературы хинди. М., 1960; История индийских литератур. М., 1964; Челышев Е. П., Современная поэзия хинди. М., 1965; Покальчук Ю. В. Нотатки про сучасну літературу хінді. «Всесвіт», 1965, № 6; Челышев Е. П. Литература хинди. М., 1968; Покальчук Ю. В. Поет епохи. «Всесвіт», 1967, № 8; Покальчук Ю. В. Поезія краси і страждання. «Всесвіт», 1970, № 9; Балин В. И. Премчанд — новеллист. Л., 1973; Художественные направлення в индийской литературе XX в. Поэзия хинди. М., 1977; Балін В. І. За гідність людини, за соціальний прогрес. В кн.: Оповідання письменників Індії. К., 1981.

Ю. В. Покальчук.


ГІНДІ МОВА — офіц. мова Індії, одна з осн. літ. мов. Належить до інд. групи індоєвроп. сім’ї мов. Пошир. переважно в центр. районах Пн. Індії. Розрізняють літ. мову і дві групи діалектів: західну (кхарі болі, бангару, брадж та ін.) і східну (авадхі, багхелі й чхаттисгархі). В основу Г.м., як і урду мови, лягла народнорозмовна мова гіндустані, що спирається на діалект кхарі болі. У становленні Г. м. визначну роль відіграла в 19 ст. творчість письменників Лаллу джі Лали, Бгаратенду Харішчандри та ін. У лексиці є багато слів із санскриту. Для Г. м. використовують письмо деванагарі. Г. м. розвивається гінді література.

Літ.: Катенина Т. Е. Язык хинди. М., 1960; Гуру К. Грамматика хинди, ч. 1 — 2. М., 1957 — 62.

В. М. Топоров.


ГІПЕРБОЛА (грец. ύπερβολή — перебільшення) — вид тропа; худож. засіб, що полягає в перебільшенні характерних властивостей, ознак якогось предмета, явища, дії з метою їх увиразнення, а також вираження емоційно-естетичного ставлення до них (захоплення, прославлення, презирства тощо). Г. органічно властива нар. поезії: «А з тої могили видно всі країни, сиз орел літає» (нар. пісня); героїчному епосові: «Великий князе Всеволоде!.. Ти бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти!» («Слово о полку Ігоревім»). Значення Г. як засобу посилення експресії образу зросло в новій і новітній поезії, де гіпербола переплітається з метафорою, символом, уособленням тощо: «Постала туга, сном важким приспана, Постала велетом і досягла до хмар» (Леся Українка); «Вдарив революціонер — захитався світ» (П. Тичина); «...Тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок / Мене на ниву батьківську ведуть» (В. Симоненко). Протилежний Г. троп — літота.

В. Д. Тимченко.


ГІПЕРДАКТИЛІЧНА РИМА (від грец. ύπέρ — над і δάκτυλος — дактилічний розмір) — рима, що перебільшує своїм складовим обсягом дактилічну, трискладову риму. Наголос при Г. р. міститься далі, ніж на 3-му складі від кінця віршового рядка, як напр. у вірші П. Тичини, де він падає на 4-й склад від кінця рядка:

...День біжить, дзвенить-сміється. перегýлюється.

(«Енгармонійне»).

Оскільки в укр. мові наголос вільний, то практично можливі рими з наголосом на 5-му, 6-му і т. д. складах, але зустрічаються вони рідко.

Л. Б. Стрюк.


ГІПЕРМЕТРІЯ (від грец. ύπέρ — над і μέτρον — міра) — перевищення складів у стопі метричного вірша, наявність у ній зайвого складу. Г. може бути мимовільною помилкою автора або свідомою поступкою під тиском лексичного матеріалу. Напр., вірш В. Підпалого «Лебеді» написаний ямбом, але в ньому є трискладові стопи (дактилі): «Без ватажка, над людські сили /вони летіли, як пливли,/ були і гордими й красивими, /а надто — білими були».


ГІПОМЕТРІЯ (від грец. ύπό — під і μέτρον — міра) — вкорочення одного з віршованих рядків, не зумовлене вимогами строфіки або композиції вірша. Напр.: «Б’ються вдень і вночі непоборні сини України // з морем тьми» (В. Сосюра).


ГІПОРХЕМА (грец. υπόρχημα) — у Старод. Греції хорова пісня, присвячена Аполлону, що супроводилась пантомімічними жестами й танцями. Вид хорової лірики, який виник на о. Кріт та в Спарті з військ. пісні — пирріхи.

В. П. Маслюк.


ГІППІЄВ Микола Григорович (псевд. — Лайне; 27.V 1920, с. Реболи, тепер Муезерського р-ну Карел. АРСР — 18.II 1984, Петрозаводськ) — карел. рад. поет. Член КПРС з 1942. Учасник Великої Вітчизн. війни. Навчався 1937 — 39 в Петрозавод. пед. ін-ті. Автор збірок: «Вість весни» (1952), «Щастя солдата» (1959), «Ми комуністи» (1962), «Червоні грона горобини» (1967), «Шум беріз» (1975), «Шуміли зелені сосни» (1977) та ін. Лірика Г. присвячена праці, героїці Великої Вітчизн. війни, природі рідного краю. Написав вірш «Шевченко» (1939), а також кілька статей про укр. поета. Переклав фін. мовою деякі твори Т. Шевченка («Іван Підкова», «Сова», «Причинна», «Заповіт», «Мені тринадцятий минало», «О люди! люди небораки!» та ін.).

З. М. Кузьміна.


ГІППІУС Василь Васильович [26.VI (8.VII) 1890, с. Артемово Псков. губ. — 7.II 1942, Ленінград] — рос. рад. літературознавець, перекладач, поет. Закінчив Петерб. ун-т. Як поет був близький до акмеїзму. Осн. праці присвячені творчості М. Гоголя («Гоголь», 1924; «М. В. Гоголь у листах і спогадах», 1931, та ін.). Брав участь у редагуванні Повного зібрання творів М. Гоголя в 14 т. (1937 — 52). Перекладав твори Горація, Мольєра, Г. Гейне, Р. Тагора. Зробив високохудож. переклад поеми «Княжна» Т. Шевченка, надр. у багатьох рос. виданнях творів Кобзаря. Опубл. рецензію на кн. «Україна в російському письменстві» В. Сиповського.

Тв.: «Вечера на хуторе близ Диканьки» Гоголя. В кн.: Труды отдела новой русской литературы, т. 1. М. — Л., 1948.

М. М. Павлюк.


ГІППІУС Зінаїда Миколаївна [літ. псевд. Антон Крайній; 8(20).XI 1869, Бєльов, тепер Тул. обл. — 9.IX 1945, Париж] — рос. письменниця. Одна із засновників рос. символізму. В 1903 — 04 разом з чоловіком — Д. С. Мережковським і Д. В. Філософовим видавала літ. журн. «Новый путь». Поезія Г. сповнена мотивів реліг. смиренства, самотності, страху смерті і тління, пройнята ніцшеанським індивідуалізмом. Окремі вірші не позбавлені худож. цінності («Зібрання віршів», 1904 — 10). Автор кількох збірок оповідань, романів, п’єс, кн. спогадів «Живі обличчя» (1925). Герой творів Г. — людина, яка втратила сенс існування. Велику Жовтн. соціалістич. революцію зустріла вкрай вороже, 1920 емігрувала. У ряді статей і віршів критикувала емігрантщину, але водночас виступала з нападками на рад. устрій.

Тв.: Собрание стихов, кн. 1 — 2. М., 1904 — 10; Последние стихи. СПБ, 1918.

І. Т. Купріянов.


ГІРА Людас [15(27).VIII 1884, Вільнюс — 1.VII 1946, там же] — лит. рад. поет, нар. поет Лит. РСР з 1945, академік АН Лит. РСР з 1946. Закінчив 1905 Вільнюс, духовну семінарію. Учасник Великої Вітчизн. війни. Перша зб. «Дуль-дуль дудочка» (1909) визначила провідний напрям у поезії Г. — орієнтацію на фольклор. Віршам періоду Великої Вітчизн. війни («Литва Грюнвальда», 1942; «Слово боротьби», 1943; «Далекими дорогами», 1945, та ін.) властива мелодійність, простота худож. засобів. Написав вірші «Слово литовця до України», «Братам-письменникам з України», «Україні» (всі — 1944). Популяризатор творчості Т. Шевченка у Литві: 1909 опублікував ст. «Співець України — Тарас Шевченко», 1914 — ст. «Тарас Шевченко». У 1912 на власні кошти видав книжку «Віночок віршів Тараса Шевченка» (21 твір), де виступив як перекладач, упорядник та автор передмови. Деякі переклади Г. віршів укр. поета включено до лит. видань творів Т. Шевченка: «Зелений лужок» (1911), «Поезії» (1951), «Вірші» (1955), «Кобзар» (1961). В 1939 приїздив до Києва на ювілей Т. Шевченка. Перекладав також вірші І. Франка. Укр. мовою окремі твори Г. переклав Р. Лубківський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Литовську радянська поезія. Антологія. К., 1985; Рос. перекл. — Здравствуй, вихрь! Стихи. Л., 1960.

Літ.: Непокупний А. П. Балтійські родичі слов’ян. К., 1979.

А. П. Непокупний.


ГІРНИЙ Василь (псевд. — Федь Триндик; 14.IV 1902, с. Заліська Воля, побл. Перемишля, тепер ПНР — 5.VII 1981, м. Лемборк, Слупське воєводство, ПНР) — укр. письменник у Польщі. Закінчив 1921 гімназію у Перемишлі. В 1926 виїхав на заробітки у Францію, працював шахтарем. Навчався 1927 — 32 у Львів. ун-ті. Вчителював на Лемківщині. Друкувався в газ. «Dziennik Baltycki» («Балтійська газета»). Автор віршованих і прозових пародій і фейлетонів, повістей. Окремою книжкою у Львові вийшли «Пародії» (1936), в яких висміяно обмеженість і претензійність поетів буржуазно-націоналістич. спрямування, автобіогр. повість «Розгублені сили» — правдива оповідь про тяжке життя укр. робітників-емігрантів у Франції. Частина худож. доробку Г. пропала під час 2-ї світової війни.

Ф. П. Погребенник.


ГІРНИК Микола Андрійович (7.VI 1923, с. Вербовець, тепер Катеринопільського р-ну Черкас. обл. — 8.XII 1981, Київ) — укр. рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1947. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1950 Київ. ун-т. Навчався 1954 — 56 на Вищих літ. курсах при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Друкувався з 1940. Осн. тема першої зб. «Моя Звенигородщина» (1950) — повоєнне відродження рідного краю. У збірках «Вірність» (1952), «Друзі-солдати» (1953) розповів про будні війни, мужність і героїзм рад. солдатів. Автор лірич. щоденника «Ромашковий цвіт» (1955), поетич. хроніки «Совість» (1957). У циклі сатир. віршів «Короїди» (1959) таврував міщанську, власницьку мораль, байдужість, неробство. Книжки віршів «Сонце і грози» (1958), «Сурмачі» (1959), «В авангарді світу» (1960), «Цвіте терен» (1966), «Крізь відстані» (1969), «Одвічне, сьогоденне» (1973) та ін. охоплюють широке коло тем: боротьба за мир, праця, дружба, любов. Переклав окремі твори рос. (М. Алексєєва, Б. Бедного, М. Свєтлова), білорус. (Максима Танка, П. Панченка, М. Чарота), лит. (В. Мозурюнаса), казах. (А. Тажибаєва) письменників. Портрет с. 425.

Тв.: Стартують мрії. К., 1963; Сузір’я серця. К., 1965; Невтома. К., 1975; Рос. перекл. — Ромашки. М., 1957.

Літ.: Крижанівський С. Співець трудів і днів. В кн.: Гірник М. Поезії. К., 1968; Коваленко Л. Слово про Миколу Гірника. В кн.: Гірник М. Назавжди солдат. К., 1988.

С. А. Крижанівський.


ГІРНИК Павло Миколайович (30.IV 1956, Хмельницький) — укр. рад. поет. Закінчив 1977 Київський педагогічний інститут. Автор збірок «Спрага» (1983), «Летіли гуси...» (1988). Істор. пам’ять, духовна спадкоємність поколінь, любов до рідної землі — осн. теми його псезій. Окремі твори Г. перекладено рос. мовою.

Н. М. Гаєвська.


ГІРШМАН Михайло Мойсейович (20.X 1937, ст. Біра Хабаров. краю) — укр. і рос. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1979 Член КПРС з 1961. Закінчив 1959 Казан. ун-т. З 1966 — викладач, з 1981 — професор Донец. ун-ту. Автор праць «Цілісний аналіз літературного твору» (1970), «Проблеми цілісного аналізу художньої прози» (1975), «Аналіз поетичних творів О. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, Ф. І. Тютчева» (1981), «Ритм художньої прози» (1982), «Стиль як літературознавча категорія» (1984).

О. В. Рогожкін.


ГЛАВАЧЕК (Hlaváček) Франтішек (28.XI 1876, м. Славков, Південно-Моравська обл. — 15.X 1974, Прага) — чес. публіцист, перекладач. Закінчив 1899 Праз. ун-т. Учасник Руху Опору. Активний пропагандист і перекладач укр. л-ри. Був особисто знайомий з І. Франком, В. Гнатюком, М. Павликом. У 1895 — 98 в перекладі Г. опубл. твори І. Франка «До світла», «Два приятелі», «Між добрими людьми», «Свинська конституція», «Boa constrictor», Б. Грінченка, ін. укр. письменників. Автор першої у Чехії грунтовної розвідки «Іван Франко» [журн. «Čas» («Час»), 1898], статей про Т. Шевченка, Марка Вовчка, Лесю Українку, М. Драгоманова. У чехословац. та рад. пресі, наук. виданнях виходили статті й дослідження Г., присвячені укр. л-рі («І. Франко і чеська та словацька молодь», 1956; «Моя подорож по Закарпатській Україні в 1896», 1957; «Декілька згадок про зустрічі з І. Франком», 1968), статті про В. Гнатюка, рецензії на праці рад. та чехословац. україністів (М. Яценка, М. Мольнара та ін.).

Літ.: Моторний В. А. Нова сторінка франкіани. «Українське літературознавство», 1968, в. 3.

В. А. Моторний.


ГЛАГОЛИЦЯ — одна з найдавніших слов’ян. азбук. Більшість учених вважає, що її створив бл. 863 просвітитель слов’ян Кирило (див. Кирило і Мефодій) для старослов’янської мови, яка стала першою міжслов’ян. літ. мовою. Про походження Г. немає єдиної думки. Безсумнівним є зв’язок більшості літер Г. з грец. графікою, окремих — із самаритянським різновидом давньоєвр. письма. Своєрідна графічна система утверджувала незалежність і гідність літ. старослов’ян. мови в колі інших. Як система писемних знаків Г. цілком відповідала слов’ян. звуковій системі 9 ст. Принципи Г. було використано в кирилиці. Більшість букв Г. мали й числове значення. Найдавніша глаголична пам’ятка, що дійшла до нас, — Київські листки (кін. 9 або поч. 10 ст.). З кін. 10 ст. у Болгарії, а потім в ін. слов’ян. землях Г. почала витісняти кирилиця. Г. вживалася в місцях діяльності Кирила і Мефодія — Моравії та Паннонії, пізніше поширилась на тер. сучас. Болгарії, Македонії, де її використовували до 12 ст., га Хорватії, де Г. в писемності, в т.ч, світській, функціонувала до початку 19 ст. (в 15 ст. у Хорватії виникло книгодрукування Г.), а в церковному вжитку вона функціонує й нині.

На Русі пам’яток, написаних Г., не збереглося, трапляються тільки окремі глаголичні букви й написані Г. слова в кириличних текстах. Як алфавіт Г. була відома на Україні в 17 ст.; різновид її використовували для тайнопису (напр., П. Беринда).

Літ.: Истрин В. А. 1100 лет славянской азбуки М., 1963.

В. В. Німчук.


ГЛАДКА Вероніка Януарівна (псевд. — В. Морозівна; 25.VII 1890, м. Андрушівка, тепер райцентр Житом. обл. — 10.X 1966, Житомир) — укр. рад. поетеса, перекладачка. Сестра Л. Волошки. Дружина М. Д. Гладкого. Нар. в сім’ї службовця. Закінчила Житом. гімназію. Автор ліричних віршів, які друкувала в журн. «Рідний край», антології «Українська муза» та ін. У 20-і pp. багато перекладала з англ. та ін. мов, здебільшого разом з К. Корякіною (романи, повісті та збірки оповідань Дж. Лондона, твори Г. Уеллса, К. Гамсуна, Г. Ібсена тощо). Деякі переклади Г. перевидаються й досі (повісті й оповідання Дж. Лондона, вид. 1985, 1986).

Тв.: [Вірші]. В кн.: Тридцять українських поетес. К., 1968.

Р. І. Доценко.


ГЛАДКИЙ Микола Дмитрович (псевд. — Микола Струмок; 1890 — 1942, Красноярськ) — укр. поет, мовознавець. Закінчив Київ. ун-т. Під час 1-ї світової війни потрапив в австро-угор. полон. Друкувався в журналах «Світло» (статті на пед. і психол. теми), «Маяк», календарі «Розвага» (1916) та ін. Зб. віршів «На війні та в неволі» видав 1917 в таборі для полонених у Зальцведелі. Поезії Г. — традиційні за формою, осн. їхні мотиви — протест проти братовбивчої війни, туга за рідним краєм, любов до природи («Згадки», «Мені знов сниться...», «В Карпатах»). У 20-і pp. працював в Ін-ті укр. наук. мови УАН. Автор «Практичного курсу української мови» (вид. рос. мовою, 1918, 1924), кількох словників, посібників з правопису, праць зі стилістики, зокрема книжок «Наша газетна мова» (1928) та «Мова сучасного українського письменства» (1930). Переклав рос. повість Марка Вовчка «Промітний Чміль» (1927).

Р. І. Доценко.


ГЛАДКОВ Федір Васильович [9(21).VI 1883, с. Чернавка, тепер Івантєевського р-ну Сарат. обл. — 20.XII 1958, Москва] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1926. Закінчив 1906 Тбіліс. учител. ін-т. З 1923 — член літ. групи «Кузница». Повісті «Ізгої» (1909, опубл. 1922), «Стара секретна» (1927) та ін. — про життя революціонерів, політ. засланців, каторжан. Для оповідання «Вогняний кінь» (1923), п’єс «Бурелом» (1921) і «Ватага» (1923) характерні ускладнена система тропів, ритмізація оповіді. Пафосом індустріалізації, духом соціалістичного колективізму пройнятий роман «Цемент» (1925), в якому йдеться про відбудову цементного заводу після громадян. війни, становлення нових сусп. відносин. У дещо натуралістичних повістях «Нова земля» (1930), «П’яне сонце» (1932) Г. створив образи людей рад. села. Серію нарисів «Листи про Дніпробуд» (1931) і роман «Енергія» (1933 — 38) присвячено будівникам Дніпрогесу. Героїзм рад. людей під час Великої Вітчизн. війни розкрито у численних повістях, оповіданнях, нарисах («Серце матері», 1942; «Клятва», 1944). Продовженням реалістичних традицій М. Горького є автобіогр. трилогія Г. «Повість про дитинство» (1949; Держ. премія СРСР, 1950), «Вольниця» (1950; Держ. премія СРСР, 1951), «Лихоліття» (1954). Автор літ. портретів, статей (зб. «Про літературу», 1955). Укр. мовою твори Г. перекладали Д. Бобир, Л. Яшенко, Н. Свєчникова.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1983 — 85; Укр. перекл. — Повість про дитинство. К., 1951; Вольниця. К., 1952; Лихоліття. К., 1957; Цемент. К., 1969.

Літ.: Пухов Ю. С. Федор Гладков. М., 1983; Гуткина А. М. Библиография текстов Ф. В. Гладкова. 1900 — 1964. М., 1965.

Л. І. Шевченко.


ГЛАЗЕР (Glaser) Карел (3.II 1845, с. Хоче, побл. м. Марибора — 18.VII 1913, Грац, Австрія) — словен. літературознавець, мовознавець, перекладач. Вивчав 1865 — 68 славістику і класичну філологію у Віден. ун-ті. Автор «Історії словенської літератури» (т. 1 — 4, вид. 1894 — 1900), статей про словен. мову й л-ру, серболужицьку та нім. л-ри, перекладів В. Шекспіра словен. мовою. Переклав ряд творів з класичної л-ри Індії та Ірану. У мариборському журн. «Zora» («Світання», 1872, № 8 — 9) опублікував під псевд. Драг. Лазар ст. «Тарас Григорович Шевченко. Малоросійський поет». Вона вперше докладно знайомила словенців з життям і творчістю укр. поета, якого автор називав другим Прометеєм. Пишучи статтю, Г. користувався широко відомою на той час працею Г. Баттальї «Тарас Шевченко» і двотомною зб. «Поезії Тараса Шевченка» (Львів, 1867).

Тв.: Укр. перекл. — Із статті «Тарас Григорович Шевченко — український поет». В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964.

Літ.: Гримич В. За Кобзаревою луною. «Всесвіт». 1983, № 3.

В. Г. Гримич.


ГЛАЗКОВ Михайло Іванович (18.X 1930, с. Казаки, тепер Єлецького р-ну Липецької обл.) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1958. Закінчив Єлецький пед. ін-т, 1957 ВПШ при ЦК КПРС. Автор збірок сатир. віршів «Пегасові усмішки» (1963), «Дуплет сіллю» (1972), «Перекидом з Олімпа», «Полин-трава» (1975), поем «Це було на світанку», «Добридень, батьку», «Не схиливши голови», зб. оповідань і нарисів «Птахи повертають до гнізд» (1970), повісті для дітей «Горюч-камінь» (1977; укр. перекл. М. Негоди, 1980). В окремих поезіях звертався до історії України («Дума про Богдана Хмельницького»). Перекладає вірші укр. поетів.

С. В. Кучерявенко.


ГЛАЗОВ Григорій Соломонович (24.IX 1925, м. Артемівськ Донец. обл.) — рос. і укр. рад. письменник. Член КПРС з 1955. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1951 Львів. ун-т. Живе на Україні. Автор поетич. збірок «Про друзів-товаришів» (1955), «Луна» (1959), «Гострий кут», «Живу на землі» (обидві — 1963), «Грані» (1966), «Голос» (1968), «Сходи» (1970), «Пласти» (1974), «Бесіда» (1986) та повістей і оповідань — збірки «Після нас» (1968), «Роки далекого слідування» (1973), «Перед довгою дорогою» (1981), «Розшифровано часом» (1984), «Без наркозу» (1985), «Постскриптум» (1988) та ін. Через усю творчість Г. проходять теми бойової дружби, фронтового побратимства, проблеми сучас. життя. Перекладає твори укр. письменників (О. Кобилянської, Б. Олійника, Д. Павличка та ін.). За сценаріями Г. Одеська кіностудія поставила фільми «Чекання полковника Шалигіна» (1983), «Скарга» (1986). Окремі твори Г. перекладено болг., польс., нім., угор. мовами.

Тв.: Избранные произведения. К., 1987.

В. П. Замковий.


ГЛАЗОВИЙ Павло Прокопович (30.VIII 1922, с. Новоскелюватка, тепер Казанківського р-ну Микол. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1945. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1950 Київ. пед. ін-т. Друкується з 1940. Виступає як гуморист і сатирик, працює переважно у жанрах співомовки, віршованої гуморески, байки. У збірках «Великі цяці» (1956), «Карикатури з натури» (1963), «Смійтесь, друзі, на здоров’я» (1973), «Байки та усмішки» (1975) та ін. викриває антиподів комуністич. моралі, засуджує негативні явища. Сатира і гумор Г. відзначаються гостротою, наступальністю, дотепністю. Автор книжок для дітей «ІванецьБігунець» (1963), «Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу» (1965) та ін. За мотивами його поеми «Слався, Вітчизно моя!» (окреме вид. — 1958) укр. композитор Г. Жуковський створив кантату, удостоєну Держ. премії СРСР (1950). Г. перекладає гумористич. твори з рос. і білорус. мов.

Тв.: Сміхологія. Посібник для всіх, кому любий сміх. К., 1982.

Літ.: Сивокінь Г. «Навіщо тратить на мораль слова?». «Літературна Україна», 1982, 25 березня; Косяченко В. Любов’ю окрилений сміх. К., 1985.

В. Т. Косяченко.


ГЛЄБКА Петро Федорович [23.VI (6.VII) 1905, с. Велика Уса, тепер Узденського р-ну Мін. обл. — 18.XII 1969, Мінськ] — білорус. рад. поет, академік АН БРСР з 1957. Член КПРС з 1942. Закінчив 1930 Білорус. ун-т (Мінськ). Під час. Великої Вітчизн. війни — у фронтовій пресі. В 1957 — 69 — директор Ін-ту мистецтвознавства, етнографії і фольклору АН БРСР. У збірках «Шипшина» (1927), «Урочисті дні» (1930), «Чотири вітри» (1935) та ін. переважають громадян. мотиви. Поеми «Герой і партизанка» (1928), «Орлянка» (1931), «Над Березою-рікою» (1939) та ін. присвячені подіям Великої Жовтн. соціалістич. революції, громадян. війни. У віршах років Великої Вітчизн. війни («Рідний хліб», «Партизани», «Смерть солдата», «Посилка» тощо) Г. славить силу духу рад. людей, віру в перемогу над ворогом. Осн. тематика повоєнних творів — боротьба за мир («Зустріч з Америкою»), дружба народів («Слава єдності нашій», укр. перекл. О. Ющенка). Драм. поема «Світло зі Сходу» (1946 — 47, пост. 1957) — про перемогу Жовтня в Білорусії. Автор літ.-крит. і публіцистичних статей. На поч. 1939 в газ. «Советская Украина» Г. виступив із ст. «Шевченко і білоруська література», 1952 — з другою ст. про Т. Шевченка — «Пам’ятні розмови». Переклав поеми «Москалева криниця», «Варнак», «Царі», «Марина», «Титарівна» та ін. твори Т. Шевченка, вірші М. Рильського («Осінь», «В косовицю»), М. Бажана («Київські етюди»). Укр. мовою окремі твори Г. переклали П. Воронько, І. Гончаренко, Д. Паламарчук, Ф. Гарін та ін. Портрет с. 427.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Пісні з Білорусі, К., 1957; Поезії. К., 1975; Рос. перекл. — Избранное. М., 1957; Стихотворения. М., 1973.

П. П. Охрімснко.


ГЛИНКА Сергій Миколайович [5(16).VII 1775 (за ін. даними, 1776), маєток Сутоки Смол. губ. — 5(17).IV 1847, Петербург] — рос. письменник, журналіст. Брат Ф. М. Глинки. Виховувався у 1-му Кадетському корпусі (Петербург). Вийшовши 1800 у відставку, учителював на Україні. Згодом переїхав до Москви. Видавав журн. «Русский вестник». Ідейні погляди Г. тяжіли до «офіційної народності». Автор п’єс «Михайло, князь Чернігівський» (1808, про давньорус. князя, що загинув у Золотій Орді), «Ольга Прекрасна» (1808), «Мінін» (1809) та «Оборона міста Полтави, або Клятва полтавських жителів» (1810). Літ. інтерес становлять його «Записки» (1836).

Тв.: Сочинения, ч. 1 — 12. М., 1817 — 20: Записки. СПБ, 1895.

Літ.: Прийма Ф. «Слово о полку Игореве» в творчестве С. Н. Глинки. В кн.: Труды отдела древнерусской литературы, т. 26. Л., 1971.

Н. М. Маркевич.


ГЛИНКА Федір Миколайович [8(19).VI 1786, маєток Сутоки Смол, губ. — 11(23).II 1880, Твер, тепер Калінін] — рос. письменник. Виховувався в 1-му Кадетському корпусі (Петербург). Служив на Волині. Учасник Вітчизн. війни 1812. В 1819 — 25 — голова Вільного товариства любителів російської словесності. Один з активних учасників декабрист, руху, був висланий у Петрозаводськ. В дорожніх нарисах «Листи російського офіцера» (2-е вид. 1815 — 16) уперше в рос. л-рі було відверто сказано про нар. характер війни 1812, відображено героїзм простого народу. В елегійних псалмах («Спроби священної поезії», 1826) Г. використав біблійні сюжети як емоційний засіб агітації і пропаганди політ. ідей декабристів. Поезія Г., створена після повернення з заслання, орієнтована на традиції філос. романтизму. Нар. піснями стали його вірші «Вот мчится тройка почтозая» (1824) і «Узник» (1826).

Значне місце у творчому доробку Г. посідає укр. тема. Вона відбилася на сторінках «Листів російського офіцера» і в циклі мемуарних нарисів «Спогади. Місто Ровно...» (1827), «Іванчук» (1844), «Погляд на минуле» (1846), у віршах «Набіг запорізьких козаків із Січі на Волинь» (1826), «Достопам’ятне сватання» (1827), «Переговори в Білій Церкві» (1828), «Хата, пісні, вечорниці», а також у незакінченому романі «Зіновій Богдан Хмельницький, або Визволена Малоросія» (1819). Працюючи над романом, Г. здійснив подорож на Україну, побував у Києві, Чернігові і, ймовірно, в районі кол. Запорізької Січі. Широко використав такі істор. джерела, як літописи Григорія Грабянки, Самійла Величка, «Історія русів» тощо. Підтримував дружні стосунки з багатьма представниками укр. інтелігенції — І. Котляревським, О. Сомовим, О. Корниловичем, М. Максимовичем. Активно співробітничав в укр. періодиці, зокрема в альманахах «Киевлянин» і «Молодик». Укр. мовою твори Г. перекладали М. Рильський. І. Нехода, М. Терещенко, І. Гончаренко, І. Шеремет та ін.

Тв.: Избранные произведения. Л., 1957, Стихотворения. Л., 1961; Сочинения. М., 1986: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Співці свободи. К., 1975.

Літ.: Базанов В. Г. Поэтическое наследие Федора Глинки. Петрозаводск, 1950; Ігнатенко Г. Г. Іскри вогню великого. К., 1975; Жаркевич Н. М. Творчество Ф. Н. Глинки в истории русско-украинских литературных связей. К., 1981.

Н. М. Жаркевич.


ГЛИНСЬКИЙ Іван Володимирович (7.XI 1923, с. Потуші, тепер Тиврівського р-ну Війн. обл. — 16.III 1983, м. Могилів-Подільський, тієї ж обл.) — укр. рад. письменник, літературознавець, перекладач. У роки Великої Вітчизн. війни — в’язень фашист. концтабору. Закінчив 1957 Чернів. ун-т. Писав вірші, оповідання, нариси, п’єси. Автор зб. гумору і сатири «Передбачливий гість» (1983), статей з питань теорії і практики худож. перекладу, культури мови. Окремою книжкою вийшло популярне дослідження історії укр. імен та прізвищ «Твоє ім’я — твій друг» (1970). Вивчав польс. л-ру і фольклор, укр.-польс. літ. зв’язки. Переклав польськомовні повість «Лель і Полель», оповідання «Герой поневолі» І. Франка, з також окремі твори рос., білорус., молд., польс., нім. письменників.

Тв.: Твоє ім’я — твій друг. К., 1985.

Ю. Л. Булаховська.


ГЛИНСЬКИЙ Теофан (крипт. — Т.Г., Т. Г. із Городниці; 1806 — 17.IV 1893, с. Городниця, тепер Городенківського району Івано-Франк. обл.) — укр. публіцист і громад.-культур. діяч. Закінчив 1829 Львів. ун-т. Під час революції 1848 — 49 був обраний секретарем Богородчанської руської ради. Виступав за обов’язкову поч. освіту для українців, викладання в навч. закладах укр. мовою, полегшення доступу дітям трудящих до гімназії. Брав участь у роботі з’їзду діячів укр. культури у Львові 1848. Обстоював розвиток л-ри на основі живої нар. мови, запровадження фонетичного правопису, за що зазнав нападок з боку реакційних і клерикальних кіл. Друкував у журналах «Зоря» і «Правда», газетах «Батьківщина», «Діло», «Руська рада», «ВЂстник... для русинов Австрийской державы» та ін. статті на громад.-політ. теми, з історії, мовознавства — «Гадки о образованії і развиванії письменного руського язика» (1851) та ін. Автор праці «Граматика мала руського язика для шкіл парафіальних в Галіції» (1845, не опубл.), поетич. переспівів з бібл. міфології сюжетів на морально-етичні теми («Зоря галицька», 1853, № 11, 17, 21).

Ф. І. Стеблій.


ГЛИШИЧ (Глишић) Милован (6.I 1847, с. Градац, Зх. Сербія — 20.I 1908, Дубровник) — серб. письменник. Учасник революц.-демокр. руху. Один із зачинателів крит. реалізму в серб. л-рі. В сатир. оповіданнях, опубл. в кін. 70-х pp. 19 ст. у часописі «Отаџбина» («Батьківщина»), розвінчував провінційну бюрократію, товстосумів, сільських глитаїв тощо («Ярмо», «Фатальне число», «Голова цукру», «Оголошення», «Шило на мило»). У п’єсі «Обман» (1885) показав розвиток капіталістич. відносин на селі. В оповіданнях «Ніч на мосту» (1874), «Музикант» (1879), «Через двадцять років» (1880), «Прогулянка після смерті» (1881), комедії «Два цванцики» (1883) висміював забобони, патріархальні пережитки селянства. Активно популяризував рос. л-ру. Перекладав твори О. Островського, Л. Толстого, М. Гоголя. Вважається, що Г. належить переклад балади «Причинна» Т. Шевченка, опубл. у новосадському часописі «Јавор» («Явір», 1877, № 22—23) за підписом Г-ћ.

Літ.: Гольберг М. Я. Мілован Глішич — сербський перекладач Шевченка. В кн.: Тези доповідей IV міжвузівської республіканської славістичної конференції. Одеса, 1961.

В. М. Пащенко.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.