[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 518-530.]
Попередня
Головна
Наступна
ГУМБОЛЬДТ (Humboldt)
Вільгельм (22.VI 1767, Потсдам — 8.IV 1835, Тегель, побл. Берліна) — нім.
філософ, держ. діяч. Одержав юрид. освіту в ун-тах Франкфурта-на-Одері й
Геттінгена. Один із засновників Берлін. ун-ту (тепер ім. братів А. і В.
Гумбольдтів). Естетичні погляди Г. склалися під впливом Ф. Шіллера. Осн. праці
з естетики: «Про „Германа і Доротею“ Гете», «Естетичні ескізи» (обидві — 1799),
«Про сучасний французький трагічний театр» (1800). Г. — творець основ сучас.
теор. мовознавства. Його концепція мови базується на ряді теор. положень, які
передували принципам сучас. лінгвістики. Г. розглядав нац. мову як єдиний
комплекс взаємозумовлених форм, мову — як результат безперервної творчості
даного мовного колективу, підкреслював органічну єдність мови й мислення. Ідеї
Г. мали значний вплив на дальший розвиток теор. мовознавства (психологічна
школа, етнолінгвістика тощо). П. Житецький написав дослідження «Гумбольдт в
історії філософського мовознавства» (1900).
Тв.: Избранные труды по языкознанию. М., 1984.
Б. М. Задорожний.
ГУМЕНЮК Андрій Іванович [9(22).VI 1916, с. Левківці, тепер Погребищенського р-ну Вінн. обл. — 21.III 1982, Київ] — укр. рад. фольклорист-музикознавець, доктор мистецтвознавства з 1971, професор з 1976. Член КПРС з 1965. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1949 Київ. консерваторію. У 1952 — 71 працював в ІМФЕ АН УРСР, 1971 — 82 завідував кафедрою в Київ. ін-ті культури. Збирав і досліджував укр. нар. пісні, хореографічне мистецтво, нар. інструменти. Осн. праці: «Український народний хор», «Українські народні танці» (обидві — 1955), «Народне хореографічне мистецтво України» (1963) тощо. Один з упорядників збірників «Історичні пісні» (1961), «Українське народне багатоголосся» (1963), «Жартівливі пісні» (1967) та ін.
Г. Т. Рубай.
ГУМЕНЮК Віктор Федорович (13.V 1936, м. Полоцьк, тепер Вітеб. обл.) — рос. рад. поет. Член КПРС з 1974. Закінчив 1958 військ. авіац. учще, 1966 — Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва), 1975 — Східносибірський технол. ін-т. Живе на Україні. Був льотчиком-випробувачем. Автор збірок «Населений острів» (1970), «Льотне таке ремесло» (1975), «Тільки небо» (1981), «Відчуття висоти» (1986). Віршам Г. притаманні почуття доброти, теплі ліричні інтонації.
ГУМЕНЮК Михайло Прокопович (5.XII 1918, с. Рея, тепер Бердичівського району Житомирської обл. — 17.II 1988, Львів) — український радянський бібліограф і літературознавець. Закінчив 1952 Львів. ун-т. Уклав бібліогр. покажчики «Письменники радянського Львова», про Ю. Федьковича, П. Грабовського, Леся Мартовича, С. Тудора, П. Козланюка, а також (у співавт.) «М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький», «Марко Черемшина» та ін. Один з перших дослідників бібліогр. діяльності М. Комарова, І. Левицького, Василя Лукича, М. Павлика, Я. Головацького, В. Доманицького, І. Калиновича, К. Копержинського та ін. Автор статей про творчість Б. Грінченка, К. Пелехатого, Я. Кондри, Ірини Вільде та ін., про журнали «Друг», «Світ», «Житє і слово», «Бібліологічні вісті», з питань книгознавства тощо.
Тв.: Українські бібліографи XIX — початку XX століття. Х., 1969.
Літ.: Ільницька Л. І. Михайло Прокопович Гуменюк. Бібліографічний покажчик. Львів, 1980.
М. А. Вальо.
ГУМЕЦЬКА Лукія
Лук’янівна (18.I 1901, с. Лівча, тепер у Замосцьському воєводстві, ПНР — 12.I
1988, Львів) — український радянський мовознавець, доктор філологічних наук з
1959, професор з 1962. Закінчила 1929 Львівський ун-т. З 1945 працювала в
установах АН УРСР, 1956 — 71 — зав. відділом мовознавства Ін-ту сусп. наук АН
УРСР (Львів). Автор праць з історії укр. літ. мови, істор. лексикології та
лексикографії, слов’ян. мовознавства («Нариси з історії української мови»,
1952; «Питання стандартизації слов’янських писемно-літературних мов
стародавньої доби», 1968; «До історії українсько-польських мовних зв’язків»,
1969). Один ч укладачів і відп. редактор «Польськоукраїнського словника» (т. 1
— 2, 1958 — 60), керівник наук. колективу і голова редколегії «Словника
староукраїнської мови XIV — XV ст.» (т. 1 — 2, 1977 — 78; премія ім. І. Я.
Франка АН УРСР, 1980).
Тв.: Нарис словотворчої системи української актової мови XIV — XV ст. К., 1958.
Літ.: Вальо М. А., Войтів Г. В. Лукія Лук’янівна Гумецька. Бібліографічний покажчик. Львів, 1981.
М. М. Онишкевич.
ГУМІЛЬОВ Микола Степанович [3(15).IV 1886, Кронштадт — 24.VIII 1921, Петроград] — рос. поет. З 1910 навчався в Петерб. ун-ті. Ранні твори (збірки «Шлях конкістадорів», 1905; «Романтичні квіти», 1908, та ін.) позначені впливом символізму. Поступово долає запозичення, переборює розпливчасту символіку, в поезії з’являються предметність, життєві реалії (збірки «Перли», 1910; «Чуже небо», 1912). У 1912 організував «Цех поетів», де об’єднав своїх однодумців-акмеїстів (див. Акмеїзм), став ідеологом і теоретиком цієї течії. Співробітничав у вид-ві «Всемирная литература», був лектором у Пролеткульті, Ін-ті живого слова. Для поезії Г. характерні звернення до «сильної особи», прагнення втекти від сучасності в історію, від рос. дійсності — в екзотичні краї, декоративність. Особливого значення надавав техніці віршування, якою сам майстерно володів. У віршах Г. пореволюц. часу переважає песимістичне сприйняття дійсності. Деякі його твори («Я та ви», «Робітник») укр. мовою переклав Б. Якубський. Г. не раз бував на Україні. Восени 1909 разом з О. Толстим і М. Кузміним виступав на літ. вечорі в Києві.
Тв.: Стихотворения. Пг., 1923; Избранные стихотворения, М., 1988.
Літ.: Павловский А. Николай Гумилев. «Вопросы литературы», 1986, № 10.
І. Т. Купріянов.
ГУМОР (англ. humour — настрій, вдача, натура, від лат. humor — волога, рідина) — особливий вид комічного, в якому поєднується зовні комічне трактування предмета зображення з внутрішньою серйозністю. Об’єктом сміху в гумористичних творах є окремі недоліки, вади в суспільному житті, в характері і поведінці людей тощо. Гумористич. ставлення до явищ дійсності і літ. твори, що грунтуються на ньому, передбачають не цілковите заперечення зображуваного, а насамперед усмішку, доброзичливий жарт. В оцінці об’єктів сміху виявляється вдумливе ставлення до предмета зображення і пізнання його прихованої суті. Г. спрямований на вдосконалення людини і сусп. відносин, він вселяє віру в можливість усунення недоладностей. Почуття гумору — важливий елемент худож. таланту письменника, його творчої індивідуальності і стилю, що зумовлює багату й різноманітну емоційну забарвленість Г. (спокійний гумор Ч. Діккенса і О. Генрі, «сміх крізь сльози» М. Гоголя, В. Шукшина, ліричні усмішки Остапа Вишні). Гумористичний комізм рідко буває суто комічним переживанням: часто він поєднується з позакомічними емоціями — зокрема з трагічними і драматичними. Г. буває розважальним, співчутливим, дружнім, дошкульним, сумним, зворушливим і т. д. Розважлива тональність Г. відрізняє його від сатири, сарказму та ін. «руйнівних» видів сміху. Гумористичними бувають твори всіх видів і родів літератури (повість, оповідання, комедія, поема, епіграма).
В українській л-рі джерелом Г. є багаті скарби нар. сміхової культури: нар. казки й анекдоти, прислів’я й приказки, жартівливі оповідання. Класична гумористика І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, 1. Нечуя-Левицького, С. Руданського та ін. знайшла продовження в укр. рад. л-рі: твори В. Еллана (Блакитного), Остапа Вишні, В. Чечвянського, С. Олійника, Д. Білоуса, С. Воскрекасенка, М. Годованця, О. Ковіньки, М. Білкуна, Ф. Маківчука, П. Глазового, Є. Дударя, О. Чорногуза, О. Жолдака та ін. Гумористич. сміх — яскравий стильовий компонент творів таких укр. рад. прозаїків, як О. Ільченко, В. Земляк, П. Загребельний, Григір Тютюнник, В. Міняйло, Є. Гуцало, В. Дрозд та ін.
Літ. див. до ст. Комічне.
Ю. І. Цеков.
ГУМОРЕСКА — невеликий прозовий або віршований твір жартівливого змісту, що змальовує смішну пригоду чи рису в характері людини. Добродушний, лагідний сміх у Г. нерідко поєднується з елементами викривальної сатири. В західноєвроп. л-рі Г. розвинулася з таких жанрів, як фабльо, шванк, фацеція, фрашка, і досягла розквіту в 19 — 20 ст. у творчості П. Беранже, Джерома К. Джерома, в США — О. Генрі, М. Твена, а в рос. л-рі — М. Лєскова, А. Чехова, М. Зощенка.
В українській л-рі Г. виникла в 19 ст., успадкувавши образи, мотиви, манеру викладу з нар. анекдотів, оповідок, а також з вертепної драми (див. Вертеп), інтермедій, творчості мандрівних дяків. Початок цьому жанрові у прозі поклав Г. Квітка-Основ’яненко, який розробляв два типи Г.: як поєднання нар. анекдоту й етногр. нарису («Салдацький патрет») і як комічна імітація фольклор. жанру («Пархімове снідання»). Обидва різновиди розвивалися й далі в укр. дожовтневій і рад. л-рі. Яскраві зразки використання нар. анекдотів, бувальщин подали в своїх творах Ю. Федькович (проза) і С. Руданський (сатирико-гумористичні віршовані співомовки). Етногр.-побутові Г. писали О. Стороженко, П. Куліш, Ганна Барвінок, С. Воробкевич. Значний внесок у розвиток жанру Г. зробили Панас Мирний, І. Франко, О. Маковей, Лесь Мартович, С. Васильченко, В. Самійленко. Побутово-етногр. різновид Г. розвивали в кін. 19 — на поч. 20 ст. письменники загальнодемокр. орієнтації М. Кузьменко, М. Левицький, Т. Сулима, О. Шпитко, Г. Коваленко. Новими змістом і сусп. функціями збагатилась Г. в укр. рад. л-рі. Висміювання залишків старого побуту, приватновласницької психології, реліг. пережитків, міщанської моралі, бюрократизму становить зміст кращих Г. 20 — 30-х pp. Найвидатніший майстер цього жанру — Остап Вишня. Він розробляв різні форми оповідної Г. з іронічно-пародійною манерою оповіді. До цієї стильової течії примикали твори В. Чечвянського, Ю. Вухналя, П. Капельгородського, Ю. Гудзя, О. Чмельова. Гостросюжетну Г., близьку до новели, розвивали О. Слісаренко, Л. Чернов, М. Бондаренко, М. Йогансен, П. Панч, К. Котко. В 40 — 60-х pp. поряд з прозовими гуморесками Остапа Вишні, Є. Кравченка, О. Ковіньки, М. Білкуна, В. Безорудька поширювались віршовані види жанру. Здобули популярність гуморески С. Олійника, В. Лагоди, П. Глазового, В. Івановича, Д. Білоуса, С. Воскрекасенка. В 70 — 80-х pp. проблематику і стиль Г. значно поглибили О. Чорногуз, Є. Дудар, Ю. Івакін, А. Крижанівський, І. Сочивець, П. Добрянський.
В. О. Дорошенко.
ГУНАШЕВСЬКИЙ Михайло (поч. 17 ст. — 60 — 70-і pp. 17 ст.) — укр. літописець, ймовірний автор Львівського літопису. Нар. на Поділлі (побл. м. Брацлава, тепер Вінн. обл.) в сім’ї дрібного укр. шляхтича. Закінчив 1647 Замойську академію, одержав сан піддиякона. У 1650 в складі депутації львів. єпископа Арсенія Желиборського в Ірклієві зустрічався з Богданом Хмельницьким. Далі займався військ. і дипломатичною діяльністю в канцелярії Війська Запорізького; 1652 у складі дипломатичної місії Богдана Хмельницького їздив до Москви; брав участь у Переяславській раді. Після закінчення визвольної війни 1648 — 54 був київ. протопопом, ігуменом Межигірського монастиря. В 1649 Г. подарував Ставропігійському братству у Львові упорядковану ним рукописну книгу, де було вміщено за алфавітом цитати та афоризми лат. мовою, ряд статей і документів антиуніатського характеру, серед яких повний список «Перестороги», духовно-літ. твори, оповідання про сузір’я зодіаку, зоряний календар, а також літопис «Ісписаніе лЂтом от рождества Христова 1498, и по нем идущых» (з 1339 по 1649), згодом названий Львівським.
Літ.: Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. К., 1970; Франко І. З історії Брестського собору 1596 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 46, кн. 2. К., 1986.
В. В. Яременко.
ГУНДИЧ Юрій Наумович (12.I 1906, с. Носівка, тепер Чуднівського р-ну Житом. обл. — 12.V 1972, Київ) — укр. рад. письменник. Член КПРС. Навчався на робітфаці у Ніжині, в Харків. сільськогосп. ін-ті (1924 — 26), Ін-ті червоної професури (1931 — 33). Був членом Спілки сел. письменників «Плуг». Друкувався з 1923. Нарис «Йосип Магомет» (1950) — про укр. рад. селекціонера, лауреата Держ. премії СРСР Й. Я. Магомета. Зб. для дітей «Маленькі оповідання» (1956) — про рослинний і тваринний світ, красу рідної природи. Перекладав твори рос., білорус., латис., болг., серб. письменників. У його перекладах вийшли, зокрема, книги «Крізь тайгу» (1957), «Дерсу Узала» (1970) В. Арсеньєва, докум. повість «У кримському підпіллі» І. Козлова (1949), «Оповідання» А. Упіта (1956, разом з А. Хорунжим).
Тв.: Маленькі оповідання. К., 1956; Рос. перекл. — Иосиф Магомєт. К., 1951.
Г. О. Бандура.
ГУНДУЛИЧ (Gundulić)
Іван (8.I 1589, Дубровник — 10.XII 1638, там же) — хорв. поет пізнього
Відродження. Один з видатних представників дубровницької літератури. Одержав
гуманістичну освіту, був добре обізнаний з античною та західноєвроп. л-рами,
перекладав твори італ. письменників. Автор драм на сюжети античної міфології
(«Аріадна», «Викрадення Прозерпіни», «Діана», «Арміда»), поем («Сльози блудного
сина», 1621), лірич. віршів. В алегоричній пасторальній драмі «Дубравка» (пост.
1628) Г. оспівував велич і свободу рідного Дубровника. В основу епічної поеми
«Осман» (1621 — 38, вид. 1826) покладено події Хотинської битви 1621. В цьому
творі Г. проголошує ідеї патріотизму, єднання слов’ян. народів у боротьбі проти
тур. поневолювачів. Тут згадані волинські загони, київські роти, воїни з
Підляшшя, Полоцька, Смоленська й Замостя, козацькі полки під проводом П. Сагайдачного,
на які ліг осн. тягар битви; використано мотиви усної нар. творчості
(бугарштиці — епічні пісні пд. слов’ян про боротьбу проти турків, гайдуцькі
пісні, сербський епос тощо). Поемою цікавився І. Франко; тему бигви використав
О. Маковей в істор. повісті «Ярошенко» (1903, вид. 1905). Укр. мовою окремі
твори Г. переклали О. Шевченко, В. Кордун.
Тв.: Укр. перекл. — Гімн свободі [з поеми «Дубравка»]. В кн.: Шевченко О. Переклади. К., 1970; Із поеми «Осман». В кн.: Світанок. К., 1978; Осман [уривки]. «Жовтень». 1986, А’» 8; Рос. перекл. — Осман. Минск, 1969.
Літ.: Брандт Р. Историко-литературный разбор поэмы Ивана Гундулича «Осман». К., 1879; Маковей О. Причинки до джерел Гундуличевого «Османа». «Слов’янське літературознавство і фольклористика». 1967, в. 3; Зайцев В. К. Между Львом и Драконом. Минск, 1969.
О. П. Шевченко.
ГУННАРССОН (Gunnarsson) Гюннар (18.V 1889, м. Вальпарстадур — 21.XI 1975, Рейк’явік) — ісл. письменник. Навчався 1907 — 09 у Вищій нар. школі у м. Аскові (Данія). Писав дат. й ісл. мовами. У 1907 — 39 жив у Данії. Тут вийшов його перший роман «Історія роду з Борга» (т. 1 — 4, 1912 — 14). У автобіогр. романі «Церква на скелі» (т. 1 — 5, 1923 — 28) зображує побут ісл. села, порушує морально-етичні проблеми. В ряді романів звертається до історичного минулого народів Скандінавії — «Чорний птах» (1929), «Йоун Арасон» (1930), «Земля» (1933), «Білий Христос» (1934), «Гірський сокіл» (1940) та ін. Писав також драми.
Г. П. Кочур.
ГУНЬКО Віталій Тимофійович (9.VII 1937, с. Мар’ївка Сахновщинського р-ну Харків. обл.) — укр. рад. поет-гуморист, сатирик. Член КПРС з 1957. Закінчив 1964 Харків. мед. ін-т, працює лікарем. У 1965 видав першу зб. «Гусак в гнізді». Байкам, гумористичним віршам, мініатюрам, пародіям, що увійшли до збірок «Пострижений вовк» (1978), «Жирафин кругозір» (1982), «Ефекти та дефекти» (1987), властиві дотепність, гострота, лаконізм у зображенні недоліків, негативних явищ. Автор ряду наук. публікацій з медицини. Окремі твори Г. перекладено російською та болгарською мовами.
І. В. Зуб.
ГУППЕРТ (Huppert) Гуго (5.VI 1902, Біліц, тепер м. Бельсько-Бяла, ПНР — 25.III 1982, Відень) — австр. письменник, перекладач. Член Компартії Австрії з 1921. Вивчав сусп.-політичні науки у Відні (1921 — 25) та Парижі (1925 — 26). З 1928 до 1945 жив у Рад. Союзі як політемігрант. Навчався 1933 — 35 в Ін-ті червоної професури в Москві. Під час Великої Вітчизн. війни рад. народу 1941 — 45 проводив агіт. роботу серед нім. військовополонених, брав участь у визволенні Відня. Збірки нарисів і репортажів «Сибірський загін» (1934), ліричних віршів «Вітчизна» (1940), «Грузинська мандрівна паличка» (1954) та ін. сповнені симпатії до Країни Рад, пройняті ідеями дружби і братерства народів. Автор монографії «В. Маяковський. Поет і трибун» (1968), кн. «Листи з Відня. Дорожні нариси» (1982). Перекладав твори Шота Руставелі, В. Маяковського, О. Твардовського, К. Симонова. До німецькомовн. видання творів Т. Шевченка («Кобзар», т. 1 — 2. М., 1951) переклав 14 віршів і поем («На вічну пам’ять Котляревському», «Єретик», «Титарівна», «Із-за гаю сонце сходить», «О люди! люди небораки!», «І широкую долину» та ін.). За популяризацію рад. л-ри нагороджений рад. орденом «Знак Пошани» (1967), удостоєний премії Рад. фонду миру (1972).
Літ.: Чистова В. «Всё, что я сделал, всё это ваше...». «Вопросы литературы», 1960, № 6.
Я. М. Погребенник.
ГУРАМІШВІЛІ Давид
Георгійович [1705, с. Сагурамо, побл. Мцхети — 21.VII (1.VIII) 1792, м.
Миргород, тепер Полтав. обл.] — груз. поет. Походив з княжої родини. Бл. 1727
був захоплений лезгинами в полон, звідки втік і прибув до Москви. В 1737
прийняв рос. підданство, одержав земельний наділ на Полтавщині (в Миргороді і
с. Зубівці). Вступив 1738 на військ. службу, в складі рос. військ брав участь у
Кримській, Північній і Семилітній війнах. 1760 назавжди оселився в Миргороді.
Автор зб. «Давитіані» («Давидове», впорядкована й остаточно відредагована Г.
1787) — поетич. літопису життя груз. народу 1-ї чверті 18 ст. Складається з
поетич. вступу (де автор висловлює дидакт.-просвітительські ідеї), двох поем і
ліричних віршів. Поема «Лихоліття Грузії» відзначається політ. гостротою,
ліризмом, гумором. У ній Г. змальовує жорстокість зовн. ворогів, свавілля
феодалів, злигодні груз. народу, його тяжіння до Росії, виступає поборником
неподільної Грузії. Долю вітчизни поет відображає через власну біографію. Поема
«Весела весна» («Пастух Кацвія») — перший у груз. л-рі буколічний твір. У ній
оспівано моральну чистоту простого народу. Особливий колорит поеми створюють
елементи груз. та укр. побуту, описи природи Грузії і України. У лірич. піснях,
іноді позначених реліг. мотивами, ставляться проблеми духовного очищення,
моральних обов’язків людини. Деякі вірші створені за мотивами рос. і укр. нар.
пісень. Над філос. загальнолюд. проблемами роздумує Г. у творах «Давидова
скарга на швидкоплинний світ», «Розмова людини зі смертю», «Розмова і сварка людини зі світом»; до печалі, викликаної
лихоліттям вітчизни, тут додається філос. скептицизм і водночас відчувається
прагнення до розширення людських можливостей в ім’я утвердження життя. Твори Г.
відзначаються експресивністю та музикальністю. Звернувшись до фольклору, Г. демократизував
груз. поезію, збагатив її версифікаційну систему новими розмірами. Цьому
прислужилося і використання рос. та укр. нар. пісень. Г. присвятили вірші П.
Тичина («Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді „Витязя в тигровій
шкурі“»), М. Бажан, М. Рильський, І. Драч, О. Ющенко, B. Юхимович та ін. укр. поети,
а композитор Г. Таранов — симфонічну поему «Давид Гурамішвілі». Укр. мовою
перекладено худож. твори C. Чиковані, Г. Леонідзе, Е. Маградзе, Н. Хундадзе про
груз. поета. Усю поетич. спадщину Г. укр. мовою переклав М. Бажан, вірш
«Зубівка» — П. Тичина. У 1949 в Миргороді на могилі Г. встановлено пам’ятник
(скульптор Я. Ражба), 1969 відкрито літ.-меморіальний музей, біля якого споруджено
пам’ятник (автори М. Обезюк та А. Німенко).
Тв.: Укр. перекл. — Поезії. Х., 1980; Давитіані. К., 1980; Зубівка. В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 5, кн. 1. К., 1986; Рос. перекл. — Давитиани. М., 1955; Стихотворения и поэмы. Л., 1980.
Літ.: Косарик Д. Співець братнього єднання. К., 1955; Леонидзе Г. Н. Жизнь и творчество Д. Гурамишвили. Тбилиси, 1956; Бажан М. Поет, воїн, хлібороб. В кн.: Бажан М. Твори, т. 4. К., 1975; Чіковані М. Російські та українські фольклорні мотиви в творчості Давида Гурамішвілі. «Народна творчість та етнографія», 1963, № 3; Гогоберідзе Ш. Українські переклади з Д. Гурамішвілі. «Радянське літературознавство», 1978, № 6; Чілачава І., Чілачава Р. Давид Гурамішвілі. К., 1980; Яденко М. Творчість Д. Гурамішвілі в ідейно-єстетичному контексті Просвітительства. «Радянське літературознавство», 1981, № 4.
О. Н. Мушкудіані.
ГУРАМІШВІЛІ Д. МУЗЕЙ — літ.-меморіальний музей. Створений 1969 у Миргороді Полтав. обл. В оформленні музею використані елементи архітектури і нар. декоративно-прикладного мист-ва Грузії, Експонати знайомлять з життєвим і творчим шляхом Д. Гурамішвілі. Представлені також матеріали про його літ.-мистецьке оточення. Експонуються фотокопії рукописних творів, документів тощо. У фондах зібрано видання творів поета груз., рос., укр. та іноз. мовами, предмети побуту і культури Грузії та України 18 ст. Іл. с. 521.
Літ.: Россоха Л. О. Миргородський музей Давида Гурамішвілі. Путівник. Х., 1977.
З. О. Соболєва.
ГУРБАН (Hurban) Йозеф Милослав’(19.III 1817, Бецков — 21.II 1888, Гльбоке) — словац. письменник, критик, публіцист. Навчався 1830 — 40 на теолог. ф-ті Братіслав. ліцею. Як редактор альм. «Нітра» (1842, 1844), що поклав початок словац. романтизмові, і один з організаторів т-ва «Татрін» та журн. «Slovenské pohľady» («Словацькі погляди», 1846), Г. відіграв значну роль у літ. житті країни 40-х pp., поширенні й утвердженні т. з. штурівського (див. Л. Штур) напряму в словац. романтизмі. В істор. повістях «Весіяля короля Великоморавського» (1842), «Сватоплуковичі, або Падіння імперії Великоморавської» (1844), «Олейкар» (1846) відтворено події героїчного минулого словац. народу. В сатир. повісті «Від Сильвестра до трьох волхвів» (1847) висміюються міщанські звичаї. З 50-х pp. творчість Г. стає дедалі консервативнішою, в ній, зокрема, посилюються реліг. мотиви.
Г. М. Сиваченко.
ГУРДЗАН Ілько Михайлович (29.VII 1907, с. Лісковець, тепер Міжгірського р-ну Закарп. обл, — 3.I 1954, там же) — укр. рад. поет-коломийкар. Грамоти навчився самотужки, наймитував. Був активістом комуністич. газети «Карпатська правда», поширював її серед селян і лісорубів. У своїх коломийках, які стали народними, оспівував визволення Закарпаття Рад. Армією, славив Комуністичну партію, нове життя закарпатців у сім’ї рад. народів («Прийшли браття у Карпати», «Не забудемо героїв», «Слава перемозі», «Я працюю лісорубом» та ін.).
Тв.: Голос серця. Ужгород, 1959; Золота криниця. Ужгород, 1973.
О. В. Мишанич.
ГУРЕВИЧ Розалія Борисівна [12(25).II 1905, м. Слов’янськ, тепер Донец. обл. — 9.III 1971, Харків] — укр. рад. бібліограф, бібліотекознавець. Закінчила 1925 Харків. ін-т нар. освіти. Проводила значну бібліогр. роботу з питань дит. л-ри і дит. читання. Автор бібліогр. покажчика «Русские писатели XIX века о Т. Г. Шевченко» (X., 1941). Протягом 1947 — 71 опублікувала ряд праць з питань бібліотекознавства, бібліографії та книгознавства.
Є. М. Красножен.
ГУРЕЇВ Олекса (Олексій)
Іванович [29.IX (12.X) 1913, с-ще рудника Інгулець, тепер м. Інгулець Дніпроп.
обл.] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1948. Закінчив 1940 Київ. пед. ін-т.
Друкується з 1930. Перша книжка — зб. віршів «Ентузіасти шахт» (1932). У
повістях «На околиці» (1934), «Осокорівські друзі» (1946), «Повість учителя»
(1955), «Осінні квіти» (1966), «Творчість» (1968), «За снігами білими» (1973)
та ін., романах «Наша молодість» (1949), «Життя іде» (1954), «Друзі не
зраджують» (1963) відобразив життя і працю робітн. класу, зокрема криворізьких
гірників, та сучас. інтелігенції. Повісті «Комендантська година» (1979) і
«Полум’я над Дніпром» (1987) — про діяльність київських підпільників у роки
німецько-фашистської окупації. Автор поеми «Легенда про Кобзаря» (1961). Окремі
твори Г. перекладено рос., чес., угор., нім. мовами.
Тв.: Рос. перекл. — Наша молодость. М., 1951; Жизнь идет. М., 1956; Осенние цветы. — Рояль и скальпель. М., 1973; Комендантский час. М., 1983.
Д. О. Міщенко.
ГУР’ЄВ Борис Микитович (10.IX 1920, Бердичів, тепер Житом. обл.) — укр. рад. літературознавець, критик. Закінчив 1945 Київ. ун-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор літ. портретів «Леонід Глібов» (1965), «Микола Тихонов» (1977), літ.-крит. оглядів, вступних статей до видань творів С. Руданського, Л. Глібова. Перекладає твори сучас. рос. письменників (В. Лідіна, О. Ніліна та ін.).
М. І. Дубина.
ГУРИН Іван Іванович [24.IV (7.V) 1905, с. Бзів, тепер Баришівського р-ну Київ. обл.] — укр. рад. фольклорист, мовознавець. Закінчив 1938 Київ. пед. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Зібраний Г. величезний фольклорний матеріал опубл. частково у збірниках: «Чумацькі пісні» (1976), «Весільні пісні» (ч. 1 — 2, 1982), «Дитячий фольклор» (1984), «Українські народні перекази і легенди» (1985) та ін. Окремими збірниками видано «Українські народні загадки» (1963), «Хитру сороку спіймати морока (скоромовки)» (1967). Уклав словники рим І. Котляревського, Т. Шевченка, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, П. Гулака-Артемовського, Л. Глібова, М. Шашкевича, Лесі Українки та ін. (рукописи зберігаються в ЦДАМЛМ УРСР).
Тв.: Образне слово. К., 1974; Словник українських рим. К., 1979 [у співавт.].
Літ.: Рубай Г. Т. Фольклорні записи Івана Гурина. «Народна творчість та етнографія», 1986, № 1.
Г. Т. Рубай.
ГУРИНОВИЧ Адам Гіляри Калікстович [13(25).І 1869, маєток Ковальки Віденської губ., що був на тер. теперішнього Мядельського р-ну Мін. обл. — 23.I (4.II) 1894, маєток Кристинополь, що був на тер. теперішнього Сморгонського р-ну Грод. обл.] — білорус. поет, революціонер. Навчався 1887 — 93 в Петерб. технол. ін-ті. Керівник нелег. студ. «Гуртка молоді польсько-литовсько-білоруської і малоруської», організованого 1889, який пропагував ідеї марксизму і був зв’язаний з Г. В. Плехановим та І. Франком. Після арешту (1893) і ув’язнення в Петропавловській фортеці тяжко хворого Г. вислали під нагляд поліції до Кристинополя. Г. — представник критичного реалізму, в його віршах звучать громадян. мотиви, революц. заклики, ідея про спільність інтересів робітників і селян у боротьбі за соціальне і нац. визволення («Перш душили пани», «Чом ти спиш, мужичок», «Що за звук залунав отак міцно» та ін.). Один із зачинателів елегійно-пейзажної, пісенно-фольклорної лірики, жанру балади в білорус. л-рі. За життя не друкувався, вперше твори Г. опубл. 1921. Переклав в кін. 19 ст. вірш «Гімн» («Вічний революціонер») І. Франка.
Б. Й. Чайковський.
ГУРІНЕНКО Петро
Володимирович (25.IX 1923, с. Малий Букрин, тепер Миронівського р-ну Київ.
обл.) — укр. рад. письменник. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1966
Київ. ун-т. Учителював, працював у редакціях газет «Закарпатська правда»
(Ужгород) і «Червоний прапор» (Ровно), вид-ві «Радянський письменник».
Друкується з 1949. Перша книжка — зб. оповідань «Червона скеля» (1958). У
творах Г. (зб. оповідань «Мала мати сина», 1961; кн. «Альпійська айстра», до
якої увійшли оповідання і однойменна повість, 1963) зображується життя трудящих
Радянського Закарпаття у складні післявоєнні роки, утверджуються соціалістична
мораль, риси нового побуту. Художньому дослідженню воєнних років, напружених
етичних конфліктів присвячено повість «Дві доби мовчання» (1965), романи «У
серця своя пам’ять» (1970), «Життя одне» (1973), «Днів твоїх небагато» (1979),
«Той чорний ранок» (1982; премія ім. А. В. Головка, 1983). Прозі Г. властива
увага до гострих, екстремальних ситуацій морального вибору. Автор сценарію
худож. телефільму «У пастці» (1967, Київ. кіностудія ім. О. П. Довженка).
Окремі твори Г. перекладено рос. та польс. мовами.
Тв.: Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1983; Рос. перекл. — Двое суток молчания. М., 1968; У сердца своя память. М., 1973; Жизнь одна. М., 1977; Дней твоих немного. М., 1984.
В. А. Бурбела.
ГУРЛАДІ Мирослава Сергіївна (12.XII 1925, м. Вознесенськ, тепер Микол. обл.) — укр. рад. літературознавець і критик, доктор філол. наук з 1973, професор з 1986. Член КПРС з 1946. Закінчила 1946 Київ. пед. ін-т. Викладала у Львів. пед. ін-ті, з 1961 — співробітник Ін-ту сусп. наук АН УРСР (Львів). Досліджує питання історії рад. л-ри і сучасного літ. процесу, теорії та історії журналістики. Автор книжок «Риси сучасності» (1962), «Великі роки» (1968), «Сторінки героїчного літопису» (1975), «Герой і сучасність» (1980), «Естетична свідомість і мистецтво соціалістичного реалізму» (1981, у співавт.), «На поклик життя» (1984), «Майстерність публіцистики М. Горького» (1986) та ін.
В. В. Громова.
ГУРЛО Алесь [Олександр Кіндратович; 19(31).І 1892, Копиль, тепер смт Мін. обл. — 4.II 1938, Мінськ] — білорус. рад. поет. Був робітн. кореспондентом газ. «Правда». З 1913 служив на Балт. флоті. Учасник Лютневої і Великої Жовтн. соціалістичної революцій, штурму Зимового палацу, громадян. війни. У віршах Г. про тяжку долю селянства звучали волелюбні мотиви. Родинно-побутова лірична драма «Кохання все долає» (напис. 1912) — перша білорус. п’єса у віршах. У поезії рад. періоду зображував людей праці, їхні трудові подвиги, дружбу народів, білорус. природу (збірки «Барвінок», 1924; «Сузір’я», 1926; «Межі», 1929). В деяких віршах дореволюц. періоду відчутні шевченківські мотиви («Хмари-думки», «Де ти, доле?», «На панщині» та ін.). Написав вірш «Пам’яті Шевченка» (1924). В ряді творів змальовував природу Криму, Чорне море («Крим», «Ну чому ти, море...» тощо). Укр. мовою окремі вірші Г. переклали І. Кулик, Ю. Петренко.
Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Нова Білорусь. Х., 1929; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 1. К., 1971.
Б. Я. Чайковський.
ГУРСЬКА (Górska; псевд. — Чеслав Галич) Галина (4.V 1898, Варшава — 4.VI 1942, Львів) — польс. письменниця, перекладачка, громад.-політ. і освітній діяч. Закінчила 1923 Брюссел. ун-т. З 1924 жила в Львові. Займалася благодійною діяльністю серед дітей безробітних. Брала участь у проведенні Антифашистського конгресу діячів культури 1936 у Львові, в діяльності Ліги захисту прав людини і громадянина. В 1933 — 37 входила до групи лівих польс. письменників «Передмістя». Депутат Нар. Зборів Зх. України (1939). Під час нім.-фашист. окупації після дев’ятимісячного ув’язнення розстріляна гітлерівцями. Публікувалася у радикальному журн. «Sygnały» («Сигнали», Львів). У повістях «Над чорною водою» (1931), «Хлопці з міських вулиць» (1934), «Другий під’їзд» (1935), побудованих на фактичному матеріалі, таврувала бурж. лад. У двох книгах роману «Барак палає» («Тупик», 1937, і «Втечі», 1939) відбилося розчарування Г. філантропічною діяльністю. Вперше польс. мовою переклала уривки з щоденника Т. Шевченка і роман М. Горького «Мати» (1941).
Тв.: Укр. перекл. — Коростівські розмови. «Література і мистецтво», 1941, № 3.
Літ.: Лозинський І. Вона загинула 30 років тому. «Всесвіт», 1972, № 6.
І. М. Лозинський.
ГУРСЬКИЙ Ілля Данилович [14(26).IV 1899, с. Замостя, тепер Узденського р-ну Мін. обл. — 11.VIII 1972, Мінськ] — білорус. рад. письменник. Член КПРС з 1919. Учасник Великої Жовтн. соціалістич. революції і громадян. війни. Закінчив 1932 Білорус. ун-т (Мінськ). З довоєнних творів Г. виділяються п’єси «Кочегари» (1930), «Нове місто» (1932) — про життя робітн. класу. З повоєнних — повість «Лісові солдати» (1945), роман «В огні» (1952) — про боротьбу рад. людей проти нім.-фашистських загарбників, роман «Вітер віку» (в 3-х частинах — 1966, в 4-х — 1974) — про події Великого Жовтня в Петрограді і Білорусії. В романі «Чужий хліб» (1969) розвінчано білорус. бурж. націоналістів. Окремі твори Г. укр. мовою переклали С. Скляренко, Д. Гринько та ін.
Тв.: Укр. перекл. — Семениха. В кн.: Білоруські оповідання. К., 1949; Савка Троян. В кн.: Білоруські оповідання. К., 1957.
В. О. Дорошенко.
ГУРТОВЕНКО Валерія Андріївна (9.IV 1925, с. Житники, тепер Жашківського р-ну Черкас. обл.) — укр. рад. поетеса. Закінчила 1949 Київ. мед. ін-т. Друкується з 1943. Автор збірок «Мирні дні» (1956), «Промені й тіні» (1963), «Відсвіти» (1966), «Соната» (1967), «Мрійниця» (1973), «Становлення» (1976), «День літнього сонцестояння» (1980), «Перетворення» (1984). У віршах Г. підносяться вічні людські ідеали — любов до Батьківщини, добро, краса. Значне місце у поезії Г. займає інтимна лірика. Перекладає з рос. (С. Маршака) і рум. (М. Емінеску та ін.) л-р. Окремі твори Г. перекладено англ. мовою.
Тв.: Поезії. К., 1985.
М. Ф. Пономаренко.
ГУРТУЄВ Берт Ізмаїлович [25.Х (7.XI) 1910, аул Ак-Су, тепер Каб.-Балк. АРСР] — балк. рад. поет, нар. поет Каб.-Балк. АРСР з 1980. Член КПРС з 1939. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1963 Каб.-Балк. ун-т (Нальчик). У ранніх віршах писав про класову боротьбу в балк. аулі в роки колективізації. Автор збірок «Червоні голоси» (1935), «Світлі далі» (1960), «Серед друзів» (1963), «Щедрість» (1969), «Гори кличуть» (1974), «Біла голубка» (1980), роману «Новий талісман» (1970) та ін. творів, в яких звеличив подвиг рад. людей у Великій Вітчизн. війні, дружбу народів, трудові звершення. Перекладає з братніх мов СРСР, у т. ч. з укр. — твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Лесі Українки, М. Рильського. Укр. мовою окремі твори Г. переклала Е. Григор’єва.
Тв.: Укр. перекл. — Вершини. Одеса, 1975; Рос. перекл. — Новый талисман. Нальчик, 1975; Чаша дружбы. Нальчик, 1985; Моя песня. М., 1987.
Літ.: Берт Измайлович Гуртуев. Нальчик, 1960.
А. М. Дяченко.
ГУРУНЦ (справж. прізв. — Аванесов) Леонід Караханович (7.I 1913, Баку — 21.XI 1982, Єреван) — вірм. рад. письменник. Закінчив 1941 Азерб. ун-т (Баку). Учасник Великої Вітчизн. війни. Писав рос. мовою. В романах «Карабахська поема» (1947), «Гори високі» (1957), «Шумить Воротан» (1963), «Наш любий Шушикенд» (1969) змалював життя дореволюц. вірм. села, зміни, що сталися за роки Рад. влади, дружбу між вірм. та азерб. народами. Автор книг «Пшатове дерево» (1956), «Каміння мого вогнища» (1960), «Бузок — ображене дерево» (1971). Це — нариси з життя, роздуми про Батьківщину, призначення людини. Морально-етичні, філос. та соціальні проблеми порушив у кн. «Карабахські перехрестя» (1981), в якій зібрано ліричні новели, публіцистич. нариси, есе, літературні етюди.
Тв.: Золотое утро. М., 1955; Избранное. М., 1981; Карабахские перекрестки. М., 1981; Облака на вершинах. Ереван, 1982; Избранные произведения, т. 1 — 2. Ереван, 1983.
Літ.: Даронян С. Поэзия прозы. В кн.: Гурунц Л. Избранное. М., 1981.
Л. М. Задорожна.
ГУРЯН (справж. прізв. — Хачатрян) Татул Самсонович (4.VIII 1912, с. Таджрлу Сурмалійського повіту, тепер Туреччина — 21.VI 1942, загинув при обороні Севастополя) — вірм. рад. поет. Член КПРС з 1940. Закінчив 1931 Моск. редакційно-видавничий ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор збірок «Кров землі» (1932), «Зростання» (1934) і «Поеми» (1941), в яких передав пафос соціалістич. будівництва, циклу віршів «Севастополь» (1942), пройнятого вірою в перемогу над фашизмом. Посмертно вийшли книги «Зоря» (1943), істор. драма «Фрік» (1945), «З країною» (1951), «Поезії» (1956), «Пам’ятник» (1970), «Ореол» (1982). У 1933 Г. побував на Україні. Тоді ж написав поему «Дніпро» — про трудовий ентузіазм будівників Дніпрогесу і вірші, присвячені Україні, Т. Шевченку. Укр. мовою окремі твори Г. переклали І. Гончаренко, В. Кочевський.
Тв.: Укр. перекл. — Севастополь. В кн.: Сузір’я, в. 9. К., 1975; [Вірші]. В кн.: Вірменська радянська поезія. К., 1980.
В. В. Кочевський.
ГУСЕЙН ДЖАВІД (справж. — Расізаде Гусейн Молла Абдулла оглу; 24.X 1884, Нахічевань — 1944) — азерб. рад. поет і драматург. Закінчив 1909 Стамбул. ун-т. Представник азерб. романтизму. В поетич. збірках «Минулі дні» (1913), «Весняна роса» (1917), трагедії «Шейх Санан» (1912 — 14) підняв голос проти соціальної несправедливості, бурж.-поміщицького гніту, патріарх. звичаїв, оспівував вірність коханню. Рішучий протест проти імперіаліст. воєн, геноциду висловив у трагедії «Сатана» (1918). В поемі «Азер» (1926 — 27), драмі «Князь» (1929) показав боротьбу за встановлення Рад. влади на Кавказі. Автор нар.-героїчної драми «Сіявуш» (1934, за мотивами давнього сказання), драми «Помста демона» (1936), в якій викрив воєнні авантюри імперіалістів, антилюдську сутність фашизму. Драма «Хайям» (1935) — про життя поета 11 — 12 ст. Омара Хайяма. Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.
Тв.: Рос. перекл. — Пьесы, кн. 1 — 2. Баку, 1982 — 83; Избранные строки. Баку, 1983; Лирика. Баку, 1985.
Літ.: Джафар М. Гусейн Джавид — поэт и драматург. Баку, 1982.
О. В. Іовса.
ГУСЕЙН МЕХТІ (справж. — Гусейнов Мехті Алі оглу; 22.III 1909, с. Щихли, тепер Казах. р-ну Аз. РСР — 10.III 1965, Баку) — азерб. рад. письменник, народний письменник Аз. РСР з 1964. Член КПРС з 1941. Закінчив 1930 Азерб. ун-т (Баку). В романі «Повінь» (1933 — 36) відобразив боротьбу за Рад. владу в Азербайджані; повість «Тарлан» (1940) — про соціалістичну перебудову азерб. села. Автор першої азерб. історичної повісті «Комісар» (1942), присвяченої Мешаді Азізбекову — одному з 26 бакинських комісарів.
У роки Великої Вітчизн. війни написав повість «Клич», істор. драму «Джаваншир», п’єсу «Чекання» (1944, у співавт. з 1. Ефендієвим) — про вірність громадян. обов’язку. Романи «Апшерон» (1947; Держ. премія СРСР, 1950) і «Чорні скелі» (1958) відтворюють життя і працю бакин. нафтовиків. Про роль народу-творця в історії, долі простих людей ідеться в романі «Ранок» (ч. 1 — 2, 1950 — 53). У 1966 посмертно опубл. роман Г. М. «Підземні води течуть в океан». Окремі твори Г. М. переклали Є. Дроб’язко, Г. Кудінич, І. Щербина та В. Ціпко.
Тв.: Укр. перекл. — Апшерон. К., 1951; Ранок. К., 1955; Сутичка. К., 1971; Рос. перекл. — Черные скалы. М., 1960; Повести. Рассказы. Пьесы. М., 1971.
ГУСЕЙНОВ Чингіз Гасан оглу (20.IV 1929, Баку) — азерб. рад. письменник, доктор філол. наук з 1978, професор з 1980. Член КПРС з 1958. Закінчив 1952 Моск. ун-т. Пише азерб. і рос. мовами. У повістях «Моя сестра» (1961), «Пролісок» (1969), «Не назвався» (1973), романах «Магомед, Мамед, Маміш...» (1975), «Сімейні таємниці» (1986) порушує проблеми формування моральних якостей сучасника, аналізує соціально-психол. норми життя рад. суспільства тощо. Істор. повість «Неминучість» (1981) та роман «Фатальний Фаталі» (1983) — про життя і творчість М. Ф. Ахундова. Пише оповідання. Досліджує проблеми взаємозв’язків і взаємовпливів л-р народів СРСР, перекладає рос. мовою твори азерб. письменників. Українською мовою окремі твори Г. переклав В. Ціпко.
Тв.: Формы общности советской многонациональной литературы. М., 1978; Семейные тайны. М., 1986; Фатальный Фатали. М., 1987; Укр. перекл. — Острови. В кн.: Азербайджанське радянське оповідання. К., 1984; Рос. перекл. — Восточные сюжеты. М., 1980.
В. М. Арзуманов.
ГУСЄВ Віктор Євгенович (2.V 1918, м. Маріуполь) — російський радянський фольклорист і літературознавець, доктор істор. наук з 1966, професор з 1971. Член КПРС з 1943. Закінчив 1941 Моск. ін-т філософії, л-ри та історії. З 1955 працює в Ленінграді — старший науковий співробітник Ін-ту рос. л-ри АН СРСР (Пушкінський дім), а з 1969 — в Ін-ті театру, музики й кінематографії. Голова Міжнар. комісії слов’ян. фольклору при Міжнар. комітеті славістів (з 1983). Автор праць з фольклористики, літературознавства, нар. театру тощо («Марксизм і російська фольклористика кін. 19 — поч. 20 ст.», 1961; «Російський фольклорний театр 18 — поч. 20 ст.», 1980, та ін.). Укр. фольклорові присвятив ст. «І. Я. Франко — теоретик фольклору» (1965), приділив увагу в працях «Взаємозв’язки російської вертепної драми з білоруською та українською» (1972), «Слов’янські партизанські пісні» (1979), «Фольклорна драматична творчість східнослов’янських народів» (1985) та ін. Виступає зі статтями в журн. «Народна творчість та етнографія».
Тв.: Эстетика фольклора. Л., 1967.
Літ.: Ивлева Л. М. Виктор Евгеньевич Гусев. Библиографический указатель научных трудов. Л., 1984.
Г. А. Нудьга.
ГУСЄВ Віктор Михайлович [17(30).I 1909, Москва — 23.I 1944, там же] — рос. рад. поет і драматург. Навчався 1925 — 26 в театр. уч-щі та 1930 — 31 — в Моск. ун-ті. У поезіях Г. 30-х pp. гол. темою є пафос соціалістич. праці. Автор популярних пісень («Полечко-поле», «Пісня про Москву»), п’єс («Слава», 1936; «Син Рибакова», 1939 — 40; «Весна в Москві», 1941), кіносценаріїв «Свинарка і пастух» (1941; Держ. премія СРСР, 1942), «О шостій вечора після війни» (1944; Держ. премія СРСР, 1946). Україні присвятив вірш «Щастя» і поему «Львівський зошит». На сценах Київ. рос. драм. театру ім. Лесі Українки, Черніг. укр. муз.-драм. театру ім. Т. Г. Шевченка та ін. ішли п’єси «Весна в Москві», «Слава» та «Іван Рибаков». Укр. мовою окремі твори Г. переклали С. Голованівський, Р. Чумак та ін.
Тв.: Сочинения, т. 1 — 2. М., 1955; Укр. перекл. — Вибране. К., 1954; П’єси. К., 1959.
Т. Г. Свербілова.
ГУСЄВ Микола Миколайович [9(21).III 1882, Рязань — 23.Х 1967, Москва] — рос. рад. літературознавець. Закінчив 1901 гімназію в Рязані. У 1907 — 09 був особистим секретарем Л. М. Толстого. В 1925 — 31 — директор Музею-садиби Л. М. Толстого в Москві. Досліджував життя і творчість Л. М. Толстого, брав участь у підготовці і редагуванні ювілейного Повного зібрання його творів (т. 1 — 90, 1928 — 58). Автор багатотомної праці «Лев Миколайович Толстой. Матеріали до біографії» (1954 — 72), спогадів про письменника. Написав нарис «Український народний мудрець Григорій Савич Сковорода» (1906), статтю «Л. М. Толстой і Україна» (1945).
Тв.: Летопись жизни и творчества Льва Николаевича Толстого, кн. 1 — 2. М., 1958 — 60; Два года с Л. Н. Толстым. М., 1973.
Літ.: Ніженець А. М. «Мені хочеться писати про нього». «Радянське літературознавство», 1973, № 1.
І. Д. Бажинов.
ГУСИТСЬКА ЛІТЕРАТУРА — твори чес. л-ри і фольклору періоду нац.-визвольного і антифеодального руху в Чехії (1419 — 37). Спрямована проти феод. порядків і римсько-катол. церкви, Г. л. передувала л-рі європ. Реформації. Досягла великого розвитку і була представлена різноманітними жанрами: гостро полемічними антикатол. проповідями (Ян Гус, Ян Желівський, М. Гуска), листами (знаменитий похідний лист Яна Жижки від 11 вересня 1422), листівками, маніфестами, трактатами, сатирами, віршованими зверненнями («Будешинський рукопис»), духовними піснями бойового характеру («Повстань, повстань, велике місто Празьке»), в яких оспівується мужність і патріотизм учасників руху. Значним літ. пам’ятником Г. л. є «Гуситська хроніка» (1414 — 21), написана Лаврентієм (Вавржинцем) із Бржезови. Образи і мотиви Г. л. втілені у творах чес. л-ри (п’єси А. Ірасека «Ян Гус» і «Ян Жижка»), малярства (М. Алеш), музики (симф. поема Б. Сметани «Табор»), Г. л. мала широкий резонанс в Європі, в т. ч. на Україні.
В. Т. Полєк.
ГУСОВСЬКИЙ Микола (бл.
1475 — після 1533) — білорус. поет-гуманіст і просвітитель епохи Відродження.
Освіту здобував у Білорусії, в навч. закладах Литви (Вільно), Польщі, Італії
(Рим). Осн. твір — «Пісня про зовнішність, дикість зубра і полювання на нього»
(скорочено — «Пісня про зубра», 1522). Видав 1523 у Кракові кн. «Пісня про
зубра», до якої ввійшли прозова посвята, поема, 11 віршів. Поема закликає до
єднання й дружби різних за вірою і культурою європ. народів перед загрозою тур.
нашестя і татар. набігів, утверджує ідею патріотизму; у ній висунута утопічна
концепція гармонійних взаємовідносин людини, суспільства і природи. Твір
написаний класичною латиною, але має ознаки живої білорус. мови.
Відомі також поеми Г. «Нова і славна перемога над турками у липні місяці»
(1524, укр. перекл. В. Маслюка під назвою «Перемога над турками під Теребовлею
2 липня 1524 року») та «Життя і подвиги св. Гіацинта» (1525), в якій автор
проповідує християнсько-гуманістичний подвиг як служіння народові, дає опис
Дніпра, Києва та ін. Г. — поет-новатор, зачинатель жанру ліро-епічної поеми в
л-рі Сх. Європи, засновник ренесансних і реалістич. традицій східнослов’ян.
поезії. Ренесансна реалістична, міфо-поетична школа його поезії була розвинута
письменниками Білорусії, Литви, України й Польщі 16 ст. Укр. мовою переспів
«Пісні про зубра» здійснив Р. Лубківський («Жовтень», 1974, № 8); уривки
«Пісні...» переклали А. Кичинський, В. Маслюк.
Тв.: [Твори]. В кн.: Українська поезія XVI століття. К., 1987.
Літ.: Дорошкевич В. И. Новолатинская поэзия Белоруссии и Литвы. Первая половина XVI в. Минск, 1979; Порецкий Я. И. Николай Гусовский. М., 1984.
В. І. Дорошкевич.
ГУСТИНСЬКИЙ ЛІТОПИС («Кройника...») — анонім. пам’ятка укр. історіографічної л-ри 1-ї пол. 17 ст. Відомий у кількох копіях, основну з яких переписав 1670 в Густинському монастирі під Прилуками ієромонах Михаїл Лосицький, подавши цікаву передмову про те, «для чого каждому чоловікові читання гісторій єст барзо потребно». Ймовірно, що Г. л. уклав бл. 1623 — 27 у Густинському монастирі Захарія Копистенський. Літопис розповідає про історію України від часів Київ. Русі до 1597 включно. Розповідь починається хронографічним оглядом подій від «створення світу» до заснування давньорус. держави. В огляді особливу увагу приділено легендам про походження і подвиги слов’ян. Давньорус. частина Г. л. близька змістом до Іпатіївського літопису: в стислому огляді подій за 1300 — 1598 автор спирається на свідчення літописів Великого князівства Литовського та польс. хронік, а також на житія святих та усні перекази. Заключні розділи Г. л. — «Про походження козаків», «Про запровадження нового календаря», «Про початок унії» — є по суті короткими полемічними трактатами. Антикатолицька, антиуніатська та антипротестантська тенденції відчутні і в ін. місцях хроніки. Істор. концепція автора Г. л. позначилася на «Патерику» Сильвестра Косова, на обробках житій Ольги і Володимира, а також на «Синопсисі» та інших творах української історіографії 17 — 18 століття.
Вид.: Полное собрание русских летописей, т. 2. СПБ, 1843.
Літ.: Иконников В. С. Опыт русской историографии, т. 2, кн. 2. К., 1908; Єршов А. Коли й хто написав Густинський літопис? «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1930, ч. 2; Марченко І. М. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). К., 1959; Мишко Д. І. Густинський літопис як історичне джерело. «Український історичний журнал». 1971, № 4; Мыцык Ю. А. Украинские летописи XVII века. Днєпропетровск, 1978.
В. І. Крєкотень.
ГУСТИНСЬКОГО МОНАСТИРЯ ЛІТОПИС, або «ЛЂтописец о первом зачатіи и созданіи святыя обители монастыря Густынского» — анонімна пам’ятка укр. історіографічної л-ри 17 ст., написана церковнослов’ян. мовою. Зберігся в рукописі 1670, що містить і Густинський літопис. Ймовірний автор — ієромонах Михаїл Лосицький. Літопис розповідає історію Густинського монастиря та подає відомості про Мгарський і Ладинський монастирі, охоплюючи період 1600 — 40. Історія монастиря викладається за ігуменствами. Зокрема, докладно характеризуються діяльність Ісайї Копинського, роль монастиря в антикатолицькому й антиуніатському опорі. Змістом і формою літопис певною мірою споріднений з житіями, патериками, реліг.-філос. трактатами. Автор широко використовує церк. л-ру, наводить біблійні аналогії, переказує легенди про «чудеса» тощо, дбає про літ. досконалість викладу, композицію, стиль, образність свого твору.
Вид.: Летопись монастыря Густынского. «Чтения в Обществе истории и древностей российских», 1848, кн. 8.
Літ.: Мыцык Ю. А. Украинские летописи XVII века. Днепропетровск, 1978.
В. І. Крєкотень.
ГУСТІ Василь Петрович (21.III 1951, с. Королеве, тепер смт Виноградівського р-ну Закарп. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1974. Закінчив 1977 Ужгород. ун-т. Друкується з 1966. Автор збірок «Перон» (1977), «Жадання дороги» (1982), «Обличчя» (1985). Поезія Г. сповнена роздумів про смисл буття, духовні цінності соціалізму, звеличує образ рад. людини. Упорядкував (разом з В. Попом) антологію малої прози закарп. письменників «Сонце над Карпатами» (вид. словац. мовою, Кошіце, 1986). Перекладає твори словац. та угор. письменників. Ряд віршів Г. перекладено рос., кирг., осет., тадж., словац., угор. мовами.
О. В. Мишанич.
ГУТЕНБЕРГ (Gutenberg;
Генсфлейш цум Гутенберг) Йоганн [1394 — 99 (?), Майнц — 3.II 1468, там же] —
нім. винахідник, який започаткував книгодрукування в Європі. Сконструював
пристрій для виливання літер, удосконалив друкарський прес, запропонував
рецепти гарту (друкарського сплаву). Друкування книг розпочав у Страсбурзі бл.
1439 — 40. В 40 — 50-х pp. видавав у Майнці книжки навч. і популярного
характеру, серед яких — «Донати» (посібники з лат. граматики Е. Доната),
календарі та ін. У 1452 — 55 надрукував одну з визначних пам’яток книжкового
мист-ва — т. з. 42-рядкову біблію (лат. мовою), 1458 — 61 вийшла 36-рядкова
біблія. Укр. дослідник Б. Зданевич виявив і опублікував 1941 невідоме раніше
видання Г. «Provinciale Romanum» (перелік єпархій католицької церкви),
надруковане бл. 1456 в Майнці. Т. Шевченко згадував Г. у повісті «Прогулка с
удовольствием и не без морали», І. Франко — в ст. «Метод і задача історії
літератури».
Літ.: Грінченко Б. Про книги. Як їх вигадано друкувати. К., 1908; Зданевич Б. І. Невідоме видання Йоганна Гутенберга (До 500-ліття винайдення книгодрукування). К., 1941; Пятьсот лет после Гутенберга. М., 1968; Варбанец Н. В. И. Гутенберг и начало книгопечатания в Европе. М., 1980; Кестнер И. Иоганн Гутенберг. Львов, 1987.
Я. Д. Ісаєвич.
ГУТТАРІ Тобіас Осипович
[псевд. — Леа Хело; 16(29).1 1907, с. Муя, тепер Мглинського р-ну Ленінгр.
обл. — 9.XII 1953, Петрозаводськ] — карел. рад. поет. Закінчив Гатчинський
пед. технікум. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор збірок «Переступаю»
(1931), «Червона Армія — пильний страж» (1933), «Вірші» (1936), «Пісні весни»
(1940), «Моя країна» (1947). Писав про соціалістичні перетворення в Карелії,
оспівував працю рад. людей, дружбу народів, рідну природу. Переклав фін. мовою
нариси «Дід Оленчук» 6. Голованівського, «Вогні Карпат» Л. Первомайського, ряд
творів О. Корнійчука. Окремі твори Г. переклали І. Муратов, М. Фіненко.
Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Радянська література народів СРСР. К., 1952; Рос. перекл. — Моя страна. М., 1950; Избранные стихотворения. М., 1959.
З. М. Кузьміна.
ГУТТЕН (Hutten) Ульріх
фон (21.IV 1488, Штеккельберг — 29.VIII 1523, о. Уфенау, Цюріхське оз.) — нім.
письменник-гуманіст, політ. діяч. Вивчав гуманітарні науки в ун-тах Німеччини,
юриспруденцію — в Болоньї. Під час Реформації підтримував М. Лютера. Брав
участь в рицарському повстанні 1522 — 23 у Франконії проти князівської влади,
після поразки якого емігрував до Швейцарії. Виступав проти папського Риму, пропагував
ідею національної єдності Німеччини, гостро засуджував міжусобні війни та
сваволю князів. Обстоював зміцнення імператорської влади. Більшість творів Г.
написано лат. мовою. Писав памфлети, епіграми, вірші, послання, сатиричні
діалоги публіцистич. характеру. Найвідоміші з них — «Лихоманка» (1518 — 19),
«Вадиск, або Римська трійця», «Спостерігачі» (обидва — 1520). Один з авторів
памфлету «Листи темних людей» (ч. 1 — 2, 1515 — 17). Окремі твори Г.
укр. мовою переклали Й. Кобів та Ю. Цимбалюк.
Тв.: Укр. перекл. — Листи темних людей. К., 1987; Рос. перекл. — Диалоги. — Публицистика. — Письма. М., 1959.
О. Б. Алексєєнко.
ГУТЯНСЬКИЙ Веніамін Іольович [17(30).VII 1903, с. Глибочок, тепер Тростянецького р-ну Вінн. обл. — 18.VIII 1956, Кустанай] — євр. рад. поет. Навчався в Київ. ін-ті нар. освіти. Вчителював, 1937 — 41 працював у журн. «Жовтеня». Автор творів для дітей (збірки «Для малят», 1936; «Різне», 1937; «Байки», «Для дітей», обидві — 1940, та ін.), а також збірок сатир. антифашистських віршів «Сіль у вічі», «Сала за шкіру» (обидві — 1944), п’єси «Про діда Вариводу, що не сміявся зроду» (пост. євр. мовою 1937, укр. — 1939 у Київ. театрі ляльок), «Читанки» (1947). Переклав укр. мовою повість «Четверта висота» О. Ільїної (опубл. 1962), євр. мовою — твори І. Крилова (зб. «Вибрані байки», 1937), С. Маршака, К. Чуковського, П. Тичини, Н. Забіли, Р. Бернса. Укр. мовою окремі твори Г. переклали М. Стельмах, М. Пригара, В. Бичко, І. Нехода, І. Кульська та ін.
Тв.: Укр. перекл. — Сала за шкіру. К., 1944; Йдуть армійці-піхотинці. К., 1947; Яшко з голубами. К., 1966; Рос. перекл. — Кто что любит. М., 1965.
Г. І. Полянкер.
ГУЦАЛ Петро Федорович (21.VI 1921, с. Янів, тепер Іванів Теплицького р-ну Вінн. обл.) — рос. і укр. рад. письменник. Член КПРС з 1944. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1947 Львів. пед. ін-т. Враження від перебування в багатьох країнах світу, нелегка праця рад. моряків далекого плавання — теми нарисів і нотаток Г. (книги «Австралійська трагедія», 1954; «Далеко від рідних берегів», 1955; «На хвилях двох океанів», 1963, укр. мовою; «Придунайські вогні», 1964, укр. мовою; «Під чужим небом», 1972). Переклав укр. мовою п’єси «Перед вечерею» В. Розова, «Океан» О. Штейна та ін.
В. А. Бурбела.
ГУЦАЛО Євген Пилипович
(14.I 1937, с. Старий Животів, тепер Новоживотів Оратівського р-ну Вінн. обл.) —
укр. рад. письменник. Член КПРС з 1977. Закінчив 1959 Ніжин. пед. ін-т.
Друкується з 1960. У 1961 опубл. поетич. цикл «Зелена радість конвалій». Перша
книжка — зб. оповідань «Люди серед людей» (1962). Новели з книжок «Яблука з
осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965), «Хустина шовку зеленого»
(1966), «Запах кропу» (1969) та ін. привернули увагу м’якою поетичністю, тонким
мовним живописом, що передає нюанси почуття, їхні герої сповнені душевного
здоров’я, чутливі до добра і краси. Збірки оповідань «Орлами орано» (1977), «Що
ми знаємо про любов» (1979), «Полювання з гончим псом» (1980; разом з циклом
«Оповідання з Тернівки» відзначено премією ім. Ю. І. Яновського, 1982) засвідчили
посилення в новелістиці Г. уваги до нар. характерів, їхніх нац. ознак, побуту,
діалектики старого й нового в ньому. Найчастіше Г. звертається до тем
материнства, кохання, чистоти дитинства, моральності у людських взаєминах,
стосунках батьків і дітей, природи тощо. Чимало творів Г., зібраних у книгах
«Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора»
(1980), «Пролетіли коні» (1984; дві останні — Держ. премія УРСР ім. Т. Г.
Шевченка, 1985) та ін., адресовано і дітям, і дорослим. У повістях з воєнного
та повоєнного життя «Мертва зона» (1967), «Родинне вогнище» (1968, ін. назва —
«Мати своїх дітей») змальовано сильні, індивідуально й нац. виразні характери
героїв. Повість «З вогню воскресли» (1978) — художньо відтворені автором
хвилюючі розповіді жителів спалених фашистами сіл. Г. — автор лірико-психол.
повістей «Дівчата на виданні» (1971), «Двоє на святі кохання» (1973), дилогії
«Сільські вчителі» (1971) і «Шкільний хліб» (1973), лірико-асоціативних поезій
у прозі «У гаї сонце зацвіло» (1977). У романі-трилогії Г.
— «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад планет» (1982 — 84) —
щедро використано багатство нар. фразеології, порушено в гротесковій формі ряд
соціальних, політ., етичних проблем життя сучас. села, світу взагалі. Для
поетич. збірок «Письмо землі» (1981), «Час і простір» (1983), «Живемо на зорі»
(1984) характерні віра в торжество праці і миру в світі, відчуття спадкоємності
революц. і героїч. діянь попередніх поколінь. Письменник виступає також з
публіцистич., літ.-крит. статтями й нарисами. Твори Г. розкривають духовне
багатство рад. людини, її патріотизм, інтернац. почуття, порушують питання
морального розвитку особи. Вони перекл. багатьма мовами СРСР, світу.
Тв.: Новела. К., 1969; У лелечому селі. К., 1969; Серпень, спалах любові. К., 1970; Передчуття радості. К., 1972; Весна високосного року. К., 1973; Жовтий гостинець. К., 1981; Час і простір. К., 1983; Мистецтво подобатись жінкам. К., 1985; Княжа гора. К., 1986; Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1987; Рос. перекл. — Яблоки из осеннего сада. М., 1964; Поздний гром. М., 1967; Клава, мать пиратская. М., 1968; Предчувствие радости. М., 1972; Голубые овцы. М., 1973; Школьный хлеб. М., 1974; Бережанские лортреты. М., 1977; Из огня воскресли. М., 1982; Шутили с Катериной. М., 1982; Родной очаг. М., 1986.
Літ.: Дончик В. Грані сучасної прози. К., 1970; Новиченко Л. Олена Левківна та інші. В кн.: Література і сучасність, в. 5. К., 1972; Стрельбицький М. Цикл «Пісень» Євгена Гуцала. В кн.: Проблеми. Жанри. Майстерність, в. 6. К., 1981; Гримич Г. Світ героїв Євгена Гуцала. В кн.: Література. Діти. Час, в. 7.К., 1982; Дзюба І. Жага всеосяжності і межі таланту (Штрихи до портрета Євгена Гуцала). «Українська мова і література в школі», 1985, № 11; Жулинський М. Наближення. К., 1987.
В. Г. Дончик.
ГУЦКОВ (Gutzkow) Карл
(17.III 1811, Берлін — 16.XII 1878, Заксенгаузен, побл. Франкфурта-на-Майні) —
нім. письменник і журналіст. Один з провідних діячів літ. групи «Молода
Німеччина». Навчався в Берлін. ун-ті. У 1837 — 48 видавав журн. «Telegraph
für Deutschland» («Німецький телеграф»), в якому співробітничав Ф.
Енгельс. У публіцистиці та худож. творах Г. виступав проти політ. реакції,
моральних забобонів, міщанського лицемірства, висловлював волелюбні, атеїстичні
ідеї. В романі «Валлі, що сумнівається» (1835) обстоював ідею емансипації
жінки. У гостросюжетному романі «Лицарі духу» (т. 1 — 9, 1850 — 51) змалював
життя Пруссії після революції 1848 — 49, поєднавши соціальний критицизм з
абстрактним гуманізмом. П’єси «Вернер» (1840), «Прообраз Тартюфа» (1844),
«Пугачов» (1844) та ін. сприяли розвитку нац. театру. Найвідоміша з п’єс — віршована
антиклерикальна драма «Урієль Акоста» (пост. 1847) — про голл. мислителя 17
ст. На Україні вперше поставлена 1908 в Харкові трупою Л. Сабініна. Пізніше
йшла в театрах Львова, Києва, Харкова. Укр. мовою її переклав А. Сумський.
Тв.: Укр. перекл. — Урієль Акоста. Х., 1908; Рос. перекл. — Пьесы. М., 1960.
А. К. Баканов.
ГУЦУЛЬСЬКИЙ ГОВІР, східнокарпатський говір — говір укр. мови. Належить до її пд.-зх. наріччя. Пошир. у гірських районах Чернів. та Івано-Франк. областей і Рахівському р-ні Закарп. обл. Характерні риси: у фонетиці — перехід а в е, ие, і після м’яких приголосних та j (л’éчно, прикл’ікáтие); обнижена вимова наголошених и та е (пúешу, цéаго); иы на місці давнього о в новозакритих складах (виын, миыст); перехід м’яких т’, д’ у к’ та г’ проривний (хок’íти, г’íўка); збереження давньої м’якості шиплячих та р (душа’á, косáр’) тощо. У морфології — залишки перфекта (бýлисте), аориста (ходúўбих), двоїни (д’ві хáк’і); частка «май» для утворення вищого ступеня прикметників і прислівників (май малúей, май фáйно). Вживається своєрідна лексика (туск — «жаль», старúня — «батьки» тощо). Г. г. ліг в основу мови творів Ю. Федьковича, Марка Черемшини, Г. Хоткевича та ін. Особливості Г. г. використали М. Коцюбинський («Тіні забутих предків»), М.Стельмах («Над Черемошем») для характеристики мови гуцулів та відтворення місцевого колориту.
Літ.: Кобилянський Б. В. Діалект і літературна мова. К., 1960; Герман К. Ф. Взаємодія української літературної мови з територіальними діалектами. Чернівці, 1983.
В. А. Прокопенко.
ГУШАЛЕВИЧ Іван
Миколайович (4.XII 1823, с. Палашівка, тепер Чортківського р-ну Терноп. обл. —
2.VI 1903, Львів) — укр. письменник «москвофільського» напряму. Нар. в сім’ї
селянина. Навчався на теол. ф-ті Львів. ун-ту. Був священиком у селах Галичини,
з 1854 — учителем Львів. академічної гімназії. Займався громадською (обирався
послом до крайового сейму у Львові) та культур. діяльністю (редагував газети «Новини»
і «Пчола», 1849; «Зоря галицька», 1851 — 52), працював
громад. інспектором нар. шкіл, укладав шкільні підручники тощо. Літ. діяльність
почав 1848. Автор поетич. збірок «Стихотворения» (1848), «Поезії» (1861, 1879),
«Галицки отголосы» (1880), «Стихотворения» (1884), «Балканские думы» (1891),
мелодрами «Сельские пленипотенты» (1870) та ін. Писав переважно «язичієм». З консервативних позицій
висвітлював явища істор. минулого, тогочасні сусп. події, пропагуючи ідеї
класового миру. Певну пізнавальну і худож. вартість мають його ранні твори, в
яких відчувається відгомін реального життя, зв’язок з нар. творчістю. Серед них
— вірші «На чужині загибаю», «Бурлак», «Красна зоре», «Вдовець», «Голубка» та
ін., окремі з яких стали нар. піснями. Оперету Г. «Підгіряни» переробив і 1882
поставив на сцені М. Кропивницький.
Тв.: [Вірші]. В кн.: Письменники Західної України 30 — 50-х років XIX ст. К., 1965.
Літ.: Франко І. Іван Гушалевич. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 35. К., 1982; Аристов Ф. Ф. Карпато-русские писатели, т. 1. М., 1916.
Ф. П. Погребенник.
ГУЩАК Іван Васильович (7.V 1930, с. Мацошин, тепер Нестеровського р-ну Львів. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1957. Закінчив 1954 Львів. сільськогосп. ін-т. Дебютував зб. «Колоски» (1956). Наступні книжки: «Під крилом неба» (1966), «Вічний вогонь» (1969), «Дума землі» (1973), «Обнови» (1977), «Квітування» (1978), «Веснянки» (1979), «Червоні крила світанкові» (1980), «Від імені земляків» (1982), «Під знаком добра» (1987) та ін. Поезія Г. — про подвиг рад. народу в боротьбі з фашизмом, сьогоднішнє життя західноукр. краю, інтимна лірика. Дітям присвятив кн. «Я малюю клена» (1987). Окремі вірші Г. перекладено рос., білорус., молд., польс. мовами, покладено на музику.
Тв.: Журавлі над обелісками. Львів. 1986.
В. І. Лучук.
ГЮГО (Hugo) Віктор Марі
(26.II 1802, м. Безансон — 22.V 1885, Париж) — франц. письменник, публіцист,
громад. діяч. Член Франц. академії з 1841. Навчався в ліцеї Людовіка Великого
(Париж). Перша зб. «Оди й різні вірші» (1822) позначена канонами класицизму.
Ранні романи «Ган Ісландський» (1823), «Бюг Жаргаль» (1826) створені під
впливом європ. романтизму. Зб. «Оди та балади» (1826) засвідчила перехід Г. на
передові сусп. і естетичні позиції. Передмова до драми «Кромвель» (1827) стала
естетич. маніфестом демократично настроєних романтиків. Зб. «Східні мотиви»
(1829) пройнята співчуттям до нац.-визвольної боротьби грецького народу. У
поетичному доробку Г. — збірки «Осіннє листя» (1831), «Присмеркові пісні»
(1835), «Внутрішні голоси» (1837), «Проміння й тіні» (1840), «Споглядання»
(1856) та ін. Під час вимушеної 19-річної еміграції (1851 — 70) написав ряд
творів, зокрема поетичну зб. «Кари» (1853), в якій викривав політ. авантюриста
Наполеоне III. Подіям франко-прусської війни 1870 — 71 та Паризькій комуні
1871 присвячена поетична зб. «Грізний рік» (1872). Антимонархіч. драмами
«Маріон Делорм» (пост. 1831), «Ернані» (1830), «Король бавиться» (1832),
«Марія Тюдор» (1833), «Анжело» (1835), «Рюї Блаз» (1838) та ін. Г. зробив
великий внесок у розвиток романтич. драматургії. Автор істор. та соціальних
романів «Собор Паризької богоматері» (1831), «Знедолені» (1862), «Трудівники
моря» (1866), «Людина, що сміється» (1869), «Дев’яносто третій рік» (1874),
пройнятих глибокою симпатією до народу.
Укр. мовою перекладено майже всі романи, драми та вірші Г. Багато зробив для популяризації його творчості на Україні І. Франко, який високо цінив соціальні повісті «Останній день смертника» (1829), «Клод Ге» (1834), переклав 9 віршів із зб. «Кари», 11 віршів з ін. збірок, уривок з роману «Знедолені» під назвою «Ватерльо», фрагмент антиклерик. драми «Торквемада», написав ст. «Соті роковини народження В. Гюго». Твори Г. перекладали також Леся Українка, Олена Пчілка, М. Старицький, П. Грабовський, Х. Алчевська, Є. Тимченко, В. Щурат, М. Рильський, М. Бажан, Борис Тен, М. Терещенко, С. Голованівський та ін. У рад. час творчість Г. досліджували О. Білецький, Н. Модестова, Д. Наливайко та ін.
Тв.: Укр. перекл. — Кльод Ге. Львів, 1901; Ватерльо. Львів, 1912; Бюг-Жаргаль. Х., 1928; Король бавиться. Х. — К., 1931; Рюї Блаз. К., 1948; Ернані. К., 1952; Вибрані поезії. К., 1953: Дев’яносто третій рік. К., 1959: ІВірші]. В кн.: Співець. К., 1972; Торквемада. «Всесвіт», 1977, №. 12; [Твори] В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 12. К., 1978; Поезії. К., 1978; Собор Паризької богоматері. К., 1981; Трудівники моря. К., 1985; Знедолені. К.,1985; Мистецтво і народ. К., 1985; Марія Тюдор. «Всесвіт», 1985. №. 6; [Вірші]. В кн.: Мокровольський О. Явір і пальма. К., 1986; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 15. М., 1953 — 56; Собрание сочинений, т. 1 — 10. М., 1972: Человек, который смеется. Х., 1987.
Літ.: Маркс К. и Энгельс Ф. Об искусстве, т. 1 — 2. М., 1983; Луначарский А. В. Виктор Гюго. М. — Л., 1931; Данилин Ю. И. Виктор Гюго и французское революционное движение XIX века. М., 1952; Сырокомская Н. Политическая лирнка В. Гюго. Львов, 1959; Модестова Н. Політична лірика Гюго в перекладах Івана Франка. «Всесвіт», 1960, № 8: Білецький О. І. В. Гюго і його роман «Знедолені». В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 5. К., 1966; Трескунов М. С. Виктор Гюго. Л., 1969; Евнина Е. М. Виктор Гюго. М., 1976; Наливайко Д. С. Віктор Гюго. К., 1976; Минина Т. Н. Роман «Девяносто третий год». Проблема революции в творчестве Виктора Гюго.Л., 1978; Бонт Ф. Рьтцарь мира. М., 1953; Моруа А. Олімпіо, або життя Віктора Гюго. К., 1974; Лозинський І. Славнозвісний на Україні. «Всесвіт», 1987, № 2; Морщинер М. С., Пожарский Н. И. Библиография русских переводов произведений Виктора Гюго. М., 1953
В. Г. Матвіїшин.
ГЮНТЕКІН (Güntekin) Решад Нурі (25.XI 1889, Стамбул — 7.XII 1956, Лондон) — тур. письменник. Закінчив 1912 Стамбул. ун-т. На повісті «Давній приятель» (1917), п’єсі «Кинджал» (1918), оповіданнях відчутний вплив франц. л-ри. В романі «Таємнича рука» (1921) показав зубожіння нар. мас і збагачення верхівки тур. суспільства. Широке визнання здобув його роман «Чаликушу» (1922), в якому образ головної героїні змальовано на фоні соціальних картин життя анатолійських провінційних містечок та сіл в умовах феод. деспотизму Османської імперії. В романі «Зелена ніч» (1928), що є досягненням критичного реалізму в тур. л-рі, створив образ героя-республіканця, борця проти клерикалізму після революції 1908. П’єса «Гюлледжі» (1935) спрямована проти нерівноправного становища жінки в сім’ї. Романи «Співчуття» (1928), «Падолист» (1930), «Давня хвороба» (1938) позначені елементами містики й песимізму. Сатир. роман «Млин» (1944) — про бюрократичну систему в колишній османській Туреччині. Автор романів про життя акторів, літературознавчої праці «Толстой, його життя і творчість» (1933). Перекладав твори О. Бальзака, Е.Золя, А. Камю, виступав як театральний критик. Українською мовою окремі твори Г. переклав Г. Халимоненко.
Тв.: Укр. перекл. — Смерть собаки. В кн.: Що там, за горами? К., 1982; Чаликушу. — Зелена ніч. К., 1986; Рос. перекл. — Зеленая ночь. М., 1963; Птичка певчая. М., 1966; Клеймо. — Листопад. — Мельница. М., 1969.
Літ.: Тучинская И. Л. Решад Нури Гюнтекин. Биобиблиографический указатель. М., 1965.
Г. І. Халимоненко.
ГЯДА Сігітас (4.II 1943, с. Пашярай, тепер Лаздійського р-ну) — лит. рад. поет. Закінчив 1966 Вільнюс. ун-т. Автор збірок «Сліди» (1966), «Поснулі коні» (1970), «Місячні квіти» (1977), «Цвіте слива біля озера Снайгінас» (1981), «Батьківщина мамонтів» (1985), сповнених філософських роздумів про відповідальність людини перед природою. Пише для дітей (зб. віршів «Шпак під місяцем», 1984). Виступає також як перекладач і літ. критик. Укр. мовою окремі твори Г. переклали Л. Горлач та Д. Чередниченко.
Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Литовська радянська поезія. Антологія. К., 1985; [Вірші] В кн.: Сузір’я, в. 5. К., 1971.
В. В. Громова.
Г’ЯТА, Гята (Gjata) Фатмір (1922, Корча) — алб. письменник. Учасник нац.-визвольної війни 1941 — 44. Повість «Краплі крові» (1945), поема «Пісня про партизана Бенко» (1950), роман «Переворот» (1954) — про визвольну боротьбу алб. народу під час 2-ї світової війни. Автор повісті «Тана» (1955), роману «Болото» (1959), зб. оповідань «На порозі життя» (1960) та ін. творів про повоєнну алб. дійсність. Укр. мовою окремі твори Г. переклали А. Шиян, Л. Смілянський, І. Михайленко.
Тв.: Укр. перекл. — Вода спить, ворог не спить. К., 1954; Жовті води. «Всесвіт», 1960, № 1.
