[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 80-96.]

Попередня     Головна     Наступна





ДОВГОВИЧ (справж. прізв. — Довганич) Василь (1783, с. Золотареве, тепер Хустського р-ну Закарп. обл. — 13.XII 1849, Хуст) — укр. письменник і філософ, чл.-кор. Угор. АН (з 1831). Походив із селян. родини. Освіту здобув у богосл. семінаріях Великого Вирадина (нині Орадя, Румунія), Трнава (нині ЧСФР) та Ужгорода. Служив священиком. Підтримував селян у їхній боротьбі проти феодалів, тому вважався владою неблагонадійним. За гострі памфлети на попів і єпископа зазнав переслідувань з боку місцевих церковників. Автор кількох філос. трактатів, істор., етногр. і теол. праць. Залишив великий рукописний збірник віршів укр., угор. і лат. мовами «Poemata Basilii Dóhovits» («Поезія Василя Довговича»), укладений 1832 [фотомех. способом надр. в «Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику» (т. 10), 1982]. Обізнаний з європ. філософією того часу, Д. дошкульно висміював у своїх творах окремих філософів, на автобіогр. матеріалі відтворив картини єзуїтського навчання в лат. школах, де панували заздрість, підступність і доноси. Писав і ліричні вірші. Поезії Д. укр. мовою — переважно стилізації під нар. пісні. Поет користувався живою нар. мовою, його творам притаманні оптимістичне світосприйняття, гумор. У «Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику» вміщено і біографію Д., бібліографію його творів і поему В. Ляховича «Життя старого Василя Довговича».

Тв.: [Вірші]. В кн.: На Верховині. Збірник творів письменників дорадянського Закарпаття. Ужгород, 1984.

Літ.: Мацинський І. Кінець XVIII — перша половина XIX ст. та життя і діяльність Василя Довговича. В кн.: Науковий збірник Музею української культури у Свиднику, т. 10. Пряшів, 1982; Малицький В. Мудрець із гір Карпатських. В кн.: Наука і культура. Україна, в. 18. К., 1984.

В. Л. Микитась.


ДОВЖЕНКА О. П. МУЗЕЙ — літ.-мемор. музей, філіал Черніг. істор. музею. Відкритий 1960 в смт Сосниці Черніг. обл. в будинку, де нар. і провів дит. роки О. Довженко. 1964 для літ.мемор. експозиції та музейного лекторію збудовано нове приміщення. До мемор. частини комплексу входять садиба з батьківською хатою, клунею та ін. будівлями, де зібрано речі, що були у вжитку родини Довженків. У хаті — чимало етногр. експонатів, родинні фотографії тощо. Матеріали, виставлені в залі нового приміщення, відтворюють життя письменника і кінорежисера. Фонд музею — понад 2,7 тис. експонатів: документів, фотографій, речей О. Довженка — фронтового кореспондента, фотокопій рукописів, листів, книг з його б-ки, фрагменти з кінофільмів, дипломи лауреата Ленінської та Держ. премій. Представлено твори укр. рад. художників М. Маловського, А. Німенка, І. Селіванова та ін., нар. умільців, матеріали, що висвітлюють вшанування пам’яті митця, світове значення його творчості тощо. На тер. садиби встановлено бронзовий бюст О. Довженка (скульптор Л. Козуб) та пам’ятник юному Сашкові (1975, скульптор А. Фуженко, арх.А. Ігнащенко).

Літ.: Літературно-меморіальний музей О. П. Довженка в Сосниці. К., 1984.

О. П. Гайда.


ДОВЖЕНКО Олександр Петрович [29.VIII (10.IX) 1894, с. В’юнище, тепер у складі смт Сосниці Черніг. обл. — 25.XI 1956, Москва] — укр. рад. письменник, сценарист, кінорежисер, засл. діяч мистецтв УРСР з 1939, нар. артист РРФСР з 1950. Нар. в сел. родині. Закінчив 1911 Сосницьке міське чотирикласне двокомплектне уч-ще та 1914 — Глухів. учит. ін-т. У 1914 — 17 вчителював у 2-му Житом. мішаному вищепочатковому уч-щі (викладав історію, географію, природознавство, фізику й гімнастику). Навчався в Києві — в Комерц. ін-ті та Академії мистецтв (1917 — 19). Учасник громадян. війни (брав участь в обороні Житомира від білополяків, діяв у київ. більшовицькому підпіллі). З перших днів Рад. влади працював у Київ. губ. відділі нар. освіти й мист-ва, був комісаром Першого театру Української Радянської Республіки ім. Шевченка. У 1921 — 22 — на дипломатичній роботі у Варшаві й Берліні. В 1922 — 23 навчався живопису в приватному худож. уч-щі проф. Віллі Єккеля (Берлін). У 1923 — 26 був художником-ілюстратором газ. «Вісті ВУЦВК» у Харкові. Належав до Спілки пролет. письменників «Гарт», літ. орг-ції ВАПЛІТЕ. В 1926 — 28 працював на Одес. кінофабриці, 1929 — 41 — на Київ. студії худож. фільмів, з 1944 — на «Мосфільмі». В роки Великої Вітчизн. війни — військ. кореспондент на Пд.-Зх. і Воронезькому фронтах, брав участь у визволенні Харкова, Києва. У 1949 — 56 викладав у ВДІКу, з 1955 — професор цього ж інституту.

Перші режисерські роботи — комедія «Вася-реформатор» (1926), що започаткувала дит. рад. кінематограф, та короткометражна комедія «Ягідка кохання» (1926). 1927 поставив гостросюжетний фільм «Сумка дипкур’єра», де показав мужність і стійкість рад. дипломата, симпатії зарубіж. трудящих до Країни Рад. Новаторською і визначальною в творчості Д. стала кінопоема «Звенигора» (1928). Вперше в історії кіномистецтва до фільму введено епічну, філософську та ліричну стихії; з ним пов’язаний новий етап у розвитку українського кіно. Фільм швидко обійшов екрани багатьох країн, зокрема Голландії, Бельгії, Франції, Англії, Аргентіни, Мексіки, Канади, США, Греції, Туреччини та ін. Світова кіногромадськість визнала Д. як першого поета в кіно.

В історичній кінопоемі «Арсенал» (1929) Д. показав революц. повстання робітників київського заводу. Твір позначений символікою, поетичністю і динамізмом. Тут звучить мотив незнищенності та нездоланності революц. робітничого класу. Класичною кінометафорою світового кіно стала символічна постать робітника Тимоша, якого не можуть взяти кулі. Сценарій до фільму «Арсенал» Д. написав сам. Відтоді ставив худож. фільми лише за власними сценаріями, на основі яких розробив і утвердив у л-рі жанр кіноповісті (від кіномистецтва взято динаміку і рельєфність зображення, від прози — епічність і психологізм).

Шедевром світового кіно став фільм «Земля» (1930). Крізь призму гострих подій, пов’язаних з перетвореннями в укр. селі, Д. розв’язує актуал. загальнолюдські теми: життя і смерть, людина і земля, нове і старе, кохання; звеличує природу, оспівує землю й оновлений труд на ній; утверджує думку про безсмертя тих, хто віддав життя за революц. ідеали; талановито поєднує глибоко соціальний зміст і високопоетичну форму. На підсумковому Міжнар. кінофестивалі в Брюсселі (1958) «Землю» визнано одним з 12 найкращих фільмів «усіх часів і народів». Кінометафори в «Землі» (портрети-фрески селян, соняшник і яблука на весь екран та ін.), пейзажі, етногр. тло стали складовою частиною нац. форми у фільмі. Кіноповість «Земля» — високохудожній прозовий твір, що ввібрав від кінематографа лаконізм, фрагментарність, епізоди-кадри, монументалізм образів, несподівані ракурси, ємність і характеристичність діалога, а від прози — внутрішні монологи, щедрість пейзажів, психологізацію персонажів і авторські відступи. Фільм «Земля» 1930 зазнав вульгаризаторської критики (фейлетон Д. Бєдного та ін.).

Перший звуковий фільм Д. — «Іван» (1932), в якому відображено звитягу будівників Дніпровської ГЕС. Тут Д. застосував публіцистичний прийом у кіно — документальні кадри в худож. фільмі. Показав романтично осмислений індустр. пейзаж. Фільм «Іван» після несправедливих нападок був знятий з екрана, а Д. звільнили з роботи. За клопотанням кінодіячів Москви Д. запросили до «Мосфільму», фільм «Іван» було реабілітовано.

Про романтику соціалістич. будівництва — кінопоема «Аероград» (1935). В істор.-революц. кіноепопеї «Щорс» (1939; Держ. премія СРСР, 1941) Д. подає широку панораму громадян. війни на Україні. В центрі — яскраві, самобутні постаті легендарних революц. полководців Щорса і Боженка, доблесних воїнів Чижа, Трояна та ін.; показано народ як головну рушійну силу історії. В цьому творі Д. утвердив тему безсмертя воїнів революції. У кіноповісті і фільмі «Щорс» Д. виступив як філософ, літописець, історик. Епічного розмаху, лаконізму і глибини змісту досягнуто за рахунок застосування принципів типізації (ретельний добір найхарактерніших фактів та епізодів), класичного дотримання пропорційності між батальними, жанровими, психол. і пейзажними сценами. Весною 1941 Д. завершив роботу над кіноповістю «Тарас Бульба» за однойм. твором М. Гоголя. Початі зйомки фільму припинились у зв’язку з війною.

В дні Великої Вітчизняної війни Д. пише новели («Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «Відступник», «На колючому дроті», «Воля до життя», «Перемога», «Тризна», «Хата»), прозові мініатюри («Федорченко», «Невідомий», «Помилка», «Сіятель», «Бронза», «Китайський святий»), публіцистичні статті («Ворог буде розгромлений», «Душа народна неподоланна», «Я бачу перемогу») та ін. літ. твори. Їх друкували укр. і рос. мовами великими тиражами і разом зі зброєю відправляли на фронт. Головні ознаки новелістики Д. — гострота і простота сюжету, яскравість зображуваних характерів, їхня типовість, щедра, колоритна мовна стихія, постійний філос. підтекст, динамізм оповіді, поєднання високого й земного публіцистичного й психологічного драматичного и ліричного.

Епосом Великої Вітчизн. війни є повість «Україна в огні» (1943), в якій відображено героїзм, стійкість і мужність рад. народу в битві протії фашизму, порушено важливі морально-етичні проблеми гуманізму, патріотизму і довіри до людини. Тут Д. перший в укр. рад. л-рі показав найтяжчий, найтраг. період Великої Вітчизн, війни — її початок, відступ рад. військ чорні дні фашист. окупації на Україні. В листопаді 1943 Сталін заборонив друкувати й ставити кіноповість «Україна в огні». Д. позбавили права вертатись на Україну й очолювати Київ. кіностудію. Відтоді він жив і працював у Москві, зазнаючи несправедливих звинувачень.

Написав «Повість полум’яних літ» (1944; екранізувала Ю. Солнцева, 1961), виявивши’ принциповість як митець і громадянин: гол. героєм твору є народ, а не вождь. Епопея охоплює багато подій та різноманітних епізодів — героїчних, ліричних, романтичних, гумористичних, сатиричних, батальних, побутових, алегоричних та хронікальних. Тут зображено фронт, підневільне життя окупованої України, підпілля, польовий шпиталь, генералітет союзних армій, форсування Дніпра. Гол. персонаж — сержант Іван Орлюк символізує рад. народ, його непереможність. За життя Д. цей твір не був ані надрукований, ані прийнятий до постановки; причина — відсутність у ньому образу «вождя». Д. змушений надалі опрацьовувати теми, які не входили до його творчих планів: 1948 ставить кольоровий фільм «Мічурін» (Держ. премія СРСР, 1949), пише кіноповісті «Прощай, Америко!» (1949), «Антарктида» (1952), а також присвячену будівникам Каховської ГЕС «Поему про море» (1956; екранізувала Ю. Солнцева, 1958; Ленінська премія, 1959). У цьому творі Д. порушує низку серйозних соціально-естет. і моральних проблем, до яких у 60-і pp. не раз звертається рад. л-ра: занепад села, втрата любові до землі, істор. пам’яті, функціональне, «гвинтикове» розуміння людини, бездуховність, зачерствіння людської душі, взаємозв’язок прогресу матеріально-тех. і морального, високі слова, не підкріплені чесними справами, відповідальність перед народом, майбутнім. В автобіогр. повісті «Зачарована Десна» (1957) Д. з епічним розмахом і великою худож. силою відтворив картини нар. життя на Подесенні, вивів колоритні типи укр. селян поч. 20 ст., показав народження нар. митця, процес його духовного становлення.

Д. зробив вагомий внесок у розвиток українського рад. докум. кіно. Перший докум. фільм Д. — «Визволення» (1939 — 40) — про возз’єднання західноукр. земель з Рад. Україною. В дні війни створив визначні докум. стрічки «Битва за нашу Радянську Україну» (1943) і «Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель» (1944). Д. тут постає як майстер монтажу і карбованого дикторського тексту.

Виступав також як драматург. П’єса «Потомки запорожців» («На зламі століть», 1943 — 53) — про складний процес колективізації на Україні. П’єсу «Життя в цвіту» (1948) присвятив І. Мічуріну.

Як художник-карикатурист Д. у газеті «Вісті ВУЦВК» гостро висміював бюрократів, шахраїв і спекулянтів, таврував імперіалізм, паліїв війни, ворогів СРСР. Малював дружні шаржі на Остапа Вишню, В. Сосюру, О. Копиленка та ін. письменників, створив реалістичні портрети ї. Шевченка, Г. Петровського, В. Блакитного, П. Тичини, В. Поліщука, низку автопортретів, ескізів до своїх фільмів.

Естетичні смаки Д. сягають і царини архітектури, він вніс чимало істотних поправок до проектів розбудови Київ. кіностудії, «Мосфільму» та новобудов Каховки. Д. був палким пропагандистом природоохоронних ідей, заклав сади на кіностудіях Києва і Москви. Свої естетичні погляди популяризував у статтях і лекціях. Через несприятливі умови незакінченими залишилися роман «Золоті ворота», повість «Загибель богів», кінокомедія «Цар», п’єси «Міра життя» та «Заступник дурня»; Д. не зміг поставити фільм «Тарас Бульба».

Великий талант кіномитця і письменника, новаторство в творчості, справжня, глибинна народність, незвичайна працездатність, непримиренність до зла, любов до природи й рідного народу, закоханість у Десну, Україну, Батьківщину, енциклопедизм, чесність, благородність і висока інтелігентність — усе це поставило Д. в ряд найвидатніших митців і культурних діячів світу, зробило його класиком укр. рад. мист-ва і л-ри, носієм ідеалів добра й краси, взірцем письменника-громадянина.

Ім’ям Д. названо Київ. кіностудію худож. фільмів (1957). 1971 Рада Міністрів СРСР встановила медаль Д. за краще втілення героїко-патріотич. теми в кіномистецтві. В Сосниці створено Довженка О. П. музей, встановлено бронзовий бюст Д. (скульптор Л. Козуб) та пам’ятник (1975, скульптор А. Фуженко, арх. А. Ігнащенко). У музеї кіностудії ім. О. П. Довженка відкрито 1962 експозицію, в якій широко представлено матеріали, пов’язані з життям і творчістю митця (рукописи, фотографії, особисті речі тощо). На території студії споруджено пам’ятник Д. (1964, автори — Л. Козуб, П. Орлов). Твори Д. перекладено багатьма мовами народів СРСР, а також польс., болг., чес., рум., словац., в’єтн., англ., франц., цім., італ., кит., япон. та ін. мовами. Іл. див. на окремому аркуші, с. 112 — 113.

Тв.: Твори, т. 1 — 5. К., 1964 — 66; Твори, т. 1 — 5. К., 1983 — 85. Рос. перекл. — Ссбрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1966 — 69.

Літ.: Бажан М. П. О. Довженко. К., 1930; Гончар О. Художник народу. «Україна», 1958, № 19; Олександр Довженко. Збірник спогадів і статей про митця. К., 1959; Оренев Р. Александр Довженко. М., 1959; Плачинда С. П. Олександр Довженко. К., 1964; Грищенко О. С. З берегів зачарованої Десни. К., 1964; Бодик Л. Джерела великого кіно. К., 1965; Барабаш Ю. Довженко. М., 1968; Золотоверхова І., Коновалов Г. Довженко-художник. К., 1968; Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженка. К., 1973; Куценко М. В. Сторінки життя і ТЕорчості О. П. Довженка. К., 1975; Соболев Р. Александр Довженко. М., 1980; Довженко в воспоминаниях современников. М., 1982; Коваленко М., Мішурін О. Син зачарованої Десни. К., 1S84; Довженко і світ. Творчість О. П. Довженка в контексті світової культури. К., 1984; Плачинда С. П. Сеятель. М., 1986; Бабишкін О. К. Олександр Довженко — публіцист. К., 1989.

С. П. Плачинда.



ДОВЖИК (Должиков) Василь Михайлович (9.VI 1943, с. Пристайлів, тепер с. Пристайлове Лебединського р-ну Сум. обл.) — укр. рад. письменник. Закінчив 1962 Лебедин. пед. уч-ще і 1970 Київ. ін-т театр. мист-ва. Вчителював, 1970 — 75 працював актором літ. театру «Слово», 1975 — 88 — в респ. Будинку літераторів Автор книжок для дітей — зб. акровіршів-загадок «Хто ключик знає, той відгадає» (1975), зб. оповідань «Таємниця Голубої бухти» (1977), повісті «Втеча» (1982), п’єси «Літай-зілля» (1984), зб. казок «Чому усміхався трамвай» (1985), повісті-казки «їжачок і квітка» (1987), зб. віршів «Піду я з татом на завод» (1988). Майстрові мікромініатюр М. Сядристому присвятив повість «Підкувати блоху» (1979). Переклав для театру п’єси О. Вампілова, І. Друце, Де Філіппо, Є. Шварца. Ряд віршів Д. поклали на музику композитори В. Зубицький, О. Яковчук, К. Стеценко та ін. Окремі твори Д. перекладено рос., лит., узб., польс., чес. мовами. Літ.: Погрібний А. Проблемність і художність. «Радянське літературознавство», 1983, № 6; Буженко Т. «Каникулярная повесть»... Какона она? «Радуга», 1984. № 2.

В. К. Коваль.


ДОВІ (Dowie) Мені Мюрієль (15.VII 1867, Ліверпуль — 25.III 1945, м. Тусон, шт. Арізона, США) — англ. письменниця. У 80-х pp. навчалась у Німеччині й Франції. Після десятитижневої мандрівки 1887 по Покуттю опубл. нарис «В Русинії» у журн. «The Fortnightly Review» («Двотижневий огляд», 1890, т. 48) та кн. «Дівчина в Карпатах» (1891, Лондон, Нью-Йорк, Лейпціг; витримала кілька видань) — своєрідний щоденник, у якому Д. описує побут гуцулів, їхні буденні й святкові звичаї та обряди, мистецтво, а також своє життя серед них. Автор повістей «Галя» (1895), у якій змальовує образ нової жінки, «Примхи долі» (1896), «Зігнута гілка» (1898).

Літ.: Зорівчак Р. Українсько-англійські літературні взаємини. В кн.: Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті, т. 3. К., 1988.

Р. П. Зорівчак.


ДОВІДАЙТІС Йонас (12.VII 1914, Вільнюс — 20.IX 1983, там же) — лит. рад. письменник. Автор першого лит. роману про робітничий клас «Великі події в Науяместісі» (1950 — 51). Багатогранне життя Рад. Литви відобразив у романах «Голубі озера» (1964), «Шукачі небезпек» (1973), «Людина від машин» (1980), збірках оповідань «Гребля і дівчина» (1981) та «Сутичка» (1982), багатьох повістях, п’єсах, кіносценаріях і збірках нарисів. Окремі твори Д. переклав В. Петровський.

Тв.: Укр. перекл. — Після бурі. К., 1959; Примара. В кн.: Сузір’я, в. 2. К., 1968; У лісі. В кн.: Сузір’я, в. 5. К., 1971; Рос. перекл. — Большие события в Науяместисе. М., 1952; Голубые озера. Вильнюс, 1973; Повесть о каменщике. — Искатели опасностей. М., 1977; Кони Перкунаса. М., 1983; Крылатые ребята. Вильнюс, 1985.

О. М. Євстаф’єва.


ДОВНАР Геннадій Станіславович (8.VII 1925, с. Брияльове Березинського р-ну Мін. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1952. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1950 Одес. ун-т. Був учителем, працював у пресі. у 1983 — 88 — відповід. секретар Луганської орг-ції СПУ. Пише і рос. мовою. У повістях «Коли серця запалити» (1952), «В шахтарську сім’ю» (1958), «Друзі поруч» (1960). «На бистрині» (1968), «Велика доля» (1972) і «Повернення» (1976), романах «Людина, яка воскресла» (1966), «Головченки» (1975), «Дорога без кінця» (1980), «Ділись вогнем» (1985; однойм. п’єса — 1984) порушує проблеми сучасності, створює образи шахтарів, металургів, хліборобів, журналістів, учителів. В основі творів «Міни падають у ціль» (1981) і «Солдати милосердя» (1987) — події Великої Вітчизн. війни. Автор п’єс «Друг дивиться в очі» (1963), «Іванко-Дивосил» (1974). Переклав укр. мовою з російської мови книгу «Степова трава-ковила» В. Титова (1975), з польської — «З одного казанка» С. Мислінського (1987).

Літ.: Лисак М. Робітничий характер. «Донбас», 1976, № 5; Солдатенко И. Нравственный выбор. «Радуга», 1981, № 11; Білогуб І. Про письменника та його твори. В кн.: Довнар Г. Головченки. — Дорога без кінця. К., 1985.

В. М. Грачова.


ДОВНАР-ЗАПОЛЬСЬКИЙ Митрофан Вікторович [2(14).VI 1867, м. Рєчиця, тепер Гом. обл. — 1934] — білорус. і рос. рад. історик, фольклорист та етнограф, доктор історичних наук. професор з 1902. Закінчив 1894 Київ. ун-т. Працював з 1898 у вузах Києва, Харкова, Баку, Мінська, з 1926 у Москві — проф. сільськогосп. академії ім. К. Тімірязєва, викладач Ін-ту нар. господарства ім. Г. Плеханова. Видав цінні фактичним матеріалом праці з історії Київ. Русі, Великого князівства Литовського, історії селянства та нар. г-ва Білорусії тощо. Вивчав сусп. течії в Росії, передусім декабрист. рух. Досліджував білорус. та укр. фольклор, нар. обряди і говори Полісся («Жіноча доля в піснях пінчуків», 1891; «Мотиви весільних пісень пінчуків», 1893; «Пісні пінчуків», «Білоруське Полісся», обидві праці — 1895, тощо).

О. І. Дей.


ДОДЕ (Daudet) Альфонс (13.V 1840, м. Нім — 16.XII 1897, Париж) — франц. письменник. За освітою — вчитель. Перша кн. — зб. лірич. віршів «Закохані» (1858). Роман «Малюк» (1865) — автобіогр. характеру. В зб. оповідань і нарисів «Листи з вітряка» (1869) змалював патріарх. побут селян Провансу. Збірки «Листи відсутнього» (1871) та «Оповідання по понеділках» (1873) — про героїзм простого народу під час. франко-прусської війни 1870 — 71. Продовжуючи традиції франц. реалізму, Д. в романах «Фромон молодший і Ріслер старший» (1874), «Набоб» (1877), «Королі у вигнанні» (1879), «Безсмертний» (1885) та ін. відтворив звичаї і побут різних верств населення Франції, викривав лицемірство, егоїзм і фальш, що пронизували суспільство, політику, мистецтво й сім’ю. Загальне визнання принесла Д. сатир. трилогія «Тартарен Тарасконський» (1872), «Тартарен в Альпах» (1885) і «Порт Тараскон» (1890), у якій нещадно висміяно авантюризм і демагогію франц. буржуазії. Роман «Джек» (1876) присвячено проблемам виховання. Автор п’єс («Арлезіанка», 1872, та ін.), літ. спогадів. На Україні твори Д. відомі з кін. 19 ст. З ініціативи І. Франка в «Бібліотеці найзнаменитших повістей» вийшли в перекл. укр. мовою романи Д. «Фромон молодший і Ріслер старший» (1883), «Набоб» (1885) і «Королі у вигнанні» (1897). І. Франко зробив грунтовний аналіз творчості Д. у статтях «Життя і твори Альфонса Доде, його остання повість» і «Смерть Альфонса Доде» (обидві — 1898), переклав кілька його оповідань. Окремі твори Д. переклали М. Чайченко (М. Грінченко), В. Щурат, С. Русова, М. Грушевська, С. Сердюк, В. Щербаківський, Б. Чорний, А. Любченко, М. Іванов, Н. Андріанова, І. Сидоренко та ін. Леся Українка 1889 радила членам «Плеяди» перекласти роман Д. «Джек».

Тв.: Укр. перекл. — Листи з вітряка. Х., 1926; Тартарен із Тараскона. Х. — Одеса, 1936; Папський мул. К., 1958: Зібрання євангелісток. К., 1959; Королі у вигнанні. К., 1971; [Оповідання]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 25. К., 1980; Прапороносець. В кн.: Книга пригод. К., 1983; Тартарен Тарасконський. К., 1986; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 7. М., 1965.

В. Г. Матвіїшин.


ДОДЕРЕР (Doderer) Хайміто фон (5.ІХ 1896, с. Вейдлінгау, побл. Відня — 23.XII 1966, Відень) — австр. письменник. Брав участь у 1-й світовій війні, 1916 — 20 був у полоні в Сибіру. Закінчив 1925 Віден. ун-т. Під час 2-ї світової війни був мобілізований до вермахту. В романах «Штрудльгофські сходи» (1951), «Біси» (1956), «Слунські водоспади» (1963), «Прикордонний ліс» (1967) подав сатирично-гумористичні й драматично-елегійні картини життя Австрії останніх десятиліть 19 — 1-ї третини 20 ст. Гуманістичний світогляд і естетичне кредо Д. відображено в книгах «Тангенси. Щоденник письменника 1940 — 50 років» (1964), «Commentarii. 1951 — 56. Щоденник із спадщини» (вид. 1976). Заперечуючи ідею «кризи роману» в ст. «Основи і функції роману» (1957 — 59), виступив на захист реалістич. роману. Повість Д. «Подвійна брехня, або Антична трагедія на селі» переклав Є. Попович.

Тв.: Укр. перекл. — Подвійна брехня, або Антична трагедія на селі. В кн.: Книга пригод. К., 1989; Рос. перекл. — Слуньские водопады. — Окольный путь. Повести и рассказы. М., 1981; Основы и функции романа. В кн.: Називать вещи своими именами. Программные выступления мастеров западноевропейской лнтературы XX века. М., 1986.

Літ.: Додерер таврує міщанство. «Всесвіт», 1961, № 3; Затонский Д. В. Хаймито фон Додерер. В кн.: Затонский Д. В. Австрийская литература в XX столетии. М., 1985.

Є. І. Нечепорук.


ДОЙЛЬ (Дойл; Doyle) Артур Конан (22.V 1859, Едінбург — 7.VII 1930, Кроуборо) — англ. письменник, представник неоромантизму. Закінчив 1881 Едінб. ун-т. Автор істор. і пригодн. романів «Вигнанці» (1893), «Подвиги бригадира Жерара» (1894), «Родней Стон» (1896), наук.-фантаст. романів «Втрачений світ» (1912), «Отруєний пояс» (1913), «Маракотова безодня» (1929). Уславився детектив. повістями «Знак чотирьох» (1890), «Собака Баскервілів» (1901 — 02), «Долина жахів» (1914 — 15) та збірками оповідань «Пригоди Шерлока Холмса» (1891 — 92), «Спогади про Шерлока Холмса» (1892 — 93), «Повернення Шерлока Холмса» (1905) і «Випадок з судової практики Шерлока Холмса» (1927), гол. герой яких відзначається високим інтелектом, силою аналіт. думки, знанням життя, прагненням до справедливості й істини. Д. належать книги з історії англо-бурської війни (1900) і 1-ї світової війни (т. 1 — 6, 1916 — 20). Окремі твори Д. переклали М. Іванов, Г. Касьяненко, Е. Хоменко, М. Дмитренко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Вибрані твори, т. 1 — 2. Х., 1928; Втрачений світ. Х. — Одеса, 1937; Собака Баскервілів. К. — Х., 1937: По багряному сліду. К., 1957; Оповідання про Шерлока Холмса. К., 1977; «Лев’яча грива». В кн.: Книга пригод. К., 1986; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 8. М., 1966 — 67; Записки о Шерлоке Холмсе. М., 1986; Затерянный мир. М., 1986; Собака Баскервилей. — Рассказы. М., 1987.

Літ.: Урнов М. В. Артур Конан Дойль. В кн.: Урнов М. В. На рубеже веков. М., 1970; Белоусов P. C. Человек, который был Шерлоком Холмсом. В кн.: Белоусов Р. С. О чем умолчали книги. М., 1971.

М. С. Шаповалова.


ДОЙНАШ (Dionaş) Штефан Аугустін (справж. — Штефан Попа; 26.IV 1922, с. Капорал-Алекса, пов. Арад) — рум. поет, перекладач, есеїст. Закінчив 1948 Клузький ун-т. Збірки «Людина з компасом» (1966), «Плем’я Лаокоона» (1967), «Папірус» (1974), «Вірші» (1982) та ін. характеризують Д. як представника рум. неокласицизму. Його віршам властиві відточеність форми, ліризм і музикальність. В есеїстичних книгах «Лампа Діогена» (1970), «Поезія і поетична мода» (1972), «Орфей і спокуса реального» (1974) та ін. порушує питання поетич. майстерності, обстоює право художника на новаторство. Перекладав з Й. Гельдерліна. С. Малларме та ін. У перекладі Д. 1962 вийшла збірка творів П. Тичини під назвою «У космічному оркестрі».

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэзия современной Румынии. М., 1979.

О. І. Гайнічеру.


ДОКУМЕНТАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА, документалістика — твори художньо-публіцистичних, науково-художніх і художньо-документальних жанрів, в основу яких покладено докум. матеріали, подані повністю або частково чи відтворені у вигляді вільного викладу. До Д. л. часом неправомірно відносять усі твори, присвячені істор. подіям та реальним особам, а також мемуари, щоденники тощо, внаслідок чого втрачаються межі поняття. Жанрова своєрідність Д. л. визначається її особливим підходом до використання документа. Якщо в істор. жанрах докум. матеріал обробляється і подається за законами худож. типізації, то в Д. л. він стає основою структури твору. Худож. фантазія в Д. л. обмежується аналізом та інтерпретацією документа, компонуванням матеріалу, яке найчастіше здійснюється за принципом монтажу і зіставлення. Всякий домисел у Д. л. вимагає докум. обгрунтування, факт, деталь, репліка героя повинні бути документовані прямо або побічно. Це зумовлено естетикою документалістики, яка відтворює дійсність не за законами худож. ймовірності, а за принципом адекватності. На відміну від наук.-істор. л-ри, художня документалістика синтезує докум. матеріал з елементами образності, подає яскраві картини конкретних подій і постаті істор. осіб. Д. л. відзначається достовірністю, точністю інформації з першоджерела і водночас емоційністю та жвавістю зображення.

Д. л. виникла як засіб популяризації істор. і наук. досліджень. Серед перших зарубіж. творів Д. л. — «Асторія» В. Ірвінга (1836), «Історія французької революції» Т. Карлейля (1837). Широко відомі твори Д. л. 19 — 20 ст.: «Життя Россіні» Стендаля, ін. белетризовані біографії, створені Р. Ролланом, А. Барбюсом, С. Цвейгом, А. Моруа та ін., «Десять днів, що потрясли світ» Дж. Ріда, «Звичайне вбивство» Т. Капоте, «Мафія над Римом» Ф. Кіланті та ін. Біля джерел вітчизн. Д. л. стоїть «Історія Пугачова» О. Пушкіна, етногр. нариси П. Куліша, В. Даля, М. Лєскова. Прийоми худож. освоєння документа розробляли Ф. Достоєвський, Л. Толстой, О. Герцен. У рад. л-рі риси документалізму мають книги, що вийшли в серіях «Жизнь замечательных людей» та «Уславлені імена». В 20 — 30-х pp. цікаву форму докум. роману в укр. л-рі створив В. Петров («Романи Куліша», «Аліна і Костомаров»), Серед кращих сучасних творів Д. л. — «Нюрнберзький процес» А. Полторака, «Хатинська повість» А. Адамовича, «З вогню воскресли» Є. Гуцала, «Берлін, травень 1945» О. Ржевської, «Побачити зблизька» В. Коротича, «Чорнобиль» Ю. Щербака, «Вічні Кортеліси» В. Яворівського, «АИСТ» О. Дмитренка та ін. Близькі до Д. л. біогр. роман (зокрема книги М. Шагінян і В. Канівця про родину Ульянових), політичний роман, нарис.

Літ.: Явчуновский Я. Документальные жанры. Саратов, 1974; Документальное и художественное в современном искусстве. М., 1975; Янская И., Кардин В. Пределы достоверности. Очерки документальной литературы. М., 1981; Солодько В. П. У пошуках достовірності. «Радянське літературознавство», 1984, № 5; Здоровега В. Поетика документалізму; випробування правдою. «Київ», 1988, № 2.

Е. Ф. Морозова.


ДОЛАНСЬКИЙ (Dolanský; справж. прізв. — Гайденрайх) Юліус (23.II 1903, с. Вшетули, побл. м. Голешова — 26.IV 1975, Прага) — чес. літературознавець, громадський діяч, чл.-кор. Чехословацької АН з 1952. Закінчив 1927 ун-т у Брно. З 1945 — професор порівняльного слов’ян. літературознавства в Праз. ун-ті. Праці Д. присвячені переважно взаємозв’язкам чес., рос., польс. та південнослов’ян. л-р («Вплив Міцкевича на чеську літературу», 1930; «Російські підвалини сербського реалізму», 1933; «Масарик і передреволюційна Росія», 1959; «Майстри російського реалізму у нас», 1960; «Шляхами будителів», 1963). Автор статей про Т. Шевченка: «Шевченків заповіт Радянській Україні» — журн. «Umělecký měsičník» («Мистецький місячник», 1950/51, № 5), «Тарас Шевченко у нас» — газ. «Rudé právo» («Червоне право», 1951, 11 березня); передмови «Геній України» до «Кобзаря» чес. мовою (1953, Прага), післямови «Далеко від раю» до зб. віршів укр. поета «У тім раї на землі» чес. мовою (1961, Прага) та ін. Виступив з промовою на Міжнародному форумі діячів культури в Києві.

Тв.: Укр. перекл. — Тарас Шевченко у нас — Геній України. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964.

А. Р. Волков.


ДОЛГОРУКА Наталія Борисівна (17.I 1714, Лубни, тепер місто Полтав. обл. — 3.VII 1771, Київ, похов. біля Успенського собору Києво-Печерської лаври) — княгиня, одна з перших жінок — авторів рос. мемуарної л-ри. Разом з чоловіком І. Долгоруким — камер-юнкером Петра II після смерті царя 1730 була заслана до Сибіру. Пізніше (1758) перебралася до Києва і стала черницею Флорівського монастиря. Написані тут «Власноручні записки княгині Наталії Борисівни Долгорукої, дочки фельдмаршала графа Бориса Петровича Шереметєва» (1767) є прекрасним зразком душевної сповіді і становлять інтерес як літ.-худож. документ епохи. Образ Д. створили К. Рилєєв (дума «Наталія Долгорукова», 1823) та І. Козлов (поема «Княгиня Наталія Борисівна Долгорука», 1828). 1984 на Київ. студії наук.-популярних фільмів створено біогр. фільм про Д. «Коханню вірна».

Тв.: Своеручные записки княгини Натальи Борисовны Долгорукой, дочери фельдмаршала графа Бориса Петровича Шереметєва. СПБ., 1913.

Літ.: Кайдаш С. Н. Судьба Натальи Долгорукой. В кн.: Кайдаш С. Н. Жешцины в истории России (XI — XIX вв.). М., 1989.

В. Г. Киркевич.


ДОЛГОРУКИЙ Іван Михайлович [7 (18).IV 1764, Москва — 4 (16).XII 1823, там же] — рос. поет і мемуарист, князь. Онук Н. Б. Долгоруков Закінчив 1780 Моск. ун-т. Був віце-губернатором у Владимирі. Писав наслідувальні вірші, послання, пісні, оди, жарти (зб. «Буття серця мого», 1802). У сатир. поезіях з позицій дворян. лібералізму критикував сусп. вади. Пізнавальний інтерес становлять спогади Д. «Капище мого серця...» (1865, за ред. О. Бодянського) і «Подорож до Києва в 1817 р.» (1870), де є докладні описи Харкова, Полтави, Одеси, Умані, Батурина та ін. міст України.

В. Г. Киркевич.


ДОЛГОШ Іван Іванович (22.VII 1931, с. Доманинці, тепер у складі Ужгорода) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1963. Закінчив 1955 Ужгор. ун-т. У збірках повістей, оповідань і нарисів «Подаруй мені берізку» (1966), «Коли стаєш дорослим» (1967), «Митрові гуслі» (1980), «Остання дараба» (1988), в романах «Синевир» (1968), «Моя недея» (1970) і «Ярина» (1972), збірках повістей і романів «Весняний водограй» (1981) та «Колочава» (1982) Д. змалював широку панораму дорад. Закарпаття, боротьбу трудящих проти чес. буржуазії і угор. окупаційного режиму, показав нове життя визволеного краю, порушив складні проблеми становлення соціалістич. взаємин у гірському селі. Політ. роман «Мир дому твоєму» (1986) — про сучасність, боротьбу за роззброєння. В центрі роману «Роса Росії» (1990) — постать поета-антифашиста Д. Вакарова. Окремі твори Д. перекладено чес., словац., угор. та ін. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Синевир. М., 1971; Колочава. М., 1988.

Літ.: Бендзар Б. Його недея. «Жовтень», 1981, № 7; Наєнко М. П’ятиліття українського роману. К., 1985.

О. В Мишанич.


ДОЛЕНГА-ХОДАКОВСЬКИЙ (Dolęga-Chodakowski) Зоріан [справж. — Чарноцький Адам; 4.IV 1784, побл. с. Гайна, тепер Логойського р-ну Мін. обл, — 17 (29).XI 1825, с. Петровське. тепер Тверського р-ну Твер. обл.] — польс. і укр. фольклорист, етнограф і археолог, чл.-кор. т-ва друзів наук у Варшаві з 1819. член петерб. Вільного т-ва любителів рос. словесності з 1819, Моск. т-ва історії та старожитностей російських з 1820. Закінчив 1801 Слуцьку повітову школу. Працював у Мінську приватним адвокатом, 1814 — 18 — у б-ці Кременецького ліцею. Мандрував по Україні, Білорусії, Росії й Польщі, провадив археол. дослідження, збирав етногр., фольклор. та діалектол. матеріали. Автор статей «Про слов’янство перед християнством» (1818), «Дослідження щодо російської історії» (1819), «Проект ученої подорожі по Росії для витлумачення давньої слов’янської історії» (1820), «Про галицькі пісні» (1829) та ін. Д.-Х. записав бл. 3000 текстів пісень, серед яких понад 2000 українських. З його рукописів деякі укр. пісні надруковано в збірниках М. Максимовича, П. Лукашевича, М. Гоголя та ін.

Вид.: Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського. К., 1974.

Літ.: Доманицький В. Піонер української етнографії. (Зоріан Доленга-Ходаковський). «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1905, т. 65; Малаш-Аксамитова Л. У пошуках фольклорних збірників Доленги-Ходаковського. «Народна творчість та етнографія», 1970, № 4; Дей О. І. Сторінки з історії української фольклористики. К., 1975; Дей О. І. Слідами видатного збирача-фольклориста. «Народна творчість та етнографія», 1984, № 6.

О. І. Дей.


ДОЛЕНГО Михайло [справж. — Клоков Михайло Васильович; 29.VII (10.VIII) 1896, м. Лебедин, тепер Сум. обл. — 6.Х 1981, Київ] — укр. радянський поет, критик, ботанік, доктор біологічних наук з 1947. Закінчив 1922 Харківський інститут народної освіти. З 1922 працював у Харків ун-ті, а з 1944 — в Ін-ті ботаніки АН УРСР. У 20 — 30-х pp. брав активну участь у літ. процесі, виступаючи зі статтями в журналах «Гарт», «Критика» та ін. Був діяльним членом Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. У поетичних збірках «Об’єктивна лірика. Схеми і діагнози» (1922), «Блакитна жалоба» (1923), «Litterae: Моє письмо» (1923), «Узмінь» (1928), «Зросло на камені» (1929) показано формування нових рис у свідомості рад. інтелігенції в процесі соціалістич. будівництва. В стильовому плані Д. збагачував поезію своєрідною алегоричністю, живописною конкретністю образів. Новий крок у творчому зростанні Д. — книги «Під гарячим небом» (1937), «Роздуми» (1961). «Зелене й червоне» (1971), де звучать мотиви єдності і співпраці людини з природою, дійсність постає у множинності форм існування і боротьби. У зб. «Цілюще зілля» (1945) відображено битву двох світів — світу людяності з фашистським варварством. Д — представник інтелектуально наснаженої поезії, в якій гармонійно поєднуються наукова конкретність і живе чуття.

Автор кн. «Критичні етюди» (1925), літ. портрету «Творчість В. Сосюри» (1931), численних статей у пресі 20 — 30-х pp. Вірші Д. перекладено рос. і болг. мовами. Праці Д. в галузі ботаніки відзначено Держ. премією СРСР (1952) і Державною премією Української РСР (1969). Був незаконно репресований 1937. Реабілітований.

Тв.: Сім кольорів надії. К., 1980; Поезії. К., 1988; Рос. перекл. — Взросло на камне. М., 1964.

Літ.: Макаров А. Наука приходит в поэзию. «Радуга». 1965, № 1; Громова В. Зелене й червоне — кольори поезії. «Вітчизна», 1972, № 3: Околітенко Н. «Пий лірику проблем вустами відкриття». «Вітчизна», 1981, № 2; Брюховецький В. У гармонії рослин і слів. «Дніпро». 1981 № 8.

В. П. Іванисенко.


ДОЛЕНКО Яків Дмитрович (1873, м. Миргород, тепер Полтав. обл. — 23.III 1917, там же) — укр. поет. Селянин-бідняк. Писати почав під впливом творчості Т. Шевченка. Спочатку вірші Д., змістом і формою близькі до нар. пісень, поширювалися усно, їх переймали миргородські кобзарі і клали на музику. Друкувався в журн. «Рідний край», газ. «Рада» та ін. періодич. виданнях. Писав про бідування трудового селянства, висловлював віру в перемогу правди й справедливості, оспівував любов народу до Т. Шевченка (вірш «Де вікує Шевченко», надр. 1918). Вірш «На високій дуже кручі» став відомою кобзарською піснею, присвяченою пам’яті Т. Шевченка. Деякі твори поета зберігаються у ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР.

Літ.: Ротач П. П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1965, № 4.

П. П. Ротач.


ДОЛИНСЬКИЙ Іван Миколайович (25.VII 1921, побл. Лівау, пров. Манітоба) — укр. поет в Канаді. Походить з сім’ї, що 1900 прибула до Канади з Буковини. Закінчив загальноосв. англомовну школу. Фермер. Автор зб. поезій «Луна з прерій» (1983), у якій виражено думки й почуття хлібороба, відтворено картини повсякденної праці трудівників канад. прерій у минулому й тепер (вірші «Канадські піонери», «Слава Василеві Єлинякові»), туга за отчим краєм (вірші «Вільшанка», «Як ви поживаєте, рідні»).

Ф. П. Погребенник.


ДОЛМАТОВСЬКИЙ Євген Аронович [22.IV (5.V) 1915, Москва] — рос. рад. поет. Член КПРС з 1941. Закінчив 1937 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Учасник Великої Вітчизн. війни. До війни видав кілька збірок: «Лірика» (1934), «День», «Вірші і поеми» (1938), «Далекосхідні вірші» (1939) та ін. Кращі твори періоду війни — поема «Пропав безвісти», вірші зб. «Слово про завтрашній день» (1949, Держ. премія СРСР, 1950). У віршованому романі «Добровольці» (1956) відобразив працю моск. метробудівців. Автор текстів популярних пісень («Любиме місто», «Пісня про Дніпро», «Ленінські гори», «Якби хлопці всієї землі», «Батьківщина чує...», «Моя кохана» та ін.), ораторії «Пісня про ліси» (1949), циклу балад «Вірність» (1970). У кн. «Дівчина в білому», присвяченій народові В’єтнаму (1968). передав інтернац. почуття рад. людей. Автор біогр. кн. «Було. Записки поета» (кн. 1 — 2, 1973 — 79). На основі документів і свідчень учасників подій написав кн. «Зелена брама» (1983), в якій відтворив картини героїчної боротьби оточених у районі с. Підвисокого (тепер Новоархангельського р-ну Кіровогр. обл.) рад. військ. проти нім.-фашист. загарбників. Багато творів присвятив Україні, її народові (збірки «Пісня про Дніпро», 1942; «Сузір’я», 1947). Переклав ряд творів Т. Шевченка, укр. рад. поетів. За кн. «Зелена брама» і зб. «Пісня про Дніпро» удостоєний премії ім. П. Г. Тичини «Чуття єдиної родини» (1985). Окр. твори Д. переклали М. Бажан, В. Сосюра, Л. Первомайський, А. Малишко, Д. Луценко, А. Таран, Д. Паламарчук, В. Гужва та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1978 — 79; Стихи из дневника. М., 1986; Товариш мой... М., 1987; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Слава Вітчизні народів-братів. К., 1954; 50 твоїх пісень і написані Євгеном Долматовським оповідання про них. К., 1970; Пісня про Дніпро. В кн.: З вогненних літ. К., 1975; Поезії. К., 1980.

Т. М. Різниченко.


ДОЛОМАН Євмен Михайлович (20.VIII 1919, с. Ольгівка, тепер Новгородківського р-ну Кіровогр. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1944. Навчався 1938 — 41 у Харків. ун-ті. Учасник Великої Вітчизн. війни. Був на видавн. роботі, працював директором Укр. відділення Літфонду СРСР. Друкується з 1937. У збірках віршів «Плем’я переможців» (1950), «Славна молодість» (1954), «Зустрічі й розлуки» (1957), «Яблунька розквітла» (1959), «Широкий плин» (1961), «Твоє квітуче повноліття» (1962), «Земне і космічне» (1964), «Перша подорож» (1971), «Крізь пасма літ» (1979), «Солодкий запах полину» (1984) та ін. поряд з сучас. тематикою, лірико-інтимними мотивами значне місце посідає тема подвигу рад. народу в роки Великої Вітчизн. війни. Глибоке знання фронтових буднів, переживань і поведінки людей в екстремальних ситуаціях виявилися у повістях «На безіменній висоті» (1967), «Вирок після бою» (1968), «Ще не кінець війні» (1971), що становлять трилогію, а також у повісті «Урок мужності» (1982) та в романі «Випробування вірності» (1976). Автор збірок оповідань «Серце — не камінь» (1959), «Васько да Гама» (1965), «Проліски прагнуть сонця» (1985), повісті «Відрядження в молодість» (1988). Окремі твори Д. перекл. рос., білорус., вірм., чес., угор. мовами.

Тв.: Золоті зерна. К., 1983; На безіменній висоті. Львів 1987; Вибрані твори. К., 1989; Рос. перекл. — Лето цветет. М., 1979; На безымянной высоте. М., 1984.

Літ.: Лысюк П. То, что не забывается. «Радуга», 1969, № 8; Мушкетик Ю. Очима солдата. «Дніпро», 1979, № 8. Дубына М. Постижение. «Радуга», 1986, № 5.

К. П. Волинський.


ДОЛЬД-МИХАЙЛИК Юрій [справж. — Михайлик Юрій Петрович; 4 (17).III 1903, с. Бутенки тепер Кобеляцького р-ну Полтав. обл. — 17 V 1966 Київ] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1949. Навчався 1925 — 28 в Дніпроп. ін-ті нар. освіти. Був на журналіст. та видавничій роботі. Перша книжка — зб. нарисів «Між двома батьківшинами» (1930). Автор збірок оповідань «Колгоспні люди» (1931), «Жіночі портрети» (1934), «Степ прагне» (1951), «Каховські оповідання» (1952) та «Портрет матері» (1954), п’єс «Щорс» (1937), «Котовський» (1938), «Земля» (1944), «Великий закон» (1948), «Бориславська трагедія» (1954; за мотивами «Бориславських оповідань» І. Франка) та ін. У романі «Степовики» (1948 — 52) відобразив життя повоєнного села. Пригодницькі романи «1 один у полі воїн» (1956; знято 1960 на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка худож. фільм «Далеко від Батьківщини»), «У чорних лицарів» (1963), «Над Шпрее клубочаться хмари» (1985) становлять трилогію про мужність і безстрашність рад. розвідника у фашист. лігві в роки Великої Вітчизн. війни, його самовіддану боротьбу проти ворогів миру і соціалізму в повоєнний час. Писав сценарії худож. та наук.популярних фільмів. Окремі твори Д.-М. перекладено рос., польс., чес., словац., рум., угор., нім. та ін. мовами.

Тв.: І один у полі воїн. К., 1989; Рос. перекл. — Степняки. М., 1950; И один в поле воин. Днепропетровск, 1986.

Літ.: Вишневська Н. О. Юрій Дольд-Михайлик. «Радянське літературознавство», 1959, № 1; Гринько Д. Весь у сучасності. «Вітчизна», 1963, № 3.

П. О. Сердюк.


ДОЛЬНИК (від доля — частка) — умовний термін, яким позначають віршовий розмір на межі між силабо-тонічним і тонічним віршуванням. Одиницею виміру в Д. виступає доля (частка) — група складів, один з яких (ікт) наголошений. За кількістю іктів визначають розмір Д. (найпоширеніші в східнослов. поезії 3-іктний і 4-іктний Д.). На Україні грунт для появи Д. підготовлений у 18 — 19 ст. в поезії, спорідненій з нар. піснею (Г. Сковорода, Т. Шевченко). Д. розробляли І. Франко, В. Самійленко. В 10-х pp. 20 ст. до загальновживаних віршових форм Д. увів М. Семенко. В укр. рад. поезії Д. виявляє дві тенденції розвитку: до зближення з класич. розмірами (силабо-тонічна визначеність ритмічних наголосів) і до чисто тонічної безсистемності. Найтиповіший 3-іктний Д., напр.: у П. Филиповича («І на всій безмежній країні // Ні один ще Лазар не встав»), Є. Плужника («Долі моєї ціна // У повітовому місті осінь»), Л. Первомайського («Нема ні кінця, ні краю // Молодості моїй»), В. Симоненка («Ти знаєш, що ти людина? // Ти знаєш про це чи ні?»), Д. Павличка («Найдовша з усіх доріг // Дорога твого приходу. // Найбільша з усіх таємниць — //Таємниця твого обличчя») та ін. Трапляються і 4-іктний Д. та його довші розміри — у А. Малишка («Не стій, мати, та й коло хати»), у І. Драча, який увів в укр. поезію особливий тип дольникового говірного вірша («Сизий мій друже з гніздов’я Курбаса»), у Л. Костенко («Ходила у чорній корсетці. Хромові чобіточки»), у багатьох поетів 60 — 80-х pp.

Літ.: Ковалевський В. Рима. Ритмічні засоби українського вірша. К., 1965; Гаспаров М. Л. Русский трехударный дольник XX в. В кн.: Теория стиха. Л., 1968.

Н. В. Костенко.


«ДОЛЬЧЕ СТИЛЬ НУОВО» (італ. dolce stil nuòvo — солодкозвучний новий стиль) — італ. поетична школа 13 ст. Генетично пов’язана з лірикою прованс. трубадурів, поезією сіцилійської школи, реліг. лірикою (культ Мадонни). Основоположник школи — болонський поет Г. Гвініцеллі, його послідовники — флорентійські поети Г. Кавальканті, молодий Данте, Л. Джанні, Дж. Фрескобальді та ін. Осн. тема — шляхетна, витончена любов до жінки, чия досконалість є втіленням божественної мудрості. Апофеоз кохання — філос. споглядання вічної краси і через неї осягнення істини, яка має бути відтворена в поетично бездоганній формі (відгомін цих мотивів — у «Vita nova» Данте, в ліриці Петрарки). Жанри — канцона, сонет, балада, написані тосканським діалектом у вишуканому, гармонійному стилі.

О. Є.-Я. Пахльовська.


ДОЛЬЧІ (Dolci) Даніло (28.VI 1924, м. Сезана, пров. Трієст) — італ. письменник і громад. діяч. За фахом архітектор. Під час 2-ї світової війни — учасник Руху Опору. 1953 переїхав на Сіцілію, де заснував т. з. комунальні центри для боротьби з неписьменністю, безробіттям і бездомністю, а також Нар. ун-т, дит. садки. Зазнавав утисків і судових переслідувань. У книгах «Бандити в Партініко» (1955), «Розслідування в Палермо» (1956), «Марнотратство» (1960), «Назустріч новому світові» (1964) та ін., написаних здебільшого в жанрі докум. репортажу, різко викриває політ. і екон. причини соціальної нерівності, показує пробудження сусп. самосвідомості селян і робітників, жінок. У поетич. збірках «Місячний лимон» (1970), «Ви не чуєте запаху диму?» (1971) реалістичне зображення дійсності поєднується з ліризмом у відтворенні духовного світу людини. Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1957). Окремі вірші Д. переклав Ю. Педан.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія. 1983, в. 2. К., 1983.

О. Є.-Я. Пахльовська.


ДОМАНИЦЬКИЙ Василь Миколайович [псевд. — Вітер, Василь Потребітель, Звенигородень, Колодянин та ін.; 7(19).III 1877, с. Колодисте, тепер Тальнівського р-ну Черкас. обл. — 28.VIII (10.ІХ) 1910, м. Аркашон, Франція; похов. у Колодистому] — укр. філолог, історик, фольклорист і бібліограф. Походив з родини сільс. священика. Закінчив 1900 істор.-філол. ф-т Київ. ун-ту. Деякий час учителював. Напередодні та в роки революції 1905 — 07 проводив агітаційну діяльність серед селян. Брав активну участь у створенні укр. видавництва «Вік», друкувався в журналах «Киевская старина», «Літературно-науковий вістник», «Нова громада», газ. «Діло», «Записках Наукового товариства імені Шевченка» тощо. Автор наук. праць — істор. («Козаччина на переломі XVI і XVII в., 1591 — 1603», 1904), етногр. [«Піонер української етнографії. (Зоріан Доленга-Ходаковський)», 1905, книгознавчих та літературознавчих («Друкарська справа в Малоросії на початку XIX ст.», 1900; «Вірші Данила Братковського», 1909; серія оглядів укр. л-ри за 1906 — 09), бібліогр. [«Бібліографічний показчик творів О. Я. Кониського, написаних по-українському», 1901; «Показчик змісту „Літературно-наукового вістника“ (томів I — XX, 1898 — 1902)», 1903, з передмовою І. Франка], сусп.-політ., археол., природознавчих та ін. Багато статей присвячено Т. Шевченкові («Як читається Шевченко», 1904; «Новознайдені поезії Шевченка», «До бібліографії літератури про Шевченка», обидві — 1906; «Життя Тараса Шевченка», 1918, тощо).

Учений перевірив за рукописами і прижиттєвими публікаціями велику частину поезій Т. Шевченка. Одна з кайкраших праць — текстологічне дослідження «Критичний розслід над текстом „Кобзаря“ Шевченка», 1906, яке позитивно оцінив І. Франко. Д. — наук. редактор першого повного видання «Кобзаря» в Росії (СПБ, 1907). Досліджував творчість Марка Вовчка — статті «Авторство Марка Вовчка», «Марія Олександрівна Маркович — авторка „Народних оповідань“», «Марко Вовчок (на основі нових матеріалів)», усі — 1908, та ін. Переклав (з рос. мови) і видав окремою книжкою у Львові «Марусю» Марка Вовчка. Збирав і досліджував укр. фольклор («Сучасна народна творчість», 1900; «Сільська сатира», 1902; «Пісні про Нечая», «Балада про Бондарівну й пана Каневського», 1905).

Літ.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984: Чистому серцем. Пам’яті Василя Доманицького. Біографія, спомини, похорон. К., 1912; Павловський М. Хто такий був Василь Доманицький. К., 1920; Гуменюк М. Свіжий вітер. «Вітчизна», 1965, № 2; Лобач-Жученко Б. Б. З нових матеріалів про Василя Доманицького. «Радянське літературознавство», 1970, № 8.

Л. М. Сквирська.


ДОМАНОВИЧ (Домановић) Радоє (4.II 1873, с. Овсиште — 4.VIII 1908, Белград) — серб. письменник. Закінчив 1894 Бєлгр. ун-т. Започаткував жанр алегорично-сатир. оповідання в серб. л-рі. Засуджував антинар. політику уряду («Не розумію!», «Скасування пристрастей», обидва — 1898), показував злиденне життя селянства («А хліба!», «З нотаток у селі»). З публіцистич. пристрастю викривав тиранію, поліційний терор, псевдопатріотизм обивателів (оповідання «Тавро», «Вождь», обидва — 1899; «Королевич Марко вдруге серед сербів», 1891; повість «Страдія», 1902, та ін.). Окремі твори Д. переклали С. Сакидон і І. Югцук.

Тв : Укр. перекл. — Страдія. — Подарунок королю К., 1978; Рос. перекл. — Повести и рассказы. М., 1956; Сатира и юмор. М., 1961.

Літ.: Ющук І. П. Наукове видання творів Радоє Домановича. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1965, в. 1.

Є. М. Пащенко.


ДОМАРОВ Костянтин Васильович (8.VIII 1927, с. Коршуновка, тепер Усть-Таркського р-ну Новосиб. обл.) — рос. рад. письменник. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1963 Київ. ун-т. Живе на Україні. Пише для дітей та юнацтва, розробляючи тему виховання підростаючого покоління: збірки оповідань «Попутники» (1963), «Сміливці» (1967), «Кухоль парного молока» (1984), «Гостинець від зайця» (1987); повісті «Гроза на Єлань-озері», «Хлопчина з далеких Дубровок» (обидві — 1973), «Санний слід» (1981), «Синіє річка Тара» (1985), «Наші селянські зорі» (1988) та ін.

Ю. І. Ковалів.


ДОМАШЕВИЧ Володимир Максимович (17.II 1928, с. Водятина, тепер Ляховицького р-ну Брест. обл.) — білорус. рад. письменник. Закінчив 1953 Білорус. ун-т (Мінськ). Осн. теми творчості — життя селянства у колишній Зх. Білорусії в минулому, боротьба рад. народу проти нім.-фашист. загарбників, відбудова нар. г-ва в перші повоєнні роки, сьогодення Білорусії. Повість-хроніка «Порохом пахла земля» (1975) присвячена життєвому і бойовому шляху воїна Червоної Армії від часу визволення Зх. Білорусії до дня Перемоги. Автор збірок оповідань «Поміж двох вогнів» (1963), «Пробудження» (1968), «У лабіринті вулиць» (увійшли також повість «Німфа», 1979), повісті «Кожний четвертий» (1983).

Тв.: Укр. перекл. — Поєдинок серед жита. В кн.: Білоруське радянське оповідання. К., 1979.

Б. И. Чайковський.


«ДОМАШНЯЯ БЕСЕДА» (до 1866 — «Домашняя беседа для народного чтения») — газета, видавалася щотижня 1858 — 77 в Петербурзі; ред. — В. Аскоченський. Виступала з проповіддю відвертого монархізму та антисемітизму. Була ідейним ворогом усього прогресивного, особливо нападала на укр. культуру. Газета вимагала вилучити укр. книжки із «Списку російських і малоросійських книг, схвалених для народних учителів і народного читання», надр. 1862 Петерб. к-том грамотності. До «Д. б.» і його редактора негативно ставився Т. Шевченко, про що свідчать спогади О. Афанасьєва-Чужбинського і В. Аскоченського. Після смерті Т. Шевченка в «Д. б.» опубліковано кілька тенденційних заміток про поета. Це, зокрема, рецензія попа Л. Крамаренкова на «Букварь южнорусский», в якому рецензент побачив картини «морального розтління», лист «малоросійського козака Івана Осьмачки до Аскоченського», «І мої спогади про Т. Г. Шевченка» В. Аскоченського. На захист укр. слова і Т. Шевченка виступав журн. «Искра». Виступи «Д. б.» викликали обурення передової рос. інтелігенції. О. Герцен назвав «Д. б.» «духовним журналом єзуїтсько-православного спрямування» (Герцен А. Собр. соч., т. 18. М., 1959. с. 199).

Літ.: Прийма Ф. Я. Шевченко и поэты «Искры». В кн.: Збірник праць сьомої наукової Шевченківської конференції. К., 1959.

Н. Є. Полонська.


ДОМБРОВСЬКА (Dąbrowska) Марія (6.Х 1889, с. Руссув Каліського воєводства — 19.V 1965, Варшава) — польс. письменниця. Вивчала 1907 — 14 природничі та сусп. науки в ун-тах Лозанни і Брюсселя. Збірки оповідань для дітей та юнацтва «Діти батьківщини» (1918), «Гілка черешні» (1922), «Усміх дитинства» (1923) пройняті громадян. і гуманістич. мотивами. У зб. оповідань «Люди звідти» (1925) змальовано життя простих людей, їх високу моральність. У тетралогії «Ночі і дні» (1932 — 34) відобразила соціально-істор. процеси в польс. суспільстві на межі 19 і 20 ст.: занепад шляхти, формування різночинної інтелігенції. Зб. оповідань «Ранкова зоря» (1955) — про боротьбу проти гітл. окупантів, відродження визволеної Польщі. Повість «Сільське весілля» відтворює переважно життя повоєнного села.

Д. виступала також як драматург (істор. драми «Геній-сирота», 1939, вид. 1957, та «Станіслав і Богумил», 1945, вид. 1947), публіцист, перекладач, автор літературно-критичних нарисів (кн. «Думки про події і людей», 1956). Окремі твори Д. переклали Є. Концевич, О. Медущенко.

Тв.: Укр. перекл. — Сільське весілля та інші твори. К., 1970; Дике зілля. К., 1988. Рос. перекл. — Ночи и дни, т. 1 — 2. М., 1964; Избранное. М., 1974.

Літ.: Станюкович Я. В. Реализм Марии Домбровской. М., 1974; Станюкович Я. Мария Домбровская. В кн.: Пксатели Народной Польши. М., 1976.

Г. Л. Рубанова.


ДОМБРОВСЬКА Марія Омелянівна (1881 — 1963) — див. Підгірянка Марійка.


ДОМБРОВСЬКИЙ Анатолій Іванович (12.XII 1934, с. Комунарне, тепер Роздольненського р-ну Крим. обл.) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1965. Закінчив 1958 Ленінгр. ун-т. Живе на Україні. З 1978 очолює Крим. орг-цію СПУ. Темі освоєння цілинних земель присвячено зб. оповідань і повістей «Ми пишемо з цілини» (1967), повісті «Зорянка» (1968), «Хто любить мене» (1979). Спогадами воєнного дитинства навіяно повісті «Птахи нічого не розкажуть» (1968), «Блакитна тінь білого каменя» (1970). У повістях «Червона каска» (1974) та «Солодка земля» (1977, укр. перекл. — Н. Ніколенко) показав героїзм молодих червоноармійців часів громадян. війни. В романах «Повернися і згадай» (1977), «Пташині вітри» (1981), «Всі радощі і печалі» (1983), «Переправа» (1985) та ін. порушуються проблеми повоєнного і сучасного села. Роман «Червона Тавріда» (1987) — про боротьбу за встановлення Рад. влади в Криму. Автор кн. «Оповідання про філософів» (1975), повістей «Тритогенея Демокріта» (1980), «Великий стагирит» (1981) і «Сад Епікура» (1983), трилогії «Шалений син Тріра» (1984 — 88; про Карла Маркса), автобіогр. роману «Філософи» (1983).

Тв.: Укр. перекл. — Солодка земля. К., 1983.

Літ.: Новикова М. Анатолій Домбровський. В кн.: Письменники Радянської України, в. 12, К., 1986.

П. А. Дегтярьов.


ДОМБРОВСЬКИЙ Юрій Осипович [29.IV (12.V) 1909, Москва — 28.IV 1978, там же] — рос. рад. письменник. Навчався в Моск. ун-ті, закінчив 1932 Вищі літ. курси (Москва). Автор істор. романів «Крах імперії» (1938) і «Державін» (кн. I, 1939), в яких порушує проблеми моральної відповідальності людини. У романі-памфлеті «Мавпа приходить за своїм черепом» (1959) викриває антилюдську природу фашизму. Складні соціально-моральні процеси, породжені сталінщиною, відтворив у романі «Хранитель старожитностей» (1964). Продовженням цього твору є роман «Факультет непотрібних речей» (опубл. 1988) — філос.-худож. дослідження та осмислення проблем добра і зла, влади та насильства, правди і совісті. Зб. повістей «Смаглява леді» (1969) та книга худож.-докум. прози «Смолоскип» (1969) — про складні життєві долі митців. Автор незавершеного роману-пошуку «М. Добролюбов». Писав також вірші, статті. Незаконно репресований 1932. Реабілітований 1956.

Тв.: Факел. Алма-Ата, 1974; Смуглая леди. М., 1985; Факультет ненужных вещей. М., 1989.

Літ.: Лесс А. Л. Рукопись находит автора. В кн.: Лесс А. Л. Непрочитанные страницы. М., 1966: Василевский А. Кто устоял в сей жизни трудной... «Знамя», 1986, № 6; Косенко П. Письма друга, или Щедрый хранитель. «Простор», 1989. № 5. Жовтис А. Вопреки эпохе и судьбе. «Нева», 1990, № 1.

І. Д. Бажинов.


ДОМЕЦЬКИЙ Гавриїл (серед. 17 ст. — бл. 1710, Київ) — укр. і рос. письменник, церк.-реліг. діяч. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. Був ігуменом Данилового (1677 — 80) і архімандритом Симонового (1680 — 91) монастирів у Москві, архімандритом (до 1709) Юр’євого монастиря в Новгороді. Як діяч, близький до В. В. Голицина, С. Медведєва та ін. прибічників рос. цариці Софії, зазнав (1689 — 91) переслідувань. Ряд творів Д. присвячено проблемам чернечої моралі («Шлях до вічності», опубл. 1684; «Садъ, або Вертоградъ духовний», 1685); інші («Возражение на книгу Остен», 1704; «Возражение на книгу Лихудов») — богослов. полеміці.

Літ.: Браиловский С. Н. К литературной деятельности Гавриила Домецкого. «Известия отдела русского языка и словесности АН», 1904, т. 9, кн. 4.

М. М. Сулима.


ДОМЖИВ-ЛЮТКОВИЧ-ТЕЛИЦЯ Павло (Люткевич-Телиця; бл. 1570, ймовірно, Львівщина — 1634, с. Чорна, побл. м. Рівного) — укр. і білорус. мандрівний друкар, письменник-полеміст і перекладач. Вірогідно, навчався в Острозі, де прилучився до друкарської справи. В своїй діяльності керувався острозькими книговидавничими традиціями (див. Острозький літературно-науковий гурток). З 1611 — ігумен Петропавлівського монастиря у Мінську, з 1628 — ігумен новозасн. монастиря в с. Чорна. А.ктивний борець проти унії, автор полемічних проповідей. У січні 1609 був у складі делегації правосл. населення Вільна на варшавському сеймі. Разом з Логвином Карповичем та Селивестром готував до друку у вілен. братській друкарні «Тренос» Мелетія Смотрицького. Після розгрому владою друкарні відновив видавничу діяльність в Єв’є (тепер м. Вевіс Лит. РСР), 1618 — 22 — в м. Угорцях на Львівщині (тепер с. Нагірне Самбірського р-ну), 1624 — 25 — у с. Четвертні (тепер Маневицького р-ну Волин. обл.), 1628 — у Луцьку, при братському монастирі, 1629 у с. Чорній надрукував разом з Селивестром книги для шкільного навчання («Часослов», 1619 та 1628; «Псалтир», 1625; «Лямент по святобливе зошлом ІоаннЂ Василевичу...», 1628), книги богословського характеру, що відзначаються полемічним підтекстом («Събраніє въкратце словес от божественнаго писання», 1618; «Апостолы и євангеліа чрез всЂ неделЂ и праздники...», 1620; «Діалог албо розмова чловЂка... о смерти», 1629), та ін.

Літ.: Исаевич Я. Д. Преемники первопечатника. М., 1981; Колосова В. П. Преемники Ивана Федорова в Белоруссии и на Украине. В кн.: Иван Федоров и восточнославянское книгопечатание. Минск, 1984.

В. П. Колосова.


ДОМІНІКАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народу Домініканської Республіки; розвивається ісп. мовою. Автохтонної основи не мала — місцеві індіан. племена були винищені ісп. конкістадорами на поч. 16 ст. Становлення нац. л-ри відбувалося в період визв. боротьби за незалежність країни (серед. 19 ст.). Одним з її засновників був Ф. М. дель Монте — автор патріотич. віршів у неокласицистич. стилі і тексту першого нац. гімну. З 40-х pp. і до кін. 19 ст. в л-рі панує романтизм, посилюється інтерес до істор. минувшини, індіан. фольклору — повість «Кохання індіанців» А. Ангуло Гуріді (1843) і зб. віршів «Поетичні спроби» Х. Ангуло Гуріді (1843). Значним явищем Д. л. став перший нац. роман «Енрікільйо» М. де Х. Гальвана (1882) — про індіан. повстання 1520 — 30 проти ісп. колонізаторів. До істор. тематики звертався Ф. Гарсіа Годой у романах «Руфініто» (1908), «Домініканська душа» (1911) і «Гуанума» (1914). Патріотичні мотиви відчутні у творах Х. Х. Переса (зб. віршів «Тубільні фантазії», 1877). поетеси С. Уренья. Картини нар. побуту зображено в романі «Енграсія і Антоныта» Ф. Г. Більші (1892). На поч. 20 ст. Д. л. зазнала певного впливу модернізму (вірші О. Базіля, А. Луго). Встановлення диктатор. режимів і окупація країни військами США спричинилися до посилення демокр., антиімперіалістич. руху. В 20-х pp. в Д. л. формується соціально-крит. напрям. Соціальну поезію започаткували Ф. Фіальйо Кабраль і Ф. Бермудес. Проти диктатор. режимів спрямовані гостросоціальні романи «Кров» Т. М. Сестеро (1914) і «Цивілізатори» О. Ріда (1924). В кін. 20-х pp. у поезії виник постмодернізм як реакція на формалістичні крайнощі модернізму, його представники звернулися до зображення нац. дійсності (вірші Д. Морено Хіменеса та ін.). Реакц. диктатура Р. Л. Трухільйо Моліни (з 1930) змусила емігрувати багатьох прогрес. письменників. На вигнанні було створено найкращі соціальні романи А. Ф. Рекени («Вороги землі», 1936; «Вогняна путь», 1941; «Цвинтар без хрестів», 1949) і Р. Марреро Арісті («Надприбуток», 1939). Тяжку долю домінік. селян-наймитів відтворив прозаїк Х. Бош. Соціальним протестом пройняті поезії Е. Інчаустегі Кабраля (збірки «Поеми, сповнені скорботи», 1940; «Дивні острови», 1952), П. Міри (збірки «Є у світі країна», 1949; «Подорож у натовп», 1971), Ф. М’єсеса Бургоса, А. Фернандеса Спенсера та ін. Зачинателем негристської поезії, що розвивала традиції афроантільського фольклору, був М. дель Кабраль. В його творах постає реальне життя більшості населення країни, вони спрямовані проти расової і соціальної нерівності — поетич. збірки «Колір води» (1932). «Біографія тиші» (1940), «Історія мого голосу» (1964), «Таємні гості» (1974) та ін. З публіцистич. і есеїстич. творами виступили брати Педро і Макс Енрікес Уренья. Окр. твори домінік. письменників опубл. у журн. «Всесвіт» (1976, № 2), збірниках «Поезія» (в. 2. К., 1973), «Слово, народжене в борні. Поезія та проза молодих латиноамериканських письменників» (К., 1984), «Заграва» (К., 1989). Серед перекладачів — С. Борщевський, О. Буценко, В. Герасим’юк, Т. Юкова та ін.

А. Х. Іллічевський.


ДОМОВИТОВ Микола Федорович (19 XII 1918, Петроград) — рос. рад. письменник. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1961 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Працював прохідником і монтажником на шахтах Донбасу, у пресі. Автор поетич. збірок «Паровоз» (1941), «Заспів» (1956), «Вулиця першого кохання» (1958), «Незабудки на бруствері» (1981), «Мить, день, життя...» (1982), «Назустріч серцю» (1984) — про сучасне і минуле Вітчизни, зб. повістей «Обвал» (1963), повісті для дітей «Хлоп’ята з вулиці Чапаєва» (1966, обидві — укр. мовою) та ін. Про тяжкі випробування рад. народу у Великій Вітчизн. війні, масовий партиз. рух, повоєнні роки розповідається в романі «Гірка горобина» (1966). Багато творів присвячено шахтарям Донбасу. Незаконно репресований 1943. Реабілітований 1956.

Тв.: Дороги жизни. К., 1959; Зарничник Избранное. Пермь, 1978; Листопад. Пермь, 1988.

Літ.: Гончаров Н. Когда запал в гранате... В кн.: Гончаров Н. Поющие пласты. Донецк, 1966.

В. А. Бурбела.


ДОМОЖАКОВ Микола Георгійович (20.I 1916, улус Хизил-Хас, тепер Хакаської а. о. — 16.XI 1976, Абакан) — хакас. рад. письменник, перекладач, канд. філол. наук з 1948. Член КПРС з 1941. Закінчив 1945 Абакан. пед. ін-т. Писав хакас, і рос. мовами. Автор поетич. збірок «Вірші» (1955), «Співає річка Абакан» (1957, рос. мовою), «Людям про людину» (1960), «Пісні весняних вітрів» (1964), «Запрошення» (1966, рос. мовою), «Чатхан» (1976, рос. мовою). Роман «В далекому аалі» (1959) — про життя Хакасії в перші роки Рад. влади. Писав і для дітей (поетич. зб. «Моя азбука», 1978). Переклав деякі твори В. Шекспіра, О. Пушкіна, М. Горького, Я. Райніса та ін. 1972 взяв участь у Днях хакас. л-ри на Запоріжжі. Перший перекладач хакас. мовою поезій Т. Шевченка («Заповіт», «О люди! люди небораки!», «Не завидуй багатому» та ін.), Лесі Українки, П. Тичини. Окремі твори Д. переклали П. Ребро, В. Омельченко і А. Рекубрацький.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Прапор», 1973, № 5; Богатирський рід, В кн.: Сузір’я, в. 11. К., 1977; Запрошення. В кн.: Дружби слово заповітне. Дніпропетровськ, 1981; Рос. перекл. — Чатхан. Красноярск, 1976; В далеком аале. М., 1977.

Г. Г. Кизласова.


ДОМОНТОВИЧ Віктор (1894 — 1969) — укр. рад. письменник, літературознавець, етнограф, археолог. Див. Петров Віктор Платонович.


ДОМРІН Володимир Вікторович (13.ІХ 1934, Ашхабад — 30.VII 1985, Одеса) — рос. рад. поет. Навчався 1952 — 56 в Одес. ун-ті. Жив на Україні. Автор збірок «Ходімо зі мною» (1957), «Без любові не можу» (1959), «Зоряна ріка» (1961), «Балада про вірність» (1963), «Місячна підкова» (1966), «Лебединка» (1969), «Висока мить» (1971), «Пора черешневих дощів» (1973), «З коханням нарівні» (1977), «Пора відльоту» (1978), «Світло землі» (1980), «Пізній серпень» (1983) та ін. Ліриці Д. властиві глибоке відчуття краси рідної природи і людської душі, своєрідна медитативність. Окремі твори Д. переклали А. Глущак, Є. Бандуренко, В. Гетьман, С. Стриженюк.

Тв.: Красавка. М., 1971; Чувство земли. К., 1982; Очаг. Одесса, 1985.

Г. Д. Зленко.


«ДОНБАС» — респ. вид-во системи Держкомвидаву УРСР. Засн. 1922 в м. Бахмуті (тепер Артемівськ). З 1923 наз. «Рабочий Донбасса», 1925 стало філіалом вид-ва «Український робітник», 1932 перетворено на вид-во «Соціалістичний Донбас» (Донецьк). З 1964 — сучас. назва. Випускає сусп.-політ., краєзнавчу й туристську л-ру, худож. твори, насамперед місц. авторів. У книгах прози, поезії і публіцистики, виданих «Д.», відображено революц. боротьбу й соціалістич. перетворення на Донеччині, події Великої Вітчизн. війни і повоєнну відбудову нар. господарства (поезії В. Сосюри, П. Безпощадного, М. Фролова, М. Рибалка, І. Савича, Є. Летюка, В. Труханова, С. Бугоркова, В. Шутова, романи «Сталь і шлак» В. Попова, «Раптовий викид» В. Мухіна, епопея «Гагаї» О. Чепіжного, дилогія «Гвардія» Ф. Вольного, повісті «Золототисячник» І. Рябокляча, «Всім смертям назло» В. Титова, повісті й оповідання П. Байдебури, І. Ле, Б. Горбатова, Ю. Чорного-Діденка, Л. Жарикова, М. Гревцова, В. Пеунова та ін.). Видає серії худож. л-ри: з 1984 — «Молода гвардія» (вийшло 50 кн.), з 1985 — «Подвиг» (вийшло 10 кн.). Нагороджено орденом «Знак Пошани» (1972).

П. П. Богданов.


«ДОНБАС» — літ.-худож. та громад.-політ. журнал, орган СПУ (до 1968 — орган Донец. орг-ції СПУ). Засн. 1923 в м. Бахмуті (тепер Артемівськ) під назвою «Забой» як щомісячний літ. додаток до газ. «Всероссийская кочегарка». 1932 перейм. на «Литературный Донбасс». У 1946 — 68 виходив як альманах (під такою ж назвою). Сучас. назва — з 1958. В 1968 перетворено на журнал. Виходить у Донецьку раз на два місяці. Гол. ред. з 1989 — В. Логачов. Матеріали публ. укр. і рос. мовами. Активну участь у виданні «Д.» брали в різні часи М. Слонімський (перший гол. редактор), О. Селівановський, Г. Баглюк, П. Байдебура, П. Безпощадний, К. Герасименко, Б. Горбатов, М. Рудь, М. Тардов, Ю. Чорний-Діденко, Ю. Жуков, А. Клоччя, І. Ле та ін. В журналі вперше надр. романи — «Роман міжгір’я» І. Ле, «Сталь і шлак» В. Попова, «Життя прожити» В. Титова, «Гагаї» і «Рани» О. Чепіжного, «Дике поле» Г. Володіна, «Третього не дано» М. Гревцова, повісті «Іду між люди» і «Золоте перо» К. Михеєва, поезії М. Рибалка, В. Труханова, Г. Кривди тощо. Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верх. Ради УРСР (1973). Іл. с. 91.

А. І. Лазоренко.


ДОНЕЛАЙТІС Крістійонас [21.XII 1713 (1.I 1714), с. Лаздінеляй, тепер Радвілішкського р-ну Лит. РСР — 7 (18).II 1780, с. Тольмінкеміс, тепер с-ще Чисті Пруди Нестеровського р-ну Калінінгр. обл.] — лит. поет. Закінчив 1740 Кенігсб. ун-т. З 1743 — пастор парафії Тольмінкеміс. Збереглося 6 байок (опубл. 1824), в яких Д. викривав свавілля феодалів, несправедливість судочинства. Поема Д. «Пори року» (бл. 1765 — 75, опубл. 1818; укр. переклад Д. Чередниченка — «Літа». К., 1989), де автор виступив проти соціальної нерівності, зобразив життя лит. селян-кріпаків у Сх. Пруссії, їхній побут, — найвизначніший твір у лит. л-рі 18 ст. В основі поеми — сюжет про чотири пори року з характерними для них роботами («Весняні радощі», «Літні роботи», «Осінні блага», «Зимові турботи»). Частину твору переклав П. Тичина.

Тв.: Укр. перекл. — Чотири доби року. (Із першої частини поеми «Радощі весни»). В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 5, кн. 2. К., 1986; Рос. перекл. — Сочинения. Вильнюс, 1951; Времена года. Вильнюс, 1984.

Літ.: Довейка К. Кристионас Донелайтис. Вильнюс, 1963; Тичина П. Г. Найвеличніша вершина. В кн.: Тичина П. З минулого в майбутнє. К., 1979; Бічуя Н. Світло Донелайтіса. «Вітчизна», 1982, № 12.

Н. О. Непорожня.


ДОНЕЦЬ Григорій Прокопович [17 (30).XI 1913, с. Курилівка, тепер Канівського р-ну Черкас. обл. — 27.IV 1985, Київ] — укр. рад. поет. Член КПРС з 1943. Закінчив 1934 Черкас. пед. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Вчителював, з 1946 — на парт. і рад. роботі в Каневі та Києві. Друкувався з 1928. Опубл. збірки «У поході» (1936, у співавт. з О. Левадою), «З братами вірними» (1955), «Гомін землі» (1963), «З доріг України» (1967), «Відлуння грому» (1969), «За днями — дні» (1974), «Пам’ять звитяг» (1977), «Стяг» (1980), «Київська книга» (1982), «Слово з України» (1985) та ін. Д. писав про героїку громадян. та Великої Вітчизн. воєн, про трудові звершення рад. людей, про любов і дружбу. В драм. поемі «Серце Прометея» (1964), поемах «Зустріч у Любані» (1978), «Перша зустріч» (1983), «Прощання» (1984) та ін. звернувся до образу Т. Шевченка. Багато творів Д. присвячено істор. темі, зокрема визв. боротьбі укр. народу (цикл віршів «Кармалюк» та ін.). Писав і для дітей: книжки «Ходить серпень лугами» (1959), «Літо в Розливі» (1970), «Пригода в Карпатах» (1979), «Сонце над нами» (1982) та ін. Автор літ.-крит. статей про Т. Шевченка, П. Тичину, М. Рильського, Ю. Яновського та ін. Переклав ряд творів рос. (О. Пушкіна, В. Брюсова, О. Форш, О. Суркова, М. Ушакова), білорус. (П. Бровки, А. Велюгіна), татар. (Г. Тукая), чувас. (П. Хузангая), башк. (С. Кудашева, М. Гафурі) та ін. письменників. Окремі твори Д. перекладено рос., білорус., вірм., чувас., башк. мовами.

Тв.: Вибране. К., 1983; Рос. перекл. — Приднепровье. М., 1962; Красные вехи. М., 1975.

Літ.: Пінчук С. Слово зріле й виважене, «Вітчизна», 1980, № 3; Луценко І. «Складають суть...». «Літературна Україна», 1981, 13 січня.

В. К. Костенко.


ДОНЕЦЬКЕ ОБЛАСНЕ ГРЕЦЬКЕ ВИДАВНИЦТВО. Діяло 1935 — 37 в м. Маріуполі. Випускало для грец. населення Надазов’я сусп.політ., навч., худож. (у т. ч. дит.) л-ру грец. (румейською) мовою. Серед видань — збірка поезій «Здрастуй, життя!» Г. Костоправа, переклади творів О. Пушкіна, А. Чехова, П. Панча, М. Трублаїні, Ю. Шовкопляса, А. Варто, А. Гайдара, С. Маршака, Дж. Свіфта, Дж. Р. Кіплінга та ін. Виходили літ.-худож. альманах грец. рад. л-ри на Україні «Неотіта» («Молодість»), щомісячний дит. журн. «Піонерос» («Піонер»), у яких друкувалися твори Г. Костоправа, В. Галли, А. Дімітріу, К. Пастура та ін.

О. Л. Рибалко.


ДОНЖАШВІЛІ Тіна Георгіївна [8 (21).IX 1916, Тбілісі] — грузинська рад. письменниця. Закінчила 1941 1-й Московський медичний ін-т. Учасниця Великої Вітчизн. війни та війни з Японією. Повість «Я не покину тебе» (1947) — про воєнні події. Темі дружби рад. народів присвячено роман «Світанок» (1950, рос. перекл. — «Слава»). Повоєнне життя груз. села Д. відтворила в романі «На Алазані» (1956). Книги оповідань та нарисів «В горах», «Мій друг» (обидві — 1967), «Пурпурові троянди» (1971), «Гори та долини», «В Тушетських альпах» (обидві — 1974), «Мій заповідник», «На далекій дорозі» (обидві — 1976) та ін. — на сучасну тематику. Трагічні події в Грузії 1951, пов’язані зі Сталін, репресіями, відтворено в романі «Гонджаура» (1964, опубл. 1988). Укр. мовою новелу «Мати» переклав Р. Чилачава.

Тв.: Укр. перекл. — Мати. В кн.: Сузір’я, в. 3. К., 1969; Рос. перекл. — Мой друг. Тбилиси, 1967; Горбатая скала. Тбилиси, 1986.

Р. Ш. Чилачава.


ДОНН (Donne) Джон [22.I або 12.II 1572 (за ін. даними — поч. 1572 або поч. 1573), Лондон — 31.III 1631, там же] — англ. поет. Навчався (до 1590) в ун-тах Оксфорда і Кембріджа. З 1621 — настоятель собору св. Павла в Лондоні. Замолоду писав ренесансні любовні пісні, сонети й елегії, а також сатири й епіграми, віршовані послання (вид. окр. книжкою 1633). Більшості пізніх поезій Д. притаманні мотиви скепсису й трагізму, реліг.-містичне забарвлення, хоча, загалом, його творчість має глибоко гуманістичну спрямованість, — поеми «Шлях душі» (бл. 1601, вид. 1633), «Анатомія світу» («Перша річниця», 1611), «Друга річниця» («Про шлях душі», 1612). Д. започаткував в англ. л-рі т. з. метафізичну лірику, для якої характерні ускладненість змісту й форми, вчена риторичність і похмура тональність. Пізня творчість Д. — виразно бароккова. Окремі твори Д. переклали Д. Павличко, В. Коптілов, Л. Череватенко. Переспів з Д. здійснив Б. Мозолевський (вірш «Таїна» у його зб. «Веретено». К., 1980).

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1976, № 3; [Вірші]. В кн.: Світанок. К., 1978; Не величайся, смерте. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Рос. перекл. — Стнхотворения. Л., 1973.

Літ.: Самарин Р. Трагедия Джона Донна. «Вопросы литературы», 1973, № 3.

P. I. Доценко.


«ДОНСКАЯ РЕЧЬ» — книжкове вид-во в Ростові-на-Дону (1903 — 06). Засн.-видавець М. Парамонов. Мало розгалужену мережу книжкових складів у Росії, в т. ч. на Україні (Київ, Харків, Одеса та ін.). Видано багато дешевих книжок сусп.-політ., публіцистичної та агітац.-пропагандистської л-ри, кілька збірників революц. пісень і віршів, а також худож. твори — Л. Андрєєва, І. Буніна, О. Серафимовича, О. Купріна, Г. Гауптмана та ін. Значна частина випускалася укр. мовою: книжки Лесі Українки, К. Квітки, М. Загірньої (М. Грінченко), С. Русової та ін. У перекл. Лесі Українки рос. мовою окремими брошурами надр. повість «На дні» та кілька оповідань («До світла», «Ліси і пасовиська», «Історія кожуха» та ін.) І. Франка; укр. мовою — «Казку про царя Семена» Ф. Волховського тощо. 1906 вийшла зб. «Т. Шевченко. Кавказ. Сон. Холодний Яр та інші вірші». Після 1906, коли проти «Д. р.» почався судовий процес, вид-во продовжувало діяльність під іншими назвами («Книгоиздательская фирма А. Сурат», «К свету» та ін.).

Літ.: Травушкин Н. С. Издательство «Донская речь». В кн.: Книга. Исследования и материалы, сб. 21. М., 1970.

І. Д. Бажинов.


«ДОНСКАЯ РЕЧЬ» — сусп.-політ. і літ. газета. Виходила 1887 — 1905, спочатку в Новочеркаську, з 1899 — в Ростові-на-Дону чотири рази на тиждень. Редакторами-видавцями (в різний час) були І. Попов, В. Отто, О. Шепкалов та ін. Висвітлювала різні питання життя Донського та Кубанського козацтва, робітн. рух на Дону і Пд. Росії, вміщувала археол. та істор. повідомлення, хроніку тощо. В газеті подано поетичні й прозові твори О. Свірського, О. Серафимовича, К. Треньова, В. Короленка, рос. переклади творів письменників народів Пн. Кавказу. З 1901 «Д. р.» випускала ілюстр. додаток. У газеті та додатку друкувалися оповідання укр. письменників: О. Кобилянської («Через море»), В. Потапенка («Чорномор»), С. Пономарьова («Прихожанин»), О. Кирія («Крупичпольський») та ін. «Д. р.» сприяла активізації літ. життя на Дону й Пд. Росії. Публікація деяких статей на робітничі теми була причиною репресій з боку властей. Закрита царською цензурою.

Літ.: Русская периодическая печать (1702 — 1894). М., 1959.

І. Г. Федоренко.


ДОНЦОВ Дмитро Іванович [псевд. — Д. Д.; 29.VIII (10.ІХ) 1883, м. Мелітополь, нині Запоріз. обл. — 30.III 1973, Монреаль, Канада] — укр. критик, публіцист, політ. діяч. Навчався 1900 — 07 (з перервами) у Петерб., 1909 — 11 — Віден. ун-тах. Був членом Укр. с.-д. робітн. партії (УСДРП), за що двічі (1905, 1907) арештовувався. 1908 переїхав до Львова, друкувався в журналах «Дзвін», «Украинская жизнь». Згодом займався журналіст. діяльністю у Відні, Берліні, Берні, очолював «Союз визволення України». 1917 повернувся до Києва, 1918 був головою Укр. телегр. агентства (УТА), засн. партію укр. хліборобів-демократів. 1919 — 21 — співробітник прес-бюро при посольстві УНР у Швейцарії. З 1922 жив у Львові, редагував журнали «Літературно-науковий вістник», «Заграва», «Вісник». 1939 емігрував за кордон (Німеччина, Чехословаччина, Франція, США, Канада). 1948 — 53 — викладав укр. л-ру в Монрєал. ун-ті (Канада). У публіцист. працях Д. значною мірою відбилися ідеї Макіавеллі, Ф. Ніцше. 1913 Д. декларував положення про політ. сепаратизм України, яке гостро критикував В. І. Ленін (див. Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 23, с. 323 — 324; т. 24, с. 122, 126; т. 25, с. 266 — 267, та ін.). У працях «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926) Д. виклав основні засади ідеології націоналізму, які пропагував у редагованих ним виданнях. Д. проголошував розрив зз’язків України з Рад. Росією, обстоював ідею виховання укр. нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини, яка протистоїть «плебсу» — «інертній масі». Безапеляційно і тенденційно критикував світоглядні позиції М. Драгоманова, визначаючи їх як «сентиментально-космополітичну, москвофільсько-гуманістичну ідеологію», проповідуючи при цьому духовно-культур. орієнтацію на Зх. Європу. У деяких своїх виступах висловлював пряму підтримку фашизму. Теор. постулати Д. використовували у своїй діяльності націоналіст, орг-ції та партії в Зх. Україні і в еміграції. Літ.-крит. праці Д. привертають увагу широкою ерудицією автора, але позначені ідеол. доктринерством. Розвиток тієї чи тієї л-ри, ТЕорчість письменника Д. ставив у залежність тільки від держ. самостійності нації. Різко критикував «квієтизм» (непротивлення) П. Куліша у ставленні до Росії, не сприймав просвіт. раціоналізму І. Франка, багатьох укр. письменників 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. безпідставно трактував як адептів ідилічно-співчутливого, споглядального зображення дійсності та ін. Здебільшого необ’єктивно писав Д. про рос. л-ру, знаходячи в ній лише типи бездумних бунтівників, рабів, безвольних людей («Федір Достоєвський», 1931); із цих позицій негативно оцінював її вплив на укр. белетристику («Криве дзеркало української літератури», 1929; «Естетика декадансу», 1930; «Криза української культури», 1932, та ін.). Лише в окр. творах Т. Шевченка, Лесі Українки, Олени Пчілки, В. Винниченка, В. Стефаника, М. Хвильового Д. бачив сильні характери, худож.-емоційну та органічну спільність [«Поетика українського рисорджимента (Леся Українка)», 1922; «Олена Пчілка. Спроба реабілітації», «Василь Стефаник», обидві — 1931; «Туга за героїчним. Постаті і ідеї літературної України», 1953, та ін.]. Із сучас. йому укр. письменників Д. високо оцінював М. Хвильового («Микола Хвильовий», 1933) та О. Телігу («Поетика вогняних меж. Олена Теліга», 1953). Погляди Д. викликали гостру критику з боку не тільки марксистських та соціал-демокр. видань, а й широких кіл емігрантської інтелігенції.

Р. С. Міщук.


ДОНЧЕНКО Олесь (Олександр) Васильович [6 (19).VIII 1902, с. Великі Сорочинці, тепер Миргородського р-ну Полтав. обл. — 12.IV 1954, м. Лубни] — укр. рад. письменник. Закінчив 1919 гімназію в Лубнах. Вчився на окружних курсах позашкільної освіти. З початку 30-х pp. і до 1944 працював на Магнітці, в казах. степах, на нафтопромислах Каспію. Друкувався з 1918. Належав до літ. орг-цій «Молодняк», «Пролітфронт», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Перша книжка — зб. віршів «Червона писанка» (1926). Повісті «Ондатра», «Дві весни» (обидві — 1931), «Родина Мартинових», «Розвідувачі нетрів» (обидві — 1934) та романи «Зоряна фортеця» (1933), «Море відступає» (1934) — про індустріалізацію в Рад. країні, виховання людей у трудових колективах. Нове життя, дружбу казах. і рос. трудівників відображено у повісті «Аул Іргіз» (1932). Д. зробив значний внесок у розвиток укр. прози для дітей і юнацтва. В повістях «Школа над морем» (1937) і «Карафуто» (1940) створив образи юних громадян Країни Рад. Про дореволюц. село і потяг до кращого життя — повість «Лукія» (1939). Дружбі укр. і казах. дітей присвячено повість «Серце беркута» (1944). Поезією природи овіяні повість «Лісничиха» (1947) і ряд оповідань. Проблеми виховання дітей у сім’ї і школі, підготовки юнацтва до вступу в життя порушено у повісті «Юрко Васюта» (1950), романі «Золота медаль» (1954). Писав п’єси. Твори Д. перекладено рос., білорус., азерб., кирг. та ін. мовами. Портрет та іл. с. 93.

Тв.: Твори, т. 1-6. К., 1956-57; Школа над морем. К., 1987; Рос. перекл. — Лукия. М., 1964.

Літ.: Заєць І. Олесь Донченко. В кн.: Українські радянські письменники, в. 4. К., 1960; Острик М. На таємничих островах дитинства. В кн.: Острик М Критичні етюди. К., 1970; Малик В. Олесь Донченко К., 1971; Дончик В. Сутність — будівнича К., 1984; Дончик В. Український радянський роман. К., 1987.

В. А. Костюченко.


ДОНЧИК Віталій Григорович (15.IV 1932, м. Крюків, тепер у складі м. Кременчука Полтав. обл.) — укр. рад. літературознавець і критик, доктор філологічних наук з 1984. Закінчив 1956 Київ. університет. У 1957 — 62 працював у газ. «Літературна Україна», з 1962 — в ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, з 1987 — зав. відділом. З 1989 — гол. ред. журн. «Радянське літературознавство» (з 1990 — «Слово і час»).

Досліджує процес становлення укр. рад. прози, зокрема історію розвитку романного жанру в укр. рад. л-рі, його тенденції, течії та явища. Автор книг: «Час і його обличчя» (1967), «Грані сучасної прози» (1970), «Петро Панч» (1971), «Правду не здолати» (1977), «Гуманізм творення» (1980), «Єдність правди і пристрасті» (1981), «Істина — особистість (Проза Павла Загребельного)» (1984), «Сутність — будівнича» (1984), «Український радянський роман» (1987), «Зупинені миті» (1989). Один з авторів «Історії української літератури» в 8 томах (т. 8), «Історії радянської багатонаціональної літератури» в 6 томах (т. 5), «Історії української літератури» в 2 томах (т. 2, 1988), ряду колективних досліджень («Діалектика художнього пошуку», 1989, та ін.). Опубл. статті про О. Довженка, О. Гончара, М. Стельмаха, В. Земляка, Григора Тютюнника, І. Чендея, Б. Харчука, Є. Гуцала, Ю. Мушкетика, Д. Павличка, Б. Олійника та ін. Лауреат Респ. премії в галузі літ.-худож. критики (1981; тепер ім. О. І. Біленького). Портрет с. 93.

Тв.: Петро Панч. К., 1981; Зупинені миті. К., 1989.

Літ.: Слабошпицький М. Літературі відданий. «Українська мова і література в школі», 1982, № 4; Брюховецький В. Критика — покликання і доля. В кн.: Проблеми. Жанри. Майстерність, в. 7. К., 1982; Деркач Д. [Рец. на кн.: Дончик В. Г. Український радянський роман. К., 1987]. «Радянське літературознавство», 1989, № 2.

Г. М. Сивокінь.


ДООРОХОЛЬСЬКИЙ Осип Осипович [4(16).IV 1874, м. Гайсин, тепер Вінн. обл. — 17 (29).І 1900] — укр. поет. Навчався в Київ. духовній академії. Перша публікація ліричних віршів Д. з’явилася після смерті поета в журн. «Літературно-науковий вістник» за 1900. Вірші Д. друкувалися також у «Літературному збірнику, зложеному на спомин Олександра Кониського» (1903; «Я вмру...», «Переспіви з Гете і Платона», «Муза»); в ант. «Акорди» (1903), зб. «На вічну пам’ять Котляревському» (1904), ант. «Українська муза» (1908; «Не співай нам тепер, бандуристе», «Поле, давно вже плугами пооране», «Ніч, ніби день той...», «Рідний, окривджений краю», «Я вмру, і вже, здається, скоро...»), декламаторі «Розвага» та зб. «Досвітні огні». Поезії Д. властиві глибокий смуток, соціальне звучання. Переклав окремі твори О. Пушкіна, М. Некрасова, Г. Гейне та ін. поетів.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Українська муза. К., 1908.

Літ.: Мировець В. Осип Осипович Доорохольський. «Літературно-науковий вістник», 1900. № 4.

В. В. Яременко.


ДОПОМІЖНІ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ ДИСЦИПЛІНИтекстологія, історіографія, палеографія, джерелознавство, бібліографія та ін. галузі гуманітарних наук, що тісно пов’язані як між собою, так і загалом з літературознавчою наукою. З розвитком літературознавства деякі Д. л. д. (текстологія, історіографія, бібліографія; поступово набувають ознак самостійних наук зі своєю історією, певним колом проблем, джерелознавством і специфічними особливостями. Д. л. д. широко використовуються літературознавством у дослідженні літ.-худож. явищ, допомагають з’ясувати історію написання й автентичність тексту худож. твору, обставини, які зумовили його появу, фіксують відомості про всі види друкованих видань тощо. Проблеми Д. л. д. розробляли укр. письменники та літературознавці І. Франко, М. Драгоманов, М. Возняк, В. Перетц, О. Назаревський, С. Маслов, П. Попов, М. Сиваченко.

Літ.: Назаревський А. А. Исследование текста. В кн.: Перетц В. Н. Введение в изучение русской литературы. К., 1908; Перетц В. Н. Краткий очерк методологии истории русской литературы. Пг., 1922; Берков П. Н. Введение в технику литературоведческого исследования. Л., 1955; Питання текстології. К., 1968, 1977, 1980, 1983, 1989; Гольденберг Л. І. Бібліографічні джерела українського літературознавства. К., 1977; Лихачев Д. С. Текстология. Л., 1983; Бельчиков Н. Ф. Літратурное источниковедение. М., 1983; Методологические вопросы науки о литературе. Л., 1984.

А. М. Полотай.


ДОРІЗО Микола Костянтинович (22.Х 1923, Краснодар) — рос. рад. поет. Член КПРС з 1947. Закінчив 1957 Вищі літ. курси при СП СРСР. Автор збірок «Меч перемоги» (1953), присвяченої героїзму рад. воїнів, «Поки дерева є на світі» (1978) та «Колись давно створив я пісню» (1980), в яких переважають громадян. та інтимні мотиви. Пише поеми (книги «Місце дії — Росія», 1971; «В Росії Ленін народився», 1980), ліричні мініатюри і тексти пісень, психол. драми («Вранці після самогубства», 1959; «Дві жінки і заздрість», 1975; «Третя дуель», 1983), комедії у віршах («Конкурс краси», 1967). Опубл. драм. поему «Яків Джугашвілі» (1988). Творчість Д. пройнята пафосом гуманізму, пошуком відповіді на гострі моральні проблеми сучасності. Окремі твори Д. переклали Ю. Петренко та ін.

Тв.: Собрание сочннений, т. 1 — 3. М., 1983 — 85; России первая любовь. Мой Пушкин. М., 1986; Внукам нашей Победы. М., 1986.

А. В. Оберемський.


ДОРІЧЕНКО Олесь (Олександр) Васильович (20.IX 1936, Київ) — укр. рад. поет. Закінчив 1953 Київ. хореогр. уч-ще. Працював 1953 — 55 солістом балету в Держ. акад. засл. ансамблі танцю УРСР та 1958 — 74 в Держ. акад. засл. укр. нар. хорі ім. Г. Верьовки. Друкується з 1962. Автор збірок «Промені» (1966), «Контрасти» (1971), «Одностайність» (1973), «Круговиди» (1977), «Осягнення» (1980), «Вікно у веі ресень» (1986), «Назавше» (1988), «Майдани пам’яті» (1990). Людина і мистецтво, рідна земля і зарубіж. враження — теми творчості Д. Виступає також з нарисами й статтями про майстрів вітчизн. (С. Крушельницьку, Д. Шостаковича, Г. Верьовку) та зарубіж. (Х. Д. Сікейроса, І. Мештровича) мистецтва. Перекладає твори рос., білорус., вірм., узб. і туркм. поетів. Окремі твори Д. перекладено рос., білорус., вірм., польс., англ., ісп., португ. та ін. мовами.

Літ.: Медуниця М. Голос землі і серця. «Дніпро», 1971, № 9; Коцюбинський Ю. Усе, чим живе поет. «Літературна Україна», 1980. 25 листопада.

В О. Мельник.


ДОРОФІЄВИЧ (Дорофеєвич) Гавриїл (2-а пол. 16 ст., Галичина, можливо, Львівщина — 20 — 30-і pp. 17 ст.) — укр. культур. діяч, поет і перекладач. Вихованець Львів. братства, до якого вступив 1590. З 1594 удосконалював знання з грец. мови у Кирила Лукаріса в Острозькій академії. Вірогідно, з метою навчання їздив до Константинополя. З поч. 17 ст. служив у львів. єпископа Гедеона Балабана. Д. вважають одним з імовірних авторів листів-відповідей Клірика Острозького Іпатієві Потію. 1614 вийшла в перекладі Д. укр. мовою з грецької «Іоанна Златоустого... книга о священствь», де вміщено його 44-рядковий вірш-панегірик «До велможного пана, его милости пана Александра Балабана, старосты вЂнницкого и прочая». Після 1615 жив у Києві, викладав грец. мову в школах. Учасник Києво-Печерського науково-літературного гуртка, організованого Єлисеєм Плетенецьким і Захарією Копистенським. Редагував видання Києво-Печерської друкарні. В Києві 1624 видав у своєму перекладі другу книгу Іоанна Златоуста «БесЂди на дЂяния святых апостол». У передмові до 2-го видання цієї книги Захарія Копистенський дав високу оцінку діяльності Д.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. К., 1978.

Літ.: Коляда Г. І. Гаврило Дорофеєвич, український літератор XVII ст. «Радянське літературознавство», 1958, № 3.

В. В. Яременко.


ДОРОШ Юхим Якович [12 (25).XII 1908, м. Єлизаветград, тепер Кіровоград — 20.VIII 1972, Москва] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1945. Учився у мист. навч. закладах Москви, зокрема 1928 — 31 на центр. курсах Асоціації художників революц. Росії (АХРР). Перші оповідання й нариси ввійшли до збірок «Маршальські зірки» (1939) і «Воєнне поле» (1941). Писав про село та його екон. проблеми, про сільс. комуністів, інтелігенцію — кн. нарисів «Дощ навпіл із сонцем» (1973), виступав зі статтями про л-ру й мист-во (кн. «Живе дерево мистецтва», 2-е вид., 1970). Автор кіноповісті «Чотири пори року» (1960). Кн. «Львівські нариси» (1941) присвятив борцям за соціальне і нац. визволення Зх. України, змалював образ І. Франка.

Літ.: Лихачев Д. С. О Ефиме Яковлевичє Дороше. В кн.: Дорош Е. Дождь пополам с солнцем. М., 1990.

Г. В. Ляшенко.


ДОРОШЕВИЧ Влас Михайлович [5 (17).IV 1864, Москва — 22.II 1922, Петроград] — рос. журналіст, письменник. Після виключення з гімназії працював чорноробом, коректором. У 80-і pp. в московській, а в 90-і — в одес. пресі публікував соціально загострені фейлетони і памфлети, проблемні статті, театр. рецензії. Автор сатир. повістей «Вихор та інші твориостаннього часу» (1906), «Прем’єр» (1907), «Геній» (1916). 1903 видав кн. нарисів «Сахалін (Каторга)» з гострою моральною і соціальною критикою царської каторги. На 1905 — 07 припадають злободенні нариси Д., написані з загальнодемокр. позицій. Деякі нариси й казки Д. публікувалися укр. мовою у періодиці («Світ без Аллаха», 1905, переклад О. Маковея; «Людоїд», 1908; «Поетка», 1910; «Учитель», 1911, та ін.); 1923 вийшли окремою книгою. Перекладалися також його публіцистичні твори. В «Літературно-науковому вістнику» (1903, № 1) вміщено анотацію на кн. «Сахалін (Каторга)» під назвою «Декаденти і дегенерати» (автор — В. Дорошенко) та уривок з розділу «Поети-душогуб’и», спрямований проти декадентської поезії. Д. виступив проти несправедливого вироку полтав. суду в справі братів Скитських і добився їхнього виправдання.

Тв.: Избранные рассказы и очерки. М., 1962; Золотая лихорадка. М., 1982; Сказки и легенды. Минск, 1983: Рассказы и очерки М., 1986; Избранные страницы. М., 1986; Укр. перекл. — Казки Сходу. Кам’янець на Поділлі — Одеса, 1923.

Літ.: Букчин С. В. Судьба фельетониста. Минск, 1975.

В. Я. Звиняцковський.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.