[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 380-399.]

Попередня     Головна     Наступна





КАЛИНОВИЧ Михайло Якович (13.Х 1888, с. Жахнівка, тепер Тиврівського р-ну Вінн. обл. — 16.I 1949, Київ) — укр. рад. філолог, академік АН УРСР з 1939. Закінчив 1912 Київ. ун-т, викладав у ньому з 1916 (з 1924 — професор). Протягом 1930 — 49 працював зав. відділом заг. мовознавства, директором Ін-ту мовознавства АН УРСР. У 1939 — 44 був академіком-секретарем Відділення сусп. наук АН УРСР. Автор праць з індології («Природа й побут у давньоіндійській драмі», 1916; «Бгавабгуті Шрікантха», 1918; «Концентри індійського світогляду», 1928). Досліджував західноєвроп. (монографія «Шляхи новітньої французької поезії», 1924; розвідки про Г. Дж. Уеллса, Дж. Конрада, Р. Стівенсона, Д. Дідро), рос. (ст. «„Історія про Олександра, російського дворянина“ і „Повість про Петра Золотих Ключів“», опубл. 1955) літератури. Переклав ряд творів А. Чехова, М. Горького, Дж. Конрада, Е. Золя та ін. Важливе місце в наук. доробку К. посідають праці із заг. та укр. мовознавства («Поняття окремого слова», 1935; «Походження мови», 1946, та ін.). Відп. ред. і один з укладачів «Російсько-українського словника» (1948).

Тв.: Вступ до мовознавства. К. — Львів, 1947.

Літ.: Мельничук О. С. Академік М. Я. Калинович. «Мовознавство», 1978, № 6; Жлуктенко Ю. О. Діяльність академіка М. Я. Калиновича в галузі художнього перекладу. В кн.: Теория и практика перевода, в. 14. К., 1987; Жлуктенко Ю. О., Мельничук О. С., Сунцова І. П. Академік М. Я. Калинович — учений, педагог, людина. «Мовознавство», 1988, № 5.

О. С. Мельничук.


КАЛИНОВСЬКИЙ Григорій (р. н. невід., м. Кролевець, тепер Сум. обл. — р. і м. см. невід.) — укр. етнограф 18 ст. Служив офіцером у рос. армії. Автор книжки «Описание свадебных украинских простонародных обрядов в Малой России и в Слободской Украинской губернии, також и в великороссийских слободах, населенных малороссиянами, употребляемых, сочиненное Григорьем Калиновским, армейских пехотных полков, состоящим в Украинской дивизии прапорщиком» (СПБ, 1777). Це перша унікальна друк. пам’ятка укр. фольклористики 18 ст. Працю К. використовували наступні дослідники (М. Чулков, Г. Громов та ін.). 1854 М. Качалов передр. її в «Архиве историко-юридических сведений, относящихся к России...», 1889 — в «Харьковском сборнике».

Тв.: Опис весільних українських простонародних обрядів. 1777. В кн.: Весілля, кн. 1. К., 1970.

Літ.: Азадовский М. К. История русской фольклористики, т. 1. М., 1958.

І. П. Корнющенко.


КАЛИНОВСЬКИЙ Кастусь [Костянтин Семенович; 21.I (2.II) 1838, маєток Мостовляни Грод. пов., тепер територія Білостонького воєводства, Польща — 10 (22).III 1864, Вільно] — білорус. революц. демократ, публіцист, один з керівників повстання 1863 — 64 в Білорусії і Литві. Закінчив 1860 Петерб. ун-т. Належав до революц. гуртка З. Сераковського — Я. Домбровського. Вів активну революц. агітацію серед селян Білорусії. Видавав 1862 — 63 на Гродненщині нелегальну революц.-демокр. газ. «Мужьщкая прауда». Був автором більшості її матеріалів — публіцистичних листів, прокламацій, революц. закликів до селян, на яких виразно позначився вплив ідей рос. та польс. революц. демократів і Т. Шевченка. Закликав трудящих селян «тримати косу й сокиру», «поспішати з вилами й косами туди, де здобувають волю й правду». Страчений царськими сатрапами. Перед стратою написав «Листа з-під шибениці», в якому заповів спом’янути його «у щасті, ....в свободі». Т. Масенко присвятив К. вірш «Кастусь Калиновський» (1930).

Літ.: Охрименко П. П. Т. Г. Шевченко и белорусская литература. Минск, 1952; Смирнов А. Ф. Кастусь Калиновский. Минск. 1963; Шалькевич В. Ф. Кастусь Калиновский. Минск 1988.

П. П. Охріменко.


КАЛИНЧАК (Kalinćiak) Ян (10.VIII 1822, с. Горне Затурчіє, Турчанська обл. — 16.VI 1871, м. Турчанський Святий Мартін) — словац. письменник, критик. Навчався 1843 — 45 в ун-ті м. Галле. На поч. 40-х pp. дебютував як поет. Один з родоначальників словац. романтич. прози. Розробляв істор. тему (повісті «Безковичі», 1842; «Могила Милка», 1845 — 46), орієнтуючись на «українську школу» в польській літературі, пропагував ідеї нац.-визв. боротьби словац. народу (повісті «Князь Литовський», 1852; «Орава», 1870). Прагнення К. до реалізму виявилося у гумор.-сатир. повісті «Ресторація» (1860, рос. перекл. — «Выборы»), де показано побут і мораль провінц. дрібномаєтного панства. Автор повістей «Рука брата», «Паломництво кохання» (обидві — 1846), «Словацький хлопець» (1847), «Сербіянка», «Святий дух» (обидві — 1848), автобіогр. кн. «Моє життя» (1862), літ.-крит. праць.

Тв.: Рос. перекл. — Выборы. В кн.: Словацкие повести и рассказы. М., 1953.

Літ.: Богданова И. А. Ян Калинчак. В кн.: История словацкой литературы. М., 1970.

Г. М. Сиваченко.


КАЛИНЧУК Микола Іванович (псевд. — Пасанто, М. Чавунний, Х. Сірко, Меке; 5.V 1901, с. Давидівка, тепер Володарсько-Волинського р-ну Житом. обл. — 14.Х 1937) — укр. рад. письменник, публіцист. Член КПЗУ з 1922. Був секретарем Рожищенського (на Волині) повіткому партії. Переслідувався польс. бурж. владою, багато років провів у в’язниці. Один з організаторів і учасників 1-ї наради пролет. письменників Зх. України (1929). Член управи літ. об’єднання «Горно» (1929 — 30) і редколегії «Вікон» (1928 — 31). Друкувався в журналах «Сяйво», «Вікна», «Нові шляхи», «Західна Україна», «Плуг» та ін. У поетичних творах (цикли «Арешти», «Вартівничий», «Два обрії», «Бунт у ланцях», «Ех, будували ми тебе, в’язнице», «Крик», «Дума про татарщину» та ін.) змалював картини підневільного життя західноукр. трудящих та їхнє соціальне пробудження. В численних оповіданнях, новелах, нарисах («Червоний шалик», 1929; «Форд замкнув крамничку», «Убийник», обидва — 1930, та ін.), повісті «Де ставок та млинок» (1930), драмі «Пурга» (1929) відтворив класову диференціацію села, наростання революц.-визв. руху в Зх. Україні. З 1931 жив на Рад. Україні — в Харкові та Лубнах. У 30-і pp. у періодиці з’являються його повість «Заорана балка» (1931), нариси «Ми — сила», «Сьогодні і завтра», «За трактором трактор» та ін., в яких відображено нове життя на Рад. Україні. К. належать літ.крит. праці «Міщух наступає», «Неясне божевілля» (обидві — 1930), «У таборі ідіотів» (1931). Незаконно репресований 1933, реабілітований 1956.

Тв.: Полум’яні рядки. Художні твори західноукраїнських пролетарських письменників на сторінках журналу «Вікна» (1927 — 1932 pp.). Львів, 1981.

Літ.: Дубина М. Пломінь багряного слова. В кн.: Поезія, в. 2. К., 1984.

М. І. Дубина.


КАЛИТОВСЬКА Марта Ієронімівна (22.Х 1916, м. Стрий, теп. Львів. обл. — 16.I 1990, Париж) — укр. поетеса, перекладачка у Франції. Дочка І. П. Калитовського. Навч. 1939 — 41 у Львів. ун-ті. 1943 заарештована гестапо. Вирвавшись з в’язниці, виїхала до Франції, працювала секретаркою письменниці С. Яблонської. Дебютувала зб. віршів «Лірика» (1955). Згодом видала книжки «Рими і не-рими» (1959), «Десять листів до Софії» (1974, франц. мовою), «Світлотіні» (1987). Поезія К. лірично-асоціативна, настроєво-медитаційна. Тонко виписані картини природи гармонують з урбаністичними малюнками. К. притаманні пошуки в галузі форми, вона часто вдається до білого вірша. Переклала окр. твори P. M. Рільке, Ш. Бодлера, П. Верлена, Г. Аполлінера, Сюллі Прюдома, П. Клоделя та ін., франц. мовою — кілька повістей С. Яблонської. Автор літ.-крит. статей (про П. Клоделя, С. Яблонську та ін.). Портрет с. 381.

Тв.: Спогади без стежок. «Дзвін», 1990, № 6.

Ф. П. Погребенник.


КАЛИТОВСЬКИЙ Ієронім Павлович (псевд. і крипт. — Трохим Дріт, Калатало, Малеслав; Єр. К. та ін.; 1866, с. Бутини, тепер Сокальського р-ну Львів. обл. — 22.XII 1926, м. Стрий, тепер тієї ж обл.) — укр. письменник-сатирик і громад.-культур. діяч. Батько М. І. Калитовської. Закінчив 1895 юрид. ф-т Львів. ун-ту. Працював адвокатом у Борщеві, Заліщиках, Стрию. Редагував Львів. гумористично-сатир. журнал «Комар» (1900 — 05). Писав сатир. вірші, гуморески, фейлетони. Автор антиклерик. памфлету «Декани з гір» (1903). Переклав лібретто опери Б. Сметани «Продана наречена». Інсценізував окремі твори І. Франка. Дружив з В. Стефаником. Багато творів К. залишилося в рукописах (зберіг. в Ін-ті л-ри ім Т. Г Шевченка АН УРСР, ЦДІА УРСР у Львові).

Літ.: Погребенник Ф. Сторінки життя і творчості Василя Стефаника. К., 1980.

Ф. П. Погребенник.


КАЛІДАСА (прибл. кін. 4 — поч. 5 ст. н. е.) — інд. поет і драматург. Біогр. відомості не збереглися. Фольклорна традиція зображує його пастухом, який завдяки своєму обдаруванню став визнаним придворним поетом. Писав санскритом. Автор епіч. поем «Родовід Рагху» і «Народження бога Кумари», лірич. поем «Хмара-вістун» і «Пори року», драм «Малавіка і Агнімітра», «Знову впізнана Шякунтала» і «Мужністю здобута Урваші». Творчість К. пов’язана з інд. фольклором, відзначається життєвістю, гуманізмом, глибоким розкриттям людських почуттів. У ній чітко виявилися демокр. переконання К. (крит. зображення царів і брахманів, симпатії до простолюду тощо). На Україні спадщину К. вивчають з кін. 19 ст., його твори перекладали П. Ріттер, Г. Хоткевич (він же автор муз. п’єс на мотиви творів Калідаси).

Тв.: Укр. перекл. — Шякунтала. — Хмара-вістун. К., 1958; Хмара-Вістун. В кн.: Голоси староданьої Індії. Антологія давньоіндійської літератури. К., 1982; Рос. перекл. — Драмы. М., 1916; Избранное. Драмы и поэмы. М., 1956; Избранное. Драмы и поэмы. М., 1974.

Літ.: Ріттер П. Хмара-вістун. Старо-індійська елегія Калідаси. Х., 1928; Хоткевич Г. Вступне слово. В кн.: Калідаса. Шякунталя. Х., 1929; Пащенко В. И. Гордость индийской литературы — Калидаса. М., 1956; Эрман В. Г. Калидаса. М., 1976; Иванова Н. М. Калидаса. Биобиблиографический указатель. М., 1957.

В. І. Пащенко.


КАЛІКА Володимир Петрович (27.ІХ 1938, х. Козаки, тепер с. Замок Нестеровського р-ну Львів. обл.) — укр. рад. поет. Закінчив 1965 Львів. ун-т. Працює в пресі. Автор збірок «Райдерево» (1970), «Відрядження в північне сяйво» (1987), поеми «Рубікон» (1980, про О. Гаврилюка). К. тяжіє до епічного викладу подій, розлогого малюнка.

Літ.: Гречанюк С. Крок до епосу. «Літературна Україна», 1981, 5 травня; Гречанюк С. Сто пелюсток і одна. В кн.: Гречанюк С. Під крилами — високий день. К., 1982.

В. І. Лучук.


КАЛІНІН Анатолій Веніамінович [9 (22).VIII 1916, станиця Каменська, тепер м. Каменськ-Шахтинський Ростов. обл.] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1941. Навчався в технікумі електрифікації с. г. У роки Великої Вітчизн. війни був фронтовим кор. газ. «Комсомольская правда», де опубл., зокрема, нариси «Весна в донському степу» (1942), «В низинах Дніпра» (1943), «В Карпатах» (1945) та ін. Темі війни присвячені роман «Червоний прапор» (1951, створений на основі повістей «Кургани», 1941, «На півдні», 1944, і «Товариші», 1945), повісті «Відлуння війни» (1963), «Вороття немає» (1971). Роман «Суворе поле» (1958) сповнений тривоги за долю людства, за мир і збереження цивілізації. Роман «Заборонена зона» (1962) — про будівництво Волго-Дон. каналу. У романі «Бийте, дзвони!» (1966 — 67) порушено проблеми сімейного виховання. Глибоким психологізмом, дійовим гуманізмом відзначається роман «Циган» (кн. 1 — 2, 1960 — 83), за яким знято однойм. кінофільм (1977). Автор зб. оповідань «Колгоспні діти» (1949), поетич. зб. «По колу совісті і обов’язку» (1983), книги «Вьошенське літо» (1964) та «Час „Тихого Дону“» (1979) — про творчість М. Шолохова, худож.-докум. нарисів, літ.-крит. статей. Окр. твори К. переклали Н. Ніколенко, Є. Концевич.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1982 — 83; Укр. перекл. — Відлуння війни. К., 1966; Бийте, дзвони! К., 1969; Вороття немає, — Циган. К., 1977.

Літ.: Карпова В. М. Анатолий Калинин. М., 1976; Шишкина Н. А. От имени сердца (Размышления над страницами книг А. В. Калинина). Ростов-на-Дону, 1981.

Г. М. Сабат.


КАЛЛАШ Володимир Володимирович [крипт. — W; 1 (13).III 1866, х. Якубівка, тепер село Черніг. р-ну Черніг. обл. — 29.I 1918, Москва] — рос. та укр. літературознавець, фольклорист і бібліограф. Закінчив 1890 Моск. ун-т. Викладав у гімназіях та Моск. ун-ті. Автор праць «М. В. Гоголь у спогадах» (1903), «Нотатки про Пушкіна» (1907), «Нариси з історії новітньої російської літератури» (1911), статей «І. П. Котляревський (Спроба характеристики)» (1903), «На світанку нашого реалізму» (1904), «В. Наріжний» (1908) та ін. В них містяться також матеріали з історії укр.-рос. істор.-літ. та літ.-фольклорних зв’язків. К. належать фольклорист. розвідки «Палій і Мазепа в народній поезії» (1889), «До малоруської бібліографії (Огляд етнографічних матеріалів у „Киевской старине“ за 1882 — 1886 роки)», «Бібліографічний етюд з літератури про казкові схеми і мотиви» (обидві — 1892), а також «Puschkiniana. Бібліографічні праці про Пушкіна. Матеріали й дослідження про Пушкіна» (1902 — 03) та ін. За ред. К. були видані повні зібр. творів О. Радищева, І. Крилова, М. Гоголя, М. Лермонтова. Архів К. зберіг в ЦДАЛМ СРСР та Держ. б-ці ім. В. І. Леніна.

Тв.: Н. В. Гоголь в воспоминаниях современников и переписке. М., 1924.

І. Д. Бажинов.


КАЛМИКОВА Олександра Михайлівна [26.XII 1849 (7.I 1850), м. Катеринослав, тепер Дніпропетровськ — 1.IV 1926, Ленінград] — рос. рад. письменниця, громад. діячка. Закінчила жіночу гімназію в Катеринославі. Працювала в недільних школах Харкова і Петербурга. В 1879 — 85 жила у Харкові, друкувалася в газ. «Южный край», в журн. «Мир» вела рубрику «Огляд поточної літератури». Була зв’язана з групою «Визволення праці», пізніше з діячами петерб. «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» й особисто з В. І. Леніним. Фінансувала видання газ. «Искра» і журн. «Заря», передала велику суму грошей на організацію й проведення II з’їзду РСДРП. Працювала в журналах «Начало» й «Новое слово», сприяла публікації в ньому творів В. І. Леніна, М. Горького, І. Франка. За революц. діяльність 1902 вислана за кордон, де продовжувала підтримувати зв’язки з більшовиками. Після Жовтн. революції — професор Ленінгр. пед. ін-ту ім. К. Д. Ушинського. Автор повісті «Грецький учитель Сократ» (1886), оповідань «У турецькій неволі» (1901), «З щоденника вчительки недільної школи», «Як я провів суботу і неділю в німецькому селі» (обидва — 1904) та ін., статей («Проблема морального виховання нашого часу», 1913; «Світова художня література як учитель життя поколінь 20 століття», 1920). В 1899 — 1906 брала участь у створенні 3-томного критико-бібліогр. покажчика «Що читати народові?». Уклала багато збірників для дітей.

Літ.: Куделли П. Александра Михайловна Калмыкова. «Красная летопись», 1926, № 4; Тутик А. А. На зорі створення ленінської партії. «Український історичний журнал», 1983, № 7.

А. А Тутик.


КАЛМИЦЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра калмицького народу, розвивається калм. мовою. Своїм корінням сягає загальномонг., давньоінд. і тібет. джерел. Виникла на базі багатого нац. фольклору (казки, легенди, притчі, пісні, афористична поезія, поетичні діалоги-змагання та ін.). Вершиною усної нар. творчості калмиків є героїч. епос «Джангар» (15 ст.). З серед. 17 ст. К. л. розвивалася як л-ра ойратів — предків сучас. калмиків. 1648 ойратсько-калм. учений-просвітитель Зая-Пандіта Намкайджамцо створив новий алфавіт — т. з. ясне письмо (до того використовувався загальномонг. алфавіт і була єдина з монголами л-ра), яким було записано загальномонг., давньоінд. і тібет. твори, в т. ч. епоси «Рамаяна», «Субашида», «Панчатантра», «Чарівний мрець», «32 оповідання царського трону» та ін. Визначною пам’яткою писемної ойратсько-калм. л-ри є істор. пісня «Повість про поразку Убуші-хун-тайджі». На поч. 20 ст. виступив поет Бадма Боваєв. Його поема «Втіха слуху» (опубл. 1916) є найвизначнішим твором цього періоду.

Новий етап в історії К. л. настав після Жовтн. революції. Одним із зачинателів калм. революц. поезії був поет-пісняр Х. Кануков. Великому Жовтню, громадян. війні присвячені твори С. Каляєва (вірш «Ленін», 1924; зб. «Богатирі — червоні орли», 1929, та ін.). В серед. 20 — на поч. 30-х pp. в л-ру прийшли Н. Манджієв, Х. Сян-Белгін, Ц. Леджинов, А. Сусєєв, К. Ерендженов, Б. Басангов, Г. Даваєв. Тяжке життя народу в минулому відтворено у зб. нарисів і оповідань «Гірка правда» Н. Манджієва (1929), зб. оповідань «Правда минулих років» (1931) та повісті «Булгун» (1930) Б. Басангова, повістях «Аранзал» (1932) і «В степу» (1935) А. Амур-Санана та ін. Першим великим прозовим твором К. л. є роман-хроніка про життя калмиків до і після Великого Жовтня «Мудрешків син» А. Амур-Санана (1925). Сільська тематика розкрита у зб. оповідань «Оповідання про колгосп» Н. Манджієва (1934), повістях «Пісня чабана» К. Ерендженова (1931) та «Санджі» М. Нармаєва (1940). З 2-ї пол. 30-х pp. з’являються нові імена — поети Б. Джімбінов, Л. Інджієв, Д. Кугультінов, Б. Дорджієв, М. Ерднієв, П. Джідлєєв та ін. Формування їхньої творчої індивідуальності відбувалося під впливом фольклору, революц. романтики. Великий внесок у розвиток нац. драматургії зробив її основоположник Б. Басангов (п’єси «Чуче», «Вірний страж», «Країна Бумби», «Запізнілий багач», «Випадок гідний подиву» та ін.). З драм. творами виступили також Б. Ерднієв та ін. В кін. 1943 через злочинне порушення ленінських принципів нац. політики була проведена депортація калм. народу в Сибір, на Крайню Північ, Далекий Схід, в Середню Азію і Казахстан, що трагічно позначилося на долі людей, становищі культури, мови. Процес духовного розвитку народу був штучно перерваний. З відновленням автономії Калмикії в 2-й пол. 50-х pp. починається відродження культури. Провідне місце в сучас. К. л. належить поезії. Вірші і поеми С. Каляєва, А. Сусєєва, Х. Сян-Белгіна, К. Ерендженова, Л. Інджієва, Б. Дорджієва, М. Хонінова, Б. Сангаджієвої та ін. відтворюють нац. характер в істор. розвитку, долі людей, які пережили драм. період історії. Видатне місце в К. л. належить Д. Кугультінову, його філос. лірика зосереджує в собі гуманістичні тенденції часу, відображає духовний світ людини, яка прагне соціальної і моральної гармонії: поема «Бунт розуму» (1965 — 71), збірки «Клич квітня» (1975; Держ. премія СРСР, 1976), «Життя і роздуми» (1963) та ін. З’являються великі епічні твори — романи «Золото в піску не зникне» (в рос. перекл. — «Там, за далью непогоды», 1964) та «Ріки починаються з джерел» (1969) О. Бадмаєва, «Вірний шлях» Б. Дорджієва (ч. 1 — 2, 1963 — 64), «Дочка Ольди» Л. Інджіева (1963), «Бережи вогонь» Х. Ерендженова (кн. 1 — 2, 1963 — 65), «Лотос» Т. Бембєєва (1965) та ін. В 70 — 80-х pp. проза дедалі глибше відтворює життя народу, його минуле (романи «Зултурган — трава степова» О. Бадмаєва, 1976; «Чорноголовий журавель» М. Нармаєва, 1972; «Золота Бумба» О. Балакаєва, 1974; повість «Більшовики» Л. Інджієва, 1972, та ін.). Подвиг рад. людей у роки Вел. Вітчизн. війни показано в романі «Мукебен» О. Бадмаєва (1984). Серед критиків і літературознавців відомі І. Мацаков, А. Кичиков, В. Пюрвєєв та ін. СП Калмикії — з 1935. Виходить журн. «Теегін герл» («Світло в степу», халм. і рос. мовами).

На захист соціальних і нац. прав калм. народу виступали Т. Шевченко в щоденнику і М. Коцюбинський у циклі статей з газети «Волынь» «Свет и тени русской жизни». У Калмикії особливою любов’ю користується творчість Т. Шевченка. Перші переклади його поезій з’явилися 1939. Серед перекладачів — С. Ердюшев, Б. Дорджієв, Ц. Леджинов, Д. Кугультінов, Л. Інджієв та ін. Україні, Т. Шевченкові присвятили ряд своїх поезій Д. Кугультінов (поеми «Три дні» і «Пісня матері»), Б. Дорджіев, Л. Інджієв, С. Каляєв, А. Сусєєв та ін. У перекл. Л. Інджієва опубл. поему «Давня казка» Лесі Українки, ряд творів І. Франка, І. Микитенка, М. Рильського. Є. Буджалов переклав «Гімн (Замість пролога)» І. Франка. Калм. мовою опубл. поему «Слово о полку Ігоревім» у перекл. А. Кичикова, зб. укр. поезії «Пісні друзів», вірші П. Ребра (зб. «Клятва»), ін. твори укр. л-ри. К. Інджієв у книзі «Сонячні гони» (1967) писав про І. Микитенка. Епос «Джангар» розглядається у ст. «Торжество одного народу — свято усіх» П. Тичини (1940). П. Ребро створив цикл віршів «На землі Джангари» (1974). Калмикії, творчості Д. Кугультінова присвятив ст. «В степах Джангари» М. Бажан (1982). Укр. мовою вийшли окр. розділи епосу «Джангар» (за ред. П. Тичини, В. Сосюри, О. Сороки. К., 1940), роман «Мудрешків син» А. Амур-Санана, повість «Легенда про землю» О. Балакаєва (1973), зб. сповідань «Ердні» Б. Сангаджієвої (1976), зб. поезій «Твої друзі із Елісти» В. Шуграєвої (1974), колект. зб. віршів калм. поетів «Тюльпани з-над Каспію» (Дніпропетровськ, 1977), зб. калм. нар. казок «Бадма та чорно-лисий вовк» (К., 1968). В антології «Березова криниця» (К., 1972) вміщено вірші В. Нурова. Окр. книжкою під назвою «Жива вода» (К., 1976) вийшли вибрані твори Д. Кугультінова. В періодиці, зокрема в альм. «Сузір’я», друкувалися поезії С. Каляєва, А. Сусєєва, В. Нурова, Л. Інджієва, К. Ерендженова та інші. Серед перекладачів — П. Дроздов, М. Лиходід, П. Ребро, Б. Бездольний, О. Стешенко, О. Іваненко, В. Омельченко, С. Шевченко, П. Ловецький, Д. Луценко, С. Тельнюк, О. Новицький, Ю. Петренко, О. Зозульський та ін. У 70-і pp. налагоджено дружні літ. зв’язки між письменниками Калмикії та Запоріжжя. На Запоріжжі пройшли Дні л-ри Калмикії (1971, 1977), в Калмикії — Дні л-ри Запоріжжя (1972, 1978).

Літ.: Сусєєв А. Усна народна творчість калмиків. «Народна творчість та етнографія». 1961, № 2; Мацаков И. М. Современная калмыцкая проза. Элиста, 1970: Назаренко Ю., Хоменко Б. Калмыкия и Украина (Заметки о связях братских литератур). «Свет в степи», 1971, № 1; «Джангар» и проблеми эпического творчества тюрко-монгольских народов. М., 1980; История калмыцкой литературы, т. 1 — 2. Элиста, 1980 — 81; Бадмаев А. В. Калмыцкая дореволюционная литература. Элиста, 1984; Пюрвеев В. Д. Октябрь и калмыцкая литература. Элиста, 1988; Джимгиров М. Э. Писатели Советской Калмыкии. (Биобиблиографический справочник). Элиста, 1966.

Д. Б. Дорджієва.


КАЛУЖНЯЦЬКИЙ Омелян Ієронімович (11.I 1845, с. Тур’є, тепер Старосамбірського р-ну Львів. обл. — 3.VII 1914, Чернівці) — укр. філолог, палеограф, фольклорист, чл.-кор. Рум. академії з 1890 і Петерб. АН з 1891. Навчався у Львів. (1863 — 65) і Віден. (1865 — 67) ун-тах. У 1875 — 1914 — професор Чернів. ун-ту. Досліджував давньорус, укр., рум. та ін. пам’ятки в архівах Москви, Петербурга, Києва, Львова та ін. міст. Осн. праці: «Огляд слов’яноруських пам’яток мови й письменства, що зберігаються в бібліотеках і архівах львівських» (1877), «Молдавські та мунтянські документи з архівів міста Львова» (1878), «„Ігумена Нафанаїла книга про віру“, її джерела і значення в південноруській полемічній літературі» (1886), «Пам’ятки старослов’янської мови, т. 1. Путнянське євангеліє» (1888), «З панегіричної літератури південних слов’ян» (1901) та ін. Його нарис «Русинська мова і література» (1899) — перша спроба аналізу мовного й літ. процесу на Буковині від старорус. часів до кінця 19 ст. Фольклорно-етногр. розвідка «Собіткові пісні західногалицьких малорусів» (1905) — про різновид купальських пісень та ігор — містить дев’ять таких творів («Ой собітко, собітко...», «Заплакала собітка» та ін.) з нотним записом осн. мелодії. Автор розвідки «Про порядок числення і назву місяців у гуцулів» (1905), брошури «До відкриття пам’ятника Гоголю в Москві» (1909). Праці К. схвально оцінювали М. Драгоманов та І. Франко.

О. С. Романець.


КАЛЧЕВ Камен [справж. — Петр Мітев Калчев; 31.VII (13.VIII) 1914, с. Керека, тепер Ловец. обл. — 14.I 1988, Софія) — болг письменник, Герой Соц. Праці (1974). Член БКП з 1938. Навчався 1937 — 38 у Вільному ун-ті (Софія). За участь у революц. русі зазнав переслідувань. У повісті «Подорожній з гори» (1938), збірках оповідань «Всемогутня людина» (1940) і «Швидкоплинні роки» (1941) змалював життя болг. робітників і селян, виступав проти монархо-фашист. диктатури. Діяльність Г. Димитрова висвітлив у белетризов. біографії «Син робітничого класу» (1949), романах «Вогненне літо» (1973), «Люба» (1980), повісті «Розминулися» (1969), біогр. нарисі «Георгій Димитров» (1971). Події Вересневого антифашист. повстання 1923 відтворив у дилогії «Генеральна перевірка» (ч. 1 — 2, 1973 — 76). Про соціальні процеси в повоєнній Болгарії — романи «На кордоні» (1953) і «Родина ткачів» (кн. 1 — 2, 1956 — 60). Сучасна тема звучить у повісті «Біля джерел життя» (1964), зб. «Софійські оповідання» (1967), романах «Закохані птахи» (1962), «Двоє в новому місті» (1964), «Маски» (1971), «Дзеркало» (1977) і «Місто нашого страждання» (1980). Писав твори для дітей (зб. оповідань «Срібний ключ», 1947, та ін.). Окремі твори К. переклали І. Білик, Д. Білоус, Л. Горячко, М. Дорошенко-Вакалюк, М. Малярчук. М. Павлюк та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Син робітничого класу. К., 1964; Двоє в новому місті. К., 1972; Родина ткачів. К., 1976: Генеральна перевірка. Львів, 1977; Дзеркало. К., 1980; Люба. К., 1983; Кому дісталося зайченя. К., 1989; Рос. перекл. — Семья ткачей. М., 1959; Сын рабочего класса. М., 1963; Новые встречи. М., 1963; Отважный капитан. М., 1967; Избранное. М., 1973; Генеральная проверка. М., 1981.

Літ.: Гольберг М. Вічне джерело. В кн.: Калчев К. Родина ткачів. К., 1976; Захаржевська В. О. Камен Калчев і його роман «Дзеркало». В кн.: Калчев К. Дзеркало. К., 1980.

М. Я. Гольберг.


КАЛЯЄВ Санджі Каляйович (2.I 1905, с-ще Цаган Нyp, тепер Приозерного р-ну — 18.III 1985, Еліста) — калм. рад. письменник, нар. поет Калм. АРСР з 1965. Член КПРС з 1928. Закінчив 1932 Сарат. ун-т. Делегат 1-го Всесоюзного з’їзду рад. письменників. Автор поетич. збірок «Богатирі — червоні орли» (1929), «Вірші соціалізму» (1932), «З тобою, Росіє» (1959), «Тільки по „Іллічу“» (1969), «Вітер і дума» (1976), «Пам’ятай їх імена» (1977), поем «Тамара» (1963), «Прозріння ранку» (1965), п’єси «Відозва Леніна» (1970), кн. нарисів «На березі Цаган Нуру» (1962). Переклав вірші Т. Шевченка «Огні горять, музика грає», «Мій боже милий, знову лихо!», «На батька бісового я трачу» — ввійшли до зб. «Поезії» Т. Шевченка (Еліста, 1964), окремі твори Лесі Українки, п’єсу «Загибель ескадри» О. Корнійчука. Бував на Україні: 1972 у Запоріжжі, 1979 в Чернігові, де на святі «Чуття єдиної родини» виступив з доповіддю про значення творчості П. Тичини для розвитку багатонац. рад. л-ри. Окремі твори К. переклав П. Ребро. М. Нагнибіда присвятив К. вірш «Степи». Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1957.

Тв.: Укр. перекл. — Росії. В кн.: Сузір’я, в. 11. К., 1977; Рос. перекл. — С тобою, Россия. Элиста, 1959; Под необъятным небом. М., 1961; Гимн степи. М., 1977; Трижды рожденный. Элиста, 1987.

Літ.: Суржок А. И. Торлонг из Цаган Нура. Элиста, 1985.

В. П. Скоробогатов.


КАЛЯННИК (справж. прізв. — Калянников) Іван Іванович [7(20).III 1911, с. Дятьково, тепер місто Брян. обл. — 15.VII 1937, Київ] — укр. рад. поет. Закінчив Харків. технікум сходознавства та сх. мов. Працював робітником Харків. паровозобуд. заводу. Друкувався з 1929. Автор поем «Бригадир» (1931), «Товариш Карий» (1934), збірок віршів «Риси обличчя», «Струм» (обидві — 1931), «Висока путь» (1932), «Поезії» (1933). Думи і переживання молодого робітника, активного учасника соціально-екон. перетворень, — основний зміст творів К. На поч. 30-х pp. K. кілька разів бував у Серед. Азії, внаслідок чого з’явилися збірки «Дорога на Схід» (1933), «Майдан», «Східні новели» (обидві — 1934), «Гордість» (1936). Незаконно репресований 1937. Реабілітований 1958.

Тв.: Поезії. К., 1959; Робочий ранок. Х., 1962.

Літ.: Нагнибіда М. Сторінка поетичного літопису. В кн.: Калянник І. Поезії. К., 1967.

С. А. Крижанівський.


КАЛЬВІНО (Calvino) Італо [15.Х 1923, м. Сантьяго-де-лас-Вегас, Куба — 19.XI 1985, м. Сієна] — італ. письменник. Закін. 1947 Турін. ун-т. Учасник Руху Опору. В повоєнні роки співробітничав в органі ІКП — газ. L’«Unità» («Єдність»). Творчу діяльність починав у річищі неореалізму (повість «Стежка павучих гнізд», 1947; збірка новел «Останнім прилітає крук», 1949). Автор філос.-алегор. трилогії «Наші предки» (повісті «Розполовинений віконт», 1952; «Барон на дереві», 1957; «Неіснуючий рицар», 1959). У повістях «Будівельна афера» (1957), «Хмара смогу» (1958), «Один день члена лічильної комісії» (1963) відображено бурхливу індустріалізацію в Італії повоєнних років. Цикл гумор. оповідок-притч «Марковальдо» (1963) — про долю простої людини в бурж. суспільстві. Гуманіст. погляди К. виражено у формі філос.-фантаст. притчі, пройнятої лагідним гумором (збірки оповідань «Космікомічні оповідання», 1965; «Нульовий момент», 1967). У романах «Таверна перехрещених доль» (1969), «Невидимі міста» (1972), «Якщо мандрівник однієї зимової ночі» (1979) відтворив складний філос.-етич. і психол. зміст сучасності, широко вдаючись до фантастики, алегорії та гротеску. Окр. твори К. переклали А. Перепадя, О. Помаранська та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Важкий день. «Всесвіт», 1965. № 12; Розполовинений віконт. «Всесвіт», 1967. № 7; [Твори]. «Всесвіт», 1983, № 6; 3 оповідок про Марковальдо. «Всесвіт», 1984, № 3; Рос. перекл. — Кот и полицейский. М., 1964; Тропа паучьих гнезд. — Несу. ществующий рыцарь. — Раздвоенный виконт. — Барон на дереве. — Облако смога. — Путь в штаб. М., 1984.

Д. С. Наливайко.


КАЛЬДЕРОН ДЕ ЛА БАРКА (Кальдерон де ла Барка Енао де ла Барреда-і-Ріаньйо; Calderón de la Barca Henao de la Barreda y Riaño) Педро (17.I 1600, Мадрід — 25.V 1681, там же) — ісп. драматург, поет. Навчався в єзуїтському колегіумі в Мадріді, з 1615 вивчав цивільне та канонічне право у Саламанкському ун-ті. 1635 одержав звання придворного драматурга, 1651 прийняв сан священика, невдовзі став капеланом Толедського собору і почесним королів. капеланом. Основу світогляду К. де ла Б. становили здебільшого реліг. ідеї, багато з яких формувалися на грунті ранньохрист. демокр. ідеалів (т. з. християнського гуманізму) і збігалися з прогрес. ідеями Ренесансу. Творчість К. де ла Б. стала новим етапом у розвитку ісп. драматургії. Він — зачинатель драми барокко, для якої характерні глибокий психологізм, філос. осмислення буття. Ранні п’єси зазнали впливу Лопе Ф. де Веги Карпйо. Це комедії «плаща і шпаги» — «Гра кохання і випадку» (1625, вид. 1636), «З коханням не жартують» (1627?), «Дама-невидимка» (1629); «драми честі» — «Стійкий принц» (1628 — 29), «Лікар своєї честі» (1635, вид. 1637). Найвідоміші твори — драми «Поклоніння хресту» (1630 — 32, вид. 1636), «Чистилище св. Патріка» (1634, вид. 1636), де вирішуються теол. проблеми; алегор. морально-філос. п’єси «Життя — це сон» (1635, вид. 1636), «Сам у себе під вартою» (1636, вид. 1650) позначені увагою до внутр. світу людини, симпатії до гноблених. Тема гуманізму знайшла відгук у п’єсі «Любов після смерті» (1633), де йдеться про жорстоке придушення повстання морисків (частина мусульм. населення, що залишилася в Іспанії після Реконкісти і переслідувалась інквізицією). К. де ла Б. створював ауто, надаючи цим символіко-реліг. п’єсам форми античної драми, наповнюючи їх соціально-філос. змістом («Великий театр світу», бл. 1645, та ін.). Писав також вірші, сонети. Всесвітню славу здобула п’єса («драма честі») «Саламейський алькальд» (1640 — 45, вид. 1651), в якій висловлено протест проти беззаконня, станової нерівності. Автор змальовує душевне благородство людей з народу, відстоює право на людську гідність. І. Франко зробив сценічний варіант п’єси під назвою «Війт заламейський» для Руського нар. театру у Львові (пост. 1895). В театрах України йшли вистави за п’єсами К. де ла Б.: «Дама-невидимка» (Дніпропетровськ, Донецьк), «З коханням не жартують» (Запоріжжя, Львів, Черкаси, Чернігів, Ніжин, Луганськ, Дніпропетровськ), «Сам у себе під вартою» (Черкаси). Оперу на сюжет п’єси К. де ла Б. «Життя — це сон» написав укр. композитор П. Сениця. Окремі твори К. де ла Б. переклали О. Мокровольський, Д. Павличко, М. Лукаш, М. Литвинець, С. Борщевський та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Війт заламейський. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 24. К., 1979; Сонет. «Всесвіт», 1976, № 3; [Сонети]. В кн.: Світовий сонет К., 1983; Рос. перекл. — Пьесы, т. 1 — 2. М., 1961; В тихом омуте... М., 1963; Драмы, кн. 1 — 2. М., 1989.

Літ.: Балашов Н. И. Религиозно-философская драма Кальдерона и идейные основы барокко в Испании. В кн.: XVII век в мировом литературном развитии. М., 1969; Iberica. Кальдерон и мировая культура. Л., 1986.

В. С. Харитонов.


КАЛЬКА (франц. caique — копія) — слово чи вираз, утворені точно за зразком запозичуваної іншомовної одиниці шляхом буквального перекладу її частин. К. виникає найчастіше за умов двомовності й багатомовності. Розрізняють К. лексичні, або словотворчі, коли відтворюється склад іншомовного слова (укр. «підмет» з лат. subjectum, «відмінник» — з рос. «отличник»), фразеологічні — калькуються іншомовні звороти («через терни до зірок» — з лат. per aspera ad astra), семантичні — під впливом іншомовного слова слово даної мови набуває нового значення («лівий, правий» — як сусп.-політ. лексика, з франц. gauchen, droit) і синтаксичні — фраза будується під впливом іншої мови («в п’ять годин» — з рос. «в пять часов»). Пряма, механічна К. в худож. творах, перекладах, публіцистиці збіднює, часом спотворює мову, засмічує її лексичний склад, призводить до втрати нац. мовної специфіки. Про К. див. також у статті Запозичення в мові.

В. А. Чабаненко.


КАЛЬНОФОЙСЬКИЙ Афанасій — укр. письменник 1-ї пол. 17 ст. Був ченцем Києво-Печерського монастиря. Належав до культурного осередку, т. з. Києво-Могилянського атенею, що гуртувався навколо Петра Могили (див. у статті Київська академія). 1638 видав польською мовою книгу «Τερατουργημα» («Тератургима, або Чуда...»). До неї ввійшли вірш на герб Святополк-Четвертинських, передмова до читача, 30 поетичних епітафій відомим людям, похованим у Києво-Печерському монастирі, а також опис 64 чудес, які нібито відбувалися 1594 — 1638 в цьому монастирі. У прозовому тексті зроблено віршові вставки лат. і польс. мовами. Твір став своєрідним продовженням «Патерикону» Сильвестра Косова. Він мав спростувати твердження католиків та уніатів, ніби в православній церкві більше не відбувається чудес. «Тератургима...» започаткувала ряд збірників легенд про богородичні чудеса, створених укр. агіографією в 2-й пол. 17 ст. У книзі вміщено також плани Києво-Печерської лаври, Києва; вона є цінним джерелом до вивчення історії міста.

Вид.: Τερατουργημα, lubo cuda, które były tak w samym świętocudotwornym monastyru Pieczarskim kiiowskim...». K., 1638; Эпитафии фундаторам Киево-Печерской лавры из Тератургимы Афанасия Кальнофойского. «Киевские епархиальные ведомости». 1874, отдел второй, №№ 14, 19, 20, 22, 24; Тітов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI — XVIII вв. Всезбірка передмов до українських стародруків. К., 1924; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 1. К., 1984.

В. О. Шевчук.


КАМАЛ (справж. прізв. — Камалетдінов) Галіасгар [25.ХП 1878 (6.I 1879) Казань — 8.VI 1933, там же] — татар. рад. письменник, публіцист і громад. діяч. 1900 закінчив медресе «Мухаммадія». Напередодні революції 1905 — 07 проводив просвітницьку діяльність. Був видавцем і редактором демокр. газет, сатир. журналів. Виступав зі статтями, в яких пропагував ідеї марксизму. Автор п’єс «Нещасливий юнак» (1898), «Заради подарунку», «Перша вистава» (обидві — 1908), «Банкрут» (1912), «Коханка», «Таємниця нашого міста» (обидві — 1913). У п’єсах, написаних після Великого Жовтня («Три життя», 1933; «Сліпі майстри», 1935. та ін.), показав безправне становище і боротьбу робітн. класу в дожовтн. час, класовий антагонізм на селі, глибокі зміни в житті татар. народу за Рад. влади. Писав сатир. вірші. У газ. «Юлдуз» («Зірка») 1914 опубл. ст. І. Ібрагімова «Поет-герой» про Т. Шевченка. Переклав окремі п’єси М. Гоголя, О. Островського, Максима Горького та ін. З ім’ям К. пов’язано створення (1907) і становлення татар. професійного нац. театру «Сайяр» в Оренбурзі.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 26. К., 1987; Рос. перекл. — Первое представление. Казань, 1939; Пьесы. Казань, 1940.

Літ.: Гайауллин М. Х. Галиасгар Камал (1879 — 1933). Казань, 1978.

М. M. Плісецький.


КАМАЛ (справж. прізв. — Байгільдієв) Шаріф [16(28).II 1884, с. Татарська Пішля, тепер Рузаєвського р-ну Мордов. АРСР — 22.XII 1942, Казань] — татар. рад. письменник. Член КПРС з 1919. Навчався в медресе. У новелах 1909 — 12 «В пошуках щастя», «На чужині», «Бродяга», повісті «Чайка» (1915) відтворив тяжке життя сезонних робітників, рибалок Каспію і шахтарів Донбасу. Сатир. комедія «Хаджі Ефенді одружується» (1915) спрямована проти міщанства. Автор п’єс «Вогонь» (1929), «Гори» (1932) і «За туманом» (1934), романів «На світанку» (1927), «Коли народжується прекрасне» (1937). Осн. тема творів рад. часу — глибокі зміни в житті татар. народу після Великого Жовтня. Переклав роман «Піднята цілина» М. Шолохова. Жив на Україні, працював на шахтах Донбасу. Драма «Вороняче гніздо» (1930) — про революц. боротьбу трудящих Донбасу.

Тв.: Избранные произведения, т. 1 — 2. Казань, 1983-84.

Літ.: Шариф Камал (К 30-летию литературной и общественной деятельности). Казань, 1940.

М. М. Плісецький.


КАМАНІН Іван Михайлович [11 (23).IX 1850, містечко Димер, тепер смт Вишгородського р-ну Київ. обл. — 11.I 1921, Київ] — укр. історик, архівіст, палеограф, літературознавець. Закінчив 1872 істор.-філол. ф-т Київ. ун-ту. З 1883 працював у Київ. центр. архіві давніх актів. Брав участь у виданні «Архива Юго-Западной России». Після Жовтн. революції був членом Археографічної комісії при УАН та керівником Центр. архіву давніх актів. Автор праць із заг. історії, історії слов’янства, історії України 16 — 17 ст. (зокрема Києва), з археології, історіографії, архівознавства, палеографії, філігранології. Досліджував історію л-ри: «Плач Київського лаврського ченця Ієремії кінця XVIII століття», «Політична сатира кінця XVIII ст.» (1890), «Наукові й літературні твори М. В. Гоголя з історії Малоросії» (1902), «Ще до пісні про Петра Сагайдачного» (1908), «Замітки на полях Острозької біблії 1581 р. її читачів XVII ст.» (1911), «Про історичну драму М. В. Гоголя» (1912), «Південно-російські богатирі козацького періоду» (1913) та ін. Пізнавальне значення зберегли статті К. з палеографії, присвячені пам’яткам писемності України 15 — 18 ст.: «Матеріали з історії південно-руського письма в XV — XVIII століттях», «Палеографічний ізборник» (в. 1, 1899), «Метричний метод у палеографії» (1905), «Чи дійшло до нас в оригіналі Пересопницьке Євангеліє (про оригінальність цього Євангелія)». Основна праця з філігранології — «Водяні знаки на папері українських документів XVI і XVII вв. (1566 — 1651)» (1923, у співавт. з О. Вітвіцькою). Бібліографія праць К. міститься в його кн. «Звіринецькі печери в Києві: Їхня давність і святість» (1914). За ред. К. вийшли «Сочинения и письма П. А. Кулиша» в 5 томах (К., 1908 — 10). Частина архіву зберіг. в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Портрет с. 391.

Літ.: Невидані спомини І. М. Каманіна про В. Б Антоновича. «Україна», 1928, № 6.

С. А. Гальченко.


КАМБОДЖІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народу Камбоджі кхмер. мовою. Перші відомі пам’ятки К. л. — написи санскритом на стінах храмів (2 ст.). Написи давньокхмер. мовою відомі з 7 ст. Літ. спадщина 9 — 13 ст. представлена написами на кам’яних плитах санскритом (у вірш. формі) і давньокхмер. мовою. Особливості розвитку К. л. в ангкорський період (9 — серед. 15 ст.) пов’язані з розквітом кхмер. культури та впливом на неї брахманізму і буддизму. Л-ра цієї доби створена на санскриті, містить романтичні описи подвигів видатних людей і богів (письменники Яшоварман II, Кавішвара, Йокіндра, Субхадра). Перший вірш. текст давньокхмер. мовою (14 ст.) належить поетові Тьєй Нону. Деякі твори (буддійський канон «Тіпітака», зб. оповідей про минулі народження Будди тощо) написано мовою палі. Значним явищем л-ри 15 ст. є нар. поема «Тум і Теау» (записана й опрацьована в 19 ст.) — про траг. кохання юнака й дівчини. Найвидатніший твір післяангкорського періоду (серед. 15 — серед. 19 ст.) — епос «Реамкер» за мотивами давньоінд. «Рамаяни». Літ. процес 19 ст. характеризується дедалі більшою увагою до внутр. світу людини, її переживань. На поч. 19 ст. припадає творчість короля Анг Дуонга. автора поеми «Какей». У К. л. періоду франц. колон. панування (серед. 19 ст. — 1953) переважає поезія з характерно фольклор. рисами. Один з найкращих творів кін. 19 — 1-ї пол. 20 ст. — поема «Листя оцвітини банана» Бамрає Утей Нгинга, в основі якої лежать давні перекази. У 30 — 40-х pp. з’явилися перші повісті гуманіст. спрямування «Пайлінська троянда»: Ньок Тхаєма (1936), «Сопхат» Рим Кіна (1938), «Зів’яла квітка» Ну Хатя (1947). Розробляються теми боротьби з феод. пережитками, у той же час в л-рі помітний вплив франц. романтизму. Після здобуття країною незалежності (1953) створено Асоціацію кхмерських письменників (1955). Почали розвиватися публіцистика, літературознавство, критика. Прозаїки Тіу Оль, Хель Сумпха, Суон Сорен, Ноп Саван, поети Хенг Ян, Дуть Садін, Кенг Бансак та інші порушують важливі соціальні проблеми. Просвітительськими ідеями позначена творчість Кім Саета. Режим масового терору (1975 — 79), протягом якого фізично винищено багато письменників, зруйновано нац. культурні традиції і надбання, згубно вплинув на К. л. Повалення злочинної кліки і проголошення Народної Республіки Кампучії (січень 1979, з квітня 1989 — Камбоджа) сприяли відродженню культур. життя. У 80-х pp. камбодж. письменники розробляють нові літ. теми і жанри, опрацьовують кращі зразки усної нар. творчості.

Літ.: Осипов Ю. М. Литературы Индокитая. Л., 1980.

В. І. Романець.


КАМЕЛІС Йосиф де (1641 — 1706, м. Пряшів, тепер ЧСФР) — освітній і церк. діяч Закарпаття. За походженням грек. Працював у Ватікан. б-ці. У 1690 — 1706 був уніатським єпископом у Мукачеві. Його заходами вийшли (у друкарні Трнавського єзуїтського ун-ту, Словаччина) перші друковані книги для закарп. українців. «Катехізис» (1698), перекладений з лат. на словеноруську мову («простим діалектом ведлуг понятія народу») галицьким священиком Іваном Корницьким, і «Буквар языка славенська» (1699) — перший закарп. укр. буквар.

Літ.: Мишанич О. В. Література Закарпаття XVII — XVIII століть. К., 1964; Мольнар М. Словаки і українці. Пряшів, 1965; Микитась В. Л. Давня література Закарпаття. Львів, 1969.

О. В. Мишанич.


КАМЕНАЦІ Ованес (pp. та мм. н. і см. невід.) — вірм. історик 17 ст. Жив у Кам’янці-Подільському. Автор «Історії Хотинської війни» (1627), в якій докладно, день за днем, описав битву під Хотином 1621, де об’єднане польс.-укр. військо зупинило тур. навалу. З симпатією змалював укр. козаків на чолі з гетьманом П. Сагайдачним, їхню мужність, стійкість і винахідливість. Написана К. давньовірм. мовою (грабаром) на основі свідчень очевидців і тогочас. документів. «Історія Хотинської війни» — важливе джерело для вивчення історії України та сусідніх з нею народів.

О. І. Божко.


КАМЕНЄВА Тетяна Нилівна [2(15).II 1909, м. Самара — 10.III 1985, Москва] — російський радянський бібліограф та історик книги. Закінчила 1950 Моск. обл. пед. ін-т. Працювала в Держ. б-ці СРСР ім. В. І. Леніна, де вивчала стародруки, у т. ч. українські. Осн. праці: «Черниговская типография, ее деятельность и издания (XVII — XVIII вв.)». В кн.: «Труды Государственной библиотеки СССР имени В. И. Ленина», 1959, № 3; «Украинские книги кирилловской печати XVI — XVIII вв.». В кн.: «Каталог изданий, хранящихся в Государственной библиотеке СССР имени В. И. Ленина», в. 1 — 2. М., 1976 — 81 (успівавт.).

Ю. А. Лабинцев.


КАМЕНКОВИЧ (справж. прізв. — Хачатурян; псевд. — З. Карінян, Зоя Ковальчук) Златослава Зальмонівна (1.III 1915, Сімферополь — 4.II 1989, Львів) — рос. рад. письменниця Член КПРС з 1938. Навчалася 1939 — 41 в Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Жила на Україні. Автор роману-дилогії «Таємниця Високого замку» (1958 — 83), в якому показала долю дітей в часи соціальних потрясінь і роки Великої Вітчизн. війни. Романи «Передгроззя» (1958, у співавт.), «Ніч без права на сон» (1980), «Кров на каменях» (1983) та ін. — про нац.-визв. та революц. рухи кін. 19 — поч. 20 ст. на Зх. Україні. Писала також оповідання, повісті, п’єси. Окремі твори К. переклали М. Бірюков та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Хлопчики з Княжої гори. Львів, 1949; Передгроззя. К., 1958 [у співавт.]; Скрипка Кірова. «Жовтень», 1969, № 4; Подарунок. «Жовтень», 1970, № 5.

Літ.: Ящук П. Романтика подвига. В кн.: Каменкович З. Тайна Високого замка. Львов, 1988; Златослава Каменкович. «Літературна Україна», 1989, 16 лютого.

Г. В. Ляшенко.


КАМЕНСЬКИЙ Василь Васильович [5(17).IV 1884, побл. Пермі — 11.XI 1961, Москва] — рос. рад. письменник. Працював конторником в управлінні Перм. залізниці, був актором мандр. труп. За участь у політ. страйку 1905 був арештований. З 1907 вчився на Вищих сільськогосп. курсах у Петербурзі. Один з перших рос. пілотів. Пробував сили в малярстві. Належав до футуристів. Перший значний твір — лірич. повість «Землянка» (1911). Вірші збірок «Танго з коровами. Залізобетонні поеми» (1914), «Дівчата босоніж» (1916), «Звучаль веснеянки» (1918) позначені екстравагантністю футуристич. словотворчості. Поеми «Серце народне — Стенька Разін» (1918; 2-а ред. «Степан Разін», 1929), «Омелян Пугачов» (1931) та «Іван Болотников» (1934) становлять ориг. за образно-пісенною стилістикою трилогію про вождів нар.-визв. рухів. Ін. твори — роман «Стенька Разін» (1916; 2-а ред. «Степан Разін», 1928), п’єса «Стенька Разін» (1919), поеми «Цувамма» (1920), «Юність Маяковського» (1931), «1905-й», «Поема про Каму» (обидві — 1934), авантюрно-філос. повість «27 пригод Хорта Джойса» (1924), роман «Пушкін і Дантес» (1928), книги нарисів і мемуарів («Його — моя біографія великого футуриста», 1918; «Літо на Кам’янці», 1929; «Життя з Маяковським», 1940).

Тв.: Стихотворения и поэмы. М. — Л. 1966; Путь энтузиаста. Пермь, 1968; Стихи. М., 1977; Степан Разин. М., 1980; Стихи. Поэмы. Пермь, 1981; Жить чудесно! Пермь, 1984.

Літ.: Чуковский К. Василий Каменский. В кн.: Футуристы. Пг., 1922; Шарц О. Поет-авіатор. «Дніпро», 1962, № 3; Гинц С. М. Василий Каменский. Пермь, 1984; Русские советские писатели. Поэты. Биобиблиографический указатель, т. 10. М., 1987.

Н. В. Костенко.


КАМЕНЮК Михайло Феодосійович (10.XI 1948, с. Григорівна, тепер Могилів-Подільського р-ну Вінн. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1978. Закінчив 1971 Вінн. пед. ін-т. В 1969 — 86 працював у пресі. З 1986 очолює Вінн. орг-цію СПУ. Друкується з 1963. Автор збірок «Чотири струни» (1971), «Брати по вогню» (1978), «Дихання ріки» (1981), «Прямовисний вітер» (1984), «Чорнило для Геродота» (1985). Для лірики характерні пошуки нових форм вираження поетич. думки. В основу багатьох віршів покладено мотиви нар. творчості. Працює також у жанрі балади («Балада про григорівський оркестр», «Балада про повернення Кармалюка», «Оборона Буші», «Шансоньє» та ін.). На вірші К. композиторами Л. Дичко, Я. Поляхівським, В. Ткаченком створено пісні. Окремі твори перекладено рос., молд., каб., черкес., карач., балк., болг., польс. та ін. мовами.

Тв.: Спасівка. Одеса, 1990.

Літ.: Кацнельсон А. Перша книжка... Яка вона? «Друг читача», 1972, 6 липня; Бондар М. Свіже дихання ріки. «Молодь України», 1983, 6 січня; Складаний І. «Медами днів наповнювати соти». В кн.: Поезія, в. 2. К., 1986.

М. М. Потупейко.


«КАМЕНЯР» — респ. вид-во системи Держкомвидаву УРСР. Засн. 1939 як книжкова редакція львів. обласної газ. «Вільна Україна». 1940 перетворене в обл. вид-во «Вільна Україна», на базі якого 1950 організоване Львів. обл. книжково-журн. вид-во. З 1964 — респ. вид-во «Каменяр». Поширює свою діяльність на Волин., Львів., Ровен., Терноп. і Хмельн. області. Випускає наук.-популярну, сусп.-політ., виробн., дит., турист. і краєзнавчу л-ру. Чільне місце займає розділ худож. л-ри. Спільно з вид-вом «Карпати» з 1979 видає б-ку «Карпати», в якій друкуються кращі твори укр. письменників (І. Франка, О. Кобилянської, С. Тудора, Я. Галана, П. Козланюка, В. Гжицького, Р. Федоріва та ін.). У «К.» вперше надр. твори С. Тудора («День отця Сойки»), Я. Галана («Під золотим орлом»), О. Гаврилюка («Береза»), Я. Кондри («Поезії»), П. Козланюка («Юрко Крук»), Ю. Мельничука («Ярослав Галан»), Ірини Вільде («Сестри Річинські»), Григорія Тютюнника («Хмарка сонця не заступить»), Р. Іваничука («Вода з каменю»), Р. Федоріва («Сліди на скелях»), Т. Мигаля («На бистрині»), М. Рудницького («Письменники зблизька»), Д. Павличка («Любов і ненависть»), Р. Лубківського («Зачудовані олені»), М. Ільницького («Земні артерії») та ін. Твори Ірини Вільде, Р. Іваничука, Д. Павличка були згодом відзначені Держ. премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. 1960 — 63 «К.» видав серію «На добрий вечір» (понад 20 випусків), в якій надр. збірки новел та оповідань «Маша з Верховини» О. Гончара, «На зеленій Буковині» Ю. Яновського, «Березовий сік» М. Стельмаха, «Цілина» Я. Галана, «Помста» В. Гжицького, «Було і мені сімнадцять» П. Інгульського, «Вино з троянд» B. Симоненка та ін. Видано переклади ряду творів, зокрема — з польської («Райдуга» і «Просто любов» В. Василевської, «Катар» C. Лема), чес. («Чорне сонцестояння» К. Ярункової, «Емігранти» Л. Юрика), болг. («Три самітники» Б. Райнова) та нім. («Райдуга» Б. Апіца) мов. Нагород. Почес. грамотою Президії Верх. Ради УРСР (1969).

Літ.: Гнатюк Д. Книговидавнича справа на Україні в післявоєнні роки. К., 1965; Воловець Л. «Каменяр» — найменшим друзям. В кн.: Література. Діти. Час, в. 11. К., 1986: Видавництво «Каменяр». 1939 — 1989. Бібліографічний покажчик. Львів, 1989.

М. В. Нечай.


«КАМЕНЯРІ» — газета українського учительства Буковини. Виходила 1909 — 14 в с. Мамаївці, тепер Кіцманського р-ну Чернівецької області, 1921 — 22 — в Чернівцях; періодичність — двічі-тричі на місяць. Редагували газету громадсько-культурні діячі І. Карбулицький та Ом. Іваницький (1909 — 14), І. Данилевич (1921 — 22). Видання вміщувало здебільшого статті (Д. Макогона, І. Карбулицького та ін.) на пед. теми, про становище укр. учителів і шкіл на Буковині в умовах цісарської Австро-Угорщини та боярської Румунії. Опубл. також статті про Т. Шевченка, Б. Грінченка, М. Павлика, М. Коцюбинського, О. Кобилянську, Л. Толстого; худож. твори (вірші, оповідання, п’єси Д. Макогона, І. Карбулицького, О. Вільшини).

Літ.: Літературна Буковина. К., 1966.

М. І. Юрійчук.


КАМЕРУНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Камеруну. Розвивається переважно франц., меншою мірою (на території Зх. Камеруну) — англ. мовами. Донедавна нац. мовами існувала лише у фольклор. формах (легенди, казки, пісні тощо). На поч. 20 ст. була спроба створити ориг. писемність мовою бамум, л-ра цією мовою розвитку не набула. З 30-х pp. епізодично з’являються твори місцевими мовами, гол. чин. фольклор. характеру. Перші етногр. нариси й записи фольклору, здійснені франц. мовою, належать до 20-х pp.

Становлення сучас. К. л. почалося в 50-х pp., в ході нац.-визв. боротьби проти франц. і англ. колонізаторів. На основі нар. пісенної творчості формується поезія (зб. «Камерун! Камерун!» Е. Епанья Иондо, 1955, опубл. 1960). Гол. тема поетич. творчості Ф. Сенга-Кюо (збірки «Квіти з латериту» і «Червоні години», обидві — 1954) — боротьба за нац. визволення. Непримиренністю до колоніалізму та архаїч. форм сусп. життя позначена молода проза — повість «Африко, ми не знаємо тебе!» Б. Матіпа (1956), романи «Жорстоке місто» (1955), «Чудесне зцілення короля» (1958) і повість «Завершена місія» (1957) М. Беті. Найвищим досягненням камерун. антиколон. прози стали роман «Життя боя» і повість «Старий негр і медаль» Ф. Ойоно (обидва — 1956).

Проголошення незалежності країни (1960) активізує літ. творчість, виникає Асоціація камерун. поетів і прозаїків. 1965 видано антологію «Дев’ять камерунських поетів». Значний внесок у розвиток лірико-філос. поезії зробив С. М. Ено-Белінга, автор збірок «Негритянські маски» (1972), «Камерунські балади й пісні» (1974), «Пророцтво з Жоалю» і «Рівнодення» (обидві — 1975). З серед. 60-х pp. інтенсивно розвивається також новелістика. Викривальний характер мають збірки оповідань «Листи з моєї хатинки» (1964) і «Небилиці» (1971) Р. Філомбе, зб. новел «Літопис селища Мвутессі» Г. Ойоно-Мбіа (в. 1 — 3, 1971 — 72). Просвітительськими тенденціями пройняті романи Р. Філомбе («Сола, моя кохана», 1966) і Ж. Ж. Мокто («Роміту, моя чужоземка», 1971), соціально-критичними — Р. Ж. Меду Мвомо («Щоденник Фаліу», 1972) і П. Ндеді-Пенди («Сіть», 1971). Водночас у л-рі з’являються риси романтич. ідеалізації (в дусі негритюду) традиц. укладу афр. країн — романи «Син Агати Мудіо» (1967), «Лялька ашанті» (1973) і «Король Альбер з Еффіді» (1976) Ф. Бебея тощо. В романах «Пам’ятай Рубена» і «Перпетуя, або Звичка до знегод» (обидва — 1974) М. Беті аналізує складні соціальні конфлікти в історії країни напередодні і після здобуття нац. незалежності. З соціально-побутовими комедіями «До нових листів» (1970) і «Наша дочка не вийде заміж» (1971) виступив Г. Ойоно-Мбіа. Укр. мовою видано окр. книгою романи «Пам’ятай Рубена» і «Перпетуя, або Звичка до знегод» М. Беті (К., 1981). Вірші Е. Епанья йондо, М. С. Діпоко, Ф. Сенга-Кюо і Р. Філомбе ввійшли до антології «Поезія Африки» (К., 1983) та зб. світової поезії 20 ст. «Заграва» (К., 1989). Серед перекладачів К. л. — Ю. Калиниченко, М. Литвинець, О. Масикевич, Ю. Покальчук, Вс. Ткаченко, С. Ткаченко.

Літ.: Ивашева В. В. Проза Камеруна. В кн.: Ивашева В. В. Литература страв Западной Африки. Проза. М., 1967; Никифорова И. Д. О национальной специфике западноафриканских литератур. М., 1970; Покальчук Ю. Поезія, народжена свободою. «Всесвіт». 1973, № 9; Ляховская Н. Д. Литература Камеруна. В кн.: Развитие литературы в независимых странах Африки (60 — 70-е годы XX века). М., 1980; Писатели Камеруна. Биобиблиографический указатель за 1960 — 1980 гг. М., 1987.

С. І. Ткаченко.


КАМІЛАР (Camilar) Еусебіу (7.Х 1910, с. Удешті, тепер Сучавського повіту — 27.VIII 1965, Бухарест) — рум. письменник і перекладач, чл.-кор. Рум. академії з 1948. У збірках віршів «Поклик вододілів» і «Ноктюрни» (обидві — 1937) звучать протест проти соціальної несправедливості й заклик до боротьби за свободу. Тяжке життя рум. селян, їхні волелюбні устремління відобразив у романах «Кордун» (1942; укр. перекл. С. Яремського), «Загибель Солободи» (1943), «Отари» (1946), «Яр злодіїв» (1948) та зб. оповідань «Авізуха» (1945). Роман «Імла» (1949) — про події 2-ї світової війни. Повоєнному селу присвячено роман «Фундамент» (1951). П’єса «Вогні» (1945; у співавт. з дружиною, поетесою Магдою Ісанос) — про сел. повстання у 18 ст. Написав ряд книжок для дітей, перекладав з давньоінд., кит., лат. та рос. (О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Горького) л-р. У кн. «Героїчні оповідання» (1960) і зб. нарисів «Чарівність далечі» (1966) відобразив дружні взаємини між рум. та укр. народами. 1961 побував у Києві як учасник ювілейної десятої наук. шевченківської конференції, на якій виступив з промовою. Автор статей про Т. Шевченка («Син раба», «Незгасний вогонь», обидві — 1961) та І. Франка («Співець вільних вогнів», 1956).

Тв.: Укр. перекл. — Кордун. Бухарест, 1957; Із статті «Син раба». В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964; Рос. перекл. — Мгла. М., 1949; Долина Быстрицы. Бухарест, 1957; Над днепровскими кручами. В кн.: Шевченко и мировая культура. М., 1964.

Літ.: Романець О. Чуємо голос друга. «Літературна Україна», 1965, 14 вересня.

С. В. Семчинський.


КАМІННА Галина Олександрівна (1.II 1926, с. Гросулове, тепер смт Велика Михайлівна Одес. обл.) — рос. рад. поетеса. Учасниця Великої Вітчизн. війни. Закінчила 1963 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Живе на Україні. Автор лірич. збірок «Дорога до серця» (1960), «Назустріч сонцю і вітру» (1962), «Повний місяць» (1966), «Три сонця» (1967), «Слід оленя» (1968), «Відстані» (1969), «Кроки» (1971), «Вогню високого торкнусь» (1974), «Щастя живе в людині» (1976), «Зоряниця» (1979), «Тополина варта» (1981), «Красне літо» (1985); зб. повістей і оповідань «Гіркіше від полину» (1971). Пише для дітей — книжки віршів «Я її не ображала» (1956), «Небезпечна витівка» (1958), казок «Пригоди старої ляльки» (1964), «Буль і Топ» (1970). Значне місце в творчості К. посідають теми Вітчизни, вірності, моральної чистоти.

Літ.: Громова В. Стихи — свидетели живые. «Радуга», 1974, № 7; Палийчук Б. Слово боевой подруги. В кн.: Каменная Г. Красное лето. К., 1985.

А. І. Кацнельсон.


КАМІНСЬКИЙ Андрій Варфоломійович (псевд. і крипт. — А. К., К-ський, Підеша та ін.; 1873, с. Угнів, тепер місто Сокальського р-ну Львів. обл. — 1957, Марібор, СФРЮ) — укр. письменник і публіцист. Закінчивши філос. ф-т Львів. ун-ту та Рільничу академію в Бонні (Німеччина), 1903 — 04 вчителював у Коломийській гімназії. 1904 емігрував до США, з 1921 жив у Югославії. Автор прозового твору «Восток і Запад» (1903, з присвятою В. Стефанику і В. Морачевському) — складного за жанром, який І. Франко назвав «величною апокаліпсою»; тут виведено негативний тип галицького інтелігента-пристосуванця. За І. Франком, «в творі „Восток і Запад“ наша література здобула річ справді незвичайну, виїмкову, можна сказати, — неможливу ні в якій іншій літературі, так як ні в якій іншій суспільності неможливий тип, подібний до нашого рутенця найновішого фасону» (Франко І. Зібр. тв., т. 35. К., 1982, с. 204). У публіцистич. творах «З подорожі по Європі» (1901), «Універзитет через підписку» (1902) К. виступав за поліпшення освіти народу і відкриття укр. ун-тів у Галичині. З 20-х pp. примикав до «москвофілів», що зумовило відповідну еволюцію в його творчості. У працях «Галичина Піємонтом» (1924), «Народники й загальноруси» (1930), «Синтеза українства і руськости» обстоював слов’янофільство; в брошурі «Загадка України і Галичини» (1927) намагався применшити цінність творів І. Франка. Ратував за єдину слов’ян. державу від берегів Тихого океану до зх. кордонів колиш. Рос. імперії (розвідка «Мати Сарматія» 1931).

Літ.: Франко І. Східно-західні непорозуміння (З приводу книжки Підеші «Восток і Запад»). В кн.: Франко І. Я. Зібрання творів, т. 35. К., 1982; Далекий І. З вовостей нашей літератури. «Діло», 1903, № 239 — 240; Яричевський С. Найновіша українська повість. «Діло», 1903, № 169.

О. О. Дзьобан.


КАМІНЧУК Анатолій Семенович (19.II 1939, Київ) — укр. рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1975. Закінчив 1968 Київ. ун-т. Учителював на Житомирщині, був на видавничій роботі, з 1986 — зав. відділом журн. «Київ». Друкується з 1965. Лірика збірок «Свічадо» (1969), «Кленовий поріг» (1973), «Рілля» (1979), «Червона клечінь» (1986), «Хліб-сіль» (1988) близька до народнопісенних джерел, багатоманітна за жанрами і формами. У зб. оповідань та етюдів «Білий сніг кульбаб» (1985) К. опоетизував природу і трудівників укр. Полісся. Пише вірші для дітей: збірки «Ластівки» (1972), «Равлик-Павлик» (1974), «Дятликова школа» (1977), «Веселе полювання», «На варті миру» (обидві — 1982), «Льодохід» (1985), «Прапорець» (1986). Переклав поему «Мама і нейтронна бомба» Є. Євтушенка. Окремі вірші К. перекладено рос., білорус., молд., азерб., польс. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Трамвайчик. М., 1979.

Літ.: Головко Д. Над річкою Бережанкою. «Друг читача», 1986, 14 серпня.

М. І. Дубина.


КАМОЕНС (Камойнш; Camôes) Луїш ді (Луїс де; грудень 1524 або січень 1525, Лісабон — 10.VI 1580, там же) — португ. поет. Визначний представник л-ри епохи Відродження у Португалії. Закін. Коїмбрський ун-т. Служив при королів. дворі, за непокірливість був відданий у солдати; учасник мор. експедиції до Індії (1553 — 70). Автор драм. творів (комедії «Амфітріони» і «Філодемо», обидві опубл. 1587; п’єса «Король Селевк», опубл. 1645); лірич. віршів (у т. ч. 350 сонетів), позначених впливом поезій Петрарки. Світову славу принесла К. епічна поема «Лузіади» (опубл. 1572; складається з 10 пісень), присвячена історії мандрів Васко да Гами 1497 — 98 до Індії. Поему названо за ім’ям міфол. Луза, від якого, за легендою, походять португальці. У «Лузіадах» описано багато реальних подій і подробиць, майстерно поєднаних з міфол. елементами антич. сюжетів. Демокр. спрямованість твору зробила його нац. епосом. Поема закріпила норми португ. літ. мови, відіграла значну роль у формуванні реалістич. напряму в ренесансній поезії. Авторові «Лузіад» присвячено вірш «Смерть Камоенса» Л. Первомайського. Окремі сонети К. переклав Д. Павличко, поему «Лузіади» — М. Литвинець (вперше в світі здійснив повний її переклад).

Тв.: Укр. перекл. — Сонети. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Лузіади. К., 1987; Рос. перекл. — Лирика. М., 1980; Лузиады. — Сонеты. М., 1988.

Літ.: Жердинівська М. Луїс ді Камоенс. «Всесвіт», 1977, № 9; Гончар О. На землі Камоенса. В кн.: Камоенс Луїс де. Лузіади. К., 1987; Наливайко Д. Епопея Камоенса українською мовою. «Всесвіт», 1989, № 1.

М. І. Жердинівська.


КАМПАНА (Сатрапа) Діно (20.VIII 1885, м. Марраді, пров. Тоскана — 1.III 1932, с. Кастель-Пульчі побл. Флоренції) — італ. поет. Навчався 1903 — 04 в Болон. ун-ті; покинувши його, вів мандрівне життя, побував у багатьох країнах Європи та Америки. Обійшов, приставши до волоцюг, і увесь Пд. України, куди потрапив через Одесу. За роки бродяжництва вивчив кілька західноєвроп. та слов’ян. мов. Напередодні 1-ї світової війни повернувся до Флоренції. Останні 14 років перебував у психіатр, лікарні. Загальне визнання здобув 1928 після повторного вид. зб. віршів «Орфічні пісні» (1914). Тематичне тло поезії К. — фрагменти вражень, мінливі мрії, чарівні пейзажі тощо. Справив вплив на сучас. італ. поезію.

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Итальянская лирика. XX век. М., 1968.

І. В. Корунець.


КАМПАНЕЛЛА (Campanella) Томмазо (до постригу 1582 в ченці — Джованні Доменіко; 5.IX 1568, с. Стіло, Калабрія — 21.V 1639, Париж) — італ. філософ, письменник і політ. діяч. У Неаполі вступив до домінік. ордену; за філос. праці, в яких обстоював натурфілос. принципи, був звинувачений у єресі. Очолював у Калабрії змову проти ісп. панування, за що 1599 був кинутий до в’язниці. Звільнений 1629. У 1634 втік до Франції, де минули останні роки його життя. Автор численних творів лат. та італ. мовами з філософії, теології, астрономії, політики тощо. Світоглядові К. притаманні глибокі суперечності, зокрема вагання між реліг.-церк. догмами й новими науково-філос. теоріями. Найвідоміший твір — утопія «Місто Сонця» (1602, опубл. в автор. перекладі лат. мовою 1623, італ. мовою — 1904; укр. мовою переклали И. Кобів та Ю. Цимбалюк). Тут у формі розповіді мореплавця про досконалу громаду (в рамках всесв. теократії) К. виклав свої погляди на ідеальний сусп. лад, якому властиві комуністичні риси, і водночас висміяв вади тогочас. суспільства. Писав також ліричні вірші, сонети, канцони, мадригали (вид. 1622). У трактаті «Про іспанську монархію» (1636), аналізуючи політ. становище в Європі й характеризуючи Річ Посполиту як опору католицизму на сході континенту, зазначив (маючи на увазі визв. боротьбу укр. народу) фактичний розпад цієї держави на два супротивні реліг.політ. табори.

Тв.: Укр. перекл. — Місто сонця. В кн.: Мор Т. Утопія. — Кампанелла Т. Місто сонця. К., 1988; Рос. перекл. — Город солнца. М., 1954.

Літ.: Вольский С. Фома Кампанелла. М. — Л., 1925; Лафар П. Томас Кампанелла. М. — Л., 1926; Штекли А. Э. Кампанелла. М., 1966; Горфункель А. Х. Томмазо Кампанелла. М., 1969; Штекли А. Э. «Город солнца»; утопия и наука. М., 1978; Львов С. Л., Гражданин Города Солнца. М., 1981.

Д. С. Наливайко.


КАМППФ, Кримська асоціація молодих поетів пролетарського фронту. Засн. 1922 С. Щипачовим. Спершу діяла як літ. гурток, у листопаді 1923 перетворена на асоціацію. Складалася з початкуючих літераторів, об’єднаних навколо газ. «Красный Крым» (тепер «Кримська правда»), де опубл. маніфест асоціації (25.XI 1925). Дотримувалася ідейно-творчих принципів літ. орг-ції «Кузница». Виступала за розвиток нової рад. л-ри, проти декадентських, формалістичних тенденцій. Систематично друкувалися добірки і шпальти під рубриками «Поезія КАМППФ», «Пролетарська поезія». Видала дві збірки поезій С. Щипачова і колективну зб. «Поезія боротьби» (1924). У жовтні 1925, після переїзду С. Щипачова до Харкова, асоціація фактично припинила своє існування.

П. А. Дегтярьов.


КАМЮ (Camus) Альбер (7.XI 1913, м. Мондові, Алжір — 4.I 1960, м. Вільблевен, деп. Йонна, Франція) — франц. письменник, філософекзистенціаліст. Член ФКП (1934 — 37). Навчався 1932 — 36 в Оранському ун-ті (Алжір). 1938 перебрався до Франції. Під час гітлерів. окупації брав участь у Русі Опору. З 1945 — гол. редактор газ. «Combat» («Битва»). Повість «Сторонній» (1942), філос. есе «Міф про Сізіфа» (1942), драма «Непорозуміння» (1944) містять роздуми про смисл людського існування. Гол. герой драми «Калігула» (1944) втілює безмірну жорстокість, внаслідок якої гинуть невинні люди. Принцип боротьби з безглуздою дійсністю К. найповніше втілив у романі-притчі «Чума» (1947). У філос. есе «Бунтівна людина» (1951) показано історію й теорію бунту людини проти абсурдного життя. Автор повісті «Падіння» (1956), кн. оповідань «Вигнання і царство» (1957), зб. публіцистич. нарисів «Актуальне» (т. 1 — 3, 1950 — 58), Ідеї К. мали величезний вплив на зх. інтелігенцію. Літ.-художня творчість К. тісно пов’язана з екзистенціалізмом, що виявився також у його філос. есеїстиці. Філософія К. грунтується на пошуку сенсу буття людини в царині моралі. Згідно з К., життєві явища абсурдні самі по собі, смисл життя — у творчості. У творах К. діють два типи героїв: ті, що живуть напівсвідомо, відокремлено та небезпечно для себе й оточення; і ті, що переконані в потребі приходити на допомогу іншим. К. заперечував ідею нар. революції як ворожу свободі особи. На його думку, митець відповідальний перед своєю епохою й народом, проте він не може належати партіям чи класам. Стиль творів К. відзначається лаконізмом, ритмічністю і невимушеністю, композиційною врівноваженістю. Лауреат Нобелів. премії (1957). Окр. твори К. переклали А. Кущ (А. Перепадя), П. Таращук.

Тв.: Укр. перекл. — Міф про Сізіфа. — Листи до німецького друга. «Всесвіт», 1972, № 8; Калігула. «Всесвіт», 1988. № 7; Рос. перекл. — Посторонний. — Чума. — Падение. — Рассказы и эссе. М., 1988; Избранное. Минск, 1989; Сочинения. М., 1989.

Літ.: Затонський Д. Альбер Камю, або Перевернута трагедія. В кн.: Затонський Д. Про модернізм і модерністів. К., 1972; Великовский С. Грани «несчастного созаания». М., 1973; Райда К. Ірраціоналістичні примари буржуазної естетики. В кн.: Контрасти, в. 2. К., 1983; Білоцерківець Н. Воскресіння Калігули. «Всесвіт», 1988, № 7.

М. В. Якубяк.


«КАМ’ЯНЕЦЬКА ХРОНІКА» — найбільша з трьох істор. хронік (поряд з Венеціанською та Польською), укладених в 17 ст. кам’янець-подільськими вірменами братами Акопом та Аксентом. Початок і кінець написано західновірм. мовою, осн. частину — вірмено-кипчацькою. 1896 повн. опубл. Г. Алішаном у Венеції. «К. х.» відтворює гол. чин. події, що відбувалися у Кам’янці-Подільському, а також на Правобережній і Зх. Україні, в Польщі, Молдавії й Валахії з 1430 по 1652. Її осн. частина стосується періоду загострення польс.-тур. відносин, кульмінацією якого стали битва під Цецорою й Хотин, війна. У «К. х.» відображено участь укр. козацького війська у цих кампаніях під проводом гетьмана Бородавки, його страту, обрання гетьманом П. Сагайдачного та ін. події. Вірмено-кипчацьку частину тексту за 1620 — 21 опубл. в рос. (О. Гаркавця, 1984) та укр. (Я. Тучапського, 1985, з рос.) перекладах.

Літ.: Укр. перекл. — Кам’янецька хроніка. «Жовтень», 1985, №4; Рос. перекл. — «Каменецкая хроника». В кн.: Османская империя в первой четверти XVII века. М., 1984.

О. М. Гаркавець.


КАМ’ЯНЧАНИН Ісайя (світське ім’я — Яким, Іоаким; 1-а пол. 16 ст., м. Кам’янець-Подільський, тепер Хмельн. обл. — після 1592, ймовірно м. Ростов, тепер Яросл. обл.) — рос. і укр. культур.-осв. діяч, письменник і перекладач. Був високоосвіченою людиною. Деякий час жив у Молдавії, там, у Кипріановому монастирі, прийняв чернецтво. Повернувшись на Україну, жив у Києво-Печерській лаврі, потім перебрався до Вільна, де активно включився в діяльність літ.-культур. гуртка, до якого входили рос. емігранти Андрій Курбський і Артемій, укр. і білорус. магнати та урядовці Олельковичі-Слуцькі, Григорій Ходкевич, Михайло Гарабурда, Євстафій Волович, Костянтин Острозький (див. Волинські культурні осередки). 1561 К. виїхав до Москви в пошуках слов’ян. книг для видання та поширення їх на Україні й у Литві. Звинувачений у єресі, був засланий спершу до Вологди, потім до Ростова. Там прожив довгі роки, надсилаючи «на волю», зокрема цареві, листи-послання, що набули широкого розголосу в Росії, Білорусії, на Україні. Окремі місця з творів К. зустрічаються у листі Андрія Курбського до Івана Грозного (1564) та в «Букварях» Івана Федорова (1574, 1578). 1582 цар помилував К., але на батьківщину не відпустив. У Росії К. продовжував літ.-перекладацьку діяльність, підтримував зв’язки з укр. і білорус. культур. діячами. Відомі його листи з описом життя і подорожі до Москви (1560-і pp.), лист до Великого князя московського Івана Васильовича («ВЂрую же сице...»), плач з ростов. тюрми («Чъто любезна ми душе скорбиши і тужиш...», 1566) та «Жалоба», переклад Толкування Феофілакта Болгарського на Євангеліє Матфея, Марка і Луки (рукопис, т. 1 — 2, 1590), «Сказаніє вкратцЂ о великом преподобном отцЂ МаксимЂ ГрецЂ» (рукопис, не пізніше 1591). Полемічна спрямованість творчості К. дає підставу вважати його одним з перших укр., рос. і білорус. полемістів.

Вид.: [Твори]. В кн.: Українська література XIV — XVI ст. К., 1988.

Літ.: Абрамович Д. И. К литературной деятельности мниха Камянчанина Исайя. В кн.: Памятники древней письменности и искусства, в. 181. СПБ. 1913; Возняк М. С. Історія української літератури, т. 2, ч. 1, Львів, 1921; Колосова В. П. Ісайя Кам’якчанин у світлі російсько-українсько-білоруських культурних зв’язків другої половини XVI ст. В кн.: Прогресивна суспільно-політична думка в боротьбі проти феодальної реакції та католицько-уніатської експансії на Україні. Тези республіканської науково-теоретичної конференції 20 — 22 квітня 1988 року. Львів. 1988.

В. П. Колосова.


КАНАВСЬКИЙ Прокіп Феодосійович [27.V (8.VI) 1896, с. Бейзимівка, тепер Чуднівського р-ну Житом. обл. — 12.VII 1978, там же] — укр. рад. народний байкар. Учасник Великої Вітчизн. війни. Замолоду був наймитом у пана. У радянський час — колгоспник. Складав вірші, поеми про нелегке життя селян. Звеличував трударів («Дід Остап», «Мартин»), таврував паліїв війни («Лелека і Змія» та ін.). У байках і гуморесках висміював нероб та дармоїдів («Два плуги», «Бджола і Трутень»). Друкувався в пресі, колект. збірниках («Народні співці Радянської України», 1955, та ін.). 1960 вийшла зб. «Байкар Прокіп Канавський».

Літ.: Юрченко В. Від доброго серця. В кн.: Байкар Прокіп Канавський. К., 1960.

Г. Т. Рубай.


КАНАДА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народу канада (канара; осн. насел. шт. Карнатака, Пд. Індія). Одна з нац. л-р Індії. Створюється мовою канада. Має давні писемні традиції. На кам’яних плитах храмів збереглися численні написи, датовані прибл. 450. До 7 ст. відносять філос. твори Тумбулурачар’ї і Ш’ямакундачар’ї. Найдавнішою літ. пам’яткою, що дійшла до наших часів, є трактат про поетику «Шлях царя-поета» (825), приписуваний ученому й поетові Нріпатунгі. До 10 ст. належить творчість поетів Понни («Сказання про умиротворення»), Ранни («Переказ про Аджитанатху»), Пампи («Доблесний Арджуна», в основі поеми — сюжет «Махабгарати», та «Первісний переказ»), які наслідували традиції санскритської літератури. У 12 — 14 ст. К. л. стає різнобічнішою: з’являються нові жанри, зокрема чампу (поєднання віршів та прози), рагале (ліро-епічна поема), л-ра звільняється від впливу санскритизмів. Поети Басава, На ясена звертаються до живої нар. мови. У 12 ст. поет Басава, що став на чолі реліг.-реформат. руху вірашайва («героїчний шиваїзм», був спрямований проти брахманства і кастових упереджень), зображував повсякденне життя народу, в його творах звучали також мотиви соціальної критики. Визнаними поетами 15 — 16 ст. були Немічандра, Харіхара, Бгімакаві. У піснях і гімнах Пурандарадаси і Канакадаси порушувалася тема антифеод. руху. У 18 ст. стає популярним жанр нар. драми (якшагана), в осн. якого покладено нар. епічні перекази. Першим твором новочасної прози став роман на істор. тематику «Скринька з печаткою» Кемпунараяни (1823, в його основі — сюжет драми «Перстень Ракшаси» Вішакхадатта, 8 ст.). 1842 виходять перші газети мовою Канада «Канада самачара» («Новини Канада»), 1865 — «Карнатака пракашіке» («Світоч Карнатаки»), зароджується публіцистика. На межі 19 — 20 ст. посилюється інтерес до минулого країни, її культури. В антології «Поети Карнатаки» А. Нарасімхачар’ї (1907) зібрано найкращі зразки поезії 9 — 18 ст. Значну роль у становленні сучас. л-ри і мови відіграли Т-во л-ри Канада (засн. 1915), Майсурський ун-т (засн. 1916). На поч. 20 ст. дедалі частішають переклади з бенгальської, маратхі, телугу, англ. мов. Створюється й оригінальна проза, зокрема романи — істор. («Білий лотос» і «Розквіт Махараштри» Галаганатха) та соціальні («Індіра деві» Г. Венкатараї, 1899; «Махараджа Мадідунно» М. С. Путанне, 1911). Антиколон. боротьба, життя простого трудівника — у центрі романів «Вісники з небес» (1928) і «Барабан Чоми» (1933) Ш. Каранта. У жанрі роману працюють також А. Н. Крішнарая, Та Ра Су, К. Пураніка, У. Р. Анандамурті. Провідною в їхніх творах стає патріотич. тема. До жанру новели й оповідання звернулися Д. Панджа Мангешарая, К. Васудевачар’я, М. Венкатеш Айянгар, Г. Крішнарая, Горур, К. Бетагері, В. М. Джоші та ін. Значне місце в поезії посідає філос. та інтимна лірика (Д. Р Бендре, Г. Пай, В. К. Гокак, Д. С. Каркі, К. С. Нарасімхасвамі). У л-рі 60 — 70-х pp. важливу роль починає відігравати течія «бандайя», представники якої вважають л-ру засобом боротьби проти соціального зла, заперечують модернізм і формалістичні експерименти (Ч. Патіл, Б. Хінгаміре, Я. Чіттал та ін.). Розвивається сучас. драматургія (Бендре, Шріранга).

З укр. л-рою народ канада ознайомився через творчість Т. Шевченка. Поет Б. Хінгаміре переклав і видав 1979 кн. «Тарас Шевченко. Вибрані твори», куди увійшло 11 віршів Кобзаря [«Заповіт», «Садок вишневий коло хати», «Не женися на багатій», «Сон» («На панщині пшеницю жала») та ін.], опубл. есе «Поезія Тараса Шевченка, що надихала революцію» (1985). За мотивами творів укр. поета Б. Хінгаміре написав п’єси «Наймичка» (1986, за однойм. поемою; пост, самодіяльною трупою в с. Саванур штату Карнатака 2 травня 1986) та «Війна і кохання» (1987, за поемою «Катерина»).

Літ.: Серебряков И. Д. Литературы народов Индии. М., 1985; Письменники Індії про творчість Кобзаря. «Всесвіт», 1986. № 3; Фурніка В., Хоменко Б. «Заповіт» мовами народів Індії. «Прапор», 1987, № 8; Зінчук Л., Фурніка В. «Наймичка» під індійським небом. «Літературна Україна», 1987, 1 січня: Фурніка В. Кобзар за Гімалаями. Творчість Т. Г. Шевченка в Індії та Шрі Ланці. К., 1989.

І. Д. Серебряков, В. П. Фурніка.


КАНАДСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Канади. Розвивається переважно англ. і франц., а також укр.. шотл., ісл., ірл., угор., рос., ідиш та ін. мовами. Усна творчість корінного населення Канади — індіанців та інуїтів (ескімосів) — міфи, легенди, казки, пісні тощо — великою мірою зібрана і опубл. канад. англомов. письменниками (фольклорні збірки «„Пшенична богиня“ та інші казки індіанської Канади», «Корінні племена Канади», обидві — 1956, та ін.). Поетеса Полін Джонсон (індіанське ім’я Текагіонвейк) писала про життя індіанців, популяризувала їхні легенди. Становлять інтерес твори письменника з індіан. псевдонімом Сіра Сова (індіан. мовою Веша Куонезін; справж. — Джордж Стенсфелд Белані; кн. про тварин «Саджо та її бобри», 1935, та ін.) і письменника інуїта Маркузі («Гарпун мисливця», 1962).

Л-ра англійською мовою виникла у 2-й пол. 18 ст. після брит. колонізації. Перші англо-канад. письменники творили в руслі англ. літ. традицій. Біля витоків англоканад. л-ри — листи, щоденники, мемуари місіонерів і мандрівників. В епістол. стилі написано роман «Історія Емілі Монтег’ю» Ф. Брук (1769). У серії крутійських романів Т. Ч. Гелібертона про Сема Сліка, що став прообразом «дядечка Сема» («Годинникар, або Роздуми і вчинки Сема Сліка зі Сліквіля», 1836, та ін.), сатир. зображено побут колонізаторів. Під впливом англ. (В. Скотт) і амер. (Ф. Купер) роману написані істор. твори Дж. Річардсона (романи «Текумсе», 1828; «Вакуста», 1832). 60 — 70-і pp. 19 ст — період творення власне канад. англомовної л-ри. Канад. романтизм 19 ст. вирізнявся пошуками тем, що відбивали процес становлення молодої країни, її культури. У 80-х pp. формується школа поетів-романтиків, т. з. поетів Конфедерації (на чолі з Ч. Робертсом), до якої входили І. Кроуфорд, В. Б. Кармен, А. Лампмен, В. Кемпбелл, Полін Джонсон, Д. К. Скотт. У прозі, яка значною мірою поступалася поезії, проглядали консервативні тенденції: романи В. Кербі («Золотий пес», 1877), оповідання і романи Д. Паркер.

На зламі століть здобули визнання твори Е. Сетона-Томпсона — основоположника анімалістичного жанру в К. л. його послідовники — Ч. Робертс, В. А. Фрейзер, Сіра Сова та ін. Стали популярними сатир. новели і оповідання С. Б. Лікока. 1921 утв. Канад. асоціацію письменників, виходять друком перші антології, праці з історії К. л. Антивоєнні твори писав В. Макдональд (вірші «Пісня взаєморозуміння», 1913; «Волга», 1922). Простим трударям, мисливцям, рибалкам присвятив вірші і поеми Е. Дж. Претт, який виступив експериментатором у галузі поетич. форми, ввів нові оригінальні рими (поема «Титаник», 1926).. Соціальні теми порушує Д. Лайвсей, волелюбними мотивами пройняті вірші Дж. Уоллеса. Поезії Р. Данієлса, Д. Рефорда, Дж. Ріні позначені формальними пошуками в дусі «чистого мистецтва». Про відчуження людини та шляхи його подолання через осягнення соціальних ідей сучасності розповідають у своїх романах М. Келлеген («Ось моя кохана», 1934), Ф. Чайлд («Божі горобчики», 1937), А. Бейрд («Змарнована спадщина», 1939), Т. Аллан («Час кращої землі», 1939).

40 — 50-і pp. — новий етап в англоканад. прозі. Антимілітаристські, антифашист. романи створює М. Лаурі («Біля підніжжя вулкана», 1947) та ін. У творах поглиблюється тема людини і суспільства — романи С. Росса («Про мене і мій дім», 1941), Т. Редделла («Янкі його величності», 1942), В. Мітчелла, Г. Гарнера, Дж. Маршалла, М Лаурі, Е. Вілсон та ін. У романі «Дві самотності» (1945) Г. Макленнан порушує проблему взаємин англо- і франкоканадців. Його романи «Прірва» (1948) і «Син кожної людини» (1951) спрямовані проти традицій пуританства в канад. суспільстві. В центрі романів Г. Д. Картера — боротьба робітн. класу за свої соціальні права («Майбутнє за нас», 1950, та ін.). В романах Г. Мерфі («Уаса-Уаса», 1953), Е. Манстергельма («Вітер і карибу», 1953), Ф. Моуета («Люди краю оленів», 1952, і «Не кричи, вовки!», 1963) провідною стає тема захисту природи. Роль митця в сучасному суспільстві аналізує драматург, прозаїк і публіцист Р. Дейвіс.

У 60 — 80-х pp., з пожвавленням соціальних і духовних процесів у Канаді, частими виступами демокр. громадськості проти екон., ідеол. експансії з боку США, англоканад. л-ра збагатилася новими ідеями, досягла худож. зрілості. Сьогодні їй властивий напружений худож. пошук, прагнення до розробки найгостріших життєвих проблем. Виникає специфічний для К. л. жанр т. з. роману прерій, який передає настрої самотності, ізольованості людини в оточенні суворої природи, що є метафоричним аналогом людського суспільства (романи Дж. Риги «Голодні гори», 1960, і «Балада про збирача каміння», 1962). Проблему конфлікту «суспільство — творча особистість» порушує у своїй худож.-публіцист, кн. «Того літа в Парижі» М. Келлеген (1963). Істор. роман «Повсталий Квебек. Справа Гібора» Г. Буллера (1965) передає атмосферу сепаратистського руху в Квебеці. На важливості примирення й об’єднання англо- і франкоканадців наголошується в романах «Повернення сфінкса» Г. Макленнана (1967) і «Революційний сценарій» Б. Мура (1971). В ході індустріалізації, розвитку великих міст з’являється жанр т. з. урбаністичного роману (Р. Дейвіс, М. Келлеген).

Твори про корінних мешканців Канади сповнені співчуття і трагізму — романи «Чужинець з острова Барра» Ф. Бодсворта (1970), «Сварка на небі» Л. Бітті (1973), В. Мітчелла, Б. Вілсона. Життя індіанців та інуїтів як невід’ємна частина проблеми існування людської особистості у сучас. канад. суспільстві — в центрі романів «Літня спека» Дж. Бойла (1964), «Кам’яний ангел» М. Лоренс (1970), «Улюблена гра» Л. Коєна (1970), «П’ятий поза сценою» (1970), «Мантікора» (1972), «Світ чудес» (1975) і «Що закладено у фундамент» (1985) Р. Дейвіса, «Життя жінок і дівчат» Е. Манро (1971), «Посеред життя» (1973) і «Туристи» (1984) Р. Райта, «Погляд на поверхню» М. Етвуд (1973), «Самотній герой» Ф. Стенсона (1974), «Тихе і затишне місце» (1975) та «І знов до сонця» (1983) М. Келлегена, «В тіні стерв’ятника» Дж. Риги (1983), «Солоні води Місяця» Д. Френча (1985). Відчуження, внутрішня і зовнішня ізольованість героїв цих творів, пошук власного місця в житті поєднуються з прагненням захистити свою людську гідність. У цьому ж руслі розвиваються також нац. драматургія (п’єси Т. Макдоно, Р. Дейвіса та ін.) і поезія (антологія «Нові канадські поети», 1986).

Л-ра французькою мовою (переважно у пров. Квебек) сформувалася після колонізації Францією сх. районів Канади у 16 ст. Біля її витоків — хроніки, реліг. твори місіонерів-французів: Ж. Картьє (поч. 16 ст.), С. Шамплена (кін. 16 — поч. 17 ст.). Першою франкомовною письменницею, що нар. у Квебеку, була черниця М. Морен («Нотатки з монреальської лікарні», 17 ст., опубл. 1921). Утвердження 1763 англ. панування негативно позначилося на розвитку франкомовної л-ри. Її становлення тісно пов’язане з боротьбою франкоканадців за свої права, подоланням застиглих консерв.-патріарх. традицій і впливу катол. церкви.

30-і pp. 19 ст. характеризуються активною політ. діяльністю Л. Ж. Папіно і В. Маккензі, які боролися за об’єднання Верхньої (заселеної гол. чин. англоканадцями) і Нижньої (переважно франкоканадцями) Канади. Атмосфера цього часу виразно відбилася в романі «Вплив книги, або Шукач скарбу» Ф. О. де Гаспе-сина (1837). Вийшла друком перша вірш. збірка — «Послання, сатири, пісні, епіграми та інші поезії» М. Бібо (1830); була створена перша франкоканад. драма «Молодий Латур» А. Жерен-Лажуа (1844). Основоположниками жанру т. з. роману землі в К. л. виступили П. Лакомб («Батьківська земля», 1846) і П. О. Шово («Шарль Герен», 1853). Спираючись на досвід франц. історіогр. романтич. школи, Ф. К. Гарно написав епопею «Історія Канади з часу відкриття до наших днів» (т. 1 — 4, 1845 — 52). З 60-х pp. бере початок літ. рух — т. з. патріотична школа Квебека (на чолі з О. Ж. Кремазі), яка своїм гол. завданням вважала створення л-ри на основі традиції історії і фольклору франц. Канади. В романі «Стародавні канадці» Ф. О. де Гаспе-батька (1863), віршах Л. О. Фрешетта відбилася історія франц. Канади. В кін. 19 ст. поширюються реліг. та істор. твори (зокрема аббата А. Р. Касгрена, історіографа Е. Руа, який продовжив працю Ф. К. Гарно з історії Канади). 1895 виникла т. з. монреальська літ. школа, представники якої обходили патріотич. тематику, значну увагу приділяли вірш. формі; їхня поезія тяжіла до символізму й декадентства (твори Е. Неллігана).

На початку 20-го століття поступово розширюється коло проблем, які порушуються в прозі, посилюються реалістичні тенденції: романи Л. Емона («Марія Шапделен», 1916, про життя колоністів-піонерів), Ж. Ш. Харві («Напівцивілізовані», 1934, про моральний конформізм у суспільстві) та ін. Жанр т. з. роману землі репрезентує А. Рінке («30 арпанів», 1938). Здобули визнання твори письменників Д. Потвена, Л. Грулкса, Р. де Рокбрюна, Л. Бернара, К. Гріньйона, Л. П. Дерозьє, поезії А. Дероше, Р. Шокета, Ж. О. Лоранже. Поетом-символістом був Е. де Г. Сен-Дені Гарно, який поєднував мотиви траг. світовідчуття з пошуками внутр. гармонії. Л-ра 40 — 50-х pp. звернена до соціальних проблем. 1945 вийшов друком реалістич. роман «Випадкове щастя» Г. Руа, в якому широкого звучання набула тема антифашист. боротьби. Життю канад. селян присвячені романи «На чистій землі» (1942) і «Марі Дідас» (1947) Ж. Кевремона. Романи «Під схилом» (1944) та «Родина Плуфф» (1948) Р. Лемлена мають антиклерик. спрямування. Проблеми робітничих мас — у центрі роману «Вогонь в азбесті» Ж. Ж. Рішара (1956). Поглибленим психологізмом позначені романи Р. Шарбонно («Вони завоюють землю», 1941; «Мрії і дні», 1948), Р. Елі («Кінець мрій», 1950), Б. Бак («Двоє дверей... одна адреса», 1952), А. Жіру, А. Ланжевена. До боротьби за нац. гідність закликає Ю. Акен (роман «Найближчий епізод», 1963). У творах А. Ебер відбилися суперечності між внутр. світом людини і навкол. дійсністю (зб. «Вірші», 1960; романи «Камураска», 1970; «Навіжені Бассана», 1982, та ін.). Здобули визнання поезії Р. Жігера, Ж. Г. Пілона, Г. Мірона, Ж. Ено та ін., звернені до соціальних і національних проблем франкоканадців. Частина письменників наслідує амер. л-ру жахів (роман «Чарівний звір» М. К. Бле, 1959), деякі зазнали впливу франц. «нового роману»: «Дерев’яні кімнати» А. Ебер (1958), «Вигуки» С. Параді (1960), «Акваріум» Ж. Годбу (1962), «Інкубація» Ж. Бессетта (1965). Елементи соціальної сатири властиві романам «Ланцюг у парку» А. Ланжевена (1974), «Родина» Ж. Г. Карр’є (1977), «Еліза й багатий дядечко» А. Можор (1979), «Дитина з шостого поверху» П. Бійона (1982), «Розповідь про Салім» В. Л. Больє (1983), «Злочин Овідія Плуффа» Р. Лемлена (1983), «Корд-де-Буа» (1977) і «Візок Пелажі» (1983) А. Майє. Серед відомих драматургів — Г. Желін, П. Тупен, М. Дюбе та ін. У 70 — 80-і pp. канад. літературознавці Р. Сазерленд, П. Муазан та ін. досліджують процес проблемно-естетич. зближення англо- й франкомовної л-ри Канади. Ці питання висвітлює журн. «The Canadian Literature» («Канадська література»), що друкує матеріали, присвячені англомовній та франкомовній К. л.

Л-ра українською мовою започаткована в 90-і pp. 19 ст. у ході дедалі зростаючої імміграції українців до Канади. 1891 сюди прибуло двоє укр. селян — І. Пилипівський та В. Єленяк. До вересня 1939 в Канаді поселилося 237 тис. українців, переважна більшість іммігрантів походила з Галичини, Буковини, Закарпаття, Лемківщини і Волині. Нова хвиля імміграції з України була після 2-ї світової війни. Першим літописцем життя укр. канадців був К. Геник, друг І. Франка. Він розгорнув у Канаді широку культурно-осв. й громадську діяльність (його статті публікувалися з 1896 на сторінках укр. газет Галичини, США і Канади), 1903 К. Геник засн. у Вінніпезі Читальню ім. Т. Г. Шевченка. Перші оповідання під заголовком «Канадійська Русь. Подорожні вспомини» написав і видав 1897 Н. Дмитрів — редактор україномовної газ. «Свобода» (США); в них він показав побут укр. першопоселенців біля Вінніпегу і Калгарі. Перший вірш — «Канадійські емігранти» — належить І. Збуру (1898, опубл. в «Свободі» 1899). Початковий період україномовної К. л. (1897 — 1920) характеризується етнографізмом, близькістю до фольклору, осн. тематика — ностальгія, спогади про полишений рідний край: вірші Т. Федика, І. Збури, Д. Могилянки (справж. прізв. — Янда). Д. Рараговський, автор вірша «Гей, до бою!» (опубл. 1907 у газ. «Червоний прапор» — першій на амер. континенті укр. соціалістичній газеті) — представник пролет. поезії. 1908 у Вінніпезі вийшла перша зб. «Пісні про Канаду і Австрію», яку записав серед укр. поселенців та уклав Т. Федик. Реаліст. зображали побут українців, закликали до соціальної боротьби прозаїки С. Чернецький (оповідання «З глибини пропасті», 1900), Мирослав Стечишин (оповідання «Пілот Бут»; нарис «Смерть за 8-годинний день праці»), П. Крат (оповідання «Останнє ходження бога по землі», «Віджитки в людській натурі», «Візита „Червоної дружини“»), В. Кудрик (збірки оповідань «З Великоднем на волю», «Продав батька», «Козак Дорош»), І. Зелез (оповідання «Двояка подорож», «Цивілізація», «Заросла дорога»). П. Крат опубл. 1909 в Едмонтоні зб. «Соціалістичні пісні», в якій було вміщено «Інтернаціонал», імовірно, в його перекладі (перший переклад пролет. гімну укр. мовою).

Л-рі наступних десятиліть (1920 — 50) властиві розширення тематики, вищий худож. рівень. Пожвавленню літ. життя сприяло перебування в Канаді Івана Кулика (1923 — 27) та Мирослава Ірчана (1923 — 29). Актуальні соціальні мотиви зазвучали у віршах І. Ковальського, І. Микитина, Я. Манчурака, І. Петрука, А. Понура. Здобули визнання твори неоромантика І. Данильчука — поета ориг. образного світобачення (зб. «Світає день», 1929), О. Іваха, в чиїй поезії ліричний струмінь органічно поєднується з філософським (збірки «Бойова сурма України», 1931; поема про Г. Сковороду «Той, кого світ ловив, та не спіймав», 1932), Мирослава Ічнянського (справж. — Іван Кмета) — поета естетико-філос. напряму (збірки «Фрагменти», 1929; «Ліра емігранта», 1936). Пізнавальну та виховну вартість мала проза С. Пури, М. Поповича, Д. Гунькевича, М. Герасимчука і, особливо. М. Шатульського (оповідання «Забуті», «Янсон», нариси, памфлети). Значний здобуток прози цього періоду — соціологічна повість-трилогія І. Киріяка «Сини землі» (1939 — 45; скороч. англ. перекл. М. Лучковича 1959), в якій зображено життя укр. першопоселенців у пров. Альберта від 90-х pp. 19 ст. до поч. 2-ї світової війни. Життя у Канаді під час екон. кризи 30-х pp. зобразив О. Луговий (справж. прізв. — Овруцький-Швабе) у повісті «Безхатний» (1946); він писав також вірші і короткі оповідання. У драм. жанрі працював С. Ковбель, автор 17 п’єс (з них опубл. 6: «Дівочі мрії», «Вірна сестра то золото» та ін.).

Починаючи з 50-х pp. на авансцену виступили нові творчі сили. Л-ра цього періоду характеризується жанровим розмаїттям, самобутністю стильових манер, виявами модернізму. Серед поетів виділяється М. Мандрика (збірки «Золота осінь», 1958; «Радість», 1959; «Симфонія віків», 1961; «Сонцецвіт», 1965; «Вино життя», 1970; «Завершення літа», 1975; поеми «Мазепа», 1960, і «Канада», 1961) — автор багатьох інтимних поезій, віршів романтичного, філософського, ностальгічного характеру. Канад. тематиці присвячена повість «На твердій землі» У. Самчука (1967), що прибув до Канади 1950. Виразна індивідуальність Яра Славутича (справж. — Григорій Жученко) — автора поетич. збірок «Оаза» (1960), «Маєстат» (1962), «Трофеї» (1963), «Завойовники прерій» (1968; включено поему «Скарга» — про укр. громад. діяча в США Агапія Гончаренка), «Мудрощі мандрів» (1972), оповідної поеми «Моя доба» (625 октав, опубл. 1978).

Певний внесок в україномовну К. л. зробили Б. Олександрів (справж. прізв. — Грибинський) — автор збірок інтимної лірики «Туга за сонцем» (1967), «Колокруг» (1972), «Камінний берег» (1975), «Поворот по сліду» (1980), сатир. оповідань (збірки «Свирид Ломачка в Канаді», 1951; «Любов до ближнього», 1961); Б. Мазепа — любовна та пейзажна лірика (зб. «Зоряна даль», 1956, і «Полум’яні акорди», 1976), а також В. Скорупський — автор інтелектуал, поезії (зб. «Моя оселя», 1954; «В дорозі», 1957; «Без рідного порога», 1958; «Із джерела», 1961; «Над могилою», 1963; «Айстри не відцвіли», 1972; «Споконвічні луни», 1977). Оригінальністю відзначається поезія Л. Мурович (зб. «Піонери святої землі», 1969; «Жарп-таха», 1971; «Дерево рідного роду», 1984), яка широко використовує укр. міфологію, в багатьох її творах описується побут індіанців. У поезії виділяються модерністи О. Зуєвський (збірки «Золоті ворота», 1947; «Під знаком фенікса», 1958; «Голуб серед ательє», 1987), М. Царинник (поема «Коловорот», 1985), І. Макарик, Д. Струк; у прозі — Ф. Одрач, І. Боднарчук, О. Смотрич; у драмі — М. Ковшун; в есеїстиці — Юрій Клиновий (справж. прізв. — Стефаник, син В. Стефаника), якому належить зб «Моїм синам, моїм приятелям» (1981).

Укр. письменники в Канаді утворили літ. т-во, яке систематично публікує альм. «Слово» (з 1970, вийшло 12 випусків).У 1964 — 71 опубл. 5 книг альм. «Північне сяйво». 1935 В. Кіркконнел видав антологію поезії нац. меншостей Канади в англ. перекл. під заголовком «Канадські обертони», куди включив твори О. Іваха, І. Киріяка та ін. 1975 опубліковано «Антологію української поезії в Канаді. 1898 — 1973» (упорядник Яр Славутич). Засн. 1976 Канадський інститут українознавства (м. Едмонтон) сприяє розвитку літературознавства, дослідженню укр. л-ри в світовому контексті. 1987 цей ін-т видав зб. «Ярмарок» — англомовну антологію укр. л-ри в Канаді з часу 2-ї світової війни (упорядники — Я. Балан та Ю. Клиновий).

Укр. л-ру Канади, укр.-канад. культурні зв’язки широко опрацьовує П. Кравчук, активний діяч прогрес. руху в Канаді, керівник Товариства об’єднаних українських канадців (ТОУК) — у кількох своїх монографіях («Іван Франко серед канадських українців», 1960; «Шевченко в Канаді», 1961; «Українська література в Канаді», 1964; «Канадський друг Івана Франка», 1971), в укладених і прокоментованих ним збірках «Жіночі долі» (1973), «Наша сцена» (1981), численних статтях у канад. і рад. пресі. Глибокі дослідники — М. Мандрика (монографія англ. мовою «Історія української літератури в Канаді», 1968), Яр Славутич (монографія «Українська поезія в Канаді», 1976, укр. мовою; розвідка «Традиція та модернізм в українсько-канадській поезії», 1988, укр. мовою; «Рання українська література в Канаді», 1982, англ. мовою), він же укладач анотованих бібліографій укр. книжкових видань у Канаді (1984), Д. Струк (розвідка «Українська емігрантська література в Канаді», 1982, англ. мовою), В. Кіркконнел (ст. «Українська поезія в Канаді», 1934, англ. мовою; ст. «Українська література в Канаді», 1961, укр. мовою), а також В. Жила, М. Марунчак.

Укр. імміграція має вирішальний вплив на розвиток укр.-канад. літ. взаємозв’язків. Першими популяризаторами і перекладачами укр. худож. слова у Канаді були Ф. Г. Р. Лайвсей, А. Дж. Гантер, П. Канді, які, працюючи серед укр. іммігрантів, зацікавилися їхньою культурою, опанували укр. мову. Ф. Г. Р. Лайвсей переклала й упоряд. першу англомовну збірку «Пісні України з русинськими віршами» (1916), до якої включено народні пісні (історичні, обрядові, побутові) та вірші укр. поетів; здійснила переклад повісті «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка (1940), драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки (опубл. у зб. «Спів упродовж віків», 1981), До першого англомовного видання поезій Т. Шевченка у Канаді (під назвою «Кобзар України», 1922; факсимільне видання — 1961) увійшло 23 твори поета у перекл. А. Дж. Гантера; він же автор кількох статей про Т. Шевченка. Твори укр. письменників, зокрема Т. Шевченка, Марка Вовчка, О. Кобилянської й, особливо, І. Франка (збірки «Голос з України», 1932; «Вибрані поезії», 1948) та Лесі Українки (зб. «Дух пломеню», 1950) перекладав П. Канді.

У перекладацькому доробку К. Г. Андрусишина і В. Кіркконнела — антологія «Українські поети 1189 — 1962» (1963), що охоплює вісім століть укр. поезії від «Слова о полку Ігоревім» до нашого часу (загалом у ній представлена творчість 102 укр. поетів), та перше майже повне видання «Кобзаря» англ. мовою під наз. «Поетичні твори Тараса Шевченка. Кобзар». (1964). 1980 Канад. ін-т українознавства видав англомовну антологію літературознавчих та крит. праць з питань шевченкознавства «Шевченко і критики» (1861 — 1980) за ред. Ю. Луцького, який 1988 опубл. у власному англ. перекладі кн. «Життя Тараса Шевченка» П. Зайцева.

З перекладачів українського походження виділяються діяч робітн. руху в Канаді Дж. Вір (перекладач творів Т. Шевченка, І. Котляревського, Лесі Українки, І. Франка, М. Рильського та ін.), а також М. Скрипник (переклала твори 122 укр. авторів, у т. ч. О. Кобилянської, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, С. Васильченка, В. Стефаника та ін.). Їхня діяльність тісно пов’язана з рад. вид-вами, а також з період. виданням, що виходить у Торонто «The Ukrainian Canadian» («Український канадець»; з 1947 — до листопада 1968 — газета, пізніше — журнал), де друкуються переклади творів укр. письменників і статті про укр. л-ру.

Активним популяризатором української культури, зокрема л-ри, є також англомовний канадоамер. журн. «Forum» (вийшло 78 випусків; 77-й випуск повністю присв. Т. Шевченку, 1989). Укр. худож. слово перекладали О. Івах (англомовні збірки «Українські пісні і лірика», 1933; «Співаймо ж!», 1947), Б. Мельник (прозовий переклад Франкового «Лиса Микити», 1978), Н. Педан-Попіль (зб. «Українські народні оповідання» Марка Вовчка, 1983) та ін. Слов’янський, зокрема укр. фольклор Канади досліджує Я. Рудницький («Посібник з канадського слов’янського фольклору», 1961, англ. мовою), він же — автор «Етимологічного словника української мови» (1962 — 73) — першого слов’ян. етимологічного словника англ. мовою. Укр. шекспіріану досліджує О. Прокопів (кн. «Українські переклади Шекспірових сонетів», 1976, англ. мовою). 1987 опубліковано книгу «Українська шекспіріана на Заході» (упорядник Яр Славутич). Систематично відбуваються наук. сесії Українського шекспірівського т-ва в Канаді (ств. 1980). За ред. К. Біди 1968 вийшла друком двомовна антологія «Поезія сучасного Квебеку», в якій твори Р. Шокета, А. Гебер, А. Гранбуа, А. Піше, Р. Жігера та ін. подано в оригіналі (франц. мовою) та укр. перекл. Б. Олександріва, І. Качуровського, К. Дмитрика. 1989 опубл. бібліогр. покажчик «Українська література англійською і французькою мовами. Переклади і критичні праці (1950 — 1986)», укладений О. П’ясецькою. В канадських ун-тах діють відділи україністики, засновані укр. вченими: К. Г. Андрусишиним — у Саскачеванському (м. Саскатун, 1945), Я. Рудницьким — у Манітобському (м. Вінніпег, 1949), В. Кисілевським і К. Бідою — в Оттавському (1950), Ю. Луцьким — у Торонтському (1954), О. Старчуком — в Альбертському (м. Едмонтон, 1960) ун-тах. В англомовній літературі Канади є чимало творів, які показують побут і характер українців. Вперше українець як літ. персонаж з’явився у повісті «Чужинець» Ралфа Коннора (справж. — Чарлз Вільям Гордон; 1909), однак тут українців показано необ’єктивно, а інколи й спотворено. Чесними і працьовитими постають вони в творах ін. письменників. Це романи Ф. Ф. Грова («Плоди землі», 1933), М. Келлегена («Вони таки успадкують світ», 1935), А. Бейрд («Змарнована спадщина», 1939), Г. Д. Картера («Майбутнє за нас», 1950, і «Сини без батьків», 1955), Г. Руа («Маленький кулик», 1950, і «Вулиця Дешамбо», 1955), Дж. Мерлена («В обіймах смерті», 1964); повісті А. Сторея («Степові жнива», 1955), Е. Макміллан («Левко», 1956), Е. Джеймс («Шрами», 1958), Дж. Корніша («Ольга», 1959), Дж. Риги («Голодні гори», 1960, і «Балада про збирача каміння», 1962), зб. оповідань В. Палюка («Канадські козаки», 1943). Дж. Рига і В. Палюк — письменники укр. походження, і це певною мірою позначилось на їхній творчості. В. Лисенко в кн. нарисів «Люди в кожухах» (1947) стисло подала історію укр. імміграції до Канади від її початків до серед. 40-х pp. 20 ст. Це перший істор.-публіцист. твір англ. мовою про канадців укр. походження. У повісті «Жовті чобітки» (1954) В. Лисенко змалювала життя вихідців з Буковини в Канаді в 20 — 30-х pp. В її творах наведено чимало уривків з творів Т. Шевченка, ін. укр. поетів, укр. нар. пісень у перекл. О. Іваха, А. Дж. Гантера, Ф. Г. Р. Лайвсей. Докум. нариси «Вулиця, на якій я живу» М. Лазечко-Гаас (1976), «Це не були вулиці із золота» Г. Потребенко, «Всі бабині діти» М. Косташ (обидва — 1977), повість «Борозна виблискує» С. Слободян (1983), п’єса «Після похорону баби» Т. Галая (1986) — про життя укр. поселенців у Канаді, їхній внесок у культуру країни. Побуту першопоселенців присвячено й чимало сторінок автобіогр. кн. «Зі мною ще Хтось» В. Курилика (1973). Дж. Уоллес присвятив Т. Шевченку вірш «Шана канадця» (опубл. в англ. перекладі кн. «Шевченко в Канаді» П. Кравчука, 1961).

У Канаді встановлено чимало пам’ятників діячам укр. культури, з них три — дарунок укр. рад. народу: Т. Шевченку — в Палермо (1951, перший пам’ятник поетові на амер. континенті), В. Стефанику — в Едмонтоні (1971), Лесі Українці — в Саскатуні (1976). У Вінніпезі встановлено пам’ятники І. Франку (1956), Т. Шевченку і М. Шашкевичу (обидва — 1961), у Торонто — Лесі Українці (1975), 1987 в Саскатуні — Володимиру Великому. З 1952 діє Шевченка Т. Г. музей у Палермо, з 1956 — Франка І. Я. музей у Вінніпезі.

Канада, зокрема життя канадців укр. походження, висвітлюється у творчості багатьох письменників на Україні. Започаткували цю тему Мирослав Ірчан та І. Кулик. У публіцист. нарисах «За океан» (1924), «Канадська Україна» (1930), повісті «Карпатська ніч» (1924), оповіданнях «Бейбі» (1924), «Апостоли» і «Надії» (обидва — 1927) Мирослав Ірчан відобразив гірке життя першої генерації укр. іммігрантів. Його новели «Вуджена риба», «Смерть Асуара» (обидві — 1927) — про життя індіанців та інуїтів. Найвизначніші свої драм. твори — «Родина щіткарів», «Підземна Галичина», «Радій» — Мирослав Ірчан написав у Канаді. В оповіданні «ЕСКО» І. Кулик (вид. 1932) описав страйк канад. вуглекопів під проводом комуністів. Йому ж належить оповідання «Чотирнадцята люлька» (1930) про повстання індіанців і метисів на чолі з Л. Д. Рієлем. Природу Канади І. Кулик оспівує у поемі «Ніагара» (1925). 1946 у Канаді й США побував A. Малишко; враження від цієї подорожі відбилися у зб. «За синім морем» (1950). Канад. українцям адресовано вірші у збірках «Я — син України» (1958), «Пора любові» (1960) Р. Братуня. Його зб. «Батьківський заповіт» (1981) повністю на канад. тематику; в ній, зокрема, є поезії, присвячені визначному українському художникові в Канаді Василеві Курилику. Про Л. Д. Рієля йдеться в «Поемі про вічну надію» Р. Братуня. Про канад. робітн. клас поет пише у віршах «Пісня про вугілля», «Безробітний завод». Чимало лірич. і публіцист. віршів про Канаду в О. Підсухи (зб. «Канадський зошит», 1967). Укр. імміграції в Канаді B. Бровченко присвятив вірш. цикл «Громовиця Ніагари» (1981) і роман у віршах «Як Мамай до Канади їздив» (1984). З нотатками про подорож до Нового Світу «О, Канадо!» (1965) та «Океан» (1980) виступив В. Коротич. Перші укр. переклади з творів канад. авторів з’явилися 1911 — 19 у Києві: оповідання «Рогань. Історія гірського барана» і «Червоний комірець» (обидва — 1911, перекл. Ю. Будяка), «Сімейство лисів» (1914, перекл. Ю. Сірого), «Зайцеві пригоди» (1917, перекл. М. Кривинюка), «Бінго. Історія мого собаки» (1918, перекл. О. Кривинюк), «Сірий ведмідь Ваб» (1919, перекл. П. Макаренка) Е. Сетона-Томпсона, згодом вийшли його ж «Оповідання» («Дикі качки», «Чорний Рижак» та ін., 1924, перекл. М. Сірого та О. Вереса), «Пінистий, або Життя й пригоди Дика» (1936, перекл. В Купченка), «Маленькі дикуни» (1926, скороч. перекл. Е. Збарської; 1958, перекл. Л. Солонька), «Життєпис сірого медведя» (1937, перекл. П. Франка), «Вінніпезький вовк» (1970, перекл. Н. Боровик та ін.; 1983, перекл. Н. Кузнецової, І. Лещенка). Твори Е. Сетона-Томпсона вплинули на розвиток анімалістичної л-ри на Україні, зокрема на творчість В. Кархута (книжки нарисів з життя звірят «Гомін з-поза нас», 1933; «Поклик вільних», 1934). 1928 опубл. зб. оповідань «Діти диких звірів» Ч. Робертса (перекл. О. Матійченка). Відчутно активізуються літературні контакти України і Канади після 2-ї світової війни. Окремими виданнями вийшли романи Г. Д. Картера «Майбутнє за нас» (перекл. Н. Стешенко, 1955), «Сини без батьків» (перекл. А. Голосова та Ю. Іванова, 1959), М. Келлегена «Щастя знайдеш на небі» (перекл. В. Коробка та І. Лещенка, 1963), Дж. Риги «Балада про збирача каміння» і «Голодні гори» (перекл. П. Соколовського і М. Пінчевського, 1968), «В тіні стерв’ятника» (переклад Є. Крижевича, 1988), повісті «Прокляття могили вікінга» Ф. Моуета (переклад М. Пінчевського, 1983), «Гарпун мисливця» Маркузі (перекл. Я. Стельмаха, 1974), зб. оповідань Ч. Робертса «Повітряний цар» (переклад В. Коваля, Т. Діденко та І. Нечаєвої, 1960). 1984 опубл. зб. «Сучасна канадська повість», куди ввійшли твори Р. Карр’є («Немає вітчизни без діда», перекл. Г. Філіпчука), М. Лаурі («Лісова стежка до джерела», перекл. М. Габлевич), ірл. письменника Б. Мура, що тривалий час жив у Канаді («Як поталанило Рудому Коффі», перекл. Є. Крижевича). В перекл. С. Павличко 1981 вийшла кн. «Саджо та її бобри» Сірої Сови. 1962 у Львові опубл. вибрані поезії Полін Джонсон в оригіналі та укр. перекл. Д. Павличка, М. Коцюбинської, В. Глинчака. В. Губарця; тоді ж видано крит.-біогр. нарис М. Коцюбинської «Полін Джонсон». Чимало творів К. л. вміщено у «Всесвіті». Тут опубл. оповідання «Хуртовина» Ф. Ф. Грова (перекл. А. Стаховської, 1968, № 4), повість «714 кличе на допомогу» Дж. КаслаіА. Гейлі (перекл. А. Лєсної, 1968, № 9), роман «Велика вікторіанська колекція» Б. Мура (перекл. В. Корнієнка, 1981, № 5 — 6), оповідання «Володар снігів», «Як осліп Андре Малош», «Чужинець у Тарансеї», «Не вбивай білого вовка» та уривок з повісті «І жодна пташка не співала» Ф. Моуета (перекл. Л. Гончар, О. Тараненко, В. Мусієнка, М. Пінчевського, 1981, № 3), гумореску «А нам сидіти напроти» Е. Вілсон (перекл. В. Мусієнка, 1981. № 11), оповідання В. Д. Валгардсона «Милосердя», «Співвітчизники», «У Манітобі» та ін. (перекл. А. Муляра, 1985, № 7), нарис «Моє відкриття Америки» Ф. Моуета (перекл. В. Євтуха, О. Цветкова, 1986 № 7), п’єсу «Індіанець» (перекл. Л. Гончар, 1972, № 1) і поему «Воскресіння» (перекл. В. Бровченка, 1988, № 12) Дж. Риги, поезії Д. Лайвсей (перекл. В. Сулими і В. Коротича, 1976, № 9). Журнал умістив добірки сучас. франкоканад. поезії (А. Гранбуа, Р. Ланьє, А. Ебер та ін.) у перекл. В. Коптілова та Вс. Ткаченка (1976, № 9), англомовної (М. Етвуд, Б. Уорра та ін.) та франкомовної (Р. Ланьє, С. Рутьє, Г. Лапуента та ін.) канад. поезії — у перекл. О. Буценка, М. Саратовського, С. Ткаченка, О. Івасюк, Вс. Ткаченка (1984, № 5), ряд віршів інуїтів у перекл. Ю. Косача (1978, № 3). Окремі переклади надр. у журн. «Вітчизна», зокр. гумореску «Очікуючи вбивство» С. Б. Лікока (перекл. М. Маламеда, 1980, № 10). Проблеми розвитку канад. (у т. ч. укр.) л-ри, укр.-канад. літ. зв’язків досліджують Н. Овчаренко, Т. Назаренко, P. Зорівчак.

Літ.: Кравчук П. І. Тарас Шевченко в Канаді. К., 1961; Кравчук П. І. Українська література в Канаді. К., 1964; Кравчук П. І. Іван Франко серед канадських українців. Львів, 1966; Кравчук П. Українці в канадській літературі. «Всесвіт», 1967, № 2; Ванникова Н. И. Канадская литература на французском языке (1945 — 1965). М., 1969; Ерофеев В. В. Квебекский роман 70-х годов: истоки и тенденции. В кн.: Новые художественные тенденции в развитии реализма на Западе. 70-е годы. М., 1972; Голишева А. Метт, Едді й сотні тисяч інших. Тема робітничого класу в сучасному романі Канади. «Всесвіт», 1972, № 11; Голышева А. И. Современная англоканадская литература. М., 1973; Голишева А. Англо-канадська поезія наших днів. «Всесвіт», 1975. № 3; Кравчук П. І. Листи з Канади. К., 1976; Коптілов В. Із сучасної франкоканадської поезії. «Всесвіт», 1976, № 9; Голишева А. Англомовний канадський роман 70-х років. «Всесвіт», 1979, № 1; Кравчук П. Василь Касіян і Канада. «Всесвіт», 1979, № 10; Кравчук П. І. Сторінки історії та культурного життя канадських українців. «Радянське літературознавство», 1981, № 9; Кравчук П. Українці в Канаді. К., 1981; Овчаренко Н. Шлях до самоствердження (Нотатки про канадську прозу). «Всесвіт», 1981, № 9; Зорівчак Р. П. «Франко належить усім канадцям». «Жовтень», 1983, № 5; Овчаренко Н. Ф. Англоязычная проза Канады. К., 1983; Овчаренко Н. Ф. Українсько-канадські літературні зв’язки. К., 1984; Зорівчак Р. П. Твори Івана Франка на сторінках «The Ukrainian Canadian» (1947 — 1983). «Українське літературознавство», 1984, в. 42; Ткаченко В. Канадська поезія наших днів. «Всесвіт», 1984, № 5; Зорівчак Р. П. Твори Тараса Шевченка на сторінках «The Ukrainian Canadian» (1947 — 1983). «Теория и практика перевода», 1984, в. 11; Назаренко Т. Сучасні тенденції англомовної прози Канади. «Всесвіт», 1984, № 3; Назаренко Т. Два струмені єдиного потоку. «Всесвіт», 1985, № 10; Голишева А. Проблеми і здобутки (Канадський роман про другу світову війну). «Всесвіт», 1985, № 6; Назаренко Т. Сучасна жінка в дзеркалі англо-канадського роману. «Всесвіт», 1986, № 6; Грузин В. Фатум асиміляції чи боротьба за своєрідність? (Чому канадська письменниця Мирна Косташ згадала про своє походження). «Всесвіт», 1986, № 7; Жулинський М. «Українці в канадській літературі». «Літературна Україна», 1987, 30 квітня; Грузин В. Спростування аксіоми. Чому українська культура має всі підстави пишатися творчим доробком канадського письменника Джорджа Риги. «Всесвіт», 1988, № 12; Овчаренко Н. Ф. Українська література на канадській землі. В кн.: Українська література в загальнослов’янському і світовому контексті, т. 3. К., 1988; Зорівчак Р. П. Шевченко в англомовному світі. В кн.: Шевченко і світ. К., 1989; Кравчук П. Українці в Канаді (70 років діяльності Товариства об’єднаних українських канадців). «Прапор», 1989, № 7.

Н. Ф. Овчаренко, Р. П. Зорівчак.


КАНДИБА Олександр Іванович (1878 — 1944) — укр. поет. Див. Олесь Олександр.


КАНДІ (Candy) Персівал (26.V 1881, м. Ноттінгем, графство Ноттінгемшир, Великобританія — 20.V 1947, м. Вест Колінзвуд, шт. Нью-Джерсі, США) — канад. перекладач, популяризатор укр. л-ри. 1914 переїхав до США, 1918 — до Канади. З 1937 жив у США. Закін. Манітобський ун-т (Вінніпег). Будучи місіонером у м. Роланд (пров. Манітоба), спілкувався з укр. іммігрантами, став вивчати укр. мову та культуру. Перші переклади опубл. 1929 — 31 в журн. «The New Canadian» («Новий канадець»). К. — найвизначніший англомовний перекладач поезій І. Франка: поеми «Іван Вишенський», «Мойсей», «Панські жарти», «Смерть Каїна» (три останні переклав не повністю), 51 вірш із збірок «З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд» (опубл. у збірках «Голос з України», м. Роланд, 1932: «Іван Франко. Поет Західної України. Вибрані поезії», Нью-Йорк, 1948). Переклав 28 творів Лесі Українки, в т. ч. драм. поеми «Вавілонський полон», «На руїнах», «Адвокат Мартіан», драму «Бояриня», драму-феєрію «Лісова пісня», поезії «Contra spem spero!», «Слово, чому ти не твердая криця...», «Досвітні огні» та ін. (зб. «Дух пломеню», Нью-Йорк, 1950); поезії «Заповіт», «Ой три шляхи широкії» і «Марку Вовчку» Т. Шевченка (всі опубл. в періодиці); кілька оповідань Марка Вовчка («Чумак», «Сестра»), О. Кобилянської («Природа», «Битва»), М. Коцюбинського («Для загального добра»). Незавершеним залишився переклад повісті «В неділю рано зілля копала...» О. Кобилянської. К. склав граматику укр. мови для англомовного читача (неопубл.). Автор грунт. праць про життя й творчість І. Франка, Лесі Українки, Марка Вовчка.

Літ.: Зорівчак Р. Лесине слово в англійській одежі. «Всесвіт», 1971, № 2.

Р. П. Зорівчак.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.