[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 417-436.]

Попередня     Головна     Наступна





КАРЛОВИЧ (Karłowicz) Ян Александр (28.V 1836, с. Субортовичі, тепер Субартоніс Варенського району, Литва — 14.VI 1903, Варшава) — польс. мовознавець, фольклорист, етнограф і музикознавець, член Краків. АН з 1877. Закінчив 1857 Моск. ун-т. Навчався у Париз. ун-ті й Брюссел. консерваторії. Редактор (1888 — 99) наукового етногр.-фольклор. журн. «Wisla» (Варшава), до співробітництва в якому залучив І. Франка та М. Сумцова. Збирав і публікував польс., білорус., укр. фольклор. Автор праць з польс. фольклористики («Студії над змістом і формою польських народних пісень», 1882; «Систематика польських народних пісень», 1889 — 90, та ін.), у яких чимало використав укр. пісень, легенд, балад, казок, загадок тощо. Ініціатор видання, один з укладачів і гол. ред. «Словника польської мови» (т. 1 — 8, 1900 — 27), уклав «Словник польських говорів» (т. 1 — 6, 1900 — 11). К. належать також музикозн. праці («Нарис життя і творчості Станіслава Монюшка», 1884 — 85, та ін.). Виступав з рецензіями на укр. фольклорні видання М. Янчука, О. Кольберга та ін. Листувався з М. Сумцовим, І. Франком, М. Янчуком.

Літ.: Франко І. Галицьке краєзнавство. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 46. кн. 2 К., 1986.

Р. Ф. Кирчів.


КАРЛФЕЛЬДТ (Karlfeidt) Ерік Аксель (20.VII 1864, с. Фольчерна — 8.IV 1931, Стокгольм) — швед. поет, член Швед. королівської академії наук з 1904. Закін. Упсальський ун-т. Першою зб. «Пісні про дикий край і кохання» (1895) заявив себе як майстер пейзажної та інтимної лірики. У збірках «Пісні Фрідоліна» (1898) і «Фрідолінів сад утіх» (1901) створив образ ліричного героя, що втілює патріарх. сел. дух і традиції. Природу й нар. звичаї оспівує у збірках «Флора і Помона» (1906), «Флора і Беллона» (1918), «Осінній ріжок» (1927). Поезія К. відзначається мовним багатством, довершеністю форми. Автор літературозн. праць. Лауреат Нобелів. премії (1931).

Г. П. Кочур.


КАРМАНСЬКИЙ Петро Сильвестрович (псевд. — Петро Гіркий, Лесь Могильницький; 29.V 1878, м. Чеханів, теп. Цеханув, Польща — 16.IV 1956, Львів) — укр. рад. поет, перекладач. Навчався 1900 — 03 в Укр. богосл. колегії (Ватікан), закінчив 1907 Львів. ун-т. З 1910 жив (з перервами) у Канаді, Бразилії, Австрії. Редагував 1906 — 07 журн. «Світ», у 20-х pp. — журн. «Український хлібороб». Повернувся до Львова 1931. Після встановлення Рад. влади у зх. областях України викладав у Львів. ун-ті, 1944 — 46 — директор літ.-мемор. музею І. Франка у Львові. Друкувався з 1899. Належав до літ. об’єднання «Молода муза». Представник українського модернізму. Виступав у газ. «Діло», журн. «Літературно-науковий вістник», в альм. «Акорди» та ін. виданнях. Низка віршів із збірок «З теки самовбивці» (1899), «Ой люлі, смутку» (1906), «Блудні огні» (1907), «Пливем по морю тьми» (1909) позначена настроєм смутку, душевного самозаглиблення, елегійністю. Під час перебування в Канаді почав писати сатир. твори («Мавп’яче дзеркало»). 1918 у Львові вийшла зб. сатир. віршів «Al fresco», спрямована проти укр. псевдопатріотів, позначена гіркою самоіронією, сумом і болем за долю народу. Поезії, написані 1899 — 1941, склали зб. «До сонця» (1941). До зб. «Поеми» (1941) увійшли дві ліро-епічні поеми, присвячені Т. Шевченкові й І. Франкові. Зб. «На ясній дорозі» (1952) — про нове життя на західноукр. землях. Виступав з нарисами (збірка «Між рідними в Південній Америці», 1926, та ін.). Опубл. книги спогадів «Українська богема» (1936 — про «Молоду музу») і «Крізь темряву» (1956). Переклав разом з М. Рильським 1-у частину («Пекло») «Божественної комедії» Данте, окремі твори Гете, Де Амічіса та ін.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Молода муза. Антологія західноукраїнської поезії початку XX століття. К., 1989; Рос. перекл. — На светлом пути. К., 1952.

Літ.: Цьох й. На ясній дорозі. «Жовтень», 1952, № 12; Лисенко В. На ясній дорозі. «Вітчизна», 1953, № 4; Рильський М. Про поезію Петра Карманського. В кн.: Рильський М. Зібрання творів, т. 13. К., 1986.

О. К. Бабишкін.


«КАРМАНЬЙОЛА» (франц. carmagnole; вірогідно, назва походить від однойм. італ. міста) — франц. нар. революц. пісня-танець, що виникла в епоху Великої франц. революції (1792). Відзначається демократизмом, дотепністю. Під час революц. подій 1830, 1848 і Паризької комуни 1871 «К.» з новим текстом набула широкої популярності і до появи «Інтернаціоналу» була найулюбленішою піснею франц. робітників. На Україні «К.» переклав і обробив (опубл. у зб. «Масовий спів», 1921) композитор П. Козицький. 1931 «К.» переклав Борис Тен.

Вид.: Хрестоматія з історії західних літератур, т. 3, Х. — Одеса. 1931.

М. М. Сулима.


КАРМЕН (справж. прізв. — Коренман; криптоніми — К-н, Л. К., Л. О. К.) Лазар (Лев) Осипович [14(26).XII 1876, Одеса — 19.IV 1920, там же] — рос. письменник. Численні твори К. присвячені гол. чин. життю портової бідноти (збірки нарисів «У рідному гнізді», 1900; «На дні Одеси», «Діти — глухарі», обидві — 1904, та ін.), робітників гранітних кар’єрів (книги «Куля піднялася», 1903; «Квіти», 1909, та ін.), дрібних службовців (повість «Життя одеських прикажчиків», 1903), революц. подіям 1905, 1917 і часів громадян. війни (оповідання «Ріка скресла», 1906; «Потьомкінські дні», 1907; зб. оповідань «Під червоною зорею», 1919; «До сонця!», 1923). В оповіданні «Розміняли» (1917) звернувся до образу В. І. Леніна. 1919 К. був арештований денікінською контррозвідкою і підданий катуванням, що призвело до його передчасної смерті.

Тв.: Рассказы, т. 1. СПБ, 1909; Накануне. М. — Л., 1927; Рассказы. М., 1977.

Літ.: Островская Н. Бытописатель одесских «дикарей». В кн.: Максимові Горькому. Одеса. 1968; Катаев В. Л. О. Кармен (1876 — 1920). В кн.: Кармен Л. О. Рассказы. М., 1977; Семеновский О. Он видел небо в алмазах. В кн.: Семеновский О. Молдавская тетрадь. Кишинев, 1979.

Г. Д. Зленко.


КАРНАЙ Алі Магометович [справж. — Зулькарнаєв Імамгалі Мухаметдінович; 6(19).І 1904, с. Великі Шади, тепер Мішкинського р-ну — 16.VI 1943, поблизу Чернігова] — башк. рад. письменник. Член КПРС з 1940. Під час Великої Вітчизн. війни — редактор дивіз. газети, учасник визволення України, загинув у бою. Автор збірок оповідань «На повороті» (1928), «Безбожна країна» (1931), повісті «Вогні в степу» (1932) — про події Жовтн. революції, боротьбу молоді за нове життя на селі. Повість «Ми повернемося» (1940) — про боротьбу за Рад. владу в Башкири. Писав оповідання для дітей (зб. «Жайворонок», 1937). Переклав окремі твори О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Салтикова-Щедріна, М. Горького, І. Еренбурга, Р. Роллана та ін.

Тв.: Рос. перекл. — Жаворонок. Уфа, 1970; Мы вернемся. Уфа, 1984.

С. Г. Сафуанов.


КАРОНІН С. [справж. — Петропавловський Микола Єлпідифорович; 7(19).Х 1853, с. Покровка Бузулуцького пов. Самар. губ. — 12(24).V 1892, Саратов] — рос. письменник. Навчався в духовній семінарії, 1872 — 74 — у класич. гімназії. Учасник народниц. руху. Був арештований, відбував заслання у Сибіру. У творах К. відображені картини пореформеного життя рос. села, процес пролетаризації сел. мас («Оповідання про парашкинців», 1879 — 80; «Оповідання про дрібнички», 1881 — 83; повість «Знизу вгору», 1886), пошуки і настрої демокр. інтелігенції 80-х pp. (повісті «Мій світ», 1888; «Місця немає», 1889, укр. перекл. М. Пилинського та ін.).

Тв.: Рассказы, т. 1 — 3. М., 1890 — 91; Сочинения, т. 1 — 2. М., 1958; Повести и рассказы. Горький, 1983; Повесть, рассказы, очерки. Саратов, 1988; Укр. перекл. — Місця немає. К., 1936.

Літ.: Горький М. Н. Е. Каронин-Петропавловский. Б кн.: Горький М. Собрание сочинений, т. 10. М., 1951; Плеханов Г. С. Каронин. В кн.: Плеханов Г. Избранные философские произведения, т. 5. М., 1958; Спасибенко А. Н. Е. Петропавловский-Каронин. В кн.: Спасибенко А. П. Писатели-народники. М., 1968; Маевская Т. П. Идеи и образы русского народнического романа (70 — 80-е годы XIX в.). К., 1975.

Т. П. Маєвська.


«КАРПАТИ» — респ. вид-во системи Держком: преси УРСР. Засн. 1945 в Ужгороді як Закарп. книжково-газетне вид-во; з 1951 — Закарп. обласне книжково-журнальне вид-во; з 1964 — респ. вид-во «Карпати». Має редакцію л-ри молд. і рум. мовами в Чернівцях, Поширює свою діяльність на Закарп., Івано-Франк. та Чернів. області. Випускає сусп.-політ. і худож. (в т. ч. перекладну), виробн.-тех., сільськогосп., турист. та краєзнавчу л-ру укр., рос., угор., молд. мовами. У «К.» вперше видано переважну більшість творів письменників Закарпаття, Буковини і Прикарпаття: «Вибрані поезії» Д. Вакарова, «Верховинська поема», «Сонце над Тисою» Ю. Гойди, роман «Повінь» Ф. Потушняка, повісті «Наша сім’я» М. Томчанія, «Чайки летять на схід» І. Чендея, «Новий день» Ю. Мейгеша та ін. Спільно з вид-вом «Каменяр» з 1979 випускає б-ку «Карпати». З 1958 співробітничає з рядом вид-в Угорщини по випуску угор. мовою книг для УНР, з 1975 — вид-вом ім. Мадача (Братислава), з 1976 — Східно-Словацьким вид-вом (Кошице), з яким 1982 випущено укр. мовою зб. творів поетів Сх. Словаччини «Відкритий дім». 1985 у Східно-Словацькому вид-ві вийшло спільне видання — зб. оповідань письменників Закарпаття у перекладі словац. мовою «Сонце над Карпатами». Спільно з ін. вид-вами Рад. Союзу були випущені в укр. перекладі зб. віршів комі поетів «Пісні з-над Печори» (1975, разом з Комі книжковим вид-вом, Сиктивкар); антологія осет. поезії «З-під гірського неба» (1977, разом з вид-вом «Ир», Владикавказ) та ін. Вид. серія «Шкільна бібліотека». Нагород. орденом Дружби народів (1978), Почесною Грамотою Президії Верх. Ради УРСР (1975).

Літ.: Кирячок І. І. Преса і книга Радянського Закарпаття. В кн.: Українська книга. К. — Х., 1965; Гвардионов Б. А. Книги дружбы. К., 1980.

Б. О. Гвардіонов.


«КАРПАТИ» — літ.-худож. та громад.-політ. альманах. Див. «Радянське Закарпаття».


КАРПЕЛЕС (Karpeles) Густав (11.XI 1848, с. Айвановиць, Моравія — 1909, Берлін) — нім. історик л-ри, славіст, видавець. Вивчав теологію, герм. і слов’ян. л-ри в м. Бреслау (тепер Вроцлав, Польща). З 1871 у Берліні видавав журн. «Auf der Hohe» («На висоті»), з яким згодом підтримував зв’язок І. Франко. Автор праць з історії нім. та ін. л-р. У «Загальній історії літератури...» (т. 1 — 2, 1890 — 91) одним з перших нім. істориків л-ри подав стислий огляд укр. л-ри, де назвав Т. Шевченка пророком свого народу, підкреслював, що в його творчості втілено поезію України. В огляді писав також про І. Котляревського та Г. КвіткуОснов’яненка.

Тв.: Укр. перекл. — Із праці «Загальна історія літератури». В кн.- Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964.

Я. М. Погребенник.


КАРПЕНКА-КАРОГО І. К. ЗАПОВІДНИК-МУЗЕЙ «ХУТІР НАДІЯ», Тобілевича І. К. (Карпенка-Карого) заповідник-музей «Хутір Надія». Філіал Кіровоградського краєзнавчого музею. Створений 1956 на хуторі Надія (поблизу Кіровограда), заснованому І. К. Тобілевичем (Карпенком-Карим) 1871 і названому іменем дружини. До складу меморіальної садиби входять декоративний парк, сад, ставок, батькова хата, меморіальний будинок, відреставрований 1982. Побл. заповідника — Корлюгівське кладовище, де поховано драматурга. На території заповідника — пам’ятник драматургові (1969, скульптор О. Ковальов). З 1969 тут діє літ.-меморіальний музей. Експозиція налічує бл. 540 матеріалів, висвітлює життєвий і творчий шлях І. Карпенка-Карого, історію створення першої укр. профес. трупи, розкриває зв’язки укр. театру з рос. культурою. Окр. розділ присвячено вшануванню пам’яті драматурга, виданням його творів та постановці їх на сценах вітчизн. і зарубіж. театрів. Експонати розповідають також про численну родину Тобілевичів (М. Садовського, П. Саксаганського, М. Садовську та ін.), яка в різний час жила на хуторі. «Хутір Надія» є і пам’яткою садово-паркового мист-ва респ. значення. Серед реліквій — дуби та ін. дерева, посаджені відомими діячами укр. культури: М. Кропивницьким, М. Заньковецькою, Д. Мовою (Петровим), Л. Новиченком та ін.

Літ.: Смоленчук М. Хутір Надія. Дніпропетровськ, 1967; Топчій І. П. Хутір Надія Путівник. Дніпропетровськ, 1971; Левицький В. І. Хутір Надія. Путівник. Дніпропетровськ, 1978; Чабаненко В. В., Корзун І. М. Хутір Надія. К., 1982.

В. А Сердюк.


КАРПЕНКО Віталій Опанасович (3.III 1941, Київ) — укр. рад. письменник, критик, публіцист, канд. філол. наук з 1979. Член КПРС з 1961. З 1990 — народний депутат УРСР. Закінчив 1966 Київ. університет і 1979 — Академію сусп. наук при ЦК КПРС. Працював у редакціях газет на Миколаївщині, журн. «Комуніст України», був на парт. роботі, з 1985 — редактор газ. «Вечірній Київ». Автор збірок нарисів «Скарби південного степу» (1978), «Подорож на острови» (1979), «Люди і кораблі» (1980), худож.-докум. повістей «Крізь шторми» (1981), «Глибокий фарватер» (1986). Опубл. дослідження «Джерело життя і краси. Проблеми природи, людини, моральності в сучасній українській прозі» (1983), публіцистич. книжку «Правди про себе не злякаєтесь?» (1988), зб. нарисів «Японія в глянці і без нього», зб. есе і нарисів про письменників «Тут, біля самого моря...» (обидві — 1989) тощо.

Літ.: Мельник В. Природа, людина, мораль. «Літературна Україна», 1983. 19 травня; Качкан В. До глибин людської сутності. «Україна», 1987, № 32; Лобода І. Насамперед — людина. «Журналіст України». 1987, № 5.

В. П. Агєєва.


КАРПЕНКО Григорій (Грицько) Данилович (псевд. — Карпенко 2-й Г.; 1820, м. Васильків, тепер Київ. обл. — 17.X 1869) — укр. письменник. Брат С. Д. Карпенка. Разом з ним брав участь у випуску літ. збірників «Барвинок Украйны» і «Ландыши Киевской Украйны». Писав рос., укр. і польс. мовами. Автор повісті «Дмитро Войнаровський» (1845, з присвятою Г. Квітці-Основ’яненку), драми «Дмитрий Климовский» (1851), казки «Вовк і старий собака», віршів («И может быть я счастлив тем...», «Разговор злословия с развратом», «Дума»), байок («Осел», «Колода и сабля», «Осел и вол») та ін. творів.

Тв.: Сочинения Григория и Степана Карпенко на русском и малороссийском языках, т. 1 — 4. СПБ, 1860.

П. П. Ротач.


КАРПЕНКО Григорій Павлович (2.IV 1936, с. Чапаєвка, тепер Золотоніського р-ну Черкас. обл.) — укр. рад. письменник, перекладач Член КПРС з 1959. Закінчив 1960 Київ ун-т та 1978 — ВПШ (Київ). З 1960 працює у вид-ві «Дніпро» (з 1976 — зав. редакцією укр. рад. прози). Друкується з 1965. Написав худож.докум. повість «Полудень» (1977) — про трудівників сучас. села, а також ряд науковохудож. книжок для дітей: «Промінь-велетень» (1967), «До зустрічі в ефірі» (1973), «Від краплини» (1977), «Голубе плесо» (1979, у співавт.). Переклав романи «Небезпечна переправа» та «Золоті коні прокидаються» казахського письменника І. Єсенберліна (обидва — 1986).

Літ.: Медуниця М. Запах хліба. «Друг читача» 1977, 14 липня.

М. І. Дубина.


КАРПЕНКО Єлисей Андрійович (псевд. — Є. Карпенко-Український, Олег Азовський, Andreu Ira, Степовий гість, Шашура Олександра, Андрій Люшня та ін.; 11(23).VI 1882. м. Гуляйполе, тепер Запоріз. обл. — 24.XII 1933, Нью-Йорк) — укр. письменник, актор, театр. діяч у США. Член Компартії США з 1925. Закінчив церк.-парафіяльну школу в Гуляйполі. Наймитував, працював слюсарем на заводі, робітником сцени, актором мандрівної трупи. Перші поставлені на сцені п’єси К. «Неприкаяний батько, або Розбите щастя» (1907) та «Під терновим вінком» (1908) — на побутову тематику. У пізніших творах — комедіях «Полупанки» (1910) і «На шляху темряви» (1911), драмах «Під хвилею життя (малюнки в 5 діях з часів Молдавського господарства і преславного Запоріжжя)» (1910), «По дорозі в час» (1912), «Зійшло сонце та й захмарилось» (1915), «Зоря волі і правди» (1917) К. гостро критикував порядки цар. Росії, зображував боротьбу проти соціального і нац. гноблення. Під час громадян. війни разом з театром М. Садовського гастролював за кордоном. Протягом 1920 — 23 жив у Львові, Празі, Відні. Створив п’єси «Святого вечора», «Білі ночі», «Момот Нір», «Осінні згуки» (усі — 1920), «В долині сліз», «Едельвейс», «З глибини життя», «Благовіст» (усі — 1921). 1923 на пропозицію Укр. робітн. спілки виїхав до США, працював режисером Укр. робітн. драм. театру в Нью-Йорку, де поставив, зокрема, «Назара Стодолю» Т. Шевченка, «Мартина Борулю» І. Карпенка-Карого, «Дядю Ваню» А. Чехова, та ін. Написав п’єси «Похмура Америка» (1926), «Негритянська дівчина» (1927), «В наймах у Доробкевича», «Бунт», «Страчене життя» (усі — 1928), в яких засуджував расову дискримінацію в США. В драмах «Вуглекопи» (1929, з присвятою «Вуглекопам усього світу») та «На шляху до соціалізму» (1931, англ. мовою) втілив ідею пролетар. солідарності. К. належать повість «В степах», драм. поема «Земля» (журн. «Червоний шлях», 1927, № 3), статті про театр. мистецтво (журн. «Нова культура», 1924), Арістофана, М. Гоголя, А. Чехова, А. Дворжака та ін. Архів К. зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР та в Ленінгр. театр. б-ці ім. А. В. Луначарського.

Літ.: Діденко В. Єлисей Карпенко з Гуляйполя. «Літературна Україна», 1965, 21 грудня; Кравець Ю. Єлисей Карпенко — актор. драматург. «Україна», 1968, № 38; Коростильов В. Гуляйполе. Театр «Колізей». «Запорізька правда», 1989, 9 квітня.

Р Я. Пилипчук.


КАРПЕНКО Микола Іванович (14.VIII 1925, с. Вороньків, тепер Бориспільського р-ну Київ. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1949. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1959 ВПШ (Київ). Працював у пресі. У 1971 — 75 очолював Івано-Франк. орг-цію СПУ. Друкується з 1950. Автор збірок «Стежками юності» (1960), «Невідправлені листи» (1965), «Барви і звуки» (1968), «Озброєна муза» (1970), «Перевесло» (1975), «З висоти поля» (1978), «Блискавиці» (1984; премія ім. В. М. Сосюри, 1984), «З горобиної ночі» (1985). Теми нар. подвигу в роки Великої Вітчизн. війни, відповідальності митця перед народом і власного совістю — стрижневі в ліриці поета. Видав книжки сатири і гумору «Особиста каланча Гаврила Квача» (1963), «Скорочений Ціцерон» (1982), зб. нарисів «Довір’я» (1966) та ін. Для сатир. творів характерні саркастичні інтонації, соціальна гострота, філософічність. Окремі твори К. перекладено рос., білорус., молд., лит., вірм., азерб., казах., башк., угор., англ. мовами.

Тв.: Дієслово. К., 1980; Перед собою і людьми. К., 1988; Рос. перекл. — С высоты поля. М., 1983.

Літ.: Павличко Д. «Квітуча гілка з пахощами грому». В кн.: Павличко Д. Магістралями слова. К., 1977; Косяченко В. Прийнялося! В кн.: Косяченко В. Любов’ю окрилений сміх. К., 1985; Осадчук П. Висота, відстояна в бою. В кн.; Карпенко М. Вибране К., 1985.

Л. М. Скирда.


КАРПЕНКО Степан (Стецько) Данилович [псевд. — Палывода-Карпенко, Стецько Українець, Васильківець з-під Києва та ін.; 24.XII 1814 (5.I 1815), м. Васильків, тепер Київ. обл. — після 1886] — укр. письменник, актор, співак, композитор. Брат Г. Д. Карпенка. Закінчив 1828 Єлизаветград. повіт. уч-ще, навчався в Київ. гімназії. Склав екзамен на вчителя словесності, був домашнім учителем. Перебував на військовій службі, працював канцеляристом у судових установах. З 1839 — актор театрів у Києві, Полтаві, Мінську, Вільні, Петербурзі, Тамбові та ін. Разом з братом брав участь у випуску літ. збірників «Барвинок Украйны» та «Ландыши Киевской Украйны». Друкувався з 1831. Виступав у різних жанрах. Поезії поч. 30 — 40-х pp. позначені романтич. тенденціями. Соціальна спрямованість виразніше виявилася у віршах 40 — 50-х pp. «Слово до моїх дум», «Малороссийская дума», в автобіогр. вірші «Драматический артист» та ін., у сатир. поемі «Бурсак на вечорницях з досвітками» (1867). Деякі поезії написано рос. та польс. мовами. У повістях «Твардовський» (1833), «Прапрадід» (30-і pp.), «Плачевная участь Василькова» (1837), «Вечірні думки і мислі благочестивого чоловіка», «Жарти запорожця», «Шпак», «Повість про правду» (усі — 60-і pp.) розробляв в осн. фольклорноістор. сюжети. Роман «Горбатий, кривоногий, косий... Біс Дьяволович пан Асмодій і Варшавський студент пан Людвиг Карлович Яницький» (1860) був заборонений цензурою до друку за правдиве зображення тяжкого життя селян-кріпаків і критику жорстокості помішиків та чиновників. У драм. творах К. звернувся до теми істор. минулого Києва — «Орлосил и Седмигрома» (1833), «Изгнанник древних киевских жрецов» (1836), «Заложение города Києва». Романтичні картини з життя укр. села змальовані у п’єсах «Микола», «Твардовський» (за однойм. повістю) та ін. (30-і pp.). Реаліст. тенденції виявилися в комедіях «Тетяна Переяславка», «Суд і розправа пана Тисяцького» (обидві — 1861) та ін. Вперше інсценізував поему «Катерина» Т. Шевченка («Катерина Шевченкова», 1846). Автор кількох збірок пісень на власну музику — «Жаворонок киевских полей» (1852), «Васильківський соловей Київської України. Альбом малоросійський музикальний», «Либретто малороссийских, польских, чешских, молдавских, болгарских, сербских и червонорусских песен и романсов репертуара малороссийского певца С. Д. Палывода-Карпенка» (1858, 2-е вид. 1862) та ін. Його пісня «На захід сонце вже хилилось» (ін. назва «Про любов і кохання») стала народною. Був знайомий з Т. Шевченком, поклав на музику його вірш «Думка» («Тяжко-важко в світі жити»). Як співак у репертуарі мав понад 500 укр. нар. пісень і романсів; виступав на муз. вечорах і концертах Петербурга, Москви та ін. міст. Видав «Збірник пам’яток народної творчості в Північно-західному краї». Переклав поему «Чорногорці» І. Мажуранича (1867). К. належать статті «Малоросійська орфографія» (1858), «Про необхідність доповнення алфавіту російської мови і перебудування граматики» (1859), «Коротка моральна філософія» (1860) та ін.

Тв.: [Твори]. В кн.: Барвинок Украины. К., 1845; [Твори]. В кн.: Ландыши Киевской Украйны, кн. 1 — 3. СПБ, 1848 — 51; Сочинения Григория и Степана Карпенко на русском и малороссийском языках, т. 1 — 4. СПБ, 1860; Слово про мою щиросердечність до людей убогих... Переяслав, 1886.

П. О. Лобас.


КАРПЕНКО Фросина Андріївна [30.V(12.VI) 1905, с. Хороше, тепер Петропавлівського р-ну Дніпроп. обл.] — укр. рад. народна поетеса. Рано зосталася сиротою, виросла в наймах. Грамоти навчилася самотужки. За рад. часу — колгоспниця. Вірші почала складати з 12 років. Перші вірші К. з’явилися в пресі 1939. Учасниця респ. наради казкарів і колг. поетів 1940 в Києві. В роки Великої Вітчизн. війни — активна учасниця партизанського підпілля, складала пісні, сатир. вірші й частівки, в яких звучали патріотичні мотиви, заклики до боротьби проти окупантів. Автор збірок віршів «Розцвітає Україна» (1950), «Пісні мої, думки мої» (1960), гуморесок «А ви б умовчали?» (1964), оповідань «Хорошанські бувальщини» (1968), повісті «Гомін степу» (1986). Виступала в колект. збірниках «Народні співці Радянської України», «Українська народна поезія про Велику Вітчизняну війну» (обидва — 1955) тощо. Для поезії К. характерний зв’язок з нар. творчістю, чимало її віршів покладено на музику.

Тв.: Прощання з літом. К., 1975; Степова книга. К., 1989; Рос. перекл. — Расдветает Украина. М. 1958.

Г. Т. Рубай.


КАРПЕНКО-КАРИЙ [сценіч. і літературний псевд. Тобілевича Івана Карповича; ін. псевд. і крипт. — Гнат Карий, Неплюй, Тугай, Т...ъ та ін.; 17 (29).IX 1845, слобода Арсенівка, тепер у складі с. Веселівки Новомиргородського р-ну Кіровогр. обл. — 2(15).IX 1907, Берлін; похов. у с. Корлюжині, тепер с. Корлюгівка Кіровогр. р-ну Кіровогр. обл.] — укр. драматург, актор, режисер, громад. і театр. діяч. Нар. в сім’ї збіднілого шляхтича, який працював управителем поміщ. маєтків. Дитинство минуло у слободі Арсенівці та селі Кам’яноКостуватому (тепер Братського р-ну Микол. обл.), 1859 закінчив трикласне повіт. уч-ще в м. Бобринці (тепер Кіровогр. обл.). У 1859 — 69 працював писарчуком у канцелярії поліц. пристава в м. Малій Висці (тепер Дніпроп. обл.), міській ратуші в Бобринці та ін., канцелярським служителем 3-го розряду, писарем кріпосних справ Бобринецького повіт. суду. У Бобринці на початку 60-х pp. 19 ст. брав участь у рос. і укр. аматор. виставах. 1863 засн. аматор. гурток, до якого згодом прилучився й М. Кропивницький.

1865 К.-К. переїжджає до м. Єлизаветграда (тепер Кіровоград), працює столоначальником Єлизаветгр. повіт. поліц. управління, через рік стає секретарем міського поліц. управління. Разом з М. Кропивницьким організував у місті аматор. драм. гурток, у якому йшли укр. і рос. вистави.

В 1868 — 69 роках К.-К. працював секретарем міського поліц. управління у Херсоні (тут потоваришував з Д. Пильчиковим, колишнім членом Кирило-Мефодіївського братства), потім — знову в Єлизаветгр. поліц. управлінні, колезьким реєстратором, губерн. секретарем, колезьким секретарем. 1869 одружився з Н. К. Тарковською, сестрою народовольця О. Тарковського. 1871 неподалік Єлизаветграда на землі, що дісталась у спадок дружині, заклав садибу, яку згодом, після смерті дружини (1881), назвав Надеждівкою (тепер — Карпенка-Карого І. К. заповідник-музей «Хутір Надія»). К.-К. керував аматорським гуртком при Єлизаветгр. громад. клубі, в якому, однак, після Емського акту 1876 укр. вистави не йшли. Включається у громад. і революц. рух: вступає до Т-ва для поширення ремесел і грамотності, до нелег. народницького гуртка, 1878 — до українофільського гуртка, очолюваного колишнім засланцем, учасником Київ. громади (див. Громади) лікарем П. Михалевичем. 20.XI 1880 написав текст листа до О. Пипіна з проханням порушити в пресі питання про право на існування укр. мови (листа підписали також М. Кропивницький, Є. Чикаленко, А. Грабенко, Н. Тобілевич, П. Михалевич, О. Тарковський та О. Волошин). 1883 за надання притулку С. Русовій, яка перебувала під гласним наглядом поліції, І. Тобілевича звільнено з роботи й розпочато слідство. Тоді ж під прибраним прізвищем «Карпенко-Карий» вступає до укр. трупи М. Старицького і гастролює з нею у Києві, Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону. По завершенні слідства (1884) К.-К. заслано до м. Новочеркаська під гласний нагляд поліції на три роки. Тут одружився з С. В. Дітковською (див. С. В. Тобілевич). Після арешту 1885 усіх членів «українофільського» гуртка в Єлизаветграді за К.-К., як учасником його, продовжено гласний нагляд поліції до грудня 1888. У 1887 йому дозволено переїхати до х. Надеждівки. У грудні 1888 гласний нагляд поліції замінено негласним (тривав до 1895) із забороною жити в обох столицях та Петерб. губ. З 1888 — актор трупи М. Садовського. 1890 К.-К. і П. Саксаганський вийшли з трупи М. Садовського та утворили «Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського», яке в кін. 19 — на поч. 20 ст. було найкращим укр. театр. колективом.

1800 на базі цього т-ва виникла об’єднана трупа корифеїв укр. театру — «Малоросійська трупа М. Л. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької»; після виходу з неї М. Кропивницького, М. Заньковецької і М. Садовського — «Товариство малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського за участю Івана Карпенка-Карого» (1905 — 07). Як актор К.-К. — один з найвидатніших майстрів українського театру корифеїв з широким діапазоном творчості: комедійні ролі — возний Макогоненко («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Прокіп Шкурат («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), сторож («По ревізії» М. Кропивницького), Боруля, Калитка, Пузир, Терешко Сурма («Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта» І. Карпенка Карого); героїко-романтичні — Назар («Назар Стодоля» Т. Шевченка) тощо. Він був актором, творчість якого позначена філософським розумінням і узагальненням суспільного життя, граничною простотою, правдивістю почуттів, психологічною заглибленістю, безпосередністю, щирістю і теплотою. Літ. діяльність почав у серед. 70-х pp. як критик, фейлетоніст і публіцист. Перше оповідання «Новобранець», опубл. 1883 в альм. «Рада», тематично споріднене з «Народними оповіданнями» Марка Вовчка, на ньому помітний вплив рос. народницької л-ри. З прози відомий ще російськомовний фейлетон «Сказка», надр. 1884 у газ. «Одесский вестник». У драматургічній спадщині К.-К. — 18 ориг. п’єс і кілька переробок. Працював у руслі двох театр. систем — романтично-історичної і реалістично-побутової. Перша п’єса — «Чабан» (1883, опубл. 1885) зазнала цензур, заборони і дозволена була до друку і вистави в Росії в переробл. вигляді під назвою «Бурлака» тільки 1897. Нею автор заявив про себе як творець укр. соціальної драми В основі твору — життя пореформеного села 70 — поч. 80-х pp. 19 ст. Гол. герой Опанас Зінченко — бунтар, який повстає проти несправедливості сільс. адміністрації, борець за ідеали заг. добра. П’єса істотно вплинула не тільки на ідейне спрямування укр. драматургії 90-х pp. 19 — поч. 20 ст., а й на її форму: в цій реалістично-побутовій драмі, що містила елементи сатир. комедії, К.-К. продемонстрував високу драматургічну майстерність завдяки виразності єдиної дії, дотриманню рівноваги між дією і повнокровно виписаними характерами. Викривальну, гостросюжетну лінію «Бурлаки» він розвинув у ряді ін. творів, що продовжували реалістично-побутову тему, передусім у п’єсах комедійного жанру, позначених елементами сатири — «Розумний і дурень» (1885, опубл. 1886) і «Мартин Боруля» (1886, опубл. 1891). Перша п’єса відтворює явища, що виникли на селі після скасування кріпацтва, зокрема такі, як поява нового прошарку — сільс. буржуазії; виведено тип укр. глитая, що збагачується за рахунок збіднілих селян. У другій — висміюється намагання вибитись у пани. Ця лінія стала визначальною і в сатир. комедіях «Сто тисяч» (1890, опубл. 1891) і «Хазяїн» (1900, опубл. 1902), в яких зображено спритного мужика з його нестримною жадобою до збагачення. «Сто тисяч» і «Хазяїн» увійшли до літ. класики і становлять золотий фонд репертуару українського театру. Не менш яскравим є соціальний мотив і в п’єсах, визначених автором як драми, — в «Безталанній» (1-а редакція під назвою «Хто винен», 1884, опубл. 1886; 2-а — «Чарівниця», 1886; після цензурного дозволу — «Безталанна», 1886, пост. 1887, надр. 1893) і «Наймичці» (1886, опубл. 1887). В них відтворено, за висловом І. Франка, «душну й темну атмосферу сучасного українського села, де є тисячі причин для того, щоб підірвати у людях все чисте й здорове» (Франко І. Зібр. тв., т. 27. К., 1980, с. 343). У «Наймичці» автор показав страждання й безвихідне становище найбільш пригнобленої і безправної частини селянства. У «Безталанній» побутовий матеріал осмислено з позицій соціального аналізу та узагальнення. Обидві п’єси стали першими соціально-психол. творами в укр. драматургії 2-ї пол. 19 ст. К.-К. уважно приглядався до нових тенденцій і явищ у житті, напр., до хліборобських спілок, що з’явилися на Україні у 90-х pp. — (драма «Понад Дніпром», 1897; опубл. 1899). Сцени, в яких зображено тяжку долю укр. переселенців до Серед. Азії, відтворюють праздиві картини тогочас. дійсності. Окрему групу в драматургічному доробку К.-К. становлять істор. п’єси, в яких переважає романт. струмінь. Сюжет широко популярної в народі балади про Бондарівну розроблено в драмі «Бондарівна» (1884, опубл. 1886). До істор. драматургії можна віднести й п’єси, в основу сюжетів яких покладено життя не конкретних осіб, а вигаданих персонажів: «Підпанки» (1-й варіант під назвою «Не так пани, як підпанки», 1887; 2-й — «Що було, те мохом поросло», 1887, опубл. 1890 — 92; 3-й — «Де люди, там і гріх», 1889, заборонено цензурою; під назвою «Підпанки» — 1887, опубл. 1897; дозволено цензурою до постановки 1905) — про сільс. п’явок-експлуататорів, що з’явилися в сусп. житті 1-ї пол. 19 ст.; «Батькова казка» (1-й варіант під назвою «Артист», 1892; 2-й — «Гріх і покаяння», 1892; 3-й — «Батькова казка», 1893, опубл. 1897), де морально-етична проблема подружніх взаємин розв’язується на побутовому тлі з кріпацьких часів; «жарт» «Паливода XVIII ст.» (1893, опубл. 1897), в якому гол. героєм виступає горезвісний аморальний польс. граф Микола Потоцький, він же є персонажем і у «Бондарівні»; мелодрама «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896, опубл. 1903; 1-а редакція під назвою «Сербин» опубл. 1886), в основу якої покладено укр. нар. пісню про Сербина. Частково до істор. драматургії належить й комедія «Чумаки» (1897, опубл. 1898). Вершиною усієї укр. дореволюц. драматургії стала трагедія «Сава Чалий» (1899, опубл. 1900). Гол. герой — істор. особа, учасник сел. повстання проти польс. панів та козацької старшини у 1-й пол. 18 ст., перероджується у зрадника, прислужника польс. магната. У п’єсі широко відтворено картини нац.-визв. боротьби. Дослідники не раз справедливо вказували на «шекспіризм» цієї п’єси, що полягав у поєднанні широкого істор. фону, духу історії з високою поетичністю, вмінням автора карбувати повнокровні людські характери. На думку І. Франка, «драма мала велике значення для сучасної України, плямуючи інтенції сучасного національного ренегатства... твір, гідний стати у ряді архітворів нашої літератури» (Франко І. Зібр. тв„ т. 37. К., 1982, с. 379). В істор. драмі «Гандзя» (1902) зображено події на Україні т. з. доби Руїни (тобто періоду 1663 — 87), складні взаємини різних соціальних сил. На схилі віку К.-К. повернувся до жанру комедії, задумавши трилогію на тему «батьків і дітей». Написав тільки дві п’єси — «Суєта» (1903, пост. 1904, опубл. 1905) і «Житейське море» (1904, пост, й опубл. 1905). В них сатир. змальовано інтелігентів, які, вийшовши з простолюду і відірвавшись від нього, стали моральними покручами, і селян, якими так само заволоділа ідея будь-що вирватись у пани.

В драматургічній спадщині К.-К. є переробки: «З Івана — пан, а з пана — Іван» (з комедії «Мужики-аристократи» В. Анчиця, 1884); «Чортова скала» (разом з С. Тобілевич, з драми «Чортівська лава» Я. Галасевича, 1884); «Судженої конем не об’їдеш» (з комедії «Наш друг Фріц» Еркмана-Шатріана, 1892).

Неопублікованою залишилась істор. драма «Мазепа». Значну цінність мають статті К.-К. «Записка до з’їзду сценічних діячів» (1897) та «Наталка Полтавка» (1903), його листування, 1945 з нагоди 100-річчя від дня народження К.-К. його ім’я присвоєно Київ. ін-ту театр. мистецтва. У садибі драматурга 1956 відкрито заповідник-музей «Хутір Надія». На могилі в с. Корлюгівці й у заповіднику-музеї йому встановлено пам’ятники. Іл. див. на окремому аркуші, с. 256 — 257.

Тв.: Твори. Львів. 1897; Драми і комедії, т. 1 — 5. Одеса — Полтава, 1897 — 1905; Твори, т. 1 — 6. Х. — К. 1929 — 31; Твори, т. 1 — 3. К., 1960 — 61; Твори, т. 1 — 3. К., 1985; Вибрані твори. К., 1989; Драматичні твори. К., 1989; Рос. перекл. — Пьесы. М., 1958.

Літ.: Франко І. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий). В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 37. К., 1982; Єфремов С. Карпенко-Карий (Ів. К. Тобілевич) К., 1924; Дорошкевич О. Іван Тобілевич В кн.: Тобілевич І. (Карпенко-Карий). Вибрані твори. К., 1925; Тобілевич С. Життя Івана Тобілевича — Мамонтов Я Драматургія І. Тобілевича. В кн.: Тобілевич І. Твори, т. 6. Х. — К., 1931; Ткаченко Г. В. Іван Тобілевич (К.-Карий). Х. — К., 1933; Саксаганський П. (П. К Тобілевич). Театр і життя. Х., 1932; Піскун І. Драматургія Тобілевича. К., 1941; Тобілевич С. Життя Івана Тобілевича (Карпенка-Карого). К., 1945; Борщаговський О. Драматургія Тобілевича. К., 1948; Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі. К., 1957; Стеценко Л. І. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич). К., 1957; Падалка Н. І. Життя і творчість І. Карпенка-Карого. К., 1957; Рильський М. Т. Гордість української драматургії. В кн : Рильський М. Т. Наша кровна справа. К., 1959; Скрипник І. Іван Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич). К., 1960; Цибаньова О. С. Літопис життя і творчості І. Карпенка-Карого (І. К. Тобілевича). К., 1967; Сахновський-Панкєєв В. О. Карпенко-Карий і російська культура. К., 1969; Мороз З. П. І. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич). В кн.: Мороз З. П. На позиціях народності, т. 1. К., 1971; І. К. Карпенко-Карий. 1845 — 1907. В кн.: Корифеї українського театру. К., 1982; Спогади про Івана Карпенка-Карого. К., 1987.

Р. Я. Пилипчук.



КАРПЕНТЬЄР (Carpentier) Алехо (26.XII 1904, Гавана — 24.IV 1980, Париж) — кубин. письменник, публіцист, мистецтвознавець, дипломат, громад. діяч. У 1920 — 22 навчався в Гаван. ун-ті, париз. ліцеї Жазон. Належав до «Групи меншості» (1923 — 28), що обстоювала ідеї культур. і політ. оновлення країни, екон. незалежність від США. 1927 засн. (разом з Х. Марінельйо) прогрес. журн. «Revista сіє Avarice» («Журнал наступу»). За виступи проти диктаторського режиму 1927 був арештований. У 1928 — 39 — в еміграції (Франція), 1945 — 59 жив у Венесуелі. Брав участь у 2-му Міжнар. конгресі письменників на захист миру й культури (Іспанія, 1937). Після перемоги Кубин. революції 1959 повернувся на батьківщину. 1962 — 66 — віце-президент Нац. ради культури та директор Нац. вид-ва. З 1966 — радник посольства Куби у Франції. 1960 приїздив до СРСР, відвідав Київ. Ранні твори: зб. «Антільські вірші» (1932, написана в стилі т. з. чорної, або афрокубинської, поезії), роман «Екуе-Ямба-о!» (1933), в якому змальовано стародавні обряди і вірування кубин. негрів. Повість «Царство від світу цього» (1949), в якій йдеться про нар. повстання на о. Сан-Домінго (тепер Гаїті) у 18 ст., — один з перших творів сучас. напряму латиноамер. л-ри, що дістав назву «магічного реалізму» (термін запроваджений К.). Автобіогр. елементи наявні в романі «Загублені сліди» (1953). В романі «Розправа з методом» (1974, рос. перекл. — «Превратности метода») К. у сатир. дусі змальовує узагальнений образ латиноамер. диктатора, відображає боротьбу народу проти тиранії. Роман-епопея «Весна священна» (1978) — широка панорама подій на Кубі 30-х pp. до перемоги Кубин. революції. Роздуми письменника про істор. самобутність континенту, про зв’язок між історією і сучасністю, призначення людини у суспільстві — в зб. оповідань «Війна часів» (1958; сюди ж увійшла повість «Мандрівка до початку», 1944), повістях «Погоня» (1956), «Право на притулок» (1973), «Концерт барокко» (1974), романах «Вік просвітництва» (1962), «Арфа і тінь» (1979, про Х. Колумба). Автор фундамент. дослідження «Музика Куби» (1946), книжок статей і есе «Спорідненості й відмінності» (1964), «Сенс буття» (1974), «Хроніки» (т. 1 — 2, 1975 — 76), «Музикант, який живе у мені» (1980), «Есе» (1984). На Кубі 1982 засн. Культурний центр «Алехо Карпентьєр». Окр. твори К. переклали Ю. Покальчук, М. Жердинівська, А. Перепадя, О. Мокровольський, В. Шовкун, Б. Оленів, О. Буценко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Мандрівка до початку. «Всесвіт», 1976, № 2; Розправа з методом. «Всесвіт», 1976, № 6 — 7; Концерт барокко. В кн.: Латиноамериканська повість. К., 1978; Загублені сліди. К., 1978; Царство від світу цього. В кн.: Сучасна кубинська повість. К., 1981; Весна священна. К., 1983; Шлях довжиною в півстоліття. «Всесвіт», 1984, № 12; Мексіканський художник Дієго Рівера. «Всесвіт», 1986, № 12; На захист детективного жанру. «Всесвіт». 1988; № 1; «Коханець леді Чаттерлей». «Всесвіт», 1989, № 8; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1974; Право политического убежища. В кн.: Кубинская повесть. М., 1976; Мы искали и нашли себя. М., 1984; Превратности метода. М., 1987.

Літ.: Осповат Л. Человек и история в творчестве Алехо Карпентьера. «Латинская Америка», 1973, № 4; Новиченко Л. «Розправа з методом» — роман перш за все політичний. «Всесвіт», 1976, № 6; Покальчук Ю. Сучасна латиноамериканська проза. К., 1978; Жердинівська М. Латиноамериканська симфонія. «Всесвіт», 1981, № 1; Алехо Карпентьєр — хронологія життя і творчості. «Всесвіт», 1981, № 1; Згокова Н. С. Алехо Карпентьєр. Л., 1982; Буценко О. Творець нового епосу. — Р. Респал Фіна. Культурний центр «Алехо Карпентьєр». «Всесвіт», 1984, № 12; Балашова Т. В. Алехо Карпентьєр 1904 — 1980. Библиографический указатель и методические рекомендации. М., 1987.

О. А. Буценко.


КАРПІНСЬКИЙ (Karpiński) Францішек (4.X 1741, с. Голосків, тепер Коломийського р-ну Івано-Франківської області — 16.IX 1825, Хоровщизна, тепер с. Лисково Пружанського району Брестської області БРСР) — польський поет, драматург. Представник сентименталізму в польс. л-рі. Навчався 1758 — 62 у Львів. академії єзуїтів. Автор багатотомної книги поезій «Віршовані й прозові забавки» (т. 1 — 7, 1782 — 87), де вміщено різні жанрові твори — ідилії, елегії, реліг. вірші. Деякі з них пройняті мотивами укр. фольклору (напр., поезія «До Устини»). Співчутливо відтворив тяжке життя народу (вірші «Мазурська пісня», «Станіславу Малаховському»). К. хоч і не зрозумів антикріпосницького спрямування гайдамацького руху на Україні (вірш «Про нещастя вітчизни і уманська різанина», 1768), проте гостро засуджував визискування селян (комедія «Чинш», 1790). У кн. «Спогади» (вид. 1844) з повагою писав про опришківських ватажків О. Довбуша і В. Баюрака. Окремі вірші К. переклали М. Шашкевич, Д. Паламарчук, І. Глинський, С. Космачевська.

Тв.: Укр. перекл. [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 1. К., 1979; «Тілько вже разів соненько вертало...». В кн.: Шашкевич М. Твори. К., 1973.

Літ.: Мицкевич А. Францишек Карпинский. В кн.: Мицкевич А. Собрание сочинений, т. 4. М., 1954; Щурат В. Загадкова польська пісня в українському перекладі. В кн.: Щурат В. Вибрані праці з історії літератури. К., 1963.

В. І. Полек.


КАРПЛЮК Микола Андрійович (11.VIII 1923, с. Піщів, тепер Новоград-Волинського району Житом. області) — укр. рад. письменник. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1958 Дніпроп. ун-т, 1960 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Був на культосвітній та редакційній роботі. Друкується з 1956. У повістях «Осінні ночі» (1957), «Ганка» (1974), романі «День мій — вік» (1965) відображено героїку Великої Вітчизняної війни й партизанської боротьби, підпілля. Про робітн. клас, морально-етичні проблеми сьогодення роман «Гіркий мед» (ч. 1 — 2, 1977 — 82). Роман «Сніги» (1990) — про сучасне село.

Літ.: Білецький Ф. Героїка подвигу. «Вітчизна», 1966, № 4; Кондратюк А. Випробування характерів. «Вітчизна», 1974, № 12; Лановський С. Шляхами тривог і надій. «Дніпро», 1975, № 9.

Л. С. Каніболоцька.


КАРПОВ Володимир Борисович [13 (26).II 1912, м. Хвалинськ, тепер Сарат. обл. — 6.VIII 1977, Мінськ] — білорус. рад. письменник, критик. Закінчив 1941 Мін. пед. ін-т. У роки Великої Вітчизн. війни брав участь у партиз. русі в Білорусії. Повість «Без нейтральної смуги» (1944) та роман «Немиги криваві береги» (1962) — про боротьбу білоруських партизанів і підпільників проти нім.-фашист. загарбників. У романах «За роком рік» (1955 — 56), «Весняні зливи» (1959 — 60), «Сота молодість» (1969) показано життя робітн. класу, інтелігенції республіки. Написав кн. спогадів та оповідань «Зізнання в ненависті й любові» (1976). Виступав з літ.-крит. статтями (збірки «На шляху зрілості», 1952; «Крилатий зліт», 1966; «Ми розповімо про Мінськ». 1964). Окр. твори К. переклали А. Могила, Г. Вігурська.

Тв.: Укр. перекл. — За роком рік. К., 1960; Весняні зливи. К., 1964; Сота молодість. К., 1974; Рос. перекл. — Немиги кровавые берега. — За годом год. М., 1976; Признание в ненависти и любви. М., 1982.

А. П. Могила.


КАРПОВИЧ Логвин (Лонгвин, Лонгин; чернече ім’я — Леонтій; бл. 1580, Пінщина, Білорусія — вересень — жовтень 1620) — білорус. і укр. письменник-полеміст, церк.-політ. діяч. Із шляхтичів. Освіту здобув в Остроз. школі на Волині. Був ректором Вілен. брат. школи, старшим друкарем і коректором брат. друкарні. 1609 у варшавському сеймі виступив з промовою на захист православ’я, проти дій одного з організаторів унії Іпатія Потія. Видав 1610 польс. мовою «Тренос» Мелетія Смотрицького, за що два роки відбув у в’язниці. Після звільнення очолив боротьбу Вілен. братства проти Брест. унії 1596. У 1613 — 20 — архимандрит Святодухівського монастиря у Вільні. Майстер красномовства. Автор казань-проповідей: «Казанье двое: одно на преображеніе господа бога и спаса нашего Ісуса Христа. Другое на успеніе пречистое и преблагословенное... богородицы...» (Єв’є, 1615), «Казання на погреб... В. В. Голицина...» (польс. мовою, Вільно, 1619); двох передмов до надр. у Вільні кн. «Вертоград душевный...» Фікарія і перекладу тлумачень «...Іоанна Златоустого... на отче наш виклад» (обидві — 1620). З рукописних творів К. відомі також повчання «В недЂлю перед рождеством Христовым», кілька листів за 1619 до Львів. братства та ченцям на Афон. Творчість К. — це заклик залишатися вірними традиції правосл. віри, до покаяння і духовного самовдосконалення. Казання відзначаються піднесеним, глибоко емоційним тоном, написані барокковим (див. Барокко) стилем, побудовані на широкому використанні анафоричних зачинів, реліг. символіки, блискучих порівнянь. Письменник прагнув викликати в читача глибокі роздуми про сутність повсякденного життя й боровся за його моральну чистоту з точки зору христ. ідеалів. Звідси в творчості К. особлива схильність до церк. і світської дидактики як засобу освіти народу. Пам’яті К. присвячено видані 1620 у Вільні місц. братством «Казанье на честный погреб... пречестного... Леонтія Карповича...» Мелетія Смотрицького та анонім. віршований твір «Лямент у свЂта убогих на жалосное преставление... Леонтія Карповича».

Вид.: Леонид, арх. Леонтий Карпович церковний вития православной Юго-Западной Руси в XVII столетии и два его слова. — [Твори]. «Чтения в обществе истории и древностей российских», 1878, кн. 1; Маслов С. І. Наука Леонтія Карповича в неділю перед різдвом. «Записки Українського наукового товариства в Києві», 1908. кн. 2.

О. Х. Коршунов.


КАРП’ЮК Олексій Ничипорович (14.IV 1920, с. Страшево, тепер Білостоц. воєводства, Польща) — білорус. рад. письменник. Член КПРС з 1947. Учасник Великої Вітчизн. війни, партиз. руху в Білорусії. Закінчив 1949 Грод. пед. ін-т, 1961 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Оповідання і повісті К. ввійшли до збірок «Дві сосни» (1958), «Данута» (1960), «Свіжа риба» (1978), «Портрет» (1983), «Сучасний конфлікт» (1985), «Дві сестри» (1986). В автобіогр. повісті «Пущанська одіссея» (1964) відтворив драм. картини боротьби юних білорус. месників проти нім.-фашист. окупантів. Автор книг нарисів «Моя Гродненщина» (1960), «Чого ми варті» (1970), «Слід на землі» (1972), психол. роману-бувальщини про сектантів «Вершалинський рай» (1974), роману «Корені» (1986). Повість «Данута» переклав Є. Дроб’язко (К., 1961), п’єсу «Ледарі» — М. Дмитренко (К., 1987).

Тв.: Рос. перекл. — Данута. М., 1961; За цветком папоротника. М., 1979; Вершалинский рай. Минск, 1986; Современный конфликт. М., 1987; Данута. Минск, 1989.

Літ.: Быков В. В железной раковине. «Литературная газета», 1990, 4 апреля.

В. Я. Буран.


КАРСЬКИЙ Юхим Федорович [20.XII 1860 (1.I 1861), с. Лаша, тепер Грод. р-ну Грод. обл. — 29.IV 1931, Ленінград] — білорус. і рос. рад. філолог, етнограф, академік Петерб. АН (згодом — АН СРСР) з 1916, дійсний член Чес. АН з 1929. Закінчив 1885 Ніжин. істор.філол. ін-т. У 1894 — 1915 був професором (1905 — 10 — ректором) Варшав. ун-ту. Протягом 1917 — 28 — професор Петрогр. (тепер Ленінградський) ун-ту. Основоположник білорус. мовознавства і літературознавства. Автор досліджень з історії білорус. мови, діалектології, л-ри, фольклору, етнографії («Білоруси. Мова білоруського народу», в. 1 — 3, 1903 — 22; «Огляд звуків і форм білоруської мови». 1885; «До історії звуків і форм білоруської мови», 1893; «Західноруські переклади псалтиря в XV — XVII віках», 1896, та ін.). Склав «Програму для збирання особливостей білоруських говірок» (1897. 1916). К. належать праці з заг. питань славістики («Граматика давньої церковнослов’янської мови», 1888; «Нарис слов’янської кириличної палеографії», «Зразки слов’янського кириличного письма з X по XVIII ст.», обидві — 1901, та ін.). Приділяв увагу питанням рос. мови; «Найголовніші течії в російській літературній мові» (1893), «Російська діалектологія» (1924), «Нарис наукової розробки російської мови в межах СРСР» (1926). Здійснив видання багатьох пам’яток давньорус. писемності («Лаврентіївський літопис», «Руська правда» та ін.). Чимало досліджень присвятив укр. говорам, взаємозв’язкам української та ін. слов’ян. мов; «Матеріали для вивчення північно-малоруських говорів, а також перехідних від білоруських до малоруських» (1898), «З російської діалектології. 1. До питання про ствердіння (непом’якшуваність) звуків е та і в малоруському наріччі» (1904), розділ «Малоруське наріччя (українська мова)» в кн. «Російська діалектологія» (1924). Дані укр. мови К. використовував для висвітлення питань мовної спільності і відмінності трьох братніх мов, складання лінгв. і етногр. карт, визначення приналежності писемних пам’яток, ознайомлення світової славістики з досягненнями укр. мовознавства. Укр. л-рі присвячені дослідження; «Малоруський Луцидарій за рукописом XVII ст.», «Три малоруські пісні з польського збірника XVII ст.» (обидва — 1905), «„Наймичка“ Шевченка. Матеріали до її наукового видання» (1907). Питання укр. мови й л-ри розглядав і в багатьох рецензіях на праці В. Гнатюка, М. Возняка, С. Смаль-Стоцького, А. Кримського, Є. Тимченка, І. Свєнціцького та ін.

Тв.: Белорусы. Язык белорусского народа, в. 1 — 3. М., 1955 — 56; Труды по белорусскому и другим славянским языкам. М., 1962; Славянская кирилловская палеография. М., 1979.

Літ.: Булахов М. Г. Евфимий Федорович Карский. Минск, 1981; Тимошенко П. Д. Ю. Карський і українська мова. «Українська мова в школі», 1961, № 3.

М. Г. Булахов.


КАРТАШЕВСЬКОЇ В. Я. ЛІТЕРАТУРНИЙ САЛОН — укр. літ. вечори, що проводилися 1858 — 60 в Петербурзі (переважно щотижня) в домі шанувальниці красного письменства Варвари Яківни Карташевської (родом з Чернігівщини, сестри М. Макарова, співробітника журналів «Современник» та «Основа»). Салон був досить популярним. Його відвідували Т. Шевченко, М. Костомаров, Марко Вовчок, І. Тургенєв, М. Некрасов, Ф. Тютчев, П. Анненков, О. Жемчужников та ін. Гості читали свої твори, дарували господині. Тут бували покровителі й меценати укр. культури В. Тарновський батько, В. Тарновський-син, Г. Галаган. Припинив діяльність у зв’язку з від’їздом В. Карташевської за кордон.

Літ.: Из воспоминаний В. Я. Карташевской о Т. Г. Шевченко. «Киевская старина», 1900, № 2; Тургенєв І. Спогади про Шевченка. В кн.: Спогади про Тараса Шевченка. К., 1982.

І. М. Лисенко.


КАРТЕР (Carter) Герберт Дайсон (2.II 1910, м. Сент-Джон, пров. Нью-Брансуїк) — канад. англомовний письменник, громад. діяч. Член Компартії Канади з 1931. За освітою хімік. У 40 — 60-х pp. — президент Нац. комітету Т-ва канад.-рад. дружби, з 1956 — редактор прогрес. журн. «The Northern Neighbors» («Північні сусіди»), в якому висвітлюється життя СРСР, популяризуються твори рад. письменників. Кілька разів відвідав Рад. Союз, бував на Україні (вперше 1950). Осн. твори — романи «Майбутнє за нас» (1950) — про антифашист. боротьбу, роль комуністів у збереженні миру на землі; «Сини без батьків» (1955) — широке художнє полотно, що змальовує життя простих канадців, зокрема шахтарів. У них виведено образи укр. робітників-іммігрантів. В автобіогр. повісті «Це історія, жорстока і ніжна» (1986) К. охоплює період 1910 — 45, розкриває тогочасне соціально-політ. життя Канади, показує класове розшарування серед укр. імміграції. Автор книг репортажів «Ми бачили соціалізм» (1951 — 52), «Майбутнє свободи» (1962, обидві в співавт. з дружиною ПІ. Картер), «Світ, що зростає» (1959), наук.-популяр. книжок «Наука й революція» (1947, опубл. 1966), «Робітнича влада» (1970). Нагороджений рад. орденом Дружби народів (1975). Окр. твори К. переклали А. Голосов, Ю. Іванов, Н. Стешенко, І. Шмарук.

Тв.: Укр. перекл. — Майбутнє за нас. К., 1955; Сини без батьків. К., 1959; Куди не досягають хвилі добробуту. «Всесвіт», 1959, № 1; Рос. перекл. — Будущее за нас. М., 1952; Сыновья без отцов. М., 1958; Будущее свободы. М., 1963 [у співавт.].

Літ.: Голишева А. Метт, Едді й сотні тисяч інших. «Всесвіт», 1972, № 11.

Р. Я. Зорівчак.


КАРЧЯУСКАС Міколас (15.III 1939, с. Жвіргжде, тепер Пасвальського р-ну) — лит. рад. письменник. Закінчив 1966 Вільнюський університет. Автор поетичних збірок «Кленовий мед» (1972), «Білі стежки» (1975), «Жвіргжде» (1976 — 81), «Вишневе узвишшя» (1978), «Чергування» (1982), «Поема Німану», «Дні-елегії» (обидві — 1984), «З жертовного вогню» (1986), «З білих лілій» (1989), «Далеко від серця і порога» (1988), повісті «Все було святе» (1985), книжки нарисів «Щоденник Дунаю» (1983). Пише і для дітей. У перекладі К. вийшла зб. «Садові ліхтарі» І. Драча (Вільнюс, 1979). Окр. твори К. переклали Д. Головко і Д. Чередниченко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Литовська радянська поезія. Антологія. К., 1985; [Вірші]. «Дніпро», 1988, № 6; Рос. перекл. — Вишневое взгорье. М., 1985; Всё было свято. М., 1988.

Б. С. Масьонене.


КАСИДА (від араб. касд — націлена, цілеспрямована) — поетичний жанр, урочистий, хвалебний вірш у л-рах Бл. і Серед. Сходу, Серед. та Пд. Азії, подібний до європ. оди. Могла мати від 15 до 200 строф-бейтів, поєднаних наскрізним римуванням типу: аа, ба, ва, га і т. д. Тематично поділялася на види: фахрійє — автобіогр.-хвалебна; багарійє — оспівувала весну; мадгійє — перелічувала й уславлювала видатних діячів ісламу, меценатів і т. д. Розвивались і К. філософська та мистецька, яка, зокрема, демонструвала поетичну віртуозність автора (акрокасида, К. з панторимою тощо).

Літ.: аль-Фахури Х. История арабской литературы, т. 1 — 2. М., 1959 — 61; Хамраев М. К. Краткий словарь терминов тюркоязычных литератур. Алма-Ата, 1966.

М. М. Мірошниченко.


КАСМІ Ахмад Надім (20.Х 1916, с. Анга, округа Шахпур, пров. Пенджаб) — пакист. письменник. Пише мовою урду. Автор збірок реалістич. оповідань, присвячених переважно пенджаб. селу («Альтанка», 1940; «Вихори», 1941; «Схід і захід», 1942; «Мовчання», 1952; «Миртовий листок», 1959; «З дому в дім», 1967; «Квітка бавовнику», 1974, тощо). Поезія К. (збірки «Краплі дощу», 1944; «Палахкотіння квітки», 1953; «Пустеля вірності», 1962, та ін.) має романтич. характер. Окр. оповідання К. переклали Ф. Сидоренко, Г. Крижанівський, О. Сухочев та В. Сулима.

Тв.: Укр. перекл. — Коли збираються хмари. В кн.: Індійські та пакистанські оповідання. К., 1955; Знедолені. «Всесвіт», 1979, № 3; Рос. перекл. — Золотая печатка и другие рассказы. М., 1957; Багряные цветы. М., 1966; [Вірші]. В кн.: Малихабади Д., Шинвари А.-Х.. Касми А. Н. Из современной пакистанской поэзии. М., 1973.

Літ.: Глебов Н., Сухочев А. Литература урду. М., 1967.

В. І. Ткаченко.


КАСОНА (Casona; справж. прізв. — Родрігес Альварес) Алехандро (23.III 1903, с. Бесульє, Астурія — 24.IX 1965, Мадрид) — ісп. письменник. За освітою вчитель. З 1931 — керівник Нар. театру в Мадриді, з 1933 — театру Нар. місій. У 1939 — 61 був в еміграції (Аргентина). Писав оповідання, зокрема для дітей (зб. «Квіти легенд», 1932). Визнання здобув драматич. творами. В роки республіканської Іспанії набула популярності п’єса «Наша Наташа» (1935), де на прикладі долі молодої вчительки К. порушує проблему місця інтелігенції в ісп. суспільстві. П’єса «Човен без рибалки» (1945) — спроба створити образ Фауста 20 ст. Комедії і драми К. ліричні, пройняті гуманістичним пафосом. У них широко використовується нар.-поетична традиція, змальовуються яскраві картини життя і побуту народу Астурії — «Сирена на суходолі» (1934), «Весна — не для самогубства» (1937), «Дама світанку» (пост. 1937, вид. 1944), «Три чудові пари» (1941), «Сім криків в океані» (пост. 1949, вид. 1952), «Дерева вмирають стоячи» (1950), «Корона кохання та смерті» (1955), «Будинок на сім балконів» (1957), «Кабальєро з золотими шпорами» (1964). П’єси К. «Дерева вмирають стоячи», «Сім криків в океані» йшли в театрах Харкова, Києва, Одеси, ін. міст України.

Тв.: Рос. перекл. — Деревья умирают стоя. Л. — М., 1959.

Літ.: Романенко В. Лист Алехандро Касони. «Всесвіт», 1967, № 6.

Н. Д. Дроботько.


КАСПРОВИЧ (Kasprowicz) Ян (псевд. — Пйотр Гута, Францішек Шиба; 12.XII 1860, с. Шимбож, побл. м. Іновроцлава — 1.VIII 1926, с. Поронін, побл. м. Закопане) — польс. письменник і перекладач. Навчався в Лейпц. і Вроцл. унтах. Замолоду був близький до соціалістич. руху, 1887 перебував в ув’язненні. З кін. 80-х pp. співробітничав разом з І. Франком у редакції газ. «Kurjer Lwowski» («Львівський кур’єр»). Був професором з 1909, пізніше (1921 — 22) ректором Львівського ун-ту. 1914 сприяв звільненню В. І. Леніна з ув’язнення у Новім Таргу (Польща). Збірки віршів К. «Поезія» (1889), «З селянського поля» (1891), драми «Кінець світу» (1891) і «Бунт Наперського» (1895) — реалістич. спрямування. З 2-ї пол. 90-х pp. і особливо після 1905 у творах К. переважали реліг.-містичні мотиви, хоч і в цей час були створені революц. та патріотичні поезії, які стали широко популярними. К. належать праці з роман. філології. Перекладав твори античної і західноєвроп. л-р. Автор поезії про Т. Шевченка; підтримував дружні взаємини з укр. письменниками, зокрема з І. Франком, який написав про К. ряд статей. Окремі вірші К. переклали Д. Павличко, М. Рябчук, В. Коптілов.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 2. К., 1979; Рос. перекл. — Поэзия. Л., 1983.

Літ.: Вервес Г. Д. Іван Франко і деякі питання розвитку реалізму в польській літературі. В кн.: Вервес Г Д. Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин 70 — 90-х років XIX ст. К., 1957; Богомолова Н. А. Ян Каспрович, В кн.: История польской литературы, т. 2. М., 1969; Франко І. «Poezje Jana Kasprowicza». В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 27. К., 1980.

С. В. Далавурак.


КАСПРУК Арсен Арсенович (8.III 1919, с. Стреків, тепер Деражнянського р-ну Хмельн. обл. — 10.XI 1982, Київ) — укр. рад. літературознавець і критик, поет, канд. філол. наук з 1953. Член КПРС з 1944. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1947 Київ. ун-т. У 1952 — 81 працював в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Опубл. літ.-крит. нариси «Яків Щоголів», «Леся Українка» (обидва — 1958), монографії «Філософські поеми Івана Франка» (1965), «Українська поема кінця XIX — поч. XX ст.» (1973), «Іван Франко» (1983, у співавт.). Один з авторів «Історії української літератури» у 8 томах (т. 4, кн. 2), «Історії української літератури у 2 томах» (1987, т. 1). Писав вірші, деякі з них («Ти прийди», «Світанок») покладено на музику композитором В. Верменичем.

Літ.: Гузар З. Глибини поетового духу. «Жовтень», 1967, № 8.

М. С. Грицюта.


КАССІЛЬ Лев Абрамович [27.VI (10.VII) 1905, слобода Покровська, тепер м. Енгельс — 21.VI 1970, Москва] — рос. рад. письменник, чл.-кор. АПН СРСР з 1965. Навчався в Моск. ун-ті. Літ. шлях почав нарисами про челюскінську епопею та дослідника Арктики О. Шмідта («Льодовий комісар»), про політ стратостата «СРСР» («Піднято стелю світу»), досягнення авіації 30-х pp. — відзначаються динамізмом оповіді, гумором та оптимізмом. Світові спорту присвятив романи «Воротар республіки» (1938), «Хід білої королеви» (1956), повість «Черемиш — брат героя» (1938); людям мист-ва — дилогію «Велике протистояння» (кн. 1 — 2, 1941 — 47). Багато писав для дітей: нариси «Смачна фабрика» (1930), «Планетарій» (1931) і «Човен-всюдихід» (1933), автобіогр. повісті «Кондуїт» (1930) та «Швамбранія» (1933), книжки «Дорогі мої хлоп’ята» (1944), «Вулиця молодшого сина» (1949, у співавт.; Держ. премія СРСР, 1951), «Ранній світанок» (1953), пов. «Будьте напоготові, Ваша величність!» (1964). Автор книг «Маяковський — сам» (1940; 2-е доп. вид., 1960) і «Сергій Михалков» (1954), статей з питань л-ри й мист-ва. Окремі твори К. переклали М. Пригара, О. Копиленко, В. Кашин та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1987 — 88; Укр. перекл. — Будьониші. Х. — Одеса. 1935; Годинник на башті. К., 1948; Оповідання про відсутнього. В кн.: Слава Жовтню. К., 1948; Велике протистояння. К., 1950; Вулиця молодшого сина. К., 1951 [у співавт.]; Чесне піонерське. К., 1978 [у співавт.]; Черемиш — брат героя. К., 1979; Воротар Республіки. К., 1990.

Літ.: Николаев В. Дорогами мечты и поиска. Творческий путь Льва Кассиля. М., 1965; Жизнь и творчество Льва Кассиля. М., 1979.

Л. І. Шевченко.


КАССОЛА (Cassola) Карло (17.III 1917, Рим — 28.I 1987, м. Монте-Карло, Тоскана) — італ. письменник. За фахом учитель. Учасник Руху Опору. Співробітничав у демокр. пресі. В романі «Фаусто і Анна» (1952), повістях «Давні товариші» та «Рубання лісу» (обидві — 1953) К. відобразив боротьбу італ. народу проти фашизму. Суперечливістю позначені повісті «Будинок на вулиці Валадьє» (1956), «Повоєнний шлюб» (1957). У повістях «Солдат», «Троянда Гальярді» (обидві — 1958), «Черстве серце» (1961) поглиблюються психологізм оповіді, увага до внутр. світу героїв. Найвідоміший роман К. — «Наречена Бубе» (1960, укр. перекл. П. Соколовського), присвячений Руху Опору, в ньому розкривається драма втрачених ілюзій у повоєнній Італії. Інші твори — зб. оповідань «На околиці» (1942), повість «Пам’ятні часи» (1966), романи «Мисливець» (1964), «Історія одного зв’язку» (1969) і «Монте Маріо» (1973). Творчість письменника відчутно вплинула на розвиток італійського неореалізму.

Тв.: Укр. перекл. — Наречена Бубе. К., 1966; Рос. перекл. — Старые товарищи. В кн.: Долгий путь возвращения. М., 1965; Баба. В кн.: Итальянская новелла XX века. М., 1969.

Літ.: Потапова З. М. Неореализм в итальянской лятературе. М., 1961.

О. Є.-Я. Пахльовська.


КАСТЕЛЛІ Данило (pp. та мм. н. і см. невід.) — укр. латиномовний поет 2-ї пол. 17 ст. Був ректором Львів. кафедральної (католицької) школи. Автор зб. «Символи добрих почуттів» (Краків, 1666), в якій вміщено, зокрема, вірш про Львів і гравюру із зображенням міста. К. належить панегірик Львів. архієпископу Іоаннові Тарновському «Жалібні метаморфози» (Львів, 1669) — типовий твір з т. з. віршів на смерть, поширених у 17 ст.

Літ.: Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні, кн. 1. Львів, 1981.

В. О. Шевчук.


КАСУМЗАДЕ Касум Хансувар оглу (23.VI 1923, с. Ходжамусахли, тепер Кубатлинського р-ну) — азерб. рад. поет і літературознавець, доктор філологічних наук з 1985. Закінчив 1949 Азерб. університет (Баку). Автор збірок віршів і поем «Наше село» (1951), «Наше місто» (1953), «Листок фіалки» (1964), «Цнотливість» (1966), «Людина жила б тисячу літ» (1973), «Гори не відпускають мене» (1978), «Тверде слово» (1981), «Розставшись з тобою» (1985) та ін. Написав монографії «Дружба народів в азербайджанській літературі» (1956), «Національне та інтернаціональне в літературі» (1982). Опубл. зб. статей «Наша література — наша моральність» (1988). Досліджує азерб.-укр. літ. зв’язки: статті «Відображення дружби азербайджанського і українського народів в азербайджанській літературі» (1954), «Світло дружби» (1978), «Улюблений поет» (1961, про Т. Шевченка). К. належить вірш «Розмова з Франком». Переклав деякі твори з л-р народів СРСР, зокрема з укр. — вірші І. Франка («Притча про радість і смуток», «З екзамену» та ін.), А. Малишка, П. Воронька, М. Чернявського та ін. Ряд творів К. переклали А. Кацнельсон, І. Низовий.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Мій Азербайджан К., 1979; Рос. перекл. — Нити к сердцу. М., 1959; Весна на море. М., 1962; Утешение. Баку. 1968; Лес дышал М., 1970.

В. Арзуманли.


КАСЬЯНЕНКО Ганна Григорівна [24.Х (5.XI) 1891, с. Хортиця, тепер у складі Запоріжжя — 12.V 1969, Київ] — укр. рад. перекладачка. Закінчила 1912 Дніпроп. жіночу гімназію. Вчителювала в школах Дніпропетровської обл. і Києва. Переклала з англійської мови — романи «Визволення» Дж. Конрада (1925). «Три солдати» Дж. Дос Пассоса (1934), «Вигнанці» А. К. Дойля (1937), «Клянусь говорити правду» Ф. Джексона (1958), оповідання «Сила дужого» (1929) і «Дебзова мрія» (1930) Дж. Лондона; з рос. — повість «На місяці» К. Ціолковського (1959) та ін.

В. П. Мацько.


КАТАЄВ Валентин Петрович [16(28).І 1897, Одеса — 12.IV 1986, Москва) — рос. рад. письменник, Герой Соц. Праці (1974), чл.-кор. Академії Гонкурів (Франція) з 1976. Член КПРС з 1958. Брат Є. Петрова (див. Ільф І. і Петров Є.). 1915 з гімназичної лави пішов добровольцем у діючу армію. Друкував в одес. газетах («Южная мысль» та ін.) нариси з фронту. Демобілізувавшись, співробітничав в одес. пресі. Один з організаторів літ. гуртка «Зелена лампа». Служив у Черв. Армії, працював у Бюро укр. преси (Одеса), вів «Вікна сатири ЮгРОСТА». 1921 був секретарем журн. «Коммунарка Украины» у Харкові, написав п’єсу «Облога» для Першого театру Української Радянської Республіки. 1922 переїхав до Москви. У роки Великої Вітчизн. війни — кор. газет «Правда» і «Красная звезда». В 1955 — 62 — гол. ред. журн. «Юность». Ранні твори — ліричні вірші-роздуми, пейзажні замальовки («Ріка», 1911; «Весняний туман», 1914; «Суховій», 1915, та ін.). В оповіданнях 20-х pp. романтично відтворив своєрідний побут Одеси періоду громадян. війни («В обложеному місті», 1922; «Фантоми»; «Нероба Едуард», обидва — 1923. та ін.), висміяв непівське міщанство («Ножі», 1926; «Речі», «Дитина», обидва — 1929). Несумісність власницьких ідеалів з новою дійсністю розкрив у повісті «Розтратники» (1926). Після поїздок на Дніпробуд та в Магнітогорськ написав романхроніку «Час, вперед!» (1932). Повість К. «Я, син трудового народу» (1937; однойм. телефільм Одес. кіностудії, 1985) поетизує юність революції. В оповіданнях і нарисах періоду війни — реальні епізоди фронтового життя («Прапор», «Партизан», «Третій танк», «У житі» та ін.). В ряді оповідань, повістях «Дружина» (1943) і «Син полку» (1945; Держ. премія СРСР, 1946) показав героїзм і духовну велич рад. людини. До історії Одеси звернувся у повістях «Біліє парус одинокий» (1936), «Хуторок в степу» (1956), «Зимовий вітер» (1960 — 61), «Катакомби» (1949 — 57, 1-й варіант — «За владу Рад»), що становлять тетралогію «Хвилі Чорного моря» (однойм, телефільм Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка, 1975). Повість «Маленькі залізні двері в стіні» (1964, про дожовтневу діяльність В. І. Леніна) відкриває цикл лірико-докум. творів («Святий колодязь», «Трава забуття», обидві — 1967; «Кубик», 1969; «Чарівний ріг Оберона», 1972; «Алмазний мій вінець», 1978), де в черговий раз звертається до передреволюційного і першого пожовтневого десятиріч. Відмовившись од традиц. структурних форм роману й повісті, К. у своїй «новій прозі» розсуває рамки розповіді, вільно переміщаючи дію в часі і просторі, традиц. сюжет замінює розвитком лірико-філос. думки, широко використовує ліричні відступи. Новизна оповідної манери властива й останнім творам К. на воєнно-істор. тему: повістям «Кладовище в Скулянах» (1975), «Вже написаний Вертер» (1980), а також «Юнацький роман» (1983), «Сухий лиман» (1986). Писав п’єси — «Квадратура круга» (1928), «Універмаг» (1929), «Авангард» (1930) та ін. Окремі твори К. переклали О. Кундзіч, С. Ковганюк, О. Бандура, М. Пазяк та ін. Портрет с. 427.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 10. М., 1983 — 1986; Укр. перекл. — Час, вперед! К. — Х., 1935; Син полку. К., 1947; За владу Рад. Одеса, 1949; Біліє парус одинокий. К., 1954; Хуторок в степу. К., 1956; Зимовий вітер. К., 1962; Маленькі залізні двері в стіні. В кн.: Катаєв В., Антонов С. Маленькі залізні двері в стіні. — Вогник вдалині. К., 1970; Фіалка. В кн.: Російське радянське оповідання, в. 2. К., 1975; Хвилі Чорного моря. К., 1977; [Вірші]. В кн.: Автографи. Одеса, 1988.

Літ.: Скорино Л. Писатель и его время. Жизнь и творчество В. П. Катаева. М., 1965; Язык и стиль произведений В. П. Катаева. К. Г. Паустовского, Л. И. Славина. Одесса, 1987; Шевченко И. Е. Мовизм или обновление прозы? (Некоторые особенности лирических повестей В. Катаева). «Вопросы литературы народов СССР», 1988, в. 14; Галанов Б. Валентин Катаев. М., 1989.

Л. І. Скорино.


КАТАЄВ Іван Іванович [14 (27).V 1902, Москва — 19.VIII 1937, Москва] — рос. рад. письменник і публіцист. Член КПРС з 1919. Учасник громадян. війни. Навчався 1921 — 25 у Моск. ун-ті. Учасник літ. групи «Перевал». Автор повістей «Серце» (1927), «Поет» (1928, події розгортаються на Україні), оповідань «Дружина» (1928), «Молоко» (1930), «Ленінградське шосе» (1933), «Під чистими зорями» (1937, опубл. 1956) та ін. Виступав з нарисами і статтями. Незаконно репресований 1937. Реабіліт. посмертно.

Тв.: Избранное. М., 1957; Сердце. М., 1980; Хлеб и мысль. Л., 1983; Укр. перекл. — Дружина. Х., 1930.

Літ.: Воспоминания об Иване Катаеве. М., 1970; Панасенко С. Г. Жанровое своеобразие повести И. Катаева «Сердце». В кн.: Поэтика реализма. Куйбышев, 1982.

Л. І. Левандовський.


КАТАЛАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра нац. мовою каталонців — осн. населення Каталонії (істор. область на Пн. Сх. Іспанії), частково Арагону, Валенсії, Балеарських о-вів (Іспанія), населення Пд.-Зх. Франції (Руссільйон, тепер деп. Східні Піренеї) та ін. З 9 ст. усна нар. творчість поширювалася мандрівними співцями і поетами — джогларами. Протягом 12 — 13 ст. взірцем для каталонців була прованс. поезія (зокрема рицарська лірика трубадурів Провансу); світська поезія у цей час створюється прованс. мовою (Б. де Палоль, Г. де Бергада, Р. Відаль де Безалу). Старод. тексти, здебільшого реліг. змісту, написано лат. мовою (до 13 ст.). Каталан. мовою писалися окремі прозові твори. Найдавнішою літ. пам’яткою, фрагмент з якої дійшов до нашого часу, є зб. «Проповіді Органьї» (кін. 12 або поч. 13 ст.). Твори серед. 13 ст. — автобіогр. «Хроніка» (вид. 1557) і трактат «Книга премудрості» (вид. 1908, про науку виховання) короля Джауме І. В жанрі істор. хроніки виступили Б. Десклот («Хроніка, або Завоювання Каталонії», опубл. 1616) та Р. Мунтанер («Хроніка», 1325 — 36, опубл. 1558). Раймунд Луллій — найвидатніший каталон. письменник і філософ середньовіччя — відійшов від традиц. прованс. поезії (поеми «Розчарований», 1295; «Собор», 1311), заклав підвалини каталан. літ. мови. Його «Книга про Бланкерне» (бл. 1284) — перша спроба створення середньовічного роману в К. л. З серед. 14 ст. каталан. поезія остаточно звільнюється від прованс. впливу. Серед представників т. з. каталанської школи поетів — брати Дж. та П. Марк — майстри політ. і любовної лірики. Проти міжусобних війн рішуче виступив Б. де Co в поемі «Видіння уві сні» (бл. 1382). Сатир. спрямованість мала анонімна «Книга про моряків» (ч. 1 — 2, бл. 1398). На поч. 15 ст. в К. л. поширюються ідеї Відродження. Здійснюються переклади з антич. та італ. л-р, поезія зазнає впливу італ. ренесансної лірики (А. Фебрер, Дж. Фогассот, Дж. де Сант-Джорді). Визначним поетом того часу став А. Марк, автор любовних, дидакт. і реліг. віршів (зб. «Пісні любові» та ін.). Реалістич. тенденції притаманні т. з. валенсійській школі поетів (Дж. Ройс, Дж. Газуля та ін.), у 16 ст. їх продовжують поети-сатирики А. М. Пінеда. Г. Герау де Монмажор, Ф. Мулет, В. Фустер, Ф. В. Гарсіа. З’являється рицарський роман («Тірант Білий» Дж. Мартореля та Дж. де Гальби, 1490). Сатир. роман у віршах «Книга про жінок» Дж. Ройга (бл. 1460, опубл. 1531, критично висвітлює тодішні звичаї й сусп. мораль) став провісником ісп. крутійського роману. 1492 після об’єднання Іспанії в єдину державу (на основі політ. і культур. гегемонії Кастілії) регіональні л-ри занепадають. Поступове відродження К. л. відбувається лише у 19 ст. У роки війни з наполеонівською Францією (1808 — 14) з’являється патріотична лірика. Протягом 19 ст. провідним напрямом у л-рі стає романтизм («Ода до батьківщини» Б. К. Арібау, 1833), розквіт якого припадає на 40 — 60-і pp. Тему середньовічної історії країни порушують поети Дж. Рубіо-і-Орс (зб. романсів «Дудар з Льобрегата», 1841), В. Балагер, А. Бланк, А. де Бофаруль та ін. Старод. легенди Іберії (назва Іспанії перед завоюванням її римлянами в 3 — 2 ст. до н. е.) використав Дж. Вердагер у поемі «Атлантида» (1876); про боротьбу каталонців з маврами йдеться у поемі «Каніго» (1886). Здобули визнання поезії Дж. Россельйо, А. Камс-іФабреса, Дж. Л. Понс-і-Гільярза. Наприкінці 19 ст. у прозі, яка створювалася у руслі костумбризму, посилилися реалістичні тенденції — соціально-побутові романи «Метелик» (1882) та «Золота лихоманка» (1891) Н. Ольєра, роман-трилогія «Родина Гаррігесів», «Джауме» та «Ніобея» Дж. Пін-і-Солера (1870 — 89). До натуралізму тяжіють романи П. Коромінеса, Р. Казельяса, твори письменниці К. Альберт (псевд. — В. Катала). Найвідоміші драматурги — А. Гімера (реалістичні драми з сел. життя: «Навіжена», 1890; «Мертва душа», 1892), І. Іглезіас (драма «Старі люди», 1903, та ін.). На межі 19 і 20 ст. поети прагнуть позбутися патріарх. настроїв, наблизитися до європ. взірців. У творчості групи «ноусентистів» («дев’ятисотників») своєрідно поєднуються ідеї європ. декадансу з пошуком нац.-самобутніх форм — збірки «Вірші» (1895) та «Видіння й пісні» (1900) Дж. Марагаля, «Марний дарунок» Дж. Карнера (1924), поезії Дж. Альковера, Г. Аломара, Дж. М. Лопес-Піко. Реалістичні тенденції зберігаються у поезії Е. Гуаньябенс (збірки «Крилаті мураші», 1897; «Метелики», 1903), Дж. М. де Сагарра (зб. «Пісні квітня і листопада», 1918). Революц. мотивами пройняті вірші Дж. Сальвата Папасейта (зб. «Змови», 1922, та ін.). Жанр новели і короткого оповідання репрезентують Дж. Руйра (збірки «Узбережжя і гаї», 1903; «Колючки троянди», т. 1 — 2, 1920), Дж. Е. М. Феррандо (зб. «Три жорстокі історії», 1930) та ін. Зростає інтерес до нар. творчості. Фольклорист і поет М. Агіло уклав зб. «Народні романси каталонської землі». У роки нац.-революц. війни ісп. народу 1936 — 39 К. л. набуває виразно патріотич. звучання. Після поразки респ. Іспанії багато письменників емігрувало; каталан. мову було заборонено в офіц. вжитку, л-ра занепала. Лише з 50-х рр. відновлюється друкування книжок нац. мовами, в т. ч. каталанською. До подій нац.-революц. війни звернувся Ф. Кукурул (автобіогр. новела «Бруд і кров»; роман «Останній бій», 1954), йому належить також зб. оповідань «Пустеля» (1975) — про простих людей Каталонії, що ведуть нелегку боротьбу за існування. Демократизація сусп. життя після падіння фашист. диктатури 1975 зумовила значний поступ у розвитку реалістич. л-ри. Кращі її традиції продовжують письменниця М. Родореда, яка розкриває глибокий і складний духовний світ сучасника (роман «Майдан Діамант», 1962; зб. оповідань «Подорожі і квіти», 1980), поет С. Еспріу та ін. В Каталонії відоме ім’я Т. Шевченка. Про полум’яний патріотизм його поезії писав каталон. літературознавець А. Ровіра-і-Вірхілі у ст. «Батьківщина і свобода» [барсел. газ. «La Humanidad» («Людство», 1935, 24 лютого)]. Уривок з неї перекладено у кн. «Світова велич Шевченка», т. З (К., 1964). У жовтні 1978 група каталон. критиків в складі письменницької делегації Іспанії побувала на Україні.

Одним з перших дослідників К. л. на Україні був В. Піскорський (поч. 20-х pp.). Укр. мовою вірші каталон. поетів перекладали М. Бажан («Корабель, що спить у порту» Т. Гароеса, «Повернення до Каталонії» Дж. Карнера, «На чужині» К. Ардеріу та ін.), Л. Первомайський («Балада про моряка Луарда» Дж. М. де Сагарри та ін.), В. Коротич («Листопадові кольори» Дж. С. Понса та ін.), С. Голованівський («Романс хвали місту Барселоні» Г. де Ліоста), І. Драч («Неділя пана Пере» Дж. Карнера, «Улюблене ремесло» Дж. Сальвата Папасейта) та ін. Поезії С. Еспріу і Ф. Бернасера перекл. О. Буценко («Всесвіт», 1989, № 5). Ряд оповідань Ф. Кукурула вийшли у перекладі А. Перепаді («Всесвіт», 1980, № 9), М. Родореди — в перекл. В. Шовкуна і М. Литвинця (зб. «Світло у вікні». К., 1986). Низка каталон. казок опубл. у зб. «Казки народів Іспанії» (К., 1989).

Літ.: Кальтофен Р. Ренесанс каталонської літератури. «Молодняк», 1930, № 5; Естрела Р. З каталанської поезії. «Всесвіт», 1972, № 11; Из каталанской поэзии. Л., 1984.

Р. Ф. Естрела-Льопіс.


КАТАЛЕКТИКА (від грец. καταλήκτικός — усічений, скорочений) — властивість останньої стопи віршованого рядка бути коротшою від інших стоп цього рядка. Напр., каталектичний хорей:

Осінь переїхала по полі возом золотим.

— U | U U | — U | U U| — U | — U | U U | —

(Б. І. Антонич. «Перший сніг»).

Віршований рядок, у якого остання стопа довша від інших, називається гіперкаталектичним (нарощеним), напр., гіперкаталектичний ямб:

Твій усміх має спокій квіту.

U — | U — | U — | U — | U

(Б. І. Антонич, «Дві глави з літургії кохання»).

Рядок без відхилень від норми наз. акаталектичним (повномірним), напр., акаталектичний ямб:

Зоря майнула, мов стріла.

U — | U — | U — | U U | U —

(Б. І. Антонич. «Півень»).

В укр. поетиці ці закінчення частіше називають чоловічими (наголос на останньому складі), жіночими (наголос на передостанньому складі), дактилічними (наголос на третьому від кінця складі) і гіпердактилічними (наголос на четвертому від кінця складі). Див. також Клаузула.

М. М. Сулима.


КАТАРСИС (від грец. κάθαρσις — очищення) — термін давньогрец. філософії, естетики й медицини, яким позначали суть естетичного співпереживання глядача з стражданнями персонажів драми. Арістотель у «Поетиці» застосував цей термін до трагедії, зазначивши, що вона «через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почуттів». Відсутність чіткого пояснення К. в «Поетиці» викликала різні його тлумачення і теорії (етична, медична, інтелектуалістична, збудження тощо). Найважливіші — етична та медична. Етична бере початок від часу появи коментованого італ. ученим В. Маджі видання Арістотелевої «Поетики» (1550). Пізніше її докладно розробив Г. Е. Лессінг у «Гамбурзькій драматургії», трактуючи поняття «катарсис» у моральному аспекті: трагедія облагороджує людські почуття, виховує в людині здатність до співпереживання, очищає від вад. Автор медичної теорії Я. Бернайс, спираючись на твердження Арістотеля про збуджуючий вплив музики і співу на людину, вважав, що трагедія викликає у глядача афекти психотерапічної розрядки, втихомирення. В сучас. естетиці К. розглядається як вища форма трагізму, коли траг. конфлікт і потрясіння, що його супроводжує, не пригнічує, а просвітлює душу. М. Бажан використав термін «катарсис» для аналізу не драматичного, а ліро-епічного твору. В рецензії на поему «Маруся Чурай» Л. Костенко він писав: «Вона [Маруся Чурай] хотіла, знедолена, самітна, покинута, з людської пам’яті зникнути, але — і в цьому пафос всієї поеми, її катарсис — народ не дає загинути тому найсильнішому й найсуттєвішому, що жило в щедрій і трудній душі нещасної дівчини-поетеси і що житиме в віках, — її слову, її пісні, її творчості». (Бажан М. Поема про кохання і безсмертя. В кн.: Наука і культура. Україна, 1980).

Літ.: Арістотель. Поетика. К., 1967; Лосев А. Ф. История античной эстетики. М., 1975.

В. П. Маслюк.


КАТАСТРОФА (від грец. καταστροφη — поворот, переворот) — термін з античної теорії драми, що означав момент поразки героя. К. виникає як неминучий наслідок подій, що сталися раніше, як розв’язка напруженої ситуації, зумовлена ходом драм. перипетій (напр. у трагедії Софокла «Цар Едіп» — усвідомлення Едіпом своєї вини та самоосліплення). Арістотель у «Поетиці» вживав термін λύσις — «розв’язка». Термін «катастрофа» зустрічається в середньоаттічній комедії, в Лукіана і Полібія. К. нерідко збігається з розв’язкою не тільки в драмі, а й у творах ін. родів і жанрів.

В. П. Маслюк.


«КАТАФАЛК ИСКУССТВА» («Катафалк мистецтва») — газета, орган укр. панфутуристів (див. Футуризм). Вийшла в грудні 1922 у Києві (один номер), відп. ред. — М. Семенко. Матеріали друкувалися укр. і рос. мовами. Містила програмні статті панфутуристів, худож. твори, зокрема вірш «Поезія» (пізніша назва «Сім») М. Семенка, листування з Мирославом Ірчаном, інформацію про діяльність літ. об’єднання «Аспанфут», вид-ва «Гольфипром», огляд вистав «лівих» театрів України («Березіль», «Центростудія») тощо.

Літ.: Півторадні В. І. Українська література перших років революції (1917 — 1923 pp.). K., 1968.

В. В. Гаряїв.


КАТАХРЕЗА (грец. κατάχρησις — зловживання, неправильне вживання слова) — метафора, стилістично вмотивоване порушення норм сполучуваності слів, поєднання понять і виразів всупереч їхньому буквальному змістові. Поява К. зумовлена істор. розвитком лексико-семантичної структури мови, здатністю слова вживатись у переносному значенні й міняти свою внутр. форму (див. Внутрішня форма слова). У ширшому розумінні К. — таке використання слова, коли забувається його первісне значення (напр.: зелене чорнило, кольорова білизна). У худож. л-рі, зокрема поезії, використовується як експресивний засіб (напр.: «Білим жалем вечір кинув тіні, // Білим жалем білий шум пороші». В. Чумак: «Випив доброго вина залізний день», П. Тичина). К. є в назвах багатьох творів («Весна зимова» Лесі Українки, «Веселий похорон» В. Симоненка, «Ніж у сонці» І. Драча та ін.). Див. також Оксиморон.

В. А. Чабаненко.


КАТЕБ (Kateb) Ясін (6.VIII 1929, м. Константіна) — алжір. письменник. Пише франц. мовою. Під час навчання у франц. колежі (м. Сетіф) 1945 був арештований за участь в антиуряд. маніфестації. Автор зб. ліричних віршів «Розмова з самим собою» (1946), поем «Неджма» (1948), «Кеблу і Неджма» (1951), «Танок при світлі вогнища» (1961), «Троянда Бліди» (1963). Роздумам про історію Алжіру присвячено роман «Неджма» (1956). драм. тетралогія «Коло репресій» (1959) — про неминучість всенар. повстання проти колонізаторів. У трагедії «Дикунка» (1962) в символічному образі жінки зображено нескорену батьківщину. В гумористично-сатир. плані розв’язуються актуальні проблеми в комедіях «Лютня і валіза» (1963) і «Мохаммед, візьми свою валізку» (1971). Публіцист. звучання притаманне віршам К. 60 — 70-х pp.

Тв.: Рос. перекл. — Неджма. М., 1971; [Вірші]. В кн.: Избранные произведения поэтов Африки М., 1983; [Вірші]. В кн.: Поэты Северной Африки. М., 1986.

Літ.: Джугашвили Г. Я. Алжирский франкоязычный роман. М., 1976; Литературы Африки. М., 1979.

С. І. Ткаченко.


КАТЕНІН Павло Олександрович [11(22).XII 1792, маєток Шайово Кологривського пов. Костром. губ. — 23.V (4.VI) 1853, там же] — рос. поет, драматург, критик, перекладач, член Рос. АН з 1833. Учасник Вітчизн. війни 1812, декабрист. руху. Близький друг О. Пушкіна, О. Грибоєдова, В. Кюхельбекера. 1820 за політ. мотивами у чині полковника був звільнений з військ. служби і 1822 висланий з Петербурга. Писав вірші, балади («Наташа», «Убивця», «Лісовик», «Ольга», всі 1814 — 16), позначені нац. колоритом. Вірш К. «Наша вітчизна страждає...» (1816) став революц. гімном декабристів. У вірші «Мстислав Мстиславич» (1819) використав мотиви «Слова о полку Ігоревім». Автор трагедії «Андромаха» (1809 — 19, пост. 1827), комедій «Студент» (1817, разом з О. Грибоєдовим) і «Плітки» (1820), памфлету «Давня бувальщина» (1827, проти самодержавства), поеми «Княжна Милуша» (1834) та ін. Переклав трагедії «Аріадна» Т. Корнеля, «Сід» П. Корнеля, «Гофолія» Ж. Расіна та ін. К. належать праці з питань естетики, мистецтва, теорії л-ри (кн. «Размышления и разборы». М., 1981). Поетич. інтерпретацію К. уривка «Оповідь Цінни» з трагедії П. Корнеля «Цінна» переклав укр. мовою Ф. Скляр.

Тв.: Избранные произведения. М. — Л., 1965; Укр. перекл. — Оповідь Цінни. З трагедії П. Корнеля «Цінна». В кн.: Співці свободи. К., 1975.

Літ.: Бертенсон С. Павел Александрович Катенин. СПБ, 1909; Черейский Л. А. Современники Пушкина. Л., 1981; Злобина Л. Еще раз о «парадоксе Катенина». «Вопросы литературы», 1983. №4; Касаткина В. Н. Поэзия гражданского подвига. М., 1987.

Н. М. Жаркевич.


КАТОНА (Katona) Иожеф (11.XI 1791, м. Кечкемет — 16.IV 1830, там же) — угор. драматург. Один з зачинателів нац. драматургії. За освітою юрист. Автор істор. драм «Жижка» (1813), «Зруйнування Єрусалима» (1814). Популярність К. принесла істор. трагедія «Банк бан» (1820, пост. 1833), в якій висловлено протест проти соціального й нац. гніту. Твір відіграв значну агітаційну роль у період підготовки угор. революції 1848, на основі трагедії композитор Ф. Еркель 1852 створив однойм. оперу (пост. 1861). П’єса неодноразово йшла на сцені рад. театрів.

Тв.: Рос. перекл. — Банк бан. В кн.: Классическая драматургия стран народной демократии, т. 2. М., 1955.

Літ.: Гершкович А. А. Иожеф Катона. Л. — М., 1960; Гершкович А. А. Очерки театральной жизни Венгрии (1960 — 1970-е годы). М., 1979.

К. О. Шахова.


КАТРАНОВ Сергій Павлович (не раніше 1843, Полтава — 1894) — укр. історик л-ри і видавець. Нар. у сім’ї священика і викладача духовної семінарії. Навчався у Полтав. духовній семінарії і Київ. ун-ті (не закінч.). Співробітничав у полтав. пресі, зокрема в «Полтавских епархиальных ведомостях», де надр. статті «Легенда про св. мученицю Перепетую» (1868), «Повчальний випадок» (1871) та ін. 1874 видав твори І. Котляревського «Собрание сочинений на малороссийском языке» з власною передмовою, в якій відзначив худож. цінність і життєвість творчості І. Котляревського, назвав його «поетом-рушієм» (2-е вид. — 1875; 3-є — «Полное собрание сочинений на малороссийском языке» — 1890). До «Енеїди» склав укр.-рос. словник. У 1890 в Одесі видав окремо «Вергилиеву „Энеиду“ на малороссийский язык переложенную».

Тв.: Иван Петрович Котляревский. Биографический очерк. В кн.: Котляревский И. П. Полное собрание сочинений на малороссийском языке. К. — Одесса, 1890.

Літ.: Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XIX столетия. К., 1884; Залашко А. Т. І. П. Котляревський у критиці. «Наукові записки Полтавського літературно-меморіального музею І. П. Кот. ляревського», 1961, в. 3.

П. П. Ротач.


КАТРЕН (франц. quatrain, від quatre — чотири), чотиривірш — строфа з чотирьох рядків, незалежно від того, як ці рядки римуються. У вужчому розумінні К. називають чотирирядковий вірш, в якому висловлено завершену думку:

Згорають очі слів, згорають слів повіки.

Та є слова, що рвуть байдужий рот.

Це наше слово. Жить йому повіки.

Народ всевічний. Слово — наш народ.

(М. Вінграновський. «Згорають очі слів, згорають слів повіки...»).

Як самостійний вірш К. використовують для написів, епітафій, епіграм, афоризмів тощо. К. називають і чотирирядкові строфи сонета, на відміну від кінцевих трирядкових його строф — терцетів.

В. В. Громова.


КАТРЕНКО Олександр (справж. — Катрухін Олександр Михайлович; ін. псевд. — Кирпатий Олександре, Хомівченко Ол.; 14.X 1859 — р. і м. см. невід.) — укр. письменник. Жив і працював на Харківщині. Друкувався в журналах «Зоря», «Літературно-науковий вістник», «Дзвінок», газ. «Руслан» та ін. Автор побутових і побутово-психол. образків та оповідань з життя пореформеного села й дрібномаєтного панства — «До лиха та ще лихо» (1889), «Як чоловік собі науку здобував» (1892), «Закон смерті» (1899), «Завірюха» (1900), «Пан Природа» (1901), «Із записок народолюбця» (1902) та ін. «Катренко — ученик Достоєвського... Читаючи його оповідання, — писав І. Франко, — ми переживаємо ті тяжкі моменти утиску, безнадійності, руйнування людських сил і людських надій, які в ту пору переживала вся Росія» (Франко І. Зібр. тв., т. 41. К., 1984, с. 519).

К. публікував статті на історичні та етнографічні теми у журналі «Киевская старина» (1884, 1885, 1890). Листувався з І. Франком Автографи ряду оповідань К. зберіг. в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Тв.: Чумацьке лихо. Х., 1890; Дохтор. Х., 1890; На панському обіді. Х., 1890; Омелько Цуциня. Львів, 1899; Пан Природа і інші нариси. Львів, 1901; Лихо розуму не тлумить, а бурхає. Х., 1902; [Твори]. В кн.: Українська новелістика кінця XIX — початку XX ст. К., 1989; Лісовий дід. «Дзвін», 1990, № 1.

Літ.: Франко І. З остатніх десятиліть XIX в. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Комар М. [Рец. на кн.: Чумацьке лихо. — На панському обіді. — Дохтор], «Зоря», 1890. № 21; Погребенник Ф. Через базари життя «Дзвін», 1990. № 1.

Т. Г. Третяченко.


КАТУЛЛ (Catullus) Гай Валерій (бл. 87 до н.е., м. Верона — бл. 54 до н. е., Рим) — рим. поет. Послідовник традицій олександрійської поезії. Переїхавши 67 (66) до н. е. до Риму, приєднався до гуртка поетів-«неотериків» («нових поетів», за визначенням Ціцерона). Збереглося 116 віршів і поем К. (бл. З тисяч рядків), з них — дві епіталами, епілії (короткі поеми) «Весілля Пелея й Фетіди», «Аттіс» і «Коса Береніки» та ін. Зажив слави любовною лірикою (вірші до рим. красуні Клодії, оспіваної під ім’ям Лесбії) та епіграмами на суперників у коханні, літ. ворогів і відомих рим. діячів. Вірші К. позначені багатством настроїв, безпосередністю почуттів, мист. витонченістю, ритміч. розмаїттям тощо. Вони істотно вплинули на розвиток рим., а пізніше — європ. лірики. Твори К. були популярні на Україні в 16 — 18 ст., їх цитували автори давніх укр. поетик. Переспіви окр. віршів К. здійснив Т. Франко. Низку поезій К. переклали М. Зеров, Ю. Кузьма, М. Борецький, А. Содомора та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Катулл Г. В., Горацій, Марціал. Старе вино в новім місі. Львів. 1913; [Вірші]. В кн.: Зеров М. Вибране. К., 1966: [Вірші]. В кн.: Антична література. Хрестоматія. К., 1968; [Вірші]. «Іноземна філологія», 1974, в. 36, № 12; [Вірші]. «Жовтень», 1975, № 12; XVI. (Коса Береніки). «Іноземна філологія», 1977, в. 45, № 14; [Вірші]. «Іноземна філологія», 1978, в. 49. № 15: [Вірші]. В кн.: Золоте руно. К., 1985; Рос. перекл. — Лирика. М., 1957; Книга стихотворений. М., 1986.

Літ.: Корш Ф. Е. Римская элегия и романтизм. М., 1899; Тимофеева Н. А. Гражданская лирика Катулла. «Ученые записки Московского государственного педагогического ннститута им. В. И. Ленина», 1972, т. 22; Шталь И. В. Поэзия Гая Валерия Катулла. М., 1977.

І. П. Бетко.


КАУШУТОВ Ата (5.VII 1903, с. Безмеїн, тепер місто Ашхабадського р-ну — 15.XI 1953, Ашхабад) — туркм. рад. письменник. Один з основоположників туркм. реалістич. прози. Навчався в Комуністич. ун-ті трудящих Сходу (Москва). Драми «Закаспійський фронт» (пост. 1922), «Джума» (пост. 1939) присвячені подіям громадян. війни. Автор повістей «Останній старшина», «Туркменські коні» (обидві — 1951). Героїчну працю туркм. народу в тилу та бойові подвиги його синів на фронтах Великої Вітчизн. війни змалював у романі «Мехрі і Вепа» (1946, рос. перекл. — «Внук Мергена»). Роман «Коло підніжжя Копет-Дагу» (1947 — 49, укр. перекл. П. Нельговського) присвячений повоєнному селу. Зібрав і опубл. туркм. фольклорні пам’ятки (епос «Кер-огли» та ряд збірників).

Тв.: Укр. перекл. — Коло підніжжя Копет-Дагу. К., 1957; Рос. перекл. — Каджар-Ага. — Избранные повести и рассказы. М., 1977.

Літ.: Аборский А. Ата Каушутов. Ашхабад, 1965.

А. Улугбердиєв.


КАФКА (Kafka) Франц (3.VII 1883, Прага — 3.VI 1924, с. Кірлінг, побл. Відня) — австр. письменник. Нар. в сім’ї гендляра. Закінчив 1906 юрид. ф-т Празького ун-ту. Працював 1908 — 22 службовцем у страхових т-вах. Почав писати у 900-х pp., але служби не полишав до кін. життя, не бажаючи стати професійним письменником. Вважав, що це позбавить його виключних прав на власну творчість, оскільки розглядав її як частину свого єства. Тому художні твори К. майже не відрізняються від його щоденникових записів, листів, афоризмів тощо. Видавався К. неохоче: за життя письменника вийшли друком лише три збірки новел («Спостереження, 1913; «Сільський лікар», 1919, і «Художник голоду», 1924), де вміщено найкращі новели — «Вирок», «Перевтілення», «У виправній колонії» та ін. Працював над романами «Процес» (вид. 1925), «Замок» (вид. 1926) і «Америка» (вид. 1927), але жодного з них не завершив. Широко відомим К. став у 50 — 70-і pp.; за кількістю видань і праць про нього був одним з найпопулярніших у світі, його творчості притаманне шокуюче поєднання жахливої фантасмагорії з тверезою буденністю, втіленою насамперед у навмисне архаїзованому стилі, сповненому канцеляризмів. Через призму свого бачення К. показав безнадійність людського існування, відчуження особистості в хащах сучас. цивілізації, віддзеркалив процес неминучої бюрократизації держ. влади. Конфлікти, відображені в творах К., мають соціальний і водночас глибоко особистісний характер. Випередив свій час у розумінні явищ, що позбавляють особистість гідності й волі. Окр. твори К. переклали Є. Попович, І. Кошелівепь та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. «Всесвіт», 1963, № 12; Оповідання. [Мюнхен], 1989; Рос. перекл. — Роман. — Новеллы. — Притчи. М., 1965; Из дневников. — Письмо отцу. М., 1988; Процесс. М., 1989.

Літ.: Затонський Д. Франц Кафка, яким він був у дійсності. «Всесвіт», 1963, № 12; Затонський Д. Франц Кафка и проблема модернизма. М., 1972; Днепров В. Метафорический роман Франца Кафки. В кн.: Днепров В. Идеи времени и формы времени. Л., 1980; Затонський Д. Франц Кафка. «Всесвіт», 1983, № 7.

Д. В. Затонський.


КАХХАР (Кахаров) Абдулла [4(17).IX 1907, м. Коканд — 24.V 1968, Москва] — узб. рад. письменник, нар. письменник Узб. РСР з 1967. Член КПРС з 1952. Закін. 1934 Середньоазіат. ун-т (Ташкент). Виступав у жанрах новели, короткого сатир. оповідання (збірки «Світ стає юним», 1933; «Вчитель словесності», 1937; «Історія однієї телеграми», 1945; «Оповідання», 1935). Колективізації, життю сучас. кишлака присвятив повісті «Вирок над кишлакум» (1932) і «Птичка-невеличка» (1958), роман «Вогні Кошчинара» (1951 — 52). У романі «Міраж» (1934, опубл. 1959) викриває націоналізм. У нарисі «Герой із Дардаку» (1942), повісті «Золота Зірка» (1946), оповіданнях «Дружини», «Асрор-бобо» та ін. розкриває внутр. світ рад. людей, досліджує джерела їхнього героїзму. Написав лірич. комедію «Шовкове сюзане» (1949; Держ. премія СРСР, 1952), сатир. комедію «Хворі зуби» (1955), автобіогр. повість «Казки про минуле» (1965). Переклав деякі твори Л. Толстого, О. Пушкіна, М. Горького, А. Чехова, О. Серафимовича, К. Треньова. Окремі твори К. переклав В. Гнатовський.

Тв.: Укр. перекл. — Вибране. К., 1959; Птичка-невеличка. К., 1960; Казки про минуле. — Вогні Кошчинара. К., 1974; Рос. перекл. — Избранное, т. 1 — 3. Ташкент, 1972 — 74; Избранное, т. 1 — 2. М., 1977; Комедии. М., 1982.

Літ.: Боролина И. В. Абдулла Каххар. Ташкент. 1957; Каюмов Л. Життєвий і творчий шлях Абдулли Каххара. В кн.: Каххар А. Казки про минуле. — Вогні Кошчинара К., 1974; Абдулла Каххар и его художественный мир. Ташкент, 1989.

Н. М. Андрійченко.


КАЦ Зельман Мендельович (28.XII 1911, с.Тупичів, тепер Городнянського р-ну Черніг. обл.) — рос. рад. поет. Член КПРС з 1942. Закінчив 1927 профтехшколу, навч. 1938 — 41 в Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Учасник Великої Вітчизн. війни. Живе на Україні. Перший твір — антифашист. поема «Ранок Німеччини» (1933). Автор книжок віршів і поем «Повз осінь» (1936), «Підлітки» (1937), «У наші роки» (1958), «Перехрестя» (1961), «Голоси» (1968), «Добрий березень» (1971), «Довгий перевал» (1978), «Часи» (1979), «Коло друзів» (1981), «Сонячний бік» (1984), «Вірші» (1986), «Неждані зустрічі» (1989) та ін. Кілька збірок віршів і нарисів («Розвідка боєм», 1941; «Сталінградські вірші», 1943; «Легенда», 1946; «Солдат і прапор», 1947), п’єсу «З-за гори кам’яної» (поставлено 1946) написав спільно з М. Талалаєвським. Ліриці К. притаманні виразна сюжетність, конкретність художніх деталей. Пише і для дітей. Працює в жанрі публіцистики.

Літ.: Брюгген В. Поезія не знає віку: «Вітчизна», 1985. № 6; Лосієвський І. Спогади і надії поета. «Прапор», 1985, № 3.

В. О. Брюгген.


КАЦЕВ Аврам Львович [3 (16).І 1916, с. Чернин, тепер Таращанського р-ну Київ. обл.] — евр. рад. поет. Член КПРС з 1951. Закінчив 1948 Вінн. пед. ін-т. Учителював у Сум., Сарат., Хмельн. та Херсон. областях. Друкується з 1932. Автор збірок «Людна вулиця» (1972), «Добре слово» (1980), «Мир у господі» (1987). Поезіям К. притаманні ліризм, м’який гумор. Для дітей написав збірки віршів «Дитячі пісні» (1940), «Лист до дідуся» (1975). Укр. мовою окремі твори К. переклав М. Братан.

Тв.: Укр. перекл. — Людна вулиця. Сімферополь, 1972; Мир у господі. Сімферополь, 1987; Рос. перекл. — Доброе слово. М., 1983.

Літ.: Дегтярьов П. Вулиця поета. «Літературна Україна», 1972, 10 жовтня.

А. М. Тютюнник.


КАЦІНІ (Kacziány) Геза (1856, м. Арад, теп. Румунія — грудень 1939, Будапешт) — угор. письменник, перекладач і літературознавець. Здобув 1904 теол. освіту в США. Автор оповідань про солд. життя, п’єс, лібретто, праць з естетики та історії («Петефі», 1899; «Гергей», 1915; «Останній коронований Габсбург», 1924), літературозн. дослідження «Угорська мемуарна література 1848 — 1914» (1917). Перекладав з англ., франц., нім., рум., лат. мов. У газ. «Alkotmány» («Конституція», 1915, № 212) К.. надр. свої перекл. віршів Т. Шевченка «Минають дні, минають ночі», «Ой одна я, одна», початок балади «Причинна» та статтю про його творчість.

Г. П. Герасимова.


КАЦНЕЛЬСОН Абрам Ісакович [19.XII 1913 (1.І 1914), м. Городня, тепер Черніг. обл.] — укр. рад. поет, літературознавець, перекладач. Член КПРС з 1945. Закінчив 1939 Київ. ун-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Друкується з 1930. Автор збірок «Краплі сонця» (1935), «Достигають плоди» (1938), «Ряст» (1940), «Передній край» (1947), «В ім’я життя» (1953), «Погожі дні» (1956), «З тобою поруч» (1959), «Ракети й солов’ї» (1960), «Посеред бурі» (1963), «Літа мої» (1964), «Бурштин» (1969), «Атоми душі» (1974), «Струм» (1975), «Пісня єдності» (1978), «Осіннє гроно» (1979), «Монологи», «Спалахи» (обидві — 1981), «Відчуття орбіти» (1983), «Очима пам’яті» (1986), «Заповітне» (1988), «Лірична мозаїка» (1989). В поезії К. розкривається духовний світ сучасника, їй притаманні єдність думки і почуття, філософічність, лаконізм. Улюблені жанри поета — балада, лірична мініатюра. Опублікував книги з теорії і критики поезії: «Краса і сила віршованого слова» (1964), «Правдива іскра Прометея» (1968), «Про поезію і поетів» (1972), «Любов моя — поезія» (1976), «Про поезію» (1977). За переклади з л-р народів СРСР та за кн. «З єврейської радянської поезії» (1983) удостоєний премії ім. М. Т. Рильського (1984). Вірші К. перекладено багатьма мовами народів СРСР, болг., чес., словац., сербохорв., угор., англ., нім. та ін. мовами.

Тв.: Вибране. К., 1983; Рос. перекл. — Дерево свободы. М., 1960; Верность. М., 1973; Баллада о струнах. М., 1983.

Літ.: Вишеславський Л. Слово про ровесника В кн.: Кацнельсон А. Літа мої. К., 1964; Усенко П. Закоханий в рідну землю. В кн.: Кацнельсон А. Поезії. К., 1967; Гнатюк М. Горіння душі поетової. В кн.: Кацнельсон А. Атоми душі. К., 1974; Костенко Н. Абрам Кацнельсон. В кн.: Письменники Радянської України, в. 9. К., 1979; Олейник Б. Щедро дарящий... В кн.: Кацнельсон А. Баллада о струнах. М., 1983; Новиченко Л. Про мініатюри Абрама Кацнельсона. В кн.: Кацнельсон А. Лірична мозаїка. К., 1989.

Н. В. Костенко.


КАЧАЙЛО Омелян (Омелько) Артемович [8 (20).I 1893, м. Бориспіль, тепер Київ. обл. — 23.IX 1943, там же] — укр. рад. поет. Закінчив поч. школу. З 1915 працював робітником на київ. підприємствах. З 1920 — член Борисп. комітету незаможних селян. Загинув від рук нім.-фашист. окупантів. Друкувався в пресі. Належав до Спілки пролет. письменників «Гарт». Підготував до видання зб. віршів «З-під молота» (1919; частково надр. в журналі «Україна», 1987, № 45; рукопис зберіг. в Центр. держ. архіві Жовтн. революції УРСР). Поезії К. — динамічні, сповнені революц. пафосу. К. — прототип Робітника в поемі «Розкол поетів» П. Тичини (опубл. 1969).

Літ.: Віче С. [Чумак В.]. Портрети пролетарських поетів. І. Омелько Качайло. «Мистецтво», 1919, ч. 2; Марченко Л. М. Поет-робітник Омелько Качайло. «Радянське літературознавство», 1965, № 5; Рибалко О. З-під молота. Невідоме про українського поета революційної доби Омелька Качайла. «Україна» 1987, № 45.

О. Л. Рибалко.


КАЧАН Анатолій Леонтійович (16.I 1942, с. Гур’ївка Новоодеського р-ну Микол. обл.) — укр. рад. поет, Член КПРС з 1970. Закінчив 1965 Одес. ун-т. Учителював, працював у пресі, в ЦК ЛКСМУ. Друкується з 1962. Автор збірок дит. віршів: «Джерельце» (1975), «Ворота кіста» (1977), «Берегові вогні» (1979), «Колос наливається» (1981), «Зелений промінь» (1983), «Світанок року» (1986) та ін. Поезія К. співзвучна світобаченню найменших читачів, органічно споріднена з дит. фольклором.

Літ.: Ярмыш Ю. Детская лнтература Украины. М., 1982; Клочек Г. Поетична «речовина» поезії для дітей. «Дніпро», 1987, № 12.

А. Є. Кравченко.


КАЧАНІВКА — селище Ічнянського району Черніг. обл., з 1980 — істор.-культур. заповідник. У 19 ст. належала поміщикам-меценатам Тарновським, була одним з осередків худож. культури, місцем спілкування багатьох представників рос. та укр. культури. 1835 в К. гостював М. Гоголь, уперше читав комедію «Одруження». З Тарновськими підтримував стосунки Т. Шевченко. 1843 він привіз Г. Тарновському свою картину «Катерина» і деякий час жив тут. При написанні повісті «Музыкант» використав матеріали, пов’язані з життям і подіями в Качанівці, в образі кріпосника Арновського частково відтворив риси власника цієї садиби. 1859 Т. Шевченко вдруге відвідав К., в альбомі В. Тарновського (молодшого) залишив віршований запис (датований 21 серпня). Після смерті поета на його честь у парку насипано могилу-курган, в якій 1893 поховано Шевченкового друга художника Г. Честахівського. У К. часто бував М. Маркевич. В 1837 — 38 над качанівськими сюжетами працював художник В. Штернберг, написав картину «В Качанівці у Тарновського». Він намалював тут портрет поета В. Забіли. Влітку 1854 в К. записували нар. творчість О. Маркович та Марко Вовчок. К. відвідувало багато ін. діячів л-ри й мист-ва, зокрема М. Максимович, В. Горленко, М. Костомаров, О. Лазаревський, Д. Яворницький, Л. Жемчужников, М. Врубель, М. Ге, В. і К. Маковські, ілюстратор поеми М. Гоголя «Мертві душі» О. Агін (тут і похований), І. Рєпін з своїм учнем В. Сєровим. Кріпосний театр у К. поряд з п’єсами рос. і зарубіж. авторів ставив «Наталку Полтавку» й «Москаля-чарівника» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка. Музикантівкріпаків навчав М. Глинка, який написав тут романси «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку» (на слова В. Забіли) й перші частини опери «Руслан і Людмила». Про цей театр згадує Т. Шевченко в повісті «Музыкант». Тарновські зібрали в К. велику колекцію укр. старожитностей, серед яких чільне місце займали Шевченкові реліквії. На будинку Тарновських є мемор. дошка з іменами видатних літераторів і діячів культури, які відвідали Качанівку.

Літ.: Реп’ях С. П. Літературні музеї Чернігівщини. Короткий путівник. К., 1983.

П. П. Ротач.


КАЧАНОВСЬКИЙ Володимир Васильович (1(13).III 1853, с. Великий Ліс Грод губ. — 11 (24).IV 1901, Ніжин] — рос. і укр. філолог. Закінчив 1876 Варшав. ун-т. З 1886 викладав у Казан. ун-ті. Професор Ніжин. істор.-філол. ін-ту (з 1888). Видавав зб. «Вестник славянства» (1888 — 90 — в Казані, 1891 — 96 — у Києві). Автор праць з мовознавства, палеографії та історії слов’ян: «Зографське євангеліє, видане В. Ягичем», 1879; «Хорватські літописи XV — XVI ст.», 1881; «Про історичне вивчення російської мови», 1887; «Поема „Осман“ дубровницького поета І. Ф. Гундулича», 1888, тощо. Зібрав і вид. «Пам’ятки болгарської народної творчості», опубл. істор.-літ. працю «Невиданий дубровницький поет Антон-Марін Глегевич (Гледьєвич)», обидві — 1882, досліджував діяльність мовознавців Ф. Буслаєва, І. Бодуена де Куртене, О. Соболевського та ін.

Літ.: Историко-филологический институт князя Безбородко в Нежине. 1875 — 1900. Нежин, 1900; Сперанский М. Н. Памяти В. В. Качановского. Нежин, 1901; Ягич И. В. История славянской филологии. СПБ, 1910; Булахов М. Г. Восточнославянские языковеды. Биобиблиографический словарь, т. 1. Минск, 1976.

М. А. Жовтобрюх.


КАЧАНЮК Михайло Іванович (псевд. — М. Сірий, М. Тоня; р. н. невід., Галичина — р. і м. см. невід.) — укр. літературознавець, письменник і перекладач. Закінчив Праз. ун-т, де 1921 захистив докт. дисертацію «До естетики Шевченкової поезії». На поч. 20-х pp. емігрував до Чехо-Словаччини, редагував «Чтоденну газету русина» (1923), де друкував свої вірші. В кін. 20-х pp. переїхав на Рад. Україну, став членом літ. орг-ції «Західна Україна», друкувався в жури. «Західна Україна». Після 1931 доля К. невідома. Автор статей і розвідок: «Літературні ескізи. Публіцистична проза (До творчого методу І. Ткачука)», «Микола Тарновський. Критичний нарис», «Мирослав Ірчан як драматург (Критичний нарис)» (усі — 1931). Виступав з рецензіями — на твори В. Гренджі-Донського, В. Винниченка, М. Гаска, С. Тудора та ін. Писав оповідання (не опубл.), перекладав твори чес. письменників П. Безруча та О. Бржезіни. Окр. виданням з’явилася культурол. праця К. «Національна культура» (1924).

Літ.: Мольнар М. Пам’яті невідомого українського письменника, перекладача та шевченкознавця. «Дружно вперед», 1989, № 4; Сміюн О. «Західна Україна». Систематичний покажчик змісту. Львів, 1962.

Ф. П. Погребенник.


КАЧЕНОВСЬКИЙ Михайло Трохимович [1(12).XI 1775, Харків — 19.IV (1.V) 1842, Москва] — рос. критик, журналіст, історик, академік Петерб. АН з 1841. Закінчив 1789 Харків. колегіум. З 1810 — професор (викладав теорію красного письменства, рос. словесність, археологію), з 1837 — ректор Моск. ун-ту. У 1805 — 30 (з перервами) видавав журн. «Вестник Европы». Багато уваги приділяв публікації матеріалів, пов’язаних з Україною (статті, нар. пісні тощо). Автор праць «Про джерела російської історії», «Паралельні місця в російських літописах» (обидві — 1809), «Пробні аркуші з порадника до пізнання історії і старожитностей Російської держави» (1817) та ін. В них, як представник так званої скептичної школи в російській історіографії, закликав до критичного аналізу давніх літописів, використовуючи порівняльний метод, намагався довести легендарність багатьох літописних відомостей. Активно заперечував достовірність «Слова о полку Ігоревім».

Літ.: Иконников В. С. Скептическая школа в русской историографии и ее противники. «Университетские известия», 1871, № 9 — 11; Кудрявцев И. А. «Вестник Европы» М. Т. Каченовского об «Истории государства Российского» Н. М. Карамзина. В кн.: Труды Московского государственного историко-архивного института, т. 22. М., 1965.

Н. М. Жаркевич.


КАЧКАН Володимир Атаназійович (псевд. — В. Павлівський, В. Грайворон; 12.VIII 1940, с. Рибне, тепер Тисменицького р-ну ІваноФранк. обл.) — укр. рад. письменник, публіцист, літературознавець, фольклорист, доктор філол. наук з 1989, професор Київського ун-ту з 1990. Член КПРС з 1963. Закінчив 1967 Івано-Франк. пед. ін-т і 1974 ВПШ (Київ). У 1974 — 86 викладач ВПШ (Київ), з 1986 — Київ. ун-ту. Автор роману про журналістів «Кадуб» (1990), зб. новел «Смерековий спів» (1972), книжок нарисів і повістей «Барви веселки» (1981), «Параска Хома», «Гори і доли» (обидві — 1983), «Ганна Василащук» (1985), «Дивосвіти» (1986), «Анатолій Мокренко», «Світло високого дня» (обидві — 1989), «Чари верховинської книги» (1990) — про народних митців, діячів культури. Опубліковано літ. портрети «Петро Козланюк» (1980), «Роман Федорів» (1983), «Михайло Павлик» (1986), ряд досліджень у галузі публіцистики і журналістики («Традиції і новаторство радянської публіцистики», 1984; «Жанри публіцистики», 1988, та ін.). Упорядник фольклорних збірників «Народні пісні в записах Михайла Павлика» (1974), «Народні пісні в записах Осипа Маковея» (1981). Упорядник антології «Український радянський памфлет» (1985). Окремі твори К. перекладено польс. і англ. мовами.

Літ.: Федорів Р. Ворожба карпатська. В кн.: Качкан В. А. Барви веселки. К., 1981; Гром’як Р. Професіоналізм і громадянська відповідальність. В кн.: Рік ’83. К., 1984; Федорів Р. Стежки до людей. В кн.: Качкан В. А. Світло високого дня. Ужгород, 1989.

А. Є. Кравченко.


КАЧУРА Яків Дем’янович [28.Х (9.XI) 1897, с. Юрківка, тепер Тульчинського р-ну Вінн. обл. — жовтень 1943] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1941. Учасник 1-ї світової і Великої Вітчизн. воєн. У 1918 — 22 учителював. Закінчив 1925 Київ. ін-т нар. освіти. Друкувався з 1923. Належав до Спілки сел. письменників «Плуг», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Окремими виданнями вийшли оповідання «Дві сили», «Історія одного колективу» (обидва — 1925), збірки оповідань «Без хліба» (1927), «Похорон» (1929) та ін. В романі «Чад» (1929) — події 1-ї світової і громадянської воєн, дії петлюрівців. Сільським трудівникам, донец. шахтарям і металургам присвятив роман «Ольга» (1931). В повісті «Іван Богун» (1940) показав боротьбу укр. народу проти польс. шляхти та істор. значення возз’єднання України з Росією. У нарисах періоду Великої Вітчизн. війни відобразив епізоди фронтового життя, мужність, непохитну дружбу воїнів. У травні 1942 в боях під ст. Лозовою Харків. обл. потрапив у полон, загинув у фашист. концтаборі в Донбасі. 1977 у с. Юрківці К. відкрито пам’ятник (скульптор — М. П. Ковтун). Портрет с. 433.

Тв.: Вибрані твори. К., 1947; Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1958; Безсмертя. К., 1959; Рос. перекл. — Ольга. М., 1965.

Літ.: Буряк Б. Яків Качура. К., 1962.

В. Х. Косян.


КАЧУРІВСЬКИЙ Роман Миколайович (24.VIII 1943, смт Хоростків, тепер місто Гусятинського р-ну Терноп. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1965. Закінчив 1974 Львів. ун-т. Працював у пресі, був на видавничій, профсп. роботі. Автор збірок «Літні зорепади» (1973), «Паролі молодості» (1977), «Райдужна арка» (1980), «Журавлиний трикутник» (1983), «Голос провесни» (1984), «Час творчості» (1988). К. — поет ліричного настрою, співець молодості, праці, природи та історії рідного краю. Окремі вірші перекладено російською, латиською, киргизькою мовами.

Літ.: Слободянюк П. Клекіт багряних прапорів. «Дніпро», 1974, Кн. 1; Юсип Д. «...І світ увесь, немов розкішний сад». «Жовтень», 1980, № 12.

П. К. Медведик.


КАЧУРІН Вячеслав Тимофійович (20.I 1942, с. Бик Романовського р-ну Сарат обл.) — рос. рад. поет. Член КПРС з 1972. Закінчив 1964 Микол. пед. ін-т. Живе на Україні. Вірші К. (збірки «Утвердження», 1974; «Визнання», 1978; «Берег Всесвіту», 1982; «Адреса надії», 1983; «Відчуття часу», 1986; «Чарівні рейки», 1987; «Головне свято», 1988; «Дорога за місто», 1989, та ін.) присвячені морякам, романтиці моря, розкривають духовний світ сучасника. Пише і для дітей.

Літ.: Лущан Н. Запрошення до подорожі. «Літературна Україна», 1983, 10 лютого.

Г. Г. Єжелов.


КАЧУРОВСЬКИЙ Ігор Васильович (1.ІХ 1918, м. Ніжин, тепер Чернігівської області) — укр. письменник, літературознавець і перекладач у ФРН. Закінчив 1941 Курський пед. ін-т. 1944 виїхав до Австрії, 1948 — до Аргентини, де 1958 — 62 був слухачем Графотехнічного (літературного) ін-ту (Буенос-Айрес). 1968 викладав на курсах при Ун-ті Спасителя (Буенос-Айрес), з 1969 живе в Мюнхені. Викладає в Укр. вільному ун-ті (Мюнхен), з 1982 — професор у ньому. Друкується з 1946. Автор поетичних збірок «Над світлим джерелом» (1948), «В далекій гавані» (1956) і «Пісня про білий парус» (1971), поеми «Село» (1960); збірок оповідань «Шлях невідомого» (1956, англ. переклад Ю. Ткача вийшов в Австралії 1979) та «Дім над кручею» (1966) і повісті «Залізний куркуль» (1959). його поезія позначена постійним дисонансом між гармонійним світом природи, високими людськими почуттями і контрастами соціальної реальності, що викликає зневіру і відчай. К. — послідовник «неокласиків». Серед літературозн. праць — «Новела як жанр» (1958), «Строфіка» (1967), «Фоніка» (1984), «Нарис компаративної метрики» (1985). Упорядкував «Хрестоматію української релігійної поезії» (1990). Перекладає з російської (М. Лермонтов, О. Блок, С. Єсенін, І. Бунін, О. К. Толстой, М. Волошин, А. Ахматова, Б. Пастернак, О. Мандельштам, Ф. Сологуб та ін.), білорус. (М. Богданович), італ. (Ф. Петрарка «Вибране», 1982), ісп. (Ф. Гарсіа Лорка, Х. Л. Борхес, A. Сторні, Р. Даріо, А. Нерво, Х. А. Сільва та ін.), польс., нім., португ. та франц. поезії. Рос. мовою переклав окр. вірші М. Зерова, М. Рильського, О. Бургардта, Є. Плужника, B. Свідзінського, М. Ореста, Л. Первомайського, Л. Костенко. Портрет с. 436.

Л. Р. Світайло.


КАШЕЇДА Анатолій Федорович (14.VIII 1928, м. Тальне, тепер Черкас. обл.) — рос. рад. поет.. Член КПРС з 1956. Закінчив 1951 Ленінгр. вище військ.-мор. уч-ще ім. М. В. Фрунзе і 1959 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). В 1944 — 58 служив у Військ.-Мор. Флоті, потім був на журналістській роботі. З 1975 працює на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка. Автор збірок «Я люблю» (1955), «Матроське море» (1959), «Рахує милі лаг» (1964), «Лебідь білий і лебідь чорний — дружать» (1965), «Африка відкривається» (1979), «Материк» (1985), «Твердий берег» (1988), «Стійкість» (1989). Зображує морські будні, долі людей, які пов’язали своє життя з морем. Його поезії притаманні тонкий ліризм і заглибленість у психологію людських взаємин. Перекладає твори сучас. афр. поетів. Окр. твори перекладені укр. та польс. мовами.

Літ.: Левин Л. По страницам альманаха «Советское Приморье». «Знамя», 1956, № 11; Азаров В. Ради жизни на земле. «Звезла», 1960, № 2.

А. П. Цвид.


КАШЕЛЬ Майя Дмитрівна (10.I 1930, Київ — 24.II 1987, Дніпропетровськ) — укр. рад. перекладачка. Закінчила 1954 Держ. центр. курси іноз. мов (Москва). Самотужки вивчила в’єтн. мову. Була прикута до ліжка тяжкою хворобою. Переклала з в’єтн. мови збірники поезій «В’єтнам бореться», «Слово з полум’я» (обидва — 1972), «Літопису рядки багряні» (1979), «Дороги Чионгшону» (1984), книжки «В’єтнамські прислів’я та приказки» (1977), «Оповідання» письменників В’єтнаму» (1981), зб. новел «Очі» Нам Као (1975), роман «Гора Хондат» Ань Дика (1976), зб. «Поезії» То Хиу (1978). Для дітей переклала: зб. оповідань «Мами немає вдома» (1972), повісті «У джунглях Півдня» Доан Зоя (1976), «На захід від Довгих гір» By Хунга (1986), казки «Як Лев собі друзів обирав» (1974), «Прийомна дочка тигра» (1983), кн. «В’єтнамські народні казки» (1984) та ін. В перекладі в’єтн. мовою були опубл. вірші К. і поема «Нгуєн Ван Чой», Лауреат премії ім. М. Т. Рильського (1981).

Літ.: Нікуліна Н. Голос мужній і щирий. «Літературна Україна», 1981, 6 березня.

С. Г. Миронюк.


КАШИН Володимир Леонідович [30.III (12.IV) 1917, м. Кобеляки, тепер Полтав. обл.] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1945. Закінчив 1941 Київ. ун-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Працював 1945 — 50 зав. редакцією вид-ва «Молодь», 1950 — 51 зав. відділом журн. «Дніпро». Друкується з 1942. Автор збірок оповідань «Після салюту» (1949), «Мої друзі» (1953), «Оповідання» (1956), роману «На вечірнім прузі» (1962) — про будні трудівників міста і села, виховання підростаючого покоління, взаємини батьків і дітей.

Героїка Великої Вітчизняної війни стала темою повісті «З нами були дівчата» (1959). У дилогії, що складається з повістей «Гнані крізь морок» (1964) і «Навздогін за життям» (1970), на докум. матеріалі змальовано долю юнаків і дівчат, силоміць вивезених гітлерівцями до Німеччини. Пригодн. роман «Тайники розкриваються вночі» (1967) оповідає про боротьбу з розкрадачами соціалістич. власності. К. створив серію детективних романів під загальною назвою «Справедливість — моє ремесло» з одним головним героєм — інспектором карного розшуку Дмитром Ковалем. До серії ввійшли романи: «Вирок було виконано» (1968), «Таємниця забутої справи» (1973) «Тіні над Латорицею» (1975), «Чужа зброя» (1979; на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка 1985 знято фільм «У привидів у полоні»), «По той бік добра» (1981), «Сліди на воді» (1983) Серія вийшла окр. 2-томником (т. 1, 1983; т. 2, 1985). Детектив. тему продовжено в книжці «...І жодної версії!» (1990; увійшли однойменний роман, повість «Готується вбивство», драма «День народження»). Письменнику належить також п’єса «Легкі гроші» (1980). Окремі твори К. перекладено рос., латис., азерб., башк., татар., польс., чес., словац., угор., франц. мовами.

Тв.: Твори, т. 1 — 3. К., 1987; Рос. перекл. — Справедливость — моє ремесло, т. 1 — 2. М., 1987.

Літ.: Мягченков С. [Рец. на кн.: Кашин В. Л. С нами были девушки]. «Юность», 1965, № 9; Дяченко О. Розкриття таємниці «забутої справи». «Дніпро», 1974, № 10; Гончаренко Б. Справа Володимира Кашина, «Літературна Україна», 1980, 14 березня; Грицюк Д. Особый срез реальной жизни. «Радуга», 1982, № 7.

М. Б. Славинський.


КАШИРІНА Лариса Сергіївна (19.V 1940, Дніпропетровськ) — укр. рад. поетеса, фольклористка, канд. філол. наук з 1976. Закінчила 1964 Моск. полігр. ін-т. Працювала 1967 — 84 у вид-ві «Музична Україна». Друкується з 1959. Поезії К. (зб. «Тятива чекань», 1982; «Коріння райдуги», 1985; «Дивосил», 1989) — переважно інтимного і філос. характеру. Твори відзначаються метафоричністю, багатством лексики, ритмів. Упорядник (і автор передмов) збірників «Народні пісні в записах Івана Манжури» (1974), «Народні пісні в записах Трохима Романченка» (1980). На деякі вірші К. композиторами О. Білашем, І. Шамо, І. Покладом та ін створено пісні (увійшли до зб. «Чутливе поле», 1986).

Літ.: Ільницький М. Становлення голосу. «Літературна Україна», 1982, 24 червня; Чіп Б. «Слова були раніш людьми...». «Літературна Україна». 1990, 18 січня.

В. А. Бурбела.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.