[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 456-473.]

Попередня     Головна     Наступна





«КИЇВ» — літ.-худож. та громад.-політ. журнал, орган СПУ і Київ. письменницької орг-ції. Виходить з січня 1983 у Києві щомісяця. Гол. редактори — В. Дрозд, П. Перебийніс (з 1986). Друкує нові твори укр. письменників, літ. переклади, публіцистичні та літ.-крит. матеріали, статті з історії Києва, укр. культури, з проблем мистецтва, науки, моралі, права тощо, культурно-мист. хроніку. Серед авторів — О. Гончар, П. Воронько, І. Драч, П. Загребельний, Д. Павличко, Б. Олійник, Ю. Мушкетик, Л. Вишеславський, М. Вінграновський, Є. Гуцало, Р. Іваничук, А. Дімаров, В. Коротич, Л. Новиченко, О. Сизоненко, Вал. Шевчук, В. Яворівський, А. Мороз та ін. Тут уперше побачили світ «Записки на схилі віку» Ю. Смолича, «Далекі вогнища» О. Гончара, «Обвал» Ю. Мушкетика, «Кінь на вечірній зорі» М. Вінграновського, «Безслідний Лука» П. Загребельного, «Скрип колиски» і. Чендея та ін. Журнал опубл. Київський літопис, літописи Самійла Величка, Аскольда, «Слово о законі і благодати» Іларіона та ін. істор. і літ. пам’ятки Київ. Русі. Вміщуються матеріали з журн. «Киевская старина». У «К.» вперше надр. записи, листи, щоденники з літ. спадщини П. Тичини, М. Зерова, Г. Епіка, А. Казки, В. Поліщука, І. Сенченка, Л. Первомайського, нар. художника СРСР В. Касіяна. Опубл. автобіогр. роман «Третя Рота», поеми «Каїн» і «Мазепа» В. Сосюри, п’єсу «Зона» М. Куліша, театр. композицію «Жовтневий огляд» Леся Курбаса, спогади М. Грушевського, маловідомі оповідання 20 — 30-х pp. А. Головка, А. Заливчого, М. Івченка, Г. Косинки, Г. Михайличенка, М. Могилянського, В. Підмогильного, ранні оповідання і роман «Сонячна машина» В. Винниченка та ін. В розділі перекладів уміщуються твори письменників братніх л-р. Вперше укр. мовою надр. роман «Українські ночі, або Родовід генія» (про Т. Шевченка) польс. письменника Є. Єнджеєвича. Іл. с. 455.

П. М. Перебийніс.


КИЇВСЬКА АКАДЕМІЯ — перший вищий навч. заклад і визначний культурно-осв. центр на Україні в 17 — 18 ст. Початок їй поклала школа Київ. братства, засн. 1615. 1632 вона об’єднана з Лаврською школою, засн. 1631 київ. митрополитом Петром Могилою, і дістала назву Київ. колегії (офіційно здобула статус вищого навч. закладу 1633). Про її розвиток наполегливо дбав фундатор Петро Могила (звідси паралельна назва — Києво-Могилянська колегія). Він власним коштом обновив заклад, запрошував учителів, допомагав неімущим вихованцям. Трактуючи колегію як майбутню академію, заснував у Гощі та Вінниці підпорядковані їй школи, а 1636 підпорядкував Київ. колегії і кременецькі школи.

Першими ректорами колегії були Ісайя Трофимович-Козловський і Софроній Почаський. Інокентій Гізель (ректор з 1646) запровадив систему класів (їх було 8), за якою здійснювалося навчання (повний курс тривав 12 років). В аналогії й фарі вчили читати й писати, в інфимі — граматичного розбору. В граматиці вивчалися повні курси граматик, у синтаксимі перекладали. Викладалися також катехізис, арифметика, нотний спів, частково — інструментальна музика й малювання. З нижчих класів учень переходив у середні — піїтики й риторики. У вищих класах колегії два роки вивчалася філософія, яка поділялася на діалектику, логіку, фізику й метафізику. Польс. уряд не дозволяв викладати в колегії богословські науки, інакше заклад мав би право носити титул академії. Студенти діставали грунтовну філол. підготовку, знання мов (слов’яноруської і старої укр. літературної; грец., лат., польс; згодом — рос., франц., нім., староєврейської), оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну грец. й рим., частково середньовічну л-ри, історію, географію. З часом було введено курси математики та медицини. Дедалі більше місця відводилося художній і музичній освіті.

Важливу роль у навчальному процесі відігравала академічна б-ка. В 2-й пол. 18 ст. вона налічувала 12 тис. томів і безліч рукописної л-ри та документів (значна частина загинула під час пожеж 1780 і 1811; рештки її перейшли до Київ. духовної академії, книгозбірня якої знаходиться тепер у складі ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР). Вже в часи Петра Могили колегія мислилася не лише як навч. заклад, а й як осередок учених та письменників України — т. з. Києво-Могилянський атеней. До цього атенею входили, крім Петра Могили, визначні культур. діячі, філософ Йосиф Кононович-Горбацький, письменники Афанасій Кальнофойський, Софроній Почаський, Й. Калимон, Теодосій Баєвський, Хома Євлевич та ін. Найдавнішою поетикою, створеною у К. а., вважається «Книга про поетичне мистецтво» А. Стерновецького (1637), найдавніший курс риторики написано 1635 Йосифом Кононовичем-Горбацьким. Перший вітчизн. курс гомілетики (теорії проповіді) створив Іоаникій Галятовський. Лазар Баранович (професор і 1650 ректор колегії, який мав титул почесного ректора до 1658), засн. Киево-Чернігівський культурний осередок. У 60-і pp. колегія прийшла до занепаду. Наприкінці 60-х pp. навчання відновлено.

Уперше колегію наз. академією у Гадяц. трактаті 1658. В грудні 1670 в універсалі польс. короля Міхала Вишневенького заклад визнано академією. В Росії цар. указами підтверджено статус академії 1694 і 1701. У цей час з її стін виходять видатні діячі укр. культури Стефан Яворський, Димитрій Туптало, Антоній Стаховський, Йоасаф Кроковський, Леонтій Боболинський та ін. Розквіт закладу припадає на кінець 17 — поч. 18 ст., особливо під час ректорства Йоасафа Кроковського і патронату над К. а. гетьмана І. Мазепи (відтоді її деколи називали ще й Могиляно-Мазепинською). Відновилися публічні диспути, для чого видавалися спеціальні тези, звичай рекреацій — культурно-мистецькі свята на кінець навч. року з виставами, декламаціями, іграми. Навколо Варлаама Ясинського та Йоасафа Кроковського гуртується новий культур. осередок: Стефан Яворський, Іларіон Мигура, Іларіон Ярошевицький, Лаврентій Горка, Гавриїл Бужинський, Гедеон Вишневський, Іоасаф Горленко, Феофілакт Лопатинський. У 1704 — 05 Феофан Прокопович в академії викладає поетику, яка справила великий вплив на рос. і укр. книжне віршування, і створює трагедокомедію «Володимир» — перший укр. драм. твір на теми з рідної історії. Новий етап розвитку академії фіксується з 1731, коли київ. митрополитом став Рафаїл Заборовський. Розширюється навч. курс, вводиться клас лінгвістики, зростає кількість студентів. Приймали до К. а. молодь усіх станів. Тут навчалися вихідці з Лівобережжя, Зх. України, Закарпаття, а також серби, румуни, болгари, греки та ін. Для бідних учнів при академії існувала бурса (гуртожиток). Заборовський зібрав довкола себе новий культур. осередок — т. з. Могиляно-Заборовську академію. До нього входили Митрофан Довгалевський, Сильвестр Ляскоронський, Павло Конюскевич, Гедеон Сломинський, Тихін Александрович, Георгій Кониський, Сильвестр Кулябка, Симон Тодорський та ін.

В 2-й пол. 18 ст. академія поступово перетворюється на становий духовний навч. заклад. Секуляризація 1786 позбавила її матеріальної бази. Останнім великим ученим К. а. був Іван Фальковський. Він займався географією, астрономією, математикою, історією, архітектурою, викладав в академії арифметику, геометрію, алгебру, вищу математику, нім. мову, філософію, засн. культур. осередок «Вільне поетичне товариство». 1817 академію закрито. Її традиції і функції перейняли Київ. духовна академія (відкрито 1819) та Київ. ун-т (засн. 1834).

К. а. мала велике й вирішальне значення для становлення й розвитку науки, культур. й літ. процесу на Україні в 17 — 18 ст. У ній сформувався один з центрів філос. думки слов’ян. світу (Йосиф Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Феофан Прокопович, Михайло Козачинський, Георгій Кониський, Григорій Сковорода, Яків Ковельський та ін.).

В академії навчалися історики Самійло Величко, Григорій Грабянка, Петро Симоновський, Василь Рубан, Микола Бантиш-Каменський, Максим Берлинський. З неї вийшли держ. діячі України і Росії: гетьмани Іван Самойлович, Юрій Хмельницький, І. Мазепа, полковник Семен Палій, віце-канцлер Олександр Безбородько. У К. а. відбувалося становлення укр. літ. мови, склалася літ. і поетична школа (Касіян Сакович, Лазар Баранович, Іоанн Максимович, Димитрій Туптало, Феофан Прокопович, Георгій Кониський, Митрофан Довгалевський, Іван Некрашевич, Григорій Сковорода та ін.). Професори академії написали десятки курсів поетики, в яких розроблялися теорія укр. поетичного мистецтва (поетики Феофана Прокоповича, Павла Конюскевича, Митрофана Довгалевського, Георгія Кониського та ін.); викладачі й вихованці К. а. видали велику кількість укр. поетичних книжок, укладали рукописні збірники, до яких записували пам’ятки нашої л-ри, були авторами ряду філос., істор. і богосл. праць. У К. а. виник і розвинувся укр. театр: студенти 1674 поставили драму «Алексій, человекъ божій», у 80-х pp. 17 ст. тут розігрувалися т. з. містерії. Пізніше вистави відбувалися щороку, для чого писалися драми й діалоги, а в перервах між діями розігрувалися інтермедії та інтерлюдії на теми з місцевого життя. Від шкільного театру беруть свій початок вертеп і вертепна драма. Феофан Прокопович започаткував жанр трагікомедії (трагедокомедії) на п’ять дій і ввів за античною традицією хор. У К. а. навчалися укр. художники Іларіон Мигура, Григорій Левицький, Данило Галяховський, Леонтій Тарасевич, композитори Максим Березовський, Артем Ведель, тут виховалася практично вся творча й наукова укр. інтелігенція тих часів.

Випускники К. а. викладали в т. з. училищних колоніях-колегіях, які були не тільки на Україні (Чернігівська, Переяславська, Харківська колегії), а й у Білорусії та Росії. Система навчання в цих учбових закладах будувалася за київ. зразком, а самі колегії гуртували значні культурні кола (Києво-Чернігівський культурний осередок, Переяславський культурний осередок, Харківський культурний осередок). Академія підтримувала наук. зв’язки з відомими осв. закладами Кракова, Галле, Магдебурга, Константинополя та ін.

Літ.: Булгаков М. История Киевской академии СПБ, 1843; Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем Академиею, ч. 1 — 2. К., 1856; Голубев С. История Киевской духовной академии, в. 1. Период до-могилянский. К., 1886; Мухин Н. Киево-братский училищный монастырь. К., 1893; Петров Н. Киевская академия во 2-й половине XVII века. К., 1895; Серебренников В. Киевская духовная академия с половини XVIII ст. до преобразования ее в 1819 г. «Труды Киевской духовной академии», 1897, № 7; Вишневский Д. Киевская академия в первой половине XVIII столетия. К., 1903; Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии, т. 1 — 5. К., 1904 — 1908; Тітов Хв. Стара вища освіта в Київській Україні XVI — поч. XVIII в. К., 1924; Штранге М. М. Демократическая интеллигенция России в XVIII веке. М., 1965; Хижняк З. Києво-Могилянська академія. К., 1981; Білокінь С. Як венеціанець приїздив до Києва латини вчитись. «Всесвіт», 1987, № 7; Шевчук М. У лабіринті історичних подій. Коли Київська колегія дістала статус академії? В кн.: Наука і культура Україна, в. 23. К., 1989.

В. О. Шевчук.


КИЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС — одна з найдавніших істор. і літ. пам’яток Київ. Русі; частина «Літопису руського» за Іпатським списком, що продовжує «Повість временних літ» («ПовЂсть временныхъ лЂт») і передує Галицько-Волинському літописові. Охоплює події з 1118 до 1200 (фактично до 24.IX 1199). Зведення різнорідних матеріалів (без прямих даних про їх авторів), які упорядкував десь 1199 чи пізніше у Видубицькому монастирі ігумен Мойсей. Серед авторів К. л. називають київ. боярина Петра Бориславича, києво-печерського ігумена Полікарпа. К. л. — твір широкого діапазону про події в різних землях Русі, Зх. Європи, але б центрі розповідей — Київ і Київ. земля. Осн. зміст К. л. — княжа боротьба за землі, владу, багатство, особливо між Мономаховичами і Ольговичами за київ. стіл, боротьба русичів проти половців. У літописі засуджуються чвари, підносяться ідеї єдності Русі, миру, добра. К. л. багатий на істор. матеріал світського характеру, викладений просто і ясно; реліг. аспекти займають незначне місце. До нього включено окремі літ. твори — повість про вбивство Андрія Боголюбського 1174, повість про похід Ігоря Святославича на половців 1185 та ін. Крім Іпатського (до 1425), К. л. міститься також у Хлєбниковському спискові (16 ст.).

Вид.: Полное собрание русских летописей т. 2 Ипатьевская летопись. СПБ, 1908; Київський літопис «Київ». 1984, № 6 — 8; Літопис руський За Іпатським списком. К., 1989.

Літ.: Еремин И. П. Киевская летопись как памятник литературы. «Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературе АН СССР» 1949, т. 7; Казакевич А. Н. Советская литература по летописанию (1960 — 1972 гг.). В кн.: Летописи и хроники, 1976 г. М. Н. Тихомиров и летописеведение. М., 1976; Загребельний П. Трагізм і велич історії. «Київ», 1984, № 6; Махновець Л. Для сучасників, для пам’яті поколінь. Від перекладача «Київського літопису». «Київ», 1984, № 8; Франчук В. Ю. Киевская летопись. Состав и источники в ликгвистическом освещении. К., 1986: Махновець Л. Від перекладача. В кн.: Літопис руський. За Іпатським списком. К., 1989; Дмитриева Р. П. Библиография русского летописания. М. — Л., 1962.

Л. Є. Махновець.


КИЇВСЬКИЙ МУЗЕЙ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — див. Шевченка Т. Г. музей в Києві.


КИЇВСЬКІ ЛИСТКИ, Київські глаголичні листки, Київський місал — одна з найдавніших глаголичних пам’яток старослов’ян. писемності. Належить до 10 ст. За змістом це — збірник мес (церк. служб). Складається з 7 пергаментних аркушів. Переклад з лат. мови старослов’янською зроблено в Моравії або Паннонії. Перекладачем вважається Кирило або Мефодій чи їхній учень Горазд. Лат. оригіналу не знайдено, найближчий до нього текст виявлено в Падуанському кодексі. За припущеннями, в тексті К. л. є елементи власної творчості перекладача. В К. л. відбився моравсько-паннонський етап розвитку старослов’ян. мови, процес її інтерслов’янізації. К. л. виявив відомий рос. збирач старожитностей, архімандрит Антонів (А. І. Капустін) і 1872 подарував Київ. духовній академії (звідси й назва), вихованцем якої він був. Уперше видав їх 1874 І. Срезневський; мову й письмо досліджували М. Грунський («Київські листки та Фрейзінгенські уривки». К., 1928). 1982 зроблено мас-спектрометр. аналіз, який підтвердив давність їх і спростував припущення про можливість підробки. Зберігаються в ЦНБ ім В І. Вернадського АН УРСР.

Вид.: Німчук В. В. Київські глаголичні листки. Найдавніша пам’ятка слов’янської писемності. К., 1983.

Літ.: Находкін М. Г., Німчук В. В., Зиксв Г. О. Комплексне дослідження Київських глаголичних листків. «Вісник Академії Наук Української РСР», 1986, № 6.

В. В. Німчук.


КИЇВСЬКОЇ РУСІ ЛІТЕРАТУРА — л-ра, що розвивалася в Київській Русі. Див. у ст. Українська література.


КИЛИМНИК Олег Володимирович [13(26).VII 1913, с. Ямпіль, тепер Катеринопільського р-ну Черкас. обл.] — укр. рад. літературознавець, критик, доктор філол. наук з 1963, професор з 1963. Член КПРС з 1940. Закінчив 1939 Одес. пед. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Працював 1948 — 50 в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, 1950 — 62 був зав. кафедрою ВПШ (Київ), а 1963 — 88 — Київського ін-ту культури. Автор монографій «Романтика правди. Питання романтики в українській радянській літературі» (1964), літературних портретів «Андрій Головко» (1949), «Юрій Яновський» (1957), «Олесь Гончар» (1959, 1965), «Григорій Епік» (1960), «Поет і час» (1973), «Світ правди і краси. Проза Михайла Стельмаха» (1983), зб. літ.-крит. статей «Перед лицем історії» (1978), книжки спогадів «З вершини літ» (1988) — про П. Тичину, М. Рильського, В. Сосюру та ін. Окремі праці К. перекладено російською, болг., польс., франц., англійською мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Андрей Головко. М., 1956; Юрий Яновский. М., 1962.

Літ.: Бабишкін О. Літа уявляються вершинами. «Радянська освіта», 1988, 26 липня.

О. І. Зінченко.


КИМИТВАЛЬ Антоніна Олександрівна (псевд. — А. Емі; 22.IV 1938, с. Мухоморне Анадирського р-ну Чукот авт. окр.) — чукот. рад. поетеса. Член КПРС з 1961. Закінчила 1959 Анадир. пед. уч-ще, згодом — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок «Пісня серця» (1960), «Тобі» (1969), «Слухаючи музику» (1972), «Моя улюблена квітка» (1981), «Під крилом моєї яранги» (1985) та ін. Пише і для дітей. Осн. тема — прекрасна і сувора природа Чукотки, її люди. К. — активна збирачка чукот. фольклору, впливом якого позначена творчість поетеси.

Тв.: Рос. перекл. — Тебе. Магадан, 1969; Под крылом моей яранги. М., 1985.

Літ.: Шпрыгов Ю. А. Антонина Кымытваль. Магадан, 1982.

М. М. Плісецький.


КИНЕВА Пенка Петрова (15.ІХ 1942, с. Димчо Ловец. обл.) — болг. перекладачка. Член БСП з 1971. Закін. 1965 Київ. ун-т. Перекладає з укр., рос. і білорус. мов. У перекл. К. видано: повість «Четверта рота» В. Собка (1967); романи «З погляду вічності» (1972) і «Переходимо до любові» (1974) П. Загребельного, «На білому світі» М. Зарудного (1973), «Прапороносці» (1976) і «Собор» (1988) О. Гончара, «Канал» І. Григурка (1976), а також «Дума про тебе» (1970) і «Чотири броди» (1984) М. Стельмаха, «Оглянься в осені» В. Яворівського (1983); зб. оповідань «На полювання з усмішкою» Остапа Вишні (1976); книжки оповідань та повістей «Деревій» (1980) і «Вогник далеко в степу» Григора Тютюнника, «Жартували з Катериною» Є. Гуцала, «Самотній вовк» В. Дрозда (обидва — 1984); зб. творів «Зачарована Десна» О. Довженка (1986); зб. укр. гумору «Емансипація чоловіків» (1979), зб. літ. пародій, фейлетонів, гумор. оповідань «Гіперболи» Ю. Івакіна (1984), публіцистична зб. «Від Дніпра до Дунаю» (1977), кн. «Українські народні казки» (1979) тощо. Одна з перекладачок болг. видань вибраних творів Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника (всі — 1978), збірок оповідань «Сучасні українські оповідання» (1971), «Степові вітри» (1980), зб. творів «Передчуття радості» Є. Гуцала (1982), зб. укр. прози й поезії «Друзі» (1984) та ін. Автор статей про укр. письменників, передмов до болг. видань їх творів. У журн. «Всесвіт» (1981, № 9) опубл. інтерв’ю з К. «Я порівняла б перекладача з музикантом...».

В. О. Захаржевська.


КИПРІАН (бл. 1330, Тирново — 16.ІХ 1406, Москва) — болг., укр. і рос. письменник, перекладач, церк. і культур. діяч. За походженням — болгарин. К. рано поселився на Афоні, згодом був кліриком у Константинополі. Бл. 1373 прибув на Русь як патріарший посол для примирення литовських і тверського князів з митрополитом Алексієм. У грудні 1375 обраний митрополитом київ. і литовським; 1375 — 78 жив у Києві, згодом — у Москві, звідки 1380 після того, як його сан не визнано, змушений був виїхати. 1389 домігся сану митрополита всієї Русі. Його діяльність пов’язана з поширенням серед сх. слов’ян другого південнослов’янського впливу. Автор слів, послань, житій, грамот (1392 — новгор. єпископу Іоанну, 1406 — духовна, яку К. заповідав зачитати на своєму похороні), листів (зокрема, 1385 — 86 — на Русь з Візантії), поетич. творів — канонів і молитов до різних релігійних відправ, перекладів з грецької мови ряду молитов та інших богослужебних текстів. Збереглося три послання К. до ігуменів Сергія і Феодора — 3 червня, 23 червня і 18 жовтня 1378. Друге послання, створене у київ. період діяльності К., — гострий публіцистичний твір, в якому автор обстоював свої митрополичі права. Під час перебування у Москві К. сприяв розвитку перекладацької діяльності, виправив тексти деяких церк. книг згідно із своїми поглядами на правопис. Написав кілька ориг. творів, серед яких виділяються «Житиє Петра митрополита» (1381) та «Повість про Митяя-Михаїла» (1382). Був ініціатором відбудови Софійського собору в Києві.

Тв.: Повесть о Митне. В кн.: Прохоров Г. М. Повесть о Митяе. Русь и Византия в эпоху Куликовской битвы. Л., 1978.

Літ.: Амфилохий, архим. Что внес Киприан, митрополит киевский и всея России, а потом московский и всея России, из своего родного наречия и из переводов его времени в наши богослужебные книги? В кн.: Труды III археологического съезда, т. 2. К., 1878; Дмитриев Л. А. Роль и значение митрополита Киприана в истории древнерусской литературы (к русско-болгарским литературным связям XIV — XV вв.). «Труды Отдела древнерусской литературы», 1963, т. 19; Исследовательские материалы для «Словаря книжников и книжности Древней Руси». «Труды отдела древнерусской литературы», 1985, т. 39.

Ю. В. Пелешенко.


КИПРІЯН (р. н. невід., м. Острог, тепер Ровен. обл. — після 1623) — укр. культур. діяч, філолог. Входив до Острозького літературно-наукового гуртка 2-ї пол. 16 ст. Навчався в Венеціанському і Падуанському ун-тах. Жив у Греції, Константинополі. Учасник Брестського собору 1596, належав до тієї частини правосл. делегатів, які не прийняли унії. Переклав твори греко-візантійської писемності («„Бесіди духовні“ Макарія Єгипетського». Острог, 1598; «„Синтагматикон“ Гавриїла Філадельфійського». Дермань, 1603; «Іоанна Златоустаго бесЂды на 14 посланій святого апостола Павла». Київ, 1623, та ін.).

Літ.: Харлампович К. Западнорусские православные школы XVI и начала XVII века. Казань, 1898.

І. З. Мицько.


КИРГИЗЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра кирг. народу. Розвивається кирг. мовою. В дореволюц. час не мала писемної традиції. Джерелом К. л. є різножанрова уснопоетична нар. творчість — казки, поеми, пісні, перекази, т. з. малі епоси («Курманбек», «Коджоджаш», «Ер-Тештюк» та ін.) та монумент. пам’ятка — героїч. епос «Манас». Значна частина фольклору побутує у творчості акинів. Зачинателями кирг. рад. нар. поезії були поети-акини Токтогул Сатилганов, Тоголок Молдо. Їхні традиції продовжували Б. Аликулов, К. Акїєв, О. Болебалаєв, А. Усенбаєв. Одним із основоположників писемної К. л. був поет А. Токомбаєв, який 1924, коли була запроваджена нац. писемність, виступив на сторінках першої кирг. газети «Еркін Too» («Вільні гори», тепер «Совєттік Киргизстан» — «Радянська Киргизія»), В К. л. 20-х pp. переважає жанр поезії (А. Токомбаєв, Дж. Боконбаєв, К. Маліков, Дж. Турусбеков та ін.), проза і драматургія на той час лише зароджувалися. Перший драм. твір — п’єса «Бідолашна Какей» М. Токобаєва (пост. 1927), прозовий — повість «Аджар» К. Баялінова (1928). У 30-х pp. розвивалися всі жанри й види л-ри. Прозаїки перейшли від коротких оповідань до творів широкого епіч. плану. З’явилися романи «Кен-Суу» (кн. 1 — 2, 1937 — 38) і «Темір» (1939 — 40) Т. Сидикбекова, «Канибек» К. Джантошева (кн. 1 — 3, 1939 — 48), автобіогр. повість «Довгий шлях» М. Елебаєва (1936) та ін. З поетич. творами виступали М. Елебаєв, К. Маліков, Т. Уметалієв та ін., з драматичними — Дж. Боконбаєв (тексти до муз. драм «Золота дівчина», «Токтогул», обидва — 1939), Дж. Турусбеков (п’єси «Не смерть, а життя», 1935; та «Події в БешМайноку», 1937; лібретто опери «Айчурек», 1939, у співавт.). В роки Великої Вітчизн. війни патріот. твори пишуть Т. Уметалієв, М. Елебаєв, Дж. Турусбеков, Дж. Ашубаєв, У. Абдукаїмов, Х. Есенкоджоєв та ін. Поширилися пісні-заклики, пісні-прощання, а також пісні-листи Дж. Боконбаєва, Дж. Турусбекова, А. Токомбаєва, М. Елебаєва та ін. Значного розвитку досягла К. л. у повоєнні роки. Вийшли збірки віршів А. Токтомушева, М. Алибаєва, вірші та поеми поетів-імпровізаторів О. Болебалаєва, А. Усенбаєва, К. Акієва, Б. Аликулова, поеми А. Осмонова, твори А. Токомбаєва, К. Малікова. Інтенсивно розвивається проза. Виходять у світ романи «Люди наших днів» (1948; Держ. премія СРСР, 1949) і «Діти гір» (1953) Т. Сидикбекова, «Салтанат» («Торжество», 1949) і «Останній патрон» (1955) Н. Байтемірова, повісті «Щастя» (1947) і «На берегах Іссик-Кулю» К. Баялінова (1951) та ін. В галузі драматургії працювали Т. Абдумомунов («Піщаний косогір», 1947), К. Маліков («Ми не ті, що були», 1950), К. Джантошев («Співець народу», 1950) та ін. В л-ру прийшли молоді сили — перша поетеса Н. Джетикашкаєва, поети С. Ералієв, С. Джусуєв, Б. Сариногоєв, С. Абдикерімова, К. Каїмов та ін. В 60 — 70-і pp. K. л. характеризується активним розвитком усіх її жанрів. Життя і духовний світ сучасника — в центрі уваги Ч. Айтматова, твори якого вивели К. л. на міжнародну арену (повісті «Джаміля», 1958; «Перший учитель», 1959; «Прощай, Гульсари!», 1966; Держ. премія СРСР, 1968; «Білий пароплав», 1970; Держ. премія СРСР, 1977; «Ранні журавлі», 1975). Поглиблено розробляється жанр роману — «Сито життя» (1970) Н. Байтемірова; «Зрілість» Т. Касимбекова (1975); роман-трилогія «Братерство» К. Баялінова (1962 — 72) та ін. Далі розвивається повість — «Хочу бути людиною» Т. Касимбекова (1960), «Ми були солдатами» А. Токомбаєва (1965), «Любов солдата» (1965) і «Аманат» (1976) Ш. Бейшеналієва. В жанрі поеми працює М. Абилкасимова, в галузі дит. л-ри — М. Джангазієв, Ш. Бейшеналієв та ін.

К. л. 1-ї пол. 80-х pp. виходить на новий худож. рівень. Про це свідчать твори поетів С. Ералієва, Т. Байзакова, прозаїків Ш. Бейшеналієва, О. Данікеєва, Ч. Айтматова, зокрема його романи «І понад вік триває день» («Буранний полустанок», 1980; Держ. премія СРСР, 1983) і «Плаха» (1986), де втілено думку про відповідальність людства за збереження життя на Землі, утверджується необхідність високої духовності сучасника. Розробляються історико-революц. теми (роман «Сталеве перо» Ш. Бейшеналієва, 1981) та морально-етична проблематика (повість «Осінній дощ» М. Байджієва). В драматургії працюють Т. Абдумомунов, Ь. Джакієв, М. Байджієв та ін. Серед літературознавців відомі К. Рахматуллін, О Джакішев, Б. Керімджанова, А. Салієв, К. Укаєв, К. Асаналієв, Д. Кулбатиров, М. Борбугулов, Ш. Уметалієв, А. Садиков, Г. Хлипенко та ін. СП Киргизії засн. 1934. Виходять журнали «Ала-Тоо» і «Литературный Киргизстан», газ. «Киргизстан маданіяти» («Киргизька культура»).

Л-ри кирг. та укр. народів єднає давня дружба. Ще до Жовтн. революції в Киргизії було відоме ім’я Т. Шевченка. З його творами киргизи вперше познайомилися 1939 в перекладах A. Токтомушева, К. Малікова, С Сасикбаєва («Кобзар», 1939). 1954 вийшла кн. «Вірші та поеми» Т. Шевченка. Життю і творчості укр. поета присвятили статті Т. Байзаков («Великий Кобзар — всенародна гордість», 1964), С Джусуєв («Життя Шевченка в народі», 1964), К Маліков («Думи про Тараса», 1964), Т. Уметалієв («Народний поет України», 1964), А. Садиков («Відображення дружби киргизького та українського народів у літературі», 1968, та «Єдині за духом, за метою», 1971). Дружбі кирг. та укр. народів присвячені численні твори А. Токомбаєва, К. Малікова, А. Осмонова, Дж. Боконбаєва, К. Баялінова, Н. Байтемірова, Ш. Бейшеналієва, Т. Касимбекова, Т. Сидикбекова та ін. Кирг. мовою видано твори І. Франка, Лесі Українки, Марка Вовчка, М. Коцюбинського, Панаса Мирного, П. Грабовського, B. Стефаника, П. Тичини, М. Рильського, В Сосюри, М. Бажана, Остапа Вишні, М. Стельмаха О. Гончара, О. Довженка, Н. Рибака. Укр. мовою перекладено ряд творів Ч. Айтматова, Т. Сидикбекова, Токтогула Сатилганова, А. Токомбаєва, А. Рискулова, С. Ералієва, К. Малікова, М. Джангазієва. К. Джусупова, Н. Байтемірова та ін. На Україні вийшли збірки: «Хвиля Іссик-Кулю» А. Токомбаєва (1975), «Тюльпановий вогонь» М. Абилкасимової (1975), «Поезії» Токтогула Сатилганова (1977), «В підгір’ї Ала-Тоо» С. Ералієва (1983), «Поезії» Т. Уметалієва (1986), «Золота чинара» С. Джусуєва (1986) та ін. Опубл. видання «Киргизькі народні казки» (1979), «Киргизьке радянське оповідання» (1985), «Сучасна киргизька повість» (1987), а також антологію молодої кирг. поезії «Квіти гір» (1976), антологічну зб «Вітер з Ала-Тоо» (1971). Серед активних перекладачів з К. л. — Б. Степанюк, М. Шумило, Л. Смілянський, Н. Кащук. Кн. «Чуття єдиної родини» (1981) — про кирг.-укр. літ. зв’язки — написав Г. Хлипенко.

Літ.: Очерки истории киргизской советской литературы. Фрунзе, 1961; История киргизской советской литературы. М., 1970; Киргизская литература и современность. Фрунзе, 1981; Наследие классики и современность. Фрунзе, 1987; Сухомлинова О. С. Киргизская литература. Рекомендательный библиографический указатель. М., 1982.

А. Садиков.


КИРГИЗЬКА МОВА — мова киргизів які живуть у Кирг. РСР (осн. населення), Узб. РСР, Тадж. РСР, Каз. РСР та ін. і за кордоном (КНР, Афганістан). Належить до кипчацької групи тюркських мов. В СРСР К. м. розмовляє понад 2,2 млн. чол. (1985), У розмовній мові розрізняють два діалекти — північний і південний. Розвитку К. м. сприяла багата й дуже поширена усна народнопоетична творчість (видатні акини — Токтогул Сатилганов, Тоголок Молдо, Алимкул Усенбаєв), Літ. К. м. сформувалася після Жовтн. революції. Її становленню сприяла творчість А. Токомбаєва, Дж. Боконбаєва, К. Малікова, К.Тинистанова, Ч. Айтматова та ін. Писемність 1924 — 28 розвивалася на основі араб. графіки, 1928 — 40 — на латинській, з 1940 — на основі російської графіки. Киргизької мовою розвивається киргизька література.

Літ.: Батманов И. А. Современный киргизский язык, в. І. Фрунзе, 1963; Киргизско-русский словарь М., 1965; Юнусалиев Б. М. Киргизский язык. В кн.: Язык народов СССР, т. 2. М., 1966.


КИРДА Владо (Владимир Адамович; псевд. — Болхорвес; 1.Х 1942, с. Руський Крстур, Воєводина) — руський (український) письменник у Югославії. Закінчив 1964 Вищу тех. школу в Новому Саді і 1983 — екон. ф-т Вищої тех. школи в Суботиці. Працює на Новосадському телебаченні. Пише руською і сербохорв. мовами. В циклі романів «За горами» (1974, руською мовою), «Ріка чарівниця» (1978, сербохорв. мовою), «Калемагданські шосе» (1979, сербохорв. мовою), «Німеччино, Німеччино» (1987, руською мовою) відтворив хроніку життя трьох поколінь однієї руської сім’ї з Бачки на тлі політ. і воєнних подій у Європі 20 ст. Романи К. мають мозаїчну композицію, у них оповідність переважає над худож. узагальненням і заглибленням у суть подій.

Літ.: Тамаш J. Русинска кньижевност. Нови Сад, 1984.

О. В. Мишанич.


КИРДАН Борис Петрович (25.ІХ 1922, с. Ганно-Леонтовичеве, тепер Устинівського р-ну Кіровогр. обл.) — укр. та рос. рад. фольклорист і літературознавець, доктор філол. наук з 1968. Член КПРС з 1943. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1951 Моск. ун-т. У 1953 — 83 працював в Ін-ті світової л-ри АН СРСР, з 1983 — професор (1983 — 87 — зав. кафедрою рос. л-ри) Моск. пед. ін-ту ім. В. І. Леніна. Автор праць з історії рос. та укр. фольклористики, л-ри, фольклору часів Великої Вітчизн. війни, поетики фольклору («Українські народні думи XV — поч. XVII ст.», 1962; «Актуальні проблеми вивчення фольклорних зв’язків східних і західних слов’ян», 1973; «Формула неможливого в слов’янських народних піснях карпатської зони», 1983, тощо), один з укладачів зб. «Російські приказки і прислів’я» (1988). Уклав (з своєю передмовою й коментарями) зб. «Українські народні думи» (1972). К. належать статті про творчість Марка Черемшини, І. Микитенка, переклади рос. мовою деяких творів І. Ле, І. Багмута.

Тв.: Украинский народний эпос. М., 1965; Собиратели народной поэзии. Из истории украинской фольклористики XIX в. М., 1974; Народні співці-музиканти на Україні, К., 1980 [у співавт.]; Героический эпос украинского народа об освободительной войне 1648 — 1654 годов. В кн.: Единение літератур. К., 1982; Масові пісні і фольклор періоду Великої Вітчизняної війни. «Народна творчість та етнографія», 1985, № 3; К вопросу о фольклоризме И. Я. Франко (на материале драмы «Украденное счастье»). В кн.: Фольклорные традиции в русской и советской литературе. М., 1987.

Літ.: Гайдай М. Дослідження про думи. «Народна творчість та етнографія», 1966, № 6.

В. М. Гацак.


КИРДЯШКІН Тимофій Андрійович [21.II (4.III) 1888, с. Старе Мамангіно, тепер Ковилкинського р-ну — 17.I 1972, Москва] — мордов. рад. письменник. Член КПРС з 1917. Учасник 1-ї світової і громадян. воєн (під час останньої воював на Україні). Писав мокша-мордов. мовою. Виступав здебільшого у жанрі оповідання. Осн. твір — роман «Широка Мокша» (1952). Це — масштабне епічне полотно про соціальне і нац. пробудження мордов. народу в кін. 19 — на поч. 20 ст., написаний соковитою нар. мовою.

Тв.: Рос. перекл. — Широкая Мокша. Саранск, 1981.

Літ.: Горбунов В. Между Окой и Волгой. «Новый мир», 1954, № 12; Кирюшкин Б. О некоторых художественных особенностях романа «Кели Мокша». В кн.: Записки Мордовского научно-исследовательского института языка, литературы, истории и экономики, № 16, Саранск, 1955; Ефимова М. О взаимосвязях фольклора и мордовской литературы. В кн.: Проблемы современной мордсвской литературы. Саранск, 1980.

Б. В. Хоменко.


КИРЕЄВ Ахняф Нурійович [псевд. — Мерген Кірей; 28.VI (11.VII) 1912, с. Кігази, тепер Мішкинського р-ну — 24.I 1984, Уфа] — башк. рад. письменник, літературознавець, фольклорист, доктор філол. наук з 1963. Член КПРС з 1941. Закінчив 1954 Академію сусп. наук при ЦК КПРС (Москва). Збірки оповідань «Подарунок» (1938), «Метушлива людина», «Пошук» (обидві — 1940), «Гора Фірюзи» (1959), «Біля тихого озера» (1974), повість «Неспокійне літо» (1952) присвячені трудівникам села, робітн. молоді. Подвиги воїнів-башкирів у роки Великої Вітчизн. війни змалював у збірках оповідань «Наш похід» (1942), «Башкири» (1943), «Джигіти» (1944) та ін., драмах «Моя сім’я» (1942), «Битва» (1944). П’єса «Ранок міста» (1950) — про молодих будівельників. У романі «На схилах Нариш-Тау» (1951) показав башк. нафтовиків. Образ поета-просвітителя М. Акмулли створив у п’єсі «Обірвана мелодія» (1963). В істор. романі «Крило беркута» (кн. 1 — 4, 1978 — 85) відтворив події, пов’язані з приєднанням Башкирії до Росії в 16 ст. Автор книг для дітей (повісті «Караїдель», 1949; «Загублені сліди», 1973; збірки оповідань «Алдар і шайтан», 1959; «Дідусева сокира», 1968, та ін.). Досліджував башк. л-ру; нар. епос, приказки, прислів’я, загадки (праці «Башкирський народний епос», 1961; «Дзеркало душі народної», 1960; «Зошит пісень», 1964, та ін.). Оповідання «Дружба» (1943) — про дружбу башк. і укр. народів.

Тв.: Рос. перекл. — Тайна Караидели. М., 1972; Чудесный айран. М., 1976; На склонах Нарыш-Тау. Уфа, 1979; Крыло беркута, кн. 1 — 2. Уфа, 1987 — 88.

С. Г. Сафуанов.


КИРЕЄВСЬКИЙ Петро Васильович [11 (23).II 1808, с. Долбіно, тепер Бельовського р-ну Тул. обл. — 25.Х (6.XI) 1856, с. Киреєвська Слободка, тепер Киреєвка Орл. р-ну Орл. обл.] — рос. фольклорист, публіцист і перекладач. Навчався 1830 у Мюнхен. ун-ті. Належав до слов’янофілів (див. Слов’янофільство). Під впливом О. Пушкіна та М. Язикова з 1830 почав збирати нар. пісні. Зібрання К. охоплює кілька тисяч текстів істор. та лірич. пісень, билин, духовних віршів тощо у його записах і в записах О. Пушкіна, родини Язикових, В. Даля, М. Гоголя, О. Кольцова та ін. Опубл. лише частину — збірники «Духовні вірші» (1847) та «Пісні, зібрані П. В. Киреєвським» (в. 1 — 10, 1860 — 74), до останнього ввійшло чимало укр. пісень (про Полтавську битву, про Семена Палія тощо), дума про Олексія Поповича та ін.

С. В. Мишанич.


КИРЕЄНКО Кастусь (Костянтин Тихонович; 12.XII 1918, с. Гайшин, тепер Славгородського р-ну Могильов. обл. — 15.ІХ 1988, Мінськ, БРСР) — білорус. рад. письменник. Член КПРС з 1946. Закінчив 1940 Гом. пед. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. У 1972 — 86 — гол. редактор журн. «Полымя». Автор поетич. збірок «Ранок іде» (1945), «Моя республіка» (1949), «Світла хвиля» (1959), «Вірність» (1961), «Спрага» (1962), «Книга ста пісень» (1971). «Слухайте ластівок» (1974), «Синій вирій» (1976), «Декретом серця» (1983), «Надія» (1985) та ін. Осн. тематика — мужність рад. людей, їхня вірність Батьківщині, інтернац. братерство, почуття громадян. обов’язку, дружба й любов, краса рідної природи. Автор зб. оповідань «Струмки шукають ріки» (1967), повісті «Мандрівне щастя. Рибальська поема» (1977), публіцистич. книжок «Америка здалека і зблизька» (1971) і «Завжди з Батьківщиною» (1980). Писав і для дітей: поема «Оленчина школа» (1951), збірки віршів «Зелена луна» (1953) і «Присяга» (1969), зб. оповідань «Олесева книжка» (1972). Ряд творів К. присвячено Україні, дружбі укр. і білорус. народів: вірші «Перед весною» (1948), «Дружба» (1951), «Подарунок» (1954), «Нащадки Тараса» (1975), ст. «У вінок пам’яті» (1976). Написав рецензію на «Вибрані твори» П. Тичини білорус. мовою (1954) та ін. Переклав окр. вірші П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, Л. Первомайського, Т. Масенка, М. Нагнибіди, Б. Степанюка, В. Бичка, М. Шеремета, збірку віршів Я. Шпорти «Явір» (1976), повість Л. Смілянського «Сашко» (1959). Укр. мовою твори К. перекладали В. Бровченко, Д. Павличко, І. Вирган, З. Гончарук, К. Дрок, О. Жолдак, А. Кацнельсон, М. Нагнибіда, М. Сингаївський, Б. Степанюк, В. Швець, Я. Шпорта, О. Ющенко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 2. К., 1971: Допоки дружбою живем. В кн.: Сузір’я, в. 11. К., 1977; Березовий край. К., 1977; [Вірші]. В кн.: Лісова колиска К., 1979; [Вірші]. В кн.: Отче ім’я. Х., 1982; Рос. перекл. — Родное слово. М., 1956; Поэма встречи. М., 1963; Теплая радуга. М., 1970.

Літ.: Гниломедов В. «Что я люблю...». Штрихи к портрету Кастуся Киреенко. «Неман», 1974, № 8; Нагнибіда М. Мужнє, схвильоване серце... В кн.: Кіреєнко К. Березовий край. К., 1977; Гурская Е. С. Адказнасць перад часом. Мінск, 1986.

Т. Б. Ліокумович.


КИРИЗЮК Іван Петрович (10.Х 1949, с. Крив’ятичі, побл. м. Бяльська-Подляського, тепер Білостоцького воєводства, Польща) — український поет у Польщі. Закінчив 1968 Білостоцький будівельний технікум. Спочатку друкувався білорус. мовою (в газ. «Ніва» — органі Білорус. сусп.-культур. т-ва в Польщі). Вірші укр. мовою, у т. ч. підляською говіркою, публікує з 1974 у тижневику «Наше слово» та «Українському календарі», рукописному альм. «Наш голос» — періодич. виданні об’єднання укр. поетів Підляшшя. Автор збірок «Моя Батьківщина — Підляшшя» (1982), «Пісні моєї сторони» (1985, обидві — не опубл.), «Моїй Батьківщині» (1986), куди ввійшли вірші про красу підляської землі, Карпат, неминущу цінність людської праці.

І. Д. Красовський.


КИРИЛЕНКО Іван Улянович [19.XI (2.XII) 1903, с. В’язівок, тепер Павлоградського р-ну Дніпроп. обл. — 23.ІХ 1938, Київ] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1927. Закінчив 1921 Павлогр. семінарію. Навчався в Харків. партшколі, Харків. ін-ті нар. г-ва. Учасник громадян. війни. Належав до Спілки сел. письменників «Плуг», Спілки пролет. письменників «Гарт», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Друкувався з 1923. Перша книжка — зб. поезій «Такти» (1927). Автор збірок оповідань «Відступ», «Стихія» (обидві — 1926), «Одна доба», «Сергій Коваль» (обидві — 1929) і «Над ямою» (1930), повістей «Курси» (1927), «Кучеряві дні» (1928), «Натиск» (1930), «Аванпости» (1933), романів «Перешихтовка» (1932), «Весна» (1936). Створив образи комуністів, комсомольців, передовиків вироб-ва, типові для періоду перших десятиліть соціалістичного будівництва. Твори К. певною мірою позначені плакатністю у зображенні життя, схематичністю характерів. Незаконно репресований 1938. Реабілітований 1957.

Тв.: Твори, т. 1 — 3. X. — К., 1932 — 33; Вибрані твори. Х. — К., 1937; Вибране. К., 1960; Рос. перекл. — Кудрявые дни. М. — Л., 1931; Аванпости. М., 1937.

Літ.: Гладков Ф. Иван Кириленко. «Литературная газета», 1934, 28 апреля; Бойко І. [Рец. на кн.: Кириленко І. Вибране]. «Літературна газета», 1960. 5 липня; Тростянецький А. Літописець героїчних буднів, В кн.: Тростянецький А. На бистрині часу. К., 1985.

В. Г. Пугач.


КИРИЛИЦЯ — один з двох (див. Глаголиця) давньослов’янських алфавітів. Названа на честь творця слов’ян. писемності Кирила (див. Кирило і Мефодій). Більшість учених вважає, що Кирило бл. 863 створив для старослов’янської мови глаголицю, яку в давнину наз. кириловицею (куриловицею), про що свідчить запис 1097 (дійшов до нас у копії 15 ст.) новгородця Упиря Лихого. Є кілька гіпотез про те, хто створив К. (Кирило, Мефодій, болг. цар Симеон та ін.), але, найімовірніше, К. склав у кін. 9 — на поч. 10 ст. Климент Охридський, учень Кирила і Мефодія. Створено К. на основі унціального (з округлою формою літер) грецького письма, з якого взято 24 літери. Для специфічних звуків слов’янської фонетичної системи було винайдено спеціальні знаки, з яких більшість пов’язана з глаголич. літерами. Кожна літера мала свою назву; літери, запозичені з грец. алфавіту, мали (як і в греків) числове значення. Найдавнішою з нині відомих кирилич. пам’яток є напис 931 у скельному монастирі біля с. Крепчі в Болгарії. Найдавнішою датованою кирилич. книгою є Остромирове євангеліє 1056 — 57. До 11 — 12 ст. К. і глаголиця вживалися паралельно, згодом К. витіснила глаголицю. Поширена думка, що К. прийшла до Київ. Русі з Болгарії разом зі старослов’ян. богослужебними книгами після прийняття 988 християнства. Однак кирилич. напис, що зберігся на корчазі з могили побл. с. Гньоздова на Смоленщині, датують 1-ю пол. або 3-ю чвертю 10 ст. Протягом історії К. мінявся тип письма (див. Устав, Півустав, Скоропис, Курсив). Півуставне письмо лягло в основу кириличних друкарських шрифтів. У Росії 1708, за указом Петра I, друкарський кирилич. шрифт спрощено (див. Гражданський шрифт). К. в давнину користувалися всі православні слов’яни, а також румуни (у 19 ст. вони перейшли на лат. алфавіт) та молдавани. Тепер на слов’яно-кириличній графіч. основі (з введенням додаткових літер і діакритич. значків) базуються рос., укр., білорус. болг., серб., макед. алфавіти, а також (через рос.) алфавіти більшості народів СРСР і монг. письмо. Спроби реакційних австро-польс. кіл силоміць запровадити на західноукр. землях (у Галичині в 19 ст., а в Закарпатті на поч. 20 ст.) замість К. лат. алфавіт зазнали краху (Див. «Азбучна війна»).

Літ.: Черепнин Л. В. Русская палеография. М., 1956; Истрин В. А. 1100 лет славянской азбуки. 863 — 1963. М., 1963; Висоцький С. О. Стародавня слов’янська азбука в Софії Київській. «Вісник Академії наук Української РСР». 1970, № 6; Карский Е. Ф. Славянская кирилловскзя палеографія. М., 1979; Павленко Н. А. История письма. Минск, 1987; Власов В. Г. Славянская азбука и славянские просветители. М., 1989.

В. В. Німчук.


КИРИЛО І МЕФОДІЙ — брати, просвітителі слов’ян, проповідники православної христ. релігії. Молодший з братів — Костянтин (у ченцях — Кирило; 826 або 827, м. Солунь, тепер Салоніки, Греція — 14.II 869, Рим), старший — Мефодій (бл. 815, Солунь — 6.IV 885. м. Велеград, не збереглося, тепер це тер. ЧСФР). Осн. джерела про життєвий і творчий шлях братів — житія К. і М. Кирило здобув освіту в Магнаврській школі при імператорському дворі в Константинополі. Працював патріаршим бібліотекарем, викладав філософію в Магнавр. школі. Побував з дипломатич. і проповідницькою місією в Сірії, де вів блискучі богосл. диспути з захисниками мусульманства, разом з Мефодієм — у Хозарській д-ві, Херсонесі (Корсуні), де вони контактували із східними слов’янами і, за деякими відомостями, бачили в них Євангеліє і Псалтир, написані «роуськими» (в ін. джерелах — «роськими», «роушкими», «роськы») письменами. Мефодій спочатку був військовим, правителем однієї з слов’ян. областей побл. Солуня, потім ченцем, згодом ігуменом монастиря Поліхрон у Малій Азії. Готуючись до поїздки в Моравію на запрошення місц. князя Ростислава, який, борючись проти германізації, мав намір заснувати церкву, Кирило бл. 863 створив слов’ян. азбуку (ймовірно, глаголицю). Разом з Мефодієм та учнями Кирило переклав мовою слов’ян Солунської області богослужебні книги. З 863 в Моравії й Паннонії брати проповідували православ’я, виступаючи проти нім. катол. духовенства, продовжували перекладати богослужебні книги, писали ориг. твори, відкривали при церквах школи, готували учнів. Мефодій був архієпископом Моравії й Паннонії. Оригінали творів К. і М. не збереглися. В житіях братів є (очевидно, у фрагментах) твори Кирила про папу Климента Рильського, «Бесіда проти триязичників», «Слово про праву віру», деякі вчені вважають його творами «Азбучну молитву», «Пролог до Євангелія» та ін. Існує думка, що Мефодій — автор гімну на честь Дмитра Солунського. К. і М. переклали Євангеліє, Апостол, літургію, служебник, фрагменти псалтиря і требника. Мефодій з учнями переклав Біблію, диспут Кирила з хозарами, Номоканон («Кормчу книгу») і Патерик. Справу К. і М. продовжували їхні учні. Своєю діяльністю К. і М. заклали основи ориг. слов’ян. писемності й л-ри. З виникненням слов’ян. писемності пов’язане зародження болг. л-ри. Давня болг. культура мала вплив на духовне життя сх. слов’ян у період Київ. Русі, сприяла зародженню їхньої л-ри. 24 травня відзначається як день слов’ян. писемності і її творців — К. і М. У Болгарії встановлено орден «Кирило і Мефодій» (ним нагороджені укр. письменники, перекладачі — М. Бажан, Д. Білоус, П. Воронько, О. Кетков, Д. Павличко та ін.) і Міжнар. премію ім. братів К. і М. за значні праці в галузі староболгаристики і славістики. Ім’я К. і М. носила таємна політ. орг-ція укр. інтелігенції в Києві — Кирило-Мефодіївське братство.

Літ.: Кирило-Методиевская енциклопедия, т. 1. София, 1985; Лавров П. Кирило та Методій в давньослов’янському письменстві. К., 1928; Лавров П. А. Материалы по истории возникновения древнейшей славянской письменности. Л., 1930; Питання походження і розвитку слов’янської писемності. К., 1963; Верещагин Е. М. Из истории возникновения первого литературного языка славян. М., 1971; Сказання о начале славянской письменности. М., 1981; Бернштейн С. Б. Константин-Философ и Мефодий. М., 1984; Ильинский Г. А. Опыт систематической Кирило-Мефодиевской библиографии. София, 1934; Можаева И. Е. Библиография по кирилло-мефодиевской проблематике (1945 — 1974 гг.). М., 1980.

І. А. Стоянов.


КИРИЛО ТУРОВСЬКИЙ (до 1130, за ін. даними — до 1134, м. Туров, тепер смт Житковицького р-ну Гом. обл. — бл. 1182) — письменник і церк.-політ. діяч Київ. Русі. Стислі біогр. дані про нього подає «Пролог» за списком 15 ст., де зазначено, що К. Т. походив з багатої сім’ї, з дитинства захоплювався читанням божественних книг і дуже рано став ченцем, свідомо обравши аскетичний спосіб життя. Вивчав грец. мову й візант. л-ру. За бажанням місцевого князя і народу був поставлений туровським єпископом. Літ. спадщина К. Т. досить обширна й різноманітна за жанровими ознаками: казання, слова, послання, молитви, притчі, канони. Найбільшої популярності набули урочисті 8 слів-проповідей: «на святу Паску» («Радость сугуба всЂм христіаном...»), про премудрість («Первое, брате, коея мудрости ищеши?..»), про «розлуку душі з тілом» («Понеже тайна си не всЂми откровена бысть...») та ін.; бл. 30 молитов, два канони (покаянницький — «Канон молебен Кюрила...» і «На успение преподобныя княгини Ольги, бабы Владимеря»). Писання К. Т. надзвичайно поетичні, багаті на символіку, алегоричні, метафористичні, частіше — це поезії в прозі: Слово на Фомину неділю («Велика учителя и премудра сказателя...»), Слово про мироносиць («Святого Кюрила мниха слово о сънятии тела Христова с креста, и о мюроносицах...»), «Повесть Кирила... о белоризце человеце и о мнишьстве...», а також ряд послань до князя Андрія Боголюбського.

Алегор. образністю відзначається «Кирила Мниха притча о человечестей души и телеси...», що нагадує своєрідний памфлет і спрямована проти ростов. єпископа-єретика Федора (Федорця) й, можливо, Андрія Боголюбського. Взявши за основу талмудичне сказання про сліпця і хромця і казку з «Тисячі і одної ночі», автор зумів надати притчі злободенного політ. змісту, виступивши проти сепаратистських устремлінь єпископа і князя. На творчості К. Т. позначився вплив візант. авторів: Іоанна Златоуста, Григорія Назіанзина, Єпіфанія Кіпрського, Феофіла Болгарського та ін. Але давньорус. літератор умів талановито переосмислити запозичений сюжет чи образ і надати йому ориг. естетичного звучання. Твори К. Т. відзначаються багатством риторичних прийомів і характеризують автора як видатного майстра поетич. і оратор. мистецтва. Сучасники порівнювали його з Іоанном Златоустом («Златоуст, паче всех воссиявший нам на Руси»), слова К. Т. входять до складу різних збірників, зокрема Торжественника.

Літ.: Сушицький Т. До питання про літературну школу XII в. «Записки Українського наукового товариства в Києві», 1909, кн. 4; Филевский И. О духовном просвещении в древнекиевской Руси. «Сборник Харьковского историко-филологического общества», 1909, т. 18; Еремин И. П. Литературное наследие Кирилла Туровского. «Труды отдела древнерусской литературы Института русской литературы АН СССР», 1955, т. 11; 1956, т. 12; 1957, т. 13; 1958, т. 15.

П. К. Яременко.


КИРИЛОВ Олег Євгенович (22.IV 1938, Харків) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1963. Навчався 1957 — 59 в Астрах. морехід. уч-щі. Живе на Україні. Працював у пресі. Автор повісті «Похмурий полігон» (1974), романів «Лихоліття» (1974), «Сполохи» (1976), «Все на землі» (1980), «Формула вогню» (1984), «Бистрина» (1987), «Змова» (1988).

С. С. Іванюк.


КИРИЛОВИЧ Йосиф (pp. і мм. н. та см. невід.) — укр. друкар і письменник кінця 16 — 1-ї пол. 17 ст. Був ченцем Києво-Печерського монастиря. Входив до Києво-Печерського науково-літературного гуртка. Брав участь у випуску видань Києво-Печерської друкарні, написав передмову до «Псалтиря» 1624.

Літ.: Тітов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI — XVIII вв. Всезбірка передмов до українських стародруків. К., 1924; Возняк М. Історія укр літератури т. 2 ч. 1. Львів, 1921.

В. О. Шевчук.


КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО, Кирило-Мефодіївське товариство — таємна політична організація укр. інтелігенції. Виникло в Києві в грудні 1845 — січні 1846. Члени братства — переважно вихованці Київ. і Харків. ун-тів. Засновники — М. Гулак, М. Костомаров, В. Білозерський. До орг-ції вступили О. Маркович, О. Навроцький, І. Посяда, П. Куліш, Д. Пильчиков, О. Тулуб, Г. Андрузький, М. Савич. У квітні 1846 членом К.-М. б. став Т. Г. Шевченко. Бл. 100 осіб на Україні, в Росії, Білорусії, Польщі, Литві, Чехії підтримували зв’язки з К.-М. б. Політ. програма К.-М. б. викладена в «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія», у відозвах «До братів-українців», «До братів-росіян» і «До братів-поляків», записках В. Білозерського (про освіту), М. Савича (про емансипацію жінок), М. Костомарова (про об’єднання слов’ян. народів) та ін. документах. Головне, що гуртувало членів К.-М. б., це — ненависть до самодержавно-кріпосн. ладу, вимога скасувати стани і прагнення сприяти визволенню слов’янських народів, створити федерарацію «Союз слов’янських республік». Усім народам гарантувалося право нац. самостійності, вільного розвитку своєї мови, культури, виходу з федерації. Верх. орган союзу — Слов’янський собор, який мав складатися з представників кожної країни і піклуватися про благо всіх народів. Жодному з народів (у т. ч. укр.) ні в чому не надавалося переваг. Зазначалося, що укр. народ своєю самовідданою боротьбою за волю має подати приклад іншим поневоленим народам. Здійснення програми мислилось частиною К.-М. б. (М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркович, Д. Пильчиков, М. Савич, О. Тулуб) гол. чин. шляхом просвіти й виховання народу, насамперед молоді, заснування шкіл, видання і поширення книг, журналів, де б пропагувалися ідеї братства. Ці ідеї містилися у творах М. Костомарова [вірш «Славянам», ст. «Мысли об истории Малороссии» (1846), дослідженні «Славянская мифология» (1847)] та П. Куліша [істор. роман «Михайло Чернышенко» (1842), поема «Україна» (1843), праця «Повесть об украинском народе» (1846)] та ін.

Радикальна частина братства (Т. Шевченко, М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, Г. Андрузький) вважали, що однієї просвіти мало, і закликали до революц. дій. Т. Шевченко справив значний вплив на програму і практичну діяльність К.-М. б., у своїх творах (поеми «Сон», «Єретик», «Тризна», вірш «Заповіт» та ін.) висунув революц. ідеї визволення і єднання слов’ян. народів. Братство існувало 14 місяців і було розкрито властями за доносом провокатора, студента Київ. ун-ту О. Петрова, в кін. березня — на поч. квітня 1847. Кирило-мефодіївців арештували й відправили до Петербурга, де відбулося слідство (тривало до 30 травня), на якому виявилися їхні широкі політ. зв’язки з передовими силами Росії. Царський уряд розправився з членами К.-М. б., кинувши їх до в’язниці або заславши у віддалені губернії під нагляд поліції. Найтяжче покарано Т. Шевченка: після ув’язнення в казематі «Третього відділу» його відправили в солдати в Оренбурзький край з забороною писати і малювати. К.-М. б. справило відчутний вплив на сусп.-політ. рух на Україні, здобуло високу оцінку як істор. явище. Більшовицька газета «Правда», відзначаючи 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, 25.II 1914 писала, що поет належав до таємного т-ва, «одним з пунктів статуту якого було визволення селян і освіта народу».

Літ.: Багалій Д. І. Шевченко і кирило-методіївці. Х., 1925; Кирилюк Є. П. Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство. «Вісті АН УРСР», 1944, № 3 — 4; Зайончковский П. А. Кирилло-Мефодиевское общество (1846 — 1847). М., 1959; Бородін В. С. Твори Шевченка в політичному процесі Кирило-Мефодіївського товариства та заборона й вилучення «Кобзаря». В кн.: Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1970; Сергієнко Г. Я. Т. Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. К., 1983; Федченко П. М. Шевченко, Куліш і Костомаров у Кирило-Мефодіївському товаристві. «Радянське літературознавство», 1989, № 7.

Г. Я. Сергієнко, В. Є. Шубравський.


КИРИЛЮК Григорій Васильович [3 (16).V 1912, с. Тетіїв, тепер місто Київ. обл.] — укр. рад. письменник, публіцист. Член КПРС з 1943. Навчався 1929 — 32 у Харків. технікумі книжкової торгівлі, 1937 — 38 — у Київ. пед. ін-ті. Учасник Великої Вітчизн. війни. Друкується з 1937. Автор збірок оповідань «Доля Василя Турича» (1957) і «Легенда про Ведмедя» (1968), повістей «Бувальщина прикордонника Гриви» (1964) і «Тюльпани Залізних гір» (1975), збірок нарисів «Скарби Долини» (1959), «Державна людина» (1966) і «Прапор над ратушею» (1971), зо. героїчних бувальщин «Застава вікнами на захід» (1982). Осн. теми — життя і будні прикордонників, люди й земля Прикарпаття. Оповідання «Мирось з Порошно» (1964) і повість «Гранітний акорд» (1985) присвячені В. І. Леніну. Опубл. зб. п’єс для лялькових театрів «Диво-камінь» (1963). Окр. твори К. перекладено рос. білорус. чес. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Застава окнами на запад. Ужгород. 1982.

Літ.: Ле І. У творі все важливе. «Літературна газета», 1960, 15 березня; Кіліченко Л. Боєць письменник, комуніст. «Жовтень», 1987, № 5; Полєк В Провідна тема. «Прикарпатська правда», 1987, 16 травня.

В Т. Полєк.


КИРИЛЮК Євген Прохорович (18.III 1902, Варшава — 24.VI 1989, Київ) — укр. рад. літературознавець чл.-кор. АН УРСР з 1957, засл. діяч науки УРСР з 1972. Член КПРС з 1943. Закінчив 1926 Київ. ін-т нар. освіти. Учасник Великої Вітчизняної війни. В 1946 — 84 — зав. відділом шевченкознавства Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Автор понад 800 праць, зокрема книжок «Пантелеймон Куліш» (1929), «Українські письменники — революційні демократи і літератури західних і південнослов’янських народів» (1963), «Вічний революціонер. Життя і творчість Івана Франка» (1966), «Живі традиції. Іван Котляревський та українська література» (1969), «Український романтизм у типологічному зіставленні з літературами західно- і південнослов’янських народів» (1973), «Вук Караджич і українська культура» (1978), розвідок про творчість І. Нечуя-Левицького, М. Кропивницького, О. Кобилянської, С. Васильченка, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри та ін. Осн. місце в літературозн. діяльності К. займає дослідження життя і творчості Т. Шевченка. Під керівництвом К. проведено 26 наук. шевченківських конференцій, видано «Збірники праць наукових шевченківських конференцій», створено фундам. колективні дослідження: «Шевченкознавство. Підсумки й проблеми» (1975), енциклопедич. «Шевченківський словник» (т. 1 — 2, 1976 — 77; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1980), «Творчий метод і поетика Шевченка» (1980).

Тематика шевченкознавчих праць К. найрізноманітніша: від розшуків окремих фактів життя і творчості поета до осмислення його ідейно-худож. принципів, суспільно-політ., морально-етич. та естетич. поглядів. Результатом багаторічної праці є монографія «Т. Шевченко. Життя і творчість» (1959, 2-е вид. — 1964; Ленінська премія, 1964). Як редактор і керівник текстологічної групи, брав участь у підготовці академ. Повного зібрання творів Т. Г. Шевченка в 6 томах (1963 — 64). Опубл. грунтовну розвідку «Питання шевченківської текстології» (1961). Під керівництвом К. і за його безпосередньою участю написано 2 академ. біографії Т. Шевченка (1964, 1984).

Значна частина робіт присвячена публікації нових матеріалів укр. л-ри 19 ст. (статті «Нове про Шевченка», «Поет революційної демократії ГІ. Грабовський», «Невідома збірка Віктора Забіли», «Недрукована повість Панаса Мирного „Голодна воля“» та ін.). К. — голова редколегії, один з редакторів і співавторів «Історії української літератури» у 8 томах (1967 — 71), під його керівництвом здійснено випуск Зібрання творів І. Я. Франка у 50 томах.

Тв.: Шевченко і наш час. К., 1968; Слово, віддане народові. К., 1972; Шевченкознавчі та славістичні дослідження. К., 1977; Т. Г. Шевченко. Біографія. К., 1984 [у співавт.]; Література народної правди. Статті, портрети. К., 1989; Рос. перекл. — Тарас Шевченко. Критико-биографический очерк. М., 1988.

Літ.: Євген Кирилюк. «Народна творчість та етнографія», 1972, № 2; Шубравський В. Оратай у полі «Вітчизна», 1972, № 3; Шубравский В. Талант исследователя. «Правда Украини», 1982, 18 марта; Беляєва Л. В., Гунченко Ю. Л., Деркач Н. М. Євген Прохорович Кирилюк. Покажчик друкованих праць. К., 1983.

В. Є. Шубравський.


КИРИЧАНСЬКИЙ Пиня (Петро) Нухимович (10.VIII 1921, м. Малин, тепер Житом. обл. — 2.III 1986, Київ) — євр. рад. поет. Жив на Україні. Учасник Великої Вітчизн. війни. Одержав середню освіту. Друкувався з 1948 — в журн. «Совєтіш Геймланд» («Радянська Батьківщина») та газ. «Біробіджанер штерн» («Біробіджанська зірка»). Автор збірок «Світання» (1974) та «Яблуневий дзвін» (1982). Провідні мотиви поезії К. — любов до рідної землі, трудові будні Вітчизни, турбота про мир. Окремі поезії К. переклали Б. Олійник, Д. Павличко, В. Коломієць, А. М’ястківський, С. Тельнюк та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Світання. К., 1974; Яблуневий дзвін. К., 1982; Рос. перекл. — Солнечные стволы. М., 1981.

Літ.: М’ястківський А. Світ добра. В кн.: Киричанський П. Світання. К., 1974.

В. А. Бурбела.


КИРИЧЕНКО Ілля Микитович [19(31).VII 1889, с. Рябухи, тепер Талалаївського р-ну Черніг. обл. — 13.VII 1955, Київ] — укр. рад. мовознавець, чл.-кор. АН УРСР з 1951. Закінчив 1914 Ніжин. істор.-філол. ін-т. З 1931 працював в Ін-ті мовознавства АН УРСР (з 1946 — зав. відділом словників), з 1936 одночасно викладав лат. мову в Київ. ун-ті (з 1952 — зав. кафедрою класич. філології). Автор праць з лексикографії, стилістики, правопису: «Про мову творів Івана Ле» (1936), «Українсько-російські словники та принципи складання їх» (1947), «Принципи створення українсько-російського словника» (1948), «Українська лексикографія радянського періоду» (1954) тощо. Уклав «Словник медичної термінології» (1936), «Орфографічний словник» (1955). Один з укладачів «Російсько-українського словника» (1948), гол. ред. і один з укладачів «Українсько-російського словника» (т. І — 6, 1953 — 63), ред. «Лексикографічного бюлетеня» АН УРСР (в. 1 — 5, 1951 — 1955); за його ред. видано «Українсько-російський та російсько-український словник власних імен людей» (1954). Портрет с. 465.

Літ.: Паламарчук Л. С. І. М. Кириченко. «Мовознавство», 1969, № 4; Булахов М. Г. Восточнославянские языковеды. Биобиблиографический словарь, т. 2. Минск, 1977.

Л. С. Паламарчук.


КИРИЧЕНКО Федір Трифонович [псевд — Ф. Коткович; 19.IV(2.V) 1908, с. Рашівка, тепер Гадяц. р-ну Полтав. обл. — 27.IV 1985, м. Вишневе Києво-Святошинського р-ну Київської обл.] — укр. рад. поет. Член КПРСз 1943. Закінчив 1933 Харків. ін-т пед. профосвіти. Учасник Великої Вітчизн. війни. В 1937 — 41 вчителював на Сумщині, 1949 — 50 редагував роменську газ. «Прапор Жовтня». Був членом Спілки сел. письменників «Плуг». Перші вірші і нариси опубл. 1925 в респ. газ, «На зміну». Друкувався в журналах «Трактор», «Плуг», «Червоний перець». Автор зб. «Слово героям» (1932). Деякі твори К. увійшли до колект. збірників «Перший заспів» (1961), «Поетична ленініана» (1969) та ін. Виступав у періодиці із статтями і спогадами про письменників Ф. Швіндіна, І. Бойка, І. Юрченка, О. Білоуса, В. Кошового та ін. Упорядкував збірки перших комсомольських поетів України Д. Чепурного («Наша молодість цвіте», 1963), М. Скуби («Поезії», 1963) і М. Кожушного («Комсомольське серце», 1976), розкрив псевдоніми та криптоніми багатьох укр. літераторів.

Літ.: Ротач П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1966, № 2.

К. Я. Прохоренко.


КИРИЧЕНКО Юрій Іванович (15.I 1954, с. Копані Васильківського р-ну Дніпроп. обл.) — укр. рад. поет, перекладач. Закінчив 1976 Дніпроп. ун-т. Працював у пресі, з 1983 — зав. Кабінетом молодого автора Дніпроп. орг-ції СПУ. Друкується з 1973. Автор збірок «Каліграфія весни» (1979), «Яблуня для тебе» (1986), «Сонячна криниця» (1989). У віршах К. відтворено минуле укр. народу, розкриваються героїка Великої Вітчизн. війни, теми праці, екології, кохання. Перекладає з рос., татар., болг. поезій. Окремі вірші К. перекладено рос., кирг. мовами.

Літ.: Ковтуненко В. Сопілки голос юний. «Літературна Україна», 1979, 7 вересня; Ковалюк В. Ноти хоралу. «Друг читача». 1986, 27 листопада.

С. Г. Миронюк.


КИРІЙ Іван Іванович (12.VI 1924, с. Пасківщина, тепер Згурівського р-ну Київ. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1954. Закінчив 1960 Київ. ун-т і 1964 ВПШ (Київ). Працював у пресі, вид-ві «Молодь». Перша книжка — зб. оповідань «Ключі до щастя» (1958) присвячена дит. та юнацьким рокам І. Франка. Автор збірок повістей та оповідань «Листок з календаря» (1974) і «Сліди під вікном» (1983), зб. повістей «Не спіткнутися в дорозі» (1985) — про будні міліції. Опубл. зб. гумор. оповідань «Хитра штука закарлюка» (1968). Пише і для дітей: збірки оповідань «Як ми їздили в Каховку» (1960), «Пташкам літати в небі» (1968), «Вечеря для зайця» (1982), «Братова медаль» (1985) і «Після грози» (1987), повісті «Спасибі вам, люди!» (1970) і «Над Дніпром» (1978), збірки повістей та оповідань «Ровесники» (1983), «Хлопці з Вишневого» (1988) та ін. Окр. твори перекладено рос., білорус., казах. мовами.

Тв.: Загадковий Ус. К., 1990; Ро с. перекл. — Пусть не падают звезды. М., 1988.

Літ.: Тимошенко Б. Трястовський та інші. «Літературна Україна», 1983, 28 липня.

В. А. Бурбела.


КИРІЙ Олекса Андрійович [11 (23).II 1889, с. Крупичполе, тепер Ічнянського р-ну Черніг. обл. — 5.I 1954, Краснодар] — укр. рад. поет. Жив на Кубані. Освіту здобув самотужки. Автор виданих у Катеринодарі (Краснодарі) поетич. книжок «Рідна нива» (1910), «Збірка поезій» (1926) і «У ногу з днями» (1931), п’єси «Сибіряки» (1909). Вірші К. традиційні за формою, в них переважають ліричні настрої, пейзажні малюнки; звучить туга за рідною Чернігівщиною. В пореволюц. час писав про соціальні процеси на селі (вірші «Не страшно померти...», «Село у недолі», «День зимовий»). З кінця 30-х pp. писав рос. мовою, опубл. поему «Адиге» (1948). Переклав укр. мовою низку тЕорів адиг. фольклору, надр. у зб. «Черкеські пісні, легенди, міфи» (X. — К., 1932; за ред. М. Рильського).

Тв.: Избранное. Краснодар, 1952.

Літ.: Орел В. Співець селянського краю. «Деснянська правда», 1970, 22 вересня.

Р. І. Доценко, В. М. Орел.


КИРІЯК Ілля (29.V 1888, с. Завалля, тепер Снятинського р-ну Івано-Франк. обл. — 28.XII 1955, м. Едмонтон, провінція Альберта) — укр. письменник у Канаді. В еміграції — з 1907. Навчався 1912 — 16 в учит. семінарії (м. Вегревіл, пров. Альберта). Учителював в укр. поселеннях; 1940 — 42 — ректор Ін-ту ім. М. Грушевського (Едмонтон). З 1921 публікував у газ. «Український голос» оповідання з життя укр. іммігрантів. Автор соціологічної повістітрилогії «Сини землі» (1939 — 45). Написана у формі сімейної хроніки, вона є розлогим художньо-докум. твором про перших укр. поселенців в Альберті від 90-х pp. 19 ст. до поч. 2-ї світової війни. Укр. дослідник у Канаді М. Марунчак опубл. монографію «Ілля Киріяк і його творчість» (1973).

Р. П. Зорівчак.


КИРКОВ Георгій Йорданов [псевд. — Майстора; 15 (27).VIII 1867, м. Плевен — 25.VIII 1919, Софія] — болг. громад. діяч, письменник. Навчався 1878 — 86 в Олександрівській гімназії (Миколаїв). Закінчив 1890 Школу запасних офіцерів (Софія), 1895 — Картографічну школу (Відень). 1895 вступив до Болг. робітн. с.-д. партії, з 1898 — член її ЦК; 1897 — 1905 — ред. газ. «Роботнически вестник» («Робітнича газета»). Брав участь у Штутгартському (1907), Копенгагенському (1910) конгресах II Інтернаціоналу, III Ціммервальдській конференції у Стокгольмі (1917). Соратник Д. Благоєва, В. Коларова. Автор популяр. пісень «Пісня праці» (1898), «Робітничий марш» (1899), «На боротьбу!» (1902). У кн. сатир. і гумор. оповідань «Дремиградські сміхотворці» (1900) викривав вади бурж. дійсності.

Літ.: Кравцов Н. Сатира Георгия Киркова. «Ученые записки Тамбовского педагогического института», 1957, в. 14, сб. 2.

В. Н. Климчук.


КИРПИЧНИКОВ Олександр Іванович [18(30).VIII 1845, м. Мценськ, тепер Орлов. обл. — 30.IV (13.V) 1903. Москва] — рос. літературознавець, чл.-кор. Петерб. АН з 1894. Закінчив 1865 Моск. ун-т. Продовжив навчання за кордоном (Берлін, Відень; магістерська дисертація — «Поеми ломбардського циклу», 1873; докторська — «Св. Георгій і Єгорій Хоробрий; дослідження літературної історії християнської легенди», 1879). З 1873 — приват-доцент, з 1879 — професор Харків. ун-ту, 1885 — 98 — Новорос. (Одеса) та 1898 — 1903 — Моск. ун-тів. Послідовник культурно-історичної школи в літературознавстві. Осн. праці присвячено вивченню історії світової, гол. чин. західноєвроп. середньовічної л-ри. Досліджував також давньоруську й нову рос. л-ри: перекладні повісті та житія («Грецькі романи в новій літературі. Повість про Варлаама та Йоасафа», 1876), творчість окр. письменників, використання традиційних літ. сюжетів у мистецтві тощо. Після смерті В. Ф. Корша редагував «Загальну історію літератури» (т. 2 — 4, 1885 — 92), підготував для цього видання ряд розділів.

Тв.: Греческие романы в новой литературе. Повесть о Варлааме и Иоасафе. Х., 1876; Очерки по истории новой русской литературы. СПБ, 1896.

Літ.: Памяти профессора Александра Ивановича Кирпичникова. Х., 1905; Редин Е. К. Профессор Александр Иванович Кирпичников. Обзор трудов его по истории и археологии искусства. Х., 1905; Академические школы в русском литературоведении. М., 1975.

Ю. А. Ісіченко.


КИРПОТІН Валерій Якович [29.Х (10.XI) 1898, Каунас] — рос. рад. літературознавець, критик, публіцист. Член КПРС з 1918. Учасник громадян. війни на Україні. У березні — серпні 1919 — ред. газ. «Известия Херсонского губернского исполнительного комитета Советов», член бюро Херсон. губкому партії; пізніше — політбоєць Південної групи військ, ред. газети 58-ї дивізії. Закінчив 1925 Ін-т червоної професури (Москва). З 1956 — професор Літ. ін-ту ім. О. М. Горького (Москва). Перші статті публікував у херсон. «Известиях». Ряд публікацій присвятив ленінській політиці у галузі культури, зокрема літератури. Праці К. присвячені світогляду письменника, його естетич. поглядам і місцю в суспільстві («Радикальний різночинець Д. І. Писарєв», 1929; «М. Є. Салтиков-Щедрін», 1939; 2-е вид. 1955, та ін.). Гол. темою багатьох досліджень К. є творчість Ф. Достоєвського: «Молодий Достоєвський» (1947), «Ф. М Достоєвський. Творчий шлях (1821 — 1859)» (1947; 2-е вид. 1960), «Достоєвський і Бєлінський» (1960) та ін. Автор монографій і статей про М. Горького, М. Шолохова, І. Еренбурга, Л. Леонова та ін. Про своє перебування на Україні розповів у мемуарній кн. «Початок» (1986).

Тв.: Вершины. Пушкин, Лермонтов, Некрасов. М., 1970; Избранные работы, т. 1 — 3. М., 1978; Мир Достоевского. М., 1983; Разочарование и крушение Родиона Раскольникова. М., 1986.

Г. Д. Зленко, М. Л. Ковсан.


КИРЧІВ Богдан (Богдар) Олексійович (12.VI 1856, с. Корчин, тепер Сколівського р-ну Львів. обл. — 19.Х 1900, с. Довге, тепер Стрийського р-ну Львів. обл.) — укр. письменник і громадсько-культур. діяч. Брат П. О. Кирчіва. Походив з селян. Закінчив 1886 Львів. духовну семінарію. Виступав з ліричними віршами — «Дивоцвіт», «Спомин. В пам’ять XXI роковин смерті незабутнього Тараса Шевченка» (обидва — 1882) та ін. — у періодич. виданнях, зокрема у журн. «Зоря». Вірші «Пісня вечірня», «В гаю зеленім», «Крилець» та ін., покладені на музику композиторами О. Нижанківським і В. Матюком, стали популярними солоспівами і хорами. Переклав для українського театру лібретто оперети «Бідний Джонатан» К. Мілеккера (1892). Збирав фольклорні матеріали, написав передмову до муз. збірника «Кобзар. Збірник русько-українських квартетів» (1885) та упорядкував пісенник «В гаю зеленім. Руський співаник» (1888). Підтримував особисті і творчі зв’язки з І. Франком. Рукописний архів К. зберіг в Ін-ті л-ри ім Т Г. Шевченка АН УРСР.

Літ.: Франко І. Богдар Кирчів. «Літературно-науковий вістник». 1901, т. 13, кн. 1: Франко І. Із наукових екскурсій по краю. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 33. К., 1982; Чарнецький С. Нарис історії укр. театру в Галичині. Львів, 1934.

Р. Ф. Кирчів.


КИРЧІВ Павло Олексійович (псевд. і крипт. — Маланич, Перчик Віце-Вичоса, Глум, Колиоко, К.-в, П.; Мал...ч та ін.; 16.III 1862, с. Корчин, тепер Сколівського р-ну Львів. обл. — 12.IV ] 916, с. Курники побл. м. Яворова, тепер Львів. обл.) — укр. письменник, педагог і громад.-культур. діяч. Брат Б. О. Кирчіва. Закінчив 1885 Львів. учит. семінарію. За прогрес. погляди переслідувався австр. владою. Друкувався в укр. періодиці 80-х pp. 19 — поч. 20 ст., редагував 1888 газ. «Буковина». Автор ліричних віршів («Бажаний рай», «Великдень», «Привіт білому гостеві»), оповідань і нарисів з життя села — «Туркавки», «Святий вечір» (обидва — 1890), «Над йорданським прорубом» (1893), «Соловейко», «Чудна Парашка» (обидва — 1900); школи — «Найда», «Великдень» (обидва — 1890), «7×9 = ?» (1893), «Він помер» (1895).

Збірка сатир. оповідань К. «Будяки» (1890) була заборонена цензурою. Писав також літ.-критичні («Піввікові роковини письменства Леоніда Глібова», 1891; «Микола Устиянович», 1911) і публіцистичні статті. У статтях на пед. теми («До братів учителів», 1890; «Лектура для молоді», 1891; «Просвітителям», 1892; «Сучасна психологія», 1893) обстоював прогрес. принципи навчання й виховання. Перекладав з польс. (повісті «Задля святої землі» І. Мацейовського, 1891, та «При стрілецькій ватрі» Каєтана Абгаровича, 1891), франц. (оповідання «Коза Сегена» А. Доде, 1893), норв. (оповідання «Загадка» Б. Б’єрнсона, 1893), нім. (оповідання М. Г. Сафіра «Буквар на страшкім суді», 1896) та ін. мов. Рукописний архів К. зберіг. в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР та ЛНБ ім. В Стефаника АН УРСР.

Літ.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Возняк М. Іван Франко в добі радикалізму. «Україна», 1926, № 6.

Р. Ф. Кирчів.


КИРЧІВ Роман Федорович (14.IV 1930, с. Корчин, тепер Сколівського р-ну Львів. обл.) — укр. рад. літературознавець і фольклорист, доктор філол. наук з 1980. Член КПРС з 1964. Закінчив 1953 Львів. пед. ін-т. У 1958 — 72 працював в Ін-ті сусп. наук АН УРСР (Львів); з 1972 — в Музеї етнографії і худож. промислу (з 1982 — Львів. відділення ІМФЕ) АН УРСР. з 1980 очолює в ньому відділ етнографії. Досліджує драматургію І. Франка, укр.-польс. літ. і літ.-фольклорні зв’язки 1-ї пол. 19 ст., творчість представників «української школи» в польській літературі, взаємодію л-ри й фольклору, розробляє окремі питання етнографії. Автор книг «Комедії Івана Франка» (1961), «Україніка в польських альманахах доби романтизму» (1965), «Український фольклор у польській літературі», «У творчій співдружності» (обидві — 1971), «Етнографічне дослідження Бойківщини» (1978). Один з упорядників антології «Українською музою натхненні (польські поети, які писали українською мовою)» (1971).

Літ.: Дем’ян Г. В. Фольклористична та етнографічна діяльність Р. Ф. Кирчіва. «Народна творчість та етнографія», 1990, № 3.

Ф. П. Погргбенник.


КИРША ДАНИЛОВ (Кирило Данилович; pp. і мм. н. та см. невід.) — рос. скоморох-імпровізатор 18 ст., вірогідний укладач першого збірника рос. билин, історичних, ліричних пісень, скоморошин, духовних віршів (71 текст з нотами). Записи зроблено на Уралі після 1742. Збереглася копія збірника на папері 60 — 80-х pp. 18 ст. Оригінал 1768 мав рос. заводчик П. Демидов. Збірник К. Д. був джерелом для багатьох фольклорист. досліджень російських (Б. О. Рибаков, В. П. Аникін, С. М. Азбелев та ін.) і українських (М. М. Плісецький, Б. П. Кирдан та ін.) літературознавців.

Вид.: Древние российские стихотворения, собранные Киршею Даниловым. М., 1977.

Літ.: Плисецкий М. М. Взаимосвязи русского и украинского героического эпоса. М., 1963.

М. М. Плісецький.


КИР’ЯКОВ Леонтій Несторович (8.V 1919, с. Сартана, тепер смт Приморське Донец. обл.) — румейський (грец.) рад. поет, перекладач. Живе на Україні. Закінчив 1938 Маріупол. пед. технікум, 1955 Приморське уч-ще механізації с. г. Учасник Великої Вітчизн. війни. Працював у колгоспі, на металург. комбінаті. Друкується з 1937. Автор збірок «Завжди в дорозі» (1976), «Травнева пісня» (1979), «Пам’ять» (1981), «Слава тебе знайде» (1985), «Амфора» (1988). У творах К. звертається до тем війни і мирної праці, Батьківщини, дружби народів, істор. минулого, до румейських нар. легенд та переказів. Переклав румейською мовою ряд творів Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, П. Тичини, М. Бажана, Д. Павличка, класиків рос. л-ри. Здійснив поетич. переспів «Слова о полку Ігоревім». Укр. мовою окремі твори К. переклали Д. Демерджі, В. Мисик, І. Савич. М Чхан.

Тв.: Укр. перекл. — Завжди з дорозі. Донецьк, 1976; Травнева пісня. К., 1979; Рос. перекл. — Память. Донецк, 1981; Конь мой златокрылый. Донецк, 1989.

Літ.: Волошко Є. Грецькі поети України. «Радянське літературознавство». 1965, № 11; Білецький А. О. [Передмова]. В кн.: Ленін живе. Поезії. Оригінальні твори грецьких поетів України та їх переклади на українську мову К., 1973; Чернишов Т. Шевченко мовою греків на Україні. В кн.: Збірник праць двадцять першої та двадцять другої наукових шевченківських конференцій. К., 1976; Білецький А. О. [Передмова]. В кн.: Слово про Ігорів похід. К., 1987; Микитенко Ю. На берегах Отчизны новой (Творчество греческих поэтов Украины). «Радуга», 1988, № 6.

І. П. Бетко.


КИСЕЛЬОВ Володимир Леонтійович (3.V 1922, Київ) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1946. Учасник Великої Вітчизн. війни. Навчався 1946 — 48 у Київ. ін-ті театр. мистецтва. Працював у пресі, був кор. «Литературной газети» по УРСР, гол. ред. щорічників АН УРСР і Т-ва «Знання» Укр. РСР «Наука і культура» (1965 — 72). Перші книжки — повість «Великі турботи» (1954) та зб. нарисів «Хороший настрій» (1958). Важливі соціально-психол. проблеми, пов’язані з життям трудового колективу, порушив у романі «Людина може» (1960). Роман «Злодії в хаті» (1963; укр. перекл. О. Дяченка) — про діяльність карного розшуку та чекістів у перші роки Рад. влади. Духовне становлення молоді, взаємини батьків і дітей — теми позначених психологізмом та лірич. гумором романів «Дівчинка і птахоліт» (1966), «Любов і картопля» (1982), «Тільки для дівчаток» (1986). У дилогії «Веселий Роман» (1970) і «Роман шукає» (1984, у співавт. з М. Білкуном), написаній у стилі «сповідальної» прози, зображено молодого сучасника, наділеного почуттям людської гідності, який займає активну життєву позицію.

Тв.: Девочка и птицелет. — Только для девочек. К., 1989; Укр. перекл. — Злодії в хаті. К., 1963.

Літ.: Дубов Н. Дети и взрослый мир. «Литературная газета», 1966, 8 сентября; Слабошпицький М. Загадки й розгадки перехідного віку. В кн.: Наука і культура. Україна, 1983, в. 18. К., 1984; Ольшевський І. Відповідати за того, хто поруч. «Літературна Україна», 1987, 28 травня.

Н. І. Чорна.


КИСЕЛЬОВ Йосип Михайлович [2 (15).III 1905, с. Ширяєвка, тепер Клинцовського р-ну Брян. обл. — 3.VI 1980, Київ] — укр. рад. письменник, літературознавець, мистецтвознавець, критик. Член КПРС з 1945. Закінчив 1927 Харків. мед. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни, був військ. кореспондентом. Працював у пресі. Літ. творчість починав як поет, опубл. збірки віршів рос. мовою «Інтерв’ю» (1927), «Сходини» (1928) і «Вогні» (1947). Видав зб. перекладів укр. поезії «Слово предоставляется Украине» (1931). В повоєнні роки працював переважно в галузі літ. і театр. критики, досліджував розвиток сучас. драматургії, поеми. Автор книжок «Гнат Юра» (1947), «Валентина Чистякова» (1949), «Конфлікти і характери» (1953), «Театральні портрети» (1955), «Драматургічна майстерність» (1956), «Епічна поезія» (1958), «Конфлікт у художньому творі» (1962), «Перші заспівувачі» (1964), «Драматурги України» (1967), «Величний образ» (1970), «Розвідники часу» (1973) та ін. За ст. «Обрії молодої драматургії» (1975) удостоєний 1975 Респ. премії в галузі літ.-худож. критики (з 1986 — ім. О. І. Біленького). Окр. твори К. перекладено рос., англ. мовами.

Тв.: Зустрічі з сучасником. К., 1975; Майстри театральної літератури. К., 1976; Рос. перекл. — Конфликты и характеры. М., 1957; Встречи с современником. М., 1979.

М. Я. Гон.


КИСЕЛЬОВ Леонід Володимирович (21.IX 1946, Київ — 19.Х 1968, там же) — укр. рад. поет. Син В. Л. Кисельова. Навчався 1965 — 68 в Київ. ун-ті. Спочатку писав рос. мовою. Друкувався з 1963. Змістовність, прозорість, тематична своєрідність віршів К. привернула до них увагу читачів. У його творчості дедалі виразніше вирізьблюються соціальні мотиви. Органічно в поезію К. входить укр. тематика, укр. образна стихія («Царі», «На кладовищі за селом — хрести», «Забуду всі образи й кривди»). Особливе місце в творчості К. останніх років посідає шевченківська тема (рос. вірші «Шевченків дім», «Царі», «Вірші про Тараса Шевченка»; укр. — «В камені, в дереві, на папері», «Він був як полум’я», «І мати молода, і сонце юне»). Саме в цей період народжуються поезії К., характерними рисами яких є глибинна щирість, драматизм, емоційна напруга («Додому», «Осінь», «Тільки двічі живемо»). Збірки «Вірші» (1970) і «Остання пісня» (1979) вийшли друком посмертно. Твори К. перекладено груз., узб., казах., лит., латис., молд., болг., чес., нім., польс., англ., япон. мовами.

Тв.: «Этой ночью умер Сталин...». «Радуга», 1989, № 4.

Літ.: Драч І. Жовта троянда Леоніда Кисельова. В кн.: Кисельов Л. В. Последняя песня. — Остання пісня. К., 1979.

Л. В. Череватенко.


КИСЕЛЬОВ Олександр Іванович [псевд. — Учитель, О. К.; 29.III (11.IV) 1903, с. Сатанівка, тепер Городоцького р-ну Хмельн. обл. — 24.II 1967, Київ] — укр. рад. літературознавець, перекладач, доктор філол. наук з 1964. Член КПРС з 1943. Закінчив 1919 Кам’янець-Подільське духовне уч-ще і 1936 Київ. ун-т. Учасник Великої Вітчизняної війни. Вчителював на селі, викладав у Київському університеті. В 1939 — 64 — співробітник Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Досліджував історію укр. л-ри 19 ст. Опубл. книги «Павло Грабовський. його життя та діяльність» (1940), «Павло Грабовський. Збірка статей та матеріалів» (1948), «Павло Грабовський. Життя і творчість» (1951, друге вид. 1959), «Іван Франко. Життя і творчість» (1956, у співавт.), «Література гарту й боротьби» (опубл. 1972). Один з авторів «Історії української літератури» в 2 томах (1954). Упорядкував творчу спадщину і написав передмову до Творів П. Грабовського в 3 томах (1959 — 60). Переклав рос. мовою «Вибрані твори» (1951) та «Вибране. Вірші і проза» (1952) П. Грабовського.

Літ.: Сиваченко М. Книга про поета-революціонера. «Вітчизна», 1949. № 3; Пільгук І. І. З любов’ю до письменника. «Радянське літературознавство», 1960, № 3; Грицюта М. Орач незайманих облогів. В кн.: Кисельов О. І. Література гарту й боротьби. К., 1972.

М. П. Бондар, В. П. Мацько.


КИСІЛЕВСЬКА (Сіменович) Олена Львівна (псевд. і крипт. — Галичанка О., Калина, Не знана, Ольга К., О. К., Ол. Га. та ін.; 24.III 1869, с. Фольварки, тепер у складі м. Монастириськ Терноп. обл. — 29.III 1956, Оттава, Канада) — укр. письменниця, громад.-політ. і культур. діячка, видавець. Нар. в сім’ї священика. Шкільну освіту одержала в Станіславі (тепер Івано-Франківськ). Жила деякий час у Львові, 1919 — 39 — у Коломиї. 1884 брала участь в установчих зборах «Товариства руських женщин», засн. Н Кобринською. У 1929 і 1930 обиралася сенатором польс. сейму. На поч. 900-х pp. разом з В. Бачинським стала ініціатором видання безплатного додатку до газ. «Діло» — «Жіноче діло», де публ. свої статті з питань жін. рівноправності. Засн. і редагувала у Коломиї журн. «Жіноча доля» (1925 — 39), видавала додатки до цього журналу — «Жіноча воля» (1932 — 39) і «Світ молоді» (1932 — 39). З ініціативи К. у Коломиї відзначено 40-річчя літ. діяльності О. Кобилянської. К. друкувалася також у газ. «Діло», журналах «Український голос», «Молода Україна», «Ілюстрована Україна», «Нова хата», «Світ» та ін. Перші оповідання К. про тяжке життя селян («Лікарка», «В поштовім бюро», «Каліка», «Огонь») під заг. назвою «З нарисів Калини» опублікував І. Франко в «Літературно-науковому вістнику» 1903. Життю селян та інтелігенції присвячені оповідання і новели «Море» (1906), «Нові чобітки» (1908), «Іваниха розповідає» (1911), «Покутське село», «Гей там у зелених верхах», «Осінньою порою» (усі — 1924) та ін. Враження від численних подорожей по Україні (Київ, Канів, Одеса та ін.), Італії, Швейцарії, Африці лягли в основу книг нарисів «Вражіння з дороги» (1910), «Під небом півдня», «Швейцарія» (обидві — 1935), «Подорож до Африки» (1937), «Листи до сина» (1939). На основі нар. переказів Косівщини написала «Кілька оповідань діда Івана» (1920), кн. «До комор Довбуша» (1925). Записувала казки, пісні, нар. звичаї; частково їх опубл. В. Гнатюк («Похоронні звичаї й образи в с. Товмачику Коломийського повіту», «Етнографічний збірник», 1912). Фольклорні записи К. зберіг. в ІМФЕ АН УРСР.

П. І. Арсенич.


КИСІЛЬ Олександр Григорович [справж. прізв. — Кисельов; 2(14).III 1889, с. Красилівка, тепер Козелецького р-ну Черніг. обл. — 3.XII 1937] — укр. рад. театрознавець і літературознавець. Закінчив 1912 Петерб. ун-т. Інтерес до укр. культури виник під впливом М. Коцюбинського. Студентом на прохання академіка О. Шахматова записував на фонограф говірки Чернігівщини. Вчителював у гімназіях Петербурга, був членом правління і скарбником Благодійного товариства для видання загальнокорисних і дешевих книг, що видавало популярні книжки для народу укр. мовою. З 1917 жив у Києві: викладав у серед. школах, музично-драм. ін-ті ім. М. Лисенка, на робітфаці при політех. ін-ті; був ст. наук. працівником Театр. музею АН УРСР, очолював театр. секцію при Ін-ті укр. наук. мови АН УРСР. Осе. праці — «Український вертеп» (1915, 1918), «Український театр» (1925), монографія «Карпо Соленик» (1928). Був незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Літ.: Рулін П. [Рец. на кн.: Кисіль О. Шляхи розвитку українського театру]. «Записки історично-філологічного відділу УАН», 1923, кн. 2 — 3; Рильський М. Вступне слово. В кн.: Кисіль О. Український театр. К., 1968.

Г. П. Кочур.


КИТАЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра кит. народу. Має майже тритисячолітню традицію, опирається на багату усну нар. творчість і міфологію. Перша визначна пам’ятка — «Шицзін» («Книга пісень», 11 — 6 ст. до н. е.) — велика зб. нар. пісень та ритуальних гімнів, в яких відображено культуру, побут і соціальний устрій Старод. Китаю. У 4 ст. до н. е. на півдні, в царстві Чу, виник поетич. жанр чу ци (чуські строфи). Вірші й поеми першого відомого кит. поета Цюй Юаня та його учнів містить антологія «Чу ци» («Чуські строфи», 2 ст. до н. е.). Художня проза 1 тис. до н. е. охоплює твори на філос., істор., краєзнавчі та ін. теми: «Шан шу» («Книга історичних переказів»), «Цзо чжуань» («Літопис епохи Чжоу»), «Чжаньго це» («Книга воюючих царств») тощо. Особливе значення для подальшого розвитку К. л. мали конфуціанські книги «Лунь юй» («Бесіди й міркування», 5 ст. до н. е.) і «Мен-цзи» (4 — 3 ст. до н. е.). Чимало життєписів, діалогів і притч містять трактати 4 — 3 ст. до н. е. («Сюнь-цзи», «Хуайнань-цзи»).

Протягом 206 до н. е. — 220 н. е. (епоха Хань) провідне місце в К. л. належало поезії. Ліричні сатир. пісні (юефу) донесли до нашого часу яскраві картини життя різних верств населення. Розвиваються традиції чуських строф і творів Цюй Юаня. Водночас виникає новий жанр фу (декламаційна поезія, або ритмічна проза) — певною мірою фсрмалістич. напрям, покликаний оспівувати життя імператорів та вельмож. Найвидатніші пам’ятки прози цього часу — «Ши цзі» («Історичні записки») Сима Цяня, в яких викладена історія Китаю від найдавніших часів, а також «Історія династії Хань» Бань Гу та «Повість про небожителів» Лю Сяня. Пісенна лірика юефу справила значний вплив на поетів раннього середньовіччя (3 — 7 ст.) Цао Цао, Цао Чжи, Ван Цаня, Жуань Цзі, Цзі Кана, які писали про страждання простих людей, протестували проти деспотизму. Поступове посилення впливу релігії на духовне життя народу призвело де відходу л-ри від правдивого відтворення дійсності. Лише поети Тао Юаньмін та Бао Чжао розвивали далі традиції нар. творчості, що мала на той час напрями переважно епічний (на півночі) і ліричний (на півдні). В 4 — 6 ст. на основі фольклору створюються новели: «Записки про появу духів» Гань Бао, «Про людей та духів» Лю Іціна, «Розповіді про безліч речей» Чжан Хуа тощо, з’являються трактати з теорії класич. віршування (Лу Цзі, Лю Се та ін.). У 6 ст. укладено велику антологію «Веньсюань» («Літературний ізборник»), в якій найповніше представлена л-ра того часу. Об’єднання країни і зміцнення центр. влади в епоху Тан (618 — 907) сприяли піднесенню економіки й культури. Дальшого розвитку набули поезія і класична новела. Саме тоді остаточно формується кит. мова веньянь. Новатор. віршам Чень Цзиана і особливо пейзажній та філос. ліриці Мен Хаожаня та Ван Вея властиві простота й задушевність. Гуманістична лірика Лі Бо пройнята прагненням збагнути суть життя, вірші Ду Фу та Бо Цзюйі відзначаються реалістич. мотивами. Для видатних ліриків 8 — 9 ст. (Юань Чжень, Лі Шаньінь, Ду Му та ін.) характерне суб’єктивне начало й ускладненість образів. На поч. 9 ст. Хань Юй та Лю Цзунюань виступали за відродження кращих традицій давньої поезії, повернення до зрозумілої, змістовної літератури. Утвердилися прозові жанри типу есе, послання, притчі. З’явилися любовні, авантюрні й фантастичні новели. У новелістиці помітними стали риси реалізму (Юань Чжень, Бо Сінцзянь, Лі Гунцзо та ін.).

В роки династії Сун (960 — 1279) поряд з класич. віршами ши на істор., філос. та громадян. теми Оуяна Сю та Ван Аньши набула популярності пісенна лірика Лю Юна, поетеси Лі Цінчжао та ін. В період навали чжурчженів зазвучала патріотична поезія Сінь Ціцзі та Лу Ю. Художня проза зазнає дедалі більшого впливу оповідної л-ри, істор.-пригодницька та фантастична тематика якої стала основою героїч. епопей та романів пізнішого часу. Чудові зразки прози гувень (давнього стилю) створили Оуян Сю, Су Ши та ін.

Період монг. династії Юань (1280 — 1368) позначився занепадом поезії і бурхливим розвитком драматургії. Великий успіх мали написані на основі переказів і творів попередніх епох гостросюжетні викривальні драми, ліричні комедії й легенди про небожителів Гуань Ханьціна, Ма Чжиюаня, Ван Шифу та ін.; деякі з них у дещо переробленому вигляді і досі не сходять зі сцени. За часів династії Мін (1368 — 1644) знову відроджуються класична поезія і витончена проза. Відірвана від розмовної мови, офіційна л-ра стає наслідувальною. Проте продовжує успішно розвиватися л-ра, пов’язана з фольклором, зокрема роман, драма, новела. В 14 ст. на основі циклізації нар. повістей та істор. хронік виникли романи-епопеї «Трицарство» Ло Гуаньчжуна, «Річкові заплави» Ши Найаня, фантастич. роман «Подорож на Захід» У Чененя і анонімний соціально-побут. роман «Цзін, Пін, Мей». З драм. творів найбільшого поширення набули «Півонієва альтанка» Тан Сяньцзу та «Лютня» Гао Цзечена (Гао Міна). Нар. повісті, що доти усно передавалися з покоління в покоління, частково зібрали й опрацювали Фен Менлун, Лін Менчу та ін.

Маньчжурське вторгнення (1644) зумовило появу опозиційно настроєних письменників і мислителів. Виникли істор. трагедія «Віяло з персиковими квітами» Кун Шанженя та драма «Палац безсмертя» Хун Шена. Серед загалу творів, написаних давньою літ. мовою, вирізняються «Оповідання про незвичайне з кабінету Ляо» Пу Сунліна, в яких зображення неймовірних чудес використано як засіб викриття і висміювання сусп. вад. Невичерпна фантазія та в’їдлива іронія забезпечили новелам Пу Сунліна тривке місце в кит. класиці. Низку визначних творів дала кит. романістика цього періоду. У Цзінцзи в сатир. романі «Неофіційна історія конфуціанців» показав потворність феод. бюрократії. Вершина класич. роману — «Сон у червоному теремі» Цао Сюеціня про нещасливе кохання юних героїв, про моральний і екон. занепад феод. аристократії. Елементи утопії містить сатир.-фантастич. роман «Квіти в дзеркалі» Лі Жучженя.

Л-ра нового часу (серед. 19 ст. — 1917) відобразила визв. рух проти маньчжуро-кит. феодалів і загарбницької політики імперіалістич. країн. Інтенсивне знайомство з досягненнями світової культури, численні переклади й переробки творів зх. письменства сприяли поширенню демокр. ідей у К. л. Письменники звертаються до нар. творчості і закликають писати розмовною мовою (поет Хуая Цзуньсянь, прозаїк Лян Цічао). На поч. 20 ст. неабиякого поширення набули викривальні романи «Подорож Лао Цаня» Лю Е та «Квіти в морі зла» Цзен Пу, де показано гнилість феод. ладу та колон. політику зх. держав.

Новітня К. л. зародилася в ході антиімперіалістич., антифеод. боротьби, в період визв. руху «4 травня» (1919), що виник під впливом Великої Жовтн. соціалістич. революції в Росії. Розгорнулася боротьба за дальшу демократизацію л-ри, за введення у вжиток нар. мови байхуа замість давньої книжної мови веньянь. Початок новому реалістич. напрямові поклав Лу Сінь. Популяризації нових ідей сприяла і діяльність прогрес. літ. груп: реалістичного напряму («Літературне товариство», ств. 1921, куди ввійшли Є. Шентао, Мао Дунь, Чжен Чженьдо та ін.) і революц.-романтичного («Творчість», засн. 1922; до неї входили Го Можо, Тянь Хань та ін.). Загострення політ. боротьби і зростання впливу ідей марксизму-ленінізму, поширюваних Компартією Китаю, сприяли дальшій консолідації лівих сил у л-рі. Створена 1930 під керівництвом КПК Ліга лівих письменників на чолі з Лу Сінем згуртувала всі революц. літ. об’єднання і сприяла активізації літ. процесу. Виходять романи й оповідання членів Ліги — Мао Дуня, Є Шентао, Ба Цзіня, Лао Ше, п’єси Тянь Ханя, Ся Яня, Цао Юя, поезії Цзан Кецзя, Ке Чжунпіна, Тянь Цзяня. Орг-ція вважала своїм завданням популяризувати твори рос. класич. та рад. л-ри, письменників ін. країн. Деякі члени Ліги зазнали жорстоких переслідувань гомінданівців і були страчені.

Початок нац.-визв. війни кит. народу проти япон. імперіалістів 1937 — 45 спричинив піднесення л-ри малих форм — віршів, пісень, оповідань, нарисів тощо. З метою згуртування творчих сил навесні 1938 створено Всекит. асоціацію діячів л-ри й мист-ва, яка чимало зробила для мобілізації нар. мас на захист батьківщини. В багатьох творах розповідалося про всенар. війну проти япон. імперіалізму, викривалася гомінданівська політика. Посилення гомінданівської цензури змусило деяких письменників переселитися у визволені райони або виїхати за кордон. Після розгрому імперіаліст. Японії в країні розгорнулася боротьба за демократизацію життя. Новим взаєминам між людьми присвячені вірші Юань Шуйпо, оповідання Чжао Шулі, романи «Ураган» Чжоу Лібо, «Сонце над річкою Сангань» Дін Лін та ін.

Напередодні проголошення КНР 1949 в Пекіні відбувся І Всекит. з’їзд діячів л-ри й мист-ва, на якому було засновано Всекит. об’єднану асоціацію діячів л-ри й мист-ва, в яку ввійшли дев’ять творчих спілок. Осн. темами худож. творів стали сусп. перетворення в країні, революц. минуле (романи «Битва за Яньань» Ду Пенчена, «Село Саньлівань» Чжао Шулі). Почали виходити перші твори письменників нац. меншостей (монг., уйгур., казах. та ін.). Встановлюються і творчі зв’язки з письменниками соціалістич. країн та прогрес. літ. діячами світу. 1958 провідним творчим методом було проголошено «поєднання революційного романтизму з революційним реалізмом». Почалося масове переслідування представників творчої інтелігенції (письменниці Дін Лін, поета Ай Ціна, критика Ху Фена та багатьох ін.). З серед. 60-х pp., у період «культурної революції», у Китаї перестають видавати художні твори і літ. журнали, припинилась діяльність Спілки письменників. Деяке пожвавлення настало в 2-й пол. 70-х pp.: відновлюється вихід журналів і видання творів — спочатку класич., а потім і сучас. л-ри. Реабілітовано письменників, звинувачених у різних ухилах. В ост. роки розвиток К. л. відзначається помітним піднесенням. Виходить багато творів, в яких гостро критикується розгул свавілля часів «культурної революції», літератори прагнуть правдиво відобразити сучасне життя, складну боротьбу за перебудову нар. господарства. В країні та за її межами стали відомі письменники нового покоління — Ван Мен, Фен Цзицай, Чажан Ігун, Цун Вейсі, Цзян Цзилун, Гао Сяошен, Лі Говень, Лю Шаотан, Гу Хуа та багато ін. З укр. красним письменством у Китаї познайомилися на поч. 20 ст. 1912 у газ. «Міньсінь жибао», що виходила в м. Шаосіні (пров. Чже-цзян), кит. письменник Чжоу Цзожень, молодший брат Лу Сіня, розповів про життя та творчість Т. Шевченка і водночас навів текст вірша «Ой три шляхи широкії» в перекл. мовою веньянь. Нові публікації творів Т. Шевченка та матеріалів, пов’язаних з укр. л-рою, з’явилися на поч. 20-х pp. у журн. «Сяошо юебао» («Щомісячник прози», 1921, № 9 — 10) та під час 2-ї світової війни в журн. «Ши чуанцзо» («Поетична творчість», 1940, № 1) та ін. виданнях. 1948, коли відзначалося 35-річчя від дня смерті Лесі Українки, в журн. «Сулянь веньї» («Радянська література та мистецтво») надр. добірку її віршів. 1956 в Китаї з участю укр. делегації відзначалося 100-річчя від дня народження І. Франка. До цієї дати ювілейний к-т видав збірку його віршів. Згодом опубл. драму «Украдене щастя» та зб. оповідань «Між добрими людьми», а також зб. творів І. Франка (т. 1 — 2, 1986 — 87). Укр. класична л-ра представлена в Китаї також творами М. Коцюбинського (повість «Fata morgana», 1950; «Вибрані оповідання», 1958; «Вибрані твори», 1983) та Панаса Мирного (роман «Повія», 1985 і 1988), новелами В. Стефаника та Марка Черемшини. 1961, коли в Китаї відзначалося 100-річчя від дня смерті Т. Шевченка, шанхайське вид-во «Веньї» («Література і мистецтво») розпочало підготовку п’ятитомного зібрання його творів. Було підготовлено перші два томи, що включали поетичну спадщину Т. Шевченка, та через «велику культурну революцію» не вийшли в світ. Лише 1983 шанхайське вид-во «Івень» випустило «Вибране» Т. Шевченка. З сучас. укр. прози перекладалися твори Ю. Яновського, П. Панча, А. Головка, О. Гончара, М. Стельмаха, П. Загребельного, Григора Тютюнника та ін., з поезії — вірші П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана. Серед перекладачів з укр. л-ри — Ге Баоцюань, Чжан Тєсян, Мен Хай, Жень Жунжун, У Ланьхань, Лань Мань та ін. Перші докладні відомості про Китай на Україну привіз понад 200 років тому Гервасій Ланцевський, який протягом 11 років очолював Рос. духовну місію в Пекіні. Від нього здобув відомості про життя китайців та сусп. устрій кит. д-ви Г. Сковорода., В. Єрошенко перебував у Китаї у 1922 — 23, мав тісні зв’язки з Лу Сінем, про що той згадує в новелі «Качина кумедія».

Перші укр. переклади з К. л. з’явилися на поч. 20 ст.: зб. «Хинські оповідання» (К., 1918), публікації казок тощо. З кін. 20-х pp. на сторінках укр. газет та журналів, зокрема у «Вапліте» і «Червоному шляху», друкуються твори Лу Сіня, Емі Сяо (Сяо Саня) та ін. Широка перекладацька робота розгорнулася після утворення КНР. Укр. мовою окр. книгами виходили «Твори» Лу Сіня (К., 1981), романи «Сонце над рікою Сянгань» Дін Лін (К., 1950), «Ураган» (К., 1953) і «Незвичайна весна» (К., 1962) Чжо Лібо, «Перед світанком» Мао Дуня і «Незламний мур» Лю Ціна (обидва — К., 1956), «Іржа» (К., 1985) і «Веселка» (К., 1988) Мао Дуня, «Історія початку» Лю Ціна (К., 1988); повісті «Зміни в Ліцзячжуані» Чжао Шулі (К., 1950), «Зоря перед нами» Лю Байюя (К., 1953), «Повість про нових героїв» Юань Цзіна і Кун Цзюе, «В Люйлянських горах» Ма Фина і Сі Жуна (обидві — К., 1954), «Креслення № 407» Му Ліня і Хань Сіна (К., 1957), «Я хочу вчитись» Гао Юйбао (К., 1959), «Диверсія у гавані Фейюньгян» Чжа Чжиміна і «Чорний коник» Юань Цзіна (обидві — К., 1961); повісті-казки «Лінь Великий і Лінь Маленький» (К., 1960) і «Таємниця чарівної карахоньки» (К., 1961) Чжан Таньі; збірки «Вибране» Лу Сіня (К., 1953, 1961), «Вибране» Го Можо (К., 1954), «Китайські повісті та оповідання» (К., 1955); збірки оповідань «Три бійці» Лю Байюя (К., 1952), «Оповідання» Чжао Шулі (К., 1953), «Оповідання» (К., 1955) і «Серп місяця» (К., 1974) Лао Ше; істор. трагедія «Цюй Юань» Го Можо (К., 1953), драма «Сива дівчина» Хе Цзінчжи і Дін Ні; п’єси «Вони зросли в боях» Ху Ке (обидві — К., 1954), «Випробування» Ся Яня (К., 1957); книжки «Справжня історія А-К’ю» Лу Сіня (К., 1958), «Все для партії» У Юньдо (К., 1956), «Розповіді про людей незвичайних» Лао Чжая (К., 1957); кн. «Поезії» Ван Вея (К., 1987); збірники китайських народних казок «Дідусь — Кам’яна Голова» (К., 1958; 1976), «Чарівний пензлик» (К., 1958); зб. казок китайських письменників «Куди зникли фініки» (К., 1958), зб. «Китайські прислів’я та приказки» (К., 1984). Чимало творів К. л. вміщено в періодиці. В журн. «Всесвіт» опубл. поезії Ду Фу і Лі Бо (1973, № 12), Ван Вея, анонімні твори кит. класики: поему «В ірій пави летять...» (1958, № 1), драму «Лянь Шаньбо і Чжу Інтай» (1959, № 3); кит. середньовічні повісті (1986, № 12), добірку нових оповідань Чжоу Кеціня, Чжан Сяня і Чжан Канкана (1987, № 3), добірку оповідань та гуморесок Ван Мена (1987, № 9). З кит. мови перекладають І. Чирко, Г. Турков; серед ін. перекладачів — В. Підмогильний, Л. Голубнича, Л. Первомайський, З. Біленко, П. Воробйов, Є. Дроб’язко, О. Іваненко, Є. Кротевич, Б. Степанюк. Життя кит. народу відобразили в своїх творах В. Василевська, О. Гончар, Ю. Збанацький, О. Кравець. Громадськість України урочисто відзначала ювілейні дати Лу Сіня, Чжао Шулі. На Україні побувало кілька кит. письменників. Перекладач І. Чирко брав участь у міжнар. конференції (1986, Шанхай) на тему «Сучасна китайська література». На Всесоюз. шевченківському літ.-мист. святі «В сім’ї вольній, новій» (1989) виступив Ге Баоцюань.

Літ.: Федоренко Н. Т. Китайская литература. М., 1956; Сорокин В., Эйдлин Л. Китайская литература. М., 1962; Надеев И. М. «Культурная революция» и судьба китайской литературы М., 1969; Судьбы культури КНР (1949 — 1974). М., 1978; Федоренко Н. Т. Китайское литературное наследство и современность. М., 1981; Воскресенський Д. Про китайську повість хуабень. «Всесвіт», 1986, № 12; Хорошилов Г., Виноградський Б. Що лишається за рядком? «Всесвіт», 1987, № 1; Ге Баоцюань. Українська література в Китаї. «Всесвіт», 1987, № 8: Хорошилов Г. Китайська культура на сторінках «Всесвіту». «Всесвіт», 1987, № 12; Лю Байюй. Українське сонце. «Всесвіт», 1988, № 2; Сорокін В. Нове життя китайської літератури. «Всесвіт», 1988, № 8; Кобзєв А. Конфуціанський катехізис. — Хорошилов Г. «Велике вчення». «Всесвіт». 1989, № 10.

І. К. Чирко.


КИТАЙСЬКА МОВА — мова китайців, які живуть у КНР (осн. населення), а також Бірмі, Таїланді, Лаосі, Індонезії, В’єтнамі, Малайській Федерації, Сінгапурі та ін. Одна з офіц. мов ООН. Належить до китайсько-тібетських мов. У сучас. К. м. розрізняють 7 осн. діалектних груп. Сучас. літ. К. м. спирається в граматиці й лексиці на пн. діалекти, а в фонетиці її нормою є вимова пекін. говору. Найдавніші писем. пам’ятки (гадальні написи на бронзі, камінні, кістках і черепахових панцирах) відомі з 2-ї пол. 2 тис. до н. е. Давня літ. К. м. — веньянь склалася на базі живих тогочас. діалектів. Цією мовою писали Ван Вей, Ду Фу, Лі Бо та ін. Поступово вона дедалі більше відрізнялася від мови усного спілкування і вже в 1 тис. н. е. стала не зрозумілою на слух. Ця писемна мова, яка відображала норми давньокит. мови, використовувалася як літ. мова до 20 ст. На поч. 1 тис. н. е. зародилася нова писемна мова — байхуа, яка відображала народнорозмовну мову, Пн. варіант байхуа ліг в основу загальнонар. К. м., названої путунхуа. У 1-й пол. 20 ст. ця мова повністю утвердилася в писемному спілкуванні, витіснивши веньянь, і стала нац. літ. мовою. Для К. м. використовують кит. письмо, що складається з особливих знаків — ієрогліфів, якими записують слова або морфеми. Заг. кількість знаків кит. письма — бл. 50 тис. У сучас. К. м. використовують до 12 тис. ієрогліфів. Кит. письмо пристосоване до фонетико-морфол. будови К. м., але складне для вивчення й використання. З 1956 в Китаї ведеться робота над спрощенням ієрогліфів. К. м. розвивається китайська література.

Літ.: Солнцев В. М. Очерки по современному китайскому языку. М., 1957; Ляховицький М. В. Реформа китайської писемності. «Наука і життя», 1958, № 4; Крюков М. В., Хуан Шу-ин. Древнекитайский язык. М., 1978; Большой китайско-русский словарь, т. 1 — 4. М., 1983 — 84; Хорошилов Г., Виноградський Б. Що лишається за рядком? «Всесвіт», 1987, № 1; Кобзєв А. Конфуціанський катехізис. — Хорошилов Г. «Велике вчення», «Всесвіт», 1989, № 10.

І. К. Чирко.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.