[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 286-306.]

Попередня     Головна     Наступна





МАНЖУРА Іван Іванович [псевд. — Іван Калічка, Ів. Мара, М-ра Ив. та ін.; 20.Х (1.XI) 1851, Харків — 3(15).V 1893, Катеринослав, тепер Дніпропетровськ] — укр. поет, фольклорист, етнограф. Нар. у сім’ї дрібного чиновника. Рано осиротів. Виховувався в родині материної сестри — дружини О. Потебні, який відіграв важливу роль у формуванні таланту М. Прийнятий на казенний кошт до Харків. гімназії, але згодом виключений (з шостого класу) за «непокірну вдачу». З 1870 — вільний слухач Харків. ветеринарного ін-ту, 1871 як «неблагонадійний» виключений без права вступу до будь-якого ін. навч. закладу. Займав різні посади на Катеринославщині, часто змінював місце роботи, мешкав серед убогого люду, вивчав його мову, побут, звичаї, збирав нар. творчість. З 1876 — доброволець серб. армії під час сербо-тур. війни. Повернувся 1876 з Сербії після поранення, поселився у Катеринославі, працював у місцевій пресі. З 1887 М. — дійсний член Історико-філол. т-ва при Харків. ун-ті, з 1891 — Т-ва любителів природознавства, антропології та етнографії при Моск. ун-ті. Літ. діяльність почав 1885. За життя видав зб. поезій «Степові думи та співи» (1889). Уклав ще дві свої збірки — віршову «Над Дніпром» й фольклорно-літ. — «Казки та приказки і таке інше. З народних уст зібрав і у вірші склав Іван Манжура 1888 p.», які були опубл. лише 1930, склавши зб. «Поезії». Літ. спадщина М., хоч і невелика, зате багата тематично, жанрово (вірші, казки, поеми, гуморески, приказки, байки). Як поет-реаліст М. відобразив укр. пореформену дійсність, показав процес зубожіння й розорення села, безпросвітність сільс. бідноти («Дума», «Босяцька пісня», «На пасіці», «Розкіш-доля», «Ой чом мені молодому», «На добрій ниві», «Билиця»), тяжку жіночу долю («Нечесна»), поневіряння бездомного бурлаки («Бурлакова могила», «Бурлака») тощо. У поезії М. відчутна народнопісенна стихія — асоціації, образи з обрядової поезії, пісень про кохання та на соціально-побут. тематику; індивідуальною своєрідністю відзначається його пейзажна лірика («Град», «Первий дощик», «Після грози»).

Вірші М. милозвучні, відзначаються лексичним багатством і народністю мови. М. виявив себе неабияким майстром худож. деталі, реалістично-психол. замальовки з життя. Багатьом поезіям властива тонка іронія, сатира («Щира молитва» та ін.). Помітне місце у віршах М. посіли роздуми про роль митця в житті суспільства, любов до рідної землі («Степ», «Різдвяна зірка», «До музи», «Кобзар», «Не треба мені тії слави людської»). Для інтимної лірики характерні зворушлива щирість, безпосередність почуттів («Нехай», «Минуле», «Нічниці», «Над Дніпром», «Спомин»). У поемах «Трьомсин богатир» (1885) та «Іван Голик» (1886) створив образи нар. героїв у дусі укр. казок і дум та давньорус. билин. Виразне соціальне спрямування має «Казка про хитрого Лисовина і про других звірів та про те, що він їм, а вони йому коїли» (1886 — 87, на сюжет «Рейнеке-лиса» Й. В. Гете), що набула рис ориг. сатир. твору. Збирав фольклор. та етногр. матеріали, літ. опрацьовував їх (віршовані казки «Лиха година», «Чорт у наймах», «Злидні»; приказки «Батьківський заповіт», «Пан-брехун», «Як сукно вийшло», байки «Зайко та Жаби», «Реп’ях та Вогонь», «Мед та Редька»). Фольклор. та етногр. праці: «Легенда й три пісні про Семена Палія», «Панщина в піснях і молитві» (обидві — 1882), «Государиня широка масляна», «Прихід весни», «Купало» (усі — 1886), «Картина запровадження катерининських порядків у Запорожському краї» (1887), «Варіант пісні про Кармалюка» (1889), «Казки, прислів’я і т. ін., записані в Катеринославській і Харківській губ. І. І. Манжурою» (1890), «До народної медицини малорусів» (1891), «До питання про відгомін богатирської епохи в південно-руських переказах» (1893), «Малоруські казки, перекази, прислів’я і повір’я, записані І. І. Манжурою в Катеринославській губернії» (1894) та ін. (друкувалися переважно в журн. «Степь», 1886 — 87). М. переклав окр. твори рос. (М. Некрасов, Я. Полонський) та нім. (Г. Гейне, Р. Пруц) поетів.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Українська муза. К., 1908; Поезії. Х., 1930; Твори. К., 1972; Народні пісні в записах Івана Манжури. К., 1974; Твори. К., 1980; Рос. перекл. — Избранные стихи. М., 1957; Степные думы и песни. М., 1962.

Літ.: Сумцов Н. Ф. И. И. Манжура, как поэт и этнограф. В кн.: Сумцов Н. Ф. Из украинской старины. Х., 1905; Липа І. Іван Манжура. Біографічний нарис. «Українська хата», 1909, № 5 — 6; Быков Н. Ив. Ив. Манжура, украинский этнограф и поэт (1851 — 1893). Екатеринослав, 1910; Мочульський М. Погруддя з бронзи. Микола Цертелев і Іван Манджура. Львів, 1938; Березовський І. П. Іван Манжура. К., 1962; Бернштейн М. Д. Іван Манжура. К., 1977; Секарєва К. М. Деякі проблеми наукового видання творів І. Манжури. В кн.: Питання текстології. Поезія. К., 1977.

І. П. Березовський.


МАНІФЕСТИ ЛІТЕРАТУРНІ (від лат. manifestus — ясний, очевидний) — програмні твори (декларації, трактати, передмови та післямови до творів, статті, вірші, листи), що проголошують“ ідейно-естет. принципи літ. напряму, течії, школи або окр. письменника. В М. л. виражені погляди на сусп. роль худож. творчості, ідейно-естет. шукання, спроби узагальнення набутого досвіду, традицій тощо. Термін увійшов у вжиток у 19 ст., але появу перших М. л. пов’язують з добою Відродження. В 16 ст. у Франції виникла поет. школа «Плеяда» на чолі з П. Ронсаром. Її М. л. став трактат Ж. Дю Белле «Оборона й прославлення французької мови» (1549), в якому піддавалася критиці штучно-манірна придворна поезія і проголошувалася потреба створення гуманіст. нац. л-ри на базі живої розмовної мови. Осн. естет. принципи франц. класицизму викладено у вірш. трактаті «Мистецтво поетичне» Н. Буало (1674). В епоху Просвітительства розвиток реалізму відобразився у таких М. л., як «Парадокс про актора» Д. Дідро (1773 — 78, вид. 1830), «Лаокоон» Г. Е. Лессінга (1766) та ін. Маніфестами романтизму стали «Критичні фрагменти» (1797) і «Фрагменти» (1798) Ф. Шлегеля, передмова В. Гюго до його трагедії «Кромвель» (1827), дидактична поема «Англійські барди й шотландські Оглядачі» Дж. Н. Г. Байрона (1809), трактат «Захист поезії» П. Б. Шеллі (1822, опубл. 1840) тощо. Маніфестами крит. реалізму вважаються памфлет «Расін і Шекспір» Стендаля (1823 — 25) і авторська передмова до «Людської комедії» О. Бальзака (1842). Своєрідними М. л. натуралізму стали передмова братів Е. і Ж. Гонкурів до свого роману «Жерміні Ласерте» (1865), передмова Е. Золя до 2-го видання свого роману «Тереза Ракен» (1867) та збірка його статей «Експериментальний роман» (1880). Маніфестами символізму є вірш «Поетичне мистецтво» П. Верлена (1882) та зб. «Осявання» А. Рембо (1872 — 73). 1909 з’явилася ст. «Перший маніфест футуризму» Ф. Т. Марінетті (див. Футуризм). Кн. «Буття і небуття» Ж. П. Сартра (1943) та етюд «Міф про Сізіфа» А. Камю (1943) — маніфести екзистенціалізму. Статті Н. Саррот та А. Роб-Грійє (кін. 50-х pp. 20 ст.) про потребу розриву л-ри з класичним мистецтвом сприйняті як маніфести «нового роману».

Рос. класицизм утверджувався у літ. деклараціях М. Ломоносова і Г. Державша. Ст. «Про моральну користь поезії» В. Жуковського (1809) обстоювала такі риси романтизму, як увага письменника до внутр. світу людини, потреба в чуттєвості. У ст. «Літературні мрії» В. Бєлінського (1834) обгрунтовано реалізм і народність рос. л-ри, а в його «Листі до Гоголя» (1847) поставлені революц.-демокр. вимоги до неї, розвинені згодом у літ.-естет. працях М. Чернишевського та М. Добролюбова. Вірш «Поет і громадянин» М. Некрасова (1861) став програмним для революц. демократів. Поява символізму в Росії обгрунтована у праці «Про причини занепаду і про нові течії сучасної російської літератури» Д. Мережковського (1893), статтях «Ключі таємниць» В. Брюсова (1904) та «Заповіти символізму» В’яч. Іванова (1910). Рос. футуризм декларований «Прологом егофутуризму» І. Сєверяніна (1911) та колективним зб. «Ляпас громадській думці» (1912). Акмеїсти (див. Акмеїзм) заявили про себе ст. «Спадщина символізму і акмеїзм» М. Гумільова (1913). Згодом з’явилися «Декларація імажиністів» (1919; див. Імажинізм), «Декларація московських пролетарських поетів і прозаїків групи „Кузница“» (1921), «За що бореться ЛЕФ?» В. Маяковського та ін. Як М. л. були сприйняті вірші В. Маяковського «Наказ по армії мистецтв» (1918), «Наказ № 2 армії мистецтв» (1918 — 21), «Розмова з фінінспектором про поезію» (1926). 1931 І. Сельвінський проголосив «Декларацію прав поета». В укр. л-рі першим М. л. вважається «Супліка до пана іздателя» Г. Квітки-Основ’яненка (1833), яка визначила особливості укр. просвітительського реалізму в поєднанні з деякими рисами сентименталізму. Тут автор обстоює право укр. народу на свою нац. л-ру. Своєрідним М. л., який проголосив появу романтизму в укр. л-рі, був лист П. Гулака-Артемовського до редактора «Вестника Европы» про те, що взятися за вільний переспів балади «Рибалка» Й. В. Гете (1827) його спонукало бажання спробувати, «чи не можна малоросійською мовою передати почуття ніжні, благородні, піднесені...». Образ нар. письменника, який своїми творами служить визв. боротьбі, окреслив Т. Шевченко у вступі до поеми «Гайдамаки» та в передмові до намічуваного видання «Кобзаря» 1847. Програма реаліст. відтворення життя знайшла відображення у Шевченковому щоденнику (1857 — 58). Своєрідний напрям в укр. л-рі — етнографічний реалізм — проголосив П. Куліш у ст. «Обзор украинской словесности» (1861). Він вважав, що укр. письменники мають на основі «етнографічної достовірності» формувати поняття «про життя, живописні риси часу, характер місцевості, картину моралі і звичаїв».

Маніфестом літ. єднання прозвучала у свій час ст. М. Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька», надр. у львів. журн. «Правда» (1873 — 74). Інша точка зору була висловлена в опубл. 1878 там же ст. «Сьогочасне літературне прямування» І. Нечуя-Левицького. В ній утверджувалася думка, що укр. л-ра має бути «реальна, національна і народна». В полеміку вступив І. Франко статтею «Література, її завдання і найважніші ціхи» (1878), яка вважається маніфестом укр. революц.-демокр. критики. Вчення про реалізм та психологію творчості розглянув І. Франко у трактаті «Із секретів поетичної творчості» (1898). М. л., що засуджував декадентське «чисте мистецтво», «мистецтво для мистецтва», стала ст.«Дещо про творчість поетичну» П. Грабовського (1897). Маніфестом укр. модернізму названо в пресі звернення М. Вороного до письменників, опубл. в «Літературно-науковому вістнику» (1901), де він просив надсилати до задуманого ним альм. «З-над хмар і з долин» твори, в яких «на естетичний бік... мала бути звернена найбільша увага». Письменники, що згуртувалися навколо львів. журн. «Світ» і видавництва «Молода муза», декларували втечу від життя «у світ ясних золотих зір» та служіння «чистій красі» («Світ», 1906, № 1). О. Луцький у газ. «Діло» (1907, № 249) опубл. ст. «Молода муза», яку І. Франко назвав маніфестом однойм. літ. групи, критикуючи водночас автора за безпідставний осуд «загальнопризнаного реалізму», якому нібито властивий утилітаризм і замикання письменників «в тісній матеріалістично-позитивістичній клітці», за намагання піднести авторитет своєї групи приписуванням до неї О. Кобилянської, за проголошення втечі від земного життя «в облака нового містичного неба», в «метафізичні краї» та ін. (Див. Франко І. Зібр. тв., т. 37. К., 1982, с. 413 — 416).

Поет М. Семенко у передмові до зб. «Кверофутуризм» (1914) проголосив народження укр. футуризму. М. Рильський 1931 опубл. «Декларацію обов’язків поета і громадянина». Після ліквідації літ. об’єднань і груп була створена єдина Спілка письменників СРСР (1934); її М. л. став статут, який ствердив обов’язковий для всіх «творчий» метод — соціалістичний реалізм. Із самоліквідацією СП СРСР (1991) цей статут втратив чинність.

Літ.: Манифесты итальянского футуризма. М., 1914; Литературные манифесты (От символизма к Октябрю). М., 1929; Литературные манифесты французских реалистов. Л., 1935; Комишанченко М. П. Літературна дискусія 1873 — 1878 років на Україні. К., 1958; Калениченко Н. Л. Українська література XIX ст. Напрями, течії. К., 1977; Литературные манифесты западноевропейских романтиков. М., 1980; Литературные манифесты западноевропейских классицистов. М., 1980.

В. М. Лесин.


МАНН (Mann) Генріх, (27.III 1871, м. Любек — 12.III 1950, м. Санта-Моніка, шт. Каліфорнія, США; 1961 прах перевезено в Берлін) — нім. письменник, член Прусської AM з 1926. Брат Т. Манна. Навч. 1890 — 91 в Берл. ун-ті. Під час 1-ї світ. війни виступав з критикою нім. мілітаризму (нарис «Золя», 1915). Переконаний республіканець, М. покладав надії на Веймарську республіку, але він швидко в ній розчарувався. У 1933 — 40 він був в еміграції у Франції, потім — у США. З 1936 — голова Комітету нім. нар. фронту в Парижі. 1949 обраний першим президентом AM НДР, але хвороба і смерть перешкодили поверненню на батьківщину. Різножанрова творчість М. — своєрідний соціально-психол. портрет нім. суспільства. Вже в ранній прозі (роман «В одній сім’ї», 1894, тощо) М. виявив схильність до гротеску, соціального критицизму; в ній помітний вплив П. Ш. Ж. Бурже, Гі де Мопассана, М. Метерлінка, Ф. Ніцше. В сатир. романі «Земля обітована» (1900) відобразив життя бюргер. Берліна кін. 19 ст., викрив продажність тогочас. нуворишів, літ. борзописців тощо. Вільну особистість, протиставляючи її манірно-конформованому оточенню, змалював письменник у трилогії «Богині, або Три романи герцогині Ассі» (1903). Несумісність засад високої моралі із світом чистогану — провідна ідея роману «Гонитва за коханням» (1904). Сусп. життя Німеччини часів Вільгельма сатир. зображено в романі «Учитель Гнус, або Кінець одного тирана» (1905). Його героя — вчителя гімназії, злого тирана, охопленого манією влади, носія лицемірної моралі — М. створив, вдавшись до сатир. «образу-маски».

Найзначніший твір М. — «Вірнопідданий» (1914) — поєднує риси «роману виховання» й «роману кар’єри», в ньому гротескно змальовано звичаї кайзерів. Німеччини. Його гол. герой є уособленням діляцтва, знавіснілого шовінізму, вірнопідданства; це тип майбутнього фашиста. 1915 роман опубл. в Росії, лише 1918 — в Німеччині. Роман є першою частиною трилогії «Імперія» (друга — «Бідняки», 1917; третя — «Голова», 1925, в ній зображено нім. суспільство за кілька десятиліть до 1-ї світ. війни). Вершиною пізньої творчості М. стала істор. дилогія «Молоді літа короля Генріха IV» (1935) і «Літа зрілості короля Генріха IV» (1938) — про франц. монарха, вождя гугенотів. Автор романів «Мати Марія» (1927), «Євгенія, або Епоха бюргерства» (1928), «Велика справа» (1930), «Поважне життя» (1932), «Лідіце» (1943) та ін., драми «Мадам Легро» (1913), збірок публіцист. статей «Ненависть» (1933), «Настане день» (1936), «Мужність» (1939), кн. «Огляд століття» (1946) тощо. Окр. твори М. переклали М. Зісман, Ю. Лісняк.

Тв.: Укр. перекл. — Вірнопідданий. К., 1969; Молоді літа короля Генріха IV. К., 1982; Літа зрілості короля Генріха IV. К., 1985; Рос. перекл. — Сочинения, т. 1 — 8 М., 1957 — 58.

Літ.: Серебров Н. Н. Генрих Манн. М., 1964; Знаменская Г. Г. Генрих Манн. М., 1971; Журавська І. Ю. Генріх Манн. К., 1985; Брандис Е. П., Дмитриева Г. П. Генрих Манн. Библиографический указатель. М., 1957.

Л. П. Климова.


МАНН (Mann) Клаус (18.XI 1906, Мюнхен — 21.V 1949, м. Канн) — нім. письменник. Син Т. Манна. У 1933 році М. емігрував до Швейцарії, 1936 переїхав до США, 1938 як журналіст перебував в Іспанії. 1933 — 35 очолював емігрант. журн. «Die Sammlung» («Збирання», Амстердам). 1942 засн. антифашист. журн. «Decision» («Рішення», Нью-Йорк). Автор роману «Патетична симфонія» (1935), присвяченого останнім рокам життя П. Чайковського. Роман «Мефістофель» (1936) спрямований проти фарисейської моралі тих, хто спасував перед фашизмом. Об’єктом сатири тут стали представники театр. богеми, діячі культури періоду Веймар. республіки, які з кон’юнкт. міркувань прийняли нацист. ідеологію. Письменнику належать також романи «Олександр» (1930), «Вулкан» (1939), новели («Втеча на північ», 1934, та ін.), п’єси «Аня і Естер» (1925), «Ревю учотирьох» (1926) тощо. Кн. есе «Поворотний пункт» (1942 — англ. мовою, 1952 нім. мовою; в рос. перекл. — «На повороте») є своєрід. літописом родини Маннів, де сімейні історії поєднано з філос., психол. оцінками часу.

Тв.: Рос. перекл. — Мефистофель. М., 1970; На повороте. М., 1991.

Л. П. Климова.


МАНН (Mann) Томас (6.VI 1875, м. Любек — 12.VIII 1955, Цюріх) — нім. письменник. Брат Г. Манна. Навч. 1894 — 95 у Вищій техн. школі (Мюнхен). 1895 — 98 жив в Італії, 1933 емігрував до Швейцарії, звідки 1938 переїхав до США. Починав як новеліст. Широке визнання здобув романом «Будденброки» (т. 1 — 2, 1901; Нобел. премія, 1929), в основі якого — історія родини Маннів. У цьому творі М. показав її поступове — протягом чотирьох поколінь — біол. і соціальне виродження. Синтезом інтелектуального, філос. роману та роману виховання є один з найкращих творів М. «Чарівна гора» (1924). В ньому з допомогою розгорнутої метафори представлено життя інтелектуальної бурж. верхівки напередодні 1-ї світ. війни (роман називають «енциклопедією декадансу»). Аналіт. талант письменника виявився в тетралогії «Йосиф та його брати» (1933 — 43), в якій сюжет із Старого Завіту спроектовано на сучасність. Міфол. стихія присутня у романі «Лотта у Веймарі» (1939) — про зустріч великого Гете з Шарлоттою Кестнер через 40 років після їхнього драм. розлучення. Кращим твором останніх років життя є роман-підсумок «Доктор Фаустус. Життя німецького композитора Адріана Леверкюна в розповіді його приятеля» (1947), в якому сфокусовано актуальні філос.-етичні проблеми життя, подано панораму європ. культури, присутні видатні її представники. У творі використовується легенда про Фауста, єднання його з чортом символізує долю нім. народу, обдуреного нацист. ідеологією. Соціально-психол. колізії знаходять художнє втілення з допомогою філос. алегорії, сатир. іронії, міфол. символів. Тему провини й спокути порушує роман «Обранець» (1951). Об’єктом зображення в ост. романі М. «Пригоди авантюриста Фелікса Круля» (1955) стали соціальні суперечності бурж. суспільства. Автор численних новел, ранні з яких присвячені темі самотніх, знедолених (зб. «Маленький пан Фрідеман», 1898); в ряді пізніших — «Тоніо Крегер», «Трістан» (обидві — 1903), «Смерть у Венеції» (1911) — порушується проблема «митця й суспільства». У публіцист. кн. «Роздуми аполітичного» (1918) М. висловив своє досить неоднозначне ставлення до 1-ї світ. війни. Написав літ.-крит. праці «Гете і Толстой» (1923), «Гете як представник бюргерської епохи» (1932) та ін. Окр. твори М. переклав Є. Попович та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Будденброки. К., 1973; Трістан. К., 1975; Доктор Фаустус. К., 1990; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 10. М., 1959 — 61.

Літ.: Саратовський В. Л. Мистецькі проблеми в німецькому романі XX ст. К., 1972; Кургинян М. С. Романы Томаса Манна. М., 1975; Русакова А. В. Томас Манн. Л., 1975; Журавська І. Ю. Зарубіжний антифашистський роман. К., 1976; Затонський Д. В. Томас Манн як представник епохи. В кн.: Затонський Д. В. Шлях через XX століття. К., 1978; Апт С. Над страницами Томаса Манна. М., 1980; Дирзен И. Эпическое искусство Томаса Манна. М., 1981; Федоров А. А. Томас Манн. Время шедевров. М., 1981; Волгина А., Лопатина М., Рост М. Томас Манн. Биобиблиографический указатель. М., 1979.

Л. П. Климова.


МАННУР Шайхі [справж. — Маннуров Шайхель-іслам Фархуллович; 2(15).І 1905, с. Тулбаєво, тепер Мамадиського р-ну Татарстану — 10.VI 1980, Казань, похов. у с. Тулбаєво] — татарський письменник, перекладач. Закін. 1937 Казан. пед. ін-т. 1929 — 32 був прокатником на металург. заводі в Донбасі, бетонником на Дніпробуді; вчителював. Під час Вел. Вітчизн. війни — у фронт. пресі. Автор збірок поезій «З глибин тайги», «Вишиваний рушник» (обидві — 1928), «Про усміхнене сонце» (1929). Поеми «Дід Гайджан» (1934) і «Один з тисячі вечорів» (1935) присвячено селянству. Укр. дійсність, працю робітників відобразив у поемах «На колчеданових горах» (1929), «Чавунні потоки» (1930) і «Пісня бетонників» (1932). Роман «Муса» (1968) — про життя і творчість поета Муси Джаліля. М. належать повісті «Дивлячись на плинні води» (1970 — 73, автобіогр.), «Чи є справжнє кохання?» (1974 — 76), ряд творів для дітей. Виступав як літ. критик, публіцист. Присвятив Т. Шевченкові вірш «Улюбленому поетові» (1939), написав статті про його творчість «Наш улюблений поет» і «Цінувати щасливе життя» (обидві — 1938). Перекладав твори Т. Шевченка, зокрема баладу «Лілея», вірші «Заповіт», «Маленькій Мар’яні», «Садок вишневий коло хати» — опубл. у татар. виданні «Кобзаря» (Казань, 1939).

Тв.: Муса. М., 1983.

Літ.: Гиниятуллина А. Писатели Советского Татарстана. Казань, 1970.

Р. К. Ганієва.


МАНСІСІДОР (Mancisidor) Хосе (20.IV 1895, м. Веракрус — 2.IX 1956, м. Монтеррей) — мекс. письменник, публіцист. громад. діяч. Учасник Мекс. революції 1910 — 17. Очолив групу прогрес. діячів л-ри «Noviembre» [«Листопад»; редагував її журн. «La Ruta» («Шлях»), 1933 — 39], з 1935 — перший президент Ліги революц. письменників і художників Мексики; в роки 2-ї світ. війни — голова Товариства друзів СРСР. Більшість творів М. — документальні романи («Роза вітрів», 1941; «Кордон біля моря», 1953). Роман «Зоря над безоднею» (1955) — про націоналізацію нафтової промисловості в країні. Подіям нац.-революц. війни ісп. народу 1936 — 39 присвячено повість «Про одну іспанську матір» (1938). 1937 М. відвідав СРСР (кн. нарисів «120 днів», 1937). Автор «Історії Мексиканської революції» (1958), ряду ін. творів. Повість М. «Тео» перекл. В. Харитонов («Всесвіт», 1959, № 3).

Тв.: Рос. перекл. — Роза ветров. М., 1953; Граница у моря. Л., 1958; Заря над бездной. М., 1958; Ее звали Каталина. М., 1963.

Літ.: Тертерян И. А. Путь Хосе Мансисидора. В кн.: Мексиканский реалистический роман XX века. М., 1960; Кутейщикова В. Н. Мексиканский роман. М., 1971.

А. Х. Іллічевський.


МАНУЙЛО — давньорус. співець, церк. діяч. Згадується в Київському літописі під 1137 як «гарний співак». Прибув до Києва з Греції (Візантії) з двома товаришами під час князювання Мстислава і став у нього, очевидно, придворним поетом; пізніше був смоленським єпископом.

Літ.: Максимович М. Собрание сочинений, т. 1. К., 1876; Полное собрание русских летописей, т. 2, СПБ, 1908; Літопис руський. За Іпатським списком. К., 1989.


МАНУСКРИПТ (лат. manuscriptum, від лат. manus — рука і scribo — пишу) — пам’ятка писемності, у якій текст та елементи оформлення виконані від руки. Осн. форми — сувій (3 тис. до н. е. — 1 ст. н. е.) і кодекс (з 1 ст. до н. е.). М. виготовлялись на пальмовому листі, полотні, корі, металі, воскових і глиняних табличках, пергаменті, папірусі, папері з допомогою стила (палички з трикутним загостренням), гусячих пер та ін. Середньовічні паперові та пергаментні кодекси оформлялись мініатюрами, заставками, ініціальними літерами, кінцівками, орнаментами, серед яких розрізняють геометричний, тератологічний, плетінчастий, рослинний, стародрукований. Для цього вживали червону, чорну, зелену, синю, золоту, срібну фарби. Тексти писали переважно чорним (із сажі або заліза) та червоним (цинобра) чорнилом. Осн. види почерків — каліграфічний і курсивний; у візант. книзі — унціал (маюскул) і мінускул; в лат. — готичне письмо, антиква; у слов’ян. — устав, півустав, скоропис, в’язь. Рукопис. книги оправлялись дощечками, обтягнутими шкірою, оксамитом та оздоблювалися середниками, кутниками, застібками. Для М. характерне однотипне розміщення тексту (1 — 2 стовпчики) та допоміжних елементів: кустод (позначення порядковості зошитів), рекламант (вміщення у правому нижньому кутку попередньої сторінки першого слова сторінки наступної), колофонів (завершення тексту із зазначенням дати, місця створення, імені переписувача книги, рідше — важливих істор. подій).

У найдавніших М. поряд з реліг. текстами подавалися житія святих (див. Житійна література), літописи, хроніки тощо. З розвитком реформатор. руху в Європі збагачувалася тематика переписуваних книг. Після винайдення друкарства у формі М. поширювалися заборонені цензурою матеріали.

Рукопис. книги досліджує кодикологія, окр. компоненти — археографія, палеографія, текстологія, філігранологія. Найбільший у світі центр вивчення рукопис. книги — Ін-т дослідження та історії текстів (Париж). Найчисленніші колекції М. мають Брит. б-ка (Лондон), Б-ка Бодлі (Оксфорд. ун-т), Нац. б-ка (Париж), Російська державна б-ка (до 1992 — Б-ка СРСР ім. В. І. Леніна), Публ. б-ка ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Петербург), Ін-т давніх рукописів «Матенадаран» ім. М. Маштоца (Єреван). Укр. М. зберігаються у Центр. наук. б-ці ім. В. І. Вернадського АН України, Рос. державній б-ці, Публ. б-ці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна, Львів. наук. б-ці ім. В. Стефаника АН України, Харків. наук. б-ці ім. В. Г. Короленка, Нац. музеї у Львові, Львів. історичному музеї. Див. також Рукописна книга.

Літ.: Маслова О. М. Рукописна книга. К., 1925; Запаско Я. П. Орнаментальне оформлення української рукописної книги. К., 1960; Рукописная и печатная книга. М., 1975; Проблемы рукописной и печатной книги. М., 1976.

М. Б. Боянівська.


МАНУШ Лекса (справж. — Белугін Олександр Дмитрович; 7.II 1942, Рига) — циган, поет, фольклорист, мовознавець, перекладач. Закін. 1969 Латв. ун-т (Рига). Голова Циган. культур.просвіт. т-ва в Москві (з 1989). З 1970 — ст. наук. співробітник Ін-ту наук. інформації з сусп. наук (Москва). Твори М. публікуються в циган. виданнях Індії, Італії, Франції, ФРН, Угорщини, Фінляндії та Югославії; в рос. (книжки для дітей «Хочу коника», 1973; «Зірочка», 1976; «Візочок», 1980; «Наше шатро», 1992), латис. та ін. перекл. Тематикою, жанровими і стильовими ознаками поезія М. тісно пов’язана з традиц. мотивами фольклору й побуту циган. Автор понад 30 праць з питань циган. історії, мови, словес. та муз. фольклору. Знавець багатьох мов, у т. ч. української, М. здійснив численні переклади з ін. л-р. Переклав циган. мовою давньоінд. епос «Рамаяна». Підготував антологію циган. нар. поезії «Шатро багате мені не миле...» (1975). Уклав циган. «Буквар» (1990). Значне місце у творчості М. займає тема України (поема «Українська пісня» та ін.). М. належать численні переклади з укр. л-ри, зокрема: творів Т. Шевченка (вірші «Заповіт», «Вітер з гаєм розмовляє», «Огні горять, музика грає», «Ой одна я, одна», «Садок вишневий коло хати», «І день іде, і ніч іде», вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий» та ін.), І. Франка (в т. ч. «Гімн. Замість пролога» та пролог до поеми «Мойсей»), Лесі Українки (зокрема, поет. цикл «Сім струн», вірш «Коли втомлюся я життям щоденним» тощо), С. Руданського, М. Рильського, П. Тичини, А. Кацнельсона, М. Юрійчука. Поклав на музику ряд своїх творів, а також «Баладу про струни» А. Кацнельсона. Низку віршів М. переклали С. Тельнюк, В. Підпалин, С. Чернілевський, І. Мазур.

Тв.: Укр. перекл. — Щастя. «Літературна Україна», 1971, 17 серпня; [Вірші]. «Дніпро», 1979, № 5; [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 15. К., 1981.

Літ.: Пільгук Н. Циганська поезія. «Літературна Україна», 1971, 17 серпня.

Б. В. Хоменко.


МАНЯК Володимир Антонович (6.XI 1934, с. Криштопівка, тепер Волочиського р-ну Хмельн. обл. — 15.VI 1992, побл. смт Глевахи Васильківського району Київ. обл., похований у Києві) — укр. письменник. Закін. 1956 ф-т журн-ки Львів. ун-ту. Працював у шахті, на заводі, в пресі, вид-ві «Молодь», був співголовою Укр. т-ва «Меморіал». Заявив про себе поет. зб. «Повноліття» (1957), в якій висловив громадян. кредо своїх ровесників, їхнє розуміння добра і краси. Духовний світ дорослого покоління, дітей війни досліджується в ранніх повістях «Зелений меридіан», «Еврика» (обидві — 1967), «Проспект імені людей» (1970) та ін., яким притаманна дещо іроніч. манера письма. У романах «І зійшов день» (1974), «Борозни» (1977), «Високі береги землі» (1979), докум. книгах «Восьмий день тижня» (1983), «Земля людей» (1988) в епіч.-психол. ключі показано укр. село, його історію і сучасність, трагедію втрат. У романах «Плоть твоя і кров» (1981), «Рейд» (1986) М. висловив власний погляд на війну, поклавши в основу оповіді автобіогр. та докум. матеріали. Автор роману-дилогії «Поділля» (1984), зб. повістей і оповідань «Море Дірака» (1984) та ін. Створив докум. книгу-меморіал «Вінок безсмертя» (1988) — про укр. села, що згоріли разом з людьми у вогні нім.-фашист. каральних акцій. Автор-упорядник (разом з Л. Коваленко) народної книги-меморіалу «33-й: голод» (1991; Держ. премія України ім. Т. Г. Шевченка, 1993). Окр. твори перекл. рос., вірм., казах., рум. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Живая вода из камня. М., 1974; Подолье. М., 1989.

Літ.: Наєнко М. Щоб набрати нову висоту. «Радянське літературознавство», 1982, № 9; Осадчук П. Мужній поступ. «Літературна Україна», 1991, 7 листопада.

І. А. Луценко.


МАНЬЄРИЗМ (італійське manierismo, від maniéra — манера, стиль) — напрям у малярстві, скульптурі, архітектурі, музиці й літературі Західної Європи. Виник в Італії як творче наслідування славетних майстрів епохи Високого Відродження та як протест проти незмінності принципів і канонів уже пройдених етапів антич. мист-ва. Визначив і обгрунтував цей мист. напрям італ. архітектор, живописець та історик мист-ва Дж. Вазарі у праці «Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів» (1550). Протягом кін. 16 — 17 ст. М. поширився за межі Італії — передусім у Франції та Нідерландах. У худож. л-рі склався в перехідний період між ренесансом і бароко під безпосереднім впливом пізніх стансів Рафаеля й Мікеланджело. Виявився насамперед в амбівалентності світосприймання, антинатураліст. афектності, ірраціональності осн. худож. настанов і винятковості (елітарності) манер. Маньєристи зображують дійсність через нагромадження химерностей, надання описуваним подіям загадковості, міфологічності, казковості. Найхарактерніші худож. засоби та мовностилістичні риси М. — уривчастість сюжету, фантастичність колізій, контрастність персонажів, метафоричність у поєднанні з підкреслено «зниженим стилем», словесна еквілібристика, захоплення оксиморонами, антитезами, гіперболами, гротеском тощо. Теоретиками М. були Л. де Моралес і Б. Грасіан в Іспанії та Е. Тезауро в Італії. Найвидатніші поети-маньєристи — іспанець Л. де Гонгора-і-Арготе (за його ім’ям названо М. в Іспанії — гонгоризм) та італієць Дж. Маріно (в молоді роки дав найменування М. в Італії — марінізм). Відчутного впливу М. зазнали англ. поети «метафізичної школи» Дж. Донн, брати Дж. та Е. Герберти, Г. Кінг, Дж. Клівленд, Р. Кретто, Г. Воген; у Франції — драматург Р. Гарньє, поети М. Сева, Ж. де Спонда, Ж. Пелетьє дю Манса; в Німеччині — поети К. Г. фон Гофмансвальдау та Д. К. фон Лоенштейн. У сучас. західноєвроп. л-рі великого поширення набув неоманьєризм, який ставить своїм завданням переоцінити, або навіть зруйнувати одвічні норми й усталені традиції поет. вираження, зокрема ритмомелодичну організацію вірш. творів.

Ряд творів видатних маньєристів і деяких їхніх послідовників перекладено укр. мовою: уривок з поеми «Адоніс» та вірш «Зорі» Дж. Маріно, уривок з поеми «Поліфем і Галатея», два сонети Л. де Гонгори-і-Арготе («Всесвіт», 1976, № 3; перекл. О. Мокровольський та М. Москаленко); вірш «Пісня» і два сонети (II і X) Дж. Донна («Всесвіт», 1976, № 3; переклав Л. Череватенко); уривки з поеми «Визволений Єрусалим» Т. Тассо (анонім. переклад з польського перекладу П. Кохановського на рубежі 17 — 18 ст.) та 12 октав цього твору в перекл. О. Мокровольського (зб. «Світанок», 1978).

Літ.: Морозов А. «Маньєризм» и «барокко» как термины литературоведения. «Русская литература», 1966, № 3; Аникст А. А. Концепция маньеризма в искусствознании XX века. В кн.: Советское искусствознание’76, в. 2. М., 1977.

І. В. Корунець.


МАНЬКО Леонід Якович [17 (29).III 1863, Полтава — 17.IV 1922, м. Єлизаветград, тепер Кіровоград] — укр. драматург і актор. Закін. 1879 гімназію в Полтаві. 1882 виступав у трупах М. Кропив-ницького, М. Старицького, Г. Деркача, О. Суслова, Д. Гайдамаки та ін. Автор соціально-побут. п’єс «Покритка», «Краще своє латане, ніж чуже хватане» — переробка п’єси О. Потєхіна «Чуже добро на користь не йде» (обидві — 1888), «Нещасне кохання» (1889), «Розбите щастя», «Прокляті гроші» (обидві — 1896), «Пройдисвіт, або Вовк і Ягня» (1912) та ін., істор. драми «Мазепа» (1889), водевілів «Федот, да не тот» (1902), «Що посієш, те й пожнеш» (1903), «Живі покійники» (1912) та ін. За мотивами повістей М. Гоголя написав комедії «Бой-баба» (1896) та «Майська ніч» (1906). Створив цикл п’єс з нар. життя — «Наша доля — божа воля», «Не жартуй з вогнем», «Сердешна страдниця, або в Сибір на каторгу» (всі — 1912). Драма «Нещасне кохання» входила до репертуару труп М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського, Руського нар. театру у Львові та ін.

Літ.: Комаров М. Українська драматургія. Одеса, 1906; Ротач П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Архіви України», 1967, № 1.

П. О. Лобас, П. П. Ротач.


МАО ДУНЬ (справж. — Шень Яньбін; 4.VII 1896, с-ще Учжень, пов. Туньсі, пров. Чжецзян — 27.III 1981, Пекін) — кит. письменник і громад. діяч. Закін. 1916 підготовчий ф-т Пекін. ун-ту. Після 1949 був головою СП Китаю, міністром культури (до 1964). Один із засновників літ. групи реаліст. напряму «Літературне товариство» (1921). В період т. з. культур. революції зазнав переслідувань. Роман «Веселка» (1929, незакін.) — про дівчину-патріотку, що стала на шлях революц. боротьби. Соціальний аналіз кит. дійсності поч. 30-х pp. подав у романі «Перед світанком» (1933). У трилогії «Затемнення» (повісті «Розчарування», «Хитання» і «Пошуки», 1927 — 28) показав непослідовність дрібної буржуазії в кит. революції 1925 — 27, учасником якої був М. Д. Автор романів «Іржа» (1941), «Прибите інеєм, листя червоніє, наче квіти весною» (1942), зб. оповідань «Сільська трилогія» (1932 — 34), п’єси «В дні поминок» (1945) тощо. Після подорожі до СРСР (1946 — 47) опубл. книги «Побачене і почуте в СРСР» (1948) та «Бесіди про Радянський Союз» (1949). Популяризував рос. і укр. л-ри, зокрема творчість Т. Шевченка. У 1920 — 22 очолював журн. «Сяошо юебао» («Щомісячник прози»), де вмістив біографію Т. Шевченка (вересень 1921), а також вірш укр. поета «Сонце заходить, гори чорніють» у власному перекл. під назвою «Роздуми у в’язниці» (жовтень 1921). Надр. 1921 свій перекл. драм. поеми «Вавилонський полон» Лесі Українки. У Пекіні виголосив 1961 промову на вечорі, присвяч. 100-річчю від дня смерті Кобзаря. Окр. твори М. Д. переклали І. Чирко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Перед світанком. К., 1956; Іржа. К., 1985; Веселка. К., 1988; Рос. перекл. — Сочинения, т. 1 — 3. М., 1956; Избранное. Л., 1990.

Літ.: Федоренко М. Т. Мао Дунь. В кн.: Федоренко М. Т. Письменники сучасного Китаю. К., 1959; Сорокин В. Ф. Творческий путь Мао Дуня. М., 1962; Кунин В. В. Мао Дунь. Биобиблиографический указатель. М., 1958.

І. К. Чирко.


МАРАТХСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народу маратхі (осн. населення шт. Махараштра у Пд.-Зх. Індії). Створюється мовою маратхі. Витоки М. л. сягають 3 — 4 ст. н. е. Це твори мовою махараштрі (передувала сучас. мові маратхі), зокрема ліричні «Халопагасаттасан» («Сімсот строф Хали», 3 — 4 ст.) та епічні «Махапурана» («Велика пурана Пушпаданти», 8 — 9 ст.). Твори мовою маратхі датують 11 ст. («Безсмертні бесіди» проповідника Горакхнатха). Перший відомий поет Мукундараджа — поема «Вівекасіндгу» («Море справжніх знань», 12 ст.). У розвитку літ. традиції певну роль відіграла крішнаїт. течія маханубгавів, яка висунула яскравих майстрів прози (Мхаїбгата, автора агіогр. твору «Лілачаритра» — «Забави та діяння Крішни», 13 ст.; твори Чакрадгара) та поезії (Кешобаса, Дамодар, Нарендра, а також Махадайди — першої маратх. поетеси, авторки лірич. пісень і віршів). Маханубгави започаткували біогр. жанр — житія святих. Ін. літ. напрям — санткавідгара («потік святих поетів»). Виразником його був Дняннешвар, автор поеми «Дняннешварі» («Світоч сенсу буття», 1290). У 14 — 15 ст. в зв’язку з поширенням реліг.-реформіст. руху бгакті (проголошував рівність людей перед Богом, заперечував становий поділ) стали популярними вірші поетів низьких каст — гончара Гори. Кумбгаракара, недоторканного Цокли Ліли, кравця Намдева (писав також одним з діалектів мови гінді — браджем; твори його популярні й у наш час), які висміювали чванство брахманів, уславлювали гідність людини, її працю. Серед представників л-ри 16 — 17 ст., зокрема її демокр. крила — Екнатх, що запровадив у М. л. жанр бгарур (притчі). Поезія часів нар.-визв. боротьби проти мусульм. завойовників (Рамдаса, Тукарама, Шахамуні, Дасопанта, Муктешвара) сповнена героїко-патріот. мотивів. Поряд з громадян. лірикою розвинулась брахмансько-аристократична, що вилилась у т. з. поезію форми, з виразними ерот. мотивами. Напрям пандиткаві (т. з. вчена поезія), що його започаткував Ваман, продовжили Рагхунатх, Ананданаян, Самрадж та ін. З серед. 17 ст. М. л. збагачується такими новими формами народнопоет. творчості як повада (героїч. балада), лавні (любовна лірика). Традиції літ. напряму санткавідгара у 18 ст. продовжують Шрідгар (поеми «Перемога Рами», «Перемога Харі»), Ніранджан, Дайарнав, Шівдінкесарі. Засновником біогр. жанру став Махіпаті, у творах якого худож. форма поєднується з елементами наук. аналізу. Виділяються біогр. праці Ніранджана, Набгаджі та ін.

З кін. 30-х pp. 19 ст. з’являються перші період. видання мовою маратхі — газ. «Даршан» («Дзеркало»), журн. «Дигдаршан» («Всесвітній огляд»), що друкують матеріали просвіт. характеру (публіцист. твори Д. Пхуле, Локхітаваді); перекладаються зразки світової л-ри (твори В. Шекспіра, Вальтера Скотта, Д. Дефо та ін.). Перший маратх. роман «Паломництво Ямуни».Б. Падманджі (1857) — про жорстокість інд. законів, що позбавляють жінку права на повторний шлюб. Цю тему розвинув Л. Халбе у романах «Муктамала» (1861) та «Ратнапрабга» (1866). Яскравий представник л-ри 19 ст. — Х. Н. Апте, якого вважають зачинателем сучас. маратх. роману, зокрема історичного («Зоря», 1895 — 97; про визв. рух маратхів) та соціального («Але кому до цього діло?», 1890 — 93). Значний внесок у публіцистику 70-х pp. 19 ст. зробив В. Чиплункар, який прагнув надати л-рі нар. характеру.

Посилення нац.-визв. руху проти брит. колонізаторів, загострення в 20 — 40-х pp. 20 ст. соціальних протиріч у країні прискорило розвиток л-ри. Антиколон. тема виявилась у творчості поетів А. Дешпанде, Кусумаграджа, прозаїків і драматургів Г. Мадкхолкара, В. С. Кхандекара, М. Вареркара та ін. З 70-х pp. 20 ст. вирізняються твори з яскраво окресленою соціальною тематикою — прозаїків А. Садгу (роман «Один день Бомбея», 1974, та ін.), В. Мадгулкара (роман «Буря», 1974), А. Барве (романи «Дякую, містере Клед», 1973; «Гора постаріла», 1977), Д. Далві, Ш. Пендсе, драматургів — П. Л. Дешпанде. З’явилися нові течії: т. з. наві кавіта (нова поезія) й наві кахані (нове оповідання), що зазнали певного впливу європ. модернізму, а також «потоку свідомості» літератури.

На маратхській сцені з успіхом йшла комедія «Ревізор» М. Гоголя (в обробці драматурга П. Л. Дешпанде).

Укр. мовою вийшов роман «Один день Бомбея» А. Садгу у перекл. Н. Краснодембської та С. Наливайка («Всесвіт», 1976, № 11), оповідання «Супутник» А. Н. Педнекара — в перекл. С. Наливайка (кн. «Дорога крізь джунглі». К., 1978).

Літ.: Ламшуков В. Маратхская литература. М., 1970; Серебряков И. Д. Литература народов Индии. М., 1985.

І. Д. Серебряков.


МАРГАРИТА НАВАРРСЬКА (Marguerite de Navarre), або Валуа, або Ангулемська (11.IV 1492, м. Ангулем, тепер деп. Шаранта, Франція — 21.XII 1549, м. Одос-ан-Бігор) — королева Наварри (з 1543), письменниця. Уславилась зб. новел «Гептамерон» (опубл. 1558 під наз. «Історія про щасливих коханців» з купюрами), де оповідаються різноманітні любовні історії. Написана в дусі «Декамерона» Дж. Боккаччо, книга є худож. документом доби, відтворює етич., моральні норми часу. М. Н. належать збірки віршів «Зерцало грішної душі» (1531) і «Перлини принцес» (1547), п’єси в дусі мораліте — «Комедія», «Хворий», «Сищик» і «Надто. Багато. Мало. Менше», її вірш «Пісенька» переклав М. Терещенко (надр. в кн. «Сузір’я французької поезії», т. 1. К., 1971).

Тв.: Рос. перекл. — Гептамерон. М., 1982.

Літ.: Петрункевич А. М. Маргарита Ангулемская и ее время. СПБ, 1899; История французской литературы, т. 1. М. — Л., 1946.

К. О. Шахова.


МАРГВЕЛАШВІЛІ Георгій Георгійович (31.X 1923, Тбілісі — 7.II 1989, там же) — груз. літературознавець, критик, перекладач, канд. філол. наук з 1966. Писав груз. та рос. мовами. Закін. 1948 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Працював (з 1961) в Ін-ті історії груз. л-ри ім. Ш. Руставелі АН Грузії. Автор літ.-крит. нарисів «Поезія Іраклія Абашидзе» (1955), «Симон Чиковані» (1959), «Поезія гніву й бунту» (1964) — про М. Лермонтова, «Вірний син свого народу» (1977) — про Г. Абашидзе; монографій: «Акакій Церетелі» (1960), «Георгій Леонідзе» (1970), «Галактіон Табідзе» (1973). Видав збірки критич. статей: «Літературно-критичні статті» (1958), «Слово і століття» (1960), «Світло поезії» (1965), «Література ні листи» (1972), «Незгасне вогнище» (1973), «Мистецтво слова. Слово про мистецтво» (1979, у співавт.), «На варті Світла і Добра» (1990) та ін. Перекладав грузинських поетів російською мовою, а російських поетів — грузинською. 1977 вийшла зб. його перекладів «Відсвіт братерства» (вірші рос. поетів про Грузію). Груз.укр. літ. зв’язкам присвятив ст. «Кругова порука добра» (1965). Опубл. нарис «Думкою воскрешаючи образ Миколи Бажана» (1984). Учасник Декади груз. л-ри в Україні (травень 1969). Нагород. Почес. Грамотою Президії Верх. Ради України (1969).

Тв.: Укр. перекл. — Поезія грузинського народу [у співавт.]. В кн.: Поезія грузинського народу, т. 1. К., 1961.

Літ.: Озеров Л. Бескорыстие самоотдачи. «Литературная Грузия», 1983, № 11.

О. П. Синиченко.


МАРГІАНІ Реваз Акакійович [11 (24).XI 1916, с. Мулахі, тепер Местійського р-ну — 10.VI 1984, Тбілісі] — груз. поет. Закін. 1940 Тбіліс. ун-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Автор збірок «Дуб і мошка» (1946), «Потік привітань» (1952), «Поезії, балади» (1953), «Лише нове» (1958), «Гори високії» (1962), «Ліле» (1966), «Квітни, Вітчизно моя» (1972), «Зустріч з весною в снігопаді» (1976). Поезія М., в якій переважає патріот. й інтимна лірика, відзначається гуманіст. пафосом, гострим відчуттям історії та сучасності. Поет продовжив традиції груз. класич. вірша, використовував мотиви й ритми рідного сванського фольклору. Ряд творів присвятив Вел. Вітчизн. війні, зокрема вірш «Аджимушкай» — про захисників Криму. Учасник Декади груз. л-ри в Україні (травень 1969). У перекладі І. Гончаренка вийшла кн. поезій М. «Коли ти брат мені» (К., 1968). Окр. твори М. переклали також В. Бичко, П. Біба, З. Гончарук, Н. Тихий.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу, т. 2. К., 1961; Коли ти брат мені. К., 1968; Рос. перекл. — Грузинские стихи. М., 1948; Восхождение. М., 1957; Родные имена. М., 1968; Стихи. М., 1971; Кто помнит меня. Тбилиси, 1985.

Літ.: Жгенти Б. Д. Реваз Маргиани. Тбилиси, 1958; Маргвелашвили Г. На вершинах, вблизи улья. В кн.: Маргвелашвили Г. Свет поэзии. Тбилиси, 1965.

Р. Ш. Чилачава.


МАР’ЄНКО Федір Сергійович [24.I(6.II) 1911, м. Золочів, тепер Харків. обл. — 11.VIII 1971, Одеса] — укр. письменник, доктор мед. наук з 1970. Закін. 1933 Харків. ін-т професійної освіти, 1938 — Харків. мед. ін-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Працював лікарем, викладав в Одес. мед. ін-ті. Автор зб. «Оповідання» (1952), книжок для дітей «Толя буде вчитись» (1958), «Володька з четвертого класу» (1961). Написав ряд повістей про лікарів та історію вітчизн. медицини — «Вічна-віч із смертю» (1959), «Гамалія» (1961), «Бджілка» (1962), «Данило Самойлович» (1965), «Ім’я тобі — лікар» (1969). М. належать понад 70 наук. праць; співавтор монографії «Короткі нариси історії хірургії в УРСР» (1968).

Літ.: Кириченко Ф. Подвиг хірургів. «Літературна Україна», 1970, 4 серпня; Зленко Г. Скальпель і перо. «Літературна Україна», 1971, 5 лютого.

І. Л. Михайлин.


МАРІВО (Marivaux) П’єр Карле де Шамблен де (Carlet de Chamblain de; 4.II. 1688, Париж — 12.II 1763, там же) — франц. письменник, член Франц. академії з 1742. Вивчав право, вірогідно в Сорбонні. Представник раннього Просвітительства. Автор галантно-пригодницьких романів «Дивні дії симпатії» (1713 — 14), «Фарзамон, або Нові романтичні захоплення» (1712, вид. 1737). В бурлеск. поемі «Іліада навиворіт» (1716), сатир. романі «Телемак навиворіт» (1717, вид. 1736) дотепно пародіював канони класицизму і твори його представників. Реаліст. тенденції помітні в романі «Карета, що застряла в болоті» (1714). В реаліст. манері написано осн. твори — романи «Життя Маріанни, або Пригоди графині де» (1731 — 41) і «Меткий селянин» (1734 — 35), що відзначаються психологізмом. Комедіями «Сюрприз кохання», «Подвійна непостійність» (обидві — 1723), «Острів невільників» (1725), «Острів розуму, або Маленьких людей» (1727), «Гра любові і випадку» (1730) та ін. М. справив значний вплив на дальший розвиток франц. драматургії. Правдиво зображуючи внутр. світ людини з народу, письменник не приховував своїх симпатій до неї, переймався її долею. Віртуозність, вишуканість, метафоричність стилю М. одержали назву «маріводаж».

Тв.: Рос. перекл. — Комедии. М., 1961; Жизнь Марианны, или Приключения графини де. М., 1968; Удачливый крестьянин, или Мемуары г-на *** М., 1970.

Літ.: История западноевропейского театра, т. 2. М., 1957.

Т. Т. Духовний.


МАРІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА л-ра марійців (самоназва — марі, кол. назва — черемиси), які живуть гол. чин. на тер. Республіки Марій Ел, а також у Серед. Поволжі та на Приураллі. Розвивається марійською мовою. Бере початок від усної нар. творчості: міфол. легенд, героїч. переказів, казок, обрядових і лірич. пісень тощо. Зміст, образи і поетика нар. творчості згодом стали джерелом розвитку мар. писемності. У 18 ст. вперше опубл. фольклорні пам’ятки в записах рос. учених Г. Міллера, М. Ричкова, І. Георгі та ін. Тоді ж з’явилася перша мар. граматика «Твори, що належать до граматики черемиської мови» [1775, автор і упоряд. В. Пуцек-Григорович, вихованець Киево-Могилян. академії, викладач риторики і піїтики Казан. семінарії, під керівництвом якого семінаристи написали у 18 ст. перші твори мар. мовою (оди, кантати)]. З 1803 видається реліг. -місіонер. л-ра мар. мовою, в 19 ст. — етногр. твори письменників-просвітителів Г. Яковлєва, І. Молярова, П. Кушельова, Т. Семенова та ін., переклади з рос. л-ри. М. л. стала активно розвиватися з поч. 20 ст., коли зі своїми творами вперше виступили С. Чавайн, М. Мікай (М. Герасимов), М. Мухін, В. Васильєв, Г. Евайн (Г. Кармазін). В 1910 — 12 з’явилися перші мар. п’єси — комедія «Дика качка» С. Чавайна, драма-притча «Суд» Г. Мікая, які викривали самодерж. лад. Мар. мовою виходили щорічник «Марла календар» («Марійський календар», 1907 — 13), «Ужара» («Зоря», 1917 — 18) та ін. У творах, написаних після листопада 1917, переважав пафос революційних змін, утвердження нових форм життя [вірші та поеми С. Чавайна, В. Саві (В. Мухіна) та ін.]. На 20 — 30-і pp. припадає поява перших значних прозових творів — повістей і романів Н. Ігнатьєва, М. Шкетана, С. Чавайна, Н. Лекайна, Я. Ялкайна, присвяч. змінам у житті мар. народу. Ця тематика домінує у творчості молодих поетів М. Іванова, М. Тишина, Ш. Булата, П. Ланова. Драма «Пасіка» С. Чавайна (пост. 1929) стала віхою у розвитку нац. драматургії. Користувалися успіхом комедії М. Шкетана, С. Ечана. В л-ру приходять драматурги Г. Ефруш, С. Ніколаєв. На новий худож. рівень піднесли мар. поезію О. Шабдар, І. Олик, Й. Кирлі, Я. Ялкайн та ін.; вони збагатили її різноманітними худож., зокрема ліричними, формами, розробили чітку тонічну систему віршування. Великих втрат М. л. зазнала від сталінських репресій у кін. 30-х pp.: обірвалася творчість С. Чавайна, І. Олика, Н. Ігнатьєва, Й. Кирлі та ін.

В роки Вел. Вітчизн. війни розвивалася переважно поезія. Образ воїна-героя, патріота і гуманіста посів осн. місце у віршах Н. Ільякова, М. Казакова, М. Майна, В. Чалая, С. Вишневського, Г. Матюковського та ін. Військово-патріот. темі присвячені роман «У полум’ї великої війни» Н. Лекайна (1948), повісті «Немеркнуча зірка» Д. Орая (1950), істор. минулому — повість «Акпай» (1941) і роман «Єднання» (1945) К. Васіна. В театрах республіки поставлені героїч. драми на фольклор. теми «Чорний вовк» М. Арбана (1944), «Асан і Кансил» І. Смирнова (1945). Доланням догматизму і схематизму позначений розвиток М. л. у повоєнні роки. Помітним явищем прози стали істор.-революц. твори — романи «Рід Таймаків» Я. Елексейна (1955), «Земля предків» Н. Лекайна (кн. 1 — 2, 1955 — 60), «Люди і роки» Н. Ільякова (1957), цикл лірич. повістей В. Іванова, В. Косоротова та ін. Проблеми екології розробляє в новелах та оповіданнях Мічурин-Азмекей (О. Ятманов). Драмами і комедіями О. Волкова, К. Коршунова, М. Рибакова на сучас. теми збагатилася драматургія. Подією в поезії стали вірші і поеми М. Казакова (зб. «Поезія — улюблена подруга», 1950; Держ. премія СРСР, 1951). Багатогранністю, худож. глибиною відзначається творчість В. Колумба (поеми «Доброта», 1972; незакін. роман у віршах «Поживеш — побачиш», 1972 — 74). Привертає увагу поезія Ю. Чавайна, С. Ніколаєва, В. Регежа-Горохова, А. Іванової, А. Тіміркаєва. Марійська письменницька орг-ція утворена 1934. З 1954 видається літературно-худож. журнал «Оничко» («Вперед»).

Україні присвятили вірші І. Олик, С. Вишневський, Г. Матюковський (поема «Над Дніпром») та ін. 1917 опубл. нарис «Із місць боїв» В. Саві (В. Мухіна) про життя та побут укр. Прикарпаття. Тема дружби мар. і укр. народів знайшла відображення в зб. оповідань «Патріоти» Мічурина-Азмекея (1940), повісті «Вогненна буря» К. Бєляєва (1944). Образ Т. Шевченка відтв. у ряді віршів М. Казакова, який першим серед мар. поетів почав перекладати укр. поета. Ці та ін. переклади (понад 30) увійшли до першого мар. видання творів Т. Шевченка («Збірник поезій», Йошкар-Ола, 1939). Шевченкові твори перекладають також письменники Н. Ільяков, М. Якимов, В. Чалай, вивчають літературознавці К. Васін, О. Ток та ін.; марійською мовою дубльовано фільм «Тарас Шевченко» Київ. кіностудії худож. фільмів. У Марій Ел перекл. окр. твори І. Франка [«Гімн» («Вічний революцйонер»), «Україна мовить» (обидва — 1956), «Каменярі» (1983)], Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, Остапа Вишні, О. Гончара, Д. Павличка та ін. Видано збірники укр. поезії «Возз’єднання» та прози «Квітуча Україна» (обидва — 1954). Про мар.-укр. літ. зв’язки йдеться у книжках «Іван Франко в марійській літературі» (1956) А. Крилова, «Сторінки дружби» (1959), «Творчі взаємозв’язки марійської літератури» (1969) К. Васіна та ін. На сцені Мар. театру ім. М. Шкетана (Йошкар-Ола) ставилися п’єси «Безталанна» І. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» І. Франка. В Україні окр. твори з мар. л-ри (вірші «Люблю роботу», «Зустріч з названою матір’ю» А. Тиміркаєва — кн. «Сузір’я», в. 17. К., 1982) переклав І. Царинний.

Літ.: Очерки историн марийской литературы, ч. 1 — 2. ЙошкарОла, 1960 — 63; Писатели Марийской АССР. Библиографический справочник. Йошкар-Ола, 1976.

К. К. Васін.


МАРІНЕЛЬЙО (Марінельйо-і-Відауррета; Marinello y Vidaurreta) Хуан (2.XI 1898, м. Сан-Дієго-дель-Вальє, пров. Вілья-Клара — 27.III 1977, Гавана) — куб. політ. і громад. діяч, письменник, літературознавець, публіцист, доктор права з 1920. Закін. Гаван. ун-т, 1921 — 32 працював у ньому професором, 1962 — 63 — ректором. Активний учасник революц.-визв. руху. В роки диктатури Х. Мачадо у 30-х pp. зазнав переслідувань, був в еміграції (Мексика); під час диктатури Р. Ф. Батісти (1952 — 58) — у підпіллі. З 1966 — член Президії Всесв. Ради Миру, з 1974 — член Викон. Ради ЮНЕСКО, з 1976 — член Держ. ради Куби. 1927 засн. (разом з А. Карпентьєром) журн. «Revista de Avarice» («Журнал наступу»), в якому обстоювалися ідеї культур. і політ. оновлення країни. Автор збірок віршів і поем «Визволення», «Юність і старість» (обидві — 1927), багатьох літературознавчих праць («Літературний американізм і кубанізм», 1931; «Іспано-американська література: люди, роздуми», 1937; «Про модернізм...», 1959; «Одинадцять нарисів про Марті», 1964, та ін.), публіцист. книжок («Сучасники. Нотатки й спогади», 1964; «Творчість і революція», 1973, та ін.), кн. репортажів «Люди республіканської Іспанії» (1938, разом з Н. Гільєном), кн. нарисів «Подорож до СРСР та країн народної демократії» (1950). Окр. твори М. переклали М. Москаленко, М. Жердинівська.

Тв.: Укр. перекл. — Кубинське листування Льва Толстого. «Всесвіт», 1977, № 1; Рос. перекл. — Хосе Марти — испаноамериканский писатель. М., 1964.

Н. Д. Дроботько.


МАРІНІЗМ (італ. marinismo) — течія в італ. л-рі 17 ст. (за ім’ям поета Дж. Маріно), що виникла як наслідування мотивів і прийомів поезії пізнього Відродження. Сповідуючи гедоністичні принципи світосприйняття у поєднанні з уявленнями про марність усього сущого й дисгармонійність всесвіту, М. по суті був відгалуженням маньєризму, мав спільні риси з преціозною літературою у Франції, гонгоризмом в Іспанії та евфуїзмом в Англії. Особливу увагу поети-маріністи приділяли худож. формі, широко використовували алегор. образи, вишукані метафори, порівняння, софізми, вдавалися до словесної гри, віртуозного вірша. Найвідоміші представники М. — К. Акілліні, Дж. Преті, Дж. Артале та ін.


МЕРІНО (Marino) Джамбаттіста (18.Х 1569, Неаполь — 25.III 1625, там же) — італ. поет. Представник бароко в італ. л-рі. Перебував на службі у різних можновладців Італії, 1615 — 23 жив у Франції. Збірки «Ліра» (1614), «Волинка» і «Галерея» (обидві — 1620), поеми «Адоніс» (1623), «Побиття невинних віфлеємських немовлят» (вид. 1633) — на міфол. та пасторальні сюжети. Поезії М. властива вишукана техніка, якій не завжди відповідає зміст. У них нерідко звучать мотиви всеминущості, тлінності земного життя. Писав і прозові твори — «Проповіді» (ч. 1 — 3, 1614; «Живопис», «Музика», «Небо»). За ім’ям М. названо одну з літ. течій в Італії 17 ст. — марінізм. Окр. вірші М. переклали О. Мокровольський, М. Москаленко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1976, № 3; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Хрестоматия по западноевропейской литературе XVII в. М., 1949.

Літ.: Артамонов С. Д., Самарин P. M. История зарубежной литературы XVII века. М., 1958.

Т. Т. Духовний.


МАРК ТВЕН (1835 — 1910) — амер. письменник. Див. Твен Марк.


МАРКЕВИЧ (Markiewicz) Генрик (16.XI 1922, Краків) — польс. літературознавець, дійсний член Польс. АН. 1939 — 46 перебував в СРСР. Закін. 1950 Краків. ун-т (з 1956 — професор у ньому). Досліджує польс. л-ру 19 — 20 ст., зокрема творчість Б. Пруса й С. Жеромського. Автор праць «Основні проблеми науки про літературу» (1965), «Позитивізм» (1979), «Польська наука про літературу. Нарис розвитку» (1981) та ін. Упорядкував антології «Теорія літературних досліджень у Польщі» (т. 1 — 2, 1960), «Сучасна теорія літературних досліджень за кордоном» (т. 1 — 3, 1970 — 73), «Мистецтво інтерпретації» (т. 1 — 2, 1971 — 73). Виступає також як критик.

Тв.: Укр. перекл. — Протиріччя великого письменника. «Всесвіт», 1958, № 1; Рос. перекл. — Стефан Жеромский и социалистическая революция. В кн.: Революционная литература Польши 20 — 30-х годов. М., 1969.

А. М. Подолинний.


МАРКЕВИЧ Микола Андрійович [Маркович; 26.I(7.II)1804, с. Дунаєць, нині Глухівського р-ну Сум. обл. — 9(21).IV 1860, с. Турівка, нині Яготинського р-ну Київ. обл.] — укр. історик, етнограф, фольклорист, поет. Закін. пансіон Гол. пед. ін-ту (Петербург). Писав рос. мовою. Осн. твір М. — «История Малороссии» (т. 1 — 5, 1842 — 43). Автор використав у ньому друк. і рукопис. праці попередників та документи власного зібрання. Досліджував нар. творчість, записував поет. фольклор про нар. вірування та прикмети, опубл. етногр. працю «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян» (1860). Підготував 1848 до друку літери А, Б, В укр.-рос. словника (залишився в рукопису). Видав 1831 зб. «Украинские мелодии», тематика якої підказана укр. фольклором. Поезії «Русалки», «Иван Купала», «Приметы по коню», «Сон-трава» близькі до нар. пісень баладного типу. У віршах «Украина», «Гетманство», «Веснянка», «Чигирин», «Венки» прославляється героїч. минуле укр. народу. До творчості М. з великою повагою ставився Т. Шевченко, користувався його «Историей Малороссии», створюючи «Гайдамаків», «Живописную Украину» тощо. Вплив поезії М. простежується в деяких ранніх творах Кобзаря («Перебендя», «До Основ’яненка» та ін.). Т. Шевченко присвятив М. вірш «Н. Маркевичу» (1843). 1847 М. поклав на музику поезію «Нащо мені чорні брови» Т. Шевченка, поширював його твори, заборонені цензурою. Про свою дружбу з Т. Шевченком, зустрічі з В. Жуковським, О. Пушкіним, Є. Баратинським, К. Рилєєвим, В. Кюхельбекером писав у щоденнику [зберіг. в Ін-ті рос. л-ри Рос. АН (Пушкінський дім)]. Зібрана М. велика колекція документів з історії України 17 — 18 ст. зберіг. у Рос. держ. б-ці (до 1992 — Бібліотека СРСР імені В. І. Леніна).

Літ.: Студинський К. «Перебендя» Т. Шевченка і «Бандурист» Маркевича. «Зоря», 1896, № 24; Грушевский А. Н. А. Маркевич. «Журнал Министерства нар. просвещения», 1911, № 1; Марковський М. Шевченко і Микола Маркевич. «Україна», 1925, кн. 1 — 2; Гайдай Г. О. Т. Г. Шевченко і М. А. Маркевич. «Радянське літературознавство», 1960, № 3; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964; Косачевська Є. М. До питання про суспільно-політичні погляди М. А. Маркевича. «Український історичний журнал», 1972, № 1; Колесник Є. О. Бібліотека М. А. Маркевича. «Український історичний журнал», 1973, № 1; Косачевская Е. М. Н. А. Маркевич. Л., 1987; Яременко В. Микола Маркевич і його спадщина. В кн.: Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. К., 1991.

В. Г. Сарбей.


МАРКЕВИЧ Олексій Іванович [5(17).III 1847, містечко Смош на Полтавщині, тепер село Прилуц. р-ну Черніг. обл. — 17 (30).VI 1903, Одеса] — укр. історик, фольклорист, літературознавець, дійсний член НТШ у Львові. Із старовинного козацько-старшин. роду Марковичів (Маркевичів). Закін. 1869 філол. ф-т Новорос. ун-ту (Одеса), 1890 — 95 — викладач, а з 1893 — професор цього ун-ту. Один з активних членів Одес. т-ва історії і старожитностей, Таврійської ученої архів. комісії. Співробітничав у «Записках Наукового товариства імені Шевченка». Писав рос. мовою. Автор праць з історії Пд. України, джерелознавства та історіографії. Осн. наукова праця — дослідження «Про літописи» (в. 1, 1883; в. 2, 1885). Зібрав і видав фольклор. збірники «Одеса в народній поезії» (1888), де вмістив укр. нар. (в т. ч. чумацькі) пісні та «Нарис казок, які побутують серед одеського простолюду» (1901), схвально оцінений І. Франком (див. Франко І. Зібр. тв;, т. 33. К., 1982, с. 112). Опубл. ст. «Реалізм російської літератури» (1893), писав рецензії, спогади.

Тв.: Марковичи. К., 1890.

Літ.: Линниченко И. А. А. И. Маркевич. Биографические воспоминания и список трудов. Одесса, 1904; Бачинський А. Л. Пісні, зібрані О. І. Маркевичем. «Народна творчість та етнографія», 1964, № 1.

П. П. Рогач.


МАРКІШ Перец Давидович [25.XI (7.XII) 1895, м. Полонне, тепер Хмельницької обл. — 12.VIII 1952, Москва] — євр. письменник. Навчався 1900 — 05 в хедері, 1914 — 15 у Моск. міському нар. ун-ті ім. А. Л. Шанявського. 1921 — 26 жив за кордоном — у Варшаві, Берліні, Парижі, Лондоні. Друкувався з 1917. У першій поемі «Волинь» (1918) зобразив патріарх. містечковий побут. Збірки віршів «Пороги» (1919), «Пустощі» (1921) пройняті революц. пафосом. Соціальні зміни в країні змалював у поемах «Харків» (1927) і «Зоря над Дніпром» (1937). Події громадян. війни відтворив у поемах «Купа» (1922) і «Брати» (1929). Трагедію, яку приніс фашизм, показав у циклі лірич. стансів «Танцівниця з гетто» (1942). Поема «Війна» (1941 — 48) — про події Вел. Вітчизн. війни. Істор. долі євр. народу присвятив романи «З віку у вік» (т. 1 — 2, 1929 — 41) і «Хода поколінь» (1948). Автор п’єс «Земля» (1930), «Сім’я Овадіс» (1937) і «Повстання в гетто» (1946). Творчості М. властиві філос. глибина, епічність, піднесено-риторичний стиль, розмаїття жанрів і поет. форм. Незаконно репресований 1948, реабілітований 1955. Окр. твори М. переклав О. Новицький та ін. Портрет с. 295.

Тв.: Укр. перекл. — Товариші кустарі. Х., 1930; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1960; Стихотворения и поэмы. Л., 1969.

Літ.: Лавренев Б. Перец Маркиш. В кн.: Маркиш П. Избранное. М., 1957.

З. Х. Лібінзон.


МАРКО ВОВЧОК (справж. — Вілінська Марія Олександрівна; 1833 — 1907) — укр. і рос. письменниця. Див. Вовчок Марко.


МАРКОВ Георгій Мокійович [6(19).IV 1911, с. Ново-Кусково, тепер Асінов. р-ну Том. обл. — 25.IX 1991, Москва] — рос. письменник, громад. діяч, двічі Герой Соц. Праці (1974, 1984). Навч. 1930 — 32 в Томському ун-ті. Під час Вел. Вітчизн. війни — спец. кор. військ. газети, 1977 — 86 — голова СП СРСР, 1979 — 87 — голова К-ту по Ленін. преміях у галузі л-ри, мист-ва і архітектури. У центрі творчості М. — тема Сибіру. Письменник виявляє увагу до масштабних і цільних характерів людей з народу, порушує важливі соціально-моральні проблеми. Істор.-революц. роман «Строгови» (кн. 1 — 2, 1939 — 46; Держ. премія СРСР, 1952) — про класове розшарування сибір. села, боротьбу за рад. владу; фактич. продовженням його є роман «Сіль землі» (кн. 1 — 2, 1955 — 60). Осн. твір М. — роман «Сибір» (кн. 1 — 2, 1969 — 73; Ленін, премія, 1976), дія якого відбувається напередодні листопадових подій 1917, — про збереження багатств краю для нащадків. Темі спадкоємності поколінь присвячені романи «Батько і син» (ч. 1 — 2, 1963 — 64), «Прийдешньому віку» (кн. 1 — 2, 1981 — 82). Написав ряд творів на воєнну тематику, в т. ч. автобіогр. повість «Солдат піхоти» (1947 — 48) та повість «Моя воєнна пора» (1979). Морально-етич. проблематику порушує в повістях «Заповіт» (1975), «Очеретинка на вітрі» (1977). У доробку М. — нариси, праці з питань л-ри, статті про письменників, зокрема про Т. Шевченка, М. Рильського, О. Гончара, М. Стельмаха, Є. Гуцала та ін. Багато творів М. екранізовано. Окр. твори М. переклали Л. Ященко, А. Трипільський, О. Бандура, П. Перебийніс та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1981 — 82; Укр. перекл. — Строгови. К., 1953; Сіль землі, кн. 1 — 2. К., 1959 — 62; Батько і син. К., 1966; Сибір. К., 1976; Земля Івана Єгоровича. К., 1979; Прийдешньому віку. К., 1985.

Літ.: Смоляницкий С. На земле отцов. Очерк творчества Георгия Маркова. М., 1978; Різниченко Т. М. Георгій Марков. К., 1981; Толченова Н. П. Сибирский характер. По страницам книг Г. Маркова. Новосибирск, 1985; Литвинов В. М. Судьба народная. М., 1985.

Т. М. Різниченко.


МАРКОВ Дмитро Федорович [23.Х(5.XI) 1913, с. Преслав, тепер Приморського р-ну Запоріз. обл. — 7.XI 1990, Москва] — рос. літературознавець, славіст, академік АН СРСР з 1984, іноз. член Болг. АН з 1968: Закін. 1936 Харків. ун-т. 1944 — 50 працював у Сум. пед. ін-ті, з 1950 — в Ін-ті слов’янознавства та балканістики АН СРСР (1968 — 87 — директор). Входив до керівних органів Міжнародного комітету славістів, очолював Міжнародну асоціацію вивчення та поширення слов’янських культур при ЮНЕСКО. Автор праць «Болгарська поезія першої чверті XX століття», «Нариси з історії болгарської літератури XIX — XX століть» (обидві — 1959), «Сучасні болгарські письменники» (1962), «Генезис соціалістичного реалізму. З досвіду південнослов’янських і західнослов’янських літератур» (1970), «З історії болгарської літератури» (1973), «Порівняльно-історичні і комплексні дослідження в суспільних науках» (1983) та ін. Писав також болг. мовою. В Україні вийшли поет. збірки «В ритмі днів» (1934), «Під рідним небом» (1940). Опубл. в укр. наук. збірниках ряд статей про болг. письменників (Н. Вапцарова, Д. Димова, М. Ісаєва, Т. Павлова, Д. Полянова, Х. Смирненського, Л. Стоянова). Написав передмови до творів болг. письменників, виданих укр. мовою, рецензію «Болгарська поезія українською мовою» (1956). Переклав болг. мовою зб. «Лірика» О. Пушкіна (1937, Держнацменвидав України).

Літ.: Розенбаум К. Значение работ Д. Ф. Маркова для словацкого лнтературоведения и критики 70-х годов. В кн.: Сравнительно-историческое изучение и теоретические вопросы развития современных литератур. М., 1985.

В. И. Климчук.


МАРКОВ Євгеній Львович [26.ІХ(8.Х) 1835, Щигровський пов. Кур. губ. — 17(30).III 1903, Воронеж] — рос. письменник, критик, публіцист. Закін. 1857 Харків. ун-т. 1859 — 70 вчителював, був директором Сімф. гімназії, інспектором нар. уч-щ у Криму. 1870 залишив службу і присвятив себе земській діяльності. Літ. творчість почав нарисом «Вухань. Уривок із спогадів дитинства» (1858). Автор романів «Паничі» (1875), «Чорноземні поля» (1876), «Навчальні роки старого панича», «Берег моря» (обидва — 1880). Свої враження від подорожей виклав у збірках «Нариси Кавказу» (1887), «Подорож на Схід» (т. 1 — 2, 1890 — 91), «Росія в Середній Азії» (1901) та ін. У зб. «Нариси Криму» (1872) змалював природу, простежив історію краю. Виступав зі статтями на пед. теми, про творчість письменників [«Народні типи в російській літературі», 1865; «Критичні бесіди. Сатира і роман в цьому році», 1879; «Критичні бесіди (Комедія Островського)», 1880, та ін.].

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 2. СПБ, 1877.

Літ.: Литвинов В. В. Е. Л. Марков. Воронеж, 1904.

І. Я. Павленко.


МАРКОВИЧ Дмитро Васильович [псевд. та крипт. — Волиняк, Гайдабура, Марківчанин, Оленин, Д. М. та ін.; 26.Х (7.XI) 1848, Полтава — 9.Х 1920, Вінниця] — укр. письменник і громад. діяч. Походив з козацько-старшин. роду. Навч. спершу в Новгород-Сівер., потім у Волог. гімназії, звідки був виключений за видання літографованого журналу. У Вологді познайомився з О. Кониським, який вплинув на формування літ. і політ. поглядів М. Деякий час був вільним слухачем мед. ф-ту Київ. ун-ту. Під впливом свого дядька О. Марковича почав збирати і вивчати фольклор. 1868 навч. у Ніжин. правничому ліцеї. Закін. 1873 юрид. ф-т Новорос. ун-ту (Одеса). Працював слідчим, товаришем прокурора, суддею у м. Оргєеві (Бессарабія), Херсоні, Катеринодарі, Каліші (Польща) та ін. З поч. 900-х pp. займався хліборобством, кооп. діяльністю (побл. м. Острога, згодом у Вінниці). В уряді УНР був генеральним суддею.

Як письменник дебютував 1877 оповіданням «Дурак». 1886 у Петербурзі видав першу частину альм. «Степ» (другу частину заборон. цензурою), де вмістив і свої твори. В оповіданнях, що згодом склали основу зб. «По степах та хуторах» (1899, 1908), М. із співчуттям зобразив «маленьку людину» в умовах пореформеного села (оповідання «У найми», «Два платочки», «Омелько Каторжний», «Шматок»та ін.). Водночас прагнув віднайти риси людяності навіть у «суспільних покидьків» (оповідання «На Вовчому хуторі», «Іван з Буджака»). Одним з перших в укр. л-рі звернувся до теми трудової еміграції (оповідання «Бразиліяни»), життя молдаван та ін. народів в Україні. В окр. творах (оповідання «На Свят-вечір», п’єса «Не зрозуміли» та ін.) змалював образи інтелігента-просвітянина з дворян у непростих, іноді й драматичних взаєминах з односельцями-трударями. Як прозаїк М. еволюціонував у бік худож. дослідження внутр. світу людини, безстороннього викладу життєвих подій. Написав спогади «Сюрприз» (1908), «Життя одної людини» (1918).

Тв.: Твори, кн. 1 — 2. К., 1918 — 19; По степах та хуторах. К., 1991.

Літ.: Бурчак Л. Письменник-гуманіст. «Книгарь», 1918, № 14; Кушнір М. Д. В. Маркович. «Книгарь», 1918, 15; Покальчук В. Дмитро Маркович. «Плуг», 1928, № 11; Хращевський М. Матеріали до біографії Д. Марковича. В кн.: Література, зб. 1. К., 1928; Засенко О. «Треба жити по-новому, люблячи людей!..». В кн.: Маркович Д. По степах та хуторах. К., 1991.

Р. С. Міщук.


МАРКОВИЧ Опанас Васильович [27.I (8.II) 1822, с. Кулажинці, тепер Гребінківського р-ну Полтав. обл. — 20.VIII (1.ІХ) 1867, Чернігів] — укр. фольклорист, етнограф. Із сім’ї збіднілого дворянина. Закін. 1846 Київ. ун-т. Брав участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства, готував до видання укр. мовою журнал, який не вийшов через арешт членів орг-ції. М. було вислано до Орла, там він познайомився з М. Лєсковим, П. Киреєвським, П. Якушкіним, 1851 одружився з М. Вілінською — майбутньою письменницею Марком Вовчком. 1853 — 55 Маркевичі жили в Києві, 1855 — 58 — у Немирові на Вінниччині (М. вчителював); у січні 1859 виїхали до Петербурга, де зустрічалися з Т. Шевченком, П. Кулішем, І. Тургенєвим. З квітня 1859 по жовтень 1860 М. перебував у Німеччині. 1860 — 61 — знову в Петербурзі, співробітничав у журн. «Основа». Ост. роки прожив у Чернігові, служив мировим посередником, працював у «Черниговских губернских ведомостях». Друкував етногр. нариси про русалок, купальські пісні («Черниговский листок», 1863), «Родинні обряди» («Записки Черниговского губернского статистического комитета», кн. 2, 1869). Фольклор. записи публ. у збірниках «Народные южнорусские песни» А. Метлинського (1854), «Українські приказки, прислів’я і таке інше» М. Номиса (1864), «Исторические песни малорусского народа» В. Антоновича і М. Драгоманова (т. 1 — 2, 1874 — 75). Зібрав майже 5000 укр. приказок і прислів’їв. Був членом амат. драм. гуртка в Чернігові, який 1862 пост. «Наталку Полтавку» І. Котляревського (до неї М. написав музику).

Літ.: Чалый М. К. К биографии А. В. Марковича. «Киевская старина», 1894, № 5; М. З. [Марія Загірня]. Афанасий Васильевич Маркович. Чернигов, 1896; Коцюба О. Й. Питання впливу Т. Г. Шевченка на Опанаса Марковича. «Наукові записки Ніжинського державного педагогічного інституту ім. М. В. Гоголя», 1960, т. 11, в. 1; Дей О. І. Фольклористично-збирацька діяльність Опанаса Марковича та Марка Вовчка. В кн.: Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса Марковича. К., 1983; Маркович Д. В. Заметки и воспоминания об Афанасии Васильевиче Марковиче. В кн.: Маркович Д. В. По степах та хуторах. К., 1991.

О. Є. Засенко.


МАРКОВИЧ (Марковий) Светозар (9.ІХ 1846, м. Заєчар — 26.II 1875, Трієст) — серб. революц. демократ, філософ, публіцист, критик. Одержав вищу інженерну освіту в Белграді (1863 — 66), Петербурзі (1866 — 69), Цюріху (1869 — 70). Видавав першу на Балканах соціаліст. газ. «Раденик» («Робітник», 1871 — 72), пропагував матеріалістичні, революц. ідеї М. Чернишевського. Літ.-крит. праці М. сприяли подоланню псевдоромант. патетики та утвердженню реалізму в серб. л-рі («Поезія і мислення», 1868; «Реалізм і поезія», 1870; «Народ і письменники», 1872; «Реальний напрям у науці і житті», 1871 — 72; «Засади народної економії», 1874). Високу оцінку працям М. дав І. Франко; він писав про нього як про «знаменитого сербського діяча-мислителя» (Франко І. Зібр. тв., т. 26. К., 1980, с. 95). Про М. згадували в своїх працях С. Подолинський, Ф. Василевський; останній переклав ст. «Сербія на Сході» М. (під назвою «Що робити Сербії межи балканськими слов’янами», не опубл.).

Тв.: Рос. перекл. — Избранные сочинения. М., 1956.

Літ.: Пулинец А. С. Н. Г. Чернышевский и Светозар Маркович. «Ученые записки Черновицкого университета. Серия филологических наук», 1958, т. 30, в. 6; Кирилюк Є. П. Українські письменники — революційні демократи й літератури західних і південних слов’янських народів у XIX ст. В кн.: Кирилюк Є. П. Шевченкознавчі та славістичні дослідження. К., 1977.

Н. О. Непорожня.


МАРКОВИЧ Яків Андрійович [7(17).X 1696, м. Прилуки, тепер Черніг. обл. — 20.ІХ (1.Х) 1770, с. Сварків, тепер Сваркове Глухівського р-ну Сум. обл.] — укр. держ. діяч, мемуарист. З багатого і впливового старшин. роду: його батько Андрій Маркович-Лубенський був лубенським полковником, пізніше генеральним підскарбієм. Закін. 1713 Київську академію, де був улюбленим учнем Феофана Прокоповича. В 1721, 1723 — 25 — наказний лубенський полковник, 1740 — 62 — генеральний підскарбій. Зібрав велику бібліотеку, де були рукописні твори з історії України. Протягом 1717 — 67 вів щоденник (називав його «домашнім протоколом»). Твір є продовженням «Кройніки» наказного гетьмана П. Полуботка (батька дружини М.), події в якій доведено до 1715. У щоденнику простежено розвиток економіки, соціальних відносин і культури Гетьманщини (Лівобережної України з Києвом). Відображено колоніальну політику рос. царизму в Україні, показано, яким важким тягарем лягали на укр. народ руйнівні війни, що їх вела Росія з Туреччиною (передусім за рахунок укр. козаків і селян). Мемуарист докладно розповідає про господарство, життя й побут козацької старшини, про стан розвитку тодішнього с. г., ремесел. Щоденник містить багато майстерно виписаних картин.і деталей побуту 18 ст. В ньому чимало витягів з періодики, у т. ч. зарубіжної (польс., нім., франц. та ін.), копій віршів, рецепти тощо. Щоденник М. — важливе джерело вивчення історії України. Рукопис твору (8 книг з 10, дві не віднайдено) зберіг. у ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України.

Тв.: Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича, т. 1 — 2. М., 1859; Дневник генерального подскарбия Якова Марковича, ч. 1 — 3. К., 1893 — 97; Дневник Якова Марковича, т. 4. К. — Львів, 1913.

Літ.: Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). К., 1959; Каганов И. Я. Маркович и его «Дневник» как материал для истории просветительства на Украине в XVIII веке. В кн.: Проблемы русского Просвещения в литературе XVIII века. М. — Л., 1961; Оглоблин О. Микола Василенко й Вадим Модзалевський. Мюнхен — Нью-Йорк, 1968; Литвиненко М. А. Джерела історії України XVIII ст. Х., 1970; Горобець В. Й. Діаріуші — визначні пам’ятки української писемності XVIII ст. В кн.: Історичні джерела та їх використання, в. 7. К., 1972.

О. М. Апанович.


МАРКОВСЬКИЙ Михайло Миколайович (8.XI 1869, с. Ксаверове, тепер Городищенського р-ну Черкас. обл. — 30.VI 1947, Київ) — укр. літературознавець. Закін. 1893 істор.-філол. ф-т Київ. ун-ту. Працював у Києві: шкільним учителем, викладачем Роб.-сел. і Комуніст. ун-тів, зав. кафедрою іноз. мов вет. ін-ту. Автор праць «Антоний Радивиловский, южнорусский проповедник XVII в.» (К., 1894), «Бродячий анекдот в малорусской народной словесности» (1895), «История возникновения и создания „Мертвых душ“» (К., 1902), «Шевченко в Кирило-Мефодіївському братстві» (1924), «Як утворився роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні“ П. Мирного й Ів. Білика» (1925), «Найдавніший список „Енеїди“ І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору» (1927), розвідок про творчість Лазара Барановича та ін.

Ф. П. Погребенник.


МАРКУШ Олександр Іванович (2.XI 1891, м. Хуст, тепер Закарп. обл. — 27.X 1971, там же) — укр. письменник, фольклорист і педагог. Закін. 1910 учит. семінарію в м. Мармарош-Сігеті (тепер Румунія). Вчителював, 1922 — 39 видавав і редагував журн. «Наш рідний край», ряд читанок, підручників і посібників для шкіл з укр. та угор. мовами навчання, вів культурно-осв. роботу. У збірках оповідань «Виміряли землю» (1925), «Ірину засватали» (1941), «Коровку гнали» (1943), повісті «Юлина» (1942) показав тяжке соціальне становище трудівників, їхній духовний світ. У творах, написаних після 1945 (збірки оповідань «Марамороські оповідання», 1956; «Лист матері», 1963; «Світанок Тисі усміхнувся», 1966; повість «Мрійники», 1961; зб. повістей та оповідань «Дорога в Широке», 1978), відобразив соціальні перетворення на Закарпатті, порушив проблеми морально-етичні, єднання людей і народів. Збирав і публікував фольклорні матеріали — нар. казки, перекази (книжки «Підкарпатські народні казки», т. 1 — 3, 1941 — 43; «Старинні замки Підкарпаття», 1943). Переклав окр. твори угор. письменників К. Міксата, Г. Гардоні, Ф. Герцега, М. Йокаї та ін. Твори М. перекладено рос., білорус., латис., осет., угор., чес., словац., сербохорв. мовами.

Тв.: Гомін Тиси. К., 1991; Рос. перекл. — Мараморошские рассказы. М., 1963.

Літ.: Балега Ю. Творчість Олександра Маркуша. В кн.: Карпати, в. 3. Ужгород, 1958; Вишневський І. Олександр Іванович Маркуш. В кн.: Вишневський І. Закарпатські новелісти. Львів, 1960; Поп В. Олександр Маркуш. В кн.: Українські радянські письменники, в. 6. К., 1968.

В С Поп.


МАРКУШЕВСЬКИЙ Петро Трохимович (псевд. — Петро Вересневий, Петро Закриничний; 22.IX 1919, с. Літин, тепер смт Вінн. обл.) — укр. літературознавець, критик, фольклорист, канд. філол.. наук з 1952. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1945 Одес. ун-т. Працював у пед. вузах республіки, з 1960 — в Одес. ун-ті. Автор праць «Українська радянська історична драма» (ч. 1, 1976; ч. 2, 1978), «Нові записи народної драми „Трон“» (1970), «До джерел народної творчості», «Велична тема драматургії» (обидві — 1981), багатьох статей про творчість Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини, М. Шпака, Ю. Усиченка та ін.

Н М. Гаєвська.


МАРЛАНТ (Maerlant) Якоб ван (до 1235, м. Дамме, побл. Брюгге — бл. 1300, там же) — нідерл. письменник. Служив церк. дзвонарем у с. Марланті, з 1266 — секретар магістрату в Дамме. Започаткував дидакт. жанр у нідерл. л-рі, один із зачинателів нідерл. рицарського роману. В основі його романів «Діяння Олександра» (бл. 1257 — 60), «Історія Грааля», «Роман про Мерліна» (обидва — бл. 1261) та ін. — переробки творів лат. (Вергілій, Овідій, Стацій) і франц. (Р. де Барон, Б. де Сент-Мор, Г. де Шатійон) л-ри, до яких Л. увів елементи дидактики та наук. (істор. і геогр.) знань. Створив нар. мовою просвіти, поеми «Квіти природи» (бл. 1262 — 66; своєрідний звід енциклопед. знань про природу) та «Історичне зерцало» (бл. 1283 — 88, незакін.; огляд історії Європи, в т. ч. нідерл. провінцій). Видав «Римовану Біблію» (бл. 1271), де нар. мовою виклав бібл. легенди. У «Строфічних віршах», які М. писав протягом усього життя (переважно у формі діалога-диспуту; поширювалися у списках, вперше опубл. 1496), відбився світоглядний спектр усіх шарів середньовіч. суспільства; автор засуджував владні устремління феодалів і вищого духівництва, проповідував простоту звичаїв, славив працю. Творчість М. відіграла важливу роль у формуванні загальнонар. нідерл. мови.

Літ.: Болдаков И. М. Нидерландская литература в средние века. Марлант и его школа. В кн.: Всеобщая история литературы, т. 2. СПБ, 1885; Ошис В. В. Якоб ван Марлант и дидактическая поэзия. В кн.: Ошис В. В. История нидерландской литературы. М., 1983.

Є. І. Нечепорук.


МАРЛО (Marlowe) Крістофер (6.II 1564, м. Кентербері, графство Кент — 1.VI 1593, м. Дептфорд, побл. Лондона) — англ. поет і драматург. Закін. 1854 Кембридж. ун-т, одержав ступінь магістра. Найвищим творчим досягненням М. є драма «Трагічна історія доктора Фауста» (1588 — 89, за ін. даними 1592, вид. 1604; укр. перекл. Є. Крижевича); сюжет М. запозичив з опубл. 1587 у Німеччині «Народної книги про доктора Фауста» І. Шпіса. Автор трагедій «Тамерлан Великий» (1587 — 88, опубл. 1590), «Мальтійський єврей» (1592, опубл. 1633), «Паризька різня» (1593, опубл. 1596), істор. хроніки «Едуард II» (1593, опубл. 1594). У своїх творах виступав проти феод. монархії, засуджував міжусобні війни, катол. фанатизм. За реліг. вільнодумство та республіканські погляди М. був убитий агентами таємної поліції.

Тв.: Укр. перекл. — Трагічна історія доктора Фауста. «Всесвіт», 1979, № 9; Рос. перекл. — Сочинения. М., 1961.

Літ.: Парфенов А. Кристофер Марло. М., 1964; Кукуленко П. «Єдиний гріх — неуцтво...». «Людина і світ», 1978, № 6.

Б. Б. Бунич-Ремізов.


МАРМОЛЬ (Marmol) Хосе (2.XII 1817, БуеносАйрес — 9.VIII 1871, там же) — аргент. письменник. Навч. в ун-ті Буенос-Айреса. 1838 входив до революц. орг-ції «Молода Аргентина». 1840 — 52 жив в Уругваї та Бразилії. В еміграції написав політ. памфлет «Смерть Росасу», вірш. драми «Поет» (1842) і «Хрестоносець» (1851), поему «Пілігрим» (1847), видав поет. збірки «Пісні пілігрима» (1847) і «Гармонії» (1851). Епіч. роман «Амалія» (т. 1 — 2, 1855) — вершинне явище аргент. прози 19 ст. — відзеркалив похмуру добу деспотич. правління Росаса і згуртування та змужніння патріотів у боротьбі за свободу. Творчість М. розвивалась у руслі романтизму.

Тв.: Рос. перекл. — Амалия. М., 1961; Росасу, 25 мая. В кн.: Солдати свободи. М., 1963.

М. І. Литвинець.


МАРО (Marot) Клеман (23.XI 1496; м. Каор, деп. Ло — 10.IX 1544, м. Турін) — франц. поет. Представник раннього Відродження у Франції. З 1518 був членом гуманіст. гуртка при дворі королеви Маргарити Наваррської, з 1526 служив у короля Франціска І. Переслідувався за зв’язки з протестантами і переклади псалмів для них; не раз тікав з Франції, сидів у в’язниці. У своїй творчості М. успішно використав форму петрарківського сонета, продовжив сатир. лінію Ф. Війона. Значне місце в його спадщині займають придворна лірика, послання і пісні, витримані в нар. поет. традиції (поеми «Діалог двох закоханих», 1514, «Храм Купідона», 1515; зб. «Клеманова юність», 1532). Поряд з любовною лірикою писав вірші громадян. і патріот. звучання. У сатир. творах висміював мораль представників феод. суспільства (поема «Пекло», 1526). Перекладав твори рим. поетів (Овідія, Марціала, Вергілія). Окр. вірші М. переклав М. Терещенко. Портрет с. 300.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 1. К., 1971; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэты Возрождения. М., 1948.

Літ.: Шишмарев в. Ф. Клеман Маро. Пг., 1915; Черневич М., Штейн А., Яхонтова М. История французской литературы. М., 1965.

В. І. Пащенко.


МАРОККАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Марокко. Розвивається араб., бербер. і франц. мовами. Араб. л-ра Марокко класич. періоду формувалася в заг. руслі араб. культури (див. Арабська література середньовічна). В ній були представлені майже всі осн. жанри класич. араб. л-ри. Риси самобутності з’явилися в письменстві лише в 11 — 12 ст. У поезії Ібн Хаббуса, Ібн Хаббаза, Ібн аль-Мураххаля переважали лірика й панегірик. Проза 12 — 14 ст. представлена переважно істор. (А. аль-Марракуші, Ібн аль-Каттан, Ібн Ізарі та ін.) та геогр. творами (аль-Ідрісі). В 15 — 16 ст. набули розвитку біогр. і житійна л-ра. З 16 ст. у М. л. впроваджувалися традиції андалус. поезії, вплив якої зберігався до серед. 20 ст. Арабо- і берберомавна нар. л-ра, гол. чин. усна, відома з 14 — 15 ст. і представлена чисельними вірш. (пісні, поеми тощо) і прозовими (легенди, оповіді та ін.) жанрами. Міста Фес, Мекнес і Марракеш були гол. центрами популярної й досі поезії мальхун, яка літ. араб. мовою продовжує осн. мотиви класич. араб. поезії. У Фесі з 17 ст. розвивалися традиції нар. поезії Андалусії. Сучасна арабо- і франкомовна М. л. стала поміт. явищем після 2-ї світ. війни в умовах наростання нац.-визв. руху. Арабомовні прозаїки А. Бенджеллун (зб. новел «Долина крові», 1948; автобіогр. повість «В дитинстві», 1957), А. аль-Фасі, а також франкомовний письменник А. Сефріуї (зб. новел «Амброві чотки», 1949; автобіогр. роман «Скринька чудес», 1954) вперше в М. л. порушили тему життя народу. В 50-і pp. провідне місце в М. л. зайняв франкомовний роман, провідний представник якого — Д. Шрайбі (роман-трилогія «Просте минуле», 1954; «Козли», 1955; «Осел», 1956). Популярним став франкомовний поет М. А. Лахбабі (збірки «Пісні надії», 1952; «Від мороку до світла», 1958). Розвивається арабомовна поезія (М. Маадауї, М. Хліуї, М. ат-Танжауї). На поч. 60-х pp. з’явилася драматургія франц. мовою (Ф. Фарід), а також марок. діалектом араб. мови (А. Бен Шекрун, А. аль-Алажі). Бурхливе піднесення арабомовної прози розпочалося з серед. 60-х pp. (збірки новел і романи А. Галлаби, М. А. Лахбабі і письменників нового покоління М. Саббага, М. Буаллу, М. Знібера, М. Баррада, А. аль-Баккалі, А. Схімі, Д. аль-Хурі та ін.). Зберігає популярність франкомовна М. л., яка розвивається гол. чин. емігрантами: творчість А. Хатібі (роман «Татуйована пам’ять», 1971), Т. Бенджеллуна (збірки віршів «Шрами Сонця», 1972, «Миндальні дерева померли від ран», 1976; роман «Харруда», 1973; повість «Одиночне ув’язнення», 1976), Д. Шрайбі. 1960 засн. СП Марокко. Араб. мовою видають літ. журнали «Афак» («Горизонт», з 1963) і «Аклам» («Пера», з 1964). Марок історії та культурі присвяч. кн. «Марокко. Сучасне і майбутнє» Ю. Кочубея (1960). Укр. мовою оповідання Д. Шрайбі, М. аль-Арабі аль-Хітабі, М. Х. ас-Сінхаджі, А. Бенджеллуна, Д. Ахмеда опубл. у збірках «Полум’я» (К., 1964), «Вогненні вітри» (К., 1983) і «За морями-океанами» (К., 1985), вірші М. А. Лахбабі — в антології «Поезія Африки» (К., 1983) та зб. світової поезії 20 ст. «Заграва» (К., 1989). Серед перекладачів М. л. — Т. та І. Лебединські, Ю. Кочубей, М. Литвинець, О. Масикевич.

Літ.: Завадовский Ю. Н. Марокканская литература на арабском языке. В кн.: Фольклор и литература народов Африки. М., 1970; Прожогина С. В. Франкоязычная литература стран Магриба. М., 1973; Прожогина С. В. Магриб. Франкоязычные писатели 60 — 70-х годов. М., 1980; Дербисалиев А. Б. Арабоязычная литература Марокко. Основные этапы развития. Алма-Ата, 1983; Кушке И. Г. Писатели Марокко, пишущие на французском языке. 1940 — 1980 гг. Библиографический справочник. М., 1981.

Ю. М. Кочубей.


МАРР Микола Якович [25.XII 1864 (6.I 1865), Кутаїсі — 20.XII 1934, Ленінград] — рос. філолог, сходознавець, академік Петерб. АН з 1912. Закін. 1890 Петерб. ун-т, працював у ньому (з 1900 — професор). Зробив істотний внесок у вивчення вірм.-груз. філології, опубл. кілька пам’яток давньовірм. і давньогруз. л-р. Досліджував мови, історію, археологію та етнографію Кавказу. Побудував лінгв. теорію, яку спочатку назвав «яфетичною теорією», а згодом — «новим ученням про мову», де стверджував спорідненість кавказ. мов із семітськими, баскською та ін. (ст. «Яфетичний Кавказ і третій етнічний елемент у створенні середземноморської культури», 1920); висунув гіпотезу про єдину «прамову», яка базувалася на суб’єктивному уявленні про походження слів усіх мов світу від чотирьох первісних корен. елементів (сал, бер, йон, рош). 1950 газ. «Правда» провела дискусію з участю як послідовників, так і противників «нового вчення про мову», після чого на деякий час припинилися дослідження, що становили наук. інтерес і на необхідності яких наголошував М., — з проблем мови та мислення, типології мов, соціолінгвістики та ін. Ці напрями розвиваються у сучас. мовознавстві з кін. 50-х pp. M. багато зробив для створення писемності ряду безписемних народів кол. СРСР (див. Молодописемні мови). У лінгв. дослідженнях М. використовував і матеріали укр. мови, аналізував її походження, генет. зв’язки з ін. мовами (праця «Яфетичні зорі на українському хуторі», 1930). В Україні одним з послідовників М. був М. Калинович. Теор. позиції М. розглядали І. Білодід, І. Зборовський, ін. укр. мовознавці.

Тв.: Избранные работы, т. 1 — 5. М. — Л., 1933 — 37; Укр. перекл. — Нариси з основ нового вчення про язик. К., 1935; Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1937 — 38.

Літ.: Зборовский И. К. Н. Я. Марр и украинский язык. В кн.: Язык и мышление, т. 8. М. — Л., 1937; Мєщанінов І. І. Роль акад. М. Я. Марра у вітчизняному мовознавстві. «Мовознавство». 1949, т. 8; Миханкова В. Николай Яковлевич Марр. М. — Л., 1949; Білодід І. К. Антинаукова суть тверджень М. Я. Марра про українську мову. «Мовознавство», 1953, т. 11; Абаев В. И. Н. Я. Марр (1864 — 1934). «Вопросы языкознания», 1960, № 1; Булахов М. Г. Марр Николай Яковлевич. В кн.: Булахов М. Г. Восточнославянские языковеды. Биобиблиографический словарь, т- 3. Минск, 1978.

О. С. Мельничук.


«МАРС» («Майстерня революційного слова») — літ. група. Утв. 1926 у Києві на основі літ. групи «Ланка». Входили Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Д. Фальківський, І. Багряний, М. Галич, Б. Тенета, В. Ярошенко та ін. Обстоювала літературно-художні принципи, близькі до «неокласиків», орієнтувала письменників на постійне самовдосконалення, написання високомист. творів, поглиблену увагу до нових сусп. процесів, світосприйняття людини. Ортодоксальна рад. критика звинувачувала «М.» у негатив. ставленні до соціалістич. дійсності, «дрібнобуржуазному правопопутництві». Це й було причиною самоліквідації «М». в 1928. Майже всіх членів «М». репресовано.


МАРСЮК Василь Андрійович (21.III 1938, м. Мар’їнка Донец. обл.) — укр. поет. Закін. 1966 Київ. ун-т, 1977 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Був на комс, парт. і пед. роботі. Автор збірок «Сурмлять тополі» (1973), «Життєдайність» (1977), «Обрії» (1979), «Сонячні терези» (1986), «Три криниці» (1988), «Минулому я руку подаю» (1990), збірок віршів для дітей «На дитячому майданчику» (1976), «Встала Оксана рано» (1978), «Тигр утік із зоопарку» (1990). Твори М. сповнені громадян. мотивів, філос. роздумів. Окр. вірші М. перекладено рос., молд., кирг. та ін. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Красная книга любви. М., 1990.

Літ.: Левицький М. На радість дітям. «Наше слово» [Варшава], 1989, 27 серпня; Кузьменко С. Жартома і всерйоз. «Друг читача», 1990, 5 квітня.

Л. М. Задорожна.


МАРТЕЛЬ (Martel) Рене (23.VIII 1893, м. Бомле-Дам, деп. Ду — 6.I 1976, Париж) — франц. славіст, історик, публіцист і перекладач. Закін. Нац. школу сх. мов (Париж), володів також укр. мовою. З 1923 працював викладачем ряду ліцеїв, вищих навч. закладів Польщі й Франції. В 20-х pp. був референтом з україністики в паризькому журн. «Le Monde slave» («Слов’янський світ»), з 1925 друкувався в ньому. Автор праць з історії й культури укр. та ін. слов’ян. народів: «Українське питання» (1927), «Польща і ми» (1928), «Білоруси» (1929), «Східні кордони Німеччини» (1930), «Франція і Польща» (1931), «Життя Мазепи» (1931, у співавт. з І. Борщаком; укр. перекл. М. Рудницького під назвою «Іван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана» опубліковано 1933 року у Львові), «Антирелігійний рух у СРСР» (1933), «Закарпатська Русь» (1935) та ін. М. належать численні статті у франц. періодиці: «Всячина, видана на честь пана Поля Боєра» (1925; про франц. славіста К. Марм’є, автора ст. «Країна козаків», 1854), «Поема „Іван Гус“ Т. Шевченка» (у співавт. з І. Борщаком), «Вшанування українцями пам’яті Луї Леже» (обидві — 1930), «Д. І. Багалій» (1932), «Українське питання» (1938; укр. перекл. Вс. Ткаченка — «Дніпро», 1994, № 1) та ін. Разом з І. Борщаком переклав франц. мовою поему «Іван Гус» Т. Шевченка (1930). У перекл. М. (під псевд. Робер Філіппон) вийшли окр. твори В. Панової, В. Дудінцева, В. Солоухіна та ін. рос. письменників. 1927 подорожував по Україні. Листувався з А. Кримським.

Тв.: Укр. перекл. — Східні кордони Німеччини. Х., 1931; Іван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана. К., 1991 [у співавт.]; Рос. перекл. — Франция и Польша. М. — Л., 1930.

І. М. Лисенко.


МАРТЕН ДЮ ГАР (Martin du Gard) Роже (23.III 1881, м. Нейї-сюр-Сен, деп. О-де-Сен — 23.VIII 1958, м. Беллем, деп. Орн) — франц. письменник. Навч. 1899 — 1905 в Еколь де Шарт (Париж) — вищому архівно-істор. навч. закладі. Гол. твір — політ. роман-хроніка «Сім’я Тібо» (т. 1 — 6, 1922 — 40; Нобел. премія, 1937). У ньому показано сусп., політ. і духовне життя Франції 1-ї третини 20 ст. Гострі конфлікти тогочас. дійсності висвітлив у романах «Становлення» (1909) і «Жан Баруа» (1913), у центрі якого — справа Дрейфуса. У повісті «Африканське освідчення» (1931) показав, як аморальність стає нормою в бурж. суспільстві. Повість «Стара Франція» (1933) є гострою сатирою на франц. провінц. міщанство. Фарси «Заповіт дядечка Лельо» (1920) і «Водянка» (1928) — з життя франц. села. Інтерес М. дю Г. до фрейдизму виявився в драмі «Мовчазний» (пост. 1931, вид. 1932). У кн. «Нотатки про Андре Жіда» (1951) відстоював естетику реалізму. Книга М. дю Г. «Автобіографічні та літературні спогади» (1955) — про його творчі пошуки, працю над незакінченим романом «Підполковник де Момор». Естетика письменника грунтується на усвідомленні високого призначення митця, що полягає у формуванні людини-громадянина, гуманіста і творця.

Тв.: Рос. перекл. — Старая Франция. М., 1934; Жан Баруа. М., 1958; Семья Тибо, т. 1 — 3. М., 1987.

Літ.: Овруцька І. Роже Мартен дю Гар. «Всесвіт», 1958, № 6; Наркирьер Ф. Роже Мартен дю Гар. М., 1963; Овруцька І. Боротьба за літературну спадщину Роже Мартен дю Гара у Франції. «Радянське літературознавство», 1964, № 4; Паевская А. В. Роже Мартен дю Гар. Биобиблиографический указатель. М., 1958.

І. М. Овруцька.


МАРТИН Петро Васильович (25.V 1933, с. Гребля, тепер Іршавського р-ну Закарп. обл. — 7.X 1978, с. Буштина, тепер Тячівського р-ну тієї ж обл.; похов. у с. Греблі) — укр. поет. Закін. 1956 Львів. ун-т. Працював юристом. Автор збірок «Мамині килими» (1972) і «Весняний засів» (1977). Окр. твори перекл. рос. й угор. мовами.

Літ.: Ференц Н. Вагомість поетичного слова. «Закарпатська правда», 1977, 17 квітня.

В. С. Поп.


МАРТИНЕВИЧ Володимир (1903 — після 1940, Галичина) — укр. драматург. Одержав середню освіту в Тернополі. Жив у цьому місті до 1939, займався книготоргівлею, у 30-х pp. очолював кооп. вид-во «Подільська театральна бібліотека». Автор драм. творів з життя селян Прикарпаття 19 ст. — п’єси «Перелесник» (1922) і «Ніч під св. Андрія» (1927); істор. п’єса «Довбуш» (1926); мелодрами «Потерчук» (1925), «Міщани» (1928); комедії «Весілля з приданим» (1923), «Сучасна Ксантипа» (1926), «Гріх молодості» (1927), «Тестамент» (1937); водевілі «Досиджував посагу», «Трьох до вибору», «З тамтого світа» (всі — 1928). Окр. з них ставилися (в 30-х pp.) на аматор, сценах Зх. України.

П. К. Медведик.


МАРТИНЕНКО Іван Григорович (псевд. — Іван Кутковий; 1890, с. Градизьк, тепер смт Глобинського р-ну Полтав. обл. — 1942, Дніпропетровськ) — укр. поет. Закін. 1907 Глобин. реальне уч-ще. Належав до Спілки сел. письменників «Плуг». В роки Вел. Вітчизн. війни був в антифашист. підпіллі (м. Горлівка Донец. обл.). Закатований гітлерівцями в концтаборі. Писав байки, фейлетони, акростихи. Друк. в журналах «Рідний край», «Плуг», газетах «Вісті», «Радянський селянин» та ін. Автор зб. «Наддністрянські краєвиди» (1914), поеми «Виїзд на Каховку» (1927). Підтримував творчі стосунки з Оленою Пчілкою, І. Нечуєм-Левицьким, В. Винниченком, М. Грушевським, Г. Чупринкою.

В. П. Мацько.


МАРТИНОВ Анатолій Миколайович (26.II 1928, селище імені Карла Лібкнехта, тепер місто Соледар Артемівської міськради Донецької області) — російський письменник. Закінчив 1956 Київ. ун-т. Працював у пресі. Живе в Україні. Пише рос. та укр. мовами. Автор роману «Не з неба зірки» (1960, про тяжкі повоєнні роки, трудові будні села), істор. повісті «Лукомор’я» (1968), нарисів «Юхим Стародубцев» (1953), «Просте спасибі» (1955), «Понад Торцем — рікою...» (1956), «Калузькі шляхи» (1975), збірок нарисів «Щедрі зерна» (1965), «Зустрічі без розставань» (1979), «Хліб насущний» (1987), кн. публіцистики «Тримай коня напоготові» (1989) та ін. М. належать п’єси «Катастрофа» (пост. 1967), «Артем» (пост. 1977).

Тв.: Не с неба звезды. К., 1978; Лукоморье. Донецк, 1988.

В. О. Соболь.


МАРТИHOB Василь Іванович (16.IV 1938, с. Александрія, тепер Благодарненського р-ну Ставроп. краю) — укр. письменник. Закін. 1969 Львів. ун-т. Був на журналіст. роботі. Дебютував зб. поезій «Сонцелюби» (1977). Наступні книжки віршів — «Проспект Радості» (1985), «Тепло материнського дому» (1988). Видав також збірки гумору й сатири «Термінове відрядження» (1981), «Заповіт графомана» (1984), «Поглиблений склероз» (1990). Разом з композитором Б. Янівським написав 7 пісень до спектаклю «Одурений чоловік» Мольєра (пост. 1985 у Дрогоб. укр. муз.-драм. театрі). Окр. твори перекладено рос., узб., польс. мовами.

Тв.: Верблюд на пенсії. Львів, 1992.

Літ.: Косьмій Б. З вірою у людину. «Жовтень», 1983, № 8; Шкраб’юк П. Другий крок. «Жовтень», 1986, № 6.

В. І. Лучук.


МАРТИНОВ Леонід Миколайович [9(22).V 1905, Омськ — 21.VI 1980, Москва] — російський поет. Навчався в гімназії (Омськ). В кінці 20-х — на початку 30-х pp. був на журналістській роботі. У ранніх віршах і поемах М. «Старий Омськ», «Адміральська година» (обидві — 1924), «Золота лихоманка» (1926) та ін. відбився інтерес автора до історії, етнографії, нац. культур. На фольклорно-етногр. та істор.-побутовому матеріалі написав своєрідний цикл сюжетних поем («Патрик», 1935; «Правдива історія про Увінькай», 1935 — 36; «Тобольський літописець», «Шукач раю», обидві — 1937; «Чарівні сади», 1938; «Казка про отамана Василя Тюменця», 1939, та ін.), істор. балади «Намисто», «Полонений швед», «Єрмак» та ін. В них, як і в циклі істор. нарисів «Фортеця на Омі» (1939) та в «Повісті про Тобольське воєводство» (1945), істор. минуле Азіат. Росії переосмислюється в світлі сучас. епохи. Збірки «Лукомор’я» та «Ерцинський ліс» (обидві — 1945; до них увійшли вірші 30-х pp.), в яких у казково-фантаст. формах змальовано картину життя у вимріяній країні щастя, було піддано критиці за «аполітичність» та відірваність від «соціалістичної дійсності», що призвело до більш як 10-літньої перерви у публікації віршів М. Під час Вел. Вітчизн. війни провідне місце в творчості М. посідали теми патріотизму та культурно-істор. спадкоємності. У повоєнні роки його поезія набуває філос. глибини, гостро соціального звучання та гуманіст. пафосу. Багато віршів пройняті вірою у неминуче оновлення сусп. буття і людських взаємин (вірш «Гімн Сонцю», поема «Північне сяйво», 1965, та ін.). Автор збірок «Первородство» (1965), «Голос природи» (1966), «Гіперболи» (1972; Держ. премія СРСР, 1974), «Вузол бур» (1979), «Золотий запас» (вид. 1981) та ін. М. належать кн. автобіогр. новел «Повітряні фрегати» (1974), збірки статей про худож. творчість — «Шляхи поезії» (1975), «Риси схожості» (1982), спогади — «Знак нескінченності» (1980). Переклади М. з англ., нім., італ., польс., ісп. та ін. л-р увійшли до зб. «Поети різних країн» (1964). Переклав окр. поезії Т. Шевченка, І. Муратова, А. Волощака. Творчість М. досліджували В. Іванисенко, Н. Мазепа, М. Ільницький, Т. Салига та ін. Ряд віршів М. переклали А. Малишко, Р. Лубківський та ін. Портрет с. 301.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1976 — 77; Стихотворения и поэмы. Л., 1986; Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1990; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; Народ-переможець. В кн.: Сузір’я, в. 9. К., 1975; [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 17. К., 1982; «Я пролітав крізь вечорові зорі...». В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983.

Літ.: Дементьев В. Леонид Мартынов. Поэт и время. М., 1986; Художественная индивидуальность писателя и литературный процесс (Творчество Л. Мартынова). Омск, 1989.

Н. Р. Мазепа.


МАРТИНОВИЧ Порфирій Денисович [24.II (7.III) 1856, с. Костянтинівка, тепер Сахновщинського р-ну Харків. обл. — 15.XII 1933, м. Красноград Харків. обл.] — укр. художник, фольклорист, етнограф. 1873 — 81 навч. в петерб. Академії мистецтв. Творчий шлях почав з малюнків до «Енеїди» І. Котляревського (1873 — 74), на яких зобразив антич. героїв у вигляді сучас. йому полтавців; під час літніх канікул 1874 — 80 вивчав побут укр. села, створив галерею портретів селян, поміщиків, дяків; автор жанрових картин (1875 — 80). Виконав ілюстрації до поеми «Гайдамаки» Т. Шевченка, графіч. портрет поета, два малюнки «Шевченко на засланні». Підтримував дружні стосунки з П. Чубинським, О. Русовим, листувався з М. Лисенком, створив цикл ілюстрацій до його «Слов’янських концертів». Записував думи, пісні від кобзарів О. Вересая, І. Кравченка-Крюковського, Т. Магадина. Частину записів надр. у журналах «Житє і слово» (1895, т. 4), «Киевская старина» (1904, № 2 — 4, 7 — 11). Окр. книжкою вид. «Українські записи Порфирія Мартиновича (етнографа)» (К., 1906). Більшість зібр. матеріалів зберіг. в ІМФЕ АН України. З ініціативи М. в Краснограді засн. краєзнавчий музей.

Літ.: Сластьон О. Мартинович. Спогади. Х., 1931; Таранушенко С. А. П. Д. Мартинович. К., 1958; Кирдан Б. П. П. Д. Мартинович и собирание дум. В кн.: Текстологическое изучение эпоса. М., 1971; Франко І. Українські записи Порфирія Мартиновича. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 37. К., 1982.

Б. П. Кирдан.


МАРТИЧ Юхим Маркович [справж. — Фінкельштейн Мордух Шайович; 15(28).VI 1910, Київ — 27.VII 1981, там же] — укр. письменник. Закін. 1933 Укр. ін-т лінгв. освіти. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Працював у редакціях газет і журналів, був відп. ред. «Літературної газети» (тепер «Літературна Україна»). Писав нариси, оповідання, біогр. повісті про відомих учених, артистів, хліборобів, металургів, шахтарів — увійшли до книжок «Школа життя» (1939), «Сімнадцята професія» (1940), «Листи від синів» (1943), «Передовий сталевар Павло Кочетков» (1950), «Олександр Богомолець» (1951), «Краплі золотого дощу» (1957), «Хліб і до хліба» (1961), «Довга, довга весна» (1969), «І стежка до криниці» (1971), «Тепло рідного дому» (1976), «Добридень, усмішко» (1978) та ін. У 1943 — 44 написав п’єси «Дарунок полтавчанки», «Три дочки Андрія Вогника» і «Твоя сестра».

Літ.: Волинський К. Дещо про автора і його твори. В кн.: Мартич Ю. Зустрічі без прощань. К., 1991.

І. С. Щербатенко.


МАРТІ (Марті-і-Перес; Marti y Perez) Хосе Хуліан (28.I 1853, Гавана — 19.V 1895, містечко Дос-Ріос, тепер пров. Сантьяго-де-Куба) — куб. поет, публіцист, політ. діяч, керівник нац.-визв. боротьби куб. народу проти ісп. панування, нац. герой Куби. Закін. 1875 Сарагос. ун-т (Іспанія). Один з організаторів (1892) і керівників Куб. революц. партії. Багато років провів в еміграції. У квітні 1895 нелег. прибув до Куби, загинув у бою з колонізаторами. Поезії М. (збірки «Ісмаелільйо», 1882; «Прості вірші», 1891; «Вільні вірші», вид. 1913; «Квіти вигнання», вид. 1933) позначені революц., тираноборчими мотивами. Автор сентим. роману «Згубна дружба» (1885), драми у віршах «Абдала» (1869), п’єс «Перелюбниця» (1874), «За кохання платять коханням» (1875). Писав оповідання для дітей, публіцист. твори. Вірші М. перекладали Д. Павличко (зб. Марті Х. Поезії. К., 1977), В. Колодій, М. Литвинець, М. Москаленко. М. Литвинець присвятив пам’яті М. поему «Палаюча пальма» (1966) та вірш «Голос Хосе Марті» (1974). В «La gaceta de Cuba» («Кубинська газета», 1978, № 168) опубл. ст. «Хосе Марті в Україні» М. Жердинівської.

Тв.: Укр. перекл. — Згубна дружба. К., 1965; [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Дві батьківщини. В кн.: Колодій В. С. Братерство. Львів, 1985; Чорна лялька. К., 1987; Рос. перекл. — Избранное. М., 1978.

Літ.: Маринельо Х. Хосе Марти — испаноамериканский писатель. М., 1964; Терновой О. С. Хосе Марти. М., 1966; Павличко Д. Поет Хосе Марті. В кн.: Марті Х. Поезії. К., 1977; Тененбаум В. О. Хосе Марти. М., 1980; Щур Л. А. Хосе Марти. Биобиблиографический указатель. М., 1955.

М. І. Жердинівська.


МАРТІНАЙТІС Марцеліюс (1.IV 1936, с. Пасярбянтіс, тепер Расейнського району) — лит. поет. Закін. 1956 Каунас. політех. ін-т, 1964 — Вільнюс. ун-т. Автор збірок «Квітневий сніг» (1962), «Поворот сонця» (1969), «В пітьмі очей, у світлі серця» (1974), «Балади Кукутіса» (1977), «Ті самі слова» (1980), «Далеко від жита» (1982) та ін. У творах М. звертається до нар. традиції, утверджує істор., нац., культурні цінності; вірші відзначаються речитативністю, афористичністю; гротеск, парадокс, іронія властиві навіть лірич. творам. Для дітей написав книжки «Три п’єси для лялькового театру» (1980), «Вічний міст» (1987). Проблемам поет. майстерності присвятив кн. «Поезія і слово» (1977). Переклав ряд віршів І. Франка, Лесі Українки, Б. І. Антонича, М. Вінграновського, І. Драча. Окр. твори М. переклали Д. Павличко, І. Драч, П. Мовчан, С. Жолоб, В. Затуливітер, А. Непокупний, О. Довгий, Л. Кульбак, Д. Чередниченко, В. Герасим’юк, П. Марусик, М. Рябчук, М. Станович та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Хвилі Німану. К., 1974; У світлі серця. К., 1985; [Вірші]. В кн.: Литовська радянська поезія. Антологія. К., 1985; Рос. перекл. — Порог. Вильнюс, 1981; Баллады Кукутиса. М., 1990.

Літ.: Кубілюс В. Квітуче древо литовської поезії. «Вітчизна», 1975, № 12.

Н. О. Непорожня.


МАРТІНІКСЬКА ЛІТЕРАТУРА л-ра народу, що населяє о. Мартініка. Створюється франц. та креольською мовами. Фольклор сягає часів франц. колонізації (17 ст.) і переселення на острів негрів-невільників. Співжиття різних народів зумовило виникнення місц. креол. мови та своєрідного мист-ва на афр. основі. До кін. 19 ст. на о. Мартініка не було писемної л-ри. Перші худож. твори франц. мовою з’явилися в кін. 19 ст. Почавши з наслідування літ. зразків метрополії, мартінікські письменники згодом звернулися до місцевої тематики. Цьому сприяли і розвиток антиколон. боротьби на о-ві, і зрослий на поч. 20 ст. інтерес до афр. культури. На 20 — 30-і pp. припадає творчість поетів Е. Леро, Ж. Грасіана (писав креол. мовою), критика Р. Меніля. Першим значним твором М. л. стала поема «Щоденник повернення в рідний край» Е. Сезера (фрагменти опубл. 1939; повністю вид. 1947), пройнята пафосом захисту й утвердження афр. культури, людської гідності. У прозі такими ж вагомими є романи з нар. побуту «Дяб’ла» (1947) і «Вулиця негритянських халуп» (1950) Ж. Зобеля. Великий вплив на М. л. справили в 50 — 70-і pp. визв. рухи в Лат. Америці та ліквідація колоніалізму в Африці. З’являються твори на істор. тематику і з сучас. життя — романи «Ріка Лезарда» (1958), «Четвертий вік» (1964) і «Трагічна смерть» (1975), поет. збірки «Поле островів» (1953), «Індії: поема про цю й іншу землю» (1966) Е. Гліссана, роман «Світ, який він є» С. Етшара (1967). Розвивається публіцистика — памфлет «Мова про колоніалізм» Е. Сезера (1950), есе «Сонце свідомості» Е. Гліссана (1956), праці Ф. Фанона «Чорна шкіра, білі маски» (1952) та «Гнані і голодні» (1961) і драматургія — «Трагедія короля Кристофа» (1963), драма про П. Лумумбу «Сезон в Конго» (1966) Е. Сезера; п’єси «Пісні, які заклинають смерть у часи Орфеїв» (1968) та «Работорговці» (1978) Д. Букмана. Укр. мовою опубл. окр. поезії Е. Гліссана («Всесвіт», 1985, № 1; перекл. В. Коптілова), оповідання «Буквар» Ж. Зобеля (в кн.: За морями-океанами. К., 1985; перекл. Н. Андріанової), уривок з поеми «Щоденник повернення в рідний край» Е. Сезера (в кн.: Заграва. К., 1989; перекл. М. Москаленка).

Літ.: «Коптілов В. Поезія Едуара Гліссана. «Всесвіт» 1985, № 1.

М. І. Литеинець.


МАРТІНСОН (Martinson) Гаррі Едмунд (6.V 1904, Емсхег, лен Блекінге — 9.VI 1978, Стокгольм) — швед. письменник, член Швед. академії з 1949. Освіту здобув самотужки. Замолоду був моряком. Учасник літ. групи «П’ятеро молодих», що сповідувала принцип примітивізму. Збірки «Природа» (1934), «Пасат» (1945), «Цикади» (1953) написані переважно вільним віршем, навіяні меланхолією. У зб. віршів «Кочівник» (1931), поемі-антиутопії «Аніара» (1956), книжках нарисів «Подорожі без мети» (1932) та «Капе, прощавай» (1933) М. застерігає про загрозу для людства безоглядного тех. прогресу, висловлює утопічну думку про необхідність постійних переселень-переміщень людей, як нібито єдину можливість врятуватися від зла, що його несе сучас. цивілізація. В автобіогр. романах «Кропива цвіте» (1935) та «Шляху життя» (1936) М. повертається до тяжких років свого дитинства. Йому належать також роман «Шлях у Царство Дзвонів» (1948), поет. збірки «Колісниця» (1960), «Вірші про світ і пітьму» (1971) і «Грудки» (1973), драм. твори. Лауреат Нобел. премії (1974).

Тв.: Рос. перекл. — Крапива цветет. М., 1939; Избранное. М., 1984.

Е. А. Жежерун.


МАРТІНШ (Мартінс; Martins) Овідіу (27.VIII 1928, м. Мінделу) — поет, публіцист Кабо-Верде. Навч. у Лісаб. ун-ті. За політ. діяльність, спрямовану проти уряду Португалії, був ув’язнений, через катування втратив слух. Після звільнення емігрував до Нідерландів. 1974 повернувся на батьківщину. Пише португ. і креол. (на португ. основі) мовами. Автор поет. збірок «Ходіння» (1962), «Антивтеча» (1973), «100 поезій» (1975), кн. публіцист. нарисів «Незалежність» (1983). Осн. мотиви творів М. — антиколоніальна боротьба, ліричні та філос. роздуми. Окр. твори М. переклала М. Жердинівська.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Літературна Україна», 1973, 25 грудня; [Вірші]. «Всесвіт», 1974, № 11; Золота ніч. «Всесвіт», 1979, № 6; [Вірші]. В кн.: Поезія. 1980, в. 4. К., 1980; [Вірші]. В кн.: Поезія Африки. К., 1983; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Избранные произведения поэтов Африки. М., 1983.

М. І. Жердинівська.


МАРТОВИЧ Лесь (Олекса Семенович; 12.XI 1871, с. Торговиця, тепер Городенківського р-ну Івано-Франк. обл. — 11.I 1916, с. Погорисько, тепер Жовківського р-ну Львів. обл.; похов. у с. Монастирок того ж р-ну) — укр. письменник і громад.-культур. діяч, доктор права з 1914. Навч. в гімназіях Коломиї (1882 — 90) та Дрогобича (1890 — 92), з 1892 — на юрид. ф-ті Львів. ун-ту (був учасником таємних студ. гуртків), через нестатки залишив навчання, 1909 закін. (екстерном) ун-т. Працював помічником адвоката в містечках Галичини. Брав активну участь у сел. русі, був членом Русько-укр. радикальної партії. Редагував газети «Хлібороб» (1890), «Громадський голос» (з 1898). Літ. діяльність почав 1889 віршами. Перше оповідання — «Нечитальник» — опубл. на кошти В. Стефаника 1889 у Чернівцях. «Мала» проза М. представлена новелами, оповіданнями і нарисами, пройнятими то добродушним гумором, то дошкульною іронією, їдким сарказмом (збірки «Нечитальник», 1900; «Хитрий Панько і інші оповідання», 1903). В них подано картини з життя галиц. села 19 — поч. 20 ст., відображено злигодні бідноти, містечкової інтелігенції (оповідання «Лумера», «Мужицька смерть»), показано прагнення народу до соціальної справедливості, утверджується почуття громадян. обов’язку (оповідання «Хитрий Панько», «Смертельна справа»; обидва заборонені цензурою). Значну увагу письменник приділяв морально-етич. проблемам, змалюванню душевних переживань людей з народу. Одне з найкращих оповідань — «Грішниця» — розкриває багатий внутр. світ сільс. трудівника. Сатир. спрямованість мають твори, в яких викриваються бурж. політ. система і держ. інституції, антинар. характер виборів до австро-угор. парламенту (оповідання «Квіт на п’ятку», «Стрибожий дарунок», «Війт»). Еволюціонуючи до соціально-психол. тематики, М. пише оповідання «Іван Рило», «Народна ноша», де простежує психологію тих селян, які піддаються на підкуп, зраджують інтереси свого стану, перероджуються у визискувачів.

Одним з видатних явищ укр. сатир. прози є повість М. «Забобон» (1910 — 11, опубл. В. Гнатюк). У ній дано широку панораму життя галиц. села 19 — початку 20 ст. з його соціальними суперечностями, моральними колізіями. Засобами сатири та іронії М. показав духовну вбогість частини тогочасної інтелігенції, польс. шляхти. Їхній вузький світ найповніше фокусується в образі гол. героя повісті поповича Славка Матчука, наділеного рисами галиц. Обломова. Представникам клерикального та шляхетсько-панського світу в повісті протистоять образи селян та інтелігентів (студент-агітатор Гриць Потурайчин), які шукають виходу з духовного рабства, прагнуть чесно служити народові, часто обмежуючи свою діяльність культурницькою програмою. Залишилися незакінченими соціально-побут. повість «Село Підойми» (так названа видавцями) і драма «Політична справа», в яких письменник порушив проблеми духовного оновлення села, його політ. активізації напередодні 1-ї світ. війни (обидві опубл. 1943). Під давню істор. пам’ятку стилізовано сатир. памфлет «Винайдений рукопис про Руський край» (1897, опубл. 1954). Чимало з рукописної літературної спадщини М втрачено під час першої світової війни. М. широко використовував у своїй творчості прийоми нар. гумору і сатири, засоби гіперболізації, алегорії, казкові сюжети, наповнюючи їх актуальним змістом. Для індивідуалізації худож. образів уживав діалектизми й макаронізми. «Мартович надзвичайно пильний спостерігач галицького народу, — відзначав І. Франко, — причому він обдарований неабияким гумористичним талантом. Як ніхто інший, уміє він відмітити в житті нашого народу ту іронію фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі, ніж вона є насправді. До того ж його стиль наскрізь оригінальний, легкий і далекий від будь-якого шаблону» (Франко І. Зібр. тв., т. 33. К., 1982, с. 143). Письменник виступав і з публіцист. статтями. Написав правознавчу працю «Реформа подружнього закону» (1906). Твори М. перекладено рос., ест., чес., нім., угор. мовами.

У с. Торговиці 1966 засновано літературно-меморіальний музей (див. Мартовича Леся музей). Архів М. зберіг. в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України.

Тв.: Вибрані твори. [X.], 1926; Повний збірник творів, т. 1. [X.], 1930; Твори, т. 1 — 3. Львів, 1943; Твори. К., 1963; Твори. К., 1976; Забобон. К., 1985; Рос. перекл. — Избранные произведения. М., 1951.

Літ.: Крушельницький А. Лесь Мартович. В кн.: Українська новела. [Коломия], 1910; Гнатюк В. Переднє слово. В кн.: Мартович Лесь. Забобон. Львів, 1917; Свенціцький І. Лесь Мартович. «Літературно-науковий вістник», 1918, кн. 1; Могилянський М. Лесь Мартович. В кн.: Мартович Лесь. Вибрані твори. [X.], 1926; Крижанівський С. Майстер соціальної сатири. В кн.: Мартович Лесь. Вибрані твори. К., 1949; Білецький Ф. М. Лесь Мартович — майстер сатири. «Радянське літературознавство», 1960, № 5; Лесин В. Лесь Мартович. К., 1963; Погребенник Ф. Лесь Мартович. К., 1971; Стефаник В. Перший твір Леся Мартовича. В кн.: Стефаник В. Вибране. Ужгород, 1979; Клиновий Ю. Талант без середовища. В кн.: Клиновий Ю. Моїм синам, моїм приятелям. Торонто, 1981; Кравченко Є. Є. Лесь Мартович. Бібліографічний покажчик. Львів, 1968.

Ф. П. Погребенник.


МАРТОВИЧА ЛЕСЯ МУЗЕЙ — літ.-мемор. музей, відділ Івано-Франк. краєзн. музею. Засн. 1966 у с. Торговиці Городенківського р-ну Івано-Франк. обл., де народився і провів дит. роки Лесь Мартович. До 100-річчя від дня народження письменника 1971 споруджено нове приміщення музею. Експозиція розміщена в п’яти залах. Серед експонатів — документи, фотографії, листи, видання творів Леся Мартовича, праці про нього. Біля музею встановлено погруддя письменника. Неподалік, у батьківській хаті, 1973 відкрито мемор. експозицію.

Літ.: Кубик М. І., Липчук В. Ф. Літературно-меморіальний музей Леся Мартовича у Торговиці. Ужгород, 1977.

М. С. Гайдич.


МАРТОС Сергій Петрович [22.Х (3.XI) 1865, с. Іванівка Лохвицького повіту Полтавської губ. — 4.Х 1911, с. Рунівщина, тепер Полтав. р-ну Полтав. обл.; похов. у с. Войнівка, тепер Чутівського р-ну тієї ж обл.] — укр. письменник. З козац. родини. Його батько — П. І. Мартос власним коштом видав 1840 «Кобзар» Т. Шевченка. М. навчався в Полтав. гімназії (не закінчив). Служив на торг. флоті. Внаслідок тривалої хвороби втратив зір. Друкував власні твори, переважно елегійні вірші, байки, а також переклади з рос. та польс. поезії в журналах «Літературно-науковий вістник», «Рідний край», декламаторі «Розвага», антології «Українська муза». Автор зб. віршів «Дума і пісні сліпого» (1903), зб. прози «Бажання отця диякона» (1906). Поезії позначені ліричністю, мінорним настроєм; сюжети оповідань — з нар. життя. Рукоп. архів М. зберіг. в ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Українська муза. К., 1908.

П. Л. Ротач.


МАРУНИЧ Ольга Іванівна (19.ІХ 1918, с. Могильне, тепер Гайворонського р-ну Кіровогр. обл. — 18.VIII 1965, Київ) — укр. поетеса. Закін. 1940 Київ. пед. ін-т. Була на пед. та журналіст. роботі. Автор зб. «Цвіт на камені» (1959), до якої увійшли епічна поема «Пісня гір» — лірична легенда про кохання та відданість рідній землі. Поезії М. позначені ніжним ліризмом та мелодійсністю. На її вірші створено ряд пісень. Переклала кілька пісень ін. народів.

В. В. Громова.


МАРУНЧАК Михайло Григорович (4.Х 1914, с. Далешове, тепер Городенківського р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. літературознавець та історик, дійсний член НТШ, УВАН у Канаді. Навч. 1936 — 39 у Львів., 1941 — 42 у Карловому та Укр. вільному ун-тах (обидва — в Празі). 1942 — 45 — в’язень фашист. концтаборів (Освенцім, Маутхаузен, Ебензее). З 1948 живе у Вінніпезі (Канада), закін. 1956 Манітоб. ун-т. Президент УВАН (1983 — 89), голова Укр. наук. ради в Канаді (1983 — 86) і Світової ліги укр. політв’язнів (з 1985). Автор праць «Студії до історії українців Канади» (т. 1 — 5, 1964 — 80), «Історія українців Канади» (т. 1 — 2, 1968 — 74), «Українці в Румунії, Чехословаччині, Польщі, Югославії» (1969), «Українські канадці: Історія» (1970, англ. мовою; 2-е вид. 1982), «Українці в СРСР поза границями УРСР» (1974), «Нація у боротьбі за своє існування: 1932 і 1933 в Україні і діаспорі» (1985), «Бібліографічного довідника до історії українців Канади» (1986) та ін. Надрук. монографію «Система німецьких концтаборів і політика винищування в Україні» (1963). Вивчає життя і творчість М. Шашкевича: «Маркіян Шашкевич на тлі доби» (1962), «Маркіян Шашкевич: Бібліографічний покажчик» (1989). Редактор період. зб. «Шашкевичіана» (вид. з 1963) та істор.-літ. серії «Бібліотека Шашкевичіани» та ін. Один із засновників (1961) наук. т-ва «Заповідник Маркіяна Шашкевича» у Вінніпезі (з 1971 — Інститут-заповідник Маркіяна Шашкевича), з 1979 М. його голова. У бібліогр. серії УВАН (№ 22, 1990) опубліковано покажчик «Бібліографія Михайла Г. Марунчака» (укладач В. Жила).

Літ.: Ільницька Л. «За всеукраїнську бібліографію Маркіяна Шашкевича». «Дзвін», 1990, № 8; Зубанич Ф. Літописець колумбів з колиб. «Вісник Академії наук Української РСР», 1991, № 1.

Р. П. Зорівчак.


МАРУСЯ ЧУРАЇВНА, Маруся Чурай — легендарна укр. нар. поетеса й співачка. Див. Чурай М. Г.


МАРФІЄВИЧ Микола Іванович (20.III 1898, с. Іспас, тепер Вижницького р-ну Чернів. обл. — 2.IX 1967, Київ) — укр. письменник, канд. філол. наук з 1947. Закін. 1920 Чернів. учит. семінарію, вчителював у рідному селі. За участь у революц. русі переслідувався рум. окупай, владою, був ув’язнений. 1924 емігрував до Сх. України. Працював викладачем у київ. вузах. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Перші збірки поезій «Між верхами» (1922) і «Квіти» (1923) присвятив боротьбі буковинців за визволення з-під гніту іноз. поневолювачів. Належав до літ. орг-ції «Західна Україна». Окр. книжками вийшли поема «Микола Шугай» (1927), п’єса «Збудуємо Дніпрельстан» (1928), повість «Проти бояр» (1929), збірки поезій «Буковині» (1930), «Черемоше, братку мій» (опубл. 1968) та ін.

Тв.: Добридень, оновлений краю. К., 1974.

Літ.: Погребенник Ф. Микола Марфіевич. «Жовтень», 1958, № 3; Дубина М. «До щастя, до блискучих зір...». «Вітчизна», 1975, № 4.

В. Х. Косян.


МАРХВІЦА (Marchwitza) Ганс (25.VI 1890, с. Шарлей, Верхня Сілезія, тепер пов. Битом, Польща — 17.I 1965, Потсдам) — нім. письменник, член Нім. AM з 1950. Учасник революції 1918 в Німеччині, Рурського повстання 1920. Після встановлення в країні фашист. режиму емігрував до Швейцарії, був бійцем інтербригад під час нац.-революц. війни ісп. народу 1936 — 39, жив у Франції, США; з 1950 працював радником посольства НДР у Чехо-Словаччині. Автор романів про життя і боротьбу робіт. класу — «Штурм Ессена» (1930), «Битва за вугілля» (1931), «Прокатний завод» (1932), трилогія «Кум’яки» (1934), «Повернення Кум’яків» (1952) і «Кум’яки та їхні діти» (1959). М. належать збірки оповідань «Моє начало» і «Серед нас» (обидві — 1950), книги спогадів «Моя юність» (1947), «У Франції» (1949) та «В Америці» (1961). Брав участь у Міжнародній (другій) конференції революційних письменників у Харкові (1930). Свої враження від поїздки по Донбасу виклав у ст. «Гігант Жовтневої революції» (1957). В Україні твори М. виходили нім. мовою: роман «Штурм Ессена» (X. — К., 1932) і зб. оповідань «Янек та інші оповідання» (X. — К., 1934).

Тв.: Рос. перекл. — Штурм Эссена. М. — Л., 1931; Шахтеры. М. — Л., 1933; Кумяки. Л., 1938.

Літ.: История немецкой литературы, т. 5. М., 1976.

Б. П. Бендзар.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.