[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 324-342.]

Попередня     Головна     Наступна





МАШАДУ ДІ АСІС (Machado de Assis) Жоакін Марія (21.VI 1839, Ріо-де-Жанейро — 29.IX 1908, там же) — браз. письменник, критик. Освіту здобув самотужки. Засновник і перший президент Браз. академії л-ри (1896). Дебютував зб. віршів «Кристали» (1864). Ранні романи «Воскресіння» (1872), «Рука і рукавичка» (1874), «Йайа Гарсія» (1878) овіяні романтизмом. Соціально-психол. романом «Посмертні записки Браса Кубаса» (1881) — про деградацію особистості в антагоніст. суспільстві — започаткував крит. реалізм у браз. л-рі. Зародження бурж. відносин і викликані ними соціальні суперечності досліджує в романах «Кінкас Борба» (1891) і «Дон Касмурру» (1899). М. ді А. належать також романи «Ісаак і Яків» (1904), «Записки Айреса» (1908), збірки новел «Історії без дати» (1884), «Різні історії» (1896), «Окремі сторінки» (1899), «Реліквії старого дому» (1906) та ін. У крит. статтях відстоював нац. самобутність браз. культури і л-ри. Згадки про М. ді А. є у віршах укр. поетів («Португальська мова» М. Литвинця та ін.). Окр. твори М. ді А. переклали Г. Кочур, В. Вовк, А. Перепадя.

Тв.: Укр. перекл. — Блудне коло. В кн.: Кочур Г. Друге відлуння. К., 1991; Собака з бляшанкою на хвості. «Всесвіт», 1992, № 5 — 6; Рос. перекл. — Избранные произведения. М., 1989.

М. І. Литвинець.


МАШАРА Михась [Михайло Антонович; 5(18).XI 1902, с. Тоболи, тепер Шарковщинського р-ну Вітеб. обл. — 7.VI 1976, Мінськ] — білорус. письменник, перекладач. Закін. вище поч. уч-ще в м. Глибокому (Вітебська область). Учасник національно-визвольного руху в Західній Білорусі, окупованій бурж. Польщею. Зазнавав арештів, перебував у в’язниці. Після возз’єднання Зх. Білорусі з БРСР був на рад. роботі, згодом працював у пресі. У збірках віршів «Малюнки» (1928), «На сонячний берег!» (1934), «Напровесні» (1935), «З-під стріх солом’яних» (1937), поемах «Весілля» (1933), «Смерть Кастуся Калиновського» (1934), «Мамина розмова» (1936), п’єсах «Ось тут і розумій» (1933), «Легкий хліб» (1936), «Чорт з-під припічка» (1938) показав тяжке життя західнобілорус. селянства, його прагнення до волі. Поет. збірки повоєнних років — «Білорусі» (1944), «Через грози» (1948), «Урочистість» (1952), «Від рідних околиць» (1959), «Моя озерна країна» (1962), «Вірші» (1971). Написав роман-трилогію «Креси борються» (1966), «Сонце за гратами» (1968), «Лукишки» (1970), романи «Ішов двадцятий рік» (1973), «І прийде час...» (1975), в яких широко використав факти з автобіографії. Для дітей видав казки у віршах «Зозульчині сльози» (1961), «Зеленушка і Крекотушка» (1964). Переклав повість «Мертві душі» М. Гоголя, карело-фін. епос «Калевала» та ін. Окр. вірші М. переклав Р. Лубківський.

Тв.: Вибраная лірыка. Мінск, 1945; Выбраныя творы. Мінск, 1958; Укр. перекл. — На ріллі. В кн.: Слов’янське небо. Львів, 1972; Рос. перекл. — Лирика. М., 1947; Шел двадцатый год. М., 1977; Кресы борются. М., 1980; Солнце за решеткой. — Лукишки. М., 1980.

Літ.: Клімковіч М. Міхась Машара. В кн.: Клімковіч М. Літаратурна-крытычныя артыкулы. Мінск, 1962.

П. П. Охріменко.


МАШИНСЬКИЙ Семен Йосипович [2(15).XI 1914, с. Білозір’я, тепер Черкас. р-ну Черкас. обл. — 31.Х 1978, Москва] — рос. літературознавець. Закін. 1934 Дніпроп. ун-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. З 1960 — професор Літ. ін-ту ім. О. М. Горького (Москва). У розвідках про творчість М. Гоголя, В. Бєлінського, М. Чернишевського прагнув поєднувати істор.-літ. і теор. проблеми. Автор монографії про С. Аксакова, редактор і автор коментарів до видань його творів (Зібр. тв., т. 1 — 4, 1955 — 56; Зібр. тв., т. 1 — 5, 1966). М. належать також статті про М. Шолохова, А. Макаренка, К. Федіна, С. Городецького, О. Гончара, з теорії л-ри.

А. М. Дяченко.


«МАЯК» — вид-во. Засн. 1945 в Одесі як обл. книжково-газ. вид-во. З 1959 — обл. книжкове вид-во. Статус респ. вид-ва і теперішню назву одержав 1964. В 1992 у структурі «М.» створено редакції для підготовки і випуску л-ри болг., гагауз. та єврейськими мовами. Випускає мас.-політ., худож., наук.-популярну, вироб., краєзнавчу л-ру, а також видання для туристів. Тут вийшли перші книжки авторів, які згодом стали відомими поетами («Мечі і струни» Є. Бандуренка, 1945, «Рибальське щастя» В. Гетьмана, «Свиня на пасіці» В. Івановича, обидві — 1950), прозаїками («Заради життя» А. Зорич, 1953), літературознавцями («Письменник і життя» Г. В’язовського, 1959) та ін. «М.» разом з вид-вом «Г. Бакалов» (м. Варна, Болгарія) випускає колект. збірники творів укр. та болг. письменників — «Дві хвилі» (1973), «Шипкинська висота» (1976), «Дорогою братерства» (1985), «Вереснева зоря» (1989) тощо.

В. В. Нарушевич.


«МАЯК» — літ.-худож. та наук. журнал. Виходив 1840 — 45 у Петербурзі щомісяця. Редактори-видавці — С. Бурачок (корабельний інженер у відставці; до 1841) і П. Корсаков (цензор). Уміщувалися худож. твори, переклади із зарубіж. л-р, літ.-крит. розвідки, рецензії, статті на істор. теми, а також з механіки, кораблебудування тощо. «М.» приділяв увагу укр. культурі. Надр. поему «Бесталанный» і уривок з драми «Никита Гайдай» Т. Шевченка; вірші «Рідна сторона», «Могила», «Кохання», «До Шевченка» О. Корсуна; оповідання «Перекотиполе», «Купований розум» Г. Квітки-Основ’яненка, а також окр. твори П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки та ін. Опубл. уривок «Бувальщина» із щоденника О. Афанасьєва-Чужбинського, статті А. Метлинського, І. Срезневського з приводу публікації «Зауваження про свята у малоросіян» К. Сементовського; рецензії П. Корсакова — на «Кобзар» Т. Шевченка (1840), К. Сементовського — на трагедію «Переяславська ніч» М. Костомарова та поему «Гайдамаки» Т. Шевченка, М. Тихорського — на укр. альманахи «Молодикъ» і «Сніп».

Літ.: «Маяк». В кн.: История русской журналистики XVIII — XIX веков. М., 1963.

В. Г. Пугач.


«МАЯК» — газета. Виходила з 20 грудня 1912 по 25 липня 1914 у Києві щотижня. Редакторвидавець — З. Шевченко. Крім публіцист. та інформ. матеріалів, уміщував поезії (П. Тичини, О. Слісаренка, Г. Чупринки, М. Годованця та ін.), оповідання (Клима Поліщука, А. Кащенка, Л. Яновської, Г. Якименка та ін.), фольклор. твори, переклади (переважно з польс. л-ри), статті про мист-во, рецензії тощо.

Р. І. Доценко.


«МАЯК» — альманах Одес. орг-ції СПУ. Засн. 1959 (мав замінити альм. «Літературна Одеса»). Вийшла лише одна книжка — за ред. Є. Бандуренка. Вміщено повість «Онука» І. Мавроді, вірші В. Домріна, Є. Бандуренка, В. Гетьмана, В. Мороза, І. Невєрова, І. Рядченка, С. Стриженюка, публіцист. матеріали І. Гайдаєнка і В. Лясковського, спогади «Довженко в Каховці» Ю. Сагайдака.

Г. Д. Зленко.


МАЯКОВСЬКИЙ Володимир Володимирович [7(19). VII 1893, с. Багдаді, тепер місто Багдаді, Грузія — 14.IV 1930, Москва] — рос. поет. З укр. родини. Навч. у гімназіях Кутаїсі (з 1902) та Москви (з 1906), Моск. уч-щі живопису, скульптури та архітектури (1911 — 14). Брав участь у революц. русі, тричі був заарештований (1908 та двічі — 1909). 1919 — 22 співробітничав в «Окнах РОСТА» (потреба у масовій агітац. діяльності знайшла вияв у худож. та поет. роботі над плакатами), очолював літ. групу «ЛЕФ» (1923 — 25), журнали «ЛЕФ» (1923 — 25) та «Новый ЛЕФ» (1927 — 28). Вважається, що складні обставини творчого й особистого життя привели М. до самогубства. Перші вірші опубл. 1912 у футурист. альм. «Ляпас суспільному смакові». Футурист. настанови, зокрема нігілізм у ставленні до класич. спадщини та експериментаторство у формі продемонстрував у ранніх віршах «Ніч», «Ранок», «Вуличне», «З вулиці у вулицю»; меншою мірою — в соціально значимих, спрямованих проти бурж. відносин і моралі трагедії «Володимир Маяковський» (пост. 1913), поемах «Хмарина в штанах» (1914 — 15), «Флейтахребет» (1915), «Людина» (1916 — 17), «Війна і мир» (окр. вид. — 1917). З футурист. позицій написав і програмні статті «Театр, кінематограф, футуризм», «Живопис сьогоднішнього дня», «Два Чехови», «Росія. Мистецтво. Ми», «Про різних Маяковських» та ін. (1913 — 15). Події 1-ї світ. війни і революц. 1917 стали для М. поворотними, започаткували зміну його ідейно-естет. поглядів. Відіграло тут свою роль захоплення поезією О. Блока, творчістю «сатириконців» (А. Аверченка, Саші Чорного), зближення з М. Горьким. У наступних творах поступово зникають формаліст. вправи, футурист. бравада; на перший план виступає тема революц. оновлення світу. У вірш. деклараціях («Наказах по армії мистецтв») і публічних виступах М. обстоює думку щодо принципово нової природи пролет. мистецтва — масового, зосереджуваного «...не в мертвих храмах-музеях, а повсюди: на вулицях, у трамваях, на фабриках, у майстернях і в робітничих квартирах» (Маяковский В. Полн. собр. соч., т. 12. М., 1959, с. 451). М. прагне дати народові марш, агіт. вірш і вірш-плакат, масове драм. дійство-містерію («Наш марш», «Лівий марш», «Ода революції», 1918, «Містерія-буф», 1918, 2-а ред. — 1921). Голос поета виповнюється пафосом життєствердження, переконаністю нар. трибуна. У віршах «Радіти рано», «Тій стороні», «Наказ № 2 армії мистецтв» (1918 — 21), поемі «150000 000» (1919 — 20) М. протиставляє класич. спадщині «ліве» мистецтво. У творчості М. 20-х pp. переважають різноманітні жанр. форми сатири, політ., агіт. вірша, які він нерідко піднімав до високого худож. рівня. Колоритні образи комедій «Клоп» (1928), «Баня» (1929), шаржовані типи бюрократів, підлабузників, хабарників, демагогів у численних сатир. віршах («Прозасідалися», 1922, та ін.) не втратили і донині викривальної сили. У зб. віршів «Іспанія. Океан. Гавана. Мексика. Америка» (1926), нарисах «Моє відкриття Америки» (1926), написаних під враженням поїздок за кордон, показав суперечності бурж. цивілізації. Переборюючи «лівизну», орієнтацію на злободенну політичну документалістику, М. створює справді новаторську поезію — ліричні вірші «Сергію Єсеніну», «Товаришеві Нетте, пароплаву і людині» (обидва — 1926), «Розмова з товаришем Леніним» (1929), лірич. поеми «Володимир Ілліч Ленін» (1924), «Добре!» (1927), «На весь голос» (1930). Автор кіносценаріїв («Не для грошей народився», «Панночка і хуліган», обидва — 1918), кн. «Радянська азбука» (1919), статей з питань л-ри («Як робити вірші», 1926), мист-ва. Писав також вірші для дітей («Що таке добре і що таке погано?», 1925, та ін.).

Захоплення гаслами світової революції, диктатури пролетаріату часом набувало у письменника фанатичного характеру, об’єктивно слугувало тоталітарній системі, культові особи (поема «IV Інтернаціонал», 1922; вірші «Додому!», 1925; «Лист письменника Володимира Володимировича Маяковського письменнику Олексію Максимовичу Горькому», 1926; вірші проти патріарха Тихона, віршовані відгуки на політ. процеси та«ін.). М. не користується канонічними вірш. розмірами, у вільному акцентному вірші «драбинкою» відкриває незнані можливості, де традиц. рівномірні чергування наголошених і ненаголошених складів, наспівність поступаються гучноголоссю оратор. мови («вигуку — замість наспіву»). Цей вірш давав змогу оновити словник, розширити розмовні інтонації, вмістив усе нове, що несла з собою епоха революц. ломки. Спадщині М. нашкодила атмосфера захвалювання, прикрашування, що склалася у «маяковськознавстві» після відомої резолюції Сталіна («...був і залишається найкращим... недооцінка його творчості - - злочин»). 1912 — 14 М. тричі відвідав Україну, а з 1924 приїздив щороку; виступав у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Полтаві, Житомирі та ін. містах, у Криму, оспівав столицю республіки (вірш «Київ», 1924). У вірші «Борг Україні» (1926) закликав росіян шанобливо ставитися до українців, вивчити їхню мову — «величаву і просту». Присвятив Україні теплі рядки у віршах «Нашому юнацтву» (1927), «Три тисячі і три сестри» (1928) та ін. М. Бажан образно говорив про те, що, і не розміщуючи рядків «драбинкою М.», поети піднімались цією драбинкою до того відчуття слова, лексики, образу, епітетів, до того строю почуттів і пристрастей, якими горів М. («Правда», 1940, 14 квітня). Для Всеукр. фотокіноуправління М. написав 8 сценаріїв, за двома з яких («Троє», «Декабрюхов та Октябрюхов», обидва — 1928) поставлено фільми. П’єси М. ідуть на укр. сцені. Укр. письменники присвятили М. ряд творів. Окр. твори М. переклали П. Тичина, М. Бажан, Ю. Яновський, Л. Первомайський, Остап Вишня, М. Терещенко, П. Воронько, С. Голованівський, Є. Дроб’язко, Р. Лубківський та ін.

Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 12. М., 1934 — 38; Полное собрание сочинений, т. 1 — 12. М., 1939 — 49; Полное собрание сочинений, т. 1 — 13. М., 1955 — 61; Укр. перекл. — Вибране. К., 1936; Вибране. К., 1949; Вибрані твори, т. 1 — 3. К., 1953; На весь голос. К., 1969; Поезії. К., 1973; Борг Україні. В кн.: Слов’янська ліра. К., 1983.

Літ.: Тростянецький А. Маяковський і українська радянська поезія. К., 1952; Маяковський і Україна. К., 1958; Вишеславський Л. Маяковський серед нас. К., 1960; В. Маяковский в воспоминаниях современников. М., 1963; Луначарский А. Вл. Маяковский — новатор. В кн.: Луначарский А. Собрание сочинений, т. 2. М., 1964; Метченко А. Маяковский. М., 1964; Маяковская Л. В. О Владимире Маяковском. Из воспоминаний сестры. М., 1965; Харджиев Н., Тренин В. Поэтическая культура Маяковского. М., 1970; Левченко М. Живий серед живих. К., 1973; Перцов В. Маяковский. Жизнь и творчество, т. 1 — 3. М., 1976; Никольская Л. Н. Человек и время в художественной концепции Маяковского. Львов, 1983; Гончаров Б. Поэтика Маяковского. М., 1983; Бебутов Г. В.. Маяковский встречает век двадцать первый. Статьи. Воспоминания. Тбилиси, 1984; Черемин Р. В. В. Маяковский в литературной критике. 1917 — 1925. Л., 1985; Катанян В. Маяковский. М., 1985; Маяковский и современность. М., 1985; Маяковская А. А. Детство и юность Владимира Маяковского. Из воспоминаний матери. М., 1986; Свербилова Т. Комедии В. В. Маяковского и современная советская драматургия. К., 1987; Карабчиевский Ю. Воскресение Маяковского. М., 1990; Вортман С., Нагорська В. Маяковський і Україна. Короткий анотований бібліографічний покажчик. Одеса, 1955; Зубов Ю. В. В. Маяковский. Краткий рекомендательный указатель литературы. М., 1955; Русские советские писатели. Поэты. Биобиблиографический указатель, т. 14, ч. 1, М., 1991.

А. В. Кулінич.


МДІВАНІ Георгій Давидович [13(26).IX 1905, с. Багдаді, тепер місто Багдаді — 10.X 1981, Тбілісі] — груз. драматург і кіносценарист, засл. діяч мист-в Грузії з 1961. Навч. 1924 — 26 у Тбіліс. ун-ті. Учасник Вел. Вітчизн. війни. З 1936 жив у Москві. Писав груз. і рос. мовами. Трагедія «Альказар» (пост. 1936) присвячена тогочасним революц. подіям в Іспанії. Драмою «Батальйон іде на Захід» (1941) розпочав цикл п’єс про героїч. подвиг народу у Вел. Вітчизн. війні («Небо Москви», «Партизани», обидві — 1943, та ін.). Інші драм. твори — «Заповіт» (1939), «Багратіон» (1944), «Хто винен» (1949), «Нові часи» (1952), «Тривожна ніч» (1956), «День народження Терези» (1961), «Украдено консула» (1963), «Велика мама» (1971), «Лілео» (1977) та ін. З 1929 працював і в галузі кінодраматургії. Автор сценаріїв кінофільмів «Солдат Іван Бровкін» (1955), «Іван Бровкін на цілині» (1959), «Хевсурська балада» (1966) та ін. Окр. твори М. переклали О. Ільченко, В. Гончар, Н. ГордієнкоАндріанова, Ю. Мокрієв. П’єси М. («Альказар», «День народження Терези» та ін.) йшли в багатьох театрах України.

Тв.: Укр. перекл. — Люди доброї волі. К., 1951; Нові часи. К., 1953; День народження Терези. В кн.: Наш сучасник. К., 1963; Велика мама. К., 1971; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1982 — 84; Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1974.

Літ.: Зубков Ю. Георгий Мдивани. В кн.: Мдивани Г. Д. Собрание сочинений, т. 1. М., 1982.

Л. І. Барабан.


МЕАНО (Меапо) Чезаре (22.XII 1899, Турін — 1957, Палермо) — італ. письменник і перекладач. Автор романів «Ця бідна Аріанна» (1932, укр. перекл. під назвою «Серця на грані») і «Кінець пригоди» (1935), низки лірич. оповідань (зб. «Дослідження душі», 1935), комедій («Пригоди Дон Кіхота», 1937, та ін.), лібрето опер. Спільно з Младою Липовецькою 1926 переклав і уклав кн. «Вибрана лірика з „Кобзаря“» (увійшло 38 поезій Т. Шевченка; книжка не побачила світу; окремі переклади опубл. у періодичних виданнях).

Тв.: Укр. перекл. — Серця на грані. Львів, 1938.

Літ.: Гординський Я. Україна й Італія. Огляд взаємин до 1914 p. В кн.: Збірник заходознавства, в. 2. Х. — К., 1930; Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті, т. 3. К., 1988.

І. В. Корунець.


МЕГЕЛА Іван Петрович (30.V 1946, с. Малий Березний, тепер Великоберезнянського р-ну Закарп. обл.) — укр. літературознавець, критик, перекладач, канд. філол. наук з 1975. Закін. 1969 Ужгор. ун-т. З 1972 — в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України, з 1992 — зав. кафедрою філології Київ. ін-ту театр. мистецтва. Праці з укр.-угор. літ. зв’язків («Пролетарська співдружність. До історії радянсько-угорських літературних зв’язків 20 — 30-х pp.», 1978; «Українська література в Угорщині», 1980; «Угорська література на Україні», 1985; «Українсько-угорські літературні зв’язки», 1987), з історії угор. л-ри («Романи Ласла Немета», 1977; «Реалізм Жигмонда Моріца», 1985; «Угорська культура Просвітництва», 1988). Один з упорядників видання «Листи до Марка Вовчка» (т. 1 — 2, 1979). Перекладає твори угор. (Е. Аді, А. Гідаша, Ф. Мора, А. Йожефа, Б. Іллеша, І. Добозі, Д. Ійєша, Ж. Моріца, А. Гьонца та ін.), чес. (В. Гавела), нім. письменників. Брав участь у підготовці антологій угор. л-ри («Угорське оповідання», 1976; «Хвиля Балатону. Антологія молодої поезії Угорщини», 1983) в укр. перекладі.

Літ.: Бобинець С., Зимомря М. Віхи пролетарської співдружності. «Вітчизна», 1980, № 4; Зимомря М. Вагоме дослідження. «Всесвіт», 1986, № 12.

М. І. Зимомря.


МЕГЕЛИК Дмитро Тихонович (9.XI 1924, с. Шилівка, тепер Решетилівського р-ну Полтав. обл. — 9.VIII 1985, Київ) — укр. поет. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Мав середню освіту. Працював у пресі. Автор збірок «Сонце над Поліссям» (1953), «Засвистали козаченьки» (1959), «Закохані вітри» (1969), «Степові орли» (1973), «Спокійне полум’я» (1976), «Де шумлять тополі» (1979) та ін. Ряд збірок адресовано юним читачам: «Рушничок» (1963), «Голубок» (1967), «Зелений дім» (1969), «Калинка» (1971), «Розмова з перепілкою» (1976), «Журавка» (1984), «Вітер життя» (1985). Поет розповідає про тяжкі роки війни, порушує важливі морально-етичні питання, поетизує світ дитинства, красу укр. природи. Написав кілька п’єс — «У Білій Криниці» (1955), «Кити ідуть на дно» (1957) та ін.

Літ.: Моргаєнко П. Нова збірка — крок вперед. «Літературна газета», 1960, 16 серпня; Кузьменко О. Краса зернистого колоса. «Друг читача», 1980, 23 жовтня; Володін Б. Дмитрові Метелику — 60. «Літературна Україна», 1984, 15 листопада.

А. М. Дяченко.


МЕГ’Ю (Mayhew) Огастес Септімус (1826, Лондон — 25.XII 1875, там же) — англ. письменник. Майстерно відтворив разючі соціальні контрасти бурж. суспільства — повісті «Найгірше лихо в житті. Пригоди леді в пошуках доброго слуги», «Добрий геній, що перетворив все у золото...» (обидві — 1847), «Образ його батька, або З одним хлопцем більше клопоту, ніж з десятком дівчат» (1848, всі три твори — в співавт. з братом Г. Мег’ю); повісті «Кітті Лемер, або Темна сторінка у житті Лондона» (1855), «Найкраща дівчина в Блумсбері» (1861), трилогія «Обличчя замість достатків» (1865). В основі роману М. «Викладений золотом» (1858) — історія життя сироти, що народився в тюрмі. Цьому твору значною мірою присвячена розвідка «Похмурі малюнки» («Отечественные записки», 1869, № 1 — 2), в якій крит. розгляд чергується з перекладами окр. уривків. Літературознавці, зокрема Є. Брандіс, вважають, що автором розвідки є Марко Вовчок. Укр. письменниця переклала рос. мовою повість «Найкраща дівчина в Блумсбері» та роман «Викладений золотом» (разом з Н. О. Білозерською).

Тв.: Рос. перекл. — Блумсберийская красавица. «Отечественные записки», 1868, № 12; Мощеное золотом. «Отечественные записки», 1870, № 1, 5 — 12; 1871, № 1, 3, 4.

Літ.: Брандіс Є. Марко Вовчок і Джеймс Грінвуд. «Всесвіт», 1967, № 3; Лобач-Жученко Б. Б., Брандіс Є. П. Перекладацька діяльність Марка Вовчка. В кн.: Марко Вовчок. Статті і дослідження. К., 1985.

Р. П. Зорівчак.


МЕДВЕДЕНКО Андрій Юхимович (22.II 1951, шахта № 64 Богородицького р-ну Тул. обл.) — рос. поет. Закін. 1971 Харків. мед. технікум, 1982 — Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Живе в Україні. Працював на Волгогр. тракторному з-ді та шахтах Донбасу. Автор збірок віршів «Вугілля і вишні» (1977), «Тюльпани біля териконів» (1980), «Жива міць» (1982), «Полин голубий» (1985), «Анастасія» (1989), «Стук у вікно» (1990), до яких ввійшли також поеми «Оповідь про Булавінський бунт», «Бояриня Морозова», «Начдив летючий» та ін. Осн. теми — праця шахтарів, події громадян. та Вел. Вітчизн. воєн, любов і материнство. Окр. вірші М. перекладено укр., груз. та болг. мовами.

Літ.: Вышеславский Л. Начало сделано. В кн.: Медведенко А. Уголь и вишни. Донецк, 1977; Бишарев О. Новая книга. «Радуга», 1983, № 10.

О. Л. Бішарєв.


МЕДВЕДЄВ Дмитро Миколайович [10(22).VIII 1898, м. Бєжиця, тепер у складі м. Брянська — 14.XII 1954, Москва] — рос. письменник, Герой Рад. Союзу (1944). Учасник громадян. війни в Україні. З 1920 — в органах НКВС. Під час Вел. Вітчизн. війни був командиром партиз. загону, що діяв, зокрема, на тер. Рівн. і Львів. областей. Автор повістей «Це було під Ровно» (1948, перероб. і доп. вид. — «Сильні духом», 1951), «Загін іде на Захід» (1948) — про подвиги партизанів. Повість «На берегах Південного Бугу» (незакін., завершена А. Гребнєвим, опубл. 1957) — про антифашист. боротьбу вінн. підпільників. П’єса «Сильні духом» (разом з А. Гребнєвим) йшла в багатьох театрах країни. Окр. твори М. переклали В. Валігура, Б. Силін, А. Дімаров, П. Ящук.

Тв.: Укр. перекл. — На берегах Південного Бугу. К., 1959; Сильні духом. К., 1975.

Літ.: Цессарский А. Жизнь Дмитрия Медведева. М., 1969; Барвинников М. Ходили мы походами... Записки партизана. «Донбас», 1977, № 5; Гладков Т. Остаюсь чекистом! М., 1989.

В. П. Замковий.


МЕДВЕДЄВ Симеон Агафоникович (у чернецтві — Сильвестр; 27.I 1641, Курськ — 11.II 1691, Москва) — рос. громад. і церк. діяч, письменник, просвітитель. Навч. 1665 — 68 в лат. школі Симеона Полоцького для піддячих (Москва). 1675 прийняв чернецтво. 1678 — 89 — «справщик» (редактор) друкарні (Печатного двора) у Кремлі (Москва). 1691 за наказом Петра I страчений як прибічник царівни Софії. Обстоював західну орієнтацію в розвитку рос. культури. Брав участь у складанні проекту Слов’яно-греко-лат. академії, статуту ун-ту, який М. разом з Симеоном Полоцьким мав намір організувати у Москві на зразок Київ. академії. Один з перших представників бароко в рос. л-рі. Писав церк. твори і силабічні вірші. Автор повісті про стрілецький бунт 1682 — «Споглядання коротке...». М. вважають автором першої в Росії бібліогр. праці «Зміст книг, хто їх уклав». Підтримував зв’язки з Димитрієм Тупталом та ін. діячами укр. культури.

Тв.: Оглавление книг, кто их сложил. М., 1846; Созерцание краткое лет 7190 — 92. К., 1895; Приветство брачное. «Записки Харьковского уииверситета», 1912, № 3; [Вірші]. В кн.: Вирши. Силлабическая поэзия XVII — XVIII веков. Л., 1935.

Літ.: Ундольский В. Сильвестр Медведев, отец славянорусской библиографии. В кн.: Чтения в обществе истории и древностей российских при Московском университете, кн. 3. М., 1846; Козловский И. Сильвестр Медведев. К., 1895; Прозоровский А. Сильвестр Медведев, его жизнь и деятельность. М., 1896; Еремин И. П. Сильвестр Медведев. В кн.: История русской литературы, т. 2. М. — Л., 1948; Гудзий Н. История древней русской литературы. М., 1966.

І. І. Доценко.


МЕДВЕДЄВ Юрій Борисович (6.XII 1929, Харків) — укр. бібліограф, засл. працівник культури України з 1982. Закін. 1952 Харків. бібліот. ін-т. Працював 1952 — 90 у Книжковій палаті України ім. Івана Федорова. Автор «Бібліографічного покажчика творів О. Т. Гончара» (1979), співавтор бібліогр. покажчиків «Українська рад. література між III і IV з’їздами письменників» (1959), статистич. довідника «Преса Української РСР. 1917 — 1966» (1967), щорічників «Українська РСР у виданнях республік Радянського Союзу і країн соціалістичної співдружності» (1967 — 71) та ін. Опублікував статті «Видання творів Марка Вовчка» (1958), «Міцніючі зв’язки. Узбецька література на Україні» (1957), «Казахська література на Україні» (1958), ряд книгозн. розвідок.

Ф. К. Сарана.


МЕДВЕДИК Петро Костьович (22.Х 1925, с. Жабиня, тепер Зборівського р-ну Терноп. обл.) — укр. літературознавець, фольклорист, бібліограф. Закін. 1952 Львів. ун-т. Учителював на Тернопільщині. Автор посібника «Використання краєзнавчого матеріалу при аналізі художніх творів у 8 — 10 класах» (1958), книжок «Літературна карта Тернопільщини» (1959), «Іван Франко і літературна Тернопільщина» (1963), ряду статей з літературного краєзнавства, сценічної історії п’єс і з фольклористики. Опублікував збірку нарисів «Шляхами Івана Франка на Україні» (1982, у співавт.). Зібрав і видав спогади про І. Франка, В. Стефаника, О. Кобилянську, С. Васильченка, Ю. Опільського, В. Гжицького та ін. Упорядник фольклор. збірників «Пісні Тернопільщини» (1989, разом з С. Стельмащуком), «Легенди та перекази Поділля» і «Народні пісні з села С. Крушельницької» (обидва — 1992); записав і надр. немало нар. пісень, оповідань та легенд у томах серії «Українська народна творчість» (1967 — 91). М. належать розвідки «Фольклористична діяльність О. Роздольського» (1963), «В. Стефаник і Тернопільщина» (1971) та ін. Один з укладачів бібліогр. покажчиків «Денис Січинський» (1966), «Катерина Рубчакова» (1981), «Соломія Крушельницька» (1983). Лауреат респ. премії ім. П. П. Чубинського (1992).

Літ.: Чорнописький М. Г. Збирач народних перлин. «Народна творчість та етнографія», 1985, № 6; Мороз М. Перший лауреат премії В. М. Гнатюка. «Дзвін», 1990, № 9.

П. Г. Баб’як.


МЕДВІДСЬКИЙ Богдан Костянтинович (14.IX 1936, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ) — укр. філолог, фольклорист, етнограф у Канаді, доктор філософії з 1977, професор з 1991. Закін. 1963 Оттавський ун-т. 1965 — 69 працював на ф-ті слов’ян. мов і л-р Торонт. ун-ту, 1969 — 71 — в Карлтонському ун-ті (Оттава), з 1971 — професор Альберт. ун-ту. Член асоціації канад. фольклористів, Канад. асоціації славістів, Амер. фольклорного т-ва, Асоціації канад. етнічних досліджень, НТШ в Канаді та ін. Досліджував мову новел В. Стефаника (докт. дисертація). Вивчає фольклор, етнографію і нар. мист-во українців Канади. Співавтор ряду англомовних праць — «Хрестоматія з українського фольклору: Фольклорні оповіді і короткі усні оповідки» (1979), «Пісні мого народу» (1991) та ін.

Тв.: Збирання і вивчення українського фольклору в Канаді. «Народна творчість та етнографія», 1991, № 2.

М. О. Мороз.


МЕДВІДЬ Вячеслав Григорович (23.II 1951, с. Кодня Житом. району Житом. обл.) — укр. письменник, перекладач. Закін. 1972 Київ. ін-т культури. Працював у бібліотеках, вид-ві «Дніпро». Автор зб. оповідань «Розмова» (1981), романів «Заманка» (1984), «Таємне сватання» (1987) і «Збирачі каміння» (1989), низки літературозн. та культурологічних есе. М. змальовує побут, звичаї, родові та родинні стосунки поліщуків. Його твори позначені увагою до внутр. світу людини, її реакції на події та явища життя. Переклав з рос. мови романи «Різьблені віконниці» Б. Можаєва (1989), «Фараон Ехнатон» і «Сулла» Г. Гуліа (обидва — 1991). Окр. оповідання М. перекладено рос., лит., казах., ісп. та ін. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Тайное сватанье. М., 1990.

Літ.: Добрянський В. Чутливою рукою. «Вітчизна», 1982, № 6; Кореневич Л. Куди веде місток з дитинства. «Вітчизна», 1985, № 12; Михайлин І. Порятунок од самотності? «Літературна Україна», 1990, 27 грудня.

Г. О. Бандура.


МЕДЕНЦІЙ Дмитро Іванович (7.XI 1926, с. Іванівці, тепер Мукачівського р-ну Закарп. обл.) — укр. перекладач. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1954 Ужгор. ун-т. Учителював. Переклав з угор. мови роман «Панський суд» Ш. Гергея (1965, разом з І. Чендеєм), оповідання «Серце матері» Б. Іллеша (1985), «Картина» А. Габора (1986), оповідання «Злива» І. Добозі (1977), ряд віршів М. Фюзеші; з серболуж. — повість «...А ваші діти будуть сиротами» П. Фелкела (1971), повість-казку «Мандри котика Мікоша» Ю. Брезана (1974), зб. нар. казок «Лучинний П’єтр» (1973); з чес. — нариси «Ті, про кого тут раніше не чули» (1969), «Село одинадцятого століття», «Тяжка справа Анці Буркало» (обидва — 1982) І. Ольбрахта, «Енціани з Попа Івана» С. К. Неймана (1986), окр. поезії К. Оутрата, Й. Рибака, Я. Скали.

В. С. Поп.


МЕДИНСЬКИЙ (справж. прізв. — Покровський) Григорій Олександрович [30.I(11.II) 1899, м. Козельськ, тепер Калузької обл. — 19.II 1984, Москва] — рос. письменник. Романи «Самбуд» (1930), «Мар’я» (ч. 1 — 2, 1946 — 49; Держ. премія СРСР, 1950) — про долю рос. селянства. Роман «Честь» (1959), повісті «Дев’ятий „А“» (1939), «Повість про юність» (1954), «Щастя у твоїх руках». (1963, у співавт.), публіцист. твори (книжки «Важка книга», 1964; «Розмова всерйоз», 1977), статті (зб. «Шляхи і пошуки», 1970) порушують питання морального виховання молоді. Залишив кн. спогадів «Щаблі життя» (1981). Окр. твори М. переклали Д. Прикордонний, С. Ковганюк, М. Видиш.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1981; Укр. перекл. — Мар’я. К., 1954; Честь. К., 1962; Щастя у твоїх руках. К., 1965 [у співавт.]; Шляхи і пошуки. К., 1974.

Літ.: Макаренко А. С. Г. О. Мединський. «Бубонці». В кн.: Макаренко А. С. Твори, т. 7. К., 1955.

Г. В. Ляшенко.


МЕДИТАЦІЯ (від лат. meditatio — розмірковування) — вірш-роздум, що характеризується поглибленою зосередженістю на внутр. світі людини, її ролі і призначенні на землі. Особливо широко вживаний у давній візант. і середньовіч. ісп. поезії. Як поет. жанр М. осмислена після появи «Елегії, написаної на сільському цвинтарі» англ. поета Т. Грея (1751). Відомими авторами медит. елегій були англ. поети 18 Ст. У. Шенстон, Е. Юнг, Р. Блер. З 19 ст. М. розвивається й у формах послання та епітафії (зб. «Поетичні роздуми», 1820, і «Нові поетичні роздуми», 1823, А. Ламартіна). Пізніше жанрова означеність поступово розмивається, і М. сприймається переважно як домінуюча стильова тональність вірша. В сучас. теорії л-ри філос. і медит. лірика чітко не розмежовуються. Якщо окр. дослідники (Е. Ботезату) говорять про медит.-філос. поезію, то інші (В. Дауйотіте-Пакерене) філос. лірику відокремлюють від М. Дослідник медит. лірики Т. Шевченка В. Мовчанюк вважає поняття «медитація» значно ширшим за філос. лірику, тобто жанрово-стильовим, а не жанрово-тематичним. Поетична М. властива творчості В. Самійленка, М. Вороного, «неокласиків», Л. Первомайського, В. Мисика, М. Бажана, П. Мовчана, О. Забужко та ін.

Літ.: Мовчанюк В. Медитативна лірика Шевченка періоду заслання. «Радянське літературознавство», 1986, № 11.

Е. С. Соловей.


МЕДІЄВІСТИКА (від лат. Medii aevi — Середні віки). 1) В широкому розумінні — галузь істор. науки, що вивчає епоху Середньовіччя, передусім у Європі. 2) В історії літератури — галузь, предметом якої є середньовічне письменство. В укр. літературознавстві термін «медієвістика» застосовують як синонім давнього укр. письменства — л-ри Київ. Русі, л-ри 14 — 15 ст., окр. ренесансні тенденції та бароко в л-рі 16 — 18 ст. (як етап розвитку мист-ва слова на переході від Серед. віків до Нового часу).


МЕДІЧІ (Medici) Лоренцо (січень 1449, Флоренція - - 8.IV 1492, там же) — італ. держ. діяч і поет. З відомого роду Медічі. Одержав всебічну гуманітарну освіту. 1469 — 92 був фактично необмеженим правителем Флоренції, яка досягла у той час високого екон. і культур. розвитку. Сприяв поетам, що писали нар. мовою, допомагав художникам, сам брав активну участь у творенні флорент. культури т. з. Високого Відродження (за все це прозваний Пишним). Писав вірші, поеми на пасторальну і міфол. тематику, найвизначніші з них: поема в октавах «Ліси кохання» (вид. 1515), еклоги в терцинах «Аполлон і Пан», «Корінто», де мрія про ідил. світ протиставлена реальній дійсності. Деякі поеми («Соколине полювання», вид. 1799; «Бенкет, або П’яниці», вид. 1568; «Ненча з Барберіно», 1533) написано під впливом нар. поезії, вони досить правдиво відображають тогочас. життя. Характер простих людей Флоренції яскраво змальовано в танцювальних і карнавальних піснях М. («Тріумф Вакха й Аріадни», 1490, тощо). Писав і на реліг. тематику [поеми «Релігійні капітули», «Духовні наспіви», містерія «Священна вистава про св. Іоанна і Павла» (1491) та ін.]. Мав відчутний вплив на італ. л-ру 2-ї пол. 15 ст.

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Хрестоматия по зарубежной литературе. Эпоха Возрождения, т. 1. М., 1959.

Літ.: История зарубежной литературы. Раннєє средневековье и Возрождение. М., 1959; Де Санктис Ф. История итальянской литературы, т. 1. М., 1963.

І. В. Корунець.


МЕДУНИЦЯ Михайло Михайлович (24.V 1938, с. Стара Оржиця Згурівського р-ну Київ. обл.) — укр. письменник. Закін. 1961 Київ. ун-т. Працював у редакціях газет і журналів, з 1981 — відп. секретар журн. «Український театр». Автор збірок повістей і оповідань «Журавлине перо» (1969), «Листи одної адресатки» (1973), «Чистовід» (1982), «Збудуй свій корабель» (1985), «Зелена Оржиця» (1986), «Сповідь перед матір’ю» (1988), «Про що розмовляють закохані» (1990). Повість «Щоб жито родило» (1976) — про становлення творчої індивідуальності Панаса Мирного. М. належать збірки нарисів «Ще один день» (1963), «На сільських дорогах» (1967), докум. повість «Людям на добро» (1976), роман «Брати і побратими» (1990). Упорядник кількох репертуарних збірників для драм. театрів.

Літ.: Степанов Ф. Сходи добра. «Друг читача», 1986, 6 листопада; Мельниченко Н. Діалог поколінь. «Друг читача», 1991, 6 лютого.

В. В. Громова.


МЕДУЩЕНКО-КРИВЕНКО Олена Володимирівна (11.IX 1927, Київ) — укр. перекладачка, засл. діяч культури Польщі з 1976. Закін. 1951 Київ. ун-т. Перекладає переважно з польс. мови — романи «Честь і слава» Я. Івашкевича (т. 2, 1966), «Перепливеш річку» Ю. Кавальця (1975), «Чужоземка», «Трістан 1946» М. Кунцевич (обидва — 1989); повісті «Відьма» Е. Ожешко (1952), «Вухо від оселедця» (1971) і «Голова на транзисторах» (1975) Г. Ожоговської, «Космічна таємниця Лютого» А. Мінковського (1978), «Шлях через гори» А. Багдая (1979), «Викрадення в Тютюрлістані» В. Жукровського (1986); збірки «Новели» Я. Івашкевича (1974), «Сучасна польська повість» (1977), збірки оповідань «Про звірят» Я. Грабовського (1963), «Дике зілля» М. Домбровської (1988, разом з Є. Концевичем), окр. оповідання Б. Пруса. Перекладає також з рос. мови («Дядечків сон» Ф. Достоєвського, 1956, та ін.).

Літ.: Ковганюк С. Майстерність бути непомітним. «Друг читача», 1975, 11 вересня.

Ю. М. Щербак.


МЕЖЕЛАЙТІС Едуардас (3.X 1919, с. Карейвішкяй, тепер Пакруойського р-ну, Литва) — лит. поет, перекладач, нар. поет Литви з 1974, Герой Соц. Праці з 1974. Навч. у Каунас, (з 1939) та Вільнюс. ун-тах. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Перша книжка — зб. віршів «Лірика» — вийшла 1943 у Москві. У центрі збірок «Вітер Вітчизни» (1946), «Воскресла земля» (1951), «Витчу килим із пісень» (1952) та «Братерській поемі» (1954) — тема людини і суспільства. Зб. «Мій соловей» (1956) позначена психологізмом. Враження від зарубіж. подорожей відбилися у збірках «Чуже каміння» (1957), «Сонце в бурштині» (1961), «Автопортрет. Авіаетюди» (1962), «Південна панорама» (1963). Етапною у творчості М. є зб. поезій «Біля підніжжя зір» (1959), куди увійшов лірич. цикл «Людина» (1961 вид. окр. книжкою, рос. мовою; Ленін. премія, 1962). У ній поет створив узагальнено-гіперболіз. образ сучасника, дав лірич. проекцію людини на Всесвіт та космос. М. поєднує лірич.-пісенні традиції лит. поезії та фольклору з новітніми досягненнями світової лірики, вдається як до класич. розмірів, так і вільного вірша, експериментує в жанрі лірич. прози та публіцистики. У поезіях збірок «Ліричні етюди» (1964), «Нічні метелики» (1966), «Тут Литва» (1968), «Монтажі» (1959), «Горизонти» (1970), «Бароко Антакальніса» (1971), «Вежа ілюзії» (1973), «Хліб і слово» (1986) та ін. відбита взаємодія л-ри і мист-ва (живопису, музики, архітектури); зб. «Контрапункт» (1972) присвячена творчості лит. художника і композитора М. К. Чюрльоніса. Для лірики М. останніх років [збірки «Лінголінге», «Фіалкові сузір’я» (обидві — 1977), «Моя Ітака» (1978), «Моя ліра» (1979), «Казка» (1980), «Постскриптум» (1986), «Гноми» (1987)] характерні афористичність, медитативність, тяжіння до класич. форм. Писав і для дітей. 1974 — 84 вид. «Твори» у 8 томах. Написав ст. «У Вільні, городі преславнім» (1964) — про перебування Т. Шевченка у Вільнюсі, переклав ряд його віршів («Садок вишневий коло хати», «Сонце заходить, гори чорніють», «1 виріс я на чужині» та ін.), а також П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка, роман «Злата Прага» О. Гончара (1950), зб. «Українські народні казки» (1949). Ряд творів М. переклали М. Бажан, В. Бичко, А. Малишко, Б. Степанюк, П. Воронько, Д. Чередниченко, В. Лучук, В. Коломієць, О. Мокровольський, П. Марусик, Р. Кудлик, Д. Гринько.

Тв.: Укр. перекл. — Братерська поема. К., 1958; Людина. К., 1963; [Вірші]. В кн.: Подарунок з Німану. К., 1963; Світ Чюрльоніса. «Жовтень», 1975, 10; [Вірші]. В кн.: Голоси Литви. К., 1981; [Вірші]. В кн.: Литовська радянська поезія. Антологія. К., 1985; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. І — 3. М., 1977 — 79; Человек. Вильнюс, 1961; Кардиограмма. М., 1963; Карусель. М., 1967; Лирические этюды. М., 1969; Алелюмай. М., 1970; Контрапункт. М., 1972; Микропоэмы. М., 1975; Стихотворения. М., 1984; Трехиветное дерево. М., 1985; Лирика. М., 1991.

Літ.: Ланкутис Й. «Человек» Э. Межелайтиса. М., 1965; Макаров А. Эдуардас Межелайтис. М., 1966; Бичко В. Зустріч з Межелайтісом. «Україна», 1972, № 25; Кубілюс В. Квітуче древо литовської поезії. «Вітчизна», 1975, № 12; Брюховецький В. Всесвіт у серці. В кн.: Межелайтіс Е. Поезії. К., 1981; Мащенко М. Зодчий людської душі. «Культура і життя», 1988, 3 квітня; Бахчинян Ф. Звездная исповедь. Очерк жизни и творчества Эдуардаса Межелайтиса. Вильнюс, 1989.

Н. О. Непорожня.


МЕЖЕНКО (справж. прізв. — Іванів-Меженко) Юрій Олексійович [6(18).VI 1892, Харків — 24.XI 1969, Київ] — укр. і рос. бібліограф, книгознавець, літературознавець. Закін. 1917 Моск. ун-т. Очолював 1918 секцію по охороні бібліотек при Наркомосі України, 1919 — 22 — голова ради Всенар. б-ки України при УАН (з 1921 — ВУАН), 1919 — директор Гол. книжкової палати у Києві, 1922 — 31 — директор Укр. НДІ книгознавства, редактор журн. «Бібміологічні вісті», 1934 — 45 — зав. відділом бібліографії Публ. б-ки ім, М. Є. Салтикова-Щедріна у Ленінграді, 1945 — 48 — директор Всенар. б-ки України при ВУАН (тепер ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН України). Автор багатьох праць з бібліографії й книгознавства, зокрема «Українська книжка часів Великої революції» (1927). Разом з М. Яшеком опубл. бібліографію «Чужомовне письменство в українських перекладах» (1929). 1961 виступив з повідомленням про знайдене безцензурне видання «Кобзаря» 1840 (у 1962 перевидано фототип. способом). Зібрав унікальну колекцію матеріалів, пов’язаних з життям і творчістю поета — «Шевченкіана» (понад 15 тис. од. зб.), яку по смерті М. (за його заповітом) передано Ін-ту л-ри імені Т. Г. Шевченка АН України. М. належить ряд праць про Т. Шевченка — «Два епізоди (до Історії шевченківських видань)» (1940) та ін. Опубл. статті про І. Котляревського, С. Руданського, Л. Глібова, М. Хвильового, Д. Загула, П. Тичину, М. Рильського та ін. За участю й ред. М. здійснено кілька видань творів Т. Шевченка, зокрема «Кобзар» (1926). За ред. і з передмовами М. вийшли Твори І. Нечуя-Левицького (т. 1 — 11, 1926 — 30; т. 1 — 6, 1929; т. 1 — 10; 1930 — 31). Ряд досліджень присвятив питанням літ.-театр: критики, історії укр. театру («Хронологія артистичної діяльності М. Л. Кропивницького», 1955; «Хронологія артистичної діяльності Г. П. Затиркевич-Карпинської», 1966, та ін.). Портрет с. 329.

Тв.: Творчість індивідуума і колектив. «Музагет»; 1919, № 1 — 3; Матеріали до «Шевченкіани» за роки 1917 — 1929. «Життя й революція», 1930, № 3; Опыт работы по составлению библиографии периодических изданий России. 19.01 — 1916 гг. Л., 1943; Невідоме видання «Кобзаря» 1840 року. «Літературна газета», 1961, 3 березня.

Літ.: Сарана Ф. Шевченкіана. «Літературна газета», 1961, З березня; Шумило М. Дело всей жизни. «В мире книг», 1962, № 10; Гуменюк М. П. Біля джерел української радянської бібліографії. В кн.: З історії книги та бібліографії. К., 1990; Касинець Е. Юрій О. Іванів-Меженко (1892 — 1969). Бібліографічна діяльність київського періоду, 1919 — 1933. «Книжник», 1992, № 4; Дашкевич Я. Нескорений лицар української книги. «Слово і час», 1992, № 6.

Ф. К. Сарана.


МЕЖИГІРСЬКИЙ ЛІТОПИС пам’ятка укр. історіографії 17 ст. Ств. між 1690 — 1707 — ймовірно І. Кощаковським і включена до зб. «Літописці Волині і України». Назва М. л. умовна, дана дослідниками з урахуванням його створення та інтересу автора до історії Межигірського монастиря, відомого зв’язками із Запорізькою Січчю. Пам’ятка складається з 41 оповідання, охоплено події з історії України 1608 — 1700. Автор розповідає про сел.-козац. повстання 30-х pp. 17 ст., нар.-визв. війну 1648 — 54, фіксує кілька татаро-тур. нападів на укр. землі. В 7 оповіданнях описано стихійні лиха: пожежу в Київ. замку (1608), землетрус (1619), нашестя сарани (1645) тощо. М. л. зберіг. у ЛНБ ім. В. Стефаника АН України.

Вид.: Межигорская летопись. В кн.: Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. К., 1888; Петрушевич А. С. Дополнения ко Сводной Галицко-русской летописи с 1600 по 1700 год. Львов, 1891.

Літ.: Иконников В. С. Опыт русской историографии, т. 2, кн. 2. К., 1908; Клепатський П. Огляд джерел до історії України, в. 1. Кам’янець на Поділлю, 1920; Мыцык Ю. А. Украинские летописи XVII века. Днепропетровск, 1978.

Ю. А. Мицик.


МЕЖОВ Володимир Ізмайлович [17(29).V 1830, Саратов — 17(29).V 1894, Петербург] — рос. бібліограф. Одержав освіту в школі при Гатчинському ін-ті. Один з перших бібліографів О. С. Пушкіна. Служив 1851 — 66 в Імперат. публ. б-ці (Петербург). М. належать бібліогр. довідники й покажчики з літературознавства, мовознавства, історії, археології, етнографії, географії тощо: «Література російської педагогіки, дидактики і методики» (т. 1 — 3, 1865 — 74), «Література російської географії, етнографії і статистики» (т. 1 — 9, 1861 — 83), «Російська історична бібліографія» (т. 1 — 8, 1882 — 90; т. 1 — 3, 1892 — 93), «Сибірська бібліографія» (т. 1 — 3, 1891 — 92), «Бібліографія Азії» (т. 1 — 2, 1891 — 94). Літературозн. матеріал за 1855 — 70 (понад 15 тис. назв книг, журналів та газет, статей рос. мовою) відбито в «Історії російської і всесвітньої словесності. Бібліографічні матеріали... з 1855 до 1870» (1872). В ряді праць М. вміщено укр. та рос. українознавчі матеріали. Зокрема, в журн. «Основа» надр. три таких покажчики, в т. ч. «Бібліографічний покажчик галицько-руської літератури» (1862, № 6; містить публікації за 1837 — 62, присвячений Я. Головацькому, з яким М. спілкувався).

Літ.: Фрадкина З. Л. В. И. Межов (1830 — 1894). М., 1949; Меженко Ю. А. Из архивов русских книговедов. В кн.: Книга. Исследования и материалы, сб. 1. М., 1959; Фрадкина З. Л. Судьба библиографа в царской России (Архивные документы о деятельности В. И. Межова). В кн.: Книга. Исследования и материалы, сб. 3. М., 1960; Геращенко М. В., Королевич Н. Ф. В. И. Межов и русско-украинские библиографические связи. «Советская библиография», 1977, № 6; Здобнов Н. В. В. И. Межов и его деятельность. В кн.: Здобнов Н. В. Избранное. М., 1980.

Н. Ф. Королевич.


МЕЗЕНКО Юрій Олександрович (4.XI 1952, м. Полоцьк, Білорусь) — рос. поет, перекладач. Закін. 1977 Київ. ун-т. 1980 — 91 працював зав. відділом поезії журн. «Радуга». Автор збірок віршів «З першого слова» (1983), «Словник вітрів» (1986). Перекладає з укр. поезії (Т. Шевченка, В. Сосюри, М. Бажана, Д. Павличка, І. Драча, Б. Олійника).

В. І. Ткаченко.


МЕЗОВІРШ, мезостих (від грец. μέσος — середній, серединний) — вірш, у якому серединні літери рядків складають слово або речення, які можуть читатися згори вниз або знизу вгору. В такий спосіб зашифровувалося ім’я автора чи адресата, відповідь на запитання тощо. В укр. поетиках 17 — 18 ст. М. (як і акростих чи телевірш) відносили до курйозних віршів (див. Курйозне віршування). У «Поетиці» («Сад поетичний») М. Довгалевського наведено М. лат. мовою.

Літ.: Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний). К., 1973.

М. М. Сулима.


МЕЗЬЄР Августа Володимирівна [13(25). XII 1869, Царське Село, тепер м. Пушкін Ленінгр. обл. — 2.VI 1935, Ленінград] — рос. бібліограф, книгознавець, письменниця, перекладачка. Закін. 1895 Смольний ін-т (Петербург). Автор наук.-популярних книг «Чорний Спартак» (1903), «Тернистим шляхом» (1904), «В пошуках правди і змісту життя» (1906) та ін. Осн. бібліогр. праці — «Покажчик історичних романів, оригінальних і перекладних, розміщених по країнах та епохах» (1902), «Російська словесність з XI по XIX століття включно» (ч. 1 — 2, 1899 — 1902), в яких подано також укр. матеріали. Відомості з укр. книгознавства, бібліографії, журналістики тощо вміщені у «Словниковому покажчику з книгознавства» (1924, доп. і продовж. вид. — ч. 1 — 3, 1931 — 34). Перекладала з франц. мови наук. і худож. (зокрема дит.) л-ру.

Літ.: Машкова М. В. А. В. Мезьер. Очерки жизни и деятельности (1869 — 1935). М., 1962.

Н. Ф. Королевич.


МЕЙ Лев Олександрович [13(25).II 1822, Москва — 16(28).V 1862, Петербург] — рос. поет, перекладач. Навч. 1831 — 36 у Моск. дворян. ін-ті, закінчив 1841 Царськосельський ліцей. Служив чиновником. В серед. 40-х pp. зблизився з редакцією слов’янофіл. журн. «Москвитянин», в якому співробітничав. Провідний мотив ранньої творчості М. — краса як ідеал мист-ва (вірші «Октави», 1844; «Село», 1849; «Муза», 1856; «Танцівниця», 1859, та ін.). Відгуком на сел. реформу, поразку Росії у Крим. війні, жорстокі цензурні утиски стали вірші М. «Мрія», «Баранці» (обидва — 1860), «Трійка» (1861), поема «Юдиф» (1855) та ін. Поезії «Русалка» (1849 — 56), «Лісовик», «Волхв» (обидві — 1861) та ін. створені за мотивами давньорус. фольклору та літописів. Вірш. драми «Царева наречена» (1849), «Псковитянка» (1859) — з епохи Івана Грозного. Писав також билини, балади. На вірші М. створили музику П. Чайковський, М. Римський-Корсаков, М. Мусоргський та ін. На сюжети його історич. драм М. Римський-Корсаков написав опери «Царева наречена», «Псковитянка». М. перекладав античних, а також західноєвроп., слов’ян. поетів. У його високомистецьких перекл. опубл. ряд віршів Я. Щоголіва («Пісня», 1859), Т. Шевченка: поезії «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами» (1858), «Хустина» (1859), поему «Наймичка» (1860) та окр. розділи поеми «Гайдамаки». Перекладені М. вірші Т. Шевченка поклали на музику П. Чайковський — «Вечір» («Садок вишневий коло хати»); М. Мусоргський — уривки з поеми «Гайдамаки» — «Гопак» («Ой гоп-гопака»), «На Дніпрі» («Пісня Яреми»). Перекладав також твори укр. фольклору («Руснацькі пісні», 1845 — 49; «Волинські пісні», 1844 — 56, та ін.). М. належить вірш. переклад «Слова о полку Ігоревім» (1841 — 50). Окр. поезії М. переклав П. Грабовський.

Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 5. СПБ, 1887; Полное собрание сочинений, т. 1 — 2. СПБ, 1910 — 11; Стихотворения и драмы. Л., 1947; Избранные произведения. Л., 1972; Стихотворения. М., 1985; Укр. перекл. — «Меж немає цікавості збудженій...». В кн.: Грабовський П. Зібрання творів, т. 1. К., 1959.

Літ.: Таланчук Е. М. Фольклор в лирических стихотворениях Л. А. Мея. «Вопросы русской литературы» [Львов], 1978, № 2; Волошина Н. И. Элементы фольклора в драмах Л. А. Мея «Царская невеста» и «Псковитянка». В кн.: Фольклор народов РСФСР, в. 6. М., 1979; Дунаевская Л. Ф., Таланчук Е. М. Жанровая специфика баллад Л. А. Мея. «Вопросы русской литературы» [Львов], 1982, в. 1.

Н. М. Жаркевич.


МЕЙГЕШ Юрій Васильович (20.I 1925, с. Великий Раковець, тепер Іршавського р-ну Закарп. обл.) — укр. письменник, засл. працівник культури України з 1968. Закін. 1955 Ужгор. ун-т. Учителював. Автор повістей «На сонячні шляхи» (1950), «Новий день» (1953), «Неспокійні серця» (1956), «Сьогодні і завжди» (1969), «Життя — хвилини, роки...» (1976), романів «Верховинці» (1961), «Кам’яний ідол» (1966), «Така любов» (1968), «Небезпечний вік» (1983), «Стихія» (1985; премія ім. А. В. Головка, 1985), «Голгофа» (1990), «Фінал драми» (1992) та ін. У своїх творах М. звертається до сторінок мужньої боротьби народу Закарпаття за визволення і возз’єднання краю в єдиній Укр. державі, порушує сучасні проблеми виробничих відносин, сімейних стосунків, морально-етич. питання, утверджує духовність, відповідальність кожної людини перед своїм народом. Пише також оповідання, нариси. Окр. твори М. перекладено рос., комі, осет., чес., словац., угор. мовами.

Тв.: Вибрані твори. К., 1985; Верховинці. — Кам’яний ідол. Ужгород, 1987; Стихія. К., 1987; Рос. перекл. — Верховинцы. М., 1968; Каменный идол. М., 1973; Жизнь — минуты, годы... М., 1981; Такая любовь. — Стихия. М., 1990.

Літ.: Кравченко І. Є. Очима, серцем верховинця. В кн.: Мейгеш Ю. Верховинці. — Кам’яний ідол. Ужгород, 1987.

В. С. Поп.


МЕЙЄ (Meillet) Антуан (11.XI 1866, м. Мулен — 12.IX 1936, м. Шатомейан) — франц. мовознавець, член Академії написів і красного письменства з 1924, чл.-кор. Петерб. АН з 1906, іноз. член АН України з 1924. Навч. в Париз. ун-ті. Професор Вищої практичної школи з 1891, Колеж де Франс з 1906. Очолював франц. соціологічну школу в лінгвістиці (див. Соціолінгвістика). Автор праць з індоєвроп. мовознавства, славістики, германістики, іраністики тощо: «Вступ в порівняльне вивчення індоєвропейських мов» (1903), «Історичне й загальне мовознавство» (т. 1 — 2, 1921 — 36), «Спільнослов’янська мова» (1924), «Порівняльний метод в історичному мовознавстві» (1925). Укладач і редактор кн. «Мови світу» (разом з М. Коеном; 1924, 2-е вид. — 1952), де розглядається і укр. мова. У своїх працях досліджував і питання розвитку укр. мови та її діалектів.

Тв.: Общеславянский язык. М., 1951.

Літ.: Тимченко Є. [Рец. на кн.: Meillet A. Le stave commun. Paris, 1924]. «Україна», 1925, кн. 1 — 2; Кравчук P. В. Видатні зарубіжні славісти-мовознавці. В кн.: Кравчук Р. В. З історії слов’янського мовознавства. К., 1961; Щерба Л. В. Памяти A. Meillet. «Вопросы языкознания», 1966, № 3.

С. В. Семчинський.


МЕЙЄР, Майєр (Meyer) Конрад Фердінанд (11.Х 1825, Цюріх — 28.XI 1898, с. Юльхберг, поблизу Цюріха) — швейц. письменник. Доктор права з 1880. Навч. з 1844 у Цюріх. ун-ті. Писав нім. та франц. мовами. Автор ліричних збірок «Двадцять балад швейцарця» (1864), «Романси і картини» (1871), «Поезії» (1892) та ін. Зацікавлення письменника сягали переважно морально-філос. конфліктів, переломних періодів у житті героїв — істор. осіб; поема «Останні дні Гуттена» (1871), роман «Юрг Єнач» (1876, про події визв. боротьби швейц. народу проти ісп. та франц. завойовників у 17 ст.). Визнання здобув передусім як новеліст — «Святий» (1880), «Плавт у жіночому монастирі» (1882), «Страждання одного хлопчика» (1883, автобіогр.), «Анджела Борджіа» (1891) та ін. Творчість М. пройнята ідеалами гуманізму, нац. єдності. І. Франко називав письменника «найбільшим майстром на полі історичної новели» (Франко І. Зібр. тв., т. 31. К., 1981, с. 312), «великим поетом і великим артистом», який «малює життя в найрізніших його проявах» (там же, с. 420, 421). Окр. твори М. переклали І. Франко, В. Щурат, О. Маковей, Б. Антоненко-Давидович.

Тв.: Укр. перекл. — Анджела Борджіа. «Літературно-науковий вістник», 1899, 6 — 8; Амулет. Львів, 1913; Плавт у жіночому монастирі. К., 1958; [Вірші]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 13. К., 1978; Рос. перекл. — Новеллы. — Стихотворения. М., 1958; Юрг Иенач. М., 1970; [Вірші]. В кн.: Европейская поэзия XIX века. М., 1977.

Літ.: Франко І. Конрад Фердінанд Мейєр. — Конрад Фердінанд Мейєр і його твори. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; Самарин Р. М. Конрад Фердинанд Мейєр. В кн.: Литература Щвейцарии. М., 1969.

Я. І. Кравець.


МЕЙЛАХ Борис Соломонович [26.VI (9.VII) 1909, м. Лепель, тепер Вітеб. обл. — 4.VI 1987, Ленінград] — рос. літературознавець, доктор філол. наук з 1944. Закін. 1931 Моск. ун-т. З 1947 — професор Ленінгр. ун-ту. Вів наук. роботу в Ін-ті рос. л-ри (Пушкінський дім). Автор праць про життя і творчість О. Пушкіна, монографії «Ленін і проблеми російської літератури кінця XIX — початку XX ст.» (1947; Держ. премія СРСР, 1948; укр. перекл. — А. Хуторяна). М. належать праці з теор. питань худож. творчості, естетики, розвідки про поетів-декабристів, Л. Толстого, М. Горького та ін. Один з редакторів й авторів колект. праць — «Історії російської літератури» (т. 1 — 10, 1941 — 56), «Історії російської критики» (т. 1 — 2, 1958).

Літ.: Измайлов Н. В. Борис Соломонович Мейлах. «Русская литература», 1969, № 4.

О. П. Орліченко.


МЕЙЛЕР (Mailer) Норман (31.I 1923, ЛонгБранч, шт. Нью-Джерсі) — амер. письменник, критик, публіцист. Навч. (1939) у Гарвард. ун-ті. Учасник 2-ї світ. війни. 1948 дебютував романом «Голі і мертві» антифашист., антимілітарист. спрямування. У романах «Берег варварів» (1951) і «Оленячий парк» (1955) відбилися гострота і драматизм соціально-політичних колізій цього періоду. Широкий резонанс викликав роман «Американська мрія» (1965), де бунт особистості проти бездуховного суспільства подається в екзистенціальному ключі. В сатир. романі «Чому ми у В’єтнамі» (1967) у метафор. формі зображено кризу сучас. зах. цивілізації. Написав ряд докум.-публіцист. книжок — «Армії ночі» (1968, Пулітцерівська премія, 1968), «Майямі й облога Чикаго» (1968), де йдеться про масовий опозиц. рух в США 70-х pp. за участю бунтарської молоді; роман «Пісня ката» (1979). М. належать також зб. віршів «Смерть дамам та інші катастрофи» (1962), романи «Вечори давнини» (1983), «Справжні хлопці не танцюють» (1984), «Зміна варти» (1989). У зб. статей «Самореклама» (1959) відображені естет. погляди письменника. 1987 відвідав Україну. Інтерв’ю з М. опубл. у журн. «Всесвіт» (1987, № 10).

Тв.: Рос. перекл. — Нагие и мертвые. М., 1976.

Літ.: Сегал-Серков Ю. Норман Мейлер у пошуках істини. «Всесвіт», 1975, № 3; Денисова Т. Н. Экзистенциализм и современный американский роман. К., 1985.

О. М. Тараненко.


МЕЙСТЕРЗИНГЕРИ, майстерзингери (нім. Меіstersinger — майстер-співець) — нім. середньовічні поети-співці (вихідці з цехових ремісників), що прийшли на зміну мінезингерам. Творчість М. суворо регламентувалася вимогами складної системи віршування та співу (т. з. табулатури), що засвоювалася у спец. співочих школах. Одним з перших М. вважається Конрад з Вюрцбурга (13 ст.), автор поеми «Цісар Оттон з бородою», яку переклав І. Франко (1915). У 14 — 15 ст. М. створювали вірші біблійного та реліг.-дидакт. характеру (Г. Фрауенлоб, Зухензін, Мускатплют, Г. Фольц та ін.), з 16 ст. — поезії на світські та любовні теми, самі писали до них музику. Якісно новий період в історії майстерзангу (поезії М.) становить творчість Г. Сакса, чиї пісні сповнені простоти, демократичності, тонкого гумору. Його образ відтворив Р. Вагнер в опері «Нюрнберзькі мейстерзингери». Після занепаду цехових корпорацій (2-а пол. 16 ст.) мистецтво М. почало поступово згасати.

Б. П. Бендзар.


МЕЙСФІЛД (Masefield) Джон (1.VI 1878, м. Ледбері, графство Герефорд-енд-Вустер — 12.V 1967, побл. м. Абінгдон, графство Оксфордшир) — англ. письменник, критик. З юнацьких років працював матросом, 1895 — 96 жив у США. 1897 повернувся до Англії, займався журналістикою. Ранні поет. збірки овіяні романтикою моря — «Балади солоної води» (1902), «Балади» (1903). У пізніших творах — поемі «Вічне милосердя» (1911), романах «Мертвий Нед» (1938) та «Живий непокірний Нед» (1939) М. описує соціальне дно, таврує жорстокі англ. карні закони. У побутових п’єсах — «Чудо в Кемпдені», «Місіс Херрісон» (обидві — 1907), «Трагедія Нен» (пост. 1908) М. продовжує тему знедолених. Автор істор. драм у прозі та віршах «Трагедія Помпея Великого» (1910) і «Король Філіпп» (1914), автобіогр. книжок «У вирі» (1941) і «Така довга наука» (1952), есе про В. Шекспіра (1911), Дж. Чосера (1931) та ін. Писав також пригод. романи. Вірш М. «Пісня мандрівника» переклав Б. І.Антонич.

Тв.: Укр. перекл. — Пісня мандрівника. В кн.: Антонич Б.-І. Пісня про незнищенність матерії. К., 1967; Рос. перекл. — Пьесы. М., 1923.

Літ.: Киван Г. У колі його зацікавлень. «Жовтень;», 1989, № 10.

Г. В. Киван.


МЕККІН (Macken) Уолтер (3.V 1915, м. Голуей, Ірландія — 22.IV 1967, там же) — ірл. письменник. Освіту здобув самотужки. У 1940 — 50 був актором Дублін. Театру абатства (1946 тут пост. його першу п’єсу «Будинок Манго»), з 1966 — худож. керівник цього театру. В романі «Вітер обіцяє бурю» (1950), збірках оповідань «„Зелені гори“ та інші оповідання» (1956), «„Бог створив неділю“ та інші оповідання» (1962) М. змалював життя рибалок. В істор. романі-трилогії «У пошуках землі обітованої» (1959), «Мовчазний народ» (1962) та «Палючий вітер» (1964) відтворено траг. епізоди нац.-визв. боротьби в Ірландії. Автор п’єс «Дім — це герой» (пост. 1952), «Присмерк воїна» (пост. 1955) тощо; творів для дітей (повість «Втеча», 1968, та ін.). Окр. твори М. переклали Ю. Лісняк, Р. Доценко.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. В кн.: Господар у домі. К., 1981; Лялечка. В кн.: Сучасна ірландська новела. К., 1983; Рос. перекл. — Зелёные горы. М., 1958; Лодочные гонки. М., 1958; Ветер сулит бурю. М., 1960; Бог создал воскресенье. М., 1964; Дом Манго. Л. — М., 1966.

Літ.: Саруханян А. П. Современная ирландская литература. М., 1973.

В. М. Павленко.


МЕКСИКАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра мекс. народу. Створюється ісп. мовою. До ісп. завоювання (16 ст.) на тер. Мексики існувала л-ра мовами корінного населення — індіанців (майя, ацтеків, науа), яке користувалося ієрогліф. писемністю. Один з найвидатніших поетів 15 ст. народу науа Несауалькойотль — правитель міста-держави Тескоко (в наш час його ім’ям названо місто-супутник Мехико). Духовна культура індіанців розвивалася і в наступних століттях — в усній традиції, мала певний вплив на М. л. Перші твори ісп. мовою (істор.-докум. жанру) з’явилися у 16 ст. і належали конкістадорам: «Листи-повідомлення про відкриття та конкісту Нової Іспанії» (1519 — 26), написані Е. Кортесом ісп. королю Карлу V; хроніка «Справжня історія конкісти Нової Іспанії» Б. Діаса де Кастільйо (1568, опубл. 1632). Чільне місце посіли твори просвітителів-гуманістів Б. де Лас Касаса, захисника прав індіанців («Історія Індій», вид. 1875 — 76), і Б. де Саагуна («Історія укладів Нової Іспанії», де відображено побут і культуру ацтеків). Ісп. монахові Х. де Естраді належить перша надр. в Мексиці (і в Новому Світі загалом) книга «Духовна скала на шляху до неба» (1536). Індіан. мотиви наявні в творах Аноніма, або дель Кодісе Раміреса, Е. де Альварадо Тесосомока, сина імператора Куїтлауака (написав «Мексиканську хроніку») та Ф. де Альви Ікстлільхочітля («Історія чичимеків»). Перший поет, який нар. у Мексиці, — Ф. де Террасас — автор сонетів, десим та епіч. поеми «Новий світ і конкіста» (незакін.), оспіваний М. Сервантесем в «Пісні Калліопі». В поезії 17 ст. домінує стиль бароко. Його представник Б. де Вальбуена в поемі «Велич Мексики» (1604) подав гіперболізований опис м. Мехико, а в пасторалі «Золотий вік у сельві Ерфіле» (1608) уславив природу країни. В поет. і драм. творах монахині Х. І. де ла Крус (справж. прізв. — Асбахе-і-Рамірес де Сантільяна) відчувається вплив гонгоризму, їм притаманні нац. самобутність, емоційність, філос. глибина. Виділяються твори К. де Сігуенси-і-Гонгори — поема «Індіанська весна» (1662) та роман-хроніка «Незгоди Алонсо Раміреса» (1690). Першим мекс. драматургом вважається Х. Пересі-Рамірес (алегор. комедія «Духовні заручини пастуха Педро з Мексиканською церквою», 1574). Популярними свого часу були комедії Х. Руїса де Аларкона-і-Мендоси. Для л-ри 18 ст. характерні стилі рококо і класицизму. Серед поетів тієї доби — Х. Х. де Арріола, Ф. Х. Алегре, Д. Х. Абад, прозаїк Ф. Х. Клавіхеро (кн. «Давня історія Мексики», 1780 — 81). Тенденції нац. самоствердження виявилися у поемі «Сільська Мексика» Р. Ландівара (1781).

В роки Війни за незалежність (1810 — 26) мекс. поезія набуває патріот. звучання: нац. гімн «Шістнадцяте вересня» А. Кінтани Роо (1821), зб. «Вірші мексиканця» А. М. Очоа-і-Акуньї (1826) та ін. Індіанські мотиви характерні для. зб. «Ацтеки» Х. Х. Песадо, куди ввійшли його переклади ісп. мовою й варіації на теми індіан. пісень. Х. Х. Фернандес де Лісарді започаткував жанр роману не лише у мекс, а й в усій латиноамер. л-рі. У своєму творі «Перікільйо Сарньєнто» (1816), написаному в традиціях сатир. крутійського роману, він піддав гострій критиці колон. суспільство. В поезії незалежної Мексики переважав романтизм: патріот. вірші Г. Прієто (збірки «Вулична муза», 1883; «Національне романсеро», 1885), любовна лірика М. Флореса і М. Акуньї. Поезія Ф. де Ікаси поєднала риси класицизму і романтизму (збірки «Химери», 1892; «Пісня дороги», 1905). Серед драматургів виділявся Ф. Кальдерон (п’єси «Жодній з трьох», 1839; «Ана Болена», 1842, та ін.). У прозі 19 ст. поєднувалися елементи романтизму, костумбризму й реалізму — пригод. роман «Флібустьєр» Х. Сьєрри О’Рейлі (1841); романи-фейлетони «Витівки диявола» (1845 — 46) і «Бандити з РіоФріо» (1889 — 91) М. Пайно; істор. роман «Оповідання генерала» В. Ріва Паласіо (1896) та ін. Традиції індіан. роману, започаткованого М. Лафрагуа («Нетсула», 1832), продовжив К. Каррільйо-і-Анкона («Історія пострілів в Анауаці», 1870). Найвищим досягненням мекс. романтизму стали романи «Клеменсія» (1869), «Різдво в горах» (1871) та «Сарко» (1901) І. М. Альтамірано. Риси натуралізму притаманні творам Ф. Гамбоа (романи «Найвищий закон», 1896; «Санта», 1903). В кін. 19 ст. зміцнюються реаліст. тенденції — романи «Бола» Е. Рабаси (1887), «Парцелла» Х. Лопеса Портільйо-і-Рохаса (1898), «Галандрія» (1891) і «Багаті родичі» (1904) Р. Дельгадо. Е. Фріас у своєму романі «Томочік» (1894) показав жорстокі (щодо індіанців) дії диктатора П. Діаса. Події революції 1910 — 17 та пізніших часів відбилися у багатьох прозових творах поч. 20 ст. Т. з. роман революції започаткував М. Асуела («Ті, хто внизу», 1915). Цій темі присвячені також романи «Орел і змія» (1928), «Тінь каудильйо» (1929), кн. «Спогади Панчо Вільї» (1938 — 40) М. А. Гусмана, твори Г. Лопеса-і-Фуентеса, Х. Р. Ромеро, Р. Муньйоса, Н. Кампобельйо, Х. Мансісідора. Поезія кін. 19 — поч. 20 ст. позначена впливом модернізму (М. Гутьєррес Нахера, А. Нерво, С. Діас Мірон, Х. Х. Таблада та ін.). Глибокий ліризм і нац. самобутність притаманні творчості Р. Лопеса Веларде та Е. Гонсалеса Мартінеса. Виразниками авангардист. тенденцій було об’єднання «Естридентисти» (засн. 1922) та письменники, що гуртувалися навколо журн. «Contemporaneos» («Сучасники», 1928 — 31), який редагував Х. В. Вільяуррутіа. Йому належать поет. збірки «Відображення» (1926), «Ностальгія смерті» (1938), поема «Пісня весни» (1948), п’єси «Здається, неправда» (1933), «Небезпечна гра» (1949) та ін. Х. В. Вільяуррутіа відіграв провідну роль у засн. 1928 експеримент. театру «Улісес». Відомі п’єси С. Горостіси «Колір нашої шкіри» (1952), «Рубрика світської хроніки» (1955), де він торкається актуальних проблем мекс. дійсності. Центр. місце в сучас. мекс. поезії посідає творчість О. Паса. Лірика його відзначається інтелектуальністю, багатою метафоричністю: збірки «Камінь сонця» (1957), «Весь вітер» (1966) тощо. Серед ін. поетів: К. Пельїсер (зб. «Мистецтво польоту», 1956), М. А. Монтес де Ока (зб. «Перед світлом співають птахи», 1959), С. Ново (зб. «Поезії», 1961), О. Арідхіс (зб. «Дивлячись на неї сплячу», 1964). Здобули популярності твори Х. Е. Пачеко (поет. зб. «Не питай мене, як минає час», 1969; повість «Битва у пустелі», 1981). Помітним явищем М. л. став роман «Перед зливою» А. Яньєса (1947), в якому змальовано життя провінції перед революцією 1910 — 17. Сільс. тема розкривається в сатир. романі «Ярмарок» Х. Арреоли (1963), йому належить також зб. прозових творів «Паліндром» (1971). Один із зачинателів т. з. магічного реалізму в М. л. — Х. Рульфо. У зб. оповідань «Рівнина в огні» (1953) він дав своєрідне тлумачення нац. світовідчуття, а в короткому романі «Педро Парамо» (1955), застосувавши принципи карнавального гротеску, дослідив траг. колізії нар. буття. Індіаністські традиції розвиває Р. Кастельянос (романи «Балун-Канан», 1957; «Молитва у темряві», 1962). Роман «Край безхмарної ясності» К. Фуентеса (1958) є спробою філос. осмислення впливу революції на істор. долю країни. В ньому подано дослідження пореволюц. мекс. суспільства, звучить гостра соціальна критика. Більшість романів К. Фуентеса — «Смерть Артеміо Круса» (1962), «Священна зона», «Зміна шкіри» (обидва — 1967), «Старий гринго» (1985) — відзначаються також новаторством худож. форми й мови. Серед відомих прозаїків — В. Леньєро (роман «Каменярі», 1963), Х. Агустін (роман «Знищення власності», 1969), Е. Агірре (істор. романи «Гонсало Герреро», 1981; «Заповіт диявола», 1982; «Вогняний птах», 1984; «Друга особа», 1985, та ін.), У. Гусман (романи «Білий підвал», 1972; «Шукачі щастя», 1988, та ін.), Р. Рамірес Ередіа (збірки оповідань «Промінь Макой», 1984; «Вечірні землі», 1988; кн. дорожніх нарисів «Південними дорогами», 1990, та ін.). З сучас. драматургів найбільшою популярністю користуються Е. Карбальїдо (п’єси «Проміжна зона», 1950; «Медуза», 1960, тощо), М. А. Теноріо («Красуня спала та мріяла», «Середній клас», «Служниці та спокуси», всі — 1988, тощо), А. Лікона («Ми були сміттям», «Божа правда», обидві — 1989, тощо), К. Ольмос («Денді з готелю Савой», 1989; «Сонячне затемнення», 1990, тощо). Розвиваються мекс.-укр. літ. зв’язки. 1964 Нац. ін-т образотв. мист-в разом з посольством СРСР і Нац. комісією Мексики у справах ЮНЕСКО відзначив 150-річчя від дня народження Т. Шевченка, у Палаці образотв. мист-ва (Мехико) було влаштовано виставку, яка висвітлювала життя і творчість митця. Її експонували і в Мекс.-рос. ін-ті культур. обміну та в його філіалах у містах Гвадалахарі, Морелії, Тампіко [тижневик «Mañana» («Завтра», З.Х 1.964)]. В Україні опубл. твори М. Асуели, О. Паса, К. Фуентеса, Х. Рульфо, Д. Охеди, М. А. Мехіа, А. Кортеса Гавіньйо, А. Монтерросо, К. Пельїсера, С. Ново — у збірках «Латиноамериканська повість» (К., 1978), «Слово, народжене в борні. Поезія та проза молодих латиноамериканських письменників» (К., 1984), «За морями-океанами» (К., 1985), «Заграва» (К., 1989), у період. виданнях, зокрема у журналах «Всесвіт» (1975, № 1; 1976, № 2; 1986, № 8), «Україна» (1984, № 48), «Людина і світ» (1985, № 1; 1986, № 9) та ін.; друкуються окр. книжками. Серед перекладачів — М. Литвинець, Ю. Покальчук, О. Покальчук, О. Мокровольський, Б. Морозов, Д. Андрухів, Ю. Нєгін, А. Тупиков, О. Буценко, Л. Голота, М. Кришень, Л. Маєвська та ін. Ряд перекладів з мекс. поезії (А. Нерво, Х. Естрада, Ф. де Ікаса, Х. де Діос Песа) здійснив укр. письменник і перекладач у Німеччині І. Качуровський (зб. «Золота галузка», 1991. Буенос-Айрес — Мюнхен).

Літ.: Кутейщикова В. Мексиканский роман. М., 1971; Художественное своеобразие литератур Латинской Америки. М., 1976; Покальчук Ю. Сучасна латиноамериканська проза. К., 1978; История литератур Латинской Америки. М., 1985; Приглашение к диалогу. Латинская Америка: размышления о культуре континента. М., 1986.

О. К. Дубина.


МЕЛАМУД Хаїм Гершкович [2 (15).IX 1907, с. Хащувате, тепер Гайворонського р-ну Кіровогр. обл.] — євр. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Має середню освіту. Працював у сільс. господарстві, редакціях районних газет. Пише мовою ідиш, укр. і рос. мовами. Починав як нарисовець — збірки «Оновлена земля», «Арон Кіслер», «Дорога в життя» (всі — 1939). Автор романів «Земля» (1948), «Глибочок» (1962), «На початку літа» (1967), «Літа молодії» (1970), «Часи міняються» (1975), «Теплий попіл» (1978), «Місто біля ріки» (1979), «Мірило життя» (1982), «Вірити людині» (1988), «Забуті сторінки» (1990), «Буковинський роман» (1991), повістей «Квітуча акація» (1938), «За Прутом, у Садгорі» (1960, разом з М. Бурбаком), «Адвокат знедолених» (1972), «Мої тридцяті роки» (1991), збірок оповідань «Хащуватські оповідання» (1984), «Незабутнє» (1985). Ряд своїх творів М. присвятив сучас. і минулому Буковини, де жив і працював у повоєнний час.

Літ.: Гуральник У. [Рец. на кн.: Меламуд Х. Теплый пепел. М., 1978]. «Литературное обозрение», 1979, № 5.

С. В. Далавурак.


МЕЛВІЛЛ (Melvill) Герман (1.VIII 1819, Нью-Йорк — 28.ІХ 1891, там же) — амер. письменник. Освіту здобув в профшколі м. Олбані. 1837 — 44 був юнгою, матросом на торг. і китобійних суднах, служив у мор. флоті США. Деякий час жив у полінезійському племені тайпі, це лягло в основу автобіогр. повістей «Тайпі» (1846) і «Ому» (1847). У фантаст. соціально-психол. романі «Марді» (1849) вдався до широких філос. узагальнень, пов’язаних з подіями сусп.-політ. життя Європи 1848. 1851 видав найзначніший свій твір — соціально-філос. роман «Мобі Дік, або Білий Кит» (укр. перекл. Ю. Лісняка), де в алегор. формі відображено боротьбу між силами Добра і Зла. Інші твори — роман «П’єр, або Двозначності» (1852), роман у віршах «Кларель» (1876), істор. повість «Ізраїль Поттер» (1855), повість «Біллі Бад, формарсовий матрос» (1891, опубл. 1924; укр. перекл. В. Корнієнка); збірки поезій «Вірші про війну» (1866), «Джон Марр» (1888), «Тімолеон» (1891) Портрет с. 332.

Тв.: Укр. перекл. — Біллі Бад, формарсовий матрос. «Всесвіт», 1977, 3; Мобі Дік, або Білий Кит. К., 1984; Рос. перекл. — Ому. М., 1960; Белый бушлат. Л., 1973; Энкантадас, или Очарованные острова. — Дневник путешествия в Европу и Левант 11 октября 1856 — 6 мая 1857. М., 1973; Собрание сочинений, т. 1 — 3. Л., 1987 — 88.

Літ.: Ковалев Ю. Герман Мелвилл и американский романтизм. Л., 1972; Торн У. Герман Мелвилл. В кн.: Литературная история Соединенных Штатов Америки, т. 1. М., 1977; Нечепорук Е. Послесловие. В кн.: Мелвилл Г. Тайпи. Симферополь, 1991.

А. О. Колибанова.


МЕЛЕЖ Іван Павлович (8.II 1921, с. Глинище, теп. Хойницького р-ну Гом. обл. — 9.VIII 1976, Мінськ) — білорус. письменник, нар. письменник Білорусі з 1972. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Член Всесв. Ради Миру. Закін. 1945 Білорус. ун-т (Мінськ). Був на журналіст. і парт. роботі. Визначальні тематичні напрями творчості М. — драматична історія білорус. села, доля людини і народу в суворих випробуваннях 20 ст. Роман М. «Мінський напрямок» (кн. 1 — 3, 1950 — 52; доопрац. при перевид. у 60 — 70-х pp.) — панорамний твір про визволення Білорусі від нім.-фашист. загарбників. Найвище творче досягнення М. — трилогія «Поліська хроніка», що складається з романів «Люди на болоті» (1961), «Подих грози» (1964 — 65; за обидва — Ленінська премія, 1972) і «Хуртовини. Грудень» (опубл. 1978 — 79). Свою «хроніку» М. починав як лірич. роман, продовжив як роман-дослідження і завершив твором драматичним, близьким за жанром до трагед. епосу. У трилогії реаліст. повнота відтворення нар. життя, звичаїв, моралі, духовної активності мешканців маленького села на Поліссі, глибоке проникнення у психологію, інтимні почуття героїв органічно зливаються з худож. зображенням подій великого істор. значення. Видав повість «Гарячий серпень» (1948), збірки оповідань «У завірюху» (1946), «Близьке й далеке» (1954), «У горах дощі» (1957), «Що він за людина» (1961). За «Поліською хронікою» Білорус. телебаченням 1965 поставлено 3-серійний спектакль, знято кінофільми «Люди на болоті» (1982), «Подих грози» (1983). Написав п’єси «Поки ми молоді» (1956), «У новому домі» (1957), «Дні народження» (1958). М. належать книги літ.-крит. і публіцист. статей, нарисів «Життєві клопоти» (1975), щоденникових записів «Перша книга» (1977). 1980 встановлено літ. премію ім. І. П. Мележа. М. неодноразово бував в Україні, підтримував творчі зв’язки з багатьма укр. літераторами. Переклав роман «Прапороносці» О. Гончара (1949, разом з В. Кравченком). Окр. твори М. переклали В. Козаченко, О. Петровський, М. Львович, І. Одарич. Творчість М. в Україні досліджували В. Дончик, І. Дзюба, Г. Сивокінь, А. Погрібний, В. Мельник та ін.

Тв.: Збор твораў, т. 1 — 10. Мінск, 1979 — 84; Укр. перекл. — 317 днів війни. «Вітчизна», 1975, № 6; Мінський напрямок. К., 1978; Хуртовини. Грудень. «Прапор», 1978, № 12; 1979, № 1; Твори, т. 1 — 2. К., 1989; Рос. перекл. — Дом под солнцем. М., 1957; В горах дожди. М., 1966; Свидание за городом. М. — Л., 1966; Люди на болоте. — Дыхание грозы. М., 1972; Минское направление. М., 1973; Жизненные заботы. М., 1980; Первая книга. Минск, 1984.

Літ.: Бугаёў Дз. Вернасць прызванню: Творчая індывідуальнасць Івана Мележа. Мінск, 1977; Новиченко Л. Последний роман Ивана Мележа. «Дружба народов», 1977, № 7; Дзюба І. Незглибимість життя. Штрихи до портрета І. Мележа. «Вітчизна», 1979, № 10; Кулешов Ф. И. Подвиг художника. Литературный путь И. Мележа. Минск, 1982.

В. О. Дорошенко.


МЕЛЕЩЕНКО Василь Михайлович (12.II 1947, с. Ольгівка Бериславського р-ну Херсон. обл.) — укр. поет. Закін. 1970 Херсон. пед. ін-т. Працював електрозварником, журналістом; з 1971 — редактор Херсон. телебачення. Автор поет. збірок для дітей «Перші кроки» (1973), «Прилетіли ластівки» (1975), «Хліб од зайця» (1976), «Жайвір» (1980), зб. оповідань «Наш канал» (1981).

Г. Г. Єжелов.


МЕЛІССАНТІ (Μελισσάνθη, справж. — Іві Скандалакі; 1910, Афіни — 1990, там же) — грец. поетеса й перекладачка. Навч. у пед. франц. колежі (Афіни). Автор збірок «Голоси комах» (1930), «Пророцтва» (1931), «Вогнистий кущ» (1935), «Повернення блудного сина» (1936), «Осанна і мрії» (1939), «Лірична сповідь» (1945), «Доба сну й пильнування» (1950), «Людська схема» (1961), «Мур мовчання» (1966). Поезіям М. притаманні тонкий ліризм, заглиблення в душу людини. Перекладала твори франц., нім., англ., амер. поетів. У перекл. М. опубл. окр. твори Т. Шевченка (вірші «Три літа», «Н. Костомарову», «Косар», «Ісаія. Глава 35») і Лесі Українки.

О. Д. Пономарів.


МЕЛІЧНА ПОЕЗІЯ, меліка (від грец. μελος — пісня) — грецька пісенна поезія 7 — 5 ст. до н. е. Як правило, виконувалася під акомпанемент муз. інструмента; іноді супроводжувалася й танцями. Розрізняють М. п. одноголосну (в ній відображено соціально-політ. відносини й особисті почуття) і хорову (мала переважно культовий характер — славила богів, видатних героїв, переможців спорт, змагань тощо). М. п. відбила в собі ряд форм нар. творчості: епіталами, гіменеї (весільні пісні), френи (заплачки), просодії (пісні в урочистих процесіях), гімни та ін. Більшість зразків втрачено. Визначні майстри М. п. — Піндар, Івік, Алкей, Сапфо, Анакреонт, Аріон, Алкман, Стесихор, Симонід Кеоський.

М. М. Сулима.


МЕЛОДИКА ВІРША (від грец. μελωδός — мелодійний, пісенний) — зміна висоти осн. тону голосу (підвищення й зниження) в мовленні, один з чинників інтонації. Інше тлумачення терміну запропоноване Б. Ейхенбаумом («Мелодика русского лирического стиха». Пг., 1922); під М. в. він розумів розгорнуту систему інтонування («поєднання певних інтонаційних фігур, реалізованих у синтаксисі») і пов’язував її з наспівним віршем. М. в. ще недостатньо вивчена в літературознавстві.

Н. П. Чамата.


МЕЛОДРАМА (від грец. μέλος — пісня, наспів і драма) — драм. жанр, якому властиві гостра інтрига, підвищена емоційність, доброзичливе моралізаторство, побутова тематика. Поетика М. близька до фольклор. джерел. Сформувалася М. у Франції в кін. 18 ст., першою М. вважається «Страшний ліс» Лоезель-Треогата (1797). Для М. характерними є групування образів навколо чотирьох типів-амплуа: закоханий герой, доброчесна героїня, злодій і добродушний простолюдин, а також ефектна розв’язка, в якій позитивні герої щедро винагороджені, а негативні — покарані. Укр. М. бере початок від міщанської драми, готичного роману і комічної опери. На становлення жанру М. в укр. л-рі значно вплинув сентименталізм. В основі «Наталки Полтавки» І. Котляревського, що є водночас зразком укр. міщанської драми, лежить традиц. сюжетна колізія європейської М. кін. 18 — поч. 19 ст. П’єса відіграла основоположну роль у розвитку вітчизн. драматургії. З’явилися М. «Чорноморський побит на Кубані» Я. Кухаренка, «Купала на Івана» С. Писаревського, «Любка, або Сватання в с. Рихмах» П. Котлярова, «Запорозька Січ» А. Стороженка, «Поворот запорожців з Трапезунда» К. А. Гейнча та ін. Елементи М. є і в п’єсі «Назар Стодоля» Т. Шевченка. У 2-й пол. 19 ст. М. соціального звучання створили С. Руданський («Чумак»), М. Нордега («Доля»), С. Гулак-Артемовський («Запорожець за Дунаєм»), Ф. Недоля («Неспарована пара») та ін. У творчості М. Старицького («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці») і М. Кропивницького («Дай серцеві волю — заведе в неволю») укр. М. досягла вершинного розвитку. Після листопада 1917 року в Росії були спроби протиставити «буржуазній» М. «пролетарську» («Отрута» і «Ведмеже весілля» А. Луначарського), яка мала бути соціально-класовою. У 30-х pp. M. оголошена бурж. пережитком і надовго зникла зі сцени. Згодом термін «мелодрама» був поглинутий узагальнюючим — п’єса. В сучас. драматургії М. у «чистому» вигляді майже відсутня. Це жанр, що активно вбирає в себе риси водевілю, фарсу, комедії, трагедії, детективу та ін. («Втрачений син» О. Арбузова, «Вода з отчої криниці» В. Фольварочного, «Віддавали батька в прийми» В. Канівця, «Юнона і Пава» Ш. О’Кейсі, «Після гріхопадіння» А. Міллера).

Літ.: Хропко П. П. Українська драматургія першої половини XIX ст. К., 1972; Кобелецька О. І. Мелодрама (до проблеми жанрових особливостей). В кн.: Дослідження з української літератури. К., 1978; Потеха В. А. Українська соціально-побутова драма. «Радянське літературознавство», 1979, № 10; Фролов В. Мелодрама. В кн.: Фролов В. Судьбы жанров драматургии. М., 1979; Дмитриевская М. Превращения мелодрамы. В кн.: Современная драматургия, в. 2. М., 1987; Івашків В. М. Українська романтична драма 30 — 80-х років XIX ст. К., 1990.

В. О. Єршов.


МЕЛЬНИК Василь Гаврилович (8.V 1937, с. Куча, тепер Новоушицького району Хмельн. обл.) — укр. письменник. Закін. 1968 Моск. ін-т харч. пром-сті, 1982 — Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Працював у харч. пром-сті (механік, директор підприємства), був на парт. та культурно-осв. роботі. Виступає в жанрі малої сатир. прози — збірки «Це вам не смішки» (1977), «Позаштатна няня» (1982), «Улюбленець публіки» (1986). Автор зб. драм. творів «Над Дністром-рікою» (1983), п’єси «Доля і пісня» (1990), казок для дітей — збірки «Господар гаю» (1976), «Світлячок» (1987). Ряд творів М. перекладено рос., білорус., молд. мовами.

Тв.: Веселчині стрічки. Чернівці, 1991.

Літ.: Гармаш К. Василеві Мельнику — 50. «Літературна Україна», 1987, 4 червня.

В. Т. Косяченко.


МЕЛЬНИК Василь Михайлович (4.III 1930, с. Перечин, тепер смт Закарп. обл. — 29.XI 1992, Київ) — український історик, фольклорист, доктор історичних наук з 1974, професор з 1979. Закін. 1954 Ужгор. ун-т. Працював у пед. вузах України, Білорусі та Росії. З 1987 — зав. відділом історії Сибір. відділення Рос. АН у Тобольську, професор Тобол. пед. ін-ту. Автор праць «Селянський рух у Східній Словаччині та Закарпатті в XVII столітті» (1957), «Народ про свою історію» (1965), «Фольклор як історичне джерело» (1967), «Історія Закарпаття в усних народних переказах та історичних піснях» (1970), «Давньоруський фольклор як пам’ятка історії та культури східних слов’ян», «Рання етнічна історія південних слов’ян» (обидві — 1978), «Історія північно-західного Сибірського краю» (1990) та ін. Зібрав понад 3 тис. легенд, переказів, істор. пісень Укр. Карпат.

М. Г. Бочко.


МЕЛЬНИК Володимир Кононович (20.VIII 1921, с. Курашівці, тепер Мурованокуриловецького р-ну Вінн. обл. — 10.ІХ 1970, Київ) — рос. письменник. Закін. 1941 Вольське авіауч-ще (Сарат. обл.). Учасник Великої Вітчизн. війни. Фронтові будні авіаторів, бойові епізоди становлять зміст повісті «Винищувачі» (1953). Драм. сторінки історії, понівеченої сталінщиною, відобразив у повісті «Судимі совістю», вміщеній разом з оповіданнями в однойм. зб. (1966).

Тв.: Истребители. Повесть. Рассказы. К., 1971.

В. А. Бурбела.


МЕЛЬНИК Володимир Олександрович (4.VI 1941, м. Ніжин Черніг. обл.) — укр. літературознавець, критик, кандидат філологічних наук з 1979, доктор філософії (УВУ, Мюнхен) з 1993. Закін. 1967 Київ. ун-т. Працював у пресі, був на комс. роботі, очолював (1973 — 84) відділ критики і бібліографії журн. «Дніпро», з 1984 в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН України (з 1993 — зав. відділом української літератури 20 століття). Автор праць «Сюжети. Конфлікти. Характери» (1977), «Мужність доброти» (1982), «Валер’ян Підмогильний» (1991), багатьох статей з питань сучасного літературного процесу, про М. Хвильового, М. Івченка, Г. Косинку та ін. репресованих укр. письменників 20-х pp. Один з авторів дослідження «Дієвість художнього слова» (1989). Лауреат респ. премії в галузі літ.-худож. критики (1975; з 1986 — ім. О. Білецького).

Літ.: Рябчук М. Духовний потенціал людини. «Вітчизна». 1983, № 5; Кравченко А. Зрілість критичної думки. «Радянське літературознавство», 1984, № 2; Погрібний А. Володимирові Мельнику — 50. «Літературна Україна», 1991, 20 червня.

Ю. І. Ковалів.


МЕЛЬНИК Григір (Григорій) Якович (12.VI 1927, с Новопавлівка Межівського р-ну Дніпроп. обл. — 11.VIII 1990, Київ) — укр. письменник. Закін. 1964 ВПШ (Київ). Працював у редакціях газет, 1966 — 86 — нач. управління, директор програм Респ. радіо Держтелерадіо УРСР. Автор гуморесок і усмішок (збірки «Кожному по заслузі», 1957; «Чортополох», 1961, у співавт.; «Антитуз», 1970; «Запрограмована Секлета», 1972; «Розбійник у сметані», 1987), гумор. повісті «Ефект Гопкала» (1973). Започаткував на Респ. радіо популярні передачі «Від суботи до суботи» (1968), «А ми до вас у ранковий час» (1973).

Літ.: Круковець О. Удача — супутник гумориста. «Дніпро», 1973, № 5.

Г. О. Бандура.


МЕЛЬНИК Іван Гаврилович (2.VIII 1920, с. Великий Раковець, тепер Іршавського р-ну Закарп. обл. — 3.IX 1977, там же) — укр. поет-коломийкар. Навч. 1938 — 39 в Хуст. гімназії. Був ув’язнений угор. фашистами. Автор збірок віршів «Наливайтесь, грона» (1960), «Кого любиш, дівчино?» (1963), «Скибки сонця. Пісні та коломийки» (1973). Поезії М. увійшли також до колект. збірок: «Пісне наша — доле наша. Вірші та коломийки народних поетів» (1967), «Яворова сопілка» (1991). Окр. вірші перекл. рос. і угор. мовами.

Літ.: Ладижець В. Щастя колгоспного пісняра. В кн.: Мельник І. Скибки сонця. Ужгород, 1973.

В. С. Поп.


МЕЛЬНИК Онисим Петрович (3.III 1923, с. Красноставка, тепер у складі с. Добра Маньківського р-ну Черкас. обл. — 12.IX 1969, Київ) — укр. письменник. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Навч. 1940 — 46 (з перервою) у Київ. пед. ін-ті. Працював у пресі. Автор роману «Не щеми, серце» (1965), повістей та оповідань, що увійшли до книжок «Про що думаєш, сину?» (1963), «Четверта не загине» (1970). Поезії М. (збірки «Гуцули сходять з гір», 1956; «Уклін тобі, земле!» 1959; «Ми зросли на вітрах», 1961) здебільшого декларативні.

В. В. Громова.


МЕЛЬНИК Ярослав Йосипович (6.II 1959, с. Смига Дубнівського р-ну Рівн. обл.) — укр. літературознавець. Закін. 1981 Львів. ун-т. Був лаборантом у Луцькому пед. ін-ті, працював у пресі. Досліджує сучасний літ. процес: книжки «Молодь про молодь» (1981, у співавт.), «Сила вогню і слова» (1991), розвідки, статті. Автор повісті «Домініка» (1991).

В. А. Бурбела.


МЕЛЬНИКОВ Павло Іванович [псевд. — Андрій Печерський; 25.Х (6.XI) 1818, Нижній Новгород — 1(13).II 1883, там же] — рос. письменник, етнограф, кор. Археогр. комісії в 1841. Закін. 1837 Казан. ун-т. Був на викладацькій роботі, служив чиновником. У 1845 — 50 — редактор неофіц. частини «Нижегородских губернских ведомостей», де публікувались істор., статист., етногр. матеріали. Автор оповідань «Красильникови» (1852), «Поярков», «Старі роки» (обидва — 1857), «Бабусині вигадки» (1858) та ін., в яких відобразив незадоволення селян кріпацтвом, жорстокість панства, здирництво частини купецтва, чиновників. В дилогії «У лісах» (1871 — 74; окр. вид. — 1875) і «На горах» (1875 — 81) відтв. побут старообряд. купецтва, промисли, звичаї розкольницьких скитів, таємних сект. Написав ряд істор. праць та істор.-етногр. нарисів, у т. ч. «Дорожні записки по шляху з Тамбовської губернії в Сибір» (1839 — 41), «Історичні нариси попівщини» (1864 — 67) та ін. Знався з Т. Г. Шевченком; про їхні зустрічі у Нижньому Новгороді та Петербурзі писали Г. Дем’янов у ст. «Т. Г. Шевченко в Нижнем Новгороде (1857 — 1858)», опубл. у журн. «Исторический вестник» (1893, № 5), та син письменника А. Мельников («Сборник Нижегородской ученой архивной комиссии», 1910, т. 9).

Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 14. СПБ, 1897 — 98; Полное собрание сочинений, т. 1 — 7. СПБ, 1909; Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1963; Собрание сочинений, т. 1 — 8. М., 1976.

Літ.: Лотман Л. М. Мельников-Печерский. В кн.: История русской литературы, т. 9, ч. 2. М. — Л., 1956; Соколова В. Ф. П. И. Мельников (Андрей Печерский). Горький, 1981.

С. П. Фатєєв.


МЕЛЬНИКОВА Олександра Миколаївна [1848, с. Шедієве, тепер Новосанжарського р-ну Полтав. обл. — 7(20).II 1902, Тбілісі] — рос. письменниця. Дитинство провела у рідному селі, в маєтку свого діда поміщика-мецената А. Лук’яновича, до якого приїздили І. Котляревський, Т. Шевченко та ін. діячі культури. Автор дит. оповідань — збірки «Святий вечір» (1894) та «Оповідання і казки для дітей» (1895). Видала зб. поет. творів «Зібрання віршів» (1893). Написала кн. «Прислів’я і приказки у віршах» (1894). Залишила «Спогади про давноминуле і те, що було недавно» (1899), де подано цінні відомості про Т. Шевченка, М. Башкирцеву, П. Чайковського, М. Стороженка та ін.

Літ.: А. Н. Мельникова. [Некролог]. «Исторический вестник», 1902, т. 87, кн. 3; Жур. П. Дума про огонь. К., 1985.

П. П. Ротач.


МЕЛЬНИЧЕНКО Іван Максимович (14.Х 1930, с. Возсіятське, тепер Єланецького р-ну Микол. обл.) — рос. письменник. Навч. (з 1952) в Моск. бібліот. ін-ті, закін. 1957 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Живе в Україні. Працював у пресі (Донеччина). Автор поет. збірок «Осінній грім» (1958), «Чотири тисячі бур» (1963), «Дні потаємних освідчень» (1980). Його вірші пройняті щирим ліризмом, тяжіють до філософічності. М. належать романи «Поки ти молодий» (1961), «Чорні абрикоси» (1979), «Праві береги» (1985), «Припади до орлиного джерела» (1988); повісті «Запах блискавок» (1964), «Полювання в червні» (1973), «Півцарства за коня» (1982); зб. оповідань «Високий дощ» (1965). Осн. теми — трудові будні, громадян. становлення молоді, взаємовідносини особи та колективу.

Тв.: Черные абрикосы. Донецк, 1986; Избранные произведения. К., 1990.

В. О. Соболь.


МЕЛЬНИЧЕНКО Тамара Йосипівна (9.XII 1927, с. Антонівка, тепер Таращан. р-ну Київ. обл.) — укр. поетеса. Закін. 1957 Харків. бібліот. ін-т. Працювала вихователем у робіт. гуртожитку. Автор збірок «Жага життя» (1976), «Біла казка» (1981), «Кохан-зілля» (1987), кн. для дітей «Живи, жайворонку» (1975).

В. А. Бурбела.


МЕЛЬНИЧУК Богдан Іванович (19.II 1937, с. Олешків, тепер Снятинського р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. поет, літературознавець, канд. філол. наук з 1974. Закін. 1959 Чернів. ун-т. Працює в ньому з 1965: викладач, з 1983 — зав. кафедрою укр. л-ри. Автор збірок «Розквітай, мій краю!» (1959), «Журавлиний міст» (1981), «Олешківський меридіан» (1989) — про героїку Вел. Вітчизн. війни, наше сьогодення, життя укр. еміграції в Канаді. Видав зб. худож.-публіцист. оповідей «Канадські зустрічі» (1988). Опубл. літ.-крит. нарис «Драматична поема як жанр» (1981), праці «Кость Герасименко» (1979), «І. Франко і деякі питання розвитку історико-біографічної поеми в українській радянській літературі (на матеріалі поемної франкіани)» (1986), «Ще раз про художній вимисел і художній домисел» (1989), ін. літературозн. матеріали. Окр. твори М. перекладено рос., молд., ідиш та польс. мовами.

Літ.: Колодій В. Богданові Мельничуку — 50. «Літературна Україна», 1987, 19 лютого; Кащук Н. «Спасибі за гарну книгу». «Радянська Буковина», 1990, 30 грудня.

В. М. Лесин.


МЕЛЬНИЧУК Оксана (справж. — Галінадзе Маріне; 16.VII 1909, м. Грозний — 11.XII 1986, Бухарест, похов. у Чернівцях) — укр. поетеса. Грузинка за походженням. З 5 років жила у Харкові, де одержала журналіст. освіту. Працювала в пресі. 1947 — 57 перебувала у Магадані (як дружина репресованого 1937 зав. кафедрою укр. мови й л-ри Харків. ун-ту М. А. Панчука). 1957 за сімейними обставинами переїхала до Румунії. Працювала в укр. газеті «Новий вік». Автор збірок «Цвіте земля скарбами» (1960), «Славлю життя» (1962), «На перехрестях літ» (1973), «Осіннє різноцвіття» (1974), «Вічність» (1981), «Октави серця» (1985), віршів для дітей «Світанкові зорі» (1976). Осн. мотиви лірики М. — звеличення творчої праці, любов до рідного краю, роздуми про сенс життя. Перекладала рум. поетів (В. Александрі, М. Емінеску, Дж. Кошбука, Т. Аргезі, М. Бенюка, А. Бануш та ін.).

Тв.: [Вірші]. В кн.: Обрії. Бухарест, 1983.

Т. А. Носенко.


МЕЛЬНИЧУК Олександр Савич (12.VII 1921, с. Писарівка, тепер Колимського р-ну Одес. обл.) — український мовознавець, академік АН України з 1985, член-кореспондент АН СРСР з 1981 (з 1992 — Російської АН). Закін. 1947 Київ. ун-т. Учасник Вел. Вітчизн. війни. З 1950 — в Ін-ті мовознавства АН України (з 1961 — зав. відділом заг. і слов’ян. мовознавства). У 1971 — 78 — академік-секретар Відділення л-ри, мови і мистецтвознавства АН України. Голова Комітету наук. термінології при Президії АН України (з 1987), гол. ред. журн. «Мовознавство» (з 1987). Автор досліджень із заг., індоєвроп. та слов’ян. мовознавства. Відп. редактор і співавтор праць «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов» (1966), «Сучасна українська літературна мова. Синтаксис» (1972), «Історична типологія слов’янських мов» (1986), «Методологічні проблеми мовознавства» (1988) та ін. За ред. М. видається 7-томний «Етимологічний словник української мови» (1982 — 89 вийшло три томи). Портрет с. 337.

Тв.: Розвиток структури слов’янського речення. К., 1966; О роли мышления в формировании структури языка. В кн.: Язык и мышление. М., 1967; О генезисе индоевропейского вокализма. «Вопросы языкознания», 1979, № 5 — 6; О языке Киевской летописи XII века. В кн.: IX Міжнародний з’їзд славістів. Слов’янське мовознавство. К., 1983; Методологічні пошуки в нових підходах до висвітлення мови. «Мовознавство» 1991, № 3.

В. М. Русанівський.


МЕЛЬНИЧУК Тарас Юрійович (20.VIII 1938, с. Уторопи, тепер Косів. р-ну Ів.-Франк. обл. — 29.III 1995, Чернівці) — укр. поет. З 1958 навч. в Чернів. ун-ті, 1968 — 72 в Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Працював у редакціях газет Прикарпаття і Буковини, лісорубом у Комі АРСР, шахтарем на Донбасі, будував Криворіз. гірничо-збагачувальний комбінат, теслював у Краснояр. краї, був слюсарем-машиністом на Одес. залізниці. 1972 безпідставно репресований, згодом за ним встановлено адміністративний нагляд, позбавлено роботи. Автор збірок «Несімо любов планеті» (1967), «Із-за грат» (1982, Торонто), «Князь роси» (1990; Держ. премія України ім. Т. Г. Шевченка, 1992), «Строфи із Голгофи» (1990, Великобританія). М. у своїх поезіях розгортає власне тлумачення пракоренів укр. народу, його істор. буття й духовного космосу. М. синтезує традиц. укр. метафоричний лад з модерним, вибудуваним на асоціативному способі образного мислення. Лауреат літ. премії ім. В. М. Сосюри (1990; за добірку поезій у «Літературній Україні», 1990, 12 квітня).

Літ.: Жулинський М. Князь роси. В кн.: Мельничук Т. Князь роси. К., 1990; Малкович І. Півслово про князя роси. — Жулинський М. Морозна душа плаче квітами поезії. «Літературна Україна», 1990, 12 квітня.

Ю. В. П’ятаченко.


МЕЛЬНИЧУК Юрій Степанович (7.V 1921, с. Мала Кам’янка, тепер Коломийського р-ну Івано-Франк. обл. — 12.VIII 1963, Львів) — укр. публіцист і літературознавець. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Навч. 1946 — 48 в Респ. парт. школі (Київ), закін. 1950 Львів. ун-т. Депутат Верх. Ради СРСР 6-го скликання, член делегацій УРСР на XV і XVI сесіях Генер. Асамблеї ООН. Був на комс. роботі, працював у коломийській газ. «Червоний прапор». З 1951 — гол. ред. журн. «Жовтень» (тепер «Дзвін»). Автор книг публіцистики і памфлетів «Відповідь наклепникам» (1956), «Слуги Жовтого диявола» (1957), «Уоллстрітівський шарманщик» (1958), «Коли кров холоне в жилах» (1960), «До раю навпростець» (1961), «Мовою серця», «Правді служити» (обидві — 1962) та ін. Опубл. літ.-крит. праці «Ярослав Галан» (1953), «Олександр Гаврилюк» (1955), «Слово про письменників» (1958). Твори М. позначені партійною тенденційністю, написані з позицій боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» та заокеанським імперіалізмом. Лауреат респ. премії ім. Я. О. Галана (1964, посм.).

Тв.: Вибране. К., 1965; Вирване серце. К., 1966; Під чужим порогом. К., 1968; Сонцю світити вічно. К., 1974.

Літ.: Цьох Й. Юрій Мельничук. Львів, 1980; Яковенко В. М., Нужный А. А. Из поколения борцов. Львов, 1990.

М. І. Гнатюк.


«МЕЛЬПОМЕНА» — театр. журнал. Виходив 1918 — 19 в Одесі рос. мовою щотижня (65 номерів). Висвітлював питання розвитку драматургії і сцен. мист-ва — статті «Театр і революція», «Без репертуару», «Під руїнами старого театру», «Воскресла старовина» Б. Варнеке, «Мистецтво Його Величності Народу» О. Кугеля, «Театр у Христі» Б. Глаголіна, «Театротерапія» М. Євреїнова та ін. Надр. матеріали про стан укр. театру та його репертуар — «Український театр» і «Мастак великий. П. К. Саксаганський» Тіберія Горобця (О. Кузьмінського), «Пам’яті І. М. Стешенка» А. Ардова, «Четвертий Рим. (Лист з Києва)» Л. Нікуліна, мемуари «Мої спогади про Марка Лукича Кропивницького» О. Суслова. Журнал широко інформував про вистави театрів України, життя артист. труп, нові кінофільми та експозиції творів образотв. мист-ва. Вміщувалися також вірші, оповідання, статті А. Аверченка, О. Амфітеатрова, О. Вертинського, В. Горянського та ін., розділи з автобіогр. книги Ф. Шаляпіна тощо.

Г. Д. ЭЗленко.


МЕМУАРИ (франц. mémoires — спогади) — твір, у якому автор розповідає про реальні події минулого, учасником чи свідком яких він був, про людей, з якими зустрічався. За формою викладу, хронікальністю й фактографічністю М. наближаються до щоденника, за характером матеріалу, його достовірністю й відсутністю вимислу — до істор. прози, наук. біографії, докум.-істор. нарису. Та на відміну від історика чи дослідника-біографа мемуарист послуговується переважно власними спогадами і враженнями. Отже, суттєвими рисами М. поряд з документалізмом, ретроспективністю є суб’єктивність підходу до зображення істор. подій і людей. Залежно від творчих завдань у М. на передній план виступають то істор., то автобіогр. начала. Близькі до М. деякі твори античності («Анабасис Кіра» Ксенофонта, 401 до н. е.; «Записки про галльську війну» Ю. Цезаря, 52 — 51 до н. е.). М. у сучас. розумінні з’явилися в епоху Відродження, коли почалося морально-етич. осмислення цінності людської особистості. Видатними здобутками світової мемуаристики є «Поезія і правда» Й. В. Гете, «Мемуари» Сен-Сімона, «Сповідь» Ж. Ж. Руссо, «Минуле і думи» О. Герцена, «Історія мого сучасника» В. Короленка та ін.

З-поміж численних М. кін. 16 — поч. 17 ст., пов’язаних з Україною і написаних переважно укр., польс. та лат. мовами, виділяються щоденникові записи, нотатки й нариси М. Литвина, Б. де Віженера, Е. Лясоти, Я. Собеського. В їхніх творах, а також в «Описі України...» Г. Л. де Боплана поряд з певними тенденційними твердженнями містяться різні відомості з історії, географії, культури України, показано побут, звичаї та обряди укр. народу, боротьбу запорізького козацтва проти іноз. поневолювачів. М. 2-ї пол. 17 ст. розповідають про складне громад.-політ. й екон. становище України, культуру й побут різних верств суспільства — «Подорож антіохійського патріарха Макарія» Павла Халебського (записи 1654 та 1656 pp.), «Хроніка» Ф. Саковича (1672). Цінною пам’яткою укр. мемуарної л-ри є «Странствования Василья Григоровича-Барского по святым местам Востока с 1725 по 1747 г.». Важливими творами мемуар.-істор. прози є козацькі літописи: «Літопис Самовидця», «ДЂйствія презЂльной... брани Богдана Хмелницкого...» Григорія Грабянки (1710), «Сказаніє о войнЂ козацкой з поляками...» Самійла Величка (1720). Колоритними подробицями з життя козаків, епізодами зруйнування цар. військами Запорізької Січі сповнена розповідь очевидця «Устное повествование бывшего запорожца... Коржа» (вид. 1842). Козацькі літописи і спогади справили помітний вплив на укр. л-ру та історіографію 19 — поч. 20 ст., зокрема на творчість Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша, М. Старицького, І. Нечуя-Левицького, Д. Яворницького. В М. 19 ст. містяться розповіді про сел. повстання в Правобережній Україні (Ф. Бродович, В. Кребс, Р. Рильський), рух декабристів (І. Горбачевський, М. Лорер, А. Розен), історію Кирило-Мефодіївського братства (М. Костомаров, П. Куліш, Ганна Барвінок, О. Петров). Описи побуту та звичаїв дворянства, польс. шляхти й укр. поміщиків становлять основу мемуарів Л. Сапєги, М. Чайковського, П. Селецького, П. Свиньїна. Укр. мемуаристика 19 ст. відбиває події літ.мист. життя, постаті письменників, акторів, художників — щоденникові записи та дорожні нотатки, записки І. Вернета про Г. Сковороду; записки й начерки І. Срезневського (1838), В. Пассека (1841), М. Щепкіна (1830) про І. Котляревського, записки «Пережите й перестраждане» Я. Головацького (1885), присвячені діячам «Руської трійці». Провідною темою М. після 1861 стає життя і творчість Т. Шевченка та його доба. Зі спогадами про поета виступили Я. Полонський, М. Костомаров, К. Юнге, М. Новицький, Л. Жемчужников, І. Тургенєв, брати М., О., Ф. Лазаревські та ін.; їхні М. увійшли до збірок «Спогади про Шевченка» (1958) та «Спогади про Тараса Шевченка» (1982). Громад.політ. життя України 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. становить осн. зміст мемуарних нотаток «Австроугорські спомини» М. Драгоманова (1892), «Спомини з мого життя» Олександра Барвінського (ч. 1 — 2; 1912 — 13), «Передуманное и пережитое» Х. Д. Алчевської (1912), «Мої спомини. 1861 — 1915» С. Русової (зб. «За сто літ», 1928, кн. 2, 3), «З темряви минулого (1881 — 1891 роки на Волині)» В. Чаговця (там же, 1930, кн. 6), «З минулого-пережитого. 1870 — 1888» М. Білинського (зб. «Україна», 1928, кн. 2), «З останніх десятиліть життя Івана Франка. 1896 — 1916. Спогади і причинки» М. Мочульського («За сто літ», 1928, кн.. 3). На поч. 20 ст. виникає жанр автобіогр. записок («Спогади слідчого» Д. Марковича, «Записки лікаря» М. Левицького). Укр. мемуарна л-ра 1-ї пол. 20 ст. велику увагу приділяє постаті І. Франка та його добі (багато з цих творів пізніше включено до збірників «І. Франко у спогадах сучасників», 1972, і «Спогади про І. Франка», 1981), історії становлення і розвитку укр. нац. театру — «Мої театральні згадки» М. Садовського (1928), «Шляхами життя» П. Саксаганського (1930), «Минуле українського театру» І. Мар’яненка (1953), «Мої стежки і зустрічі» С. Тобілевич (1957). Окр. книгами вийшли спогади: про Лесю Українку, М. Коцюбинського, О. Кобилянську, П. Грабовського, В. Стефаника. У 20-х pp. чимало М. присвячено нац.-визв. руху в Україні. Значна частина їх видана за кордоном: «Галичина в рр. 1918 — 1920» М. Лозинського (1922), «Чорні рядки» А. Чайковського (1930), «Спогади» Н. Махна (т. 1, 1929; т. 2 — 3, 1936 — 37). Великий факт. матеріал ліг в основу «Споминів» М. Грушевського (записи 1918 — 22, опубл. 1988 — 89), «Щоденника» В. Винниченка.

Ряд творів тогочас. укр. мемуаристики близькі за жанром до ліричних мініатюр, начерків, замальовок, автобіогр. оповідань і повістей тощо: «З літ дитинства» А. Заливчого (1919), «Трагедія Першого травня» (1923), «В бур’янах» (1925) Мирослава Ірчана, «З минулого» В. Сосюри (1926), твори В. Поліщука, Остапа Вишні. Активізація мемуар. творчості спостеріг. після 2-ї світ. війни: спогади партизанів, письменників-фронтовиків — С. Ковпака, П. Вершигори, П. Воронька, А. Шияна, М. Шеремета, І. Багмута, П. Автомонова. Багато творів з’являється в 60 — 70-х pp. Публікуються спогади про О. Довженка, П. Тичину, М. Рильського, Остапа Вишню, А. Малишка, В. Сосюру, Ю. Яновського, Я. Галана. З М. виступили Є. Кротевич («Київські зустрічі», 1963), Петро Панч («На Калиновім мості», 1965), М. Рудницький («Письменники зблизька», кн. 1, 1958; кн. 2, 1959; кн. 3, 1964; «Непередбачені зустрічі», 1969), В. Минко («Моя Минківка», 1962 — 70; «Червоний Парнас», 1972). Перша в укр. л-рі мемуарна тетралогія Ю. Смолича («Розповіді про неспокій», 1968; «Розповідь про неспокій триває», 1969; «Я вибираю літературу», 1970; «Розповіді про неспокій немає кінця», 1972) подає панораму письменницького побуту 20 — 30-х pp., окреслює нові підходи до оцінки подій, фактів, процесів і людей того часу. Достовірна точність фактів літ. життя, влучність портретних характеристик письменників властива кн. «Роман пам’яті» Т. Масенка (1970). Мемуарні книги белетризованого типу видали Ю. Мартич, О. Ющенко, С. Крижанівський. Спробою переглянути усталені погляди на літ. процес і творчість окр. письменників та свою власну позначені «Думи і спогади» М. Бажана (1982). Розповіді про траг. сторінки в біографіях своїх сучасників продовжили мемуарні твори 80-х pp.: «Меморіал» С. Голованівського, «Від зорі до зорі» П. Дорошка, «Пам’яті пекучий біль» С. Жураховича. У періодиці 2-ї пол. 80-х — поч. 90-х pp. опубл. спогади Б. АнтоненкаДавидовича, О. Коржа, І. Сенченка, І. Іванова, Г. Снєгірьова, Г. Коваленко-Плужник, Л. Крушельницької, Н. Суровцевої та ін., в яких подані невідомі широкому загалу факти великодержавної політики етноциду щодо укр. інтелігенції, відтворено духовний світ невинних жертв тоталітарного режиму в СРСР. Живий інтерес викликала публікація «Третьої Роти» В. Сосюри (написана 1920 — 61, опубл. 1988), де події особистого життя автор розглянув у зв’язку з літ. обстановкою в Харкові, Києві, голодомором в Україні 1933, різними політ. кампаніями, спрямованими проти укр. мови й культури. Драма народу, укр. нац. культури й власного існування — осн. проблеми кн. «Сторінки щоденника» О. Довженка (1929 — 54, опубл. 1990). Картину розвитку укр. мемуаристики істотно доповнюють книги, що вийшли за кордоном: «Спогади про неокласиків» О. Бургардта (1947), «З піснею через світ» О. Кошиця, «П’ять по дванадцятій» У. Самчука (1954), «Безсмертні» (1963, упоряд. М. Орест), «Спогади» П. Григоренка (1984), «Розмови в дорозі до себе» І. Кошелівця (1985), «Зустрічі і прощання» Г. Костюка (1987), «Василь Стус у житті, творчості, спогадах і оцінках сучасників» (1987), «Від Зінькова до Мельборну» Д. Нитченка (1990), «Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку» А. Гака (М. Задеки) та ін.

Літ.: Материалы, относящиеся к истории Южной Руси, в. 1 — 2. К., 1890 — 96; Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). К., 1959; Костенко А. І. Шевченко в мемуарах. К., 1965; Гинзбург Л. О психологической прозе. Л., 1977; Смілянська В. Л. Біографічна Шевченкіана (1861 — 1981). К., 1984; Мережинська Г. Ю. Деякі підсумки вивчення мемуарно-біографічної прози. «Радянське літературознавство», 1986, № 10; Гаранин Л. Я. Мемуарный жанр советской литературы. Минск, 1986; Галич О. Очима і пером самовидця. «Вітчизна», 1990, № 7; Макаров А. «Українські мемуари». «Літературна Україна», 1992, 3 грудня; Січинський В. Чужинці про Україну. К., 1992; История советского общества в воспоминаниях современников. 1917 — 1957 гг. Аннотированный указатель мемуарной литературы, ч. 1 — 2. М., 1958 — 67; История дореволюционной России в дневниках и воспоминаниях. Аннотированный указатель книг и публикаций в журналах, т. 1 — 5. М., 1976 — 88; Советское общество в воспоминаниях и дневниках. Аннотированный библиографический указатель книг, публикаций в сборниках и журналах, т. 1 — 2. М., 1987 — 90.

В. О. Дорошенко.


МЕНАНДР (Μενανδρος; бл. 342, Афіни — бл. 292 до н. е., Пірей) — давньогрец. драматург, чільний представник нової аттічної комедії. Написав понад 100 комедій. До нашого часу повністю дійшла комедія «Відлюдник» (317 до н. е., укр. перекл. А. Содомори), знайдена 1956; ще шість (знайдено 1905) — в уривках (бл. 2300 вірш. рядків), з них найбільші — «Полюбовний суд» (укр. перекл. уривків І. Франка) і «Відрізана коса». Творам М. властиві глибоке проникнення у внутр. світ людини, розуміння її турбот і страждань. Вони відзначаються досконалою композицією, мають багато драм. епізодів. Вплинули на розвиток пізнішої рим. і західноєвроп. побут. драми. Портрет с. 339.

Тв.: Укр. перекл. — Відлюдник. Львів, 1962; [Твори]. В кн.: Антична література. Хрестоматія. К., 1968; [Твори]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 9. К., 1977; Рос. перекл. — Комедии. М., 1984.

Літ.: Антична література. К., 1976; Ярхо В. Н. Комедии Менандра: жанр и поэт. В кн.: Ярхо В. Н. У истоков европейской комедии. М., 1979.

В. І. Пащенко.


МЕНАЦЬ (Menac) Антиця (11.VII 1922, Сплит) — хорв. філолог, перекладачка, чл.-кор. Югосл. академії наук і мист-в з 1975. Закін. 1948 Загреб. ун-т, 1961 — 86 очолювала в ньому кафедру рос. мови. Сприяла вивченню україністики в цьому ун-ті, популяризувала укр. мову і л-ру. Одна з укладачів «Українсько-хорватського або сербського словника» (1979, разом з А. Коваль) і «Хорватсько-сербсько-російсько-українського фразеологічного словника» (1985, разом з Р. Тростинською). Перекладає укр. народну, класичну та сучас. поезію, зокрема твори Т. Шевченка, І. Франка (ввійшли до «Антології світової лірики», 1965; «Антології світової любовної поезії», 1968), І. Драча, Л. Костенко, Д. Павличка, П. Осадчука; прозу — Остапа Вишні, Вал. Шевчука.

Літ.: Пащєнко Є. Обрії югославської україністики. «Літературна Україна», 1984, 9 травня.

Є. М. Пащєнко.


МЕНДЕЛЕ МОЙХЕР-СФОРІМ [справж. — Шолом Яків Абрамович; 21.XII 1835 (2.I 1836), м. Копиль, тепер Мін. обл. — 25.XI (8.XII) 1917, Одеса] — євр. письменник. Основоположник нової євр. л-ри мовою ідиш (спочатку писав івритом). Навч. 1842 — 46 у хедері. 1854 переїхав в Україну. З 1856 вчителював у Кам’янці-Подільському, з 1858 — у Бердичеві. З 1869 жив у Житомирі, з 1881 — в Одесі; 1905 — 07 — у Швейцарії. У романі «Перстень щастя» (ч. 1 — 2, 1888) викривав сваволю верхівки євр. громади. У повісті «Фишка Кривий» (1869 — 88) змалював світ злидарів, який став символом знедоленості широких мас. Кращим твором М. М.-С. є повість «Мандри Веньяміна Третього» (1877), герої якої прагнуть вирватися з патріарх. пут. Автор повістей «Вчіться добре» (1862; 2-а ред. під назвою «Батьки і діти», 1868), «Маленька людина» (1864 — 65) та ін., сатир. п’єси «Такса» (1869), зб. літ.-крит. статей «Мирний суд» (1860). Йому належить незакін. автобіогр. роман «Шлойме реб Хаїм» (1894 — 1917). У своїх творах, які М. М.-С. постійно вдосконалював, письменник показав становище єврейського народу в цар. Росії. Окр. твори М. М.-С. переклали Е. Райцин, Д. Бобир та Л. Володимиров.

Тв.: Укр. перекл. — Долина сліз. К., 1928; Перстень щастя. К., 1928; Мандри Веньяміна Третього. Х., 1934; Фишка Кривий. К.-Х., 1936; Вибране. К., 1940; Рос. перекл. — Путешествие Вениамина Третьего. М., 1986.

З. Х. Лібінзон.


МЕНЕНДЕС ПІДАЛЬ (Menéndez Pidal) Рамон (13.III 1869, м. Ла-Корунья — 14.XI 1968, Мадрид) — ісп. філолог та історик, академік (з 1902) і президент (1925 — 39, 1947 — 68) Королів. ісп. академії. Почесний доктор багатьох іноз. ун-тів. Освіту одержав в ун-тах Мадрида й Тулузи. З 1899 по 1939 — професор Мадрид. ун-ту. Автор наук. праць з питань фольклору («Іспанські романсеро. Теорія та історія», т. 1 — 2, 1953, та ін.) і класичної л-ри Іспанії («Про Сервантеса та Лопе де Вегу», 1940, та ін.). Обстоював ідею нар. походження героїч. епосу («Легенда про інфантів Лари», 1896; «Реліквії іспанської епічної поезії», 1951; «Пісня про Роланда і неотрадиціоналізм», 1959, та ін.). Підготував академ. видання (з коментарями) провідних ісп. середньовічних текстів — «Пісня про мого Сіда» (1908 — 11), «„Загальна хроніка“ Альфонса X» (1906), багатотомне видання ісп. романсеро (поч. з 1953, незакін.) та ін. Реконструював тексти бл. 10 епіч. поем Кастілії. Автор праць «Іспанська імперія і п’ять королівств» (1950), «Іспанія та її джерела» (1957), та ін. Опубліковану М. П. «Пісню про мого Сіда» використав для перекладу цього твору на укр. мову проф. Богдан І. Лончина (Видання Українського католицького ун-ту ім. папи св. Климента. Праці філософічно-філологічного факультету, т. 8. Рим, 1972).

Тв.: Рос. перекл. — Избранные произведения. Испанская литература средних веков и эпохи Возрождения. М., 1961.

О. Б. Алексеєнко.


МЕНЕСТРЕЛІ (франц. ménestrel, від пізньолат. ministerialis — той, хто перебуває на службі) — 1) Профес. співці й музиканти у середньовіч. Франції, Англії та ін. країнах, часом оповідачі й декламатори, нерідко самі виступали й композиторами. В 12 — 13 ст. служили при дворах феодалів, часто виконували обов’язки їхніх секретарів та радників, впливали на політ. життя. В 14 — 18 ст. менестрелями називали також нар. музикантів, які постійно мешкали в містах або мандрували по селах і ярмарках. Вони засновували братства, підтримували тісні зв’язки з вагантами, часто поширювали політ. новини, звістки про різні події, брали участь у багатьох нар. рухах, за що переслідувалися властями і церквою. В західноєвроп. романт. л-рі 19 ст. ідеалізований образ М. став символом натхненного поета. Нерідко слово М. вживалося як синонім труверів і трубадурів. 2) Переносно М. — поети, співці, які щось або когось оспівують у своїх творах.

Літ.: Рубанова Г. Л. Література середніх віків. В кн.: Шаповалова М. С., Рубанова Г. Л., Моторний В. А. Історія зарубіжної літератури. Львів, 1982.

В. І. Ткаченко.


МЕНІППОВА САТИРА, меніппея — філос.-сатир. жанр антич. л-ри, якому властиве вільне поєднання прози і віршів. Містила критику людських вад і релігії, полемізувала з різними філос. школами. Творцем М. с. вважається філософ-кінік 3 ст. до н. е. Меніпп з Гадари сірійської, автор творів «Продаж Діогена», «Аркесілай», «Бенкет», «Листи богів» (не збереглися). Їх наслідували Марк Теренцій Варрон в «Меніппових сатирах» (2 — 1 ст. до н. е.), Сенека Молодший в «Огарбузенні божественного Клавдія» (1 ст.), Петроній у «Сатириконі» (1 ст.), Лукіан у діалогах «Меніпп», «Ікароменіпп», «Розмови богів» (2 ст.) та ін. В епоху реліг. війн у Франції (16 ст.) «Меніпповою сатирою» назвали відомий політ. памфлет франц. поетів Ф. Кретьєна, Н. Рапена, Ж. Пассера та ін., спрямований проти спроби Католицької ліги 1593 скликати Генер. штати й обрати зі свого середовища короля.

Літ.: Помяловський И. Марк Теренций Варрон Реатинский и Мениппова сатура. СПБ, 1869; Тройський І. М. Історія античної літератури. К., 1959; История греческой литературы, т. 3. М., 1960.

В. П. Маслюк.


МЕННІНГ (Manning) Кларенс Огастус (1.IV 1893, Нью-Йорк — 4.Х 1972, м. Плезентвіль, шт. Нью-Йорк) — амер. славіст, україніст, перекладач, доктор філософії з 1915; почес. доктор Укр. вільного ун-ту (Мюнхен); дійсний член НТШ у США з 1948. Закін. 1912 Колумб. ун-т (Нью-Йорк), працював у ньому професором, зав. відділом слов’ян. мов. Автор багатьох досліджень в галузі антич. («Дослідження архаїзмів у творчості Еврипіда», 1915, та ін.) та слов’ян. («Островський і царство темряви», 1930; «Кольцов, селянський поет», 1939; «Філософія Чаадаєва», 1939, «Карел Чапек», 1941, та ін.) л-р, історії слов’ян. народів тощо. Перекладав твори О. Толстого, В. Короленка та ін. Написав «Історію славістики в США» (1957), «Історію нової болгарської літератури» (1960, англ. мовою; у співавт. з Р. Смаль-Стоцьким). Домінуючою наук. діяльністю М. є україністика. Серед праць: «Українська література. Дослідження творчості найвидатніших письменників» (1944), «Історія України» (1947), «Нарис історії України» (1949), «Україна XX сторіччя» (1951), «Взаємовідносини російської і української літератур» (1952), «„У пущі“ Лесі Українки» (1955), «Нова Англія в драмі Лесі Українки „У пущі“» (1956), «Гетьман України: Іван Мазепа» (1957), «Пастернак і Хвильовий» (1958), «Іван Котляревський» (1970). Великий інтерес виявляв до шевченкознавчої та франкознавчої тематики: розвідки «Тарас Шевченко як світовий поет» (1945), «Освіта Шевченка» (1952), «„Кавказ“ Шевченка» (1960), «Шевченко в англійській літературі» (1961), «Тарас Шевченко — поет України» (1973), «Літературна спадщина Івана Франка» (1956), «Особисті й епічні елементи у Франковому „Мойсеї“» (1963), «Роль Франка» (1968). Ряд статей опубл. у кн. «Ukraine: A Concise Encyclopedia» («Україна: Стисла енциклопедія», т. 1 — 2, 1963 — 70, Торонто), англомовній періодиці. Перекладач, упорядник і автор передмови англомов. видання «Тарас Шевченко. Поет України. Вибрані поезії» (1945). Переклади М. вміщувалися у книгах «Шевченкові думи і пісні» (укр.-англ.; 1961, Джерсі-Сіті — Нью-Йорк) і «Поезії» Т. Шевченка (укр.-англ.-франц.-нім.; 1961, Мюнхен). Упорядник англомов. видань творів укр. письменників у перекладі П. Канді — «Іван Франко. Поет Західної України. Вибрані поезії» (1948) та «Дух пломеню» Лесі Українки (1950). Подав передмови до англомов. антології укр. оповідання «Їхній край» (1964, упоряд. М. Лучкович) і зб. «Муза в ув’язненні» (1956, упоряд. Яр Славутич), де вміщено нариси про М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмару, Д. Загула, М. Йогансена, Є. Плужника, В. Свідзинського, М. Семенка, Д. Фальківського, О. Близька, М. Антіоха; представлені також переклади окр. їхніх творів. М. переклав і упорядкував англомов. збірки «Антологія поезії чехів і словаків» (1929, 2-е вид. 1962), «Антологія російської літератури XVIII ст.» (т. 1 — 2, 1951).

Літ.: Дубицький І., Смаль-Стоцький Р. Шевченко в англійській мові. В кн.: Шевченко Т. Повне видання творів, т. 15. Варшава — Львів, 1938; Зорівчак Р. П. Шевченко в англомовному світі. В кн.: Шевченко і світ. К., 1989.

Р. П. Зорівчак.


МЕНСФІЛД (Мансфілд; Mansfield) Кетрін (справж. — Бічем Кетлін; 14.Х 1888, м. Веллінгтон, Нова Зеландія — 9.I 1923, м. Фонтенбло, Франція) — англ. і новозеланд. письменниця. Здобула освіту в Куїнз-коледжі (Лондон); з 1915 жила в Італії, згодом у Швейцарії, Франції. Майстер психол. новели. Перші твори, надр. 1907 в австрал. періодиці, позначені впливом декадансу. У демокр. за своїм спрямуванням збірках новел «У німецькому пансіоні» (1911), «„Щастя“ та інші оповідання» (1920), «„Свято в саду“ та інші оповідання» (1922), «„Гніздо голубки“ та інші оповідання» (1923), «„Щось дитяче“ та інші оповідання» (опубл. 1924) М. зображує складні колізії життя «маленької людини», розкриває світ її сподівань. Виступала з рецензіями: вид. 1930 окр. книжкою «Роман і романісти». Щоденники і листи М. опубл. 1927 і 1928. Окр. новели М. переклали М. Роздольська («Маленька гувернантка», 1931), Г. Чикаленко («Філіжанка чаю», 1933; «Молода дівчина», 1935), М. Рудницький («Лекція співу», 1935) — всі опубл. у західноукр. часописах.

Тв.: Рос. перекл. — Рассказы. М., 1958; Рассказы. М., 1989.

Літ.: Мельниченко Є. Про стилістичні функції зображеної мови у творах Менсфілд. «Іноземна філологія», 1969, в. 19.

Б. Б. Бунич-Ремізов.


МЕНЧИЦЬ (Менчиц) Володимир Амвросійович (псевд. — Господар; 1837, містечко Вчорайше, тепер село Ружинського р-ну Житом. обл. — березень 1916, Київ) — укр. фольклорист і етнограф. Навч. в Київ. духовній академії. Чумакував. Подорожував по Україні, Німеччині, Австро-Угорщині. Знав слов’янські мови, а також нім., франц., лат., грец., санскрит. Збирав фольклор. матеріали, його 62 записи опубл. у зб. «Малоруські народні перекази і оповідання» М. Драгоманова (1876). «Віршу про богатого мужика Гаврила» (про освячення цапа) М. досліджував М. Драгоманов (1887). Написав книжку для нар. читання «Волинська повість про „Шукай-Добро“» (1876). Переклав із санскриту Веди (доля рукопису невідома). Вивчав нар. медицину. Відкрив книгарні в Житомирі (1868), Бердичеві (1870), Києві (на Подолі, 1872), Єлизаветграді (тепер Кіровоград), Херсоні, Миколаєві, а також бібліотеку у Житомирі. Характеристику діяльності М. залишив у «Споминах» М. Грушевський (журн. «Київ», 1988, № 9), його фольклорист. працю позитивно оцінив І. Франко.

Літ.: Драгоманов М. Два українські «фабльо» та їх жерела. В кн.: Драгоманов М. Розвідки про українську народну словесність і письменство, т. 2. Львів, 1900; Бракер Н. Володимир Амвросієвич Менчиц (1837 — 1916 pp.). В кн.: За сто літ, кн. 4. К., 1929; Стеценко Л. Ф. В. А. Менчиць. «Народна творчість та етнографія», 1966, № 2; Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41, К., 1984.

С. І. Білокінь.


МЕНЮК Георгій (Джордже) Миколайович (20.V 1918, Кишинів — 8.II 1987, там же) — молд. письменник, нар. письменник Молдови з 1982. З укр. родини. 1937 — 40 навч. у Бухарест. ун-ті. Автор повісті «Диск» (1968), збірок есе й оповідань «Розрив-трава» (1959), «Наш друг — поезія» (1964), «Останній вагон» (1965), «Сонячний циферблат» (1966), «Калоян» (1967), «Дельфін» (1969, укр. перекл. А. М’ястківського). Ліричні роздуми становлять основу поет. збірок М. «Вірші» (1954), «Балади і сонети» (1955), «Ліричні строфи» (1956), «Час колядки» (1969) та ін. Для дітей написав кн. «У сороки на балу» (1957). Опубл. зворушливого вірша «Тобі, Україно». Переклав «Слово о полку Ігоревім», окр. твори Т. Шевченка (поему «Юродивий» та поезії «І небо невмите, і заспані хвилі», «Ой три шляхи широкії», «Мій боже милий, знову лихо!..», «Чи не покинуть нам, небого»), Л. Забашти та ін. укр. письменників. За ред. М. 1961 вийшли «Вибрані твори» Т. Шевченка в молд. перекладі.

Тв.: Укр. перекл. — Дельфін. К., 1976; Рос. перекл. — Журавлиные тропинки. М., 1970; Диск. Кишинев, 1987.

Літ.: Семчинський С. Дума, окрилена піснею.В кн.: Менюк Д. Дельфін. К., 1976.

С. В. Семчинський.


МЕРДОК (Murdock) Айріс Джін (15.VII 1919, Дублін) — англ. письменниця, філософ. Навч. 1938 — 42 в Оксфорд., 1947 — 48 в. Кембридж. ун-ті. Протягом 20 років викладала філософію в Оксфорд. ун-ті. Філос. погляди М. еволюціонували від екзистенціалізму до неоплатонізму. Написала кн. «Сартр — романтичний раціоналіст» (1953). Автор романів «Під сіткою» (1954), «Втеча від чарівника» (1956), «Замок на піску» (1957), «Дзвін» (1958), «Відрубана голова» (1961), «Єдинорог» (1963), «Червоне і зелене» (1965), «Чорний принц» (1973), «Дитя слова» (1975), «Море, море» (1978), «Учень філософа» (1984), «Добрий підмайстер» (1985). Писала також оповідання. У центрі багатьох творів — проблема особистості у сучас. суспільстві. М. цікавить внутр. світ героя, мотивація його вчинків, зокрема проблема морального вибору, відповідальності і свободи. Укр. мовою оповідання М. «Муха» перекл. М. Тарнавська (журн. «Київ», Філадельфія, 1957; передр. у зб. перекладів М. Тарнавської «Самотнє місце під сонцем», Буенос-Айрес, 1991).

Тв.: Рос. перекл. — Дитя слова. М., 1981; Море, море. М., 1982; Под сетью. — Дикая роза. М., 1988; Черный принц. М., 1990.

Літ.: Павлычко С. Д. Айрис Мердок. В поисках морального искусства. В кн.: Литература Англии. XX век. К., 1987; Саруханян А. П. Айрис Мердок. В кн.: Английская литература. 1945 — 1980. М., 1987.

Н. Ю. Жлуктенко.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.