[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1995. — Т. 3: К-Н. — С. 381-401.]

Попередня     Головна     Наступна





МІСТИФІКАЦІЯ (від грец. μυστης — утаємничений та лат. facio — роблю, дію) літературна — літ. твір, свідомо приписуваний справжнім його автором іншому, реальному чи вигаданому, або стилізований під твір фольклорний. Від анонімного чи підписаного псевдонімом твору М. відрізняється тим, що з неї постає не тільки образ містифікованого автора, а й світ, що був органічним для нього у його справжніх творах. Своєрідною М. є використання підзаголовків, що відсилають читача до неіснуючого «джерела», знімаючи з автора відповідальність за зміст публікації — «До Ліцинія (з латинської)» О. Пушкіна; «Пророк» (з Байрона; пізніше — «З Ларри», «З Барб’є») М. Некрасова. Поширеним прийомом М. є видання нібито знайдених рукописів, щоденників, мемуарів, листів (роман «Манускрипт з вулиці Руської» Р. Іваничука). Класич. зразками М. стали опубл. 1760 — 1763 Дж. Макферсоном вірші й поеми, приписувані ним шотл. барду Оссіану; «Краледворський рукопис» і «Зеленогорський рукопис» В. Ганки та Й. Лінди; зб. «Гузла» нібито серб, оповідача І. Маглановича (1827), написана П. Меріме. Широко відомі М., приписувані В. Шекспіру (трагедія «Вортігерн та Ровена» У. Г. Айрленда, 1795); В. Скотту (роман «Уалладмор» В. Герінга, 1823) та ін.

Багато М. приписано вигаданим авторам: твори Козьми Пруткова (написані О. М. і В. М. Жемчужниковими та О. К. Толстим), п’єси акторки Клари Газуль (належать П. Меріме) тощо. Деякі М. приписуються істор. особам: Нінон де Ланкло — «Листи», написані Г. Уолполом; д’Артаньяну — три томи мемуарів (1701), написані Сандра де Куртілем і пізніше покладені А. Дюма-батьком в основу роману «Три мушкетери», та ін. У світ. л-рі М. є засобом полеміки, сатири, компрометації, жарту тощо. З’ясовуються М. шляхом текстологічного аналізу (див. Текстологія).

Літ.: Ланн Е. Литературная мистификация. М. — Л., 1930; Куприянов И Литературная мистификацня в «Аполлоне». «Радуга». 1970, № 2; Уайтхед Дж. Серьезные забавы. М., 1986.

В. Л. Смілянська.


МІСТРАЛЬ (Mistral; справж. — Лусіла Годой Алькаяга) Габрієла (7.IV 1889, м. Вікунья, пров. Кокімбо — 10.I 1957, м. Гемпстед, шт. Нью-Йорк, США; похов. у Чилі) — чил. поетеса, громад. діячка. З 16 років учителювала. З 1924 — чил. консул в Італії, Іспанії, Португалії, Бразилії, США. Брала участь у роботі Ліги Націй і ООН. Глибоко драматичні ранні поезії М., сповнені туги за коханим, що передчасно покинув світ — «Сонети смерті» (1913; увійшли до зб. «Відчай», 1922). Широкої популярності набула її зб. «Ніжність» (1924) — вінок колискових пісень і віршів. Зб. «Рубання лісу» (1938) — гімн історії й природі латиноамер. континенту. До ост. зб. «Давильня» (1954) включено лірично-філос. та ін. вірші. М. звеличує трудящу людину, відстоює права жінки, людську гідність. Писала статті з питань л-ри, нариси, есе («Мова Хосе Марті», «Замітки про Пабло Неруду», «Прокляте слово» та ін.). Лауреат Нобел. премії (1945). Окр. твори М. переклали Д. Павличко, М. Литвинець, С. Борщевський, Г. Латник, Г. Чубай, Ю. Покальчук, В. Моруга, О. Криштальська та ін. Окр. вірші М. перекл. І. Качуровський (опубл. у зб. «Золота галузка», 1991, Буенос-Айрес — Мюнхен).

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1979, № 4. [Вірші]. В кн.: Поезія’80, в. І. К., 1980; [Вірші]. «Дніпро», 1981, № 3; [Сонети]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Поезії. К., 1984; Рос. перекл. — Стихи. М., 1959; Лирика. М., 1963.

Літ.: Осповат Л. Поэзия Габриелы Мистраль. «Новый мир», 1960. № 3; Сіро Алегрія. Мій друг Габрієла Містраль. «Всесвіт», 1979, № 4; Литвинець М. Життя в осяянні поезії. В кн.: Містраль Г. Поезії. К., 1984.

Н. Д. Дроботько.


МІСТРАЛЬ (Mistral) Фредерік (8.ІХ 1830, с. Майян, деп. Буш-дю-Рон — 25.III 1914, там же) — провансальський поет. Закін. 1852 ун-т в Ексі. Як поет М. сформувався під впливом нар. пісень Провансу і середньовіч. поезії трубадурів. Дебютував поезіями в альм. «Провансальці» (1852). Разом з поетом Ж. Руманілем 1854 засн. т-во фелібрів (виступали за відродження й розвиток нац. Прованс. культури й л-ри), згодом став його незмінним керівником. У найвідомішому творі М. — поемі «Мірейо» (1859, укр. перекл. М. Литвинця) автор ідеалізує старовину, патріарх. побут; поема, за висловом М. Драгоманова, перейнята релігійністю і воднораз співчуттям до сел. життя. Тематично близька до неї і «Поема про Рону» (1897). М. належать істор.-етногр. поема «Календау» (1867), збірки балад, сонетів, послань і вірш. казок «Золоті острови» (1876, доп. вид. 1899) і «Збір олив» (1912), істор. драма «Королева Жано» (1890); збірки «Спогади й оповідання» (укр. перекл. Г. Чикаленка), «Промови й висловлювання» (обидві — 1906), «Родовід» (1910). Уклав Прованс.-франц. словник «Скарбниця фелібрижу» (т. 1 — 2, 1879 — 87). За мотивами поеми «Мірейо» Ш. Ф. Гуно написав оперу «Мірейль» (1863). Лауреат Нобел. премії (1904).

Тв.: Укр. перекл. — Спогади й оповідання. К., 1922; Мірейо. К., 1980; [Вірші]. В кн.: Поезія’79, в. 3. К., 1979; Рос. перекл. — Мирей. М., 1977.

Літ.: Драгоманов М. Новокельтское и провансальское движение во Франции. «Вестник Европы», 1875, № 8 — 9; Шишмарев В. Фредери Мистраль. В кн.: Шишмарев В. История итальянской литературы и итальянского языка. Л., 1972; Литвинець М. Речник провансальського відродження. В кн.: Містраль Ф. Мірейо. К., 1980.

М. І. Литвинець.


МІСЦЕВИЙ КОЛОРИТ, національний колорит, історичний колорит, кульор локаль (франц. couleur locale) — відображення у худож. творах істор., етногр., обрядово-звичаевих, мовних, геогр. особливостей певної місцевості. Поняття і термін «місцевий колорит» першими запровадили франц. романтики у 20-х pp. 19 ст. (В. Гюго та ін.), які виступили проти загальникового позачасового зображення людини у класицизмі. Звернення до М. к. було також властиве італ. веризму та ісп. костумбризму. Яскраве вираження М. к. дістав в істор. романах В. Скотта, В. Гюго, А. В. Віньї, А. Мандзоні, Ф. Купера, П. Куліша, романтичній прозі Є. Гребінки, О. Стороженка, Ю. Федьковича, М. Устияновича, драмі «Назар Стодоля» Т. Шевченка. Пов’язаний з історизмом (див. Історизм у літературі) і народністю (див. Народність літератури), М. к. стає засобом зображення типових характерів у типових обставинах, допомагає конкретно-істор. відтворенню життя (повісті «Козаки» Л. Толстого, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, романи «Манускрипт з вулиці Руської» Р. Іваничука, «Тихий Дон» М. Шолохова, «Прощай, Гульсари!» Ч. Айтматова та ін.).

Є. К. Нахлік.


МІСЯЦЕСЛОВИ — календарі-альманахи, які видавалися в Україні з кінця 17 ст. Мали, в основному, просвіт. характер: крім календар. частини, містили офіц., церк. і світські матеріали, істор. статті, літ. і фольклорні твори, госп. і побут. поради тощо. Перший вітчизн. «Календарь, или МЂсяцословъ» вид. 1700 у Києво-Печерській друкарні. Згодом тут надр. «Полный христианский мЂсяцеслов з присовокупленіем разных статей російской истории, к киевской епархіи относящихся». Там же 1797 — 1800 випускалися щорічні «Кіевскіе мЂсяцослови», котрі складав Іріней Фальковський. З 1720 Петро I заборонив поширювати україномовні К. і надалі звелів видавати М., як і ін. л-ру в Україні, лише рос. мовою. Відтоді почалися відкриті утиски укр. культури царизмом. Перші календарі живою укр. мовою з’явилися 1850 у Львові, Пряшеві, Перемишлі. У 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. М. виходили на західноукр. землях: у Львові — госп. (1850 — 52) і наукові (1881 — 82), Перемишлі — «Перемишлянин» (1850 — 64), Чернівцях — «Місяцеслов буковино-руський» (1874, 1879 — 84), Коломиї — «МЂсяцеслов народний русскій» (1872 — 85). Найдовше і регулярно видавалися М. в Ужгороді (протягом 1864 — 1925), більшість з яких випущені Т-вом св. Василія Великого (1867 — 92) і акціонерним т-вом «Уніо» (1893 — (1925), своїм змістом вони наближалися до літ. альманахів. До М. відносять виданий О. Духновичем зб. «Поздравление русиновх (Перемишль, 1850). Переважна частина західноукр. М. (готувалися здебільшого духівництвом) позначена «москвофільським» (див. «Москвофіли») спрямуванням. Див. також Календар.

Літ.: Стрельський В. І., Титаренко П. Г. Історія календаря. К., 1975; Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.

О. В. Мишанич.


МІТАРОВ Муталіб Мітарович (23.II 1920, с-ще Кандик, теп. Хівського р-ну, Дагестан) — табасаран. письменник, перекладач. Закін. 1957 ВПШ (Москва). Учасник Вел. Вітчизн. війни. Був на парт. і рад. роботі. Автор поем «Сонце Сулака» (1977), «Доля абрикосового дерева» (1982) та ін., віршів громадян. і лірич. звучання — збірки «Щастя» (1954), «Поезії» (1962), «Поеми» (1973), «Пісні скелі» (1979), «Симфонія душі» (1988) та ін. Істор. подіям, боротьбі народів Дагестану проти іноз. завойовників присвятив поему «Розгром іранців» (1968). Виступає і в жанрі оповідання (зб. «Життя в узорах» та ін.), перекладає з рос., лезг. та ін. мов. Зібрав табасаран. нар. пісні, твори безіменних авторів (кн. «Народна спадщина», 1974). М. часто буває в с. Нарцизівці Липовецького р-ну Вінн. обл., побл. якого 1944 загинув, визволяючи Україну від нім.-фашист. загарбників, його брат, поет Багаутдін Мітаров. Людям вінницької землі, які зберігають пам’ять про мужнього воїна з Дагестану, М. присвятив вірші «Квіти на граніті» (1976, укр. перекл. С. Литвина), «Балада про старшого брата» (1982, укр. перекл. Г. Усача). Переклав табасаран. мовою вірш «Заповіт» (опубл. під назвою «Вітчизні») Т. Шевченка. Окр. твори М. перекл. також В. Сагайдак.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Гірське джерело. Одеса, 1973; Рос. перекл. — Нестертые строки. Махачкала, 1982; Судьбы. М., 1984; В родном ауле. М., 1986; Воскрешение. Махачкала, 1990.

Літ.: Дереча Д. Братья Митаровы. «Дагестанская правда», 1986, 6 сентября; Я вижу душу каждого цветка. О творчестве Муталиба Митарова. Махачкала, 1990.

Г. Г. Ханмурзаєв.


МІТЧЕЛЛ (Mitchell) Маргарет (8.XI 1900, м. Атланта, шт. Джорджія — 16.VIII 1949, там же) — амер. письменниця. 1918 — 19 вивчала медицину в коледжі Сміта (шт. Массачусетс), 1922 — 26 займалася журналістикою. 1926 — 36 писала свій єдиний твір — знаменитий роман «Звіяні вітром» (1936; Пулітцерівська премія, 1937) — про громадян. війну 1861 — 65 на Півдні США і перші роки після поразки Конфедерації. Розповідь базується переважно на родинних переказах. У дусі традиції амер. Півдня М. трактує тогочас. події, показує плантатор. побут тощо. Водночас реаліст. змальовує процес розпаду системи рабовласництва і становлення бурж. відносин. За мотивами роману М. знято однойм. фільм (1939) — один з кращих в амер. кіномистецтві. А ще через кілька десятиліть (1991) з’явилася сюжетна версія наступної долі гол. героїв твору «Звіяні вітром» — роман «Скарлетт» маловідомої амер. письменниці А. Ріплей.

Тв.: Укр. перекл. — Звіяні вітром, кн. 1 — 2. К., 1992; Рос. перекл. — Унесенные ветром, т. 1 — 2. К., 1991.

Літ.: Денисова Т. Легенди і реалії Американського Півдня. В кн.: Мітчелл М. Звіяні вітром, кн. 2. К., 1992.

Р. І. Доценко.


МІФ (грец. μυθος — переказ) — 1) Оповідання про богів, духів, надприродні сили, про першопредків, героїв, які брали участь у створенні самого світу, його елементів як природних, так і культурних. 2) Витвір наївної віри, духовне похідне первісного колективу людей у намаганні пояснити світ, явища і процеси, що в ньому відбуваються, принципи світобудови, людського і природного буття; осмислення узагальнень, які, на відміну від наук. абстракцій, мають конкретний, чуттєвий, антропоморфний характер і вигляд. Первісний колектив породжує і зберігає ці узагальнення у вигляді живих істот, людських інтелектуальних, біол. особливостей, поєднаних з природними силами. Так, давні боги — надістоти, в яких людське синтезується з надлюдським. Проте, поряд з антропоморф. образами (типу грец. Олімпу, іудейського Яхве і т. п.), міфол. свідомість оперує образами природи (рослинними чи тваринними), у яких власна біол. структура доповнюється певними людськими рисами (кінь розмовляє, дерево є людиною за походженням і т. п.). У простір цієї свідомості входять і предмети (сокира, ніж), продукти людської праці (хліб, вино і т. д.), а також інтелект. надбання людини (букви, числа, геометр. фігури). Ці образи мають тривку структуру, чіткий набір певних рис, ознак, характеристик, які протягом тисячоліть зберігаються у колект. пам’яті. Тривкість міфол. структур — від пост. сюжетів до пост. епітетів — пояснюється їхньою функціональною роллю у первісному колективі, де людський досвід зосереджується переважно в міфах (вони визначають спосіб мислення, поведінку тодішньої людини). Міфол. уявлення-узагальнення накладаються на архаїчну свідомість і визначають її орієнтацію у світі. В умовах дописемної цивілізації така соціальна функція міфу здійснювалася за допомогою обрядовості та ритуалів. Завдяки цьому міфи залишалися в колект. пам’яті. Першоіснування етносів, як правило, супроводжують різноорієнтовані, але досить розвинуті міфол. системи. З розвитком людства поступово виокремлюються релігія, мист-во, л-ра, наука і т. д. Саме М. стоїть біля джерел мист-ва слова. Міфол. уявленням і сюжетам належить важливе місце у фольклор. традиції народів. Міфол. мотиви відіграли значну роль у генезі літ. сюжетів, а теми, образи, персонажі використовуються і переосмислюються в л-рі майже протягом усієї її історії. З М. творилася казка (напр., казки про тварин дуже близькі до певного типу міфів), але казку сприймали як плід фантазії, а до М. ставилися як до абсолют. реальності. М. відрізнявся і від легенди — вона має у своїй основі певні істор. події та особи. Універсальний характер М., його здатність охопити всю світобудову зберігають релігія та л-ра. У л-рі певною мірою відбувається письмове закріплення М., але цілком це зробити неможливо, зважаючи як на усний характер, так і на його нерозривний зв’язок з обрядовістю, що оперує не лише усним словом, а й ін. засобами (жестом, мімікою, танцем тощо). Багато естет., композиц., жанрових особливостей раннього розвитку л-ри пояснюється саме спробою зберегти тисячолітні міфол. процеси. В л-рі всіх епох можна виявити антропоморфні образи, міфол. «ландшафти» світу, що закарбувалися в людській пам’яті.

Відлунням міфол. традиції наповнена, напр., антична література. Гомерівський епос, грец. трагедія, грецька і рим. лірика — все це похідні від антично-середземномор. міфу. Таким же «записом» М. — тільки вже монотеїстичного — постає Старий Завіт (див. Біблія). В гомерів. епосі поряд з історією богів з’являється й історія людства. Грец. трагедія, поряд з М., зображує істор. діяння людини в її глибинному, пост. конфлікті з Олімпом. Міфи про Христа дуже відрізняються від попередніх М. — тут людина мала визначити свій життєвий орієнтир шляхом вільного вибору, а не під пресом колект. свідомості. Цей т. з. М. другого покоління з усією своєю інтелект. та етич. енергією входить у тогочасну л-ру, а після занепаду поганства заволодіває європ. літ. процесом — від раннього Середньовіччя до епохи бароко включно. Фабула Христа стає світоглядним першопідгрунтям цього процесу. В новоєвроп. л-рі, починаючи з В. Шекспіра, органічно співіснують міфол. образ з художнім. Конкретність і глибина першого відповідала естет. устремлінням другого, що сприяло повнішому відображенню життєвої реальності. Європ. романтизм високо оцінив худож. можливості М. і звернувся до фольклору як джерела розмаїтих міфореліктів. Він викликав інтерес до фольклору, з якого л-ра черпала міфол. сюжети. Становлення європ. реалізму з його високою культурою психологізму наштовхнулося на таємниці індивід. свідомості, на ті її механізми й дії, які в умовах архаїчноколект. існування призводили до міфотворення. Цим і пояснюється та обставина, що західноєвроп. реаліст. проза від Стендаля й Г. Флобера до Т. Манна насичена міфол. реліктами. У кін. 19 — на поч. 20 ст., в умовах усеєвропейського спалаху неоромантизму і появи психологізованих зразків реаліст. письма, має місце справжній вибух і наук., і худож. М. Дедалі зростаючий інтерес до М. стимулювала естет. опозиція бурж. цивілізації з її відчуженістю і підкресленим раціоналізмом. Мист. авангардові міф з його колективіст. пафосом та ірраціональними парадоксами видавався ефективною противагою. Європ. символізм від С. Малларме і С. Георге до В’яч. Іванова та О. Блока створює велику містифіковану «міфологію», в основі якої лежить спроба худож. оформлення т. з. символу-першоміфу (звідси прихований смисл символічних творів і концепцій). Наступний розвиток світ. поезії пішов саме в напрямку, вказаному символізмом, перетворивши сучас. поета на невтомного шукача, дослідника давніх і нових міфів, розшифровуючи які він намагається віднайти першооснову світу. Сучасна проза (починаючи з роману «Улісс» Дж. Джойса) також накладає М. на панораму минулого і нинішнього світу, намагаючись тим самим прояснити процес світ. розвитку (латиноамер. роман 60 — 70-х pp. 20 ст. тощо). Міф в укр. л-рі від найдавніших її часів становить надзвичайно важливий і водночас складний компонент її заг. худож. системи. Ця складність зумовлена тим, що від самої появи укр. л-ри в ній відбувається інтенсивна взаємодія трьох великих напрямів міфотворчості: слов’янсько-автохтонного, вибудованого на індоєвроп. та праслов’ян. міфологічних моделях світу; християнського (або точніше — міфу про Христа) і античного. На різних етапах розвитку укр. л-ри той чи той міф стає її естет.-світоглядною домінантою при збереженні певного значення інших напрямів світового міфол. творення.

Давньоукр. усна словесність, яка збереглася переважно у вигляді фрагментів, у т. ч. фольклорних, вочевидь вибудована на тисячолітніх міфол. схемах природного й людського світу, що виникли ще на найдавніших стадіях індоєвроп., а згодом і праслов’ян. розвитку. Прийняття християнства державою Рюриковичів означало визнання переваги в царині письменства саме міфу про Христа як онтол. та естет. основи цього письменства, абсолют. панування в ньому ветхо- і новозавіт. моделей світу. Вся жанрово розмаїта київськоруська конфесійна словесність послідовно орієнтована саме на ці моделі, ретельно їх відтворює у своєрідному поєднанні з місцевим сусп.-істор. життям. Водночас навіть найбільш ортодоксальні жанри київ. христ. словесності, хай у прихованому вигляді, але зберігають окр. елементи дохрист. міфу (зокрема, у своєму відтворенні часу та простору). Ще насиченіший реліктами дохрист. уявлень давньоукр. літопис, в духовній структурі якого в прихованій і відкритій формі наявні певні ходи міфол. мислення архаїчного гатунку. Інтенсивний відгомін цих уявлень помітний також у «Слові о полку Ігоревім», яке буквально резонує тими чи тими компонентами індоєвроп. та праслов’ян. міфу. В письменстві України-Русі має місце і очевидна рецепція античного міфу, здійснена при посередництві візант. культури, яка, за всієї тотальної християнізації, твердо зберігала пам’ять про свої античні витоки.

В драм. істор. умовах 2-ї пол. 16 — 1-ї пол. 18 ст., позначених героїчними поривами нац. культури до самовизначення в загальноєвроп. контексті, у безперервному конфлікті з істор. силами, які ставили під сумнів саме буття укр. народу та його державність, христ. міф і міф античний стають найбільш ефективними світоглядними знаряддями укр. л-ри в її боротьбі за це самовизначення. Міф про Христа в укр. красному письменстві та філос.-політ. думці доби бароко стає першоосновою ідеального світу окр. людської душі і всього істор. буття. Це знайшло своє худож. та загальносвітоглядне втілення в творчості Григорія Сковороди. Антич. міф в укр. бароковій л-рі відіграє хоч і вельми поважну, та все ж допоміжну роль як знак повноправного входження цієї л-ри до європ. середземномор. культури, а також як невичерпне джерело сюжетів пед.-дидактичного змісту і призначення.

З «Енеїди» І. Котляревського антич. міф втрачає в укр. л-рі свій авторитарний характер і стає предметом суто худож. зображення. Зберігаючи антропоніміку і сюжетику антич. міфу, письменник у своїй травестії водночас поєднує його з укр. нар.-побутовим матеріалом, чим здійснює історичнр необхідний перехід укр. л-ри від бароко до передреаліст. естетики.

В епоху романтизму з його глибокими фольклор. вподобаннями в укр. л-рі з надзвичайною естет. енергією поновлюються ті чи ті основоположні моделі слов’ян. міфології, які віднині становлять чи не гол. тло романт. характерів у їхній взаємодії з навколишнім світом. Харків. романтики, гоголівська проза як рос. інобуття новоукр. культури і, нарешті, Шевченків «Кобзар» через свої фольклорні інтереси заглядають у найглибші шари дохрист. міфол. творення. При цьому поганський міф у його пізньоіндоєвроп., загальнослов’ян. та укр.-фольклор. редакціях стає не тільки предметом специфіч. естет. замилування, а і способом творення худож.-поет. образу, що з особливою силою відчутно в поетиці молодого Т. Шевченка. Христ. міф вповні зберігає своє значення в укр. л-рі 19 ст., але постає вже в прихованій або перетвореній формі, ніби розчиняючись у представленому цією л-рою соціально-життєвому матеріалі з його обов’язковими картинами страждання і покути (поеми «Відьма», «Москалева криниця» Т. Шевченка). Народницька проза 2-ї пол. 19 ст. майстерно поєднує приховані форми христ. міфу і певні сюжети поган. міфології, зокрема, ті, що пов’язані з картиною або цілком ідилічного, або катастроф. стану світу (епізоди зі снами Миколи і Нимидори в повісті «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького). Упродовж цього століття діячі української культури від М. Цертелєва і М. Максимовича до численної плеяди фольклористів (П. Чубинський, О. Потебня, М. Сумцов, В. Шухевич, І. Франко та ін.) збирають і систематизують величезний фольклор. матеріал, який містив неозорий міфологічний матеріал. Ця обставина надзвичайно сприяла укр. л-рі в худож.-естет. освоєнні міфу в усіх його різновидах, особливо на поч. 20 ст.

Інтенсивно шукаючи нових шляхів худож. розвитку, л-ра звертається до слов’ян., христ. і почасти античного міфів у своїх побудовах універсальної картини нашого світу. Драма-феєрія «Лісова пісня» Лесі Українки, геніально перетворюючи волинську гілку укр. фольклору і відповідно слов’ян. міфу, подає саме таку картину з її нерівновагою людини і косміч. гармонії. Повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського — також своєрідне поєднання гуцульських реліктів слов’ян. міфу і наскрізь цивілізованої свідомості, спраглої втраченої цілісності світу. І, нарешті, «Сонячні кларнети» П. Тичини постають як унікальне естет. перетворення міфол. картин світу, відмічених саме такою рівновагою і цілісністю. Укр. л-ра т. з. рад. періоду, позбавлена можливостей нормального розгортання своїх худож. інтенцій, усе ж таки тяжіла до естет. використання тих чи тих міфів — переважно слов’ян. (повість «Самотній вовк» В. Дрозда), антич. (поема «Прометей» А. Малишка), а з часом (за певного послаблення ідеол. цензури у 80-х pp.) і християнського. Унікальним явищем в укр. л-рі 20 ст. постає грандіозна художня реконструкція слов’янського — навіть праслов’ян. та індоєвроп. — міфу в творчості Б. І. Антонича та християнського — у В. Барки, позначена надзвичайною світоглядною глибиною та очевидною естет. завершеністю.

Водночас укр. л-ру заповнили стереотипи масової неоміфології 20 ст. — певні ідеол. побудови, які в умовах комуністичного тоталітаризму, суцільного примусу набули міфол. колективістського характеру. Ці стереотипи визначали заг. художню структуру багатьох творів, які під знаком комуністичної догми конструювали певний «ідеальний» світ, ніби паралельний чи навіть альтернативний реальному. Особливий інтерес для розуміння історії укр. л-ри 2-ї пол. 20 ст. становить картина доволі повільної, але неухильної ерозії «міфів» цього століття та їх таке ж повільне витіснення міфами традиційного типу (скажімо, шлях прози О. Гончара від «Прапороносців» до «Собору»). Іл. на окр. арк., с. 384 — 385.

Вид.: Кун М. А. Легенди і міфи стародавньої Греції. К., 1967; Антична література. Хрестоматія. К., 1968; Мифы народов мира, т. 1 — 2. М., 1980 — 82; На ріках вавілонських. К., 1991.

Літ.: Костомаров Н. И. Славянская мифология. К., 1847; Леви-Брюль Л. Первобытное мышление. М., 1930; Пропп В. Я. Исторические корни волшебной сказки. Л., 1946; Пропп В. Я. Морфология сказки. М., 1969; Носова Г. А. Язычество в православии. М., 1975; Іванов В’яч. Вс. Найдавніші форми людської культури та їх відображення у первісному мистецтві. «Всесвіт», 1976, № 6; Мелеткнский Е. М. Поэтика мифа. М., 1976; Топоров В. М. «Світове дерево»: універсальний образ міфопоетичної свідомості. «Всесвіт», 1977, № 6; Мелетинський Є. М. Що ж таке міф? «Всесвіт», 1977, № 10; Парандовський ЯМіфологія. К., 1977; Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. М., 1982; Словник античної міфології. К., 1985; Ігнатенко М. А. Різні типи міфів — різні типи світовідчуття. В кн.: Ігнатенко М. А. Генезис сучасного художнього мислення. К., 1986; Фрэзер Дж. Фольклор в Ветхом Завете. М., 1986; Золотослов. К., 1988; Афанасьев А. Н. Происхождение мифа. Метод и средства его изучения. В кн.: Слов’янська фольклористика. К., 1988; Підлісна Г. Н. Світ античної літератури. К., 1989; Тайлор Э. Б. Первобытная культура. М., 1989; Мифологический словарь. М., 1990; Чмыхов Н. А. Истоки язычества Руси. К., 1990; Борисюк Т. Фольклор і міфологія в «Лісовій пісні» Лесі Українки. «Народна творчість та етнографія», 1991, № 2; Іванченко М. Дивосвіт прадавніх слов’ян. К., 1991; Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз укр. міфології. К., 1992; Митрополит Іларіон. Дохрист. вірування укр. народу. К., 1992; Плачинда С. П. Словник давньоукр. міфології. К., 1993.

В. Л. Скуратівський.


МІФОЛОГІЧНА ШКОЛА — напрям у фольклористиці та літературознавстві, який виник у епоху романтизму. Філос. основа М. ш. — естетика Ф. Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів, які сприймали міфологію як «природну релігію». Для М. ш. характерне уявлення про міфи як «про необхідну умову й первинний матеріал для всякого мистецтва» (Шеллінг), як про «ядро, центр поезії» (Ф. Шлегель), Прихильники М. ш. прагнули довести, що нар. вірування, перекази, обряди, фольклор. сюжети європ. народів є розрізненими залишками колись цілісного, з часом забутого світогляду їхніх спільних пращурів — індоєвропейців. Цей світогляд сформувався на основі спостереження людиною атмосфер. явищ і поклоніння богам, які уособлювали сонце, небо, грім тощо. Пізніше, із занепадом цієї натур.міфол. реліг. системи, образи богів трансформувалися у казкових героїв, відбилися в орнаментальних та пісенних сюжетах, нар. звичаях та обрядах, переказах та міфах. Представники М. ш. трактували давні словесні пам’ятки, звичаї народів як підсвідомий вияв їхнього духу, нац. характеру. М. ш. почала складатися у Зх. Європі з кін. 18 ст. на основі нім. романтизму, в умовах активного піднесення нац. культур, в атмосфері уявлень про народ як носія й охоронця своєї одвічної, властивої лише йому (етносу) духовної субстанції. Остаточне оформлення М. ш. пов’язане з діяльністю нім. учених — братів В. та Я. Грімм (праця «Німецька міфологія», 1835). Дослідження міфологів розгорталися у двох осн. напрямках — «етимологічному» (лінгв. реконструкції початкового смислу міфів) і «аналогічному» (порівняння подібних за змістом міфів). Ідеї М. ш. були популярними і в рос. фольклористиці, зокрема у дослідженнях (Ф. Буслаєв, О. Веселовський, О. Пипін). У праці «Поетичні погляди слов’ян на природу» О. Афанасьєва (т. 1 — 3, 1865 — 69) викладено різні теорії М. ш. В Україні вплив М. ш. виявився у творчості членів гуртка харків. романтиків, зокрема в перших працях М. Костомарова («Об историческом значений русской народной поэзии», 1843; «Слов’янська міфологія», 1847), наук. діяльності О. Потебні («Про міфологічне значення деяких звичаїв та повір’їв», 1865), окр. творах М. Сумцова («Хліб у звичаях та піснях», 1885) та ін. М. ш. відіграла позитивну роль у розвитку народознавства і філології. Її представники порушили ряд важливих наук. проблем, заклали підвалини порівняльно-істор. вивчення фольклору, мови та л-ри. М. ш. сприяла розгортанню збирацької роботи, нагромадженню факт. матеріалу європ., у т. ч. слов’ян., народів, дала поштовх слов’ян. відродженню.

Літ.: Соколов Ю. М. Русский фольклор. М., 1941; Азадовский М. К. История русской фольклористики, т. 2. М., 1963; Баландин А. И. Мифологическая школа. В кн.: Академические школы в русском литературоведении. М., 1975; Грицай М. С., Бойко В. Г., Дунаєвська Л. Ф. Українська народнопоетична творчість. К., 1983.

І. П. Березовський, В. Ф. Горленко.


МІФОЛОГІЯ (грец. μυθολογια, від μυθος — переказ і λόγος — вчення, слово) — 1) Наука про міфи і міфологічну свідомість різних народів. 2) Сукупність міфів, нагромаджена тим чи тим етносом, тією чи тією архаїчною своїм походженням культур. традицією. В давніх суспільствах та їх нечисленних сучасних реліктових залишках М. має характер обов’язкового для всіх людей світоглядного нормативу, становить гол. чинник їхньої соціальної поведінки. У суспільствах такого типу М. — синкретична своїм знаковим характером (слово, музика, жест, образ) і заг. пізнавально-гносеологічним змістом (своєрідний сплав релігії, науки і мистецтва в їх найдавніших, первісних формах) сума уявлень про навколишній світ, яка поряд з фізичними трудовими зусиллями первісного колективу забезпечує його нормальну життєдіяльність. В істор. процесі ці уявлення зазнають певної диференціації, внаслідок якої релігія, наука і мистецтво поступово емансипуються одне від одного, створюють окр. галузі культури, тим самим рішуче перетворюючи міф або взагалі усуваючи його з сусп. видноколу. Саме така диференціація сталася у стародавній Греції класич. періоду: олімп. міфологія в ній остаточно виокремилася в реліг. сферу, наука і мистецтво отримали цілком самостійне існування. Тоді ж розпочалися спроби наук. та естет. осмислення міфів. Творці давньогрецької трагедії Есхіл, Софокл і Еврипід, використовуючи гносеол. та худож. потенціал грец. міфу, подали грандіозну панораму косміч. та істор. процесу — від сотворіння всесвіту до появи цілком окремішньої людської індивідуальності, а також усі колізії цього довготривалого процесу. Так само інтенсивно освоюють міфол. спадщину ін. мистецтва, особливо пластичні. За елліністичного періоду на поч. З ст. до н. е. у середовищі поетів та філологів, які працювали в Александрійському музеї, виникає «міфологія» — наука про міфи, яка займається їх переповіданням, систематизацією та екзегезою, вдається до спроби раціоналіст. осмислення міфотв. стихії. «Золотий вік» давньої рим. л-ри майстерно поєднав раціоналіст. та естет. ставлення до міфу, внаслідок чого Вергілій в «Енеїді» створює на його основі рим. державно-політ. ідеал доби імперії, Горацій — ідеалізовану картину гідного життя тогочасної людини, Овідій у «Метаморфозах» — суто естет. картину сюжетної та ін. барвистості міфол. фантазії. Тим самим у світ. л-рі завершується започаткована грец. трагедією епоха найбільш плідної взаємодії л-ри з міфом. Відтак останній в своїй антич. формі аж до поч. 20 ст. стає здебільшого предметом естет. замилування. Поряд з тим ренесансний ідеал людини, продовжений у поезії Й. Х. Ф. Гельдерліна, у філос. ліриці Ф. Ніцше та окр. представників символізму, значною мірою розгортається за рахунок невичерпної внутр. енергії міфу. Європ. середньовіччя, тримаючи в пам’яті антич. міф, водночас відсуває його на свою периферію на користь осн. міфологем християнства і суперечливо поєднаної з ними дохрист., індоєвроп. своїм походженням М., художньо перетвореної в фольклорі європ. народів. Останній, певною мірою зберігаючи духовну енергію міфу, разом з тим позбавляє його нормативних функцій, виключно залишаючи йому насамперед функцію естетичну. Доба романтизму, зокрема українського, зосереджена на пафосі нац. становлення, відкриває для себе М. через її приховану присутність у всіх нац. фольклорних системах. Відтак починається її вкрай напружене художнє переосмислення (напр., творчість М. Гоголя, Т. Шевченка, А. Міцкевича, О. Пушкіна, по суті, відбиває всю глибинну структуру праслов’ян. і навіть індоєвроп. міфу — пор. паралелі в романо-герм. л-рах). Водночас виникають перші наук. школи, які порушують питання про об’єктивний раціоналіст. опис усієї світової М. та її нац. відгалужень, про створення морфології міфу, тобто відтворення самого процесу його виникнення. Особливе місце тут посідає нім. наука з її високоінтелектуальним філос. методом дослідження. Брати Ф. і А. Шлегелі, брати В. і Я. Грімм вивчали фольклор та наявність міфології в ньому. В 20 ст. їхня техніка трансформувалася в системно-структурний метод дослідження міфотворчої стихії (К. Леві-Строс та його послідовники). Іл. на окр. арк., с. 384 — 385. Бібліографію див. у ст. Міф.

В. Л. Скурапвський.



МІЦИШВІЛІ (справж. прізв. — Сірбіладзе) Ніколо (Ніколоз) Йосифович [8 (20).XI 1896, с. Джваріса, тепер тер. Ткібульської міськради — 1937] — груз. письменник. Після закін. дворічних пед. курсів (Кутаїсі) вчителював. 1922 — 25 жив у Франції. Був редактором ряду період. видань, у т. ч. журн. «Картулі мцерлоба» («Грузинська література», 1926 — 28). Перші книжки (зб. віршів «Жар-птиця» і поема «Чорна зоря», обидві — 1922) позначені впливом символізму. Згодом перейшов до реаліст. зображення життя (вірш «Поет на будівництві», 1929; цикл «Новий майдан», 1934 — 35, тощо). Найзначніший прозовий твір М. — докум. повість про груз. еміграцію «Епопея» (1929; рос. перекл. — «Пережитое»). Йому належать також повість «Лютий» (1928), зб. новел «Нічна пригода» (1931), зб. Публіцист. статей «Громадські питання» (1927) та ін. У перекл. М. опубл. ряд віршів В. Маяковського. Переклав поему «Кавказ» Т. Шевченка (вид. 1938). 1937 незаконно репресований, реабілітований посмертно. Окр. вірші М. переклали Ф. Ісаєв, Л. Клименко.

Тв.: Укр. перекл. — Лютий. Х., 1930; Пароплав «Абхазія». — Ранок. В кн.: Поезія грузинського народу, т. 2. К., 1961; Рос. перекл. — Пережитое. Стихотворения. Новеллы. Воспоминания. Тбилиси, 1965.

Літ.: Читишвили М. «Я избрал единственный путь — к вам...». «Литературная Грузия», 1987. № 2.

О. П. Синиченко.


МІЦКЕВИЧ (Mickiewicz) Адам Бернард [24.XII 1798, х. Заосся, побл. м. Новогрудка, тепер Грод. обл., Білорусь — 26.XI 1855, Константинополь; 1890 прах перевезено до Польщі й похов.. у Кракові (Вавель)] — польс. поет, діяч нац.визв. руху. Навч. 1815 — 19 у Вілен. ун-ті, де був одним з організаторів таємних студ. т-в «філоматів» і «філаретів», що співчутливо ставилися до польс. нац.-визв. руху. 1819 — 23 вчителював у Ковно (Каунасі). Після суду над «філоматами» 1824 висланий з Литви, 1824 — 29 перебував у Росії, 1825 відвідав Київ, Стеблів, Єлизаветград, Одесу, Харків, подорожував по Криму. Зблизився з декабристами, літ. колами Москви, Петербурга, Харкова (О. Пушкін, П. Вяземський, П. Киреєвський, В. Жуковський, М. Надеждін, М. Максимович, П. Гулак-Артемовський). 1829 виїхав за кордон (відвідав Німеччину, Швейцарію, Італію), зустрічався з В. Ганкою, Й. Гете, Ф. Шлегелем, слухав лекції Г. Гегеля. Після марних спроб приєднатися до польс. повстання 1830 — 31 поет назавжди залишив батьківщину (майже весь час жив у Парижі). В 1839 — 40 викладав лат. л-ру в Лозан. академії, 1840 — 44 читав курс лекцій із слов’ян. л-р у Колеж де Франс (Париж); значну увагу приділяв укр. культурі й історії, захоплено висловлювався про мелодійність укр. мови. На поч. 40-х pp. під впливом містицизму на деякий час відійшов від сусп. життя. Події 1848 повернули поета до революц. діяльності. Створив у Римі польс. легіон, що боровся за свободу Італії. Редагував у Парижі газ. «La Tribune des peuples» («Трибуна народів», 1849), виступав із статтями революц.демокр. характеру, виявляв інтерес до утопіч. соціалізму, пов’язував ідею визволення Польщі з успіхами загальноєвроп. революції. 1855 виїхав до Константинополя, щоб організувати польс. легіони (у т. ч. з укр. козаків) для боротьби за незалежність Польщі, помер там від холери. Ранні поезії М. — «Ода до молодості» (1820, опубл. без відома автора 1827), «Пісня філаретів» (1820), «Йоахіму Лелевелю» (1822), зб. «Балади й романси» (1822) — знаменували появу романтизму в польс. л-рі. Творчо синтезував світовий досвід романтизму, виступив реформатором польс. мови, стилю і жанрів поезії (ст. «Про романтичну поезію», 1822). Широко використовував у своїх творах фольклор (у т. ч. український — балади «Рибка», «Чати») як джерело нових тем й образів. У перейнятій нар. фантастикою і символікою драм. поемі «Дзяди» (ч. 2, 4, 1823; ч. З з додатком «Уривок», 1832), в якій відчутні автобіогр. мотиви, постають у фольклор. обрамленні важливі соціально-політ. й морально-етич. конфлікти доби. У цьому творі розкрито трагедію Польщі, показано жах кріпаччини, свавілля рос. самодержавства, зрадництво польс. аристократії, жертов. патріотизм молоді. В «Уривкові» М. оспівав свою дружбу з декабристами і О. Пушкіним, викрив антинар. суть царської чиновницько-бюрокр. машини як знаряддя поневолення народів. Ліро-епіч. поемою «Гражина» (1823), де з патріот. позицій трактується історія, М. започаткував жанр польс. «поетичної повісті». Патріот. тематику продовжив у поемі «Конрад Валленрод» (1828) — про траг. долю особистості, яка жертвує собою в ім’я свободи рідного народу. Написана в Росії, ця поема, разом з «Кримськими сонетами» (1826) та зб. «Поезії» (т. 1 — 2, 1829), побачила світ у Петербурзі. Найвидатнішим твором М. є поема «Пан Тадеуш, або Останній наїзд на Литві» (1834), яка справедливо вважається енциклопедією життя польс. народу 18 — поч. 19 ст. і відзначається розлогістю та яскравістю стилю, глибоким проникненням у духовну суть героїв, розкриттям центр. соціальних та етич. конфліктів доби. Творчість М. мала значний вплив на розвиток польс. і загальнослов’ян. худож. культури, стала помітним явищем у світ. л-рі. З 20-х pp. 19 ст. твори М. набули популярності в Україні. Його поезією захоплювалися члени Кирило-Мефодіївського братства. Під впливом худож.-публіцист. праці М. «Книга польського народу і польського пілігримства» (1833) був написаний один з програм. документів братства — «Книга буття українського народу». 1846 Т. Шевченко передав для М. у Париж через М. Савича рукопис своєї поеми «Кавказ». Окр. мотиви «Уривку» М. перегукуються з поемою «Сон» («У всякого своя доля») Т. Шевченка. До образів М. укр. поет звертався в незакін. драмі «Невеста» («Песня караульного у тюрьмы»). Творчість М. високо оцінювали П. Грабовський, Леся Українка (ст. «Заметки о новейшей польской литературе», 1902), М. Коцюбинський, В. Стефаник. І. Франко назвав М. «найбільшим поетом польської нації» (Повн. зібр. тв. К., 1983, т. 39, с. 256). Твори М. перекладали й переспівували П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, П. Куліш, М. Старицький, О. Навроцький, І. Франко, Леся Українка, П. Тичина, М. Бажан, А. Малишко, В. Сосюра, Л. Первомайський, М. Лукаш. Осн. частину творчої спадщини М. переклав М. Рильський (у т. ч. поему «Пан Тадеуш», що вважається кращим перекладом іноз. мовою). На тексти поезій М. писали музику Ф. Шопен, С. Монюшко, К. Шимановський, М. Глинка, М. Римський-Корсаков, П. Чайковський, М. Лисенко, Б. Лятошинський, Г. Майборода та ін. 1905 — 06 М. споруджено пам’ятник у Львові (скульптори М. Парашук, А. Попель).

Тв.: Dzieta, т. 1 — 16. Warszawa, 1949 — 55; Укр. перекл. — Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1955; Кримські сонети. Сімферополь, 1983; Пан Тадеуш, або Останній наїзд на Литві. К., 1989; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1948 — 54; Стихотворения. Поэмы. М., 1979.

Літ.: Рудницький М. Міцкевич українською мовою. «Радянський Львів», 1947, № 2 — 3; Рильський М. Про поезію Адама Міцкевича. К., 1955; Вервес Г. Д. Адам Міцкевич в українській літературі. К., 1955; Пачовський Т. І. Іван Франко — перекладач Міцкевича. В кн.: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5. Львів, 1956; Живов М. Адам Мицкевич. М., 1956; Вервес Г. Д. Зустріч з Міцкевичем. К., 1968; Вервес Г. Д. Адам Міцкевич. К., 1979; Франко І. Адам Міцкевич. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 39. К., 1983; Богатырь Б. М. [та ін.]. Адам Мицкевич в русской печати. 1825 — 1855. Библиографические материалы. М. — Л., 1957; Ведіна В. П. Бібліографічний покажчик перекладів поезій Адама Міцкевича на українську мову (1827 — 1955). К., 1957.

Г. Д. Вервес.


МІШВЕЛАДЗЕ Реваз Авксентійович (1.I 1940, с. Бабушара, тепер Гульріпського р-ну, Абхазія) — груз. письменник, критик, доктор філол. наук з 1976, професор з 1978. Закін. 1963 Тбіліс. ун-т; працює в ньому (з 1987 — зав. кафедрою історії новіт. груз. л-ри). 1986 — 89 — гол. ред. журн. «Критика». Популярність здобув своєрідними іронічно-сумовитими новелами, в яких порушуються сучасні моральні й соціальні проблеми (збірки «Новели», 1972; «Люди», 1977; «Упертюх», 1980; «Дорога», 1984; «Ланцюг», 1985; «Заполонені сном», 1988; «Вирок», 1990, та ін.). Видав збірки гуморесок «Зраджена фортеця» (1964), «Цієї книжки ви завтра не дістанете» (1976), зб. літ. пародій «Мені самому смішно стало» (1969). Виступає також як драматург (зб. п’єс «На гарячий слід...», 1989). Автор монографій «Грузинська сатирична журналістика» (1971), «Сучасна грузинська поема» (1975), збірок літ.-крит. статей «Критичні монологи» (1973), «Шляхами епохи» (1976), «Слово і діло» (1987) та ін. Написав вступну ст. «Небесна дочка України» до зб. груз. перекладів творів «На мосту дружби» Лесі Українки (1981). Окр. новели М. укр. мовою переклав Р. Чилачава.

Тв.: Укр. перекл. — З поступом епохи. В кн.: Сонячне гроно. К., 1970; Шляхом зростання і розквіту. «Українська мова і література в школі», 1973, № 1 [у співавт.]; Новели. К., 1982; Абесалом. «Вітчизна», 1984, 4; Рос. перекл. — Заподозренный. Тбилиси, 1978; Новеллы. М., 1982; Новые новеллы. Тбилиси, 1982; Кто здесь хозяин? М., 1985; Капкан. Тбилиси, 1987; Уставшие от ожидания. М., 1987; Избранное. М., 1991.

Літ.: Чілачава Р. Сучасна грузинська «мала» проза. «Вітчизна», 1984, № 4; Чхартишвили Р. Новеллы Реваза Мишвеладзе. «Литературная Грузин», 1984, № 8.

О. П. Синиченко.


МІШЕЛЬ (Michel) Луїза (29.V 1830, замок Вронкур, деп. Верхня Марна — 10.I 1905, Марсель) — франц. письменниця, громад. діячка, революціонерка. Учасниця Париз. комуни, відбувала заслання у Новій Каледонії. Після амністії 1880 повернулася на батьківщину, зазнавала переслідувань за революц.-публіцист. діяльність. 1890 — 95 жила в Англії. Захоплювалась анархіст. ідеями. Писала романи («Злидні», 1882 — 83; «Зневажені», 1882, обидва — у співавт. з Ж. Гетре; «Людські мікроби», 1886; «Новий світ», 1888, та ін.), п’єси («Надіна», пост. 1882; «Червоний півень», пост. 1888), оповідання, вірші. М. належать істор.-публіцист. книжки «Крізь життя» (1888), «Комуна» (1898). В. Гюго присвятив їй вірш «Viro major» (1871), Х. Алчевська — драм. поему «Луїза. Мішель» (1926, вид. 1930). Окр. вірші М. переклали М. Терещенко, Г. Кочур, М. Бажан.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: На барикадах. К., 1971; [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 2. К., 1971; [Вірші]. В кн.: Передчуття. К., 1979; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антология Парижской Коммуны 1871 года. М., 1948.

Літ.: Неустроева О. Жизнь Л. Мишель. М. — Л., 1929; Данилин Ю. Поэты Парижской Коммуны. М., 1966.

Т. Т. Духовний.


МІШЛЕЇ (Misley) Пал (26.II 1942, м. Дюла) — угор. літературознавець, критик, перекладач. Закін. 1967 Дебрецен. ун-т та філол. ф-т Київ. ун-ту. В 1969 — 70 викладав угор. мову й л-ру на філол. ф-ті Київ. ун-ту; 1967 — 75 — ст. викладач кафедри славістики Дебрецен. ун-ту, 1975 — 80 — наук. співробітник Дослід. групи по вивченню східноєвроп. л-р при Будапешт. ун-ті та Угор. АН, 1977 — 80 — відп. ред. вид-ва «Європа», з 1981 — редактор журн. «Nagyvilag» («Світ»). Дослідник, популяризатор ін. л-р, зокрема української. Автор статей про давню укр. л-ру, І. Котляревського, 1. Нечуя-Левицького, О. Олеся, М. Стельмаха, В. Земляка, Д. Павличка, В. Дрозда, Вал. Шевчука, М. Нагнибіду та ін. Упорядник кількох угор. видань творів укр. письменників. Видав угор. мовою підручник для вузів «Давньоруська художня проза» (1977, у співавт.). Перекладає з укр., рос., білорус., л-р. У перекл. М. опубл. роман «Євпраксія» (1980) та кілька оповідань П. Загребельного, ряд оповідань О. Гончара, Григора Тютюнника, В. Дрозда, Р. Іваничука, Ю. Щербака, Вал. Шевчука, М. Кравчука; окр. твори М. Булгакова, Н. Гілевича та ін.

Тв.: Нове угорське видання «Слова о полку Ігоревім». — Традиції і новаторство в романах Михайла Стельмаха. «Всесвіт», 1975, № 4.

Літ.: Гедєш А. А. Україніст з-над Дунаю. «Всесвіт», 1986, № 4.

А. А. Гедєш.


МІШУРА Степан Кирилович (26.ІХ 1916, Київ — 29.Х 1960, там же) — рос. письменник. Закін. Ленінгр. військ.-політ. уч-ще та ВПШ (Київ). З 1937 служив у Черв. Армії. Учасник Вел. Вітчизн. війни. По війні — на парт. роботі, з 1950 — нач. Головреперткому УРСР, зав. редакцією в Держлітвидаві України, гол. ред. вид-ва «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»), нач. сценарного відділу кіностудії ім. О. П. Довженка. Автор роману «Бережани» (1953), збірок повістей та оповідань «Вони йдуть у життя» (1958), «Кримська рапсодія» (1961).

Т. О. Терещенко.


МІЩАНСЬКА ДРАМА — драм. жанр у л-рі Просвітительства, в якому, на противагу династичним, державним і громадян.-патріотич. мотивам високої трагедії або гумор. висвітленню життя середніх соціальних верств, у «низькій» комедії класицизму зображуються побут і звичаї третього стану, драм. стосунки особистості із суспільством. Як жанр просвіт. реалізму М. д. представляє не стільки характери, скільки «становище» в суспільстві звичайної людини, її приватне життя. Заперечуючи вагу знатного походження, М. д. висуває принципи позастанової цінності, особистої гідності індивіда, руссоїстський культ доброчинної «природної людини». Для М. д. характерні інтерес до соціального укладу, побуту демокр. середовища, морально-етична проблематика, дидактична спрямованість, простота сюжету, жива нар. мова; у кращих зразках відображені психологія «середньої людини», протест проти соціальної нерівності.

М. д., що знаменувала відкритий розрив з естетикою класицизму, зародилася як самостійний жанр у 1-й пол. 18 ст. в англ. л-рі: «Лондонський купець, або Історія Джорджа Барнвелла» Дж. Лілло (1731), «Гравець» Е. Мура (1753). Дальшого розвитку М. д. набула у 2-й пол. 18 ст. у франц. і нім. л-рах у творчості Д. Дідро («Позашлюбний син», 1757; «Батько родини», 1758), М. Ж. Седена («Філософ, сам того не знаючи», 1765), П. О. Бомарше («Євгенія», 1767), Л. С. Мерсьє («Незаможний», 1772; «Суддя», 1774). Реалістичну М. д. в нім. л-рі представляють «Міс Сара Сампсон» (1755), «Мінна фон Барнгельм» (1767) Г. Е. Лессїнга, «Гец фон Берліхінген» Й. В. Гете (1773), «Домашній учитель» (1774), «Солдати» (1776) Я. М. Р. Ленца, «Дітовбивця» Г. Л. Вагнера (1776). Різновидом М. д. як «слізної комедії» в рос. л-рі є «Марнотрат, коханням виправлений» В. Лукіна (1765), «Так належить» (1773), «Іменинники» М. Верьовкіна (1774), «Друг нещасних» (1774), «Гнані» М. Хераскова (1775). Теор. обгрунтування М. д. дано у «Гамбурзькій драматургії» Г. Е. Лессінга, «Міркуваннях про драматичну поезію» Д. Дідро, «Про театр, або Нове есе про драматичне мистецтво» Л. С. Мерсье, «Замітках про театр» Я. М. Р. Ленца, в естетиці штюрмерів. М. д. сприяла зміцненню реаліст. начал у європ. мист-ві.

В укр. л-рі до М. д. примикає «Наталка Полтавка» І. Котляревського. На відміну від Д. Дідро, який на перше місце висуває зіткнення ситуацій, і Г. Е. Лессінга, який, нехтуючи фактичною й історичною достовірністю обставин, вимагає зображення типових (родових) характерів, І. Котляревський прагне показати типові характери у типових нац. обставинах. Зосередження конфлікту у сфері повсякденних людських контактів об’єктивно наближає укр. письменника до відкриття причинних зв’язків між людиною і середовищем, до зображення особистості як сусп. характеру.

Літ.: Чебышев А. А. Очерки из истории европейской драмы. Английская комедия конца XVII и половини XVIII века. СПБ, 1897; Иванов И. Французская мещанская драма. М., 1901; Данилов С. С. «Слезная комедия» и «мещанская драма». В кн.: Данилов С. С. Очерки по истории русского драм. театра. М. — Л., 1948; Яценко М. Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст. К., 1979.

М. Т. Яценко.


МІЩЕНКО Володимир Іванович (3.XII 1937, м. Слов’янськ Донец. обл.) — укр. письменник. Закін. 1959 Донец. пед. ін-т. Учителював, був радіожурналістом, нині — на вид. роботі. Автор поет збірок «Таємниця осіннього листя» (1972), «Квітневі телеграми» (1979), «Незабутні адреси» (1982). «Березільні вітражі» (1990), повісті «Не забудь мене» (1985), осн. мотиви яких — понівечене війною дитинство, джерела духовності. Поезії відзначаються задумливо-мінорною інтонацією. М. тяжіє до класич. форми сонета. Переклав (разом з В. Пасічною) з нім. мови роман «Такий собі Робель» Й. Новотного (1989).

Літ.: Бурбела В. Березень — початок весни. «Друг читача», 1990, 4 жовтня.

Д. А. Головко.


МІЩЕНКО Дмитро Олексійович (18.XI 1921, с. Степанівка Перша, тепер Приазовського р-ну Запоріз. обл.) — укр. письменник, канд. філол. наук з 1955. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1951 Київ. ун-т. Був на вид. роботі, зокрема 1956 — 61 — заст. гол. ред. Держлітвидаву України, 1964 — 73 — гол. ред. вид-ва «Радянський письменник» (з 1991 — «Український письменник»). Автор збірок повістей та оповідань «Сини моря» (1955), «Батьківська лінія» (1960), «Доля поета» (1961), «Очі дівочі» (1964), «Ніна Сагайдак» (1966), «У морі затишку немає» (1970), «Віра, надія, любов» (1971), «Найвищий закон» (1978), «Друге заміжжя» (1980), а також романів «Чому не сходяться дороги» (1963), «Вітри приносять грозу» (1968), «Честь роду» (1977), повісті «Полювання на жар-птицю» (1990, увійшла до однойменної збірки), історичних романів «Сіверяни» (1959), «Синьоока Тивер» (1983), «Лихі літа ойкумени» (1985), «Розплата» (1987). М. пише про сучасність і героїчне минуле укр. народу. Опубл. монографію «Розвиток реалізму в творчості М. Коцюбинського» (1957). Окр. твори М. перекладено рос., болг., словац. та англ. мовами. За збірки «Полювання на жар-птицю» (1990) та «Особисто відповідальний» (1991) удостоєний Держ. премії України ім. Т. Г. Шевченка (1993). Портрет с. 387.

Тв.: Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1991; Особисто відповідальний. К., 1991; Рос. перекл. — Почему не сходятся пути. — Лично ответственен. М., 1974; Ветры приносят грозу. М., 1979; Высший закон. М., 1986.

Літ.: Сизоненко О. Сонячний берег життя. «Літературна Україна», 1978, 24 березня; Плачинда С. Дмитрові Міщенку — 60. «Літературна Україна», 1981, 20 листопада; Ричка В., Смолій В. Біля витоків державності східних слов’ян. В кн.: Міщенко Д. Розплата. К., 1987; Іщенко М. За рахунками сьогодення. «Літературна Україна», 1991, 31 січня.

В. А. Бурбела.


МІЩЕНКО Леоніла Іванівна (14.XII 1922, м. Славута, тепер Хмельн. обл.) — укр. літературознавець, доктор філол. наук з 1977. Учасниця Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1950 Львів. ун-т, де і працювала: лаборантом, викладачем, доцентом, професором, у 1986 — 91 — зав. кафедрою укр. л-ри. Досліджує історію і теорію укр. л-ри. Осн. праці: «Леся Українка в літературному житті» (1964), «Політична поезія Лесі Українки» (1974), «Леся Українка» (1986), «Леся Українка. Хвилі моєї туги» (1991, про інтимну лірику поетеси). Один з авторів підручника для вузів «Історія української літератури кінця XIX — початку XX ст.» (1967, 1978, 1989), «Історії української літератури» (т. 1 — 2, 1987 — 88). Уклала антологію «Тридцять українських поетес» (1968). Виступає з літ.-крит. статтями, театр. рецензіями та ін.

Літ.: Дейч Е. Политическая лирика Леси Украинки. «Вопросы литературы», 1975, № 11; Гнідаш О. «Третє видання, доповнене і перероблене...». «Дзвін», 1991, № 5.

М. Ф. Нечиталюк.


МІЩЕНКО Олександр Володимирович (13.IV 1952, с. Винники Козельщинського р-ну Полтав. обл.) — укр. письменник. Закін. 1975 Київ. ун-т. Працює референтом Київ. організації СПУ. Автор повісті «Я плакав на ранкову траву» (1989), присвяченої морально-етич. і психол. проблемам виховання підростаючого покоління, а також автобіогр. повісті «Через все пройти» (1992). В художньо-докум. книзі «Безкровна війна» (1991) показав одну з найтрагічніших сторінок історії укр. народу — голодомор 1932 — 33.

Літ.: Каплиенко С. Из чего вырастает мужество? «Радуга», 1991, № 5.

В. А. Бурбела.


МІЩЕНКО Федір Герасимович [6 (18).II 1848, м. Прилуки, тепер Черніг. обл. — 28.Х (10.XI) 1906, Київ] — рос. і укр. філолог, історик-еллініст, чл.-кор. Петерб. АН з 1895. Закін. 1870 Київ. ун-т, 1872 — 84 викладав у ньому історію грец. л-ри. З 1889 — професор класич. філології Казан. ун-ту. Досліджував і перекладав рос. мовою твори Геродота, Полібія, Фукідіда. Автор праць «Відношення трагедій Софокла до сучасного поетові справжнього життя в Афінах» (1874), «Нариси з історії раціоналізму в Давній Греції» (1881) та ін.

Літ.: Шестаков С. П. Ф. Г. Мищенко. Некролог. «Журнал Министерства народного просвещения», 1907, № 7.

П. П. Ротач.


МІЩУК Ростислав Софронович (14.V 1945, с. Золочівка Млинівського району Рівненської області — 25.IV 1994, Київ) — український літературознавець, канд. філол. наук з 1975. Закін. 1971 Київ. ун-т. З 1975 — наук. співробітник, з 1989 — зав. відділом, а з 1991 — заступник директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України. Автор монографії «Українська оповідна проза 50 — 60-х років XIX ст.» (1979), брошур «Проблема суспільного обов’язку митця в творчості Лесі Українки» (1983), «Співець душі народної» (1987, про творчість І. Нечуя-Левицького). Один з авторів досліджень «Розвиток жанрів української літератури XIX — початку XX ст.» (1986), «Індивідуальні стилі українських письменників XIX ст.» (1987), «Історія української літературної критики» (1988). М. належить ряд літературозн. статей про творчість М. Драгоманова, А. Свидницького, Марка Вовчка, Лесі Українки, М. Павлика та ін. Упорядник видань творів А. Свидницького, М. Драгоманова, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Франка.

Тв.: Проблеми теорії і історії реалізму української літератури XIX — початку XX століття. К., 1991.

Н. В. Левчик.


МІЯКОВСЬКИЙ Володимир (1888, м. Ковель, тепер Волин. обл. — 22.III 1972, Нью-Йорк) — укр. літературознавець, історик-архівіст, дійсн. член НТШ з 1947 та Укр. Вільної Академії наук (УВАН) з 1948 у США. Закін. Петерб. ун-т. У 20-х pp. жив у Києві, був директором Центр. істор. архіву ім. В. Антоновича. Співробітничав у системі АН УРСР (інститут Тараса Шевченка, Археографічна комісія та Археол. к-т). 1930 незаконно репресований у результаті сфабрикованого процесу над т. з. Спілкою визволення України, до 1933 був на засланні. 1944 емігрував до Німеччини, з 1950 — до США. Один з організаторів УВАН і керівник її Музею-архіву (Нью-Йорк). Автор праць з історії громад.-політ. течій в Україні в 19 ст. («Революційні відозви до українського народу», 1920; «З нових матеріалів до історії Кирило-Мефодіївського братства», 1924; «Люди сорокових років. Кирило-мефодіївці в листуванні», 1928), досліджень з рос. л-ри (про О. Радищева та ін.). Написав коментарі до т. З — 4 Повного зібрання творів Т. Шевченка (Харків, 1927 — 29, за ред. С. Єфремова) та англомов. зб. «Тарас Шевченко» [1962, разом з Ю. Шерехом (Шевельовим)]. Співредактор (з С. Єфремовим) зб. «Декабристи на Україні» (1926).

Літ.: Ізарський О. Володимир Міяковський. «Сучасність», 1972, № 6; Балабольченко А. «СВУ»: суд над переконаннями. «Вітчизна», 1989, № 11.

І. М. Лисенко.


МНЕМОНІЧНИЙ ВІРШ (від грец. μνημονικόν — запам’ятовування) — вірш навчально-допоміжного характеру, складений так, щоб легше було завчити певні, подані в ньому, відомості. Використовується з дидактичною метою, зокрема на уроках мови, літератури, географії, математики та ін. Напр.:

...Називний питає: хто ти? що ти?

Хоче він про наслідки роботи

і про тебе чути лиш похвали,

щоб тебе як приклад називали.

Родовий доскіпує свого —

хоче знати він: кого? чого?

І про тебе знать, якого роду,

що немає роду переводу.

Все давальний дасть — не жаль йому,

але хоче знать: кому? чому?

Знать про тебе, гожого на вроду,

що даєш і ти свому народу?

(Д. Білоус. «Це ж як вірш!»).

М. в. широко застосовується в радіопередачах для дітей, на літ. вечорах та у вікторинах.

Літ.: Конфорович А. Г., Андрощук І. Г., Груніна К. О. Математичні вечори у восьмирічній школі. К., 1974; Загребельна Л. С., Свашенко А. О. Мовні ранки в школі. «Українська мова і література в школі», 1984, № 12.

Л. Б. Стрюк.


МОВА Василь Семенович (псевд. — Лиманський, Мигуцький, Мигученко; 1 (13).І 1842, х. Солодкий Лиман, побл. станиці Стародерев’янківської, тепер Каневського р-ну Краснодар. краю — 1 (ІЗ).VI 1891, м. Катеринодар, тепер Краснодар] — укр. письменник, перекладач. З родини сотника Кубан. козачого війська. Навч. 1853 — 60 в Катеринодар. військ. гімназії, 1860 — 62 — на істор.-філол. ф-ті Харків. ун-ту (до III курсу), закін. 1867 його юрид. ф-т (із званням кандидата права). Працював викладачем л-ри Маріїнського жін. уч-ща (1867 — 70, Катеринодар), судовим слідчим, мировим суддею, присяжним повіреним у станицях і містах Кубані. Брав участь у роботі недільних шкіл, поширював серед народу книжки-«метелики». Перша літ. публікація — вірш «І бачу я тоді широке синє море» («Основа», 1861, № 4). Чимало творів М. надр. у західноукр. виданнях: газ. «Діло», журналах «Зоря», «Правда», «Літературно-науковий вістник», зб. «Рідний зільник», «Народному календарі» т-ва «Просвіта» та ін. У стилі нар. пісні М. створив поему «Троїсте кохання» (1863, опубл. 1928). У поемі «На степи!» (1883), багатьох віршах показав процес зубожіння сільс. мас, переселення укр. селян на Кубань. У центрі поеми «Ткачиха» (1866, опубл. 1899) — дівчина-селянка, яка волею соціальних обставин опинилася на міському «дні». У віршах «Козачий кістяк», «Не пустуй, моя голубко» з болем говорить про страдницьку долю України, її народу. Вірші «Думи засланця» та «Заповіт засланця» присвячені революц. боротьбі, відданим нар. справі людям. Характеризуючи рукописну зб. М. «Проліски» (поезії 1863 — 88), І. Франко писав: «Ті твори неоднакової вартості, та всі вони свідчать про неабиякий талант, визначаються не раз свіжими малюнками, схопленими з життя, і смілою думкою, котра іноді заглушує голос чуття і творчої фантазії» (Франко І. Зібр. тв., т. 31. К., 1981, с. 419). Драма «Старе гніздо — і молоді птахи» (опубл. 1907) — про руйнування патріарх. відносин у козац. родинах, побут кубан. українців у 50-х pp. 19 ст. (1911 у скороч. вигляді пост. на сцені Театру Миколи Садовського в Києві). Автор нарису «Три мандрьохи» (опубл, 1905) — першого твору з задуманої серії «Малюнки з натури (3 нотатки слідчого судді)». Переклав уривки «Слова о полку Ігоревім» («Тужба Ярославни», «Ігореві втіки», «Донцеве привітання», «Здогін», «Ігор на Русі»), кілька поезій М. Лермонтова. Більша частина письменницької спадщини М. стала відомою після його смерті, багато творів (драми, оповідання, нариси, крит. та публіцист. статті, мемуари тощо) втрачено. Не збереглися й матеріали, які М. готував до «Російсько-українського словника» (на літери А — И).

Тв.: Поезії. К., 1965; Старе гніздо й молоді птахи. К., 1990.

Літ.: Кониський О. До історії українсько-руського письменства. Кілька слів про Василя Мову. «Зоря», 1891, № 20; М. К. [Михайло Комаров]. Літературна спадщина після В. Мови. «Зоря», 1892, № 10; Возняк М. З письменської спадщини Василя Мови (Лиманського). В кн.: За сто літ, кн. 3. К., 1928; Франко І. Із поетичної спадщини Василя Мови (В. Лиманського). В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; Ставицький О. Змалював життя українців Чорноморії. «Друг читача», 1989, 7 вересня; Ставицький О. Поет доби лихоліття. В кн.: Мова (Лиманський) В. Старе гніздо й молоді птахи. К., 1990; Саппа М. Лицар шевченківського слова. «Вітчизна», 1991, № 6; Медуніна В. «...Не охолодив серця». Василь Мова-Лиманський і Тарас Шевченко. «Слово і час», 1992, № 1.

В. І. Мазкий.


МОВА — заг. сфера знакової діяльності суспільства, спрямованої на формування, фіксацію, збереження, переробку і обмін усвідомлюваної інформації. Основу мовної діяльності становить артикуляц. відтворення і слухове сприймання вироблених суспільством звукових знаків, закріплених за певними конкретними об’єктами інформації — класами предметів, явищ, відношень дійсності і їх відображенням у свідомості. Мовна діяльність є осн. засобом організації й координації всіх видів сусп. діяльності, у т. ч. в галузі культури, освіти, науки, виробництва, обслуговування, побуту. Разом з тим М. є формою існування людської свідомості, найістотнішою з ознак, якими вирізняється людське суспільство.

Структурна специфіка М. формувалась протягом багатьох тисячоліть. Існувала велика кількість відокремлених етніч. спільностей, у кожній з яких розвивався свій структурний різновид М. Внаслідок цього з’явилося кілька тисяч великих і малих (за кількістю носіїв) М. різних націй, народностей, племен тощо. М. кожної етніч. спільності виконує роль його осн. відмінної ознаки і засобу збереження духовної самобутності. Залежно від способів і сфер застосування виділяються такі різновиди М., як усна і писемна, розмовна і літературна мова, М. засобів масової інформації (преси, телебачення, радіо), М. науки, ділова М., мова художньої літератури, мова фольклору, книжна мова, М. конкретного письменника чи окр. худож. твору, М. села, міста, М. народності, М. племені та ін. Роль М. як формального компонента творів худож. л-ри варіюється в залежності від жанрово-стилістичних відмінностей творів, зокрема їх належності до прози, поезії чи драматургії. Особливістю кожного різновиду є застосування всіма членами того чи того етносу значної кількості (до десятків тисяч) усталених у ньому порівняно невеликих артикуляц.-звукових актів — слів для позначення певних явищ об’єкт. дійсності та їх відображення в людській свідомості.

Слова можуть застосовуватися окремо одне від одного (для називання відповідних об’єктів з метою їх ідентифікації чи для формування коротких висловлювань — однослівних речень), або комбінуватися з ін. словами для побудови більш докладних висловів — поширених простих чи складних речень. У кожній М. речення будуються за певними усталеними в ній синтакс. моделями. Залежно від своїх семант. і синтакс. функцій у структурі речень слова можуть набувати різних формальних ознак, за якими вони групуються в окр. грам. категорії — частини мови. Окр. частини мови відрізняються здебільшого формами словозміни. У внутр. будові слів можуть виділятися форми словотвору. В усіх М. слова складаються з найдрібніших звукових компонентів — фонем, що своїх власних значень не мають, їхня кількість не перевищує кількох десятків. Як і всяке реальне явище, мовна діяльність піддається безпосередньому спостереженню і відображенню у своїх конкр. виявах, у т. ч. фіксації і наступному відтв. за допомогою техніки звукозапису або графіч. позначення звукових актів М. у вигляді письмового тексту (див. Письмо). Текст дає змогу виділяти повторювані компоненти М. — фонеми, слова, елементи словотвору і словозміни, структурні схеми речень — і об’єднувати їх у різні групи за певними спільними ознаками. Усі виділювані групи у вигляді таблиць (парадигм) зводяться в єдину цілісну абстрактну систему, а слова як лексичні одиниці — в упорядковувані за певним (здебільшого алфавітним) принципом словники. Так створюється абстрактна система М. як наукове відображення реальних компонентів конкретної мовної діяльності. Класифікація і групування фактів реально існуючої М. в абстрактній системі забезпечує зіставлення, якісну характеристику і узагальнення цих фактів, чим сприяє наук. проникненню в характер конкретних мовних процесів, у конкретну суть М. Підхід до М. як системи забезпечує свідоме оволодіння закономірностями рідної М., підвищення культури усного і письмового мовлення (див. Культура мови), полегшує засвоєння іноземої М.

У сучас. традиції, яка йде від Ф. де Соссюра, поняття мовної системи підводиться під термін «мова», а поняття конкретних виявів М. — під термін «мовлення». При цьому необгрунтовано звужується поняття «мова», оскільки з нього усувається осн. аспект мовної діяльності. Разом з тим у цій традиції не проводиться чіткого розрізнення між онтологічним статусом абстракт. мовної системи і конкретних виявів М. І «мова», і «мовлення» в такому їх розумінні розглядаються тут як мовні плани одного онтологічного рівня: нібито в однаковій мірі реальні чи, за Ф. де Соссюром, в основі своїй обидва — ідеальні.

Літ.: Мельничук А. С. Диалектика языковой формы и содержания в произведениях художественной литературы. В кн.: Литература. Язык. Культура. М., 1986; Семчинський С. В. Загальне мовознавство. К., 1988; Русанівський В. М. Мова в нашому житті. К., 1989; Будагов Р. О. Мова і мовлення в духовному світі людини. «Мовознавство», 1991, № 3.

О. С. Мельничук.


МОВА ФОЛЬКЛОРУ — мова різних жанрів усної нар. творчості (пісень, казок, легенд, приказок, прислів’їв, замовлянь та ін.). У М. ф. відбився колект. досвід народу щодо творення народно-поет. словника, фразеології, жанрово відмінного синтаксису, поширення висловів, формул, усталення традиц. мотивів і нац.-мовної символіки. Деякі дослідники вважають М. ф. окремим функц. стилем літ. мови або різновидом художнього стилю. Як підтверджує історія української мови та історія укр. л-ри, М. ф. є джерелом формування нац. самобутніх худож. засобів: з нею приходить у літ. мову своєрідний фольклор. світ — народнопоетич. бачення дійсності, втілене в просторових, часових вимірах, морально-етич. поняттях, в естетизованих формах висловлювання. З погляду мовностиліст. системи і співвідношення традиц. та новаторського в укр. л-рі М. ф. — невіддільний народнопоетичний компонент сучасної літ. мови; вона також визначає ступінь фольклор. стилізації, міру фольклоризму мовно-худож. творчості. Наддіалектність існування просторово-часових варіантів і тенденція до витворення фольклор. традиц. формул — найважливіші структурні ознаки М. ф. Кожний фольклорний жанр характеризується своїми типовими словесними формулами: зачини і кінцівки нар. казок, постійні епітети, народнопоетична фразеологія пісенної творчості на зразок: виплакати очі, заплакати дрібними сльозами, обливатися чи обмитися, залитися дрібними сльозами, дрібні сльози ронити, за дрібними сльозоньками стежечки не бачити, сльоза сльозу побиває і т. п. Фольклор. характер мають тавтологічні звороти, напр.: вечір вечоріє, ніченьку ночувати, вечероньку вечеряти, терном отернити, журитися журно, воленьку вволити, суди судити.

Мовно-структурні особливості фольклор. жанрів стають предметом окр. досліджень. Так, О. Потебня глибоко вивчав семантику, етимологію народнопісенних слов’ян. символів, бачив у них вияв худож. мислення; П. Житецький — мову укр. істор. дум, М. Сумцов — фольклор. символи у зв’язку зі світовими мотивами. І. Франка цікавила М. ф. як джерело пізнання історії й мови народу, як естетично досконала форма висловлювання, що постійно живить індивід. творчість письменників. Вплив М. ф. виявився ще у Найдавніших писемних літ. пам’ятках. Це, зокрема, народнопоет. символи в «Слові о полку Ігоревім», фольклор. мотиви в укр. л-рі 16 — 18 ст. М. ф. виконала роль каталізатора у формуванні укр. нац. мови і різноманітної за стилями, жанрами худож. л-ри. У худож. текстах автори використовують прийоми фольклор. стилізації, вдаються до трансформації народнопоет. образів, створюють індивідуальні фольклоризми за зразками традиц. засобів мовної виразності.

Літ.: Потебня А. А. Объяснения малорусских и сродных народных песен, ч. 2. Колядки и щедровки. Варшава, 1887; Грицай М. С. Українська література XVI — XVIII ст. і фольклор. К., 1969; Дей О. І. Поетика української народної пісні. К., 1978; Мишанич О. В. Українська література другої половини XVIII ст. і усна народна творчість. К., 1980; Гончар О. І. Українська література передшевченківського періоду і фольклор. К., 1982; Пазяк М. М. Українські прислів’я та приказки. К., 1984; Франко І. Я. Студії над українськими народними піснями. В кн.: Франко І. Я. Зібрання творів, т. 42 — 43. К., 1984 — 86; Мишанич С. В. Усні народні оповідання. Питання поетики. К., 1986; Єрмоленко С. Я. Фольклор і літературна мова. К., 1987.

С. Я. Єрмоленко.


МОВА ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ — мова, якою написано худож. твори. Відбиває систему нац. мови; є предметом історії мови та історії літературної мови.

Співвідношення М. х. л. і літ. мови спирається на обов’язковість для М. х. л. дотримання грам. норм. М. х. л. — це система, відкрита для діалектів, просторіччя, розмовної, наук. мови і мови фольклору, що вимагає від письменника високої культури володіння різними мовними стихіями. Відхилення від загальномовних норм образного слововживання та словотворчості сприймаються як норма худож. стилю.

М. х. л. перетворює мовні значення в естет., семантично ускладнені. Для визначення смислового коефіцієнту М. х. л. існують такі поняття, як «прирощення змісту» (В. Виноградов), «семантичні обертони», «естетичне значення» (Б. Ларін), потенційний смисловий елемент, що нами сприймається, але не має свого знаку у мовленні, а утворюється із взаємодії сукупності слів.

Узвичаєним є уявлення про слово у худож. творі як двопланове, що, з одного боку, співвідноситься з лексич. системою загальної мови і матеріально збігається з її елементами, а, з другого, — внутр. формою і естет. значимістю спрямоване на символічну структуру літ.-худож. твору в цілому. Мова є формою існування конкретно-чуттєвого образу, який виражає певну ідею твору. Нові естет. значення, які виникають внаслідок взаємодії слів, ніби висвічують смислове багатство загальнонар. мови. М. х. л. — це найповніше естет. вираження творчого аспекту нац. мови. Смислова двоплановість слова в худож. контексті передбачає і його багатоплановість, семантичну поліфонію. Так, у назві роману «Твоя зоря» О. Гончара поєднується і пряме, і загальномовне переносне, і індивідуально-авторське, і народнопоет. символічне значення.

Особливою виразністю відзначається поетична мова як форма втілення образного змісту різножанрових творів словесного мистецтва. Їй притаманні більша, ніж мові прози, концентрація змісту, емоційність, тяжіння до динамічних словесних формул, а також асоціативна ускладненість. Важливу роль у мові поезії відіграє звукова організація, яка художньо актуалізується під впливом смислової спрямованості твору.

Літ.: Сулима М. Письменницька мова. В кн.: Перший Всеукраїнський з’їзд пролетарських письменників 25 — 28 січня 1927 р. Стенографічний звіт. Х., 1927; Гладкий М. Мова сучасного українського письменства. К. — Х., 1930; Жилко Ф. Т. Питання аналізу мови художніх творів. «Українська мова в школі», 1952, № 5; Білодід І. К. Мова і стиль роману «Вершники» Ю. Яновського. К., 1955; Виноградов В. В. О языке художественной литературы. М., 1959; Коцюбинська М. Література як мистецтво слова. К., 1965; Тынянов Ю. Н. Проблема стихотворного языка. М., 1965; Храпченко М. Б. Язык художественной литературы. В кн.: Контекст. 1984. М., 1986; Винокур Г. О. О языке художественной литературы. М., 1991.

Л. О. Ставицька.


МОВОЗНАВСТВА ІНСТИТУТ імені О. О. Потебні АН України. Ств. 1921 як Інститут української наукової мови на базі Правописно-термінологічної комісії ВУАН і Термінологічної комісії Укр. наук. т-ва в Києві. 1930 реорганізований в Ін-т мовознавства. 1945 присвоєно ім’я О. О. Потебні. Першим директором був академік А. Кримський. Згодом ін-т очолювали академіки М. Калинович, Л. Булаховський, І. Білодід, з 1982 — В. Русанівський. Ін-т здійснив велику наук. роботу в галузі дослідження української мови, зокрема: розроблено її граматичну структуру («Сучасна українська літературна мова», т. 1 — 5, 1969 — 73), укладено ряд словників (перекладних, тлумачних, орфогр., орфоеп., термінол. та ін.), видано науково-коментовані укр. писемні пам’ятки (зокрема, твори Климентія Зіновіїва, Іоаникія Галятовського та ін.), дослідження з питань історії структури укр. мови, історії літературної мови, діалектології, ономастики, в галузі порівняльно-історичного мовознавства, вивчення мови укр. письменників, зокрема класиків. Ін-т видав «Русско-украинский словарь» (т. 1 — 3, 1968; Держ. премія УРСР, 1971), «Словник української мови» (т. 1 — 11, 1970 — 80; Держ. премія СРСР, 1983). 1991 на базі відділів історії і теорії укр. мови, лексикології і лексикографії, культури мови М. і. утворено Української мови інститут АН України, в зв’язку з чим внесено відповідні корективи в структуру і проблематику наук. діяльності ін-ту. Тепер в М. і. діють відділи: заг. мовознавства, слов’ян. мов, рос. мови, роман., герм. і балт. мов, мов народів України, структурно-матем. лінгвістики. Видає журн. «Мовознавство». До 1963 виходили «Лексикологічний бюлетень», «Діалектологічний бюлетень», до 1967 — щорічник «Слов’янське мовознавство».

Літ.: Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР. К., 1975; Ордена Трудового Красного Знамени Институт языковедения им. А. А. Потебни. В кн.: Академия наук УССР. 1982. К., 1983.

В. М. Русанівський.


МОВОЗНАВСТВО, лінгвістика — наука про мову, про функції та універсальні характеристики мови, її структуру, істор. розвиток. Сучасне М. вивчає мови і мовлення (розглядає фундам., принципові питання), складається з кількох галузей і розділів. Загальне М. досліджує теор. проблеми мовної діяльності. Для конкретного, або спец. М. об’єктом вивчення є сім’ї споріднених мов чи окр. мови, виділення й опис їх специфіч. особливостей. Історичне М. (еволюційне, або діахронічне) вивчає мову в аспекті історії її розвитку. Описове (синхронічне, або функціональне) М. досліджує мовні факти на певному етапі розвитку мови і описує їх функціонування, абстрагуючись від еволюц. чинників. Структуральне М. (структурна лінгвістика) встановлює інвентар одиниць кожного рівня мови, стосунки між цими одиницями, заг. моделі сполучування й функціонування одиниць, формалізує структуру й систему мови тощо. Соціолінгвістика досліджує причинно-наслідкові відношення між мовними фактами та фактами, що випливають із структури і життя суспільства, яке користується даною мовою. Для психолінгвістики об’єктом вивчення є мовна діяльність людини, зокрема питання структури мовних актів, процесів зародження і сприйняття мовлення, моделювання мовної діяльності, патології мовлення і т. ін. Математичне М. (математична лінгвістика) розглядає кількісні та формальні аспекти мови. Прикладне М. вивчає мову як об’єкт, яким користується техніка, а також осн. практичне застосування мови в житті суспільства. М., залежно від досліджуваного підрозділу мови, поділяється на ряд відносно автоном. дисциплін. Семасіологія вивчає значення мовних величин, фонетика й фонологія — звукову будову мови. Лексикологія й фразеологія досліджують словесний матеріал мови. Словотвір — це розділ М., предметом якого є способи творення слів та їхня продуктивність. Словозміну й закономірності поєднання слів у речення й словосполучення розглядає граматика (морфологія й синтаксис). Кожна галузь М. може мати відгалуження. Так, у межах лексикології є ономастика, що, в свою чергу, поділяється на топоніміку, антропоніміку та ін. Тер. диференціацію мови вивчає діалектологія. Взаємодію мов, теорію і практику створення допоміжних міжнар. мов, а також проблеми перекладу з однієї мови на іншу досліджують інтерлінгвістика й перекладознавство.

М. як наука має вел. значення для розроблення термінології, у наук. коментуванні мовних текстів, машинному перекладі; воно дає і теор. висновки для розв’язання проблеми взаємостосунків матеріального та ідеального. Проблема взаємозв’язку мови й мислення, мовних і логічних величин вивчається одночасно М. і філософією. Осн. види мовозн. методів — описовий, зіставний (конфронтативний, контрастивний), типол., істор. (порівняльно-істор., компаративний) і нормативно-стилістичний.

М. володіє спец. прийомами дослідження — це спостереження мовних фактів, мовний експеримент, лінгв. моделювання й лінгв. інтерпретація. М. виникло на межі філософії й філології. Мовозн. проблеми розробляли ще в Старод. Індії (грам, трактат Паніні та ін.). У Старод. Греції мову вивчали і в зв’язку з логікою та риторикою, і з погляду її грам. будови (праці Платона й Арістотеля, «Мистецтво граматики» Діонісія Фракійця та ін.). Певний внесок у розвиток М. зробили Александрійська філологічна школа та пергамська школа. Грецькі мовознавчі традиції розвивались у дослідженні латинської мови (праці Е. Доната, Прісціана та ін.). Пізніше предметом наук. описування стали арабська мова (грам. школи в Басрі, Куфі та Багдаді), давньоєвр., арамейська (праці андалуз. філологів 9 — 12 ст.) й тюрк. (праці Махмуда Кашгарського) мови. Філол. науки розвивалися й на Дал. Сході, зокрема в Китаї та Японії. В епоху Відродження інтерес до культур. спадщини антич. світу зумовив розвиток класич. філології. Поряд з цим починається вивчення й нових європ. мов за зразком латинської. Застосування порівняльної методики й принципу історизму поклало початок порівняльно-історичному мовознавству, яке розробляє питання генеал. класифікації мов, вивчає істор. розвиток споріднених мов, сімей мов (передусім індоєвроп.), реконструює давній стан мов тощо. Значний внесок у розвиток цього напряму в М. зробили Я. Грімм, А. Шлейхер, О. Востоков, Й. Добровський, Ф. Міклошич та ін. Основи заг. мовознавства, розуміння мови як діяльності та продукту діяльності, вчення про зовн. й внутр. форми мови, типологічну класифікацію мов та ін. проблеми розробляв В. Гумбольдт. Його ідеї великою мірою позначилися на багатьох напрямах М. у 19 — 20 ст. А. Шлейхер зробив спробу застосувати в М. біол. теорії. На критиці лінгв. натуралізму сформувалася школа молодограматиків, яка звертала осн. увагу на вивчення живих мов. У 19 ст. остаточно склалися галузі індоєвропеїстики — елліністика, романістика, германістика, слов’янознавство, балтистика, кельтологія та ін. Принципи порівняльно-істор. методу, розроблені для індоєвроп. мов, було перенесено на вивчення неіндоєвроп. мов. Так сформувалися семітологія, тюркологія, фіно-угрологія, алтаїстика, африканістика та ін. У розвитку М. поч. 20 ст. визначну роль відіграли ідеї Ф. де Соссюра. Вони лягли в основу шкіл (напрямів) лінгв. структуралізму — празької лінгвістичної школи (центром якої був Празький лінгвістичний гурток), женевської школи, глосематики та більш самостійної дескриптивної лінгвістики. Паралельно до структуралістичних течій розвивалися ін. концепції й напрями: психологічний, неолінгвістика, експеримент. фонетика й лінгв. географія, а згодом ареальна лінгвістика. Пізніше в М. виникли нові напрями й галузі — етнолінгвістика, семіотична лінгвістика, соціолінгвістика, психолінгвістика, лінгвістика тексту, трансформаційна лінгвістика, прагматика та ін. Значний внесок у розвиток укр. М. зробили Памво Беринда, Мелетій Смотрицький, І. Ужевич, О. Павловський, М. Максимович, П. Житецький, О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський, Й. Левицький, І. Свєнціцький, К. Михальчук, Є. Желехівський, Є. Тимченко, А. Кримський та ін.; у наш час — Л. Булаховський, І. Білодід, О. Мельничук, А. Білецький, В. Русанівський, І. Ковалик, Ю. Жлуктенко, С. Бевзенко, О. Пріцак, Ю. Шевельов та ін. В Україні проблеми М. розробляють Мовознавства інститут ім. О. О. Потебні АН України, Української мови інститут АН України, Сходознавства інститут ім. А. Ю. Кримського АН України, мовознавчі кафедри ун-тів та пед. ін-тів. Видається журн. «Мовознавство».

Літ.: Мовознавство на Україні за п’ятдесят років. К., 1967; Філософські питання мовознавства. К., 1972; Булаховський Л. А. Нариси з загального мовознавства. Серія друга. В кн.: Булаховський Л. А. Вибрані праці, т. 1. К., 1975; Питання теорії мови в сучасному зарубіжному мовознавстві. К., 1976; Розвиток мовознавства в УРСР. 1967 — 1977. К., 1980; Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичних учень. К., 1980; Ковалик І. І., Самійленко С. П. Загальне мовознавство. Історія лінгвістичної думки. К., 1985; Семчинський С. В. Загальне мовознавство. К., 1988.

С. В. Семчинський.


«МОВОЗНАВСТВО» — наук.-теор. журнал, орган Відділення л-ри, мови і мистецтвознавства АН України. Видається з 1967 у Києві б разів на рік. Його попередником було неперіод. видання «Мовознавство» — наук. записки Ін-ту мовознавства АН України, які виходили у Києві протягом 1934 — 61. У журналі висвітлюються питання заг. мовознавства (походження мови, мова і мислення, мова і суспільство, мова і культура, міжмовні контакти), укр. мовознавства, російського мовознавства (культура російської мови в україномовному оточенні, мова рос. письменників), слов’ян., роман., герм., балт. (зіставно-типологічні дослідження), тюрк., фіно-угор. мовознавства та ін. Багато уваги приділяється мові худож. л-ри, розвиткові укр. літ. мови, сьогочасному мовно-літ. процесові (мова класиків, сучасних письменників, питання художнього перекладу та ін.) тощо.

В. М. Русанівський.


МОВЧАН Єгор Хомич [19.IV (1.V) 1898, с. Велика Писарівка, тепер смт Сум. обл. — 22.III 1968, Київ] — укр. кобзар. У дитинстві осліп від віспи. Вчився у Харкові в школі для сліпих дітей. Першим учителем був кобзар С. Пасюга, який у Катеринославі познайомив його з Д. Яворницьким. В Охтирці зустрічався з кобзарями М. Кравченком, П. Древченком, П. Гащенком, від них перейняв багато дум та нар. пісень. Учасник 1-ї республ. наради кобзарів та лірників (1939, Київ), 4-го Міжнар. з’їзду славістів (Москва, 1958). Грав у етногр. ансамблі кобзарів (Київ). Репертуар М. складався з дум, істор., побутових, жартівливих нар. пісень, а також пісень на слова Т. Шевченка («Заповіт», «Ой три шляхи широкії», «Думи мої», «Зоре моя вечірняя», «Ой не п’ються пива-меди». М. — автор музики) і нар. пісень, присвяч. поетові («Зійшов місяць», «На високій дуже кручі»). Разом з групою кобзарів написав поему «Слава Кобзареві» (1940) з нагоди 100-річчя виходу в світ першого видання «Кобзаря». Свою кобзу передав до Шевченківського національного заповідника у Каневі. М. Рильський 1959 присвятив М. вірш «Єгор Мовчан у Параски Амбросій». Магнітофонні записи репертуару М. зберіг. у фондах ІМФЕ АН України.

Літ.: Рильський М. Т., Лавров Ф. І. Кобзар Єгор Мовчан. К., 1958; Лавров Ф. Кобзар Єгор Мовчан на IV Міжнародному з’їзді славістів. «Народна творчість та етнографія», 1963, № 3; Правдюк А. Кобзарь Егор Мовчан. М., 1966; Кирдан Б., Омельченко А. Народні співці-музиканти на Україні. К., 1980; Лавров Ф. Кобзарі. К., 1980; Бугаевич 1. Історія однієї думи. «Соціалістична культура», 1990, № 4 — 5; Ющенко О. Кобзар Єгор Мовчан не міг мовчати... «Слово і час», 1990, № 10.

М. П. Полотай.


МОВЧАН Павло Михайлович (13.VII 1939, с. Велика Вільшанка Васильківського р-ну Київ. обл.) — укр. поет, перекладач, кінодраматург. Навч. 1958 — 60 в Київ. ун-ті, закін. 1965 Літ. ін-т ім. О. М. Горького та 1969 Вищі сценарнореж. курси при Держкіно СРСР (обидва — Москва). Нар. депутат України з 1990. Голова Всеукр. т-ва «Просвіта» ім. Т. Шевченка з 1990. Працював токарем, диспетчером, начальником гідрометеорол. експедиції АН України та АН СРСР, журналістом, на кіностудії ім. О. П. Довженка. Дебютував збіркою «Нате!» (1963). Наступні збірки — «Кора» (1968), «Зело» (1973), «Пам’ять» (1977), «Досвід» (1980), «В день молодого сонця» (1981), «Голос» (1982), «Жолудь» (1983), «Календар» (1985), «Світло» (1986), «Поріг» (1988), «Осереддя» (1989), «Материк» (Нью-Йорк, 1991). За дві ост. збірки удостоєний Держ. премії України ім. Т. Г. Шевченка (1992). Творчість М. характеризується виразним необароковим стилем, схильністю до віддалених асоціацій, безпосереднім відчуттям природи, плинності часу. Його медитативна лірика протистоїть поширеній мажорно-казенній версифікації. Збірки для дітей «Нитка-оксамитка» (1975), «Польовичок» (1985), «Зозулині чобітки» (1987) засвідчили тонке знання дит. психології, принципів етнопедагогіки. Виступає як літ. критик (книжки «Хвала канону. Поетичні пристрасті», 1989; «Ключ розуміння», 1990), а також зі статтями про мову («Мова — явище космічне», 1989), з питань мистецтвознавства. Відомий як перекладач творів Г. Матевосяна, В. Распутіна, Ю. Марцінкявічюса, М. Каріма, Махтумкулі та ін. Автор кіносценаріїв «Наш дім» (1970), «Зозуля з дипломом» (1972), «Незручна людина» (1978). Поезії М. перекладені рос., білорус., лит., туркм., башк., польс., болг., рум., угор., англ., ісп. та ін. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Летящее дерево. М., 1972; Гончарный круг. М., 1977; Круговорот. М., 1981; Календарь. М., 1987; Желудь. М., 1990.

Літ.: Кордун В. Любов життю тотожна... «Вітчизна», 1989, № 10; Ласло-Куцюк М. Про філософічність поезії. «Прапор», 1989, № 10; Хомицька Х. Феномен Павла Мовчана. «Дзвін», 1990, № 1; Мороз Л. «Ой мить прозріння, ти страшна й прекрасна!». «Літературна Україна», 1990, 1 березня; Моренець В. Крізь вічність і мить. «Літературна Україна», 1991, 14 лютого.

Ю. І. Ковалів.


МОВЧАНЮК Григор Павлович (26.Х 1942, с. Чеснівка Хмільницького р-ну Вінн. обл.) — укр. поет. Закін. 1970 Львів. ун-т. Працював у районній пресі, з 1978 — співробітник Вінн. краєзнавчого музею. Опубл. збірки віршів «Пшениця» (1975), «Загадана зустріч» (1981). Домінуюче місце у творах М. займає пейзажна лірика. Перекладає з слов’ян. мов. Автор статей про укр.-чес літ. зв’язки.

Літ.: Скрипник А. Схвильованість красою. «Літературна Україна», 1975, 26 грудня.

А. М. Подолинний.


МОГИЛА Андрій Пахомович (12.XII 1921, с. Чичиркозівка, тепер Звенигород. р-ну Черкас. обл. — 13.Х 1991, Київ) — укр. мовознавець і перекладач, канд. філол. наук з 1958. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. 1951 Київ. ун-т, де працював в 1954 — 87. Автор досліджень «Говірки західної Черкащини в системі полтавсько-київського діалекту» (1956), «До характеристики середньонаддніпрянських говірок», «Деякі фонетичні особливості говірок західної Черкащини» (обидва — 1958). Опубл. ряд статей з історії укр. мовознавства («Максимович як діалектолог», 1959; «А. Ю. Кримський-мовознавець», 1971, та ін.). Один з укладачів «Російсько-українського словника географічних термінів» (1970) тощо. Переклав з білорус. (романи «За роком рік» В. Карпова, 1960; «Крізь роки» П. Головача, 1963, 1972; п’єсу «Свята простота» А. Макайонка, 1983, та ін.), рос. (повісті «Повернення до горизонту» В. Краковського, 1967; «Подорож у країну МОЕ» Л. Мархасьова і Г. Григор’єва, 1969; п’єсу «А світанки тут тихі...» Б. Васильєва, 1974; ряд оповідань П. Бажова), латис. (п’єсу «На шлях китів і чайок» Г. Прієде, 1968), тадж. (повісті «Смерть лихваря» і «Одіна, або Пригоди бідняка-таджика» Айні, 1958, 1978) та ін. мов.

О. О. Тараненко.


МОГИЛА Петро Симеонович [21 (30).XII 1574, за ін. відомостями — 31.XII 1596 (10.I 1597), Молдова — 31.XII 1646 (10.I) 1647, Київ] — укр. церк. і осв. діяч. Син господаря (правителя) Валахії, згодом Молдови. Закін. Львів. братську школу, навч. в ряді західноєвроп. ун-тів. У складі об’єднаних укр., польс. та молд. військ брав участь у битвах проти турків під Цецорою (1620) та Хотином (1621). З 1628 — архімандрит Києво-Печерської лаври, з 1633 — митрополит Київський і Галицький. У політ. питаннях орієнтувався на угоду з Польщею, але виступав проти унії правосл. церкви з католицькою. 1632 добився в польс. короля повернення укр. правосл. церкві від уніатів ряду храмів і монастирів, у т. ч. Софійського собору в Києві, Києво-Видубицького монастиря. 1631 відкрив у Троїцькому монастирі Києво-Печер. лаври школу (гімназіон), яку 1632 об’єднано з Київ. братською школою і 1633 названо Києво-Могилянською колегією (див. Київська академія). З його ініціативи підпорядковані колегії школи було відкрито у Вінниці, Кременці, Гощі, а в Яссах 1640 створив першу вищу школу в Молдові — Слов’яно-греко-латинську академію. Прихильник західноєвроп. форм і методів навчання у вищій школі, М. одночасно спирався на давні традиції укр. школи, зміцнював і розвивав їх. Сприяв книговидавничій справі. Під його керівництвом у Києво-Печер. друкарні вперше здійснено ряд латиномовних і слов’яномовних видань, зокрема «Євангеліє учительноє» (1637).

У 1641 передав обладнання для друкарні в Яссах. М. згуртував коло визначних учених і культур. діячів, т. з. Києво-Могилянський атеней (Сильвестр Косов, Ісайя Трофимович-Козловський, Атанасій Кальнофойський та ін.), який здійснив велику богословськонаукову працю. Атеней підготував, зокрема, проект «Православного ісповідання віри», прийнятий соборами правосл. церкви в Києві (1640) і (з незначними змінами) в Яссах (1641) та остаточно затверджений усіма сх. патріархами (1643). Автор книг богослужебного, моралізатор., навч. змісту: «Літургіаріон, си есть служебник» (1629, 1639), «Крест Христа Спасителя и кождого человЂка» (1632), «Анфологія, сирЂч молитвы и поученія душеполезная» (1636), «Літос, або Kamien z procy prawdy cerkwie Śwęty prawoslawnej ruskiej na skruszenie falecznociemniej Perspektiwy...» (1644), «Євхологіон, албо Молитвослов, или Требник» («Великий требник Петра Могили», 1646), «Събрание короткой науки о артикулах вЂры православнокафолической христіанской» (1645) та ін. М. належать численні проповіді, житійні оповідання. Обстоював ідею духовного єднання христ. церков на основі віротерпимості, збереження їхньої нац. автономії та обрядовості, синтезу слов’ян. і західноєвроп. культур. Висунув ідею зводу укр. христ. агіографії, яку реалізував Димитрій Туптало (4-томна «Книга житій святих», або «Четьї Мінеї»). М. присвячено багато панегір. декламацій (Софронія Почаського, Олександра Тишкевича, Григорія Бутовича та ін.).

Літ.: Аскоченский В. Петр Могила. В кн.: Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем Академиею, ч. 1. К., 1856; Терновский Ф. А. Киевский митрополит Петр Могила (биографический очерк). «Киевская старина», 1882, № 4; Голубев С. Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники, т. 1 — 2. К., 1883 — 98; Возняк М. С. Історія української літератури, т. 2, ч. 1. Львів, 1921; Липинський В. Релігія й церква в історії України. Філадельфія, 1925; Митрополит Іларіон Огієнко. Коротка історія Православної Церкви. Штутгарт, 1946; Полонська-Василенко Н. Братства на Україні в минулому й сучасному. Мюнхен, 1947; Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви, т. 2. Нью-Йорк, 1956; Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ, Рим, 1964; Жуковський П. Петро Могила й питання єдності церков. Париж, 1969; Білодід О., Харламов В. Знахідки під фундаментом Успенського собору. «Київ», 1983, № 9; Костомаров М. Київський Митрополит Петро Могила. В кн.: Костомаров М. Історія України в життєписях визначивших єї діячів. К., 1991; Лисенко І. Петро Могила. «Україна», 1991, № 26; Білодід О. Загадка Петра Могили. «Київська старовина», 1993, № 3.

О. І. Білодід.


МОГИЛЕВИЧ Михайло Ехунович (28.III 1920, м. Чорнобиль, теп. Київ. обл. — 15.Х 1986, Київ) — євр. поет. Учасник Вел. Вітчизн. війни. Закін. буд. технікум. Працював на київ. заводі «Керамік». Автор збірок «Життя» (1971), «Серце скрипки» (1980), «Невтомність» (1985), зб. для дітей «Світить місяць — срібні очі» (1974) та ін. Перекладав твори укр. поетів на ідиш. Окр. вірші М. переклали І. Драч, М. Вінграновський, А. Кацнельсон, Л. Костенко, Б. Олійник та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Життя. К., 1971; Серце скрипки. К., 1980; Невтомність. К., 1985.

Літ.: Тельнюк С. Слово про поета. В кн.: Могилевич М. Життя. К., 1971.

В. В. Громова.


МОГИЛЯНСЬКА Ладя (Лідія) Михайлівна [псевд. — В. Калентьєв, М. Д. Яснов; 26.X (7.XI) 1899, Чернігів — 1937 (?)] — укр. поетеса. Дочка М. М. Могилянського, сестра Дмитра Тася. Закін. 1917 гімназію в Петербурзі, на поч. 20-х pp. — Черніг. ін-т нар. освіти. Друкувалась з 1919 — в журналах «Просвещение» (Чернігів), «Зоря» (Дніпропетровськ), «Червоний шлях», «Літературно-науковий вістник», «Всесвіт», «Життя й революція» та ін. Автор зб.. «Два канали» (1935), до якої увійшли поезії рос. та укр. мовами. Лірика М. позначена трагізмом, вишуканою образністю. Написала лібрето опери «Казка про мертву царівну» М. Черняка. Цей композитор створив також ряд пісень на вірші М. (увійшли до збірників «Музика двох каналів», «Музика траси», обидва — 1936). Незаконно репресована 1928. Реабілітована посмертно.

Тв.: Білі кораблі, щогли золоті. «Україна», 1988, № 27.

Літ.: Міяковський В. У день Івана Купала (Пам’яті Ладі Могилянської). В кн.: Міяковський В. Недруковане й забуте. Нью-Йорк, 1984; Доценко Р. З недоспіваного відродження. «Культура і життя», 1988, 20 березня; Шевчук В. Могилянські. Забута письменницька родина України. «Україна», 1988, № 27.

Ю. В. П’ядик, М. М. Сулима.


МОГИЛЯНСЬКИЙ Дмитро Михайлович [1901 — 37(?)] — укр. письменник. Див. Тась Дмитро.


МОГИЛЯНСЬКИЙ Михайло Михайлович [псевд. і крипт. — Мих. Андрійко, Валер’ян Чубинський, Петро Чубський, Т. Максимович, Ан. Лебединський, М. Руссобтовський, М. М., М. А.; 22.XI (4.XII) 1873, Чернігів — 22.III 1942, с-ще Большая Мурта Краснояр. краю] — укр. письменник, публіцист, літературознавець і перекладач. Батько Дмитра Тася і Ладі Могилянської. Закін. 1899 юрид. ф-т Петерб. ун-ту. Член петерб. «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», брав участь у діяльності орг-ції допомоги політ. в’язням і засланцям «Червоний хрест». 1899 арештований і після кількамісячного ув’язнення висланий до Чернігова, де перебував під наглядом поліції. 1904 — 17 працював у Городнянському повіт. земстві Черніг. губ. (гласним, а з кін. 1913 — мировим суддею). Звільнений з посади і засуджений разом з петерб. адвокатами за участь у справі Бейліса. У 20 — на поч. 30-х pp. — керівник Комісії для складання біогр. словника діячів України при ВУАН. У 30-х pp. жив у Дніпропетровську, помер в евакуації. Перші твори М. написані рос. мовою і вийшли окр. книжками в Петербурзі: «Три стихотворения в прозе» (1895), «Поэзия Надсона» (1897), «Критические наброски» (1898), драми «Мираж» (1902), «Тина» (1904) і «Усталые» (1906), кн. «Историческое освещение финляндского вопроса» (1910, витримала три видання, здобула високу оцінку М. Коцюбинського). М. належать праці «Художник слова. (Пам’яті М. М. Коцюбинського)» (1915), «М. Коцюбинський» (1919), «Шевченкові роковини 1916 року» (1916), «І. Франко» (1919); передмови до вибраних творів (у виданнях ВУАН) П. Куліша, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, О. Стороженка, статті з шевченкознавства та ін. Виступав з істор.літ. і крит. статтями у журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», «Нова громада» і газетах. Був близький до «неокласиків», критикував вульгарно-соціол. підхід у вивченні л-ри. У літ. дискусії 1925 — 28 підтримував позицію М. Хвильового щодо культур. орієнтації на Європу.

Видав зб. «Оповідання» (1916), наскрізним мотивом якої є пошуки гармонії між особистим і громадським, біологічним і соціальним. Друкував сатир. оповідання («Поема в повітрі», «Коротка рецензія» і «Помилка»). Після потрактування вульгарно-соціол. критикою оповідання «Вбивство» (1926) як «націоналістичного» друкувався лише під псевдонімами. 1929 завершив роман «Честь» (опубл. 1990), де порушив питання гідності — громадян., особистої, профес., національної. Рос. мовою написав романи «Всюду страсти роковые» (1939) і «Хильда» (1941, обидва неопубл.). М. належать спогади «В девяностые годы» («Былое», 1924, № 23 — 24). Перекладав рос. мовою оповідання М. Коцюбинського (Коцюбинский М. Рассказы, т. 1 — 3. СПБ — М., 1911 — 14), підтримував з ним товариські взаємини (збереглося понад 50 листів М. до М. Коцюбинського).

Тв.: О культурном творчестве (Украинская проблема). Пг., 1916; Честь. «Вітчизна», 1990, № 1; «Тіні забутих предків». В кн.: Україна. Наука і культура, в. 25. К., 1991.

Літ.: Шевчук В. Могилянські. Забута письменницька родина України. «Україна», 1988, № 27; Шумило Н. Талант глибокий, багатогранний. «Літературна Україна», 1989, 6 липня; Шумило Н. «Життя людське — храм, а не морг!». «Вітчизна», 1990, № І; Курас Г., Сарбей В., Степанець Г. Михайло Могилянський і його недрукована розвідка про М. Коцюбинського. «Слово і час», 1990, № 12; Шумило Н. Михайло Могилянський. В кн:: Літературна панорама. 1990. К., 1990.

Н. М. Шумило.


МОГИЛЬНИЙ Аттила Вікторович (16.ІХ 1963, Київ) — укр. поет. Закін. 1985 Київ. ун-т. Вивчав 1985 — 86 тадж. мову та л-ру в Душанб. пед. ін-ті. Був на журналіст. роботі, працював у вид-ві «Молодь», викладав укр. мову 1987 — 90 в Київ. і 1990 — 91 — у Варшав. ун-тах. Автор збірок «Турмани над дахами» (1987) і «Обриси міста» (1991). Для дітей написав казку «Мавка з кришталевого палацу» (1990). Переклав з англ. мови окр. вірші Р. Кіплінга, з рос. — Б. Пастернака.

Літ.: Таран Л. Попытка эпичности. «Литературное обозрение», 1988, № 8; Моренець В. Кожен стає на своє крило. «Друг читача», 1989, 12 січня; Рябчук М. «Ми помрем не в Парижі». В кн.: Вісімдесятники. Едмонтон, 1990.

В. І. Ткаченко.


МОГИЛЬНИЦЬКИЙ Антін Степанович Любич (3.III 1811, с. Підгірки, тепер у складі м. Калуша Івано-Франк. обл. — 13.VIII 1873, с. Яблунька, тепер Богородчанського р-ну тієї ж обл.) — укр. поет-романтик. Закін. 1840 Львів. духовну семінарію. Був сільс. священиком. Обирався депутатом австр. парламенту, у промовах на його засіданнях обстоював інтереси укр. населення. Послідовник «Руської трійці», поборник нац.-культур. відродження галиц. українців. Літ. діяльність почав 1838. Друкувався у газетах «Новини», «Зоря галицька», «Слово», в альм. «Вінок русинам на обжинки» (кн. 2) та ін. Поезія М. прикметна патріот. наснагою, полеміч. запалом. М. висловлював любов до «отцівського язика», закликав до творення л-ри нар. мовою, вдавався до істор. ремінісценцій, до протиставлення нац.-героїч. минулого сучасності — вірші «Рідна мова», «Згадка старовини», поет. маніфест «Судьба поета», послання «Пробудися, соловію» (до Я. Головацького), «Ученим членам руської Матиці (Нового року 1849)», — усі написані 1848 — 50; балада «Русин-вояк» (1849). Незавершена епіч. поема «Скит Манявський» (окр. вид. 1852) — переспів нар. переказів про заснування Манявського монастиря. Написав кілька віршів польс. мовою. Портрет с. 395.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Письменники Західної України 30 — 50-х років XIX ст. К., 1965.

Літ.: Лучаківський К. Антін Любич Могильницький, єго житє, єго значінє. Львів, 1887; Франко І. Кость Лучаківський. Антін Любич Могильницький, його життя, його значення. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 27. К., 1980; Петраш О. «Руська трійця». М. Шашкевич, Г. Вагилевич, Я. Половецький та їхні літературні послідовники. К., 1986; Петраш О. Поет із зламаним крилом. «Жовтень», 1987, № 2; Шалата М. Антін Могильницький. «Українська мова і література в школі», 1991, № 4.

Є. К. Нахлік.


МОГИЛЬНИЦЬКИЙ Іван (1777 — 24.VI 1831, Перемишль) — укр. культурно-освітній і церковний діяч. Закінчив теол. ф-т Віден. ун-ту. Був священиком у с. Дроздовичі, потім деканом у с. Нижанковичі (обидва села — тепер Старосамбірського р-ну Львів. обл.). З 1816 — ректор дяко-вчительського ін-ту в Перемишлі, засн. з його ініціативи. З 1817 — каноник і (одночасно) інспектор шкіл Перемишл. єпархії. Засн. 1816 у Перемишлі «Товариство галицьких священиків греко-католицького обряду» для видання укр. загальноосвітніх і релігійних книжок (проіснувало до середини 1817). Статут цього товариства, за словами І. Франка, є «важливим документом для історії нашого національного розвитку, для історії поглядів нашої інтелігенції на народ, його життя, а також на засоби і цілі його освіти» (Франко І. Зібр. тв., т. 27. К., 1980, с. 137). У 1815 — 27 М. підготував і видав ряд підручників для укр. нар. шкіл, зокрема «Букварь славено-руського язика». Автор першої в Галичині граматики укр. мови «Граматика язика славено-руского» (1823, вид. 1910). Обстоював викладання в нар. школах Сх. Галичини укр. мовою. У передмові до граматики — трактаті «Відомість о руськом язиці» [скороч. варіант опубл. польс. мовою у львів. журн. «Czasopismo naukowe księgozbioru publicznego imienia Ossolińskich» («Науковий журнал публічної книгозбірні імені Оссолінських»), 1829, № 3; у перекл. з польс. на рос. під назвою «О древности и самобытности южнорусского языка» передр. у «Записках о Южной Руси»] першим серед західноукр. діячів обгрунтував думку про самостійність укр. мови, вказав на необхідність розвитку укр. л-ри нар. мовою. І. Франко відзначав, що М. «відбив нову атаку намісництва проти вживання української мови грунтовною розвідкою про значення церковної мови для галицьких українців, а також про різницю між мовою українською і російською» (Франко І. Зібр. тв., т. 27. К., 1980, с. 142).

Тв.: Філологічні праці. Львів, 1910.

Літ.: Головацький Я. Ф. Розправа о язиці южнорускім і його наріччях. Львів, 1849; Маковей О. Три галицькі граматики (Іван Могильницький, Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський). «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1903, т. 51, 54; Возняк М. С. Студії над галицько-українськими граматиками XIX ст. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1909, т. 89 — 90; Возняк М. Передмова. В кн.: Могильницький І. Філологічні праці. Львів, 1910.

Є. К. Нахлік.


МОДЕРНІЗМ (від франц. moderne — сучасний, найновіший) — філос.-естет. й художня система, що склалася в перші десятиліття 20 ст. й об’єднала різнорідні, іноді істотно відмінні напрями й течії, для яких притаманні нова суб’єктивно-індивідуалістська концепція людини (з домінуванням дезинтеграційного начала) та пов’язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класич. формам мист-ва 19 ст. Досі М. — термін не усталений: інколи тлумачиться як синонім авангардизму; як явище, що в час зародження інтегрувало в собі декадентство й авангардизм; як худож. рух, що відмежовується від декадентства і має авангардизм своїм найрадикальнішим виявом тощо. Передумови виникнення М. з’явилися в кін. 19 ст. Саме тоді худож. свідомість фіксує кризу світоуявлень, які складалися від епохи Просвітительства і набули переважно раціоналістичних, гол. чин. позитивістських форм у філос. і худож. мисленні 19 ст. Стають очевидними їхня невідповідність істор. дійсності поч. 20 ст., недостатність для повноти створення образу людини, худож. розкриття тих видів соціальної, біол., моральної детермінованості її життя, на яких грунтувалися типові зразки класич. реалізму й натуралізму. З’ясовується недосяжність і некоректність багатьох сусп. ідеалів, неспроможність жодних наперед визначених форм сусп. устрою зняти суперечливість і внутр. конфліктність людського буття. Піддаються скептичній переоцінці просвіт. ідеали нар.-духовної всеєдності, соціального братерства, евдемоніст. змісту життя, ряд ін. моральних і культур. цінностей. Окреслюються — у філос. побудовах А. Шопенгауера, С. Кіркегора, Ф. Ніцше, Е. Гартмана; в худож. творчості Ф. Достоєвського, Л. Толстого, Г. Гауптмана, Г. Ібсена, Г. Джеймса, Ш. Бодлера, А. Рембо, Ц. Норвіда та ін. — значно глибші психол. виміри людини, невичерпність і багатоликість (аж до протилежності) її індивід. якостей, життєво важливе, часто вирішальне, значення її позасвідомих і підсвідомих імпульсів, їхній зв’язок з первісними формами колективного та індивід. буття.

Найболючішим виявом кризи «класичного» розуміння людини, життєвої проблематики та способу їх худож. відтворення стало декадентство. В руслі його настроїв і пафосу перебувала певна частина митців ост. чверті 19 — поч. 20 ст. (С. Малларме, Ж. К. Гюїсманс, Г. Д’Аннунціо, О. Уайльд, М. Мінський, К. Бальмонт, З. Гіппіус). Як у декадентстві, так і в мист-ві, вільному від його впливу, з кін. 19 — у перші десятиліття 20 ст. відбувається кардинальна переорієнтація на ін., некласичні принципи худож. відображення дійсності, культивування ін. форм і автор. підходів. Виявляється тупиковість, безперспективність декадентства з його культом смерті, занепаду, прямолінійною фаталістичністю і естетським самозамилуванням.

Оновлюваний реалізм, неоромантизм та М., що народжувався, існуючи поряд з декадентством, а далі переживаючи його в часі, дедалі більше виступають його антитезою як нове активне й вольове «відродження» в розумінні й худож. осягненні людини. При цьому спостерігається процес дегероїзації особистості, поглиблене вираження й утвердження індивідуального. Разом з освоєнням арсеналу худож. форм попередніх століть відбувається їхнє рішуче переосмислення й розширення. В поетиці симптоматичними стали посилена суб’єктивізація викладу, розмивання структури твору, звернення до складніших у композиц., стильовому, жанровому, семіотичному планах форм худож. умовності (міф, притча, парабола) тощо.

У М. не тільки гранично зримо розгорнуто ці процеси, а й представлено ряд притаманних йому особливостей. Здебільшого до М. відносять незвичні на загальному мист. тлі яскраві явища, винятково оригінальні за формою, викличні у своїх філос. і естет. засадах. М не має єдиної світоглядної основи, для нього характерний широкий спектр світорозумінь і світовідчуттів: від бачення людини трагічною, самотньою істотою в чужому їй і абсурдному світі — до уявлень про ствердний смисл людського існування й історії (Б. Брехт, Л. Арагон, П. Елюар, П. Неруда, В. Незвал, В. Маяковський та ін., що в різні періоди були близькими до М.). При цьому загальнофілос. фундамент М. становлять усе ж ірраціоналізм, «філософія життя», інтуїтивізм, неореалізм (С. Кіркегор, Ф. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммель, Х. Ортега-і-Гассет, З. Фрейд, А. Бергсон, Л. Клагес, К. Г. Юнг, Дж. Е. Мур), пізніше екзистенціалізм — філософські напрями й течії, окр. ідеї яких виявились прийнятними для худож. практики М. (розрив з інтелектуально-раціоналіст. традицією, панлогізмом і систематизмйм у худож. і філос. мисленні; смисловизначальність конечності людського існування; акцентація на складності сприйняття й відчуття, на динаміці й безперервній змінюваності психол. станів, на утрудненості, а то й неможливості подолання дуалізму суб’єкта і об’єкта, відособленості індивідів; елітарна природа творчості тощо). Стимульований ними, у М. здійснюється рішучий поворот до суб’єктивізації худож. відображення. На місце об’єктивної даності, автор. «всевідання», відносно незалежних у структурі худож. твору характерів ставиться суб’єктивне сприйняття, переживання, вираження. Паралельно з урізноманітненням форм автор. свідомості більш визначених меж набуває автономна сфера думки й переживання персонажа, принципово чи мимовільно стверджується позиція агностицизму щодо дійсності, інколи худож. твір постає як світ однієї суб’єктивної свідомості. Людина розкривається тут в її різноманітних, примхливих, несподіваних, позірно дріб’язкових, часто неусвідомлюваних нею переживаннях, за формою, як пр’авило, фрагментарних, — що не суперечить цілісності худож. концепції твору. У деяких різновидах М. кардинально переосмислюється категорія героїчного: на зміну «пророкам», борцям приходить пересічна, іноді просто нікчемна людина, без претензії на моральні чи якісь ін. ідеали, антигерой. М. зафіксував народження «масової» людини, людини з натовпу, середньостатистичного об’єкта різноманітних політ., ідеол., культур. маніпуляцій. М. розкриває трагізм існування передусім звичайної людини; вияв його — в екзистенціальній площині, а не тільки в соціальній чи психол. детермінованості. Виразніше, ніж інші напрями мист-ва, М. у своїх світогляд. і естет. засадах відбиває сусп.-політ. реальність 20 ст. — епохи масових рухів, тоталітарних режимів і світових воєн. Заг. гуманіст. зміст М. — у пошуку тривкого життєвого, духовного начала в індивіді.

Перші модерніст. спроби з’являються у річищі натуралізму, пізнього символізму, імпресіонізму, іноді на пограниччі з декадент. настроями, сигналізуючи про себе змінами в структурі худож. образу, фрагментарністю викладу, посиленням «побічних» тем і деталізацій, непрямих характеристик, навмисною стиліст. утрудненістю (А. Жід, С. Малларме, С. Георге, А. Шніцлер, К. Гамсун, А. Стріндберг, Я. Каспрович, К. Тетмайєр, Й. С. Махар, Е. Верхарн, М. Метерлінк, О. Блок). У ряді країн М. оформляється організаційно („La Jeune Belgique“, „Młoda Polska“, чеська „Moderna“, „Die Moderne“ в Німеччині), висуває своїх теоретиків (Ф. Кс. Шальда, А. Бретон, Т. Тцара та ін.). Виразно модерніст. забарвлення набувають такі напрями й течії л-ри 20 ст., як футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, імажизм, неокласицизм, експресіонізм (останньому, як і творам деяких ін. течій, не чужа соціально-політ. концептуальність). На заг. тлі світового М., який рішуче пориває з традицією і позначений певним екстремізмом у галузі худож. форми, визнані метри М. (Дж. Джойс, М. Пруст, Ф. Кафка) займають більш помірковані позиції, що передбачає як значне новаторство, так і Синтез минулих здобутків л-ри. Поетику зрілого М. характеризує розуміння твору як замкнутої худож. системи, що вибудовує нову дійсність і принципово протиставлена звичним формам сприйняття реальності. Гол. риси його — гра ускладненого (В. Вулф) чи, навпаки, з худож. доцільністю спрощеного (Г. Стайн) стилю, що вловлює найрізноманітніші плиткі враження, стани, настрої, не будучи зв’язаним при цьому ні сюжетно, ні необхідністю характеротворення; намагання в докладних описах найдрібніших порухів емоц. життя конструювати його розпорошену в часі цілісність (М. Пруст); побудова універсальної картини сучас. світу — від культурно-інтелект. до позасвідомісного рівня, від натураліст. описів до культурно-істор. ремінісценцій і цитацій (Дж. Джойс); підкреслення засобами реаліст. в основі письма фантасмагоричної абсурдності людського буття (Ф. Кафка, експресіоністи). У модерніст. прозі вдосконалюється оповідний принцип «потоку свідомості» (відповідники є і в поезії), випробовуються композиц. прийоми паралельного викладу різновіддалених у часі й просторі подій тощо. Поезія М. прикметна передусім яскравою, невідомою для 19 ст. метафорою (Г. Аполлінер, Ф. Т. Марінетті, Г. Тракль, В. Шершеневич), побудовою теми за віддаленими, переважно зовні немотивованими предметними чи культур. асоціаціями (Т. С. Еліот, Е. Паунд, P. M. Рільке, Л. Арагон, П. Валері), умисним, худож. обгрунтованим алогізмом зв’язку думок та описів (А. Бретон, Р. Деснос), «словоноваціями», синтаксичними зміщеннями, фонічною образністю (О. Кручоних, В. Каменський, Е. Е. Каммінгс). Визначальні позиції у версифікації завойовують верлібр, тонічний вірш. У твори всіх родів л-ри проникають місткий символ, міф (експеримент. роман «Улісс» Дж. Джойса, поетич. зб. «Чотири квартети» Т. С. Еліота, романи Д. Г. Лоуренса, п’єси Ж. Кокто).

В 30-х pp. 20 ст. М. у світ. л-рі переходить у стадію авангардизму (С. Беккет, Е. Іонеско, Ж. Жене, А. Камю, франц. «новий роман»), далі — неоавангардизму. Поряд з розвитком М. зазнає оновлення і реаліст. тип. худож. мислення. В окр. випадках межі між реалізмом і М. досить умовні, хисткі: реалізм збагачується поетикою модерніст. плану, зокрема у відтворенні багатоликості характеру, в багатоаспектності зображення ситуації, події (Т. Манн, Г. Гессе, Р. Музіль, М. Фріш, В. Голдінг, В. Фолкнер, К. Абе).

В укр. л-рі М. не проявився у повному й концептуальному вигляді, однак засвідчив себе рядом формальних особливостей поетики та зразками нетрадиц. суб’єктивно-індивідуаліст. розуміння людини й дійсності. Художня думка в Україні в цілому зберегла віру в сусп.-політ., нац., моральні, гуманіст. ідеали 18 — 19 ст., коригуючи й оновлюючи їх відповідно до власних обставин істор. і духовного розвитку. М. в укр. л-рі зовні постає в полеміці з народництвом у його тривіальному значенні («просвітянство», утилітарне призначення мист-ва), але він же й виступає одним із спадкоємців народницької (в широкому розумінні цього слова) л-ри 19 ст. Переважає бачення людини в розкритості її внутр. світу до інших, у зв’язках з народом як духовною соборністю. Водночас на кінець 19 ст. склалися передумови для суб’єкт. поглиблення такого бачення та для корелятивного з ним, близького до М., трактування особистості, що виходить з позасвідомої самості людини, непереборної відчуженості внутр.-інтимного світу індивіда, його нерозв’язного конфлікту з дійсністю, а у царині форми — з неможливості передати у загальних, масово зрозумілих висловах внутр. осяяння особистості. Становлення деяких з цих ознак відбувається передусім у поезії, окр. зразки якої (починаючи з лірики Т. Шевченка, а також у творчості І. Франка, Я. Щоголіва, О. Маковея, Уляни Кравченко, В. Щурата, О. Козловського) могли бути інтерпретовані як модерністські ще до кін. 19 ст. На рубежі століть стають зримими риси нового худож. мислення в прозі (Р. Сембратович, В. Бирчак, В. Стефаник, М. Коцюбинський, О. Кобилянська), згодом — у драмі (Леся Українка, О. Олесь, С. Черкасенко, В. Винниченко). Модерніст. прикмети у творах укр. л-ри тривалий час співіснують з декадентськими (П. Карманський, О. Луцький, Я. Савченко), зароджуючись у течіях натуралізму, раннього символізму, імпресіонізму. Вияви (ще незрілі) М. здобувають місце на сторінках альманаху «Січ», у серії «Живі струни», журн. «Молода Україна»; далі, більш повновагі, у «Літературно-науковому вістнику», альманахах «З-над хмар і з долин», «З потоку життя», «Багаття», «За красою», журн. «Світ», «Будучність», «Українська хата», «Дзвін». Засади М. в теорії та худож. практиці сповідує т-во «Молода муза». Активні пошуки нових мист. форм у л-рі з поодинокими спробами автономізувати, дистанціювати худож. явище від ідеол., громад.-політ. контексту викликають крит. розголос: листування М. Вороного, пов’язане в виданням альм. «З-над хмар і з долин»; полеміка навколо виступів С. Єфремова за участю І. Франка, В. Коцовського, Катрі Гриневичевої, Г. Хоткевича; декларації «молодомузівців» О. Луцького та М. Яцківа; крит. діяльність М. Євшана, М. Сріблянського та ін. в «Українській хаті», Д. Донцова у «Дзвоні» та «Украинской жизни». Водночас у модерніст. критиці знаходять нове осмислення громадян. та нац. проблеми, формується думка, що домінантне значення для духовного відродження України повинен мати не культур. масовізм (поширення преси, діяльність «Просвіти» і т. п.), хоч потреба в ньому не заперечується, а висунення її в авангард худож. прогресу (в окр. інтерпретаціях — худож., культур. месіанізм України). Укр. літ. процес формується за типом найбільш розвинених л-р цього часу.

Модерніст. спроби, як і взаємопов’язані з ними процеси, що розвивалися в руслі укр. реалізму та неоромантизму, були спрямовані на поглиблене розкриття внутр. світу людини. Посиленням суб’єкт. начала М. близький до неоромантизму, однак загалом ігнорує притаманну останньому шкалу життєвих цінностей, йому чужа романтична піднесеність. У творчості модерніст. характеру осн. стає дослідження внутр. індивідуальної свободи суб’єкта на поглибленому ступені його внутр. ізоляції, що могло здійснюватись переважно через нову поетику, іноді прокреслювалось самим фактом формального новаторства (М. Семенко). М. в укр. л-рі характеризується траг. розривом між духовністю та існуванням («Камінний господар», «Лісова пісня» Лесі Українки), наголошенням на біол. сутності людини, глибині природ. інстинктів (Г. Хоткевич, А. Кримський, В. Винниченко, О. Плющ, пізня поезія І. Франка), психол. самозаглибленням та ослабленням зв’язків героя з оточенням (М. Коцюбинський, О. Кобилянська, А. Кримський), розкриттям стихійності масового, колект. життя (М. Коцюбинський, М. Чернявський, М. Яцків). Вирізняються такі риси поетики, як ущільнення викладу через експресивний образ, промовисту деталь, що розкриває внутр. стан персонажа (В. Стефаник, Марко Черемшина, А. Тесленко, К. Сроковський, О. Турянський), розкуте асоціативне сприйняття предметності (М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, В. Винниченко, О. Олесь), введення багатих смислом символіч. постатей і образів (М. Яцків, М. Філянський, П. Карманський, С. Черкасенко, С. Твердохліб, П. Савченко, Мих. Жук), увиразнення стійкої архетипічної основи в подійності твору («Fata morgana», «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, «Земля» О. Кобилянської, «Камінна душа» Г. Хоткевича), посилення фонічних, інтонац. тем лірич. образу (О. Олесь, М. Вороний, Г. Чупринка, Ю. Неприцький-Грановський), заг. ліризація оповіді (С. Васильченко, Катря Гриневичева, Н. Кибальчич, Л. Пахаревський, Лесь Гринюк). Процеси худож. освоєння світу через філос.-естет. систему М. своєрідно відбиті в широкому творенні фрагментарних, фабульно ослаблених прозових жанрів (вірші в прозі, малюнки, ескізи, шкіци тощо).

Л-ра 20-х pp. зберігає тривкий зв’язок з худож. розвитком попередніх десятиліть. Новаторськими, подекуди модерніст. рисами прикметна творчість представників літ. груп, об’єднань, організацій — «Музагет», «Аспанфут», «Асоціація комункульту», «ВАПЛІТЕ», «Авангард», «МАРС», «Техномистецька група „А“», «Нова генерація» та ін. Діяльність деяких з цих об’єднань, особливо футуристичної та конструктивіст. орієнтацій, позначена прямим або трансформованим впливом пролеткульт. ідей, суголосних (зокрема, в заперечному ставленні до традицій та специфіки нац. л-ри) найбільш радикальним гаслам М. Модерніст. пошуки укр. письменників значною мірою стимульовані очевидністю нової дійсності, яка постала у пореволюц. суспільстві, та, відповідно, необхідністю нового слова для її відображення. Філос. й формотворче новаторство найповніше й найяскравіше втілено в поезії П. Тичини, Є. Плужника, М. Семенка, Т. Осьмачки, Б. І. Антонича, Є. Маланюка, у прозі М. Хвильового, Г. Косинки, Ю. Яновського, В. Підмогильного, в драматургії М. Куліша, Я. Мамонтова. Саме ці письменники переконливо розкрили драматизм особистості, яку істор. обставини відчужують від тривких світоглядних, моральних, естет., побут. основ буття і яка неспроможна повністю прийняти нову дійсність. Характерними рисами поетики, що тяжіє до М., є фіксація найнепомітніших внутр. порухів, настроїв, переживань людини, часто шляхом складних композиц. зіставлень (П. Тичина, В. Свідзінський, Є. Плужник, Б. І. Антонич), асоціативна лірична метафора (П. Тичина, В. Чумак, В. Сосюра), експресивна метафора «плотського» та інтелектуал. плану (Є. Маланюк, М. Бажан), семант. збагачення образу через деструкцію мовної норми (М. Семенко, Гео Шкурупій, П. Тичина, В. Поліщук, у прозі — М. Хвильовий), «космізм» символіч. узагальнень (П. Тичина, Я. Савченко, В. Кобилянський, Т. Осьмачка, у прозі — Г. Михайличенко), динамічне переміщення точки зображення, його суб’єктивізм, помножений на предметну точність (М. Хвильовий, Г. Косинка, О. Турянський). сатир. гротескний фантасмагоризм (Остап Вишня, Кость Котко), природно-інстинктивна основа характерології персонажів (В. Підмогильний, М. Хвильовий, Б. Антоненко-Давидович, М. Івченко, М. Могилянський). Близькими до М. своїми окр. рисами були зразки сюжетно-авантюрницької прози (М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, О. Досвітній, Л. Бузько), філос.-міфол. роман С. Тудора. Новаторське, в т. ч. модерніст. експериментаторство в укр. л-рі уповільнюється на поч. 30-х pp. Йому, а також світ. М. в цілому, мист-ву вільної худож. особистості з цього часу активно, світоглядно й організаційно протистоїть догматичне у своїх типових репрезентаціях, ідеологічно скуте мист-во т. з. соціалістич. реалізму, яке об’єктивно, пропагуючи образ «позитивного героя» тоталітар. режиму, змикається, однак, з крайніми, «абсурдистськими» течіями М. у мимовільному розкритті безперспективності одномірного людського буття.

Започатковані М. тенденції знаходять розвиток в укр. літ.-мист. середовищі за рубежем у діяльності празької групи поетів (20 — поч. 40-х pp.), варшав. групи «Танк» (30-і pp.), літ. об’єднання «МУР» (Німеччина, кін. 40-х pp.), поетів нью-йоркської групи (50 — 60-і pp.), в прозі Т. Осьмачки, драматургії І. Костецького та ін. В Україні спадкоємність з модерніст. віяннями зберігають окр. літ. явища 60 — поч. 70-х pp. («шістдесятники») та літ. рух, що розпочався в 2-й пол. 80-х pp.

Літ.: Ефремов С. В поисках новой красоты. «Киевская старина», 1902, кн. 10 — 12; Ефремов С. На мертвой точке. «Киевская старина», 1904, кн. 5 — 6; Луцький О. Молода Муза. «Діло», 1907, ч. 249; Хоткевич Г. «Камні отметаємиє». «Українська хата», 1909, № 10; Євшан М. Під прапором мистецтва. К., 1910; Сріблянський М. Боротьба за індивідуальність. «Українська хата», 1912, № 3 — 4; Донцов Д. Криза української літератури. «Літературно-науковий вістник», 1923, кн. 4; Білецький О. І. Двадцять років нової української лірики (1903 — 1923). Х., 1924; Дорошкевич О. До історії модернізму на Україні. «Життя й революція», 1925, кн. 10; Савченко Я. Мертве й живе в українській поезії. «Життя й революція», 1929, кн. 1 — 2; Миронець І. Формально-стильові особливості українського літературного переламу 90 — 900 pp. В кн.: Прозаїки 90 — 900 pp., т. 1. Х. — К., 1930; Рудницький М. Від Мирного до Хвильового. Львів, 1936; Spender S. The Struggle of the Modern. L., 1963; Современные проблемы реализма и модернизм. М., 1965; Критический реализм XX века и модернизм. М., 1967; Рубчак Б. Пробний лет. В кн.: Остап Луцький — молодомузець. Нью-Йорк, 1968; Chipp H. Theorie of modern art. Berkeley — Los Angeles, 1968; Chiari I. The aesthetics of modernism. L., 1970; Die literarische Moderne, Dokumente zum Selbstverständnis der Literatur um die Jahrhundertrwende. Frankfurt am Main, 1971; Затонський Д. В. Про модернізм і модерністів. К., 1972; Затонский Д. В. Что такое модернизм? В кн.: Контекст 1974. М., 1975; Куликова И. С. Философия и искусство модернизма. М., 1980; Франко І. Принципи І безпринципність. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 34. К., 1981; Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 35. К., 1982; Франко І. Маніфест «Молодої музи». В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 37. К., 1982; Наливайко Д. С. Искусство: направлення, течения, стили. К., 1985; Шумило Н. М. Гнат Хоткевич проти Сергія Єфремова. «Радянське літературознавство», 1988, № 10; Гундорова Т. І. Ранній український модернізм: до проблеми естетичної свідомості. «Радянське літературознавство», 1989, № 12; Ільницький М. Поетичні школи в західноукраїнському літературному процесі 20 — 30-х років XX ст. В кн.: Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка, т. 221. Львів, 1990; Хвильовий М. Думки проти течії. В кн.: Хвильовий М. Твори, т. 2. К., 1990; Жулинський М. Від трагедій XIX століття до ранніх пошуків XX та Іван Франко. «Сучасність», 1991, № 5; Ільницький М. Краси свічадо. В кн.: Розсипані перли. Поети «Молодої музи». К., 1991; Ортега-и-Гассет Х. Дегуманизация искусства. В кн.: Ортега-и-Гассет Х. Эстетика. Философия культуры. М., 1991; Залеська-Онишкевич Л. Драматична поема Лесі Українки «У пущі» як твір модерної літератури. «Вісник Академії наук Україні», 1992, № 10.

М. П. Бондар.


МОДЗАЛЕВСЬКИЙ Борис Львович [20.IV (2.V) 1874, Тифліс — 3.IV 1928, Ленінград] — рос. і укр. історик літератури, бібліограф, чл.-кор. АН СРСР з 1918. Брат В. Л. Модзалевського. З укр. дворян. роду. Закін. 1898 Петерб. ун-т. З 1907 завідував Архівом конференції Петерб. АН, з 1902 — секретар і з 1908 — член Комісії по виданню творів О. Пушкіна при АН. Один з фундаторів Пушкінського дому (Ін-т рос. л-ри Рос. АН), член-засновник Товариства дослідників української історії, письменства та мови в Ленінграді (1921). Засн. і редагував серію «Пушкін і його сучасники» (в. 1 — 37, 1903 — 28). Автор коментарів до щоденника О. Пушкіна (1923) та до його листів 1815 — 30 (т. 1 — 2, 1926 — 28). Праці М. (понад 660) містять багату істор.-культур. інформацію. Вивчав життя і діяльність М. Гоголя, П. Гулака-Артемовського, В. Каразіна, Д. Левицького, Т. Шевченка, І. Янжула. М. належать книжки «Василий Григорьевич Рубан» (1897), «Пушкин и Ефим Петрович Люценко» (1898), багато статей про укр. діячів у вид. «Русский биографический словарь» (1900 — 18). Картотека персоналій, здебільшого кін. 18 — 1-ї пол. 19 ст. (бл. 165 тис. карток), укладена М., зберіг. в Ін-ті рос. л-ри Рос. АН (Петербург).

Літ.: Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник, т. 3. К., 1912; Гречишкин С. С. О фонде Б. Л. Модзалевского. «Советские архивы», 1976, № 2; Памяти Бориса Львовича Модзалевского. 1874 — 1928. Биографические даты. Библиография трудов. М., 1928.

С. І. Білокінь.


МОДЗАЛЕВСЬКИЙ Вадим Львович [28.III (9.IV) 1882, Тифліс — 3.VIII 1920, Київ] — укр. історик, архівіст. Закін. 1902 Миколаївське інж. уч-ще (Петербург). Служив 1902 — 06 військ. інженером у Києві, 1906 ув’язнений у Косому капонірі (військ.-політ. тюрма) за участь у революц. русі. Після звільнення був (1907 — 11) вихователем у 1-му Кадет. корпусі (Петербург). У 1911 — 12 — директор Музею укр. старожитностей В. Тарновського, 1911 — 18 — керуючий справами Черніг. губ. ученої архів. комісії, одночасно — секретар Черніг. дворян. зібрання (1912 — 18), член багатьох наук. товариств. Очолюючи архівні управління (1918 — 20), сформував архівну систему України. Був секретарем Комісії для заснування Укр. Академії наук (1918), секретарем редакції журн. «Наше минуле» (1918 — 19), товаришем голови секції історії мистецтв Укр. наук. т-ва (1918 — 20), керував Комісією для складання біогр. словника при УАН (1919 — 20). Автор капітальних праць «Малоросійський родословник» (т. 1 — 4, 1908 — 14; т. 5 залишився у рукописі), що містить, зокрема, багатий матеріал про генеалогію укр. письменників-дворян, та «Малоросійський гербівник» (1914, разом з В. К. Лукомським). Опубл. статті про родовід Гоголів-Яновських (1905), книгарство 18 ст. («З історії книги на Україні», «Дещо про давніх інтролігаторів», обидві — 1918), культурол. значення старшин. тестаментів (заповітів) прч. 18 ст. (1924), а також про рос. л-ру поч. 19 ст. Видав «Актові книги Полтавського городового уряду XVII ст.» (в. 1 — 3, 1912 — 14), «Актову книгу Стародубського городового уряду 1693 року» (1914), щоденник Я. Маркевича за 1735 — 40 (1913), епістолярні пам’ятки 18 ст. (1912, 1917, 1918).

Тв.: З історії книги на Україні. «Книгарь», 1918, № 1. Літ.: Оглоблин О. Микола Василенко й Вадим Модзалевський. Нью-Йорк — Мюнхен, 1968; Коваленко О. Б. В. Л. Модзалевський як історик України. «Український історичний журнал», 1972, № 4; Белоконь С. И. Генеалогические материалы в архиве В. Л. Модзалевского. В кн.: Археографический ежегодник за 1979 год. М., 1981; Спис праць В. Л. Модзалевського. В кн.: Перший піврік існування Української Академії наук у Києві та начерк її праці до кінця 1919 року. К., 1919.

С. І. Білокінь.


МОЕМ (Maugham) Вільям Сомерсет (25.I 1874, Париж — 16.XII 1965, Ніцца, Франція) — англ. письменник, драматург, критик. Навч. в Гейдельб. ун-ті (з 1892), у мед. ін-ті при лікарні св. Хоми (Лондон). Під час 1-ї світ. війни — агент брит. розвідки, був у Росії (зб. новел «Ешенден, або Британський агент», 1928). Автор драм глибоко соціального змісту — «Коло» (1921), «За бойові заслуги» (1932), «Шеппі» (1933). Чільне місце у творчості М. займає багато в чому автобіогр. твір «Тягар пристрастей людських» (1915), написаний у традиціях реаліст. «роману виховання». В романах на морально-етич. теми («Місяць і мідяки», 1919; «Розфарбована вуаль», 1925; «Пряники й ель», «Радощі життя, або Сімейна таємниця», обидва — 1930; «Лицедії», «Театр», обидва — 1937) М. розглядає, зокрема, взаємини митця і обивательського середовища, простежує природу творчості. Літ.-естет. проблеми порушує у книгах «Підбиваючи підсумки» (1938), «Точки зору» (1958) та ін. Писав новели (зб. «Космополіти», 1936; та ін.). До драм. творчості М. звертався у 20-х pp. театр «Березіль» (Харків), пізніше — ряд ін. театрів України (Київ, Львів, Донецьк, Одеса). Окр. твори М. переклали М. Пінчевський, А. Муляр, В. Легкоступ, О. Матвієнко, В. Марченко, В. Хом’як, М. Шудря.

Тв.: Укр. перекл. — Лицедії. К., 1967; На жалі бритви. К., 1970; Радощі життя, або Сімейна таємниця. К., 1970; Принцеса Вереснянка. «Всесвіт», 1981, № 8; Місяць і мідяки. — На жалі бритви. К., 1989; Останнє слово перед смертю. «Україна», 1991, № 20; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1985; Тогда и теперь. М., 1989; Избранное. Х., 1991.

Літ.: Влодавська І. Цей «загадковий» Сомерсет Моем. «Всесвіт», 1974, № 2; Комолова М. О. Оповідання Сомерсета Моема в українських перекладах. «Іноземна філологія», 1981, в. 61; Комолова М. О. Літературно-естетичні погляди Сомерсета Моема. «Іноземна філологія», 1981, в. 62; Влодавская И. Поэтика английского романа воспитания XX века. В кн.: Моэм С. Бремя страстей человеческих. К., 1983.

М. О. Комолова.


МОЖАЄВ Борис Андрійович (1.VI 1923, с. Пітеліно, тепер смт Пітелінського р-ну Рязан. обл.) — рос. письменник. Закін. 1948 Вище військово-мор. інж. уч-ще (Ленінград). Служив на Дал. Сході, після демобілізації займався журналістикою. У перших творах — про трудівників далекосх. краю — порушив гострі соціальні та моральні проблеми рад. дійсності (повісті «Полій», 1956; «Тонкомір», «Санько», обидві — 1959, та ін.). З серед. 60-х pp. центр. місце у творчості М. посідає тема землі та істор. долі селянства: цикл худож.-публіцист. нарисів («Земля чекає», 1961; «Експерименти на землі», 1964, та ін.), повість «Полечко-поле» (1965) тощо. У сатир.-гумор. повістях «З життя Федора Кузькіна» (1966, в остаточній ред. 1973 — «Живий»; комедія «Живий», 1978, тоді ж була заборонена, дозволена 1988) та «Історія села Брьохова, написана Петром Опанасовичем Булкіним» (1966) відтв. життя рос. села від поч. колективізації до серед. 60-х pp. Широку панораму життя селян напередодні і під час колективізації змальовано в романі-хроніці «Мужики і баби» (1977 — 87; Держ. премія СРСР, 1989; в укр. перекл. В. Медведя — «Різьблені віконниці»), в якому на прикладі життя одного з районів на Рязанщині показано процес розселянювання, руйнації нац. традицій і морально-реліг. підвалин, основ нар. трудової етики, що складалася впродовж століть. Автор п’єси «Коли раз збрехав» (1966, опубл. 1988), кіноповісті «День без кінця і без краю» (1972) та ін. драм. творів. Виступає в галузі публіцистики на громад.-політ. теми — збірки «Самостійність» (1972), «Запах м’яти і хліб насущний» (1982) та ін.

Тв.: Надо ли вспоминать старое? Очерки, эссе, повести, рассказы. Л., 1988; Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1989; Укр. перекл. — Різьблені віконниці. К., 1989.

Літ.: Сараскина Л. «Выходя из беспредельной свободы...». Модель «Бесов» в романе Б. Можаева «Мужики и бабы». «Октябрь», 1988, № 7; Турков А. Долгими дорогами. В кн.: Можаев Б. Собрание сочинений, т. 1. М., 1989.

І. Д. Бажинов.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.