[Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. — К., 1965. — С. 5-33.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки





І. Пільгук

ЛІТЕРАТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ НА ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ (30 — 50-і роки XIX ст.)



В тяжких умовах соціального і національного гноблення українського народу з великим запізненням відбувалося становлення нової літератури в першій половині XIX ст. на Західній Україні, що входила до складу Австрійської монархії, яку справедливо назвав І. Франко «розсадницею неумства і застою». Галичина, загарбана Австрією при першому розподілі Речі Посполитої (1772), та окупована нею 1774 року Буковина стали справжніми колоніями, в яких запроваджувалась ганебна політика національного і соціального поневолення українського народу. Ця політика найяскравіше виявилася за канцлерства Меттерніха в першій половині XIX ст. К. Маркс і Ф. Енгельс писали: «Уряд князя Меттерніха керувався двома принципами: по-перше, кожну з різних націй, підкорених австрійському пануванню, держати в шорах за допомогою всіх інших націй, які перебували в такому ж становищі; по-друге, — і такий взагалі головний принцип усіх абсолютних монархій, — спиратися на два класи: на феодальних землевласників і на великих грошових ділків, урівноважуючи в той же час вплив і силу кожного з цих класів впливом і силою другого, щоб уряд, таким чином, мав повну свободу дій. Дворяни-землевласники, весь прибуток яких складався з усяких феодальних поборів, не могли не підтримувати уряд, що був для них єдиним захистом проти пригнобленого класу селян кріпаків, грабуючи який вони жили» *.



* К. Маркс і Ф. Енгельс, Твори, т. 8, К., Держполітвидав УРСР, 1961, стор. 29.



Саме в той час, коли Австрія була найреакційнішою в Європі державою і штучно трималася на багнетах німецько-цісарської вояччини та прислужництві цілої касти чиновників, на Західній Україні розпочалося національне відродження, почали пробиватися /6/ перші паростки нової української літератури. Головною передумовою виникнення цього руху було загострення класової боротьби, що розхитувала феодальну систему.

В першій половині XIX ст. в Австрії помітно розвивається капіталізм. У виробництво запроваджуються парові машини, зростає текстильна і машинобудівна промисловість, в 1822 р. збудована в Австрії перша залізниця. Капіталістичні відносини проникають і в західноукраїнське село.

В Західній Україні класові суперечності перепліталися з суперечностями національними. Економічний гніт українських селян у Галичині посилювався намаганням польських шовіністів ополячити їх. На Буковині подібні соціально-національні утиски терпіли українські селяни від румунських бояр, а на Закарпатті мало місце намагання мадьяризувати українське населення. «Весь тягар, — писав І. Франко, — тої суспільної нерівності і кривди в найповнішій мірі спадав на той стан, котрий у книгах і письмах уже й тоді вважали основою, прогодівником цілої суспільності, — на стан селянський. Нерівність, що була основою панщизняного порядку, на хлопах відбивалася найтяжче» *.

Заможні верстви українського населення зраджували інтереси свого народу і підтримували політику цісарського уряду.

В таких умовах українська національна культура, мова були в занедбаному стані і переслідувались. Уніатська церква стояла на перешкоді зв’язків західноукраїнського населення з основною масою українського народу по той бік австро-російського кордону. Але в народі жили спогади про славетний визвольний похід Хмельницького до Львова, в якому брало участь і західноукраїнське населення. І. Франко в праці «Студії над українськими народними піснями» (1913) показав, як у різних варіантах поширювалися на Західній Україні пісні та думи про Хмельницького, які впливали на самосвідомість народних мас. Пісні про Хмельницького, про Наливайка, про Залізняка і Гонту ширили дух волелюбності і збуджували в народі настрої протесту.

Залишили глибокі сліди в народі і перекази про героїчне минуле галицької землі, коли ще Ярослав Осмомисл «підпирав гори угорські своїми залізними полками» («Слово о полку Ігоревім»), коли ще славетний князь Галицько-Волинського князівства Данило Галицький (1201 — 1264) хоробро захищав рідну землю від нападів литовських, польських, угорських феодалів та німецьких хрестоносців і вславився боротьбою проти монгольсько-татарської навали.



* Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. XIX, К., Держлітвидав України, 1956, стор. 562. /7/



З давніх-давен народ зберігав героїчні легенди, їх потім талановито використав І. Франко в повісті «Захар Беркут».

В побуті, звичаях, обрядах, піснях на Західній Україні зберігалися традиції духовної культури народу. Споконвіку терплячи соціальний і національний гніт, народ-наймит носив «в устах тужливий спів», «А спів той — наче брат, що гонить з серця горе» (І. Франко). Гнівом народних месників не раз спалахували повиті сизою імлою гірські села. Ще за польсько-шляхетського гноблення вславилися народні месники — опришки — і серед них легендарний ватажок селян Олекса Довбуш (1700 — 1745), який з своїми товаришами робив сміливі напади на поміщиків, орендарів. Народ прославив свого захисника в численних піснях і легендах.

Довбушеві традиції часто оживали в селянських повстаннях пізніших часів. В 1819, 1824, 1832 роках прокотилася хвиля антикріпосницьких повстань у Галичині. Заворушення кріпаків відбулися в Самбірському, Золочівському, Чортківському, Заліщицькому округах. На Буковині у 40-х роках XIX ст. вибухло повстання під керівництвом видатного селянського революціонера Лук’яна Кобилиці.

Народні повстання розхитували основи цісарсько-кріпосницького устрою. Цісарський уряд в зв’язку з революційними подіями 1848 року змушений був скасувати кріпосницьку систему.

На Західній Україні з’являються поодинокі представники освіченої молоді, що виявляють зацікавленість народним життям, його мовою, звичаями, фольклором. Інтерес до народної творчості, записування її визначили і початки нової літератури.) Але умови діяльності освіченої інтелігенції були несприятливі. До того ж між нею велися суперечки про те, якою мовою треба поширювати народну освіту та яким письмом користуватися. «От так-то вийшло, — писав І. Франко, — що поляки кричали на всю Європу про те, що австрійський уряд силкується їх онімечити, самі рівночасно ополячували русинів, а в 1816 р. добилися навіть того, що уряд вигнав руську * мову з народних шкіл східної Галичини і запровадив натомість польську. Та русини не впали духом, і власне від тої хвилі глибокого впадку починаються зразу маленькі, а чим далі, все сміліші проби порятунку та піддвигнення руської народності... Заходом Левицького ** й Могильницького *** удалося переконати уряд, що руська мова повинна бути допущена до народної школи.



* Руський вживається в розумінні український.

** Мається на увазі Михайло Левицький.

*** Мається на увазі Іван Могильницький.



Снігурський, ставши епіскопом у Перемишлі, заложив власним коштом школу /8/ для дяків. Почали помалу друкуватися й руські книжки, хоч усе ще й мертвою, церковною мовою...» *

Іван Могильницький заснував просвітнє товариство в Перемишлі (1816), що ставило своїм завданням у народних школах ширити освіту українською мовою. Але діяльність цього товариства викликала опір, інтриги польських шовіністів. На прохання Михайла Левицького 1816 року запровадити українську мову у сільських школах, президія губернії у Львові не згодилася, бо вважала українську мову за наріччя, яке не може бути предметом шкільної науки. Згодом у Львові відбулася губерніальна нарада в шкільній справі з участю Івана Могильницького. Але тут перемогла офіційна думка, і було ухвалено, що викладання в школах має вестися польською мовою.

Отже, мовно-азбучна боротьба, не виходячи за церковні та шкільні межі, набуває політичного значення. В ній виявилися прагнення українського народу до рівноправного існування серед інших народів, які позначились на першій «розправі про руську мову», написаній 1822 року Іваном Могильницьким (надруковано в польському перекладі 1829 р.). В ній доводилося, що руська мова є «окрема галузь слов’янської прамови», що вона відмінна від інших мов. Цей трактат Івана Могильницького, а також написана ним перша українська граматика (1829) стали основою подальших праць і виступів, включаючи виступи М. Шашкевича і його однодумців. Як у праці Івана Могильницького, так і в інших тогочасних трактатах не було ще чіткого розмежування між народною і церковнослов’янською мовами. Положення, висловлені Іваном Могильницьким, позначалися і на рукописній граматиці 1831 року Йосипа Левицького (надрукованій німецькою мовою 1834 р.) і на граматиці 1833 року Йосипа Лозинського (надрукована пізніше польською мовою). «Сі поважні змагання трьох галицьких граматиків, — писав Осип Маковей, — заслуговують тим більшої уваги, що їх граматики самостійні й викінчені. Граматика Павловського з 1818 р. не була навіть гідним нарисом дійсної граматики; аж Левицький і Лозинський взялися до сего діла поважнійше. Особливо граматика Лозинського й сполучені з нею спори про азбуку варті великої уваги, бо вони розворушили галицьких русинів. Заким же вийшла «Русалка Дністровая» 1837, уже Лозинський виповідженєм азбучної війни збудив приспані уми» **.



* Іван Франк о, Твори в двадцяти томах, т. XIX, К., Держлітвидав України, 1956, стор. 651.

** Осип Маковей, З історії нашої філології. Три галицькі граматики, «Записки наукового т-ва ім. Шевченка», т. LI, Львів, 1903, стор. 26. /9/



Поставлене Лозинським в окремій спеціальній статті питання про запровадження латинського «абецадла» в українському письмі викликало різні думки. «Азбучна війна», як назвали суперечки щодо запровадження в письмі слов’янської азбуки (кирилиці), чи латинського «абецадла», чи гражданської азбуки, впливала на розвиток самосвідомості галицької інтелігенції. Азбучна боротьба потягла за собою і боротьбу за вживання української мови як літературної та боротьбу за національно-культурні інтереси народу. Йшлося про основи письма і мови, про її взаємозв’язки з іншими мовами, про перспективи її розвитку. Частина інтелігенції підтримала Лозинського, зокрема Вацлав Залєський, який видав збірку «Pieśni polskie i ruskie ludu galicyjskiego» (1833). В ній українські пісні подано польськими буквами. А в передмові автор зауважив, що галицькі українці є «nasi Rusini», яких треба прилучити до польської мови і літератури. Латинськими літерами надрукував Йосип Лозинський і «Ruskoje wesile» (1835). Так азбучна боротьба набула політичної ваги, ставши важливою проблемою культурного відродження на Західній Україні. Справа ускладнювалася ще й тим, що деякі видатні слов’янські філологи підтримували ідею запровадження єдиного латинського алфавіту для всіх слов’янських народів. Цю думку поділяв зокрема слов’янський філолог — словенець Копітар.

У час загострення азбучної боротьби виступає група львівських семінаристів на чолі з Маркіяном Шашкевичем, якого підтримали Іван Вагилевич та Яків Головацький. До цієї «Руської трійці» приєдналася молодь, захоплена ідеєю культурного відродження, служіння інтересам свого народу.

Одним з основних питань, яке постало перед гуртком, було азбучне питання. В 1836 році М. Шашкевич надрукував окремою брошурою полемічну статтю «Азбука і abecadło», в якій він заперечив думки Лозинського про доцільність запровадження в українському письмі латинського алфавіту, і захищав слов’янську кирилицю і висловив думку про «приємну для ока гражданку». Відповідаючи на брошуру М. Шашкевича, Лозинський зробив висновки про те, що «треба уживати або гражданки, бо се письмо поправнійше і живе, або ще краще — латино-польського письма».

Серед учасників гуртка М. Шашкевича запанувала думка про те, що найкраще користуватися гражданською азбукою, якою пишуть українські письменники — І. Котляревський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ’яненко. 1836 року І. Вагилевич у листі до Погодіна писав: «Хоть мы уважаєм первобытную кириллицу, несмотря на то, первенство отдаем гражданскому письму за его красивость и удобство»*.



* И. С. Свенцицкий, Материалы по истории возрождения Карпатской Руси, кн. I, Львов, 1906, стор. 147. /10/



Учасники гуртка цікавляться історією українського народу, пам’ятками старовини, фольклором, оскільки там засвідчена міць українського народу, його національні традиції.

У 30-х роках XIX ст. розпочалася велика робота серед учнів, Львівської семінарії по збиранню народної творчості та поширенню освіти серед народу. Львівська духовна семінарія тих часів була! наскрізь просякнута релігійною схоластикою, відірвана від життя. Будь-які прояви живої думки в колах студентів викликали з боку керівництва семінарії розслідування, виключення та інші покарання. За таких умов український літературний гурток М. Шашкевича існував нелегально. Його учасники були пройняті ідеєю культурного відродження свого народу в зв’язку із загальним рухом слов’янського відродження. Великий вплив на галицьку молодь справили такі події, як видання Вуком Караджичем сербських народних пісень, «відкриття» В. Ганкою «Краледворського рукопису», заснування Чеського національного музею, видання «Енеїди» І. Котляревського, збірок українських дум та пісень М. Цертелєва і М. Максимовича.

Ідеї і той романтичний пафос, яким проймалися діячі слов’янського відродження, захоплюючись народними піснями, героїчними історичними подіями, переказами, передався і М. Шашкевичу. 1833 року він з товаришами склав рукописний збірник під назвою «Сын Русі или собрание стихотворов в руским языку от клеров Семінарії єнєральной в Льві-граді, руского края Метрополії». У вірші, вміщеному тут під назвою «Слово до чтителей руського язика», М. Шашкевич звертався до своїх товаришів:


Разом, разом, хто сил має,

Гоніть з Русі мраки тьмаві,

Зависть най нас не спиняє,

Разом к світлу, други жваві!


М. Шашкевич вмістив у збірці також вірш «Думка», відомий ще під назвою «Погоня». До неї увійшли твори й інших авторів (М. Минчакевича, А. Гординського, О. Глинського). На поезіях, вміщених у збірці, позначився вплив літератур інших слов’янських народів. Тут називаються імена слов’янських поганських богів (Даждбог, Стрибог), запозичаються окремі мотиви із слов’янських пісень та з «Краледворського рукопису».

В процесі підготовки рукописної збірки «Син Русі» зміцнів і зріс гурток М. Шашкевича. На ознаку дружби і відданості справі народній та слов’янської єдності товариші прийняли давні слов’янські імена, якими підписувались: М. Шашкевич — Руслан, І. Вагилевич — Далибор, Я. Головацький — Ярослав, Г. Ількевич — Мирослав. Інші учасники гуртка теж прибрали слов’янські імена. /11/

М. Шашкевич завів альбом, в який учасники гуртка вписували вірші, короткі вислови. Девізом гуртка були слова, занотовані в альбом М. Шашкевичем, взяті із збірки пісень М. Максимовича: «Світи, зоре, на все поле, закіль місяць зійде». Учасники гуртка вирішили впорядкувати і видати фольклорно-літературну збірку під назвою «Зоря, писемце, посвященное русскому языку», яку 1834 р. надіслано було до цензури. Спочатку розглядав збірку львівський цензор, далі було передано її до віденської цензури, нарешті повернуто знову у Львів, Віденський цензор вважав, що така книжка могла впливати на дев’ять-десять мільйонів українців та викликати небезпечний рух. До того ж цензор неприхильно поставився до народної мови, якою було написано твори в збірці. На його думку, українська мова не мала права на існування як мова літературна.

Рецензувалася збірка з відома і за участю митрополита. Митрополит пов’язав справу видання збірки з наявністю конспіративних угруповань молоді і надіслав збірку до львівської урядової адміністрації з висновками рецензента та власними зауваженнями про неможливість друкування цієї книжки. Зокрема відомості у збірці про Хмельницького та повстанський рух XVIII століття видались митрополиту занадто радикальними і небезпечними.

Урядові установи Галичини негативно поставились до справи видання «Зорі», бо вона складалася з народних пісень та творів, написаних у народному дусі, а це вважалося небезпечним. До того ж збірка була написана гражданською азбукою, яка сприяла тіснішим зв’язкам галицької літератури з українською наддніпрянською та російською літературами, що теж викликало підозріле до неї ставлення.

«Полиция, — зазначає Я. Головацький у своїх спогадах «Пережитое и перестраданное», — обратила на нас внимание, и через несколько дней у Шашкевича на квартире сделали ревизию... К счастью, его альбом «Заря» был при нем в кармане, его же особы не трогали; а то, если б нашли список имен с девизами, немцы были бы уверены, что они открыли русский заговор...»

Так збірці «Зоря» не судилося засвітити над поневоленою Галичиною. Але Шашкевич і його друзі не опускали рук. Вони налагоджували зв’язки з діячами слов’янського відродження, багато мандрували по Західній Україні і за її межами. Так І. Вагилевич досліджує печери в Карпатах, намагаючись знайти в них ознаки стародавнього життя та рунічні написи. Разом з тим він вивчає етнографію гірського населення. Я. Головацький захопився збиранням фольклору.

Перебуваючи в Пешті, Я. Головацький зустрічається з сербами, словаками і інформує їх про початки діяльності львівського гуртка, /12/ заручається їхньою підтримкою. Особливо допоміг студент Ю. Петрович — серб, який мав зв’язки з Вуком Караджичем і, живучи в столиці Угорщини, вів видавничі справи. Саме йому надіслав Я. Головацький в трохи зміненому вигляді збірку «Зоря», якій було тепер дано іншу назву — «Русалка Дністровая». В такий спосіб було обійдено львівську цензуру і збірку надруковано 1837 року в Будимі (теп. Будапешт) тиражем 1000 примірників, з яких сто примірників потрапили у Львів, а решта у Відень. «Дев’ятсот екземплярів «Русалки», — повідомляє в своєму дослідженні К. Студинський, — задержано у Відні, а тамошня «Polizeihofstelle» * зажадала від львівської цензури ближчих пояснень й цензорського оречення. В сей спосіб дісталася «Русалка» в руки руського цензора Венедикта Левицького» **.

Цей цензор — ректор Львівської семінарії — не тільки дав висновок, що «Русалку Дністрову» слід заборонити, але й почав переслідувати її авторів. Особливу увагу цензора привернуло те, що в передмові М. Шашкевича оголошується подяка за допомогу в підборі матеріалів для «Русалки Дністрової» особам (Ф. Мінчакевичу, М. Кульчицькому), які разом з іншими були покарані за участь у нелегальній політичній організації. «Суд приговорил их, — пише Я. Головацький у своїх спогадах «Пережитое и перестраданное», — к каторжним работам в крепости Шпильбергу. То были самые надежные молодые люди, с которыми мы сообщались, и некоторые из них прислали Шашкевичу материалы по русской литературе, и потому он поместил их имена в предисловии «Русалки». Львовская цензура заподозрила нас в сообщничестве с ними по делу преступления».



* Так у Відні називали головне управління в справах цензури.

** Кирило Студинський, Причинки до історії культурного життя Галицької Русі в літах 1833 — 47. В книзі «Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835 — 49», Львів, 1909, стор. XXXVII.



Так у всіх відношеннях «Русалка Дністровая» викликала цілу бурю в Західній Україні. То був сміливий виклик, виступ проти консерватизму, проти національного гноблення українського народу, за національну гідність і єднання українських земель. Незважаючи на те, що після цензурної заборони збереглась незначна кількість примірників «Русалки Дністрової», вона відіграла велику роль в історії культурного відродження на Західній Україні. Цю роль не раз відзначав І. Франко. В своїх «Критичних письмах о галицькій інтелігенції» він писав: «Русалка Дністровая», хоч і який незначний її зміст, які неясні думки в ній висказані, — була свого часу явищем /13/ наскрізь революційним»*. При цьому І. Франко вказував на те, що цією збіркою було заперечено консервативні церковні книжні та застарілі мовні традиції, розкріпачено літературу від кастової залежності, внесено в неї «свобідну думку», «свобідне, чоловіче чуття». Вбачав І. Франко позитивне значення «Русалки Дністрової» і в тому, що об’єктивно вона була спрямована «супроти меттерніхівського абсолютизму, нівелюючого всі народності», і заявила про місце українського народу серед інших слов’янських народів.

Згадка М. Шашкевича в передмові про слов’янське відродження прозвучала історично правдиво, переконливо: «Судило нам ся посліднім бути. Бо коли другі слов’яни вершка ся дохаплюють і єстли не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій студеній мраці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучі і бурі, тамті заніміли, а народові і словесності надовго ся здрімало; однако ж язик і хороша душа руська була серед слов’янщини, як чиста сльоза дівоча...»

Автори збірки піднесли питання народності літератури в дусі прогресивного романтизму, який виявив свою дійову силу в процесі національного відродження багатьох, зокрема слов’янських, народів.

Наближення літератури до народу, виведення її за межі церковної схоластики, догматизму, ламання застарілих канонів, сміливе використання нових засобів художнього зображення дійсності — це ті характерні риси, що єднали «Русалку Дністровую» з загальним розвитком прогресивного романтизму.

Справа в тому, що романтики повніше за своїх попередників пов’язували літературу з життям народу і народною творчістю, поширювали тематику, вносили в літературу нові жанри, урізноманітнювали і збагачували художню форму, впливали на прискорений розвиток літературної мови. З поширенням романтизму міцніли взаємозв’язки літератур, зокрема українські романтики вивели українську літературу на широкий шлях міжслов’янських взаємин.

Історично закономірним було те, що саме з творчості письменників-романтиків почалося літературне відродження на Західній Україні. Бо виникнення романтизму обумовлене активізацією антифеодальних, національно-визвольних рухів, незадоволенням багатьма явищами тогочасної дійсності, що обмежувала творчі шукання. Романтики повели наступ проти омертвілих раціоналістичних догм класицизму, оспівували красу людських почуттів, вдавалися до різких контрастів у зображенні різних явищ.



* Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. XVI, К., Держлітвидав України, 1955, стор. 37. /14/



Романтизм, що, за визначенням К. Маркса, «завжди є... тенденційною поезією» *, став саме тим плідним грунтом, на якому формувалась нова література на Західній Україні. Представники романтизму, оспівуючи народні визвольні рухи та народних героїв, звертаються до використання скарбів народного слова, черпають теми і образи з скарбниць інших національних культур. Такі події, як боротьба балканських слов’ян проти турецького гноблення, визвольні рухи за незалежність, розвиток національного відродження у поляків, чехів, сербів, словаків, болгар запліднили романтичну літературу, надали їй політичної гостроти. В зв’язку з цим в романтичній літературі підносилась велич історичного минулого народів, витвори народної фантазії — легенди, міфи, повір’я, казки, стародавні пісні і поеми. Особливо романтики захоплювалися історичною тематикою в народній творчості, опоетизовували народних співців. Ці особливості романтизму характерні і для творів «Русалки Дністрової».



* К. Маркс і Ф. Енгельс, Твори, т. I, К., Держполітвидав УРСР, 1958, стор. 22.



«Русалку Дністровую» треба розглядати як літературне ціле. Зміст її складається з народних пісень, оригінальних поезій та статей. Добір творів і розвідок підпорядковано єдиній меті — піднести визвольний рух, пов’язати його з рухом інших слов’янських народів. На звороті титульної сторінки «Русалки Дністрової» наведено слова Я. Коллара: «Не тоді, коли очі сумні, а коли руки діяльні, розквітає надія». Розділ «Пісні народні» у збірці відкривається також висловлюванням Я. Коллара про значення пісень в розвитку самосвідомості народу. Посиланнями на видатного слов’янського вченого, одного з найвизначніших представників прогресивного романтизму в чеській і словацькій літературі, упорядники збірки підкреслили своє прагнення тісно співробітничати з передовими письменниками слов’янських народів. Ім’я Я. Коллара в той час набуло великої популярності. Його ліро-епічна поема «Дочка слави» (1824) та літературно-публіцистичний трактат «Про літературну взаємність між різними племенами і наріччями слов’янського народу» (1836) стали відомими далеко за межами батьківщини письменника.

Учасники гуртка М. Шашкевича підтримували безпосередні зв’язки з Я. Колларом та іншими словацькими і чеськими літераторами і одержували від них корисні поради. У листі до Я. Головацького від 7 червня 1836 р. Я. Коллар розглядав ряд важливих питань культурного розвитку слов’янських народів і висловлював задоволення з того, що молоді львівські літератори «палають вогнем любові до всеслов’янства». Даючи корисні поради, він називає /15/ праці, в яких розглядається «взаємність мов слов’янських». «Ми маємо всіляко допомагати і поширювати братання і взаємини в слов’янській літературі» *, — закликав у листі Я. Коллар.

Листувався Я. Головацький також з видатним представником слов’янської історико-філологічної науки П. Шафариком, що в своїх працях підносив значення культурних надбань братніх народів, вивчав стародавні джерела їхньої історії.



* «Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835 — 49», Львів, 1909, стор. 5.



П. Шафарик прихильно поставився до видання «Русалки Дністрової». В свій час, коли він редагував «Часопис чеського музею», там було надруковано ряд праць І. Вагилевича, Я. Головацького з української етнографії, фольклору та історії. Зокрема І. Вагилевич вміщував матеріали з життя гуцулів, бойків, розповідав про народні повір’я, про звичаї і побут. І ці відомості, і матеріали, вміщені в «Русалці Дністровій», використав П. Шафарик для своїх праць. В листі до Я. Головацького від 24 жовтня 1838 р. він висловив подяку за спеціально надіслані йому «Українські пам’ятки з Галича», які обіцяв використати для своєї чергової наукової праці.

М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич знаходили для своїх творів співзвучні мотиви в романтичній чеській, польській та словацькій літературі, де підносилися ідеї боротьби проти соціального і національного гноблення слов’янських народів. В творах письменників-романтиків братніх народів вони бачили зразки високохудожнього національного мистецтва, його жанрову різноманітність. Благородні патріотичні почуття, інтерес до історичного минулого, до національних пам’яток, до народної творчості — це ті особливості, що зближували з слов’янськими письменниками-романтиками авторів «Русалки Дністрової». Стаття І. Вагилевича «Передговор к народним руським пісням», вміщена після «Передслів’я», задає своєрідний тон всій збірці. Автор починає статтю з огляду просторів, на яких живе український народ. В цей спосіб він підносить ідею возз’єднання українського народу, що в часи літературного пробудження в Галичині набувала особливого значення. В статті говориться про велич руської землі, згадуються часи, коли «на ловах Бояни пускали по десять соколів на стадо лебедей, а з уст виливали почесну славу витязів хоробрих і уми поострювали мужеством...» Користуючись лексичними засобами староруської поезії («крамоли кувати», «татари сірими вовками на землі руській загніздилися» та ін.), автор досягає піднесено-романтичного звучання статті. Народна поезія розглядається в ній у широких етнографічних межах та у взаєминах із слов’янською народною поезією. Тут вміщені зраз-/16/ки перекладів сербських народних пісень та «Краледворського рукопису».

Розділ «Складання», в якому вміщено оригінальні художні твори, відкривається поезією М. Шашкевича «Згадка», що є яскравим перегуком з патріотичними поезіями Я. Коллара, зокрема з його твором «Дочка слави». Обидва поети оспівують простори, де здавна жили слов’янські народи, називають ріки, гори, стародавні міста, згадують імена героїв, видатних діячів, що вславились своїми подвигами. В поемі «Дочка слави» оспівано подвиги Яна Гуса, Яна Жижки, Мініна і Пожарського, Костюшка та інших патріотів слов’янських народів. Згадуючи їхні героїчні діяння, поет висловлює біль за долю народів, які потрапили в ярмо неволі. Він ганьбить тих сучасників, хто «слави батьків не знає та ще й своїм рабством чваниться».

М. Шашкевич, сприйнявши патріотичний пафос «Дочки слави», розвиває відповідні мотиви в поезії «Згадка». Він закликає — «заспіваймо, що минуло», розповідає про те, «як весело колись було, як-то сумно нині в нас». Назвавши Святовида, ріку Лабу (Ельбу), поет у примітці пояснює: «Святовид — бог слов’ян надлабських і надбалтицьких, виображаючий сонце». Тут М. Шашкевич згадує надлабських слов’ян, дослідженню історії яких П. Шафарик присвятив спеціальний розділ у своїх «Старожитностях слов’янських». Називаючи оспівані в слов’янській поезії «яру Волтаву», «Суд Любушин», М. Шашкевич згадує також ім’я київського князя Ярослава, опоетизовує могутню силу і славу стародавнього Новгорода та Києва. Згадки про минувшину слов’янських народів М. Шашкевич поєднує з патріотичними звертаннями до своїх сучасників:


Як слов’яни колись жили —

Журна думка лиш згадат.

Із русина щирой груди

В побратимий летить край,

Побратимі де суть люди,

Поза Волгу, за Дунай.


Ідея братерства слов’янських народів та визвольної боротьби позначилася на всіх матеріалах, вміщених у «Русалці Дністровій». Тому вона була схвально зустрінута серед слов’янського світу і стала прикладом для творчості молодих західноукраїнських письменників. Під її впливом молодий М. Устиянович, А. Могильницький розвивають народні мотиви у своїх творах. Але частина поетів ще дотримувалася старої схоластичної школи, користуючись мовою, далекою від мови народної. Про дві тенденції в західно-українській літературі 30-х років розповів М. Максимович у статті «О стихотворениях червонорусских» (1841). Навівши зразки застарілої, кон-/17/сервативної своїм змістом і формою поезії Йосипа Левицького, Серіочинського, Лисенецького, М. Максимович зробив висновок, що вони писали штучною мовою і через це їхні твори дуже швидко перестали читати. Тому він радить письменникам Західної України: «Пусть они избегают искусственного словосочинения и стихосложения! Живая литература у них может процвести только на их народном, живом языке; пусть они все изучают его в народных пословицах, поговорках, сказках и еще более в песнях малороссийских, особенно украинских, где народное выражение процвело с наибольшею силою и красотою. Тем более это прилично червонорусской музе, которая возрождается в средоточии словенского мира, и в ту именно пору, когда почти все словены сознали цену своей народности и так горячо за нее ухватились» *.

Схоластичним віршописцям М. Максимович протиставив справжню народну літературу, зокрема твори М. Шашкевича і його товаришів. Виступ М. Максимовича мав позитивне значення і тим, що він сприяв зближенню західноукраїнських і наддніпрянських письменників.

В зародженні нової літератури на Західній Україні провідну роль відіграв Маркіян Шашкевич, який перші свої твори надрукував у «Русалці Дністровій». Ряд його творів — ліричні вірші, ліроепічні поеми — з’явилися і в інших виданнях. Вони були побудовані на народній основі, написані поетичною народною мовою. В них висловлено щирі почуття любові до народу, поваги до його минулого. Поет славить героїв визвольної боротьби, оспівує кращі історичні традиції. «Новим був, — писав І. Франко, — дух Шашкевичевої поезії — свіжий і оригінальний: новим був той її індивідуальний, суб’єктивний характер, що дає нам можність із-за кожного твору, із-за кожного стиха бачити особистість поета, його симпатичну вдачу і щире серце. У Шашкевичевих віршах у нас перший раз повіяло духом поезії XIX віку» **.



* М. Максимович, О стихотворениях червонорусских, «Киевлянин», 1841, кн. II, стор. 140 — 141.

** Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. XVII, К., Держлітвидав України, 1955, стор. 227.



У вірші «Болеслав Кривоустий під Галичем 1139 р.» М. Шашкевич розповідає про стародавню боротьбу руських князівств проти поневолювачів. Справа тут не в історичній вірогідності зображуваних подій, а в характері освітлення їх, в тенденції автора, в тому пафосі, з яким змальовує поет-романтик ці події. Він з патріотичним піднесенням оспівує «славний руський з ляхом бій». Ярополк київський і його військо виступають як богатирі-визволителі. Навпаки, вороже /18/ військо — це темна сила, що несе руїни і неволю для народу. Поет нагадує давні патріотичні традиції боротьби проти навали чужинців. Змалювавши перемогу руських над ворожим військом, він висловлює всенародну радість:


Радость, радость, галичани!

Не загостить більше враг,

Грими, Дністре, шуми, Сяне!

Не прискоче вовком лях!


Бадьорий маршовий ритм вірша відповідає його бойовому змісту. Поет з пафосом наголошує на тому, що боротьба руських за свої права має давні коріння. У цій історичній боротьбі руські, що жили на Дністрі, на Сяні, одержали підтримку з боку стародавнього Києва.

В героїчному дусі написано і вірш «Наливайко». Тема вірша — напад загону Наливайка на Білу Церкву, кривавий бій і повернення переможців на Дніпро. Образ Наливайка овіяний романтикою сміливих походів проти шляхетсько-польських поневолювачів. Тут же постають образи його побратимів, народних месників, сміливих, одчайдушних воїнів, славлених засобами пісенної мови, властивої для героїчної народної поезії: «Гей по степу вітер віє», «Збиралися козаченьки, радитися стали», «Ударили з самопалів, і коні заграли», «Вздовж списами городили зелені байраки», «Гей по степу густа трава, степом вітер віє» тощо.

В дусі героїчної народної поезії змальовує М. Шашкевич і образ Богдана Хмельницького у вірші «Хмельницького обступленіє Львова». Тут поет здійснює сміливий задум показати героїчний похід Хмельницького, який і в наметі під Львовом не втрачає з поля зору всю Україну — «пише дрібні листи, по всій Україні розсилає вісті». Користуючись художніми прийомами народних дум, колядок, пісень, М. Шашкевич відтворює героїчний дух походу, показує вольовість, мужність Хмельницького.

Таким чином, у віршах на історичну тематику Шашкевич користується різними засобами народно-пісенної поетики. Цим його вірші відрізнялися від творів його попередників, були новим явищем в західноукраїнській літературі.

М. Шашкевич писав також велику історичну поему «Перекинчик бісурманський», де зобразив польського графа Вацлава Ржевуського, прозваного Золотою Бородою, який брав участь у походах Наполеона І і загинув під час польського повстання 1831 року. Нам відомий лише уривок цієї поеми під назвою «Бандурист»; в ньому змальовано співця, якого любить і поважає народ.

У творах М. Шашкевича поетично і тонко відтворено настрої народу, в них постає образ ліричного героя, який сумує, тяжко пере-/19/живає самотність, розлуку, лиху долю, його думки похмурі, як хмари, що нависли над Карпатами, його серце сповнюється бажанням розвіяти темряву, що оповила країну, і зігріти душу промінням рідного сонця. В ліриці М. Шашкевича бринять мотиви сирітських, наймитських пісень. В поезії «Розпука» М. Шашкевич засобом пісенних паралелізмів передає настрій людини, не привітаної у рідному краї:


Тяжко голубу малому

Гори перебити,

Ой ще тяжче безродному

На сім світі жити.


Ти, зозуле сивенькая,

Закуй ми сумненько,

Най розпука та й лютая

Вирве ми серденько.


Поет звертається до гір, полонин, бистроводних рік, як до чогось рідного, живого, дорогого, і хоче знайти відраду, почути відповідь на болючі питання. Поезія «Над Бугом» написана в формі звертання до «річеньки бистренької»:


Твої води веселенькі,

В них рибонька грає;

Моє серце розпукаєсь,

Від журби ся крає.


Звертаючись до рідних краєвидів, лірично змальовуючи пейзажі гір, долин, лісів, поет виявляє свої патріотичні почуття, відтворює настрої знедоленого народу. Тому мотиви туги в ліриці поета відбивають не тільки особисті настрої, але й передають думки, породжені соціальним становищем народу. Малюнки природи, описи краєвидів, де поет провів дитячі роки, сповнені і радощами і журбою. Ось він згадує у вірші «Підлисє» місцевість, де жив у дитинстві:


Шуми, вітре, шуми, буйний,

На ліси, на гори,

Мою журну неси думку

На підлиські двори.


Там спочинеш, моя думко,

В зеленій соснині;

Журбу збудеш, потішишся

У лихій годині.


В тужних мотивах лірики чути голос народу, що хилить свої дужі плечі, співає журну пісню і носить в собі велику життєву силу. Журна лірика М. Шашкевича не викликає настрою приреченості. Сум поета — це туга мужньої людини, що, вболіваючи за свій народ, гартує волю до боротьби. Одним з найсильніших і художньо /20/ найдоверщеніших ліричних віршів М. Шашкевича є «Сумрак вечерній».

Звертається М. Шашкевич і до жанру романтичної балади. Друга частина поезії «Погоня», що починається рядком «Чи то вірли крильми б’ються?», нагадує своїм змістом народну баладу. В ній змальовано козака, який помстився над татарином за вбивство сестри.

В першій частині поезії «Погоня» відтворено волелюбність, войовничу пристрасть козака, його зневагу до спокійного життя. Він хоче зустрітися з татарином, помірятися з ним силою, блиснути гострою шаблею.

У свій час дослідники творчості М. Шашкевича вказували на спорідненість мотивів цієї балади з «Фарисом» А. Міцкевича.

В окремих ліричних поезіях М. Шашкевич намагається осмислити велич природи, збагнути силу людської думки. Він закликає:


Мисль піднебесну двигчи в самом собі,

Душу в природи безвісти занести,

Гадкою крепков тьми світа розмести,

Житя кончини подружити обі.

(До ***)


М. Шашкевич по-філософськи ставить питання про смисл людського життя в поезії «Нещасний». Він хоче порадити, в чому саме може знайти заспокоєння, душевну відраду знедолена, нещасна людина, що їй «туга до серця, як гадь, ся вселила».

Досяг успіхів М. Шашкевич і в жанрі байки. Письменники-романтики 30 — 40-х років прагнули створити динамічні сюжети байок, внести в них народний колорит, казкові мотиви. Як і інші байкарі, Маркіян Шашкевич часто користувався відомими вже в літературі сюжетами, відповідно обробляючи їх. Його байки відзначаються стислістю, простотою. В них поет таврує невдячність егоїстичних, самовдоволених людей, висміює простаків, хитрунів. Характерно, що в байках М. Шашкевича часто потрапляє в скрутне становище лисиця («Собака і когут», «Лис і вовк»). Очевидно, цим поет засуджує характерне для частини галицької інтелігенції пристосовництво до австрійської дійсності.

Оповідання М. Шашкевича «Олена», надруковане в «Русалці Дністровій» і назване «казкою», відзначається поетичними описами карпатських верховин і полонин. В ньому зображено один із епізодів боротьби опришків під проводом Медведюка і Бойчука, які покарали свавільного польського старосту, що під час весілля в селянській родині захопив собі молоду Олену. Староста був спійманий і покараний народними месниками. В цьому оповіданні відтворено /21/ народні погляди на силу, могутність ватажків, опришків, на справедливі дії народних месників. У стилі героїчного народного епосу змальовує письменник поєдинок Медведюка із старостою, передає народний гнів до гнобителя. Цим оповіданням письменник наблизив історичну героїку до сучасності, показав, що народною може бути не лише поезія, а й проза.

Творчість М. Шашкевича була прикладом для інших письменників. М. Устиянович відзначав глибоку народність його творів:


А єго мати руськая родила,

З думочок руських колиску звивала,

Руськоє серце під головку клала,

Руськими гадки, душею поїла,

Кормила руськими груди!..

(«Згадка за Маркіяна Шашкевича...»)


М. Шашкевич мав значний вплив на ранню творчість Я. Головацького, що, як і його друг, теж писав ліричні поезії за мотивами народних пісень. Але в його ліриці немає того Шашкевичевого протесту проти гноблення. У Я. Головацького переважають елегійні мотиви, пов’язані з побутом, етнографією. Ще в «Русалці Дністровій» було вміщено його вірш «Два віночки», зміст і форма якого свідчать про те, що поет дуже цікавився народним життям. Змалювання дівчини, яка «два віночки ввила і ручкою біленькою на воду пустила», щоб довідатися про долю милого, вся ідилічна картина гадання віночками сповнена пісенно-етнографічного колориту. В такому пісенному стилі написав Я. Головацький і ряд інших поезій («Весна», «Туга за родиною», «Річка»).

Більшою пристрастю та романтичним пафосом сповнено поезії Івана Вагилевича, надруковані в «Русалці Дністровій». Це балада «Жулин і Калина» та героїчно-романтична поема «Мадей».

Західноукраїнські письменники продовжують розвивати традиції «Русалки Дністрової» в 40-х роках, після смерті М. Шашкевича. Готуючи до видання нові збірки, вони налагоджують зв’язки з письменниками Наддніпрянської України. Перебування на Західній Україні І. Срезневського в 1842 році, під час його подорожі у слов’янські країни, викликало піднесення в колі галицьких літераторів.

Плануючи видання нової збірки у Відні, Іван Головацький листовно радився із братом Яковом про надрукування в ній одержаних від І. Срезневського творів І. Котляревського («Піснь Куракіну»), П. Гулака-Артемовського («Твардовський», «Пан та Собака», «Супліка до Грицька», «Солопій та Хівря»), Л. Боровиковського («Ледащо», «Вивідка», «Волох», «Дніпр», «Маруся»), А. Метлинського («Пісня на від’їздне Срезневському»), С. Писаревського («За /22/ Немань іду», «Де ти бродиш, моя доле»), А. Шпигоцького (уривок з перекладу «Полтави» Пушкіна),

Задум братів Головацьких видавати збірки, в яких були б представлені галицькі і наддніпрянські письменники, не вдалося здійснити. Згодом вийшли у Відні дві книги під назвою «Вінок русинам на обжинки» (1846, 1847), в яких вміщені лише твори західноукраїнських письменників. У передмові («Приговор читателям») І. Головацький підкреслював спільність у духовному житті українців, роз’єднаних кордоном, говорив про значення діяльності померлого М. Шашкевича, про продовження традицій «Русалки Дністрової», про налагодження літературних взаємин між слов’янськими народами.

Друга книга «Вінка русинам на обжинки» містила, крім художніх творів, ряд матеріалів про культурне життя в Галичині, на Буковині. Видання двох збірок було значною подією в культурному житті Західної України. Запланована до видання третя книга під цією ж назвою не вийшла. 1848 року спалахнула революція в Австрії. Революційні події були поштовхом до організації нових українських видань. В процесі видання перших газет у Львові виразно позначились дві тенденції — одна ліберально-угодовська, представники якої славили надану цісарем конституцію, і друга, що виступала проти орієнтації на австрійського цісаря і шукала згоди з революційними силами.

Головна руська рада, заснована у Львові 1848 року, дотримувалась угодовської орієнтації. На чолі її став епіскоп Г. Яхимович. У складі ради були і літератори, зокрема український письменник Іван Гушалевич. її органом стає газета «Зоря галицька», редагована Антоном Павецьким. Про початки видання цієї газети писав Микола Устиянович: «Царь Фердинанд Благий наделил державу конституциею... Правительство австрийское узнало конечно потребу опертись в той области на верную и смирную Русь и начало кокетничать с влиятельными лицами в народе, одобрило и способствовало издательству «Зори галицкой» *.



* «Литературный сборник», Львов, 1885, стор. 44.



Це була перша українська газета на Західній Україні. Вона закликала галичан бути вірними австрійському цісареві, який запровадив конституцію. В газеті вміщено було петицію до цісаря, в якій висловлювалось побажання, «даби во всіх народних училищах... обученіє училищное в руськом язиці преподавалося».

Незважаючи на угодовську позицію, «Зоря галицька» відіграла певну позитивну роль: в ній широко висвітлювалися питання освіти, подавалися матеріали «Собору учених руських», слов’янського кон-/23/гресу в Празі. В газеті були опубліковані окремі поезії М. Шашкевича. Особливе значення мали надруковані тут патріотичні поезії М. Устияновича. Більшість друкованих у «Зорі галицькій» поезій І. Гушалевича носили консервативно-романтичний характер («Слово ангела», «Дзвін святоюрський»).

Іншої орієнтації дотримувалась газета «Дневник руський», якої вийшло лише 9 номерів (серпень — жовтень 1848 р.), вона була закрита з наступом реакції після поразки львівського повстання в листопаді. Газету очолив І. Вагилевич, який виступав проти угодовської Головної руської ради і приєднався до радикальнішого Руського собору. Щоправда, представники Руського собору були прибічниками революційної фрази, хоч здійснювали шляхетську політику в ставленні до українського народу.

В газеті «Дневник руський» надруковано без підпису важливу для свого часу статтю «Слово о Русі і її становищі політичеськім». Тут йдеться про велику роль народних кобзарів, які співали «о давніх добрих часах, о козацтві», розповідається про Січ, де «знаходив убіжище каждий, хто чув у собі відвагу до війни». Автор статті посилається на творчість Котляревського, Квітки, Гребінки, як на зразок «гнучкості і багатства язика». «З-помеж інших вспом’яну Шевченка, котрий сего дня уважаний єсть яко мученик справи руської вольності. Вознесеніє, глибока знаємість серця людського, ліричність і терпкая іронія, при умнім володінні природженим язиком соєдіняються в єго твореніях і складають чудесную гармонію. Патріотичеські письма Шевченка звісні суть у всій Малой Русі і Україні і много причиняються до взбудженія духа. О! ви, що не вірите в самобитність язика, прочитайте творенія Шевченка».

В статті «Замітки о руськой літературі», вміщеній в «Дневнику руському», І. Вагилевич згадує Т. Шевченка і «прєвосходную» його поему «Кавказ», що на той час ще не була надрукована.

Г. Яблонський, який нелегально прибув у Галичину з Росії і брав участь у революційній боротьбі, надрукував у «Дневнику руському» вірш «Мученикам вольності з р. 1847», присвячений Т. Шевченку і його товаришам — учасникам Кирило-Мефодіївського товариства. В ньому вславлюється діяльність поета-революціонера та його побратимів:


Щасливий той, хто за свободу

За вольность братій перетерпить муки!

Пам’ятка його від роду до роду,

А славне ім’я споминатимуть внуки.


Вславлення імені поета-революціонера в часи революційного піднесення, коли зводились барикади у Львові, мало позитивне значення. /24/

З розгромом барикад у Львові посилився наступ реакції. Надана цісарем у травні 1848 року конституція була переглянута. Рожеві сподівання ліберальної галицької інтелігенції на «добру милість» австрійського цісаря не справдилися.

«Зоря галицька» продовжує виходити, але вона вже не могла відіграти помітної ролі в розвитку літератури, хоч часом і вміщувала ряд цікавих матеріалів: відгуки про видання творів письменників наддніпрянських, повідомлення про культурне життя на Закарпатті.

В січні 1849 року за редакцією І. Гушалевича почав виходити двічі на тиждень часопис «Новини», який проіснував недовго. Вийшло всього 26 номерів. Більшість поезій, вміщених в ньому, належить самому редактору-видавцеві. В травні цього ж року почав І. Гушалевич видавати журнал «Пчола» (вийшло 19 номерів). Тут зокрема було вміщено уривок «Енеїди» І. Котляревського та його «Пісню на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» (№ 16). В «Пчолі» опублікували свої перші твори такі представники реакційного романтизму як Б. Дідицький, І. Наумович.

У всіх цих виданнях, крім відомих поетів-романтиків, виступили десятки інших письменників, які не залишили сліду в історії української літератури. Однак їхня творчість свідчить про певний літературний рух на Західній Україні в той період.

У зв’язку із загальним піднесенням громадського і культурного життя 1848 року було скликано у Львові «Собор учених руських». Найзначнішим тут був виступ Я. Головацького — «Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях» (23/X 1848), в якому він розглянув питання історичної самобутності української мови і її взаємин з іншими слов’янськими мовами та вказав на географічні межі поширення української мови з її своєрідними діалектними ознаками. «Недавно тому, — зазначав Я. Головацький, — як малоруський язик за осібний, самостатній і стародавній межи язиками словенськими поважати стали. Перше брали одні церковнословенський за правдивий староруський язик, від котрого нинішній малоруський, буцім зіпсований, спольщений, походити має; другі гадали, що він є лиш нарічієм польського; інші знов — що нарічієм великоруського язика. Мильнії тії воображіння походили із слабого уміня церковнословенського, а ще слабшого знаня стародавніх пам’ятників малоруського язика і розвитя руської словесності» *.



* Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, видання друге, Львів, 1913, стор. 236 — 237. /25/



Злободенність доповіді Я. Головацького полягала у виразному полемічному характері, в спрямуванні її критичного вістря проти польських шовіністів, що вважали українську мову говіркою польської мови. Користуючись дослідженнями слов’янських учених, зокрема П. Шафарика, Я. Головацький говорить про існування трьох руських мов: великоруської, южноруської (тобто української), білоруської. При цьому він наголошує на народній основі української літературної мови: «В піснях, яко в ізустній народній словесності, утворився язик одностайний, пісенний» *. Великого значення надає Я. Головацький тому, що письменники почали «видавати свої сочиненія, чисто народним язиком писані. Котляревський первий показав дорогу, перелицьовавши «Енеїду» і написавши кілька опер; за ним щасливо управляли сю ниву Основ’яненко в казці, Артемовський і Гребінка в байці, Могила, Галка, Шевченко, Забіла в думах і думках і пр.; що наші писателі в тім згляді учинили (Шашкевич, Устиянович, Мох, Левицький і др.) — всім відомо» **.

Важливим є визнання єдиної мови для письменників обох частин України, поділеної австро-російським державним кордоном. Все це відповідало завданням культурного відродження, що були визначені діяльністю «Руської трійці».

В «Розправі...» Я. Головацького були невиразні, суперечливі твердження. Він не пов’язував формування мови з історичним процесом, не зміг усвідомити тієї істини, що Київська Русь була колискою трьох братніх культур — російської, української і білоруської. Така обмеженість поглядів визначалася загальним рівнем тогочасної історико-філологічної науки. Виступ Я. Головацького своїм змістом і науковим рівнем відповідав тогочасним працям слов’янських філологів.

Важливою в цій «Розправі...» є згадка про Шевченка, ім’я якого прозвучало і в іншому виступі на «Соборі учених руських». Називаючи мову «бесідою серця», М. Устиянович звертався до присутніх: «Аж хочем налюбоватися єї принадами милості, пійдім до Основ’яненка «Марусі», аж желаєм надивитися ненаглядним єї барв красотам, вержмо око єго всхід сонця; аж хочем узброїтися в кріпость, послухаймо громкого Шевченка; аж розвеселитися і попустувати — візьмім Котляревського; аж напослідок статочного образа хочем, прочитаймо єден тілько короткий уступ з «Перекинчика» під назвою «Бандурист», через незабвенного нашого Шашкевича написаний...»



* Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, видання друге, Львів, 1913, стор. 236 — 237.

** Там же, стор. 244. /26/



1849 року було дозволено викладати українську літературу у Львівському університеті, і Я. Головацький прочитав тут «Три вступні виклади о руській словесності». Крім повідомлень про стародавню літературу та народну поезію, Я. Головацький познайомив слухачів з іменами І. Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Л. Боровиковського, А. Могили (Метлинського), І. Галки (Костомарова), Є. Гребінки. Але про Шевченка у викладі не згадувалося.

Справедливо оцінив цей виклад О. Маковей: «Та вже у нього не було того молодечого ентузіазму до народної мови, що давніше; холодний «учений» розум скоренько звів його на давню дорогу; уже в 1851 році, пишучи про митрополита Русі Іларіона, він ужив мови не менше старосвітської, як мова самого Іларіона, про котрого писав...»

Колишні однодумці М. Шашкевича почали відходити від його традицій. Все це було обумовлено наступом реакції після революції 1848 року. Сподівання на добру волю австрійського цісаря, ставка на його покровительство в розвиткові української культури не виправдалися. Відхід від прогресивних позицій і прихід до реакційного москвофільства — така трагічна еволюція частини творчої інтелігенції, яка на окремих етапах своєї діяльності розвивала традиції М. Шашкевича та збагатила українську літературу цінними художніми творами. Крім Я. Головацького, така доля спіткала і М. Устияновича, А. Могильницького та інших літераторів і культурних діячів, не кажучи про Д. Зубрицького, І. Гушалевича, Б. Дідицького, які без особливих вагань утвердилися на позиціях реакційного москвофільства, ставши виразниками тенденцій російського монархізму.

Москвофільство особливо поширилося в 50-х рр. XIX ст. і стало пануючим напрямом на Західній Україні. Клерикалізм, містика, прославлення російського монарха, його завойовницьких походів, звеличання «твердої віри» і всього реакційного, що насаджував російський царизм, — такі ідейні засади москвофільства. В літературі москвофіли почали запроваджувати штучну мову — «язичіє», незрозуміле для народу. Це була суміш російських, церковнослов’янських та почасти українських слів. Такою мовою почали видавати у Львові тижневик «Лада — письмо поучительноє русским дівицам і молодицам» (1853 р., видавець С. Шехович) та журнал «Семейная библиотека» (1855 — 1856).

Москвофіли мали зв’язки з ідеологом російського реакційного слов’янофільства М. Погодіним та користувалися його настановами. Тому їх звали «погодінською колонією» в Галичині. До цієї групи входили Д. Зубрицький, Б. Дідицький, Я. Головацький. До «правовірних» москвофілів у цей час належав І. Гушалевич. Не випадково /27/ І. Франко присвятив розглядові його творчості велику працю, більшу ніж його статті, присвячені іншим галицьким тогочасним письменникам. Саме на аналізі творчості І. Гушалевича І. Франко мав змогу показати все те, що «належить до ідилічної доби галицького москвофільства, себто до часу перед 1860 роком» *.



* Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. XVII, К., Держлітвидав України, 1955, стор. 390.



І. Гушалевич відіграв певну роль як організатор журналістики на Західній Україні. Кращі його поезії ті, в яких звучать народні мотиви, висловлюється любов до рідного краю («Любов родинной землі», «Родимії поля»). Привабливими описами відзначається його пейзажна лірика («Лебедка», «Тужливая діва», «Голубка», «Човен», «Похорони»). Коли І. Гушалевич скотився на позиції москвофільства, І. Франко піддав нищівній критиці його вірш «Мир вам, браття», назвавши його «безідейною, а в своїй основі реакційною піснею». А про поезії «Слово ангела», «Дзвін святоюрський» (1848) І. Франко говорив, що «ся недоладна галіматія» могла з’явитися тільки як наслідок ворожого ставлення до революції. Згадані вірші, сповнені містики, страху перед революцією, можуть бути зразком творчості представників реакційного романтизму. І, критикуючи їх, І. Франко з поезії Гушалевича виділяв кращі вірші, саме ті, що були написані народною мовою на лад народної пісні («Бурлак», «Думи мої, думи», «До Кобзаря»).

Якщо І. Гушалевич без особливих вагань, без будь-якої внутрішньої боротьби після перших поетичних спроб потрапляє в москвофільський табір і стає в ньому одним з «уславлених» віршописців, то інші письменники Західної України в 50-х роках пішли на цей шлях у процесі творчих конфліктів, втративши зв’язок з народом, не знаходячи перспектив культурного національного відродження, впадаючи у зневіру з наступом реакції в пореволюційні роки. Саме цей процес характерний для таких талановитих письменників, як М. Устиянович, А. Могильницький. Заслуги обох їх високо оцінив І. Франко. Зокрема М. Устияновича він відніс до «перших будителів нашого народного руху».

Почавши свої поетичні спроби з одописного прославлення вельможі («Сльоза на гробі Михаїла барона Гарасевича» (1836), М. Устиянович, звернувшись до народних мотивів, виявив себе справжнім художником («Осінь», «Наддністрянка», «Туга», «Вістка з чужини»), свідомим патріотом («До перемишлян», «До «Зорі галицької»). Глибоке враження залишають поезії М. Устияновича, в яких відбито волелюбність верховинських пастухів, опришків /28/ («Піснь опришків», «Верховинець» — переспіви твору польського письменника Коженьовського «Верховинці»).

Чимале значення мають прозові твори М. Устияновича. Він був попередником художньої прози Ю. Федьковича, написавши в 40-х роках такі, сповнені народного колориту і верховинської поезії, твори, як «Старий Єфрем», «Месть верховинця». В образі старого Єфрема прославлено народну мудрість, людяність, життєлюбство. Тут помітні і традиції Г. С. Сковороди, зокрема в композиційному прийомі розмови кількох осіб, які говорять про смисл життя, про благородство людини, про вічний рух у природі. З першого погляду в словах Єфрема здається занадто звучать релігійні мотиви, але переважає в них заклик до правди, добра, людяності. В розмові Єфрем доходить до висновків: «Самі за себе не дбаємо, а на бога складаємо», або — «Догодиш пану, то не догодиш людям». Письменник показав невичерпні моральні сили трудового народу, любов до праці і рідної землі.

В оповіданні «Месть верховинця» постає перед читачем образ бідного юнака-наймита Продана Наливайка. Краса гір, поезія життя гірських пастухів і пристрасна, повна жадоби життя вдача Продана нероздільні. Письменник з поетичним пафосом передає пристрасть, великодушність героя. Продан вирішив помститись над багатієм — суперником Федором. Він з рушницею настиг Федора, коли той, полюючи в горах, несподівано опинився в лапах у ведмедя і мав загинути. Почуття людяності перемагає біль особистої образи, і Продан врятовує суперника, чим досягає руки своєї коханої.

В повісті «Страсний четвер» М. Устиянович використав легенди про ватажка опришків Довбуша.

У прозі М. Устиянович підносить боротьбу за щастя людини, створює життєво правдиві образи. Але творчий шлях письменника суперечливий. В молодості М. Устиянович брав участь в польському повстанні 1830 — 1831 рр., пережив період творчого піднесення під впливом діяльності гуртка Маркіяна Шашкевича, а після поразки революції, в часи наступу реакції, скотився на консервативні позиції. В ряді його поезій прославляються австрійські монархи, для них характерна містика, зневіра, що привело врешті письменника в табір реакційних москвофілів. Тому І. Франко, говорячи про заслуги М. Устияновича, відзначив все ж, що «...друг Маркіяна, «соловейко», як звали його молоді товариші, умер, залетівши на старості літ на чуже поле» *.



* Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. XVII, К., Держлітвидав України, 1955, стор. 195.



І. Франко мав підстави до некро-/29/лога поставити епіграфом слова Некрасова: «Так чуждым народу умираю, как жить начинал».

В літературному відродженні на Західній Україні своєрідне місце належить Антону Могильницькому. Його патріотичні поезії, в яких підноситься рідна мова, прославляються діячі культури, набули популярності («Рідна мова», «Ученим членам Руської матиці»), а вірш «Згадка старовини» («Колись русин з-під Бескидів...») став народною піснею. Але найбільше значення має епічна поема «Скит Манявський», в якій лейтмотивом звучить любов до рідного краю, до його історії.

Це великий твір, перша частина якого, писана в кінці 40-х років, має самостійну художню цінність. В ній розповідається про мандри і пригоди двох ченців — Йоникія та Пахомія — в Карпатах та заснування ними монастиря на березі ріки Манявки за часів князювання Ярослава Мудрого. Автор назвав поему піснетвором епічним, основаним на повістях народних. Розповідь ведеться здебільшого від першої особи, вона й становить основний зміст поеми. В ній ряд епізодів повиті романтикою старовини, тут багато фантастичного, таємничого, пригодницького. Часто поет, розгортаючи сюжет в епічному плані, розповідає легенди, передає спогади старих людей. Інколи ж він, порушуючи епічну розповідь про давні події, звертається до своїх сучасників:


Кому ж не знана Маняви долина!

Красов удачнов здібна від природи,

Где з скал, шумлячи, стрімко летять води,

Ватажків пісньми дзвенить полонина?


Епічна розповідь про події набуває часом урочистості. Поет вдається до складних зіставлень, порівнянь. Наприклад:


Як спішать женці к золотому жниву,

Хоч сонце шкварить, і жнуть в лиця поті,

Щоби ся колос не витряс на ниву,

З стебла не випав і не згинув у сльоті,

Так вони труди довгої гостини

Несли — і голод, і студінь, і спеки.


Задум А. Могильницького створити велику епічну поему в часи становлення нової літератури дуже цінний. Письменник мав намір продовжити працю далі над поемою, написав уривок другої і хотів створити третю частину.

До поеми написано ліричне звернення, в якому письменник закликає збирати і шанувати все те, що зберігається у народній пам’яті про історичні події та улюблених героїв: /30/


О Богдані і Нечаї,

О Небабі й Лободі,

З Немирова Саві...


Нахил А. Могильницького до змалювання картин широкого епічного масштабу, уміння користуватися цілком оригінальними поетичними засобами визначили його місце в історії літератури. Але він, як і інші його сучасники, в 50-і рр. XIX ст. зазнав згубного впливу москвофілів, що обмежило творчі можливості письменника.

Так у процесі становлення нової літератури на Західній Україні виступила значна кількість письменників різного масштабу діяльності і різного поетичного таланту. Творчість кожного з них була обумовлена суперечливою дійсністю, своєрідними історичними закономірностями. При всій складності культурного процесу на Західній Україні в 30 — 50-і рр. XIX ст. література розвивалась і набувала чимраз більшого значення в житті і визвольній боротьбі.

Пожвавився літературний рух і на Закарпатті. Тут були де в чому відмінні умови для літературної діяльності письменників. Але і тут починається літературне відродження.

Карпатські гори, хоч і розділяли населення цієї частини українських земель, але не стали непрохідною перепоною, яка перегородила б і розірвала зв’язки з рештою українського народу. Спільна народна мова, хоч і з своєрідними діалектними ознаками, однакова пісня звучала і на берегах Сяну та Черемоша, і на берегах Ужа, Лаборця та горішньої Тиси. Етнографи, фольклористи завжди вивчали побут, пісні, легенди українського народу обабіч Карпат. Ще Я. Головацький в часи активної діяльності в гуртку М. Шашкевича збирав на Закарпатті зразки народної творчості, а пізніше видав збірку під назвою «Народные песни Галицкой и Угорской Руси».

Літературне відродження на Закарпатті розвивалося в 30 — 50-і рр. XIX ст. під знаком єдності народного життя обабіч Карпат. Саме ця тенденція мала позитивне значення в боротьбі проти намагань мадьяризувати українське населення Закарпаття.

У той час, коли в Галичині розгортались азбучно-мовні суперечки, на Закарпатті виступив відомий філолог і історик Михайло Лучкай (Поп). Він у 1830 р. написав латинською мовою «Граматику слов’янсько-українську», в якій зіставляв старослов’янську і українську народну мови в закарпатських говірках, для чого наводив зразки народних пісень (напр., «Котилися вози з гори, на долині стали»). Граматикою М. Лучкая користувалися літератори і за межами Закарпаття.

М. Лучкай написав також п’ятитомну «Історію закарпатських /21/ українців», яка залишилася ненадрукованою. Про історію, топографію краю писав ще в 20-х рр. XIX ст. Іван Бережанин.

На Закарпатській Україні в цей час відзначився своєю різносторонньою культурною діяльністю Олександр Духнович. Він став одним із перших «будителів», які несли народові освіту, боролися за навчання в школах рідною мовою. «Освіта в тих сторонах, — говорив І. Франко, — здавна була мінімальна, держалася в селі звичайно в якійсь попівській родині» *.

Почавши літературну діяльність 1829 року, О. Духнович орієнтувався то на цісарську Австрію, то на Росію, бо його завжди переслідували угорські шовіністи, які намагалися мадьяризувати українське населення на Закарпатті. В 1844 р. було видано закон про запровадження угорської мови по всьому Закарпатті. Тяжкі умови, в яких працював О. Духнович, примушували його шукати підтримки, і це привело його в табір москвофілів. Тому він у художніх творах то звертався до народної мови, то користувався москвофільським «язичієм».

У Пряшеві О. Духнович заснував «Литературное заведение», де об’єднувалися тогочасні літератори. Він видав 1847 року буквар під назвою «Книжица читальная для начинающих» (Будапешт) та інші книги для народної освіти.

В зв’язку з революційними подіями 1848 року культурно-визвольний рух пожвавився і на Закарпатській Україні. О. Духнович виступає на сторінках «Зорі галицької», яка систематично друкувала матеріали з культурно-освітніх питань на Закарпатті.

В «Зорі галицькій» вміщено було матеріали про придушення царськими російськими військами угорської революції 1848 р. При всій ганебній місії, яку відігравали царські російські війська під час походу на Угорщину, не можна не відзначити й інших сторін цього походу. В армії були люди, які не підтримували царську політику придушення революції і знаходили контакти з місцевим населенням. Про це свідчать окремі повідомлення в «Зорі галицькій»: В одному з її номерів (1849, № 41) повідомлялося про те, як угорський революціонер вів з російськими солдатами підбурюючі, спрямовані проти монарха розмови. А в іншому номері цього ж року (№ 51) сповіщалось: «Тутешній суд воїнський скарав Ігнатія Олишевича-шевця і Федора Крегута-заробника на два роки до роботи в кріпості в легких кайданах за тоє, що солдата російського, Панталеона Мельникова, до утечі намовляли».



* Іван Франко, Карпато-руське письменство XVII — XVIII вв., Львів, 1900, стор. 3. /32/



В «Зорі галицькій» часом друкувалися матеріали, які впливали на пробудження народних мас, сприяли розвитку визвольного руху.

Заслуга О. Духновича полягає в тому, що він не йшов у ногу із ставлениками російського царизму на Закарпатті. В його творчості пробивається сильний народний струмінь. Його патріотичні вірші пройняті любов’ю до народу. Тому широкого визнання набули рядки його поезії «Вручаніє»


Я русин бил, єсмь і буду,

Я родився русинóм,

Чесний мій рід не забуду,

Останусь єго синóм;

Русин бил мій отець, мати,

Руськая вся родинá,

Русини сестри і брати

І широка дружинá.


Народнопісенними мотивами відзначаються поезії О. Духновича «Піснь простонародна», «Що бивало — єсть і нині», «Незабудка», «Радуйтеся, соколята» та інші.

Свої поезії О. Духнович друкував у виданих ним в Пряшові альманахах «Поздравление русинов на новый год 1850» та на наступні роки — 1851 — 1852, навколо яких групувався український культурно-освітній осередок Закарпаття.

Виступав О. Духнович і як драматург та прозаїк. Користувались популярністю його сентиментально-моралізаторські п’єси «Добродетель превышает богатство», «Головний тарабанщик».

У творах О. Духновича, особливо в поезії, звучать народні мотиви, підносяться патріотичні ідеї. Він оспівує красу свого краю, говорить про єдність закарпатців з усім українським народом, висловлює впевненість, що «Карпати не розлучать вічно нас». Ідея єднання, пробудження самосвідомості народу лежали в основі всієї діяльності О. Духновича, який відіграв позитивну роль у літературному відродженні на Західній Україні і заслужив на Закарпатті славу народного будителя.

Отже, становлення нової української літератури на Західній Україні в 30 — 50-і рр. XIX ст. відбувалося у зв’язку з визвольним рухом, в якому пробуджувалась соціальна і національна самосвідомість народу. Провідну роль відіграв у цьому М. Шашкевич, що став виразником демократичних прагнень передових діячів того часу, котрі хотіли наблизити літературу до народу. Традиції Шашкевича відігравали позитивну роль і в тяжкі часи наступу реакції в 50-х роках, коли ряд письменників опинилися на роздоріжжі. Але в цей /33/ час починає ширитися на Західній Україні Шевченкове пристрасне слово. Виступає молоде покоління демократичних письменників, які підносять і розвивають традиції Шевченка. В кінці 50-х рр. XIX ст. залунав голос молодого Юрія Федьковича, з діяльності якого починається новий період літературного розвитку на Західній Україні.




І. Пільгук









Попередня     Головна     Наступна             Примітки


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.