[Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. — К., 1965. — С. 72-89.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки





[Маркіян ШАШКЕВИЧ]

ПЕРЕКЛАДИ




З староруської



ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ


Ярославнин голос ся розлягає; зозулею незнаємую ранком сумненько кує: «Полечу, каже, зозулею по Дунаю; вмочу бобровий рукав у ріці Каялі, втру князю кровавії єго рани на дивнім тілі».

Ярославна рано плаче в Путивлі на городських стінах і жалібно промовляє: «О вітер! Вітрило! Чому, господине, насильно вієш? Чому мечеш ханськії стрілки легким крильцем на вої моєго Лади? 1 Мало тобі було гір під оболоками віяти, леліючи кораблі на синім морі? Чому, господине, моє весельє розвіяв-ісь по траві-ковилі?»

Ярославна ранком плаче на стіні города Путивля, жалостно промовляючи: «О Дніпре-Словутицю! Ти пробив-єсь каменні гори крізь землю половецькую. Ти леліяв-єсь на собі човни Святославові до полку Коб’якового — возлелій, господине, мою Ладу ко мені, аби-м не слала к нему сліз раненько на море».

Ярославна рано плаче в Путивлі на городській стіні, припіваючи: «Світлоє і пресвітлоє сонце! Ти всім теплоє і красноє... Чому, господине, простерло-сь гарячую свою лучу на Ладині вої? В полі безводнім жаром луки їм попачило-сь, тугою тули заткало-сь».


Lw. 1-o Czerwca, 1833




/73/





З сербської



ПІСНІ НАРОДНІ СЕРБСЬКІЇ



ДІВЧИНА І РИБА


Дівчина край моря сиділа,

Сама до себе так говорила:

«Ой милий ти, мій боже!

Чи є що ширше над море?

Чи є що довше над поле?

Чи є що швидше над коня?

Чи є що над мед солодше?

Чи є що над брата дорожче?»


Риба д ній з води говорила:

«Дівчино, мало ти знаєш!

Ширшеє небо над море,

Довшеє море над поле,

Швидші суть над коня очі,

Від меду солодший цукор,

Над брата дорожчий милий!»





ДІВЧИНА ДО РОЖІ


Ах, моя водо студеная!

І моя роже рум’яная!

Чого-сь ти так рано процвіла?

Не маю кому б тя вчахнути.

Вчахнула би-м тя неньці,

Та неньки не маю;

Вчахнула би-м тя сестриці,

Сестра ся віддала;

Вчахнула би-м тя братові,

Братчик у військо пішов;

Вчахнула би-м тя милому,

Та миленький далеко,

За трьома горами зеленими,

За трьома водами студеними. /74/






ПУСТА ДІВЧИНА


Дівчинонька водов бродить,

Ноги ся біліють;

За нев ходить молод хлопець,

Сміється, регоче:

«Броди, броди, дівчинонько,

Бодай мойов була!»

«Коб я знала і відала,

Що я твоя буду,

Молоком би-м ся вмивала,

Щоби біла була;

Рожею би-м ся втирала,

Щоб рум’яна була;

Шовком би ся вперезала,

Щоби тонка була».






ДІВЧИНА, ЛИЦЕ МИЮЧА


Дівчина си личко умивала

І, миючи, к лицю говорила:

«Коб я знала, личко моє, личко!

Що тя старий буде цілувати,

Пішла би я горою зеленов,

Весь полин би-м по горі зібрала,

Із него би-м воду вицідила,

Мила би-м тя нею в кождий ранок:

Як стар поцілує, щоби-сь гірке було.

А коб знала, личко моє, личко!

Що тя молод буде цілувати,

Пішла би я у зільник зелений,

Всю би рожу в зільнику зібрала,

Пак би з неї вицідила воду,

Мила би-м тя нею щозаранє:

Щоб, як поцілує, молодому пахло,

Щоб му пахло і миленьке було.

Волю з молодим по горах ходити,

Як зо старим по білому двору;

Волю з молодим на камені спати,

Як зо старим на м’ягенькім шовку». /75/






АНГЕЛЧИНІ ВОРОТА


Високо ся сокіл вивив

Вищі городу ворота;

Воротарка там ангелка,

Сонцем голову завила,

Місяцем ся вперезала

І звіздами затикала.






ЗНАТЕЛЬ


Ой дівчино, ой Миліна!

Сідай мені край коліна;

Най ся люди не дивують,

І ми знаєм, де цілують:

Межи очі удовиці,

А дівчину межи циці.






ОЛЕНЬ І ВІЛА 1


Пасе оленець траву на загір’ю,

День ся пасе, а другий горює,

А за третім да горем горює.

Питала го Віла із гори:

«Ой оленче, лісогорське, звір’є!

Яка тобі велика бідонька,

Що, пасучи трави по загір’ю,

День ся пасеш, а другий горюєш...» /76/







З чеської



ПІСЕНЬКИ


(Із «Краледворського рукопису» В. Ганки)



ЗБИГОНЬ 1


Політує голуб з дерева на дерво,

гуде жалісненько горе всьому лісу:

«Ой ти лісе ширий! Літав я тобою

з дорогов голубков, з милов, премиленьков.

Ой, а злобний Збигонь захватив голубку

і заніс у город, ах, у твердий город».


Гей, ходив молодець вкруг твердо-города,

вздохав жалостиво за дорогов милов.

Од города к скалі, на скалі усівси,

сидів, зажурившись, з німим мовчав лісом.


І прилетів голуб, гуде жалісненько.

Підвів головоньку молодець і каже:


«Ти сумний голубче! Сумно ти самому.

Чи тобі кругавець вхопив подружечку?

Ти, Збигоню, тамка на тім тверд-городі,

ти ухватив мою дорогу миленьку

і заніс у город, ой у тверд у город!

Голубче, ти був би-сь з кругавцем боровся,

коби в тебе було удатноє серце;

був би-сь кругавцеві видер сву дорогу,

коби в тебе були драві острі єми 2,

ти би-сь був погубив кругавця злобного,

коби ти був твердий м’ясожравий зюбець».


«Ну ж, сумний молодче, жени на Збигоня!

В тобі преудале на ворога серце,

в тебе проти нему зброя кріпка, остра,

в тебе му в голову тяжкая бардиця».


Миттю молодець долів, долі темним лісом.

Взяв на себе зброю й на рамена барду,

Спіє лісом темним к городу твердому. /76/


Став у тверд-го́рода

ночі, всюда темно,

товк п’ястуком сильним.

«Хто там?» — слова з замку.

«То я, ловець блудний».

Розверлись ворота.

Товк п’ястуком сильним:

розверлися вторі.

«Де владика Збигонь?»

«За великов світлицев».

Там Збигонь збиточний, там плаче дівиця.

«Гей, одчини ловцю!»

Не одчинив Збигонь. І розбив бардицев

двері дуж молодець, і розбив бардицев

голову Збигоня. Всюда бігав замком

і всьо потовк в замку. В своєй красной діви лежав до розсвіта.

Прийшло раннє сонце верх дерев у город,

прийшла нова радость в молодецьке серце,

що сву красну діву держить в руках сильних

«Чия то голубка?»

«Ухватив ю Збигонь,

як мене тут в’язнив,

так ю в тверд-городі».

«В ліси з тверд-города!»

В ліси полетіла, і туда літала,

і сюда літала, з дерева на дерво

зо своїм голубцем, з голубцем сипляла на одній рокиті.

Зрадовалась діва зо своїм молодцем,

ходить сюда-туда, всюда, куда схоче,

з миленьким сипляла на одній постільці.





КИТИЦЯ


Віє вітронько з лісів князевих,

біжить миленька ко потоку.

В ковані відра черпле водицю,

водою к діві плине китиця,

кита пахнюща з рож і фіялків.

Ялася діва киту ловити —

пала, ой! пала в студену воду. /78/

«Коби-м відала, китице красна,

хто тя в порхоньку насадив землю,

тому бих дала золотий перстень.

Коби-м відала, китице красна,

хто тебе ликом зв’язав м’ягеньким,

тому би-м дала з коси іглицю.

Коби-м відала, китице красна,

хто тя студенов пустив водицев,

тому бих дала вінець з головки».





ЯГОДИ


Пійшла мила на ягоди

в зелену дуброву,

задерла си острим тернем

ножечку біленьку.

Не може моя миленька

на ніжку ступити.


Ой ти, терне, остре терне,

прощо-сь біль вчинило?

За те будеш, остре терне,

з бора виметено.


Пожди, мила, в холодочку,

в зеленім борочку;

я побігну на леваду

по коня білого.


Коничок ся на леваді

в густій траві пасе,

моя мила в холодочку

на милого ждає.


Ялась діва жалкувати

стихенька в дуброві:

«Ой що річе моя мати?

Я — нещасна роба!


Всігда ми мовляла мати:

«Стережись молодців!»

«Чом ся молодців стерегчи,

Коли добрі люде?» /79/


Приїхав-єм на конику,

як сніжок, біленьким;

з коня-м скочив, вв’язав на сук

за срібельну узду.


Дівча-м обняв, притис к серцю

і цілував уста;

і забула красна діва

більний терн в ноженьці.


Голубили-смо ся, миловали-смо ся —

над западом сонце,

«Їдьмо, милий, борзі домів,

сонінько нам зайде!»


Борзо-м скочив на коника,

Як сніжок, білого,

і на руці-м взяв миленьку,

з нев домів поїхав.





ОЛІНЬ


Бігав олінь по горах,

скакав сторонами,

красні пароги носив.

Красними парогами

густий ліс продирав,

по лісі скакав

легкими ногами.


Ой та молодець по горах ходив,

долинами ходив у люті бої,

горду зброю на собі носив,

твердов збройов глоти врагів розбивав.

Ніт вже молодця у горах!

Поскочив нань люто лестний враг,

заскалив очі, злобов розжарені,

вдарив тяжков бардов в груди

застогнали сумно ліси жалостливі;

з молодця випер душу-душицю!

Сеся вилетіла красним тяглим горлом,

з горла красними устами.

Ой тут лежить, тепла кров /80/

тече за душею, що злинула,

сира земля п’є кровцю гарячу.

В каждой діви було жалісненьке серце.

Лежить легінь у землі холодній,

на легіню лежить дубець, дуб,

розкладавсь в суки ширше й ширше.


Ходить олінь з красними рогами,

скаче на ногах на шпарких,

горі в листе спинат тонке горло.


Злітаються товпи бистрих кругавців

з всього ліса сюди на сей дуб;

усі покрякують на дубі:

«Пав молодець злобою врага!»

Всі діви плакали молодця.





РОЖА


Ах ти, рожо, красна рожо!

Чому-сь рано розцвіла?

А розцвівши, ізмерзла?

А змерзнувши, зов’яла?

А зов’явши, опала?


Ввечір сиділа-м, сиділа-м довго,

сиділа-м, аж кури запіли;

нічо не могла-м дождатись,

всі тріски, скалки ізжегла-м.


Вснула-м, приснив ми ся сон,

що мені, небозі,

на правій руці із перста

золотий зволікся перстень,

вилетів дорогий камінь.

Я камінця не найшла,

милого ся не дождала.




ЗОЗУЛЯ


В ширім полю дубець стоїть,

на дубі зозулиця.

Закувала, заплакала,

що не завсіда весна. /81/

Як би стигло житце в полі,

сли б всігда весна була?

Як яблуко в саді стигло б,

сли б всігда літо було?


Як би мерз у стозі колос,

сли б всігда осінь була?

Як би діві тяжко було,

сли б всігда сама була!





СИРОТА


Ах ви, ліси, темні ліси,

ліси милетинські!

Чом ви ся зеленієте

зимі, літі рівно?

Рада би я не плакала,

не нудила серцем;

Но скажіте, добрі люде,

хто б осьде не плакав?

Де мій отець, отець милий? —

Загребаний в ямі.

Де моя мати, добра мати? —

Трава на ній росте.

Ні ми брата, ані сестри,

милого ми взяли.





ЖАВОРОНОК


Поле діва коноплі

у панськім городі,

жаворонок питаєсь,

прощо жалісненька?

«Як би-м могла рада бути,

малий жаворонче?

Милого ми займили

у камінний город.

Коби-м я пірце мала,

листець би-м писала; ти, малий жаворонче,

ти би-сь з ним полетів. /82/

Ані пірця, ні болонки,

щоб листець писати;

поздоров милого піньом,

що тут горем нию!»





ЛЮБУШИН СУД 11


Ой Волтаво, прощо мутиш воду,

прощо мутиш воду срібропінну?

Чи тя люта розвовнила буря,

тучу з небес зсипавши широких,

гір зелених сполокавши глави,

глин намивши золотопісочних?


«Як же мені води не мутити,

коли-сь сварять два родимі братя,

рідні братя за отця дідицтво.

Дуже-сь сварять помежи собою

лютий Хрудош на кривій Отаві,

Отаві кривій Золотоноші,

хоробр Стаглав на студен Радбузі,

оба братя, оба Кленовичі,

Попеля Тетви давнього рода,

що з повками прийшов Чеховими

через три ріки в сі буйні землі».


Прилетіла дружна ластовонька,

прилетіла з-над кривой Отави,

на розложисте сіла оконце,

в отців золотім Любушинім дворі,

в отців дворі святім Вишеграді;

горює і сумно нарікає.


Лиш се вчула єї сестра рідна,

рідна сестра в дворі Любушинім,

молить княгиню внутр Вишеграда

перед воротьми встановить правду,

обох єї прикликати братей

і по закону їх розсудити.


Каже княгиня виправить посли

по Зутослав з-над білой Любиці,

куда красні дуброви ся стелять,

по Лютобор з горба Доброславська,

де Орлицю Лаба випиває, /83/

Ратибора від гор Корконоших,

де Трут дуже люту сань умертвив,

Радована з камінного моста,

Ярожира з бердів бистрорічних,

Стрезибора з-над Сажави ладной,

Саморода з-над Мжи сріброноші,

по всі кметі, ляхи і владики,

по Хрудоша і Стаглава братей,

сварящихся за східи отцівські.


Лиш ся зняли ляхи і владики

в Вишеграді (в столиці Любуші),

по родові веський свому станув,

ступить княгиня в ясно-білій ризі

на отецький престіл в славній соймі.

Дві премудрі виступили діві,

виучені в віщбах витязівських:

у одной суть дошки правдодатні,

меч у другой, кривди караючий;

против них поломінь правдозвісна,

і під ними вода святосудна.


З отцівського стола золотого

почала княгиня говорити:

«Мої кметі, ляхи і владики!

Сесю братам розсудіте правду,

що ся вадять о спади отцівські,

о отецькі спади меж собою.

По закону богів вікожизних

обом в одній пробува́ти власті,

або рівнов розділитись міров.

Мої кметі, ляхи і владики,

виповіді мої осудіте,

чи по вашому вони розуму.

Сли не по вашой вони суть гадці,

встановіте, як би іншим чином

помирити сколочених братей».


Склонилися ляхи і владики

і почали стиха говорити,

говорити стиха меж собою

і хвалити єї виповіді. /84/


Встав Лютобор з Доброславська горба,

яв такоє слово говорити:

«Славна княгине з отцівського стола,

із отцівського стола золотого!

Розмислили ми твої виповіді.

Збери голоси по народу свому».

Судні діви голоси збирали,

в судину їх святую збирали

і дали їх ляхам викликати.


Встав Радован з камінного моста,

Яв голосів числа проглядати

і більшину прокликати в народ,

в народ на сойм, зобран задля суда.


[«Оба рідні братя Кленовичі 2,

рода давнього Тетви Попеля,

котрий прийшов з повки Чеховими

в сі дебелні землі чрез три ріки,

погодіться о отечні села,

там вам обом разом панувати».


Встанув Хрудош від кривой Отави,

по утробі му ся жовч розлила —

лютостю всі тряслися сустави,

махнув руков, ревнув ярим туром:

«Горе птицям, сли в їх гнізді змія,

горе мужам, де жена владнує!

Мужу мужам владнувать подоба,

первісткові спадь дати, се правда».


Встала Любуша з золотого стола.

Рече: «Кметі, ляхи і владики!

Чуєте мою осьде поганьбу,

судіть сами по закону правду.

Вже не буду судити вам сварки,

зводьте мужу промеж собов рівну,

щоб залізом владнував над вами —

рука діви слаба владнувати».


Встав Ратибор від гор Корконоші,

взяв такоє слово говорити:

«Не хвально нам правди йськати в німців,

по закону правда в нас святому,

що ю наші принесли отцове

в сі дебелні землі через три ріки...»] /85/








З польської



УРИВОК З ПОЕМИ С. ГОЩИНСЬКОГО 1 «ZAMEK KANIOWSKI»

(«Канівський замок»)


Dnia 14 stycznia jakaś ciężka tęsknica zasiadła me serce. Wiatr szumiał nad strzechą mej chaty... me okno... w mych piersiach jeszcze bardzièj wichrzyło, zkąd росо i dla czego, niewiem, jakies myśli ociężałe przewlekały się nieładem przez mą duszę jak wpołsnieżne, w połdeszczowe chmury dnia tego — czasem mimowolnie zahomoniły usta moje notą dzikopłaczącą najczęsciej strojem dumki riskiéj, bo ja je tak lubię, jak ziolka rosę. Pieszczoty niewinnej, miłej odwzajemniałem, ale tylko dla jej zaspokojenia. Dusza, serce, myśl, wszystko we mnie procz ciała czegoś innego pragnęło, wytężałem oko zaczemsiś obszerniejszém, większém, zaczémsiś wspanialszém, ale oraz cichszém i swobodniejszem; — a najczęsciéj konczyło się wszystko tuhą za Podlisiem, za tamtemi górami, za Taddeuszem. W tem zamąceniu moich myśli, moich życzeń i chęci uchwyciłem za Goszczyńskiego «Zamek Kanio[w]ski», rozłożywszy, wpadłem na drugą strofę częsci trzeciej i jąłem się nagle powstałej we mnie mysli, przyznaję, że za smiałeji wyzszej nad moje siły, ducha ruskiego, wionącego w tem dziele, ująć w naczynie ruskie*.



* Дня 14 січня якась тяжка туга огорнула моє серце. Вітер шумів над стріхою моєї хати... за моїм вікном... в моїх грудях ще дужче бушувало, звідки, навіщо і для чого, не знаю, якісь обважнілі думки тягнулись безладно в моїй душі, як напівсніжні, напівдощові хмари того дня. Часом уста мої мимовільно гомоніли ридаючою нотою, найчастіше строєм руської думи, бо я її так люблю, як травинка росу. Пестощі невинної, милої віддячив, але тільки для її заспокоєння. Душа, серце, думка — все в мені, крім тіла, чогось іншого бажало, напружував зір за чимось обширнішим, більшим, за чимось величнішим, але разом з тим тихшим, вільнішим — а найчастіше закінчувалося все тугою за Підлиссям, за тамтими горами, за Тадеушем. В тому затьмаренні моїх думок, моїх бажань і прагнень схопився я за «Канівський замок» Гощинського; розгорнувши, натрапив на другу строфу третьої частини і взявся за раптово виниклу у мене думку, — визнаю, що засміливу і заважку для моїх сил, — прибрати в руський одяг руський дух, який віє у цьому творі. /86/



Коли і як то стала, не знати,

Могила в лісі густім дрімати.

Поросла мохом, над вершком горою

Збилося гіля вкруг з обологою,

Гіля старого, як світ старий, дуба,

Що смієсь з громів і недолі зуба.

А дуб був велит, виш золотой бані

Лаври Печерськой, київськой пані,

Що всім сестрицям своїм перед водить;

Сей старець в хмарах головою бродить,

Брат старший славной пущі Лебедина,

Пущ передвіцьких найстарша дитина,

Як рідний батько степу не одному.

Бо небес лютість не раз понад ньому

Пересувалась, мовби тої неньки,

Піснь, що дитинку хоче вколисати;

Сердиться ніби і знова пісеньки

Гомонить стиха, щоб дитя приспати.

Чи жарке літо страшні громи сіє,

Чи сумна в мраках осінь бурев свисне,

Чи в лугах голих туга зима тисне,

Верх того дуба всігда зеленіє,

Як витязя слави вінець зелененький,

Вінець віків мужа, що заснув в могилі,

Й мисль свою в дуба красоту прибравши

Й кров’ю своєю єго підоллявши,

Знова відродився у дубовій силі.


* * *


Сонний Небаба 2 під ним спочиває.

Ліжником в него моріг споловілий,

Стріп з галузя, пень порохнавий, білий

Під головою, а думку співає

Степовий вихор, що лісами гонить,

А сторож вірний — кінь станлями дзвонить.

Згадок то місце — могила й дуб давній,

Казав би-сь, брате, що то витязь славний,

Що о нім думка Украйни голосить,

Котрого досі вкривала могила,

Явиться явом, з могили ся взносить:

Така в нім краса, така велич, сила.

Ой не завидуй козацькій дитині

І єго снові в сій тяжкій годині! /87/

Глянь му на лице, як ся розбіснила

Спутаних мислей сердитая сила:

Вежа, здавалось, лиснула огнями,

На коня скочив — та й з козаками.

Аж серед яру — що ж єму ся діє? —

Намість дружини — вовків стадо шниє,

Орлика голос десь ген за горою...

Жене ід нему, світло ще лискало...

То Ксеня в очі дивиться грозою;

Воронів кілька в уха закракало.

Купався в поті; вирватись силує.

Аж бач! На пруті залізнім гарцює.

Зжахнувся, з ляку із сону порвався.

Кого ж то видить? Хто ж то показався?


* * *


Якийсь край него сидів си старенький,

Сивий, як голуб, і тихомирненький;

Де очі були, — дивиться ямками.

Єдну си ногу заложив на другу

І спер бандурку на своїм коліні,

По струнах злегка посував пальцями,

Зводив на тямку старих думок тугу,

Діла і літа, що сплили не нині.

Тепер Небабі не милі ті гості.

До сліпця скочив і гукнув зо злості:

«Гей, діду! Хто ти? Яке ти тут діло?»

Насмішком звільна одповів дід сміло:

«Лице ти, мабуть, дике, як і мова,

Що взяв ми очі, богу буде слава».

Знов бренькав струни, не рікши і слова,

Нібито словом одним всего збуде.

«Смішком не збудеш, не марна то справа,

Бог тя тут приніс, чорт тя не добуде!

Старче, мов: хто ти? Що в сім лісі дієш?»

А заким оком зглянути успієш,

Дужим медведем д нему підхопився.

Сліпець не злякся, як перше, з вагою

Рік козакові: «Пусти! Ввірвеш струну,

Не купиш іншу, не купиш новую.

Бач, сліпець темний я, з дороги збився.

От не сердися дуже; без гуку, без стуку, /88/

Коли-м не милий, зведи на дорогу.

Сли перепросиш, дась копійку в руку,

Бач, я не такий, я в бандурку труну *

І на добраніч думку заспіваю».

«Лихо, не сліпець, я кличу, питаю,

А він байдуже, не одповідає,

А він, як камінь, з місця не двигнувся», —

Думав си козак, нищечки всміхнувся,

Бо вже і лютость, і гнів в нім притихає.

«Чом, коли-сь темний, саміський лізаєш,

Провідниченька чому ж ти не маєш?» —

Уже легеньким спитався голосом.

Дід усміхнувся. «Ба! — муркнув під носом, —

Костур у мене, що в кого ратище,

Чи тихо в світі, чи то вихор свище,

Сльота, погода, чи ніч, чи видненько,

Мать Русь перейду, він — провідниченько.

А од Канева аж по саму Смілу

Всяку спізнаю під руков могилу,

Пні при дорозі кождий в тямці маю,

Під ногов всяку верховину знаю.

Нині, відбившись від моєй дружини,

Заснув-єм покрай лісовой тіни.

Якесь лукаве, зависливе лихо

Костур узяло, підкравшися тихо.

Ніщо казати, був кован і стане

За добру шаблю. Мій сердитий пане,

Чи злість минула? Гріх довго сердитись.

Піснь заспіваю, щоб нам помиритись.

Лиш си настрою д голоса пісеньки

Мою бандурку. Знай, хоч пійду куда,

Хоч де повернусь, всюда, сину, всюда

Мій старий голос і думки миленьки».


[1838]


* Заграю.








[Із Ф. КАРПІНСЬКОГО] 1


Тілько вже разів сонінько вертало,

Ясненьким світлом днину красило;

Но мому світлу що ж то ся стало,

Що мені досі не зазоріло?


Вже й царинонька вгору ся взбила,

Росте і в колос буяє швидко,

І ярина ся зазеленіла...

Моєй пшениці не видко, не видко.


Соловій мило вже щекотає,

Птичок громада лісних заграла,

Воздухом дзвінко жайворон співає,

Но моя птиця мені-сь не озвала.


Де поглянь, з землі цвіт прозябає

По завчерашній поводі,

В чудесні барви-сь луг прибирає,

Но мому цвітку щось годі, щось годі.


Доки ж тя, доки, весно, молити?

Приспій на Галич лучі теплими

І чадам руським верни їх цвіти...

Верни їм пісні родимі.


[1833 — 1834]



/90/









Попередня     Головна     Наступна             Примітки


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.