[Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. — К., 1965. — С. 153-170.]
Попередня
Головна
Наступна Примітки
[Іван ВАГИЛЕВИЧ]
СТАТТІ
ПЕРЕДГОВОР К НАРОДНИМ РУСЬКИМ ПІСНЯМ
Нарід руський один з головних поколінь слов’янських, в середині меж ними, розкладаєся по хлібородних окресностях з-поза гір Бескидських за Дон. Він найщирше задержав у своїх поведінках, піснях, обрядах, казках, прислів’ях все, що єму передвіцькі діди спадком лишили; а коли другії племена слов’ян тяглими загонами лютих чужоплеменників печалені бували і часто питома власть ріками крові теряних чад пересякала, коли напослідок схилили в’язи під окови залізні і лишилися самостоянства, Русь заступлена була Бескидами, що ся на низу ланцями пов’язали, і огорнена густими і великими ріками, що як сестриці почіплялися за руки.
Гори, як велити, ріки, як сяни 1, слов’янщини вколо Білим-богом стерегли сідий передвік, злучали русинів і серед нападів вражих були засіком народу, не чім [* Через що, тому.] їх так часто в піснях поминають і величають. Святая Русь була селом райських птиць і дивів; ясні небеса одівали ю чистою опанчею, мир віддихав любов’ю, руський нарід був великим і величаним, порозумів, обняв природу, чтив і до серця ю пригортав, і був мир, і гаразд, і любов взаємна. Сюди належать небиличні і обрядні пісні. Хрест на землю руську не внесено напрасно, і хоч місто храмів звелися торонкії церкви, священики співали службу божую бесідою власною народу, не гороїжилися, не ставилися панами, лише перед сотнями літ, як ще й днеська, жили з мирянами, мов отець з дітьми, були їм другами, поділяли смуток і ра-/154/дість під їх низькими стріхами. Не було, хто би забирав давнії поведінки і затирав з молоком виссані чувства; проповідачі, витеребляючи поганство, не перли чужої душі в нарід. Руський нарід правоє світло вняв в серця колокучі, а окрашаючи його поверхноє лице влюбленими красотами, не запорчав єго внутренної чистоти ціло.
Світ ясний всякими барвами буйно, буйно процвівав. Доокола різні рукоділа ставали, перемишль зростав широко і вступляв на вершок, все зарівно обнявши; бариство великоє пов’язало руський нарід межи собою і з чужими поколіннями далеко і широко, не чім і Русь вся наповнена була імінями безчисленними і неперебраними статками. А коли руський нарід під верховодом великого князя в одно тіло ізріс, гостинці вшир і вздовж покопано, і правду з простих серць і давніх поведінків установлено, а руська земля честь і славу мала. В той час на ловах Бояни пускали по десять соколів на стадо лебедей, а з уст виливали почесну славу витязів хоробрих і уми поострювали мужеством, а умці черкали золотими буквами пісні і чуднії казки; зо сотних церквів Києва блищали золотії хрести понад облаки, а по майданах вовновались тьми хоробрих молодців; князі, сидячи в золотих стільцях, веліли отрубляти походи далекі, а залізнії полки носадами орали море руськоє 2, не чім в обрядових піснях так много згадок о князях, княгинях, о боярах, о єдамашках, о ковальчиках, що золото кують, і о інших ремісничках, которих у великій почесті мали.
Лиш скоро стали сварнії князі крамоли кувати, і Русь дробилася і падала, а тьми торонкії дивих орд набігали кровавими путями і красні царини руськії кінськими орали копитами, а райськії птиці, сполошені, улетіли далеко — та й гаразди з ними.
А коли татари сірими вовками на землі руській загніздилися, зійшла на ню недоля. Густії осади трупами устелили, а ріки кров’ю ударили. Недосіченого, невиполоненого миру бідні послідки, лишивши курища давніх городів, утікали в гори і засікалися у печерах, і були в повній невгоді, без пристановища, принуджені з вовками сіпатися о поживу і з бур’янів варити страву. Тут розродившися, зступали знову на долину, але зступали по новую недолю, бо були лукавії хіснолюбці, которі, приставши до ворогів, чуженіли, а здвигшися з ними, /155/ ковали чіпи своїм братям. Ночами отогували небеса луни горящих сел, а вітри заносили зойк стинаного і полоненого миру; а коли зоря розсвічала день білий, гонили гайдуки мирян півсонних на лан понужателів — із народу побратимого, томили гірш татар, крьвавий піт обливав буйний полон, а тлумлених тяглими роботами дротяними нагайками наперано. Тим ділом русин в навалі горесті спинився і в журбі став думати над своєв недолев ужаснов; но тая щораз ся переповняла, потері учащалися, непевність була в імінях гірко придбаних, не щоби і у власнім житю і стільки любимої родини, жінок, дочок та синів, на которих люті остроємі нападали яструби.
Так много ужасної недолі відси, напротив буйні привиди руськой душі і красна природа, зелені погаря, цвітучії царини, гноєні кістьми дідів, ниви золотоколосі, повні божого дару, а знову горблячіїся могили на рідних батьках та братах, тямка минулої честі, гаразду і великості Русі — конче наділяли руський нарід, в’язали до любої отчини і поперли го в вир житя, повного діланія і дикої боротьби з падею, і він, стераючийся, тягло дерся з крьвавими грудьми та іскав привернення періжних щасливших веремень.
Так нарід руський прославлявся, гараздував, бідився, боровся, розбивав тугу і надіявся, таким конче і гадкам єго, і пісням бути.
В думах розцвіває лицарськими ділами буйність, зв’язана з переповненим внутреннім призраком: вони суть найчеснійшим образом борючихся і загибаючих стратенців. Із Запорожя лицарських діл гомін зашибався високими курганами по всій Русі, а з Бескидів і всяких сторон розбігалися мстиві молодці за печальную неволю мирян. Чистий воздух і красні окресності творили мир гарний і шпаркий, ум одівали буйними гадками, насадили в серця сильнії чувства і розцвілії призраки, а русин все, що видів, що терпів і що діяв, виливав словами, а виливав з повної душі; а в якім уклався состояню в закорінках свого викопованя ся з-під намету горесті і насилія, так строїв і свій голос, і свої співанки і розділив їх як зажегнене світло, в різнобарвих цвітах горющеє, і се здвигло єго ще вище.
Мужацькії думи суть по найбільшій часті биличними і вовнюють буйною та й дикою силою. Муж, /156/ закликаний падею, славою або справою народу, лишає родину, що го любила, виплекала, вилеліяла солодкими словами, їде на кривавий пир, сестри му коня виводять, сідельце виносять, а родина ціла виводить го слізними очами і журними гадками, благословлячи го на широкі степи. Мамка розговоруєся з конем, випитуєся птиць, в серце вкопуються тоски печальнії, чоло розорює жаль, а попертого в вир недолі дощі дрібні полощуть, густі терни розчісують, а буйні вітри осушують. Зійшла блідая зоря; молодці на ворон-конях полетіли на чорний шлях і нав’язали не одну сотню татар, і тоді буйна радість розляглася піснею по степах. Або огорненії тьмами татар, з розтолоченими чашками в крові постелили собі перестільницю... Ворон кінь вірненький вбився по коліна в землю, припав до ніжечок свого пана, а сизий жироїдний орел осів на лоб, наступав на кучері і випивав очі. Смерть на побійці була у нього жениханням, лише журба родини сумує го, тішить ю медівними словами, пращає стару неньку, що ся над ним розпукає. Гетьман пращає військо, товаришів і отечину.
А коли вечором місяць блідий серед звізд меркотючих мріє, дід сивобородий з кобзою сів при могилі, глянув по костях, що ся межи травою біліють, задумав і заспівав сумную думку; або при ватрі, обступлений молодцями, прославляв досадними словами і сильнішим, ніж на могилі, голосом минулії літа і минулих витязів.
Думки (пісні жіноцькі) провівають буйною гарностію і зажегненими чувствами, пов’язаними з журбою і тугою. Дівочі чувства стеляться в них крещатим барвінком, крутая рутка узеленяє терновії вінці страсті, дивная боротьба з невідмінним присудом проколюєся з них. Обмана козаків, лихая падь, що милого забрала, злидні, що го побили, або смерть, що го загорнула, розсерджує дівицю, що ся цілою душею влюбила, обгортає розпукою, серце, зайшлоє кревлею, ниє, сама розбиваєся о камінь, під землю западає, під воду йде. Обманена ли зрадливим козаком (легінем, молодцем), заметує го жаркими клятвами, або, не вдаючися в тугу і розпуку, надіється прикликати го назад, скаче в городець, копає зіля, що під білим каменем росте, чарує молодця, котрий на глум прилітає і стає ся добродушною посмішкою милої, що ся єго наворотом радує.
Козак вірний пускається на війну іти, мила, відпу-/157/стивши єго, хотячи й не хотячи, лишається з журними гадками, тужна пісенька розлягаєся сумними ярами, лишена виступає на високу могилу смотрити, чей милий не їде, висилає сиві соколи та чорні ворони по вісті, котрі або вертають і тішать, або місто них сивенька зозуля сумно закує погибель милого. Тогди вона попалася багатому, лютому нелюбові, або якому пройдисвіту, тоді з усихаючих грудей тосклі викопуються вздохи, душа в горювані літає поза гори і снить впів’явно о миленькім, згадка й туга сумною піснею о погиблім спливає. Другий, дочувшися на чужині, що мила присилувана вінчатися з іншим, найчастійше з багачем, не вертаєся у свійню, розбиває тугу степами поза Дніпр або, присівши у могили, загомонить думку о щастю, що сплило, а пісня, що нею молодець тужить по своїй небозі, не відличаєся від думки, що ю мила співає у тузі по милім 3. Любовнії пісні, де нема провини туги, провівають гарною любостю, веселою буйностю, нетямливим веселієм і суть поскочні до танка.
До жіноцьких пісень причисляються всі обрядові. В сих не той смуток і горесть, що в думках. Півці ними забувають зелізноє житє і проливаються повними чувствами. Там видиться інший світ; на чудних крилах летить гадка в передвік, любая слобідна нетямка огортає душу, в них являєся русин істинним слов’яном, не любуючим собі в борбі, лише в тихенькім домашнім гаразді. На всякоє веремнє года суть обряди, суть пісні: воскреслая весна, настаюче літо, обжинки, кінець всім роботам і інші, — скликують молодих і старих всього села в посвятні місця, нині коло церкви, на оболоню, також у гай, кладуть огні; молодці грають своїм способом, а дівиці йдуть танком і співають пісні безконечні, бо і танок безконечний. Лиш танок обрядовий і голос до пісень обрядових не строїться так, як танок і голос коршемний. В буйній радості розсипає руса красавиця ясні бинди, як дугу по небесах, тає чувствами, що ся місячним мріням, в гарній бесідливості з її медових проливають усточок. А чим душа вовнюєсь, то й на лиці, і в танку, і во всякім пометі тіла являєся. Так, напримір, в гаївці «Ой Данчику Білоданчику», стояча серед круга подружочків дівиця, що приспівують, тоє діє: розчісує косу руками, погладжує брови, злегонька підскакує і вибирає одную з круга на своє місце всередину. /158/
Пісні обрядові лишились чесним святим віном дідів передхристових. Склад їх не теперішній, імена не чувані й не знайомі. В них встрічаємо много згадок о богах слов’янських, о раю, райських птицях, райськім дереві, о гаях. Самі імена: ладканя, купайла, коляда (колядки зовуть також громадськими піснями), гагілки (гаївки, веснівки), русалки (троїцькії пісні), щедрівки свідчать тому. Пісні тоті суть золотим послідком щаснійших веремен, коли ще сама лише природа промовляла до руської душі, а він ю сильно нагортав у свої нідра. Тоді дух вививався під небеса, під сонце, місяць і зорі і братався з ними, прикликав їх на землю, прикрасив ними обряди Лади і вплів їх до ладканя або, злинувши бистрим соколом, літав поза граючеє море, набирав золота на крила золотити княгиню і приносив кудерне деревце, що ся в рай похилило і сильненько зацвіло долею будучою. Квітка тая сіяла у коровайові, як місяць яснім, затиканім звіздами: все тоє являє домасі гаразд будучий. У ладканях проколюєся також туга, лиш не такого зарубу, як в думках. Жаль за родиною, за зільничком, за вінцем дівочим, лякаючися лихого свекра, тулить надія щастя маючого настати за любимим. Із сього огляду передом ідуть сиротинськії пісні.
Перед сотнями літ князі, княгині, королі, бояри увеличали руськую землю; паволоки, єдамашки, шовкові свити, золото куючії ковальчики і інші реміснички, которі народові многочесними були, посвідчали о непослідній славі дідів наших. Пам’ятник тому великий стоїть досі і перестоїть нас і наші діти у піснях обрядових.
ЗАМІТКИ О РУСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
Найважнійші пам’ятники руського язика складаються з кільканадцять слів, розкинених в писателях чужих, гречеських, латинських і восточних. Слова тії, немногі і то спадщені, дуже скудний полон для лексикографа. Першим появом руського язика суть три договори (трактати) Русі з Візантійським цісарством, сохранені в літописі Несторовій. (Договори сії значно різняться язиком від самої літописі, так що [і] менше знающіся не могуть іншого заключенія учинити, як що /159/ мусили вони о цілий вік попередити Нестора. Правда, що в них промітається язик староболгарський вполовині з руським, бо конечне до переведеня тих же із гречеського русини требували помочі болгарів, уміючих по-гречеській. Рівно важні пам’ятники в отношенії язика як уобичаєнія. Правда, що єсть в них немало чужого із Скандінавії і Греції, але всегда первісток домашній перемагаєт і представляєт в різних барвах образ початого, дійственного общества. В язику розвивається зарід самородний руський; видно певную одностайність в склоненії імен і спряженії глаголів і певний состав в слозі.
З принятієм віри християнської на Русі при кінці X віку розпочинається макаронизованіє язика руського через староболгарський. Було то конечностю: Русь, охрещена через духовенство болгарськоє, котроє принесло з книгами богослужебними і просвіщеніє європейськоє, могла тілько через язик староболгарський обзнакомитися з ним. Тож не іначе, лише що староболгарський язик, бувши під вліянієм гречеського совершенно развитим, а прото ізобильний в реченія до отданя мислей, всесторонньо причинявся до строєнія розвиваючогося руського язика. Під сим вліянєм починається література руськая, або радше появляється вітв староболгарської літератури на Русі.
* Хрестиком перед датою автор позначав рік смерті, без нього — рік народження.
Первим пам’ятником літератури руської єсть «Правда руськая», то єсть книга-устав, редакції вел[икого] кн[язя] Ярослава († 1054) *; йому так же приписують устави церковні. За ним виступають: Теодосій — ігумен києво-печерський († 1074), сочинитель послідованія полемічеського о варяській (латинській) вірі. Нестор — чернець києво-печерський († около 1116), сочинитель літописі до 1111 г.; видиться, що він від себе говорить із 1072 г., в вищих літах употребляв помочі Яна Вишатича (зрод[ився] 1016, помер 1109). Ся літопись єсть найважнійшим пам’ятником до історії словен взагалі, а руської в особенності; слог її ясний, оживлений при простоті і широті діалогізованєм, однак не всюди одностайно розвивається. Найлучче іздан[іє] Петерсб[урзьке], 1846. Писав он, окроме того, житіє сс. [святих] Бориса і Гліба, а в «Патериконі» житіє сс. [святих] Анто-/160/нія, Теодосія, Дем’яна, Єремія, Матія і Ісаака; сочиненія меншої ціни, як літопись, але зато суть вони отчасти дополненіями до той же. За ним літописці-продолжателі: чернець Василій (я видів у кн[язя] Вітольда дві грамоти, в кн[язя] Свидригайла три. В княжестві Галицькім місце руського язика зайняв латин[ський] около 1450 г.), ігумен переяславсько-михайловський Сильвестер (от р. 1112 до 1124). Володимир Всеволодович Мономах († 1125) сочинитель Духовной (Петерсб[ург], 1793), або науки для своїх дітей; єсть то пам’ятник, содержащий в собі дуже цікаві і важні відомості до житія общественного і навіть історії тогдашньої Русі. Окроме того, осталося от него посланіє до к[нязя] Ольга 1 із року 1096. Єсть он также сочинитель послідньої редакції «Правди руської». Ігумен чернігівський Даниїл († около 1205), сочинитель «Паломника», то єсть описанія гостини до святої землі. Єпіскоп володимирський Симеон († 1226) і архімандрит києво-печерський Полікарп († 1236) совершили «Патерикон» (Київ, 1760).
В половині 13 віку появляється язик руський щораз різче в самородних зворотах і питомім слозі, навіть єсть певні містні оттінія. Що ся тичить лексикографії, много реченій ждуть на із’ясненіє: суть, котрі зайшли або в іншім значенії употребляються в нинішнім язику і в соплеменних. Окроме того, кілька десяток слів варязько-німецьких, гречеських і турецьких доводять, що язик письменний зачав улягати язикові мира. Так розпочинається питома руськая література. Пам’ятки її немногі, але в отношенію язика великої ціни. Первоє місце занимає безіменного «Слово о полку Ігоревім», отривок із житя общественно-домашнього руси[нів] і їх борби за віру і отчину, отличаючийся рідкої красоти описами. В нім переховалося кілька уступів віща Бояна (може бути, що то єсть Ян Вишатич, той сам, о котрім Нестор споминає, же його відомості употребляв при составленю своєї літописі), соловія давніх Бремен, котрий був образом для сочинителя. Літопись київськая і волинськая, іздані під надписом «Іпатієвська літопись» (Петерсб[ург], 1844), в котрих во всій повноті розвитий образ кровавого драмату тогдашньої Русі, особенно України, Волині і Галича, яко продовжене літописі Сильвестрової до 1289 г., отличаючіся особенно діалогізованієм в чисто руськім язику. Єпіскоп галицький /161/ Петр (около 1260) писав сочиненія о проісхожденії татар.
До сеї доби належать также розпорядженія обичаєві духовенства, особенно Івана, Кирила — митрополитів — і кілька грамот кк. [князів] Мстислава і Володимира.
В пам’ятниках сих видно первісноє твореніє ся нинішнього язика в словопроізведенію і слозі.
* * *
Литовськая доба була найсвітлішою для язика руського, особенно з тої пори, коли Литва позаяк переобразилася в Русь в отношенії звичаїв, обичаїв і язика. В тій добі усталяються звороти язика, і слог стається одностайний, аби творився язик письменний; прото в пам’ятниках оної рідші містні оттінія і оскудніший полон для лексикографії.
Головним пам’ятником тогдишньої літератури єсть литовськая літопись Биховця (Вільно, 1847), і «Літописець Литви» (Віль[но], 1827), кидаючі много світла на полудиких литовців, котрі зачинаються воплощати в житє моральноє європейськоє.
Під володінєм роду Кейстута [? Ягайла] на Литві і в Польщі язик руський зістав грамотний. Найважнішим пам’ятником із сеї доби єсть «Статут литовський» (Вільн[о], 1581; іздан[іє] втор[оє], 1588; [третє], Позн[ань], 1843). Окроме того, перевод біблії ветхого завіта от Дмитрія із Зінкова, 1576 (рукопись знаходиться у Львові і в бібліотеці василіян монастиря св. Онуфрія), і із нового завіта чотири євангелістів от Михаїла із Сянока, от 1556 — 1561 гг. (досі не іздані).
С. Будний іздав «[О] оправданії грішного чоловіка перед богом» (Нісв[іж], 1561 2» — трактат о покаянії. Окроме того, з В. Кричковським перевів катехізис Лютра.
При кінці 16 віку, окроме язика староболгарського, зачав на руський язик ізливати вліяніє язик польський. І спочатку вліяніє сеє було непоказне, обнято в кілька реченіях і зворотах; із веремен унії релігійної литовсько-польської Русі з костелом римським 1596 года — щораз більше розширяється, так що напосліди повстав якийсь польсько-руський галіматіяс, котрий часто розумів лише сам писатель. /162/
Література із сеї доби єсть дуже велика, прото ізчислю лише писателів знакомитших.
Л. Карпович († 1621 3) іздав «Ектезис, або Короткоє собраніє справ, которії діялися на помістном соборі в Бересті» (Остр[ог], 1597), важноє сочиненіє до історії унії. Окроме того, «Казане на погребі кн[язя] Василія Голіцина» (Вільн[о], 1619) і виклад на «Отченаш» (Вільн[о], 1620).
К. Бронський 4 (Філалет) іздав «Апокрисис, або Одповідь на книжки о Берестейськім соборі» (Остр[ог], 1597), сочиненіє, отличающеєся ясним представленієм, в нім появляється велика очитаність сочинителя. Має він бути также чинителем письма: «Отпис на лист Іпатія — володим[ирського] і берест[ейського] і епіск[опа] до осв[яченого] кн[язя] Константина Острозького о залицяню і перехваляню восточної церкви з західним костелом унії, або згоди» (Остр[ог], 1598).
І. Потій († 1613) іздав: «Унія, або Виклад переднійших артикулів ку зодноченю греків з костелом римським принадлежащих» (Вільн[о], 1595), сочиненіє добре уложенноє. Окроме того: «Оборона св. собору флорентійського вселенського» (Вільн[о], 1603), против К. Бронському, і «Гармонія, альбо Согласіє віри...» (Вільн[о], 1608), то єсть толкованіє подобенства в тайнах і обрядах церкви восточної з западною. Окроме того, оставив у рукописі «Поученія» або казаня і омилії.
З. Копистенський († 1626) 5 іздав «Казанє на честном погребі отця кир Єліссея» (Київ, 1624). В рукописі оставив «Палінодію» против А. Селяви.
Г. Смотрицький іздав «Календар римський новий» (Остр[ог], 1597) 6. Окроме того, написав сатиру на отступників восточної церкви: «Вірша на нечовния хитрописанти і їх рукоположенці» (Остр[ог], 1598). Він занимався также ізданієм біблії Острозької.
П. Беринда († 1632) іздав «Лексикон словеноруський» (Київ, 1627), то єсть словар язика староболгарського, толкуючи реченія по-руській і по-польській. Сочиненіє сеє отличається особенним трудолюбієм і ученістю.
М. Смотрицький († 1633) іздав «Правильноє синтагма язика славенського 7» (Вільн[о], 1618, Єв’[є], 1619); єсть то первая граматика староболгарського язика. «Тренос, або Плач восточной церкви» (Вільн[о], 1611), /163/ сочиненіє сеє добре уложенноє, полноє ученості. Єще оставив у рукописі «Апологію перегринатії» і поученія.
П. Могила († 1648) 8 іздав «Собраніє короткоє о артикулах віри православної, катол[ицько]-христ[иянської]... яко церков всходная учить» (Київ, 1645; Львів, 1846), єсть то катехізис, становлящая епоху в церкві восточній, против унії і реформації.
І. Дубович († 1653) іздав «Собор київський» (Вар[шава], 1846), сочиненіє важноє для історії унії.
С. Косов († 1646) 9 іздав «Дидаскалія» (Кут[еїн], 1653), єсть то із’ясненіє на сім тайн.
І. Гізєль († 1646) 10 іздав «Синопсис» (Київ, 1674), то єсть короткоє начертаніє історії Русі. Окроме того, написав «Мир чоловіка з богом, ілі Святоє примиряющеє богові чоловіка покаяніє» (Київ, 1669); єсть то собраніє трактатів теологічеських. Также: «Наука о тайні св. покаянія» (Київ, 1671).
Т. Земка († 1632) іздав із’ясненіє на літургію (іздан[о] посмерт[но], Київ, 1729).
К. Ставровецький (Транквіліон) іздав «Зерцало богословія» (Поч[аїв], 1618); єсть в короткості предложена догматика; также: «Похвальния слова» (Черн[ігів], 1656), панегірики і «Євангеліє учительноє» (Рахм[анів], 1668), собраніє омилій і «Перло драгоцінноє» (Могил[ів], 1690), собраніє розмаїтих трактатів теологічеських прозою і віршами.
А. Xіра іздав «Книги о вірі єдиной св. церкви под розсудок церк[ви] всход[ной]» (Могил[ів], 1625), або виклад науки церкви восточной.
Л. Баранович († 1694) 11 іздав «Меч духовний, іже єсть глагол божий» (Київ, 1666); «Труби словес» (Київ, 1674; втор[оє] ізд[аніє], 1679), собраніє казань і бесід церковних; напосліди: «Істинна благодать Христова» (Черн[ігів], 1680) — сочиненіє аскетичеськоє.
І. Галятовський († 1689) 12 іздав «Ключ разуменія», II т. (Київ, 1650; втор[оє] ізд[аніє], Львів, 1663; трет[є], 1665), собраніє трактатов теологічеських; «Небо новоє со звіздами» (Львів, 1665; втор[оє] ізд[аніє], Київ, 1669) — розкази о чудесах богородиці. Головноє єго сочиненіє єсть: «Месія правдивий Ісус Христос, син божий, од початку світа през всі віки людям од бога обіцяний і од людей очеківаний в останнії часи для збавеня людського на світ посланий...» (Київ, 1667) — красно /164/ розвитий тезис о божестві Ісуса в виді діалога християнина із жидом. Окроме того, іздав єще «Сім’я слова божого» (Львів, 1669) — собраніє казань; «Боги поганськії...» (Чернігів], 1686) — дещо із міфології і «Душі людей умерших...» (Київ, 1687) — трактат о стані душ по смерті.
А. Радивиловський іздав «Огородок Марії...» (Київ, 1676) — собраніє казань на празники богородичні і «Вінець Христов...» (Київ, 1688) — собраніє казань господських.
М. Лосицький, сочинитель літописі, ізданной під надписом: «Густинськая літопись» (Петерсб[ург], 1844).
Є. Славинецький († 1676) 13 писав «Повний лексикон греко-славено-латинський», «Філологічеський лексикон» і «Разсужденіє о ученії гречеського язика» — досі не іздані.
Окроме того, на взмінку заслугують В. Суразький, Н. Тур, Д. Наливайко, Т. Софонович і І. Копинський.
Важним пам’ятником з сеї доби єсть безіменного: «Кроніка (літопись) львівськая», обнімаючая в собі много засобу до історії Южної Русі, а особенно міста Львова (іздан[а] в руськ[ім] істор[ичнім] збор[нику], т. III і кн[ига] 3, 1839), з котрою лучиться «Пересторога», то єсть історія унії (рукопись той же знаходиться в архіві Ставропігіянськім).
В добі Петра Великого, на початку 18 віку, южні русини (межи ними первий Феофан Прокопович († 1736), муж учений над своє врем’я, Дмитрій Туптало (т 1709), Стефан Яворський († 1722), Гавриїл Бужинський († 1731) і Амвросій Зертис-Каменський († 1745), повні заслуг отці духовні були, так сказавши, творителями літератури сіверноруської або російської. Однак сочиненія їх, хоть і єсть їх много, уже лише пополовиці належать до руської літератури, прото що дуже малоє вліяніє мали на оную.
Писателі із сеї доби суть:
А. Милославський († 1714) іздав «Ірографічеськую Ітику» (Київ, 1712), то єсть моральную філософію.
І. Максимович († 1715) іздав «Театр нравоучительний, ілі Нравоучительноє зерцало для царей, князей і деспотов» (Черн[ігів], 1703) 14 — єсть то філософія мо-/165/ральная; «Царський путь Хреста господня, ілі Вводящий в живот вічний» (Черн[ігів], 1709) — поученіє аскетичеськоє. Окроме того: «Собраніє чужестранних слов, употребительних у руськім язиці» — оставив у рукописі.
В. Крижанович іздав «Руно орошенноє...» (Черн[ігів], 1703) — суть то розкази о чудесах богородиці чернігівської.
Л. Кішка († 1728) іздав «Собраніє...» (Супр[аль], 1700).
Б. Голенковський († 1740) іздав: «Діалогізм, ілі Разговор любителя з любов’ю» (Київ, 1714), — єсть то трактат о тайнах.
П. Заборовський († 1747) писав поученія, декотрі іздані в Моск[ві], 1735.
В. Грегорович († 1747), славний путник в Італії, Греції і по Востоці, оставив описаніє своєї гостини, іздан[о] по смерті в Петерсб[урзі], 1778, однак з большими пропусками.
К. Лашевецький († 1791) писав проповіді, декотрі іздані в Моск[ві], 1733, 1749.
А. Могилянський († 1770) писав проповіді, декотрі іздані в Москв[і], 1733.
І. Блоницький († 1785) писав «Лексикон еллінославенський», «Лексикон латинсько-славенський» і «Лексикон славено-елліно-латинський»; окроме того: «Граматика ново-старого славного язика славенського»; досі не іздані.
С. Климовський († 1730) іздав поему поучительную: «О великодушії і правді» (Київ, 1715), окроме того, писав пісні, котрі в наших часах перейшли до мира (єго сочиненієм єсть одна з найбільше любимих думок «Їхав козак за Дунай». Переложив її по-німецьки знакомитий поета Т. Кернер).
М. Неронович іздав «Короткий катехізис» (Поча[їв], 1756).
І. Вербицький († 1790) писав поученія, декотрі іздані в Петерсб[урзі], 1774, 1777.
О. Собковський († 1795) іздав «О должності приходських священиків» (Петерсб[ург], 1776) — поученіє для духовенства.
Г. Кониський († 1795) писав поучительнії слова, декотрі іздані в Петерсб[урзі], 1774. Головноє єго сочиненіє єсть: «Історія русів», іздан[е] посмертно у Москві /166/ 1842 15, класичеськи написана, однак одбивається в ній пристрастіє. Окроме того, оставив у рукописі: «Драмати духовнії».
С. Миславський († 1796) іздав «Догмати православної віри католичеської і апостольської церкви восточної» (Київ, 1760), то єсть догматику. Окроме того, писав поученія і річі — в рукописі.
Ю. Добриловський іздав «Науки парохіяльнії» (Поча[їв], 1794) — собраніє омилій. Окроме того, писав дрібні сочиненія у віршах. (Дві єго пісні [помістив] у своєму збірнику Вячеслав із Олеська на стор. 90 і 91: «Дай нам, боже, добрий час» і «Станьмо, братя, в коло». Стоїть він напереді ритмомазам почаївських, котрих творенія співають сліпі лірники по празниках і ярмарках, намість прекрасних мирських легенд. Од них также взяли початок переводи польських кантат на празники, особенно на рождество господнє, єще плохші, як оригінали).
Єще на взмінку заслугують діалоги. (Я читав декотрі із них: «Рицар і смерть», «Соломон» і «Заговор на попа»; послідній під взглядом художества не лихо розвитий, а що ся тичить язика, навіть досить доброю русчиною написаний).
Язик з сеї доби не єсть чистий руський, тілько переплетаний староболгарським і польським, але і сеє зависло менше-більше від індивідуальності пишучих. Однак з половиці 18 віку щораз менше калу, менше хиб, так що видимо появляється стремленіє розвитія руської літератури, одвітної потребам і духові народному. Се стремленіє сталося конечністю.
При кінці 18 віку виступив І. Котляревський († 1838) — творитель літератури руської. Єго «Енеїда травестована» (Петерсб[ург], 1798; втор[оє] ізд[аніє] 1809; трет[є] ізд[аніє] 1811; четв[ерте] ізд[аніє], Харків, 1842) в шести книгах, з стремленієм представленія лихого в звичаях і обичаях своїх краян, для многих одличних, навіть рідких красот буде всегда оздобою літератури, особенно що ся залицяєт невимушеним гумором і гладкою сплавностю. Окроме того, писав він также комедіо-опери: «Наталка Полтавка» (Харк[ів], 1838), котра ся водзначаєт різким зачерком характерів, і «Москаль-чарівник» (Моск[ва], 1842), котра ся залицяєт меткістю в розвитю. /167/
В сім віку розпочинається новая доба літератури руської, а особенно від веремені з’явленія ся літератури мирської: пісень (Цертелєва, 1819; Максимовича, 1827 і 1834; Срезневського, 1833; Вячеслава із Олеська 16, 1833, Паулего 17, 1839; Лукашевича, 1836 і інших), пословиць (С***, 1834 і Ількевича, 1840; Іжопольського) і загадок (Лучкая, 1830; Ількевича, 1840; Боровиковського, 1841 і Балагура-Головацького, 1847). Проводила тій літературі Україна і то більше Задніпрська, де Харків був средоточієм просвіщеня руського.
Писателі із сеї доби на Україні, Волині і Поділлі суть:
А. Павловський, сочинитель граматики язика руського (Петерсб[ург], 1818). Єсть то радше тілько зачерк і то плохий. В ній помістив малий словарець і деякі отривки віршем і прозою, не лихо добрані, але його чудноє правописанє зражаєт читателя.
П. Гулак-Артемовський, один з найперших поетів руських, іздав казки. По мнінію Євецького, не всегда чисто руським язиком написані.
Т. Падура, знакомитий поет. Поезії його вийшли під написом «Українки» (Варш[ава], 1844). Суть то очаровательні воспоминаня із старого биту України, з гомоном всіх чутій молодецтва і дівоцтва; досить буде набилити: «Веслярі і Гандзя з Самари».
Г. Квітка (Основ’яненко, † 1843). Іздав він повісті в двох книгах під надписом: «Малороссийские повести» (Моск[ва], 1834 і 1835) 18; в первій книзі майстерськи совершенна повість «Маруся», в другій — «Роби добре — добре буде» 19. Окроме того, єще писав комедіо-оперу «Сватане»20 (Харк[ів], 1836). Взяв він собі за задане представити в різних очерках многообразноє житє миру, що при своїй знаємості серця людського в розмаїтім положеню уміє іскусно доконати. Прото такоє совершенство в окремішніх характерах і свіжість барв. Окроме того, одзначаються єго сочиненія при чистім предложенію дивно легкою сплавностю.
О. Бодянський (Материнка) іздав казки 21 (Моск[ва], 1835), то єсть повісті мирські, гладким віршем розказані, де много таланту об’являє в пластиці.
Тополинський (Тополя), поет, іздав трагедію «Чари» (Моск[ва], 1837) — єсть то здраматизованая при-/168/года з думи «Не ходи, Грицю, на вечерницю», в котрій представив великий образ із житя мирського, навіть отчасти з талантом.
А. Метлинський (Могила), знакомитий поет. Поезії єго вийшли під надписом: «Думки і пісні та ще дещо» (Харк[ів], 1839), в котрих повно ревного чутя і мечт молодої, ємкої душі; досить набилити: «Дитинасиротина» і «Гетьман». Окроме того, звісний він яко переводчик із старочеського повісті «Бенеш Германіє» і пісень, также пісень народних угорсько-словенських і сербських; з польського А. Міцкевича «Морлак у Венеції», А. Є. Одинця «Виправа», С. Вітвіцького «Дорога», А. Суходольського «Чорнобровка»; з чеського В. Челяковського «Нічна розмова», «Милий з милою» і «Смерть царя» і з Коллара одного сонета. Напосліди переложив він єще нескілько віршів з німецького А. Матіссона, Т. Кернера, А. Гріна, А. Еленшлегера і Ф. Улянда.
М. Костомаров (Галка), знаменитий поет; іздав трагедію «Сава Чалий» (Харк[ів], 1838), розвитую із преданій миру і пісні, в котрій проявляється знаменитий талант. Окроме того, іздав збірник дрібних віршів під надписом: «Баллады украинские» (Харк[ів], 1839) і «Вітка» (Харк[ів], 1840), в котрих при меткості і сплавності повно вдохновенія; особенно ударяє «Перебийніс» 22. Окроме того, переложив з старочеського пісні і з польського А. Міцкевича «Панич і дівчина» і одну народну пісню із новогречеського.
Т. Кипрієнко іздав «Малороссийские повести и рассказы» (Моск[ва], 1840) — суть то образи із житя миру демонологічеського; особенно залицяється «Недобрий віщун».
Є. Гребінка, знакомитий поет, іздав «Малороссийские приказки» (Петерсб[ург], 1834; втор[оє] ізд[аніє], 1836) — суть то байки езопичеські, отчасти переложені із І. Крилова, отчасти питомого творенія, межи ними деякі рідкої красоти. Також переложив з О. Пушкіна поему «Полтава» (Моск[ва], 1835) 23. Окроме того, єсть він іздателем новорічника «Ластівка» (Петерсб[ург], 1841), в котрім сам виступив прозою в предисловії «Так собі, до земляків» і на закінчене «До зобачення» в забавній бесіді; так же суть там і його вірші. Побіч него виступили: в прозі Основ’яненко в повісті «Сердешна Оксана», отличаючійся різкою одтінкою характе-/169/рів, і в гуморесках — «Пархимове снідання» і «На пущання як зав’язано», з своїм рідким талантом; П. Куліш в легкій повісті «Циган»; Д*** в повісті «Дуб»; напосліди два виривки із І. Котляревського комедіо-опери «Москаль-чарівник». А у віршах виступили: Л. Боровиковський — в ліричеських поезіях, з котрих найбільше ударяєт «Волох», также суть там його байки езопичеські, окроме перевод [з] О. Пушкіна «Зимній вечер»; А. Чужбинський — в поезіях, межи котрими ударяєт «Прощання»; В. Забіла — в дрібних віршах, із’являючих при меткості гарную чувственность; Т. Шевченко в образі із житя миру демонологічеського — «Причинна» і в елегії на честь Котляревського, окроме того, єсть єще отривок з єго поеми «Гайдамаки»; П. Писаревський — в ліричеськім вірші і байці; П. Кореницький — у вірші ліричеськім; І. Мартовецький — у вірші ліричеськім; напосліди С. Шереперя 24 — в переводі із Г. Державіна «Мірошник».
Т. Шевченко, знакомитий поет, іздав свої вірші під надписом: «Чигринський Кобзар»25 (Петерсб[ург], 1840; втор[оє] ізд[аніє] 1844), в котрих повно ревного чутя; межи ними відличаються «Підкова» і «Тарасова ніч», із іншого взгляду ударяє «Катерина». Окроме того, іздав єще поеми: «Гайдамаки» (Петерс[бург], 1841; втор[оє] ізд[аніє] 1844), «Тризна» (Петерсб[ург], 1844) і «Гамалія» (Петерсб[ург], 1844), де ся отбиває великий талант драматичеський. В рукописі зостаєт превосходная єго поема «Кавказ».
К. Гейнче, поет, іздав комедіо-оперу «Поворот запорожців з Требизонди» (Київ, 1842), де досить таланту оказує в розказах.
І. Луєв писав «Правдива історія Русі», в духу одвітнім теперішнім потребам взагалі, а Русі в особенності, — в рукописі.
А. Корсун іздав «Сніп», український новорічник (Харків, 1841), де сам виступив з зібранієм приказок миру під надписом: «Українські повір’я», досить занимательно оповіданих, у них прозою отозва до краянів. Окроме того, суть там єго дрібні вірші, а межи ними отличаєся елегія «Коханка» і переводи пісень старочеських і із чеського В. Челяковського «Велика панахида», В. Ганки «Серце» (hnew), «Горе» (žalost'), «На себе», «Гарна дівчина» (smil). Побіч него виступили: /170/ Є. Галка — в трагедії «Переяславська ніч», де розвинув ненасущний талант драматичеський, окроме того, в переводі з англійського Байрона мелодій єврейських; П. Кореницький — в поемі сатиричеській «Вечерниці», славно розказаній; Стефан Писаревський — в нескілько віршах дрібних; Петро Писаревський — в красно розвитій ідилії «Стецько», можебилиця, і в двох байках езопичеських; М. Петренко — в красних думках; М. Писаревська — в переводі з італіянського вірша Петрарки.
Єще набиляю І. Сенельникова ([П.] Довгоносенка), А. Шпигоцького, П. Куліша, В. Забілу і І. Тихорського, о котрих зовсім нічого не вмію повісти.
В Галіції для образованя руського язика много причинився теперішній митрополит Михаїл Левицький, дай му, боже, здоров’я, заведенієм шкіл руських для миру 1815 [р.]. Однак по причині, що єго попередник був попросту неприятелем Русі, спіх в тім взгляді був дуже малий.
Писателі в Галіції суть:
І. Могильницький писав «Граматику руського язика», — в рукописі, также «Послідованє о руськім язику», учено уложене, але не критичеськи.
І. Левицький, автор першої порядної граматики язика руського (Перем[ишль], 1834), теоретичеськи, окроме немногих хиб, добре уложеної, противно, практичеськи зовсім неправильної, судячи із поміщених в ній віршів М. Карамзіна і інших поетів великоруських (російських). Частая взмінка о вищім слозі подає одні внесенія, що сочинитель не поняв перейму середньоруського язика до теперішнього. Окроме того, іздав він также нескілько віршів случайних, навіть досить добрих, і переложив вірші деякі Ф. Шіллера і Й. В. Гетого 26 неконечне скусно. /171/
