[Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. — К., 1965. — С. 205-229.]
Попередня
Головна
Наступна Примітки
[Яків ГОЛОВАЦЬКИЙ]
СТАТТІ, РОЗВІДКИ, СПОГАДИ
ПАМ’ЯТЬ МАРКІЯНУ-РУСЛАНУ ШАШКЕВИЧУ
Така доля народу галицько-руського, що годі і годі єму розвинути свою красу й силу в народній словесності! Ледве забликла зірничка з-поза густих хмар, замеркотіла на проясненім небі, та й тут і погасла. Такою зірничкою розсвіту нашого був недавно померший наш Шашкевич. Бистрою мислею обняв він бувшеє і теперішнє, кинув гадок кілька в будуче, на час, на годинку порадовав він своїми піснями свій рід, свою братію — та й замовк навіки!..
Маркіян Шашкевич уродився 1811 року в селі Княжю, недалеко Золочева. Первоє виховане і перва наука єго була в дому отцівськім; отець єго (на ім’я Іоанн 1) був священиком руським в тім же селі. Відданий, ще дитиною, до німецьких (нормальних) шкіл до обводового міста Золочева, а по скінчених сих до бережанської гімназії, учився добре. Зарано, ба ще ледве не в дитинячих літах, утратив отця свого; бідная мати, як могла, так з своїми сиротятками короталася, з остатнього тягнулася, аби їх до людей допровадити. Маркіян, старший з чотирьох братій, сам учився і ще молодшим давав привід у науці; на нім всю надію покладала журная мати. Скінчивши латинські (гімназіальні) класи, прийшов молодий молодчик на університет до Львова, але нічим було утриматися: мати мала ще менших синочків, котрим також треба було дати підпомогу, щоби на люди випровадити, та й донечкам яку долю обдумати. Прийшлося, вступив Маркіян до руської семінарії уже на курс любомудрія, в наміреню посвятитися ста-/206/нові духовному. В таких заведеніях треба піддатися острим правилам, на світі не знаним, котрі доконче потрібні для захованя порядку, для уложеня в карби і на будуче житє воспитаників, — і за малий проступок сих правил такого заведенія слідує утрата того добродійства. От і Маркіяна нещастє спіткало, що мусив виступити із того семенища духовного. Теперечки лишився сам як палець, сам мусив старатися на себе, мати не чимало могла му допомочи; помагав трохи по мамі дідо, парох руський із Підлися отець Авдиковський, но більше о своїм кінчив науки любомудрія. Але нещастє навчило го о себе самого дбати, дало му случай оглядітися в світі, пізнати різних людей; боровся він не з одним лихом, але сам становився певнійшим, стальшим, розвивав свої сили. Сам зачав бажати власного образованя, закушав і засмакував у книжках, дух єго спрагнений усе дальше та дальше сягав. За короткий час познайомився добре з словесностями класичними — латинською і німецькою, котрих в школах може лишень прихапці покушав, вивчив основно польськую, пізнав, поняв, полюбив народність і народную словесність. Книгохранилища університетське і Оссолінського достарчали немало поживи для єго все більше лакнучого духа. Допав Добровського 2 сочиненія про словенщину, єго «Institutiones linguae Slavicae» *, Шафарикову 3 історію словенських язиків, діла Ліндого 4, Раковецького 5, Вука Стефановича 6 — і нитка по нитці дійшов до самого клубка. Тут єму отворився великий світ — словенщина з своєю поважною, величною стариною, з відмолодженими, відживаючими парістками. Все то переймала молода, повна сили і надії душа; з живим запалом молодецьким слідив, іспитовав, загортав цілу словенщину і заєдно розпросторонював свої відомості.
* «Основи слов’янської мови» (лат.).
Розваживши все і роздивившись, предці не знаходив ніде того, що дух єго віщий передчував, а душа так сильно бажала; все він тужив за чимсь, шукав, чого у школах не учили, чого не знаходив ні в старих, ні в нових словесностях, бо він шукав своєї народної, банував за своєю родимою. Як півсонно снувалася перед умом якась нова, питома своя народна словесність, але не було відваги без приводу самому пуститися в незнакому путь! /207/ Пригодою лучилась Котляревського «Енеїда», малоросійські пісні Максимовича та, либонь, Павловського граматика; урадований найшов тоє, за чим так давно глядів, зобачив живий приклад, переконався о можності народної руської словесності, загадав великую гадку: утворити чисто народну словесність южноруську, і сесій гадці вірен остав до кінця. В тім-то часі наіменовався словенським іменем Русланом, обіцявши собі в душі під сим іменем працювати для слави словен, для пожитку свого народу. Живко взявся він до свого діла, зачав збирати пісні народні, випитувати за звичаї і обряди народні, шукати, питати за стародавніми рукописами і другими пам’ятниками старовини, розбирав народний язик, зрівнюючи з другими словенськими, сам без учителя учився свого язика, своєї історії і пр. Не споро іде така наука, особливо коли у нас із русчини тілько знаємо, що з рідного дому принесемо, бо в школах нічого не прибуде; але чоловік-родолюбець, понявши тую великую мисль, полюбивши серцем і душею свою народність, готов на все: посвятити і час дорогий, і здоровлє, і маєток, і все для хісна свого любого народу. Що сам поняв наш Маркіян, о тім бесідовалося і голосило межи побратимами і соучениками, і не чудно, що, маючи за собою добрії докази та й уміючи до серця промовити, знайшлися межи молодими побратимами одномислящії і сочувствующії з ним, мав-бо Маркіян дароване когось научити, переконати, духа в другім збудити, піднести, мав дар відкривати завмерлий талан. Тим часом, скінчивши любомудрія курси, записався знов на богословіє, бо обрав собі стан духовний — чесний тот стан, в котрім найбільше міг би жити з народом, єму милим, і робити для просвіщеня його.
Ледве не первим (хоть, може, ще недоспілим) плодом сего прочуманя була «Русалка Дністровая», котру небіжчик видав у Будимі * 1837 года. Але в нещасливу годиноньку уродилася тая Русалка... Замість помочі та підохочуваня, найшлися посмівки та недовольність, ба й ворогуваня. Показалося же, що голова — то розум.
* Будапешті.
Були такі, котрі би радо її вітали, але не в тім строю; одному за се, другому за тоє невподоба; одному в сім, другому в тім недогода; не взяв враг і таких, що зовсім /208/ цуралися nакою невидальщиною і бісом на неї дивилися. А нікому тілько біди терпіти, тілько гризи зносити, як бідному іздателеві. Зарозумілість, односторонність, невіжество від ровесників і неровесників не раз доїдали му до живого. Але Шашкевич, переконаний о правості своїй, в чистоті серця, терпеливо зносив усі наруги і укори, лишень часом з-під жалісного серця вирвалася яка журная думка. Не упав він був на дусі, лиш замкнув зранене своє серце несвідомим, а отворив лишень невеличкому кругові приятелів і знакомих, котрі поняли єго гадку і горнулися до него, як до старшого соколонька молодшая братія. І від того часу не опустив Маркіян жодної пригоди, де би ся дало щось зробити для свого язика, коли би можна піднести дух народний, де би можна хоть дорогу показати або провести колібаючихся. Незважаючи на слабовитість здоровля (бо навіть із семінарії мусив виїздити на село, весну веснувати і лічитися), робив, що здужав, во всякім заводі. Чи стихом 7, чи словом ко питомцям і соученикам 8 старався поострити увагу краянів своїх, одно було у него завсіди на думці: свій рід, свій язик, своя словесність, своя народність!
Сперва був робив Шашкевич над словарем етимологічним церковнословенського язика, котрий гадав яко підвалину всіх своїх язикословних робіт покласти; але, видячи, що би то єго далеко завело, що є більше дечого потрібнійшого, та й поміркувавши, що не єго здоровлє було до так трудної, неперестанної праці, лишив ту роботу другим, а сам пустився на поле діяній. Зачав збирати матеріали до «Історії наверненя словен до віри християнської». Недокінчене се діло не знать в чиї руки попалося. Видячи великий недостаток книжок учебних для народу і не мавши на кого здатися, написав сам «Читанку», книжку до читаня для народних руських училищ.
Головнійшії його творіня були поезії, бо він був істинний поет з високим дарованєм. Думки єго не були ніколи печатані (лиш кілька початкових у «Русалці»), но десь розсипані помежи приятелями та знакомими покійника в рукописах знаходяться. Велику би прислугу народній словесності тот зробив, хто би їх позбирав і видав в цілості. Ми кілька таких подаємо тут у сій книжці 9 читателям; шкода, що не можемо ще одної привести /209/ дуже красної думки, починаючоїся сими словами: «Вздовж, поперек зійди світом...»
От із неї кілька рядочків, котрі тямлю:
Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Руська мати нас любила:
Чому ж мова єй не мила?
Чом ся нев встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?..
Шашкевич писав також історичеську поему «Перекинчик бісурманський», із котрої до мене лишень сесі уривки дісталися 10. Думки Маркіянові, повні глибокого чувства, пливуть із-під самого серця гладким, звучним, чистим руським язиком; рідко в них слобідная, безжурная мисль, найчастіше глибока, сердечна туга; жаль та скарга на недолю аж серце розриває. От, словом, істинне п’ятно нашої народної поезії руської. В одній думці припоминає Підлисє, де в молодості пробував, і сам розказує:
Як там грало серце моє,
Світала година.
У садочку соловійчик
Щебетав пісеньки,
Розвивав ми пісеньками
Літа молоденькі.
Окрім думок первотворних, переложив також із чеського цілую «Королеводвірськую рукопись» з «Судом Любишиним» 11 (см. «Časopis českeho Museum», 1838, Sw. III, стор. 363) *, кілька сербських пісень і уривки із польської поеми «Zamek Kaniowski» **. Мав також переробити нинішнім нарічієм піснетворінє староруське «Слово о полку Ігоря» слобідною мірою українських козацьких дум. Із німецького на польське переложив: «Das Leben Jesu von J. P. Silbert» *** (не печатане).
По-польськи написав розправу: «Азбука і abecadło, odpowiedź na zdanie J. Łosińskiego o wprowadzeniu abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego. W Przemyślu, 1836» ****.
* «Часопис чеського музею», 1838, № 3 (чеськ.).
** «Канівський замок» (польськ.).
*** «Життя Єзу фон Й. П. Зільберт» (нім.).
**** «Азбука і абецадло, відповідь на пропозицію й. Лозинського про впровадження польського абецадла до українського письменства. В Перемишлі, 1836» (польськ.). /210/
Не опустив Шашкевич і тої важної пори, коли у нас заносилося на роздвоєне словесності двоякою азбукою, і простував на правую дорогу тих, котрі на чужі сліпанки 12 пустились.
Аби ще лучче пізнати душу небіжчика, єго тверду віру, а разом довідатися, в яких іскушеніях бував з якимись людьми-недовірками, а як непоколібимо, певно устояв при своїм, приводимо тутки кілька розправок єго, котрі нам на листочку дісталися під написю «Псалми Русланові» 13.
Шашкевич, скінчивши в семінарії богословіє 1837 року, не пристав на лестнії передложіня, які му давано, аби висвятився нежонатий і лишився при консисторії в надії заслуг. Він заєдно тужив за селом, за житєм родинним, не був ні гордий, ні пишний, не бажав ні достоїнств, ні слави, лишень домашнього спокою і гаразду. В тій мислі подружився 1838 року з Юлією, дочкою священика отця Крушинського в селі Деревні. Того ж року ще поставлен в чин єрейський, був адміністратором в Гумниськах, відтак перенісся до Нестанищ, а напослід постановлен парохом в Новосілках (Золочівського обвода), працював у винограді господнім і там закінчив своє житє навесні 1843 року в тридцять другім годі віку свого.
В послідніх літах житя взявся було до перевода священного писанія на южноруський язик і розпочав від чотирьох євангелій. 1841 р. уже мав переложеного цілого євангеліста Іоанна і другого, котрого не тямлю, зачав. Не знаю, чи дозволила єму слабість докінчити, чи ні... Ще в молодих літах, либонь, упав і, здається, щось собі в грудях ушиб, і через тоє затягнув собі якусь грудную біль, на котру водно слабував і котра потім у дихавицю перейшла і сталася причиною смерті. Книжки єго, старії рукописи словенськії, котрих назбирав немало, власні письма і рукописи, либонь, лишилися у вдовиці небіжчика або по приятелях єго.
Маркіян був чоловік середнього зросту, щуплий, але меткий, волосе ясно-русе, очі сині, тужнії, носик невеличкий, кінчастий, лице худощаве виражало якусь тугу і болість. Сам був м’якого, доброго серця, в товаристві дотепний і забавний, показував себе веселим і шаловливим. Лиш коли розговорився за русчину, народність, за рідний язик, родиму словесність і пр., тоді показалася /209/ вся сильна душа єго, котра в тім слабовитім тілі жила, очі блиснули живостю і якимсь святим вотхновенєм, чоло трохи приморщилося і лице набрало якоїсь грізної поваги; говорив сердечно, сильно переконував, бо му з серця ішло, він цілий тим духом жив і віддихав.
Тяжко, правда, самому доходити, іспитовати, учитися. Кождий самоук великії труди підносить, він сам за десятьох робить, хоть, може, такої признаки нема. Як деревина, сама собі лишена, пізнійше і менше плодів видає, ніж тота, що рукою старанливою садівника підливана, від вітру та морозу захищована, пильно викохана: так і чоловік-самоук стоїть против ученикові многих учителів; не дивно ж би було, якби тот припізні або не так дуже торонкі плоди видав, як сесь, котрий убитою дорогою іде та ще єго десять за руки ведуть. Потомність найлучче оцінить заслуги, для того не хочемо багато розводитися.
Най же буде і Маркіяну Шашкевичеві від нас щира подяка за єго труди і роботи, а коли не за множество і докональність єго діл, то за щире родолюбиве серце, за вплив і науку єго, за те, що сам дорогу праву знайшов і другим показав, і що твердо устояв напротив супротивних хвиль — від всіх добрих русинів честь і вічная слава!
НАРОДНІЇ СЕРБСЬКІЇ ПІСНІ
Сербськії народнії пісні, тії самородні запахущії цвіточки возникли під теплим полудневим небом, виросли у душі буйного словенського народу. Слава їх уже давно розляглася по цілій Європі, на всі язики їх перекладано, розхвалювано і досить оцінено. Ба і другії словенські нарічія присвоювали собі побратимську їх красоту до своїх зільників народної поезії: читали-смо красні переводи сербських пісень по-чеськи, по-польськи і по-великоруськи. Але ледве хто удасть так переложити їх, щоб зовсім задержалася краса первісна. Не на уйму високих дарованій переводителів то сказано, но думаю, причина тому є в самім язиці, в ступені і роді єго образованя. Словенськії нарічія, книжно образуючися при розвиваню і зрості своїх словесностей, підлягали впли-/212/вові різних сторонських язиків і переймали багацько чужого, несловенського, і так одні більше, другі менше насякали чужими ізворотами, ненаським духом. Насупротив, сербське нарічіє, подібно малоруському, ні книжно образоване, ні ученими витребеньками перекрашоване, ні на чужий лад пристроюване, заховало свою старосвітськую стать, свою природную красоту. Для того, думаю, ледве котре із словенських нарічій є спосібнійше до перевода сербських пісень, як наше 1. Малорусчина одна годна перейняти тії краснозвучні народнії утвори та й разом заховати вірно тую простую красу без всякої принуди.
Малорусь і Сербія — дві сестриці словенськії, близькії собі по ступені просвіщеня: у обох розвинулося образованє природно у цілім народі, обі заховали багато пам’яток передвіцької словенщини у своїх обрядах, звичаях, обичаях, переданях і розцвіли прекрасним цвітом народної поезії. Прочії словенськії нарічія через уплив чужоземщини більше-менше утратили свою давнюю природжену красоту. Для того у переводах народних пісень показуєся якась принука, якийсь виговір звисока, ніби з-панська. Простий, хоть прекрасний стрій народних пісень не йде їм к лицю, так як в ноші селянки пані не яло би ся 2.
Пісні сербські женськії подібнісінькі до наших обрядових; одні і другі того ж складу, у одних і других той же дух провіває, дух сердечної люби, дух домашнього гаразду, у обох подібнії дитинячі жарти і іграшки, подібная краса дівоча. Читаючи тії сербські пісні, здаєся тобі, що якийсь знакомий, родимий голос дзвенить в ухах твоїх; а навідворот, слухаючи наші колядки, гагілки, ладканя і пр., переноситься душа твоя із студеної сторони нашої на якусь любую тепличину, десь на тоті райські долини, де зими не знають, де заєдно весна цвіте, а буйнії цвіти розкішно розвиваються, красою своєю за очі хватаючи та запахом всю долину наповняючи. Часом лиш якась глибоко в серденько вкопана туга проколюєся навскрізь і пригадує нещасную долю — утрачений рай!
Пісні юнацькії (богатирськії) очевидячки іншого строю, ніж южноруські козацькії думи. Сербин оповідає велично, але спокійно, без участі в ділі, красним повіствовательним говором пригоди або чуднії діла своїх /213/ юнаків, приводить слова людей, описує все до одробини, не раз і маловажні речі; не дуже знов чудуєся над дивними чудесами своїх утворів, в його казці за одним розмахом падуть тисячі голів — він січе турків, як капусту. Насупротив, у наших думах представлено саме важне: півець русин вибирає лиш самі занимательнійші речі, дух єго самих високих вершків досягає, ніколи му знижатися нижче або оглядати все до кореня; він лиш уздрів, поняв велич, і так чудно та велично оповідає, що око увиділо, що серце учуло, — злишнє догадайся. Що скаже, то в кожнім його слові вага і сила, бо і в ділі була сила не чимала, — на дрібні речі він слів не теряє, він по самих глибинах плавле, по плесі гуляє, а де мілкі броди, він перескочить. Для того і пісні наші того роду такі коротенькі, а сербські довгі-предовженні.
У сербів юнацьких пісень межи всіма найбільше. Кільковіковая їх борба з ворогами християнства ум і серце цілого народа так займила, що всі другії чувства приглушені, вся старосвітчина забута, обрядові пісні зіллялися частями у повіствовательні — словом, богатирськая пісня, як бистрая ріка, розіллявшися із берегів своїх, загорнула під себе всі річки і потоки різнородних співанок 3.
Дивно ми, що у сербських піснях так мало находимо подобного содержаня з нашими, коли тим часом тілько їх є межи польськими, словацькими, ба деякі і межи чеськими, навіть країнськими. Запевне, для того, що сербове, відділені від сіверної словенщини чужими племенами, звернули очі в іншу сторону, на юг, і своїм строєм образовали поезію. В одиноких уривках находимо предці ледве не ті самі слова, що в наших піснях. Ось, напр[иклад], сії слова 4:
У ИнЂиjи тешко безакоње,
Не поштуjе млаЂи стариjега,
Не слушаjу Ђеца родитеља;
Родитељи пород погазили,
Црн им био образ на дивану
Пред самиjем богом истиниjем!
Кум свог’ кума на судове ћера,
И доведе лажливе свjедоке,
И без вjере и без чисте душе,
И оглоби кума вjенчанога,
Вjенчанога, или крштенога;
А брат брата на меjдан зазива; /214/
Ћевер снаси о орамоти ради,
А брат сестру сестром не дозива *.
Зрівняймо з нашою колядкою:
Ой чому ж нема, як було давно,
Як було давно та з первовіку?
Ой, бо вже давно, як кривди нема:
Бо вже ся царі повоювали;
А цар на царя військо збирає,
А брат на брата мечом махає,
Сестра сестриці чари готує,
Ой кум на кума все ворогує,
Сусід сусіда збавляє хліба,
Донька на матір гнів піднімає,
А син на вітця право тягає.
Або із пісні «Женитьба Павла Плетикосе» 5:
Чарне очи, што ме не гледате?
Бjеле руке, што ме не грлите?
Медне уста, што ме не љубите?
Што ли сте се на ме на љутила? **
* У Індії тяжке беззаконня,
Не шанує молодий старого,
Не слухає родичів дитина,
Батьки дітей під ноги взяли,
Почорніло б їм обличчя на суді
Перед самим істинним богом!
Свого кума кум по судах тягає
І приводить свідків він фальшивих,
І без віри, і без чистої душі
Обдире і вінчаного кума,
Вінчаного або хрещеного;
А брат брата на двобій викликає,
А дівер приводить до гріха невістку,
А брат сестру не кличе сестрою.
** Чом твої не бачать очі чорні?
Білі руки чом не обіймають?
Чом уста медові не цілують?
Тільки мертва голова німує.
(Переклад М. Рильського).
А послухаймо в нашій співанці 6:
Ніжки мої скоропадлії,
Чом не пійдете?
Ручки мої біленькії,
Чом не пригорнете?
Очі мої чорненькії,
Чом не глянете?
Уста мої приязненькі,
Чом не промовите?
Чи не одно і то саме? /215/
Я старався тут сими пісеньками показати краянам своїм чисте джерело народної поезії наших побратимців, де можна брати приклад до наслідованя, аби не казився чужеязичним духом. В моїм переводі я, кілько можно було, держався первотвора, однако декуда трохи слобідніше, старався показати правдиве лице, але аби знов не було з ускорбом свого народного язика: бо хоть оба нарічія покревнені собі, то у кождім є тілько питомого, що тяжко віддати все у другім. Сама міра стиха і будова єго відмінна від наших, гласоудареніє сербського язика зовсім відмінне, та не так розличне, як наше.
У сербів найбільше уподобаний розмір десятисложний чи п’ятистопний трохейський * — по другій стопі має бути січеніє (caesura, Einschnitt). Є він самий природний (як п’ять пальців у руці) і найдавніший у словен, уживаний єще в «Суді Любушинім» і «Короледвірській рукописі». У нас подобен єму є також і в самих давніх піснях, напр[иклад], в колядках, частю і в ладканях і обжинкових співанках; лиш у нас не трохейський розмір, но дактилотрохейський, зовсім май так, як у словацьких піснях 7; напр[иклад], сербський розмір:
— U — U | — U — U — U
Два су бора | напоредо расла **
а наших пісень ось який:
— U U — U | — U U — U
Гей піді Львовом | на оболоню,
— U U — U | — U U — U U
Там на горойці | три панянойці
— U U — U | — U U — U U—
Ріже барвінок | собі на вінок.
Сей самий розмір находиться і у сербських піснях, хотя рідше, напр[иклад]:
— U U — U | — U U — U
Ах што ћу, што ћу, | не спавам ноћу ***.
* Хореїчний.
** Дві сосни росли поряд.
*** Ах, що мені діяти: не сплю вночі. /216/
У весільних і обжинкових наших піснях знать частим усним уживанєм розтягнулася тота міра на один трохей, до чого запевне уменшительні слова, торонко у піснях уживані, немало причинилися, — і так первісний стих, поділившись на дві половиці, розвівся на от такий розмір:
— U U — U | — U
Встаньте, бояре, | встаньте
— U U — U | — U U — U
Вийняв шабельку, вийняв ясненьку,
— U — U U — U
Став калину рубати.
У сербів сей остатній розмір дуже рідкий, зато густіше уживався з дактилем на кінці, напр[иклад]:
— U — U — U U
Оj ти, зрно ’шенично *.
Другий рожай нашого стиха є чотирнадцятисложний або семистопний. Є то розмір головний наших історичеських і козацьких пісень, також в коломийках, думках і інших дрібних співанях уживаний; у него по четвертій стопі січеніє. От який він:
— U — U — U — U | — U — U — U
або:
U — U — U — — U | U — U — — U
— U — U — U — U | — U — (U — U) U — U
Сипте, братя, сипте, братя, високу могилу
U — U — (— U) — U — U | — U — U — U
Коби річка невеличка, я би-м пребродила.
У сербів:
— U — U — U — U | — U — U — U
Девоjчица воду гази, ноге jоj се беле **.
* Ой ти, зерно пшеничнеє.
** Дівчина водою бродить, її ноги біліють.
Сей стих розділяють у нас часом надвоє у самім січенію, особливо в думках або поскочних співанках.
Часто-густо і первая половиця сама уживаєся з січенієм на вторій стопі: таких багато маємо пісень повіствовательних і думок любовних. Оба сесі рожаї стихів є /217/ також і у сербів. Замість трохея, за котрого у нашім язиці не завше так легко, кладеся часом ямб ( U — ), або пирихій ( U U ), так і замість дактиля амфібрахій.
Не від річі тут припімнути, що у нашім піснотворіню не доконче держатися самого гласоударенія, бо воно у прозі інакше, а у піснях (у співі) інакше, часом зовсім противне простій бесіді, саме так, як о сербських піснях Вук Стеф[анович] Караджич каже 8. Піснотворці южноруські, задивившися на російську (великоруську) міру стихів, постановили гласоудареніє само за підставу цілого розміру, не уважаючи, що то не зовсім згідне з нашим язиком. Але приглядімося ліпше составові наших народних пісень і співові їх, розберім слог за слогом, вникнім глибше в природу нашого язика, зрівняймо з побратимськими нарічями, а покажеся, що розмір пісень наших не на гласоударенію основан, але, як у чеській і сербській поезії, на природженій питомості согласних 9.
Наконець і то доложити маю, що пісні сербськії зовсім не мають рифми (складу), а у нас без складу, а принаймні без созвучія (Assonanz), була би пісня не пісня; для того позволили-смо собі в переводі нашім відступити від первотвора і переробити в тім взгляді на наш руський лад.
ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ
Іван Петрович Котляревський родився в Полтаві 29 серпня * 1769 р., учився в Полтавській духовній семінарії, де межи соучениками єго був знакомитий перекладатель «Іліади» Гомерової М. І. Гнєдич 1. Вже в тій школі Котляревський показував велику клінність до складаня стихів і умів до кождого слова добирати остроумні рифми, за що єго соученці називали рифмачем. Скінчивши біг науковий, Котляревський деякий час займався вихованєм дітей по часних домах обивателів земських.
* За старим стилем.
В ту пору житя свого образовався він в малоруськім язиці після мови народної, уважав обичаї, звичаї, повір’я і преданія своїх земляків українців, бував на зборах, іграх і забавах простого народа, межи котрий і сам /218/ перебраний мішався, пильно підслухував і записував слова і реченя малоруськії. З часом показалося, що то було слідствієм єго поетичної діяльності. Предметом поезії обрав собі Вергілієву 2 «Енеїду», котру ще в молодості перелицював (травестував) на малоруський язик. В тім перекладі слабо держався чтеня латинської «Енеїди», але найбільше ізображав домашнє житє українців у свободних і оживлених строфах. Посмішність «Енеїди» незрівнянна; всюди віддихає невинуджена сатира, іграюча невишуканою веселостію і остротами природженого остроумія. Легкость оповіданя, вірность барвитості, милії жарти були істинно чимсь-то новим, очаровательним. Описуючи природу, ніколи не погрішив против правди; народність відбивається в єго поезії, як в дзеркалі. Ціла Україна читає «Енеїду» з розкошю, від письменного селянина до багатого пана. Першії три книжки «Енеїди» були видані без єго відомості в С.-Петербурзі 1798 р. і повторені там же 1808 року з многими помилками і опущенями. Автор поправив єї, доложив 4 книжку і посвятив Семенові Михайловичу Кочубеєві 3, котрий видав єю своїм накладом в С.-П. * 1809 р. під надписом «Вергілієва Енеїда на малоросійський язик переложеная І. Котляревським». Найновійше видане вийшло в Харкові 1842 р., в которім виданю поміщена ще п’ята і шоста часть, а так цілая поема.
* Санкт-Петербург.
Знаємость Котляревського в діях малоруських і взагалі во всім дотикаючімся народного биту України була дуже обширна; для того многії писателі російські, пишучи о малоруських предметах, вступали в переписку з Котляревським і получали від него докладні і вірні об’ясненія на запитання свої. Котляревський первий умів взбудити у образованих краянах своїх любов к родимому нарічію і любов к народності. Перелицювавши Енея на козака, волочив з ним ватагу козацьких бурлаків по всіх усюдах, осмішив цілий Парнас, котрий ще до єго часу так багато служителів мав межи всіма християнськими поетами, оказав неуклюжность мнимого класицизма, намигнув на істинне джерело народної поезії в своїй рідній землиці, у свого родимого народа. І ди! як з легкої руки єго появилися многії прекраснії повісті і поезії: Грицька Основ’яненка, володіючого народним /219/ гумором, Гулака-Артемовського з єго незвичайною мелодією малоруського язика, а вслід за ними з самобитними дарованіями явився: Амвросій Могила 4 з глубоким поетичним чувством, Ієремій Галка 5 з іскренною любовію к Україні, Гребінка з живим і бистрим розсказом, Тополій 6, передавший поетичеськи кілька сцен із народної жизні.
Після «Енеїди» написав Котляревський з звичайним єму талантом 1819 року «Наталку Полтавку» і «Москаля-чарівника», дві опери малоруські, котрі з великим успіхом були часто представляні не тілько по українських, але і в столичних театрах. Г-н * професор І. І. Срезневський 7 видав їх під слідующим заголов’єм: «Наталка Полтавка, малоросс[ийская] опера» І. П. Котл[яревського], кн[ига] первая українського збірника І. І. Срезневського, Харків, 1838 (посвящено любителям славянщини) і «Москаль-чарівник», малор[осійська] опера І. П. Котл[яревського], друга кн[ига] збірника укр[аїнського], Москва, 1841.
Обі тії опери представлені були і у нас любителями драматичної штуки. «Наталку Полтавку», перероблену Іоанном Озаркевичем 8 під надписом «На милованє нема силованя», представляно кількокротне в Коломиї, а пізнійше много разів у Львові і в Перемишлі. Другу оперу грали також в Перемишлі і у Львові під названєм: «Жовнір-чарівник». Перша навіть була напечатана в Чернівцях під надписом: «На милованє нема силованя, комедіо-опера з співками, соч. І. О. **. В Чернівцях, 1848».
* Господин.
** Івана Озаркевича.
Котляревському маємо також подякувати за заховане багато прекрасних пам’ятників народної української поезії, за всказанє дороги до світлого пізнаня і докладного наученя житя-битя і обичаїв малоруських, що позоставив своїм наслідникам. В письмах небіжчика не найшлося більше жадного подлинного утвору, лишень перевод на малоруський язик обширного французького діла: «Євангельськії розмишленія» 9.
«Пісня на новий год 1805 Олександру Борисовичу Куракіну» 10 (губернатору полтавському), котра досталася мені в рукописі і досі печатана не була, либонь, також чи не пера Котляревського. Ось початок єї: /220/
Гей, Орфею небораче!
Де ти змандровав від нас?
Занимавшись літературою, Котляревський з честю пройшов і поприще служби. Вступивши кадетом 1796 р. в карабінерний, а пізнійше коннострілецький полк, служив у виправі руських войськ до Бессарабії і Молдавії, був при взятії Бендерів, при штурмі Ізмайлова і в других воєнних потребах з турками, де отримав за отличіє похвалу від самого царя. 1806 року поручено єму було генералом Меєндорфом склонити буджацьких татар к покорності Росії. Котляревський сповнив тоє порученє з совершенним успіхом і взяв від улусів закладників, за що нагороджен орденом св. Анни. В одставку виступив 1808 р. яко капітан, а 1810 р. призваний був кн. Лобановим-Ростовським за надзирателя дому воспитанія бідних, за поправлене котрого дістав в 1817 р. чин майора і 500 руб. жалованя.
В 1827 році був назначений, при занятю прежнього місця, попечителем полтавського богоугодного заведенія і обі довжності сповняв до послідньої возможності. Від січня 1835 року вже не опускав свого дому.
В часнім житю був Котляревський щирий зо своїми приятелями, завсігди готов помочи ближньому; многим і втайні благотворив. Під скромною простотою українця укривав душу високую і повную ніжних і благородних чувств. Він був душею бесід дружеських, говорив умно, весело, легко і часто до речі уживав місць із св. писанія; нікто лучче від него не умів пересказувати народних приказок. Зріст єго був середній, собою був худощавий, лице мав продовговате, очі невеличкі, чорні і бистрі, волосе також чорне, в виразі лиця був ум і багато простодушія. Котляревський яко хоробрий воїн, як учитель молодіжі, яко щирий ісповнитель повинностій в горожанськім житю заслужив на чесне ім’я ужиточного сина вітчини, а яко істинно народний писатель — славу знаменитого стихотворця. З рідким терпінієм зносив посліднії дні страданя і тихо угас в 70 р. жизні 29 жовтня * 1838 р. Ціла Україна з почестю споминає Котляревського... Кождий малорусин з глубини душі вздихає за ним. Дорогоцінне ім’я єго заховано буде назавсігди в пам’яті народній, як пісня народна, котра не умирає ніколи.
* За старим стилем. /221/
ПОДІЛ ЧАСУ У РУСИНІВ
Народи словенські позаяк із давніх-давен досягли уже досить високий ступінь образованя і просвіщеня, вони запевно знали і поділити час на годи, місяці і пр. Є також подобність, що і знали якуюсь еру, часословіє, як то учений професор Кухарський 1 із пісні Ігоря доводив із слів «на седмом віці трояновом», але нічого певного не маєм; проте нам лиш того льзя догадоватися, що в старині розличали вік, столітє, якоби вік житя чоловічого.
Слова: рік, год, літо — і від тих же похожі: вторік, втогід, такрік; на безрік, рочини (rocznica); півроку, півгода; роковий, годовий, річняк, годовик; потім головний поділ року на чотири пори: весна, літо, зима, осінь — і від них похожі: весняний, літній, зимовий, осінній; весні, літі, зимі, восени — суть слова не тільки у нас, русинів, уживані, але і всім прочим словенам спільні, і показують давнину виображеня о поділі часу.
Легко також у всіх народів словенських вислідити, що у предків їх же із давніх-давен було поділене року на місяці, т. є. що мали місячний рік, і, видиться, зачинали від літа, для того кажеся «нове літо». Місяці свої числили від нового до нового, так як і досі наш нарід числить і розличає місяць небесний (на небі) від книжного. Мають також наші люди імена на міни місячні: нів, новий місяць, в піснях: молодий місяць (російське: молодик). Місяць повний називаєся «підповня»; в четвертях місяць не має іншого назвиська, лише як в піснях «місяць перекрій»:
Ой місяцю перекрою! і пр.
або як в приговірці:
Коли місяць в серп,
То чарівниці
Ідуть на границі.
Здаєся, що місяць величано колись іменем «князя», для того у поляків і досі ще називаєся księżyc. У нас в пісні також каже дівчина:
Ой місяцю, місяченьку,
Ой місяцю-князю!
Скажи мені щиру правду,
Із ким я ся зв’яжу? /222/
Імена місяців нашого народу, як звичайно народу господарського, хліборобного, всі брані із природи або із робіт, які робляться в котрий час, напр[иклад]:
Січень 2, здаєся, від того так названий, що в той час звичайно сніги, інеї з вітром сікуть, або борше від слова сербського сЂча, сjеча — вітки, суче, котрі дають взимі маржині (вівцям) і дроб’яткам. Просимець, слово повторяєме у других словен: чехів, корутанів, знане і в староболгарськім (церковнословен[ськім]) язиці, годі витолкувати; знать — найборше від прошеня, що в тім часі свята Коляди, Новий рік, щедрий вечір і поновальниця припадають, то молодіж колядує, щедрує, і сим якісь подарки, поновальники (поновальне) просить, випрошує.
В лютім — лють, студінь, люта зима, великі морози; а що найчастійше по великій люті попускають морози і відволож наступає і дорогу псує, а броди, відтаявши, пускають, і зима ніби перемагається, то нарід називає «казибрід, казидорога» і к тому приговорює: «На стрітеніє стрітилася зима з літом».
Марот, марець, мартові хвилі — із латинського Martius або, може, від мору, помору, умерти, що в тім місяці старці, дихавичні, сухотники, ядушні і пр., переснядивши який рік і перезимовавши на недозимках, під весну звичайно гірш занедужують і вмирають; відти то і в поляків приказка повстала:
Nastaje marzec —
Umrze nie jeden starzec *.
* Настає марець —
Умре не один старець.
Словенського імені нема у нас, хіба в церк[овно]-слов[’янськім] — сухий.
Березень від того, що на березах брость пускаєся. Цвітень — від цвітів; що перве цвіте із землі добуваєся, часом і дерева цвітуть, коли рання весна.
Май від латинського Majus або борше від маю, которим луги і ліси покрившися зеленіють, мають. Травень від трави; тоді найдужче трава росте і сіножаті запускаються.
Червень, червець; в тім місяцю добувають червець до крашеня вовни на вироби ткацькії. По мнінію нікоторих стародавні червенськії городи преімущест-/223/венно займалися іззисканієм і торгівлею сего предмета і від него получили своє названіє. Також в тім місяцю із черву вилягаються молодії пчоли і найранші рої бувають. Кедзень, бидзень, що товар рад тепличіні весняній, по пасвищах бидзкаєся, кзиться, гедзь го нападає.
Липень, що липа цвіте, найлуччий пожиток для бджіл. Косень, сінокос від сінокосів, коло котрих в сім місяці пораються, заким жнива у полях настануть.
Серпень — до серпа беруться і жнуть жита, пшениці і пр.; головнії жнива. Кивень від того, що коні через велику духоту, спеку і оводи не пасуться вдень, лиш головами кивають і оводів обганяються.
Маїк від того, що гдекотрі зела цвітуть, часом і деревина також; а від сівби, що ся озимина засіває, називають сівень. Вересень від ягід верес, котрі тоді пристигають та збираються. Зовуть також сей місяць бабське літо для того, що баби свої роботи порають, коноплі отіпають, полотна добілюють, дещо в городах викопують і пр.
Жовтень — холодні вітри, то лист жовтіє, а в
Листопадні 3, або падолисті облітає; також приморозки бувають, а як прийде
Грудень, то змерзлі груди дорогу возову псують; не раз сніг потрусить, для того трусим; часто і крепкі морози потягнуть, уже зовсім зима, для того студень.
З давніх-давен прийнято в письмі латинськії назви місяців, которі від найдавнійших часів так у нас, як у других народів словенського ісповіданя, не йно в церковних книгах уживалися і уживають, але і до урядових, гражданських діл прийняті були. Насупротив, словени латинського обрядку мають із первопочатку питомі словенськії наіменованя місяців.
Без догаду можна сказати, що давнії предки наші уміли розличати місяці і називали їх своїми іменами: тоє доводять досі уживані місяців імена, ледве не уво всіх словен повторяємі, напр[иклад], у чехів, ляхів і іллірських словен; доводять назви захованії в старих рукописях словенських, як в Остромирській євангелії 4 і в євангелії галицькій з 1144 5, і по других книгах стародавніх, як самі найшли-смо в книгохранилищі монастиря Святоонуфрейського 6 у Львові (см. «Русалка Дністровая», у Будимі, 1837); доводять, наконець, імена місяців, які ще нарід южноруський до сього часу задер-/224/жав у пам’яті. Так, Карамзін 7, в «Истории госуд[арства] росс[ийского]», т. I, а за ним Раковецький 8, в «Правді руській», стор. 56, і Левицький 9 в «Грам[атиці] язика руськ[ого]», стор. 211, приводять названія малоросійськії.
Ми тут єще доложимо, що-смо в походженях наших по різних сторонах розвідалися у народу нашого, і приведемо так зібрані імена простого нашого народу нині употребляємі, і помістимо їх для зрівняня біля Карамзінових і прочих словенських, яких словени, особливо латинського обряду, ще і досі уживають 10.
ІМЕНА МІСЯЦІВ, УЖИВАНІ СЛОВ’ЯНАМИ
І. ЛАТИНСЬКІ
а) Із церковних книг —— б) Із російського
1. Януарій —— Январь
2. Февруарій —— Февраль
3. Март —— Март
4. Априлій —— Апрель
5. Май —— Май
6. Іюній —— Июнь
7. Іюлій —— Июль
8. Август —— Август
9. Септемврій —— Сентябрь
10. Октоврій —— Октябрь
11. Новембрій —— Ноябрь
12. Декемврій —— Декабрь
II. ІМЕНА СЛОВ’ЯНСЬКІЇ
Із Карамзіна
а) Церковно-слов’янськії —— б) Малоросійськії [* Українські.]
1. Просинець —— Січень
2. Січень —— Лютий
3. Сухій —— Березол
4. Березол —— Цвітень
5. Травний —— Травень
6. Ізок; Висок —— Червець
7. Червець —— Липець /226/
8. Зарев —— Серпень
9. Рюєн —— Вресень
10. Листопад —— Паздерник
11. Грудень —— Листопад
12. Студений —— Студень
Інші руськії* [* Українські.]
1. Січень, просинець, просимець, лютий
2. Лютий, казидорога, казибрід, палютий
3. Палютий, марот, марець
4. Березень, цвітень
5. Травень, май
6. Червень, червець, кедзень, бидзень
7. Липень, косень, сінокос
8. Серпень, кивень
9. Маїк, сівень, вересень
10. Жовтень
11. Листопадень, падолист
12. Грудень, трусим, студень, просинець
Польськії —— Чеськії —— Корутанськії
1. Styczeń —— Leden —— Prosimic
2. Luty —— Unor —— Swičan
3. Marzec —— Březen —— Sušic
4. Kwiecień —— Duben —— Brézen
5. Maj —— Maj —— Trawen
6. Czerwiec —— Čerwen —— Cweten
7. Lipiec —— Čerwenec —— Serpan
8. Sierpień —— Srpen —— . . . . . . .
9. Wrzesień —— Zaři —— Kimawiz
10. Październik —— Řijen —— Kosapersk
11. Listopad —— Listopad —— Listagnoj
12. Grudzień —— Prosinec —— Gruden
Сербськії —— Старосербськії
1. СЂчень —— СЂчан
2. Лютий —— Веляча
3. Брезень —— Ожуяк /226/
4. ЦвЂтень —— Травань
5. Травень —— Свибань
6. Червень —— Липань
7. Жар —— Серпань
8. Серпень —— Коловоз
9. Вресень —— Руян
10. Паздерник —— Листопад
11. Листопад —— Студень
12. Студен —— Просинац
Зрівнявши тоті назвища межи собою, задивуємося, що у так віддалених від себе положенієм і діянієм розличних народів словенських одні і ті же самії імена повторюються, хоть і не в тім порядку, чого, запевне, причиною є різниця піднеб’я (клімату) широко і далеко сягаючих областей словенських, почасти і недогляд словен самих. Роздивившись меж сими іменами, хоч би лише оком, мимохітне насунеться тобі гадка, що всі словени суть парістки одного кореня, а імена тії були колись общим їх іменем, як і много інших без ліку. Вслід за тою снуєся і друга гадка на ум, що годило би ся словенам, которії старини лишилися, до давнього неізчерпаємого питомого словенського істочника уміній повернутися!
Ім’я тиждень ледве від словен стародавніх переховалося, хотя й се слово безмаль не у всіх словен знаходиться; також імена днів, напр[иклад]: неділя; понеділок, понедівнок; уторок, вівторок; середа; четверг; п’ятниця; субота — показують явно початок християнський. Слово день уживався у нас також і в женськім роді: днина, відтак проізойшло слово днині, нині, так як від день проізойшло днесь.
День рахується звичайно від сходу сонця до западу. На означеніє часу перед сходом є слова: зорі (на зорях), бряск, досвіт (з досвітом, досвіта), світ; потім кажуть: з сонцем, раненько, ранісько, рано; під полуднє, полудень, з полудня; далій: підвечір, надвечір, вечер; сумерки, смерком; потім зачинався ніч, але тут єще розличають, кажучи: сночи (серб, синочь), відти: спішний (снічний), також: даві, замість вчера ввечер; о пізній вечері; первосни; північ (глуха, глупа); перші півні (кури), другі. /227/
Година або час знане у нас на дальше поділене дня і ночі. (У гуцулів значить година — погана погода, сльота або сніжниця, а верем’є — красна погода). День з нічю зовеся доба; день сам або ніч сама — півдоби. Годину ділять на півгодини, чверть години і пр., кажуть також: хвиля (мала хвилина; зрівняй хвиля: фаля на воді і нім[ецькі] Weile, Welle); нута, миг (мигом, миттю), на мглі ока.
То є поділ часу і декотрі слова знакомі у нашого народа до поділу часу.
Впрочім розличають в році по більших святах, напр[иклад], від Юрія до Дмитра — півроку. Рахують також по постах, м’ясницях (м’ясопуст, сиропуст, пущене); на теплого Олекси, на (по, перед) благовіщене; на Петра (Полупетра); першої і другої матки божої.
От декотрі святії і свята, по котрих рахуєся у нас:
Січень: дня 1 *. Новий рік, або Василя; 6. Йордань (-ські святки); 16. Петра вериги (половина зими): «На Петра вериги розбиваються криги».
Лютий: 2. Стрітеніє, приказують: «На стрітенє стрітилися зима з літом».
Марот: 1. Одокії (Євдокії); 9. Сорок мученик; 17. Теплого Олекси; 25. Благовіщене.
Березень: 23. Юрія, весну рахують від нього і приказують: «На Юр’я-Івана, на рахманський великдень», або «На Юр’я, як рак свисне».
Травень: 8. Івана Богослова; 9. Николая.
Червень: 3. Лукиліяна (передновок); 24. Івана Купала (Хрестителя); 29. Петра (петрівка, піст).
Годуй мене до Івана,
А я з тебе зроблю пана.
На святого Луки
Нема хліба, ані муки.
Або:
У нас сьогодні Луки,
Ані хліба, ані муки.
Липень: 20. Іллі (кінець рійки):
До Іллі рій під гіллі,
А по Іллі рій на гіллі.
* Тут і далі цифри означають день місяця. /228/
або:
Тільки до Іллі добрії рої,
А по Іллі повісь роя на гіллі.
24. Бориса і Гліба (жнива):
На Бориса і Гліба
Берися до хліба.
25. Анни успеніє; 26. Парасковеї (або святої п’ятінки). Тут спасівка, або богородин посток припадає.
Серпень: 1. Маккавеї; 6. Преображеніє; 15. Успеніє богородиці, або першої матки божої; 29. Всікновеніє св. Иоанна, або главосіки.
Маїк: 8. Рождество богородиці, або другої матки божої; 14. Честного хреста, або здвиженє.
Жовтень: 1. Покрови:
Хто сіє по покрові,
Не має що дати корові.
Святая покровонько,
Накрий мені головоньку;
Та хоч би вже и онучу,
Най ся довго дівков не мучу.
16. Симеона Юди:
На Симеона Юди
Боїться кінь груди.
26. Дмитра: «До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі хоч нею грубу витри», або
до Дмитра (каже дівка): «А люшки, бо тя перескочу!» (веселість, буйність дівки), а по Дмитрі: «А кота, бо тя наздопчу!» (Така лиха, що замуж не пішла).
Листопадень: 1. Безсребників; 8. Михайла; 14. Филип (пилипівка, піст до різдва зачинаєся); 21. Воведеніє; 30. Андрія: «На Андрія вложи руку в засув».
Грудень: 1. Наума: «На Наума діти заправляти до ума» (т. є. до школи).
6. Николая; 9. Зачатіє Анни; 25. Різдво (рождество Христово); 31. Маланки: «На різдво обійдеться без паски, а про мак буде й так, а без олію не зомлію».
По сих святах розличає простий нарід час, і подлі них розряджує свої роботи, править і орудує господарством, переміняє одежу і пр., так, напр[иклад], каже: /229/
До святого духа не скидай кожуха.
А по святім дусі ще ходи в кожусі.
Розповідаючи що-небудь, звичайно говорить: перед — .по — .на того а того святого була мені така чи сяка пригода.
Петрівка (піст до св. Петра) означає літо або великі дні, а пилипівка (піст до різдва) — зиму, короткії дні:’ «Тебе і св[ятий] Петро не зогріє»; «Захтіло му ся в петрівку змерзлого»; «Не йде до Петра, іно до різдва»; «Пійшло му з Петрової днини» або: «Повело му ся, як з Петрової днини» (т. є. зійшов на гірше, на менше, так як восени дні все убувають).
Се поділене часу запроваджено уже за християнства; предсі здаєся, що декотрі свята нинішні підложені на місце давніх поганських, напр[иклад]: Коляда зійшлася з різдвом, щедрий вечер — з йорданськими святками, гаїлки (гаївка) — з великодніми, рахман — з переполовленієм, русале — з зеленими святками, Купало — з св. Иоанном Хрестителем, паликопа — з св. Пантелеймоном і більше других, котрих імена позабувалися, але ще якимись обрядами або звичаями і піснями обходяться у народу нашого.
