[Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. — К., 1965. — С. 485-489.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки





[Антін МОГИЛЬНИЦЬКИЙ]


ЛИСТИ



1. ДО Я. ГОЛОВАЦЬКОГО

24 лютого 1848 р.


Любезний брате Яцю!

На мні справджаєся тота руська приповідка: «До села тогда новина приходить, коли її уже в місті всі сороки та й ворони на стріхах вискребечуть!» Таке ж то й моє! Сиджу в селі, як червак в хріну, та й не знаю, що ся де на великім світі діє. Уже ціла наша Галичина «Вінок» твоєго брата Івана 1 першу й другу часть не лише прочитала, але, може, й подерла, а я аж сих м’ясниць довідався, що якийсь вінок єсть для русинів уплетений і що й моя галузочка барвінку або калинки єсть в него увита! Дуже мя тото урадувало, коли-м вичитав з того вінка, же наші чеснії русини зачинають потрохи глипіти житєм духовним. А ще більша утіха, же твоєму брату удалося поконати всі перешкоди, якії не лише дух іноплеменників, німців і ляхів, але особливо наші, нібито родимії русини, наставники духовнії — але в самій річі перекінчики і гонителі, — свому материнському язикові чинять. Але найбільша моя радість з того, же брат твій, посвятивши свій вінок митрополиту Карловецькому, завстидав нашого Ірода 2, від котрого-смо денекотрі за двигненє материнського язика й умної словесності руської так торонки муки й страсті претерпіли. Богдай-то ся Гаврили й на камені родили, котрі правду говорити і уміють, і не бояться! Твоєму брату най бог помагає в єго добрих замислах! Дякую Вам красненько, же-сте мя в вашім вінку повеличали, але прошу тя, Яцуню, напиши мені, хто подав моє «Слово» до вінка 3 й хто до него такії краснії приписки починив? За тоту пам’ятку чей я й на потім стануся пожиточним й причинюся до вибудо-/486/ваня того світлійшого народного храма, до котрого-сте так краснії підвалини положили.

Я маю денекотрії краснії писемка стихом і прозою, але-м їх досі нікому не об’являв для тих причин, же сам до ізданія ані грошей, ані способу, ані таких приятелів не маю, котрі би ми в нім допомогли. Хвалитися й блищати не прагну, а над всьо — не хотів би-м, як то мовлять, наразитися нашому малодушному концисторові, доки ся якої парафійки не дохрапаю, бо наші старші так надгороджають правдиві заслуги, же за сім літ моєго попівства ледве-не-ледве укоренив-єм ся на капеланії, аби ся мною принаймній леда біда не поштурковала. Але не гадай, Яцю, що я, сидячи тихо, уже-м завмер для руської словесності. Хорони боже! По-руському жию, думаю й пишу! Але мовчу, доки й мені не скаже хтось колись, як Йосифові ангел в Єгипті: «Вернися, Йосифе, до твоєї вітчизни, бо уже умер той ірод, що наставав на твоє життє!»

Прошу тя, Яцуню, напиши ми чимскорше, що межи вами доброго чувати, як ся мають братія наші, котрі коло уплетенія вінка працюють, хто їм допомагає, чи гадають і далі видавати го. Напиши ми також, які новії книжки в нашім малоруськім язику тепер повиходили, де би їх можна дістати, і прочія... Я ся гаразд маю, бо-м здоров, богу дякувати. Грошей нема, але дітей троє, дві доньки і син, з котрого сподіваюся твердого русина; мою жінку Гандзю, що з родичів була ляхавка, перехрестив-єм зовсім на руське. Сли би ми прийшло коли написати що до твого брата до Відня, научи мя, як маю до него письмо простовати! Поздоровляю і цілую тя з твоєв дружинов сердечно. Бувай здоров і не забувай за мене!


Вірний твій друг

Антін з Любич Могильницький


В Комарові, 24 фебруарія 1848.

До мене йде пошта через Станіслав та й Галич.









2. ДО Я. ГОЛОВАЦЬКОГО

10 липня 1848 р.


Любимий Друже!

Від нашого милого сходу в Кулачківцях минули вже в календарях три місяці, а в діяніях людськості три віки: бо ледво в інних трьох віках так шибко й далеко на-/487/роди поступили 1, як тепер в тім часі коротенькім. Але чи й ми з ними наперед поступили? Чи поняли-смо належито духа часу теперішнього?

О тобі, Яцю, ніщо не знаю, бо гдесь там в своїй Хмелеві сидиш тихонько і не даєш чутки о собі. Але я не лише поступив, але-м навіть поскочив наперед, бо мя наші ще не пристиглі русини на соборі Станіславськім несподівано ляхом окричали 2, мене, що-м предці ж ще в тих часах сміло боровся з сопротивниками за любезну нарідність руську, коли ся теперішні русомани й ляхожерці своєго імені і язика відрікали й встидали! А тепер мав би-м на старість одуріти й не знати за яку псю маму ляхом зістати? Я пізнав, же начальники собору Станіславського, з єдної сторони нарід простий, занадто фанатизували й до ненависті против ляхів розпаляли, а з другої сторони, сами себе і всіх русинів перед лицем німецьких бюрократів упідлили, аби їм за благе і невільничеське орудіє їх самолюбної політики послужити, — уникаючи Сцілли, зачепили в Харібду 3. Я промовив з духом часу, що нам потреба народної єдності, єсли з-під тяжкого ярма абсолютизму цілком видобутися і тих прав і свободів, котрі нам конституцієв суть обіцяні, але ще не сполнені, доступити желаємо. Але на мні справдилися слова євангелія: «Не кидайте святої псам і перла свиням». Шкода псу білого хліба, а нашим русинам красної вищої правди! Певно, тобі розповідали, що ся на тім соборі стало, для того коротко мовлю: фарисеї 4 і саддукеї 5 ізгнаша мя от сонмища! Але я з того сміюся, вони не мене, але себе в очах всіх розумних людей зганьбили; я був, єсьм і буду правійшим русином, як тоті всі, що, не уміючи ім’я своє належито по-руськи підписати, свої особисті урази, котрі где до якого дідича, посесора, мандатора або окомона ляха повзяли, на цілий нарід переносять і перший крок житя конституційного сварков і незгодов домовов розпочинають. Я знаю ліпше всі тоті кривди, які русини від поляків претерпіли, бо-м глибше бродив в письмі, як вони, але не нині на то є час преступленій * рани наново дражнити. Я не даю цілком віри красним словам теперішніх польських демократів 6: Timeo Danaos, et dona ferentes **.



* Минувших кривд.

** Боюся данайців (греків), якщо вони навіть приносять дари (лат.). /488/



Але наш власний, добре зрозумілий інтерес радить нам не множити собі ворогів під боком, бо маємо інших, шкідливіших ворогів, котрі би з всіх свободів конституційних хтіли зробити грушки на вербі, аби тото, що красно обіцяно, навіки на папері зістало. Словом мовлячи, моєв гадков: поляки, котрі хитрістю нас уловити прагнуть, суть політичні злодії, а русини, котрі братню згоду роздирають, аби зістати навіки покірними кнехтами гордих бюрократів, суть кругом дураки. Але досить того доброго.

Твої книжечки, брате, ще не всі розпродані, бо не тілько, як ти до мене писав, що нашим русинам треба добрий хлібець прилагоджений ще пхати до рота, але навіть треба їх, як медведів, до меду за уха тягнути. Котрому кольвек захвалю наш пахнючий вінок, возьме, потримає, о ціну питаєся по кільканадцять раз, а потому віддає. Для того ще п’ять книжечок нерозпроданих, але я буду по роботах їхати до Городниці, буду в свояків у Копачинцях і в Чернелиці, переплину чей і до Хмелеви і ціну повірених мні книжечок сам тобі доручу.

Але нам годило би ся щось доброго погадати; думали й писали-смо тогди по-руськи, коли нас за нашу питому нарідність мучили, а тепер, коли нам побесідовати й написати вільно, коли жаби поуфало по-руськи кракають — доки ж солов’ї мають мовчати? Правда, же наш несподіваний перехід до житя конституційного подобний єст чоловіку, котрий з темної ями або пивниці раптом вийде на ясне сонце; хоть серед полудня, єму довго чорніє і тьмиться в очах, так що єсли би хтів сміло поступити, десь би чолом в угол урізав. Так і ми, захвачені, не знаєм на разу, до чого ся вхопити. Правда, що знаходяться русини далеко скорійші і сміливійші від нас, — зараз від першої хвилі пишуть і пишуть багато, але! — сказавши, Яцю, на божу правду, без осуди — єсли би, напримір, цілу «Зорю Галицьку»7 збив в олійні на макух, чи потекла би хоть капка здорової логіки, відомості політичної, знайомості духа часу і правдивої потреби нашого народу? На наші нареченнії свободи конституційні чатують вовки й медведі, а наші начальники стараються охоронити нас від зайців і лисів, так, гей той циган, що тримав за обротянку кобилу, — вовк відгризав кобилі стегно й хвіст, а циган обганяв галузков мухи й оводи, аби кобилі голову й шию не по-/489/калічили. Наша «Зоря» точить полеміку з польськоруськов радов 8, ляхи того не читають, бо кирилики не уміють або нею погорджають, — читають тото дяки і денекотрі хлопи письменні, самі нічого з того не розуміють і неписьменних ще в гірший блуд провадять. Словом, наші корифеї лізуть у болото і других за собов кличуть, але ми стіймо на березі, почекаймо, як вони добре ся обталапають, ми сухим обійдемо, — й чей далій зайдемо, як вони: Wer am Ende lacht, der lacht am besten *.

Читав-єм десь в якійсь газеті, що ти обганяв-єсь ся від якогось байрату ** станіславського. Нехай ся леда біда чужим іменем не заслоняє! Я гадаю также що писати й видавати яке часописьмо в Станіславі. Піллер 9 спровадив уже з Липська букви гражданські, а тепер післав по кирилику, але дуже здаєся дорогий: від аркуша близько 40 fl. см ***. Я гадав би-м видавати два аркуші на місяць, але не вдаючися в плітки політичні, писати щось з історії, географії, статистики народу і землі руської, уділяти відомості літератській, господарській, звичайові й обичайові і брати під здорову критику все тото, що ся для русинів доброго і шкодливого діє на світі. Час і сили єдного чоловіка, заклопотаного господарством, жінков і дітьми, не завше на тото вистарчити зможуть, для того тебе, любимий друже, прошу о пораду, що на тото скажеш і чи не схочеш пристати до спілки. Напиши мні свою гадку і пришли чимборше через пошту, аби-смо ся могли порозуміти, нім ся особисто зобачимо 10.

Отже-м ти трохи й заспівав, хоть ми не зовсім до того. Цілую тя сердечно з цілов дружинов. Будь здоров.


Антін з Любич Могильницький


Комарів, 10 липня 1848



* Сміється той, хто сміється останній (нім.).

** Окружної ради.

*** 40 флоринів срібною монетою.










Попередня     Головна     Наступна             Примітки


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.