Попередня     Головна     Наступна

Василь НІМЧУК

СИСТЕМАТИЧНИЙ ПІДРУЧНИК ЦЕРКОВНОСЛОВ’ЯНСЬКОЇ МОВИ «ГРАММАТІКА СЛОВЕНСКА» Л. ЗИЗАНІЯ

У системі освіти XVI ст. граматика посідала одне з найважливіших місць, оскільки її вважали засобом, за допомогою якого можна досягти всіх інших знань. У Західній Європі першочергового значення надавали засвоєнню класичних мов, передусім латині — мові тодішнього письменства й церкви. У південно- й східнослов’янських народів головне місце займало вивчення церковнослов’янської мови. Інтерес до неї особливо зріс у другій половині XVI ст. на Україні й у Білорусії, коли з боку шляхетських кіл Речі Посполитої посилився натиск на національно-релігійні права народу, посягання на його культурну самобутність. Велику роль у боротьбі за збереження й розвиток української й білоруської культур відігравали школи, організовані братствами. Латинській мові — знаряддю духовних гнобителів — було протиставлено церковнослов’янську мову, яка вважалася власною літературною (й такою фактично була поруч із староукраїнською і старобілоруською писемними мовами). Діячі XVI—XVII ст. палко виступили на захист цієї мови, проти обмежень і спроб принизити її (як відомо, П. Скарга прямо писав у книзі «О iedności kościoła bożego...» (Вільно, 1577), ніби церковнослов’янська мова «своїх граматик, правил і пам’ятних книжок для викладання... не має і не може мати»). З’явилися перші друковані посібники для вивчення церковнослов’янської мови. Спочатку це були невеликі книжечки граматичного типу, складені на основі рукописних статей південнослов’янського походження, поширених на Україні, в Росії й у Білорусії задовго до XVI ст.

Дуже популярною була в давні часи стаття Чорноризця Храбра «О писмεнεхь», що дійшла до нас у кількох списках ¹. Один із її списків надрукував Іван Федоров в острозькому букварі 1578—1580 рр. під назвою «Сказаніε. како состави ст̃ыи кирилъ философъ азъбуку, по языку словеньску...», факсиміле якої недавно опубліковано ². Цю ж статтю передруковано в Острозі 1598 р. у виданні «Сїа кни(ж)ка словε(н)скаА РεкомаА гра(м)матика...» ³.

Іншою популярною, але вже власне граматичною працею була розвідка, один із списків якої має назву «Ωсьмь чєстии слова, єлико глаголємь и пишємь». її тривалий час вважали перекладом грецької граматики Іоанна Дамаскина, здійсненим Іоанном екзархом болгарським (кінець IX — початок X ст.). Проте Г. В. Ягич довів, що названа праця не належить І. Дамаскинові, бо граматика цього письменника в літературі невідома. В статті «Ωсьмь чєстии слова...» є факти, які свідчать, що вона складена в Сербії невідомим автором XIV ст. Це, очевидно, переклад із якоїсь грецької праці, чи радше — компіляція з кількох граматичних розвідок ⁴.

¹ Див.: Ягич И. В. Рассуждения южнославянской и русской старины о церковнославянском языке. — В кн.: Исследования по русскому языку Спб., 1885 — 1895, т. 1. III, с. 297—319.

² Див.: Grasshoff H., Simmons J. S. G. Ivan Fedorovs griechisch-russisch-kirchenslawisches Lesebuch von 1578 und der gothaer Bukvar’ von 1578/1580..., Berlin, 1969, S. 18, Taf. XXIX—XXXIII.

³ Див.: Barnicot J. D. A., Simmons J. S. O. Some Unrecorded early-printed slavonic books in english libraries.— Oxford Slavonic Papers, 1951, vol. 2, p. 105, 106, p. 111, fig. 8.

⁴ Див.: Ягич И. В. Зазнач. праця, о. 326—365.

Вплив цієї праці спостерігається в першому друкованому на Україні посібнику граматичного змісту — букварі, що його 1574 р. видав у Львові Іван Федоров (Федорович). Тут подано й окремі зразки церковнослов’янського дієвідмінювання й відміни іменників. Один із розділів букваря має заголовок: «А сїА азбука. ω(т) книги осмочастныА, сирЂчь грам(ъ)матикїи». Єдиний примірник цієї публікації пам’ятки виявлено в бібліотеці Гарвардського університету ⁵. Фотомеханічним способом її перевидано в Києві 1964 р. під назвою «Граматика Івана Федорова», а 1975 р. — під назвою «Буквар Івана Федорова». В післямові до книжки 1574 р. зазначено: «...Писахъ вам(ъ), не ω(т) сεбε, но ω(т)... и прεподобного оц̃а нашего іωан(ъ)на дамаскина, ω(т) гра(м)матикїи, мало нЂчто. ради скораго младεньчεскаго наоучεнїА. въмалε съкративъ сложи(х)...» ⁶. Буквар був призначений для початкової освіти в школі (така школа у Львові згадується ще 1546 р.) ⁷.

Близько 1578—1580 рр. буквар І. Федорова передруковано і в Острозі. Примірник цього видання зберігається в Королівській бібліотеці в Копенгагені ⁸. Недавно виявлено, описано й видано факсиміле ще одного примірника Острозького букваря, який знаходиться в бібліотеці німецького міста Готи ⁸.

⁵ Див.: Jakobson R. Ivan Fedorov’s Primer.— Harvard Library Bulletin, 1955, vol. 9, N 1.

⁶ Див.: Буквар Івана Федорова. К., 1975, c. 80.

⁷ Див.: Ісаевич Я. Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI—XVIII ст. К., 1966, с. 127.

⁸ Див.: Зернова А. С Книги кирилловской печати, хранящиеся в заграничных библиотеках и неизвестные в русской библиографии.— Труды / Гос. б-ка СССР им. В. И. Ленина, 1958, т. 2. с. 21—28; Зернова А. С. Второе издание букваря Ивана Федорова.— Труды / Гос. б-ка СССР им В. И. Ленина, 1959, т. 3, с. 189 — 194.

⁹ Див.: Grasshoff H., Simmons J. S. G. Ein unbekanter Druck lvan Fedorovs aus dem Jahre 1578.— Zeitschrift für Slawistik, 1968 Bd. 13, S. 512 — 517; Grasshoff H., Simmons l S. G Ivan Fedorovs griechisch-russisch-slawisches Lesebuch von 1578 und der gothaer Bukvar’ von 1578/1580..., S. 14-18. Taf IX —XXIX. Про філологічні видання першодрукаря див. : Німчук В. В. Іван Федоров і початок світського книгодрукування.— Мовознавство, 1975, № 1, с. 73 — 80; Німчук В. В. Визначна пам’ятка вітчизняного друкарства. — В кн.: Буквар Івана Федорова, с 82—96.

Один із східнослов’янських списків статті «Ωсьмь честии слова...» — «Ст̃го Іωанна Дамаскина о ωсмихъ частЂхъ слова» під назвою «Кграматыка Словеньска языка» 1586 р. надруковано у Вільні (книжечка збереглася в двох примірниках ¹⁰). У післямові до неї читаємо: «...За прозбою житεлεи столиць] вεликаго кнА(з)ства литовъскаго града вильни. СиА кграматыка словεньска языка. з газоθилакїи славного града острога властноε ω(т)чизны яснЂвельможного... пана константина константиновича кн̃жати на острогу... З щодробливоε εго мл̃сти ласки выдана длА наоучεньА и вырозумЂньА бж̃(с)твεннаго писа(н)А» ¹¹.

Відомою на східнослов’янських землях була праця болгарина Константина, що жив при дворі сербського правителя Стефана Лазаревича, найдавніший список якої має заголовок «Сказаніе... ω писмене(х)...»¹².

Важливу роль в історії нашого мовознавства відіграла «Грамматіка доброглаголиваго елинно-словенскаго языка. Совεршеннаго искуства осми частεй слова. Ко наказанїю многоимεнитому Ро(с)сійскому роду», видана 1591 р. у Львові. Другий заголовок цієї книжки надруковано грецькою й церковнослов’янською мовами: «Γραμματικη συντεθεισα εκ διαφορων γραμματικων, διά σπουδαιων, δι εν τω της λεοπόλεως παιδοτριβίω. Грамматика сложен(ъ)на ω(т) различныхъ грамматикъ, спудεйми ижε въ лвов(ъ)ской школЂ». Це теоретичний підручник грецької мови, написаний грецькою ж мовою з «словεнським» перекладом. Львівські «спудеї» склали її під наглядом грека Арсенія Еласонського, якого для викладання запрошено в 1586 р. до Львова. К. Студинський, дослідивши досить детально текст пам’ятки, довів, що теоретичну частину «Грамматіки» 1591 р. написано на основі різних тодішніх західноєвропейських джерел, у першу чергу граматики К. Ласкаріса, а також Ф. Меланхтона, М. Крузія, К. Кленарда. Та деякі частини її оригінальні ¹³.

¹⁰ Див.: Анушкин А. Во славном месте Виленском. М., 1962, с. 68—69.

¹¹ Примірник Центрального державного архіву давніх актів у Москві, с. 22.

¹² Див.: Ягич И. В. Зазнач. праця, с. 366 — 581.

¹³ Див.: Студинський К. кАдельфотес», граматика, видана у Львові р. 1591.— Записки Наукового товариства ім. Шевченка, 1895, т. 7, кн 3, с. 10—23 (далі — ЗНТШ).

Традиційно «Грамматіку» 1591 p. називають «Адельфотес». Але це прикра помилка й непорозуміння. Нещодавно М. П. Кисельов висловив слушну думку, що «Αδελφοτης» — не заголовок книги, а ранній випадок позначення того, що тепер називається колективним автором або відповідальним відомчим видавцем (гр. ’αδελφοτης — «братство») ¹⁴. Переклад граматики належить учням та іншим викладачам школи, бо Арсеній, який перебував лише протягом двох років у Львові, навряд чи знав добре церковнослов’янську та українську мови ¹⁵. Серед учнів ¹⁶ або викладачів школи, можливо, міг бути й Л. Зизаній. Про те, що переклад зробили особи, які вважали мову перекладу своєю рідною, свідчить і їхнє зауваження в розділі про сполучники, що «прεисполнитεлныА союзы в нашεмъ языцЂ нε обрЂтаютсА». Друкування «Грамматіки» розпочато ще 1588 р., як видно з листа віленських братчиків, що підтверджували одержання початку «писаній Грамматичεскихъ языка Гречεского и Словεнъского» і просили прислати їм «сто или двЂстЂ книгъ..., учинивши имъ цЂну слушную» ¹⁷. Досі не з’ясовано, чому книжка вийшла в світ тільки 1591 р. Дуже можливо, що після від’їзду Арсенія зі Львова над «Грамматікою» далі працювали учні школи ¹⁸.

¹⁴ Див.: Киселев H. П. Греческая печать на Украине в XVI в.— В кн.: Книга Исследования и материалы. М., 1962, сб. 7, c 187

¹⁵ Він не володів добре церковнослов’янською мовою навіть пізніше, на перших порах перебування в Росії (див : Дмитриевский А Арсений, архиепископ элассонский (суздальский тож) и его вновь открытые исторические мемуары,— Труды Киевской духовной академии, 1898, январь, с. 17

¹⁶ Див.: Студинський К. Зазнач. праця, с. 4; Возняк М. Граматика Лаврентія Зизанія з 1596 р.— ЗНТШ, 1911, т. 102, кн. 2, с. 48,

¹⁷ Див.: Акты, относящиеся к истории Западной России. Спб., 1851, т. 4, с. 5 — 6 (далі — АЗР).

¹⁸ Викликає подив стаття про «Грамматіку» 1591 р. в УРЕ (т. 1, с 88), де авторство приписується тільки А Еласонському, паралельний текст називається староукраїнським, а джерелом її визначено граматику І. Дамаскина.

Необхідно відзначити, що в перекладі (як у визначеннях, так і прикладах) виступає чимало рис живої української мови, насамперед південно-західних її говорів (фонетика, морфологія, лексика), напр.: стрыгу, крычу, сажу, сокриваю (арк. 169), дурнεйкій (арк. 50), луча — лучЂ (арк. 25), горлица, горлицЂ, горлици, горлицу, горлицε (арк. 20), дЂвчинка, коишчокъ, хлопАтко, хлопАточко, sвЂрАтко, мАсцε (арк. 49), вынАтїε (арк. 130; в значенні «виняток») та багато ін.¹⁹ «Грамматіка» 1591 р. тривалий час була єдиним підручником грецької мови у східнослов’янських школах. Та головне значення її полягає в тому, що вона показала рівноцінність грецької й церковнослов’янської мов і цим самим заохотила написання спеціальних граматик церковнослов’янської мови. В ній закріплено попередню й вироблено нову слов’янську граматичну термінологію, яка через наступні посібники збереглася до наших днів, особливо в російській мові. Вона була певним зразком і для структури пізніших граматик (хоч автори їх водночас орієнтувались і на інші праці).

Основна термінологія перекладної частини «Грамматіки» 1591 р. грунтується на статті «Ст̃го Іωанна Дамаскина о ωсьмихъ частЂхъ слова...» ²⁰.

¹⁹ Див. ще: Студинський К. Зазнач. праця, с. 26 — 32.

²⁰ Як уже зазначалося, це назва східнослов’янського списку трактату псевдодамаскина «ωсьмь чεстии слова...» (див. И. В. Ягич. Зазнач. праця, с. 328, 335 — 342). Г. В. Ягич з’ясовує й джерела цієї статті (див. там же, с. 342—365).

Необхідно підкреслити, що в зазначеній статті наявні назви тільки частин мови й головних категорій іменника, дієслова, дієприкметника й артикля. Про орфографію, просодію та розряди невідмінюваних частин мови в ній нічого не сказано. В «Грамматіці» 1591 р чимало термінів удосконалено, а окремі — замінено новими.

До змінених термінів відносимо «мЂстоимА» замість «мЂстоимεни», [число] «εдин(ъ)ствεн(ъ)ноε, двойствεн(ъ)ноε, множεствεн(ъ)ноε» зам. «єдино, двойно, мнωжно», [залогъ] «страдатεлный» зам. «страдальный», [изложεнїε] «повεлитεлноε» зам. «повεлЂнное» та ін. Тут послідовно вживається термін «падεжь», годі як у зазначеній статті виступає, за єдиним винятком, термін «паденіе». До замінених термінів належить «глаголъ» зам. «рЂчь» ²¹, [падεжъ] «имεновный» зам. [паденіе] «право».

Наслідком власної творчості «спудеїв» Львівської школи є значна кількість граматичних термінів, які у попередній літературі не зустрічаються, напр.: «склонεніε», [родъ] «общїй, прεобщій», [прикметники ступеня] «разсудителнаго, прεвосходнаго», [іменники] «начертаніа оумалитεлнаго», «ω числитεлныхъ имεнахъ», [залогъ] «срεднїй», [изложεнїε] «изявитεлноε», «ударεніε», «гласныя, согласныя», «слогъ», «рεченїε», «слово» та багато інших, терміни на означення розрядів займенників, прислівників, прийменників, сполучників.

У «Грамматіці» 1591 р. подекуди застосовано шрифт, близький до майбутнього так званого гражданського.

Зовсім новий етап в історії нашого мовознавства ознаменувала «Грамматіка словεнска. Съвεр(ъ)шεн(ъ)на(г)[о] искуства осми частій слова, и ины(х) ну(ж)дны(х). Новω съста(в)ле(н)на Л. Z», надрукована у Вільні 1596 р. Літерами Л, Z скромно позначив своє ім’я і прізвище Лаврентій Іванович Зизаній-Тустановський — видатний український мовознавець, перекладач, письменник, педагог і церковний діяч XVI — XVII ст. Як свідчать його сучасники, народився він у Галичині.

Кричевський староста Богдан Соломерецький та його дружина, які добре знали педагога свого сина, в листі до Львівського братства від 1 вересня 1600 р. писали, що Лаврентій Зизаній до Львова «къ отечеству своєму и родителемъ путешествуетъ» ²².

²¹ Заміну цього південнослов’янського терміна, безсумнівно, зроблено через інші значення слова рЂчь («річ, справа, мова») в українській мові XVI ст.

²² Див.: АЗР Спб., 1851, т. 4, с. 241.

На це вказує також проігумен Манявського скиту (знаходився біля с. Манява Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.) чернець Леонтій в листі до львівського міщанина Миколи Золотарука, де повідомляється, що Лаврентій Зизаній «отчичку... Львова малжонку маетъ и самъ с тых краев есть» ²³. Друге, додаткове прізвище (придомок) вченого —Тустановський було підставою для припущень, що Лаврентій та його брат Стефан народилися в селі Тустановичі (тепер південно-східна частина м. Дрогобича Львівської обл.) в родині міщанина ²⁴, мельника ²⁶, або в містечку Тустань (тепер село Галицького р-ну Івано-Франківської обл.) і походили із простого роду ²⁶. Е. Ружицький, посилаючись на документальні матеріали Центрального державного історичного архіву УРСР у м. Львові, твердить, що брати Зизанії походили з Потелича (тепер село Нестеровського р-ну Львівської обл.) й були синами потелицького міщанина Івана Куколя, який заявив претензію на 200 золотих — борг львівського міщанина Дмитра Красовського покійному синові Куколя «дидаскалові Львівської руської школи Стефанові». Батьковим уповноваженим виступив брат Стефана —Лаврентій ²⁷. Про те, що «Stefan Zizanni z Potylicza», засвідчують й інші документи ²⁸. Однак ці повідомлення необхідно уточнити, адже Лаврентій підписувався як Зизаній-Тустановський, а не Потелицький. Невідомий автор брошури «Plewy Stephanka Zyzaniey Heretyka, z cerkwy Ruskiej wyklętego» (Вільно, 1596 рік) про рідного брата Лаврентія писав: «Краще тобі дивитися за горшками й лещатами, ніж, будучи мужиком, проповідувати» ²⁹.

²³ Див.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. К., 1898, т. 2, Приложения, с. 33.

²⁴ Див.: Яременко T. K. Стефан Зизаній — український письменник-полеміст кінця XVI ст.— Радянське літературознавство, 1958, № 2, с. 39 — 40.

²⁵ Історія міст і сіл УРСР. Львівська область. К., 1968, с. 99 — 100

²⁶ Див.: Німчук В В. «Лексис» Лаврентія Зизанія —перший український друкований словник.— В кн.: «Лексис» Лаврентія Зизанія. Синоніма славеноросская». К., 1964, с. 8.

²⁷ Див.: Ружицький Е. Невідомий документ про смерть Стефана Зизанія. — Архіви України, 1972, № 1, с. 63 — 64.

²⁸ Див.: Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні (XVI — перша половина XVII ст.). Збірник документів К., 1975, с. 133.

²⁹ Див.: Харлампович К. Западнорусские православные школы XVI и начала XVII века. Казань, 1898, с. 377.

У соборній грамоті Київського митрополита Михайла Рагози і духовних властей про відлучення від церковного клиру Стефана Зизанія та братських попів Василія й Герасима, обвинувачених у єресі (січень 1596 р.), наказується, щоб усі «Стефана Зизанія за чоловЂка простого, чимъ онъ и есть, свЂтскимъ мЂли...» ³⁰. Можливо, Зизанії справді походили із звичайної міщанської сім’ї, яка мала якісь споріднені зв’язки з українським шляхетським родом Тустановських ³¹ (котрі належали до герба Пилява ³²). Однак питання про місце народження Лаврентія (Тустановичі, Тустань, Потелич) залишається відкритим, але документально доведено, що він — виходець із Галичини ³³. Вважається, що прізвище Зизаній — переклад грецькою мовою прізвища Кукіль ³⁴ (гр. ξιξάνιον — «кукіль, бур’ян»), під яким іноді згадується Стефан Зизаній у тодішніх творах ³⁵.

³⁰ Див.: АЗР Спб.. 1851, г. 6, с. 126.

³¹ Пор.: Возняк М Причинки до студій над писаннями Лаврентія Зизанія. — ЗНТШ, 1908, т 83, c. 31.

³² Див.: S. Orgelbranda encyklopedja powszechna Warszawa, 1903, dz 14, s. 640

³³ M Б. Ботвинник у брошурі «У истоков учебной книги» (Мінськ, 1964, с. 44), за «Волынскими епархиальными ведомостями» (1890, № 1), вважав, що Зизаній народився у Львові в сім’ї небагатого шляхтича Однак в авторефераті кандидатської дисертації «Лаврентий Зизаний Тустановский — педагог, просветитель и гуманист второй половины XVI — начала XVII века» (Мінськ, 1970, с. 6) він пише: «Документи говорять про те, що він був вихідцем із бояр Троцького повіту, тобто із дрібної шляхти». Однак ніяких документальних даних автор не наводить Його твердження явно суперечить усім опублікованим актам XVI—XVII ст.. де згадуються Лаврентій і Стефан Зизанії

³⁴ Див.: S. Orgelbranda encyklopedja powszechna, dz 14, s. 640

³⁵ Див.: Русская историческая библиотека. Спб., 1882, т. 7, с. 180, 181.

Однак ще ніхто не виявив і не опублікував юридичних документів, у яких би Л. Зизаній, його брат і родичі виступали під прізвищем Куколь (Kąkol). Нам здається, що Куколь (Kąkol) — це прізвисько тільки Стефана Зизанія, яким дошкульно називали його католицькі полемісти, використавши звукову подібність прізвища Зизаній до зазначеного грецького слова. Антропонім Зизаній, можливо, пов’язаний із українським діалектним словом зизий «косоокий» (СУМ, III, 566) і не є перекладом грецькою мовою українського слова. Прізвище Зизень побутує тепер на Закарпатті. Народився Лаврентій Зизаній в 50—60-х роках XVI ст. (точна дата невідома).

Л. Зизаній був високоосвіченою людиною свого часу, свідченням чого є не тільки його твори й переклади з грецької мови, але й відгуки про нього сучасників. Зазначений вище проігумен Манявського скиту Леонтій на прохання львівського міщанина М. Золотарука відповідав: «Ваша мил. потребуете жебы казнодей з наукою грецкою и латинскою и словенскою былъ и друкарки і тексту писма святаго вядомъ и Богословіи... БарзЂй бымъ раилъ вашимъ милостямъ до мЂстькой церкви его мил. Господина отца Лаврентія Зизанія одискати» ³⁶. Передмова до опублікованої 1623 р. Києво-Печерською лаврою книги «Іωанна Златоустаго... БесЂды на ді Посланій ст̃гω... Павла» редактором видання називає «бл̃гоговЂнна мужа, словεснЂйша Дїдаскала и вЂтію, художнаго же Єллино Грεчεскаго Азыка оумЂнїε и искусство стАжавша, прεч(с)тного ω(т)ца Кv(р) Лаврεнтїа Зεзанїа [!] Тустановского, прεсвvтεра, ... и проповЂдника» ³⁷. У передмові до книги «Ст̃гω оца... Андрεа... Тлъкованїε на Апокаліψїн(ъ)...», надрукованої 1627 р. в Києві, зазначається: «... Ω(т) Єллїнскагω сію многотруднЂ истлъкова Прεчεстный въ Прεсвvтεрεх(ъ) Г(с)днъ Отεц(ъ) Лаvрεн(ъ)тїй Зизанїа Тустановскїй, Мужъ Єллинскихъ и Славεнскихъ искусный Дїдаскалъ, и ПроповЂдникъ...» ³⁸.

³⁶ Голубев C. Зазнач. праця, c. 33.

³⁷ Див.: Тітов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI — XVIII вв. Всезбірка передмов до українських стародруків K , 1924, c. 83.

³⁸ Див.: Там же, с. 144

Невідомо, де Зизаній здобув освіту. Беручи до уваги те, що після повернення до Львова від князів Соломерецьких Л. Зизанія запросив до себе в м. Ярослав (тепер у Жешівському воєводстві ПНР) князь О. Острозький, М. Возняк робить здогад, що наш філолог навчався в Ярославській єзуїтській колегії, в фундації якої брала участь княгиня Анна Острозька ³⁹. Не менш імовірно, що Л. Зизаній навчався в якійсь православній школі, зокрема Острозькій. Як видно з листа Львівського братства до константинопольського патріарха Ієремії від 6 лютого 1592 р., Зизаній викладав у Львівській братській школі, але братство відпустило «дидаскаловъ, Кирила в градъ Виленскій Лаврентія же въ градъ Берестейскій» ⁴⁰, тобто в Брест.

Протягом трьох років (1592—1595) Зизаній викладав у Берестейській школі. В 1595 р. він переїхав на роботу до Віленської братської школи, ректором якої був його брат Стефан ⁴¹.

Викладав він у згаданих школах, без сумніву, церковнослов’янську («словенську») та грецьку мови. Наслілком його педагогічної роботи були його славнозвісні твори, надруковані 1596 р. у Вільні: «Грамматіка словεнска...», «Наука ку читаню и розумЂню писма словε(н)ского...», а разом із нею — «Лексис, СирЂчь РεчεнїА, ВъкратъцЂ събран(ъ)ны. И из словε(н)скаго языка на просты(й) Рускїй діАле(к)тъ Истол(ъ)кованы. Л, Z».

Те, що в період виходу в світ цих творів Зизаній був викладачем, засвідчує П. Беринда в післямові до свого «Лексикона» 1627 р., де згадує словник «...Лаврεнтїа Зизанїи тогда Дідаскала, нинЂ же прεсвvтера...» ⁴².

Весною 1597 р. князь Б. Соломерецький запросив Л. Зизанія у свій маєток Баркулабово (біля Мінська), де син вельможі «князь Богдан именем Исакий... почал учитися по руску грамоте и по кгрецку; а был бакаларем пан Лаврентий Зизаний, человек навченый, з места Виленского прибавленый» ⁴³.

³⁹ Див.: Возняк М Причинки до студій..., о. 32 — 33.

⁴⁰ Див.: АЗР 1851. т 4, c 43.

⁴¹ Див.: Харлампович К. Зазнач. праця, с. 322.

⁴² Див.: Лексикон словенороський Памви Беринди. K , 1961, с. 243.

⁴³ Див.: Полное собрание русских летописей М., 1975, т. 32, с. 184.

У квітні 1600 p. молодого князя «взявши з науки от Лаврентия зараз же дано до науки Латинския, до пана Максима Герасимовича Смотрицкого» ⁴⁴. Деякий час учений залишався у Львові, але на запрошення князя Олександра Костянтиновича Острозького Л. Зизаній переїхав до м. Ярослава, де навчав його синів. Але після смерті князя в 1602 р. мати дітей «Анна Костчанка, латинскія сущи вЂры, къ своей вЂры ихъ обратити хотя, учителя ихъ православнаго іерея Лаврентіа Зизанія Тустановскаго и отъ нихъ и отъ церкве Ярославскіа изгна...»⁴⁵. Про життя й діяльність Л. Зизанія протягом наступних десяти років документів не виявлено. Очевидно, він був де-небудь священиком або домашнім учителем у шляхетських родинах. У 1612 р. князь Іоаким Корецький та його дружина Анна Ходкевичівна запросили Л. Зизанія бути священиком при соборній церкві в м. Корець (тепер у Ровенській області), давши йому право на всі прибутки від належних до неї маєтків (у документі Зизаній називається протопопом) ⁴⁶. У Корці він перебував принаймні до 1618 р.: ця дата зазначена в рукописі Зизанієвого «Поучεнїя пры погрεбЂ Софіεи, кнАгынї Чарторыской» — «списаное мно(ю) в(ъ) Корцу лЂта ≠ахиі Мая и̃і» ⁴⁷.

⁴⁴ Див : Полное собрание русских летописей, с. 185.

⁴⁵ Див.: Архив Юго-Западной России. К., 1887, ч. 1, т. 7, c 43 (далі — Арх ЮЗР).

⁴⁶ «Див.: Арх ЮЗР К., 1883, ч 1, т. 6, с. 405—508.

⁴⁷ Див.: Возняк М. Причинки до студій..., с. 78.

Архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький, що організував у лаврі книгодрукування й зібрав гурток учених, у який входили З. Копистенський, П. Беринда, Т. Земка, О. Митура та ін. діячі української культури та освіти, близько 1619 р. запросив до Києва й Л. Зизанія. 1623 р. з лаврської друкарні вийшли «...Іωанна Златоустаго... БεсЂды на д̃і Посланій... ап(с)ла Павла», в редагуванні яких брав участь Зизаній, а 1625 р.— його переклад (із грецької мови) книги «... Андреа архїєп(с)па Кεсарїа Каппадокіискїа. Тлъкованїε на Апокалvψін(ъ)...». У Києві він займався й проповідницькою діяльністю ⁴⁸.

Тут же, в Києві, Л. Зизаній написав «Катехизисъ», із рукописом якого 1626 р. поїхав до Москви, де був належно прийнятий царем і патріархом Філаретом ⁴⁹. Після дискусії з теологічних питань ⁵⁰ книгу було перекладено зі староукраїнської на церковнослов’янську мову й 1627 р. надруковано в Москві. Пізніше «Катехизисъ» Зизанія офіційна церква заборонила за «єретичні» елементи, але книгу взяли на озброєння старообрядці, що перевидавали її багато разів (навіть у XVIII ст.) ⁶¹.

Повернувшись до Києва, в серпні 1628 р. на церковному соборі Л. Зизаній був одним із головних обвинувачів «Апології» М. Смотрицького, але під соборною грамотою вже підписався «Лаврентій Зизаній Тустановскій, Протопопа Корецкій. рукою своєю» ⁵² (підкреслення наше.— В. H.).

Мабуть, у Корці мешкав Л. Зизаній до кінця життя. В лютому 1634 р. він вніс до міських книг Луцька даний йому 1612 р. фундушевий документ князя Іоакима Корецького. Отже, помер Л. Зизаній після лютого 1634 р., але коли саме,— невідомо. У зауваженні Л. Зизанія в заголовку своєї праці, що вона «новωсъста(в)лε(н)на», М. Возняк схильний був убачати вказівку автора на попередні граматики ⁵³.

⁴⁸ Див.: Тітов Хв. Зазнач. праця, с. 144.

⁴⁹ Див.: Митроп. Макарий История русской церкви. Спб., 1882, т. 11, с. 51—52.

⁵⁰ Див. : Заседание в книжной палате 18-го февраля 1627 года по поводу исправления катехизиса Лаврентия Зизания.— В кн.: Памятники древней письменности и искусства. Спб., 1878.

⁵¹ Див.: Ильинский Ф. М. Большой катехизис Лаврентия Зизания.— Труды Киевской духовной академии, 1898, май, с. 82 — 87.

⁵² Див.: Голубев С. Петр Могила и его сподвижники. К., 1883, т. 1. Приложения, с. 313.

⁵³ Див.: Возняк М. Граматика Лаврентія Зизанія з 1596 р.— ЗНТШ, 1911, т. 101, кн. 1, с. 24.

Та, здається, Зизаній добре усвідомлював, що він пропонує школам нову, першу справжню граматику церковнослов’янської мови і на титульній сторінці підкреслив це. Учений писав подібне, звергаючися до читача, в кінці розділу про дієслово: «...Нε чудисА въ(з)люблен(ъ)ный мой друже, такова бо сила, а нε прεзорство бысть съписатεлεво. зри жε яко и пер(ъ)ваА εстъ словεн(ъ)скаА гра(м)матіка». «Грамматіка словенска...» ⁵⁴ Л. Зизанія — найперша оригінальна спроба осмислити й послідовно викласти морфологію церковнослов’янської мови, а також нормалізувати її. Разом із цим вона е першим систематичним шкільним підручником з граматики цієї мови. Вона виникла як наслідок тривалого викладання церковнослов’янської мови у Львові та Бересті (Бресті). До Вільна Зизаній приїхав 1595 р. з Берестя, напевне, з готовим рукописом її, адже в лютому 1596 р. книга вийшла в світ із друкарні Віленського братства. Дуже популярна свого часу книжка, що її «спудεи малымъ кош(ъ)то(м) собЂ» набували (як пише у зверненні до дітей «типограф»), «Грамматіка словεнска» дійшла до наших днів у надто обмеженій кількості примірників ⁵⁵.

⁵⁴ Далі (умовно) — «Граматика»

⁵⁵ На недоступність «Граматики» скаржилися, зокрема, К. Студинський (див. зазнач. праця, с. 35), M Вейнгарт (див.: Weingart M. Dobrovského Institutiones. Část. 1. Cirkevněslovanskě mluvnice před Dobrovským. Bratislava, 1923, s. 23).

Примірник пам’ятки, який перевидаємо і за яким її досліджуємо, зберігається в Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Ленінград). Він являє собою досить добре збережену книжку in 8°. Видавнича пагінація починається тільки з 9-го аркуша, тобто там, де починається текст власне граматики, однак її не скрізь видно (зрізана при оправлянні книжки). Нову суцільну пагінацію за сторінками (від самого початку) зроблено олівцем, мабуть, у XIX ст. Книжка охоплює «Грамматіку словєнску» з тлумаченням господньої молитви в кінці її, «Лексис» Л. Зизанія та «Изложεніε ω православной вЂрЂ», «Ω въчловεчεнїи Гос(ъ)под(ъ)ни», «Ω знаменїи крестном» Стефана Зизанія. Невідомо, коли «Лексис» та «Изложеніε...» оправлено разом із «Грамматікою словεнскою», що була видана окремою книжкою. Примірником «Граматики», який закінчується тлумаченням молитви господньої, користувався М. Возняк ⁵⁶. «Лексис» Л. Зизанія й «Изложεнїε...» та інші твори С.Зизанія вийшли в світ у складі книжки, що починається букварем Л. Зизанія «Наука ку читаню и розумЂню писма словε(н)ского» (Вільно, 1596) ⁵⁷.

За новою пагінацією книжка Л. Зизанія (граматика з тлумаченням молитви) налічує 190 сторінок. У кількох місцях у пам’ятці переплутані аркуші ⁵⁸ (невідомо коли, може, ще 1596 р.), на що вказують відповідні зауваження, зроблені чорнилом (у XVII ст.?). Текст оздоблено гарними заставками й ініціалами ⁵⁹. Теоретична частина праці Л. Зизанія, її структура взята із граматик грецької та латинської мов, що були в ужитку в XVI ст. А ці граматики в свою чергу базувалися на античних грецьких традиціях, насамперед так званої александрійської школи, зокрема Діонісія Фракійського (близько 100 р. до н. е.). «Своєї найвищої точки досягає грецька граматика в Аполонія Дискола (II ст. н. е.) та його сина Геродіана і в такому ж вигляді, як ми знаходимо тут цю систему, ми успадкували її аж до наших днів через латинських граматиків» ⁶⁰,—зазначає В. Томсен. Серед римських граматиків найбільш відомий Теренцій Варрон (116—27 р. до н. е.). До пізніших належать праці Доната (близько 350 р. н. е.) та Прісціана (близько 500 р. н. е.).

⁵⁶ Див.: Возняк М. Граматика Лаврентія Зизанія...— ЗНТШ, 1911, т. 102, кн 2, c 56 У такому складі описують «Граматику» бібліографи (див.: Лукьяненко В. И. Каталог белорусских изданий кирилловского шрифта XVI —XVIII вв. Л. 1973. Вып. l, c. 128).

⁵⁷ Див.: Німчук В. В «Лексис» Лаврентія Зизанія..., с. 45.

⁵⁸ Це відзначають й бібліографи (див. Лукьяненко В. И. Зазнач праця).

⁵⁹ Див.: Анушкин А. Зазнач. праця, с. 99 —101.

⁶⁰ Томсен В. История языковедения до конца XIX века. М., 1938, с. 22—23.

Джерела «Граматики» Л. Зизанія грунтовно дослідив М. Возняк. Порівнявши майже всі визначення праці Зизанія з матеріалами різних граматичних посібників XVI ст., він показав, що наша пам’ятка в цьому плані найбільше спільного має з граматиками грецької мови Ф. Меланхтона, К. Ласкаріса, М. Крузія, М. Мосхопула та з граматиками латинської мови Е. Доната та Ф. Меланхтона ⁶¹. Дослідник джерел Зизанієвої праці зробив дуже слушне застереження: «...Граматична традиція тодішніх латинських граматик загально дуже подібна, а часто тотожна...», бо «латинська граматика оперлася на готовій, розвиненій системі грецької граматики», а «на граматики грецької мови мала великий вплив граматика Діонісія, що була спільним джерелом візантійських граматиків» ⁶². М. Возняк зауважує, що подібність або тотожність у деталях може бути наслідком впливу або «безпосередньої позички одного автора в другого або треба її шукати в якімсь третім спільнім джерелі»; до того ж Лаврентій частину матеріалу міг викласти просто з пам’яті, а це та,кож утруднює виявлення джерела того чи іншого визначення ⁶³.

Звичайно, Л. Зизаній широко користувався львівською «Грамматікою» 1591 р., одним із співавторів (див. вище) якої міг бути. Але впливу цієї праці на «Граматику» Зизанія не треба перебільшувати, як це робив С. Булич ⁶⁴. «Позірно ті самі дефініції в обох граматиках мають у більшій часті в Лаврентія відмінний переклад тої самої грецької дефініції, передусім коли вони взяті зі спільних джерел для обох граматик, якими є еротематична переробка граматики Діонісія і граматики Ласкаріса, Крузія, а то й Меланхтона» ⁶⁶.

⁶¹ Див.: Возняк М. Граматика Лаврентія Зизанія...— ЗНТШ, 1911, с. 25—38; т 102, кн 2, с 11—56 Працю Ф. Меланхтона, в тому числі і його дефініції, широко використовували автори граматик латинської мови в Польщі, зокрема В. Відавіус (видана 1581 р.) А Ромер (видана 1590 р.) та ін (див Cytowska M Od Aleksandra do Alwara gramatyki lacińskie w Polsce w XVI w.) Wrocław etc., 1968, s. 73-77.

⁶² Див.: Возняк М Граматика...— ЗНТШ, 1911, т. 102. кн. 2, с. 56—57

⁶³ Там же. с. 57.

⁶⁴ Див.: Булич С. К. История языкознания в России Спб., 1904, т. 1, с. 172 — 174.

⁶⁵ Див.: Возняк М Граматика...— ЗНТШ, 1911, т. 102, кн. 2, с. 47.

М. Возняк зіставляв деякі частини Зизаніевої «Граматики» з анонімними граматичними статтями, які опублікував у згаданих «Рассуждениях...» Г. В. Ягич, але відзначив, що важко сказати, в якому зв’язку вони знаходяться з нашою пам’яткою — чи з них почерпнув думки Зизаній, чи навпаки, бо ці статті не можна прикріпити до певних дат ⁶⁶. На наш погляд, частина цих статей, зокрема «Сила соущεству книжнаго писма», «Грамматичество», кінець статті зі збірника Тихонравова ⁶⁷, написані з використанням думок Зизанія. Наприклад, Зизаній у правилі про Ж (юс великий) пише: «Сего обыкоша оупотрεблАти людїε сε(р)бстїи, и волоховε вмЂсто ү, и ю». У статті «Сила существу...» маємо: «Жсъ. Сего ωбыкоша оупотрεблАти людїе сербьстїи и волохове въ мЂсто ү і ю» ⁶⁸.

Про «Граматику» Л. Зизанія не раз писали історики мовознавства й літератури, та більш-менш повного аналізу граматичного матеріалу її досі фактично не здійснено. М. Возняк у своїй розгорнутій студії визначає джерела пам’ятки й детально передає зміст ⁶⁹. Невелика стаття В. В. Аніченка «Граматыка» Л. Зізанія» ⁷⁰ носить загальний характер. Автор без достатніх підстав відносить її до пам’яток білоруської мови. Приклади з лексики, якими він ілюструє своє твердження, однаковою мірою характерні й для староукраїнської (як і сучасної української) мови: але, вЂршЂ складати, друку, досконалымъ, коштомъ, моцно, наставницу і т. ін.⁷¹

⁶⁶ Возняк М. Граматика...— ЗНТШ, 1911 т. 102, кн. 2, с. 47.

⁶⁷ Див.: Ягич И. В. Зазнач. праця, с. 707—719, 993—995, 1008 — 1009.

⁶⁸ Див.: Ягич И. В. Зазнач. праця, о. 718.

⁶⁹ Аналіз попередньої літератури питання див.: Возняк М. Граматика...— ЗНТШ, 1911, т. 101, кн. 1, с. 13 — 20; див також: Українські письменники Біо-бібліографічний словник / Уклав Л. С. Махновець К., 1960, т 1; Ягич И. В. История славянской филологии. Спб., 1910; Кузнецов П. С. У истоков русской грамматической мысли М.. 1958.

⁷⁰ Див.: Анічэнка В. В. «Граматыка» Л Зізанія.— Весці Академії навук БССР. Серыя грамадскіх навук, 1957, № 4, с. 93—105.

⁷¹ Там же, с. 94.

Такими самими є й граматичні форми: горшїй, найгоршїй, дЂля, розумію, той та ін. (пор. укр. літ. гірший, найгірший, розумію, той, діал. діля тощо). До білоруських фонетичних рис віднесено «заміну Ђ через е (на відміну від української мови)»: добрЂ — добре, дЂже —гдежъ, вырозумЂню — вырозуменя, всЂ — все, рЂчъ — изрекший. Але ж форми добре, де — звичайні загальноукраїнські, як і все (наз. відм. одн. сер. р.) і всЂ (наз. відм. мн. чол. р.), сучасне всі. Форма рЂчь — давня (ст. сл. рЂчь), однак у формі изрекши, утвореній від изрεщи, як церковнослов’янській, не обов’язково треба чекати переходу е > Ђ [і]. У Зизанія справді спостерігаємо в окремих випадках ε на місці давнього Ђ, проте в них, мабуть, відбивається не мова автора, а складачів друкарні Віленського братства. В. В. Аніченко говорить, що Зизаній взагалі надавав перевагу вживанню звука е на місці етимологічного Ђ, ілюструючи це твердження уривком: «нелъпо (!) же есть ихь (!) (слів з Ђ. — В. А.) употребление» ⁷². Насправді Зизаній виступає проти поплутування цих літер: «Сε Ђ, оу нЂки(х) въмЂсто ε приε(м)лε(т)сА. εгда тЂлεсны(й) глаголю(т) въмЂсто тεлεсный, и ω христε въмЂсто ω хрїстЂ. и ω господε, спасЂ, и прочаА. нεлЂпо же εстъ и(х) оупотрεблεнїε». Форма тεлεсный зустрічається нерідко в староукраїнській мові ⁷³, в тому числі й у письменників, які не були пов’язані з північноукраїнським чи білоруським середовищем (пор. сучасне жартівливе телеса — «тілеса» ⁷⁴, закарпатське говіркове нителесный — «слабкий, тендітний, хворобливий»).

⁷² Див.: Анічэнка В. В. Зазнач. праця, с. 95.

⁷³ Див.: напр., Лексикон словенороський П. Беринди, с. 57.

⁷⁴ Див.: Українсько-російський словник. К., 1963, т. 6, c. 24.

Можливо, в ній відбивається якесь давнє чергування Ђ < ē з е < ĕ. Вираз «ω господε, спасЂ» вказує, що треба вживати «ω господЂ». Загалом Зизаній уживав Ђ згідно з етимологією (це йому було й не так важко, оскільки Ђ в його рідній говірці вимовлявся як і, що не чергується з е, о у відкритому складі), а не надавав переваги вживанню ε. В. В. Аніченко вважає, що «в слові «склоненіе» і похідних від нього відзначене непослідовне акання...: склоненіе — скланеніе» ⁷⁵. І це прикра помилка. Іменник «скланεнїε» утворено від дієслова «скланяти», у якому відбилось етимологічне чергування о з а (пор. «клонити — кланятися»). Термін «скланεнїε», що зрідка виступає поруч із «склонεнїε», запозичено з «Грамматіки» 1591 р., де також іноді зустрічається «скланеніе» (напр., арк. 11), «склоненіе» (напр., арк. 12). Українській фонетиці однаково притаманні й тверді p та в, сполучник што, які В. В. Аніченко відносить до білоруських ⁷⁶. Білоруських мовних ознак, крім нечисленних випадків заміни Ђ на ε, в «Граматиці» Зизанія не спостерігається. Та це й не дивно, бо Лаврентій приїхав до Вільна десь за півроку до виходу в світ книжки. В його творі виступає не «український мовний вплив» ⁷⁷, а відбиття рідної мови автора, тобто української мови, в тому числі її південно-західних говорів, як покажемо далі. «Граматику» і «Лексис» Зизанія В. В. Аніченко відносить до окремих білоруських пам’яток, виходячи з територіального принципу при розмежуванні білоруських й українських текстів ⁷⁸. Але головне —сукупність рис живої мови, відбитої в текстах, тим більше що твори Л. Зизанія надруковано в Литві. «Граматика» Зизанія була призначена для шкіл. Тому автор із самого початку книги прагнув викликати в учнів інтерес до цієї науки. Про значення її він пише кілька разів: в «Епіграммі На Гра(м)матіку» (3) ⁷⁹, в «Посланії спудεωм» (4—6), в напученні «Тvпограф Младε(н)цεмъ» (8).

⁷⁵ Див.: Анічэнка В. В. Зазнач. праця, о. 95.

⁷⁶ Див.: Там же.

⁷⁷ Див. Анічэнка У. В. Беларуска-украінскія пісьмовамоўныя сувязі. Мінск, 1969, с. 186.

⁷⁸ Там же, с. 288

⁷⁹ При посиланні на сторінки «Граматики» в дужках подаємо тільки цифру

Дереворит на 2-й сторінці алегорично зображує граматику у вигляді жіночої постаті з ключем у руці. Ключем, який відчиняє двері до знань, автор називає граматику в «Епіграммі». Привертає увагу те, що Зизаній пропонує книгу свою не тільки «спудεωм», а й «всЂ(м) любитεлε(м) доброглаголиваго и простран(ъ)наго словεньскаго языка» (4). Автор-патріот пише, що до видання книжки його спонукало бажання розповсюджувати знання серед народу: «А найбол(ъ)шε милуючи братію свою, важи(л)ε(м)сА выш(ъ)шε силы моεи, новω написати, и из(ъ) друку выдати любε(з)нЂ(й)шаго словε(н)скаго нашего языка. пεр(ъ)вую ω(т) сεми наукъ кграм(ъ)матіку...» (5).

Тексти, що передують граматиці, написані староукраїнською книжною мовою, густо насичені живомовними фонетичними, морфологічними, лексичними рисами, в тому числі західноукраїнськими народними. Наведемо в загальному переліку частину з них: ты сА кусишъ; которій (1), εи, абы, чого сА оуча(т) (3), концЂ всАкои; тыи, розумЂлεмъ (4), всАкїи, чεрε(з) ню, чеснои, філософїи, εстεствεн(ъ)нои богословїи; жаднои рεчи; ко(ж)дому (5), што; до чого; моцно сА имаймо; εдε(н), пεрεходЂмо (6), вЂршЂ (7), добрε писати и добрε читати, анЂ в(ъ) чо(м); розуму (8) та багато ін.

За передмовою вміщена «Ω мεтрЂ, И ω риθмЂ. Пересторога хотАчи(м) вЂ(р)шЂ складати» (7).

На дев’ятій сторінці подано ще один заголовок, де повністю зазначено й ім’я та прізвище автора: «Грамматіка словεнска, Съставлен(ъ)на, Лаврен(ъ)тіεмъ Зїзанїεмъ».

За тодішньою традицією автор визначає чотири частини граматики: орθографїА, просωдїА, етvмологїА, сvнтаξїсъ, або в церковнослов’янському перекладі правописанїε, припЂло, истин(ъ)нословїε, съчинεнїε (10). Проте його книжка охоплює тільки три перші частини (синтаксису немає). Після морфології («етимології») тут подано правила орфографії та розділ про віршові розміри.

Задум видати «Граматику» як шкільний підручник зумовив виклад її в формі запитань і відповідей. Текст власне граматики — дефініції й запитання —подаються церковнослов’янською мовою. Загальні визначення Зизаній перекладає на початку книги (9—12), а іноді (напр., на 19) формулює староукраїнською мовою, що була зрозумілою і для білорусів. До визначень додаються численні приклади, парадигми.

Зизаній досить добре відрізняв церковнослов’янську мову від живої й книжної української мови XVI ст. В цьому можна пересвідчитися, зіставляючи граматичні визначення та їх староукраїнські переклади. Напр.: «Грамматіка естъ, из(ъ)вЂст(ъ)ноε вЂж(ъ)ство, єжε бл̃гω гл̃ати и писати. Тол(ъ)кованїε. Гра(м)матіка єстъ пεв(ъ)ноε вЂда(н)ε, жебы(с)мы до(б)рε мовили и писали» (9). Однак чіткої грані між церковнослов’янською й живою мовою він не зробив, як ми побачимо нижче. Церковнослов’янський матеріал автор узяв із численних рукописних книг XV—XVI ст., друків XVI ст., що були в користуванні на Україні, в Росії та Білорусії. Мова цих книг, увібравши в себе чимало елементів лексики, фонетики й граматичної будови східнослов’янських мов (в тому числі й елементів живої української мови), багато в чому відрізнялась від тієї, яку представляють пам’ятки XI — XIII ст. Часті написання «єрика» над кінцем складу після приголосних усередині слова наштовхують на думку, що автор був обізнаний і з текстами, старішими XV—XVI ст. У правилах орфографії Зизаній виявляє обізнаність із особливостями текстів сербської, «волоської» й російської редакцій: «Канонъ ω Ж... Сεго ωбыкоша употрεблАти людїε сε(р)бстїи, и волоховε въмЂсто ү, ю»; «Канонъ. ω А... Никогдажε вначалЂ слова полагаεтсА..., якожε ωбыкоша писцЂ писати великои ро(с)сїи...» (179—180).

Як зазначалося вище, в теорії Зизаній мав зразки в тогочасних посібниках грецької й латинської мов. Але застосовувати цю теорію для опису звукової й морфологічної будови церковнослов’янської мови Зизанієві доводилось самому. З попередніх невеликих рукописних статей і друкованих книжечок він міг почерпнути не так багато. До нього більш-менш була розроблена тільки термінологія (особливо у львівській «Грамматіці» 1591 р.). Дешо було зроблено й у галузі правопису. Зизаній перший із наших учених спробував осмислити звукову (а це тоді здійснювалось через «орфографію») та морфологічну системи церковнослов’янської мови. В цьому велике значення «Граматики» Зизанія в історії східнослов’янського мовознавства. З його праці видно, що вчений відчував специфічні особливості слов’янської мовної системи, деякі з них підкреслив, однак він був надто скований граматичною теорією свого часу, яка грунтувалася на системі грецької й латинської мов.

Частина перша «Граматики» Зизанія — «Ω орθографїи» (10—16), що «єстъ пε(р)ваА часть грамматіки, котораА на(с) оучи(т) абы(с)мо каждоε писмо на εго мЂсци писали...» (11), — дуже стисла. Автор нараховує в церковнослов’янській мові 37 «писмεнъ», куди, звичайно, входять і по кілька літер на позначення того самого звука (напр.: ї, и, v; о, ω; у, Ж; а, А та ін.) або одна літера на позначення сполучень двох звуків (напр.: щ, ξ, ψ). Він виділяє 11 голосних і 25 приголосних (зрозуміло, «писмен»). «Писмεна» поділяються на «Гла(с)наА... которїи голосъ з(ъ) сεбε выдаютъ» та «съгласнаА, которїи з(ъ) сεбε голосу и бе(з) гласныхъ нЂчого справовати нε могутъ, якъ и тЂло бе(з) дш̃Ђ...», а «ГласнаА ... писмεна, и гласъ подати могоутъ сами ω себЂ и слогъ съставити» (12). За Л. Зизанієм, ъ може бути «гласъный жε и съглас(ъ)ный» («гласный» — у початковому складі: съ чловεки, «съглас(ъ)ный» — у кінці слова: гласъ,— 14). Отже, Зизаній ще визнає елементи архаїчної орфографії. До приголосних зараховано і ь. Правда, в «Канонах орфографії» автор пише, що в кінці слова ъ означає твердість, а ь — м’якість приголосних, тобто усвідомлює, що там це не звуки, а тільки літери (178). До архаїчних елементів треба віднести і введення в розряд «гласных» букви ж, якої сам Зизаній не вживає. Штучно, за зразком тодішніх грецьких граматик, Зизаній поділяє голосні на «дол(ъ)гаА, кра(т)каА и на двоврεмεн(ъ)наА», причому невідомо, чого до «дол(ъ)гих» віднесено, наприклад, А, а до «двоврεмεн(ъ)ных» — Ж (13—15). За грецькими ж зразками приголосні літери поділено на «простаА», що «ни ω(т) ки(х) ины(х) състоА(т)сА. но сами ω сεбЂ суть», як, наприклад, б, в, г, д та ін. До «сугубых» (складних) приголосних, які «ω(т) ины(х) писмεнъ състоА(т)сА», за цими ж зразками віднесено s, з, ξ, ψ, але додано слов’янську щ, яка «ω(т) ш, и ч... състависА» (15). Автор виділяє чотири «діфθонги» — ү, ы, ю, ıа, проте усвідомлює їх як диграми: «...О и у съвокуп(л)ши(с) съста(в)лАю(т) ү. Такωжε ь и і, ы. и і и о, съвокуп(л)шисА съста(в)лАю(т) ю. Такω(ж) і и а, съста(в)лАю(т), ıа» (16). H абагато детальніша друга частина пам’ятки —«Ω просωдїи» (17—35), що «єсть оударεнїε гласа писмεн(ъ)наго», де автор викладає правила вживання просодійних знаків, яких налічує шість; ОξіА (остраА)’, ВаріА (тАжъкаА) `, Ωб(ъ)лεчεн(ъ)наА ~ КроткаА ’, До(л)гаА ˉ та Крат(ъ)каА ˘. Оскільки знаки просодії — «припЂла» — бувають над складами, мовознавець дає двічі дефініцію складу, одна з яких звучить: «Слогъ єстъ кгды сА зыйдутъ д†писмЂ, єдино съгласноε а другоε гласноε. якъ то па. Ал(ъ)бо хо(т) єдино писмо гласноε или двогла(с)ноε. якъ то, а ү и» (19). Склад може бути «Долгїй, Кра(т)кїй и Двоврεмεн(ъ)ный» (тобто і довгий, і короткий) залежно від характеру голосної, що входить до нього. «Просодія» поділяється на три частини — «На оударεнїА, кроткую и на Врεмεна». «Ударεнїй» (наголосів) налічується три: оξїА, варіА, облεчε(н)наА. Ці різновиди наголосів, чужі церковнослов’янській і живій розмовній мові, запозичено з грецьких граматик, тому авторові довелося досить багато місця виділити для формулювання (штучних) правил вживання таких знаків. Але своєю працею Л. Зизаній узаконював позначування наголосів у писаних та друкованих текстах, що певним чином сприяло нормуванню акцентуації як церковнослов’янської, так і східнослов’янських мов: незважаючи на штучність розрізнення трьох типів, запропоновані значки фактично вказували на місце звичайного наголосу в словах. Штучними були й правила розрізнення довгих та коротких складів. Найпростішою виявляється рекомендація про вживання знака «КроткаА» («лагоднаА»), який пропоновано вживати на початку голосних та «дифтонгів»: ’єгдà, ’юнóша (30).

Автор наприкінці другого розділу коротко говорить «Ω тітлЂ» (31), якій «свойствεн(ъ)но... єстъ пачε сущихъ написан(ъ)ны(х) писмεнъ значити», тобто вказувати, що в слові більше літер (звуків), ніж написано: б̃ъ, ω(т)̃цъ, сн̃ъ та ін. Нормативну роль відіграли правила вживання шести розділових знаків, викладені в кінцевому параграфі цього розділу — «Ω точкахъ» (32—35). До «точок», якими розділяється текст, відносяться: «ЗапАтаА(,), Срока(.), Двосрочїε (:), И по(д)столїА (;)». Правила вживання цих знаків пов’язуються зі змістом: «запАтаА» (кома) вживається для відділення незавершеної частини («нε съвεр(ъ)шεн(ъ)ну рЂчъ из(ъ)рεк(ъ)ши») висловлювання, а «срока» (мала крапка) та «двосрочїε» (двокрапка) — після незакінченого висловлювання, але завершенішого, ніж частина, що відділяється комою. «ПодстолїА» звичайно позначає запитання («въпрошεнїε»). Знакъ «Съєдинитεл(ъ)наА» (-) вживається для переносу частини слова в наступний рядок («съεдинАεтъ... рεчεнїε раздЂлεн(ъ)ноε»), «Точка» (.) ставиться після закінченого речення («съвεршεн(ъ)ноε слово и(з)рεкшε(й) съвεршаεмъ нεю»). Основна (третя) частина пам’ятки — «Ω εтvмологїи» (c. 36—175), «яжε части слова оучитъ раздЂлАти и въ своємъ и(х) чину бл̃голЂпнω полагати», де викладено вчення про «части слова» — морфологію. За традицією «рεчεнїε» («час(т) малаА ω(т) слова в(ъ)зимаεма. яко, ходитъ») тут означає «слово», а «слово» («рεчεнїй сложεнїε. єжε явлАε(т) мыс(л) самосъвε(р)шε(н)нε. яко павεлъ въ храмЂ ходи(т)») — «речення».

У «Граматиці» Зизанія, як і в грецьких посібниках, налічується вісім «видωвъ слова» — частин мови: «Различїε, ИмА, МЂстоимА, Глаголъ, Причастїε, Прεд(ъ)логъ, НарЂчїε, Съюзъ» (перелік такий, як у львівській «Грамматіці» 1591 р.). Перші п’ять частин мови — «скланАεмыА». решта — «нεскланАεмыА». «Различїя» (тобто артикля), що визначається як «часть слова скланАεма, по(д)чинАεма скланАεмымъ имεнамъ» (39—43), в церковнослов’янській мові не було. Як окрему категорію артикль введено під впливом граматик грецької мови, насамперед львівської 1591 р., та відомої статті «Ωсьмь чєстии слова». До грецького (власне постпозитивного) артикля, як і в попередніх названих працях, прирівняно церковнослов’янський відносний займенник іжε, яжε, εжε, який провідмінювано за родами (в межах кожного роду автор налічує по десять окремих форм, що виступають у різних відмінках), числами, відмінками. Мовознавець свідомо оминає препозитивний артикль як категорію, зовсім чужу слов’янській мовній системі.

При викладі «различія» Зизаній уперше в нашому мовознавстві виділяє новий відмінок — «творител(ъ)ный». У грецькій мовній системі цього відмінка не було. Латинські граматики називали його спочатку «шостим відмінком», а потім —аблативом. Аблатив у латинських граматиках мав різні значення, включаючи значення наших орудного й місцевого відмінків. Одну з функцій латинського аблатива Зизаній відкрив у слов’янській граматичній системі.

Розділ «й имεни» (44—89) об’єднує іменники, прикметники та числівники. Найбільше уваги приділено іменникам, найменше — числівникам. Граматист пропонує два визначення імені — коротке: «ИмА єстъ нарεчεнїε вεщи» та більш розгорнуте: «ИмА єстъ часть слова скланАεма, яжε вεщъ знамεноуεтъ, нε дЂлати жε что или страдати» (44), в якому значення імені яскраво протиставляється значенню дієслова. Щоправда, спосіб визначення імені відповідає власне визначенню іменника, адже слово означає річ («вεщъ»), коли до нього можна додавати той, таА, тоε (той камεнь, таА зεмлА, тоε морε). Л. Зизаній спочатку дає поділ імені на «Соб(ъ)ствен(ъ)ноε, и Нарицаεмоε». Перше з них (власне) «єдиной токмω вεщи случаεт(ъ)сА» (ІАковъ, Ан(ъ)на), друге (загальне) — «єстъ мнωгимъ ωбщεε» (мужъ, жεна, сεло). Крім цього, загальне ім’я буває «(осущεствεн(ъ)ноε» (іменник), «єму жε нε можε(т) приложитисА, мужъ, жεна, животноε. яко, чл̃къ. конь. полε» та «прилагаεмоε» (прикметник), «єму же мощно прилагати, мужъ, жεна, животноε. яко, мудрый. бЂлый. чεрный» (46),

Ім’я характеризується сімома категоріями: «Раз(ъ)сужденїε, Родъ, Видъ, Число, Начертанїε, Падежъ, и Склонεнїε». Автор дає визначення кожної із них. «Разсужденїε» визначається як прикметникова категорія ступенювання — «различїε именε прилагаεма(г)[о] чрε(з) степεни» (47). «Раз(ъ)суждвнїА стεпεнїй» — три: «положен(ъ)ный» (ст̃ый), «раз(ъ)судный» (ст̃Ђйшїй). «прεвыш(ъ)шїй» (прεсвАтЂ(й)шїй). Привертає увагу те, що у вищому ступені виступає суф. -Ђйш-, якому відповідав західноукраїнський -ійш- ⁸⁰. Форми ступенів порівняння можуть бути правильні («ра(з)суждεнїε подобоначεртатε(л)ноε») і суплетивні («стропотноε»). Як приклади «стропотнаго» ступенювання поруч із церковнослов’янськими подано українські: мεн(ъ)шїй, наймεн(ъ)шїй; гор(ъ)шїй, найгор(ъ)шїй. У формі найвищого ступеня префікс най- — наголошений, що спостерігаємо й тепер в окремих південно-західних говірках ⁸¹.

⁸⁰ Форми -ейш-, -эйш-, властиві й білоруській мові (див : Граматыка беларуськай мовы Мінск. 1962, т. 1, c 163).

⁸¹ Див напр Чучка П. П. Із словотвору прикметника в південнокарпатських говірках околиці Ужгорода. — Доповіді та повідомлення УжДУ Серія історико-філологічна. 1957, Вип 1, с. 89; Білоштан А. П. Наголос членних прикметників у сучасній літературній мові. К., 1958, с. 39.

«ИмА» має чотири «роды», які розрізняються за допомогою вказівних займенників, — «мужεскі(й)» (той вЂтръ), «жен(ъ)скїй» (таА жена), «срεднїй» (тоє нεбо), «ωбщїй» (той u таА пїАница; поділ дуже вдалий, бо не пов’язаний із фізичною статтю), два «виды» — «пεрвоωбра(з)ный» (зεмлА) і «прои(з)водный» (зεмный), а цей посідає шість «ωбразω(в)», тобто похідні імена бувають таких розрядів: «ωтεчεскаА» (Кон(ъ)стан(ъ)тінови(ч), «властнаА» (цар(ъ)скїй), «язычεскаА» (москвити(н), «умалитεлн(ъ)наА» (златоустецъ), «ω(т)имεн(ъ)наА» (златый), «глагол(ъ)наА» (читатεль).

За «начεртанїεм» (словотворчим складом) ім’я ділиться на «простоε» (слово), «сложноε» (бл̃(с)ловεнъ)та «прεсложноε» (прεблагословεнъ). «Числъ» в імен три — «εди(н)ствε(н)ноε» (благій, добрїй),«двойствε(н)ноε» «блага, два добрїи), «множεствε(н)ноε» (благій, добрыи).

Зизаній у слов’янського імені налічує шість відмінків: «имεнов(ъ)ный, Род(ъ)ный, Датεлный, Творитεлный, Винитεлный и Зватεлный» (56). Місцевого відмінка ще не виділено (закінчення його об’єднано із закінченням давального).

Наш мовознавець зробив першу спробу поділу імен на відміни — «склонεнїя» (рідше вживає він цей термін у формі «скланεнїε»), яких налічує десять. До 1-ї відміни Зизаній відносить іменники чол. р., які в називному відмінку однини закінчуються на -ъ (богъ, снЂгъ), до II-ї — іменники жін. р. на -ъ та -ь (нощъ, кость), до III-ї — іменники сер. р. на -о, -а, -А (нεбо, отроча, врεмА), до IV-ї — іменники чол. і жін. р. на -а (Лука, дЂва), до V-ї — іменники чол., жін. і спільного р. на -а і -А (пАница, судїА), до VI-ї — іменники чол. р. на -ъ, -ь (сЂверъ, конь) та сер. р. на -ε (морε, сп̃сεнїε), до VII-ї — прикметники чол. р. на -ый, -ий та -ъ (ст̃ый, бл̃гій, ст̃ъ), сер. р. на -оε, -εε (ст̃оε, вАщшεε), до VIII-ї — іменники жін. р. на -й, -ъ (мати, дщеръ) та прикметники жін. р. на -[а]-А (ст̃аА, вАщшаА), до IX-ї — множинні іменники на -а (уста, устна), до Х-ї — іменники чол. р. на -й (-ой, -εй), -ε (Ной або Ноε, іεрεй).

Цей поділ загалом охоплює всі типи відмінювання церковнослов’янської мови. Він хоч і не досконалий, проте досить вдалий. Іменники влучно згруповані за парадигмами (неслушно тільки об’єднано іменники й прикметники у VIII-й відміні).

Щоправда, запам’ятати розподіл іменників на відміни і засвоювати їх було нелегко й тому, що Л. Зизаній при визначенні кожної окремої відміни перед парадигмами наводить не тільки флексії називного однини, але й усіх відмінків однини. Наприклад: «Пε(р)воε склоненїε єстъ мужεски(х) имεнъ, кончащи(х)сА на ъ. их жε Родны(й) на а. Датεлны(й) на ү, или на у. и на Ђ, и на и. Творитεлный на омъ. Винитεлный на а, или на ъ. Зватεлный на є» (57).

Для дослідника історії української мови велике значення має той факт, що Зизаній дуже часто поруч із церковнослов’янськими подає в парадигмах й українські форми. Необхідно підкреслити, що рідні Зизанієві говірки мали (й мають) багато архаїчних елементів у закінченнях іменників, тому при аналізі матеріалу пам’ятки треба це мати на увазі й зіставляти флексії іменників не тільки з формами сучасної української літературної мови, але й південно-західних діалектів, особливо наддністрянських говірок. Наприклад, флексія -и місц. (у Зизанія — дав.) відмінка одн. іменників чол. і сер. р. (кони, мори, отрочати), -(ат)εмъ в ор. одн. сер. р. (отрочатεмъ) та ін. характерні й для сучасних говірок ⁸². Лише в народній мові засвідчено форму дав. відмінка типу «отрочатю» (пор. телетю) ⁸³.

⁸² Див.: Верхратський І. Про говір долівський. — ЗНТШ, 1911, т. 35/36, с. 70; Кобилянський Б. Гуцульський говір і його відношення до говору Покуття. — Український діалектологічний збірник, 1928, кн. 1, с. 49.

⁸³ Див.: Верхратський І. Зазнач. праця, с. 70.

Українські відмінкові закінчення автор іноді подає як основні. Оскільки давні типи відмінювання за основами розкидані в Л. Зизанія по різних відмінах, для наочного показу співвідношення між церковнослов’янськими й живомовними (та спільними для обох мов) елементами подамо парадигми іменників снЂгъ (першої), пАница (п’ятої), а також слова отроча (третьої відміни Л. Зизанія) (курсивом виділено народнорозмовні флексії, що є давньоруською спадщиною або з’явилися через вирівнювання):

Єди(н)ствεн(ъ)наго числа

и(м). ро(д). да(т). тв. ви(н). з(в).

снЂгъ снЂга снЂгу, и снЂsЂ снЂго(м) снЂга снЂжε

пАница пАницА, Ђ пАници пАницεю пАницу пАницε

отроча отрочатε отрочатю, и отрочати отрочате(м) отроча отроча

Двойствεн(ъ)наго числа

и(м). ро(д). д.т. з.

снЂга снЂгу снЂгомъ снЂга

пАница пАницу пАницεм пАница

отрочата отрочату отрочатома отрочата

Множεствεн(ъ)наго числа

и(м) ро(д) да(т). тв. ви(н). з.

снЂги, и снЂsи снЂгω(в), и снЂгъ снЂгω(м), и снЂsЂхъ снЂгами, и снЂги снЂги снЂsи

пАницА, и пАницЂ пАницъ пАница(м) пАницами пАницА пАницА, и пАницЂ

отрочата отрочатъ отрочатω(м), и отрочата(м), и отрочатЂ(х), и отрочата(х) отрочаты и отрочатами отрочата отрочата

Пор. ще: бг̃ω(в) поруч із бω(г), чл̃ки — чл̃ками, нб̃сω(м) — нб̃самъ, нб̃εсЂхъ — нб̃сахъ; [о] врεмεнахъ; коню — конεви, [о] сЂвεрАхъ, мωрАмъ — морεмъ, [о] морА(х), [о] матεрАх(ъ), дщεрАхъ, дщεрАми — дщεр(ъ)ми, оуста(х) — оустЂхъ, іεрεю — іεрεεви та багато ін.

Велика кількість правильних церковнослов’янських (в тому числі адаптованих до східнослов’янської звукової системи старослов’янських) закінчень свідчить про спостережливість автора — першого збирача їх із словенороських текстів. Проте введення нових, народних елементів без жодних коментарів навіть тоді, коли вони подані як паралельні з церковнослов’янськими, свідчить не тільки про прагнення зблизити церковнослов’янську мову з живими східнослов’янськими, але й про те, що багато специфічних давніх елементів не було спостережено і мови ці Л. Зизаній ще чітко не розмежовував ⁸⁴.

⁸⁴ Звичайно, серед уведених тут (та в інших розділах) живомовних слів е форми, властиві всім східнослов’янським мовам, та спільні для української та білоруської.

Звичайно, найбільше відхилень від старовинних форм спостерігається в двоїні, що в живій мові XVI ст. як окрема категорія вже не існувала: наз., знах., кл. пАница, отрочата замість пАници (пıаници), отрочатЂ, дав., ор. пАницεма, костεма, отрочатεма зам. пАницама, костьма, отрочатьма. Давню форму наз. двоїни руцЂ Л. Зизаній подає як наз. множини, натомість пропонує вигадану форму наз. — знах. двоїни рука. Очевидно, в деяких наведених Л. Зизанієм формах двоїни відбивається вплив форм іменників колишніх -jo-основ усередині церковнослов’янської мови.

У цьому ж розділі зауважено: «ВЂдати подобаεтъ, яко числитεл(ъ)наА имεна соутъ иносклонАεмаА» (88). Наведено тільки парадигми числівників «εдинъ» і «два», але неслушно сказано, що «подоб(ъ)нЂ же, три, чεтыри, пАть... и прочаА» (89). У «Граматиці» не вміщено жодного зразка відмінювання інших числівників.

«МЂстоимА» (90—106) — «часть слова... въмЂсто имεнε приεмлεма» — має «родъ, видъ, начертанїε, лицε, число, падεжъ и значεнїε». Розподіл категорій займенника зроблено в дусі тодішніх граматик класичних мов. Виділено чотири форми роду — «мужεскій» (мой), «жεн(ъ)скїй» (моА), «среднїй» (моε), «ωбщїй» (азъ); два «виды» — «пεрвоωбразный» (азъ), «производный» (мой); два «начεртанїА» — «простоε» (азъ), «сложноε» (азъ са(м)). Як і ім’я, займенник має три числа, шість відмінків, три «лица» (особи) — «пεрвоε» (азъ), «второε» (ты), «трεтεε» (онъ). «ЗначεнїА» у займенника три — «из(ъ)явитεл(ъ)ноε» (азъ, тобто особове), «зиждитεл(ъ)ноε» (мой, тобто присвійне), «указатεл(ъ)ноε» (сεй, той). У займенникових парадигмах також подаються українські форми поруч із церковнослов’янськими: наши — нашЂ, сεбЂ — собЂ; сεй; той; ты(м) — тЂмъ; тыи, ты(х) — тЂ(х); ты(м), тыми — тЂми та багато ін.

Багато місця (107—161) в «Граматиці» Зизанія відведено дієслову — «глаголу», «гласъ явлАющъ дЂлати нЂчто или страдат(и)». У дієслова виділяється дев’ять категорій: «залогъ, образъ, видъ, начε(р)танїε, число, лицε, врεмА, супружεство и родъ». Дієслово має п’ять «залогω(в)» (станів): «дЂлатε(л)ный» (учу), «страдатεл(ъ)ный» (учусА), «срε(д)нїй» (стою), «посрεдствεн(ъ)ный» (боюсА), «ωбщїй» (учусА гра(м)матіки). «Образω(в)» (способів) у дієслова чотири: «из(ъ)явитεл(ъ)ный, або оуказатεл(ъ)ный» (оучу), тобто дійсний, «повεлитεл(ъ)ны(й)» (учи) — наказовий, «жεлатεлны(й) имЂти, или молитвεн(ъ)ный» (да оучу) — бажальный, «непрεдЂ(л)ный» (оучити) — неозначений. Проте вчений пропустив умовний спосіб. Варто звернути увагу на те, що Л. Зизаній увів новий термін «ωбразъ» замість «изложεнїε» у львівській «Грамматіці» 1591 р.

Подібно до імен дієслово охоплює два «виды» (отже, йдеться про словотворчу будову, а не граматичну категорію) — «пе(р)воωбразны(й)» (читаю) і «прои(з)во(д)ны(й)» (оучитовуюсА). «Начεртанїй» у дієслова два: «простоε» (несу) і «сложноε» (наношую), «числъ» — три, «лицъ» — також три: «пер(ъ)воε» (тю), «второε» (бїεши), «трεтεε» (бїεтъ). Вдало вчений пише, що «родω(в)» у дієслова — чотири: «мужεскїй» (рεклъ εcu), «жε(н)скїй» (рεкла εси), «срεднїй» (рεкло εси), «собщїй» (рεчε); на відміну від М. Смотрицького, перші три родові форми ілюструє тільки формами перфекта.

Зизаній вважає, що дієслово має три «врεмεна» — «настоАщεε», «протАжεн(ъ)ноε» і «будущεε», з яких «ра(ж)даю(т)сА» ще три: «изъ настоАщаго, мимошε(д)шεε. Из(ъ) протАжεнънаго, прεсовε(р)шεн(ъ)ноε. Изъ будущаго, нεпрεдЂлноε», або «нεωбавноε».

Систему часів і їх назви Л. Зизаній запозичив із львівської «Грамматіки доброглаголиваго еллинословенскаго языка» 1591 p. А у львівській граматиці зроблено таку відповідність між грецькими й «словенськими» часами: ’ενεστώς — настоАщεε (бїю), παρατατικός — мимошедшεε (оубихъ), παρακείμενος — протАжен(ъ)ноε (биАхъ), ύπερσυντέλικος — прεсъвεршен(ъ)ноε (биАах), αόριστος — нεпрεдЂлноε (бихъ), μέλλων — будущεε (убїю). Учений не розкриває значень кожного із часів, бо, очевидно, їх мали знати учні з курсів грецької мови. У «Граматиці» Л. Зизаній уперше поділив церковнослов’янські дієслова на дві дієвідміни — «супружεства». Поділ цей зроблено не за якоюсь одною ознакою (напр., особовими закінченнями теперішнього часу), а за кількома — першою особою однини теперішнього, «мимошεдшого» й майбутнього часів дійсного способу, тому він складний і не зовсім удалий. Знаменна сама спроба осмислити особливості слов’янської дієвідміни без прагнення мати багато дієвідмін, як у грецькій мові (львівська граматика налічує ix тринадцять).

До першої дієвідміни автор відносить дієслова, які в першій особі однини зазначених часів мають флексію -аю, -Ђю, -Аю; -а(х), -и(х), -о(х), -у(х) чи -ы(х), -Ђ(х), -А(х); -и або -ю, напр.: въставаю (востаю), въста(х). въстану; избавлАю, избави(х), избавлю тощо, однак прихождаю, εжε истиснутисА можε(т), прихожду; умалАю εжε и молю; оущεдрАю, εжε и щεдру. До другої відповідно віднесено дієслова з флексіями першої особи однини зазначених часів -ц(ү), -ю: -а(х), -и(х), -о(х), -у(х), -ы(х), -Ђхъ, -А(х); ү, ю, напр.: лεжу, лεжа(х), лАгу, мол(ъ)влю, мо(л)ви(х), мо(л)вити има(м) или буду та ін., лію, плюю, жεну, ловлю, бЂлю, блажу, стεлю, шлю, храню, зру или зрю, стою, сЂжу, слышу та ін.

Чіткого критерію віднесення того чи іншого слова до певної відміни, крім першої особи теперішнього часу, тут ще немає. Однак за кількома винятками, в першій дієвідміні згруповано дієслова, що в третій особі однини мають флексію -утъ(-ютъ). а в другій — головним чином слова, що мають у третій особі множини закінчення -Атъ (-атъ). Цей факт, мабуть, спостеріг пізніше М. Смотрицький, який слушно поділив дієслова на дві дієвідміни за флексіями теперішнього часу.

Автор добре відчував наявність у слов’янського дієслова спеціальної категорії доконаності й недоконаності дії, але тодішня теорія не дозволила йому виділити вид дієслова в нашому розумінні. Характерно, що до І дієвідміни Зизаній відносить здебільшого префіксальні дієслова, які мають тільки прості форми майбутнього часу: «въставаю, избавлАю, спасаю, въздыхаю, прεзираю, прεставаю, закалаю, пожинаю, приступаю, приближаю, заступаю, оумолАю» та багато інших. Це дієслова, які можуть мати форми недоконаного й доконаного видів. До II дієвідміни входять переважно безпрефіксні дієслова, що мають форми майбутнього часу з буду та има(м): бію, лію, болю, ловлю, бЂлю, стεлю, шлю та низка інших. Отже, сюди віднесено насамперед дієслова недоконаного виду.

Досить тонке розуміння видових відношень дієслова вчений виявив і при подаванні парадигм : форми «настоАщаго» і «протАженнаго» завжди творяться від основ недоконаного виду, а форми «мимошεдшаго» і «будущаго» — від основ доконаного виду (пор.: являю — явлА(х); явлю — яви(х)). На протиставленні доконаного й недоконаного видів грунтується в Зизанія виділення теперішнього й майбутнього часів інфінітива: «явлАти — явити, спасати — спасти, въставати — востати, бывати — быти» та ін.

Учений дає парадигми дієслів станів активного —«дЂлатεлнаго» (явлАю), «страдатεл(ъ)наго» (явлАюся), далі — знову «дЂлатεл(ъ)наго» (спасаю), «страдатεл(ъ)наго» (спасаюсА), потім — «срε(д)нАго» (въставаю, или, въстаю), за ним — «дЂлатεлнаго» (глашу), потім — «дЂлатεл(ъ)наго» (бїю), «страдател(ъ)наго» (бїюсА). Закінчується розділ про дієслово парадигмою дієслова быти («ωсущεствεн(ъ)ный гл̃ъ»). У межах кожної парадигми за станами автор відмінює дієслова у виділених ним способах. Л. Зизаній спеціально не розподіляє матеріал за своїми двома дієвідмінами. Проте він був близький до виділення яскравих типів дієвідміни, адже тільки в парадигмах дієслова явити зауважує, що в нього «мимошε(д)шεε кон(ъ)чаεтъсА, на и(х), или а(х), оу(х), ы(х)» (119), а в парадигмі гласити — «Мимошε(д)шεε кон(ъ)чаεтсА, на а(х), о(х), оу(х), ы(х), А(х)» (142; підкреслення наше.— В. Н.).

В однині та множині дієслова теперішнього й простого майбутнього часів у «Граматиці» мають загалом правильні церковнослов’янські форми, зокрема в другій особі однини -ши (напр., явлАεши) й першій множини -мъ (напр., явлАεмъ). Проте в першій особі множини цих часів учений нерідко подає й характерну українську флексію -мо (напр.: спасаεмо, гласимо, глашаεмосА, біεмо, εсмо, -ы: възгласимо, явимосА, възгласимосА та ін.). Тверде закінчення -тъ у третій особі однини й множини, узаконене Л. Зизанієм, було властиве не тільки старослов’янській, але й живим південно-західним українським говіркам, на території поширення яких автор народився й виріс.

Характерно, що в парадигмі майбутнього часу дієслова бити вчений поруч із церковнослов’янського аналітичною формою з допоміжним дієсловом имати вмістив і живомовну з дієсловом быти : бити имам или буду; бити имамы, или будε(м).

Упадає в око те, що в формі першої особи двоїни теперішнього й інших часів, крім звичайного в старослов’янських пам’ятках закінчення -вЂ, Л. Зизаній подає також флексію -ва, напр.: явлАεва, вЂ; гласива, Ђ; явиховЂ, ва; гласиховЂ, ва; явлАховЂ, а; глашаховЂ, а тощо, а форми третьої особи — тільки з закінченням -та, напр.: явлАεта, та; явиста, явиста; явлАста й ін. Флексія третьої особи двоїни «Граматики» Л. Зизанія відбиває, очевидно, фактичне становище вживання ії в словенороських текстах XVI ст. Як відомо, в одній частині старослов’янських пам’яток виступає тільки закінчення -тє, в другій — із ним конкурує нове -та (з’явилось під впливом форм двоїни іменників чоловічого роду), яке стало панівним у пізній старослов’янській мові ⁸⁶.

У парадигмі «мимошедшого» часу в «Граматиці» даються переважно давні закінчення сигматичного аориста: яви(х), явилъ εси, ла, ло и яви, яви; явихо(м), явистε, явиша (119); гласи(х), и(л) εси, ла. ло. гласи ⁸⁶; гласихо(м), гласистε, гласиша (142); спасохъ, спаслъ εси, ла. ло. и спасε; спасохо(м), спасостε, спасоша (130).

⁸⁵ Див.: Вайан А. Руководство по старославянскому языку М., 1952, с. 249; Ван-Вейк H. История старославянского языка. М., 1957, c. 303; Селищев А. М. Старославянский язык М., 1952, ч. 2, c, 158.

⁸⁶ В стародруку помилково гласи(л).

Як зразки «протяженного» часу учений наводить переважно стягнені форми імперфекта, напр.: явлА(х), явлАлъ εси, ла. ло. и явлАшε, явлАшε (форм множини в пам’ятці не надруковано) (119) глаша(х), а(л) єси, ла. ло. а(л), ашε; глашахо(м), шасте, аху (142), въставахъ, въставалъ εси, ла. ло. въстава(л), въставашε; вставахω(м) въставастε въставаху, въставаша (139).

Йдучи за львівською «Грамматікою» 1591 p., Л. Зизаній як форми «пресовершенного» часу дає в основному закінчення імперфекта, напр.: явлАа(х), явлАл(ъ) εcu, яв(ъ)лАашε, явлАа(л); явлАахо(м), явлАастε, явлАаху, явлАаша (120), глашаа(х), аалъ εcu, ла. ло. глашаалъ, и глашаашε; глашаахо(м) аастε. ааху, ша (143) тощо.

Такого розрізнення значення стягнених і нестягнених форм імперфекта не знають ні старослов’янські, ні давньоруські пам’ятки ⁸⁷.

⁸⁷ Див.; Кузнецов П. С. Зазнач. праця, с. 22.

У «Граматиці» Л. Зизанія фактично немає зразків відмінювання «непредільного» («необавного») часу автор тільки один раз у книжці пише: «НεпрεдЂлноε. Възгласихъ и прочаА» (143) й окремо наводить форми (та й то не повністю) дієслова быти цього часу (157). Справа в тому, що мовознавець запозичив із «Грамматіки доброглаголиваго еллино-словенскаго языка» не тільки термінологію, але й трактування співвідношення між грецькими й слов’янськими формами минулих часів. У зв’язку з тим, що в грецькій мові не було аналітичних форм у цих часах, упорядники словенороської частини «Грамматіки» 1591 р. прагнули давати й церковнослов’янські синтетичні відповідники до грецьких, тому словенороських аналітичних форм перфекта вони не використали: для ілюстрації «мимошедшого» (убихъ) і «непредільного» (бихъ) часів подано форми аориста. Л. Зизаній відчував, що кожен час має характеризуватися своєрідним набором флексій. Форм давнього перфекта й він не використав (як свідчить М. Смотрицький у своїй «Граматиці», такі форми тодішні вчені вважали специфічно східнослов’янськими). Услід за авторами словенської частини «Грамматіки» 1591 р.

Л. Зизаній як форми «мимошедшого» часу наводить форми аориста, але для власне аориста — «непредільного» — він не наважився їх повторити. У парадигмах багато відхилень від старослов’янської системи флексій окремих минулих часів. Насамперед відзначимо, що в другій особі однини «мимошедшого», «протяженного», «пресовершенного» відповідно поруч із формами аориста, стягненими формами імперфекта й імперфекта — іноді як єдині — Л. Зизаній подає форми старого слов’янського перфекта (явлАлъ εси, ла, ло; [глаш]а(л) εcu, ла. ло; въставалъ ecu, ла. ло; [глаш]аа(л) εcu, ла. ло) та нову східнослов’янську форму, виниклу на базі перфекта, без допоміжного дієслова (гласи(л); [глаш]а(л). глашаалъ та ін.). При цьому необхідно зауважити, що, як твердить П. С. Кузнецов, у словенороських текстах XVI ст. аорист й імперфект виступають у формах усіх осіб, крім другої, де, за небагатьма винятками, фіксуються форми перфекта ⁸⁸, отже, в «Граматиці» Л. Зизанія відбивається узус свого часу.

⁸⁸ Див.: Кузнецов П. С. Зазнач. праця, с. 22—23.

Те, що автор у другій особі однини наводить і форми аориста й імперфекта, вигідно відрізняє парадигми Л. Зизанія від парадигм М. Смотрицького, в якого в цьому випадку пропонуються тільки форми старого перфекта.

Привертають увагу також паралельні закінчення аориста й імперфекта в третій особі множини «протяженного» та «пресовершенного» часів окремих зразків дієвідмінювання, напр.: въставаху, въставаша, явлАаху, явлАаша; [глаш]ааху, [глашаа]ша тощо.

Таким чином, у «Граматиці» подаються форми минулих часів дійсного способу, загалом близькі до старослов’янських, що свідчить про спостережливість автора. Але в праці Л. Зизанія спостерігається багато відхилень від старослов’янської системи. Це пояснюється як впливом живої мови, так і тим, що Л. Зизаній перший зробив спробу опрацювання системи часів церковнослов’янської мови.

Багато особливостей у порівнянні зі старослов’янською мовою спостерігається у формах наказового способу. Слов’янське дієслово не розрізняє форм наказового способу за часами, але Л. Зизаній, можливо, під впливом граматик грецької мови (у львівській граматиці 1591 р. надруковані парадигми теперішнього й «мимошедшого» та «протяженного» й «пресовершенного» часів) виділяє парадигми наказового способу теперішнього й майбутнього часів. Однак він не пішов сліпо за грецькою схемою. Під розрізненням теперішнього й майбутнього часів у «Граматиці» ховається власне розрізнення видових форм дієслова, пор. у теперішньому часі Л. Зизанія: явлАй (120), спасай (131). въставай (139), глашай (143) тощо й у майбутньому: яви (121), спаси (132), въстани (140), възгласи (143) та ін.

Немає сумніву, під впливом грецьких граматик Л. Зизаній розрізняє тільки форми 2 і 3 особи, незважаючи на те що і старослов’янська, і жива народ на мова мали форму наказового способу в першій особі множини, напр.: являй, да язлАε(т); явлА(й) та, да явлАεта; явлА(й)тε, да явлАю(т) (120).

Не безвпливу перекладу грецьких форм на церковнослов’янські в «Грамматіці» 1591 р. Л. Зизаній уводить парадигми «молитвенного» — бажального способу дієслів. Форми теперішнього й майбутнього часів відрізняються від форм цих часів у дійсному способі тільки доданою часткою да, напр.: да явлАю εши. являε(т); да явлАεва, Ђ. явлАεта, а; да явлА εмъ, явлАεтε, ю(т) (121) тощо; да явлю, явиши, яви(т) (121) і т. д.

Як форми минулих часів також подано конструкції з часткою да, поєднані з церковнослов’янськими й живомовними формами умовного способу.

У першій (да явил(ъ) бы(х) — 121, да быхъ гласилъ — 144) і третій (явил(ъ) бы— 121, [гласи]ла бы. ло бы. силъ бы — 144) особах однини автор подає власне форми умовного способу, що могли бути притаманні як церковнослов’янській, так і живим українським говіркам XVI ст. Але в двоїні (да бы явиховЂ, явиста бы, бы.— 121, да бы гласиховЂ, гласиcma бы, гласиста бы — 144) та множині (да бы явихомъ, явистε бы, явиша бы — 121, да бы гласихо(м), систε бы, ша бы — 144) автор пропонує штучні форми — поєднання живомовної умовної частки бы з формами аориста.

Штучністю відзначаються й форми «протяженного» (да бы явлА(х), явлА(л) бы εcu, ла. ло, явлАшε бы. бы; да бы явлАховЂ, ва бы. ста бы, явлАста бы; да бы явлАхо(м), ястε бы , явлАху бы — 121; да бы глашахо(м), стε бы, ху бы, ша бы — 145) та «пресовершенного» (да бы яв(ъ)лАа(х), явлАл(ъ) бы εcu, ла. ло; явлАашε бы — 122, і т. д.) часів, які утворено за допомогою да в поєднанні з живомовною умовною часткою бы та звичайними формами дійсного способу в «Граматиці» Л. Зизанія.

Із нетематичних дієслів учений виділяє й дає тільки парадигми «осущественного глагола» быти в кінці розділу про дієслово та дієприкметник. Форми однини й множини теперішнього (єсмъ, εcu, εстъ; εсмо, ы, εстε, сутъ — 157) та майбутнього (буду, будεши, будε(т); буде(м), будεтε, будутъ — 158) часів цього дієслова в «Граматиці» Л. Зизанія загалом церковнослов’янські, хоч у них відбивається вплив живої мови (εсмо), у тому числі південно-західних українських говорів (сутъ замість суть; мабуть, за аналогією до цієї форми пропонується й εстъ замість εсть).

Переплутання форм аориста, імперфекта й перфекта спостерігається в наведених Зизанієм формах «мимошедшого» й «протяженного» часів, поданих чомусь разом: бЂхъ, и бы(х), былъ ecu, бЂ, u бАшε: бЂховЂ, бЂста, бЂста; бЂхо(м), бЂстε, бЂху, или на А (157). Нарешті, такі ж змішані форми (з перевагою аористних) виступають у парадигмі (надрукованій без форм множини) «непредільного» часу цього дієслова: быхъ, бы(л) ecu, u бАшε u бысть, u бАшε; быховЂ, быста, быста (157).»

За зразком тодішніх граматик грецької мови, в тому числі й львівської 1591 р., Л. Зизаній наводить дієслова у формі «непредільного», або «необавного», способу (тобто в неозначеній формі) в теперішньому —явлАти (122), спасати (133), въставати (141), глашати (145) та ін., майбутньому — явити (122), спасти

(133), востати (141), гласити, или въ(з)гласити (145), хотЂти битисА (156) та ін. і (в окремих випадках) у «непредільному» часі — явлεну быти (129), спасεну быти (137). При визначенні акциденцій дієслова й дефініції поняття «неозначеного» способу учений вживав тільки введений ним термін «нεпрεдЂлный» («образъ»), однак він відчував, що цей термін не дуже вдалий (збігався з назвою одного з часів), тому при поданні прикладів послідовно поруч із своїм дає й термін «Грамматіки» 1591 р.— «нεωбавный».

У цьому штучному розрізненні, чужому слов’янському інфінітивові, впадає в око знову те, що для розрізнення часів автор застосовує видові пари: недоконаного виду для теперішнього, доконаного — для майбутнього (крім сполуки з дієсловом хотЬти). Особливо яскраво неприродність для слов’янської системи розрізнення основ інфінітива за часами демонструють двослівні конструкції, що в Л. Зизанія представляються як інфінітив «непредільного» часу.

Разом із дієсловом Зизаній викладає й «причастїε» —«... часть слова скланАεма, причащающаАсА свойству гл̃а и имεнε» (123), яке характеризується вісьмома категоріями: «Родъ, Видъ, Начертанїε, Число, Падεжъ, ВрεмА, Залогъ и Супружεство». Детального розгляду дієприкметникових категорій граматист не дає. Цікаво, що як приклади дієприкметників усіх станів, за кількома винятками, подаються тільки активні дієприкметники. Це сталося через те, що автор тісно пов’язує категорію стану дієприкметників з виділеними станами дієслів й формальними показниками цих станів, пор.: «причастїА дЂлатεл(ъ)наго залога» — явлААй, явлАющи, явлАющεε і «причастїА страдатε(л)наго» — явлААйся, явлАющисА, явлАющεεсА, але спасаАйсА, или спасаεмый; біАйсА, или бїющїйсА и биваεмый. Пасивних дієприкметників на -нъ, -тъ у формі минулих часів немає зовсім. На їх місці також форми активних дієприкметників з часткою сА (напр., бивыйсА).

Повних парадигм дієприкметників у «Граматиці» немає. Л. Зизаній надрукував дієприкметники тільки в називному й родовому відмінках однини чоловічого, жіночого й середнього родів.

Під впливом грецької системи учений виділяє в дієприкметниках парадигми майбутнього й двох минулих часів, тоді як слов’янські дієприкметники від перших пам’яток фіксують тільки форми теперішнього й загального минулого часів. У теперішньому часі автор наводить членні форми чоловічого роду з новим узагальненим -Ай (явлАй — 123, явлААйсА — 129, глашаАй — 146 тощо), членні середнього (явлАющεε — 123, глашающεε — 146) й нечленні жіночого (явлАющи — 123, бїющи — 153).

Форм майбутнього часу не було вже в старослов’янській мові, і Л. Зизаній як такі інтерпретує членні форми, в тому числі й вирівняні за аналогією форми чоловічого роду теперішнього часу, напр.: явлАющїй, явлАющаА, явлАющεε (124), бїεмый, біεмаА, біεмоε (157).

Минулий «мимошедший» час фіксує нечленні й членні форми з суф. -въ й -ъ (в тому числі -шій чоловічого роду — аналогія до непрямих відмінків і форм жіночого й середнього родів), напр.: явивы(й) или яви(в); яви(в)шаА и яви(в)ши; явившεε (124), гласивы(й), или гласивъ, гласив(ъ)шаА, гласившεε (146), спасый, спа(с)шїй; спасши, или спа(с)шаА, спасшεε (134) тощо.

Минулий «непредільний» ілюструється старими формами із суф. -jь (членними й нечленними) й вирівняними за аналогією формами з -ш- в чоловічому роді: явл(ъ)шїй, явль, явлей; явл(ъ)ши, аА, явл(ъ)шεε (124).

Але цей розподіл за часами не витримується. Наприклад, «мимошедший» час слова гласити ілюструється формами гласивы(й), или гласивъ, гласив(ъ)шаА; гласив(ъ)шεε, а «непредільний» — възгласив(ъ)шїй, въз(ъ)гласъшъ; възгласив(ъ)ши, или въ(з)гласивъшаА, въз(ъ)гласив(ъ)шεε (146).

У родовому відмінку всіх часів фіксуються тільки членні форми, напр.: явлАющаго, явлАющїА, явлАющаго (123) і т. д.

Отже, Л.Зизаній спостеріг усі типи церковнослов’янських дієприкметників, але штучно і не скрізь послідовно розподілив їх між теперішнім і майбутнім, а також двома минулими часами.

Зизаній усвідомлював, що цей розділ не охоплює всього про дієслово й дієприкметник, що розділ не в усьому досконалий, тому просить читача не дивуватися, «яко и пεр(ъ)ваА εстъ словεн(ъ)скаА гра[м]матіка» (161). Він додає: «Подобаε(т) жε вЂдати, яко су(т) глаголы бε(з)ли(ч)ныА, яко скланАεмыА, или стропо(т)ныА, яко(ж) и в(ъ) грε(ц)ко(м) языцЂ. яко, подобаε(т), достои(т), гл̃ю и рεку. их(ъ) жε нε канона, но потрεблεнїА искати подобаεтъ...» (160). У розділі «Ω прεдлозЂ («...часть слова скланАεма, прε(д) иными слова част(ъ)ми полагаεма») (162—166) Зизаній налічує 17 прийменників, але фактично їх тут лише 16, бо по повторюється двічі (по, яко, по на(с) і по, вεдлугъ). Подано й варіанти деяких прийменників — фонетичні: прε(д), прεдо; по(д), подо; на(д), надо (але тільки ω) й словотворчі: дЂ(л)ма, дЂлА. При виділенні прийменників Зизаній пішов за «Грамматікою» 1591 р., а в останній прийменники бεзъ, кромЂ знаходяться серед «раздЂлитεлных» прислівників, тому він їх у своєму переліку не дає. Автор пише, що «суть жε и иныА нЂкїА части», які можуть називатись прийменниками, але вони вживаються тільки «въ сложенїи» — «во(з), во(з)вышаю», «про, прорεчεнїε», «прε, прεзиранїε, или, прεвεлїε», «разъ, ра(з)граблεноε» (отже, власне прийменника «возъ» він не відзначив). Про вживання прийменників Зизаній говорить у підрозділі «Ω сочин(ε)нїи прε(д)логω(в)». Для того щоб уникнути непорозуміння, дослідники пам’ятки мусять мати на увазі, що в Зизанія немає окремого місцевого відмінка (об’єднаний з давальним), тому не дивно, що «въ, съчинАε(т)сА» лише «датε(л)ному и виновному». Прийменникове керування викладено хоч і стисло, але правильно. В параграфі про прийменник къ читаємо, що він «съчинАε(т)сА творителному, яко, къ, тεбЂ, къ мнЂ». Тут, очевидно, друкарська помилка (під впливом наступного параграфа про прийменник съ), а потрібно «датεл(ъ)ному».

Невеликий і розділ «Ω нарЂчіи» — «часть слова нескланАεма, пре(д) глаголо(м), или по глаголЂ глаголεма» (с. 167—[171], переплутано текст). Прислівник характеризується чотирма категоріями. «Видъ, Начεр(ъ)танїε, Ра(з)суж(ъ)дεнїε и ЗначенїА». «Видω(в)» у прислівника два — «пεр(ъ)воωбразный» (вчεра, оутро) і «прои(з)во(д)ный» (мудрЂ, добрЂ) (первісні прислівники ілюстровано невдало), «начεртаній» також два — «простоε» (крЂпцЂ) і «сложъноε» (благочи(н)нЂ).

Як і в розділі про ім’я, Зизаній не дає детальних вказівок про творення ступенів порівняння, а тільки пише, що «ра(з)суждεнїА стεпεній три» і наводить приклади (крЂпцЂ крЂпча(й)шε, крЂпчаε, причому остання форма в церковнослов’янській мові була формою вищого, а не найвищого ступеня). Автор перелічує 22 «значεнїА» прислівників (проте фактично наводить 23, бо в переліку немає прислівників «оуказанїА»): «врεмεнε» (днεс, вчεра, дрεв(ъ)лε та ін.), «мЂста» (горЂ, низу, близь та ін.), «качества» (злЂ, оудобъ та ін.), «количεства» (многω, дважды та ін.), «ω(т)рицанїА» (ни, никакоже та ін.), «оувЂщанїА» (сицε, въправ(ъ)доу та ін.), «молитвε(н)наго» (да, аминь), «оуподобленїА» (яко, сице та ін.), «оудивлεнїА» (ω, а, га та ін.), «риданїА» (оувы, ωхъ, гopε), «нεизвЂства» (либой, мню та ін.), «чина» (прεждε, посε(м) та ін.), «събранїА» (купнω, вкупЂ), «ра(з)дЂленїА» (безъ, кромЂ, ра(з)вЂ, токмω), «ра(з)сужденїА» (мніε, пачε та ін.), «вопрошεнїА» (гдЂ, когда та ін.), «величанїА, или ра(с)пространенїА» (зЂло, всякω, правε до куска), «клинεнїА» (εй), «ω(т)клинεнїА» (ни), «явленїА» (явЂ), «таεнїА» (тай), «оуказанїА» (сε), «неоудоб(ъ)ства» (нεгли, εгда).

У «Грамматіці» 1591 р., на яку автор орієнтувався, виділено ще більше розрядів, але деякі групи прислівників, напр. «качества», «оувЂщанїА», уперше окреслив Зизаній. За грецькою традицією до прислівників віднесено й частки та вигуки. За львівською «Грамматікою» 1591 р. Зизаній механічно до прислівників зарахував прийменники бεзъ, кромЬ. Серед прикладів виявляється також певна кількість і українських прислівників, часток, вигу ків: ни, а, га, ωхъ, либой, правε до куска,

Дуже стислий розділ «Ω съюзЂ» («Часть слова нεскланАεма, иныА части съвАзующъ по чину съчинεнїА») (173—174). Зизаній поділяє сполучники на шість розрядів: «сълЂплАющїА» (u, оубо, же), «ра(з)дЂлАющїА» (ли, или), «прикасающїАсА» (ащε, понεжε, понε), «виновныА» (ащε, но, понεжε, бо та ін.), «вопросныА» (оубо, εда), «утвεр(ъ)ждающїА, или оувЂщавающїА» (оубо, прочεε). Автор тут відходить від «Грамматіки» 1591 р., в якій виділено дев’ять розрядів. Зизаній об’єднує в «прикасающїАсА» два розряди «Грамматіки» 1591 р.— «совокупителныА» і «прεсовокупитεлныА». Замість терміна «сопрАжεнныА» він уводить більш вдалий термін «раздЂлАющіА», замість «винословныА» — «виновныА». Немає в пам’ятці «противных» сполучників львівської «Грамматіки» 1591 р.

«Каноны Орθографїи» (172—182) присвячені викладові основних правил правопису. Правила Зизанія закріплюють тодішню практику, що була своєрідним синтезом давньоруських традицій та результатів так званого другого південнослов’янського впливу. Наприклад, до правил, що відбивають давньоруські традиції, відноситься, зокрема, «канон» про вживання ıа на початку, А — в середині слова. Автор не вживає Ж, а лише зауважує, що вживають цю букву «людіε сербстїи, и волохове въмЂсто ү и ю». До правил, що закріплюють так званий другий південнослов’янський вплив, відноситься рекомендація писати a «въмЂсто другого А» (дрεвнАа), ї перед голосними (сп̃сεнїε, ω спасεнїи). Привертають увагу правила, що радять уживати літеру ω замість о для відрізнення форми давального відмінка множини (богωмъ) від орудного однини (богомъ), прислівників (любε(з)нω) від прикметників середнього роду (любε(з)но), і замість и для відрізнення форм давального (кості) від родового (кости) однини іменників типу кость.

«Вεликоε жε є, вначалЂ и ко(н)ци реченїА, полагаε(т)сА. яко, єдинородны(й)..., оумноженїε...»,— пише

Зизаній. Для відбиття йотації е буква є вживається й у сучасному українському правописі.

За автором ъ «єгда въ срεдЂ полагаε(т)сА, то(г)да слогъ кра(т)ки(й) съставлАε(т). яко съ чл̃ки. Єгда жε на кон(ъ)ци, то(г)да нε съставлАε(т) слога, но гла(с) дεбεло вЂщати твори(т). яко чл̃къ». Проте ъ в значенні о в Зизанія на ділі вживається тільки в прийменнику й префіксі съ. Завжди «на кон(ъ)ци полагаε(т)сА, и то(н)ким гласо(м) вЂщаε(т)сА» (тобто означає м’якість) літера ь (конь). «А паирчи(к) на(д) писмены пишεмы(й), обω(х) силу има(т)», тобто позначає і ъ і ь.

Зважаючи на живу мову східних слов’ян, автор застерігає не вживати Ђ замість ε, зауважує, що «ы дεбεлы(м) гласо(м) вЂщаε(т)сА».

Невеликий розділ «Ω мεтрЂ поε(т)ско(м)» (183—185) дає основи теорії віршування за грецькими зразками.

У дусі часу Зизаній завершує свою книжку поясненням так званої господньої молитви (185—190). Автор староукраїнською мовою тлумачить кожне слово її тексту: пεршаА, мовимω, тым(ъ), оупεвнАεмω, будεмω, просимω, другаА, сн̃ови (185), абы, нεго(д)нымъ, εсмω, братА, собЂ, анЂ, богатым на(д) убоги(х), мудрій, учεный, простакω(в), маεмω часу, тутъ, пεрεбачати, просАчи (186) та ін. Елементи української мови зустрічаються не тільки в парадигмах відмінюваних частин мови та в прикладах для ілюстрації розрядів невідмінюваних (на що вказано вище), але й у викладі теоретичної частини, написаної церковнослов’янською мовою. Наведемо окремі приклади (наголос, лексика, фонетика, морфологія): тАжъкаА, (19), трεбЂ будεтъ двω(х) ударεній (22), лагоднаА (29), имА (38), значити (31), добрїй (55), ω(т) царА, (53), прóстоε (54), óсмоε (80), дрЂмлю (117), риданїА (169), дны (172), писцЂ (180).

Як перша спроба осмислення церковнослов’янської фонетичної й морфологічної систем, виявлення її специфічних особливостей «Граматика» Л. Зизанія була значним кроком уперед у вітчизняній і слов’янській філології. Не менше значення її також як праці, де вперше кодифікується, нормалізується церковнослов’янська мова східнослов’янської редакції.

Численні відхилення від старослов’янської мови в бік живих східнослов’янських мов, насамперед рідної авторові української, не були свавіллям ученого, а відбивали стан словенороської мови на Україні кінця XVI ст. Проте Л. Зизаній, особливо там, де церковнослов’янська мова має специфічні граматичні елементи, свідомо подає живомовні елементи, прагнучи наблизити словенороську мову до літературних східнослов’янських мов.

Живомовні елементи в ній заохочували східнослов’янських діячів кінця XVI—XVIII ст., особливо граматистів, до ширшого введення народної стихії у практику. Це виразно відчувається у перевиданнях «Граматики» М. Смотрицького (особливо 1648 р.). Праця Л. Зизанія підготувала грунт і проклала дорогу для славнозвісної книги М. Смотрицького «Грамматіки СлавεнскиА правилноε Сvнтаґма», до публікації якої була єдиним систематичним підручником із граматики словенороської мови. Але вона не втратила авторитету й після виходу в світ книги М. Смотрицького в 1619 р. При перевиданні останньої в Москві 1648 року з «Граматики» Л. Зизанія було взято «канони» орфографії та розділ «Различїε» замість розділу «Междомεтїε» видання 1619 р. Під впливом Зизанієвої «Граматики» в перевиданні «Граматики» М. Смотрицького в 1648 р. перед парадигмами іменників окремих відмін надруковано перелік їх флексій. Збереглося чимало рукописних текстів, у яких можна вбачати знайомство з друкованим посібником Л. Зизанія, його теорією і практикою (їх збирався опублікувати Г. В. Ягич) ⁸⁹.

⁸⁹ Див.: Ягич И. В. Зазнач. праця, с. 950.

«Грамматіка словεнска» Л. Зизанія перевидається як видатна пам’ятка старого українського мовознавства.

В. В. Німчук

---

© Сканування та обробка: Максим, «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua)
15.II.2003

---

Попередня     Головна     Наступна