[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 350-361.]

Попередня     Головна     Наступна

ІСТРАТІ (Istrati) Панаїт (справж. ім’я — Герасим; 10.VIII 1884, с. Балдовінештє Бреїльського пов. — 13.IV 1935, Бухарест) — рум. письменник. Замолоду прилучився до соціалістич. руху. Освіту здобув самотужки. З 1907 друкувався в газ. «Romônia muncitoare» («Робітнича Румунія») та ін. період. виданнях. Тривалий час мандрував країнами Бл. Сходу і Середземномор’я, в 20-х pp. осів у Франції. 1930 повернувся на батьківщину. Писав франц. мовою (деякі свої твори перекладав рум. мовою). Цикли «Оповіді Адріана Зографі» (повісті «Кіра Кіраліна», «Дядько Ангел», «Гайдуки» і «Князівна зі Снагова»; всі — 1924 — 26) та «Життя Адріана Зографі» (повість «Кодін», роман «Михайло», 1926 — 27), повість «Неранцула» (1927) сповнені співчуття до знедолених, романтизації бунтарства, відзначаються пластичністю у відтворенні картин природи і людських характерів, містять елементи автобіографізму. Події сел. повстання 1907 в Румунії відобразив у повісті «Колючки Барагана» (1928). В 1927 — 29 жив у Рад. Союзі, свої враження виклав у кн. «Сповідь переможеного (Радянська Росія)» (1929); у ній докладно говориться і про Україну. Опубл. нарис «Свято Тараса Шевченка у Каневі» (1928), де подав свій переклад уривка з «Заповіту». За повістю «Кіра Кіраліна» написав сценарій (у співавт. з Н. Казандзакісом), за яким 1927 на кіностудії ВУФКУ знято фільм «Двічі продана». Окремі твори І. переклали Д. Дудар, М. Тобілевич, Б. Козловський, В. Левицький та ін. В. Підмогильний написав статтю «П. Істраті в Києві» (1928).

Тв.: Укр. перекл. — Ніч у плавнях. «Червоний шлях», 1927, № 3; Косма. К., 1928; Михайло. Х., 1928; Степові будяки. К., 1929; Рос. перекл. — Дядя Ангел. М. — Л., 1926; Гайдуки. М. — Л., 1926; Домница из Снагова. М. — Л., 1927; Мои скитания. М., 1927; Кодин. Х., 1927.

О. С. Романець.

ІСТРУ Богдан Спиридонович (13.IV 1914, с.Піструєни, тепер Теленештського р-ну) — молд. рад. письменник, перекладач, нар. письменник Молд. РСР з 1982, чл.-кор. АН Молд. РСР з 1984. Член КПРС з 1947. Учасник Великої Вітчизн. війни, був військ. кореспондентом на 1-му і 2-му Укр. фронтах. Закінчив 1940 Вищу вчит. семінарію в Яссах і 1957 — Кишинів, пед. ін-т. Автор збірок поезій «Прокляття» (1937), «Смерть орла» (1938), «Голос Батьківщини» (1946), «Від берега до берега» (1958), «Біль тіней» (1968), «Перевали» (1989) та ін. Ліроепічна поема «Похорна» (1947) — про колективізацію молд. села. Виступає також з оповіданнями, публіцистич. статтями. Перекладає з рос., укр. та ін. л-р.

У творчості І. відобразилась і укр. тематика, зокрема, визволення України від нім.-фашист. загарбників (вірші «Київ», «Україні», обидва — 1943; поема «Весна в Карпатах», 1955), 300-річчя возз’єднання України з Росією (вірш «Хвала дружбі», 1954), Татарбунарське повстання 1924 в південній Бессарабії (тепер Одеської області) проти румуно-боярських окупантів, соціального гніту (поема «Татарбунар», 1974). Укр. народові присвятив ст. «Велика дружба» (1953). Писав про творчість Ю. Федьковича та О. Кобилянської (ст. «Кроки часу», 1958), Т. Шевченка (ст. «За справжні цінності», 1964). Переклав окремі твори Т. Шевченка (вірш «Заповіт», поему «Кавказ»), І. Франка («Каменярі»), М. Рильського, М. Бажана, А. Малишка, П. Воронька. Деякі твори І. переклали М. Рильський, І. Цитович, А. М’ястківський, В. Коломієць, В. Крищенко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Молдавія К., 1953; Фетяска. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; [Вірші]. В кн.: Сузір’я, в. 8. К., 1974; [Вірші]. В кн.: Молдавська радянська поезія. Антологія. К., 1975; Рос. перекл. — Избранное. М., 1976.

С. В. Семчинсьний.

ІСХАК Ахмед Ісправж. — Ісхаков Ахмет Абдуллович; 18.IV (1.V) 1905, Казань] — татар. рад. поет і перекладач. Член КПРС з 1945. В 1912 — 17 навчався в медресе «Мухаммадія» (Казань). Закінчив 1922 Казанський пед. технікум. Учасник Великої Вітчизн. війни. Перша збірка («Пісня про щастя») вийшла 1939. Поезія воєнних років глибоко патріотична («Клятва», 1942; «Пісня про героя-танкіста Петра Новикова», 1943). Осн. теми збірок «Моя батьківщина» (1948), «Соколи» (1949), «Зоря над Азією» (1953) та «Вірші і поеми» (1973) — творча праця і духовна краса рад. людини. Автор байок (збірки «Байки», 1959; «Плями на сонці», 1941; «Роздуми і посмішки», 1983), творів для дітей, статей про Г. Тукая та М. Джаліля. Написав ст. «Поет-громадянин» (1939) — про Т. Шевченка. Переклав окремі твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, Ш. Руставелі, Джамбула Джабаєва, Т. Шевченка (поема «Царі», поезії «Заповіт», «На Великдень, на соломі», «Ой одна я, одна», «Я не нездужаю, нівроку» та ін.), І. Франка (поезії «Бувають хвилі — серце мліє...», «Не бійтеся тюрми!», «Думка в тюрмі» та ін.), С. Руданського (пісню «Повій, вітре, на Вкраїну»), М. Бажана, В. Сосюри, А. Малишка, П. Воронька та ін. (опубл. у зб. «Скарбниця натхнення», 1985).

Тв.: Рос. перекл. — Стихи. Казань, 1956; Встреча в песне. М., 1960; Я в ответе. Казань, 1967; Пятна на солнце. Казань, 1971; Гора пришла к Магомету. М., 1974.

Р. К. Ганієва.

ІТАЛІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра італ. народу. Ранній фольклор в Італії не зберігся. Італ. середньовічна л-ра (6 — 12 ст.) розвивалася лат. мовою; були це гол. чин. церк. й дидактичні твори (реліг. гімни, хроніки, легенди). Особливістю італ. середньовічної л-ри є відсутність, нар. епічної творчості, що пояснюється, зокрема, наявністю розвиненої культур. і літ. традиції античності. Перші літ. твори на італ. діалектах належать до 12 — поч. 13 ст. У цей час виникає реліг. (видатним представником був Якопоне да Тоді) і світська поезія (на її розвиток великий вплив мали Прованс, лірика трубадурів і франц. рицарський роман). Почала розвиватися й проза (анонімна зб. новел «Новеліно» на тоскан. діалекті, 13 ст.). Світська лірика, зокрема рицарська, проникаючи в міста, трансформується в іншому сусп.-культур. середовищі; так, у 13 — 14 ст. виникає поетич. школа «дольче стиль нуово» (Г. Гвініцеллі, Г. Кавальканті, Чіно да Пістойя, Дж. Фрескобальді та ін.). В її річищі виринула могутня постать Данте Аліг’єрі, творчість якого є підсумком культури середньовіччя і прологом до культури нового часу, найвидатнішим явищем італ. і європ. Передвідродження.

В Італії культура Відродження склалася найраніше і розвинулася найяскравіше. Зачинателями л-ри Відродження виступили Ф. Петрарка і Дж. Боккаччо. Як і в ін. країнах, ця л-ра в Італії була двомовною, причому в 15 ст. вона розвивалася переважно латиною, а в 16 ст. — італ. мовою. В 15 ст. великого поширення набула неолат. поезія гуманістів, яка орієнтувалася на давньорим. форми і зразки. Її найвидатніші представники — Дж. Понтано, М. Марулло, А. Поліціано. Значного розвитку досягла також гуманістична лат. проза, своїм змістом далеко виходячи за межі худож. л-ри, виступаючи виразником різних аспектів нової, ренесансної культури (Дж. Ф. П. Браччоліні, Л. Валла, Еней Сільвій, М. Фічіно, Піко делла Мірандола), В кін. 15 — 1-й третині 16 ст. розквітає ренесансна поезія нац. мовою. Важливим її осередком став гурток Лоренцо Медічі, правителя Флоренції. Характерна її прикмета — орієнтація вже не тільки на античні, а й на середньовічні джерела й зразки.

Переважно на середньовічній фольклор. основі створюється епічна поезія в двох її осн. різновидах — комічно-пародійному (поема «Морганте» Л. Пульчі, 1480) і героїко-галантному (започаткований поемою «Закоханий Орландо» М. Боярдо, але найяскравіше явище — поема «Несамовитий Орландо» Л. Аріосто, 1516). В італ. лірич. поезії 16 ст. дуже популярним був петраркізм, який дедалі більше формалізував поетич. стиль Ф. Петрарки. Пасторальний роман Я. Саннадзаро справив вплив на розвиток європ. пасторалі 16 — 17 ст. В ренесансній гуманістич. прозі 16 ст. продовжували розвиватися жанри біографії, послання, діалогу, трактату тощо; водночас великого поширення набуває жанр реалістич. новели, класичні зразки якої подав у «Декамероні» Дж. Боккаччо. Інші відомі новелісти — Мазуччо Салернітанець (15 ст.), Дж. Чінтіо, А. Фіренцуола і М. Банделло (16 ст.).

Італійська ренесансна драматургія зародилася на рубежі 15 — 16 ст. у вигляді вченогуманіст. драми, яка наслідувала античні (давньорим.) зразки. Значну роль у розвитку комедії відіграв Л. Аріосто, але найвище досягнення у цьому жанрі — «Мандрагора» Н. Макіавеллі. Однак драматургія ренесансної Італії не переросла у велике нац. мист-во. В 30 — 40-х pp. 16 ст. почалася криза італ. гуманізму й культури Відродження, яка з часом поглиблювалася.

Ренесансні традиції ще жили у 2-й половині 16 ст., але провідною течією стає маньєризм — явище перехідного типу, що утверджується в І. л. в кін. 16 — на поч. 17 ст. Найвидатніший письменник цього перехідного (від Ренесансу до барокко) періоду — Т. Тассо. І. л. барокко розвивалася в умовах дедалі глибшого екон. й культур. спаду, і це відчутно позначилося на її змісті й характері. Найпомітніший її представник — Дж. Маріно; його творчість породила течію марінізму, яка у 17 ст. поширилася в Італії та за її межами. До неї належали італ. поети К. Акілліні, Д. Л. Семпроніо, Дж. Лубрано та ін. Їм протистояли антимаріністи, серед яких вирізняється постать Г. К’ябрери. Велику роль в утвердженні класицистичних тенденцій відіграла Аркадія (поетична академія, що виникла 1690 в Римі). Серед прози італ. барокко виділяється зб. новел «Пентамерон, або Казка про казки» Дж. Базіле, написана на фольклор. основі. Окреме місце в тогочас. італ. прозі належить Т. Кампанеллі, автору соціальної утопії «Місто сонця» (1602). Значне піднесення л-ри, активізація в ній різних течій і тенденцій спостерігаються в 2-й пол. 18 ст. В цей період на зміну класицизму Аркадії, що мав придворно-аристокр. характер, приходить просвітит. класицизм, якому властиві демокр. тенденції та орієнтації. Водночас в 1. л. виявляються тенденції просвітит. реалізму, найвиразніше в творах основоположника нац. комедії К. Гольдоні. Традиції нар. театру масок і преромантичні віяння позначились на п’єсах-казках (ф’ябах) К. Гоцці. Наприкінці 18 ст. в І. л. з’являється революц. класицизм, який знаходить яскраве вираження в трагедіях В. Альф’єрі. Просвітительський сатир.-викривальний характер має творчість Дж. Паріні. В кін. 18 — на поч. 19 ст. в Італії під впливом Великої франц. революції 1789 — 94 посилюється нац.-визв. рух Рисорджименто (за визволення з-під австр. гніту і возз’єднання країни), боротьба за нац. відродження й бурж.-демокр. перетворення. Водночас відбувається зміна літ. епох, утвердження романтизму як провідного худож. напряму. Своєрідна риса І. л. цього періоду — поєднання і взаємодія революц. класицизму й романтизму, зокрема, у творчості У. Фосколо. Інтенсивне формування італ. романтизму відбувається 1815 — 30, його особливість — тісний зв’язок з нац.-визв. рухом (С. Пелліко, Дж. Берше, Г. Росетті та ін.). До найзначніших явищ італ. романтизму належать проза й драматургія А. Мандзоні“ та поезія Дж. Леопарді. Романтизм виявився також у патріотич. поезії (Г. Мамелі, І. Ньєво, А. Поеріо та ін.), істор. романі (Ф. Гверацці, Ч. Канту, Р. Джованьйолі) і драматургії (Д. Нікколіні, П. Феррарі та ін.). Разом з тим в І. л. 2-ї пол. 19 ст. помітні класицистичні й реалістичні тенденції, зокрема в творчості Дж. Кардуччі.

Нова епоха в історії І. л. настає в ост. третині 19 — на поч. 20 ст.: ускладнюється літ. процес, з’являються різнорідні течії, загострюється ідейна боротьба. В умовах об’єднаної Італії провідним літ. напрямом став веризм, який ставив своїм завданням правдиве відображення дійсності. Найвідоміші його представники — Дж. Верга (основоположник), Л. Капуана, Г. Деледда, М. Серао, Д. Чамполі та ін. Близькими до веристів були письменник-соціаліст Е. Де Амічіс, а також поети А. Негрі й Д. Чена. Окреме місце в І. л. посіла творчість Л. Піранделло, сповнена соціального і гуманіст. змісту. В цей час в І. л. з’являються декадент. течії (див. Декадентство), породжені кризою бурж. суспільства та його культури. Декадансом позначена творчість Г. Д’Аннунціо. Напередодні 1-ї світової війни в Італії виник футуризм; у творчості деяких його представників, зокрема Ф. Марінетті, виразно виявилася дегуманізованість бурж. культури.

В новітній період розвитку І. л. триває дальше розмежування худож. напрямів, загострення ідейно-естетич. боротьби. Значного поширення набувають модерністські й авангардистські течії. Ліве крило італ. інтелігенції на чолі з керівником ІКП А. Грамші і публіцистом П. Гобетті боролось за демокр. культуру й л-ру. Тяжкого удару прогрес. л-рі завдало встановлення в Італії фашист. диктатури (1922). В країні насаджувалася помпезна й фальшива офіціозна л-ра, підпорядкована пропаганді фашист. «ідеалів». Та навіть за цих умов в І. л. з’являються твори реалістич. змісту й спрямованості (драматургія Р. Вівіані, романи й повісті А. Палаццескі, А. Моравіа, Е. Вітторіні та ін.). В роки диктатури багато письменників покинуло країну, працювало в еміграції (Дж. Джерманетто, А. Кароті, А. Уголіні та ін.). Характерним породженням І. л. періоду фашист. диктатури є герметизм (Д. Унгаретті, Е. Монтале, С. Квазімодо та ін.) з його суб’єктивізмом, ускладненістю і «зашифрованістю» поетич. мови, що об’єктивно відбивало протест проти тоталітаризму.

У повоєнний період провідним напрямом в І. л. став неореалізм, У його становленні велику роль відіграли Е. Вітторіні, В. Пратоліні, Л. Біджаретті, К. Кассола, І. Кальвіно. Неореалісти правдиво, з демокр. позицій відображали Рух Опору й повоєнну італ. дійсність (Ф. Йовіне, К. Леві, Е. Де Філіппо та ін.). Реаліст. традицію розвивали А. Моравіа, Ч. Павезе, Г. Пйовене. На основі нар. традицій поет і казкар Дж. Родарі створив нову л-ру для дітей. В І. л. 50 — 60-х pp. піднімається хвиля неоавангардизму. Осн. напрями сучас. І. л. — реалізм у розмаїтті форм та худож.-стильових течій і авангардизм. Письменники звертаються до актуальних проблем сусп. й політ. життя, відображають процеси відчуження людини й дегуманізації життя (проза Л. Шаши, Г. Парізе, Л. Малерба та ін.). Великий резонанс в Італії і за її межами викликав соціально-психол. роман «Історія» Е. Моранте (1974). Помітних успіхів в І. л. останніх десятиліть досягла філос.-інтелектуальна проза (П. Вольпоні, І. Кальвіно, У. Еко).

Італо-укр. літ. зв’язки мають давню традицію і беруть початок з доби Відродження. В той час італ. культура мала великий вплив на культур. і літ. розвиток ін. європ. країн, певною мірою й України. Враження від перебування на Україні в кін. 15 — на поч. 16 ст. відомих італ. гуманістів Помпоніо Лето, Ф. Буонакорсі-Каллімаха, Ч. Кальканіні відбито в їхніх творах. У 15 — 16 ст. досить широко практикувалося навчання укр. молоді в італ. ун-тах. Тут відбувалося становлення укр. латиномовного письменника С. Оріховського. В наступні століття на Україну проникає італ. ренесансна л-ра, зокрема твори Ф. Петрарки й Дж. Боккаччо. Їх згадують, на них посилаються укр. письменники-полемісти Клірик Острозький, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський. В І. л. й історіографії знайшли відображення події укр. історії, зокрема боротьба з тур.-татар. нападами і визв. війна укр. народу 1648 — 54 (П’єтро делла Валле, М. Бізаччіоні, Л. Крассо та ін.). На курсах поетики Київської академії позначились італ. літ.-теор. традиції пізнього Відродження й барокко (поетики А. Віди, Ч. Скалігеро та ін.). В кін. 17 чи на поч. 18 ст. з’являються перший укр. віршований переказ новели дев’ятої четвертого дня «Декамерона» Дж. Боккаччо, здійснений з віршованої переробки польс. мовою, і переклад поеми «Визволений Єрусалим» Т. Тассо, зроблений з польс. перекладу П. Кохановського. У 18 ст. італоукр. взаємини слабшають, а в 1-й пол. 19 ст. стають спорадичними. Обопільне їх пожвавлення спостерігається в ост. третині 19 ст. В Італії перші згадки про Т. Шевченка вміщено в турін. газ. «Il Corriere mercantile» («Торговельний вісник», 1849, 26 лютого). Інформацію про укр. л-ру італ. громадськість уперше здобула зі статті «Український літературний рух у Росії і в Галичині (1798 — 1872)» М. Драгоманова у флорент. журн. «Rivista Europea» («Європейський огляд», 1873, лютий — березень). У кін. 19 ст. розпочинається вивчення укр. л-ри (А. Де Губернатіс, Д. Чамполі), з’являються перші переклади віршів Т. Шевченка (П. Паволіні, Ч. Меано).

З 30-х pp. 20 ст. в Італії активізується вивчення укр. л-ри (В. Джусті, Е. Ло Гатто, Л. Майнарді, А. Кроніа та ін.). Однак переклади з’являються епізодично (напр., зб. оповідань укр. письменників «Чотири шаблі» — в 40-х pp.). 1942 окр. кн. у прозовому перекл. М. Липовецької вийшло «Вибране» Т. Шевченка. Значним явищем стала зб. перекладів поезій Т. Шевченка (1987), здійснених М. Грассо.

На Україні освоєння багатств І. л. відбувається значно ширше. З кін. 19 ст. І. л. представлена на Україні численними публікаціями в періодиці, а на поч. 20 ст. — низкою видань (Данте, Дж. Кардуччі, Дж. Леопарді, Е. Де Амічіс, Г. Д’Аннунціо, у 20 — 30-і pp. А. Негрі, Дж. Боккаччо, Р. Джованьйолі, Ч. Меано та ін.) у перекл. І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, В. Самійленка, Н. Кибальчич, П. Карманського тощо. Після певного спаду з кін. 30-х pp. у 50 — 80-х pp. інтерес до І. л. посилюється. 1956 вийшла перша частина («Пекло») поеми «Божественна комедія» Данте у перекладі М. Рильського і П. Карманського, повністю її переклав Є. Дроб’язко (вид. 1976). 1958 опубл. зб. «З італійської сучасної поезії», 1965 — зб. «Vita nova» («Нове життя») Данте, 1975 — зб. «Мікеланджело». Визначне явище укр. перекладної л-ри — «Декамерон» Дж. Боккаччо в перекл. М. Лукаша (вид. 1964). Окр. виданнями вийшли також твори Т. Кампанелли, Дж. Леопарді, А. Мандзоні, К. Гольдоні, Дж. Т. Лампедузи, Е. Вітторіні, Н. Пйовене, М. Вентурі, А. Моравіа, Дж. Родарі, Ч. Павезе, A. Палаццескі та ін. Вірші італ. поетів надр. у збірках «Співець» (К., 1972), «Світанок» (К., 1978), «Передчуття» (К., 1979), «Поклик» (К., 1984). Чимало творів італ. письменників уміщено в періодиці, зокрема у «Всесвіті» — добірки «Сучасна італійська новела» (1964, № 3), «Сучасна поезія Італії» (1983, № 5), «Антологія сіцілійської поезії» (1987, № 6); велика поетична добірка — в газ. «Літературна Україна» (1967, 12 травня). Видано збірки «Італійські народні казки» (К., 1986), «Італійські прислів’я та приказки» (К., 1987). Серед перекладачів І. л. — Л. Пахаревський та П. Майорський, М. Зеров, М. Хмарка, Ірина Стешенко, М. Бажан, Г. Кочур, Д. Павличко, Д. Паламарчук, А. Перепадя, П. Соколовський, B. Шовкун, О. Мокровольський, Ю. Покальчук, І. Труш, Ю. Педан, І. Корунець, М. Литвинець, C. Гординський, І. Качуровський, О. Поманська та ін.

Починаючи з 19 ст., італійська тема присутня у багатьох творах укр. л-ри (Ю. Федькович, Леся Українка, М. Коцюбинський, Н. Кибальчич, Б. Грінченко, О. Олесь, П. Карманський, М. Бажан, Л. Костенко, І. Драч, Б. Олійник, О. Пахльовська та ін.). І. л. досліджували І. Франко, Леся Українка, В. Лесевич, Я. Гординський, В. Державин, О. Білецький, О. Маслова, В. Вер, І. Корунець, Д. Наливайко, І. Качуровський, М. Литвинець, А. Іллічевський, О. Пахльовська та ін. 1989 в Неаполі відбулася міжнар. конференція дослідників укр. л-ри, мови і культури «Історія культури України: проблеми і перспективи», під час якої створено Міжнародну асоціацію україністів (МАУ), одним з віце-президентів якої обрано Р. Піккіо.

Літ.: Гаспари А. История итальянской литературы, т. 1 — 2. М., 1895 — 97; Дживелегов А. К. Очерки итальянского Возрождения. М., 1929; Гординський Я. Україна й Італія. Огляд взаємин до 1914 року. В кн.: Збірник заходознавства, в. 2. Х. — К., 1930; Потапова З. М. Неореализм в итальянской литературе. М., 1961; Дживелегов А. К. Итальянская народная комедия. М., 1962; Де Санктис Ф. История итальянской литературы, т. 1 — 2. М., 1963 — 64; Реизов Б. Г. Итальянская литература XVIII века. Л., 1966; Голенищев-Кутузов И. Н. Средневековая латинская литература Италии. М., 1972; Кин Ц. И. Итальянские светотени. М., 1975; Потапова З. М. Итальянский роман сегодня. М., 1977; Проблемы литературного развития Италии второй половины XIX — начала XX века. М., 1982; Наливайко Д. С. Проблеми реалізму в сучасній італійській літературі. В кн.: Контрасти, в. 2. К., 1983; Пахльовська О. Є.-Я. Еволюція італійсько-українських літературних зв’язків у XIX — XX ст. В кн.: Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті, т. 3. К., 1988; Пахльовська О. Є.-Я. Українсько-італійські літературні зв’язки XV — XX ст. К., 1990.

Д. С. Наливайко.

ІТАЛІЙСЬКА МОВА — мова італійців, які живуть в Італії, Ватікані, Сан-Маріно, Швейцарії, США, Канаді, Пд. Америці, Африці тощо. Належить до романської групи індоєвроп. мов. На тер. Італії для І. м. характерна сильна діалектна диференціація, існує три групи діалектів: північна, центрально-південна й тосканська. І. м. сформувалася на основі латинської мови (точніше — нар. латині) після занепаду Римської імперії. Перша спроба створити літературну І. м. належить поетам сіцілійської школи (13 ст.). Італ. гуманісти (Г. Галілей, Дж. Бруно, Л. Альберті, Т. Кампанелла та ін.) захищали самобутність нар. мови, розвивали наук. термінологію. Уніфікації й унормуванню літ. І. м. сприяла діяльність численних академій (зокрема, флорент. Академії делла Круска, засн. 1583) і видання 1612 словника І. м.

Ідею мовної єдності італійців (на флорентійському діалекті) обстоювали Данте, Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо, А. Мандзоні. Літ. І. м. стала загальнонар. лише після об’єднання 1870 окр. держав внаслідок нац.-визв. руху Рисорджименто під проводом Дж. Гарібальді і етн. консолідації італ. народу. Загальнонар. І. м. за межами Тоскани аж до 20 ст. існувала в осн. у писемній формі, нею користувалася переважно освічена частина населення. Окр. діалекти мають, крім усних, і писемні варіанти, існує л-ра діалектами — венеціан. (К. Гольдоні), мілан. (А. Мандзоні), рим. (Д. Беллі), неаполітан. (Е. де Філіппо), сіцілійським (І. Буттіти, Санто Калі та ін.). У 20 ст. під впливом телебачення і радіо усна літ. норма витісняє діалекти, набуваючи, в свою чергу, різного діалект. забарвлення в регіонах країни. Багато слів І. м. стали інтернаціоналізмами: аварія, акорд, арка, бас, газета, мозаїка, паста, піаніно, темп, фонтан тощо. Алфавіт — на основі латинського. Італійською мовою розвивається італійська література.

Літ.: Бурсье Э. Основы романсного языкознания. М., 1952; Йордан й. Романское языкознание. М., 1971; Романские и германские языки. К., 1985; Алисова Т. Б., Репина Т. А., Таривердиева М. А. Введение в романскую филологию. М., 1987.

О. Є.-Я. Пахльовська.

«ИФІКА ІЄРОПОЛІТІКА, или Філософія нравоучителная символами и приуподобленій изясненна к наставленію и ползЂ юным» — філософсько-моралізаторський твір. Перше видання здійснено в Києво-Печерській лаврі 1712. Складається з об’єднаних певною темою (виховання, освіта, філософія, релігія, людські чесноти) оповідних циклів, де відбито рсн. ідеї, поняття та моральні норми укр. суспільства кін. 17 — поч. 18 ст. Є оповідання фольклорного походження, байки та притчі. Байку про Селянина і Гадюку розповів Богдан Хмельницький польс. послам 1655, обгрунтовуючи неможливість на той час примирення між Україною і Польщею. В «И. і. ...» гармонійно поєднано малюнки («ради охотнЂйшого прочитанія»), віршовані підписи та прозові тексти під ними, що поглиблюють та конкретизують тему чи символ. Різні видання вміщують від 64 до 70 гравюр (лаврське вид. 1712 ілюстрував Никодим Зубрицький, львівське 1760 — Іван Филипович).

Вид.: Ифіка ієрополітіка, или Філософія нравоучителная... К., 1712; Іфіка ієрополітика [Уривки]. В кн.: Байки в українській літературі XVII — XVIII ст. К., 1963.

Літ.: Крип’якевич І. Варіант байки Хмельницького. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1905, т. 68; Возняк М. С. Історія української літератури, т. 3. Львів, 1924; Жолтовський П. М. Художнє життя на Україні XVI — XVIII ст. К., 1983.

М. М. Сулима.

ІХАРА (Ібара) Сайкаку (справж. — Хіраяма Того; 1642 — 93) — япон. письменник. Автор кількох збірок жартівливих віршів, романів «Історія любовних пригод самотнього чоловіка» (1682), «Історія любовних пригод самотньої жінки» (1686), зб. повістей «П’ятеро закоханих жінок» (1686). Найвідоміша серед численних збірок новел І. — «Оповідання Сайкаку з усіх провінцій» (1685). Першим серед япон. письменників змалював життя міста, виступав на захист т. з. третього стану (чиновників, міщан, буддійських ченців).

Тв.: Рос. перекл. — Избранное. М., 1974; Новеллы. М., 1984.

Літ.: Редько Т. И. Творчество Ихара Сайкаку. М., 1980.

Б. П. Яценко.

ІХІМАЕРА (Ihirnaera) Віті (1944, м. Гісборн, о. Північний, Нова Зеландія) — новозеланд. письменник. За національністю маорієць. Закінчив 1971 Веллінгтонський ун-т. Гол. місце в твор. чості І. посідає проблема збереження маорійських культурно-істор. цінностей. У збірках оповідань «Поунаму, поунаму» (1972), «Нова сітка йде на ловлю» (1977), романах «Тангі» (1973) і «Ванау» (1974) показав дегуманізуючий вплив бурж. цивілізації. Твори І. сповнені туги за традиц. укладом життя народу маорі, вболівання за долю його мови й культури. Гумор. оповідання І. «Гра в карти» переклав Б. Крижанівський («Всесвіт», 1983, № 11).

Тв.: Рос. перекл. — [Оповідання]. В кн.: Новые рассказы Южных морей. М., 1980; В поисках Изумрудного города. М., 1982.

Літ.: Зернецька О. Оповідання зелених островів. «Всесвіт», 1983, № 11.

О. В. Зернецька.

ІШМУРАТ Різа (справж. — Ішмуратов Різа Фухрутдінович; 1.XI 1903, с. Бадряш, тепер Янаульського р-ну Башк. АРСР) — татар. рад. драматург. Член КПРС з 1927. Закінчив 1930 Татар. театр. технікум (Казань), навчався на Вищих курсах мистецтвознавства Ін-ту історії мистецтв (Ленінград). Учасник Великої Вітчизн. війни, був заст. редактора газ. «За честь Родины» 1-го Укр. фронту. Автор сатир. комедій «У царстві сну», «Липовий філософ» (обидві — 1926). П’єси «За десять років» (1927), «Пожежа» (1929), «Славетна епоха» (1930), «Гюльзада» (1939) — про становлення соціалістичного ладу, формування колективістської моралі тощо. Одна з кращих п’єс воєнних років «Повернення» (1942) досі йде у багатьох театрах Башкирії. Драму «Безсмертна пісня» (1955) присвятив М. Джалілю. Одним з героїв драми «їх було четверо» (1962, про мужність рад. моряків) є українець П. Поплавський. В істор.-революц. драмі «Бурі назустріч» (1964) постає образ молодого Леніна. 1983 вийшла зб. п’єс І. «Ліра моя». Написав докум. повість «Співають жайворонки» (1982), автобіографічні книжки «Стежки життя» (1987), «Мої друзі і наставники» (1988). Переклав драму «Украдене щастя» І. Франка та п’єсу «Не називаючи прізвищ» В. Минка.

Тв.: Рос. перекл. — Пьесы. Казань, 1956; Буре навстречу. М., 1977.

Р. К. Ганієва.

ІЩЕНКО Микола Григорович (23.XII 1926, с. Лузанівка, тепер Кам’янського р-ну Черкас. обл.) — укр. рад. письменник і літературознавець, доктор філол. наук з 1976. Член КПРС з 1949. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1952 Центр. комс. школу при ЦК ВЛКСМ та 1953 — Київ. пед. ін-т. Був на комс. і парт. роботі, працював у респ. пресі (1962 — 73 — редактор газ. «Сільські вісті»), 1978 — 86 — в Ін-ті історії АН УРСР, з 1988 — у Київ. ун-ті. Депутат Верх. Ради УРСР 9-го скликання. Друкується з 1955. Життя укр. села від часів колективізації і до сьогодення відобразив у романах «Сонячні межі» (1962), «Ближче як на сто голок» (1963), «Скарб» (1968), «Сусіди» (1969), «Течія» (1974), «Твердь» (1978), «Барви літа» (1983), «Полудень» (1985), «Для цього живу» (1987), повістях «Те, що нами пройдено» (1961), «Кремінь» (1966), «Шляхи і сходини» (1975) та ін., багатьох нарисах і оповіданнях. Ряд творів присвячено фронтовій звитязі рад. воїнів, героїці партизанського руху, рядовим трудівникам.

Автор кількох монографій: «Від імені мільйонів» (1969), «Людина і слово», «Головний герой сучасності» (обидві — 1972), публіцистич. статей. Лауреат Респ. премії ім. Я. О. Галана (1972). Окремі твори І. перекладено рос., білорус., ест., грузинською, чеською, угорською, англійською та ін. мовами.

Тв.: Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1986; Твоє поле бою К., 1989.

Літ.: Збанацький Ю. Шлях до сердець. «Літературна Україна». 1976, 24 грудня; Новиченко Л. Вчора. Сьогодні. Завтра... «Радянське літературознавство», 1976. № 2; Острик М. Долі радісні, долі драматичні. В кн.: Іщенко М. Сусіди. — Смуга відчуження. К., 1977: Волинський К. Шляхи і сходини Миколи Іщенка. В кн.: Іщенко М. Г. Вибрані твори, т. 1. К., 1986; Гончаренко Б. Долг и честь. «Радуга», 1988, № 6.

Б. А. Буркатов.

ІЩУК Арсен Олексійович [9(22).VI 1908, с. Городок, тепер Ружинського р-ну Житом. обл. — 21.XII 1982, Київ) — укр. рад. письменник, літературознавець і критик, канд. філол. наук з 1943, професор з 1963. Член КПРС з 1944. Закінчив 1934 Київ. ун-т. З 1937 викладав у ньому, був деканом, проректором, зав. кафедрою Автор роману-хроніки «Вербівчани» (кн. 1, 1961; кн. 2, 1964; кн. 3, 1975) — про життя селянства від Великого Жовтня до повоєнного часу.

І. належить ряд праць з історії української літератури, проблем традиції і новаторства, реалізму й народності. Опубл. монографії «Леся Українка» (1950), «Павло Тичина» (1954), крит.-біогр. нарис «Василь Минко» (1957), працю «Сорок років української радянської літератури» (1957), збірки літ.-крит. статей «Статті про радянську літературу» (1958), «На шляху поступу» (1968). Перекладав твори рос. письменників.

Літ.: Грицай М. Арсен Іщук. В кн.: Іщук А. Вербівчани. К., 1984.

П. П. Кононенко.

ЇЖАКЕВИЧ Галина Прокопівна (23.IV 1919, Київ) — укр. рад. мовознавець, засл. діяч науки УРСР з 1979, доктор філол. наук з 1969, професор з 1973. Член КПРС з 1970. Закінчила 1944 Київ. ун-т. Автор праць з історії української літературної мови, лексикології та стилістики, соціолінгвістики, порівняльного мовознавства, культури мовлення тощо. Основні — «Українсько-російські мовні зв’язки радянського часу» (1969), «Розвиток мовно-виражальних засобів жанру оповідання у слов’янських мовах» (1978, у співавт.), «Зіставна стилістика російської та української мов» (1980, у співавт.). Один з авторів і відп. редакторів книг «Сучасна українська літературна мова. Стилістика» (1973) та «Культура російського мовлення на Україні» (1976), «Словника російського літературного слововживання» (1987), «Виховання словом» (1989), брала участь у створенні «Курсу історії української літературної мови» (т. 1 — 2, 1958 — 61).

Тв.: Мова творів І. Нечуя-Левицького. Мова творів Панаса Мирного. К., 1958; Функционирование русского языка в близкородственном языковом окружении. К., 1981 [у співавт.]; Пути повышения культуры русской речи на Украине. К., 1986 [у співавт.].

T. К. Черторизька.

ЇЛЕМНІЦЬКИЙ (Jilemnický) Петер (18.III 1901, м. Кишперк, теп. Летоград, Сх.-Чес. обл. — 19.V 1949, Москва; похов. у Братиславі) — словац. письменник. Член КПЧ з 1922. Навчався 1927 — 28 в Моск. ін-ті журналістики. Брав участь у 1-му Всесоюз. з’їзді рад. письменників (1934). Під час нім.-фашист. окупації Чехословаччини — учасник Руху Опору був ув’язнений (1942 — 45); 1948 — 49 — культур. аташе чехословацького посольства у Москві. Роман «Переможне падіння» (1929) присвячений життю села. Одним з перших у словац. л-рі змалював образ робітника-комуніста, показав боротьбу трудящих за свої права — романи «Незорана нива» (1932), «Грудка цукру» (1934), зб. новел «Компас в нас самих» (1937). Події Словац. нац. повстання 1944, героїч. боротьбу народу проти фашизму відображено в романі «Хроніка» (1947). Враження від поїздок по Рад. Союзу відбилися у романі «Лункий крок» (1930), репортажах, нарисах, статтях (книги «Два роки в Країні Рад», 1929; «Чому я став комуністом», опубл. 1951). Автор оповідань для дітей. Окремі твори Ї. переклали Н. Сойко, М. Климпотюк, Д. Андрухів, В. Ковач, С. Доломан.

Тв.: Укр. перекл. — Незорана нива. Ужгород, 1955; Хроніка. К., 1981; Протяг. В кн.: Чотирилисник на щастя. Сучасне словацьке оповідання. К., 1984; Далеко від нас, у горах. В кн.: Зелен май. К., 1985; Рос. перекл. — Избранное М., 1972; Избранное. М., 1986.

Літ.: Шевчук В. І. Петр Ілемніцький. В кн.: Сучасні письменники Чехословаччини. К., 1963; Савицкий В. Петер Илемницкий. М., 1964; Токсина И. В. Петер Илемницкий. Биобиблиографический указатель. М., 1860.

В. А. Моторний.

ЇРАСЕК (Jirásek) Алоїс (23.VIII 1851, м. Гронов, Сх.-Чеська обл. — 12.III 1930, Прага) — чес. письменник. Закінчив 1874 Праз. ун-т. Твори І. — художнє втілення ідеалів чес. демокр. і нац.-визв. руху ост. третини 19 ст. Вони відіграли значну роль у розвитку чес. реалістич. істор. роману, у формуванні сучасної концепції чес. історії — романи «Скалаки» (1875), «При герцогському дворі» (1877), «Песиголовці» (1884), «Скелі» (1886), «Між течіями» (т. 1 — 3, 1887 — 90), «Ф. Л. Вєк» (т. 1 — 5, 1888 — 1906), «Проти всіх» (1893), «Стародавні чеські легенди» (1894), «У нас» (1896 — 1903), «Братерство» (т 1 — 3, 1898 — 1908), «Темрява» (1913 — 15), «Гуситський король» (1916 — 20). В драм. трилогії «Ян Жижка» (1903), «Ян Гус» (1911) та «Ян Рогач» (1914) І. вперше в чес. л-рі змалював гуситські війни як суспільний антифеод. рух широких нар. мас. Писав повісті та оповідання (зб. «Гірські оповідання», 1878), побутові драми, а також драми-казки («Ліхтар», 1905). Окр. твори І. переклали А. Сулименко, С. Масляк, Ю. Лісняк.

Тв.: Укр. перекл. — Песиголовці. К., 1949; Вибрані твори. К., 1951; Стародавні чеські легенди. К., 1958; Ліхтар. К., 1959; Скалаки. К., 1967; Рос. перекл. — Горные рассказы. К., 1884; Сочинения, т. 1 — 8. М., 1955 — 58; Старинные чешские сказання. М., 1987; Историческне произведения. М., 1989.

Літ.: Филипчикова Р. Л. Алоис Ирасек. В кн.: Очерки истории чешской литературы XIX — XX веков. М., 1963; Токсина И. В. Алоис Ирасек. Биобиблиографический указатель. М., 1955.

В. Г. Зінченко.

ЇРЖЇ (Jiří) Ян (справж. — Урбанкова Ольга; 10.IV 1905, м. Райград побл. Брно) — чес. поетеса, перекладачка. З кін. 30-х pp. живе у Бразилії. Автор збірок «Осколки днів і серця» (1926), «Пастух на горах» (1928) і «Sierra Ventana» (1929). Перекладає з португ., нім., польс., рос. і укр. л-р. У 20-х pp. опубл. у чес. періодиці ряд перекладів з ранніх творів П. Тичини, окр. вірші А. Животка та ін. 1927 в її перекладі вийшла кн. «Вітер з України» П. Тичини, яка стала першою збіркою укр. рад. поезії в Чехо-Словаччині.

Літ.: З історії чехословацько-українських літературних зв’язків. Братіслава, 1959; Шевчук В. Сучасні українсько-чехословацькі літературні зв’язки. 1945 — 1960. К., 1963.

М. Неврлий.

ЙЄМЕНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра йємен. народу. Створюється араб. мовою. Її витоки — в усній нар. творчості. В доіслам. період і в перші століття після виникнення ісламу (з 7 ст.) набула поширення поезія. Їй притаманні елегійні риси (перша відома елегія араб. мовою — йємен. походження). Поети доіслам. періоду А. бен Маді Каріб, М. бен Хакім та ін. описували міжусобиці того часу, відзначали мужність, відвагу і волелюбство бедуїн. племен. В епоху середньовіччя йємен став одним з осередків бурхливого розквіту араб. класич. л-ри (див. Арабська література середньовічна). В поезії переважали традиційні для стародавньої Аравії вірші (касида й елегія). До найвищих досягнень йємен. поезії 10 — 12 ст. належать «Диван віршів» А. М. аль-Хамадані й поема «Хім’яритська касида» Н. аль-Хім’ярі. Багатовікове іноз. панування надовго загальмувало розвиток нац. культури й л-ри, яка до 40-х pp. 20 ст. дотримувалась середньовічних канонів. Активізація суспільно-політичного життя, опозиційний та антиабсолютистський рух сприяли піднесенню художньої творчості в країні, поступовому оновленню літератури на реалістич. основі. Після 2-ї світової війни поряд з поезією традиц. напряму (Я. Б. М. аль-Ар’яні, А. аль-Хадрані та ін.) починає формуватися реалістичний напрям, представлений спочатку поезією та публіцистикою, а згодом і новелістикою. Помітну роль у поширенні нових політ. ідей та явищ з йємен. л-рі відіграв журн. «Аль-Хікма аль-Йєманійя» («Йєменська мудрість»). Дедалі виразніше звучать патріотичні мотиви в поезії М. аз-Зубейрі (зачинатель нової йємен. л-ри), З. аль-Мошкі, А. Нумана, А. аль-Мірвані, А. М. аш-Шамі. У 70-х pp. в И. л. влилося нове покоління поетів, які брали участь у революційному русі. Пекучі соціальні й політ. проблеми порушують у своїх віршах А. аль-Бардуні, І. Садик, А. Осман, К. аль-Вазір, М Саллям, М. Н. аль-Ансі. Життя простих людей описує поет А. Наср. Представником романтич. напряму в йємен. поезії є А. Лютфі.

Проза представлена в Й. л. новелою. В цьому жанрі виступають С. аш-Шейбані, А. альМуртеда, С. Зейд, М. Абдальвалі, М. аз-Зерка, М. А. Баалаві. Осн. тематика — історія визв. руху, перебудова суспільства після антимонархіч. революції 1962, становище жінки тощо. З-поміж молодих прозаїків вирізняються Ш. Шаїф, А. Каді, М. Мусанна, М. С. Хейдарі. Набули популярності реалістич. новели й невеликі драм. твори М. С. Місвата, М. Абд аль-Валі, А. Махфуз Омара, А. М. Абдаррахмана та ін. письменників. У лютому 1974 відбувся з’їзд письменників Йємену й засн. Спілку літераторів країни. Вірші й оповідання М. А. Абд аль-Мавля, М. А. Аль-Аріяні, М. Абд аль-Ганіма, М. аз-Зубейрі опубл. у зб. оповідань араб. письменників «Полум’я» (К., 1964) і зб. поезії та прози араб. письменників «Вогненні вітри» (К., 1983). Серед перекладачів з Йєменської л-ри — Т. та І. Лебединські, Б. Чіп, О. Шугай та ін.

Літ.: аль-Фахури Х. История арабской литературы, т. 1. М., 1959; Котлов Л. Н. Литература. В кн.: Котлов Л. Н. Йеменская Арабская Республика. М., 1971; Кримський А. Ю. История арабов и арабской литєратуры, светской и духовной. В кн.: Кримський А. Ю. Твори, т. 4. К., 1974.

В. І. Ткаченко.

ЙОВАНОВИЧ (Јовановић) Йован (псевд. — Змай; 6.XII 1833, м. Новий Сад — 14.VI 1904, м. Сремська Камениця) — серб. поет, перекладач; діяч нац.-визвольного руху. Вивчав право у Відні, Пешті, Празі (1851 — 56), здобув мед. освіту в Пешті (1864 — 69). Був видавцем і редактором літ., політ., сатир. та дитячих газет і журналів, зокрема «Змај» («Змій», 1864 — 71), «Невен» («Нагідки», 1880 — 1904). У віршах громадян., героїко-патріотич. звучання розкривав політ. та соціальні проблеми, уславлював визв. прагнення народу. У поезії Й. поєднуються риси романтизму і реалізму, використовується фольклор (збірки «Східний бісер», 1861; «Троянди», 1864; «Всі дотеперішні вірші», 1871; «Троянди зів’ялі» і «Певанія», обидві — 1882; «Сновидіння», кн. 11 — 3, 1895; «Дивосил», 1900). Зачинатель серб. дит. поезії (зб. «Дядько Йова сербським дітям», 1899, та ін.). Перекладав твори Г. Гейне, П. Ж. Беранже, Ш. Петефі, О. Пушкіна, М. Лермонтова та ін. Прозова поема Й. «Видосава Бранкович» 1902 опубл. у львів. газ. «Народна часопись» (ч. 18, 19; перекладач не зазначений). Окр. вірші переклали П. Грабовський, Р. Лубківський, В. Лучук, О. Сенатович.

Тв.: Укр. перекл. — «Як на світ прийшов я, кажуть...». В кн.: Слов’янське небо. Львів, 1972; [Вірші). В кн.: Передчуття. К., 1979; Бідолашна мати. В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1935; Малий велетень. К., 1986; Рос. перекл. — Стихотворения. М., 1958; Храбрый Ника. М., 1958.

Літ.: Доронина Р. Ф. Гражданская поэзия Йовановича-Змая 60 — 80-х гг. В кн.: Литература славянских народов, в. 3. М., 1958; Канцедал Л. Д. Йован Йованович-Змай — класик сербської літератури. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1978. в. 13; Станишич Й. Йован Йованович Змай и русская поэзия XIX века. В кн.: Взаимосвязи русской и зарубежных литератур. Л., 1983.

Л. Д. Канцедал.

ЙОВЕНКО Світлана Андріївна (20.IX 1945, Київ) — укр. рад. поетеса, перекладачка. Член КПРС з 1978. Закінчила 1968 Київ. ун-т. Працювала у вид-ві «Дніпро», з 1977 — зав. відділом журн. «Вітчизна». Дебютувала рос. віршами 1961, укр. — 1963. Автор збірок, тематично пов’язаних із життям сучасного міста: «Голубе полум’я» (1969), «Обличчя вітру» (1975), «Бузок у січні» (1977), «Діалог» (1978), «Обличчя справжня мить» (1979), «Міст через осінь» (1981), «Ти — хто поруч» (1983), «Час любові» (1984), «Нерозкритий конверт» (1987), «Віч-на-віч», «Безсмертя ластівки» (обидві — 1989). Й. властиві інтерес до екзистенціальних проблем, зв’язків особистості зі світом та історією, увага до актуальних подій сучасності (поема — «Чілі — птахо моя!», 1973). Поема «Вибух» (1987) — про чорнобильську трагедію. Лірика й. відзначається емоційною напругою. Виступає з крит. та публіцистич. статтями. Перекладає твори польс. (Л. Стафф, В. Броневський, В. Шимборська), болг. (С. Пенчева), франц. (Г. Аполлінер, Л. Арагон), угор. (Е. Аді), білорус. (Н. Гілевич), молд. (Л. Даміан, А. Чокану), вірм. (С. Капутікян), балкар. (К. Кулієв), тадж. (Л. Шералі) та ін. поетів. Вірш И. «Плач за поетом», присвячений М. Турсун-заде, став у Таджикистані нар. піснею. Окремі твори й. перекл. рос., білорус., молд., груз., вірм., лит., кирг., польс., болг., ісп. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Пора любви. М., 1986.

Літ.: Федоровская Л. Жажда обновлення. «Дружба народов», 1979, № 1; Слабошпицький М. «Нам в дітях народ колисать...». «Дніпро», 1982, № 6; Дончик В. Слова з великих почуттів. «Київ», 1984, № 5; Слабошпицький М. «Зобразіть хід виноградних гілок, намалюйте листя, що тремтить на вітрі...». В кн.: Наука І культура. Україна, в. 19. К., 1985; Гордасевич Г. Сильна слабка жінка. В кн.: Гордасевич Г. Силуети поетес. К., 1989.

В. П. Моренець.

ЙОВІНЕ (Jovine) Франческо (9.Х 1902, с. Гвардіальф’єра, пров. Кампобассо — 30.IV 1950, Рим) — італ. письменник. Член ІКП з 1948. Учасник Руху Опору. Отримав філос. освіту. В ранніх творах — з життя бідних студентів (зб. оповідань «Курячий злодій», 1930; роман «Нестійка людина», 1934) — переважають автобіогр. мотиви. Події істор. роману «Синьйора Ава» (1942) розгортаються в період визволення Неаполіт. королівства від Бурбонської династії військами Дж. Гарібальді. У зб. сатир. оповідань «Імперія в провінції» (1945) висміяв демагогію та лицемірство фашист. влади. Антифашист. спрямування має й роман «Землі Сакраменто» (1950), де зображено боротьбу селян за землю в 20-і pp. Творчість й. відчутно вплинула на розвиток італ. неореалізму.

Тв.: Рос. перекл. — Земля Сакраменто. М., 1955.

Літ.: Потапова З. М. Неореализм в итальянской литературе. М., 1961.

О. Є.-Я. Пахльовська.

ЙОВКОВ Йордан Стефанов (9.XI 1880, с. Жеравна, тепер Бургаської обл. — 15.Х 1937, Пловдив) — болг. письменник. З 1904 навчався на юрид. ф-ті Софійського ун-ту. Широкої популярності набув «Оповіданнями» (т. 1 — 2, 1917 — 18), в яких змалював мужність і витривалість солдата-селянина на війні. В повісті «Жнець» (1920) і збірках оповідань «Останця радість» (1926), «Жіноче серце» (1935) та ін. зобразив страждання й радощі, мрії й сподівання селянина. Риси нар. характеру уособлюють герої зб. «Старопланинські легенди» (1927, укр. мовою переклав О. Кетков). Спостереження над природою, ставлення людини до тваринного світу відбились у зб. оповідань «Якби вони заговорили» (1936). Автор драм «Албена», «Мільйонер» (обидві — 1930), «Боряна» (1932) та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Старопланинськї легенди. К., 1976; Рос. перекл. — Рассказы. М., 1957; Избранное. М., 1979; Старопланинские легенды. М., 1990.

Літ.: Ильина Г. Я. Йордан Йовков. В кн.: Очерки истории болгарской литературы XIX — XX веков. М., 1959; Шайкевич Б. Воєнні оповідання Й. Йовкова та болгарське реалістичне образотворче мистецтво часів першої Балканської війни. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1976, в. 11; Гольберг М. Світ Йордана Йовкова. «Всесвіт», 1980, № 11.

В. Н. Климчук.

ЙОГАНСЕН Михайло (Майк) Гервасійович [псевд. — В. Вецеліус, М. Крамар; 16 (28).Х 1895, Харків — 27.Х 1937] — укр. рад. письменник, перекладач, журналіст, критик. Закінчив 1917 Харків. ун-т. До 1917 писав вірші рос. мовою, українською — з 1918. Був членом Спілки пролет. письменників «Гарт», літ. орг-цій ВАПЛІТЕ, «Техномистецька група „А“». Один з авторів зб. «Жовтень» (1921). Принциповий противник будь-яких естетич. регламентацій, й. вільно виявляв свою творчу індивідуальність. Рух його поезії спрямовувався від умовної романтики «островів і хмар» до виявів космізму та інтимізованої «романтики буднів» з рисами урбанізму. Автор поетич. збірок «Д’горі» (1921), «Революція», «Кроковеє коло» (1923), «Доробок» (1924), «Ясен» (1930), «Балади про війну і відбудову», «Поезії» (обидві — 1933). Й. — експериментатор, який своїми творчими пошуками розширював зображально-виражальні можливості укр. л-ри, був одним із засновників пригодн. жанру, еволюціонував від авантюрних сюжетів до першопочатків «химерної прози»: роман «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі-Руперта та інших» (1925), повість «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки Альчести у Слобожанську Швейцарію» (1930), збірки оповідань «17 хвилин» (1925), «Жабка», «Луб’яне решето», «Подорож людини під кепом», «Солоні зайпі» (всі — 1929), «Життя Гая Сергійовича Шайби», «Оповідання про Майкла Паркера» (обидві — 1931), «Оповідання» (1932), «Хитрі качки» (1935), «Старий вепер» (1936), «Джан та інші оповідання» (1937), «Кіт Чудило» (опубл. 1968). Написав нариси «Три подорожі» (1932), «Під парусом на дубі», «Подорож у Дагестан» (обидва — 1933), «Кос-Чагил на Ембі» (1936) та ін. Літ.-крит. праці й. позначені ексцентричністю («Як будується оповідання», 1928. та ін.). Переклав окремі твори Г. Уеллса, Е. По та ін. Був незаконно репресований. Реабілітований 1958. Тв.: Збірка вибраних віршів. Х., 1930; Кіт Чудило К., 1968; Поезії. К., 1989.

Літ.: Півторадні В. Перший пригодницький роман на Україні. «Вітчизна», 1980, № 1; Ковалів Ю. На шляху до «романтики буднів». «Вітчизна», 1987, № 4; Дзюба І. «Вогнем не можна знищити...». «Україна». 1988, № 39; Крижанівський С. Романтик революційного слова. В кн.: Йогансен М. Поезії. К., 1989; Крижанівський С. Майк Йогансен. В кн: Письменники Радянської України, в. 14, К., 1989; Айзенштпк І. Спогади про Майка Йогансена. «Вітчизна», 1990. № 6.

Ю. І. Ковалів.

ЙОЖЕФ (József) Аттіла (11.IV 1905. Будапешт — 3.XII 1937, с. Балатонсарсо) — угор. поет. Член Компартії Угорщини з 1930. Навчався 1923 — 27 в Сегед., Віден. і Паризькому унтах. Збірки віршів й. «Прохач краси» (1922), «Не я кричу» (1924), «Батька й матері нема» (1929) відзначаються соціальним спрямуванням, глибоким ліризмом, багатством і новаторством форми. У збірках «Скинь капітал». «Ніч околиці» (обидві — 1931), «Ведмежий танок» (1934) виступив як зрілий революц. поет, відтворив тяжку дійсність країни часів хортистської диктатури, створив образи пролетарів, закликав до боротьби проти капіталістич. експлуатації. В творах ост. років (зб. «Дуже боляче», 1936) песимістичні настрої переплітаються з пристрасним політ. протестом проти фашизму, імперіалістич. воєн. Окремі вірші Й. переклали Д. Павличко, Ю. Шкробинець, М. Лукаш, П. Осадчук, М. Рябчук, К. Дрок, М. Шаповал, Ю. Качій, А. Глущак, С. Панько, Ю. Керекеш.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. В кн.: Аді Е., Йожеф А. Вибране. Ужгород, 1949; [Вірші]. «Всесвіт», 1979, № 7; Поезії. К., 1986; Рос. перекл. — Стихи. М., 1962; Родина моя. М., 1968; [Вірші]. В кн.: Ади Э., Йожеф А. О Венгрия, страна моя... М., 1987.

Літ.: Шаргина Л. Аттила Иожеф. В кн.: Писатели стран народной демократии, в. 3. М., 1959; Россиянов О. Поэтический образ у Аттилы Йожефа. В кн.: Поэзия социализма. М., 1969.

К. О. Шахова.

ЙОКАЇ (Jókai) Mop (18.II 1825, м. Комаром — 5.V 1904. Будапешт) — угор. письменник. Навчався в ун-ті м. Кечкемет. На перших творах (роман «Будні», 1846) позначився вплив франц. романтиків. У романах «Золотий вік Трансільванії» (1852) і «Турки в Угорщині» (1853) в романтич. дусі показав нац.-визв. боротьбу угор. народу. Романи «Угорський набоб» (1853), «Золтан Карпаті» (1854), «Новий землевласник» (1863), «Сини людини з кам’яним серцем» (1869) — про різні етапи угор. історії. Суперечності капіталістич. розвитку Угорщини зображено в романах «Чорні діаманти» (1870), «Золота людина» (1873), життя селянства — в повісті «Жовта троянда» (1893). Роман «Свобода під снігом» (1879) И. присвятив декабристам, зокрема діяльності їх Південного товариства і Товариства об’єднаних слов’ян на Україні. Писав також оповідання, пригодницькі й наук.-фантастичні повісті й романи. Виявляв значний інтерес до України, В оповіданні «Цариця» згадуються укр. пісні, в романі «Афанасія» (1888 — 91) — коломийки. Укр. тематика простежується також і в ряді ін. оповідань («Скільки хат — стільки звичаїв. Українські кріпаки» — про тяжке кріпацтво; «Раб Єдикуля» — про Ю. Хмельницького; «Амірані» — про подорож Катерини II по Україні, тощо). Окремі твори й. переклали І. Чендей, О. Маркуш, К. Бібіков, О. Баран та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Жовта троянда. К., 1958; 20 000 років під кригою. К., 1959; Рос. перекл. — Черные алмазы. М., 1987; Венгерский набоб. М., 1988; Когда мы состаримся. М., 1988.

Літ.: Кланицаи Т.. Саудер И.. Сабольчи М. Краткая история венгерской литературы XI — XX века. Будапешт, 1962; Герасимова Г. Мор Йокаї. «Всесвіт», 1975. № 12; Герасимова Г. П. О. С. Пушкін і Мор Йокаї. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1984, в. 14; Шахова К. Мор Йокаї та його роман «Сини людини з кам’яним серцем». З кн.: Йокаї М. Сини людини з кам’яним серцем. К., 1988.

К О. Шахова.

ЙОКЕМУРА Йосітаро (10.II 1897, преф. Гумма) — япон. літературознавець і критик. Закінчив 1918 відділення рос. мови Школи іноз. мов (Токіо), професор Токійського ін-ту іноз. мов. Член правління т-ва сприяння перекладу й виданню рад. л-ри в Японії. Автор праць «Мистецтво і реалізм» (1948), «Огляд російської літератури» (1951), «Історія радянської літератури» (1961). Організував видання першої зб. творів Т. Шевченка япон. мовою «Як умру...» (Токіо, 1964; перекладачі — С. Комацу, Т. Кіносіта, Х. Тадзава і Т. Мураї; заг. ред. Т. Сібуя). Ст. Й. «Шевченко в Японії» опубл. у зб. «Шевченко и мировая культура» (М., 1964).

Б. П. Яценко.

ЙОРДАН (Jordan) Ян Петр [15.II 1818, с. Чешкеці, побл. м. Бауцена (Будишина). Німеччина — 20.V 1891, Відень] — серболужицький славіст, громадський діяч. Навчався 1837 — 40 в Праз. ун-ті. Започаткував вивчення та викладання славістики в Лейпц. ун-ті. Своїми працями з мовознавства, літературознавства і фольклору сприяв нац. відродженню луж. сербів. Видав 1841 у Празі граматику верхньолуж. мови, збірник серболуж. пісень. У редагованому ним виданні «Jahrbücher für slawische Literatur, Kunst und Wissenschaft» («Щорічники слов’янської літератури, мистецтва і науки», Лейпціг, 1843 — 49) опубл. праці В. Бєлінського, И. Лелевеля, Ф. Палацького та ін.; постійно інформував про укр. л-ру й культуру. В 1-му випуску (1843) повідомлялося про нові твори Г. Квітки-Основ’яненка, видання праці «Історія Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, а також вміщено відгук Й. на видану 1841 в Петербурзі поему «Гайдамаки» Т. Шевченка. В наступних випусках опубл. відгук на першу книжку укр. альм. «Молодик», статтю про учасників «Руської трійці» й альм. «Русалка Дністровая», розвідку «Доля галицько-руської мови й літератури» й. Левицького, нарис «Становище українців Галичини» Я. Головацького, огляд творчості Г. Квітки-Основ’яненка та ін. матеріали.

Літ.: Трофимович К., Моторний В. Нариси з історії серболужицької літератури. Львів, 1970; Моторный В. А., Трофимович К. К. Серболужицкая литература. История. Современность. Взаимосвязи. Львов, 1987; Наливайко Д. С. Спільність і своєрідність. К., 1988.

Д. С. Наливайко, М. М. Павлюк.

ЙОРДАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народу сучас. Йорданії. Створюється араб. мовою. До серед. 19 ст. розвивалася в заг. річищі араб. л-ри (див. Арабська література середньовічна). В період Відродження (2-а пол. 19 ст.) і після 1-ї світової війни розвій Й. л. відбувався в тісній взаємодії з л-рою сусідньої Палестини, де містилися значні араб. культурні центри. В цей час виступили письменники-просвітителі Ю. З. аль-Халіді, Н. Заррік, Х. Бейдас та ін. В 1-й пол. 20 ст. нац.-визв. ідеї виражали: в поезії — М. В. ат-Тілль, І. ад-Даббаг та І. Тукан, у прозі — Н. Сідкі та ін. Глибоким соціальним змістом відзначаються прозові твори І. аль-Хурі аль-Байтаджалі, патріотичні вірші М. аш-Шарікі, Ф. Хусні, Х. Фаріза та рання лірика М. І. аль-Ірані. В 50-х pp. з’явилися реалістичні прозові твори М. С. аль-Ірані, І. ан-Нуарі (зб. оповідань «Шлях, усіяний колючками», 1955; повість «Будинок на кордоні», 1959; соціальний роман «Хірург Джадіда», 1967, та ін.), М. А. аль-Амрі. В 2-й пол. 20 ст. літ. діяльність почали поети Б. аль-Абуші, А. Х. Абу Аркуб, М. аль-Хут, М. аль-Кейсі. З антиімперіалістич. творами виступають поети А. аль-Кярмі (Абу Сальма), Н. Саляма, поетеса Ф. Тукан та ін. Розвивається проза, переважно новела (Ф. Каавар, М. Шукейр, Дж. Абу Хамдан, І. Абд ар-Рахман, Фата-с-Сазр). Опубл. романи А. Х. Абу Аркуба і М. Нахля. Плідно працюють найвизначніший йордан. поет і прозаїк Іса ан-Наурі, поети Г. Зактан, А. Ридван, прозаїки А. Ода, А. аль-Іншасі. 1974 засн. Асоціацію Йордан, письменників; 1976 — Нац. академію мови, що вивчає проблеми л-ри й мови. З 1976 діє СП Йорданії.

Про И. л. писав А. Кримський. Укр. мовою твори йордан. письменників І. Абд ар-Рахмана і Фата-с-Савра в перекладі Т. та І. Лебединських опубл. у зб. оповідань араб. письменників «Полум’я» (К., 1964) і зб. поезії та прози араб. письменників «Вогненні вітри» (К., 1983). Укр. л-ра в Йорданії відома за загальноараб. публікаціями. Поглибленню культур. взаємозв’язків сприяло проведення Днів дружби в Йорданії (1987) і на Україні (1988).

Літ.: Россошанский Н. Литература. В кн.: Современная Иордания. М., 1964; Сорока М. Арабський триптих. К., 1970; Крымский А. Е. История новой арабской литературы XIX — начала XX века. М., 1971.

Ю. М. Кочубей.

ЙОСИФОВИЧ Дмитро Григорович (псевд. і крипт. — Орест Дубенський, Василь Орленко, Василь Ріленко, Мирослав Зорин, О. Д., Д-б Ор., Д-б-Ор., Дм. Йос. та ін.; 6.XI 1867, с. Нові Скоморохи, тепер Галицького р-ну Івано-Франк. обл. — 28.XI 1939, с. Хітар, тепер Сколівського р-ну Львів. обл.) — укр. письменник і перекладач. Закінчив 1891 Львів. духовну семінарію. Навчався у Львів. ун-ті. Був священиком. Друкувався в газетах «Буковина» і «Діло», журналах «Зоря», «Неділя» та ін. періодич. виданнях. У творчості й., присвяченій «сіромам голим, темним, позабутим» (вірш «Заява», 1891), реалістично змальовано злиденне життя селян (віршована повість «У верховинській дебрі», 1923), болючі соціальні контрасти галиц. міста кін. 19 ст. (оповідання «По городських вулицях», 1893), антимілітаристське спрямування має новела «Провинник» (1895), в оповіданні «По сей і той бік моря» (1912) автор застерігає земляків від еміграпії. З рос. л-ри переклав повість «Сліпий музика» В. Короленка (1890), роман «Втікачі в Новоросії» («Збігці в Новоросії») Г. Данилевського (1892, разом з М. Миколайчуком), оповідання «Неприємність» А. Чехова (1892), «Вві сні і наяву» Вс. Соловйова (під назвою «Звідки», 1893) та «Не билиця, але й не казка» Г. Успенського (1896), окремі поезії М. Некрасова (1896). «Казки» О. Пушкіна (1900), «Казку про Івана Царевича та Сірого Вовка» В. Жуковського (1905); з нім. — 30 віршів і драму «Іфігенія в Таврії» Й. В. Гете (1895), окремі поезії Ф Шіллера; з франц. — новели «Боягуз», «Хори», «Чорт» Г. Мопассана (всі — 1892); з польс. — оповідання «Обезнасліджений» Я. Захар’ясевича, повість «Девайтісь» М. Родзевичівни, новелу «Хохлик-зботошник» Е. Ожешко (усі — 1892); окремі поезії А. Асника; з чеської — оповідання «Беатрича» К. Шванди (1890), літ. образок «Відпустка» Я. Остена, оповідання «Чоловік з гарним вусом» С. Чеха (обидва — 1893) тощо. Й. опублікував огляд праць Фр. Ржегоржа про українців Галичини, матеріали до біографії письменника М. Петрушевича, записував фольклор.

Літ.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; Кущ О. Російська література в українських перекладах і критиці. Бібліографічний покажчик. К., 1963.

Г. В. Дем’ян.

ЙОУНАССОН УР КЕТЛУМ (Jónasson úr Kötlum) Йоуханнес (4.XI 1899, Годдастадір в Далірі — 27.IV 1972, Рейк’явік) — ісл. письменник. Член Єдиної соціаліст. партії Ісландії. Закін. 1921 вчит. семінарію у Рейк’явіку. Голова Об’єднання революц. письменників Ісландії (1935 — 38), один з засновників журн. «Rauðir pennar» («Червоні пера»). Ранні вірші мали романтич. характер (збірки «Люлі-лю», 1926; «Співають лебеді», 1929). Збірки «Я прикидаюсь, ніби сплю» (1932), «І все ж я прокинусь» (1935) сповнені віри в творчу силу ідей соціалізму. У зб. «Білосніжна мати» (1937) Й. ур К. звернувся до героїчного минулого Ісландії, у зб. «Важко на світі» (1939) відтворив духовну атмосферу в країні напередодні 2-ї світової війни. Інтернац. спрямування має зб. «Сонце згасає» (1945), в якій Й. ур К. уславлює мужню боротьбу рад. народу у Великій Вітчизн. війні, ряд віршів присвячує сканд. письменникам-антифашистам. Пошук нових худож. форм із збереженням нар. традиції помітний в збірках «Семиденний шлях» (1955), «Неримовані вірші» (1962) та «Місяць молодий і місяць щербатий» (1970), що проклали нові шляхи ісл. поезії. Автор романів «Ангели-хранителі», «Розколоті гори» (обидва — 1943) — про часи 2-ї світової війни, трилогії «Острів мертвих» (1949), «Велике плавання» (1950) і «Континент свободи» (1951) — про ісл. еміграцію до Америки в кін. 19 ст., есе, творів для дітей. Перекладав твори Б. Поленого, А. Макаренка та ін. рад. письменників.

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэзия Европы, т. 2. (1). М., 1977.

Літ.: Андрессон К. Е. Современная исландская литература. 1918 — 1948. М., 1957; Неустроев В. П. Литература скандинавских стран (1870 — 1970). М., 1980.

Є. І. Нечепорук.

ЙОШІКА (Jósika) Міклош (28.IV 1794, м. Торда, тепер СФРІО — 27.II 1865, Дрезден) — угор. письменник. Учасник революції 1848 — 49 в Угорщині, після поразки якої емігрував до Німеччини. Автор істор. романів «Абафі» (1836, про повстання у Трансільванії в кін. 16 ст.), «Чехи в Угорщині» (1839), «Ференц Ракоці II» (1847 — 61, про нар. повстання в Угорщині поч. 18 ст. проти австр. панування). Події 1848 — 49 відтв. в автобіогр. романі «Одна угорська сім’я під час революції» (1852).

Літ.: Кланицаи Т., Саудер Й., Сабольчи М. Кратная история венгерской литературы XI — XX века. Будапешт, 1962; Шахова К. А. Венгерская литература 20 — 40-х годов XIX века. К., 1973.

К. О. Шахова.

Попередня     Головна     Наступна