[Арістотель. Політика. — К., 2000. — С. 66-98.]

Попередня     Головна     Наступна





Книга третя



I. 1. Досліджуючи окремі форми державного устрою і притаманні їм риси, спочатку належить розглянути питання — що таке держава? Адже тепер з цього питання існують різні думки. Одні запевняють, нібито ту чи ту дію вчинила держава, інші ж заперечують, мовляв, (це зробили) олігархи чи тиран. Справді, ми бачимо, що вся діяльність державного діяча і законодавця пов’язана тільки з державою. Сама ж держава є певне впорядкування, в якому живуть її громадяни.

2. Держава — поняття складне; подібно до того, як усяке поняття, як ціле, складається з багатьох частин, достоту так і держава. Звідси зрозуміло, що спершу годиться з’ясувати поняття 1275а «громадянин», бо держава є певна сукупність громадян. Отже, потрібно розглянути, кого треба вважати громадянином і що таке громадянин? Річ у тім, що про поняття «громадянин» часто сперечаються і не всі визнають, що громадянин залишається таким (за будь-якого устрою). (Дехто запевняє), що, наприклад, хто в демократичному устрої громадянин — за олігархії може ним і не бути.

3. Не берімо до уваги тих громадян, котрі вважаються ними через особливу причину 1, скажімо, почесних громадян. Не робить людину громадянином і місце проживання, бо ж у такий самий спосіб навколо нас живуть і слуги, й раби, та, попри це, вони не вважаються ними (громадянами). Громадянами можуть не вважатися й особи, котрі виступають на суді, наприклад, позивачами або відповідачами, оскільки вони мають право звертатися до суду. Зауважимо, що іноземці теж володіють таким правом на підставі укладених угод. Щодо метеків 2, то вони не володіють правами (громадянства) у повному обсязі, а вдаються за допомогою до того чи іншого ласкавця 3. Отож і метеки беруть участь не в усіх державних справах.

4. Те ж саме можна твердити і про юнаків, що не досягли повноліття, а тому не внесені до громадянських списків 4, і про дідів, звільнених (за старістю) від виконання громадянських обов’язків, — усі вони громадяни у відносному розумінні. А ще до перших (юнаків) ми можемо вживати визначення «вільні від обов’язків», а до других — «громадяни похилого віку» абощо. /67/ Зрештою, з цим і так усе зрозуміло. Наше завдання — з’ясувати поняття «громадянин» без застережень, тобто в абсолютному розумінні слова. А ще відповіді на таке саме питання вимагає і справа з безчесними особами та вигнанцями.

Найкраще визначення громадянина в абсолютному розумінні було б таким: громадянином є той, хто може бути суддею і посадовою особою. Деякі органи бувають тимчасовими, одна й та сама особа не може обіймати посади в них двічі. Решта повноважень — наприклад, судді чи члена народних зборів, — з огляду на це, не мають визначень.

5. Проте дехто може зауважити: мовляв, судді й члени народних зборів не є урядовцями, — але було б смішно твердити, ніби ті, кому належить вирішувати важливі державні справи, не мають влади. Зрештою, вказане заперечення не має сенсу, бо тут ідеться тільки про назву. Справді, загального визначення суддів і членів народних зборів (відносно уряду) не існує; тому нехай ці посади залишаться без чіткішого визначення. Ми ж вважатимемо громадянами тих, хто бере участь у суді і народних зборах. Таке визначення поняття громадянина найкраще підходить усім, хто називається громадянами.

6. Не випускаймо з уваги й те, що предмети, відрізняючись між собою за видом так, що одні з них є первинними, другі — похідними, треті — випливають з похідних тощо, не мають загальної ознаки, спільної для всіх, або мають її незначною мірою. Тим 1275в часом форми державного устрою відрізняються між собою за видом, тому одні з них є первинними, другі — похідними. Зрозуміло й те, що форми, які відхиляються від нормальних і спираються на хибні засади, стоять нижче тих, котрі не мають цих вад. Що тут мається на увазі — з’ясуємо згодом. Отже, і громадянин повинен бути таким чи таким, залежно від тієї чи іншої форми державного устрою. Той громадянин, котрий підлягає наведеному вище визначенню, здебільшого відповідає громадянинові демократичного устрою. Для решти форм державного ладу це визначення годиться теж, але воно не доконечне.

7. При деяких формах державного устрою простолюду немає, не практикується і скликання народних зборів, але діють рада старійшин і суди. В інших державах одні й ті самі обов’язки виконують різні урядовці; так, у Лакедемоні всілякі громадянські справи розглядає котрийсь із ефорів, кримінальні — старійшини, решту — інші державні особи. Те саме у Карфагені, де певні органи влади розглядають різні судові процеси.

8. Отож наше визначення «громадянин» потребує певної поправки. В інших державах (не демократичних) поняття «громадянин» полягає в тому, що він суддя і член народних зборів, — такі /68/ обов’язки покладаються з огляду на повноваження, пов’язані з цією посадою; їм або всім, або декотрим надаються повноваження обговорювати й розглядати усі справи чи деякі з них. Отже, хто вважатиметься громадянином, — визначається звідси. Тобто, хто бере участь у законодавчій або судовій справах — того ми можемо вважати громадянином даної держави. Державою ж ми називаємо сукупність таких громадян, яка, власне кажучи, самодостатня для звичайного існування.

9. Зазвичай громадянином вважається той, у кого і батько, й мати — громадяни, а не хтось один з них: батько чи мати. Дехто ж у цьому питанні вимагає більшого, наприклад, щоб предки в другому, третьому поколінні й навіть далі теж були громадянами. Визначення ж поняття «громадянин» з такими поширеними й обмежувальними вимогами викликає ускладнення: а як тоді впевнитися в громадянстві предків третього чи четвертого коліна? Щоправда, леонтієць Горгій, почасти сумніваючись (чи справді можна відповісти на це питання), почасти іронізуючи, мовив: як ступи — вироби певних майстрів, достоту так і громадяни Лариси — вироби державотворців (річ у тім, що декотрі з них виготовляли «лариси» — казани) 5. Отож усе тут просто: коли мешканці міста (Лариси), відповідно до наведеного вище визначення, брали участь у державному управлінні, то вони були громадянами. Адже неможливо вимагати від перших мешканців чи засновників держави, аби вони походили з громадян чи громадянок.

10. Ця вимога викликає ще більші ускладнення у тому випадку, коли із зміною державного устрою котрась особа отримує громадянські права, як це вчинив, приміром, Клісфен в Афінах, котрий, прогнавши тиранів, повписував до філ багатьох (хто мешкав в Аттиці) іноземців і рабів-метеків (тобто вільновідпущеників) 6. Стосовно цих людей не виникає питання, хто з них 1276а громадянин, питання в тому — законно чи незаконно (він став таким). Проте й тут є ускладнення: коли хтось із них став громадянином незаконно, отже, він не громадянин, бо незаконне рівнозначне хибному. (На це, однак, можна заперечити так): ми ж бачимо, що декотрі особи обіймають державні посади незаконно, проте вважаємо їх урядовцями, хоча й (додаємо) незаконними. Оскільки ми визначили поняття «громадянин», пов’язавши його з належністю до тієї чи тієї посади, тобто сказали, що громадянин — це той, хто посідає місце в певній інституції, то зрозуміло: і цих людей (щойно згаданих) ми вважаємо громадянами. А законно чи незаконно вони є ними — це стосується першого питання. Дехто сушить голову над тим, коли певна дія вважається державною, а коли — не державною. Приміром, під час переходу /69/ олігархії чи тиранії в демократію дехто відмовляється від виконання своїх обов’язків за угодою, вказуючи на те, що ці угоди Гарантуються не державою, а тираном, і так само не виконують багатьох інших обов’язків, пояснюючи це тим, що, мовляв, така держава (тиранія) діє силою, а не виходить із засад загального щастя.

11. Проте, навіть коли деякі з демократичних держав виникли в такий спосіб, все одно треба визнавати дії державними, тобто такими, що виходять від даної влади, достоту як і дії, спричинені олігархією і тиранією.

Здається, з цим питанням пов’язане друге: за яких обставин можна твердити, що держава залишається тією самою, а не стає іншою? Дослідження цього питання стосуватиметься головним чином території та її мешканців. Однак трапляється й так, що територія та мешканці роз’єднані, й одні мешканці жили на одній території, інші — на іншій; та це питання розв’язується досить легко. Адже сам термін «держава» вживається у різному розумінні, й, отже, таке питання не викликає ускладнень.

12. Так само, коли люди живуть на одній і тій самій території, чи можна вважати таку державу як щось одне? Зрозуміло, мова тут іде не про міські мури, бо тоді увесь Пелопоннес можна було б оточити одним муром. Ми ж маємо на увазі в даному випадку Вавилон, що являв собою не місто, а скорше племінний округ: кажуть, що три дні минуло від часу взяття міста, а мешканці Вавилона нічого про це й не знали. А втім, розгляд цього питання буде корисним в іншому місці. Адже не можна політикові оминати увагою такі питання, як розміри держави, якою вона повинна бути, що для неї корисніше — аби в ній проживала одна народність чи багато?

13. Припустімо, що одну й ту саму місцевість населяють одні й ті самі люди. Виникає запитання: чи треба вважати державу як одне й те ж саме, (що й народність), незалежно від того, що покоління змінюються? Чи не можна уподібнити це до річок та джерел, котрі завжди мають одну й ту саму назву, хоча водні течії невпинно змінюються? Чи з огляду на такі обставини можна вважати людей тими самими, а державу — чимось іншим. Коли 1276в держава — певне об’єднання (громадян), причому політичне, але в ньому відбувається зміна державного устрою, відмінного від попереднього, — тоді й державу не можна вважати тою самою. Ми ж як говоримо: хор в комедії — одне, хор у трагедії — інше, навіть коли його учасники — одні й ті самі особи.

14. Достеменно так треба розрізняти такі об’єднання й поєднання, коли змінюється їхній зміст; наприклад, тональність, що складається з одних і тих самих тонів, ми називаємо по-різному — то /70/ дорійською, то фригійською. А коли це так, то, мабуть, держава, як тотожність чомусь, залежить від політичного устрою. Змінювати ж чи не змінювати назву (устрою) можна, байдуже, населяють її ті самі мешканці чи інші. А те, чи справедливо у разі зміни політичного устрою порушувати угоди, чи ні, — це окреме питання.

II. 1. З огляду на щойно сказане, треба розглянути питання про те, чи поняття «чеснотливість» досконалої людини й доброго громадянина однакове (за змістом), чи ні?

І щоб у дослідженні цього питання дійти певної думки, треба насамперед з’ясувати в загальних рисах поняття «чеснотливість» доброго громадянина. Як один моряк зв’язаний з рештою команди, так і громадянин із суспільством. Хоч моряки виконують різні обов’язки — один із них весляр, другий стоїть за кермом, третій — помічник керманича, четвертий виконує ще якусь службу, — проте зрозуміло, що чіткіше визначення поняття «чеснотливість» кожного зокрема притаманне лише комусь із них, а загальне визначення стосуватиметься їх усіх, оскільки щасливе завершення подорожі — мета, якої прагнуть досягти всі моряки загалом і кожен зокрема.

2. Щось подібне і з громадянами: вони хоч і різні (за характером), проте їхнім завданням є збереження утвореного ними об’єднання, яке і є державним устроєм. Тому й чеснотливість громадянина обумовлюється саме (устроєм). Оскільки ж існують різні види державного устрою, то зрозуміло, що чеснотливість доброго громадянина, як певна досконалість, не може бути чимось одним, — тим часом, вважаючи когось досконалою людиною, ми маємо на увазі чеснотливість у її досконалому вигляді. Звідси випливає, — і це зрозуміло, — що всякий громадянин може бути корисним (у чомусь для держави), не володіючи, однак, тими чеснотами, що роблять людину досконалою.

3. А втім, можна дійти такого ж висновку в інший спосіб, наприклад, досліджуючи питання про найкращу форму державного устрою. Так, припустімо, держава складається з винятково корисних громадян, отже, кожен з них неодмінно мусить виконувати 1277а свій обов’язок належним чином. А це залежить від чеснотливості. Оскільки ж неможливо, аби громадяни були однаковими, то ні в якому разі не може бути однакової чеснотливості громадянина і досконалої людини. Чеснотливість корисної людини має бути притаманною кожному громадянинові, бо тільки тоді держава буде досконалою. Проте неможливо, аби чеснотливість досконалої людини була притаманна усім громадянам, хіба що за умови, що в досконалій державі усі громадяни мають бути досконалими. /71/

4. А ще державу становлять різні складники, достоту як людину — душа й тіло, а душа, своєю чергою, має в собі розум і бажання; чи достеменно як сім’я складається з чоловіка й жінки, власність — із господаря й раба, так само й держава містить у собі все це, а крім того, утворюється з інших, неоднакових складників. Тож зрозуміло, що чеснотливість усіх громадян не може бути однією, подібно до того як серед членів хору неоднакова роль корифея і роль парастата 7.

5. Отже, чеснотливість корисного громадянина й досконалої людини в абсолютному розумінні неоднакові. Проте чи не може вона (чеснотливість) бути однаковою (у громадянина й корисної людини) за певних умов? Ми ж твердимо — мовляв, справжній державець повинен бути достойним і розсудливим, а політичний діяч неодмінно має бути розсудливим. Дехто твердить, що й виховання правителя має бути іншим, і так буває насправді: царські сини навчаються верхової їзди й військового мистецтва в юнацькому віці. Як мовить Еврипід: «Не розваги мені потрібні, а те, в чому має потребу держава» 8, — тобто він вважає, що майбутній правитель мусить здобути особливе виховання.

6. Коли чеснотливість достойного правителя і чеснотливість корисної людини — однакові, а громадянином є підлеглий, то чеснотливість громадянина й людини не може повністю збігатися, але (може бути такою) відносно певного громадянина, бо у правителя й громадянина чеснотливість не одна й та сама. Можливо, саме з цієї причини Ясон 9 мовив: «Нестерпне життя, коли я не тиран», — немовби не розуміючи, що означає жити приватною особою.

7. Здатність же повелівати й коритися гідна похвали, і чеснота доброго громадянина, мабуть, полягає саме в тому, аби вміти прекрасно повелівати й належно коритися. Отже, коли припустити, що чеснота досконалої людини — це здатність повелівати, а чеснота громадянина — і те, й друге (тобто вміння повелівати й коритися), то обидві чесноти можна вихваляти по-різному. Проте, оскільки вони насправді є різними й оскільки правитель і підвладний повинні навчатися не одного й того самого 10, громадянинові треба опанувати обидві (здатності) — керувати й коритися — і виявляти ту й ту здатність 11. Це можна побачити з такого.

8. Існує влада господаря над рабами; під цим ми розуміємо ту владу, яка необхідна у застосуванні до потрібних робіт; господар має потребу не в оволодінні вмінням виконувати ці обов’язки, а в користуванні результатами (від їх виконання). В іншому випадку господар опинився б у незручному становищі: він виконував би обов’язки, притаманні слугам. Відомо, що, з огляду на /72/ різноманітність обов’язків, раби теж поділяються на кілька категорій: наприклад, окремі обов’язки виконують раби, котрих називають майстровими. Як видно з назви, вони заробляють на прожиття з допомогою рук; до них належать і ремісники. З цієї 1277в причини в деяких державах вони (ремісники) в давнину не мали доступу до державних посад, оскільки влада народу там не утвердилася.

9. Отже, ні досконала людина, ні політичний діяч, ні добрий громадянин не мають потреби в опануванні тими заняттями, що виконуються людьми, призначеними для такої підлеглості (тобто рабами), за винятком випадків, коли їм доводиться виконувати дані обов’язки для власних потреб. В такому разі відмінність між господарем і рабом зникає. Але існує і така влада, якою людина панує над людьми, подібними за походженням та вільними. Цю владу ми називаємо державною. Її ж і мусить опанувати правитель, пройшовши сам школу послуху. Так, приміром, аби бути іпархом, треба послужити в кінноті; щоб бути стратегом, треба самому спершу побути в строю, побути лохагом, таксіархом 12. Тому правильно говорять, що ніхто добре не керуватиме, коли не навчиться чинити послуху.

10. Але чесноти правителя й підлеглого — різні; доброму ж громадянинові треба навчитися вміння і керувати, й коритися. Чесноти громадянина саме в тому й полягають, аби правильно застосовувати те й те вміння (керувати й коритися) щодо вільних громадян. Чесноти досконалої людини теж мають на увазі одне й друге (тобто вміння керувати й коритися), хоча скромність і справедливість, притаманні начальникові, за своїм змістом відрізняються від таких же чеснот, притаманних підлеглому. Мабуть, і справедливість досконалої й така саме чеснота підлеглої людини — не однакові за суттю, вони не схожі одна на одну, подібно до того, як не схожі одне на одного чоловік і жінка у виявах скромності й мужності. Так, коли б чоловік виявляв таку хоробрість, як жінка, він би видався боягузом, а жінка, коли б виявляла таку скромність, як чоловік, була б схожою на балакуху. І в господарстві чоловік та жінка виконують різні обов’язки. Справа чоловіка — — наживати статки, жінка ж повинна зберігати (нажите).

11. Розсудливість — це риса, яка по-особливому характеризує правителя. Решта ж чеснот, видається, притаманна й тим, хто при владі, й тим, хто підлеглий. Від підлеглого не вимагається такої чесноти, як розсудливість, але (вимагається) правильний спосіб мислення. Адже підлеглий — немовби майстер, що майструє флейти, а правитель — флейтист, який грає на флейті. /73/

III. 1. Залишається ще одна трудність у питанні про громадянина: чи справді громадянином є тільки той, хто може брати участь в управлінні, чи громадянами можна вважати ремісників і поденників? Коли громадянами вважатимуться й ті, хто не має доступу до органів влади, то неможливо, аби такі чесноти (здатність повелівати й коритися) були притаманні кожному громадянинові, бо в такому разі громадянином буде й той, хто не має доступу до управління. Отож (виникає запитання): куди віднести 1278в ремісників? Зрозуміло, вони не метеки і не чужинці. Чи ми повинні визнати, виходячи з такого стану справ, що це безглуздя, оскільки вони не є ні рабами, ні вільновідпущениками, ні згаданими вище метеками, ні чужинцями.

2. Цілком справедливо, що не всі можуть вважатися громадянами, без кого держава неспроможна обійтися, бо і хлопчики — громадяни, але не в тому розумінні, у якому (є ними) дорослі чоловіки. Останні — громадяни з повними правами, перші ж — громадяни з певними застереженнями, як незрілі. У давні часи в деяких державах ремісники складалися з рабів і чужинців. З цієї причини більшість із них перебуває саме в такому становищі. Проте і найдосконаліша держава ніколи не дасть ремісникові громадянських прав. А коли й ремісник — громадянин, тоді треба визнати, що ті чесноти громадянина, про які мова йшла вище, притаманні не всім, навіть не всім вільнонародженим, а тільки тим, хто звільнений від робіт, необхідних для повсякденного життя.

3. Ті, котрі виконують такі роботи для однієї особи, — раби. Ті ж, хто працює на суспільні потреби, — ремісники й поденники. Отже, звідси зрозуміло, як треба трактувати дане питання: воно полягає саме в цьому. І наш розгляд допомагає з’ясувати це питання. А що існує кілька видів державного устрою, то неодмінно існуватиме й кілька різновидів громадянина, і, таким чином, за однієї форми державного ладу громадянами, переважно підлеглими, будуть ремісники й поденники. А з іншої форми (устрою), наприклад, аристократичної, де почесні посади надаються з огляду на чесноти й привілейоване становище котрогось громадянина, неможливо, аби ремісник чи поденник користувалися громадянськими правами, оскільки, виконуючи повсякденні обов’язки, вони не зможуть виявляти чесноти належним чином.

4. За панування олігархів поденники також позбавлені громадянських прав, бо там доступ до органів управління обумовлений високим майновим цензом. Ремісники ж можуть отримати права, бо завдяки ремеслу вони здатні розбагатіти. У Фівах був закон: хто протягом десяти років займався торгівлею, той не мав /74/ права обіймати державні посади. І навпаки, у багатьох державах громадянські права надаються чужинцям. Так, у деяких демократичних державах громадянин — той, у кого мати користується громадянством. У них до громадянського стану приймають і незаконнонароджених.

5. Проте, хоча внаслідок нестачі (законних) громадян їх роблять громадянами (з огляду на малолюдність країни, закон дозволяє це), із збільшенням населення поступово з їхнього числа викреслюються ті, у кого лише мати була громадянкою, так що насамкінець громадянами стають тільки ті, у кого батько й мати — громадяни.

6. Отже, звідси зрозуміло, що існує кілька різновидів громадянина. Зрозуміло також, що громадянином переважно буде той, хто володіє сукупністю громадянських прав. У Гомера сказано: «я немов блукалець безправний»  13. Адже ті, хто не має таких прав, — метеки 14. Буває, що такий стан справ приховують, і це робиться з метою, аби ввести в оману тих, хто має у державі своє місце проживання.

Отже, з мовленого зрозуміло, чи можна вважати чеснотливість, 1278в яка розрізняє досконалу людину й корисного громадянина, однаковою, чи різною: в одній державі поняття «досконала людина» і «корисний громадянин» збігаються (за змістом), в іншій — відрізняються. Та й у першому випадку не всяка досконала людина є водночас громадянином, але громадянин — той, хто певною мірою бере участь у державному житті, наприклад, обіймає або може обіймати верховну посаду — одноосібно чи разом з іншими.

IV. 1. З’ясувавши це питання, треба розглянути, чи можна допускати існування однієї форми державного устрою, чи кількох, а коли їх є кілька, то скільки, і в чому полягають відмінності між ними.

Отже, державний устрій — впорядкування держави, пов’язане з державною владою взагалі, й переважно з верховною владою. Верховна ж влада скрізь пов’язана із системою управління в державі, а система управління уособлена в тій чи іншій формі державного устрою. Так, наприклад, у демократичних державах верховна влада належить народові, в олігархіях — окремим особам. Тому ми й говорили, що державний лад у демократичних політіях і в олігархіях різний; з цього погляду ми судитимемо й про решту.

2. Спершу потрібно поставити запитання: з якою метою утворюється держава і скільки існує видів влади, які стосуються управління людиною і впорядковують суспільне життя. Ще в попередніх розділах, де з’ясовувалося питання про управління /75/ домашнім господарством і владу господаря в сім’ї (над рабом), було відзначено, що людина за своєю природою є істота політична. Через що навіть ті люди, котрі зовсім не потребують якоїсь взаємодопомоги, все-таки прагнуть до співжиття в об’єднанні.

3. А втім, до цього їх змушує і розуміння загальної користі, оскільки кожна людина окремо зацікавлена в тому, щоб вести достойний спосіб життя. Це прагнення і є здебільшого кінцевою метою людського об’єднання і кожної людини зокрема. Щоправда, люди утворюють громади й заради життєвого інтересу, бо саме в них людина може досягти чогось почесного, та й тільки в об’єднанні можна почувати себе чудово, якщо ніяке життєве лихо не спіткає людину. Зрозуміло також, що люди через бажання жити ладні перетерпіти усякі біди, бо в житті саме і є певна насолода.

4. Щодо другого питання, то неважко розрізнити форми влади: про них неодноразово говорилося в екзотеричних творах 15. Влада господаря над рабом справді корисна і для природженого раба, і для природженого господаря, однак для першого вона відносна, для другого ж — абсолютна; і, коли раб помирає, влада пана над ним уривається.

5. Далі: влада над дітьми, дружиною і взагалі над цілим домом, — тобто те, що ми називаємо домашнім господарством, — передбачає або благо тих осіб, що коряться, або спільне благо — господаря і сім’ї. В першому випадку відбувається те ж саме, що 1279а ми спостерігаємо відносно решти мистецтв, наприклад, медицини чи гімнастики, де випадково може йти мова і про благо самих лікарів та вчителів гімнастики. Бо ж ніщо не заважає, скажімо, вчителеві гімнастики взяти участь у гімнастичних вправах разом з учнями, подібно до того як керманич водночас є і моряком. Отже, і вчитель гімнастики, і керманич мають на меті благо тих, хто їм кориться; та коли хтось із них сам стає учасником, то випадково бере участь у загальнокорисній справі: керманич стає моряком, учитель гімнастики — одним із тих, хто займається гімнастикою.

6. Те саме й про органи влади. Там, де влада спирається на засади рівноправності й рівності громадян, на сцену виходять ті дійові особи, котрі вважають, нібито владою слід користуватися почергово. Така вимога спочатку пояснювалася природними причинами. Вимагалося, аби державні обов’язки виконувались поперемінно, і кожен (з громадян) хотів, щоб його наступник, перебуваючи на посаді, піклувався і про нього, як раніше це робив він сам (як попередник). У нинішній час, з огляду на інтереси, пов’язані із суспільними справами й тими, що /76/ випливають з діяльності влади, всі прагнуть постійно мати владу; і навіть коли із здоров’ям у них кепсько, вони не хочуть іти з посади. Переконуючи, що стан здоров’я у них чудовий, а котрі домагаються тієї чи тієї посади — не полишатимуть своїх намірів, хай навіть хвороби переслідують їх.

7. Отже, зрозуміло, що тільки ті форми державного устрою, які спрямовують до загального щастя, є, виходячи із засад справедливості, правильними. Ті ж форми, де віддається перевага особистій користі правителів, — усі помилкові, бо відхиляються від правильних, ґрунтуючись на деспотичних засадах. А держава є об’єднанням вільних громадян.

Отже, з’ясувавши такі твердження про державу, далі слід розглянути форми державного устрою, їхнє число й притаманні риси, і насамперед правильні форми. Адже, визначивши останні, можна побачити й відхилення.

V. 1. Оскільки управління в державі — те саме, що й політична система, остання ж ототожнюється з верховною владою в державі, то звідси неминуче випливає, що ця верховна влада мусить перебувати в руках або одного, або небагатьох, або більшості. І коли одна людина, чи кілька, чи багато керуються інтересами про загальне щастя, то, звичайно, такі форми — правильні; а ті форми, де мається на увазі особиста вигода чи то однієї особи, чи небагатьох, чи більшості, — являють собою відхилення від правильних. Адже потрібно визнати одне з двох: або особи, беручи участь у державному житті, — не громадяни, або (якщо вони — громадяни) вони мусять працювати на загальну користь.

2. Отже, монархічне правління, яке має на увазі загальну користь, ми зазвичай вважаємо царською владою; влада ж небагатьох — аристократична за характером, бо в цьому випадку управляють кращі, або (називається так) тому, що уряд має на увазі вище благо держави й громадян. Коли ж править більшість в інтересах загальної користі, то така форма відома під назвою, спільною для всіх форм державного устрою, — політія 16.

3. Вказане розмежування має підстави, бо одна особа чи кілька можуть вирізнятися власними чеснотами, для більшості ж вивищуватися такими якостями — справа надто важка. Більшість може відзначатись радше у воїнських справах, що подибується саме серед простолюду. Ось чому в політії найвища верховна 1279в влада зосереджується в руках воїнського стану, — нею користуються саме ті особи, що мають право носити зброю.

4. Відхилення ж від указаних правильних форм такі: відхилення від царської влади — тиранія; від аристократії — олігархія; від політії — демократія. По суті, тиранія — та ж сама монархічна /77/ влада, але вона має на меті власні інтереси. Тобто вигоди одного правителя. Олігархія ж пильнує інтересів багатих. Демократія захищає інтереси неімущих верств населення. Жодна з цих форм державного устрою не має на меті загальних інтересів.

Але слід трохи ширше розкрити те, що являє собою кожна з них. При їхньому дослідженні постає ряд ускладнень, бо, розглядаючи питання по-науковому, а не з практичного погляду, дослідник, з’ясовуючи кожну з дисциплін, не повинен нічого оминати увагою або нехтувати чимось. А кожне твердження розтлумачити з подробицями, аби знайти істину.

5. Отже, тиранія, як ми сказали, — це деспотична монархія, що посідає панівне місце у відповідній політичній системі. Олігархія — така форма влади, коли державні посади обіймають багаті, маючи високий майновий ценз. І навпаки, за демократії ця влада зосереджується в руках бідних громадян, а не тих, хто володіє значним статком. Отже, виникає перше ускладнення щодо визначення (того, що таке олігархія, а що демократія). Адже, якби більшість у державі була багатою і мала верховну владу, то вийшла б демократія, яка виникає саме тоді, коли править більшість. Подібним чином, коли б десь виявилося, що меншість — це бідні громадяни, але вони утримують владу, то вийшла б олігархія, оскільки ми розуміємо, що олігархія — влада небагатьох. Отож ми бачимо, що таке розмежування форм державного ладу — неправильне.

6. А втім, припустімо, що хтось зумів би поєднати добробут і меншість або, навпаки, майнову бідність і більшість, — як би тоді довелося назвати форми державного устрою? Олігархією довелося б назвати таку форму державного устрою, при якій посади обіймають заможні, за кількістю малочисельні, а демократією — таку форму, коли влада в руках неімущих, котрих багато. Виникає друге ускладнення: як ми назвемо ці форми державного устрою — ту, де верховна влада зосереджена в руках заможної більшості, й ту, в якій владу утримує неімуща меншість? Адже жодної іншої форми державного устрою, окрім указаних, не існує!

7. Отже, з наведених міркувань, здається, випливає таке: те, що верховна влада перебуває в руках меншості чи в руках більшості, — є відносною ознакою і тих визначень, що стосуються олігархії та демократії, тому що скрізь заможних буває меншість, а неімущих — більшість. Отже, за цією ознакою не можна 1280а розрізняти вказані форми (олігархію й демократію). Демократична форма правління визначається саме пануванням бідної більшості, олігархія — багатої меншості. Отже, ознаками /78/ розрізнення цих форм є бідність і багатство. І там, де влада — чи більшості, чи меншості — спирається на багатство, ми називаємо її олігархією. Там, де правлять бідняки, — це демократія. А та ознака про більшість чи меншість вважається випадковою, оскільки значним статком володіє небагато осіб, свободою ж користуються всі громадяни. Отож, виходячи саме з таких засад (багатства і свободи), і ті, й інші (олігархи та демократи) обґрунтовують свої претензії на владу в державі.

8. Насамперед необхідно дослідити, як мовлять зазвичай, відмінні засади олігархії і демократії, а також те, що вважається справедливістю з погляду цих форм правління. Адже всі вони (олігархи й демократи) спираються певним чином на справедливість, але при цьому зупиняються на тих міркуваннях, які, на їхню думку, й визначають поняття «справедливість». Насправді ж, коли такі міркування розглянути з усіх поглядів, вони не з’ясовують цього поняття. Здається, справедливість полягає у певній рівності, і насправді так і буває, але це стосується не всіх, а тільки рівних. І нерівність уявляється як справедливість і є такою насправді, але вона теж не стосується всіх, а тільки нерівних. Тим часом дехто полишає без уваги питання: для кого? — а тому судить хибно. Причиною цього є те, що вони спираються на судження про самих себе. Більшість же людей, коли судять про власні справи, — погані судді.

9. Оскільки справедливість — поняття відносне і розрізняється в залежності від властивостей предметів і такою ж мірою від особистості, як про це мовиться в «Етиці» 17, то щодо рівності, яка стосується людей, сперечаються найбільше, і головним чином через щойно вказану причину, а саме: через хибне судження про самих себе. Зрештою, і олігархія, й демократи, вважаючи, що вони дійшли згоди у відносному розумінні справедливості, переймалися тією думкою, ніби вони розуміють її абсолютно. Олігархи міркували так: коли в чомусь — скажімо, у володінні рухомим майном — громадяни не рівні, то це означає, що вони не рівні і в решті. Демократи ж міркують по-своєму: мовляв, коли вони в чомусь рівні, приміром, відносно свободи, то, значить, рівні в усьому. Однак вони й тут випускають з уваги найголовніше.

10. Бо ж справді: коли громадяни вступили до об’єднання задля набування майна, то могли б брати участь у державному управлінні такою мірою, якою володіють майном. У цьому випадку твердження олігархів мало б під собою підстави, адже олігархи не вважають справедливістю, коли, приміром, хтось уніс би до якоїсь справи одну міну, а вимагав сто, нарівні з іншими, що внесли решту суми. /79/

Держава створюється не задля того, аби жити, а здебільшого для того, щоб жити щасливо. А то можна припустити існування держави, яку складають раби й решта живих істот, чого насправді не буває, бо ні ті, ні інші не здатні користуватися життєвим щастям. Так само держава виникає не задля утворення оборонного чи наступального союзу, не з метою відвернення кривди від когось і не задля взаємного обміну й торгівлі. А то етруски, й карфаґенці, і взагалі всі народи, пов’язані між собою торгівлею, вважалися б немовби громадянами однієї держави.

11. Щоправда, у них існують угоди стосовно ввезення й вивезення 1280в товарів, договори про невчинення кривд один одному, є й письмові постанови щодо взаємодопомоги. Але в них відсутні якісь спільні органи влади, навпаки, в кожного з цих народів є свої державні інституції. Ні етруски, ні карфаґенці не думають про те, якими повинні бути інституції їхнього союзника, турбуючись тільки про те, аби взаємні угоди були справедливими та щоб ніхто не порушував їх і не чинилась взаємна несправедливість. Про чесноти та усунення пороків (вважають вони) повинні дбати ті, хто стежить за дотриманням порядку. Саме в цьому й полягає необхідність для держави піклуватися про чесноти громадян, коли вона прагне вважатися справжньою (державою), а не тільки на словах. А то державне об’єднання перетвориться на звичайну спілку, яка відрізнятиметься від решти — скажімо, військової (спілки), укладеної із союзниками, що живуть на певній відстані, — тільки простором. Та й закон у такому випадку виявиться звичайним договором, чи, як мовив софіст Лікофрон, просто Гарантією особистих прав, однак такий закон неспроможний зробити громадян достойними і справедливими.

12. І те, що це саме так (тільки турбота про моральне виховання становить істинну суть держави), зрозуміло, бо коли б хтось і з’єднав відокремлені простором місцевості в одну, так щоб, приміром, міські мури Коринфа й Мегар доторкалися одне до одного, все ж однієї держави не утворилося б. Не було б цього і в тому випадку, якби Мегари й Коринф вступили між собою в епігамію 18, хоч і останнє є прикметною особливістю в спілкуванні між державами. Не утворилося б держави і в тому випадку, коли б люди, живучи на відстані одне від одного, але не такій значній, щоб була незмога спілкуватися між собою, встановили закони, які забороняли б їм чинити несправедливість стосовно одне одного в торгівлі, коли один з них — тесляр, другий — селянин, третій — швець, четвертий — ще хтось, і навіть коли б їхня кількість досягала десяти тисяч, все одно їхнє спілкування торкалося б тільки торгівлі та оборонного союзу. /80/

13. Чому ж у такому випадку не утворилося б держави? Мабуть, через відсутність близькості зв’язків. Справді, коли б вони, підтримуючи такі зв’язки, об’єдналися, причому кожен дивився б на свій дім мов на державу, і коли б вони допомагали одне одному, як за оборонного союзу, аби тільки відвернути несправедливість, то й у такому випадку, якщо розглянути старанно, не вийшло б однієї держави, навіть коли б вони й після об’єднання ставились одне до одного так, як ставились, живучи окремо. Отже, зрозуміло, що держава не є об’єднанням у географічному понятті, вона створюється не з метою відвернення несправедливості, охорони особистих прав чи створення сприятливих умов у торговельному обміні. Щоправда, ці умови мають бути для існування держави. Але навіть коли вони й наявні у всій сукупності, держави при цьому не утвориться. Держава ж утворюється тоді, коли виникає об’єднання між сім’ями і родами задля щасливого життя, маючи на меті самодостатнє існування.

14. Однак таке об’єднання можливе, коли люди мешкають в одній і тій самій місцевості і коли вони перебувають в епігамії між собою, — чому у державах і виникли споріднені спілки та фратрії, і загальні жертвоприношення, і розваги — і все це для взаємного спілкування. Останнє спирається на почуття взаємної приязні, бо саме приязнь — необхідна умова для співжиття. Отже, 1281a метою держави є досягнення щасливого життя, і все згадане створюється задля цієї мети. Сама ж держава являє собою об’єднання родів і поселень для досягнення досконалого й самодостатнього існування, яке (як ми говорили) полягає у щасливому й прекрасному житті, тому — треба відзначити — державне об’єднання має на меті досконалу діяльність інституцій, а не тільки співжиття родів.

15. Виходячи з цього, необхідно, аби той, хто дає більше користі для утворення такого об’єднання, брав участь у державному житті більшою мірою, ніж той, хто рівний з ним за своїм вільним і шляхетним походженням або навіть переважає його, однак у виявах політичної чеснотливості не може зрівнятися з ним; чи (більше, ніж) той, хто переважає його своїм багатством, але програє у чеснотливості.

Отже, із мовленого зрозуміло, що всі ті, хто, розглядаючи форми державного ладу, сперечаються з якогось питання, мають слушність тільки частково.

VI. 1. Досліджуючи питання, нелегко з’ясувати, кому повинна належати влада в державі: народові, чи багатим, чи чеснотливим, чи одному найкращому з них, чи тиранові. Справді, все це викликає труднощі для відповіді. Бо коли злидарі, користуючись /81/ своєю більшістю, почнуть ділити те, що належить багатим, хіба не буде це несправедливістю? Вони ж, постановивши це від імені верховної влади, вважатимуть такий стан справ справедливим. Що ж у такому випадку (найкраще) з’ясовує поняття «кричуща несправедливість»? Зрештою, зрозуміло: коли більшість відбере у багатих усе й почне ділити між собою статки меншості, то цим зруйнує державу. Але ж чеснотливість не руйнує того, що має в собі, і справедливість не справляє руйнівної дії в державі. Звідси випливає, що той закон, за яким влада належить більшості, не може вважатися справедливим.

2. А ще (коли вважати закон таким) довелося б визнати справедливими усі дії тирана, бо ж він чинить насильства, достоту як злидарі поводяться з багатими. Тоді, можливо, буде справедливо, коли правитиме меншість, яку становлять багаті? А коли й вони діятимуть так само, грабуватимуть і відбиратимуть майно у більшості, — хіба це не буде справедливо? В такому випадку треба визнати справедливим і протилежне (тобто, щоб більшість грабувала). Однак зрозуміло, що (такий спосіб дій) — надто хибний.

3. Отже, необхідно, щоб державою управляли і стояли на чолі чеснотливі й шляхетні громадяни? Але ж у такому випадку решта людей не братиме участі в діяльності інституцій, залишаючись без почестей. Ми ж бо вважаємо всяку посаду за почесть, гідну громадянина, за привілей, і, коли завжди при владі будуть чеснотливо-шляхетні громадяни, решту буде позбавлено таких почестей. Чи ж не буде краще, коли влада зосереджується в руках однієї, найкращої людини? Але тоді характер правління стане ще гіршим, бо взагалі більшість буде позбавлено усяких почестей. Отже, той, хто не бере участі в управлінні, не має своєї частки в почестях. А тому, навіть коли правителі — чеснотливі громадяни, все одно решта залишається без почестей. Але, можливо, хтось твердитиме — мовляв, закон повинен мати верховенство над владою, а не людина, чия душа підлягає усяким збуренням. Проте, коли закон матиме верховну владу, незалежно від того, складено його в олігархічному чи демократичному дусі, яка буде від нього користь у розв’язанні згаданих ускладнень? У підсумку вийде те ж саме, що у випадку, розглянутому вище.

4. Про решту питань мова йтиме в іншому місці. Та ж обставина, що верховна влада мусить перебувати переважно в руках більшості, а не меншості, хай навіть складеної з найкращих 1281в (громадян), мабуть, може розв’язати (дане ускладнення) й має у собі певний сенс, а може, й істину. Бо більшість, де кожен громадянин, /82/ узятий окремо, можливо, й не є корисним, об’єднавшись, стане кращою, ніж небагато чеснотливих, взятих разом, а не як кожен окремо. Скажімо, як обіди, влаштовані на загальні кошти, кращі за обіди, влаштовані за гроші однієї людини. Адже більшість має в собі багатьох осіб, кожна з яких, взята окремо, наділена певною чеснотливістю й розсудливістю. Коли ж і люди об’єднаються, то вийде немовби одна людина, у котрої багато рук, багато ніг і багато глузду. А разом з тим багато характеру й розважливості. Ось чому більшість краще судить про музику та поезію: одні з них судять про один бік цих творів, інші — про решту, а всі вкупі судять про ціле 19.

5. Корисні люди відрізняються від кожного індивіда, взятого окремо з гурту, так, як, скажімо, вродливі люди відрізняються від невродливих або як картини художника відрізняються від картин природи. У першому випадку об’єднано те, що в другому розсіяне по різних місцях. І коли об’єднане буде розділене на його складники, то виявиться, що в певної людини може бути гарнішим, ніж написане на картині, око або якась інша частина тіла. Однак невідомо, чи можливо для всякого народу, тобто для всякого простолюду, встановити таку ж відмінність між багатьма й небагатьма корисними людьми. Мабуть, реально таке можливо, стосовно ж деяких народів навряд чи вдасться це зробити. Так само можна міркувати й про тварин. Бо ж справді, чим відрізняються деякі з тварин (як було вказано) від людей? Але стосовно тієї чи тієї більшості ніщо не забороняє вважати проголошене ними істинним.

6. Ось яким чином можна було б розв’язати вказане вище ускладнення (тобто, чи повинна верховна влада перебувати в руках більшості), а також друге ускладнення, що стоїть у зв’язку з ним: над ким, власне, повинні мати владу вільнонароджені громадяни, що виступають як народ, тобто всі ті, хто і багатством не володіє, і не відрізняється чеснотами. Проте, з одного боку, допускати таких (без достоїнств) до обіймання вищих державних посад — справа, пов’язана з ризиком: не володіючи досить почуттям справедливості, знаннями, вони можуть чинити несправедливо або ж помилково. Але, з другого боку, ризиковано й усувати його (народ) від участі в управлінні, бо коли в державі багато людей позбавлено політичних прав, коли багато бідняків, тоді в ній виникають ворожі партії. Отже, залишається одне — надати право народові брати участь у законодавчих і судових органах влади.

7. Тому-то й Солон, і дехто з інших законодавців надають народові певне місце (у державній системі), зокрема право брати участь у виборах посадових осіб, а також вимагати звіту від них /83/ (урядовців) за їхню діяльність (коли ті завершать свою службу). Проте кожен з них, взятий окремо, не допускається до управління. Коли народ об’єднаний в одне, він здатний щось вимислювати і вкупі з рештою (кращих) дає користь державі, подібно до того як неочищені харчові продукти в суміші з чистими роблять їжу кориснішою, хай навіть цих очищених продуктів буде небагато. Кожен з них, вихоплений окремо, не здатен прийняти бодай якесь більш-менш вдале рішення.

Саме впорядкування (накресленого нами) державного устрою теж викликає ускладнення. Так, очевидно, правильно судити про медицину може передовсім той, хто сам працював у царині 1282а медицини, виліковуючи (хворих), сприяючи їхньому одужанню, тобто лікар. Те ж саме (можна твердити) і щодо решти мистецтв та всякої діяльності, що ґрунтується на досвіді. І як лікареві доводиться складати звіт (про свою діяльність) лікарям, достоту так і решті потрібно складати звіт іншим. А лікарем вважається і той, котрий працює в цій царині, і той, хто досліджує медицину як науку, і людина, котра щойно здобула медичну освіту. Людей останньої категорії ми взагалі подибуємо скрізь, у всіх мистецтвах, і надаємо право судити (про той чи той фах) таким особам не менше, ніж знавцям.

9. Потім, такий же порядок можна встановити і при виборах. Однак правильний вибір можуть зробити тільки знавці своєї справи; наприклад, люди, що знаються на землемірстві, можуть правильно обрати землеміра, а люди, що добре тямлять у морській справі, — керманича. І коли у виборах на деякі роботи й ремесла беруть участь і дехто з не причетних (до цих робіт і ремесел) людей, то в даному випадку вони не краще судитимуть про те чи те заняття, ніж знавці. Тому, виходячи з цього погляду, не слід було б надавати народові вирішального голосу ані при виборах посадових осіб, ані при звіті про їхню діяльність.

10. А втім, можливо, такий порядок у цілому й хибний. По-перше, з огляду на попереднє зауваження, хоч народ у своїй сукупності й не є цілком рабським, однак кожен з них, вихоплений окремо, судитиме гірше, ніж знавці. Об’єднана ж юрба судитиме краще, чи, в усякому разі, не гірше знавців. По-друге, в деяких випадках навіть сам майстер не буде єдиним і найкращим суддею. Адже часто на справі розуміються й особи, що не володіють особливими знаннями в мистецтві; наприклад, дім знає не тільки той, хто його збудував, а, можливо, про нього краще судитиме той, хто користується ним, тобто господар. Достеменно так керманич знається на кермі краще, ніж майстер, що виготовив кермо. І про бенкет судитиме краще гість, ніж кухар. Отже, виходячи із /84/ сказаного, мабуть, швидко можна знайти розв’язок у намічений нами спосіб.

11. Проте за цією складністю йде друга. Мабуть, виглядає дивно, що прості люди матимуть у важливих справах більший вплив, аніж чеснотливі. Але ж контроль за діяльністю інституцій і вибори їх — справа надзвичайно важлива, а тим часом, як мовлено, в деяких державах це відбувається з волі народу, бо народні збори мають верховну владу в усіх таких справах. При цьому в народних зборах, у раді й суді беруть участь люди з невеликим майновим цензом і всякого віку 20, скарбниками ж та командувачами, і взагалі найвищими посадовими особами, бувають громадяни, котрі володіють великим майновим цензом і мають зрілий вік.

12. Проте й останню складність можна було б розв’язати так само легко, що й першу, і, можливо, вказаний порядок — правильний. Бо влада — не суддя, не член ради, не член народного зібрання, а суд, рада і народне зібрання; кожен же із названих членів являє собою тільки частину самих інституцій (мова про членів ради, народного зібрання й суду). Тому народ на законних підставах має верховну владу над важливішими справами (в житті держави). Адже і народне зібрання, і рада, й суд складаються з багатьох осіб, до того ж їхній майновий ценз загалом перевищує майновий ценз кожного окремо чи небагатьох, що посідають високі пости в державі. Ось у такий спосіб розв’язується це питання.

13. Отож з першого вказаного нами ускладнення, а саме: кому 1282в має належати в державі народна влада, — випливає дуже чітко

одне: правильні закони мають уособлювати державу, посадові ж особи, буде їх одна чи кілька, повинні мати вирішальний голос тільки в тому разі, коли закони в якомусь питанні не в змозі дати точної відповіді, бо нелегко взагалі, виходячи з них, дати цілком певні настанови в окремих випадках. А яким за змістом має бути правильне законодавство — тут нічого чіткого ми не можемо сказати; до того ж залишається ще одне ускладнення, вказане вище, а саме: закони такою ж мірою, що й форми державного управління, можуть бути поганими чи добрими, ґрунтуватися чи не ґрунтуватися на засадах справедливості. Зрозуміло тільки одне, що закони мусять узгоджуватися з тією чи тією формою державного устрою. А коли це так, то, безперечно, закони, які відповідають правильним формам державного устрою, ґрунтуватимуться на справедливості. Закони ж, що мають відхилення від цих форм, не ґрунтуватимуться на справедливості.

VII. 1. Кінцева мета в усіх науках і мистецтвах — досягнення щастя. Найвище ж щастя є основоположною метою найголовнішої з-поміж усіх наук чи мистецтв — політики. Державним /85/ благом є право, тобто те, що служить загальній користі. На думку всіх, право є певна рівність. І це міркування деякою мірою узгоджується з тими філософськими міркуваннями, в яких з’ясовувалися моральні питання. Вважають, ніби право є певне щось, що стосується особистості й чого рівні повинні мати однаково. Та не треба оминати увагою, в чому полягає ця особиста рівність і нерівність: розкриття цього питання викликає труднощі, до того ж воно належить до царини політичної філософії.

2. Можливо, хтось і твердитиме, мовляв, надлишок усякого блага має служити підставою для нерівного розподілу державних посад, навіть коли претенденти на них в усьому іншому не відрізнятимуться один від одного, а будуть рівними. З огляду на особисті відмінності, права повинні бути різними, і саме в залежності від (різного) достоїнства (тієї чи тієї особи). Та коли це слушно, то повинні мати більше політичних прав і ті, що відрізняються кольором своєї шкіри, гарним зростом і взагалі будь-якою з таких переваг. Але ж так думати — хибно. І це особливо добре видно, коли розглядати решту наук і мистецтв. Справді, коли флейтисти однаковою мірою майстерні у грі, то хіба треба давати кращі флейти тим, хто шляхетніший за походженням? Все одно вони краще не гратимуть. Зрозуміло, що давати кращий інструмент потрібно тому, хто перевершує своєю грою на флейті інших.

3. Коли й ці слова незрозумілі, то їх краще збагнути, якщо ми більше заглибимось у дослідження даного питання. Припустімо, котрийсь із них (двох), вирізняючись майстерною грою на флейті, значно поступається другому шляхетністю походження чи красою. Звичайно, кожна з цих переваг, тобто шляхетність походження й краса, — коштовніше благо, ніж майстерна гра на флейті, й вони, відповідно, більше підкреслюють мистецтво гри на флейті, ніж те мистецтво, яким володіє справжній флейтист. Однак, попри все, останньому треба давати кращу флейту. А то 1283а довелося б погодитись, що переваги, які дає багатство і шляхетність походження, справляють вирішальний вплив на майстерність виконання. А тим часом вони ніякого впливу на нього не мають.

4. А ще, виходячи з цього міркування, треба було б усяке благо співставити з рештою благ. Так, коли б певний (гарний) зріст важив більше, то його варто було б ставити на один щабель із багатством і свободою. Скажімо, коли хтось вирізняється своїм зростом, а інший — чеснотами, то й гарний зріст, і чесноти належало б ставити на один щабель, попри те, що загалом чеснотливість перевершує гарний зріст, і, мабуть, є певне третє, що дорівнює першому чи другому 21. /86/

5. Однак таке порівняння неможливе, тому й у царині політики дії тих, хто прагне здобути владу, розглядаються не з погляду певної нерівності; адже коли одні — повільні, другі — прудкі, то з цієї причини не випливає, ніби одні повинні мати більше, а другі — менше прав. Прудкість у бігові важить хіба що на гімнастичних змаганнях. Тому в політиці лише ті складники, що становлять державу, мають бути мірилом у претензіях (на більшу чи меншу частку політичних прав). Тож із цілковитою підставою домагаються почестей особи шляхетного стану, вільнонароджені та багаті. Адже в державі мають бути й вільнонароджені, й особи, що сплачують податки, — держава-бо не може існувати, складаючись тільки з бідняків або тільки з рабів.

6. Оскільки для держави необхідні саме такі складники, то зрозуміло, що для неї необхідні справедливість і воїнська доблесть; за відсутності (таких чинників) держава не існуватиме. Відмінність же (між обома випадками) тільки в тому, що без вказаних першими складників держава (просто) не може існувати. А без останніх її існування не набуде досконалого вигляду.

Отже, для нормального існування держави необхідні або всі, або деякі із вказаних складників. Але для досконалого життя цілковито необхідні, як було згадано раніше, виховання й чеснотливість.

7. Оскільки ж повної рівності й нерівності не може бути між особами, котрі в чомусь одному рівні або нерівні між собою, то звідси випливає, що форми таких державних устроїв, (які ґрунтуються на засадах цілковитої рівності чи нерівності), є відхиленнями (від правильних форм). Було ж зазначено вище, що всі претендують (на ту чи ту посаду в державі), спираючись певною мірою на право, але не всі можуть посилатися на абсолютне право. Багаті, приміром, посилаються на те, що вони, мовляв, володіють більшою частиною земельної площі в державі. Але ж уся територія — спільне надбання держави. А ще вони вважають, що саме вони надійніші для держави у справі укладення (з нею) різних угод. Вільнонароджені ж та особи шляхетного стану правлять своєї — мовляв, вони міцно зв’язані одне з одним. Справді, особи шляхетнішого походження викликають до себе пошану, і знатні громадяни, на загальну думку, кращі, бо шляхетність походження — чеснота, притаманна певному родові.

8. Достоту так вважаймо, що чесноти з цілковитою слушністю пов’язані з певними домаганнями, бо, як на нашу думку, справедливість — чеснота, конче необхідна в суспільстві, а за нею неминуче йде решта чеснот. Так само й більшість (може висувати свої домагання) перед меншістю, тому що більшість /87/ у всій своїй сукупності у порівнянні з меншістю і могутніша, й багатша, й краща. Тож коли б усі ці особи — достойні, багаті й знатні 1283в громадяни — були в одній державі і була також вся інша влада народу, то виник би сумнів, кому все-таки в державі має належати влада?

9. Безперечно, треба дотримуватись того міркування, що в усякій державі питання про владу мусить узгоджуватися з формою державного устрою, про що, власне, ми говорили, бо вони відрізняються одна від одної характером верховної влади. Наприклад, влада за однієї форми державного устрою може належати багатим, за другої — чеснотливим. Достоту так і за будь-якої (форми). Однак тоді слід розглянути, як визначити це стосовно порушеного питання, коли всі (згадані вище) складники присутні одночасно.

10. Припустімо, що число чеснотливих громадян зовсім незначне: яким чином діяти тоді? Чи треба розглядати питання, що досить їх незначної кількості для ведення державних справ, чи їх мусить бути стільки, щоб із них утворилася держава? Постає й друге питання, яке стосується всіх, хто прагне здобути державні почесті. Може трапитись так, що навіть коли одні посилаються на своє багатство, а інші — на шляхетність походження, вони не зможуть обґрунтувати своє прагнення до влади ніяким правом; адже виходить, що, коли б котрийсь, вирізняючись з-поміж решти своїм багатством, виправдовував власні домагання саме цією чеснотою, він мав би панувати над усіма. Це так само, як би котрась із знатних осіб, вирізняючись шляхетним походженням, почала виправдовувати свої претензії на владу, посилаючись на знатність свого походження.

11. Щось схоже може трапитись і в аристократичних державах, де береться до уваги особиста чеснотливість: певна особа, перевершуючи своїми чеснотами решту (громадян), котрі теж беруть діяльну участь в державному управлінні, вважатиме, виходячи з такого права, що саме їй належить мати верховну владу. Знову ж таки, коли із середовища народу, котрий, через те що володіє більшою силою, повинен мати верховну владу, висунеться котрась особа (або кілька), що матиме більшу силу порівняно з рештою, то скоріше їй (чи їм) мусить належати верховна влада, а не народові.

12. Усе це, мабуть, засвідчує, що такі критерії (визначення), згідно з якими кожен приписує собі право управляти (державою), — неправильні. І як проти тих, хто претендує на верховну владу, посилаючись на чесноти, так само й проти тих, хто спирається на своє багатство, народ міг би небезпідставно заперечити: /88/ ніхто-бо не заважає, щоб народ інколи опинився в кращому становищі, ніж невелика кількість людей, і був заможнішим, ніж окремі особи, — тобто у всій своїй сукупності.

13. Тому на порушене питання можна було б відповісти так. (Річ у тім), що декотрі сушать голову: чи повинен законодавець, бажаючи видати найсправедливіші закони, узгоджувати їх із чимось, — скажімо, з інтересами кращих чи з інтересами більшості? Як учинити правильно в цьому випадку, про який ми щойно згадали (тобто коли народ загалом має верховенство)? Під словом «правильне» ми розуміємо також і «справедливе», тобто справедливе (є) правильне погодження інтересів цілої держави та узгодження (законів) з її метою: досягнення загального блага громадян. А громадянином у загальному розумінні є той, хто бере участь в управлінні й чинить послух. Однак, можливо, суть 1284а поняття «громадянин» змінюється з огляду на зміну форми державного устрою. Що ж до найкращої форми державного ладу, то громадянином буде той, хто може й воліє коритися і управляти, маючи на увазі той спосіб життя, якого вимагає чеснотливість. VIII. 1. Коли одна чи декілька осіб, але не стільки, щоб вони становили державу, вирізняються таким надміром чеснот, то їхню чеснотливість — тобто здатність управляти державою, — хай навіть вона переважатиме (відповідні якості) всіх інших, щойно вказаних, не слід вважати чимось більшим, ніж чеснотливість одного чи декількох. Адже з ними вчинили б несправедливо, якби їм не дали таких само прав, що й решті, бо вони настільки перевершують своїми чеснотами і політичною здатністю, що таких осіб годилося б мати за богів серед людей.

2. Звідси зрозуміло, що і в законодавстві необхідно мати на увазі різних і за їхнім походженням, і за чеснотами, а для таких (знаменитих) людей закону не потрібно, бо вони самі — закон. І коли б якась людина спробувала їх підкорити законові, то стала б об’єктом насмішок. Вони вважали б тоді так само, як у вірші Антисфена 22 відповіли зайцям, коли ті почали твердити, мовляв, усі повинні мати рівні права. З цієї причини у державах із демократичною формою правління і було винайдено остракізм: головним чином через прагнення встановити загальну рівність у них піддавали остракізмові, тобто виганяли з країни, тих осіб, що вирізнялися своїм надзвичайним впливом, чи багатством, чи популярністю, або ж чимось іншим, що дуже важко для держави. При цьому остракізм було визначено на певний термін.

3. За переказом, з цієї ж причини аргонавти не взяли з собою Геракла: мандрівники не захотіли вирушати разом з ним у плавання на «Арго», оскільки він надзвичайно вирізнявся з-поміж /89/ моряків своєю могутністю. З цієї причини не зовсім слушно міркують ті люди, котрі на перший погляд правильно докоряли Періандрові за його пораду Фрасібулові, як уберегти тиранію. Розповідають, що Періандр не дав ніякої відповіді оповісникові, посланому до нього за порадою, а тільки почав рвати ті колоски (на лану), які особливо вирізнялися своєю висотою, зрівнявши таким чином увесь лан; коли ж оповісник, не збагнувши, у чім річ, розповів Фрасібулові про Періандрів учинок, той витлумачив це так, що треба повбивати всіх виняткових людей.

4. Такі дії в інтересах не тільки тиранії, — зрештою, не тільки тирани так чинять, але щось схоже спостерігається і в олігархіях та демократіях: остракізм певною мірою має на меті те ж саме, що й панування тирана, — шляхом вигнання видатних осіб позбавляти їх впливу. Такої ж політики дотримуються і в грецьких державах, і у (варварських) народностях ті, хто володіє верховною владою; так учинили афіняни із самосцями, хіосцями і лесбійцями: 1284в як тільки афіняни зміцнили своє панування, вони упокорили їх, всупереч укладеним із ними угодам. А перський цар часто «перетирав» мідійців, вавилонців та решту племен, що пишалися своєю колишньою могутністю.

5. Таким чином, цей засіб (остракізм) є універсальним у застосуванні взагалі до всіх форм державного устрою, в тім числі й до правильних. Щоправда, у таких формах, які є відхиленнями від правильних, остракізм застосовується задля особистих переваг; не меншою мірою він застосовується і в державних інституціях, що мають на меті загальне благо. Таке явище спостерігається також і в решті мистецтв та наук. Адже художник (пишучи картину) не може допустити, щоб нога, яку має жива істота, перевищувала звичайні розміри, навіть коли вона буде напрочуд гарною. І кораблебудівник не вирізнятиме з-поміж решти частин корму чи щось інше. І хормейстер не дозволить співати в хорі тому, хто володіє кращим і гучнішим голосом, ніж решта (учасників).

6. Тому ніщо не перешкоджає тим, хто управляє державою, діяти у згоді з інтересами суспільства, вдаючись до остракізму, коли це корисно як для їхньої особистої влади, так і для блага держави. Тож для тих випадків, коли йдеться про безперечну перевагу (одних чи інших видатних громадян), було винайдено остракізм, аби виправдати саме інтереси держави. Звичайно, ліпше було б, якби законодавець із самого початку впорядкував державний устрій так, щоб держава не мала потреби в такому лікуванні, а до подібного заходу, тобто остракізму, варто вдатися за певних обставин, і то в разі нагальної потреби, з метою покращити становище (у державі). Однак чогось такого ми не бачимо в грецьких державах: вдаючись до остракізму, вони мають на увазі не загальні, /90/ а групові інтереси. Отже, зрозуміло, що за форм державного устрою, які відрізняються від нормальних, остракізм, як засіб відстоювання групових інтересів, корисний і справедливий. Зрозуміло, однак, і те, що, виходячи із загального погляду, остракізм — не державна інституція.

7. За найкращої ж форми державного устрою виникає досить складне питання ось такого характеру: як чинити в тому випадку, коли хтось перевершуватиме решту надміром не певних благ, як-от могутністю, багатством чи авторитетом, а відзначатиметься надміром чеснот. Не можна ж твердити, ніби й таку людину треба усунути чи відправити на заслання; з другого боку, важко собі уявити, аби така людина корилася чиїйсь владі, бо це було б так, немовби, розподіляючи державні посади, зажадали влади й над Зевсом. Отже, залишається одне, що, мабуть, природно: всі люди повинні охоче коритися таким особам, тому вони стали б у своїх державах довічними царями.

IX. 1. Можливо, після цих міркувань час перейти до розгляду питання про суть царської влади. Адже ми сказали, що ця форма державного устрою — одна з правильних. Отже, треба розглянути: чи корисна царська влада державі та її землям, що прагнуть до правильного управління, чи ні; але, можливо, якась інша форма управління вигідніша; чи для одних держав царська влада корисна, 1285а а для інших — ні. Зрештою, передовсім слід розглянути: існує тільки один вид царської влади чи є кілька різновидів?

2. Побачити це неважко. Існує кілька видів царської влади, в кожному з них спосіб її вияву не один і той самий. Так, у лакедемонській державі царська влада, очевидно, ґрунтується головним чином на законі, але вона не уособлює верховної влади: лакедемонський цар володіє верховною владою тільки тоді, коли перебуває за межами держави, та й то тільки над збройними силами. А ще царям надана верховна влада над здійсненням релігійних (культових) обрядів. Отже, царська влада в Лакедемоні є немовби самодержавною (одноосібною) і незмінною, коли йдеться про командування під час воєнних походів. Право милувати й карати лакедемонський цар має виключно тоді, коли триває війна, як і було, видається, у стародавніх. Про це, зрештою, свідчить Гомер: Агамемнона (царя) лаяли всіляко на народних зібраннях; та коли військо вирушило на битву, то він мав розпоряджатися життям і смертю. Саме він і заявляє: «Коли я побачу котрогось, хто тікає з поля бою, то нікуди він уже не втече від псів та пернатих, бо влада смерті у моїй волі» 23.

3. Отже, ось один вид царської влади — довічна верховна влада на війні. Вона буває або спадковою, або виборною. Поряд із /91/ цим існує ще один вид одноосібної влади — — монархія, яка подибується у деяких варварських племен. Влада ця найбільше притаманна тиранії, але може бути законною і спадкоємною. Через те що варвари придатніші до рабського стану, ніж елліни, азіатські ж народи перевершують у цьому й варварів, котрі живуть у Європі, — тому вони спокійно терплять рабське ярмо. Ось чому царська влада у варварів схожа на тиранічну. Але вона має опору, бо її обґрунтовують звичаї і закон.

4. З цієї причини й охорона у них царська, а не як у тиранів: царів-бо охороняють озброєні громадяни, тиранів — найманці. Адже, спираючись на закон, царі панують над підлеглими, що коряться їм зі своєї волі. Таким чином, царів охороняють громадяни, тирани ж ставлять собі охорону проти (замахів) громадян.

5. Отже, такими є два види одноосібної влади (монархії), про що й була мова. Є й третій вид одноосібної влади, який був поширений у Греції і мав назву есимнетії. Есимнетія являє собою, так би мовити, виборну тиранію, вона відрізняється від варварської монархії не тим, що ґрунтується на законі, а тільки тим, що не переходить у спадок. Одні есимнети мали довічну есимнетію, другі обиралися на певний час із певними обов’язками. Так, громадяни Мітілен обрали колись есимнетом Піттака для захисту від тих вигнанців, на чолі яких стояли Антимонід та поет Алкей.

6. Про це, до речі, свідчить сам Алкей в одній із своїх пісень 24: 1285в він докоряє мітіленцям за те, що вони «поставили Піттака, особу незнатного походження, тираном над мирним нещасним містом». Форми такого правління (як есимнетія) мають, з одного боку, тиранічний характер; з другого ж — царська влада в ній надається есимнетові шляхом обрання і за згодою громадян.

7. Четвертим видом царської влади були ті монархії, які існували в героїчні часи й спиралися на взаємну згоду громадян, достоту як і на право законного успадкування. Оскільки предки монархів цих героїчних часів були доброчинцями для народу, чи винахідниками певних ремесел, або ж як поводирі на війні, чи як засновники державного об’єднання, чи, нарешті, як особи, що розширили територію держави, то вони й ставали царями з добровільної згоди громадян, а їхні нащадки отримували царську владу як спадщину, що відповідало батьківським звичаям. Вони (ці героїчні царі) мали владу на війні і в справі здійснення культових офірувань — бо останнє не входило в обов’язки жерців. А ще вони розглядали різні судові справи; при цьому одні чинили суд, не даючи клятви, інші — складаючи її. Клятва полягала в тому, що царі піднімали вгору своє берло. /92/

8. Отже, і в давні часи царі постійно управляли і в державних справах, і народами, і племенами й керували зовнішніми зносинами; згодом, коли царі самі відмовилися від деяких обов’язків, а деякі у них були відібрані (народом), в одних (грецьких) містах вони зберегли тільки право офірування, в інших — тільки право головнокомандування за межами країни.

X. 1. Отже, як видно, є чотири види царської влади: по-перше, царська влада героїчних часів, що спиралася на згоду громадян, однак мала в собі певні повноваження, а саме: цар був головнокомандувачем, суддею, завідувачем релігійних культів; по-друге, царська влада у варварів, спадкоємна й деспотична, що ґрунтувалась на законній підставі; по-третє, так звана есимнетія — виборна за характером (як ми говорили) тиранія. По-четверте — царська влада в Лакедемоні, що являла собою, по суті, військове й довічне командування. Ці чотири види царської влади різняться між собою вказаними вище рисами.

2. П’ятий вид (царської) влади — той, коли одна особа має владу над усіма, достоту мов якесь плем’я чи (якась) держава (в інших місцях) вирішують державні справи, являючи собою (в такому випадку) форму влади у домашньому господарстві; подібно до того, як влада господаря нагадує певним чином царську владу над домом, достеменно так ця форма царської влади, по суті, являє собою управління домом чи кількома державами й племенами.

З цих видів тільки два види царської влади заслуговують на розгляд: останній (про який щойно йшлося) і царська влада в Лакедемоні. Решта три види царської влади посідають здебільшого середнє місце між указаними двома; за повноваженнями вони поступаються необмеженій царській владі, з другого ж боку — стоять вище влади лакедемонських царів. Отже, треба розглянути два наступні питання: по-перше, корисно чи не корисно для 1286а держави мати довічного командувача, і чи повинен він походити з того або того роду, чи обиратися. По-друге, корисно чи не корисно, щоб одна особа мала повноваження у всіх справах.

3. Дослідження (питання) про (довічного) командувача слід віднести скорше до науки про законодавство, ніж до певної науки про державний устрій, бо така влада може знаходити собі місце у всіх його формах. Тому полишимо (розгляд) цього першого виду царської влади. Щодо другого виду, то він справді являє собою особливу форму державного устрою, тому ми повинні розглянути його й торкнутися тих сумнівних питань, що виникають під час розгляду. Досліджуючи дане питання, ми повинні /93/ виходити з такого: чия влада краща — влада найкращого мужа чи влада досконалих законів?

4. Ті, хто воліє мати владу царя, запевняють — мовляв, закони передбачають тільки найзагальніші положення і не містять у собі приписів на окремі випадки 25. Тому безглуздо дотримуватися у кожному випадку букви закону, подібно до того як у Єгипті лікареві дозволялося порушувати (встановлений законом спосіб лікування) лише через три дні, на четвертий день (після того, як його запрошено до хворого) 26. Коли ж він робив це у перші три дні, то дуже ризикував. З тієїж самої причини державний устрій, де суворо дотримуються найнезначущіших літер закону, не може вважатися найкращим. Це, однак, можна заперечити тим, що (правителі) мусять керуватися загальними засадами. І краще те, в чому зовсім відсутній чуттєвий момент, ніж те, чому він притаманний від природи. У законі такого моменту награності немає, а в усякій людській душі він неминуче присутній.

5. Проте, можливо, хтось заперечить: мовляв, найкращий муж судитиме в кожному окремому випадку правильніше. В такому разі зрозуміло, що він сам мусить бути законодавцем і мусять існувати закони, які втрачають чинність тільки тоді, коли вони відхиляються (від загальних засад законодавства); у решті ж випадків закони повинні обов’язково бути чинними. А коли те чи інше питання закон не в змозі або взагалі вирішити, або вирішити добре, то хто має панувати — одна найкраща людина чи багато? Щоправда, нині (в багатьох випадках) чинять суд, радяться і приймають ухвали про окремі випадки спільно. І коли взяти кожного окремо з цих усіх, то він, можливо, виявиться гіршим, (ніж та найкраща особа), але ж держава складається з багатьох. І подібно до того, як спільна трапеза на загальний кошт краща за звичайний обід, замовлений однією особою, достоту так і народ судить краще, ніж одна людина, хоч би якою вона була.

6. А ще народ меншою мірою піддається зіпсуттю; достоту як велика кількість води, так і маса псується менше, ніж невелика (кількість). Коли гнів чи подібне почуття оволодіває однією людиною, то присуд її виявиться неминуче хибним. Малоймовірно, аби таке трапилося з народом; мова про те, щоб усі воднораз перейнялися гнівом і через це вчинили хибно. Під народом у даному випадку розуміємо, звичайно ж, вільнонароджених, котрі в усьому чинять згідно із законом. Оскільки ця умова важко здійсненна відносно народу загалом, то припустімо, що ми маємо справу з кількома достойними людьми й громадянами, і погляньмо, хто меншою мірою піддається зіпсуттю: один правитель чи кілька /94/ правлячих, але однаково достойних осіб. Хіба ж не зрозуміло, що ці останні? Заперечать: ці декілька осіб затіюють групові суперечки, одна ж людина (коли вона керує) стоїть поза їхньою боротьбою. На противагу такому запереченню (можна сказати), що ті декілька (осіб), як і цей один, однаково заповзяті.

7. Коли правління кількох осіб, однаково достойних, вважається аристократією, правління ж однієї особи — монархією, то перша виявилася б для держави бажанішою, ніж друга, — байдуже, чи спиратиметься царська влада на збройні сили, чи ні, аби тільки була змога залучити до (аристократичного) правління кількох осіб. Можливо, монархічна форма правління панувала саме внаслідок того, що важко було відшукати осіб, котрі вирізнялися б високими чеснотами, оскільки тоді держави були взагалі малолюдними. І ще: царями обирали певних доброчинців, а ними були саме достойні мужі. Коли ж згодом знайшлося багато осіб, однаково звитяжних, вони, не терплячи більше влади однієї особи, взялися вишукувати певну загальну форму правління і встановили політію.

8. Після того як через моральне зіпсуття такі особи почали збагачуватися за рахунок суспільних коштів, можна повірити, що з політії виникли (в той чи інший спосіб) олігархії, де головне значення надавалося багатству. З них (олігархій) виникли тиранії. Далі з тиранії виникла демократія, де, однак, влада переходила до порівняно невеликої кількості осіб. Через свої нікчемні бажання, що постійно спонукали їх до обмеження в кількості, правителі налаштували проти себе народ, внаслідок чого той повстав проти них і, зрештою, встановив демократію. Коли ж держави зросли, то, мабуть, нелегко було утворитися ще іншій формі державного устрою, окрім демократії.

9. Коли б хтось припустив, що найкраща форма правління для держав — монархічна, то виникло б питання: як бути з царськими дітьми? Чи повинна передаватися влада немовби у спадщину? Адже коли серед них виявляться такі особи, з котрими довелося вже зустрічатись, то це буде згубно. (Запевняють): у такому випадку цар, маючи в своїх руках повноту влади, не передасть дітям престолу. (На це, однак, можна заперечити), дійсно, в цій справі не так легко покладатися на нього, бо питання страшенно дражливе (саме по собі) й вимагає від людини більшої чеснотливості, ніж це притаманно природі людини.

10. Виникає питання й іншого характеру: чи той, хто вступає на престол, повинен мати у своєму розпорядженні військову силу, спираючись на яку, він зможе упокорювати тих, хто чинитиме спротив, — інакше яким чином він упорається з управлінням? /95/ Адже він, навіть маючи повноту влади за законом і нічого не чинячи зі своєї волі всупереч законові, все-таки мусив би мати певну силу, з допомогою якої охороняв би закони. Щоправда, стосовно законного царя питання розв’язується швидко. Такий цар неодмінно повинен володіти збройною силою, і вона має бути такою, аби цар, спираючись на неї, був дужчим за всякого громадянина і навіть кількох, але слабший за багатьох (громадян). Стародавні й давали таку охорону, призначаючи правителем держави одного есимнета чи тирана; і коли сиракузький тиран Діонісій зажадав для себе охорону, хтось порадив сиракузцям дати йому охорону саме з такими можливостями.

1287а XI. 1. Отож ми, викладаючи дані питання, прийшли до міркувань про такого царя, котрий в усьому чинить зі своєї волі. Так звана законна монархія не являє собою, як ми й говорили, особливої форми політичного устрою, бо за всякої іншої форми, скажімо, демократії й аристократії, неминуче існуватиме довічне головнокомандування, і в багатьох державах допускається до управління одна особа. Така влада існує в Епідамні й Опунті — щоправда, з трохи обмеженими повноваженнями 27.

2. Влада, при якій цар править із власної волі, вважається необмеженою (царською владою), або (абсолютною монархією). Декому видається, ніби такий стан справ, коли одна особа править у державі, що складається з однакових громадян, суперечить природному (станові). Адже для однакових за природою мусять неодмінно існувати одні й ті самі права. Як шкідливо неоднаковим (за тілесною будовою) споживати одну й ту саму їжу чи носити однаковий одяг, достоту так можна твердити й щодо привілеїв — і тут нерівність стосовно різних (громадян) виявилася б шкідливою.

3. Тому справедливо (буде), аби всі рівні владували тією ж самою мірою, якою вони коряться, і щоб кожен поперемінно то повелівав, то корився. В такому випадку ми маємо справу із законом, бо порядок і є закон. Тому доцільніше, щоб панував закон, а не котрийсь із-поміж громадян. На тій же підставі, коли буде визнано, що управляти мають певні особи, їх треба призначати охоронцями закону і його слугами. Оскільки ж неминуче існують такі й такі посади, то, запевнятимуть, буде несправедливо в умовах загальної рівності владу віддавати в руки котроїсь особи.

4. Коли ж хтось гадав, ніби закон не в змозі все передбачити, то можна заперечити — мовляв, і людина неспроможна знати все, тому розумно охороняти закон, вдаючись до тих чи тих положень. Власті ж також, прагнучи керуватися тільки мотивами справедливості, неодмінно впораються і з рештою питань (не /96/ передбачених законом). А ще, за законом, дозволяється вносити поправки, коли ті, хто береться за це, вважають, нібито вони (поправки) сприятимуть удосконаленню існуючих законів. Отже, хто вимагає, аби панував закон, очевидно, хоче, щоб панували божество і розум, а хто вимагає, аби панувала людина, проявляє (у своїй вимозі) певне дикунство; бо пристрасть саме і є таким (чимось тваринячим), до того ж вона зводить навіть найкращих правителів з істинного шляху; навпаки, закон — це розум поза пристрастями і бажаннями 28.

5. В такому разі, мабуть, помилковий приклад з царини мистецтва, який засвідчує, що необхідність дотримання букви закону в лікуванні невиправдана, а ліпше було б у таких обставинах покладатися на вміння лікаря. Адже лікарі нічого не робитимуть усупереч здоровому глуздові, а діятимуть тільки з дружніми почуттями до хворого; вони й винагороду отримують після того, як вилікують хворого. Навпаки, особи, котрі посідають державні пости, часто діють, керуючись неприязню або злобою. І якби ми 1287в поставилися з недовір’ям до лікаря, підозрюючи, що він хоче із корисливих спонук убити нас, то ми б зажадали, аби лікування відбувалося за приписами.

6.1 хворі лікарі кличуть до себе інших лікарів, навчителі гімнастики — інших (навчителів), бо вони, коли справа торкається їх особисто, перебуваючи в стані сильного почуття, не в змозі міркувати правильно. Отож зрозуміло, що той, хто шукає справедливості, звертається до чогось середнього, а це середнє і є закон. А ще закони, спираючись на звичаї, важать більше і торкаються важливіших справ, ніж писані. Тож, коли правляча особа помиляється менше, ніж писані закони, вона в жодному випадку не є досконалою порівняно із законами, що ґрунтуються на звичаях.

7. При цьому дуже нелегко одній людині визначати (суть) багатьох речей. Тому вона змушена буде брати собі в поміч кількох посадових осіб. То постає питання: яка різниця — чи створяться такі умови одразу, чи одна особа допустить такий порядок? До цього додаймо те, що говорилося раніше: коли корисна людина, з огляду на те, що вона краща за іншу, достойна керувати, то дві ж особи кращі за одну; сюди, до речі, можна віднести Гомерів вислів: «Двоє, що йдуть разом» 29, і Агамемнонове побажання: «Коли б десятеро таких радників у мене було» 30. І зараз посадові особи мають повноваження приймати ухвали з певних питань, наприклад, суддя в тому разі, коли закон не передбачає того чи іншого (випадку). Натомість там, де закон передбачає це, ніхто не сумнівається, що ухвала повинна узгоджуватися з ним (законом). /97/

8. І тільки з тієї причини, що одні питання підлягають законові, другі — ні, доводиться дошукуватись, що краще: панування найдосконалішого закону чи найкращого мужа, бо в деяких випадках неможливо встановити чітко визначений закон, за допомогою якого можна було б попередньо судити про щось. Оборонці закону зовсім не проти того, що в деяких випадках треба вирішувати справу одній людині; щоправда, вони наполягають, аби вирішувала не одна особа, а кілька.

9. Кожен службовець, вихований у дусі закону, судитиме згідно із законом. Але, видається, безглуздо було б вважати, буцімто одна особа з двома очима, вухами, ногами, руками повела б справу краще, ніж декілька осіб, що мають ті ж самі органи (тіла). Зараз монархи мусять удаватися по допомогу до багатьох очей, вух, рук, ніг саме тим, що вони роблять співучасниками своєї влади осіб, котрі з приязню і по-дружньому 31 ставляться до їхнього правління. Коли це не (справжні) друзі монарха — вони не чинитимуть згідно з його приписами, а коли це друзі монарха і прихильники його правлячої системи, (то чинитимуть так), бо дружба означає рівність і схожість. Отож він припускає водночас, що й влада мусить бути рівною між повністю рівними. Ось майже всі суперечливі питання, які висуваються проти царської влади.

10. Але щодо одних осіб вони, мабуть, мають слушність, що ж до інших — то ні. Вже самою природою закладено одну засаду права і користі для деспотії, другу — для царської влади, третю — для політії; тільки для тиранії природою такого не створено, так само як і для решти форм державного устрою, що відхиляються від правильних, бо всі ці форми — протиприродні. Із сказаного зрозуміло, що серед рівних та однакових ні з погляду користі, ні з погляду права одна людина не повинна панувати над усіма, — коли 1288а є закони чи коли немає і вона сама уособлює закон, байдуже, добра ця повновладна особа серед добрих, чи погана серед поганих, чи навіть коли вона своїми чеснотами перевершує решту. Останнє треба виокремити і поговорити про нього.

11. Але передовсім належало б з’ясувати, що слід розуміти під засадами монархічного, аристократичного ладу та політії 32. Для монархічної засади годиться такий народ, який за своєю природою здатен сприйняти, аби державою керував хтось із особливо чеснотливого роду. Аристократам же потрібен народ, який здатен за своєю природою довіряти тим правителям, котрі, з огляду на виняткові доблесті, покликані до управління. Насамкінець, для політії найкращий той народ, що може і коритися, і владарювати на підставі закону та розподіляти посади й почесті серед заможніших осіб. /98/

12. Коли ж станеться так, що або весь рід, або якийсь один із них перевершуватиме в чеснотах усю решту (родів), то буде справедливо, якщо такий рід стане царським, тобто пануватиме над усіма, а котрийсь із його представників посідатиме трон. І, як уже мовилося, такий стан справ не суперечитиме поняттю справедливості й законності, на що, власне, спираються й засновники аристократичного, олігархічного і навіть демократичного устроїв: усі вони визнають право з огляду на чиїсь переваги, але не просто якісь переваги, а ті, про які говорено вище.

13. Не можна ж бо ні вбивати, ні проганяти, ні піддавати остракізмові такої людини чи вимагати з її боку, аби вона правила почергово. Адже за природою частина не може перевершувати цілого. А в цьому випадку ми бачимо особу, котра, маючи такі переваги, виступає немовби одне ціле. Отож залишається, аби такій людині корилися і визнавали її одноосібну владу в абсолютному розумінні, а не тимчасово.

XII. 1. Отже, в такий спосіб ми з’ясували питання про царське правління, його види й відмінності між ними, а також те, чи корисні вони, чи ні; коли так, то для кого і яким чином вони придатні. Оскільки ми сказали, що існує три види правління, то необхідно визначити, який з них найкращий, а ним виявиться той, при якому управляють найкращі мужі. Тож при ньому громадянами управляє певна особа, або увесь рід (у цілому), або маса (народу), що переважає решту в чеснотах. Вони управляють, схиляючи громадян до найбажанішого способу життя. І в перших книгах було вже доведено, що (при такій системі правління) поняття «чеснотливість» досконалої людини і громадянина найкращої держави — однакові. Отож видно: в один і той самий спосіб і через такі самі чинники особа стає досконалою. Такою ж можна створити й державу — байдуже, чи вона буде монархічною, чи аристократичною.

1288в 2. І тому майже одне й те саме виховання і однакові звичаї роблять особу і найкращим мужем, і політичним діячем, і царем. Визначивши це стосовно політії, спробуймо повести мову про найкращий державний лад. Отож необхідно належним чином розглянути його. /99/









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.