[Арістотель. Політика. — К., 2000. — С. 99-128.]
Попередня
Головна
Наступна
I. 1. У всіх мистецтвах і науках, які не тільки частково, але подеколи й повністю охоплюють ту або ту царину (мистецтва чи науки), міститься така частина, що годиться для кожного взятого окремо предмета. Так, наприклад, мистецтво вправляння (гімнастика) розглядає і те, які вправи, крім корисних, можна вважати найкращими. Звичайно, останні мусять відповідати особам, котрі мають найкращу статуру і живуть в чудових умовах. (Ця наука) розглядає також, які вправи годяться для більшості людей, — це теж входить у поняття «гімнастика». Нарешті, коли хтось навіть не прагне набути належного досвіду і знання в тому, що стосується мистецтва змагань, все одно навчитель і керівник з гімнастики повинні розвивати певною мірою такі вміння.
2. Те ж саме можна говорити й про медицину, корабельну справу, кравецтво тощо.
Звідси зрозуміло, що завданням такої науки є також дослідження питання, яка форма державного устрою найкраща: що це за форма, якими повинні бути її риси, аби вони стали бажаними, коли зникнуть певні зовнішні перешкоди, а також для якої держави яка форма підходить. Однак, мабуть, багатьом державам неможливо досягти найкращої форми. І так само треба (розглянути), який лад найкращий з абсолютного погляду та якою мірою він може бути найкращим, чого не повинен випустити з уваги законодавець і політичний діяч. А ще (по-третє), що випливає з припущеного, слід розглянути встановлення державного ладу від самого початку і те, яким чином він може зберігатись якомога довше. Мається на увазі: якій державі підходить найкраща система правління; які системи зовсім не годяться; яким чином правильно користуватися тими, що притаманні (котрійсь із держав), і в яких випадках вони погіршують становище в державі.
3. Але насамперед треба знати, яке правління найбільш підходяще для всіх держав.
Хоча більшість дослідників, викладаючи свої погляди на державний устрій, в основному міркують правильно, та, коли справа торкається здійснення (цих ідей), вони помиляються. Адже необхідно мати на увазі не тільки найкращу форму державного /100/ устрою, але й можливу (за даних обставин), і таку, що її найлегше застосувати в усіх державах. Ще й зараз одні дослідники шукають якоїсь незвичайної форми державного устрою, котру створити реально дуже важко, бо для цього вимагається багато зовнішніх умов; інші (дослідники) мають на увазі більш здійсненну на 1289а практиці форму, відкидаючи ті, що існують, і навпаки, схвалюють лакедемонський чи якийсь інший лад’.
4. А тим часом треба впроваджувати такий державний устрій, який хочуть і можуть зробити люди, виходячи з наявних обставин та існуючого ладу; адже покращити державний устрій, звичайно ж, не простіше, ніж встановити його вперше, достоту як буває переучувати щось не легше, ніж братися за науку спочатку. Тому й політичний діяч мусить не тільки знати про такі речі, як щойно йшлося, але й повинен допомогти у справі вдосконалення існуючого ладу. А зробити це він може, коли знатиме, скільки видів державного устрою існує. Декотрі ж бо вважають, що існує тільки один вид демократії, тільки один вид олігархії. Насправді це не так.
5. І тому не можна випускати з уваги відмінностей у формах державного устрою, їхнього числа і способів, якими вони створюються. Так само треба старанно розглядати і найкращі закони, і ті, що найбільше пасують кожній із форм державного устрою. Всі закони слід намагатися застосувати до державного устрою, а не навпаки — підганяти державний устрій під закони. Справді-бо, державний лад обумовлює характер державних інституцій, їхній розподіл, встановлює форму верховної влади, визначає кінцеву мету всякого суспільного життя. Але закони треба відрізняти від того, що характеризує даний державний устрій; на підставі законів правителі повинні правити, а також запобігати правопорушенням 2.
6. Звідси видно, що і в законодавстві слід зважати на відмітні риси, що характеризують кожну з форм державного устрою та їхнє число, бо не можна міркувати, ніби одні й ті самі закони годитимуться однаковою мірою і для всіх демократій, і для всіх олігархій, тим більше коли братимемо до уваги існування тільки одного виду демократії та олігархії, а не кількох (видів).
II. 1. Розглядаючи вище форми державного устрою, ми розподілили їх так: три правильні форми — монархія, аристократія й політія, і три форми, що відхиляються від правильних, — тиранія як противага монархії, олігархія — аристократії, демократія — політії. Про аристократію і монархію говорилося раніше. А ще розглядати ці форми — означає міркувати про найкращу форму державного устрою і визначати те, що стосується даних понять, /101/ бо й аристократія, і монархія не можуть існувати без чеснотливих громадян, поряд з рештою сприятливих обставин. Ба більше: раніше було визначено й те, в чому відмінність аристократії і монархії та коли державний устрій треба вважати монархічним. Таким чином, залишається поговорити про ту форму державного ладу, яку називають політією, а також про решту із вказаних форм, тобто олігархію, демократію і тиранію.
2. Зрозуміло, отже, яка з форм, що відхиляються від нормальних, найгірша і яка певною мірою близька, нагадуючи її. Звичайно, найгіршою буде та форма, що відхиляється від первісної і найбожественнішої з усіх форм державного ладу (а саме — від монархії). Монархія ж, як необхідність, існує не тільки як звичайнісінька назва, а ґрунтується на якостях царя, якими той 1289в вирізняється (з-поміж решти). Тому тиранія, як найгірша з форм державного ладу, стоїть найдалі від її сутності (монархії). Далі за нею йде олігархія (бо аристократія далебі не те, що олігархія); найкраща ж із форм, що відхиляються (від нормальних), — демократія.
3. В такому ж дусі висловився один (з наших попередників) 3, однак він дотримувався й іншого погляду. Так, на його думку, всі ці форми державного ладу діляться на гарні й погані, як-от гарна олігархія тощо; і все-таки найгіршою формою (він вважав) демократію, хоча вона — найкраща (з поганих) форм.
4. Ми ж, зі свого боку, твердимо, що всі ці форми державного устрою — взагалі помилкові й що не можна говорити, ніби одна форма олігархії краща за іншу, а тільки (вважаємо), що вона меншою мірою гірша за іншу. Одначе облишимо з’ясування цього питання. Наше завдання полягає в тому, аби спочатку встановити число форм державного ладу, відмінних між собою, оскільки й демократія, і олігархія поділяються на кілька видів. Потім (ми визначимо), яка форма державного устрою є, після найкращої, найзагальнішою і найбажанішою, і, якщо виявиться якась інша (на відміну від указаної нами), що схиляється до аристократичної форми правління, правильно організована і прийнятна для переважної більшості держав, — ми досліджуватимемо і її.
5. Потім: ми торкнемося також питання про те, яка з решти форм державного устрою для яких держав прийнятна, бо може статися, що за певних умов необхіднішою буде демократія, а не олігархія, за інших (умов) — навпаки. Отож варто обміркувати, в який спосіб упорядковуються ці форми державного устрою як бажані — тобто окремі форми демократії й олігархії. Нарешті, з’ясувавши стисло ці питання, постараймося (дослідити), які чинники відхиляють, а які зберігають дану форму, тобто притаманні усім (формам) загалом і кожній взятій окремо, та від яких умов вони залежать. /102/
III 4. 1. Отже, спочатку мова піде про виникнення тієї чи тієї форми державного ладу, потім про руйнацію та збереження. Наявність кількох форм державного устрою можна пояснити багатьма умовами, від яких залежить існування самої держави. І те, що існує кілька форм державного устрою, пояснюється наявністю всіляких складників, що становлять державне об’єднання. По-перше, ми бачимо, що держава складається із сімей; потім, своєю чергою, з цієї маси сімей одні звичайно бувають заможними, другі — біднішими, треті — із середнім достатком; із числа заможних та бідних перші володіють зброєю, другі — не володіють 5. А простолюд складається із землеробів, торговців і ремісників. Знатні також різняться між собою рівнем заможності і майновим статком. Одні з них, наприклад, — вершники, бо тільки багаті можуть утримувати коней.
2. Ось чому в давні часи в тих державах, де кіннота становила головну силу, панував олігархічний лад; з допомогою кінноти вони вели війни зі своїми сусідами. Так було, приміром, в Еретрії і Халкіді, а також Магнезії за часів Менандра і в багатьох інших азійських містах. А ще існують інші відмінності, обумовлені 1290а багатством: одних вирізняє походження, інших — чесноти, а також усілякі переваги, про що вже згадувалося, коли, говорячи про аристократію, ми вказували на те, із скількох необхідних чинників складається держава 6. Там ми з’ясували й те, що в управлінні кожної держави, з огляду на форму її устрою, беруть участь або всі громадяни, або більшість.
3. Отже, зрозуміло: неминуче існуватиме кілька форм державного ладу, що за своїм характером відрізняються одна від одної, бо і їхні складники, вказані нами, за характером відмінні між собою. Державний лад — це встановлена система інституцій; при ньому всі чинники розподіляються на основі їхніх властивостей або з огляду на ту чи іншу загальну засаду (мова про засаду, що урівнює або злидарів, або заможних, або спільну для тих і тих) 7. Таким чином, виникає стільки форм державного устрою, скільки існує способів управління, в залежності від переваг та особливих ознак, притаманних складникам держави.
4. І все ж, мабуть, головними формами державного устрою вважаються дві — демократія та олігархія, подібно до того як говорять головним чином про двох вітрів — північний та південний, а решту вважають відхиленням від них. Із форм же державного устрою аристократію вважають особливим видом олігархії, як таку, що до певної міри представляє цю останню, а так звану політію вважають демократією, все одно як у вітрах західний відносять до північного, а східний — до південного. Те ж саме, на /103/ думку декого, спостерігається і в тональності: і в ній два головні види — дорійська і фригійська тональності, — решта ж різновидів належить або до дорійської, або до фригійської (тональності).
5. І щодо форм державного устрою звичайно дотримуються такої думки. Однак, напевне, правильніший і кращий запропонований нами поділ, згідно з яким існує одна чи дві форми державного устрою, чудово впорядковані, решта ж форм — відхилення від добре налагодженої тональності. І ми схильні порівнювати олігархічні форми правління з їхнім деспотичним характером з напруженішим (мажорним) тоном, а демократію з її вільнішим характером — із послабленим (мінорним) тоном.
6. Демократію не треба, як це нині робить дехто 8, визначати надто спрощено, — мовляв, це така форма, при якій влада належить народові, — тому що і в олігархіях, і взагалі скрізь влада належить більшості. Припустімо, що держава складається із 1300 громадян; з них тисяча є багатими людьми і не допускає до правління решту триста бідних, але вільнонароджених людей, всіма чеснотами подібних до тієї тисячі. Чи запевнив би хтось, що громадяни такої держави мають демократичний лад? Достеменно так само, коли б небагато бідняків мали владу над більшістю заможних, ніхто не назвав би такий устрій олігархічним, оскільки решта багатих не мала б пов’язаних з громадянською честю прав.
7. Отже, треба скорше вважати демократичним устроєм той, за 1290в якого влада зосереджується в руках вільнонароджених, а олігархічним — той, за якого вона належить багатим; та іноді буває, що вільнонароджених багато, а заможних мало. Ну, а коли б посади, як твердять декотрі, маючи на увазі Ефіопію, розподілялися за зростом чи красою, — чи ж була б це олігархія? Адже вродливі й високі трапляються не досить часто.
8. Ні, сутність олігархії й демократії не можна визначати за цими ознаками, оскільки і демократія, й олігархія містять у собі багато чинників, а тому можна, розмежовуючи їх, твердити далі, що олігархічним не вважатиметься і той устрій, де меншість вільнонароджених панує над більшістю невільнонароджених, що ми бачимо, наприклад, в Аполлонії, на Іонійському морі, й на острові Фері. В обох цих державах політичними правами користувалися лише ті особи, котрі переважали всіх своїм знатним походженням і були нащадками перших поселенців у цих державах, але котрі, зрозуміло, становили меншість населення. Не вважатиметься демократичним і такий устрій, де у привілейованому становищі перебувають заможні завдяки тому, що вони становлять більшість, як було це в давнину в Колофоні, де більшість громадян ще до війни Колофону з Лідією надбала значну /104/ нерухому власність. Отже, демократією, зрештою, вважатиметься такий устрій, коли вільнонароджені й неімущі, становлячи більшість, матимуть владу в своїх руках; олігархією ж — такий устрій, за якого влада перебуває в руках заможних, що вирізняються своїм знатним походженням, становлячи меншість.
9. Таким чином, ми вказали на те, що існує кілька форм державного устрою, і з’ясували, від чого це залежить. Одначе, з огляду на те, що цих форм таки більше, ніж (дві), як ми визначили, то й розглянемо, що це за форми і чому їх стільки. Вихідним пунктом наших міркувань буде те саме, що було вказано раніше. Ми визнаємо, що всяка держава містить у собі не одну частину, а кілька складників. Припустімо, ми хочемо з’ясувати окремі види тварин. Спочатку нам доведеться відокремити те, що неодмінно має всяка тварина, — наприклад, деякі органи чуттів, що приймають їжу, перетравлюють її, а саме: рот і шлунок; потім ми відокремили б ті органи, якими тварина рухається.
10. Якби у тварини існували тільки ці органи, то все одно вони були б різними. Я маю на увазі види рота, шлунка, органів чуття, руху, бо в залежності від числа, що походить від поєднання цих відмінностей, неминуче вийшло б і кілька різних видів тварин — адже неможливо, щоб одна й та сама тварина мала кілька різновидів рота, вуха тощо. Таким чином, коли зіставити всі можливі поєднання таких різновидів, вони й утворять стільки видів тваринного царства, скільки є поєднань необхідних органів.
11. Те саме стосується й форм державного устрою, і держава, як не раз уже мовлено, складається не з однієї, а з багатьох частин 9. Одна з них — народна маса, що виробляє продукти харчування, — їх ми називаємо землеробами. Друга складова частина 1291a держави — ремісники, що займаються ремеслами, без яких держава не може існувати. З цих ремесел одні вважаються необхідними, інші призначені для виробництва предметів розкоші чи для того, щоб прикрасити життя. Третя частина — торговці, ті, що займаються купівлею-продажем і торгівлею оптом та вроздріб. Четверта частина — наймані робітники. П’ята частина — воїни, що належать до так званого середнього стану; він необхідний такою мірою, якою (необхідна) й решта (згаданих вище) частин, звичайно, за умови, коли держава хоче зберегти незалежність. Адже неможливо стверджувати, що держава має бути за своєю природою рабською. Держава є певна самодостатність, рабство ж не є таким.
12. У Платоновій «Державі» 10 це питання розглядається досить барвисто. Так, Сократ стверджує, мовляв, найголовніші складники (держави) такі: ткачі, чинбарі, теслярі й будівельники, — /105/ тобто їх нараховується чотири. Оскільки цього не досить для (самодостатнього) існування держави, то Сократ додає сюди ковалів і пастухів, а ще оптових і дрібних торговців. Усі ці частини, на Сократову думку, становлять немовби першу державу; тобто висловлюється припущення, ніби всяка держава утворюється тільки для задоволення найнеобхідніших потреб, а на меті має радше досягнення щастя, і ніби для неї однаковою мірою потрібні як чинбарі, так і селяни.
13. А воїнський стан Сократ вводить тільки після того, як територію держави розширено, і коли, зіткнувшись із сусідами, вона мусить починати з ними війну. Однак, хай буде чотири чи скільки завгодно частин громадян у державі, все одно виникне потреба в такій особі, котра б вирішувала позови у судовому порядку.
Коли вважати душу людини важливішою за тіло, то і в державному організмі «душу» держави треба визнати важливішим складником, ніж ті, що належать до задоволення необхідних потреб. А цією «душею» держави є воїнський стан і стан судочинців. А ще законодавці, тобто особи з повноваженнями ухвалювати закони, в чому й знаходить свій вияв політична мудрість. І байдуже, чи поділені обов’язки між тими й тими особами, чи стосуються одних і тих самих осіб, — бо часто трапляється, що одні й ті ж особи обробляють землю і відбувають військову службу.
14. Отже, коли й те, що належить до «душі» державного організму, й те, що належить до його тіла, вважати необхідними складниками держави, зрозуміло, що воїнський розряд є необхідним складником».
Сьому частину становлять ті, хто служить державі своїм майном і кого ми вважаємо заможними. Восьму частину становлять ті громадяни, котрі служать народові, обіймаючи посади, без існування яких держава не утвориться. Тож необхідно мати осіб, котрі можуть бути службовцями, виконувати державні обов’язки або постійно, або тимчасово. Залишаються ще ті частини, про які ми щойно говорили, а саме: та, що має законодавчі обов’язки, і та, що чинить суд між позивачами. Тому, коли вже в державі 1291в необхідна справедлива й правильно впорядкована законодавча і судова влада, носії таких обов’язків повинні мати чесноти, притаманні політичним діячам.
15. Багатьом видається, ніби решту повноважень (у державі) можна покладати на одних і тих самих осіб, що, приміром, одні й ті самі люди можуть бути і воїнами, й селянами, й ремісниками, а ще радниками й суддями; мовляв, оскільки всі ці особи прагнуть досягти чеснот, то вони здатні обіймати більшість посад. Але /106/ одні й ті самі люди не можуть одночасно бути і злидарями, й заможними; ось чому ці складники держави, тобто бідні й багаті, вважаються її істотними частинами. А ще, одні з них здебільшого становлять меншість, другі — більшість, тож ці частини (бідні й багаті) найбільшою мірою протилежні, тому, залежно від тієї чи тієї групи осіб у державі, встановлюється відповідна форма державного устрою. Отож і видається, що таких форм є тільки дві: демократична й олігархічна.
Про те, що з різних причин існує кілька форм державного устрою, мовилося вище. А тепер з’ясуймо те, що і демократія, і олігархія буває кількох видів.
IV. 1. Це вже зрозуміло із викладених вище міркувань, бо ми визнали, що народ і той стан, який вважається знатним, поділяються на кілька різновидів. Наприклад, одним різновидом є розряд селян, другим — ремісників, третім — торговців, що мають справу з купівлею-продажем, четвертим — моряків, з котрих одні служать у військовому флоті, інші — в купецькому, декотрі — в перевізному, декотрі — в рибальському. У багатьох місцях кожен із цих різновидів буває дуже численним: наприклад, рибалки в Таренті й Візантії, військові моряки в Афінах, матроси на торговельних суднах на Егіні й Хіосі, перевізники на Тенеосі. До перерахованих різновидів належить розряд найманих робітників, що, маючи незначні засоби до існування, не в змозі користуватися дозвіллям; далі, той розряд вільних людей, у яких громадянами були або батько, або мати; і, нарешті, ще один різновид — куди належить решта простолюду. Знатні ж, своєю чергою, різняться багатством, шляхетним походженням, чеснотливістю, вихованням тощо.
2. Характерною особливістю так званого першого виду демократії є рівність. Рівність, як говорить основний закон цієї демократії, полягає в тому, що ні багаті, ні вбогі не мають певних переваг; влада не зосереджена в руках ні тих, ні тих, але і бідні, й багаті однаково користуються нею; коли, як вважають декотрі, свобода й рівність є характерними ознаками демократії, то це повинне знайти свій вияв переважно в тому, що всі неодмінно беруть участь у державному управлінні. Оскільки народ становить більшість у демократії, а постанови більшості мають вирішальне значення, то в цьому випадку демократичний устрій таким і є. Отже, це один вид демократії.
3. Другий вид — той, при якому досягнення державних посад обумовлено бодай невисоким майновим цензом. Хто володіє ним — той матиме право брати участь у заступанні державних 1292а посад; хто ж не володіє ним, той позбувається такого права. Третій вид демократії — той, де всі громадяни, що є взагалі такими /107/ (за своїм походженням), мають право брати участь у заступанні державних посад і де панує закон. Четвертий вид демократії — той, за якого кожен від моменту, коли стане громадянином, може обіймати державну посаду. Але знову-таки панівним є закон 12. П’ятий вид демократії — той, за якого необхідні такі самі умови, що й при четвертому (виді). Але верховна влада належить не законові, а демосові. А це трапляється тоді, коли вирішального значення набувають народні декрети, а не закон. Досягається це через демагогів.
4. У тих демократичних державах, де править закон, демагогам немає місця, але управляють кращі громадяни. Де ж влада спирається не на закони, з’являються демагоги. Тоді править тільки народ, становлячи немовби одне ціле (одиницю), мов громада з багатьох окремих одиниць: влада зосереджується в руках багатьох, при цьому користується нею не кожен, взятий окремо, а всі (взяті разом, як одне ціле). Тому не зрозуміло, що мав на увазі під поняттям «народна влада» Гомер 13, стверджуючи, ніби держава, де править народ, — не щастя і не той вид, про який щойно йшла мова: коли влада належить кільком особам і при цьому кожен зокрема користується нею.
5. Такий демос із обов’язками монарха прагне управляти, мов одноосібний володар, не підлягаючи певному законові, і стає деспотом (тому й улесливці користуються в нього пошаною). Цей демократичний лад найдужче нагадує нам (з окремих видів монархії) тиранію. І крайня демократія, і тиранія жорстоко поводяться із кращими громадянами; постанови ж такої демократії мають те саме значення, що й у тиранії розпорядження тирана. А демагоги й улесливці, по суті, одне й те саме: як у тиранів мають вплив улесливці, так і в описаному виді крайньої демократії — демагоги.
6. Останні ж усвідомлюють те, що вирішальне значення в ній надається не законам, а постановам народу, і задля задоволення його бажань вони віддають усе. І трапляється так, що демагоги стають могутніми внаслідок зосередження в руках демосу всіх важелів влади, чинячи все на догоду простолюдові, завдяки чому користуються в нього беззастережним довір’ям. А ще демагоги, притягаючи до суду посадових осіб, наголошують на тому, нібито судити їх повинен народ (демос). Останній охоче вислуховує їхні пропозиції, через що роль державних інституцій зводиться нанівець.
7. Мабуть, слушно докоряють ті (вчені), котрі стверджують, що така демократія не являє собою законних форм державного /108/ устрою. Адже там, де відсутня влада закону, немає місця і для певної форми державного устрою. Закон же повинен панувати над усім. Урядовцям, народному зібранню чи народові 14 треба доручати розгляд часткових питань. Таким чином, коли демократія є одною з форм державного устрою, зрозуміло, що таке впорядкування, за якого все спирається на постанови народу, не може вважатися демократією у власному розумінні, бо жоден декрет (на противагу законові) не набуває універсального характеру.
Отже, окремі види демократії розмежовуються саме так.
V. 1. Відмітною ж ознакою першого виду олігархічного устрою є така: досягти державних посад можна тільки володіючи значним майновим цензом, так що злидарі, хоч і становлять значну частку громадян, не мають доступу до обіймання посад. 1292в Таке право мають ті, хто набув відповідного майнового цензу. Другий вид олігархії — той, коли досягнення посад пов’язане також із майновим цензом і коли особи, що володіють ним, заповнюють вакантні місця шляхом кооптації; якщо ця кооптація робиться з усіх (осіб, що володіють необхідним майновим цензом), то такий устрій здається більш схожим на аристократію. Коли ж тільки з певних осіб — влада буде олігархічною. При третьому виді олігархії син заступає батька. Четвертий вид олігархії той, коли наявна щойно вказана умова і панує не закон, а власті: цей вид в олігархічному устрої те саме, що в монархічному тиранія, а в демократичному те, що ми назвали його останнім видом (тобто крайньою демократією). Таку олігархію називають династією 15.
2. Ось скільки видів олігархії й демократії. Не треба випускати з уваги й те, що в багатьох місцях державний лад, який існує на основі тамтешніх законів, не демократичний, а є таким у силу звичаїв і всього укладу життя, що панує там; достоту так в інших державах ми подибуємо зворотне явище: законодавство ближче до демократичного, а уклад життя і панівні звичаї скорше можна віднести до олігархічних. Подібні явища мають місце найчастіше внаслідок державних переворотів, коли не одразу переходять до нового устрою, а спочатку задовольняються незначними взаємними поступками, так що закони, які існували раніше, не втрачають чинності, перевагу ж мають ті, хто брав участь у поваленні попереднього ладу.
3. Отже, звідси видно, що існує саме стільки різновидів демократії та олігархії. Тож неминуче всі групи громадян, перераховані вище, беруть участь в управлінні; або ж одні беруть, а інші не беруть участі. І коли селяни й решта громадян із середніми статками управляють у державі, вважаймо, що влада керується законами. /109/ Вони-бо живуть завдяки власній праці, а тому в них немає вільного часу, і вони приходять на зібрання тільки з важливих питань, визначених законом. В інших державах це дозволяється за умови, коли громадяни мають статки відповідних розмірів, що теж окреслює закон. І взагалі, запам’ятаймо, що там, де надається право на участь в управлінні тільки окремим верствам, а не всім громадянам, панує вид олігархії. Адже ті, у кого бракує коштів, не мають часу на дозвілля, з таких причин утворюється перший вид демократії.
4. Другий вид демократії відрізняється від першого такими ознаками: хоча в управлінні мають право брати участь всі громадяни на підставі їхнього походження, однак скористатися цим правом можуть лише ті, хто дозволить собі повністю віддатися такій діяльності. За цього виду демократії панують закони, тому що брак коштів стоїть на перешкоді багатьом (брати участь у державних справах). За третього виду демократії можуть брати участь в управлінні загалом усі вільні, однак насправді, з указаної вище причини, не всі можуть скористатися цим правом, тож у
1293а такій демократії мають панувати закони.
5. Четвертий вид демократії виник у державах згодом, коли вони розширилися від початку свого утворення, що сталося завдяки майновому добробуту, якого досягли громадяни. Тут в управлінні беруть участь усі громадяни, спираючись на здобуті переваги. Управляючи державою завдяки тому, що з’явилося більше можливостей для дозвілля, народ (в тому числі й убогі) ще й отримує певну винагороду. Ось чому простолюд з особливим завзяттям береться за державне управління. І турботи про власні справи зовсім не перешкода для них, тоді як багатим вони стають на заваді, тому заможні громадяни часто пропускають народні зібрання й судові засідання. Звідси випливає, що в управлінні державою влада належить простолюдові, закони ж не мають верховенства. Ось така кількість видів демократії, і такою вона є з огляду на вказані вище причини.
6. Види ж олігархії такі: перший вид — коли нерухома власність, не надто велика, зосереджена в руках більшості (громадян); власники такої нерухомості завдяки цьому мають можливість брати участь у державному управлінні; оскільки число таких осіб значне, то влада неминуче підлягає законові, а не людям, велика кількість громадян (що беруть участь в управлінні) віддаляє цей устрій від монархії, з другого ж боку, майновий статок у них не настільки значний, аби полишити турботи про нього і повністю віддатися державним справам, однак і не такий мізерний, аби вимагати від держави засобів існування. Отже, це спонукає до прагнення, щоб панував закон, а не вони самі. /110/
7. Другий вид олігархії: осіб, що мають власність, менше порівняно з першим видом, але розміри їхньої власності значніші. Маючи більше засобів, ці власники висувають і більше претензій (на владу). Тому вони з числа решти громадян вибирають правителів держави; через те що цей клас не настільки міцний, аби керувати, обходячи закон, вони видають закони, які влаштовують їх.
8. Коли така влада посилюється настільки, що число правителів зменшується, а сама власність збільшується в розмірах, утворюється третій вид олігархії, щаблем вище: всі державні посади зосереджуються в руках власників, причому закон велить, аби після їхньої смерті їх заступали сини. Коли ж їхня власність ще збільшиться, і то неабияк, і вони матимуть численних друзів, виникне щось на кшталт династичної монархії, і тоді в державі правитимуть не закони, а люди. Це четвертий вид олігархії, що відповідає останньому з названих видів демократії.
9. А ще (крім демократичних та олігархічних) є дві форми державного ладу. З них одну визнають, і ми в тому числі, різновидом однієї з чотирьох форм державного ладу. Ці чотири форми: монархія, олігархія, демократія й аристократія. П’ята ж форма має назву політії. Ця форма подибується не часто, тому її випускають з уваги ті, хто розглядає лише чотири форми, як, зрештою, 1293а це робить і Платон 16.
10. (Правильною) аристократією можна вважати ту форму державного устрою, про яку йшла мова раніше. (Там говорилося), що така аристократія, де управляють винятково чеснотливі (громадяни), без певних пороків, вважається правильною: саме за такої форми поняття «найкращий муж» і «добрий громадянин» однакові зусібіч, тоді як за решти форм вони подібні з огляду на певний устрій. Проте існують деякі форми державного устрою, що відрізняються від олігархічних та від так званих політій і вважаються аристократичними. Це такі форми, за яких обирають когось на державну посаду, беручи до уваги не тільки багатство, але й рівень чеснотливості.
11. Така форма устрою відрізняється від олігархії, політії і має назву аристократії. Адже в тих державах, які взагалі не висувають особливих вимог до чеснот громадян, трапляються такі особи, що користуються пошаною і вважаються чеснотливими. А той державний устрій, де до уваги беруть і багатство, й чесноти, й інтереси громадян, як, приміром, у Карфаґені, — він скорше аристократичний. Там же, де беруться до уваги тільки дві із сказаних умов, от як у лакедемонців, — тобто чесноти громадян та інтереси народу, — виникає поєднання двох форм державного /111/ устрою — демократичного й аристократичного. Отже, аристократичний устрій, окрім першої і найдосконалішої форми, має ще два різновиди; а третій різновид — ті форми, які дедалі більше відхиляються від так званої політії до олігархії.
VI. 1. Залишається (сказати) про так звану політію та тиранію. Політію ми віднесли сюди, хоч вона, як і щойно згадані різновиди аристократії, не є відхиленням (від нормальних умов державного устрою). Насправді ж усі форми устрою відхиляються від найправильнішої з них (тобто політії) 17, але останню зазвичай розміщують поряд з аристократичними формами, порівняно з ними та аристократією; решта форм устрою є вже відхиленнями (від нормальних), про що ми вели мову на початку. Згадати ж насамкінець про тиранію буде слушно тому, що вона менш за все відповідає уявленню про державу; а наше завдання — дослідження форм саме такого державного устрою. Отож, обґрунтувавши їхню класифікацію, розглянемо тепер політію.
2. Ми можемо краще розкрити її суть після дослідження, зробленого стосовно демократії й олігархії. Тепер можна впевнено сказати, що політія являє собою головним чином поєднання олігархії та демократії. Ті форми державного устрою, що схиляються в бік демократії, звичайно вважаються політіями, а ті, що схиляються в бік олігархії, — аристократіями, оскільки особи з більшими статками поводяться вихованіше, і вони знатніші за походженням. А ще, на загальну думку, володіючи статками, люди звичайно не схильні до вчинення (якихось) злочинів, як це трапляється з неімущими. Тому вони мають славу шанованих, достойних і шляхетних людей.
3. Отже, оскільки аристократичний устрій надає перевагу в державі найкращим громадянам, кажуть, що й в олігархіях більшість становлять достойні й шановані громадяни. Та й взагалі 1294а неприпустимо, щоб добре впорядкованою державою управляли нікчеми, а не цілком чеснотливі. Так само неможливо, аби в погано облаштованих державах керували найкращі громадяни. Адже добрі закони — не тоді, коли вони добрі самі по собі, а їм ніхто не кориться. Треба припускати, що вони мають подвійний смисл: в одному випадку коряться існуючим законам, в іншому — ті закони, яким коряться, складені правильно. Бо часом буває, що громадяни коряться й поганим законам. Тут знов-таки можливі два випадки: закони можуть бути або найкращими відносно, з огляду на обставини, або найкращими взагалі.
4. Суть аристократичного устрою, мабуть, полягає в тому, що в ньому почесті розподіляються в залежності від чеснот, адже засада аристократії — чеснотливість, засада олігархії — багатство, /112/ засада демократії — свобода. Основна ж умова — верховна сила рішення більшості — притаманна всім формам державного устрою: що вирішить більшість осіб, котрі беруть участь у державному управлінні (незалежно від його форми), те й набуває законної чинності. Отже, в більшості держав користуються назвою політія, бо майже скрізь намагаються пов’язати права заможних і злидарів, багатства і свободи. І майже скрізь заможність за значенням дорівнює досконалості в чеснотах.
5. Оскільки в державі три чинники можуть вважатися однаковими за значенням: свобода, статки й чеснотливість (четвертий чинник — знатність походження — споконвіку тісно пов’язаний з двома останніми), то зрозуміло, що політія — поєднання інтересів названих двох прошарків: заможних та злидарів. Поєднання ж трьох чинників — свободи, багатства й чеснотливості — найбільше характеризує аристократію порівняно з рештою (форм державного устрою), за винятком її першої істинної форми. Вже говорилося, що, окрім монархії, демократії та олігархії, існують інші форми державного устрою; було також вказано на їхні істотні ознаки й на те, чим відрізняються одна від одної (аристократичні) форми: зрозуміло, що політія й аристократія стоять одна біля одної.
VII. 1. Яким же чином поряд із демократією та олігархією виникає так звана політія і якою повинне бути її впорядкування — про це ми будемо говорити тепер. Заразом і виявляться відмітні ознаки демократії та олігархії. Тож спочатку слід розмежувати ці обидві форми, а потім вчинити так, як чинять (люди, зв’язані узами гостинності), із знаками, (за якими вони пізнають одне одного: тобто розламати їх на дві частини), взяти від кожної з них по половині й скласти докупи 18.
2. Є три істотні умови, що характеризують об’єднання і поєднують демократію та олігархію. Передовсім відберемо (з олігархії та демократії) існуючі закони, наприклад, про судочинство. В олігархіях заможні платять грошовий штраф, коли пропускають судові засідання, злидарі ж не отримують ніякої винагороди. В демократіях убогі отримують платню (за виконання обов’язків), натомість багаті за ухиляння від обов’язків не сплачують ніякого 1294в штрафу. Загальне ж і середнє з цих законів одного і другого устрою буде притаманною ознакою політії. Отже, це один спосіб поєднання.
3. Другий спосіб полягає в тому, щоб узяти середнє із притаманних олігархії й демократії постанов стосовно, скажімо, участі в народному зібранні. Для участі в ньому при демократії не вимагається ніякого майнового цензу або ж вимагається зовсім незначний; при олігархії, навпаки, висувають вимогу володіти /113/ високим майновим цензом. Спільні ознаки тут відсутні, але для політії можна взяти середній ценз між обома вказаними. За третього способу поєднання можна взяти постанови судочинного характеру як з однієї, так і з другої форми. Я маю на увазі таке: однією із засад демократії є заміщення посад за жеребом, олігархії — шляхом обрання, при цьому в демократіях таке заміщення не обумовлене майновим цензом, а в олігархіях — обумовлене. Отже, засада, притаманна аристократіям і політіям, полягає в тому (коли взяти по одній з характерних для них ознак), що в олігархіях посади заміщуються обранням, а в демократіях заміщення не обумовлене цензом.
4. І це ще один із способів поєднання демократії та олігархії, який вважається вдалим. Доказом цього є те, що одну й ту саму форму державного ладу можна вважати і демократією, й олігархією. Адже видно, що ті, хто користується поєднанням обох цих позначень, напевне відчувають, що воно правильне і, своєю чергою, міститься саме посередині, оскільки в ньому знаходять місце обидві протилежності, як це можна бачити на прикладі лакедемонської конституції.
5. Багато хто запевняє, ніби вона — демократична, оскільки її положення містять у собі чимало демократичних складників — наприклад, у питанні про виховання дітей. У Лакедемоні діти заможних і злидарів здобувають освіту в однакових умовах, і це триває в юнацькому віці, та й у зрілому, і тоді заможні й злидарі нічим не різняться між собою; їжа на сиситіях однакова для всіх, одяг заможні носять такий, який може мати будь-хто із злидарів. І ще: дві найважливіші посади народ заміщує — одну шляхом обрання, у другій сам бере участь. Так, геронтів обирає народ, ефорів же добирають із самого народу. Інші стверджують, ніби лакедемонський устрій — олігархічний, оскільки містить у собі багато ознак, притаманних олігархії, — наприклад, те, що всі посади заміщуються шляхом обрання і немає жодної, яка заміщується жеребкуванням. І що тільки небагато людей мають право ухвалювати смертний вирок, присуджувати до вигнання і ще чимало такого 19.
6. Звичайно, треба, щоб у добре облаштованому державному устрою був присутній як демократичний, так і олігархічний чинник, а не якийсь один з них. І щоб обидва ці чинники оберігалися не десь-інде, а всередині (устрою); і щоб більшість сусідів мирилася саме з таким устроєм. Це, видається, буває і при поганому державному устрою, — але щоб іншого устрою, окрім указаного, не бажав жоден із складників, які утворюють стани в державі. /114/
Отже, тепер ми сказали, яким мусить бути лад у політії та в окремих видах так званої аристократії.
1295а VIII. 1. Нам залишається сказати ще про тиранію, — не тому, що це питання вимагає тривалого розгляду, а для того, щоб вона теж мала своє місце в нашому дослідженні, оскільки й тиранію ми вважаємо певною мірою однією з форм державного ладу. Про монархію ми говорили в попередніх розділах, де розглядали так звану царську владу з погляду її корисності чи шкідливості для держави: кого слід призначати царем, яким має бути впорядкування царської влади.
2. В тій частині нашого дослідження, де мова йшла про царську владу, ми встановили два види тиранії й те, що їхні притаманні ознаки певною мірою збігаються з властивостями царської влади: і та, й та спирається головним чином на могутність (окремої сили), а не на закон; у деяких варварських народів обирають самодержців-монархів, а в давнину і в еллінів обиралися такі самі монархи, котрих називали есимнетами 20. Але згадані два види тиранії певним чином різняться між собою: з одного боку, вони були монархічними формами державного устрою, що спиралися на закон і волю підданих, а з другого — це були тиранічні форми, оскільки влада в них здійснювалася деспотично, волею тиранів.
3. Третій вид тиранії — найпоширеніший — відповідає самодержавній владі (абсолютній монархії). Така монархія є тиранією, оскільки тиран у ній не підлягає ніяким законам; він панує над усіма рівними і кращими, маючи на меті тільки власні інтереси, а не інтереси підданих. Така тиранія небажана для всіх, бо ніхто з вільних не хоче терпіти рабство.
Отже, отакі є види тиранії і ось скільки їх.
IX. 1. Тож виникає питання: яка форма державного устрою найкраща? Як можна впорядкувати життя для більшості людей? Причому без огляду на чесноти, що перевершують чесноти звичайної людини, без огляду на виховання, яке вимагає природних здібностей і зовнішніх обставин. Без огляду на той устрій, про який мріють, а зважаючи на той стан справ, з яким пов’язане життя більшості, і зважаючи на державний устрій, прийнятний для більшості держав.
2. Різноманітні види так званого аристократичного устрою, про які ми щойно говорили, почасти незастосовні для більшості держав, почасти ж наближаються до так званої політії, тому й треба говорити як про один (з них).
Судження ж про всі притаманні їм риси випливають з одних і тих самих засад. Коли в нашій «Етиці» правильно сказано 21, що щасливе життя можливе, якщо для досягнення чеснот не чиниться /115/ ніяких перешкод, що сама чеснотливість є середина (між двома крайностями), тоді визнаймо, що найкращим життям і буде саме «середнє» життя, якого може досягти кожна людина.
3. Такі самі вихідні засади як щодо чеснотливості, так і щодо порочності необхідно застосувати й до держави та її устрою; адже 1295в державний устрій — це певним чином життя держави.
У кожній державі ми подибуємо три групи громадян: дуже заможних, дуже убогих і третю, що стоїть посередині між ними. Оскільки ж, на думку багатьох, поміркованість і середина — найкраще (між двома крайностями), то, зрозуміло, і середній статок з усіх благ найкращий.
4. За його наявності легше коритися доводам розуму; і навпаки, важко керуватися ними прекрасній, дужій, знатній, багатющій (людині) — з одного боку, або ж (з другого) дуже вбогій, кволій, незначущій за своїм становищем. Люди з першої групи звичайно стають нахабними й страшними мерзотниками. Люди з другої групи звичайно стають підлими й ошуканцями. А злочини чинять одні — через нахабство, другі — через підлість. А ще люди обох груп прагнуть здобути владу, хоча й найменше дбають про неї, навіть навпаки — одні й другі завдають шкоди державі.
5. Потім: люди, що володіють (з першої групи) надміром майна, сили, добробуту, дружніх зв’язків тощо, не бажають і не вміють коритися. І це спостерігається з раннього віку, з дитинства: розбещені, живучи в розкоші, вони не навчилися коритись навіть у школах. Становище людей другої групи через їхні злидні вкрай принизливе. Тож вони не вміють управляти і звикли до рабської покори; люди ж першої категорії не здатні коритися ніякій владі, а панувати вміють так, як це роблять пани з рабами.
6. Тому виникає держава панів і рабів, а не об’єднання вільних; держава, де одні сповнені заздрощів, другі — презирства. А такі почуття далекі від почуттів дружби в політичному спілкуванні, яке в основі своїй має містити певний чинник зичливості. Згадані ж нами люди не бажають навіть по одній дорозі йти із супротивником.
Держава прагне найдужче того, аби всі в ній були рівні й однакові, а це (рівність та однаковість) притаманне (середнім громадянам).
7. Таким чином, з природного стану держави неминуче випливає, що вона матиме найкращий державний устрій, коли її складатимуть «середні» громадяни. Ці середні громадяни здебільшого й застережені від певної шкоди. Вони-бо не зазіхають на чуже добро, як бідняки; інші ж люди не заздрять їм через їхні статки, /116/ подібно до того як бідняки заздрять на статки заможних. Знову ж таки, вони не чинять нікому зла, як і їм решта, тому їхнє життя минає в безпеці. Ось чому Фокілід 22 висловив чудове побажання: (мати) багато «середнього» — найбільше благо; жити в державі я бажаю середнім.
8. Отже, зрозуміло, що найкраще об’єднання — те, котре витворюється із середніх складників, і ті держави мають найкращий устрій, де середній прошарок становить значну кількість і користується більшим впливом порівняно з обома крайніми верствами населення, принаймні дужчий від кожного з них, взятого окремо. З’єднавшись із тим чи тим складником, середній складник набуває впливу і перешкоджає виявам протилежних крайнощів. Тому дуже бажано для держави, аби її громадяни володіли середньою власністю, що є достатньою (для існування); а в тих 1296а випадках, коли одні володіють незмірним багатством, другі — ніяким, виникає або крайня демократія, або крайня олігархія, або тиранія — саме внаслідок протилежних крайнощів, що мають місце у майнових відносинах (між громадянами). Адже тиранія утворюється як із надто свавільної демократії, так і з олігархії. Значно рідше вона виникає із середніх форм державного устрою і тих, що схожі на них 23. Причини цього ми з’ясуємо згодом, коли розглядатимемо питання про зміни в державі.
3. Отже, зрозуміло, що середній стан найкращий для державного устрою, бо тільки завдяки йому відсутні групові чвари; там, де середнього прошарку багато, найрідше бувають громадянські чвари й незлагоди. І великі держави саме з цієї причини найменше терплять від внутрішніх заколотів, бо в них присутня значна частина середнього прошарку. А в невеликих державах населення легко розбивається на дві партії, так що між ними не залишається місця середньому прошаркові; майже всі там стають або бідними, або багатими. Своєю чергою, демократії користуються більшою порівняно з олігархіями безпекою. їхнє існування триваліше завдяки наявності в них середнього складника, що переважає своєю чисельністю (решту) і буває сильніше представлений у державному житті демократій, ніж олігархій. Та коли середній прошарок відсутній, злидарі придушують своєю чисельністю, і держава потрапляє в скруту, йдучи відтак до своєї загибелі.
10. Доказом цього висунутого нами твердження може бути хоча б те, що найкращі закони видавали люди із середніх верств: наприклад, Солон, як видно з його віршів, Лікург (царем він не був), Харонд і багато інших. З цього зрозуміло, чому в більшості випадків державний лад буває або демократичним, або олігархічним. Середній чинник у них дуже незначний; навпаки, провідну роль завжди відіграють або великі власники, або простолюд; і, /117/ належачи до середнього стану, вони й решта змагаються між собою за владу, так що в результаті утворюється або демократичний, або олігархічний лад.
11. А ще з тієї причини, що між простолюдом та заможними зчиняються чвари й точиться боротьба; тож, кому вдається перемогти в цьому, той не запроваджує рівності й спільних законів у державному устрою; у такій державі переможці встановлюють для себе переваги: в одному випадку (коли перемагає народ) — демократичний лад, у другому (коли бере гору заможна верства) — перевагами користуються ті, що належать до олігархії. В цьому розумінні ті дві грецькі держави, що мали верховенство у Греції 24, з огляду на власний устрій, насаджували або демократію, або олігархію, не зважаючи на інтереси тамтешніх держав, а тільки маючи на увазі свої.
12. Внаслідок цих причин правління середнього прошарку або не трапляється ніколи, або (подибується) дуже рідко. Тільки один діяч із тих, що стояли за кермом влади 23, встановив цей спосіб правління. Загалом у (грецьких) державах повелося так, що рівність була небажаною, а громадяни домагалися нерівності, або, коли доводилось, вони слухняно корилися. Отже, із сказаного 1296в зрозуміло, який найкращий державний устрій і якими причинами це обумовлено.
13. Після того як ми з’ясували найкращу форму державного устрою, можна побачити, яку з решти демократичних та олігархічних форм (а різновидів є кілька) треба ставити на перше місце, як найкращу, яку — на друге тощо, і котра з них та наскільки краща чи гірша. Звичайно, найкращою формою завжди буде та, яка наближається до найдосконалішої, а найгіршою та, яка щонайдалі стоїть від середньої, коли не брати до уваги припущення, що часто певна форма устрою зовсім не заважає, аби решта держав користувалися іншою, кориснішою для них конституцією.
X. 1. У зв’язку з цим слід розглянути й таке питання: який державний устрій для яких держав годиться та який має бути його характер? Спочатку треба встановити загальне правило для форм державного ладу взагалі. Отже, по-перше, число тих, хто бажає жити в даній державі, має перевищувати число тих, хто не бажає цього. Будь-яка держава (це по-друге) мусить складатися, з погляду її двох чинників, із таких складників: кількості та якості. Під якістю я розумію свободу, багатство, виховання, знатне походження; під кількістю — перевищення маси населення.
2. Може трапитися й так, що одна частина переважатиме другу в якісному відношенні, натомість друга матиме перевагу в кількісному відношенні; наприклад, особи незнатного походження переважатимуть осіб знатного походження або кількість злидарів /118/ буде більшою, ніж частка заможних, однак ця кількісна перевага доступатиметься якісній. Через це доводиться врівноважувати обидва відношення. Там, де частка злидарів переважає вказане (як ми зазначали) співвідношення, виникає демократія, а саме її окремі види, в залежності від того, яка група демосу вирізняється впливом; наприклад, коли перевага буде на боці селян, то виникає перший (вказаний) вид, а де перевага ремісників і поденників, там утворюється останній з видів демократичного ладу. Що ж до решти видів, то вони являють собою певне середнє.
3. А там, де якісна перевага заможних і знатних перевищує їхню кількісну нестачу, виникає олігархічний устрій, а саме його окремі види, знову ж таки в залежності від того, яка група населення має перевагу. А законодавець, складаючи ту чи ту конституцію, повинен завжди зважати на інтереси середнього стану. Видаючи закони олігархічного характеру, він мусить пристосовувати їх до потреб середнього прошарку населення; коли ж він видаватиме закони демократичного змісту, тоді теж мусить підводити їх під інтереси середніх верств.
4. Адже там, де «середні» переважають обидві крайності або одну з них, державний устрій набуває стійкості. І зовсім не страшно, коли заможні, уклавши спілку з убогими, ополчаться проти 1297а «середніх»: ніколи ні ті, ні ті не погодяться слугувати одне одному; коли ж, (припустивши й те), що заможні та убогі прагнутимуть досягти певного становища, яке задовольнятиме їх, вони не знайдуть іншої інституції, крім «середньої», — управляти почергово вони не захочуть через взаємне недовір’я. Тим часом скрізь посередники користуються найбільшим довір’ям, а посередник зазвичай із людей середнього стану. Отож, що більше (всіляких) поєднань у державі, то стійкішою вона буде.
5. Багато з тих законодавців, котрі прагнуть установлення аристократичного устрою, зазнають невдачі не лише тому, що наділяють великими привілеями саме заможних, а й через те, що випускають з уваги простолюд (його інтереси). І з плином часу через хибне тлумачення поняття блага виникає справжнє зло: державу більшою мірою руйнують надмірні бажання заможних, ніж (бажання) простолюду.
6. Існує п’ять способів, за допомогою яких, хитруючи або ж удаючись до обману, можна здобути прихильність народу: через народні зібрання, інституції, судові установи, військову службу та гімнастичні вправи. Щодо народних зібрань, то право брати участь у них дозволено всім; при цьому на заможних, коли вони не з’являються туди, накладається штраф, і в такому випадку платять або тільки вони, або вони сплачують штраф у більших /119/ розмірах, ніж убогі. У заступанні посад особи, котрі володіють великим майновим цензом, не мають права відмовитися від них, біднякам же дозволяється (відмовлятись). За ухилення від виконання судових обов’язків багаті сплачують штраф, а бідні — ні; або, як у Харондових законах, на багатих накладається великий (штраф), а на бідних — незначний.
7. У деяких державах усі, кого занесено до списків громадян, отримують право брати участь у народному зібранні й суді 26. Коли ж вони ухилятимуться від своїх обов’язків, то сплачуватимуть значний грошовий штраф. Робиться це з тією метою, аби, з одного боку, загроза штрафу утримувала їх від запису до списків громадян (коли вони не мають права на те); з другого боку, коли їх не занесено до списків, вони втрачають право брати участь в суді і в народному зібранні. Що ж до права володіння зброєю і занять із гімнастики, то в них керуються такими міркуваннями: неімущим заборонено мати зброю, а заможних карають штрафом, коли вони її не мають; (те саме і в гімнастиці): бідняки, коли ухиляються від цих занять, не платять ніякого штрафу; (це робиться з тією метою), аби одні під загрозою штрафу займалися гімнастикою, другі ж, за відсутності загрози, не займалися (гімнастикою). Це все олігархічні хитрощі в царині законодавства.
8. В демократіях, на противагу цим (законам), висуваються інші: бідняки, беручи участь в народних зібраннях і судах, отримують платню, заможні ж (за ухилення від участі) не платять ніякого штрафу. Тож зрозуміло, що той, хто бажає правильно поєднати ці закони, мусить вчинити так: біднякам платити за виконання обов’язків, а багатих штрафувати за ухилення від них, — 1297в бо тільки в такий спосіб усі братимуть участь (у державних справах), а не управлятиме якийсь один клас. Зрештою, необхідно, аби державою управляли тільки ті особи, котрі мають право носити зброю; щодо майнового цензу, то просто неможливо встановити його розміри, але треба вчинити так, щоб він був якомога вищим. Проте воднораз (і встановити), аби частка осіб, котрі можуть брати участь у державному управлінні, перевищувала частку осіб, що не мають цього права.
9. Адже бідняки, хоча й позбавлені привілеїв, усе-таки не зчиняють якихось бунтів, коли їх ніхто не дратує і не відбирає у них того, що їм належить. Однак улагодити цю справу нелегко, бо не завжди ті, хто стоїть біля керма влади, бувають м’якосердими й людяними. І коли точиться якась війна, бідняки терплять злигодні, бо їм не дають засобів до існування; а коли вони отримують їх для прожиття, тоді охоче воюють. /120/
10. В деяких державах повноправними громадянами вважаються не тільки ті, хто служить у війську, але й ті, хто служив раніше. У малійців урядовці саме й складалися з таких осіб, щоправда, з тих, хто брав участь у воєнних діях. У Греції, коли було встановлено демократичний устрій, державними справами відали найперше військовики; спочатку із стану вершників, бо головну роль на війні тоді відігравала кіннота, піхота ж, через відсутність у ній правильного впорядкування, не давала користі. Адже в давнину ще не виробилося досвіду в справі облаштування піхоти, правил тактики, тому весь тягар на війні лягав на кінноту. Із зростанням держав і важкоозброєна піхота набула значення, тому для виконання державних справ було залучено більше громадян. Ось чому стародавні називали демократіями ті форми державного устрою, які ми іменуємо конституційними.
11. Насправді ж стародавні форми державного ладу були скорше олігархічними й монархічними. Через малолюдність середній прошарок становив незначну кількість. Тому нечисленним і слабо організованим населенням управляли окремі особи.
Отже, ми знаємо причину кількох форм державного ладу, знаємо також, чому існують інші форми, крім указаних (говорилося, що демократичних форм правління, як і решти, існує не одна), знаємо, які між ними відмінності й чим вони пояснюються; а ще знаємо, яка форма державного устрою визнається більшістю за найкращу і яка форма яким державам найбільше підходить.
XI. 1. Вернімося тепер знову як до загального, так і до часткового розгляду кожної з форм державного ладу, розгляду того, що складає її основу, оскільки вихідну засаду (в цьому питанні) встановлено належною мірою. В усякому державному устрою таких чинників три. їх повинен брати до уваги старанний законодавець, видобуваючи з них користь для кожної з форм державного ладу. Адже від цього неодмінно залежатиме добробут держави й 1298а відмінність окремих форм державного устрою, обумовлена різною організацією кожного з цих чинників. Отож три чинники такі: перший — законодавчий орган у державних справах, другий — державні інституції (тобто які інституції мають бути взагалі, які з них головні, який спосіб їхнього утворення), третій — судовий.
Законодавчий орган має повноваження вирішувати питання війни і миру, укладення й розірвання угод, про закони (схвалення чи несхвалення їх), про смертний вирок, про вигнання, конфіскацію майна, про звіт посадових осіб.
2. Необхідно вирішення цих питань покласти або на всіх громадян, або на декотрих: наприклад, на одного чи кількох урядовців; /121/ або деякі питання вирішувати усім громадянам, а деякі — їх частині. Демократичною засадою вважається та, коли всі громадяни мають законодавчу владу в усіх справах, бо до такої рівності народ і прагне.
3. Коли законодавча влада доручається всім громадянам, то здійснюється вона кількома способами. Один полягає в тому, що вона надається не всім громадянам одразу, в повному складі, (а по черзі), як це спостерігається в конституціях Телекла Мілетського 27. І в інших державах подібним чином утворюються органи влади, в яких беруть участь усі громадяни почергово; туди входять спочатку з філ, потім із дрібніших (дільниць), аж поки черга перейде всіх. У повному складі народ збирається тоді, коли справа торкається законів, самого державного устрою і слухання звіту з боку посадових осіб.
4. Другий спосіб полягає в тому, що законодавча влада належить зібранню громадян; але воно скликається тільки для обрання урядовців, які займаються законами, війною, миром і звітністю. У решті випадків діють посадові особи, обрані для окремої ділянки (в управлінні) з усіх громадян шляхом голосування або за жеребом. Третій спосіб: громадяни скликаються на зібрання з питань, які стосуються обрання посадових осіб і звітності, війни і миру, всіляких угод; рештою справ відають урядовці, призначені, по змозі, шляхом виборів: такі люди особливо необхідні в тих органах влади, де вимагаються спеціальні знання.
5. Четвертий спосіб полягає в тому, що всі громадяни сходяться на зібрання, вирішуючи всі державні справи; посадові ж особи не вирішують нічого, а тільки дають попередній висновок з певного питання. Цей останній спосіб знаходить своє місце у крайній демократії, яка, на нашу думку, відповідає династичній олігархії й одноосібній тиранії.
Всі ці способи притаманні демократичному ладові.
6. Коли ж законодавча влада в усіх державних справах зосереджена в руках тільки декотрих осіб, то це характерна ознака олігархічного устрою. І тут існує кілька видів, які різняться між собою. Коли обрання згаданих декотрих осіб обумовлено більш чи менш поміркованим майновим цензом, завдяки чому до органів влади обирається більшість громадян, якщо останні незмінно дотримуються законів, і коли володіння цензом дає право на участь у законодавчій владі, — тоді така олігархія, спираючись на засади поміркованості, наближається за своїм характером до 1298в нормальної політії. Коли право на участь у законодавчій владі належить не всім, а тільки обраним, але вони правлять, як і в першому випадку, керуючись законами, — ми маємо справу з /122/ олігархією (у власному значенні). А коли особи, що мають законодавчу владу, поповнюють свою колеґію із власного середовища, коли при цьому син заступає батька і коли ця законодавча колеґія стоїть вище, ніж закон, — такий устрій слід визнати крайньою олігархією.
7. Коли ж законодавча влада в деяких справах, як, наприклад, з питань війни, миру, звітності (правителів), належить усім, а в решті справ — урядовцям, і ці останні призначаються шляхом виборів, а не за жеребом, — такий устрій є аристократичним. А коли для деяких справ посадові особи призначаються за вибором, а для інших — жеребкуванням (безпосередньо чи жеребкуванням з числа заздалегідь намічених кандидатів), або коли у способах обіймання посад застосовуються одночасно і вибори, і жереб 28, — у такому випадку маємо справу почасти з аристократією, почасти з політією у власному розумінні.
Ці відмінності особливо виявляються у роботі законодавчої інституції, пов’язаної із загальними інтересами. І при кожному державному устрою в державі здійснюється відповідне врядування таким способом, як про це сказано вище.
8. Для того демократичного устрою, який визнається переважно таким нині, тобто (маю на увазі) ту демократію, де верховна влада народу стоїть вище навіть від закону, було б корисно, для кращої діяльності законодавчої влади, застосувати систему, якою користуються в олігархічних державах щодо судових інституцій. Саме там під загрозою штрафу з’являються на судові засідання ті, хто є суддями, тоді як у демократичних державах за виконання судових обов’язків дають платню злидарям. І справи пішли б краще, коли б у народних зібраннях питання вирішували всі: простолюд вкупі із знатними, а ці останні — разом з народом. Корисно також, аби в обговоренні брали участь — шляхом виборів чи за жеребом — усі групи громадян в однаковому співвідношенні. Щоб представники простого народу мали чисельну перевагу над обізнанішими у державних справах, корисно було б також давати винагороду не всім, а такому їх числу, яке відповідало б числу знатних, визначаючи надлишок через жеребкування.
9. При олігархічному ж ладі слід або додавати через обрання когось із народу, або встановити таку посадову колеґію, яка існує в окремих державах і члени якої називаються пробулами і номофілаками 29. В народному ж зібранні доповідати лише про такі справи, щодо яких будуть подані попередні висновки. За такого порядку народ теж братиме участь у вирішенні (певного питання) і не матиме змоги скасувати те чи інше законоположення. Тоді постанови народу будуть узгоджуватися з рішенням /123/ пробулів і номофілаків або зовсім не суперечитимуть запропонованим законам.
10. Можна також дорадчий голос надати всім, а вирішальний — тільки верховним особам. Тоді відбувається протилежне тому, що має місце в політіях 30: народові надається право відхиляти законопроект, але не остаточно, — він знову повертається на обговорення посадових осіб. У теперішніх демократіях роблять 1299а якраз навпаки: зовсім небагато осіб мають право відхиляти законопроект, а приймати взагалі не мають права, бо останнє належить народному зібранню.
XII. 1. У зв’язку з цим питанням треба визначити, скільки має бути інституцій, які повноваження кожної з них, який термін їхньої дії, тобто йдеться про розподіл посад. Річ у тім, що в одних державах обирають посадових осіб на шестимісячний термін, у других — на коротший, у третіх — на рік, у четвертих — на ще довший період. Виникають і інші питання: чи повинні урядові посади бути довічними, чи довгостроковими; або ні те, ні те, але одні й ті самі особи мають виконувати обов’язки службовців кілька разів; чи одна особа не може бути двічі правителем, а тільки один раз.
2. Потім: треба з’ясувати, яким чином і з котрих осіб заступаються посади. Отже, розглядаючи цю проблему, треба спромогтися вказати на всі можливі рішення таких різноманітних питань (у теорії), а потім застосувати їх на практиці, узгоджуючи з тим, які органи влади для якого державного устрою корисні.
Не зовсім легко визначити й те, що, власне, треба вважати органами влади. Державні органи потребують багатьох керівників, тому не всі вони, обрані чи призначені за жеребом, вважаються урядовцями: приміром, жерців треба відрізняти від державних службовців чи хорегів 31, оповісників; достоту так шляхом обрання призначають послів.
3. Деякі ж обов’язки, котрі держава покладає на ту чи ту особу, мають державне значення; вони стосуються певної справи і торкаються, буває, всіх громадян, от як командування, гінекономія, педономія 32 тощо. Інші доручення стосуються державного господарства. Так, часто обирають на посаду сітометрів 33. Треті доручення цілком службові, й держава для їхнього виконання, коли має досить засобів, призначає рабів. Органами влади у власному розумінні треба називати тих осіб, котрим у державі надається право вирішувати певні справи, затверджувати постанови і давати розпорядження; особливо мова йде про останнє, бо з поняттям «розпорядження» пов’язане переважно уявлення про всяку владу. Однак розв’язання поставлених нами питань у такому /124/ вигляді насправді не має ніякісінького значення, бо ж ніколи не бувало такого, аби посадові особи сперечалися з того приводу, чи присвоєно їм саме звання властей, чи ні; отже, ця проблема має чисто теоретичний характер.
4. Питання ж полягає в тому, які інституції і скільки їх потрібно для існування держави? Які інституції не необхідні, але корисні для добре впорядкованої держави? Отож їхнє вирішення має неабияке значення як для великої держави, так і, особливо, для невеликих держав. Щодо великих держав, то в них можна і треба організувати справу так, аби одна інституція мала певне коло повноважень; велика кількість громадян дає змогу багатьом з них діяти в державних органах. Так що в якісь органи влади можна призначати одну й ту саму особу, тільки з перервою на певний 1299в проміжок часу, а в інші — тільки один раз; зрештою, будь-яка справа виконуватиметься краще, коли до неї візьметься одна, а не кілька осіб.
5. У невеликих державах із необхідності доводиться зосереджувати в руках небагатьох громадян виконання багатьох обов’язків: через малолюдність таких держав нелегко влаштувати справу таким чином, щоб багато громадян посідало посади; зрештою, неможливо в таких державах набрати досить осіб, котрі могли б замінити їх. А втім, невеликі держави інколи мають потребу в тих самих інституціях і законах, що й великі; різниця тільки в тому, що у невеликих державах часто одні й ті самі державні посади доводиться надавати одним і тим самим особам, а у великих до цього заходу вдаються тільки після спливання значного проміжку часу. Тож у невеликих державах немає жодних перешкод для покладення одних і тих самих обов’язків на тих самих осіб, оскільки вони не заважатимуть одна одній; і взагалі, в малолюдній державі інституції неодмінно стають подібними до світильників.
6. Отже, коли ми можемо сказати, скільки державних інституцій потрібно для кожної з держав, а в яких державних інституціях немає потреби, однак вони існують, то, знаючи це, кожен легко зрозуміє, які саме органи влади можна з’єднати в один. Не випускаймо з уваги й того, які справи, з огляду на місцеві умови, повинні вирішувати численні інституції і якими справами скрізь має завідувати тільки одна (верховна) інституція; наприклад, чи потрібно на міському ринку призначати для стеження за порядком одного агоранома, а в іншому місці — другого, чи в обох місцях потрібен тільки один.
Так само (виникає питання), чи повинен розподіл посад визначатися їхнім змістом, чи особливостями людей? Мова йде, /125/ наприклад, про такий випадок: чи один службовець потрібен для стеження за поведінкою дітей і жінок?
7. Треба брати до уваги, зрештою, і різноманітність форм державного ладу, і в зв’язку з цим визначити, чи існує відмінність, чи ні, в характері інституцій у кожній з форм державного устрою? Наприклад, чи одні й ті самі інституції мають верховну владу в демократії, олігархії, аристократії та монархії, без огляду на те, чи посади в цих органах надаються особам з різним та однаковим становищем, чи в одних державах вони надаються особам з одного соціального стану, а в інших — з іншого (наприклад, в аристократичних державах урядовцями стають виховані люди, в олігархічних — заможні, в демократичних — вільні. І чи не випадково існують відмінності між самими посадами? І чи не буває так, що, залежно від обставин, в одних випадках корисно, аби вони були однаковими, а в інших — різними, оскільки у певних обставинах належить розширити їхні повноваження, а в певних — обмежити.
8. Деякі ж інституції притаманні саме тій чи тій формі державного устрою. Наприклад, колеґія пробулів — орган недемократичний, рада ж — демократична інституція. Адже конче мусить існувати така інституція, що своїм завданням має попередньо розглядати накреслення (що підлягають вирішенню), подані народним зібранням, аби останнє не марнувало багато часу. Якщо колеґія осіб, котрі попередньо обговорюють проекти, буде нечисленною, — це ознака олігархічного устрою. Те, що їх невелика кількість, пояснюється самим характером даної інституції; звідси зрозуміло, що колеґія пробулів — особливість олігархічного ладу. А де є і колеґія пробулів, і рада, там пробули домінують над членами ради, тому що член ради — чинник, притаманний демократичному устроєві, пробул — олігархічному.
1300а 9. Значення ради втрачається в таких демократичних державах, де саме народне зібрання розглядає, які справи потрібно вирішувати; зазвичай це буває тоді, коли члени народного зібрання мають від цього певну користь чи добру платню за відвідання зібрань; тому вони, маючи багато вільного часу, часто влаштовують засідання й ухвалюють постанови про всілякі справи. Педономи, гінекономи та решта органів влади, що мають подібні повноваження, — все це інституції, притаманні аристократичному, а не демократичному устроєві; адже гінекономи не змогли б перешкодити, наприклад, жінкам злидарів виходити з домівки. А втім, гінекономія не притаманна й олігархічному ладові, бо жінки олігархів живуть у розкоші. Зрештою, досить про це. /126/
10. Тепер слід ґрунтовно з’ясувати питання про способи заступання посад в органах влади. Відмінність між цими способами обумовлена трьома чинниками, з поєднання яких неминуче виникає і сама різноманітність усіх способів. Перший з цих чинників полягає в тому, хто заступає на посаді, другий — з якого середовища претендент, третій — у який спосіб це відбувається. Кожен з цих трьох чинників має, своєю чергою, три різновиди: 1) орган влади обирають або всі громадяни, або декотрі з них; 2) органи влади обираються або з усіх громадян, або тільки з певних — наприклад, із громадян з відповідним майновим цензом, чи з громадян за походженням, чи з громадян, що вирізняються чеснотами або чимось подібним (скажімо, у Мегарах органи влади обираються з числа громадян, котрі, повернувшись із вигнання, взяли участь у боротьбі проти демократії); 3) обрання органів влади відбувається або через вибори, або жеребкуванням.
11. Своєю чергою, і ці вказані способи можуть поєднуватися двояким чином. Маю на увазі таке: на одні посади призначають усіх, на інші — декого; одні посади обираються всіма, інші — декотрими; одні посади обіймають за вибором, інші — за жеребом. Кожне з цих поєднань, своєю чергою, має чотири різні способи: або всі урядовці обираються з усіх за жеребом, при цьому або з усіх взагалі, або частково — наприклад, по філах, демах, фратріях, — доти, поки орган влади пройде через усіх громадян 34, або постійно з усіх, або в одному випадку так, в другому — — інакше. З другого боку, коли призначають урядовців тільки декотрі громадяни — вони добирають їх або з числа всіх громадян шляхом виборів, або з числа всіх громадян за жеребом, або в одному випадку так, у другому — інакше, тобто через обрання або жереб. Таким чином, можливі дванадцять способів (утворення) органів влади, коли не брати до уваги тих, які виходять із двох поєднань 35.
12. З указаних способів обіймання посад в органах влади два — ознаки демократії, тобто коли всі громадяни беруть участь в обранні влади з числа всіх громадян. А коли не всі громадяни беруть участь в обранні органів влади з числа всіх чи декотрих за жеребом або через вибори, чи шляхом поєднання того й того, або коли всі органи влади призначаються з усіх громадян, одні — з деяких через обрання, чи жереб, чи поєднання того й іншого 36, так що одні органи влади утворюються через обрання, другі — за жеребом, то такий спосіб відповідає формі так званої політії. Коли ж в утворенні органів влади з числа всіх участь беруть декотрі й сам вступ на посаду відбувається за вибором або жеребом, чи шляхом поєднання того й іншого, — це спосіб (утворення), притаманний олігархії з частковими ознаками аристократичного устрою. /127/
13. Утворювати ж одні органи влади через обрання, інші — через жереб, і на одні з них призначати з числа всіх, на інші — з 1300в деяких 37, — спосіб, притаманний аристократичному устроєві.
При справжній олігархії застосовується такий спосіб: посади в органах влади обіймає дехто з числа небагатьох, байдуже, чи відбуватиметься обрання за жеребом, чи при цьому будуть застосовуватися і жеребкування, і вибори. Нарешті, аристократичному устроєві настільки притаманний той спосіб, при якому в утворенні органів влади з числа всіх чи декого беруть участь дехто або всі, що при цьому вступ на посаду відбувається тільки через обрання.
14. Ось скільки способів вступу на посади у владних структурах і ось як вони розподіляються в залежності від тієї чи тієї форми державного устрою. Тепер буде зрозуміло, які способи і для якого державного устрою годяться; зрозуміло й те, як утворюються посади, яке коло діяльності кожної з них і що таке орган влади взагалі. Стосовно кола діяльності інституції, мова йде (у моєму розумінні) про те, що до її повноважень належить завідування державними доходами або охорона державної території. Зрозуміло, коло діяльності інституцій різне: одна річ — командування військом, інша — стеження за додержанням торговельних угод.
XIII. 1. Залишається сказати про останній з трьох чинників держави, а саме: про органи судової влади. І способи її впорядкування треба визначати, виходячи з тих самих тверджень. Відмінності між судами обумовлені трьома факторами: 1) хто судді; 2) що підлягає їхньому судові; 3) яким чином призначаються судді. Маю на увазі (коли говорю, хто судді): призначаються вони з числа усіх громадян чи з числа окремих; які повноваження вони мають — тобто скільки різних видів суду існує; як призначаються судді — за жеребом чи шляхом виборів?
Передовсім установимо, скільки існує різних видів суду. їх є вісім: 1) для приймання звіту від посадових осіб; 2) для суду над тими, хто вчинив злочин, шкідливий для держави; 3) для суду над тими, хто замислив державний переворот; 4) для розгляду позовів, що виникають між урядовцями й приватними особами з приводу оштрафування першими останніх; 5) для ведення цивільних процесів у справах, що стосуються великих торговельних угод; 6) для ведення процесів у справах про вбивства; 7) для ведення процесів, що стосуються іноземців.
2. Суд для ведення процесів про вбивство — байдуже, чи будуть суддями одні й ті самі особи, чи інші, — ділиться, своєю чергою, на кілька видів: а) суд для розгляду злочинів навмисних; б) ненавмисних; в) суд, коли обвинувачений визнає свою провину, виправдовуючись при цьому, ніби мав на те правову /128/ підставу; г) суд над вигнанцями, яких звинувачують у вбивстві після повернення їх на батьківщину, — це той вид суду, що в афінському карному праві має назву «суд біля Фреата» 38. Подібні процеси у великих державах трапляються рідко. Суд над іноземцями веде процеси: а) іноземців проти іноземців; б) іноземців із громадянами. Нарешті, окрім усіх перерахованих видів суду, існує суд (восьмий) для розгляду позовів із дрібних торговельних угод — наприклад, на драхму, п’ять драхм чи трохи більше; і такі позови слід розглядати, хоча для них і не потрібна численна суддівська колеґія.
3. Однак полишимо розгляд судів про вбивства і судів, що розглядають справи з чужоземцями, а поговоримо тільки про суди, які торкаються розгляду державних справ. Погано поставлена робота в цих судах призводить до усобиць і навіть повалення існуючого ладу. В таких державних судах суддями неодмінно мають бути або всі громадяни для всіх перерахованих нами видів процесу — при цьому суддів призначають чи шляхом виборів, чи за жеребом; або суддями повинні бути всі громадяни для всіх видів процесу, але одна частина суддів визначається через обрання, друга — за жеребом; або, нарешті, деякі процеси розглядають 1301a судді, обрані шляхом голосування. Отже, утворюється чотири способи впорядкування суду; і стільки ж способів буде в тому випадку, коли суддів призначають не з числа усіх громадян, і коли вони судитимуть, дотримуючись певної черги; знову ж таки, судді можуть обиратися з числа декотрих громадян для ведення всіх справ через вибори чи за жеребом або в одних випадках за жеребом, в інших — через вибори; чи, нарешті, в одних випадках одні й ті самі справи розглядатимуть судді, призначені за жеребом або шляхом голосування.
4. Такі способи впорядкування суду, згідно з нашим підрахунком, додаються до наших поєднань. А ще ці поєднання можуть бути двоякого характеру: наприклад, одні судді можуть поповнюватися з усіх громадян, другі — з окремих, треті — з усіх і окремих, хоча б у тому випадку, коли в одному й тому самому суді частина суддів буде зі складу всіх громадян, а частина — з числа окремих; одні судді призначені за жеребом, інші — через вибори й жеребкування.
Отже, такі можливі поєднання судів. З них суди, перераховані на першому місці, притаманні демократії: там суддями є особи із середовища всіх громадян, вони розглядають усі справи; ті суди, що на другому місці, притаманні олігархії: в них усі справи розглядають окремі громадяни. Суди ж, названі на третьому місці, притаманні аристократії й політії: там для ведення одних справ (чи процесів) судцями призначають осіб з числа усіх громадян, для решти — з окремої частини. /129/