[Арістотель. Політика. — К., 2000. — С. 180-212.]

Попередня     Головна     Наступна





Книга сьома



I. 1. Тому, хто має намір належно дослідити, який державний устрій найкращий, необхідно насамперед точно визначити, яке життя має найбільші переваги. Якщо це залишиться нез’ясованим, то невідомо буде, звичайно, й те, який державний устрій повинен вважатися найкращим. Адже зрозуміло: ті, хто користується найкращим державним устроєм, мусять, зважаючи на оточення, і діяти якнайкраще, коли тільки цьому не перешкоджають якісь непередбачені обставини. Ось чому передовсім треба (в загальних рисах) визначити, який спосіб життя буде найбажанішим для всіх, а вже потім розв’язувати питання, буде такий спосіб життя однаковим чи не однаковим для всієї сукупності людей (об’єднаних державою) і для кожного з них (узятого зокрема).

2. Беручи до уваги, що в наших міркуваннях розглянуто із достатньою повнотою питання про найкращий спосіб життя, ми й тепер використаємо ці міркування для нашої мети. Справді, ґрунтуючись на вказаному в них поділі, навряд чи хтось засумнівається в тому, що існують три види благ: зовнішні, тілесні й духовні; всі ці блага притаманні щасливій людині. Ніхто ж не назве щасливим того, хто не має бодай трохи мужності, скромності, справедливості, а боїться мухи, що пролітає мимо; хто не зупиняється перед ніякими, навіть найкрайнішими засобами, аби лишень утамувати голод і спрагу; хто за іржавий шеляг ладен убити найближчу людину; хто до такої міри позбавлений тями й мислить так безрозсудно, що робиться схожим на дитину чи божевільного.

3. Втім, коли всі дійшли згоди у цьому питанні, то в іншому, а саме: в питанні про розміри й відносну вартість згаданих благ, — розходяться. І коли наявність чеснотливості, навіть зовсім незначною мірою, вважається тут достатньою, то прагнення до багатства, майнової власності, могутності, слави тощо не мають меж. Таким людям ми скажемо, що у визначеному нами твердженні легко переконатися з допомогою фактів: варто лишень звернути увагу на те, що не чесноти здобуваються й охороняються зовнішніми благами, а навпаки. І щасливе життя — хай воно є у радості, чи в чеснотливості, чи в тому й тому, — супутник тих /181/ 1323в людей, які вдосталь прикрашені чистим серцем і тонким розумом і які висувають скромні вимоги у набутті зовнішніх благ — значно менші від тих, хто володіє зовнішніми благами надмірно, тоді як у внутрішніх благах відчуває нестачу.

4. А втім, спираючись на логічні міркування, можна дійти такого висновку. Зовнішні блага — немовби знаряддя, а всяке знаряддя, придатне для якоїсь певної мети, обмежене у своїх діях: повнота зовнішніх благ неминуче або йде на шкоду власникам (знарядь), або напевне не дає ніякої користі. Будь же яке з духовних благ дає тим більшу користь, що більше воно виявляється, коли взагалі можна припустити, що духовні блага являють собою не тільки прекрасне, але й корисне, взагалі-то, очевидно, вища досконалість об’єктів, які порівнюються між собою з метою пізнання переваги одного з них над іншим, перебуває у прямому відношенні до тієї відмінності між цими об’єктами, яку ми бачимо, досліджуючи кожен з них, взятий окремо. Таким чином, якщо душа і абсолютно, і відносно для нас, людей, є ціннішим об’єктом, ніж майнова власність і тіло, то, звичайно, і вища досконалість кожного з цих об’єктів перебуває в однаковому співвідношенні (до такої ж досконалості душі). Далі: всі зовнішні блага, природно, бажані для душі, і всі люди із здоровим глуздом повинні їх бажати саме заради душі, а не навпаки, коли душа бажана задля зовнішніх благ.

5. Отже, домовимось, що на долю кожного припадає стільки щастя, скільки й моральної та інтелектуальної чеснотливості й узгодженої з нею діяльності. Свідченням цього для нас є божество, яке щасливе й блаженне не завдяки якимось зовнішнім благам, але само по собі й завдяки притаманним його природі рисам. У цьому й полягає звичайно відмінність щастя від щасливого таланту: зовнішні блага, не духовні, випадають на нашу долю завдяки випадковості й щасливій долі, однак нема нікого, хто був би справедливим і скромним від долі та завдяки їй. Наслідком такого твердження, що випливає з цих самих засад, є те, що найкраща держава буде водночас і щасливою державою, коли керуватиметься правильними принципами. Бо неможливо діяти правильно тим, хто чинить неправильно: без чеснотливості та розсудливості ні людина, ні держава не здатні діяти правильно. Мужність, справедливість і розсудливість мають у державі те саме значення і той самий вигляд, які вони мають у кожній людині, й лише за наявності цих якостей людина вважається справедливою, розсудливою та скромною.

6. Вважаймо це вступом до нашого дослідження. Бо не торкнутися цієї теми неможливо, хоча так само неможливо розглянути докладно всі питання, що належать сюди: це предмет окремої науки. /182/ Нині ж ми вважатимемо, що найкраще існування як для кожної особи зокрема, так і для держави загалом є те, за якого чеснотливість забезпечена зовнішніми благами настільки, що дає можливість чинити у своїй діяльності згідно з вимогами чеснотливості. 1324а Можливі ж заперечення ми в цьому розгляді полишимо, а розглянемо їх згодом, якщо когось ще не переконають докази, наведені вище. II. 1. Залишається з’ясувати, чи щастя кожної особи, взятої окремо, і щастя держави однакові чи не однакові за змістом. Відповідь зрозуміла, бо ж, мабуть, усі згодні з тим, що ці поняття — тотожні. Хто ж вважає, що щасливе життя людини полягає у багатстві, той визнає щасливою і цілу державу тільки в тому випадку, коли вона буде багатою. А той, хто найбільше шанує життя тирана, ладен визнати найщасливішою таку державу, яка зосереджує у своїх руках найбільшу повноту влади. Хто, нарешті, поціновує індивіда залежно від притаманної йому чеснотливості, той вважатиме щасливішою ту державу, де знайде собі застосування ця чеснотливість.

2. Але тут виникають два питання, що потребують з’ясування: 1) якому видові життя треба надавати перевагу: (життю громадянина, як такому), що об’єднує людей в одній державі й прилучає їх до неї, чи, може, життю чужоземця, котрий стоїть поза державною спільнотою? 2) який державний лад, яку державну організацію слід визнати найкращою: ту, за якої всі беруть участь у державному житті, чи ту, за якої бере участь більшість? 1 Наука про державу з’ясовує тільки друге питання, а не те, чому треба віддавати перевагу. Тому ми й розглядатимемо переважно друге питання, вважаючи його істотним у науці про державу; перше ж питання віднесемо до другорядних.

3. Отже, зрозуміло, що найкращим державним устроєм треба визнати той, організація якого дає людині можливість чинити якнайкраще і жити щасливо. Але навіть ті, хто вважає, що бажаніше життя, пов’язане з чеснотливістю, вагаються, чому віддати перевагу: чи політичному, чи практичному життю, а чи вибрати життя, яке було б вільне від усякої зовнішньої діяльності, — наприклад, споглядальне життя, яке, на думку декого, саме і вважається гідним філософа. Ті з людей, котрі жили колись і живуть тепер, хто найревніше ставиться до вимог, які висуває чеснотливість, мабуть, і схиляються до цих двох способів життя, а саме: до способу життя політичного діяча й способу життя філософа.

4. Не менш важливо знати, на чиєму боці істина, оскільки необхідно, аби здоровий глузд людини був співмірним із краще поставленою метою життя — здоровий глузд як кожного індивіда, так і держави загалом. Декотрі вважають, що деспотична влада /183/ над іншими 2 — велика несправедливість; а коли влада законна — тоді несправедливість відсутня, але діяльність громадянина в державних справах стоїть на перешкоді його добробуту і набуттю матеріальних благ. Декотрі ж (учені) — зовсім протилежної думки: практично-діяльне, тобто державне життя годиться виключно для мужа, тому що у вияві кожної чесноти відкриваються більші можливості для діяльності не приватної особи, а тільки 1324в того, хто займається громадськими і державними справами 3.

5. Є й такі, що вважають єдино щасливим деспотичне і тиранічне управління. Потім: у деяких державах відмітною рисою їхнього законодавства й системи виховання 4 є прагнення підкорити своїй владі сусідів. Ось чому, хоча в більшості держав законодавча система значною мірою, як було вже зазначено, невпорядкована, усе-таки закони, коли й мають на увазі якусь певну мету, то це якраз прагнення панувати над іншими державами. Наприклад, у Лакедемоні й на Криті майже все виховання юнаків і майже вся законодавча система передбачають військові цілі. А ще у всіх негрецьких племен, які цілком спроможні досягти переваги над іншими, військова міць у великій пошані; це ми бачимо, приміром, у скіфів, персів, фракійців, галлів.

У деяких державах окремі законоположення сприяють навіть розвитку в собі цієї воїнської чесноти. Наприклад, у Карфаґені, де, подейкують, відзнакою вважається прикраса, яка складається з браслетів залежно від числа військових походів. І в Македонії у давнину був закон, згідно з яким людина, котра не вбила жодного ворога, мусила носити особливий пасок. У Скіфії людині, котра не вбила ще жодного ворога, не дозволялося під час свят пити з кругової чари. У войовничих іберійців довкола могили померлого вбивають стільки кілків, скільки він (за свого життя) знищив ворогів. І в решти племен існує чимало таких обрядів, почасти встановлених законами, почасти освячених звичаями.

7. Щоправда, могло б видатися, коли розглянути уважніше, дуже дивним, якби головне завдання державного діяча полягало у вишукуванні засобів панувати і владувати над сусідами, байдуже, бажають вони цього чи ні. Справді, яким чином метою державного мужа чи законодавця буде те, що само по собі не становить предмета законодавства. Адже панування — не зміст закону, навпаки, прагнення до насильницького підкорення, звичайно, суперечить праву.

8. Зовсім не те ми бачимо в решті мистецтв, пов’язаних із знаннями. Ні лікар, ні керманич корабля не ставлять своїм завданням переконувати чи спонукати силоміць: насильно лікувати хворих або змушувати пливти на кораблі мандрівників. Однак, /184/ незважаючи на це, більшість людей, мабуть, вважають завданням політики вміння деспотично правити і не соромляться вдаватися стосовно решти людей до таких заходів, які щодо самих себе не вважають ані справедливими, ані корисними, — а от щодо решти вони зовсім не дбають про справедливість.

9. Але така деспотична політика безглузда, за винятком тих випадків, коли сама природа наперед визначила, що одні люди повинні панувати над рештою, другі — ні. Коли це так, то, у всякому разі, не слід домагатися деспотичної влади над усіма, а тільки над тими, кому притаманно коритися їй: адже для того, щоб улаштувати бенкет чи жертвоприношення, треба полювати не на людей, а на тих живих істот, які вибрані для полювання, тобто на дикого звіра, та ще й на такого, чиє м’ясо придатне для споживання. Навпаки: держава без будь-чиєї допомоги, сама по собі, могла б досягти найвищого рівня добробуту в тому випадку, 1325а коли б її система правління була відлагоджена правильно, — якщо тільки взагалі можна припустити існування десь такої держави, яка, маючи чудові закони, не прагнутиме воєн, не домагатиметься панування над ворогами.

10. Таким чином, звідси випливає, що треба старанно піклуватися про оборону держави, але не слід вважати це найвищою метою, а тільки засобом, завдяки якому підтримується готовність до війни. Заповзятий законодавець повинен ставити перед собою завдання сприяти процвітанню держави й поліпшенню рівня життя громадян. Звичайно, ті чи ті із законів, що встановлюються з цією метою, будуть відмінні за змістом (між собою); тому від уміння законодавця залежить, яких належних заходів повинна вживати держава щодо сусідніх держав — відповідно до особливостей кожної з них, і яким чином слід налагоджувати свої стосунки з кожним із сусідів. А втім, питання про це буде детально розглядатися нижче, коли ми визначимо, яку мету повинен мати найкращий державний лад.

III. 1. Наше завдання — дати відповідь тим, хто віддає перевагу такому способові життя, який ґрунтується на чеснотливості, але хто по-різному міркує над засобами, за допомогою яких можна жити саме так (чеснотливо). Згадаймо: одні відкидають всяку участь у державній діяльності, тобто в роботі органів влади, вважаючи життя вільної людини зовсім відмінним від життя державця і найбажанішим. Інші ж, навпаки, найкращим життям вважають життя державного діяча, твердячи, що людина, котра не береться за якісь (державні справи), не може чинити добре, бо тільки діяльність, спрямована на благо, однакова за змістом із щастям. І ті, й ті в одному мають слушність, в іншому — ні. Звичайно, /185/ істиною є те, що життя вільної (від державних обов’язків) людини краще, ніж влада пана (над рабами): мати справу з рабом, оскільки він — раб, не є чимось винятковим, так само як у віддаванні наказів, що стосуються життєвих потреб, немає нічого спільного з прекрасним.

2. Одначе вважати всяку владу деспотією неправильно. Адже відмінність між владою над вільними людьми і (пануванням) над рабами не менш суттєва, ніж відмінність між істотою, вільною за своєю природою, й істотою, рабською за своєю природою, про що досить, з відповідними визначеннями, говорилось у попередніх розділах. З іншого боку, цінувати більше бездіяльність, ніж діяльність, — це твердження, що не відповідає істині, бо ж передумовою щастя є саме діяльність, причому діяльність справедливих і поміркованих людей передбачає у своїй кінцевій меті чимало прекрасного.

3. А втім, хтось заперечить: мовляв, мати верховну владу над усім — найвище благо, бо в такому випадку була б можливість панувати над ближнім. Пануючи над усіма, можна звершити багато прекрасних вчинків 5. Отож той, хто має владу господаря і може застосовувати її, не повинен втрачати цієї можливості й віддавати її комусь іншому; навпаки, слід прибирати її до себе, як це робить батько над сином, і не поступатися, навіть коли ближній — твій друг. Адже це те, що ми повинні визнати найкращим. А найкраще і є те, що пов’язане з корисною діяльністю. Отже, здається, панування над усіма — це найкраще життя і щастя.

4. Така думка була б, імовірно, слушною, якби у грабункові й 1325в насильстві полягала найвища мета всього існуючого, та оскільки

це безглуздя, то й указане міркування — хибне. Річ у тім, що, аби чинити у своїй діяльності прекрасно, треба відрізнятися (від схожих на себе) настільки ж, наскільки відрізняється чоловік від жінки, батько — від дітей, пан — від рабів. Ось чому той, хто переступає закони чеснотливості, не в змозі згодом виправити зло, яке він уже вчинив, відхилившись із її шляху. Адже наскільки між схожими істотами чесність і справедливість полягає в почерговому владуванні й покорі, настільки нерівність і несхожість між однаковими — явища протиприродні, а ніщо протиприродне не може бути прекрасним. З цієї причини, коли котрась людина перевершуватиме інших у чеснотах і матиме змогу діяти якнайкраще, то наслідувати таку людину — прекрасно, а коритися їй — справедливо. Одначе така людина мусить мати не тільки чесноти, але й здатність діяти належним чином.

5. Коли все так і коли щастям треба вважати доброчинну діяльність, то для будь-якої держави взагалі й для кожного індивіда зокрема найкращим життям було б діяльне (життя). Однак це, /186/ далебі, не означає, як міркують декотрі, що виявляти свою діяльність слід лише стосовно інших. Адже не тільки ті міркування досконалі, які мають на увазі добру мету, що випливає із самої діяльності, — ще більше значення мають погляди й судження, мета яких стосується самого себе і які існують заради себе. Бо й тут кінцевою метою є доброчинна діяльність, тому (вже прагнення до цієї мети) є певним чином діяльністю; і навіть за всяких дій іззовні думка, що скеровує їх, може вважатися діяльністю в строгому розумінні: наприклад, будівничий, беручись до своєї справи, спочатку обдумує, обмірковує її.

6. Попри це, й ті держави, які утворюються заради самих себе і воліють перебувати в такому відокремленому стані 6, не повинні сторонитися діяльності: і вони можуть виявляти хоча б часткову діяльність, бо і в таких державах багато груп, які спілкуються між собою, можуть бодай частково підтримувати взаємні стосунки. Те саме можна сказати й про кожну людину зокрема, бо в іншому разі навряд чи мислимо припустити щасливе існування божества і всього світу, коли в них немає ніякої зовнішньої діяльності, відмінної від притаманної їм внутрішньої. Отже, зрозуміло, що кінцевою метою для кожного індивіда зокрема й для держави в її цілому вигляді 7 повинне бути одне й те саме — найкраще життя.

IV. 1. Тому, вважаючи вступною частиною мовлене вище, а про решту форм державного ладу висловивши свої міркування раніше, пора нам розглянути те, що залишилося. І спочатку з’ясувати, які ж вимоги висуваються до тієї держави, що ставить своїм завданням запровадити найбажаніші порядки. Адже найкращий державний устрій не може виникнути без відповідних для цього зовнішніх умов, тому ми слушно можемо висунути багато таких умов як бажаних, до того ж будь-яку з них треба виконувати. Я маю на увазі, наприклад, питання про кількість громадянського населення, про розміри території держави.

1326а 2. Усякі ремісники, приміром, ткачі, кораблебудівники, мусять мати у своєму розпорядженні матеріал, придатний для їхньої роботи; і що кращим буде цей матеріал, то кращими будуть і вироби їхнього ремесла, достеменно так і в державного діяча, й у законодавця повинен бути в розпорядженні відповідний і придатний матеріал. І першою умовою для матеріального забезпечення держави є сама сукупність громадян; тому й виникає питання, якою має бути їхня кількість, які якості вони мусять мати від природи, і так само треба знати, якою за розмірами повинна бути територія держави та якими мають бути її риси.

3. Більшість-бо вважає, ніби щаслива держава неодмінно мусить бути великою за площею. Та навіть коли ця думка справедлива, /187/ то все ж незрозуміло, яку державу слід вважати великою, а яку невеликою. Міркують, що величину держави треба вимірювати кількістю її населення. Однак скорше звернімо увагу не на кількість, а на силу. Адже держава має певні завдання, і тому найбільшою державою треба визнавати таку, яка в змозі виконувати ці завдання найкращим чином. Наприклад, Гіпократа можна вважати більшим як лікаря, а не як людину, порівняно з іншою людиною, котра перевищує його зростом.

4. З другого боку, коли, порівнюючи одну державу (з іншою), за основу треба брати кількість (її населення), то все-таки не можна керуватися при цьому випадковою кількістю (бо ж у державах, звичайно, може бути й велика кількість рабів, метеків та іноземців), а треба брати до уваги тільки те населення, яке становить основу держави, її головні частини. Саме велике число таких (складових) частин і буде насправді ознакою великої держави, а ту державу, яка має в собі численний клас ремісників, але мало важкоозброєних, не можна вважати великою, бо поняття «велика держава» і «велелюдна держава» — не однакові.

5. Досвід показує, однак, як важко, а то й неможливо правильно управляти надто велелюдною державою; ми бачимо, що всі ті держави, які мають правильну систему правління, не допускають надмірної густоти населення. Це видно і з таких міркувань: закон повинен встановити певний порядок, і справедливі закони неодмінно зумовлюють добре впорядкування. Але ж у велелюдній державі неможливо запровадити якісь добрі порядки. Це було б справою божественної сили, яка в цьому випадку виступила б силою, що все об’єднує.

6. Прекрасне звичайно втілюється у кількості й розмірах, тож держава, де поєднуються величина 8 й добрий порядок, неминуче вважатиметься найкращою. З другого боку, і для величини держави, як і для всього іншого — тварин, рослин, знарядь, — існує певна міра. Справді, кожне з них, будучи або незвичайно малим, або вирізняючись розмірами, не зможе виявити притаманних йому якостей, але в одному випадку зовсім утратить свої природні властивості, в іншому ж ці властивості перебуватимуть у непридатному стані: приміром, судно завбільшки з пальму не буде вже взагалі судном, так само як і судно у дві стадії 9; тим часом корабель певних допустимих розмірів — хай вони будуть зовсім незначні чи незвичайно великі, — попри це, придатне, хоч і для 1326в поганого на ньому плавання.

7. Так само й держава з украй нечисленним людом не є достатньою для себе (а держава — це певне самодостатнє). Держава ж дуже велелюдна є самодостатньою у своїх потребах, але в такому випадку вона буде об’єднанням племен, а не державною /188/ одиницею, бо встановити якісь порядки в такій державі нелегко. Справді, хто буде вождем такої величезної маси населення, хто буде оповісником? Хіба що людина із Стенторовим 10 голосом, відтак держава у первісному своєму вигляді повинна складатися з такої кількості населення, яка була б самодостатньою для облаштування щасливого життя в громадянському об’єднанні. Може виявитися й така держава, що, перевершуючи першу за кількістю населення, буде більшою за неї, але, як ми вже говорили, це збільшення населення не повинне бути безмежним. А яка межа надміру населення, — легко можна побачити із завдань, що їх виконує держава. Діяльність держави розподіляється між владою і підлеглими; завдання урядовців — давати адміністративні (розпорядження) та ухвалювати (судові) рішення. А для того, щоб ухвалювати рішення на основі права, і для того, щоб розподіляти посади за достоїнством, громадяни повинні знати одне одного, якими якостями вони наділені; де ж цього не буває, там і з заміщенням посад, і з судочинством справи будуть кепські. Адже і в тому, і в тому випадку чинити по-своєму зовсім не годиться, а це явно має місце при значній густоті населення.

8. Навіть більше, в державі з великою щільністю населення можна легко роздавати права громадянства чужоземцям і метекам, бо ж неважко приховати це внаслідок велелюдності держави. Таким чином, зрозуміло, якою має бути крайня межа розмірів держави: держава повинна мати якомога більшу кількість населення з метою самодостатності її існування, але ця надповнота мусить легко проглядатися. Ось так ми визначаємо величину (населення) держави.

V. 1. Так само можна говорити і про територію держави. Що ж до властивостей, їй притаманних, то, зрозуміло, кожен плекає (думку), що держава повинна мати таку територію, яка забезпечує її самодостатність, тобто таку територію, де можна вирощувати й виробляти всілякі продукти, бо ж самодостатність якраз і полягає в тому, щоб усього було вдосталь. Протяжність і продуктивність території повинні бути такими, щоб населення держави могло жити з дозвіллям, вільно і водночас задовольняти свої насущні потреби, виявляючи стриманість. Правильне чи неправильне таке визначення, це ми ґрунтовніше розглянемо згодом 1’, коли доведеться говорити про власність узагалі, тобто про майновий статок, а саме: яким чином і в якому вигляді слід користуватися ним. Річ у тім, що в обговоренні цього питання виникає багато спірних моментів, оскільки люди тут часто впадають у крайнощі: одні в скнарість, інші — в марнотратство.

2. Обриси території описати неважко. В цьому випадку, однак, треба рахуватися з деякими вказівками досвідчених у військовій справі осіб, оскільки територія повинна бути важкодоступною /189/ 1327а для вторгнення ворогів, але, з другого боку, мусить мати зручні виходи для мешканців. Поза тим, за нашим твердженням, населення повинне чітко проглядатися, як і територія держави, тобто щоб її легко можна було захищати.

Коли нам потрібно зручно розташувати місто, слід його розмістити так, аби воно мало добрий вихід як до моря, так і до суходолу. Причому треба взяти до уваги одну вказану раніше умову: місто повинне розташовуватись на території в такій місцевості, звідки можна було б вислати допомогу в будь-який кінець держави. Друга умова полягає в тому, щоб до міста зручно було підвозити продукти, лісовий матеріал і взагалі все те, що матиме держава для свого обробітку й використання.

3. Багато є розбіжностей з приводу того, корисно чи шкідливо для держав мати зв’язок з морем. На думку декотрих, тривале перебування чужинців, привчених до інших законів, не корисне для підтримування в державі добрих порядків, як і не корисний для неї такий приріст населення, який виникає внаслідок того, що, завдяки зручним зв’язкам через море, в державу прибуває і в ній проживає безліч купців з-за кордону; ця обставина (як кажуть) суперечить правильній організації державного життя.

4. Та коли брати до уваги вказані обставини, то зрозуміло, що зв’язок міста і всієї території держави з морем дає великі переваги з погляду повного забезпечення її всім необхідним. Адже значно легше відбити ворожий напад, коли ті, хто шукає порятунку, можуть сподіватися на допомогу з двох боків одночасно: і з суходолу, і з моря. Так само легше завдати удару нападникам; навіть коли цього не досягти з обох боків (із суходолу та з моря), а лише з одного, то все-таки легше досягти в тому випадку, коли для держави відкриті два шляхи (суходільний і морський), достеменно так, за цих умов, зручніше для держави й отримувати ті продукти, яких у неї немає, а з другого боку — надлишок своїх продуктів вивозити за кордон. Адже держава має проводити торгівлю, причому в своїх інтересах, а не в інтересах інших.

5. Ті, хто перетворює державу на ринок для всього світу, роблять це, маючи на меті власну вигоду; але державі не корисно пройматися такими намірами — їй не слід прагнути до подібного гендлярства. І тепер ми бачимо, що в багатьох державах та містах існують порти й гавані, чудово облаштовані в інтересах держави, які не становлять одного цілого з містом, але й недалеко від нього розташовані, обнесені мурами й іншими подібними укріпленнями, зрозуміло, що, коли завдяки тісному зв’язку міст із гаванями існуватиме певна вигода для останніх, то подібна вигода буде й для міст; коли ж цей зв’язок у якомусь відношенні завдає шкоди, то її легко уникнути, видаючи відповідні закони, /190/ які б визначали й точно окреслювали, кому з мешканців міст і портів дозволяється, а кому забороняється входити у певні стосунки.

6. Що ж до морських сил, то, зрозуміло, корисніше зміцнити їх 1327а до певного рівня. Держава-бо повинна бути готовою не тільки до самозахисту, але й наганяти страх (на тих, хто має бажання напасти); вона повинна охороняти не тільки себе, але й частину своїх сусідів, як на суходолі, так і на морі. Причому розміри й величину морських сил держави треба узгоджувати із способом життя її населення: якщо держава бажає грати провідну роль у політиці 12, то, звичайно, її морські сили повинні відповідати цій меті.

7. З другого боку, у велелюдних державах немає необхідності в тому, аби простолюд складався з натовпу матросів, і, в усякому разі, ці останні не повинні мати громадянських прав, оскільки вони не становлять необхідної частини держави. (Маю на увазі) не власне флот, який, поряд із піхотою, вербується з вільного громадянського населення і відіграє основну роль, становлячи головну силу в морській справі. А веду мову про масу періеків 13 і селян, з яких дуже велике число йде на морську службу. Такий порядок ми знаходимо в деяких державах і тепер; наприклад, у гераклеотів, котрі споряджають велику кількість трієр, хоч сама ця держава 14 — нечисленна за кількістю своїх громадян порівняно з іншими.

Ось такі наші міркування про територію держави, її гавані, міста, зв’язок із морем та морські сили.

VI. 1. Про оптимальну кількість населення ми говорили вище. Тепер поведемо мову про те, які природні властивості вона повинна мати. Далебі, це можна чітко уявити, коли поглянути на еллінські держави, які славляться добрим облаштуванням державного устрою, і на розподіл різних племен по всьому світові. Народності, що мешкають у країнах з холодним кліматом, на півночі Європи, наділені мужнім характером, але інтелект і мистецтво у них розвинуті слабко. Тому вони довше зберігають свободу, але не здатні до більш-менш досконалого державного управління і не можуть панувати над своїми сусідами. Навпаки, народності, що населяють Азію, дуже обдаровані й тямущі; натомість їм бракує мужності, й тому вони живуть у підлеглому й рабському стані; еллінська народність, що в географічному відношенні займає немовби серединне положення між жителями Європи й Азії, поєднує в собі природні риси тих та інших: вона наділена і мужнім характером, і розвинутим інтелектом, тому зберігає свою свободу, має найкращу систему державного ладу і була б спроможна /191/ панувати над усіма, якби тільки була об’єднана одним державним устроєм.

2. Та ж сама відмінність спостерігається і між окремими еллінськими племенами: в одних природні риси розвинуті в якомусь певному напрямку (тобто вони наділені або інтелектом, або мужністю), в інших бачимо поєднання обох цих якостей. Отже, зрозуміло: для того, аби законодавець зміг вправно підвести народ до чеснотливості, треба, щоб сам народ був відважним і розумним водночас. Коли декотрі 15 вимагають від держави заснування інституції «охоронці», які доброзичливо ставилися б до своїх і неприязно — до чужих, то (робиться це) з міркування, що 1328а від серця йде зичливе почуття, оскільки серце володіє тією психічною силою, яка змушує нас ставитися (до людей) приязно.

3. Саме тому воно дужче б’ється від неуваги до нас з боку близьких осіб і друзів, ніж від неуваги незнайомих. Ось чому й Архілох 16, докоряючи своїм друзям, правильно звертається до свого серця зі словами: «Терзають тебе думки про друзів». Владне й вільне начало у всіх діях людей залежить саме від психічної сили. Серце жадає владувати, а не коритися. Однак недобре й вимагати (того, що вказано вище): бути жорстоким до чужих. Ставитися так не слід ні до кого, і великі духом, за своєю природою, люди неприязно ставляться тільки до тих, хто чинить проти них несправедливість. У цьому випадку вони страждають ще дужче, як уже говорилося, тоді, коли почувають себе ображеними з боку близьких до себе людей.

4. І це цілком слушно: в такому разі заподіяно не лише (моральної й матеріальної шкоди, але й зникає та прихильність із боку близьких осіб), на яку можна було розраховувати з огляду на благодіяння, вчинені великодушними. Тому й кажуть: «Суперечки братів дуже гіркі» 17, або: «Хто любов’ю палав, у тому й ненависть бурхає» 18.

Ось загальні міркування про осіб, котрі можуть бути причетними до державного життя: скільки їх мусить бути і якими природними якостями вони мають вирізнятися, а також якою повинна бути територія держави та які властивості вона повинна мати. В логічних міркуваннях не можна дошукатися тієї певності, якої ми набуваємо завдяки дослідженням фактів (роблячи висновки на підставі досвіду).

VII. 1. Подібно до того, як і в решті створених природою складних утвореннях не подибується однаковості в усіх складниках, що утворюють організм у його цілому вигляді, хоча й ці складники є недоторканною частиною його існування, — достоту так, очевидно, не можна вважати основними складниками держави усі ті складники, що необхідні для її існування. Ця засада стосується /192/ і всякого іншого зв’язку, який повинен утворюватися із складників одного якогось роду. Щоправда, в осіб, котрі беруть участь у зв’язку, «щось» неодмінно має бути спільним і однаковим, — байдуже, чи будуть при цьому одержувати рівні чи нерівні частки; цим спільним і однаковим може бути, наприклад, харчування, або володіння певними розмірами земельної власності, або щось подібне.

2. Та коли з двох об’єктів один служить засобом, другий — метою, то між ними немає нічого спільного, за винятком тільки того, що один об’єкт грає при цьому активну, другий — пасивну роль. У такому співвідношенні перебувають, наприклад, усякий інструмент та робітник і вироблена цим інструментом та робітником продукція. Між будинком і будівельником немає нічого спільного, але мистецтво будівельника існує заради будинку. Тому-то й держава повинна мати власність, але сама власність зовсім не становить (головного складника держави) 19, хоча і в ній міститься багато (побічних) складників, які обумовлюють її життєвість. Держава — це зв’язок між людьми, схожими одне на одного, і мета цього зв’язку — забезпечити якомога краще існування.

3. Оскільки найвищим благом є щастя, а щастя полягає в досконалій чеснотливості й застосуванні її, та оскільки, з огляду на обставини, одні люди здатні й беруть участь у чеснотливих діях, другі ж — тільки незначною мірою, а то й зовсім не здатні, то зрозуміло, що саме це призвело до утворення різних типів держави 1328в і кількох форм державного ладу: різні способи й різні засоби, за допомогою яких окремі народи прагнуть здобути щастя й чесноти, є найголовнішою причиною існування різних видів держав і більшості державних устроїв. Отже, ми повинні розглянути, скільки існує таких складників, без яких неможливе було б існування самої держави.

4. Тобто слід перерахувати речі, необхідні й корисні для життя держави. І тоді питання буде зрозумілим. Отже, по-перше, має бути харчування, по-друге, ремесла (людське життя має потребу в багатьох знаряддях), по-третє, зброя (вона необхідна для членів держави, пов’язаних між собою, як для підтримання авторитету влади проти непокірних усередині держави, так і для відбиття ворожих нападів іззовні), по-четверте, певний запас грошових знаків для особистих потреб і військової справи, по-п’яте, і це насамперед, — піклування про релігійний культ, тобто про те, що називається жрецтвом; по-шосте — необхідніше — влада, котра вирішує, що корисно (в загальних інтересах) і що справедливо у взаємних стосунках громадян між собою.

5. Ось ті речі, в яких має доконечну потребу всяка держава, адже вона не являє собою збіговиська людей; вона — певне /193/ самодостатнє, як ми говорили, для свого існування; хай-но виявиться, що чогось із переліченого нами бракує, то зовсім неможливим стає і цей самодостатній зв’язок. Таким чином, державний організм має потребу у виконанні перерахованої нами діяльності. Отже, в ньому має бути в наявності певне число селян, котрі забезпечували б усіх їжею, ремісники, військова сила, заможний клас, жерці й судді, що охороняють інтереси права й корисності. VIII. 1. Встановивши це, залишається розглянути, чи всі громадяни мусять брати участь у виконанні всіх зазначених вище робіт у державі. Чи можливо, щоб одні й ті самі особи були і селянами, й ремісниками, і членами ради, чи, може, одні обов’язки мають виконувати окремі групи осіб, інші — всі громадяни. Але не для всякого державного устрою (як ми сказали) можна в даному разі встановити певну загальну схему. Адже може бути випадок, коли у всіх роботах братимуть участь усі громадяни, і то не всі у будь-яких, а декотрі з громадян тільки в певних справах держави. Це і вносить відмінності в державний устрій: у демократичних державах усі громадяни беруть участь у всьому, в олігархічних — якраз навпаки.

2. Оскільки ми досліджуємо тепер питання про найкращий державний устрій, який полягає в тому, аби держава при ньому була найщасливішою (а щастя, як ми сказали, не може існувати окремо від чеснотливості), то зрозуміло, що в державі, яка користується найкращим правлінням, об’єднуючи в собі просто справедливих мужів, а не умовно справедливих, громадяни не повинні вести життя навподіб ремісників чи торговців (таке життя марне 1329а й суперечить чеснотливості) або навподіб селян, оскільки вони (громадяни) матимуть потребу в дозвіллі, і в набутті чеснот, і в політичній діяльності.

3. Залишаються ті складники, які в державі найважливіші: воїнський стан, законодавчий орган, що дбає про загальні інтереси держави, й судовий орган, що піклується про право. Чи надавати окремим особам право виконання всіх цих обов’язків, чи ці обов’язки повинні зосереджуватися в руках одних і тих самих осіб? Зрозуміло, що й тут в одних випадках воно може бути надане одним і тим самим особам, в інших — різним. Оскільки для виконання кожного з цих обов’язків потрібні люди різного віку, й для однієї справи вимагається тямущість, для другої — фізична сила, то ці обов’язки повинні виконувати різні особи; але оскільки, з другого боку, немислимо, щоб люди, маючи можливість застосувати силу й чинити опір, постійно перебували в підлеглому стані, то в цьому відношенні вказані обов’язки можуть виконуватися одними й тими ж особами. Справді-бо, люди, володіючи зброєю, спроможні зберегти чи знищити сам державний устрій. /194/

4. Таким чином, залишається одне — передати одним і тим самим особам 20 з обох цих класів у державі виконання вказаних обов’язків, але не одночасно, а (керуватися при цьому правилом): подібно до того, як природа нагородила фізичною силою молодих, а тямущістю — старих, так і корисно, й справедливо поділити відповідним чином виконання (державних обов’язків) між тими й тими. Такий поділ відповідатиме і достоїнству (кожного з громадян).

5. І власність має зосереджуватися в руках обох цих класів. Адже громадяни повинні бути заможними, а громадянами і є особи, що належать до цих класів. Ремісники не мають прав громадянства, як і взагалі усякий інший клас населення, діяльність якого не спрямована на досягнення чеснотливості. Це видно з попередньої умови, що щастя неминуче поєднане з чеснотливістю, а держава не може вважатися щасливою, коли береться до уваги тільки певна частина населення, а не вся сукупність громадян. Коли право власності повинно належати громадянам, то зрозуміло, що селяни мають бути рабами або періеками нееллінського походження.

6. Серед згаданих класів залишається ще один — клас жерців, утворення якого теж зрозуміле. Не можна ставити жерцем ні землероба, ні ремісника, адже складати пошану божеству личить громадянам. Оскільки все громадянське населення держави ділиться на два класи — на воїнський і законодавчий, та оскільки належить, з одного боку, виконувати релігійний культ, а з другого — дати спочинок тим, хто втомився за час своєї служби в державі, то цим останнім і слід було б доручити виконання жрецьких обов’язків.

Тепер ми вказали на ті складники, без яких неможливе існування держави, і визначили їхнє число: хоча селяни, ремісники та всілякі поденники неодмінно мають бути в наявності у держави, та власне складниками, що становлять державу, є воїнський стан і ті, хто наділений законодавчою владою; і кожний з цих складників відрізняється один від одного, причому в одному випадку ця відмінність буде абсолютною, в іншому — відносною.

IX. 1. Мабуть, не тепер і не щойно політичним мислителям 1329в стала відомою та істина, що держава повинна ділитися на окремі класи і що воїнський клас має бути відокремленим від класу селян. У Єгипті, а також на Криті такий порядок існує і до цього часу, причому подейкують, що в Єгипті його запроваджено Сесострісовими законами, а на Криті — Міносовими.

2. До стародавніх інституцій також належить, мабуть, і влаштування сиситій, які на Криті були запроваджені за царя Міноса, а /195/ в Італії ще раніше, (ніж на Криті). Італійські історики 21 розповідають, що був якийсь Італ, цар Енотрії; за його ім’ям енотри змінили свою назву на Італів і назвали Італією те узбережжя, що тягнеться між Скілетійською та Ламетійською затоками, які лежать на відстані півдня шляху одна від одної.

3. Подейкують, що цей Італ змінив кочовий спосіб життя енотрів на землеробський, дав їм нові закони і вперше запровадив сиситії. І тепер ще у декого з Італових нащадків існують сиситії, а також чинні деякі з виданих ним законів. Місцевість, розташовану в напрямку до Тірренського моря 22, населяли опіки, що, як раніше, так і тепер, називаються авсонами, а місцевість у напрямку до Япігійського та Іонійського морів, а саме — так званий Сирт, населяли хонійці, за походженням також енотри.

4. Отже, встановлення сиситій бере свій початок в Італії, а поділ населення в державах на класи іде з Єгипту, бо час Сесострісового правління значно передує часові царювання Міноса. І взагалі, треба йняти віру тому, що й решта установлень багато, а то й безліч разів була вже винайдена упродовж століть: потреба мати те, що необхідне (для існування), вчила, зрозуміло, (людей), якими засобами слід розумно користуватися; коли ж перші потреби задоволено, то, цілком логічно, мали розвиватися прагнення надати життю більшої показності й задоволення. Так само (і треба цьому вірити) розвивалися й державні інституції.

5. За доказ того, що всі ці установлення давні за походженням, править нам Єгипет: єгиптяни вважаються найдавнішим народом, а вони завжди мали і закони, й державну організацію. Тож і нам треба, з одного боку, достатньою мірою використати попередні винаходи, а з другого — постаратися заповнити те, чого в них бракує.

Раніше було зазначено, що земельна власність на території держави повинна належати особам, котрі мають право носити зброю і брати участь у державному управлінні; з’ясовано було й те, чому селяни мають відрізнятися від воїнів і якою за розмірами та якістю повинна бути державна територія.

6. Тепер слід мовити кілька слів про те, як вона має бути розподілена: хто мусить бути селянином і які якості він повинен мати. Ми, на відміну від інших 23, дотримуємось того погляду, що 1330а володіння земельною власністю не мусить бути спільним, але земля має надаватися на засадах дружби у загальне користування і кожен громадянин повинен одержувати від неї засоби існування. Всі згодні з тим, що сиситії в добре упорядкованих державах — корисна інституція. Чому й нам вони уявляються такими — про це ми скажемо згодом 24. У сиситіях повинні брати участь /196/ неодмінно всі громадяни, хоч біднякам і нелегко вносити із своїх коштів (на сиситії) встановлену частку та ще й вести господарство.

7. А ще витрати на здійснення релігійного культу мають бути спільними для всієї держави. Отже, необхідно поділити всю територію держави на дві частини: одна з них повинна перебувати в загальному користуванні всієї держави, друга — у приватному. Своєю чергою, кожну з цих частин треба поділити навпіл: одна половина землі, що перебуває в загальному користуванні, повинна йти на служіння богам, друга — становить фонд на покриття витрат, пов’язаних з улаштуванням сиситій. Потім: одна половина приватновласницької землі має розташовуватись на кордонах держави, друга — прилягати до міста. (Це робиться для того), щоб у всіх було по два наділи в кожній з обох ділянок.

8. А ще при цьому дотримана була б засада рівноправності й панувала б згода на випадок війни з сусідами. Справді, там, де нехтують указаним порядком, одні землевласники легко перебігають до ворожого табору, другі ж недбало ставляться до охорони кордону. Тому-то в деяких державах існує закон, який не дозволяє прикордонним жителям брати участь в обговоренні питання про війни з їхніми сусідами, оскільки вони, живучи на кордоні, маючи на оці власні інтереси, не в змозі правильно міркувати. Отже, державна територія, з означених причин, повинна ділитися у вказаний вище спосіб.

9. Коли вже говорити про найбажаніший стан речей, то селяни мусять бути переважно рабами. Однак вони не повинні належати до однієї народності, мати запальну вдачу. Коли додержувати цих умов, від них буде користь у роботі й не треба буде боятися якогось заколоту з їхнього боку. По-друге, слід би доручити обробіток землі особам нееллінського походження — періекам, котрі наділені тими самими природними рисами, що й раби. З них ті, що проживають у приватних володіннях, повинні зараховуватись до розряду рабів приватних осіб, а ті, що проживають на власній землі, мають належати до державних рабів. Яким же чином використовувати рабську працю і чому краще усім рабам, у вигляді винагороди за їхню роботу, гарантувати у майбутньому свободу, — про це ми скажемо згодом 25.

X. 1. Вище було зазначено, що місто повинне мати якомога тісніший зв’язок із материком та морем, а заразом і з усією державною територією. Коли ж прагнути до того, щоб розташування міста було найкращим, треба взяти до уваги такі чотири моменти: передусім, і це найголовніше, розташування міста має відповідати санітарним вимогам. При цьому зазначимо, що міста, повернуті на схід і в бік східних вітрів, більше відповідають /197/ санітарним вимогам; за ними йдуть міста, повернуті на північ, — їх добре проймає зимовим холодом.

1330в 2. З інших умов берімо до уваги такі, які були б сприятливі для внутрішньої політичної діяльності громадян і для їхніх військових справ. На випадок військових дій, місто повинне давати громадянам зручний вихід, а для ворогів бути важкодоступним і незручним для облоги. Потім: місто повинне бути забезпеченим від природи якомога більшими запасами води і джерелами; в супротивному разі їхню нестачу мають заповнювати водозбірні та водойми, спеціально обладнані для зберігання дощової води, так щоб ніколи не відчувалося нестачі на випадок, коли б громадяни, в разі війни, опинились відокремленими від решти території.

3. Оскільки необхідність турбуватися про здоров’я мешканців міста пов’язана безпосередньо з його відповідним розташуванням, то на другому місці стоїть завдання влаштувати в місті надійне водопостачання. До цього завдання треба ставитися з особливою увагою. Адже те, що ми вживаємо для свого організму в надмірній кількості, дуже часто справляє величезний вплив на наше здоров’я, а вода й стан повітря якраз належать до такого. Тому, коли в тих містах, де з розумінням ставляться до цього, з’ясується, що не вся вода має потрібну для здоров’я якість, чи коли джерел у них замало, то треба відділяти воду, що йде на пиття, від води, що призначена для інших потреб.

4. Що ж до укріплень у місті, то вони не однаковою мірою корисні для кожного державного устрою. Наприклад, наявність акрополя годиться для олігархічних і монархічних держав, однакова укріпленість 26 усіх пунктів — для демократичних; для аристократичних не годиться ні те, ні те, а найкраще, коли є декілька окремих укріплених пунктів.

Розташування приватних будинків (по вулицях) вважається кращим і кориснішим в інтересах практичного вжитку тоді, коли вулиці прямі, за найновішим, тобто Гіподамовим, способом, для безпеки ж у військовому відношенні навпаки, кращим буде той спосіб забудови міста, що існував у давнину: вона була такою (через заплутане розташування будинків), що наймані війська з труднощами знаходили вихід, а нападникам важко було орієнтуватися в ньому.

5. Тому (при забудові міст) слід дотримуватися обох систем, причому можна чинити, розташовуючи будинки у місті так, як роблять селяни, садячи виноградні лози: вони розташовують їх перехресними рядами 27. Таким чином, усе місто не повинне мати вигляду прямокутника, а тільки окремі частини і квартали, і це буде краще в інтересах міста, для його безпеки й загального вигляду. /198/

Стосовно ж міських мурів, то ті, хто заперечує їхню необхідність для міст, які відзначаються бойовим духом, міркують, одначе, по-старому, надто коли взяти до уваги, що такі хвальковиті слова спростовані реальністю.

6. Певна річ, коли маєш справу з ворогом, який або однакової з тобою доблесті, або лише трохи переважає тебе в кількості, — не годиться захищатися за укріпленими мурами. Однак, коли доводиться, припустимо, дійсно мати справу з ворогом, котрий перевершує тебе в кількості, і в хоробрості переважає, хай і не надто, притаманну людині хоробрість, — то, коли йдеться про 1331a власний порятунок, про звільнення від напастей і глумління, треба подумати про найбезпечніше й підходяще для військових завдань укріплення міста. І це особливо стосується нашого часу, коли досягнуто значних успіхів у вдосконаленні метальних снарядів та облогових машин 28.

7. Вимагати ж, аби не оточували міста мурами, означає те саме, коли б хтось радив шукати (для заснування міста) місцевість, зручну для ворожих вторгнень, і звелів зрівняти всі пагорби або ж не оточувати стінами й приватних осель, мовляв, щоб мешканці в них не були боягузами. А ще слід взяти до уваги: коли місто оточене мурами, можна користуватися ними по-різному — так, ніби їх і немає; та коли мури відсутні, — в тих містах цього зробити не можна.

8. А коли так, то треба не тільки оточувати місто стінами, але й дбати про їхній належний стан: це надасть містові гарного вигляду і стане у пригоді для його захисту в час війни як проти давніх, так і проти теперішніх засобів облоги. Зважаючи на сучасний поступ у веденні наступальних воєн, при обороні міста треба вдаватися і до раніше винайдених засобів і так само вишукувати й винаходити нові. Адже на тих, хто добре підготовлений, не одважуються нападати. Оскільки всі громадяни мають бути поділені на певні групи для сиситій і оскільки, з іншого боку, доводиться облаштовувати мури в зручних для цього місцях сторожами й вежами, то само собою зрозуміло, що деякі з сиситій треба влаштовувати в цих сторонах.

XI. 1. Це можна було б зробити таким чином: будівлі, призначені для культу, й ті будівлі, куди збираються для сиситій найголовніші посадові особи, зручно об’єднувати на одному й тому самому придатному для цього місці. Окремо слід розташовувати тільки ті святині, для яких закон чи оракул передбачає окреме розташування. Саме ж місце (де слід розташовувати будівлі для виконання культу й сиситій) повинне являти собою площу, яка мала б достатні розміри, зручне положення і була б краще захищена порівняно із сусідніми частинами міста. /199/

2. Нижче цього місця треба впорядкувати площу, яка іменується в (містах) Фессалії «вільною». Ця площа повинна бути прибраною від усяких товарів, і ні ремісник, ні селянин, ні будь-хто інший з таких людей не має права підходити туди, окрім тих випадків, коли їх покличуть посадові особи. Вказане місце вирізнялося б особливою красою, якби випала можливість розташувати тут і гімнасії для осіб зрілого віку. Потрібно й ці будівлі, що надають краси містові, розподілити відповідно з віком людей (що вправляються в них), причому при (гімнасіях для) юнаків мусять перебувати певні посадові особи; гімнасії ж для осіб старшого віку повинні розташовуватися поблизу того місця, де присутні посадові особи. Перебування на очах у державних службовців 1331в породжує істинну сором’язливість та острах, притаманний вільним людям.

Торговельний майдан повинен відокремлюватися від згаданої нами площі й розташовуватися окремо: для нього слід вибрати місце, до якого зручно було б підвозити товари як морем, так і суходолом.

3. Оскільки особи, котрі стоять на чолі держави, діляться на жерців та урядовців, то й приміщення для сиситій жерців годиться розташовувати поблизу будівель, присвячених культові. Службові місця — для тих урядовців, котрі відають укладенням угод, розглядають карні та цивільні справи тощо, — а також агораномію і так звану астиномію треба розміщувати поблизу (торговельного) майдану в якомусь пожвавленому місці 29. Таке місце придатне для впорядкування на ньому площі для повсякденних потреб; за нашим-бо накресленням та, верхня площа призначається для дозвілля, а ця — для ділових зустрічей.

4. І впорядковуючи державну територію, треба також керуватися цими правилами. Адже в (державі) наявні посадові особи в сільській місцевості, котрі в одних називаються охоронцями, в інших — ілорами. Саме тут слід влаштовувати і службові місця: одні для охорони краю, інші — для сиситій. На державній території повинні розподілятися також і святині: одні — присвячені богам, інші — героям.

Однак зайве розглядати це питання в подробицях, бо ж усе це неважко придумати, та куди важче виконати на ділі: слова передають побажання, факти ж — справа випадку. Тому полишимо подальший розгляд цього питання.

XII. 1. Тепер поговоримо про сам державний устрій: з яких та наскільки якісних частин повинна складатися держава, що хоче стати щасливою і мати правильну систему правління.

Благо скрізь і повсюди залежить від дотримання двох умов: 1) правильного визначення кінцевої мети всякої діяльності і 2) вишукування відповідних засобів, що ведуть до кінцевої мети. Може /200/ трапитися, що обидві ці вимоги суперечитимуть одна одній, і може статись так, що вони узгоджуватимуться між собою. Іноді-бо мету окреслено правильно, але засоби для її досягнення шукаються помилкові; іншого ж разу в розпорядженні є всі засоби, що ведуть до здійснення мети, але сама мета визначена невдало. Буває й так, що і засоби, й мета обрані неправильно, як, приміром, у медицині. Бо й справді, інколи лікарі не уявляють собі досить чітко, як вилікувати хворе тіло, і не знаходять належних засобів для досягнення мети. А в науці й мистецтві треба прагнути і до того, й до того, тобто визначати і мету, й засоби, які сприяють її досягненню.

2. Зрозуміло, що всі прагнуть до блага і щастя в житті, але одні мають змогу досягти його, іншим певна випадковість чи сама природа перешкоджає в цьому. Адже для доброго життя необхідні 1332а ті чи ті (зовнішні) сприятливі обставини — меншою мірою для осіб, що перебувають у кращих умовах, більшою — для тих, кому дісталися гірші. Нарешті, декотрі, хоч і їм дано можливість досягти щастя, шукають його від самого початку неправильно. Оскільки нашим завданням є визначення найкращого державного устрою, який полягає в тому, щоб держава мала найкращу систему правління, а останнє можливе тільки в тому випадку, коли державі буде надана можливість користуватися найбільшим щастям, то, зрозуміло, не слід випускати з уваги, що таке щастя.

3. Вже в «Етиці» (коли наведені там докази можуть для чогось знадобитися) ми визначили, що щастя полягає в діяльності і в чеснотливості та в досконалому застосуванні її не у відносному, а в абсолютному розумінні. Кажучи «відносно», маю на увазі чеснотливу діяльність як щось необхідне (для досягнення щастя), а під словом «абсолютно» — як щось прекрасне само по собі. Наприклад, візьмемо з галузі діяльності права: справедливо накладені покарання — чеснотливі дії, але ж як дії, викликані необхідністю, вони містять у собі прекрасне тільки в силу необхідності, і було б бажаніше, якби ні держава, ні людина не вдавалися до подібних дій. Навпаки, дії, спрямовані на складання шани чи досягнення добробуту, — це дії, найпрекрасніші з абсолютного погляду. Річ у тому, що дії першого виду спрямовані на усунення якогось зла, дії ж другого, навпаки, мають на меті творити благо.

4. Діяльна людина може витримувати з гідністю і вбогість, і хвороби, й решту злигоднів, що йдуть від долі, але блаженство полягає не в цьому, а в тому, що їм протилежне. Адже в «Етиці» встановлено також, що щасливою людиною буде та, для котрої, в силу її чеснотливості, благом служитиме абсолютне благо 30. Звідси зрозуміло, що й у використанні цих благ така людина, звісно, діятиме чеснотливо і прекрасно в абсолютному розумінні. /201/ Через це й виникла думка, нібито справжні причини щастя полягають у зовнішніх благах. Але ж це все одно, якби причину блискучої гри на кіфарі вбачали скорше у самому інструменті, а не в майстерності кіфариста.

З усього викладеного вище випливає, що деякі з благ 31 найкращої держави повинні існувати (самі по собі), інші ж має підготувати законодавець.

5. Тому ми й відносимо до сфери добрих побажань наявність у державній системі всього, що тільки владна створити доля (бо вважаємо, що саме вона владна у цьому відношенні). Але зробити державу чеснотливою — це вже справа не долі, а знання й нескутої волі. Чеснотливість держави виявляється в тому, що чеснотливі громадяни беруть участь у державному управлінні. В нашій державі всі громадяни беруть участь у державному управлінні. Отже, необхідно розглянути, яким чином людина стає чеснотливою. Адже коли припустити, що всі громадяни чеснотливі (загалом), а не кожен окремо взятий, то це було б навіть бажаніше (для держави), оскільки чеснотливість кожного зокрема тягла б за собою і чеснотливість усіх разом узятих.

6. Люди стають заповзятими й чеснотливими завдяки трьом чинникам: природі, звичаям і розуму. Передусім треба народитися людиною як такою, а не якоюсь живою істотою, і мати притаманні людині фізичні й психічні риси. Але за певних умов не 1332в буде ніякої користі від природних даних: звичаї змінюють людську природу, і внаслідок набуття звичок деякі з природжених якостей людини розвиваються або в кращий, або в гірший бік.

7. Тимчасом, як решта живих істот веде переважно природний спосіб життя і тільки деякі з них керуються ще й набутими звичками, людина кориться і голосу розуму, бо тільки вона обдарована ним. Таким чином, у людини всі три вказані чинники життя повинні узгоджуватися між собою. Тому часто люди чинять всупереч набутим звичкам і природі, прислухаючись саме до розуму, коли вже вони переконані, що чинити так, а не інакше, буде для них краще; ми вже раніше визначили, якими повинні бути люди за своєю природою, аби ними міг легко управляти законодавець. Решта полягає у вихованні, завдяки чому люди одне засвоюють звичкою, друге — навчанням.

XIII. 1. Оскільки всяке державне об’єднання складається із влади й підлеглих, то треба розглянути, різним чи однаковим повинен бути спосіб життя владущих і підвладних. Відповідно до того, як ми вирішимо це питання, неодмінно з’ясується, чи виховання тих і тих матиме різний чи однаковий зміст. Якби владущі відрізнялися від підлеглих настільки, наскільки, за нашим /202/ уявленням, відрізняються боги й герої від людей, перевершуючи останніх насамперед своїми тілесними, а далі й психічними властивостями, то з безсумнівною яснотою можна було б твердити про перевагу владущих над підлеглими; відтак було б краще присудити одним і тим самим людям: одним завжди владувати, другим — завжди коритися.

2. Але погодитися з таким формулюванням питання нелегко, та й справа в дійсності виглядає зовсім не так, як говорить Скілак 32 про індусів, у котрих царі начебто такою мірою переважали своїх підданців. Отже, зрозуміло з багатьох причин, Що всі повинні однаковою мірою мати право на почергову участь і у владуванні, і в покорі. Адже в цьому й полягав би принцип рівності для однакових. Зрештою, важко було б проіснувати державному ладові, побудованому на засаді, що суперечить поняттю права: всі мешканці держави (котрі не користуються громадянською рівноправністю), прагнучи до запровадження нових порядків, опинилися б заодно з підлеглими, — але ж неможливо, аби правителі настільки перевершували своєю чисельністю (всю решту), що могли б виявитися дужчими.

3. З другого боку, не підлягає сумніву й те, що владущі повинні відрізнятися від підлеглих. Тому законодавець має влаштувати так, щоб ті й ті брали участь і в урядуванні, і в послуху, як, до речі, було зазначено. Сама-бо природа встановила цю відмінність: вона зробила одну й ту саму істоту двоякою від народження 33 — одну молодшою, другу зрілішою. Одним із них личить коритися, іншим — владувати. Ніхто, зважаючи на відповідний вік, не ремствуватиме на те, що він перебуває (за даних умов) у підлеглості, і не вважатиме себе (в даний час) могутнішим, якщо він знає, що за інших умов і він одержить свою дещицю в почестях, а саме — коли досягне відповідного віку.

4. Отже, можна твердити, що за даних обставин одні й ті самі, 1333а а за інших — не одні й ті самі повинні владувати і перебувати в підлеглості. Звідси випливає, що виховання (владущих і підлеглих), з одного боку, повинне бути одне й те саме, а з другого — різне. Бо ж, на загальну думку, той, хто хоче справедливо управляти, повинен спочатку навчитися належним чином виявляти послух. А всяка влада, як про це йшлося у попередніх розділах, може здійснюватися, з одного боку, в інтересах владуючого, з другого — в інтересах підлеглого.

5. У першому випадку ми маємо на увазі владу хазяїна над рабами, в другому — владу над вільними 34. Відмінність деяких наказів полягає не в їхніх наслідках (для виховання), а в тих мотивах, які спонукали віддати ці накази. Тому багато з таких /203/ робіт, які, мабуть, повинні виконувати слуги, можуть чудово виконувати й вільні юнаки. Адже наші дії різняться між собою не стільки тим, мають вони в собі прекрасне чи ні, скільки тим, яка їхня кінцева мета, тобто заради чого вони чиняться. Оскільки, за нашим уявленням, чеснотливість громадянина-правителя однакова за змістом з чеснотами найкращої людини, бо одна й та сама людина повинна спочатку побути в становищі виконавця, а тільки потім повелівати, то завданням законодавця й було влаштувати справи так, аби люди стали достойними, і вказати, який спосіб дій веде до цього та в чому полягає кінцева мета найчеснотливішого життя.

6. Душа людини складається з двох частин. Одна з них наділена розумом від природи, а друга — ні, проте підкоряється йому (розуму). За нашим твердженням, людина взагалі вважається гарною залежно від володіння чеснотами обох цих частин. Кожен, хто згодний з нашим розподілом душевних здібностей, вочевидь визнає, в якій з обох частин душі треба шукати кінцеву мету (до чого прагне людина). Адже завжди гірше існує заради кращого. Цю засаду видно і в тому, що зроблено руками людськими, і в тому, що створено природою. Скрізь-бо кращим буде те, що наділене розумом.

7. А розум, за прийнятим нами поділом, буває двояким: діяльний і споглядальний. Мабуть, що й та частина душі, (яка не обдарована розумом, але здатна йти слідом за ним), повинна ділитися на дві частини, діяльність і цієї другої частини душі, скажімо так, відповідно співвідноситься з діяльністю першої частини (тобто обдарованої розумом). І ті, хто здатен взагалі володіти обома частинами душі 35, повинні віддавати перевагу діяльності тієї частини, яка краща за своєю природою. Адже кожен завжди віддає найбільшу перевагу тому, досягнення чого є найвищою метою.

8. Потім: все людське життя розпадається на заняття й дозвілля, на війну і мир, а вся діяльність людини спрямована почасти на необхідне й корисне, почасти — на прекрасне заняття. Перевага тут повинна віддаватися так само, як і при вказаних частинах душі та обумовленій ними діяльності: можна віддати перевагу війні заради миру, заняттям — заради дозвілля, необхідному й корисному — заради прекрасного.

9. Усе це повинен брати до уваги політичний діяч, його законодавча робота мусить узгоджуватися і з частинами душі, і з обумовленою ними діяльністю, навіть більше: вона повинна мати на увазі здійснення вищої мети. Достеменно таким чином законодавець мусить діяти і при встановленні відповідного способу /204/ 1333в життя й розпорядку відповідних занять. Треба, щоб громадяни мали можливість займатися своїми справами і (у випадку необхідності) вести війну, але, що бажаніше, насолоджуватися миром і (правильно) користуватися дозвіллям, чинити все необхідне й корисне, а ще більше — все прекрасне. І тому, маючи на увазі цю мету, треба запровадити й відповідне виховання для дитячої та інших вікових груп, що мають у цьому потребу.

10. Ті еллінські держави, що тепер користуються, на загальну думку, найкращим упорядкуванням , ті законодавці, що встановили ці державні устрої, запроваджуючи відповідні порядки, мабуть, добивалися не найвищої мети і не рахувалися з тим, що заведені ними закони та встановлений ними характер виховання не мали на меті розвитку всіх чеснот. Ці законодавці, навпаки, досить недоречно скеровували всю свою увагу на розвиток таких чеснот, які, на перший погляд, обіцяють їхнім володарям користь і неабиякий зиск. Та й пізніші вчені, подібно до цих, висловлювали таку саму думку, як і перші: вихваляючи устрій лакедемонців, вони захоплюються тією метою, яку свого часу поставив собі його засновник: пристосувати все в законодавчій системі для здатності громадян до війни.

11. Такий погляд, звичайно, легко спростувати логічними доказами, причому тепер вони спростовуються на підставі фактів. І, подібно до того, як величезна маса людей прагне досягти необмеженого панування над багатьма, що начебто сприяє зовнішньому щастю, достоту так і Фіброн 37, та й решта, хто писав про державний устрій лакедемонців, із неприхованим захватом ставляться до особи самого законодавця, вказуючи, нібито лакедемонці завдяки своїй загартованості і здатності нехтувати небезпекою значно поширили свою владу.

12. Але на цей час, коли лакедемонського панування більше не існує, всім зрозуміло, що лакедемонців не можна вважати щасливими, та й їхній законодавець навряд чи був у всьому непомильним. Проте було б смішним заявляти, ніби вони, захищаючи своє законодавство, не маючи ніяких перешкод користуватися своїми законами, усе-таки зі своєї волі позбулися можливості насолоджуватись прекрасним життям. Помиляються так само й ті, хто з’ясовує питання про характер влади, до якої прагне законодавець: адже влада над вільними людьми краща та більше відповідає чеснотливості, ніж влада над рабами.

13. А ще безпідставно визнавати державу щасливою і вихваляти законодавця за те, що він навчив своїх співгромадян, як запанувати над сусідами, оскільки в цьому приховується значна шкода (для самих громадян). Адже зрозуміло, що тоді й кожен /205/ громадянин, у міру можливості, прагнутиме неодмінно до того, аби мати змогу владувати над своєю власною державою. А в цьому прагненні лакедемонці якраз і звинувачують свого царя Павсанія, попри його достоїнства. Таким чином, жодна із вказаних нами засад, жоден із наведених законів не містять у собі ані державної мудрості, ані користі, ані істини. Навпаки: законодавець повинен прагнути прищепити в душах людей, що поняття «найвище благо» і в державному, і в приватному житті — одне й те саме.

14. І не варто мізкувати з цього погляду про військові справи, а саме: як поневолити тих, хто не заслуговує на рабське становище. 1334а А спершу (слід подумати про те), аби самим не опинитися в такому становищі, прислуговуючи іншим. Далі: щоб громадяни домагалися верховної влади, маючи на меті підлеглих, а не задля встановлення деспотичної влади над усіма. По-третє: щоб вони панували над тими, хто за своєю природою повинен служити.

15. Отож законодавець мусить докладати зусиль переважно для того, аби його закони, що стосуються і військової справи, і всього іншого, мали на увазі забезпечити громадянам дозвілля (необхідне для державної діяльності) і мир. Адже більшість держав, що звертають увагу на військову підготовку, тримаються, поки ведуть війни, і гинуть, як тільки досягнуть панування. Подібно до криці, вони втрачають свій гарт під час миру. А винен у цьому буває законодавець, що не виховав у громадян уміння користуватися своїм дозвіллям.

16. Оскільки для людей кінцева мета і в їхній державній діяльності, і в приватному житті виявляється однаковою і оскільки звичайно одне й те саме призначення буває і в найкращої людини, і в найкращого державного устрою, то зрозуміло, що (в державі) мусять бути в наявності чесноти, що сприяють досягненню дозвілля (необхідного для політичної діяльності). Кінцевою ж метою війни, як ми вказували неодноразово, є мир, а метою роботи — дозвілля.

17. З-поміж чеснот до дозвілля й користування щастям ведуть не тільки ті, що у своєму кінцевому підсумку мають на меті надати це дозвілля, але й ті, кінцевий підсумок яких полягає в роботі. Адже для того, щоб мати можливість насолоджуватися дозвіллям, треба володіти багатьма предметами першої необхідності. Тому в державі громадянам належить бути і поміркованими (у своїх вимогах), і мужніми, й терплячими. Як у тому прислів’ї: «Дозвілля — не для рабів». А ті, хто не вміє дивитися сміливо у вічі небезпеки, стають рабами своїх нападників.

18. Отже, трудове життя вимагає мужності й терплячості, а життєві зручності потрібні для занять філософією; /206/ поміркованість і справедливість повинні виявлятися в обох випадках, але переважно вони необхідні для мирного життя й дозвілля. Адже війна сама по собі примушує бути справедливим і поміркованим; насолода ж добробутом, супроводжувана миром, і дозвілля скорше сприяють розвиткові в людей зарозумілості.

19. Отже, ті, чия діяльність виявляється у найкращих вчинках, хто насолоджується усім тим, що вважається щастям, повинні мати неабияке почуття справедливості та скромності; це стосується й тих людей, котрі, за висловом поетів , мешкають на острові блаженних. Таким людям, мабуть, тим більшою мірою будуть необхідні розвинуті любов до мудрості, поміркованість і справедливість, чим спокійніше у них життя та більші блага, якими вони користуються. Тому, очевидно, й держава, яка прагне до щастя й чеснотливості, повинна мати вказані чесноти. Коли ганебно взагалі не вміти користуватися благами, то ще ганебніше не вміти користуватися ними в час дозвілля, і безглуздо (твердити), ніби достойні люди тільки ті, хто не має дозвілля (для державної діяльності), хто веде війни, а ті, хто насолоджується миром і дозвіллям, — стають подібними до рабів.

20. Отже, розвивати свою доблесть треба не так, як це робиться 1334в в Лакедемоні. Щоправда, лакедемонці, як і решта греків, вважають найбільшими одні й ті самі блага, але від решти греків вони відрізняються тим, що, на їхню думку, здобути ці блага можна завдяки лише одній чесноті — доблесті. Та оскільки ці блага є чимось більшим, то й насолода від них — також більша, ніж насолода від цієї чесноти 39; і що через неї буває — також зрозуміло.

21. Але яким чином і за допомогою яких засобів можна домогтися користування благами — ось це й треба розглянути.

Вже раніше ми визначили, що для цієї мети потрібні природні нахили, звичаї та розум. Якими повинні бути люди за своєю природою — визначено вище. Залишається, отже, розглянути, чи варто починати виховання з розсудку, чи з прищеплення звичок. І те, й те виховання повинні якнайкраще узгоджуватися між собою, оскільки не виключено, що розум, визначаючи найкращу мету, припуститься помилки, і те саме може статися з прищепленням звичок.

22. Тут насамперед зрозуміло, що в даному випадку, як і в решті, початок дається народженням і що мета (цього народження), своєю чергою, є початком іншої мети. Для нас (людей) розум і свідомість — мета, до чого прагне природний розвиток людини; тому ми й повинні народження людини та прищеплення їй звичок узгоджувати з цією метою.

23. Далі: подібно до того, як душа й тіло — два (первні, що становлять природу людини), достеменно так ми розрізняємо в /207/ душі дві частини: частину, що не має розуму, й частину, обдаровану розумом; і ці частини, своєю чергою, мають дві властивості, з яких одна — бажання, а друга — свідомість. І подібно до того, як виникненню тіла передує виникнення душі, так і частина душі, що не має розуму, утворюється раніше обдарованої розумом частини. І це зрозуміло на прикладах: стан збудження, вольові прагнення, а також вияви пристрастей притаманні навіть новонародженим дітям, тимчасом, як розсудливість і мисленнєві здібності, природно, у них з’являються тільки з віком. Тому-то й турбота про тіло має передувати турботі про душу, а потім, після тіла, слід потурбуватися про виховання нахилів, з тим щоб виховання їх служило вихованню розуму, а виховання тіла — вихованню душі.

XIV. 1. Оскільки законодавець від самого початку повинен дбати про те, щоб фізичні сили вихованців досягли найвищої досконалості, то передусім йому належить потурбуватися про шлюб і про риси, які мусять мати особи, що вступають до шлюбу. Законодавець при цьому повинен мати на увазі самих наречених, а також їхній вік: наречені повинні підходити одне одному за віком, і їхня снага має бути однаково спроможною, а то вийде так, що чоловік у змозі породжувати дітей, а дружина не може вже народжувати, або навпаки: дружина спроможна народжувати, а чоловік не має снаги. Таке становище викликає взаємні докори і чвари.

2. Потім: законодавець мусить брати до уваги той час, коли діти мають заступати батьків, і не допускати надто великої різниці в роках між батьком і дітьми; інакше, з одного боку, почуття вдячності від дітей до своїх батьків утратить практичний сенс, а з другого — батьки не зможуть стати своїм дітям у пригоді. Але 1335а й не слід допускати, аби батьки й діти за віком були дуже близькі між собою: ця вікова близькість викликає неабиякі складнощі, бо, з одного боку, в такому випадку діти, майже ровесники своїх батьків, ставляться до останніх з меншою пошаною, а з другого боку — і в домашньому спілкуванні часто виникає багато приводів до сварок. Нарешті, повертаючись до нашого вихідного погляду, законодавець постійно повинен пам’ятати про те, щоб фізичні дані народжених дітей відповідали його (законодавця) намірам.

3. Майже усього цього можна досягти, коли зважити на таку обставину: крайня межа статевої снаги у чоловіків сягає сімдесяти років їхнього життя, у жінок — п’ятдесяти; тому статеве співжиття повинне від самого початку відповідати вказаним межам.

4. Ранні шлюби несприятливі щодо дітей. В усіх тварин перший приплід від молодих батьків буває слабкий, народжуються здебільшого самиці, й до того ж низькорослі. Те саме спостерігається /208/ і в людей. І це підтверджується тим фактом, що у всіх державах, де поширені ранні шлюби, населення буває фізично слабосиле й дрібне. А ще під час пологів молоді жінки страждають більше, і дуже багато з них гине. Ось чому дехто пов’язує з цим фактом дану трезенцям відповідь оракула, яку тлумачать так, що у них багато молодих жінок гине внаслідок раннього заміжжя, а не «збирання незрілих плодів» 40.

5. І задля набуття стриманості корисно видавати заміж дівчат у трохи старшому віці, оскільки, вступивши у статеві зносини в ранній молодості, вони виявляють велику нестриманість. Причому фізичні сили молодих людей, що вступають у статеві зв’язки в період дозрівання сімені, уповільнюються у своєму зростанні, мабуть, і в своєму розвитку, оскільки і для дозрівання сімені потрібен певний час, по завершенні чого це дозрівання припиняється.

6. З огляду на викладені міркування, найкраще годилося б дівчатам брати шлюб у 18-річному віці, а чоловікам у 37-річному або й трохи раніше. При взятті шлюбу в цьому віці фізичні сили подружжя будуть у розквіті, і такий розрахунок дуже добре збігатиметься для подружжя з тим віком, коли їхня статева спроможність припиняється. А ще й час, коли діти вступлять у самостійне життя, якраз припаде на ту пору, — діти будуть у періоді свого розквіту, з умовою, звичайно, що шлюб виявиться плідним. Тимчасом, як батьки, наблизившись до 70-річного віку, підупадуть на силі.

7. Отже, про час укладання шлюбу вже сказано. Що ж до найбільш підходящої для цього пори, то, як показує досвід (і ми можемо це визнати), зима — найкращий час для вступу в шлюб. Подружжя, до речі, мусить у питанні про статеве життя дослухатися 1335в настанов лікарів і натурфілософів, оскільки перші можуть дати поради щодо розвитку фізичних сил, а останні можуть повідомити про вітри, причому більше вихваляючи північні, а не південні.

8. Стосовно ж того, які фізичні дані батьків можуть бути найкориснішими для народжуваного потомства, то докладніше це питання можна з’ясувати в книзі про педономію 41.

Проте, в загальних рисах: для здоров’я і сили чоловіка як батька зовсім не треба мати фізичну міць атлетів; з другого ж боку, не годяться тут і люди з надто ніжною статурою, неспроможні виконувати важкі роботи; тут слід дотримуватися середини (між двома крайнощами). Організм (громадянина) повинен бути витривалим до праці, але не завдяки виснажливим вправам, і цей розвиток має бути не однобічним, як буває з атлетами, а пов’язаним /209/ із діяльністю вільнонароджених людей. Це стосується однаковою мірою як чоловіків, так і жінок.

9. Вагітні жінки також мають стежити за своїм організмом; вони не повинні байдикувати, їсти щось важке для перетравлення. Щодо першого, то законодавець може легко цьому посприяти, видаючи відповідні приписи: ходити у певні дні для виконання релігійних обрядів на честь божеств, що допомагають у пологах, духовне життя (вагітних жінок), на противагу їхньому фізичному життю, має бути спокійним: адже плід, який вони носять у собі, бере живлення від жінки так само, як рослини живляться від ґрунту, з якого вони виростають.

10. Щодо питань, пов’язаних із «нехтуванням» новонароджених дітей та їхнім голодуванням, то нехай чинним буде той закон, що жодної калічної дитини годувати не слід. Що ж до числа дітей, то у випадку, коли встановлені звичаї 42 забороняють нехтування когось із новонароджених, воно й не повинне мати місце. Адже кількість, що народжується, суворо визначена. Коли у подружжя має народитися дитина понад установлене число, то треба зробити викидня, перш ніж зародок цілковито визрів; злочином проти Бога й державних настанов буде вчинення викидня, коли зародок уже повністю дозрів.

11. Встановивши початковий вік для чоловіка й жінки, від якого вони можуть брати шлюб, треба визначити і той крайній вік, до якого їм годиться виконувати в інтересах держави їхні подружні обов’язки. Адже діти старих батьків, як і діти надто молодих, з’являються на світ недосконалими і у фізичному, і в інтелектуальному відношенні, причому (діти) батьків-перестарків — слабкими. Тому (краще за все визначити цю крайню межу), узгоджуючи з інтелектуальним розквітом здібностей людини. Ця пора у більшості людей, як кажуть декотрі поети, що вимірюють людське життя «седмицями», збігається з п’ятдесятирічним віком.

12. Таким чином, хто переступив цей вік на чотири-п’ять років, той повинен відмовитися від народжування дітей. І видається, можна продовжувати співжиття лише в інтересах свого здоров’я чи з якоїсь іншої подібної причини. Стосовно ж побічних зв’язків чоловіка або дружини, то такі зв’язки ніде не вважаються пристойними, поки існує те, що називається законним шлюбом. 1336а І якщо буде викрито когось у злочинному зв’язку впродовж часу, коли можна народжувати дітей, то винуватець має відповідати за це як громадянин, відповідно до існуючого положення.

XV. 1. Коли ж діти з’явилися на світ, то дуже важливо поміркувати над тим, які харчі потрібні для зміцнення їхніх фізичних /210/ сил. Спостереження за тваринами і тими племенами, які ставлять своєю головною турботою розвиток у собі войовничої вдачі, свідчать, що годування молоком зміцнює фізичні сили дітей, і що вина, яке спричиняє захворювання, треба (під час годування дітей) уникати взагалі.

2. А ще в такому юному віці корисно розвивати рухливість. Аби уникнути пошкоджень тіла, тепер деякі племена користуються механічними пристроями, що запобігають різним вивихам у дітей. Корисно також ще від юних літ привчати дітей до холоду: це чудовий засіб і для здоров’я, і для гарту у військових справах. Тому-то в багатьох варварських племен існує звичай купати немовлят у холодній воді, а, наприклад, галли закутують дітей у легкі ковдри 43.

3. Взагалі, все, до чого можна привчати дитину, краще робити «від самих пелюшок», але привчати поступово. Та обставина, що в організмі дітей міститься більше тваринного тепла, чудово сприяє привчанню їх до холоду. Ось такі й подібні турботи виникають щодо дітей ще в зовсім ранньому віці.

4. Далі, в наступну вікову пору, до п’яти років, коли, зрозуміло, не годиться навчати чогось дитину чи обтяжувати її якоюсь роботою, що могла б завадити її зростанню, треба дозволяти їй рухатися стільки, скільки необхідно, аби організм не бездіяв. З цією метою слід забавляти дитину, відповідно до її віку, різними заняттями, а також іграми, причому ігри мають відповідати гідності вільної людини, не повинні надто втомлювати дитину чи бути зовсім непристойними.

5. Щодо розповідей і казок, слухати які доцільно в такому віці, то подбаймо про їхній добір; і це обов’язок тих посадових осіб, котрі називаються педономами. Все це немовби готує дитину до наступних занять, тому й ігри дітей мають наслідувати те, чим вони займатимуться згодом усерйоз.

6. Зовсім безпідставно забороняють декотрі законодавці 44 дітям голосні вигукування й плач — і те, й те сприяє їхньому зростанню та певним чином є для них немовби гімнастикою: затримування дихання розвиває силу при роботі, а це буває з дітьми, 1336в котрі кричать. Педономи нехай стежать за тим, як діти проводять час, а також за тим, щоб вони якомога менше перебували в оточенні рабів: у цьому віці, тобто від п’яти до семи років, діти повинні виховуватися в домашній обстановці.

7. Зрозуміло й те, що діти не повинні ні чути, ні бачити 45 нічого з того, що не відповідає гідності вільнонародженої людини. Та й узагалі законодавець нехай усуне з держави усяке лихослів’я, тому що з поганої звички лаятися розвивається і /211/ схильність до вчинення проступків. Особливо не допускаймо лихослів’я в середовищі молоді: треба, щоб вони не говорили самі й не чули від інших чогось подібного. Коли ж усе-таки виявиться, що хтось говорить або робить заборонене, то вільнонароджену людину, але ще не прийняту в сиситії, треба відшмагати, а якщо вона вже старша за віком 46, — позбавити її громадянських прав, бо такі провини притаманні тільки рабам і несумісні з гідністю вільнонародженої людини.

8. Отже, оскільки ми забороняємо нікчемні розмови в державі, то, очевидно, не можна допускати в ній виставляння непристойних картин чи сороміцьких вистав. Таким чином, начальники нехай подбають про те, аби жодна картина чи статуя не являли собою показу чогось безсоромного, за винятком хіба тих випадків, коли закон допускає такі непристойні моменти під час святкування культів певних божеств. Складати належні почесті закон, зрештою, дозволяє тільки особам, що досягли певного віку, причому і за себе, і за дітей, і за дружин.

9. Закон повинен також заборонити юнакам бути присутніми в ролі глядачів на виставах ямбів і комедій 47 до тих пір, поки вони досягнуть віку, коли їм дозволено буде брати участь у сиситіях, сидячи разом з іншими 48. І вони, далебі, зможуть бути учасниками цього, і в такому випадку можна сподіватися, що одержане до того часу виховання зробить їх несприйнятливими до шкоди, яка заподіюється від таких видовищ. Тепер ми говоримо про все це побіжно; згодом треба буде підійти до цього питання уважніше й точніше визначити: чи не слід узагалі заборонити (молоді) відвідини театру; коли ж випустити його з уваги, то (подумати), яким чином оминути суперечливі моменти, що постають перед нами в цьому питанні. Тепер ми згадали про це, оскільки воно уявляється нам необхідним.

10. Зрештою, можливо, актор-трагік Феодор не так уже й погано міркував, твердячи, що він не дозволяв жодному акторові, навіть із числа третьорядних, виступати на сцені раніше нього, Феодора, оскільки глядачі вже від перших слів акторів складають гарне чи погане враження про них. Те саме можна говорити й про спілкування з людьми та з довкіллям: ми завжди любимо перші враження. З цієї причини й треба оберігати молодь від зв’язків із різним злом, особливо з тим, у чому полягає всіляке нікчемство чи що розпалює погані пристрасті. Коли ж мине п’ять років, то наступні два, до семи, діти повинні бути присутніми на уроках із тих предметів, які їм згодом доведеться вивчати самим.

11. Все виховання треба поділити за віковими особливостями на два класи: 1) від семирічного віку до статевої зрілості і 2) від /212/ настання статевої зрілості до 21 року. Звичайний поділ вікових 1337а груп на седмиці, можливо, й непоганий, однак і цей поділ треба узгоджувати з природними особливостями. Всяке-бо мистецтво, в тім числі й мистецтво виховання, має на меті заповнити те, чого людині бракує від природи.

Отже, спершу слід розглянути, чи треба встановлювати певні правила у вихованні дітей; потім: чи корисніше покласти це на державу, чи на приватних осіб, — а це нині спостерігається у більшості держав; і, нарешті, (з’ясувати), в чому полягає зміст виховання.









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.