[Арістотель. Політика. — К., 2000. — С. 213-226.]
Попередня
Головна
Наступна
Книга восьма
1. 1. Те, що законодавець повинен з особливою увагою ставитись до виховання молоді, — в цьому ніхто не сумнівається, адже в тих державах, де цим нехтують, державному устроєві завдається шкода. Для кожної системи правління необхідна й відповідна система виховання; кожен державний лад має свої відмітні риси, що сприяють його збереженню і визначають його від початку; наприклад: демократичний характер устрою — демократію, олігархічний — олігархію. І завжди кращий зміст обумовлює існування кращого виду устрою.
2. А ще для застосування всіх (природних) можливостей (людини) в роботі необхідне певне попереднє виховання й набуття відповідних навичок (до того чи того виду) діяльності. Отже, зрозуміло, що для прищеплення чеснот треба проводити виховну роботу. Оскільки вся держава ставить перед собою одну мету для всіх, то зрозуміло й те, що виховання — загальнодержавна справа, і воно повинне мати загальний характер. І не бути справою якоїсь окремо взятої особи. Тепер же кожен дбає про виховання своїх дітей, навчаючи їх по-своєму, як заманеться. Насправді ж те, що є спільною справою, треба й виконувати спільно. І так само не думаймо, ніби кожен громадянин — сам по собі; навпаки, всі громадяни належать державі, бо кожен із них — (невід’ємна) частинка держави. Турбота ж про кожну частинку, природно, передбачає піклування про ціле, разом узяте.
3. Тож у цьому розумінні заслуговують на похвалу лакедемонці, котрі докладають неабияких зусиль у справі виховання дітей, і тому воно у них загальнодержавне.
Отже, зрозуміло, що закон повинен визначати характер виховання юнацтва як суспільне явище. Не випускаймо з уваги й того, що являє собою виховання і яким чином його треба здійснювати. Адже нині міркують (з приводу цього питання) по-різному: не всі вважають, що молодь слід навчати в дусі чеснотливості, або ставити перед нею мету — досягнення найвищого блага, або розвивати в неї інтелект і чесноти (тут теж немає одностайності).
4. Тож, з огляду на різні підходи щодо виховання, не з’ясовано й таке: чи необхідно розвивати в дітей саме практичні нахили в /214/ 1337в їхній діяльності, чи ті, що повністю пов’язані з чеснотами, чи, нарешті, ті, що ведуть до вищих, абстрактних знань, всі ці погляди мають своїх прихильників. Немає згоди і в тому питанні, що, зрештою, веде до чеснотливості. А що принаймні не всі цінують одну й ту саму чесноту — то, виходить, існують розбіжності й у думках про застосування її на практиці.
II. 1. Отже, зрозуміло, що з корисних предметів необхідно вивчати ті, в чому існує потреба, але не всі; оскільки одні види діяльності притаманні вільним за походженням особам, інші — невільним, то, мабуть, із перших видів діяльності слід брати ті, що не перетворять вільної особи на ремісника. До ремісничих занять ми відносимо такі мистецтва й предмети навчання, що роблять фізичні, психічні й інтелектуальні сили вільної людини непридатними для застосування їх у чеснотливих діях. Тому і вважаємо ремісничими такі мистецтва й заняття, якими послаблюються фізичні сили; до них належать поденні роботи, через що інтелект, зайнятий ними, розвивається слабко.
2. Із числа «вільних» наук вільній людині можна вивчати тільки деякі до певних меж; надмірне ж захоплення ними, з тим щоб опанувати їх якнайдокладніше, завдає шкоди.
Адже неабияке значення має і те, заради чого хтось робить або вивчає що-небудь. Бо коли це робиться в особистих інтересах чи в інтересах друзів або чеснотливості, то воно гідне вільної людини, але чинити саме так в інтересах чужих часто означає поведінку, притаманну найманцеві й рабові. Отже, на сьогодні зазначені предмети, як сказано вище, двоякі за характером.
3. Нині звичайними предметами є чотири: граматика 1, гімнастика, музика і, як додає дехто, малювання. З них граматика і малювання вивчаються як предмети, що корисні у вжитку і часто мають практичне застосування. Гімнастикою ж займаються тому, що вона сприяє розвиткові мужності. Щодо музики, то можуть виникнути сумніви (стосовно користі її вивчення), адже тепер музикою займаються переважно тільки заради втіхи. Але наші предки помістили музику в число загальноосвітніх предметів тому, що сама природа, як уже неодноразово вказувалося, прагне надати нам можливість не тільки правильно скеровувати нашу діяльність, але й пречудово користуватися нашим дозвіллям. Останнє ж — ми знову наголошуємо — служить основною засадою нашої діяльності.
4. Коли ж необхідне те й те: і діяльність, і дозвілля — і дозвіллю треба віддавати перевагу перед діяльністю, то виникає питання, яким чином заповнити це дозвілля? Звичайно, не розвагами, бо в такому випадку вони неминуче виявилися б кінцевою /215/ метою нашого життя. Оскільки це неможливо, але трудящій людині потрібен відпочинок, то ігри існують задля розслаблення. Усяка діяльність пов’язана з тяжкою працею і напруженням сил. І тому розваги повинні мати своє місце, але при цьому, визначаючи на них час, користуймося ними як ліками, у зручний для цього момент. Адже розслаблення фізичних сил під час ігор 1338а заспокоює душу і дає бажаний відпочинок.
5. Але дозвілля, мабуть, уже в самому собі має і насолоду, й блаженство, і щасливе життя, і все це випадає на долю не зайнятих людей, а тих, хто користується дозвіллям. Адже той, хто робить що-небудь, прагне здобути те, чого йому бракує; щастя ж — кінцева мета, пов’язана не із виснажливою працею, а, на загальну думку, з насолодою. Однак цю насолоду не всі визнають однаковою для всіх; кожен визначає її у відповідності із самим собою та зі своїми властивостями; найкраща людина воліє, звичайно, найкращу насолоду — ту, яка має найкращі властивості. Звідси зрозуміло, що для вміння користуватися дозвіллям у житті треба дечого навчитися, в чомусь виховатися, і як це виховання, так і це навчання містять у самих собі мету; тим часом те навчання, що характеризується необхідним (чинником) для застосування його в діяльності, має на увазі іншу мету.
6. Тим-то й наші предки піднесли музику до виховних предметів не як необхідний (певної нагальної потреби у вивченні музики немає) і не як загальнокорисний предмет, на кшталт грамоти, що необхідна і для ведення грошових справ, і для домашнього господарства, і для наукових знань, і для багатьох галузей державної діяльності. І малювання також, мабуть, вивчається тому, що дає користь, аби краще судити про художні твори, так само як гімнастика зміцнює здоров’я і розвиває фізичні сили. (Музика ж нічого подібного не дає). Тому залишається одне: вона служить для заповнення нашого дозвілля і з цією метою, мабуть, і зарахована до виховних предметів. Вважається, ніби музика править за інтелектуальну розвагу вільних людей. Тому-то й Гомер у своїй поемі висловився так: «Приємно буває, коли на бенкет запросити співця найкращого» 2. Потім він говорить про тих, хто запрошує «співця», і продовжує: «Він — той, хто дарує всім радість» 3. Ще в одному місці устами Одіссея поет стверджує, що найкраще провести час — це віддатися веселощам: «Гості в оселях сидять, слухаючи з радістю пісень кіфариста» 4.
III. 1. Отже, зрозуміло, є й таке виховання, яке батьки повинні давати своїм синам не тому, щоб воно було практично корисним для них, а тому, що воно гідне вільної людини і само по собі прекрасне. Чи входить у коло цього виховання один предмет, чи їх /216/ декілька, і які вони, і як їх ставити, — все це ми з’ясуємо згодом 5. Тепер же, на підставі наших попередніх міркувань, достатньо з’ясовано, що вже й стародавні відносили музику до предметів виховання.
А ще (правильність нашої думки підтверджує таке): дітей треба навчати загальнокорисних предметів не тільки задля користі, яку маємо з цього, — як, приміром, навчання грамоти, — але й тому, що завдяки цьому навчанню можна здобути багато інших знань.
2. Так само і з малюванням: і його вивчають не заради того, 1338в щоб не дати себе обманути, купуючи що-небудь або продаючи із домашнього начиння, а тому, що воно розвиває уважність при визначенні тілесної краси. Узагалі, шукати скрізь тільки одну користь найменше личить людям з високими духовними інтересами і вільним (за походженням).
Зрозуміло й те, що у справі виховання розвиток навичок має передувати розвиткові розуму і фізичне виховання має йти попереду інтелектуального. Звідси випливає, що хлопчиків слід насамперед віддавати в руки вчителів гімнастики й педотрибів: перші приведуть у належний стан їхній організм, а другі скерують відповідним чином їхню гімнастичну вправність.
3. Тепер грецькі держави, видається, найбільше турбуються про виховання молоді, але майже всі намагаються надати організмові «атлетичного» вигляду, тим самим калічачи фігуру дітей і заважаючи їхньому природному зростанню. Лакедемонці ж уникли цієї помилки, однак постійною і виснажливою працею вони перетворюють дітей немовби на диких звірів, гадаючи, що це зміцнює їхній дух. Однак, як про це часто говорилося, не слід звертати всі свої зусилля на одну мету, не треба тільки її брати до уваги. Адже, коли й прагнути до неї, все одно її не досягнеш; бо ні у племен, ні у тварин ми не бачимо того, щоб хоробрість відмітно вирізняла найдикіших із них; навпаки, вона притаманна скорше левоподібним.
4. Є багато племен, котрі схильні до вбивства й людоїдства, наприклад, ахейці й геніохи, що мешкають навколо Понту, та деякі інші, що живуть на материку 6, в чомусь схожі на ахейців і геніохів, а в чомусь навіть переважають їх. Все це — розбійницькі племена, але у військовій справі вони тямлять мало. А ще нам відомо, що навіть лакедемонці переважали решту греків до тих пір, поки самі займалися важкими вправами, а тепер і в гімнастиці, і у войовничості вони поступаються іншим. Адже лакедемонці відрізнялися від решти не тим, що виховували молодь /217/ описаним вище способом, а тим, що гартувалися у війнах проти всіх, хто не мав бойової держави.
5. Тож звідси випливає, що у вихованні першу роль повинне відігравати прекрасне, а не тваринне. Адже ні вовк, ні якийсь інший звір не піддаватиме себе небезпеці задля прекрасної мети; це справа доблесного мужа. Але ті люди, котрі, виховуючи хоробрість у дітей, надають цьому надмірного значення, випускають з уваги інше необхідне, роблячи з них, імовірно, ремісників. Вони виховують дітей тільки для розв’язання одного із завдань у державі, але, як свідчить досвід, цим самим чинять гірше за інших. Судити ж про все це треба не за минулим досвідом, а за теперішніми справами: тепер у лакедемонців з’явилися суперники по вихованню, тоді як раніше їх не було.
IV. 1. Отже, можна визнати, що (молодь) слід навчати гімнастики; зрозуміло також і те, яким чином має проводитися це навчання. Звичайно до настання статевої зрілості гімнастичні вправи повинні бути нескладними, щоб тіло не спотворювалося у своєму розвитку; а ще треба зовсім уникати посиленого й примусового харчування і не доручати виснажливих робіт. Як доказ (на користь того), що ці заходи можуть уповільнювати розвиток 1339а фізичних сил, можна взяти приклад Олімпійських ігор, де серед переможців рідко зустрінеш двох-трьох одних і тих самих осіб, котрі б перемогли спочатку в юнацькому віці, а потім уже дорослими чоловіками. Це пояснюється тим, що юнаки виконували дуже складні вправи 7 і втрачали свою силу.
2. Досягши ж зрілості, три роки треба віддати на опанування решти предметів виховання 8, а в наступному віковому періоді доцільно виконувати тяжкі роботи й споживати необхідну їжу. Ні в якому разі не можна одночасно напружуватися у роботі розумово й фізично, оскільки таке поєднання взаємно шкодить одне одному — напруження фізичних сил перешкоджає розвиткові інтелекту, перевтома ж останнього — розвиткові тіла.
3 9. Стосовно ж музики, то сумнівні питання вже розглянуто раніше. Тому не уриватимемо наших досліджень, а продовжимо їх, аби дати поживу для міркувань, коли хто-небудь захоче про це поговорити. А втім, нелегко з’ясувати, в чому полягає природа музики, заради чого треба займатися нею: може, задля розваги й відпочинку, подібно до того, як ми віддаємося сну та бенкетуванню? Річ у тім, що останні самі по собі мають на увазі досягнення не важливої мети, а лише приємних відчуттів; як мовить Еврипід 10 — — аби проганяти турботи. Тому дехто й музику ставить в один ряд із (сном, бенкетуванням), — тобто спить, п’є, танцює під музику. /218/
4. Чи радше слід вважати, що музика має певне відношення до моральної чеснотливості й що вона справляє в даному випадку дію, подібну до гімнастики: як гімнастика сприяє розвиткові організму до певного рівня, достеменно так і музика здатна справити певний вплив на поведінку людини, розвиваючи в ній здатність правильно радіти? Чи (ставлячи третє питання) музика містить у собі щось сприятливе для користування дозвіллям і для інтелекту?
Зрозуміло, що юнаків слід виховувати не для розваг; коли вчаться, то не граються, — навпаки, навчання пов’язане з виснажливою працею. Звичайно, недоцільно хлопчикам і юнакам узагалі проводити власне дозвілля так, як його проводять дорослі люди, адже недосконале не може досягти найвищої мети.
5. Мабуть, можна було б припустити, що те, чим займаються старанно хлопчики, послужить засобом розваги для них тоді, коли вони визріють і стануть мужами. Та коли це так, то для чого тоді навчати хлопчиків музики, а не чинити подібно перським і лідійським царям, котрі розважаються музикою і знайомляться з нею через посередництво інших осіб (тобто музикантів)? Тим більше що музичне виховання тих, хто постійно вправляється в одній і тій самій справі й мистецтві, буде, звичайно, більш митецьким, ніж виховання тих, хто має справу з ним стільки часу, скільки необхідно виключно з метою засвоєння. І коли хлопчики самі повинні ґрунтовно вивчати музику, то чом би їх не навчати й кухарства, — що було б, звичайно, нісенітницею.
6. Виникає ще одне запитання: чи сприяє музика удосконаленню морального обличчя людини? І чому хлопчики повинні вивчати музику самі, а не слухати, як грають і співають інші, й при цьому належним чином радіти та спромогтися на правильне 1339в судження (про виконання п’єси), як то чинять лакедемонці, котрі, хоч самі й не навчаються музики, все-таки, подейкують, можуть правильно судити про те, які пісні гарні, а які — ні. Те саме зауваження стосується й думки про те, що музика повинна зробити наше життя приємнішим і розважати відповідно до потреб вільної (за походженням) людини. Тоді для чого, знову ж таки, слід навчати музики самих хлопчиків, а не допускати, щоб вони насолоджувалися нею, коли її виконують інші?
7. Можна побачити це на прикладах із уявлень, що існують у нас про богів: у поетів Зевс сам не співає і не грає на кіфарі; тих же, хто має справу з цими мистецтвами, ми називаємо ремісниками і вважаємо, що займатися ними не пристало мужеві, хіба що у випадках, коли він напідпитку або робить це жартома. А втім, ми до цього повернемося згодом. /219/
V. 1. Перше питання полягає ось у чому: треба чи не треба відносити музику до предметів виховання? Вище ми поставили для розв’язку три питання стосовно покликання музики. Що ж вона являє собою? Чи це предмет виховання, чи забава, чи інтелектуальна розвага? З цілковитою підставою музику можна віднести до всіх цих понять, і в усіх вона, очевидно, має свою частку. Забава має на меті забезпечити відпочинок, що, звичайно, приємна річ, бо він діє немовби ліки проти втоми від надсадної праці. Потім: розвага для інтелекту, на загальну думку, має містити в собі не тільки прекрасне, але й дарувати задоволення, бо щастя полягає саме в поєднанні прекрасного з радістю, яку воно дає. А музику всі мають за дуже приємну річ, байдуже, супроводжується вона співом чи ні.
2. І Мусей» запевняє, мовляв, «найприємніша для смертних — пісня». Тож музику, як засіб, що здатен розвеселити, з цілковитою підставою допускають на зібрання людей, куди вони сходяться, аби відчути якесь полегшення. Таким чином, розглядаючи музику вже з цього погляду, можна стверджувати, що вона повинна бути предметом виховання для молоді. Як і всякі приємні розваги, вона теж не завдає шкоди, навпаки, — не тільки сприяє досягненню найвищої мети (в людському житті), але й розраджує. А що людина рідко досягає найвищої мети свого існування, оскільки вона має потребу відпочивати і вдається до забав не заради якоїсь найвищої мети, але й просто задля розваги, то було б цілком доцільно, якби вона знаходила повну розраду в радості, що її дає музика.
3. Трапляються люди, для котрих забава становить найвищу мету в їхньому житті, тому що й це, мабуть, містить у собі певну насолоду й може правити за мету. Однак не всяка насолода може вважатися такою. Прагнучи до неї як до кінцевої мети (в їхньому розумінні), люди приймають за неї якусь іншу (випадкову) насолоду, тому що вона має певну схожість із тією (насолодою), яка становить найвищу мету в людській діяльності. Але подібно до того, як найвища мета людського життя не повинна бути чимось іншим, що дає багато в майбутньому, так і згадані насолоди мають існувати не заради чогось такого, що миготить у майбутньому, а задля того, що вже відбулося, — наприклад, для спочинку від тяжкої праці і полегшення гіркоти. Отже, тут можна вбачати причину, що спонукає людей до пошуків свого щастя з допомогою цих (випадкових) насолод. І хтось, користуючись цим, слушно вважатиме за причину саме це.
4. Але не тільки однією цією причиною пояснюється те, чому вдаються до насолоди, яку дарує музика. До неї звертаються, /220/ 1340а оскільки вона, мабуть, корисна тим, хто хоче відпочити після роботи. І все ж треба ще розглянути, чи не є така користь від музики випадковою, а також з’ясувати, чи суть музики полягає у чомусь вищому порівняно з указаною користю, яку вона дає. Однак тоді виникає питання: чи не повинна музика, окрім звичайної насолоди, яку вона дарує і яку відчувають усі, давати ще й інтелектуальну, бо ж справді, музика природно наснажує, тому слухають її залюбки люди всякого віку та різного рівня моралі. Навіть більше, вона покликана для ще вищої мети, а саме: справляти дію на людську поведінку та психіку. Це стане зрозумілим, коли з’ясується, що музика має певний вплив на наші моральні риси.
5. Те, що так буває насправді, доводять, окрім усього іншого, пісні Олімпа 12, які, з чим згодні всі, надихають наші душі, а натхнення і є насолодою для нашого морального стану. Слухачі ж при цьому, навіть коли тільки сприймають їх просто, без мелодії та ритмів, усе одно відчувають (душевне) задоволення. Оскільки музика сама по собі щось приємне, а чеснотливість полягає у належній радості, любові й ненависті, то, мабуть, нічого так ревно не слід вивчати юнакам і ні до чого не звикати такою мірою, як до вміння правильно судити про шляхетний характер і вчинки, гідні похвали, радіючи однаковою мірою з тих і тих звуків.
6. Ритми й мелодія відображають щонайправдивіше гнів і лагідність, мужність і поміркованість та всі протилежні їм риси, а також решту моральних якостей. Це видно з досвіду: слухаючи музику, ми змінюємося в настрої. Звичка ж відчувати гіркоту чи радість, сприймаючи якесь відображення реальності, призводить до того, що ми починаємо спізнавати ті самі почуття, стикаючись із дійсністю. Хто, приміром, дивлячись на чийсь портрет, спізнає радісне почуття не з якоїсь іншої причини, а саме тому, що він бачить перед собою зображення певної особи, тому, звичайно, буде приємно зустрітися віч-на-віч із людиною, портретом якої він милувався.
7. В усьому іншому, що стосується сфери чуттєвого сприйняття, — наприклад, у тому, що приступне нашому доторкові й смакові, — відсутня будь-яка подоба моралі. В тому, що сприймається нашим зором, це виявляється тільки незначною мірою: через зір ми сприймаємо тільки форми предмета, і, як такі, вони лише незначною мірою і далеко не в усіх викликають почуття ще й через чуттєве сприйняття. Причому ми маємо тут не справжню подобу моральних рис, а відтворювані малюнком і фарбами фігури — скорше тільки зовнішнє відображення цих рис, оскільки вони впливають на зовнішній вигляд людини, коли вона проймається почуттями. І все ж, наскільки це стосується зовнішньої форми, з /221/ того, на що ми дивимося, молодь повинна розглядати не Павсонові, а Полігнотові картини або твори такого митця чи скульптора, котрий уміє передати в них душевні переживання зображеної людини.
8. Навпаки, що стосується мелодій, то вже в них самих передаються душевні переживання. Це зрозуміло з такого: музичні лади істотно відрізняються один від одного, тож, коли ми слухаємо їх, у нас з’являється різний настрій, і ми не однаково ставимося до кожного з них; так, слухаючи одні лади, наприклад, так званий змішаний лідійський, ми спізнаємо жалісливий і пригнічений настрій, а слухаючи інші, пом’якшені 13 лади, ми теж у своєму характері розслаблюємося; ще інші лади викликають у нас переважно поміркований, урівноважений настрій, і цю останню властивість має, мабуть, тільки один із ладів — дорійський. Що ж до фригійського ладу, то він справді сильно впливає на нас, викликає збудження.
9. Все це добре з’ясовують ті філософи, котрі займаються питаннями виховання, і їхні міркування знаходять своє підтвердження у самих фактах. Те саме стосується й ритміки; одні ритми мають спокійніший характер, інші — рухливий, із цих останніх в одних ритмах рухи грубіші, в других — витонченіші.
Отже, з цього видно, що музика здатна справляти певний вплив на моральні риси душі. Тому, мабуть, її слід піднести до числа предметів виховання молоді.
10. Навчання музики відповідає самій природі цього віку; в молодому віці люди не схильні братися з доброї волі заповзято до того, що їм не до вподоби, а музика якраз за своєю природою належить до числа таких предметів, що дарують приємне. Зрештою, між гармонією та ритмікою, з одного боку, й душею — з другого, існує певна спорідненість, тому дехто з філософів 14 стверджує, що сама душа і є гармонією, інші 15 ж запевняють, що душа має гармонію в собі.
VI. 1. Тепер слід з’ясувати висловлений раніше сумнів: чи треба навчати молодь музики таким чином, щоб самі юнаки уміли співати й грати на музичних інструментах, чи не треба? Принаймні не підлягає сумніву, що для розвитку людини важить, чи буде вона на практиці виконувати ту або іншу справу. Само собою зрозуміло, що неможливо чи досить складно судити із знанням справи про те, до чого сам не причетний. З другого боку, діти також повинні братися за якусь цікаву справу, і в цьому відношенні треба вважати розумним винаходом те Архітове 16 брязкальце, котре дають дітлахам, щоб вони, бавлячись ним, не трощили чогось удома, адже дитинство пов’язане з пустощами. Отже, коли /222/ Архітове брязкальце годиться для малих дітей, то подібним «брязкальцем» у вихованні старших буде музика. Із наведених вище міркувань видно, що для здобуття повної музичної освіти дітей треба, щоб вихованці вивчали музику на практиці.
2. Не важко з’ясувати, що годиться і що не годиться для відповідного віку, водночас спростовуючи твердження, ніби практичне вивчення музики — заняття, притаманне ремісникам. Насамперед (щодо першого пункту) для того, щоб судити про справу, треба самому вміти її робити, а тому люди повинні, поки ще молоді, самі братися за неї. Натомість у старшому віці вони будуть спроможні судити про прекрасне й відчувати належну радість завдяки урокам, одержаним у молодості.
3. Коли ж дехто докоряє: мовляв, навчання музики зробить із людей ремісників, — то спростувати це твердження не важко; 1341a треба тільки з’ясувати, наскільки особи, котрі виховуються з метою засвоєння ними політичної чеснотливості, повинні практично опановувати музику, тобто визначити, з якими мелодіями і з якими ритмами вони повинні ознайомитися, на котрих, зрештою, інструментах вони повинні навчитися грати, бо останнє — досить вагома річ. Встановивши це, уникнемо докору, оскільки не можна заперечувати й того, що деякі види впливають несприятливо.
4. Отже, зрозуміло, що навчання музики не повинне бути перешкодою іншим видам діяльності (людини), що воно не повинне перетворювати її (у фізичному відношенні) на ремісника, робити її непридатною для виконання військових і цивільних обов’язків, незалежно від того, чи це буде стосуватися практичного використання, чи теоретичного вивчення надалі. Навчання музики задовольнятиме в тому випадку, коли молоді люди не працюватимуть над нею з метою брати участь згодом у професійних змаганнях, а також коли не вимагати від дітей засвоєння різних викрутасів у музиці, які увійшли тепер до програми музичних змагань, а звідти перейшли і в школи. Музична освіта молоді повинна тішити красою мелодії й ритмом, а не давати тільки насолоду 17 в загальному розумінні, яку здатні відчувати навіть декотрі з тварин і простолюду, а також усі старші люди й діти.
5. Із мовленого зрозуміло й те, на яких інструментах треба навчати молодь, до програми навчання не варто брати ні флейти, ні якогось іншого інструмента, на якому грають професійні музиканти, наприклад, кіфари або чогось подібного, а користуватися тільки такими, які позитивно впливатимуть на слухачів чи то в музичному вихованні, чи то у вихованні взагалі. Зрештою, флейта — інструмент, що не стільки сприяє розвиткові моральних рис людини, скільки збуджує психічні почуття, тому /223/ й користуватися нею треба в таких випадках, коли видовище, (супроводжуване грою на флейті), може справити на людину скорше очищувальний вплив, ніж здатне її чогось навчити. Додамо до цього й те, що гра на флейті створює певну перешкоду в справі виховання, оскільки при ній виключена можливість розмовляти 18. Тому наші предки з повним правом викреслили гру на флейті з числа освітніх предметів для молоді, як усунули її з ужитку серед вільних, хоча спочатку гра на флейті була в них у користуванні.
6. Пройнявшись ще більшим завзяттям і духом після того, як набули статків, вони здобули можливість користуватися більшим дозвіллям для чеснотливих дій. І коли, почасти ще раніше, а особливо після перських воєн, здобуті нашими предками перемоги сповнили їх гордістю — вони ухопилися за вивчення всіляких предметів, не роблячи між ними ніякої різниці, навпаки, досліджуючи їх. Відтак і ввели були в коло предметів виховання навчання гри на флейті. І в Лакедемоні один хорег 19 сам грав на флейті серед поставленого ним хору, а в Афінах флейта була в такому вжитку, що на ній уміла грати майже більшість вільних осіб. Це добре видно з тієї програми, що склав Фрасіп, котрий поставив хор для Екфантида 20.
7. Згодом, однак, на підставі набутого досвіду, флейту вилучено з ужитку, після того як (наші предки) навчилися краще судити про те, що належить до чеснот і що до них не належить. Та сама доля спіткала й решту старовинних інструментів, як, наприклад, петади, барбіти і взагалі ті інструменти (семи-, 1341в трикутники, самбуки) 21, гра на яких лоскоче почуття слухачів і вимагає особливої майстерності.
8. Дуже дотепна леґенда про винайдення флейти відома з переказів стародавніх. Розповідають, що Афіна, винайшовши флейту, відкинула її убік, бо гра на ній спотворювала обличчя. Це непогане пояснення. Однак справжня причина, звісна річ, полягає в тому, що навчання гри на флейті зовсім не впливає на розвиток інтелекту й розумових здібностей. Адже Афіна в нашому уявленні вважається уособленням науки й мистецтва.
VII. 1. Отже, слід викреслити (із програми) виховання професійне навчання гри на музичних інструментах. Зрештою, під професійним навчанням розуміється підготовка музикантів до змагань. Хто вивчає музику з погляду (такого) знавця, робить це не задля показу власної чеснотливості, а заради того, щоб дарувати втіху своїм слухачам. А така мета вивчення музики — досить обтяжлива, тому-то й поміркуймо, що подібне вивчення — справа не вільних людей, а найманців, і що це вивчення робить із людей ремісників, бо та мета, яку вони мають на увазі, обтяжує. /224/ А ще, коли слухач музики буває грубим, то й виконавець починає підігравати смакам публіки, споганюючи своє тіло усілякими рухами, яких вимагає гра на таких інструментах.
2. Отже, (залишається) розглянути питання, чи слід користуватися усіма ладами й ритмами, чи зробити певний добір? Потім: чи слід здійснити розмежування і для тих осіб, хто займається вихованням юнацтва, чи треба встановити для них якесь інше, спеціальне, третє (за числом) розмежування? Адже музика, як ми бачимо, складається (з двох основних частин): із мелодії та ритмів 22, — причому не можна випускати з уваги, яку дію справляє кожен із цих складників у справі виховання. Нарешті, якій, у цьому відношенні, музиці необхідно віддавати перевагу: чи тій, що гарна мелодією, чи тій, у якої добрий ритм?
3. На нашу думку, дехто із сучасних музикознавців і тих філософів, котрі знаються на цій справі, правильно міркують про багато речей, (що стосуються музики). Ось чому тих, хто бажає докладно ознайомитися з цим предметом, ми можемо відіслати до робіт таких учених, а самі далі поміркуймо про музику, виходячи із загального погляду.
4. Ми приймаємо встановлений деякими філософами поділ, який розрізняє мелодії: етичні, практичні й ентузіастичні 23. Ті самі філософи визначають далі й природу окремих ладів, що відповідають кожному видові цих мелодій 24, так що одній мелодії притаманна одна природа, іншій — інша. Водночас ми (згідно із вказаним вище) стверджуємо, що музика повинна мати корисне застосування не заради однієї мети, а задля кількох: 1) заради виховання; 2) заради очищення (в даному випадку розуміймо це слово буквально, докладніше ж з’ясуємо це питання у творі «Про поетичне мистецтво») 25. Потім: заради інтелектуальної розваги, тобто задля заспокоєння й розради після виснажливої праці.
1342а 5. Звідси зрозуміло: хоч і можна користуватися всіма ладами, але застосовувати їх однаковим чином не можна. Для виховання звертаймося до тих ладів, котрі найяскравіше передають моральні поняття, а для решти слухачів можна виконувати практичні й ентузіастичні мелодії. Адже всім, хто (слухає музику), вона сильно вражає душу, причому, залежно від її сили, кожен по-різному її сприймає (більш або менш глибоко), відчуваючи стан жалісливості, страху, а також ентузіазму. Натхнення теж охоплює деяких (осіб) під впливом релігійних співів, оскільки вони збуджують психіку й дарують немовби зцілення й очищення.
6. Те саме відчувають і ті, хто проймається жалісливістю й страхом та взагалі усілякими переживаннями, бо кожне таке переживання притаманне даному індивідові. Всі такі особи немовби /225/ очищаються, тобто відчувають певне полегшення, пов’язане з насолодою. Достеменно так очищувальні співи дарують людям щиру радість. Тому такими ладами й відповідними їм мелодіями слід користуватися акторам 26, котрі виконують музичні партії.
7. Оскільки театральна публіка буває переважно двоякою: половину з них становлять вільні (за походженням) і освічені, а другу половину — звичайні, ненавчені, складені з ремісників і любителів, — то для останньої, з метою надання їй відпочинку та розваг, слід влаштовувати (особливі музичні) змагання й видовища. Подібно до того, як психіка цієї публіки відхиляється убік від природної психіки, так і в музичних ладах трапляється відхилення від нормальних, а в мелодіях спостерігається підвищений шум і суперечне природі забарвлення. Кожен-бо відчуває насолоду від того, що притаманне його натурі; тому й особам, котрі беруть участь у змаганнях в театрі перед такою публікою, треба надати змогу користуватися відповідним жанром музики.
8. Для виховання ж, як мовлено вище, треба користуватися моралістичними мелодіями й відповідними ладами. Таким ладом, як ми сказали, є дорійський. Можна скористатися у вихованні юнацтва також і іншими ладами, коли цього не заперечуватимуть особи, причетні до філософії та музики. Сократ у «Державі» 27 (Платона) не має слушності, коли вважає, ніби поряд із дорійським ладом можна залишити хіба що фригійський, тим 1342в більше що він із числа музичних інструментів викреслює флейту. Фригійський лад з-поміж решти має таке саме значення, яке має флейта серед музичних інструментів: і те, й інше збуджує душу і посилює пристрасті.
9. Це й засвідчує поезія: щоб передати вакхічний і тому подібний стан збудження, найчастіше з усіх інструментів використовують флейту, а вакхічна поезія для відповідного виразу використовує з-поміж решти фригійський лад. Дифірамб, наприклад, вважається безсумнівно фригійським, на доказ чого фахійці, що досліджують це питання, наводять багато прикладів, і з-посеред інших такий: Філоксен 28, який намагався поєднати свій дифірамб і міфи в дорійському ладі, не спромігся виконати це, але, керований самою природою, знову звернувся до фригійського ладу як найвідповіднішого таким творам.
10. Стосовно ж дорійського ладу, то всі згодні з тим, що йому притаманна найбільша стійкість і що він переважно додає мужності. А ще ми завжди віддаємо перевагу середньому перед крайнощами, і, за нашим твердженням, саме до цього середнього й слід прагнути, дорійський лад з-поміж решти якраз і має відповідні риси. Звідси зрозуміло, що молодь належить виховувати /226/ переважно на дорійських мелодіях. Однак розгляньмо подвійну мету, до якої мусимо прагнути: можливе і пристойне; адже кожна людина повинна здебільшого братися за те, що для неї можливе і пристойне. Але і те, й те залежить від певного віку людини. Так, наприклад, людям, стомленим від довголіття, не так легко співати в напружених ладах; таким людям сама природа підказує звернутись до пісень із спокійнішими ладами.
11. Ось чому небезпідставно декотрі знавці музики докоряють Сократові за те, що він ладен викреслити з програми виховання 29 спокійні лади, вважаючи їх «п’янкими», — не в тому розумінні, що вони справді здатні ввести людину в стан сп’яніння (вони вводять людину скорше в стан вакхічного екстазу), а в тому, що вони позбавлені строгості. Для наступної вікової групи, тобто зрілої, допускаються й ці лади та відповідні їм мелодії. Та коли серед ладів є такий, що личить юнакам, — саме тому, що він сприяє, окрім виховання, розвиткові та прищеплює риси добропорядності й чемності, — то треба вивчати і його. А ці вимоги, видається, найкращим чином задовольняв лідійський лад. Отже, зрозуміло, що в справі виховання необхідно користуватися такими засадами: дотримуватися середнього, досягати можливого й прагнути пристойного 30.
