Попередня     Головна     Наступна






ВИСНОВКИ


Ідентифікувавши й описавши різні соціальні структури, наявні в Україні кінця XIX — початку XX ст., проаналізувавши еволюцію кожної та їх взаємодію, довівши наполегливу й послідовну політику русифікації цього регіону, європеєць, який з 1991 р. спостерігає за розпадом Російської імперії, може передусім констатувати: колонізація, яку нині так наполегливо відкидають українці на Лівобережжі, була практично завершена після ліквідації Гетьманату Катериною II в 1764 р., а на Правобережжі не завершилась і століттям пізніше. Точніше, російська колонізація тут не змогла витіснити польську. Відносна «свіжість» описуваних явищ, безумовно, варта того, щоб поцікавитись їхніми слідами у ментальності сьогодення.

Політиків і дипломатів дивує сила, з якою після розпаду радянської імперії почали проявлятися тенденції самоутвердження. Але чи не варто державним діячам, замість чіплятися за зручні, такі стабільні й «заспокійливі», пропоновані тоталітаризмом схеми, зробити спробу поміркувати комплексно? При цьому ніяк не можна оминути потребу осмислення гео-істо-ричної ситуації в усіх хитросплетіннях її складнощів.

В переломні моменти кожний народ потребує ясності. Відтак, немає сумніву, що для поляків настав час визнати колоніальний характер своєї присутності в Україні, звідки їх було вигнано. Можна погратися словами і сказати, що їхнє дуже давнє — понад чотири століття — панування на Правобережній Україні було скоріше феодальним (така ідея ще більше підсилює автохтонний характер багатьох великих родин, полонізованих у XVII ст.), але ставлення до місцевого населення і тип експлуатації в латифундіях, скерований переважно на експорт, нагадує, попри окремі деталі, колоніальну систему.

Тематична єдність нашого дослідження виникла сама собою, бо аж до початку Першої світової війни всі економічні, соціальні й етнічні проблеми пов’язувалися з битви за володіння землею. Проте енергійність і послідовність, з якою царський режим намагався витиснути польських землевласників, призвели до опанування росіянами лише відносно незначної частини земель. Польська землевласницька шляхта, якій у 1863 р. належало 5/6 маєтків Правобережної України, на стан 1914 р. залишалась власницею майже половини землі. Цей неймовірний опір, зумовлений культом землі, про містичні параметри якого ми вже говорили, був не настільки результативним, як у Литві й Білорусі, але значно перевищував опірність поміщиків Росії. Значне зменшення земельних володінь російського дворянства, обумовлене передусім «природним» процесом банкрутств внаслідок мутацій, що настали після відміни кріпацтва, проходило, попри законодавчі спроби його загальмувати, набагато швидше, ніж процес розпаду польських приватних маєтків, котрі, навпаки, зазнавали нескінченних законодавчих утисків, що мали б призвести до їх занепаду й продажу.

Атмосфера поділу здобичі, що панувала серед російських сановників після польського повстання 1863-1864 років (144 конфіскації), спеціальний, обтяжливий грошовий податок на поляків, цілком певний намір «посилити російський елемент» в Україні проявлялися на тисячу різних способів. Указ Безака від 10 грудня 1865 р., що забороняв полякам купувати землю, примушував, звичайно, продавати її росіянам, сприяючи водночас розквіту шахрайства. Фіктивні оренди й застави, продаж іноземцям, дарування землі в пожиттєву власність, хабарі дозволили польським поміщикам обмежити посягання на свій земельний статус. Затятому бажанню досягти паритетності, яке прочитується у щорічних звітах російських губернаторів, вперто протистояло намагання поляків уникнути феномена шагреневої шкіри у землеволодіннях, чого вдавалося досягти завдяки постійному росту прибутків. Указ Дрентельна 1884 р. обмежив оренду до 12, а заставу до 10 років і створив Комісію по виявленню зловживань, діяльність якої відзначалась розмахом і непотрібністю, типовими для безсилої російської бюрократії. Зрештою, у 1896 р. росіяни таки домоглися вигідного для себе балансу у володінні землею завдяки низці заходів, як-от: неможливість для поляків скористатися послугами Дворянського банку, створеного 1885 р., заборона Ігнатьєвим з 1890 р. передачі землі в пожиттєву власність, пізніша заборона купувати частини спадщини і, врешті, дозвіл на успадкування лише подружжям та по прямій лінії. В 1898 р. росіянам належало 3380 тис., а полякам -3080 тис. десятин.

Проте 3386 польських маєтків, зафіксованих у 1890 р. (ми провели їх ретельну класифікацію), попри деякі втрати, залишались першорядною соціально-економічною силою. Відтак, у першому розділі ми простежуємо діахронічну історію польсько-російської поземельної конкуренції, вперше доповнивши її повними статистичними даними про великі польські землеволодіння України.

Більше 78% маєтків нараховували по 100 дес., близько 1/4 — від однієї тисячі до 80 тис. дес., а третина в 1912 р. обробляла свої землі, маючи по півсотні коней. Неймовірний розквіт, зумовлений технічним прогресом, повністю компенсував постійні переживання внаслідок політичних судом для тих, хто зміг витримати підступи російської адміністрації. Залізниця, як великі лінії, так і вузькоколійки, принесла в 1870-1880 роках в Україну небачені доти рівень життя і легкість комунікацій. Директор Компанії південно-західних залізниць Вітте зумів тісно пов’язати новий вид транспорту з виробництвом зерна, цукру та торгівлею лісом.

Завдяки безпрецедентному накопиченню капіталу названі сектори зазнали значного розвитку. Водночас стало очевидним, що «житниця» України приносила користь лише групі великих землевласників-експор-терів, чиї прибутки значно перевищували прибутки поміщиків Лівобережної України та Росії, тоді як селяни були приречені хіба на біологічне виживання. Економічною домінацією керувало тверде ядро, до якого входило близько 40 найбільших виробників зерна і власників борошномельних заводів, що зуміли витримати падіння європейських цін 1884 р., спричинене завозом американського зерна, нав’язавши інтенсивну політику експорту в Європу; держава значною мірою скористалася з цього, встановивши золотий рубль. Російсько-польське порозуміння в економічному плані було ще відчутнішим у галузі винокуріння, бо давало значно більші прибутки, ніж продаж зерна на внутрішньому ринку. Після того, як у 1890 р. уряд дозволив створювати сільські винокурні, та після викупу державою права на продаж алкоголю (що принесло велику користь виробникам), Всеросійський з’їзд виноробів у Москві можна було порівняти з Земським собором, зібранням промисловців-аристократів, де поляки без вагань засідали разом з росіянами.

Виробництво цукру мало такий самий характер і ще більшою мірою символізувало економічний бум в Україні. З 251 цукроварні імперії 48 належало полякам, а ще в 75 їхня частка приносила від 15 до 25% дивідендів. Поширення буряківництва призвело до зміни сільських краєвидів та звичаїв господарювання. З’явилися нові соціальні групи: пролетаріат і технічна інтелігенція. На ринку встановила свою монополію «профспілка» цукро-виробників, де поляки теж відігравали не останню роль.

Свіжа готівка, необхідна, щоб адаптуватися до потреб ринку чи інвестувати, а то й уникнути примусового продажу маєтку, обумовленого законодавством, здобувалась у спосіб, що залишив тривалий слід на краєвиді: масові вирубки знищили більше половини лісів. Це було життєво важливим для торгівців деревиною, але значно погіршило умови життя селян, для яких ліс залишався традиційним джерелом існування.

Відроджене завдяки капіталу і пануванню грошей польське землеволодіння, котре знаходилось майже виключно в руках шляхти (на відміну від Росії, де дворяни повсюдно втрачали землю), зазнало, як не парадоксально, незнаного доти економічного розквіту. Красиві резиденції, розкіш чи просто достаток, численні служби, пишнота щоденного життя утверджували у польських панів почуття вищості, котра проявлялася ще до повстання 1863 року. Менш заможні пробували вести на маргінезі російського суспільства життя gentlemen farmers, прикрашене більш-менш очевидними чеснотами: стриманістю, справедливістю, внутрішньою злагодою. Най-багатші ж намагалися забути про параліч суспільного і громадського життя, звеличуючи свою участь у київському Сільськогосподарському товаристві й приховуючи суто меркантильні інтереси патріотичними промовами. У цьому середовищі й виникла ультраконсервативна партія крайовців, що впливала на умонастрої впродовж 1905-1907 років.

Довкола цієї вищої від народження, багатої, економічно могутньої, з вишуканим смаком еліти, число якої не перевищувало 20 тис. осіб, розливалося «селянське море», український світ. Новоприбулі росіяни, яких, по суті, було стільки ж, як і поляків, не так кидалися в очі, бо здебільшого жили не в Україні, а в Санкт-Петербурзі чи Москві.



Ми констатували, що жорстоке поводження, властиве часам кріпацтва, поступово зникало, проте нащадки кріпаків надалі залишались затиснутими в лещата гегемоністичних прагнень і росіян, і поляків. Основною підставою конфліктів була кричуща диспропорція у землеволодінні. Стрімкий приріст населення робив дедалі проблематичнішим виживання на зменшених клаптиках землі. Населення трьох досліджуваних губерній, подвоєне за 40 років, досягло у 1897 р. 9560 тис. жителів; 90% з них були сільчанами, в тому числі 6 млн — спадкоємцями кріпаків з поміщицьких маєтків, решта ж жила на державних, двірських чи церковних землях. Згадані 6 млн українців займали 4010 тис. дес., тоді як семи тисячам великих землевласників (росіян і поляків) належало близько 6500 тис. десятин. «Голод на землю» найчіткіше видно з цих цифр.

Сусідські відносини дуже ускладнювались «феодальною» спадщиною польської системи сервітутів, тобто ділянок панської землі, переданої в часткове користування селянам, а також «шахівницею» полів, коли селянські наділи знаходились в оточенні панських володінь. Після короткого періоду (1863-1866) підтримки селянських прагнень російською владою, доки йшлося про приниження поляків і завоювання симпатій народу, революційна небезпека з боку «Землі й волі» зумовила нове зближення царату з землевласниками, в тому числі польськими. В черговий раз відновлюється зв’язок царської армії з польськими поміщиками з метою придушення заворушень. Останні нагадують жорстоку жакерію, що регулярно вибухала з приводу незаконних випасів чи намірів переміру грунтів, у яких селяни завжди вбачали ошуканство.

Ми відзначали, що село перебувало в постійному кипінні, а відносини селян з поміщицькими дворами зайшли в глухий кут. Двір міг запропонувати лише патерналізм та якісь незначні доброчинні акції. Зважаючи на розпачливий стан українців, навряд чи в цій ситуації можна було знайти якесь врівноважене й гуманне розв’язання проблеми. Поки безсилі царські урядники в Санкт-Петербурзі розводилися про «патологічну кризу громадянської свідомості» селян і відновлювали тілесні покарання, поляки марно зводили огорожі й копали рови довкола своїх володінь, формуючи в собі ментальність обложених, оточених ворожим селянським морем. Вони трактували селян як «наш люд», як масу інфантильних спокійних істот, покірних і відсталих, аж доки українці не перетворювались на табун диких коней, на небезпечних бунтівників, котрих належить приборкати. Навіть найбільші прихильники Толстого й соціалісти розводили руками перед тупиковістю соціальних відносин, яка знайшла кульмінацію в конвульсіях 1905-1907 років.

Тривалий час позбавлені росіянами можливості «випустити пару» шляхом міграції до Сибіру (треба ж постійно підтримувати тиск на поляків!), українці Правобережжя не мали нагоди скористатися здобутками сто-липінської реформи, котру тут стали впроваджувати аж після 1911 року. Відтак, у революційний період вони вступили з накопичуваною впродовж десятиліть озлобленістю й затамованою люттю, що призведе до пожеж по всіх чудових резиденціях.



Завдяки досі неопублікованим документам означена вище проблематика висвітлена в цій праці по-новому. Тут же цілком уперше ставиться питання про польську шляхту, декласовану протягом 1863-1914 років. Я сам доклав зусиль до того, щоб зробити цих 300 тис. «утоплениками історії», вважаючи, як і решта істориків, що вони «розчинилися» в масі українців. Однак навіть тоді, коли за соціальним статусом їх упродовж 1830-1840-х років було офіційно віднесено до стану селян-однодвірців, вони продовжували зберігати свій поземельний статус — чиншовиків. Завдяки нашому аналізу, проведеному під кутом зору володіння землею, стало можливим довести, що власне через це дана група зберегла загострене почуття приналежності до шляхетської спільноти, хоча адміністративне була з неї викреслена.

Просуваючись по цій terra incognita, ми встановили, що дана група-фантом виявилась найбільш переслідуваною з-поміж усіх мешканців України. Під стосами архівних справ фонду київського генерал-губернатора поховано найганебнішу акцію польських землевласників, що становить білу пляму польської історіографії.

Замість врегулювати проблему декласованих так, як це було зроблено з колишніми кріпаками, тобто шляхом надання їм землі (що, до речі, було вчинено 1867 р. для осіб, котрі мешкали в державних маєтностях), Безак з політичних міркувань волів залишити колишню шляхту — з 8 січня 1868 р. остаточно зараховану до селянства або міщанства — на поталу поміщикам, які здавна дозволяли цій шляхетській бідноті користуватися наділами за певний чинш. Але нова, капіталістична вартість землі вступила в протиріччя з архаїчним проявом шляхетської солідарності. Тепер чиншовики, які сплачували символічний, здебільшого натуральний чинш, ставали перепоною для мобілізації земель та передачі їх у прибуткову оренду. Відтак, у третьому розділі ми висвітлюємо масштабну акцію виселень, яку великі землевласники, в основному поляки, хоча траплялося — й новоприбулі росіяни, провадили впродовж близько 50 років, аби відібрати землю, не зупиняючись навіть перед руйнуванням цілих сіл на території своїх володінь. В цьому їм щоразу допомагала російська армія.

Етапи цієї історичної драми показують рівень співучасті царської влади. Перші тривожні сигнали дійшли до Олександра II лише в 1876 р. зі звітів волинського та київського губернаторів. Темп виселень з 1880 р. знизився, але після прийняття Положення від 9 червня 1886 р. вони поновилися, незважаючи на розпачливий опір нещасних, що дійшли до крайнього зубожіння, людей, хоча Положення начебто й передбачало перегляд їхніх «прав».

Ми встановили, що дякуючи згаданому Положенню одна чверть чиншовиків таки одержала землю, але три інші були вигнані «на вулицю», поповнивши масу бездомних царської імперії. Всі скарги, з якими вони зверталися до російських адміністративних органів, безжально «залишено без наслідків». Ще навіть у 1903-1904 роках міністр Сипягін розглядав можливість масової депортації до Сибіру 43 тис. цих бідолах з одного лише Новоград-Волинського повіту. Відтак, не викликає здивування, що спроби польської націонал-демократії відновити шляхетську єдність у 1905-1906 роках були приречені на провал. Ідея національної спільності, відроджена в решті відламів Польщі, тут не могла знайти анінайменшого відгуку попри зворушливі, але безсилі намагання декого з охоплених каяттям землевласників. Гідні пера Данте сцени виселення і руйнування житла колишньої шляхти позначили остаточне зникнення шляхетської солідарності і перехід великих польських поміщиків на «модерну» і «раціональну ментальність», скеровану на плекання власних прибутків.



Не довіряючи завжди підозрілій масі українців, відкидаючи колишніх «панів-братів», які тепер стали тягарем, польська землевласницька шляхта потребувала, однак, точки опори. Ми спробували типологізувати це, намагаючись ідентифікувати групи, які перебували в орбіті її впливів.

Найближчим попутником великих землевласників була легітимована, безземельна або малоземельна шляхта, котра мала право й була змушена вчитися, щоб здобути якусь кваліфікацію. Ми вважаємо, що вона нараховувала 50-60 тис. осіб, серед яких вирізнялася міська інтелігенція та інтелігенція технічна, тісно пов’язана з маєтками. До складу першої входили лікарі, вчителі, юристи, нерідко опановані духом позитивізму, властивим тодішній польській культурі західних теренів Польщі. Дещо наївно, але ентузіастично ці люди вважали себе «новим суспільством», що стане справедливішим за попереднє. І хоча з ними мирилися, бо вони були потрібні для господарського функціонування латифундій, поміщики ставилися до них з погордою. Саме в цьому вузькому, активному і дуже мобільному прошарку розповсюдилися соціалістичні ідеї, які подекуди впливали на погляди соціал-демократів. Ця течія, відкрита міжнародному прогресові, порве зі своїм польським корінням і після 1905 р. увіллється до російської соціал-демократії. Друга група інтелігентів шляхетського походження складалася з офіціалістів, тобто технічних працівників цукроварень, винокурень, фабрик сільськогосподарського реманенту, управителів, інтендантів, а то й скромних працівників маєтків, часто належних росіянам. Це були люди заможні, іноді навіть багаті, але досить скоро їм, переважно малокваліфікованим, довелося зіткнутися з явищем «перенаселення», що призводило до спалахів безробіття, з яким не могли впоратися патрональні бюро працевлаштування. Відповідно до ситуації, в 1906 р. ця інтелігенція політичне згуртувалася у щось на зразок профспілки лівого спрямування, неухильно рухаючись у бік російських лівих чи патрональної профспілки, близької до польської націонал-демократії.

Не знаходячи ні порозуміння, ні спільної мови зі своїм найближчим і найчисельнішим оточенням, тобто з українцями і колишньою шляхтою, найбагатші польські землевласники звернулися до «прийшлих» соціальних груп, готових служити їм з доброї волі чи з примусу.

Найдавнішими їхніми помічниками були євреї, яких на Правобережній Україні налічувався один мільйон, однак тільки вузький прошарок — близько 10 тис. — був залучений до польського маєткового господарства по селах. Вони були потрібні як посередники (фактори), а також як орендарі, завдяки яким, попри суворість репресивного законодавства, поляки змогли передати в оренду понад 800 тис. дес., тобто майже третину своїх земель (щоправда, інші 10 тис. євреїв надавали такі самі послуги російським поміщикам). Нездатність обійтися без допомоги євреїв, завдяки яким ростуть їхні статки, викликала у поляків зневагу і до них, і взагалі до всього єврейського населення 330 (на думку О.П. Ігнатьєва, 310 у 1891 р.) «приватних міст і містечок», що належали полякам. Щоправда, ця зверхність, відчутна в єдиному польському органі — газеті Kraj, не може бути порівняна ні з силою російського антисемітизму, який набрав розмаху після прийняття указу від травня 1882 р., ні з озлобленістю українців, особливо відчутною у численних погромах тих часів.

Для виконання тяжкої праці на цукроварнях та бурякових полях великі землевласники завозили в Україну робочу силу з глибини Росії, здебільшого з-поміж росіян. Через відсутність будь-якого трудового законодавства останні ставали жертвами обману і шахрайства вербувальників. Ці кілька десятків тисяч сезонних робітників зазнавали безсоромного визиску, а їх присутність ще більше поглиблювала розрив з місцевими селянами і загострювала конфлікт у суспільстві.

Останню групу, чия присутність в Україні давала змогу максимально уникати безпосереднього контакту з українцями, задовольняючи потребу передачі землі в оренду та вирубки лісів, складали німецькі й чеські колоністи. Ця досить численна (200 тис. осіб) група, закликана польськими, зокрема, волинськими, поміщиками, викликала ворожість решти соціальних прошарків: українців, котрі не могли задовольнити свій «голод на землю», декласованої шляхти, чиї чиншові наділи відбирали й передавали в оренду німцям, польської технічної інтелігенції, заздрісної через те, що чужинцям віддавали кращі посади, нарешті, росіянам, які вбачали в цих людях Троянського коня, посланого Бісмарком.

Таким був melting-pot* на Правобережній Україні напередодні Першої світової війни. За всіма ознаками він скидався на котел, що мав от-от вибухнути.

Деякі мудрі голови твердять, що історія польськості на цих землях скінчилася. Насправді ж вона ще ніколи не була такою очевидною і животрепетною. Вийшовши за стерильні рамки 70 років совєтизації, треба



* Тигель, плавильний котел (англ.).



вузлик за вузликом зв’язати порване полотно основи, в сьогоднішнє політичне мислення необхідно інтегрувати розуміння вагомості висвітлених тут антагонізмів і покінчити з нав’язливими міфами, яким суперечать факти неупередженого історичного дослідження.Чи не час після стількох років колоніалізму, націоналізму, фанатизму опрацювати те, що Ганс Кунг називає «глобальною етикою», а дехто воліє назвати активним і конструктивним скептицизмом, про який мріяв ще Вольтер.

«Голод на землю» XIX століття розродився у Східній Європі XX століття спустошливим колективним господарюванням. Гасло «Землю всім!» не вирішило проблеми. Передати ж її небагатьом, як зробила Франція на бананових плантаціях Мартініки або як досі чинять у південноамериканських республіках, є проявом кричущої несправедливості. Іноді складається враження, що політики, котрі ратують за нову приватизацію землі у Східній Європі чи за повернення колишніх поміщиків, хворі на втрату пам’яті: їм слід би поміркувати над минулим, аби уникнути повернення до такого самого, поспіль конфліктного суспільства.

Втім, після такого критичного висновку нас охоплює сумнів. Чи не забагато обурення в наших судженнях? Чи історія й мораль сумісні? Чи не є описані тут несправедливості, по суті, нічим іншим, як варіантами «економічної логіки», вимогою «Прогресу», який починаючи з XVIII ст. роздавив по всій планеті стільки соціальних груп, а на Заході призвів до крайнього скорочення сільського світу? Тут історія визнає свої рамки, бо майбутнє мусить запропонувати власні моделі.



Втім, існує єдина царина, яка, можливо, залишає надію щодо шляхів європейського розвитку — співіснування націй. Цілком очевидно, що у польського й українського народів немає іншого вибору, як визнати встановлені Сталіном у 1939 р. кордони за найменш несправедливі в етнічному плані. 70 років комунізму змінили модель ментальності і краєвиди, знищивши багато тих елементів, які витворювали багатоликий, але антагоністичний характер України, і назавжди перекрили повернення сюди поляків. Прийняття новими елітами принципів, проголошених 1975 р. в Гельсінкі, дозволяє сподіватися на реальну співпрацю. Щоправда, і це слід визнати, сучасна геополітична конструкція ще десь витає у головах, вона не зможе реалізуватися без обов’язкового, проникливого вивчення минулого, котре, на жаль, досить часто збереглося в колективній пам’яті як сукупність деформованих і шкідливих міфів. Абсолютна ясність і однозначна погодженість щодо інтерпретації польсько-російсько-українського минулого є conditio sine qua non* добросусідства в майбутньому. Вона повинна також обумовити розумну політику західноєвропейських народів щодо цієї своєрідної єдності. Тож нехай і мій скромний внесок впишеться в справу порозуміння, зустрічі і взаємного «визнання у своєму єстві» народів.



*Абсолютно необхідною умовою (лат.).


















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.