Попередня     Головна     Наступна (література)





Василь Німчук

ПАМВО БЕРИНДА І ЙОГО „ЛЕКСІКОНЪ СЛАВЕНОРΩССКЇЙ И ИМЕНЪ ТЛЪКОВАНЇЄ“



«Лексіконъ славенорωсскїй и именъ Тлъкованїє» 1 П. Беринди — одна з кращих праць східнослов'янської лексикографії XVII ст.

Памво Беринда не помилився, коли писав у передмові до свого словника, що його праця «у пото(м)ны(х) в(ъ)дАчност(ъ) ω(т)несетъ» 2. Протягом тривалого періоду цей словник був посібником для тих, хто вивчав церковнослов'янську мову. Як свідчить О. М. Горький в автобіографічній повісті «В людях», словником Памви Беринди користувались і в другій половині XIX ст. Так, один з героїв повісті, колишній семінарист, говорить: «Хрисанф значить — золотий цвіт, як вірно сказано у Памви Беринди» 3.



1 Далі скорочено «Лексикон».

2 У прикладах з тексту словника надрядкові букви взято в круглі дужки.

3 М. Горький, Твори у шістнадцяти томах, т. 8, Держлітвидав, К., 1953, стор. 464.



У друкованому вигляді і в численних рукописних копіях словник Памви Беринди був поширений на Україні, в Росії і Білорусії, а також використовувався укладачами пізніших східнослов'янських словників. Він відіграв важливу роль в історії української, російської, білоруської і навіть румунської лексикографії.

Памво Беринда — видатний діяч української культури XVII ст. Він був не тільки талановитим ученим-лексикографом, а й поетом, перекладачем, друкарем і гравером. Та про його життя ми маємо дуже скупі відомості. Основним джерелом вивчення біографії Памви Беринди є присвята (передмова) і післямова до його «Лексикона».

Документальних даних про рік і місце народження Памви Беринди немає. Виходячи з того, що повідомляє про себе автор у передмові і післямові до «Лексикона», можна припустити, що народився він не раніше 50-х і не пізніше 70-х років XVI ст. Як свідчить його підпис глаголичними буквами у «Тріоді цвітній» (1631 р.), світським ім'ям Беринди було Павло (Павелъ). При постриженні в ченці Павло Беринда прийняв ім'я Памво 4.

Немає документальних даних і про національність Памви Беринди, тому з цього питання існують суперечливі думки. Починаючи принаймні від Є. О. Болховітінова 5 і до наших днів 6 у науковій літературі час від часу зустрічаються твердження (без жодних доказів і посилань на факти), що Беринда був молдаванином або родом з Молдавії чи навіть з Румунії. Румунський учений Г. Крецу спробував обгрунтувати твердження про румунське походження Памви Беринди 7. Для з'ясування походження прізвища Беринда Крецу наводить румунський ономастичний (Berinde, Berende, Berindeĭŭ, Berendeĭŭ, Berindel, Berendel) та топонімічний (Berendesa, Berendesca, Berendescĭ) матеріал, який, на його думку, не можна пояснити на слов'янському мовному грунті 8. Проте слід зауважити, що Крецу не доводить і того, що названі вище імена романського походження. Крім того, тільки на підставі прізвища не можна визначати національність людини.

Вплив румунської мови Г. Крецу бачить у слові испытаніА (замість испытаніє), наведеному в словнику Памви Беринди. Насправді ж в обох виданнях «Лексикона» (1627 і 1653 рр.) у реєстрі наявна лише правильна форма испытанїє (92) 9.



4 Мабуть, форма родового відмінка Памвы на титульній сторінці першого видання «Лексикона» спричинилася до того, що багато науковців замість форми Памво стали вживати в називному відмінку форму Памва. Родовий відмінок Памвы відображає або якусь говіркову фэрму (пор. у закарпатських говорах Петро, Илько, Палко у називному і Петры, Илькы, Палкы в родовому відмінку), або вплив польської мови (пор. Fredro у називному і Fredry у родовому відмінку). Беринда скрізь підписувався Памво. У такій формі ім'я Беринди вживали всі його сучасники, а також багато культурних діячів і науковців наступних поколінь, тому і ми вживаємо Памво.

5 «Словарь исторический о бывших в России писателях духовного чина греко-российской церкви», т. II, изд. 2, СПб., 1827, стор. 150.

6 Див. M. P. Cуднік, Гісторыя ўзнікнення і этапы развіцця беларускай лексікаграфіі старажытнай пары, «Працы Інстытута мовазнаўства АН БССР», вып. IV, Мінск, 1957, стор. 68; УРЕ, т. I, стор. 514.

7 «Mardarie cozianul Lexicon slavo-românesc şi tîlcuirea numelor din 1649», Publicate cu studŭ, note şi indicele cuvintelor românescĭ de Grigorie Creţu, Bucuresci, 1900.

8 Ці назви, на нашу думку, можливо пов'язані з літописними берендеями.

9 Цифра в дужках після прикладів вказує на стовпчик у «Лексиконі» Памви Беринди.



Найбільш переконливим аргументом на користь твердження про румунське походження Памви Беринди Г. Крецу висуває криптограми, надруковані в «Лексиконі» при словах блудилище, блудникъ, блудніща. Г. Крецу вважав, що в криптограмах П. Беринда зашифрував слова з румунськими мовними рисами і на догоду своєму припущенню розкрив їх як zămtuzŭ, curvarŭ, curvă.

Насправді ж П. Беринда вжив криптограми з етичних міркувань. Тайнописом він надрукував запозичене тодішньою українською мовою з польської слово замтузъ «будинок розпусти» (польське zamtuz, zantuz з німецького Schandhaus), а також давні слова курваръ, курва, які не мають жодних румунських чи молдавських мовних рис.

Слід відзначити, що в «Лексиконі» Памви Беринди зустрічаються слова, які зараз належать до різних сучасних мов, зокрема російської, польської, чеської, словацької, сербохорватської, угорської, німецької, але не наведено жодного молдавського чи румунського слова.

Обстоюючи думку про румунське походження Памви Беринди, сам Г. Крецу 10 наводить висловлювання румунського ученого Богдана, який вказував, що на той час серед румунів важко було зустріти людину з таким ґрунтовним знанням української народної мови, як у Беринди. Богдан писав, що Беринда, напевно, був українцем, що в Галичині й Буковині багато українських сімей з таким прізвищем 11.

У 1851 р. в «Зорі галицькій» була надрукована стаття «Памво Беринда» за підписом Йосиф з Покуття 12. Спираючись на повідомлення про те, що якась родина Бериндів ще на початку XIX ст. проживала у містечку Єзуполі (недалеко від Галича), автор статті висловив припущення, що Памво Беринда був українцем, родом з Галичини 13. Український мовознавець П. Житецький теж мимохідь зауважив, що Памво Беринда, як і багато інших діячів культури того часу. був вихідцем з Галичини або Волині 14.

Припущення про українське походження Беринди спробував повніше обгрунтувати Г. І. Коляда 15.



10 Вказ. праця, стор. 14 — 15.

11 Це прізвище зустрічається і в інших областях України, наприклад на Полтавщині.

12 На думку М. Возняка, автором цієї статті був Осип Левицький (див. «Записки наукового товариства ім. Шевченка», т. 113, 1913, стор. 203).

13 Журн. «Зоря галицька», січень 1851 р., ч. 4, стор. 34.

14 П. Житецкий, Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в., К., 1889, стор. 43.

15 Г. И. Коляда, Памво Берында и его «Лексикон славеноросский», «Ученые записки Гос. пед. ин-та им. Т. Г. Шевченко. Филологическая серия», вып. 3, Сталинабад, 1953.



Батьківщиною Памви Беринди він вважає Карпати, через те що в мові Беринди, як свідчить аналіз його віршів, є багато діалектизмів з карпатських говорів. Але Г. І.Коляда не наводить цих діалектизмів у своїй статті. На його думку, Про карпатське походження Памви Беринди свідчить і той факт, що у своїх віршах Памво Беринда зображує героїв серед гірського пейзажу, порівнює душевну чистоту їх з білою вовною, а в Карпатах в XVII ст. було дуже розвинене вівчарство. Проте гірський пейзаж і розвиток вівчарства були характерні не тільки для українських Карпат, а й для Молдавії й Румунії.

Сам Беринда ніде не згадує про своє походження. У присвяті «Лексикона» читаємо: «Милостью народа моєго зневоленый... тую працу мою... ωто тvпом(ъ) на свЂт(ъ) выпущаю». Який саме народ мав на увазі Памво Беринда, видно з його післямови до «Тріоді» 1627 р., де він говорить, що переклад синаксарів (коротких житій святих) на українську книжну мову «сотворисА ревностїю и желанїєм рода нашего Малой Pωссїи» 16. Недарма Памво Беринда після пояснення значення церковнослов'янського реєстрового слова бодене(ц) (364) перед українським його перекладом (шипшина) вживає прислівник по нашему. Цей факт вказує на те, що рідною мовою Памви Беринди була українська мова.



16 Див. Хв. Tітов, Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в XVI — XVIII вв. Всезбірка передмов до українських стародруків, К., 1924, стор. 178.



Очевидно, Памво Беринда народився і зростав десь на території поширення бойківського чи покутського діалектів або тих наддністрянських говорів, що прилягають до них. Про це свідчать відображені у віршах Памви Беринди, а ще більше в «Лексиконі», мовні факти з цих діалектів. Наприклад: възрази: зопхни, струти... (31); высотупцЂ: бачмаги (38); голоть: ...лЂдъ, серенъ (44); колиба: кучка з(ъ) форосту (99); мЂры землЂ: лазы (126); негли: либо, ой, ... ачей (136); низлагаю: обалюю (146); пира: тайстра (154); плъзокъ: ховскїй (165); птица: птакъ, воробецъ або потА (198); птенецъ: потА(т)ко (199); рочусА: ...богмюсА, далибогаюсА... (210); рукоєсть, где рукою имаємо (211); свЂриль: пищалка (216); слань: слота (223); сопль: сопЂль, пищалка, флетнА, фуАра, дуда, сурма, жоломЂйка... (229); оубо ли: ... ци ужежъ; оубо: ци... (262); сосудъ древА(н): начи(н)є древАноє (230); ωскордъ: клепецъ, сокира (297); чпа(г): кишенА, ... ташка, бисага (305); ваїє: прутьє финіково..., шу(т)ки (369); Ђдъ (312); рАбка: ωрАбка, куропатва (212); рака: трунна, деревище або мары (202); растлЂваю: кажу (206); сучецъ... галузка, голцА (242); нужда (єсть): потреба, мусъ... (148); гачЂ (299) та багато інших. На це вказують і фразеологізми: всАческая: все що живо (38); ничтоже къмнЂ се: мнЂ до того нЂчого (146); мало(м) не упалъ (284); на очи вымЂтую, поганблАю (287); бриджусА... прикро ми, мерзит(ъ) мА... (43); изумленїє: ...захожЂньє в(ъ) голову з(ъ) горАчки... (85) та ін.

Важко виділити за традиційною орфографією специфічні фонетичні риси рідної говірки Памви Беринди. Найбільш яскравою рисою є й на місці н', зокрема в суфіксах -ейк-, -ойк-: либой (136); дЂвице встани: дЂво(й)ко взрости (462); з якимъсА жалемъ з матейками розставали (з різдвяних віршів 17). Що ж до словозміни, то показовою є бойківська форма дны замість дни, днЂ (348), а для синтаксису — керування типу кнА(з) на(д) кнАзЂ (464).

До цього слід додати, що Беринда підписувався не Памвωнъ, а Памво, на зразок українських власних імен на (Павло, Дмитро, Карпо, Лавро та ін.). Прізвища з кінцевим -да зустрічаються в різних місцевостях України (наприклад: Гойда, Минда, Логойда, Габовда, Легирда, Дунда, Дурунда, Шугайда, Дурда, Байда, Палайда, Гарайда, Гавдида, Бригида, Сегеда, Дирда, Тиндата ін. 18).

Припущення М. Вишневського 19 про те, що Памво Беринда був словак, не має під собою жодних підстав.

Відсутні документальні дані і про освіту Памви Беринди. Сучасники називали його «людиною вченою» 20. І дійсно, твори Беринди свідчать про те, що він був високоосвіченою людиною свого часу. Крім рідної української мови, Беринда добре знав церковнослов'янську, старогрецьку, латинську і польську мови.

Говорячи про освіту Беринди, Йосиф з Покуття зауважує, що недалеко від Галича був монастир, де «були училища, в которих діти в науках наставлялися. Легко случитися могло, же младенец непослідних талантов мал єпископа (Гедеона Балабана. — В. Н.) бачне и догадливе на себе звернути око» 21. Та про цю школу в інших авторів повідомлень нема. Памво Беринда міг так само здобути освіту в одній з братських шкіл, зокрема у львівській.

Десь у 90-х роках XVI ст. (але не пізніше 1597 р.) Памво Беринда вступив на службу у друкарні Балабанів, де він здійснював нагляд за друкуванням, займався виправленням і перекладанням книг. Тут же він розпочав свою роботу над «Лексіконом славенорωсским».

Багато чого навчився Памво Беринда, перебуваючи на службі у Балабанів, у яких, була величезна бібліотека. Але немає підстав для твердження, що Беринда здобув освіту тільки у Балабанів 22.



17 Див. А. И. Сычевская, Памва Берында и ero Вирши на рождество Христово и др. дни, К., 1912, стор. 36.

18 Можливо, що ці прізвища іншомовного походження.

19 Див. M. Wiszniewski, Historya literatury polskiej, t. VIII, Краків, 1851, стор. 450 — 451.

20 Τερατουργημα lubo cuda .., Athanasiusa Kalnofoyskieg(o), K., 1638, стор. 47 — 48.

21 Йосиф з Покуття, Памво Беринда, журн. «Зоря галицька», січень, 1851 р., ч. 4, стор. 34 — 35.

22 Див. Г. І. Коляда, вказ. праця, стор. 34.



Памво Беринда пише, що Федір Балабан спонукав його, «аще и проста», до укладання словника. На нашу думку, слово простый Памво Беринда вжив не для того, щоб вказати на свою неосвіченість. Адже Федір Балабан не міг спонукати до укладання словника не підготовлену до цього людину. Мабуть, Беринда хотів цим словом підкреслити, що він виходець з народних мас, а не з шляхти.

Невідомо, де працював Памво Беринда після смерті Федора (1606 р.) і Гедеона (1607 р.) Балабанів. У присвяті свого словника Балабанам Памво Беринда пише, що після смерті Федора Балабана його «за послуги уко(н)те(н)това(л)» Олександр Балабан, староста рогатинський і трембовельський. Отже, можна вважати, що після смерті Федора Балабана Памво Беринда працював і жив деякий час у Олександра Балабана 23.

Згодом Беринда переїхав до Львова і працював у Львівському братстві, яке мало свою друкарню. У прибутково-видаткових книгах Львівського братства за квітень 1613 р. є такий запис: «Далем отцу Пам†десят граматик и к (20) книжок «О воспитаніи чад» до роспроданя. Зас далем ємуж книгу дикционар» 24.



23 Г. І. Коляда твердить, що після смерті Гедеона Балабана Памво Беринда перейшов до перемиського єпіскопа Михайла Копистенського, у якого перебував до смерті останнього (1610 р.).

24 Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссиею для разбора древних актов», ч. I, т. XI, К., 1904, стор. 350.



Очевидно, тут ідеться про Памву Беринду: Слово отец перед іменем Памви, а також підпис Беринди П Б M (тобто Памво Беринда монах) у книзі «... Іωанна Златоустаго... Книга о свАщенст※ (Львів, 1614 р.) свідчать про те, що Памво Беринда постригся в ченці. В цій книзі за післямовою вміщено «Слωв нЂкотωрых трудныхъ... объясненьє». Можливо, пояснення слів зроблені тут Памвою Бериндою. На це вказує подібність перекладу слів имармени; сірены в «Лексиконі» до пояснень слів имармени, сирини у цій книзі.

У 1616 р. у Львові були надруковані відомі різдвяні вірші Памви Беринди.

В цей час Беринду вже знали за межами Львова, і києво-печерський архімандрит Є. Плетенецький, який в 1616 р. купив друкарню Федора Балабана, запросив Памву Беринду до Києва, де готувалась до видання книга «Анθологїонъ». У січні 1619 р. друкування «Анθологїона» було закінчене, і Памво Беринда повернувся до Львова. Восени 1619 р. разом зі своїм сином Лукашем (Лукіаном) і Степаном Бериндою (очевидно, братом) Памво Беринда знову приїхав у Київ на постійну роботу у лаврській друкарні.

Єрусалимський патріарх Феофан, який перебував у 1620 р. в Києві, удостоїв Памву Беринду звання протосингела 25. На прохання Беринди, патріарх підтвердив привілеї, дані раніше Львівському братству, грамотою, писаною у Білій Церкві 7 вересня 1620 р.26 3 цього часу Памво Беринда підписувався «прωтосvґґелъ трону Іерусалимского». Мабуть, виходячи з цього, деякі дослідники вважали; що Памво Беринда жив якийсь час у Єрусалимі 27.

Будучи головним друкарем (архитvпоґрафом), редактором і перекладачем, Памво Беринда брав участь у ряді капітальних лаврських видань, зокрема таких, як «Анθологїонъ» (1619), «Номωкано(н)» (1620), «...Іωанна Златоустаго... бесЂды» (1623), «Ст̃ґω ...Андреа... Тлъкованїє На Апокалvψїн(ъ)...» (1625), «Трїωдїон» (1627), «...Аввы Дωроθеа поученїА» (1628) та ін.

Із післямов, написаних до різних лаврських видань, найціннішою є післямова Памви Беринди до «Трїωдїону» 1627 р., в якому були надруковані синаксарі, перекладені з грецької на українську мову друкарем і українським поетом XVII ст. Тарасом Левоничем Земкою. У цій післямові Памво Беринда говорить про правомірність використання української мови у письменстві, підкреслюючи, що коли можна перекладати святе письмо з староєврейської мови на грецьку, а з грецької на старослов'янську, то можливо перекласти його і на українську: «Не погрЂшиша древнїи... Матθеа Єv(г)лїє, ω(т) єврейска Азыка на єллинскі(й) преве(д)шїи: Ма(р)ка же, Луку и Іωан(н)а ω(т) єлли(н)ска перенесшїи, також(д)е и Бг̃ословскїи греческїи книги истолковавшїи на словенскїй Азыкъ. ТЂмж(д)е и мы... не погрЂшихо(м)» 23.



25 Прωтосvґґел(ъ) — Пръзый съвЂтни(к) а(б) Печата(р), — тобто головний радник або головний друкар. Див. «Лексикон», стор. 477.

26 Див. «Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею», т. IV, СПб., 1851, стор. 508.

27 Див., наприклад, «Сказання русского народа, собранные И. Сахаровым», т. II, СПб., 1849; Филарет (Гумилевский), Обзор русской духовной литературы, изд. III, СПб., 1884 та ін.

28 Див. Xв. Тітов, вказ. праця, стор. 178.



Побував Памво Беринда і в Москві у складі посольства луцького єпіскопа Ісакія Борисовича. 4 січня 1625 р. він підніс цареві та патріархові книги власного друку.

Ще перебуваючи на службі у Балабанів, Памво Беринда розпочав збирати і опрацьовувати матеріали до свого «Лексикона». Укладений Памвою Бериндою «Лексіконъ славенорωсскїй и именъ Тлъкованїє», надрукований коштом автора в Києво-Печерській лаврі, вийшов у світ в 1627 р. «Лексикон» — основна праця Памви Беринди, завдяки якій ім'я його стало відомим далеко за межами України.

Помер Памво Беринда 23 (за старим стилем — 13) липня 1632 р.






* * *


«Лексіконъ славенорωсскїй и имень Тлъкованїє» — результат майже тридцятирічної старанної праці вченого-лексикографа.

Памво Беринда продовжував роботу над словником і під час його друкування. При вивченні кількох екземплярів першого видання «Лексикона» (1627), що зберігаються у відділі старої й рідкісної книги Державної публічної бібліотеки АН УРСР, були виявлені цікаві факти, які проливають світло на роботу Памви Беринди над словником у процесі його друкування 29. Кожний з розглянутих примірників де в чому відрізняється від інших. Текст другого видання «Лексикона» (Кутеїнський монастир, 1653) також не збігається в усіх деталях з жодним з вказаних примірників першого видання. Очевидно, «Лексикон» друкувався кількома заводами, і в процесі друкування кожного нового заводу автор вносив у текст словника деякі зміни 30. Поряд з цим Памво Беринда додавав тлумачення частини слів, залишених спочатку без перекладу (див. таблицю).

Я. Янів твердив, що «Лексикон» Памви Беринди первісно мав завершувати нове видання біблії, яке задумав Федір Балабан, але оскільки проект Балабана не був здійснений, Памво Беринда переробив свій словник для практичних потреб 31.



29 Ці екземпляри зберігаються під інвентарними номерами: 3559. 3969, 4336, 11943.

30 Важко встановити якусь послідовність виправлень та змін, що вносились Памвою Бериндою під час друкування окремих заводів, оскільки в одній книжці можна знайти аркуші як з авторськими виправленнями, так і без виправлень. Мабуть, до брошурування і оправлення словника приступали після завершення друкування всіх заводів.

31 J. Janów, Leksykografia wschodnio-słowańska do k. XVII w. Cz. II, 1. Leksykon P. Beryndy i jego stosunek do nauki zachodnio-europejskiej, «Sprawozdania z czynności i posiedzeń Polskiej Akademii Umiejętności», t. LII, 1951, № 4, стор. 334.



У післямові до «Лексикона» Беринда вказує, що Федір Балабан, який задумав надрукувати нове, виправлене видання біблії, спонукав його «реченїА и имена славенскаА избирати», бо не було тоді «Лексікону, раз†любо(м)дра Кv(р) Лаврентїа Зизанїи». Укладаючи словник, Памво Беринда не обмежився лише церковнослов'янською лексикою, що зустрічається в тексті біблії, а використав велику кількість іншої літератури, про що свідчать посилання в «Лексиконі». Отже, словник з самого початку був задуманий Памвою Бериндою як окреме видання, а не як додаток до біблії.

Поява перекладного словника типу «Лексикона» Памви Беринди була викликана потребами культурного життя XVI — XVII ст.

У XVI — XVII ст. у користуванні було чимало літератури церковнослов'янською мовою. В школах не тільки викладали ряд дисциплін церковнослов'янською мовою, а й вивчали її як предмет. Але для широкого кола читачів багато форм і слів церковнослов'янської мови були незрозумілими. «Широкїй и великославный язык славенскїй... трудности теж(ъ) слωвъ до вырозумЂнА темны(х) многїи в(ъ) собЂ маєт(ъ)», — писав Памво Беринда. Перекладний церковнослов'янсько-український словник був необхідний не тільки викладачам та учням братських шкіл, а й широким колам читачів. Для задоволення цих потреб з'являються словники. З другої половини XVI ст. до нас дійшов рукописний словник невідомого автора «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ мовъ просто», опублікований Амфілохієм у «Чтениях в императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете» (кн. вторая, ч. II, Материалы историко-литературные, М., 1884). У реєстрі цього словника було близько 1000 слів.

Відомий учений XVI — XVII ст. Лаврентій Зизаній надрукував у 1596 р. словник під назвою «Лексис. СирЂчъ реченія вкратцЂ събранны и из словенского языка на простый рускій діалектъ истолкованы». У цьому першому на Україні друкованому словникові було перекладено 1061 церковнослов'янське слово. Хоч «Лексис» Зизанія і відіграв велику роль, він не міг повністю задовольнити потреби у перекладному словнику. Необхідно було укласти значно повніший словник. Таким словником став «Лексикон» Памви Беринди.

Автор «Лексикона» у післямові до нього скаржився, що його «тру(д)» був «ω(т) могущих(ъ)... презираємъ», що він мав «многω разорителей и хулниковъ», а «помощникωвъ... и зидаталей... велми мало» (476).

На думку П. Житецького, противники Беринди «смущались наивной этимологией лексикографа» чи «грамматическим беспорядком, который допускал Берында» або «могли не соглашаться... c самою сущностью объяснений Берынды» 32.



32 П. Житецкий, Очерк литературной истории..., стор. 41.



Але такі претензії до автора могли бути поставлені лише після виходу праці у світ. До того ж деякі етимології Памви Беринди можуть здатися наївними сучасному, а не тодішньому читачеві. Етимології Беринди були на рівні етимологічних спроб інших європейських учених XVI — початку XVII ст.

За Я. Яновим, невдоволення викликала критика Памвою Бериндою тексту Острозької біблії 1581 р., яка проявилася в тому, що ряд імен з біблії подається у «Лексиконі» в іншій формі. Але закиди



Розробка словникових статей в різних примірниках «Лексикона» Памви Беринди

(видання 1627 р.)


Інв. № 3559


Інв. № 3969


Інв. № 4336


Інв. № 11943


Верїа: Завора, рыґель ωдвЂрны(й), ретАзь, ланцухъ, μοχλος, замо(к), колодка, клАмка (21)


Верїа: Завора, рыґель ωдвЂрны(й) ретА(з), ланцухи μοχλος (21),


Стовпчики 1 — 84 у цьому екземплярі не збереглися.


Верїа: Завора, рыґель ωдвЂрны(й), ретАзь, ланцухъ, μοχλυς, замо(к), колодка, клАмка (21).



Вещи: РЂчи (21)




Какω: Якъ [є(ст) и в(ъ) азбуцЂ слово та(к) зовемоє] (96).


Какω: Якъ [а що въ азбуцЂ є(ст) слово та(к) зовемоє, то ины(й) выкладъ маєтъ] (96).


Какω: Якъ [а що въ азбуцЂ є(ст) слово та(к) зовемоє то ины(й) выклад маєтъ] (96).


Какω: Якъ [є(ст) и в(ъ) азбуцЂ слово та(к) зовемсє К] (96)


КладАзь: СтуднА, колодезь (96).




КладАзь: СтуднА, колодезь (96).


Сушаница: МАсо вендзоноє, албо рыба вАлаА (342).


Сушаница: МАсо вендзоноє, албо рыба вАлаА (342).


Сушаница: МАсо бужеоноє, албо рыба вАлаА (342).


Сушаница: МАсо бужеоноє, албо рыба вАлаА (342).


Кvрос: Поважно(ст), албо власно(ст) (423)


Кvрос: Поважно(ст), албо власно(ст) (423)


Кvрос: Истиненъ (423)


Кvрос: Поважно(ст), албо власно(ст) (423)


Клаvдіа: Хромаа. Ла(т): жена (423)


Клаvдіа: Хромаа. Ла(т): жена (423)


Клаvдіа: [калЂцство] Ла(т): жена (423)


Клаvдіа: Хромаа. Ла(т): жена (423)


Корїс: Плюсква (425)


Корїс: Плюсква (425)


Корида: Плюсква (425)


Корїс: Плюсква (425)


Сvпъ, з(р)Гvψъ и Супъ, и Пилю(к) (460)


Сvпъ, з(р) Гvψъ и Супъ, и Пилю(г) (460)


Сvпъ, з(р) Гvψъ и Супъ и Пилю(к) (460)


Сvпъ, з(р) Гvψъ и Супъ и Пилю(к) (460)


Філолоґъ: — (469)


Філолоґъ: — (469)


Філолоґъ: Любослове(ц) (468)


Філологъ: Любослове(ц) (468)


Філоніла: — (469)


Філоніла: — (469)


Філоніла: Нілолюбиц(а) (469)


Філоніла: Нілолюбиц(а) (469)


Філаретъ: — (468)


Філаретъ: — (468)


Філаретъ: Любодо(б)родЂтеле(н) (469)


Філаретъ: Любодо(б)родЂтеле(н) (469)


Фωтініа: — (469)


Фωтініа: — (469)


Фωтініа: СвЂтлаа (469)


Фωтініа: СвЂтлаа (469)




Беринді щодо цього теж могли з'явитись лише після виходу словника в світ.

Г. І. Коляда вважає, що недоброзичливе ставлення деяких сучасників до праці Беринди було викликане введенням у словник народної мови. Але і це не могло викликати незадоволення сучасників. Памво Беринда сам захищав церковнослов'янську мову, з захопленням писав про неї в присвяті «Лексикона». Своїм словником він хотів сприяти поглибленому вивченню церковнослов'янської мови, прагнув зробити її доступною і зрозумілою для широкого читача. Разом з тим Беринда не заперечував значення української мови і можливості використання її в письменстві. Жоден з визначних діячів української культури кінця XVI — поч. XVII ст. не ставився зневажливо до української народної мови, яка органічно входила в тодішню літературну мову.

Пишучи про «хульників» і «разорителів», Памво Беринда, можливо, мав на увазі представників ворожого православній церкві табору, які всіляко принижували церковнослов'янську мову, заперечували її здатність обслуговувати письменство, говорили, що ця мова не має граматик і словників і не може їх мати 33. Своїм словником Памво Беринда спростовував подібні несправедливі твердження.



33 Такі нападки на церковнослов'янську мову бачимо, наприклад, у книзі П. Скарги «О jedności kościoła bożego...» (Вільно, 1577).



Праця Памви Беринди починається присвятою «Лексикона» Балабанам. У присвяті автор наводить і цікаві факти з свого життя та деякі відомості про роботу над словником.

Перед присвятою Беринда вміщує вірш українського поета XVII ст. Тараса Левонича Земки, який працював разом з ним у лаврській друкарні, «На старожитны(й) клейно(т) и(х) м(л) пн̃ω(в) Балабанω(в)». Цей вірш є типовим зразком української панегіричної поезії XVII ст.

Після присвяти йде текст «Лексікона славенорωсского». Книжка Памви Беринди закінчується написаною автором післямовою, яка має важливе значення для дослідження історії укладання й джерел словника.

«Лексикон» Беринди налічує близько 7000 словникових статей.

Памво Беринда свідомо поділив свій словник на дві окремі частини. Перша частина його — «Лексікон славенорωсскїй» — перекладний словник, що нагадує сучасні диференціальні словники. Друга частина — «ω(т) Єврейскагω, Греческагω же и Латінскагω, и ω(т) иных Языкωвъ начынающаАсА Имена свойственнаА...» — словник іншомовних слів, загальних назв і власних імен, що зустрічалися в тогочасній літературі. Між обома частинами проведена чітка межа, але в реєстрі першої частини є певна кількість слів іншомовного походження, а в другій зустрічаються церковнослов'янські слова.

У словнику Памви Беринди наявні елементи тлумачного, енциклопедичного і етимологічного словників.

«Лексіконъ славенорωсскїй» укладений на матеріалах, зібраних в основному самим автором з різних писаних церковнослов'янською мовою книг, рукописних і друкованих. Одні з них Памво Беринда називає у післямові, на інші — посилається у словнику 34.



34 Припущення М. В. Шарлеманя про використання Памвою Бериндою тексту «Слова о полку Ігоревім», яке грунтується на тому, що у «Лексиконі» зустрічаються слова, наявні і в «Слові» (лепо, див, славий, ворон, волк, пардус, кур, свет, влна тощо), не переконливе, оскільки серед цих слів нема жодного, яке було б характерне тільки для «Слова о полку Ігоревім». Див. М. В. Шарлемань, Слов'янська природознавча номенклатура першої половини XVII ст. (На матеріалі «Лексикона» Памви Беринди), «Мовознавство», т. XV, K., 1959, стор. 98.



При укладанні словника Памво Беринда використав всю доступну йому лексикографічну літературу. З пошаною говорить він про Лаврентія Зизанія і про його словник: «ω(т)туду убω начало вземъ аз(ъ)». «Лексис» Л. Зизанія майже повністю увійшов у «Лексикон» Памви Беринди. Беринда творчо використав досвід Зизанія. Він вважав за необхідне сказати про це у післямові: «... Єгоже [Зизанія. — В. Н.] и зде привнесенїє и исправленїє явственно буди».

Автор «Лексикона» використав й інші доступні йому матеріали «ω(т) различныхъ книгъ и трудовъ, паче же ω(т) тлъкованїа прп(д): Максіма с(т)горца, Мануила Ритора, и инЂх», а також «произволники на краєхъ... оставленныА...»

Російський учений і письменник XVI ст. Максим Святогорець (Максим Грек) написав чимало філологічних праць. Твори Максима Грека були поширені й на Україні. Одним із списків його праці «Инока Максима то(л)кование именамъ...» і скористався Беринда.

У словнику Памви Беринди використовується також оригінальна праця Мануїла Ритора — візантійського автора, що жив на межі XV — XVI ст.

Крім праць відомих лексикографів, Беринда використовує так звані «произвольники», тобто вказані перекладачами на полях книжок синоніми або можливі варіанти перекладу того чи іншого слова оригіналу, а також пояснення або переклади незрозумілих або малозрозумілих для широких читацьких кіл церковнослов'янських й іншомовних слів, що зустрічалися в рукописах й друкованих книгах. Прикладом таких «произвольників» можуть бути численні пояснення й переклади на полях названих нами вище книг, у перекладанні, редагуванні й друкуванні яких Памво Беринда відіграв важливу роль.

В «Анθологїоні» (1619 р.) до слова коллурїа на полі книги наведено пояснення лЂкарство на ωчи (стор. 309), до слова кіда(р)клобукъ (395), до стратилата воєводы (603) та ін. В книзі «... Іωан(н)а Зла(т)[о]устаго — бесЂды на дЂАнїА ...» (1624 р.) до слова пЂстун(ъ) на полі дається переклад педаґωґъ (375), до слова буи — оуроды (375), до слова скуднЂрЂдко (445) та ін.; у «... Аввы Дороθеа поученїАх...» (1628 р.) до слова сплинавъ додано переклад мелАнхолікъ (стор. 252), а до виразу растАгнути... тростчица — переклад кросна постави(ти) ниты (стор. 315) та ін.

Цікаво, що в книзі «... Аввы Дороθеа поученіА...», надрукованій після виходу в світ «Лексикона», біля «произвольників» на полях зустрічаються посилання на словник Памви Беринди. Наприклад, до слова лукъ на полі книги дається переклад цибулю і посилання Лексі(к) 110 (стовпчик словника), до слова навЂтник(ъ) дається на полі пояснення навЂ(т) і посилання Лекс. 127. Памво Беринда використав і покрайні глоси — своєрідні «произвольники» — з книг білоруського першодрукаря Франциска Скорини з Полоцька 36, а також попередні східнослов'янські азбуковники — здебільшого невеликі рукописні словники, в яких пояснювались переважно незрозумілі іншомовні слова (як загальні, так і власні назви).



35 Це питання розглядається у статті M. P. Cуднікa «Гісторыя ўзнікнення...» (Працы Інстытута мовазнаўства АН БССР, вып. IV, Мінск, 1957).



Ряд слів і тлумачень у «Лексиконі» вказують на зв'язок його з новгородськими словничками 1281 і 1431 рр. Якщо Беринда не використав безпосередньо ці матеріали, то, очевидно, мав у своєму розпорядженні якесь інше джерело, так чи інакше пов'язане з ними.

Як на одне з джерел, використаних Бериндою при укладанні «Лексикона», слід вказати на тлумачення власних імен, вміщене в окремому томі багатомовного видання біблії, надрукованому в 1569 — 1573 рр. у м. Антверпені («Biblia sacra hebreice, chaldeice graece et latine»). Сам Беринда засвідчив у післямові до «Лексикона», що серед великої кількості книг у бібліотеці Федора Балабана була «и вівліа ст̃аа пАтми Языкы є(в): ха(л): є(л): ла(т): сv(р): Новый ЗавЂтъ, з(ъ) толкованми именъ вівлійныхъ в(ъ) Антверпїи тvпомъ изданнаА». Розділ, присвячений тлумаченню імен у VII томі цього видання, має заголовок: «Hebraea, chaldeaa, graeca et latina nomina virorum, mulierum, populorum, idolorum, urbium, fluuiorum, montium, caeterorumque locorum quae in Bibliis utrisque Testamenti leguntur in veteri interprete, cum aliquot appellatiuis Hebraicis, Chaldaicis, et Graecis vocibus: adiecta eorum expositione et explicatione...» 36

Більшість тлумачень, власних імен, поданих у II частині «Лексикона», базується на вказаному вище джерелі 37.

Але разом з тим у «Лексиконі» зустрічаються тлумачення власних імен, що, як вважає Я. Янів, вказують на зв'язок словника Беринди з вірменським ономастиконом 38. До пояснення імені Іωанъ, наприклад, відповідник є тільки у вірменському ономастиконі 39. Я. Янів вважає, що Беринда черпав етимології з якогось східного джерела. Яким шляхом це джерело потрапило на Поділля, на думку Я. Янова, може пояснити тільки орієнталіст.



36 Пор. у присвяті «Лексикона» Памви Беринди.

37 Для прикладу наведемо тлумачення імен Aaron і Omar з антверпенського видання біблії і тлумачення цих же імен (Аарωнъ, ωмаръ) у «Лексиконі». Так, у тлумаченні імен до антверпенського видання біблії маємо: «Aaron, Mons sive Montanus: aut docens, vel concipiens. Filius Amran, Exod. 4. c. 14. et l Par. 6 a 2; Omar, Dicens, vel loquens, sive amarus vel exaltans. Filius Elipbaz filii Esan ex Ada uxore, Gen. 36. b. 11», а в «Лексиконі» Памви Беринди відповідно — «Аарωнъ: Гора [крЂпкаа], або гористый. або научаючій, або родити починаючій, Сын(ъ) Амрамль, Исхо(д), д̃ д̃і. а̃ Па(р): s̃ґ̃.; ωмаръ, н : МовАчі(й) а(б) повЂдаючі(й) а(б) го(р)кі(й), а(б) по(д)вышаючі(й), Бы(т); л̃s а̃і». Детальніше про це див.: J. Janów, Leksykografia wschodnio-słowiańska do k. XVII w. Cz. II, 1. Leksykon P. Beryndy i jego stosunek do nauki zachodnioeuropejskiej, «Sprawozdania z czynności i posiedzeń Polskiej Akademii Umiejętności», t. LII, 1951, № 4.

38 J. Janów, Leksykografia wschodnio-slowiańska do końca XVII w. Cz. 11,2. Etymologie Maksyma Greka, Manuela Retora i innych autorów w słowniku imion P. Beryndy z 1627 r., «Sprawozdania z czynności i posiedzeń Polskiej Akademii Umiejętności», t. LII, 1951, № 6.

39 F. Wutz, Onomastica sacra, 1 — 2. Hefte, Leipzig, 1914 — 1915.



Цілком імовірно, що Беринда дійсно скористався якимсь вірменським ономастиконом, адже відомо, що в середньовічному Львові та в інших місцях України в XVII ст. були вірменські поселення. Проте не виключена можливість, що й автор вірменського ономастикона і Беринда користувались третім, невідомим поки що джерелом.

Памво Беринда був обізнаний також з іншими лексикографічними джерелами XVI і початку XVII ст., зокрема з латинськими; греко-латинськими і латино-польськими словниками.

Питання про джерела «Лексикона» Беринди вимагає дальшого дослідження. Щоправда, тепер уже можна твердити, що Памво Беринда творчо використав надбання української («Лексисъ» Лаврентія Зизанія, «произвольники» та ін.), російської (твори Максима Грека, азбуковники тощо) і білоруської (глоси Ф. Скорини) лексикографії, а також розробки західноєвропейської, візантійської і, можливо, вірменської лексикографії в галузі тлумачення імен.

Але праця Беринди оригінальна і самобутня. Вона є підсумком і разом з тим дальшим кроком у розвитку не тільки української, а й всієї східнослов'янської лексикографії.

Якщо в попередніх лексикографічних працях, що були переважно невеликого розміру, перекладались і пояснювались здебільшого випадково зібрані слова, то Памво Беринда перший в історії української лексикографії уклав систематичний порівняно великий словник, що вийшов окремою книгою.

Реєстр першої частини словника Беринди складають церковнослов'янські, а також староруські слова, які були малозрозумілими або незрозумілими для тодішнього читача, в тому числі й слова, що відрізняються від відповідних українських лише фонетично. У «Лексиконі» протиставляються слова з неповноголосними церковнослов'янськими формами українським словам з повноголоссям, слова з жд, щ < *dj, *tj — українським словам з ж, ч, староруські слова з е — українським з так званим новим Ђ та ін. Наприклад: вранъ: воронъ, крукъ, гайворо(н) (25); влеку: веду, волоку, торгаю (23); врагъ: ворогъ, непрїатель (25); врата: ворота, брона, двери (26); межда: межа (116); свЂща: свЂча (216); камень: камінь (96) та ін.

У реєстрі першої частини «Лексикона» зустрічаються також слова з інших мов: російської — кудесъ, кудесникъ, клАпина, чеської — знаменай, німецької — друкую, грецької та латинської — дідаґма, епітафїон(н), стадїонъ, море тощо; сакраментъ, сvллАва та ін.40 Значний процент серед нецерковнослов'янських слів реєстру складають українські слова (деякі з них іншомовного походження): колиба, нетАгъ, порекло, ныра, шалка, рожа, менший, волею та ін., а також польські слова, що потрапили в реєстр словника через українську книжну мову XVI — XVII ст.: же, келихъ, обшлАгъ, презъ, тенкїй. У реєстрі поряд з супъ наводиться польське семпъ.



40 Частина нецерковнослов'янських слів у реєстр «Лексикона» Памви Беринди попала з реєстру «Лексиса» Лаврентія Зизанія.



Наявність українських слів у реєстровій частині словника свідчить про те, що діячі культури XVII ст. не завжди могли точно провести межу між церковнослов'янською і живою мовою, бо церковнослов'янська мова зазнала значного впливу живої мови, зокрема літературної мови XVII ст., а українська книжна мова широко використовувала надбання церковнослов'янської мови.

Реєстр другої частини словника складають в абсолютній більшості слова іншомовного походження — загальна лексика і власні назви. Реєстрові слова обох частин «Лексикона» перекладаються або тлумачаться українською літературною мовою XVII ст.

Українська літературна мова XVII ст. була наслідком взаємодії церковнослов'янської й української народної мов. П. Дитецький влучно писав, що вона «должна была удовлетворять как людей более книжных своєю грамматическою правильностью, так и людей менее книжных своєю общедоступностью. Писатели малорусские называли эту речь русскою мовою, россійским языком, иногда же просто — языком русским. Свод материалов этой речи мы имеем в славеноросском лексиконе Памвы Берынды» 41.

Церковнослов'янська та давньоруська лексика органічно входила в українську мову XVI — XVII ст., тому й недивно, що у перекладній частині словника Беринди багато церковнослов'янських слів. Зустрічаються навіть випадки, коли реєстрове слово перекладається словом церковнослов'янського походження або словом, утвореним за церковнослов'янським зразком. Наприклад: неразнствїє: небреженїє (143); нечювствїє: неразумїє (145); понуждаюсА: кваплюсА, оусилуюсА, постизаю, кушу(с), оустремляюсА вседушнω, ω(т)важую здоро(в)є своє, ωплъчаюсА (167). У словнику Беринди яскраво відображений, взаємозв'язок церковнослов'янської і української книжної мови XVII ст.

У «Лексиконі» реєстрове слово перекладається одним або кількома близькими відповідниками. Наприклад: красота: (оздоба (103); кто: хто (104); кровъ: домъ, стелА, покры(т)є, драгаръ, дахъ, намЂт(ъ) (103); лЂто: времА, рокъ, часъ, годъ, годище (111).

У деяких випадках після реєстрового слова йде тлумачення, а потім перекладний відповідник або навпаки. Наприклад: птенецъ: дитА каждого птаха, голопупА, потА(т)ко (198); сотникъ: ротмистр(ъ), старшій на(д) стомъ (230); сохль: друзкъ, сушъ, хворостъ, сухїи голи або росчки (230); сноха: невЂ(ст)ка, сынова жона (229); ствердЂли: утръплины, заумерлины, ґузы на руках (233), люботрудїє: працовитость, коханьєсА в(ъ) праци (113) 42 .



41 П. Житецкий, вказ. праця, стор. 40.

42 Як бачимо, тут наводиться тлумачення значень також деяких слів української літературної мови XVII ст.



Якщо реєстрове слово пояснюється видовим словом, то часто після цього слова подано конкретні приклади — приискрнїй: рАдный, порА(д)ны(й), слушный, правый, власный, рожоный, початокъ маючїй правый, покревнїй: якω, власнаА жона, власныи дЂти (186); чръта: правило, лїнЂА, як то, — . Іωта, криска, я(к) то, І (304); почерпало: каждая ре(ч) що черпаю(т) нею: якω вЂдро, коно(в), ковш(ъ) (173). Переклад кількома словами та наявність пояснень зумовлені не тільки багатозначністю реєстрового слова. Культурним діячам XVI — XVII ст. була добре відома діалектна роздрібненість української народної мови. Тому, щоб читачам — носіям різних діалектів — було зрозуміле те чи інше слово, до реєстрового слова у перекладній частині старанно добиралися синонімічні й близькі за значенням слова.

В «Лексиконі» представлений словниковий матеріал різних українських діалектів. Наприклад: ємли: ими, поймай (63); двекую: ωжовую, румиґаю, пережовую, руменую, меризаю (49); скрань: поличо(к), щока, скронь (221); вЂжда: вЂя, повЂка (39); рака: трунна, деревище або мары (202).

Памво Беринда усвідомлював, що специфічні слова його рідного діалекту можуть бути незрозумілими для носіїв інших діалектів, тому в словнику майже немає випадків, коли б реєстрове слово перекладалось вузьким діалектизмом. Беринда тлумачить навіть займенникові енклітики, що були добре відомі в західноукраїнських діалектах, але почали зникати, а, можливо, вже й зникли у східноукраїнських діалектах початку XVII ст. Наприклад: мА: мене (126); тА: тебе (260); сА: себе (153).

Звичайно, наведений у Памви Беринди діалектний матеріал не можна чітко розподілити по діалектних групах, бо при визначенні груп діалектів ми виходимо головним чином з сучасних даних.

В українській літературній мові XVI — XVII ст. було багато слів, запозичених з польської мови. І П. Беринда широко використовує польську лексику.

Слова польського походження були і в тодішній народній мові, особливо в західних українських говорах, але їх було значно менше, ніж в українській книжній мові XVII ст. Більшість полонізмів так і залишилась надбанням старої української літературної мови. Звичайно, не всі польські слова, наявні в «Лексиконі», вживалися в тодішній літературній мові. Велика частина польської лексики у словнику Беринди надрукована кириличними літерами і наведена, як і грецька та латинська, для кращого розуміння читачами реєстрового слова 43.



43 Спочатку (у першій чверті словника) Памво Беринда друкував грецькі слова грецьким шрифтом, а латинські — готичним, але потім усі слова з цих мов набрав кирилицею. Готичними літерами надруковані і два польські слова, mężny і mdły, у 5 стовпчику «Лексикона». Решта польських слів, а також слова з усіх інших мов надруковані кирилицею.



Українська літературна мова того часу засвоїла також велику кількість грецьких і латинських слів (в основному через тодішню школу). Деякі з них залишились і надалі в українській мові, інші в процесі історичного розвитку мови вийшли з ужитку. Наприклад: пЂстунъ: neдaґωґъ дЂтоводитель (199); ритωръ: рЂчеточецъ, вЂтїа, хитрословец(ъ), красномовца, орато(р) (209); акроама: слуханьє, лекцїа (337); слава: хвала, честь, или маєстатъ (222) тощо.

Латинську і грецьку мови вивчали в тодішніх українських братських школах, освічені люди добре володіли ними. Але в перекладній частині свого словника Беринда використав грецькі і латинські слова, які ніколи не вживалися ні в писемній, ні в народній українській мові. Наведені грецькі й латинські слова мали допомогти освіченому читачеві краще зрозуміти реєстрове слово. Наприклад: заимодаве(ц): пожичаючїй кому. Creditor. тоєст(ъ), который позычаєтъ кому грошїй (72); закро(в): ’αποκρνφη, latibulum. ґмахъ... (74).

Крім слів із вказаних вище мов, в перекладній частині «Лексикона» зустрічаються слова і з інших мов. Як і при реєстрових словах, у словнику є помітка, що вказує, з якої мови взяте те чи інше слово. Наприклад: ярига: рА(д)но грубоє, мЂхъ, саакъ угорски (313); разлой: долина... чески оудолъ, далма(т)ски 44 лука (202); пЂтель: чески и руски (в західноукраїнських говорах. — В. Н.), когутъ. волынски (в українських говорах Правобережжя, зокрема Волині. — В. Н.), пЂвень. литовски, (по-білоруськи. — В. Н.) петухъ (199); чпа(г): кишенА, шабі(л)та(с), бисага, та(ш)ка. капса, тлумокъ, вацокъ. Словацки, торба, мошна. че(х): тобола. калита, мЂшо(к). угорски ершены (305); мечтанїе: ωблуда, мара, тма, видокъ фалшивый, покуса. Полски матолка (117); Марґаріта, є(л): Перла. Влохъ, Че(х), ЛАхъ. Бісеръ, Харватъ (433). Слід зауважити, що при грецьких, латинських і польських словах у першій частині «Лексикона» такі помітки майже відсутні.



44 Невідомо, яку мову мав Памво Беринда на увазі, сербохорватську чи іншу, бо реєстрове ім'я Далматъ (390) він перекладає як словакъ.



Іноді замість перекладу подаються лише пояснення значення слова, нерідко енциклопедичного характеру. Наприклад: крече(т): птахъ, которы(м) пардвы убиваютъ, и иноє птаство, подобенъ соколу, але бЂлъ вве(с) толко з(ъ) по(д) горлА, шарА(в) малω (103); сморщъ: по нЂкїи(х), сика(в)ка, или оболокъ, которы(й) з(ъ) н̃ба спустившись , воду з(ъ) морА смокче(т): и єсли корабль набЂгне(т) на тоє мЂстце, из(ъ) людми єго пориває(т), пото(м) пустивши и ро(з)биваєтъ корабль (226); хлАб: ґвалтовнаА вода прорв(а), окниско мЂстце оурваноє в(ъ) рЂцЂ, где вода рачей ллА(т)сА, а не течетъ, затамова(н)є, або краты оу бронъ мЂсцкихъ (278).

Ці тлумачення відображають рівень тогочасної науки. Часто на них позначається безпосередній вплив теології, що тоді панувала в науці. Звичайно, з сучасного погляду деякі пояснення Беринди не є науковими.

Укладач словника намагався пояснити реєстрове слово і за допомогою розкриття його етимології. Так, при переважній більшості слів у другій частині словника вказується, з якої мови слово засвоєне. Цей засіб пояснення слова розкриттям його етимології знаходимо і в першій частині «Лексикона». Наприклад: пре(д)сЂдатель: староста, оурА(д)никъ, тотъ, который на першеє мЂсце засЂдаетъ (178); радЂнїє: чулость, дбалость ω(т) сегω нерадЂнїє (200); печаль: фрасунокъ, болесный жаль, печалованьє, скорбъ, болезнь, злополученьє, стара(н)є, пЂклова(н)є, утискъ, утрапе(н)є, журба, смутокъ. ω(т) сего попеченїє. зри пекъ (154); иночество: єдиноцтво, черне(ц)тво, ω(т) черна одЂанїА имА прїат(ъ) (88 — 89); ... ино(к), сло(в): то(л): в(ъ) рω(с): єдинокъ, або уєдиненный... (88); брада ωголена: ... ω(т)сюду голобрадство (15) та ін.

В основному етимології Беринди вдалі. Проте зустрічається у «Лексиконі» чимало невірних етимологій, які базуються на співзвуччі окремих слів, на догадках автора. Наприклад: локот(ь): ω(т) єже ломитсА, и корчи(т) рече(н) (110); колЂно: ω(т) єже клони(т)сА речено (100); рука ижъ рушаєт(ъ)сА названа (212). Але наївність і ненауковий характер деяких етимологій, наведених Бериндою, виправдується тим, що в XVII ст. наукової етимології ще не існувало. Цінним в «Лексиконі» є те, що автор не тільки наводить, а й пояснює фразеологічні сполучення церковнослов'янської мови. Наприклад: воєвода, воин(ъ)ствоводецъ: гетманъ; воєводЂ воинство събравшему: ґды воєвода войско зобралъ (24); потыкаю: попыхаю; потыкаю кущу: розбиваю намютъ (172). Малозрозумілі фразеологічні сполучення та речення наводяться і в реєстрі «Лексикона». Наприклад: ничтоже къ мнЂ се: мнЂ до того нЂчого (146); рещи глаголъ: мовити слово (209); никнущаа ω собЂ нива: ролА, котораа доброволне роди(т) (146); извожду въ позоръ: посрамаАю, погнаблАю (82).

Великим досягненням «Лексикона» порівняно з попередніми словниками є те, що при реєстрових словах подано вказівки (де треба) на число, спосіб дієслова, час, а також на переносне вживання слова. Позначки мет[афоріце], образнЂ, инорЂчнЂ вказують, в якому переносному значенні може вживатися те чи інше слово. Наприклад: перу: прудко лечу, теку или виргаю... ИнорЂчнЂ поскакую (152); влъна: валъ на водЂ. волна, образнЂ, смАтенїє (316); зима: непогода, студень, метафо(р): ωзАблость (78); пернатъ: пЂрАмъ , ωброслый. ωбразнЂ: легкїй, прудкїй (153).

У потрібних випадках автор посилається на інше реєстрове слово і вживає для цього помітку зри, з(р). Наприклад: съшественник(ъ), зри съпутни(к) (251); Афріка, зри Фу(д) (357); коккінъ: зернко, шарлатъ, паволок(а). с(л): з(р): чръ(в)лЂ(н) и багрАниц(а) (424).

Структура перекладної частини словника говорить про те, що автор прагнув дати якнайточніший переклад або вірне розуміння реєстрового слова.

Памво Беринда один з перших в історії нашої лексикографії застосував своєрідне гніздування слів. Поряд з основним реєстровим словом він подає тотожнє або близьке значенням церковнослов'янське слово. Наприклад: купилище, торжище: рынок (102); народъ, языкъ: людъ (132); невЂстни(к), чрътогъ: ложница (136); повЂсть, сказанїє: історія (160); платно, ωбрусецъ: полотно... (156). Іноді поряд стоять два різних слова одного кореня, одне з яких порушує алфавітний порядок. Наприклад: утрїє, утро; заутра (275); точенъ; точило; неточїю (257).

Реєстрові слова розташовані в алфавітному порядку згідно з цифровим значенням літер кириличного письма, подібно до послідовності літер у старогрецькому алфавіті. Але є випадки, коли така послідовність витримана лише в межах 2 — 3 початкових літер. Наприклад: реть, рета (208); реченнаА, речемъ (208); рочусА, ротникъ (210).

На кожній сторінці надруковано два стовпчики з реєстровими словами і їх перекладами. Для зручності користування нумерується не сторінка, а стовпчик. Над відповідним стовпчиком стоять дві — три початкові літери реєстрового слова, а під правим стовпчиком подається початок першого слова наступної сторінки.

Кожне реєстрове слово починає новий рядок, але є випадки, коли наступне реєстрове слово продовжує рядок після перекладу іншого слова. Деякі реєстрові слова залишені Бериндою без перекладу чи тлумачення, хоч при них часто є посилання на джерела тощо. Беринда писав, що це сталося у зв'язку з необхідністю швидко видати словник, «за случайноє и нуж(д)ноє и скоростноє времене...» (329). Згодом, в. процесі друкування окремих заводів, до частини подібних слів були: додані тлумачення або переклади (див. таблицю).

Реєстрові слова подаються у прийнятій тоді початковій формі: іменні частини — в називному відмінку однини, дієслова — у першій, особі однини теперішнього часу. Але оскільки для тодішнього читача зустрічалися труднощі також і в розумінні деяких форм множини, двоїни, минулого часу й наказового способу дієслова тощо, Беринда свідомо вживає ряд слів не в початкових формах, а так, як вони вжиті в текстах і в «произвольниках». Наприклад: бЂ: былъ, была, было (17); ваю: двойстве(н): числа, лица 2-го ро(д) и ви(н): васъ двωхъ (19); бЂждахуся: перемагалисА, сварилисА. (18).

Особливо часто відхилення від основних форм зустрічаються тоді, коли граматичні форми різних слів або словосполучення звучать як омоніми. Наприклад: вреди: болАчки і вреди: пове(л): шкодь, псуй (26); вдовъ: вдовый чловек(ъ), вдовец(ъ) і вдωвъ, мно(ж): вдовиць (19); ради: длА, или дЂля; ради: дбай, мнЂй на баченю (200); възоръ: позрЂньє, тваръ; возорь: поωраньє нивы (31); дамы:... дамо; да мы: жебысмо мы (49).

У «Лексиконі» наявні посилання на джерела. Вони наводяться після перекладної частини, але стосуються реєстрових слів, тобто вказують, звідки взято реєстрове слово або його тлумачення чи переклад: носокомїа: шпиталь, До(р) с(л), в̃ (439). При власних іменах автор вказує, якого місяця і числа відзначається день носія того чи іншого імені: Татїана: повелителница. Ге(н)ві̃ (463).

Після перекладної частини автор словника іноді наводить цитати (див., наприклад, при слові любовъ — 112).

Щоб не повторювати слів при можливих фонетичних варіантах їх або щоб не повторювати частин слів, особливо афіксів, а також прийменників, Беринда користується значком ˘, який вказує, що буква чи морфема може бути замінена тією буквою чи морфемою, яка надрукована з цим же значком після відповідного слова. Наприклад, слово тал˘Ђр˘ъ˘, р˘ л˘ ь˘ (51) може читатися і як тарЂль. Вираз въ стогнахъ (37) може перекладатись і в(ъ) улица(х) і по улица(х), на що вказує відповідний значок над прийменником в(ъ) і над прийменником по 45.

Слова, що додаються як доповнення до пояснення, беруться у квадратні дужки (зрідка і в круглі): състражду [кому]; злЂтовуюсА, оужалАюсА, змиловуюсА [над кимъ] (250); какω: якъ. [є(ст) u в(ъ) азбуцЂ слово та(к) зовемоє.] (96); утрнїй, заутрнїй: завтрЂ(ш)нїй [день], поранЂшнїй [час] (275).

Якщо слово не вміщується в рядок, то воно виноситься в кінець попереднього чи наступного рядка і відділяється від решти слів цього рядка круглою дужкою (див., наприклад, реєстрове слово исчитаю — 95). Реєстрове слово або група слів реєстру відділяються від перекладної частини двокрапкою, рідше — комою.

У «Лексиконі» досить послідовно проставлені наголоси. Це — цінний матеріал для історичної акцентології.

У післямові автор звертає увагу читачів на помічені ним самим помилки 46.



45 Щоб уникнути повторення цілого слова або кореня чи основи автор іноді вживає й інші надрядкові значки: Див., наприклад, значки при реєстрових словах Іωакимъ (416), Іωанна (416), Міхаилъ — (436). Подібні значки вживаються й у «произвольниках».

46 Щоправда, в «Лексиконі» є друкарські помилки, не відзначені автором. Наприклад — бодрствую: чую, не сплю, пилуню (14), тобто пилную (у Кутеїнському виданні виправлене на пилную), ллскавый (348), тобто ласкавий, любом(д)рїе: філофіа... (113), тобто філософія та ін.



Аналіз пам'ятки дає підставу зробити висновок, що «Лексикон» виконаний на високому для свого часу лексикографічному рівні.

При написанні церковнослов'янських слів Памво Беринда користувався традиційною орфографічною системою в тому її вигляді, в якому вона вживалася у другій половині XVI та на початку XVII ст., і не завжди дотримувався правопису оригіналів, з яких черпав реєстрові слова. Сам Беринда дає при різних словах, а також у післямові; зауваження про правопис тих чи інших слів. Наприклад; благω: ґды пише(т)сА бе(з) титлы... (5); Азыкъ, члонокъ въ оустЂхъ. пре(з) круглое А пишеться (314) .

Читалися церковнослов'янські слова згідно з артикуляційною базою читачів. Через це, зокрема, слова з ъ після плавних у реєстрі вміщені там, де вони мали б бути, якби писалися згідно з вимовою. Наприклад, спочатку у реєстрі йде твердь (254), а за ним відразу твръжа (тобто твержа, згідно з вимовою) (255)47. Про те, що церковнослов'янські слова читалися згідно з артикуляцією живої мови, свідчить поплутання ы та u — язичок (259); зибаюся (77); мичанїє (119); угризати (264); ω(т)рыцаюсА, ω(т)рыцанїє, ω(т)рыну (284); ушы... (225); звозчыкъ (319); рыза (323); написання и на місці ненаголошеного етрибухъ (258); тверде pбл[а]годару (7); о після ш — в слові шолкъ (307); написання ор замість ръωскорблАю (298). Традиційною орфографією друкуються в «Лексиконі» й слова перекладної частини, з дотриманням етимологічного принципу письма. Але величезна кількість фонетичних написань дає багатий матеріал для історичної фонетики української мови.

Лише у слові убир (27, 268) представлений перехід етимологічного о в і в новозакритому складі 48.



47 Але слова з ъ у префіксі вміщені у словнику за алфавітним порядком, незалежно від того, чи на місці ъ читали о, чи не вимовляли жодного звука.

48 З. М. Веселовська помилково віднесла до слів, у яких представлений Перехід етимологічного о в і в новозакритому складі, і слова стричокъ, стрички (21), які є запозиченням польського stryczek (з нім. Strick), кистка (237), яке є здрібнілою формою слова кисть (пензель), і скорочення слова библіа би(б) (428).



Більш послідовно виступає у на місці о в новозакритому складі: кувната (97); куку(л) (405); кузЂй (209); росулъ (223); рувъ (323), заплутА (277), грум (260); торгувникъ (257); га(н)длювни(к) (470); ωбуд(ъ) (289); о(т)куль, о(т)колА, ву(т)ки (283) та ін., а також у на місці давнього е в новозакритому складі: чужоземцювъ (89); в(ъ)нюй (324); бра(т)... тютечны(й) (343); в(ъ)порожнюй (262). У реєстрі маємо навіть ругъ (< рогъ) (209).

Широко представлене явище переходу е в і в новозакритому складі. Беринда, як і його попередники, передав це і на письмі через Ђ: стрыжЂнь (10); намЂтъ (27, 218, 252); лЂдъ (44); сЂмъ (217); камЂнь (96); лупЂж(ъ) (394); стопЂнь (234); мЂдъ (235); ощЂпъ (241); коростЂль (103); попЂлъ (153); приАтЂль (266); ремЂнный (273); похмЂлный (307); струмЂнь (421); купЂ(л) (426); олЂнъ (454); селезЂнь (457); зЂлє (466); затмЂньА (421); весЂльє (361); камЂ(н)є (297); пЂрА, пЂрАмъ (153) та багато інших.

Давнє Ђ вживається досить послідовно, але є випадки появи е замість Ђ, переважно в ненаголошених складах. Наприклад: бежалъ (45); мещанинъ (47); выежджаю (233); нетелесне (57). Ці приклади характеризують фонетичну систему північних говорів української мови (пор. мЂщка під наголосом і мещанинъ (47) у ненаголошеній позиції). Але під впливом польської і білоруської мов відповідно до Ђ зустрічається зрідка е і під наголосом: цель (130); недельный (430); в(ъ) когуте (338) тощо.

У кількох словах зустрічається и, і замість Ђ: квитнучаА (438); роспущіньєсА (243).

Перед голосним Беринда вживає звичайно ї, але нерідко — Ђ: грубЂАнство (308); колЂА (305); олЂєк(ъ) (62).

В словах іншомовного походження поряд з і(ї) та и вживається буква Ђ: лїнЂА (304); стіхъ (432); практіку (282); минута (320);; мЂнута (115); в(ъ) ґрамматїцЂ (224); матерЂа (21); квЂ(н)ту(с) (421); ЮпЂте(р) (392); ІовЂ(ш) (392), nanЂ(p) (277); фЂґура (320); — МЂнервинъ (336) та багато інших.

За традицією Памво Беринда писав у словах перекладної частини ы та и. Але є чимало випадків написання ы на місці и та навпаки, що вказують на збіг давніх ы та и в одному звукові — передньо-середньому українському и: вЂрыли (408); стры(г) (25); чынъ (408); ω(т)скочылъ (285); належытъ (310); колыбни(к) (418); рию (19); прогризающъ (403); гризе(н)є (238); нинЂшнєє (134); нинЂ (146); корито (164) та ін. Написання ы після шиплячих та p свідчить про ствердіння: цих приголосних.

Часто автор пише о на місці е після шиплячих перед споконвіку твердим приголосним: жона (349); чорнокнижникъ (32); чортъ (394); чоло (397); жолудокъ (218, 258); щока (221); жолчъ (104); перешо(л) (118) і багато інших.

Засвідчено сполучення ри (ры, рЂ), ли (лы) відповідно до давніх. рь, ръ, ль, лъ у відкритому складі: дрыжЂнь (81); дрижЂ(н)є (266); дрыжанье (306); дрыжу (275, 307); дригота (266); дрЂвцА (58); дрЂвце (297); стрыжЂнь (10); крыницА (93); криничны(й) (445); полыска(н)є (12); блискавица (422); блиска(н)А (428), тощо.

Зустрічається и на місці ненаголошеного е і навпаки: чирвонаа (468); чирвоню (289); минЂ (118, 366, 475); клинусА, присАгаю (97); звиню (76); дзвиню (76); ахте (275) тощо. У реєстровому слові протуру наявне у на місці ненаголошеного о перед наступним у (пор. староруське проторь «видатки», проторъ «шкода, видатки», а також проторъ у «Лексиконі» (196).

M. P. Суднік вважає, що в «Лексиконі» Беринди відбите білоруське акання і якання 49. Насправді ж в словах вытваряю, перемагаю і под. наявне не акання, а давнє чергування о з а в дієсловах повторної дії (пор. сучасне перемагати); такі форми, як лЂта, рыцарства тощо, — це — звичайні форми множини іменників середнього роду; слова алАбастровый, галАбарда — полонізми (польське alabastr, halabarda), а в словах доглАдаючій, вытАгаю маємо відповідно до давнього носового е (пор. сучасні доглядати, витягати).



49 M. P. Суднік, вказ. праця, стор. 116.



Одним із найдавніших прикладів чергування а з давнім ненаголошеним о перед наступним а маємо у слові гараздъ (5) (пор. сучасні українські літературні слова гаразд, багатий, гарячий тощо).

Зустрічаються приклади, що відображають чергування у і в, і та й в українській мові. Наприклад: ввесь і увесь (21); игриско (80); найграва(н)є, найгравачъ (211). Засвідчене і відпадання початкового и: маю (88); грачωвъ (107); граю (216); граютъ (107); сповЂдь (90); анЂ сслЂдованъ (138).

У «Лексиконі» знайшли відображення риси живої української мови також і в галузі приголосних. Звертають на себе увагу написання з жч, дж, ждж, дз. Наприклад: рАджЂ(н)є (236); горджу, погорджаю (283); попуджую (86); кадже(н)А (468), дожчу (467); дожчъ (53); ωб(ъ)Ђжченый (163); брАзчу (76); дрожджЂ (256); дзвиню (76).

Українське придихове г Беринда відрізняє від проривного, для якого вживає окрему літеру ґ: шnЂґъ (244); ґды (385); ґезъ (221); фиґовоє (226); ґузы (233); з(ъ) ґрунту (283) і т. п. Є випадки і більш ранньої передачі цього звука через кг: кгвалтовное (257).

Можливо, не завжди вимовляли г проривне в словах грецького походження, де відповідно до грецького γ писали ґ, а вимовляли українське г. В примірниках 3559 і 3969 реєстрове слово Філогонъ надруковане з г, а в примірниках 4336 і 11943 це ж слово надруковане з ґ.

Представлена в «Лексиконі» й така риса живої мови, як м'яке ц: крыницА (93); молодицА (310); матицА (311); справцА (244); дЂдчицА (127); поганець (312); гусеницА (272); капицА (293); темницА (266); уздАницА (289); без(ъ)... границЂ (144); з(ъ) виннои матицЂ (327); волоцюга (17, 106); чужоземцювъ (89); вдовиць (19); м(с)ць (110); бг̃омыслець (120).

Відбито перехід л у в у словах типу вовна (25); стовченый (93, 234); выдовбую (81); довбаю (319); довба(н)є (323); мовчЂнА (350); по(д)мо(в)лАю (353) та у формах дієслів минулого часу чоловічого роду: испустивсА, выпоржнивсА, выточивсА (94); упа(в) (44); давъ (312), оумысливъ (188); досадивъ (169).

Тверде р зустрічається не тільки в кінці складу, а й перед голосним. Наприклад: писаръ (218); гончаръ (222); присмотруймося (200); верωвки (21); крук(ъ) (22); на мору (460).

У «Лексиконі» багато свідчень ствердіння шиплячих: ω(т)чичъ (245); родичъ (77); роскошъ (223, 99); жолчъ (104); помочъ (166); мышъ (360) та ін.

В окремих словах відповідно до хв маємо ф: форо(ст) (210); форосту (99); за морем фалинским (435).

Відображені в словнику також різні асимілятивні і дисимілятивні зміни приголосних: перехрестьє (95); хто (104); нЂхто (279), ллА(т)сА (278); найвы(ш)шы(й) (460); юпка (472); прозба (371); ву(т)ки (283) та ін.

Є приклади й на протетичні приголосні: вуАшко (266); вохра (332).

На роздільну вимову голосного і приголосного вказує ь, частіше — ъ: конъєктуру чиню (272); з(ъ)Ђздъ (249); з(ъ)особна (298); з(ъ)єдноче(н)є (245); пьАный (369). Фонетичне подовження приголосних засвідчене в словах ро(з)золлА(н)є (202), ллА(т)ся (278).

Панівними в «Лексиконі» є форми іменників середнього роду на -ьє, але багато й новіших форм на А, -А: по(д)сЂньА (396); дубА (397); тернА, (397, 403); роскошованА (223); поворωзА (21); деревА (116); пЂрА (153); пучА (197); смЂтА (268); милосердА (277); подворА (317, 396); зЂ(л)А (337); листА (364); повЂтрА (227); хваленА (465); поколЂнА (60, 211, 472), ωстриженА (289) та ін.

Як форми на -ьє, так і форми на -А відбивають живу мову. Очевидно, українські форми іменників середнього роду на відповідно до староруських форм на -ьє, -иє з'явились під впливом форм множини на -ья іменників — конкретних назв (форми множини на -ья іменників II відміни добре збереглись у російській мові, є в говорах української мови та в словацькій мові — форми називного відмінка множини на -ia, -ovia). Спочатку цей вплив поширився на збірні форми на-ьє, і замість форм типу колосьє з'явилась збірна форма колосья. Нові збірні форми на -ья вплинули на форми абстрактних іменників середнього роду на -ьє, -иє і витіснили ці форми. Таким чином, під впливом форм колосья з'явились форми типу знанья, бо збірні форми узгоджуються з іншими словами як однина.

Автор «Лексикона» для позначення м'якості приголосного перед, о вживає і(ї), зрідка — ь (переважно в польських словах, набраних кирилицею, а також в українських). Наприклад: плїонъ (157); живіол(ъ) (249); лїосы (67); наміоты (220); піоро (154); маліова(н)є (288); в(ъ) ніом(ъ) (313); таньо(ст) (324). У слові століаръ (256) перед а вжито і для позначення м'якості л.

На позначення йотації перед о вживається і (ї) та й. Наприклад: воїованье (14); ωбычаіовъ (148); стаіовъ (168); Болвайово (368).

Відзначені нами фонетичні написання дають багатий матеріал; дослідникам історії фонетичної системи української мови.

Окремого дослідження вимагають шляхи українізації лексичних: запозичень з польської мови. Слід лише зауважити, що Беринда, як і інші його сучасники, знав фонетичні відповідності між звуками української і польської мов. Наприклад, безсумнівно польське слово piękny він передає як пАкный або польське okręt — як окрут. Зустрічається А навіть на місці звичайного польського е: свАґотливий (13). Написання польських слів кирилицею за фонетичним принципом може бути використане дослідниками історичної фонетики польської мови. Наприклад, відповідно до польського носового е у словнику знаходимо ен, а також Ан, відповідно до польського носового оон, ун, відповідно до польського óу та ін 50.



50 Про це див. ще: W. Witkowski, Uwagi o kilku wyrazach polskich w Leksykonie Pamby Beryndy z r. 1627, «Jeżyk polski», XXXIX, 1959, № 4, стор. 318.



Наявність у перекладній частині «Лексикона» великої кількості пояснень і тлумачень реєстрових слів дає важливий матеріал для дослідження історичної морфології української мови.

Вкажемо на закінчення -Амъ в орудному відмінку збірних іменників (голца з(ъ) листАмъ — 39; пЂрАмъ ωброслый — 153), на закінчення -ои у родовому відмінку прикметників жіночого роду та -ыи(-їи) у називному множини Ђры православнои — 400, звЂздныи планеты — 226, сухіи голи — 230). Стягнену форму на маємо у слові седмдесАте (число) (217).

У «Лексиконі» зафіксовані також закінчення форм двоїни. Напр.: д†точцЂ, два пункта (49); на ωбЂ сторонЂ (327, 328); д†писмЂ (393); на ωбЂ мЂстца (328); д†драхмЂ(392); чтыры драгмЂ (457).

Добре представлені дієслівні закінчення -мо у формах теперішнього часу і простого майбутнього часу та в наказовій формі. Наприклад: знаємо, видимо (334); идемо, поступуємω (323); зовемо (194, 275); мовимо, розумЂємо (170); мыслимо (124); присмотруймосА (200) та ін.

У закінченнях дієслів III особи однини і множини, як і в більшості, західних діалектів української мови, в «Лексиконі» зафіксовано тверде т. T м'яке зустрічається тільки в словах мовАть (328); суть (117); з(ъ)Ђсть (241).

У словнику Беринди наявні також форми майбутнього складного (спиратимет(ъ)сА, діспутоватиме(т) — 239), а також дієслівні форми на -но (шиба, котрою пре(д) часы гравано (350); стервы... вывожено (387); офЂры рЂзано, ω(т)давано и палено (326) тощо).

Словник Беринди дає багатий фактичний матеріал для вивчення історії українського словотвору. Тут представлені найрізноманітніші іменникові суфікси і префікси, суфіксально-префіксальні утворення й складні слова. Наприклад: свЂжо(ст), мытникъ (125); кожаръ (118); играчЂ (437); спЂвакъ (437); молодец(ъ) (310); дурень (272); породЂлА (210); заручины (289); овчарнА (328); терневиско (361); неловАтко (60, 300); пеленчатко (60); львенАта (455); птаство (198); приплодо(к), прибыто(к) (185); недоносокъ (81): недовЂрокъ (115); сЂножать (218); сполътовариство (245).

У словнику Беринди широко засвідчені прикметникові утворення, зокрема з суфіксами -Ђй, -ивый (-ливый), -истый, -атый, -оватый, -авый. Наприклад: кузЂй, коровЂй, (209); полохливый, боАзливый (235); гористый (330); трудоват(ъ), струпливъ (194); пЂщистый (460); жиловатый (66); горбатый (226); чернАвый (432); жолтавы(й) (449). Особливий інтерес викликають прикметники з суфіксами -ен(н)ый, -он(н)ый, -ан(н)ый на означення безвідносно великої ознаки, якості. Наприклад: не предїспутованный, которог(о) трудно збити (3); недомыслимый: ... недогаданный (137); неублаганый (145) та багато інших. Здрібнілий прикметник з суфіксом -есенк- виступає у виразі токесенкїи скорки (99). Наявні і складні прикметники. Наприклад: пласконосый (260); тихомиренъ (414) та ін.

У «Лексиконі» зафіксовано чимало займенникових утворень, а також числівників. Наприклад: щось (149, 449); нЂАкаАсь (232); -ононъ (150); а(б)[о] що (423); яки(х) либудь (125); ледащо (що-небудь) (460); по(л)пАта (394); першїй (153).

Лексику народної мови відбивають численні дієслівні утворення на -ую в першій особі однини теперішнього часу, тобто дієслова з суфіксом -овати. Наприклад: вывЂдуюсА (22); заказую (30); дАкую, скорчуюсА (91); дїспутую (92); ростоплюю (92). Лише у невеликій кількості дієслів наявний суфікс -ыва- (-ива-). Наприклад: поровнываю (249); ωшукиваю (106); заночиваю (287). Дієслова з суфіксом -ыв-, (-ив-) — запозичення з польської мови.

У «Лексиконі» знаходимо багатий словниковий матеріал на префіксально-суфіксальне творення дієслів: выпасую. (91); выливаю, улшаю (94); розважаю (94); дотыкаюсА (96); поживаю (100); зостаю (109); здужати, змочи (122); пошїкуєт(ъ) (151); поскакую (152) та багато інших.

«Лексикон» дає також матеріал і для історії словотвору інших частин мови, зокрема вигуків, часток. Наприклад: агъ, ахъ (294); а(х) ахте, або бЂда, нестойтеж(ъ) (275); ωле! ω(г), гай, гай гай. задивова(н)АсА словко тоє (294); ωй добро, ей слушне. насмЂвиска, ино(г)ды радости зна(к) (315); сутъ ли... албо ни (345); нЂ тоє, нЂ сеє (232); же:... въистинну, исте, поправдЂ: ти, ть (підсильні частки; 317).

Широко представлені в «Лексиконі» прислівники й адвербіалізовані сполуки. Наприклад: подобно, подобнЂ (111); упрійме, щире, прїателски, брацко (186); назбы(т), надто (109); горАче (208); в(ъ) часъ (188); по молодецку (311); по нашему (62, 364); ωподаль (160); часомъ (177); стромголовъ (236); к(ъ)воли, досыть (265); знеωбачки (130, 142); мовчки (128); молчкомъ (3); знадворА (24); знагла (128); вкупу (95); зненацка (131); умыслне (167); на ружи, надорудю (190); в(ъ)дол(ж) и ши(р) (365); волею: хотячи, доброволне (25) та велика кількість інших.

Багато в словнику активних дієприкметників на -чїй, а також утворень на -лый. Наприклад: маючїй (88); перебираючі(й) (105); преходАчую (118); непсуючїйсА (144); чуючимъ (258); полюючїи а(б)[о] чигаючїи, стерегучїи (354); застарЂлый (69); ωпилый (369); ωброслы(й) (112); згустЂлый, зсЂлы(й) (274).

Зустрічається чимало дієприслівників на -чи: жмурАчи (118); чинАчи (128); лазАчи (146) та ін.

Словник Беринди дає також матеріали для вивчення синтаксичних зв'язків між словами, зокрема узгодження і керування, синтаксису підрядних і сурядних речень. Звертають на себе увагу випадки вживання підрядних речень, приєднаних до головних за допомогою слів который, котрий і що. Наприклад: слатина: росулъ, окно, где вода солона, с(ъ) котрои сА сол(ь) родит(ъ)... (223); тотъ, що єсть с(ъ) цуднои пытлованои муки (452); тотъ, що на игриску єст(ь) (259); тотъ що пробує(т) срЂбро (232).

За «Лексиконом» Беринди можна вивчати фразеологію української мови XVII ст. Наводимо деякі приклади фразеологізмів: мнЂ до того нЂчого (146); нЂ нащо не згожі(й) (140); впала ми таА мисль (124); зазле маю(т), гнЂваютсА на мене (88); шалЂньє, захожЂньє в(ъ) голову з(ъ) горАчки (85);... але єднымъ присЂдком 40 ωброкωвъ з(ъ)Ђсть (241); збираюсь з(ъ) розумомъ (192); тАжкость на ср(д)ци, смуток (261); упоминаю, на очи вымЂтую, поганблАю (287); ωскомины набываю (298); застали якъ бубенъ (81); ледве що живъ (62); нЂ сеє нЂ тоє (232) і т. д.

Праця П. Беринди є важливим джерелом вивчення словникового складу української мови XVII ст., її синоніміки, засобів словотвору. Звичайно, українська лексика «Лексикона» відбиває лише частину словникового скарбу української мови початку XVII ст. Але перекладна його частина яскраво свідчила про здатність народної мови обслуговувати письменство. Лексика перекладної частини словника Беринди вимагає окремого всебічного дослідження.

«Лексикон» Памви Беринди включає в себе і великий специфічний східнослов'янський словниковий матеріал, тому він може бути використаний дослідниками історії лексики російської і білоруської мов.

Словник Беринди має величезну філологічну цінність ще й тому, що в ньому розкривається зміст, який вкладали у церковнослов'янські слова східнослов'янські культурні діячі XVI — XVII ст.; він є цінним посібником при читанні українських, російських і білоруських пам'яток, писаних церковнослов'янською мовою. У «Лексиконі» зафіксована значна кількість церковнослов'янської лексики, зібраної автором з різноманітних рукописних і друкованих джерел XVI — XVII ст., в тому числі й тих, що не дійшли до нашого часу.

«Лексикон» Памви Беринди зберігся в бібліотеках багатьох міст СРСР. У Центральному державному історичному архіві УРСР знаходиться навіть рукописна копія з другого (1653 р.) видання.

«Лексикон» перероблявся і використовувався багатьма укладачами азбуковників XVII ст.

Вплив П. Беринди яскраво виступає в праці видатного східнослов'янського лексикографа XVII ст. Єпифанія Славинецького «Лексіконъ латінскій c Калепіна на словенскій преложоный» 51.

Невідомий автор другої половини XVII ст. на основі «Лексикона» П. Беринди уклав рукописний словник «Синонїма славеноросскад». Реєстр цього українсько-церковнослов'янського словника базується на перекладній частині «Лексикона». У перекладній частині «Синонімів славенороських» є реєстрові слова «Лексикона» Памви Беринди. Румунський монах Мардарій з Козії в 1649 р. переробив і переклав словник Беринди на румунську мову. Відомі й інші румунські переробки «Лексикона» 52.



51 Два списки цієї праці, як встановлено нами, зберігаються у Державній публічній бібліотеці АН УРСР.

52 Див. М. Ф. Станівський, До початків слов'яно-румунської лексикографії, «Питання історії і діалектології східнослов'янських мов» (Наукові записки Чернівецького держ. ун-у, т. XXXI, серія філологічних наук, вип. 7), Чернівці, 1958.



Майже всі слова «Лексикона» П. Беринди увів Ф. Полікарпов у свій «Лексїконь треязычный, сирЂчь Реченій славенски(х), Єллиногречески(х) и латінски(х) сокровище...», надрукований у 1704 р. в Москві. Ф. Полікарпов використав також і пояснення з перекладної частини словника Беринди.

З «Лексикона» Беринди взято реєстр для церковнослов'янсько-польського словника, що вийшов у 1722 р. з друкарні Супр'асльського монастиря під назвою «Лексиконъ СирЂчъ словесникъ славенскїй ИмЂющъ в(ъ) себЂ, Словеса пер› СлавенскїА, АзбучныА, посе(м)же По(л)скїА». У цей словник з «Лексикона» Беринди перенесені і перекладені на польську мову майже всі реєстрові слова, крім власних імен. Отже, у Супрасльському монастирі вийшов перероблений переклад «Лексикона» на польську мову. Супрасльський словник перевидавався в 1751, 1756 і 1804 роках у Почаєві.

«Лексикон» Памви Беринди швидко розійшовся і через порівняно невеликий час став рідкісною книгою. У 1653 р. з друкарні Кутеїнського монастиря (біля Орші) вийшло в світ друге видання «Лексикона» Беринди. У передмові до цього видання ігумен Кутеїнського монастиря Іоїль Труцевич писав, що «Лексіконъ якъ єстъ потребный, и пожитечный многим; c того зрозуметъ латво, ижъ през(ъ) той небарзо долгїй часъ такъ ωскудЂлъ. же ωмаль где его видетъ барзо». Враховуючи це, кутеїнські видавці «Лексикон» «слово в(ъ) слово выдать постарали», бо «читать, а не розуметъ. глупаА речъ є(ст)».

Кутеїнське видання майже повністю зберігає текст словника та його мовні особливості. Вірш на герб Балабанів, передмова і післямова Беринди пропущені. Ігумен Кутеїнського монастиря І. Труцевич сам написав нову передмову, в якій вказував на величезну потребу в «Лексиконі». Правда, це друге видання не повторює перше «слово в слово», бо криптограми та грецькі слова, набрані грецьким алфавітом, у ньому відсутні, а набрані в першому виданні готичним шрифтом латинські слова тут подаються кирилицею. Як і в першому виданні, після першої частини йдуть доповнення («Оставшаа реченїА»), а далі «ω(т) Єврейскагω, Греческагω же и Латінскагω, и ω(т) иныхъ языковъ начинающаА сА Имена свойственнаА ...». Деякі пояснені в першому виданні реєстрові слова у другому виданні даються без пояснень чи перекладів.

У виданні 1653 р. над рядок виносяться незавжди ті самі літери, що у першому виданні, скорочені у виданні 1627 р. слова друкуються іноді повністю.

У другому виданні немає ксилографій Михайла Малеїна і Памви.

Уже в середині XIX ст. виникла потреба перевидання словника Памви Беринди для наукових досліджень.

Утретє «Лексикон» Памви Беринди був надрукований І. Сахаровим у другому томі «Сказаний русского народа» (СПб., 1849). На жаль, в цьому виданні так багато відхилень від оригіналу, що, як уже давне зауважили дослідники, воно не придатне для лінгвістичних досліджень. І. Сахаров самовільно звів в один алфавіт не тільки додатки («Оставшаа реченїА»), але й другу частину словничка, порушивши давню його структуру. Видавець випустив слова, що у першому виданні набрані грецьким і готичним шрифтом, вилучив криптограми, не подав наголосів, зняв усі посилання Беринди на джерела, порозкривав титла. І. Сахаров пропустив деякі реєстрові слова, вніс зміни і в перекладну частину, випустивши не тільки окремі слова, а й цілі словосполучення. Трапляється, що Сахаров з двох словникових статей робить одну, і в результаті виходить нісенітниця. Наприклад, в оригіналі 1627 р. — ωобщїй: посполитый, просты(й) (291); объАтель: державца, ωгорнувшїй, обнАвшїй, а у виданні І. Сахарова: общій, посполитый, простый, объятель державца, огорнувшій, обнявшій. Взагалі, у виданні І. Сахарова часто зустрічаємо грубі відхилення від написань видання 1627 р.

Тому вже давно назріла необхідність такого перевидання цієї важливої пам'ятки, яке б відбивало найдрібніші особливості оригіналу.

У відділі рідкісної і цінної книги Державної публічної бібліотеки АН УРСР зберігається кілька примірників першого видання «Лексикона» Памви Беринди, але повні лише три з них (інв. № 3559, 3969 і 11943).

Для цього видання «Лексикона» П. Беринди використаний примірник під номером 3559, бо він найкраще зберігся. Але і в ньому є кілька дефектних сторінок, замість яких фотографувалися сторінки з краще збереженого, але неповного примірника за номером 4336. Оскільки післямова примірника інв. № 3559 пошкоджена (обірваний листок), вона сфотографована з третього примірника (інв. № 11943).

Вицвілі, залиті, пошкоджені букви відновлювалися на кліше на основі тих примірників першого видання «Лексикона», де вони збереглися.

Щоб показати різницю між першим і другим виданням «Лексикона» до тексту 1627 р. додаємо титульну сторінку, передмову і кілька сторінок тексту другого видання словника (1653 р.) 53.

Додається також кілька сторінок першодруку Супрасльського церковнослов'янсько-польського словника 1722 р. як приклад переробки-перекладу «Лексікона славенорωсского» Беринди 54.



В. В. Німчук





53 У другому виданні нумеровані не стовпчики, а сторінки.

54 У цьому словнику нумеровані не сторінки, а аркуші.















© Сканування та обробка: Максим, «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua)
25.II.2003








Попередня     Головна     Наступна (література)


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.