Попередня     Головна     Наступна




ПЕРЕДМОВА



1. Анонімне „Повідання” про Бориса та Гліба.


Історію студій над анонімним „Повіданням” про Бориса та Гліба щільно звязано з давнім заплутаним питанням про гіпотетичну літературну діяльність того ченця Якова, що його невиразно згадує „ПовЂсть временныхъ лЂтъ” під роком 1074 (6582). Столітня історія питання про ченця Якова завершується, надто після праць акад. Н. К. Школьського, тим, що наука цілком зрікається творити фікцію про літературну діяльність того Якова. Після всього на початку нашого століття ми лишаємося з тими самими питаннями, які стояли перед стома роками: хто написав „Повідання”, коли його написано, чи наприкінці XI-го віку, чи на початку XII-го, цього ми не знаємо.

Завдяки класичному покажчикові Н. К. Школьського „Матеріалы для повременнаго списка русскихъ писателей и ихъ сочиненій X — XI вв.” ми знаємо силу-силенну списків „Повідання”, і природня річ, коли автор цих рядків почне з того, що критикуватиме текст цих списків.

Поділивши приступні нам списки „Повідання” на групи, керуючись при цьому, як принципом розподілу, сукупністю текстуальних особливостів, спільних даній групі списків (надто показові в даному разі групи однакових помилок), ми утворили групи, які умовно звемо редакціями. Кожна з цих редакцій — груп зводиться кінець-кінцем до одного архетипу, де позначилися більш-менш помітні відбіги переписувача-редактора від його протографу. Ось ці групи (з умовними-ж їх назвами): 1) редакція „Торжественника”, 2) Синодальна редакція, 3) Північно-західньоруська редакція, 4) Сильвестрова редакція з її підредакціею Мінейною, 5) Чудівська редакція, 6) Списки „Сказанія”, близько споріднені з Успенським списком XII-го віку.

Звернімось до наслідків аналізи списків у межах кожної з груп-редакцій.

1. Редакці ю .„Торжественника” ми знаємо з 50 списків (див. текст № 1). Живовидячки, цю редакцію складено для нової редакції „Торжественника”. Списки редакції мало відрізняються один від одного, отже, і від архетипу редакції. В архетипі редакції „Сказанія о чудесахъ” не було, до списків AcZIBP його заведено згодом (списки без чудес — за сукупністю текстуальних ознак — давніші, ніж списки з чудесами).

2. Синодальна редакція — об’єднує 54 списки (текст № 2); поміж ними е кілька списків, які стоять на такому ступені переробки старого тексту, що їх сміливо можна назвати редакціями в звичайному розумінні. А втім порівнявши тексти, їхні текстуальні особливості, баяимо, що усі вони зводяться до одного тексту, в якому була трохи змінена вставка з літопису — докладніша, ніж у звичайному типі „Повідання” (текст № 2, вар 264 А). Ціла низка списків Синодальної редакції контамінуе цю редакцію з списками редакції „Торжественника”; списки Ж, И, t являють собою пізніші зміни первісного тексту Синодальної редакції (точніш її контамінації з редакцією „Торжественника”). Текст „Повідання” в Синодальній редакції покладено в основу повісти про Бориса та Гліба в Степенній книзі (розділ 73 першої степени); за додаткові джерела тут були: 1) „Сказаніе о чудесахъ” із вступом у II-ій редакції, 2) Стаття „О БорисЂ, какъ бЂ взъръ”, 3) „Чтеніе” Нестора, 4) „ПовЂсть временныхъ лЂтъ”, 5) паремійне читання про Бориса та Гліба.

3. Північно-західньо-руську редакцію „Повідання”, що повстала, певно, у Псковському краї, ми знаємо з 9-тьох списків. Відмінні риси списків такі: вставка до „Повідання” статті „О БорисЂ, какъ бЂ взъръ” (текст № б, вар. 50), варіянт 125 (Угра замість Волги), вставка вар. 78, вар. 24, 26 — 27, 44 та инші.

4. Сильвестрова (від імени давнішого списка в Сильвестровому збірнику XIV в.) і Мінейна (у Великих Четьях Мінеях), що до неї зводиться, редакції (див. текст № 7; разом 12 списків). У всіх списках, окрім д, — є „Сказаніе о чудесахъ”. Сильвестрову редакцію характеризує низка вставок із „ПовЂсти временных лЂтъ” (див. варіянт 179; тут вставлено уривок, що ми його вмістили між літерами А — А, варіянти 241, 250, 265, 336). Списки УЛSС зводяться до одного архетипу, що скорочує основний текст Сильвестрової редакції в розділі про чудеса. В основі всіх списків Мінейної редакції лежить текст Великих Четьїх Міней мітр. Макарія. А останній зводиться до тексту, що є за одну з проміжних ланок поміж списками S та С. Цей основний текст у Ч.-Мінеях доповнено за списком „Повідання” в редакції Торжественника (ДИВ. варіянт 153, 237, 187, 191, 205, 206, 376).

5. Чудівська редакція (має свою назву від списка XIV в. № 20 Чудового манастиря; див. текст № 8) трохи чи не тотожня з текстом Успенської редакції, але „Сказанія о чудесахъ” останньої редакції вона не має. Списки Чудівської редакції об’єднуються низкою індивідуальних, тоб-то тільки цим спискам властивих, читань (див. варіянт 605, 606 — 607, 624). Ми знаємо 35 списків Чудівської редакції. Тут можна вирізнити такі групи списків, що кожна мав свої властивості, тоб-то кожна зводиться до одного архетипу: Агby, ВСGEFq, IZU3K(F).

6. Чотири списки „Повідання” споріднені з Успенським списком XII віку. А що списки ці близькі до списків Чудівської редакції, назвемо їх Успенською редакцією. Усі 4 списки мають свої незначні текстуальні ознаки (текст № 9, варіянт 1, 411, 466, 496, 520, 541) У всіх списках є „Сказаніе о чудесахъ”. Архетип списків АВК зводиться до тексту, давнішого, ніж -текст Успенського списку XII віку. Архетип його можна відновити, виправивши його індивідуальні текстові риси за архетипом АВК.

Отже оригінал анонімного „Повідання” про Бориса та Гліба можна відновити з великим наближенням, порівнявши архетипи й найавторитетніші списки редакцій: 1) Торжественника, 2) Синодальної, 3) Північно-західньої руської, 4) Сильвестрової, 5) списки Чудівської та 6) списки Успенської редакції, рівноцінні, як текстом давніші, з архетипами перших чотирьох перелічених редакцій. Наш текст № 9 дав цю критику тексту на підставі Успенського списка. Висновки такі.

Редакція Торжественника повстала між другою половиною XIV в. (вона користується Спільним руським літописним зводом поч. XIV в.) і не пізніш од другої половини XV в. (ми маємо списки з цього часу). Синодальна редакція вносить вставки з „ПовЂсти временныхъ лЂтъ”; тотожньою з оригіналом „Повідання” вона не може бути. Те самісіньке можна сказати й про північнозахідньо-руську редакцію (XV вік) та про редакцію Сильвестрову (XIV в). Усі перелічені редакції зводяться до текстів Чудівської редакції. Списків Чудівської та Успенської редакції по суті не можна назвати редакціями в звичайному розумінні слова: в основній частині, що в них сходиться, „Сказанія о убієнії” додатковими джерелами вони не користались, тексту оригіналу не міняли. Аналіза дрібних властивостей Чудівських та Успенських списків показує, що між списками Чудівської редакції були списки, тотожні (в загальній частині — в „Сказаніи объ убіеніи”) з списками Успенської редакції. Отже, в своїй аналізі ми наблизилися до епохи, коли Успенська й Чудівська редакції складалися на один нерозривний ланцюг списків. Загальний висновок з нашої аналізи той, що оригінал Повідання е тотожній з архетипом Чудівської редакції (найавторитетніші списки — Чудівський XIV в., Успенський без „Сказанія о чудесахъ”, списки ОД Чудівської редакції).

Отже, в оригіналі Повідання про Бориса та Гліба не було статті „О БорисЂ, какъ бЂ взъръ”, не було цілого „Сказанія о чудесахъ”. Ось графічна схема, найдавнішої історії тексту Повідання.






2. „Сказаніе о чудесахъ” Бориса та Гліба.


Із сказаного ясно, що найдавніша редакція „Сказанія о чудесахъ” була редакція, вміщена в Успенському та споріднених з ним списках. У тексті № 11 ми містимо Успенську редакцію тексту чудес, подаючи в критичному апараті варіянти 23-х списків (сюди дісталися списки всіх різноманітних редакцій „Сказанія объ убіеніи”).

Споріднену групу (пізнішу редакцію „Сказанія о чудесахъ” дають списки ABZVOcr (списки АDc мало не тотожні); до тексту Аc зводяться тексти списків Z і І. Друга споріднена група — У s C R дає скорочення тексту Успенської редакції „Сказанія о чудесахъ” (ця група найближча до Сильвестрового списку). „Сказаніе о чудесахъ” у Мінейній редакції (списки O a b d е f Л) зводиться до редакції Успенської (вона-ж і в Сильвестровій редакції „Повідання”). Успенська редакція „Сказанія о чудесахъ” дуже мало відрізняється від тексту оригіналу цього „Повідання”. Склад „Сказанія о чудесахъ” в Успенській редакції не е за первісну редакцію цього „Повідання”. Це наслідок праці кількох авторів, кон’єктуральна критика тексту Успенської редакції. Повідання про чудеса, що обіймав події протягом 70 років, складено, очевидячки, на підставі протокольних записів Вишгородської церкви (виразну вказівку на те, що такі записи проваджено, маємо в тексті, — див. варіянт 188; окрім того, див. підпис Миронега під записом I-го чуда, взагалі-ж і звязок усіх подій з Вишгородською церквою, її звеличення).



Перший автор „Сказанія о чудесахъ” (не хто, як він, мабуть, написав і вступ до „Повідання”) закінчує своє повідання таким висновком, що стилем нагадує й початковий вступ: „и пакы, вся, елико въсхотЂ и сътвори... ни вьсему миру въмЂстити пишемыхъ” (текст № 11, вар. 175 — 180). Матеріял авторів — вишгородські записи — вичерпано, і авторові лишилося написати лиш загальник про таке зростання, яке й описати не можна. Дальша частина тексту від слів: „Сим убо сице бывающемъ” має слабкий звязок з посередньою фразою. Із фрази: „бысть забъвение о церкви... и ни единъ же можаше, что съдЂяти и о зьдании и о вьсемь и р съказании чюдесъ” (вар. 188) видно, що після праці першого автора записів чудес більше не було, і новий автор продовжує її.

Текст другого автора виявляє виразну тенденцію — змалювати кн. Святополка Ізяславовича у невигідному освітленні (він слухає „облыгающих”, завдає до в’язниць неповинних, вар. 189, — чинить надсильства, — вар. 214, — заздрячи кн. Олегові, противиться перенесенню мощей, — вар. 246). Оповідаючи другий автор, удається в деталі; у нього багато діялогів, довші, ніж у першого автора, періоди, більше суб’єктивізму.

Порівнюючи „Сказаніе о чудесахъ”, з аналогічним текстом Несторового „Чтенія” (див. далі), робимо висновок, що в „Сказаній” ми маємо працю ще й третього автора. Як видно буде з дальшого викладу, Нестір знав чудо з в’язнями і ним користувавсь, але дальшого тексту „Сказанія” — він не мав. Отже, на цьому чуді закінчувалася праця другого автора. Це стверджує й аналіза вірменського „Повідання про Бориса та Гліба”, перекладеного з грецької мови (див. працю В. Н. Бенешевича в „Изв. отд. русск. языка и словесн., 1914 р., кн. І). Грецька редакція — скорочена переробка анонімного „Сказанія” з наступним „Сказаніемъ о чудесахъ”. У вірменському тексті немає чуда з в’язнями; до того услід за чудом із сліпим (остання стаття першого автора) є невелика кінцева тирада (див. „ИзвЂстія”, стор. 233). Ми маємо право припустити, що у грецького перекладача була праця першого автора й окрема стаття про Володимира Мономаха (кінець „Сказ, о чудесахъ”). Остання частина „Сказанія о чудесахъ” за Успенським списком (події часів Володимира Мономаха) відрізняється від попереднього й своїм стилем: у них немає церковних загальників, помітно інтерес до точних дат. Між присутніми на урочистому святі третій автор зазначає не тільки найвище духівництво, а й „болярьство и вьсе старЂйшинъство” (№ 11, вар. 245). За якогось Вора (власне ім’я; див. 252 а, 230) він каже, як за особу, усім добре відому. І описуючи це свято, автор цікавиться переважно подробицями „мирського” характеру. Зауважмо, що й святих він зве завсіди Борис і Гліб („мирські” ймення), тимчасом як у попередніх авторів вони звичайно звуться церковними іменами — Роман і Давид. Усе це риси тільки останньої частини „Повідання”, яке написала, мабуть, світська особа, близька до В. Мономаха. Можливо, це та сама особа, за яку каже акад. О. О. Шахматов у вступі до свого нового видання „ПовЂсти временныхъ лЂтъ” с. IV, XXXVII, XLI). Цей третій автор був одночасно й за редактора зацілілої Успенської редакції „Сказанія о чудесахъ”, що повстала, отже, за часів Володимира Мономаха (1115 — 1125), безперечно, з його-ж-таки наказу. Оповідання третього автора (Успенська редакція) написано, мабуть, між 1115 — 1118 роками, бо року 1118 вмер Лазар, єпіскоп Переяславський, учасник того свята (в „Сказаній о чудесахъ” за нього згадується ще як за живого).

Перший автор пише після 1087 року, бо саме того року 14 серпня припадало на неділю (див. чудо V-те). Він пише після 1089 року, бо в чуді з жінкою сухорукою говориться про свято на честь Миколи Мірлікійського, яке встановив того року мітрополіт Іоан II. Він пише до 1105 року, коли Лазаря настановлено на епіскопа Переяславського (в оповіданні про чудо з сухорукою Лазар ще „старейшина клириком” Вишгородської церкви; пор. Пов. врем. лЂтъ, 1072 р.).

Другий автор пише після 1097 р., бо він знає про розподіл волостей за договором у Любечі (див. текст № 11, вар. 187). Його оповідання закінчується такими словами, певне, зміненими під пером третього автора: „хотяше же [Святополк] и церковь начати з ь дати... глаголаше: „не дрьзну преносити от места на место”. Дальше по цьому речення „И сему же умышленю не ебывшюся по божию строению и по воли святою мученику”, де виразно бачимо зовсім инше ставлення до Святополка, ніж у другого автора, належить, певна річ, третьому авторові. Він каже, що Святополк „акы зазьря труду его [Олега] и не хотяше ею пренести, зане не сам бяше ее създал церкве тоя” (№ 11, вар. 246). Другий автор яисав ще перед тим, як помер Святополк Ізяславович (1113 р.); за його смерть пише третій автор. Другий автор писав до 1111 року; цього року Олег закінчив будувати церкву; за це пише так само третій автор. Найпродуктивніша церковно-будівельна діяльність Святополка Ізяславовича припадала, за літописом, на 1108 рік. Другий автор писав навряд чи раніш од 1108 року, бо за 4 роки князь устиг-би добудувати церкву.

Критика тексту „Повідання про Бориса та Гліба” привела нас до висновку, що „Сказаніе о чудесахъ” є окремий твір. Цей висновок стверджується й порівняльною стилістичною аналізою „Сказанія объ убіеніи” та „Сказанія о чудесахъ”. „Сказаніе о чудесахъ” починається новим вступом, в иншому стилі, ніж „Сказаніе объ убіеніи”, — в ньому бачимо нагромадження цитат, до того з инших джерел, як у „Сказати объ убіеніи”. Ліричні уступи „Сказанія о чудесахъ” ближчі до церковно-богослужбової літератури (не гімнографічної), тимчасом як „Сказаніе объ убіеніи” ближче до літератури розповідної, літописної та житійної. Періоди в „Сказаній о чудесахъ” коротші, ніж у „Сказаній объ убіеніи”, способи образотворчої мови простіші, ніж в ораторській манірі „Сказанія объ убіеніи”. Мова „Сказанія объ убіеніи” ближча до живої мови (повноголосні форми, член: „церкы-та”, часто родовий відмінок на Ђ, „поп” замість „презвитер”), тимчасом як у „Сказаній о чудесахъ” звичайні церковно-слов’янські форми та звороти (їх менше у третього автора). „Сказаніе о чудесахъ” (перший автор) користується „Сказаніемъ объ убіеніи”, перифразовуючи його (порівн. текст № 11, вар. 5, 22, 45 — 51 з текстом № 9, вар. 587, 594, 578, 492). У кожного з авторів свій особливий інтонаційний лад. В „Сказаній объ убіеніи” тон піднесений з широкими ритмічними періодами. Це тон церковно-ораторського твору. У першого автора „Сказанія о чудесахъ” інтонація трохи знижена; ритміка речень коротша, вся мова ллється ніби ударами (sforzando — висловлюючись терміном музичної грамоти). У другого автора „Сказанія о чудесахъ” інтонація епічно спокійна, рівна. Ритмічні періоди ширші, ніж у всіх авторів. У третього автора бідно інтонована ділова, літописна мова, ритмічно подібна до мови першого автора „Сказанія о чудесахъ”, але припустити, що I-ий та II-ий автори тотожні, не можна: у третього автора і стиль, і лексика инші, ніж у першого. Елементи схожости пояснюються, видимо, тим, що літопис впливав і на першого, й на третього автора.

Рівність способів літературної техніки, послідовність оповідання,” рівне ставлення до основного джерела — літопису (про це далі), відсутність суперечностей, примушують нас рішуче відкинути гіпотезу акад. О. О. Шахматова про инший первісний вигляд „Повідання”, про основне його ядро, що було спільним джерелом літопису, Читання й „Сказанія”. (Див. вступну статтю до „ПовЂсти временныхъ лЂтъ”, Петроградъ 1916, с. LXXIV).

Що-до статті „О БорисЂ, какъ бЂ възръ”, то її всю побудовано стилістичними способами „ПовЂсти временныхъ лЂтъ”. (Пор. статті під 6544, 6586, 6594, 6597, 6601 роками).








3. Несторове „Чтеніе”.


Несторове „Чтеніе о БорисЂ и ГлЂбЂ” не тішилося такою широкою популярністю, як анонімне „Повідання”; про це свідчить невелика кількість зацілілих списків твору (списки, що ми дослідили, перелічено в критичному апараті тексту № 22).

Повний текст Несторового „Чтенія” знайдено тільки в п’ятьох списках — BDKMS. Архетип цих списків названо певною редакцією „Чтенія”. Близьке споріднення цих списків виявляється з таких читань: варіяйт 567, 623, 222, 546 — 546, 570, 591 та инші тексти № 16. Реставрацію архетипу цієї редакції, виправивши індивідуальні читання списку В, ми подаємо в тексті № 22 (другий ряд у критичному апараті).

Списки EGHI так само зводяться до одного тексту. За індивідуальні особливості тексту архетипу EGHI є оці читання: варіянти 71 — 89, 143, 146, 189 — 192 (пропуск 18 слів), 297 — 305 (важкий пропуск), 328, 398, 465 — 466, 490, 257 — 279 (пропуск). В архетипі EGHI оповідання про чудеса нема (вар. 531). Проминена частина, безперечно, належить Несторові (див. запис Нестора з згадкою за автора, вар. 625), отже це дає нам право назвати архетип EGHI скороченою редакцією „Чтенія”. Описок 6 додає „Сказаніе о чудесахъ”, узявши його з одного з списків анонімного „Сказанія” (перелік доданих статтів див. вар. 531 тексту № 16). Осібно стоїть список F. Тут текст „Чтенія” механічно увірвано (див. вар. 387). Цей список є за одну з проміжних ланок між списками нової й скороченої редакції.

Звернімось до групи LNPA (Списки Погодіна № 645, Казанської Духовної Академії № 222, Москов. Епарх. бібліотеки № 33 і Волинського церковно-археол. товариства мало не тотожні з списком L). В архетипі групи випущено „Сказаніе о чудесахъ”. Списки LNP об’єднуються великим числом тектуальних особливостей (пор. вар. 19 — 20, 61 — 62, 87 — 87, 103 — 103, 202, 477 — 477, 464, 485 — 486 та инші). Список L (Велика Четья Мінея) має багато додатків, узятих з анонімного „Сказанія” (за списком у редакції „Торжественника”), і „Слово похвально”, написане підо впливом Сильвестрової редакції анонімного „Сказанія” та церковної служби Борисові й Глібові. Список N е трохи чи не копія з списка L.

Архетипи LNP і АС зводяться до одного тексту, що видно із зближень: 1) LNPA в читаннях 72, 125, 177, 188 — 188, 424, 432, 453, 455, 482, 502, 507, 528 (кінець цих списків); 2) LNPC у читаннях 82-82, 97, 102, 111-111, 121 — 123, 129, 145 — 145, 165 — 165, 178 — 178, 282 — 282, 325 — 326 та инші, 3) LNPAC: 85, 86 — 86, 254 — 254.

Архетип LNPAC назвімо другою скороченою редакцією „Чтенія”. Розгляньмо стосунки архетипів трьох редакцій: 1) ВDKMS, 2) ЕGHI та LNPAC.

Що архетипи EGHI та І.NPAC близькі, це видно не тільки з однакового скорочення (перший архетип давніший, бо він зберіг дописку з іменем Нестора), а й з низки спільних читань: 257 — 279 (пропуск), 30 — 31, 60, 73, 236-237, 245, 442, 479, 483, 489, 501, 506, 526. Отже, можна говорити за архетип LNPAC — EGHI. Він дуже мало відрізнявся од архетипу третьої редакції, який і є сливе тотожній з оригіналом Несторового „Чтенія”. Оригінал його ми реставруємо, ґрунтуючися на тексті № 16, зробивши текстуальні поправки (другий ряд приміток). Невелике число дрібних виправлень, які ми запровадили до тексту Сильвестрового списку, промов але за те, що цей список досить точно зберіг текст Несторового твору.







4. Літописне „Сказаніе о БорисЂ и ГлЂбЂ”.


Оповідання про забиття братів у всіх списках „ПовЂсти временныхъ лЂтъ” читається під 6523 (1015) роком. В одних списках, як от Степенная книга, Літописець Переяслава Суздальського, замість старої літописної статті читаємо анонімне „Сказаніе”; в инших, як Воскресенський, Никонівський літописи, „Тверской Сборникъ” 1), в основі лежить Мінейна підредакція Сильвестрової редакції анонімного „Сказанія”, виправленої за старим текстом „ПовЂсти временныхъ лЂтъ”; нарешті, третя група зводів містить у собі особливе літописне „Сказаніе”, яке ми й розглянемо.



1) „Тверской Сборникъ” користується й Київо-Печерським Патериком (див. т. XV, стор. 126); Архангельський Літопис користується редакцією Степенної книги; Софійський I, Тверський — анонімним „Оказаніемъ”.



Розглядаючи літописне „Сказаніе”, за основу ми беремо Лаврентівський список, порівнюючи з ним: Радзивилівський (означення Р), Московсько-Академічний (А), Іпатський (І), Хлебніківський (X), Комісійний спис. Новгородського 1-го літопису (Н), Академічний список Новгородського І літопису. До аналізи притягаємо так само текст II-ої (Сильвестрової) та II-ої (Київо-Печерської) редакцій за реконструкцією акад. О. О. Шахматова („ПовЂсть временныхъ лЂтъ”, т. I), так само його реконструкції Початкового та Найдавнішого Київського Зводу 1039 року (в редакції 1073 р., за „Разысканіями” О. О. Шахматова).

Розгляньмо взаємини списків за даними О. О. Шахматова.

Списки РА та Лавр, один до одного дуже близькі. Основне джерело Лаврентівського списка — старий Ростовський літописець XIII віку; але він користується й Спільноруським Зводом XIV віку. Радзивилівський список мало не тотожній з МосковськоАкадемічним: у них спільний смоленський оригінал. Цей спільний оригінал РА поміж своїми основними джерелами мав список, безперечно, близький або тотожній протографові Лаврентівського списку. За друге джерело був список, близький або тотожній з протографом Іпатського та Хлєбніківського списка, тоб-то за схемою.



Жаден із списків (ЛРА не зберіг тексту „ПовЂсти временныхъ лЂтъ” у чистому, первісному вигляді, ні другої, ні третьої її редакції. Лаврентівський у головних рисах зводиться до Сильвестрової (другої, 1116 року) редакції ПовЂсти, але має в собі запозичення й виправлення з Київо-Печерської (третьої, 1118 року) редакції ПовЂсти. Списки Р і А об’єднали головні особливості обох редакцій. (Треба завважити, що в статті 1015 року ЛРА тотожні). Списки IX, за Шахматовим, зводяться до південно-руського літописного збірника XIV віку. Вони дають „ПовЂсть временныхъ лЂтъ” у Київо-Печерській редакції (1118 року), але зміненій і доповненій за Сильвестровою (1116 p.).

Списки Новгородського 1-го Літопису молодшого ізводу — Комісійний і Академічний містять у собі текст зводу старшого, ніж „ПовЂсть временныхъ лЂтъ”, а саме Початкового зводу 1095 р.

Спорідненість списків, за дослідами Шахматова, можна накреслити в такій схемі.



Коли ми тепер порівнюватимемо статтю про Бориса та Гліба за переліченими вище списками літопису, то здобудемо такі дані.

Ми маємо три близько споріднених групі: РА, IX, НК. Ціла низка дрібних детальних особливостей об’єднує списки ІХРА і свідчить про спільний їм архетип, мабуть, спільний руський звід XIV-го віку, до якого, видима річ, можна звести й Лаврентівський список. Стиль літописної статті про Бориса та Гліба (1015 р.) нічим від статтів сусідніх років не відрізняється. Отже немає підстав гадати, ніби літописне „Повідання про Бориса та Гліба” написав не літописець, а його занесено до літопису в готовому вигляді. Нелітописний стиль кінцевої похвали („и совокуплена теломь”) пояснюється, певно, тим, що вона багато запозичує з церковної служби Борисові й Глібові, яку написав мітрополіт Іоан І; це наочно показав Н. В. Голубовський („Чтенія въ историч. общест†Нестора-лЂтописца”, 1900, кн. XIV), який довів так само, що текст служби старіший від літописного.






5. Літопис і анонімне „Сказаніе”, джерела останнього.


Близьку текстуальну спорідненість анонімного „Сказанія” й літопису дослідники завважали давно. Припускати, що обидві пам’ятки мали спільне джерело (як це робить О. О. Шахматов, „Разысканія”, стор. 34) важко: в „Повіданні” немає иншого фактичного матеріялу, окрім того, що знаходимо в літописові. Детально порівнявши текст Лаврентівського списка з анонімним „Повіданням” (за реконструйованим у нас текстом), ми пересвідчимося, що „Повідання” цілком засновано на літописному тексті. Наведемо кілька текстуальних зближень у порядкові тексту анонімного „Повідання”.

1. Анонімне „Повідання” починається з тексту псальми III-ої, що ідеєю й змістом аналогічна з текстом літопису: „Праведных бо душа не умираеть”, „праведници во веки живуть”, „в память вечную праведник будеть” і т. и. Далі (початок „Повідання”) мало не дослівно збігається з Літописом (останній дає більше фактичних подробиць), навіть завваження „Повідання”: „иже инде скажем”, що так тлумачили в своїх працях учені, гадаючи, ніби у цьому реченні автор покликуеться на инші свої твори, мав відповідне місце в літописові: „яко же последи скажем” (6188 р.).

2. Уривок — похвала Володимирові літопису в „Повіданні” не відбився. За О. О. Шахматовим, її й не було в Початковому зводі.

3. В „Повіданні” проминено ще умотивування літописного тексту: „они же приимаху, и не бе сердце их с ним, яко братья их беша с Борисом”; це промовляв за тим, що літописний текст старіший.

4. Згідно з сказаним вище про те, що Борис „ста на Льте пришед”, літопис каже: „посланим же придоша на Льто ночью”.

„Повідання” (текст № 10, рядок 28, стор. 142) говорило вище про те, що Борис, довідавшись за батькову смерть, кудись іде. Тепер авторові „Повідання”, що пунктуально йде за літописом, доводиться повернути Бориса на місце, де його вбито, визначене в літопису: „Борис, яко же ся бе воротил и стал бе на Льте шатьры”. „Повідання”, живовидячки, від літопису залежить. У дальшому після цього тексті „Повідання”, як звичайно, поширює текст літопису, але при тому не випускає з нього, можна сказати, жадного слова.

5. Од слів „и ту же и проньзоша” (рядок 2, стор. 145) до слів „избиша же и отрокы многы” (рядок 7, стор. 146) „Повідання” залишає текст літопису, щоб уставити агіографічний опис Борисової смерти. Поранений Борис схоплюється з шатра, молиться, дарма що кількома рядками вище „Повідання”, дослівно йдучи за літописом, повідомляє, що тіло Борисове було проколото списами.

6. Повідомлення „Повідання”, що Борис почав виявляти ознаки життя в бору — єдина фактична подробиця, якої в літописові немає. Цілком можливо, що її (згідно з О. О. Шахматовим) занесено до „Повідання” з усного переказу, звязаного з церквою братів на Дорогожичі, урочищі поміж Київом та Вишгородом („Разысканія”, § 54).

7. Глібів плач поширює відповідний текст літопису. Але й в оповіданні про Глібову смерть є сліди невмілого користування текстом літопису: автор „Повідання”, йдучи за літописом, каже, що Гліб „ста на Смядине в кораблици”, а далі повідомляє, що „Святый же поиде в кораблици и сретоша и устье Смядины” (рядок 30, стор. 147).

8. Більше-менше від слів „дондеже Ярослав... движеся” (стор. 150, рядок 15) автор „Повідання” залишає текст літописної статті 6523 року й коротенько каже про численні Ярославові війни та перемоги, спираючись на статті літопису під 6524, 6526 роками, далі звертається до статті 6527 року.

Узявшись до самостійнішої компілятивної праці, автор „Повідання” почуває себе розгубленим, і це виразно позначається на його нескладному викладі (прочитайте текст, починаючи од слів „всегда пособием божием”). Після цього „Сказаніе” знову трохи не копіює текст літописної статті 6527 року. Цікаво зазначити, що місця, вставлені до літопису з Паремії, у „Повіданні” не читаються. Це спостереження цілком погоджується з думкою О. О. Шахматова про те, що вставки з Паремії зроблено в „ПовЂсть временныхъ лЂтъ; у попередньому зводі їх не було.

9. Використавши статтю 6527 року, автор „Повідання” (стор. 151, рядки 25 — 35) оповідає про те, як знайдено й перенесено Глібові мощі, ідучи, очевидячки, за випущеним у „ПовЂсти временныхъ лЂтъ” уривком з старого літопису.

10. У кінцевій похвалі автор „Повідання” дозволив собі відступити від літопису: тут він у своїй сфері агіографічного стилю. А втім текст похвали літопису відбився й на похвалі „Повідання”, що видно з цілої низки тотожніх речень.

Отже автор „Повідання” сливе переписав літописні статті; дуже небагато він проминув, багато поширив, додавши риторичних та житійних формул. Він зумів де-не-де з літописного натяку зробити цілий образний епізод. А втім, часто, покинутий на свої власні сили, він розгублюється, суперечить собі, повторюється, губить нитку звязного оповідання.

Инших, крім літопису, джерел автор „Повідання” для фактичної сторони свого викладу не мав.

З вищесказаного виразно знати, що анонімне „Повідання” користувалося зводом, старішим від „ПовЂсти временныхъ лЂтъ”. У джерелі „Повідання”, літописному зводі, Похвали Володимирові не було. Згідно з О. О. Шахматовим, не було її і в Початковому зводі. Немає в „Повіданні” низки уривків з „ПовЂсти временныхъ лЂтъ”, що виразно розривають хронологічну нитку і порушують суцільність у літописному „Повіданні”. Отже, „Повідання” користується зводом XI віку. Звід цей, як виявляється, найближче стоїть до протографу Іпатівського та Хлебніківського списків у низці дрібних читань. З огляду на сказане, знов-же й через те, що автор „Сказанія” каже „сице бысть малъмъ преже сих лет сущю самодрьжьцю вьсеи русьстеи земли Володимиру”, ми маємо право пристосувати анонімне „Повідання” до початку другої половини XI віку, тим більш, що мета його — прославити „род праведних”, надто князя Ярослава; про те-ж, що зробили сини його Ізяслав, Святополк, Всеволод для прославлення святих, у „Повіданні” нічого не сказано. Певно, „Повідання” написано за князя Ярослава, як панегірик братові святих. Згадаймо: „и оттоле крамола преста в русъске земли, а Ярослав прия вьсю власть земля русьския”. Цим завваженням кінчиться історична розповідна частина „Повідання”. Після Ярославової смерти, звичайно, не можна було сказати, що „крамола” на Русі припинилася.

Отже автор „Повідання” використав один із списків найдавнішого літописного зводу (1039 р. за О. О. Шахматовим).

Коли вважати, що літописна стаття 6523 року це була перша спроба перенести вишуканий агіографічний візантійській стиль на ґрунт руської літератури, то анонімне „Повідання про Бориса та Гліба” є вже дальший етап у розвиткові цього стилю на ґрунті руської літературної мови, етап значного розвитку літературної вмілости, що вже брала гору над літописним прямуванням до „історичної правди”. Що спроба автора анонімного „Повідання” була визначна й вдала, за це промовляв другий вплив стилю „Повідання” на низку найкращих руських житій аж до самого XVII віку.

Анонімний автор „Повідання” був непогано обізнаний з візантійською житійною літературою. Є ціла низка спільних висловів у анонімного „Повідання” з житіем Георгія Амастридського (у похвалі). З житіем Олексія, чоловіка Божого, „Повідання” збігається в спільних стилістичних формулах плачів (див. працю В. П. Адріянової „Житіє Алексія, человЂка Божія въ древнерусской литературЂ и народной словесности”. Пгр. 1917, стор. 146 та инші). Про безпосередній вплив Олексіевого життя на „Повідання” навряд чи можна казати. Такі-ж спільні загальностилістичні риси подібности анонімного „Повідання” має, за нашими спостереженнями, і з житіями Євдокима Праведного, Сави Освяченого, Миколи Мірлікійського. Автор „Повідання” був обізнаний з легендою про Юліяна Апостата (Відступника), що його вбив Меркурій Кесарійський, так само, як і з житіями Микити та В’ячеслаза, що за них згадує Борис перед своєю смертю. Наприкінці „Повідання” автор цитує житіє Дмитра Солунського (доволі близько до його слов’янського перекладу).

Багато спільних рис має „Повідання” з стилістикою церковних одправ та молитов. Можливо, що здебільшого ці схожі вислови з’явилися в „Повіданні”, як наслідок цитування з нам’яти того, що автор „Повідання” частенько чув у церкві. Зокрема ми дослідили, що „Повідання” має багато текстуальних місць спільних з молитвою мітрополіта Іларіона (див. Прибавленіе къ Твореніямъ Отцовъ Церкви, II, стор. 249 — 252, так само рукопис Моск. Рум’янц Музею № 232, арк. 314 — 315). Одправи церковні дали авторогі багато пожитку для його стилістичної вишуканости.

Цей круг читання й агіографічний стиль „Повідання” викликають думку, що з автора „Повідання” була особа духовного стану. Писав він, певно, з доручення князя-книголюба Ярослава.

Коли стилістика анонімного „Повідання” є цілком агіографічна, то цього не можна сказати про композицію сюжету. Вже в XI віці руський книжник знав житія (у перекладах та грецьких оригіналах), де перед читачем розгортається ціле життя присвяченого Богові „от юные вереты”, від народження. У цих житіях читач стежив тільки за урочистими моментами в житті святого, стежив за скорботним його шляхом до бажаного кінця, до того, щоб дістати нетлінний вінець „от руки Вседержителевы”. Літописне оповідання про Бориса та Гліба, що від фактичної (сюжетової) його сторони автор „Повідання” не відступав, не давало йому матеріялу для розробки загально-житійних сюжетових мотивів. Живовидячки, цього свідомий був і сам автор „Повідання”, що не наваживсь назвати свій твір „житіем”. Руські читачі й літерати XI віку так само розуміли, що у них усе ще нема „справжнього”, такого, як вимагала утворена вже літературна традиція, житія Бориса та Гліба, та й узагалі немає ще руського житія. Цю прогалину і взявся згодом запорожнити Нестір.






6. „Чтеніе”, анонімне „Повідання” й літопис.


У своїй статті „Къ вопросу о характерЂ и объемЂ литературной дЂятельности преподобнаго Нестора” (ИзвЂстія ОтдЂленія русск. яз. и словесности Академій Наукъ, 1904, кн. 3) питання про стосунки поміж цими трьома пам’ятками ми розвязали так: Нестір користувавсь анонімним „Повіданням” з „Сказаніемъ о чудесахъ”, але в редакції давнішій, ніж редакція Успенська. Припущення, ніби „Повідання” й „Чтеніе” мали спільне джерело, треба відкинути, бо всі відбіги Несторові від фактичної сторони „Повідання” — наслідок його агіографічної тенденційної творчости, звести-ж „Повідання” до тексту „Чтенія” аж ніяк не можна.

Тепер нам лишається перевірити ці висновки, докладно порівнявши три пам’ятки, додержуючись того порядку, в якому йде виклад у Несторовому „Чтеніи”. Тут ми виберемо найпоказовіші уривки з усього тексту, що ми були проаналізували.

1. На вступній частині „Чтенія” (до слів „бысть бо, рече”; текст № 22, вар. 71) „Повідання” не відбилося, але далі „Чтеніе” залежить виразнісінько від „Повідання”.



Повідання (№ 10, рядок 3, стор. 138).

Сице убо бысть малъмь преже сихъ лЂтъ сущю самодръжьцю вьсеи русьсстЂи земли Володимиру.



Чтеніе (71).

Бысть бо, рече, князь въ тыи годы, володый всею землею русскою, именемь Владимеръ.



2. Після епізоду про князя Володимира Нестір знову звертається до „Повідання”.



Повідання (7, стор. 138).

Сь убо Володимеръ имЂяше сыновъ 12.. отъ българынЂ Бориса и ГлЂба, о нихъ же и повЂсть си есть.



Чтеніе (101).

Таче быша сынове мнози у Владимера, въ нихъ же бЂста святая сия, отъ нею же и повЂсть сия есть.




У літопису цих схожих текстів (друкованих курсивом) немає. Нестір відступав від „Повідання”, що називає уділи Бориса та Гліба. За „Чтеніемъ” батько не посилав їх на волості, дарма що далі Нестір каже, що Бориса все-ж-таки послано.



3. Повідання (29, стор. 140).

Ты ми буди отець, ты ми братъ и старЂй... Идый же путьмь помышляше (18, 141).


4. Святопълка, по истинЂ вторааго Каина.



Чтеніе (254).

Сий ми будеть, яко отець, идяше же путемь своимь... не помышляше... никоего же зла.

видите ли втораго немилосердие Каина.



„Чтеніе” повторює й недоладності в „Повіданні” (невмілу переробку літопису), яке повідомляє, що Борис ішов якимось шляхом (Пор. „Повідання”, 18, 141 сторінка).



5. Повідання 11, 143).

Тачв бысть вечеръ и повелЂ пЂти вечернюю, а самъ, влЂзъ въ шатьръ свой, начатъ молитву творити вечерьнюю съ сльзами.


Чтеніе (345).

Таче повелЂ поставити шатеръ свой, влЂзъ въ онь, молися Богу съ слезами.



Цього місця в літопису немає.

6. Оце порівняння Борисових убійників у Нестора „идуще, рыкающе, акы зверие дивии” (354) в „Повіданні” не читається; його запозичено з літопису: „и се нападоша, акы зверье дивии”.

7. У літопису немає поклику Борисового до вбійників, що читається в „Повіданні” (28, 145) і в „Чтеніи” (365); так само немає в літопису й епізода про пораненого Бориса, як він вискочив із шатра.



7. „Повідання” (9, 148).

ведЂте мя къ князю вашему, а къ моему брату.



Чтеніе (411).

ведутъ мя къ брату моєму.



У літопису цих слів Глібових немає.



8. Повідання (33, 147).

начаша скакати злии они въ лодию его.



Чтеніе (436).

и имше корабль ключии...



Літопис.

Яша корабль ГлЂбовъ.



Тут Нестір стоїть ближче до літопису, ніж до „Повідання”. Але в літопису немає згадки про весла, немає згадки про Юліяна Апостата, що читається і в „Повіданні” (I, 148, 151) і в „Чтеніи” (438, 482).

9. Про боротьбу Ярослава з Святополком Нестір оповідає за „Повіданням”, проминаючи ті самі подробиці, які проминено і в „Повіданні”, коли воно використовувало текст літопису. Послідовне порівняння Святополка з Каїном, Ламехом, Юліяном Апостатом у „Повіданні” обертається в „Чтеніи” в уривчастий мало звязний натяк.

10. За „Повіданням” Нестір подає звістку про шукання тіла Глібового (пор. „Повідання”, стор. 151 — 152; „Чтеніе” 498, 522). У літопису подробиць „Повідання” й „Чтенія” немає.

Далі Нестір починає оповідати про чудеса. Похвала „Повідання” тут на „Чтеніи” не відбилася, бо Нестір свою останню похвалу переніс на кінець „Чтенія”, пильнуючи надати єдности оповіданню про вбивство й про чудеса, тимчасом у „Повіданні” єдности цієї нема. Нестір намагається щільніш пов’язати й окремі статті про чудеса, що їх, як побачимо далі, він запозичив з анонімного „Повідання”. Далі ми порівнюємо текст „Чтенія” з „Сказаніемъ о чудесахъ” (текст № 11) у порядкові тексту „Чтенія”.

11. На „Чтеніи” відбився насамперед вступ до „Сказанія о чудесахъ”, так само й инші ліричні його місця; це промовляє про те, що Нестір користувався саме цим „Повіданням”, а не вишгородськими протокольними записами.

Порівняймо вступ до анонімного „Сказанія о чудесахъ” і до „Чтенія”.



Повідання (вар. 22, 47).


1. иже къ Богу вЂрують... сими бЂсове ся отпужають, язя отъгоньны суть, немощи отгоняться, слЂпии прозирають, прокажений очищаються ...симъ иоке вЂрою и бес сумнЂния просять...


2. Господь не дадяше таковуму сокровищю крытися въ земли: овогда бо на мЂстЂ, идЂже лежаста, видяху стълпъ огньнъ стоящь.




Чтеніе (вар. 532).


1. всякъ бо приходяй съ вЂрою... цЂлбу получаеть...


...СлЂпии прозрЂние приемлють, хромии ристати научаются и бЂснии оцищаются, и съпроста рещи всякъ недугъ и всяка язя отъ чловЂкъ отгонима бываеть силою Господнею...

2. Не лЂпо бо бЂ такому сокровищю скровену подъ землею: многажды нощию на мЂстЂ томь видЂху, идеже лежашеть тЂло святою страстотрьпцю Бориса и ГлЂба овогда свЂщЂ, овогда столпъ огньнъ съ небесе сущь.



12. Близько до тексту „Повідання” оповідає далі Нестір про чудо з варягом.

13. Після цього в порядкові „Повідання” у Нестора вміщено епізод про пожежу церкви, — він знає й причину пожежі, про це в „Повіданні” не згадується. Нестір проминає тут повідомлення „Повідання” про спорудження „клетки малой” на місці погорілої церкви (Сказаніе, 71), але далі (Чтеніе, 546) він каже „о прежереченной клетке”, не помітивши, що того повідомлення „Повідання” він до своєї праці не завів.

14. Статтю „Повідання” „О изнесении святою” Нестір переказує дуже близько до тексту свого джерела.

15. Слідом за цим Нестір переповідає I-ше чудо „Повідання”, додаючи пару образних деталів (вар. 548, 552).

16. У порядкові „Повідання” у Нестора йде далі чудо з сліпим (II-е в „Повіданні”, вар. 88-а). Текстом воно дуже близьке до „Повідання”.

17. Початок третього чуда („Повідання”, 95; „Чтеніе”, 564 — 566) Нестір переказує близько до тексту свого джерела, додаючи тільки про данину на користь церкви (569).

18. Після цих слів Нестір свій дальший виклац попереджує невеликою передмовою, яку він запозичив або з „Сказанія объ убіеніи” (49, 1), або-ж з вступу до „Сказанія о чудесахъ” (вар. 23). Далі вія переповідає (517) чудо з в’язнями в тюрмі. Порівняймо його до „Повідання” (текст № 11, вар. 189). Наведемо текстуально подібні місця.



Повідання.


1. Святоплъкъ князь въсадилъ бяше въ погребъ два мужа (189).


2. многу же времени минувшю, а онЂма ту пребывающема въ печали и тузЂ и молястася и призываста, святая Христова страстотрьпца (191-а).

3. внезапу бысть акы отъятъ покровъ (197).

4. видЂ желЂза изламана (192).

5. призъвав стража, показаше ему вьсе бывшее (192-а).

6. и шьдъша же повЂдаста князю (213).



Чтеніе.


1. бЂша мужи осужени отъ старЂйшинъ града того и всажены въ погребъ (572).

2. и много время створите въ немъ.. бЂаху бо въ печали мнозЂ.. начаша молити Бога и святую призывающе на помощь.

3. и се внезапу открыся покровъ.

4. а) саадоша желЂза (571, 576).

5. Стражи же то слышавше скоро текоша къ узници.

6. шедше, възвЂстивше судьи.



Тепер порівняймо схожі сюжетні мотиви в „Повіданні” до тих, що в „Чтенії”.



Повідання.


1. Двох мужів укинуто до льоху, де вони перебувають довший час.



Чтеніе.


1. „Мужів” (число не зазначено) вкинуто до льоху, де вони перебувають довший час.




Повідання.


2. Обидва засмучені й моляться Борисові та Глібові.

3. Одної ночи діється чудо: Борис та Гліб визволяють ув’язнених.

4. Льох змальовано як яму, згори покриту.

5. Деталі чуда: розбиті заліза, розкидані речі.

6. Коли відбулося чудо, в’язні кличуть сторожу і оповідають їй про те, що сталося.

7. В’язні оповідають про чудовну подію.

8. Про чудо повідомляють князя, що завдав до в’язниці безневинних.



Чтеніе.


2. Те саме, що в „Повіданні”.

3. Те саме.

4. Те саме.

5. Те саме.

6. Те саме.

7. Те саме, але оповідання не повторюється.

8. Повідомляють суддю.



Як бачимо, план обох статтів і сюжетні мотиви збігаються. Зазначимо далі сюжетні мотиви, які е тільки в „Повіданні” і тільки в „Чтеніи”.

У „Повіданні”: 1) Оповідання переказано з слів самовидців чуда. 2) В’язні доручають сторожеві що-неділі відносити їхню проскуру до церкви. 3) Драбини лежали поверх льоху. 4) Після чуда виявилося, що один із в’язнів спить без кайданів на льосі.

5) В’язень прохає сторожа завести його до церкви Бориса та Гліба.

6) Він приходить туди на утреню, у четвер. 7) Тут він оповідав про чудо. 8) Другого в’язня „на уверие прочим” покинено в льосі, навіть вибрано йому очі. 9) Святі кажуть, що зцілять його через три дні, коли повернуться з Греччини; вони велять нагадати Святополкові про його неправосуддя (206). 10) Визволені день і ніч перебувають у церкві Бориса та Гліба, сліпий молиться, щоб його зцілили. 11) Зцілення сліпого (деталь з співаками).

У „Чтеніи”: 1) В „узнице” засяяло світло. 2) Святі з’являються на конях у супроводі юнака. 3) В’язнів визволено, бо вони покаялися. 4) Суддя оповіщає князя Ярослава. 5) Останній дає наказа збудувати церкву.

Навряд чи треба ще доводити, що тексти „Повідання” й „Чтенія” в цьому чуді звязані безпосередньо, що тут мова мовиться про ту самісіньку подію, що, нарешті, текст „Повідання” первісний; відбіги від нього у Нестора мають загально-житійний характер (пор. наприклад, цю Несторову статтю з 34-м чудом Миколи Мірлікійського над ув’язненими).

Що саме спонукало Нестора так віддалитися від фактичної частини свого джерела, за це скажемо далі. Несторове речення: „сим же образом многы сущая в железах и в погребах избависта, не токмо в граде том едином, но на всех местех” (579) натякає на статтю з „Повідання”, яку могли знати читачі Несторового твору.

Так замасковано текстуальне запозичення й переробку анонімного „Повідання”. Пристосовуючи чудо з ув’язненими до часів Ярослава, Нестір містить його слідом за чудом III-м з кривим (за „Повіданням”), бо в ньому мова йде про Ярославову смерть (99).

10. Далі Нестір звертається до статті „Повідання” „О перенесений святою мученику” (104). Історичні деталі „Повідання” Нестір тут скорочує й знеособлює (немає переліку князів, духівництва), зате розвиває низку загально-агіографічних мотивів. Нестір, нехай і стисло, а все-ж оповідає про епізод з нігтем (587), що не читається в літопису (6580 р.). Це промовляє за те, що Нестір користується саме „Повіданням”, а- не літописом і не вишгородськими записами чудес.

19. У порядкові статтів „Повідання” Нестір переказує IV-те чудо з кривим і німим. Нестір переказує „Повідання” мало не дослівно, хоч і додав, що зцілений оповів про чудо „по ряду” присутнім.

20. Далі знов-таки в порядкові „Повідання” йде чудо з сухорукою жінкою. (Повідання, 157, Чтеніе до варіянту 598). Це чудо Нестір описує, як він каже, за словами зціленої („поведа ми”...). Справді, Несторове оповідання багатше на дрібні побутові деталі, які промовляють за те, що в автора було усне джерело. (Цікаво, що, відступаючи від тексту „Повідання”, автор прохає не „зазрить” його „грубости”). А втім, порівнявши тексти, виразно бачимо, що Нестір знає й відповідний текст „Повідання”.

Справді.



Повідання.


1. ДЂлаше... въ день святого Николы.. что тако твориши въ день св. Николы.

2. Се рента, разметаста храмину ту; жену же ту акы мрьтву сътвориста в лежа мЂсяць, не могущи ничьсо же и въставши немощьна, а рука ей бяше суха (146).

3. И минувшемъ лЂтомъ трьмъ, слышавша жена сухорукая о чловЂцЂ, бывшимь съ кърченЂ рукама и ногама ...и вставши, иде Вышегороду.



Чтеніе.


1. Бывшю.. дни св. Николы... начатъ дЂлати... что творити въ день св. Николы.

2. Разметаста храмъ до полу... и бысть, яко мьртиа... она же не можаше ни очию възвести, ни устнами двигнути... не ядуще ничтоже... рука же ей бЂ десна, яко суха (604).

3. И тако пребысть лЂтъ 3, слышавши же чюдеса, бываемая отъ св. Бориса и ГлЂба, въставши, доиде въ градъ, идЂже бЂ тЂло святою.





Повідання.


4. СъповЂдаше сънъ Лазореви сице: въ сию нощь сЂдящи ми у църкъве и придоста д†уноши красна (152а).

5. бысть рука цЂла (158а).. и вьси.. прославиша Бога.



Чтеніе.


4. И во едину нощь спящю еи... изидоста святая.

5. И бысть цЂла, яко и другая и прославиша вси Бога.



Версія „Повідання” фактичніша й ближча, ніж „Чтеніе”, до протокольного запису. Роля Лазаря й Вишгородської церкви промовляє за тим, що „Повідання” в цьому чуді використало запис Вишгородської церкви.

21. Слідом за цим чудом у „Повіданни” (161) і в „Чтеніи” (162) йде чудо з сліпим. „И се пакы ин поведа ми глаголя...” пише Нестір, проте користується з дуже невеликими змінами текстом „Повідання” (трохи чи не копіює його). Після цього Нестір каже, що „многа же и потом чюдеса сотвориста святая” відповідно до слів „Повідання” „по сих убо чюдесем растущем от святою”.

22. На цьому кінчиться Несторове оповідання про чудеса, а далі йде прикінцеве слово („Видите ли, братие”, 614), що в тексті його багато згідного з „Повіданням”. Вистарчить порівняти оці уривки.



Повідання.


1. ТЂмь же ваю како похвалити не съвЂмъ.. ангела ли ва нареку... чловека ли ва именую (22, 152 стор.)

2. Блаженъ по истинЂ и высокъ... Выший град, имый въ себЂ таковое съкровище... По истинЂ Вышегородъ наречеся: выший и превыший городъ всЂхъ... ту приходяще туне почьрплють ицЂление (16, стор. 153).

3. О, блаженная убо гроба, приимъши тЂлеси ваю чьстьнЂи, акы съкровище мъногоцЂньно... [нижче про Вишгород:] имый въ себЂ врачьство безмьздное [13, 153]

4. Тако и си святая постави [Господь] свЂтити въ мирЂ премногими чюдесы.. сущихъ въ тьмницах и въ узахъ посЂщающа (9, 152).





Чтеніе.


1. а) И кто не почюдится святыма сима, кто ли не похвалить ею. Сима ангели почюдишася и чловЂци прославиша.

б) О блаженная, многимъ похваламъ достойная, как дерзну азъ оканьный похвалити ваю.

2. а) Блаженъ по истинЂ а преблаженъ градъ тъ, въ немь же есть гробъ святого, имЂя въ себЂ тЂло блаженного, цЂльбам благодать испущающе.

б) О, граде честный, истиньный бо нареченъ, именемь прозванъ еси; се бо всЂхъ вышьши град славою възнесен еси; заступника бо имяше и цЂлителя всЂмъ притекающимъ въ тя, о, граде святый и освященный святыма сима.

3. ТЂмь же и о гробЂ речемъ. О блаженному гробу, идеже лежить богатьство некрадомо. О, честьному гробу, изъ него же текуть источници цЂльбамъ не оскудЂюще. О, святому гробу, събирающе люди невЂрнии на честь и славу блаженную память О преблаженному гробу, сущю въ тебЂ, честьному тЂлу на славу Божию.

4. ПосЂщають тьмьныя Исуса ради Христа, прославльшему угодника своя многыми чюдесы, нъ мы уже сьде оставим слово.





Тут Нестір „оставляет слово”, бо тут кінчиться його джерело „Повідання” (далі йде використане вже „Сказаніе о чудесахъ”).

Ці порівняння „Повідання” й „Чтенія” промовляють за безпосередній поміж ними звязок, бо в літопису наведених паралельно текстів немає. Секундарність тексту „Чтенія” знати тут з того, що логічно проведена думка „Повідання” (концентрично поширена похвала: труна, церква, місто, ціла руська земля) в „Чтеніи” набував форми невиразної, розпливчастої, уривчастої.

Підсумовуючи всі окремі спостереження, ми робимо висновок, що за основне до Несторового „Чтенія” джерело було анонімне „Повідання” з наступними чудесами, яке Нестір, видимо, не вважав за „справжнє” житіє; тим-то він і обрав аналогічну тему, опрацьовуючи її виключно, як житіє, а не як історичну повість.

Нестір користується анонімним „Повіданням” з чудесами в редакції, написаній близько 1108 року. Отже, „Чтеніе” написано після цього року, але до року 1115-го, коли повстала III-тя редакція „Сказанія о чудесахъ”. .

Узявши з „Повідання” увесь фактичний матеріял, план викладу, почасти окремі речення, Нестір по-просту запроваджує у дані свого джерела деякі зміни. Насамперед це систематична заміна власних іменнів словами, які визначають рід цих речей („град” замість Київа, Вишгорода, „ратний” замість „печенези”, то-що. Той самий спосіб знаходимо і в Несторовому житії Теодосія Печерського. Нестір, як побачимо далі, знав і літописне „Повідання про Бориса та Гліба”, тільки-ж нічого з фактичного матеріялу звідти не взяв. Взагалі агіографічна літературна форма Несторові ближча й дорожча, ніж історична правдивість та повність.

За такі щиро агіографічні вигадані деталі в „Чтеніи” треба вважати: епізод про братолюбність (105), про Борисове одружіння (173). До речи у реченні „посла и потом отець и на область, Владимер” (181) останнє слово (Владимер) — є прикладка до слова „отець”, а не назва володимирської волости. Подробиця про те, що Гліб, коли вбивали його брата, перебував не в Муромі, а в Київі, це видимо, здогад самого Нестора (пор. слушні вказівки — П. В. Голубовскій, Исторія Смоленской земли, 248). Инші Несторові відбіги від „Повідання” — результат творчої уяви, а подекуди, можливо, й усного переказу. Заміна князя Святополка, що засудив обмовлених (чудо з двома ув’язненими), суддею часів Ярослава в „Чтеніи” пояснюється тим, що Нестір, як і цілий Київо-Печерський манастир, прихильно ставивсь до Святополка та його батька Ізяслава, патронів манастиря. У житії Теодосія Ізяслав завсіди зветься христолюбцем. „Чрезъ все житіє Θеодосія проходитъ апологія Изяславу” (В. Яковлевъ, Древне-кіевскія религіозныя сказанія”, стор. 25). Що Святополк був близький до Київо-Печерського манастиря, це ми знаємо з літопису (див. статті 6601, 6605 років). А „Сказаніе о чудесахъ” анонімного автора малює несимпатичний образ Святополка в цілковитій згоді з оповіданням Василя та иншими місцями літопису (див. статті 6601, 6605 років). Коли Святополк помер, кияни заходилися грабувати його прибічників, ба навіть охотилися розграбувати князівське майно.

Отже, Нестір виявив себе тенденційним не тільки в сфері суто-літературної творчости, а й у громадсько-політичному житті. „Чтеніе” — не тільки житіє, а й політичний памфлет: Нестір, дарма що з його був чернець-христіянин, показує, що князів, які ставлять опір зверхній над ними владі, можна вбивати (615).

Звернімось до додаткових джерел „Чтенія”. Кількістю запозичень, що їх поробив Нестір, на першому поміж ними місці стоїть літописний звід, один з попередників основної редакції „ПовЂсти временныхъ лЂтъ”. Промова філософа (986 рік) навіяла думку й подала Несторові матеріял (е текстуальні збіги) запровадити до „Чтенія” екскурс із усесвітньої історії („Чтеніе”, 19; літопис 649} р.). Далі ми знайдемо в „Чтеніи” запозичення з літопису в епізоді про князя Володимира (Пор. „Чтеніе” з статтями 6496, 6497 й 6504 року). За друге додаткове (до „Повідання”) джерело. „Чтенія” було „Слово о законЂ и благодати” (див. „Чтеніе”, вар. 71, 75, 78, 87, 98, 531). Несторове повідомлення про те, як сходив Ісус Христос до пекла, нагадує як завважив акад. О. О. Шахматов, „Слово св. Евсевія о вшествіи Іоанна Предтечи въ адъ” (Разысканія, стор. 67). Між обома пам’ятками є одно текстуально-споріднене місце („Чтеніе”, 52; „Слово” за вид. П. Я. Порфіріева в „Апокрифическихъ сказаніяхъ”, стор. 212). Нестір сам покликується на житіє Евстафія Плакіди („Чтеніе”, 76), але близького текстуального споріднення між „Чтеніем” і житієм ми не спостерегаемо.

Загально житійні мотиви наближують „Чтеніе” до низки візантійських перекладних житій, а саме: до житія Олексія, чоловіка Божого (про письменність, про Борисове одружіння, про потайний від’їзд Гліба й Олексія кораблем, молитви Бориса й Олексія), до житій Георгія Амастридського, Василя Нового, завваження про авторову „грубість”). Див. мою згадану вище статтю про Несторову літературну діяльність.







Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.