[Дмитро Чижевський. Лекції з історії української літератури. В кн.: В. Петров, Д. Чижевський, М. Глобенко, І. Мірчук. Українська література. Історія української культури. — Мюнхен; Львів, 1994. — С. 47-51.]

Попередня     Головна     Наступна





II. СТАРА ПЕРЕКЛАДНА ЛІТЕРАТУРА


Походження перекладів


Разом із християнством мусіли прийти на Україну і книги, що були потрібні для Служби Божої. Було їх чимало. Вони вже існували в перекладах, з одного боку, у християнських болгар на Балканах, з другого — у чехів, де церковнослов’янщина трималася певний час (аж до кінця XI віку) як церковна мова поруч із латиною.

Але, здається, на Україні перекладна діяльність розвинулася ще ширше. В літописі знаходимо звістку про те, що князь Ярослав Мудрий (1015 — 1054) зібрав у Києві „багатьох писців“, щоб поперекладали та попереписували „силу книг“. Дослідження мови старих літературних пам’яток за останній час показало, що багато творів, які раніше вважалися за перекладені в Болгарії, в дійсності перекладено на Україні: вони мають типові ознаки, староукраїнської літературної мови.




Церковна література


Для Служби Божої потрібно було чимало книг. По-перше, Святе Письмо: ціла Євангелія, Апостол і ті частини Старого Заповіту, що їх читається при Службі Божій, — це головне Псалтир та Пророки. Їх переклали ще слов’янські місіонери під час їх проповіді в Моравській державі. На Україні треба було лише виготувати досить відписів, бо кожна церква їх потребувала. Не дивно, що найстаріший рукопис з України є саме Євангелія, т. зв. Остромирова, писана 1056 — 7 року.

Але поруч із Св. Письмом була потреба і на богослужбові книги, як Служебник та Требник, що ними священик користається при відправах, а також збірки церковних пісень — Тріодь та Октоїх, нарешті, збірки текстів, що читаються в церкві — Синаксар або службова Мінея.

Ми вже не думаємо, звичайно, про те, що всі ці твори не є літературними творами високої якости: не дурно Скорина, друкуючи в XVI в. в Празі свою Біблію, пише в передмові про те, що в Св. Письмі знайдемо історичні „богатирські“ оповідання цікавіші, ніж оповідання про Трою або Олександра Великого, що там знайдемо й найліпші пісні“ — в Псалтирі. Але ми мусимо до слів Скорини ще зауважити, що літературний стиль біблійних оповідань належить до найліпших зразків у світовій літературі: напр., переклади Псалтиря у всіх европейських народів запліднювали літературну мову та літературний стиль. А церковні пісні /48/ належать до найвищих досягнень візантійської поезії. Тому не дивно, що ми зустрічаємо їх впливи в усій староукраїнській літературі, духовній та світській, зокрема в героїчних оповіданнях літописів або в „Слові о полку Ігоревім“.

Поруч із богослужбовою літературою церква вимагала й літератури для читання. Головні її гатунки: проповідь і життя святих. Проповіді перекладали вже в Болгарії. Поруч з окремими проповідями найліпших церковних промовців (не дарма один із них дістав ім’я Златоуста) були цілі збірки проповідей, що почасти були складені ще у греків, почасти доповнювані й поперекладані на Україні: „Златоуст“, „Маргарит“, „Ізмарагд“, „Золота ціп“. Життя святих існували теж як окремі твори, іноді дуже великого обсягу, по кількасот сторінок, а також у формі збірок, т. зв. „патериків“, яких на старій Україні було відомо кілька: в патериках здебільша вміщувані були оповідання про окремі епізоди з життя святих, а іноді й „грішних“ пустельників, ченців. Тут знайдемо силу оповідань, що їх аж і досі використовує світова література, напр., про пустельника, що в пустелі заприятелював із левом, який пізніше дружньо привітав його, зустрівши на арені цирку, де християн віддали на поталу звірям (тема „Андрокла“ Бернарда Шоу).

Збірки проповідей або оповідань про святих на Україні не лише переписували та перекладали, а й переробляли й доповнювали — так, напр., постав славетний „Пролог“, що виріс на Україні в три рази порівняно з грецьким ориґіналом.

Перекладали і наукову богословську літературу, зокрема повчальну. Треба, зокрема, згадати „Драбину“ (Клімакс) Івана Клімакоса Ліствичника — виклад науки про духовне удосконалення, і Богословію Івана Дамаскина, в якій знаходимо і виклад філософії і науки про мову.

Можна сказати, що на старій Україні існували основні твори старохристиянської літератури, здебільша в добрих перекладах. Пізніші віки склад цієї літератури ще значно поповнили.




Апокрифи


Поруч із церковною літературою була релігійна література нецерковна: так зв. апокрифи, книги про події та осіб священної історії, в яких оповідаються речі, що про них нічого або дуже мало сказано в Св. Письмі. Апокрифи оповідають іноді про те, що визнає і церковна наука, іноді ж їх зміст церковній науці суперечить; почасти в них є навіть єретицькі погляди: світ створюють разом Бог і диявол тощо.

Апокрифи поприходили на Україну, здається, здебільшого з Балканів. Зустрічаємо тут перекази про подробиці життя Мойсея, про життя Адама та Єви, про Ноя, про Соломона, з якого ще старожидівська легенда створила чудотворця-чаклуна;. є й апокрифічні пророцькі книги, /49/ що оповідають про небо, про кінець світу. Нарешті, маємо апокрифічні Євангелії: в них читаємо про життя Св. Діви (Євангелія Якова), про дитинство Христа (Євангелія Фоми), про Хрест Господень, що його ніби зроблено було з дерева, яке росло ще в раю, про те, як Христос після своєї хресної смерти зійшов до пекла (Євангелія Никодима), про що вчить і церковна наука на підставі усної традиції. Є чимало апокрифічних житій святих, де оповідається про неймовірні муки або чудеса чи подаються пророцтва про кінець світу. Нарешті, є й апокрифічні проповіді тощо.

Апокрифічна література здебільшого не має високої літературної якости біблійних творів; до того й переклади далеко гірші. Але тут була сила цікавих і фантастичних оповідань, що запліднили, м. ін., і народні казки або так зв. народні легенди про святих.




Наукова література


Здебільша ставляться з глузуванням до наукової літератури старої України, що, мовляв, сповнена була помилок і забобонів. Але це не зовсім вірно. Від XI — XII вв. не можна вимагати того рівня наукового пізнання, на якому стояли пізніші часи. В усякому разі переклади були добрим початком, який не зміг розвинутись через політичні труднощі пізніших часів.

Головні з цих перекладів були твори історичні. З Болгарії прийшла хроніка Малали: світова, головне грецька, історія, писана пишним стилем; на початку був виклад цілої грецької мітології, що є, зрештою, одним із головних джерел світової літератури; грецькі міти таким чином стали відомі ще в старій Україні. Вже на Україні перекладено було більшу й сухішу хроніку Амартола (Георгія Прегрішного). Нарешті, теж українського походження переклад „Історії жидівських воєн“ Йосифа Флавія, що розкішним стилем викладала події часів Христа аж до зруйнування Єрусалима римлянами. Цей твір мав якнайбільший вплив на староукраїнську, головне світську, літературу, на літописи та героїчні оповідання („Слово о полку Ігоревім“). Пізніше на підставі цих творів і власних літописів складалися різні хронографи, себто нариси всесвітньої історії.

Природознавчі відомості подавали т. зв. „Шестодневи“, себто виклади історії творення світу за шість днів. Тут найшли свій виклад уявлення, що панували в тодішньому грецькому світі: вчення про небо й землю, про тварини та рослини. „Шестоднев“ написав св. Василій Великий, такий самий твір склав Іван, Болгарський Екзарх, значно доповнивши твір Василія Великого. Космографію та географію викладав твір Козьми Індикоплава; відомості про дійсних та фантастичних тварин подавав „Фізіолог“, що додавав до природознавчих відомостей ще їх повчальне тлумачення.

До наукової літератури треба залічити й частину літератури богословської, про яку ми вже говорили. Крім того, було кілька перекладів із /50/ правничої літератури, щоправда, головне з галузі церковного права („Номоканон“ або „Кормчая книга“ та ін.). Менше відомо про переклади якоїсь технічної літератури, але треба припустити й її існування: українські будівничі споруджували, напр., великі церкви, що стояли століттями або стоять і досі; це не було б можливе без опанування деяких основ математики та будівельного мистецтва.

Зразком „енциклопедії“ може бути т. зв. Святославів Збірник 1073 р., що його в Києві переписали з болгарського рукопису: тут знаходимо статті з церковної історії (про вселенські собори), з граматики та стилістики, з філософії. Нарешті, вже в XIII в. перекладено збірку афоризмів, т. зв. „Бджолу“. Були й інші подібні збірки (флорілегії).

Як не ставитися до цієї літератури, вона безумовно спричинилася до збагачення мови: слова грецької наукової мови треба було передавати українськими словами, що їх старі перекладачі мусіли утворити й іноді утворювати дуже вдало. На жаль, за часів пізнішого підупаду значна частина цього духовного багатства забулася або й зовсім заникла.




Романи


Вже в найстаріші часи з’явилися ті клясичні твори красного письменства, що, почасти пізніше, були розповсюджені й у всій середньовічній Европі.

Історія Олександра Македонського („Олександрія“) належить до таких творів. Життя великого завойовника викладено тут неісторично, як фантастичний роман, з оповіданнями про різні дива й з деякими християнськими мотивами. Історія Олександра (пізніше в інших перекладах та з інших ориґіналів) залишилася на Україні розповсюдженою аж до часів барокко.

Другий „історичний роман“ середньовіччя — це „Троянська історія“ в іншому викладі, ніж у поемах Гомера. Вона спочатку стала відомою в складі хроніки Малали, а пізніше увійшла до складу т. зв. хронографів. І цю історію читали як гарний роман.

Блискучим стилістично твором був роман про Дигеніса Акріта, перекладений в XI в. з відразу втраченого грецького ориґіналу. Ця історія грецького героя, народженого від арабського Аміра (еміра) та грецької дівчини. Дигеніс переживає різні пригоди, з одного боку героїчні (один побиває цілі війська), з другого — любовні. Описи в цьому романі блищать золотом і різноманітними барвами. Знаходимо в ньому й описи душевних переживань, м. ін., любовний лист. Цей роман, як і історія Флавія, мав значний вплив на староукраїнську світську літературу.

Перекладено було й кілька „ідеологічних“ повчальних романів. По-перше, це „Премудрий Акир“, роман, що постав ще в старому Вавилоні й був перекладений на різні мови; на Україну він попав, здається, /51/ через посередництво сирійського перекладу. Це історія мудрого дорадника, що врятовує ніневійського царя Синагрипа, розв’язуючи важкі завдання, виконання яких вимагав від нього єгипетський фараон. Весь роман пересипаний афоризмами, прислів’ями, що були добрими зразками для українських приказок. Другий ідеологічний роман „Стефаніт та Іхнілат“, індійського походження, перекладений у Болгарії з грецького перекладу. Це оповідання про двох шакалів, які при дворі царя-лева переживають деякі пригоди. Але головний зміст роману — байки, що їх обидві головні та й інші дійові особи розповідають одна одній, і ті повчання, які вони на підставі цих байок висловлюють. Це одне з джерел европейської байки, але також українських казок про тварин.

Може, найпопулярнішим був роман „Варлаам та Йоасаф“, перероблена в християнському дусі історія Будди, що став св. Йоасафом цього роману. Принц Йоасаф був вихований відокремлено, щоб не довідався про нешастя життя в світі. Але при першій прогулянці він зустрічає хорого каліку, старого чоловіка та похорон і бачить, що життя в світі нічого не варте. Його відвідує чернець Варлаам і передає йому християнське вчення, користуючись при цьому гарними байками та притчами, що увійшли пізніше до світової літератури (в українській літературі їх використав, напр., І. Франко). Йоасаф тікає в пустелю, але пізніше повертається й христить своїх підданих. Окремі оповідання цього роману обробляли староукраїнські письменники (Кирило Туровський), і вони увійшли до повчальної літератури (до „Прологу“).

Нарешті, вже пізніше, ймовірно в XIII в., в Галичину прийшло фантастичне оповідання про „Індійське царство“, ніби християнське царство під пануванням священика-царя. Читачів цікавила не стільки політична тенденція роману (сполучення духовної і світської влади), як описи природи, фантастичних народів і тварин „індійського царства“.




* * *


Вага перекладної і позиченої літератури була чимала: це була жива школа літературного мистецтва. Ми вже вказували в окремих випадках на значення цих творів. Принагідно будемо про них говорити пізніше. Саме постання й надзвичайно хуткий і широкий розвиток ориґінальної староукраїнської літератури є найліпшим доказом того, що чужа література не лежала на Україні марно. /52/













Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.