[Дмитро Чижевський. Лекції з історії української літератури. В кн.: В. Петров, Д. Чижевський, М. Глобенко, І. Мірчук. Українська література. Історія української культури. — Мюнхен; Львів, 1994. — С. 52-65.]

Попередня     Головна     Наступна





III. ЧАСИ ВЕЛИКОЇ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ


XI вік — час найбільшого політичного розквіту Київської Держави: Володимир Великий і Ярослав Мудрий зуміли не лише опанувати в межах Київської Держави майже всю слов’янську Східню Европу, але й зберегти її від нападів кочовиків, надавши їй великого значення в тодішньому европейському світі. Про це свідчать як згадки сучасників, так і, напр., родинні зв’язки Ярослава з різними европейськими князівськими родинами.

Література того часу відома нам лише частково: значна кількість літературних творів, про існування яких ми маємо певні відомості, загинула в пізніші часи при ворожих нападах або через брак інтересу пізніших поколінь. Але від самого початку література старої України має багато блискучих творів; це змушувало декого з дослідників припускати, що християнство на Україні мало літературну традицію ще перед Володимиром. На жаль, про це немає ніяких певних відомостей.

Література XI в. творить своїм стилем певну цілість. У порівнянні з літературою наступних віків вона „простіша“. Твори цього часу збудовані здебільша „монументально“, монолітно. Кожен із них має одну або небагато основних тем, коло яких розгортаються всі думки автора твору. Твори цього часу не переобтяжені поетичними прикрасами. Крім алітерацій та, іноді, частого вживання афоризмів, прислів’їв, зустрічаємо головне порівняння, при чому авторові вистачає одного порівняння.

Мова проста, речення короткі. Якщо автор виписує щось із іншого твору, він подає цитату дослівно, лише нав’язуючи її до змісту свого твору, а до продовження повертається, часто вживаючи формули: „повернемося до попереднього“. Є багато певних формул, що їх вживають різні автори: стріли летять, як дощ; військо стоїть, як ліси („борове“). До імен часто додають епітетів, як Святополк „Окаянний“, Боняк „Шелудивий“.

Ідеологія тих часів якось гармонійно сполучає світське і релігійне. Хоч між церквою і світом і були, як ми знаємо, певні противенства, проте література знає, що ці обидві сфери гармонійно сполучені й мають жити у згоді. Св. Теодосій казав, що ми (духовні) повинні, мовляв, шанувати князів, а князі повинні слухати наших повчань. Суворого аскетизму, втечі від світу, власне, немає. Характеристичний настрій оптимізму, що Господь сподобив нас „в останній час“ приєднатися до родини християнських народів. Саме охрищення здається вже гарантією спасіння. Світська ідеологія — це ідеологія великої держави. Літописи закривають противенства князівств навіть там, де вони були. Ці настрої різко міняються в XII ст. /53/




Проповідь


Ориґінальні проповіді творять числом і обсягом лише незначне доповнення до безлічі перекладних. Не слід вважати цей ґатунок- старої літератури за нецікавий або малоцінний. Проповідь була й залишилася досі ґатунком красного письменства, хоч історики модерної літератури її звичайно й обминають мовчанкою.

До нас дійшло кілька проповідей відомих авторів і декілька — безумовно старих, ориґінальних, але невідомих авторів.

Св. Теодосій Печерський (помер 1074 р.) проповідував народові й ченцям і був автором кількох втрачених листів до князів. З проповідей, молитов і листів, що підписані в рукописах ім’ям Теодосія, напевне йому належать лише п’ять — до ченців. Вони прості змістом, нагадують ченцям про потребу виконувати вимоги чернецького стану. Почасти вони побудовані на текстах Св. Письма, почасти вільно розвивають думки проповідника. Мистецький засіб Теодосія лише один — гарні порівняння: душі наші — світильники, в яких, як олія, горить наша милостиня; ченці нагадують йому жидів, що їх Бог вивів з Єгипту до „безводної пустині“; св. мученики сяють, як зорі в небі; дзвін „била“ (дошки, в яку били замість дзвона), що кличе ченців до церкви, нагадує йому звук сурми, що кличе вояків до походу. Теодосій уміє добре формулювати думки: ченці „мусять працею своїх рук годувати бідних і мандрівників, а не лінитися, переходячи з однієї келії до другої“ — це його ідеал чернецького життя, закріплений і в його „житії“, про яке говоритимемо далі. В своїх проповідях Теодосій використовує деякі перекладені.

Блискучу промову-проповідь виголосив перший київський митрополит-українець (не грек) св. Іларіон (промова перед 1050 р.). Вона прозора і ясно збудована, виявляє його серйозну богословську вченість, а разом із тим — вміння вживати всіх мистецьких засобів духовного красномовства. Проповідь-промова Іларіона сполучає релігійні й політичні мотиви. Вона складається з трьох частин: у першій Іларіон подає ніби нарис християнської науки, протиставлячи Старий і Новий Заповіт“, „закон“ і „милість“, що є основами того й другого, друга частина є похвала князям Володимирові та Ярославу, що привели Русь до християнства, закінченням є молитва. Іларіон вживає гарних порівнянь, бажаючи пояснити слухачам свої думки, але він не обмежується на окремих коротких порівняннях, а розвиває їх досить широко. Для того він сполучує їх в „антитези“, протиставлення. Старий Завіт є закон, місяць, тінь, нічна прохолода, Новий — милість Божа, сонце, світло, денне тепло і т. д. Біблійні тексти він тлумачить символічно, відкриваючи за буквальним сенсом — захований, духовий. Говорячи про дві природи в Христі — божественну і людську, він будує низку гарних протиставлень: Христос /54/


як людина був обвитий пелюшками,

як Бог вів зорею мудрих царів;

як людина він лежав у яслах,

як Бог він прийняв від мудрих царів дари й пошану;

як людина він втік до Єгипту,

як Богові йому поклонилися... єгипетські ідоли і т. д.


Друга частина збудована на порівнянні проповідників християнства в усіх країнах з українськими „рівноапостольними“ князями. Іларіон приписує навернення Володимира до християнства не грецькій проповіді, значення якої перебільшували греки-єпископи старої України, а „милості Божій“, що „посіяла в його серці думку зрозуміти суєту поганської омани й шукати єдиного Бога...“ Ця частина закінчується похвалою Києву і князеві Володимирові, до якого промовець звертається, закликаючи його встати з труни й подивитись


на твого сина Георгія (Ярослава),

на твою правовірну невістку Ірину,

на твоїх внуків та правнуків,

як вони живуть,

як їх охороняє Бог,

як вони за твоїми заповідями тримаються правої віри,

як вони вчащають до святих церков,

як вони прославляють Христа,

як вони почитають Його ім’я!

Подивись на місто (Київ), що світиться величчю,

подивись на церкви, що процвітають,

подивись на місто, що сяє іконами святих,

що овіяне тиміямом,

що звучить славою та божественними піснями...


Урочиста промова закінчується молитвою. Промова-похвала, мабуть, найпопулярніший твір староукраїнської літератури: його наслідували літописці (похвала галицько-волинському князеві Володимирові Васильковичу, 1288 р.), „Пересторога“ 1605 р., похвала Сагайдачному 1622 р.; її наслідують і численні похвали Святим московської та сербської літератури.

Є проповіді, що їх лише з певним сумнівом можна приписати Теодосієві чи Іларіонові; але вони, безумовно, старі, з передтатарських часів. Вони разом з іншими, автори яких невідомі, дають нам яскраву картину розвитку християнського вчення в старій Україні: маємо тут і досить суворі закиди ченцям, і напади на рештки поганських звичаїв, і перестороги проти пияцтва, і соціяльними мотивами забарвлені закиди проти „різів“ (відсотків), що „з’їдають бідаків, як змії“, і закиди багатіям, що „пожирають тіла братів“, і окремі малюнки неправедного розкішного життя: багатий —


вдягається в пурпур та шовк,

його коні добре вигодовані іноходці,

вони пишаються золотою збруєю,

його сідла позолочені,

перед ним ідуть численні раби,

вдягнені в шовки та в золотих нашийниках.

. . . . . . . . . . . . . . . /55/

за його трапезою численні слуги,

його посуд із срібла та золота,

його страви різноманітні й численні,

його срібні келихи позолочені,

також його кубки та миски,

його напої численні: мед, вино, пиво,

чистий мед та з перцем,

п’ють цілу ніч з гуслями та сопілками...


Ще через півтисячоліття зустрічаємо подібні малюнки неправедного багатства. Є кілька проповідей, що виславляють Богородицю або окремих святих, напр., Климентія та Теодосія.




Оповідання


Старі ориґінальні українські оповідання залишили сліди лише в народній казці та народних легендах. Писані рештки все ж таки досить різноманітні: деякі з них (як оповідання про будову та освячення церков, про чудеса“ святих, про охрищення кн. Володимира, про що розповідається інакше, ніж у літописі, тощо) ходили в списках як окремі твори. Один більший твір залишився окремо й пізніше, це — „Оповідання (сказаніє) про вбивство св. князів Бориса та Гліба“, а кілька увійшло в літопис, з якого їх легко можна виділити. Оповідання про вбивство св. князів (1015 р.) дійшло до нас у двох варіянтах: коротшому, в літописі, і довшому, що збереглося як окремий твір. Оповідання розпадається на ясно окреслені окремі сцени: Борис довідується про смерть батька кн. Володимира; Святополк висилає убивців; Бориса вбивають; Святополк міркує, що він повинен убити й інших братів-конкурентів; убивають Гліба; твір закінчує акафіст-похвала св. князям. Твір належить до найвикінченіших взірців нашої старої літератури: виклад ясний і простий, до нього вплетені насліт дування плачів над померлими — Борис плаче за батьком, Гліб — за Борисом. От плач Бориса:


Горе мені, ти світ моїх очей, (батько),

сяяння та зоря мого зору,

підтримка моєї молодости!

наука моєму нерозумові!

Горе мені, мій батьку та мій пане!

На кого я мушу дивитись, до кого звернутись?

Де мені узяти таке добре виховання,

де повчання твого розуму?

Горе мені, горе мені!


Він міркує про марність світської слави:


Все проходить і є гірше павутиння,

Чого досягнув мій батько та мої брати?

Де їх життя і слава цього світу?

Де їх пурпур та шовки,

Золото та срібло,

вина й меди,

солодкі страви та хуткі коні,

гарні та великі будови, /56/

численні маєтки,

численні прибутки та почесті,

їх гордість своїми боярами?

Це все зникло, ніби ніколи й не було,

все зникло разом з ними...


Святополк, навпаки, цілком у владі земних багатств, що їх він перелічує цілою промовою; в уста Гліба вкладено гарний плач за Борисом і зворушливі прохання до вбивців не губити його. В уста Бориса перед смертю вкладено молитву, що утворена з псалмів, підібраних так, що вони відповідають його становищу, тощо. Ці численні ліричні монологи дійових осіб, численні натяки на Св. Письмо й ніби цитати з проповідей спричинилися до великого розповсюдження цього тексту. Перед 1489 р. його було перекладено на тодішню укр.-слов’янську мову.

Інше історичне оповідання — це оповідання про осліплення кн. Василька Теребовельського (в літописі). Сучасник і свідок подій Василь, мабуть, священих, князя, розповідає широко й зворушливо, зупиняючись на окремих подробицях, про цей жахливий випадок (1097 р.) княжої ворожнечі. Про переживання дійових осіб — Василька та його ворогів кн. Святополка Київського (1093 — 1113), Давида Володимир-Волинського, він оповідає простими, але вразливими словами.

Прикладом духовного оповідання є оповідання про св. Ісаака Печерського (в літописі). Оповідання починається згадкою про трьох ченців печерських, що дістали від Господа великі милості, дари Св. Духа: дар лікування, дар пророцтва, дар бачити неземні речі. Їх наслідувати хотів, очевидно, Ісаак, що роздав свій маєток бідним, став ченцем і, незважаючи на певні застереження св. Теодосія, почав „суворе життя“ в печері. Але суворе життя ще не дає дарів Св. Духа. До духовно ще незрілого Ісаака з’явились однієї ночі чорти в образі янголів; він поклонився одному з них як Христові і тим опинився у владі чортів. Видужавши після довгої хвороби, він починає чернецьке життя вже поза печерою, в манастирі, і так досягає високої досконалосте. Це просто й гарно написане оповідання, що мало, здається, застерігати від надмірної аскези й від думки, що таким чином можна ніби „само собою“ досягти духовної досконалости, цікаве й для характеристики „поміркованої“ аскетичної ідеології перших часів Печерського манастиря. Пізніше це оповідання увійшло до Печерського Патерика. Оповідання про чаклунів, які пророкують майбутнє іншим, а то й цілому світові, а не знають про свою власну майбутню долю, теж увійшло в літопис.




Житія святих


Від XI віку залишилися два житія, обидва писані св. Нестором-літописцем. Нестор переробив старіше оповідання про вбивство св. кн. Бориса та Гліба в житіє, можливо, в зв’язку з прославленням їх імени поза /57/ межами Руси — 1094 р. частини їх мощів були покладені в Сазавському манастирі в Чехії. Нестор доповнює історію вбивства св. князів короткою історією хришення Руси й попереднього життя святих. Про нього він може говорити лише коротко, не маючи великого матеріялу. Історію вбивства він у деяких подробицях викладає трохи інакше, ніж „Сказаніє“. Житіє мусіло говорити до цілого християнського світу, і тому Нестор говорить про події на Україні, як про читачеві невідомі. Він почасти „знеособлює“ оповідання, усуваючи географічні назви (навіть Київ названо один раз, а потім говориться про „згадане місто“). Про долю Святополка та політичні події або зовсім не згадано, або згадано лише коротко. Є багато цитат із Св. Письма і згадок про житія святих. Цього вимагала поетика житійного писання. Але це спричинилося до того, що житіє було значно менш улюблене, ніж „Сказаніє“. Житіє св. Теодосія, писане також Нестором, має значно більший обсяг і надзвичайно цікаве змістом; воно подає яскраві картини повсякденного життя манастиря і Києва. Для нього, як довідуємося з самого житія, Нестор збирав матеріяли у сучасників Теодосія і через їх посередництво навіть у матері святого. Житіє розпадається на дві частини — історію святого до його чернецького життя й історію його життя в манастирі. Твір розпадається на невеликі відтинки, в яких оповідається про окремі події. Подано яскравий образ характеру святого, людини м’якої й покірливої вдачі (він слухняний син своєї матері, він ніколи як ігумен манастиря не карає своїх ченців), але разом із тим людини послідовної та непримиренної, коли йде мова про основні християнські переконання: не зважаючи на опір матері, він іде в манастир і навіть умовляє її саму вступити до жіночого манастиря в Києві; він одверто говорить князям, вчинки яких вважає несправедливими, свою думку й висловлює її в листах до них. Ясно виступає з твору також ідеологія Теодосія: його стремління створити манастир, де ченці мають жити з праці власних рук і нею допомагати хорим, бідним і мандрівникам; аскеза має бути лише поміркована. Це ідеологія палестинських ченців; житіє їх провідника, св. Сави, Нестор тут де в чому наслідує. Оповідань про чудеса небагато, і значну частину їх можна зрозуміти природно. В цьому творі, для якого Нестор не мав зразка, як для житія Бориса та Гліба, він виявив свою здібність давати не лише опис подій, але й добрі, переконливі психологічні характеристики. В житії багато народних слів та зворотів, що й досі збереглися в українській мові.




Володимир Мономах


Яко письменник відомий нам і миролюбний князь Володимир Мономах (нар. 1053, князь у Києві 1113 — 1125). Його „зібрані твори“ вписані в літопис. Це „Повчання“, лист до кн. Олега Чернігівського й кілька молитов. Із цих творів довідуємось і про ідеологію князя, і про те, як він /58/ працював літературно.

„Повчання“ писане незадовго перед 1125 р. Воно збудоване за певним простим пляном: після загальних релігійних міркувань іде виклад думок князя про його світські князівські обов’язки (вдома і при поїздках — воєнних походах та при об’їзді своїх земель); наприкінці князь подає картину своєї власної праці, головне походів і мисливства.

Князь пише не лише для дітей, він звертається й до тих, хто з інших почує це повчання при читанні. Він починає з текстів із Псалтиря, які читають перший тиждень Великого посту; далі йдуть моральні поради, . насамперед щодо певної духовної дисципліни. Тут князь користається повчальною літературою. Переходячи до порад світського характеру, він мотивує їх уже не лише релігійно, а й практично: знання мов (батько Володимира, кн. Всеволод, знав, мовляв, п’ять мов) і гостинність сприяють добрій славі... Згадки про власну діяльність почасти конкретні (перелік походів, у яких князь брав участь), почасти загальні: „я не покладався на посадника й на висланця, а робив сам усе, що було треба“ тощо.

Лист до Олега Святославича писано 1096 після бою, в якому згинув син Мономаха Ізяслав. Володимир прохає Олега відпустити з полону вдову Ізяслава й використовує цю нагоду, щоб висловити свої миролюбні наміри. Свій лист автор безумовно призначив не лише для Олега, а й для інших кіт, зокрема князівських, щоб підкреслити основну тенденцію своєї політики — стремління до миру між князями. І тут Володимир пише як літератор, як поет: він порівнює свою невістку-вдову з „голубкою, що сидить, сумуючи, на сухому дереві“, він хотів би „поплакати“ з нею за сином, бо він не був присутній ані на її вінчанні з Ізяславом (на „свадьбі“), ані на весіллі („радости“).

Збірку творів Мономаха закінчують три молитви, які, щоправда, почасти складено з цитат із церковних молитов.

Твори Мономаха цікаві не лише тим, що подають, так би мовити, „політичний автопортрет“ цього симпатичного миролюбного князя (хоч, може, його політика й не завжди відповідала його власним ідеалам). Вони цікаві і як свідоцтво про те, як працював староукраїнський письменник: Володимир мусів ще до того, як він писав свого листа або „Повчання“, : мати збірку цитат, куди він записував гарні місця, напр., з „Шестоднева“, про красу та гармонію Божої природи, або з богослужбових книг — з Псалтиря, з молитовника; він мусів вести щоденник, куди записував коротенько про свої походи, бо навряд чи він втримав би 83 походи в пам’яті; здається, він користався і Збірником 1076 р. (про який мова буде далі), що належав до князівської бібліотеки. Думку скласти „Повчання“ могли подати йому подібні перекладені твори грецької літератури (двоє їх було в Збірнику 1076 р.), може, і „заповіт“ Ярослава, записаний у літопис, може, навіть один англійський твір, писаний для його жінки — англійки, доньки /59/ короля Гаральда. Пригадує він і народні перекази та вирази; мова його проста; в ній зустрічаємо численні українські слова: вирій, куди птахи відлітають на зиму, парубки (паропці), лагодити, варувати (варити), ворожбит, горлиця тощо.




Подорож ігумена Данила до Св. Землі


Іншого старого письменника знаємо в особі ігумена Данила з Чернігівщини, що 1106 — 8 р. побував у Св. Землі й написав про подорож цікаві спогади. Описати для земляків Св. Землю він вважав своїм обов’язком, як він каже, нападаючи на тих численних подорожніх, що від своїх подорожей не залишили писаного сліду. Його опис, може й сухуватий, але цікавий різними подробицями про країну, міста, святі місця та окремих осіб. Він їздив з чималим супроводом, а в Єрусалимі його добре прийняв тодішній король єрусалимський, провідник хрестоносців Балдуїн.

Данило, як і Володимир Мономах, готувався до своєї праці й перед подорожжю або після неї мусів перечитати велику літературу: при описі св. місць він часто натякає на відомості, що їх він має з Св. Письма або з апокрифів; він згадує про те, що череп Адама лежав саме під Св. Хрестом на Голготі (з апокрифу про хресне дерево), про те джерело, біля якого арх. Гавриїл з’явився Св. Діві (з Євангелії Якова) і т. д. Мова твору Данила, що його охоче читали й у пізніші століття, так само, як і мова Мономаха, близька до народної.




Літопис


Ми вже згадували літопис, до якого повходили як складові частини різні твори старої літератури. Т. зв. Несторів Літопис, що доходить від IX в. до 1118 р., розуміється, одна людина скласти не могла. І Нестор, якому традиція приписує авторство, не міг бути єдиним автором, бо в різних місцях викладач говорить про події як сучасник, а Нестор прийшов до Києва, як він сам каже в житії Теодосія, лише кілька років після смерти Теодосія, що вмер 1074 р. До того ж і мова, і характер викладу в різних місцях дуже різні. Наука почасти вже з’ясувала питання про авторів літопису. Як гадають, перший літопис був складений бл. 1037 р., коли прийшов до Києва перший митрополит-грек (до того часу, здається, митрополити були з Болгарії). Цей літопис продовжував хтось із ченців Печерського манастиря. Через те, що в цій частині часто говориться про події у далекому руському князівстві Тмуторокані на Озівському морі, можна думати, що це був або ігумен Никон, що мусів туди тікати 1061 р. від гніву князя Ізяслава, або хтось, хто був у його супроводі. Цей автор довів свій виклад до 1073 р. Далі працю продовжував уже хтось інший, закінчивши її 1093 р. Продовження, що доходило до 1113 р., писав, імо-/60/вірно, таки св. Нестор. Після цього князь Володимир Мономах передав ведення рукопису, розуміючи, що це справа державної ваги, в Видубецький манастир, який він сам заснував. Там його й ведено аж до 1118 р.; останній, хто над ним там працював, був ігумен Сильвестр. Кожен новий автор переписував старий текст, доповнював його, а де в чому й скорочував (напр., повикреслювано згадки про інші князівські династії, що конкурували з династією Рюрика, але залишилися сліди таких скорочень).

Автори використали великий матеріял: вони, крім того, що самі бачили або чули, користалися й усними епічними переказами, вживали джерел із князівського архіву (договори з греками, заповіт кн. Ярослава), пом’яник князівської родини, де були дати про народження та смерть її членів, грецьких хронік (Амартола в перекладі), Св. Письма, розпитували старих людей (зокрема, згадується старий воєвода Ян Вишатич), позаписували туди цілі твори (крім згадуваних у розділі про оповідання, напр., цікаву проповідь про „кари Божі“ та ін.). Дещо переказав Сильвестрові про своє перебування на півночі син Мономаха св. князь Мстислав, а можливо, що князь навіть і сам написав ці уривки. Так постала „енциклопедія“ староукраїнської літератури, що належить до найкращих творів нашої старої літератури.

Починається виклад у тому вигляді, як ми його знаємо тепер, із розселення народів після „змішання мов“. Дещо детальніше говориться про слов’ян, про їх розселення й про християнську проповідь у них. Здається, тут дещо запозичено з чеських джерел; в старочеській літературі (церковнослов’янською мовою) був начитаний, як бачимо з його житій, Нестор. Дальший виклад поділений за роками, але окремі оповідання охоплюють іноді кілька розділів. Дуже докладно розповідається про прийняття християнства, сюди вставлено вкладений в уста місіонера цілий виклад Св. Історії (з натяками на апокрифи), можливо, запозичений від болгарів. Деякі місця писано як „закінчення“ твору, що його потім все-таки продовжували далі.

Виклад різноманітний: про епічний характер (з алітераціями) старих переказів-саґ ми вже говорили. Люблять автори передавати „історичні вислови“ дійових осіб. Кн. Святослав сказав перед останнім боєм своїм: „мертві не мають сорому“, кн. Володимирові Великому приписаний вислів про любов народу до пиття: „не можемо без цього бути“. Коли київський князь збирається надіслати сина, якого новгородці не хочуть, до Новгорода як князя, новгородці відповідають: „Якщо твій син має дві голови, то присилай його“. Історичні анекдоти належать до типових елементів старого літописання. Оповідання густо пересипане окремими гарними малюнками: дитину князя Святослава його мати Ольга бере з собою у військовий похід, за звичаєм, першим князь має почати бій, Святослав кидає списа, що падає перед ногами його коня, „бо він був /61/ ще дитина“; половецький князь Боняк бере участь у поході українських князів, „опівночі Боняк встав, від’їхав далі від війська й почав вити вовком, і вовк завив йому у відповідь („і вовк відвився йому“), Боняк повернувся і розповів (князеві) Давидові: „завтра ми поб’ємо мадярів“ (проти яких ішов похід). У мові літопису переважають староукраїнські елементи, є багато слів, що їх не знали з церковної мови — з ділянок управління, військової справи, повсякденного життя; сила слів, що їх знаходимо і в сучасній українській мові: самовидець, тріска, рінь, болонь, одрина, свита, жерело і т. д.

Автори „Несторового“ літопису всі були ченці. Але їх інтереси зовсім не обмежувалися на релігійній сфері. Обговорюючи політичні події, вони здебільша репрезентують думку миролюбної межикнязівської політики, вони вітають політичні успіхи „Руської Землі“ в цілому, радіють з успіхів православних у боротьбі з поганами, південними сусідами-номадами. Відповідно духові часу, рідна земля тісно зв’язана для них із князівською династією. Але до окремих князів автори літопису ставляться критично. Цікаво, що автори літописних редакцій 1073 і 1093 рр. висловлюють, зокрема, симпатію до міського населення, головне київського, а почасти й до селян. В деяких частинах літопису помічаємо культурне противенство, що існувало між киянами, полянами і сусідами з півночі, про яких розповідають кілька в’їдливих анекдотів.

Немає дива, що цей гарний і змістовний твір знову притягнув до себе велику увагу при пожвавленні літературної діяльности за часів барокко.




Епос — героїчні пісні


Значна частина старої української літератури загинула протягом неспокійних століть. Розуміється, ще легше було загинути тим творам, що їх взагалі не записували або записували в виняткових випадках. До таких творів належить насамперед епос — героїчні пісні. Вони існують у всіх народів світу, що жили історичним життям. Але на Україні залишилося дуже мало слідів їх існування: лише декілька переказів. На щастя, на далекій півночі й досі співають т. зв. „старіни“ (або „биліни“), присвячені цілому колу героїв, які купчаться навколо князя Володимира в місті Києві. Коли простудіюємо зміст цих пісень і порівняємо їх із літописами, почасти пізнішими, а також із нечисленними згадками про цих самих богатирів із старої України XVI — XVII вв., то переконаємося, що зміст цих пісень походить з української території і що відповідні пісні або перекази заникли там, мабуть, лише в XVII віці, — їх, мабуть, витіснили з народної пам’яті нові героїчні пісні, козацькі „думи“.

Про форму старого українського епосу можемо сказати дуже мало: /62/ пісні протягом часу перероблялися кілька разів, а головне — значно змінилися мовно. Про їх зміст, сюжети можемо сказати трохи більше певного.

До найстаріших часів XI в. належить напевне кілька сюжетів. Ці сюжети скупчені навколо кількох осіб і територій: 1. Цикл передхристиянський; 2. Київський цикл — коло Володимира Великого; 3. Київський цикл — коло Володимира Мономаха; 4. Цикл чернігівський; 5. Цикл тмутороканський князя Мстислава. Ми можемо, як уже сказано, віднести до старих часів лише сюжети творів, що втрачені, про форму їх ми не можемо сказати на підставі сучасних переказів або північновеликоросійських пісень нічого певного.

Передхристиянський цикл — цикл пісень про Вольгу (Волха) Всеславича. Він: 1) народився чудесно без батька; 2) мав здібності чаклуна — міг обертатися різними тваринами: вовком, птахом, рибою; 3) він був мисливцем, якого боялись усі тварини; 4) він узяв за допомогою свого чарівного вміння Індійське царство, обернувшись сам і обернувши всіх своїх вояків мурашками; 5) він зустрічається з богатирем-селянином Микулою. В імені Вольга сполучені, мабуть, імена князя Олега й княгині Ольги. Про першого розповідає літопис, що його вважали чаклуном („Віщий“), про другу — що вона вславилася своєю пристрастю до мисливства. Четверта тема являє собою злиття другої з пізнішим перекладним романом про Індійське царство (див. вище). П’ята тема мусить бути новгородського походження.

Коло імени князя Володимира, „красного сонця“, сполучилась, як на Заході епічні пісні коло мітичного короля Артура, більшість сучасних „билін“. Він не відіграє значної ролі в діях, проте ми чуємо звичайно про його гостинність: про це розповідає і літопис, і навіть закордонні хроніки. Але багато співають про його дядька Добриню, відомого нам із літописів. Добриня: 1) вбиває дракона (смока), 2) звільняє від нього племінницю Володимира, 3) він купається в річці Почайні, що дуже небезпечно, 4) дістає воду для Володимира, 5) дістає йому жінку. 1 — 4 мотиви, мабуть, символізують хрищення Руси (поганство — дракон, діставання води й купання — хрищення). Про Добриню ми дійсно знаємо з літописів (новгородських), що він охристив новгородців і що при цьому дійшло до збройної боротьби. Щодо 5 мотиву, то з інших джерел відомий переказ про те, що Добриня брав активну участь у поході проти полоцького князя Рогволода, дочку якого Рогніду примусив одружитися з Володимиром (про це згадує і Шевченко). Частина пісень про Добриню могла бути витвором співаків-духовних, які й на Заході брали активну участь у створенні епічної поезії. Мабуть, і казка про Микиту Кожум’яку походить із епічних пісень часів Володимира — вона записана в літописі в зв’язку з подіями його часів (рік 992). /63/

Володимира Мономаха з часом сплутали з Володимиром Великим. А до часів Мономаха мусять належати деякі оповідання про Альошу (Олександра) Поповича, що вбив Тугарина Змієвича, який заприязнився з жінкою князя Володимира; Тугарина поховали в Києві. Альошу Поповича згадують літописи, щоправда, іноді як „богатиря“ XIII в. Але самі оповідання, зв’язані з ім’ям Тугарина, мають, безумовно, історичний підклад: Тугарин є половецький хан Тугоркан, що дійсно бував у Києві, бо з його донькою одружився князь київський Святополк, попередник Володимира Мономаха на київському троні; не зважаючи на родинні відносини з українськими князями, Тугоркан почав 1096 р. війну проти них і загинув у битві проти Володимира Мономаха; Святополк перевіз того ж року його тіло й поховав у Києві, про що є згадка в „Слові о полку Ігоревім“.

Володимирові Мономахові присвячена, безумовно, биліна про Гліба Володьєвича та його переможний похід проти Корсуня, що затримував кораблі; це відгук дійсної події — походу Володимира Мономаха й князя Гліба бл. 1076 р. проти Корсуня на прохання візантійського імператора; Володимир і Гліб пилися в одну особу — Гліба Володьєвича, і до сюжету увійшли різні неісторичні мотиви.

До чернігівського циклу належить, здається, славетний богатир Ілля Муромець, могилу якого в Лаврі бачили подорожні в XVII та XVIII вв. В старіших згадках він зветься не Муромець (ніби від міста Мурома, далеко за межами української території), а Муравець, Муровіц і т. д. Мабуть, мали на увазі його походження зовсім не з Мурома, а з міста на Чернігівщині Муровська або Моровійська. Героїчні вчинки Іллі, що належать до старої традиції, такі: 1) він по дорозі до Києва звільняє місто Чернігів від татар, 2) він полоняє Солов’я-розбійника, привозить його до Києва й там убиває (в старших переказах розбійник ішов у манастир), 3) він звільняє Київ від Ідолища поганого. Перша тема, безумовно, зв’язана з Черніговом, як і походження Іллі. Друга тема, можливо, теж: на Чернігівщині є місця, що їх назви нагадують місцеві назви оповідання про Солов’я: недалеко від Чернігова є село Дев’ять Дубів (Соловей сидів на „дванадцяти дубах“) і ріка Смородина, що теж зустрічається в оповіданні. Пізніші пісні зв’язують із Іллею ще кілька казкових мотивів. До речі — ім’я Іллі згадує навіть західноевропейський епос. Можливо, що до найстаріших епічних мотивів належить (4) двобій Іллі з сином — Сокольником, подібні оповідання зустрічаємо в германському, перському, кельтському й грецькому епосі.

Оповідання про двобій кн. Мстислава Тмутороканського з велетнем Редедею записане в літописі й згадується в „Слові о полку Ігоревім“. Сучасних пісень про цю подію немає.

Можливо, що в старі часи існували ще пісні про полоцького князя Всеслава, який короткий час сидів у Києві, й про кн. Романа Святосла-/64/вича; обидва згадуються в „Слові о полку Ігоревім“, а перший, як чаклун, і в літописі. Але створити уявлення про присвячену їм епічну традицію на підставі цього матеріялу важко.

Тепер існують і духовні пісні, в яких хотіли також бачити рештки старого епосу. Здається, їх сучасна форма пізня, не старіша 17 в. Але можливо, що окремі пісні за змістом значно старішого походження. Зокрема, не виключено, що прастарою є пісня про св. Юрія, який зображений там як герой, що перший заводить лад у Руській Землі, впорядковуючи навіть її природу (винищує диких звірів, навіть примушує гори, що рухаються, стати на місці тощо). Вона, можливо, була присвячена кн. Ярославу Мудрому, хресне ім’я якого було Георгій (Юрій).




Збірник 1076 р.


Збірник 1076 р. належав до князівської бібліотеки. На відміну від розкішних богослужбових рукописів, це рукопис меншого формату й писаний „легшою рукою“. Зміст його — різні повчальні твори: повчання батьків до дітей, вибір з неканонічних книг св. Письма (Сихар, Книга Премудрости), проповіді, збірки афоризмів тощо. Частина — це переклади, але можливо, що частина творів і ориґінальна. Та навіть якби всі твори були перекладні, вони мають рису, що характеризує перекладача або автора як ориґінального письменника: значна кількість афоризмів збірника римована.

Вірші, на зразок візантійських, робив спробу завести у слов’ян св. Кирило. Але вони — з різних причин — не знайшли ґрунту. Були вони неримовані. Традиція нових віршів починається на Україні лише з XVI в. Окремі римовані сентенції маємо в літописі. В Збірнику 1076 р. таких афоризмів багато; ось приклади:


старішого деньми почтити не лінися,

і покоїти старість його потщися...


днесь бо ростем,

а утро гниєм...


даждь мокнущому сухоту,

зимному теплоту...


хранися од пития,

оскверняєть бо молитви твоя...


не змішай словес своїх з простими словеси,

відий, яко Богу собесідник єси...


Інші афоризми збудовані на алітераціях або повторенні тих самих слів.

Збірник належить до найстаріших зразків афористичного вміння на Україні. Ми бачимо сліди його вжитку в творах Володимира Мономаха. Пластичні порівняння й образи деяких творів, що увійшли до збірника, мусіли викликати наслідування. Збірник належить до небагатьох пам’яток, /65/ що залишилися до нас від тих часів і що мають характер книг, призначених для приватного світського читання. Було таких книг, мабуть, далеко більше, але вони втрачені.




Література з практичним призначенням


В пізніші часи ми можемо цілком ігнорувати твори, що мають суто практичне призначення, і що їх ми тоді вже не вважаємо „літературою“ в вужчому значенні слова. Для старіших же часів такі твори мають чимале значення як джерело нашого пізнання про склад і характер тодішньої літературної мови.

До літератури практичного призначення належали (XI в.), здається, деякі богослужбові твори: напр., молитви (передані різними пам’ятками, напр., молитви кн. Володимира Великого, Володимира Мономаха, Теодосія тощо), канони (ченця Григорія з Печерського манастиря), листи митрополитів-греків, принаймні перекладені українськими секретарями, а то ними й писані. В листі митр. Никифора до Володимира Мономаха ми знаходимо цікаві психологічні замітки й гарну характеристику самого князя. В найстаріші часи місцеві „книжники“ починають складати підручники всесвітньої історії — Хронографи; такий твір мусів існувати вже 1114 р., бо літопис під цим роком такою компіляцією (з Малали та Амартола) користується. Нарешті, цікаві мовою і з культурно-історичного погляду юридичні твори: „Руська Правда“, ще в значній частині мусіла постати за часів Ярослава та його синів, а також різні церковні устави. /66/













Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.