Попередня     Головна     Наступна




Розділ 2

Формування станових ознак українського козацтва



2.1.

Реєстрові козаки на державній службі


Розкриття генези станових ознак передбачає з’ясування витоків та механізму творення їхніх основних елементів. В історії українського козацтва вони безпосередньо пов’язані з державною службою. Характер останньої вплинув на зміст козацьких прав і привілеїв, які визначали місце козацтва в системі соціально-економічних та політичних відносин. Хоча в умовах іноземного панування реалізація основних засад "вольностей" наштовхувалася на рішучий опір шляхти й місцевих властей. Найяскравіше цей процес простежується на прикладі становлення козацького землеволодіння. Важливим атрибутом формування становості козацтва постало право, вироблене в середовищі запорозької громади.

Скарги турецьких і татарських правителів змусили уряд Великого князівства Литовського вже наприкінці XV ст. звернути увагу на діяльність українського козацтва. Південноукраїнські адміністратори, основним завданням яких був нагляд за несенням прикордонної служби, стверджували, що саме козацькі експедіції стримували агресивні дії ординців. Київські воєводи Дмитро Путятич (1492—1505), Костянтин Острозький (1559—1608), старости черкаські та канівські Остафіи Дашкович, Андрій Пронський, Василь Тишкевич, Іван Пенько, Оникій Горностай, Федір Сангушко підтримували тісні контакти з козаками, постачали їм коней, зброю, провіант 1. За таке покровительство над козаками вони отримували частину здобичі, захопленої під час походів. З іншого боку, зміцнення зв’язку між представниками місцевих властей і козаками відбувалося в процесі служби останніх у конвойних командах, які використовувались для охорони воєводських чи старостинських осіб під час поїздок або ж відсічі нападів татар на замок.

Південноукраїнські старости вбачали в козаках єдину реальну силу в боротьбі проти татарської агресії, про що неодноразово доповідали урядові. З їхньої ініціативи на засіданні державної ради Великого князівства Литовського (1524) розглядалося питання про прийняття загону козаків для несення прикордонної служби. Передбачалося виділення з казни на ці потреби кількох сотень коп грошей. Втілення в життя цього задуму доручалося київським державцям Семенові Полозовичу та Криштофу Кмітичу. В листі Сигізмунда І до членів державної ради навіть згадувалося про перші кроки цієї акції: "Пан Семен Полозович и пан Криштоф поведаючи, иж они, яко слуги наши добрые и верные... собравши малый почот Козаков, предся тым на низ Днепром до Киева и далей до Тавани на службу нашу ходили и, там будучи, послуги нам немало своее вчинили: тых людей неприятелей всех татар, который в панстве нашом были, тыждень через Днепр не пропустили ино каждый дей день з ними битву мевали и много дей их вбили, а иншие дей сами тонули. Кгдыж они с тым малым почтом людей таковыи послуги нам, господарю, чынили, мы на то бачымы, кгды бы там тысяча або две людей наших Козаков на Днепре мешкали, снать бы и овшем была от них большая и знаменитая послуга и оборона панством нашим. А так и ото жедамы вашое милости, рад наших, рачте о том радити и мыслити. И виделося бы вашое милости там по Днепру Козаков имети на пришлое лето для осторожности и обороны панством нашим и ваша милость рачте обрати з дворян наших которого годного и доброго человека и казали бы ему скоро по Велицедни до Києва ехати и Козаков збирати, и казали бы ваша милость к тому часу сукон и пенязей на них колко сот коп послати, а тыи козаки по Днепру на перевозах разложити" 2.

Відсутність коштів стала основною причиною провалу урядового проекту. Але ідея охорони південного прикордоння силами козаків збереглася. На пьотрковському сеймі (1533) черкаський староста Остафій Дашкович знову порушив це питання. Він доводив, що для безпеки кордону необхідно постійно тримати на "Дніпрі дві тисячі чоловік, які б на човнах захищали перевози від татар, і декілька сот кінноти з тим, щоб доставляти їм провіант, крім того, на островах, яких багато на Дніпрі, побудувати замки, а поблизу них заснувати міста"3. Як і раніше, вербування козаків зумовлювалося необхідністю протидії татарській агресії. Проте уряд не мав наміру витрачати кошти на будівництво укріплень за сотні верст від населених пунктів або ж волостей.

В обох випадках безпосередньо про організацію козацтва не йшлося, але об’єктивно вони були тісно пов’язані з цим процесом. Уряд прагнув не так залучити козаків на державну службу, як встановити контроль над дедалі зростаючою групою населення, яка не бажала визнавати ніякої влади. Чергова спроба здійснити перепис козацтва припадає на 1541 р.— період активних походів запорожців на татарські улуси 4. 21 липня 1541 р. Сигізмунд І надіслав черкаському старості князеві Андрію Пронському грамоту, в якій містилося суворе застереження "же бы козаки тамошние на влусы татарские не находили и шкоды им никоторые не чинили" 5. А згодом до Черкас прибув представник великого князя Стрет Солтанович для складання реєстру. Свідчень про результати даної місії у джерелах не збереглося. Важливим є сам факт, що уряд вбачав у козаках силу, яку прагнув використати у власних інтересах.

Шляхом встановлення заборон при слабкій виконавчій владі в країні ставало дедалі тяжче відвернути козаків від степових промислів і здійснення морських походів, які супроводжувалися сутичками з татарами. Тому уряд і надалі планував вживати заходи для вирішення "козацького питання". Зокрема, з початком Лівонської війни (1558—1583) виникла необхідність у поповненні збройних сил. Київський воєвода Костянтин Острозький і черкаський староста Олександр Вишневецький запрошували козаків на службу "за даток і живність" 6. Тобто мав місце традиційний на той час найм війська за грошову плату та стацію. Цілком природно, що для обліку козаків впроваджувалися їх списки, або ж реєстри 7. У королівській грамоті від 5 вересня 1561 р. означеним державцям міститься цікавий факт про набір на "службу господарську" за домовленістю з перекопським "царем" 24 білгородських татарських козаків "жебы они теперь еще перед зимою до земли Московское шли, а там неприязни доводили и службу свою нам сказали" 8. Канівський староста Михайло Вишневецький зобов’язувався через своїх служебників передати татарським козакам сукно як плату за військові послуги. Наводяться також їхні імена, зокрема: Ясе-хожа, Бокайчик, Карача-ачкай, Джаниш, Муся, Скиндер, Лульчан та ін.9. Тобто маємо ще один характерний приклад діяльності татарського козацтва в межах Великого князівства Литовського. Не виключено, що вони могли осідати для подальшої служби і на українських волостях, а також поповнювати контингент запорожців. У другій половині 60-х років XVI ст. уряд повернувся до старих планів організації козацьких сил. Грамота Сигізмунда II Августа, передана на Запорожжя (1568), містить пропозиції козакам вступати на королівську службу, "ведже при замцех наших знайдеться вам служба наша, за которую жалованье каждый из вас от нас одержить" 10. В даному разі уже йшлося не про проведення військової експедиції за межами України, а про відбування постійної державної служби у замках, безумовно, що й для виконання поліційних функцій. Не збереглося королівської грамоти, яка конституювала створення постійного козацького реєстрового війська, і згадки про точну дату цієї події. Її можна реконструювати лише ретроспективно, шляхом аналізу пізніших документів. Грамотою від 5 червня 1572 р. Сигізмунд II Август підтвердив розпорядження коронного гетьмана Єжи Язловецького про набір 300 козаків на державну службу. Одним з найважливіших її положень стало призначення шляхтича Яна Бадовського старшим і суддею над низовими козаками. "Мает Ян Бадовский,— зазначалося в королівській грамоті,— не отступаючи ни в чем постановеня пана воеводы руского коронного гетмана, зо всих Козаков низовых кождому справедливость неодвлочную водлуг права посполитого чинити и в том слушне и пристойне справовати не будучи повинен с того уряду судейского и из домов белоцерковских перед воеводами, старостами и врадами нашими и ни перед ким иншим (окром кгвалту и речей крвавых) усправедливляти, толко перед нами государем, або перед паном воеводою руским и по нем будучими гетманами нашими до своего живота" 11. Відповідно адміністративна влада і козацьке судочинство вилучалися з підпорядкування місцевих властей.

Про самий процес проведення реформи та характер взаємовідносин запорожців з королівськими комісарами свідчень немає. Лише у рахунках коронної казни в наступні роки вказуються асигнування для полку "низових козаків" чисельністю 300 чоловік 12. Разом з тим, незважаючи на невелику кількість реєстрових, реформа Сигізмунда II Августа на початку 70-х років XVI ст. сприяла організації козацтва, виділенню його з інших верств населення. Фактично нею було покладено початок конституюванню українського козацтва як соціального стану.

Встановлення особливого адміністративного і судового підпорядкування для реєстрових мало на меті організацію всього козацтва для здійснення над ним контролю. Зокрема, Ян Бадовський з допомогою прийнятих на службу повинен був стримувати решту козаків від дій, які б суперечили державним інтересам. У той же час козацтво отримувало особливі права й привілеї, що сприяло перетворенню його на окремий соціальний стан. Навіть залучені на тимчасову королівську службу користувалися "козацькими вольностями", санкціонованими Сигізмундом II Августом.

Новий етап у визнанні українського козацтва як окремої соціальної верстви належить до епохи войовничого короля Речі Посполитої Стефана Баторія (1576—1586). Вже наприкінці травня 1576 р. до Кракова прибуло козацьке посольство у складі Івана Сіверного, Федора Захвостого, Семена Поховського і Марка Вінницького 13. Під час їхньої аудієнції у короля, ймовірно, йшлося про новий набір запорожців на державну службу. Баторій наказав видати коленому послу по 15 флоринів і по 6 аршинів ліонського сукна 14. Разом з тим, одержуючи інформацію переважно з Туреччини та Криму, король не довіряв повністю запорожцям. Відсутність даних про існування реєстрового загону і наступного року дає підставу стверджувати про безрезультатність його перших переговорів з козаками.

Наступні події ще більше переконали Стефана Баторія у шкідливості для держави козацьких походів. У листопаді того ж року він отримав листа від кримського хана Девлет-Гірея, в якому, зокрема, зазначалося: "Козаки із вашого королівства переїжджають Дніпро і в межах нашої держави захоплюють коней, худобу і майно наших підданих, жниварів, орачів та їхніх робітників. Ми, з свого боку, зібравши всіх наших козаків, суворо їм наказали, а також дітям нашим царевичам, щоб вони не завдавали збитків і шкоди землям королівства Польського... Якщо тепер ви хочете жити зі мною в любові, згоді і братстві, то в такому разі потурбуйтесь послати свого слугу на Дніпро, зібрати там тих свавільних козаків і покарати їх" 15. Ще більших клопотів завдало Баторію втручання козаків у молдовські справи, зокрема, походи Якова Шаха, Івана Підкови та Олександра, здійснені в 1577—1578 рр.

За півроку татари двічі приходили в Україну, чинячи розбої і насильства над мирним населенням. Тому влітку 1577 р. на Запорожжі активно готувалися до нового походу. У середовищі січовиків перебував і учасник багатьох військових експедицій Іван Підкова. За однією з легенд, він доводився братом молдовському господареві Івоні, вбитому турками. Молдовські бояри прислали на Запорожжя депутацію з проханням до Підкови прибути до Ясс і зайняти престол, на якому перебував посаджений султаном Мурадом III (1574—1595) господар Петро Кривий. Боячись, що козацький похід викличе невдоволення уряду Речі Посполитої, вони ж надіслали листи київському воєводі Костянтинові Острозькому та барському старості Миколі Тарновському з проханням посприяти Підкові. Однак, зважаючи на перемир’я між Польщею і Туреччиною, представники властей не підтримали козацьку експедицію.

Іванові Підкові довелося розраховувати на власні сили. Окрім запорожців, до нього приєднався на Поділлі загін Якова Шаха. В листопаді 1577 р. вони виступили у похід і на р. Прут поблизу столиці Молдовського князівства розгромили військо Петра Кривого. З тріумфом вступивши до Ясс, козаки оголосили господарем Молдови Івана Підкову, що не могло не мати міжнародного резонансу. На допомогу Петрові Кривому султан надіслав загони сілістрійського, видінського і бандерівського беїв. Велике військо прибуло й від правителя Трансільванії Криштофа Баторія — брата короля Речі Посполитої. Спільними зусиллями вони змусили Підкову залишити Ясси і повернутися в Україну. У Барі козацький ватажок був заарештований, а згодом і страчений у Львові 16, але прецедент втручання запорожців у внутрішні справи інших держав надовго запам’ятався правителям Речі Посполитої.

Під тиском турецького султана та його васалів Стефан Баторій провів навесні 1578 р. ряд заходів, спрямованих проти "козацькою свавілля". 4 квітня було видано одразу 4 універсали, які мали безпосереднє відношення до запорожців. В одному з них король звернувся до всіх місцевих урядовців — воєвод, каштелянів, старост, підстарост, бурмистрів, райців, війтів тощо — з приводу козацьких походів на Молдову і Волощину, що знаменували собою порушення умов договорів між Річчю Посполитою і згаданими країнами. Баторій наказував всіляко сприяти шляхтичу Яну Тарлу, посланому в Україну для пошуку ініціаторів походів та їхніх покровителів. З цією метою Тарло одержав особливі повноваження для проведення слідства і покарання винних 17.

Стефан Баторій ще раз попередив прикордонних старост про неприпустимість переховування козаків у шляхетських маєтностях і постачання їм пороху, олова та живності, тим більше, споряджати загони для нападів на татарські улуси. Каральну експедицію проти "свавільних" запорожців король наказав провести київському воєводі Костянтину Острозькому. Допомогу князю мали надати Хмельницький, барський, брацлавський, вінницький, білоцерківський, київський, черкаський і канівський старости 18.

Четвертий універсал містив інструкцію послу до кримського хана Марцінові Бронєвському. В ній є згадка про важливість спільних дій Костянтина Острозького і татар у боротьбі проти запорожців. "Ми їх (козаків.— В. Щ.) не любимо і не бажаємо зберігати їх,— говориться в універсалі,— а, навпаки, намагаємося ліквідувати, але в той же час не можемо тримати постійно там (за порогами.— В. Щ.) великого війська, яке було б в змозі їм протидіяти" 19. Разом з тим, король не відкидав можливості іншого варіанту вирішення козацького питання — "ми також робимо спробу запросити їх на службу, хоча не можемо гарантувати, щоб якась їх частина не пішла в межі Московії" 20. Отже, Стефан Баторій намагався не допустити переходу козаків на службу до свого противника — московського царя.

Влітку 1578 р. ставлення короля Речі Посполитої до запорожців внаслідок потреби держави у військовій силі суттєво змінилося. У спеціальному універсалі від 27 липня Баторій називає їх "молодцями запорозькими" і пропонує воювати проти Московії, що принесло б козакам більше слави і кращі "пожитки", ніж походи у Молдову та Волощину. Реалізацію свого задуму він доручив шляхтичеві Янчі Бегеру. Поїздка останнього на Запорожжя увінчалася успіхом. Разом з Бегером до Львова 15 вересня прибули козацькі посланці, очолювані Андрієм Лиханським 21. На прийомі у короля вони запропонували свої послуги, згодившись набрати 500 козаків з платнею по 15 флоринів на рік кожному. Формальним старшим реєстрових призначався канівський і черкаський староста князь Михайло Вишневецький, а його помічником, тобто безпосереднім керівником (поручником або ж гетьманом) — шляхтич Ян Оришовський.

Наступного дня, 16 вересня 1578 р., з’явилася "Постанова щодо низовців", у якій конкретизувалися умови королівської служби: "перед тим же паном старостою мають скласти присягу на вірність і йому бути послушними... тобто не мають воювати землі Волоської, не чинити в ній жодних шкод і розрух, а якщо хтось би те чинив, мали б гамувати, хапати і бити як нашого коронного неприятеля. Так само мають триматися Щодо Білгорода, Очакова, Тягині, сіл і степів їхніх, аби там шкод жодних не чинили, ані не позволяли чинити: цареві кримському, його землям, людям, улусам, степам щодо челяді, худоби і всілякої річі не мають чинити шкоди, бо цар з татарами зобов’язався служити нам проти неприятелів коронних, однак мають давати нам знати про царських людей; взагалі будуть поступати відповідно до наших наказів" 22. Підпорядкування козаків Михайлові Вишневецькому, безумовно, означало, порівняно з попередньою реформою, обмеження їхніх адміністративних прав. Навіть присягати запорожці мали перед черкаським і канівським старостою. Водночас у постанові містилося суттєве застереження: "так має бути, доки вестиметься війна з Московією, а потім буде, як за світлої пам’яті Сигізмунда II Августа" 23. Отже, умови королівської служби поширювалися лише на час війни, що свідчило про недовіру Баторія до реєстрових козаків і намір зменшити їх чисельність після завершення експедиції проти московитів. Як символ належності до державного війська козаки одержали від короля прапор. Їх резиденцією оголошувався Трахтемирів, де розташовувався і козацький шпиталь. Плату за службу запорожцям мав видавати писар на день св. Миколая в Черкасах. Остання посада дісталася шляхтичеві угорського походження Янчі Бегеру 24.

Утверджуючи офіційний статус козацтва, "реформи" Стефана Баторія були спрямовані також на його розкол. Перебуваючі на королівській службі, окрім власне військових, мали виконувати поліційні функції, насамперед щодо всіх інших козаків. Вже навесні 1579 р., коли Костянтин Лакуста, зібравши козаків поблизу Канева і Черкас, мав намір іти на Молдову, Баторій видав низку універсалів, щоб зірвати цю екпедицію запорожців. В одному з них, від 6 квітня, адресованому старостам, містилася вказівка всіляко сприяти коморнику Андрієві Лозовицькому, посланому для арешту Лакусти: "друге таке ж лотрство, помічників його щоб відшукали, били, громили і ув’язнювали, До козаків низових звертаємося також, аби йому товариства не складали, а службу нашу, на якій перебуваєте, вірно пільнували... Также і тих, хто платні не бере, якщо б хтось Костянтину захотів допомагати, наказуємо іменем нашим карати на горло" 25.

Через брак аналогічного документа часів Сигізмунда II Августа "Постанова щодо низовців" від 16 вересня 1578 р. стала надалі основою при посиланні на походження козацьких прав і вольностей. Надання прав лише реєстровим не могло забезпечувати дедалі зростаючих потреб у військовій силі, тому привілеї фактично поширювались на все козацтво. Вже під час війни з Московською державою, крім загону реєстрових, у боях брало участь близько 4 тис. козаків. Серед їхніх ватажків відзначалися Іван Новельський, Корній Перевальський, Гаврило Біруля, Федір Кишевич, Григорій Челуня, Костянтин Величко, Борис Жаба 26. Після завершення експедиції до Пскова в 1581 р. козаки отримали платню. Разом з тим вони скаржилися на порушення їхніх прав старостами і воєводами. У згаданому вище листі Стефана Баторія містився наказ місцевій адміністрації не поширювати своєї влади "над низовими козаками, особливо тими, які одержують від нас платню, а проживають в містах, містечках та інших місцях" 27. Формулювання "над низовими козаками" могло стати основою для неоднозначного його тлумачення, а саме, що не лише за реєстровими визнавалися козацькі права.

Декларовані права козаків часто зводилися нанівець практикою тогочасного життя. Брак грошей у казні призводив до затримки, а часто-густо й несплати винагороди за службу. Представники адміністрації та окремі магнати втручалися в козацькі справи. Це спонукало запорожців до організації нових походів проти татар, що загострювало відносини між Річчю Посполитою і Кримським ханством. З Бахчисараю лунали погрози розпочати похід в Україну при підтримці турецького султана, оскільки поодинокі наскоки ординців, як правило, зазнавали невдач 28. Козаки продовжували також втручатися у боротьбу претендентів на молдовський престол. Серед ватажків запорожців, що перебували на королівській службі, особливо відзначалися Михайло Ружинський, Богдан Микошинський та Захар Кулага. Включення до порядку денного чергового варшавського сейму 1590 р. питання про набір нового козацького загону в зв’язку із загрозою нападу турок викликає сумнів щодо його постійного існування в попередні роки.

Сеймова конституція під назвою "Порядок щодо низовців і України" 1590 р. надавала широкі повноваження коронному гетьманові, конкретизуючи заходи по підтриманню порядку серед реєстрових козаків: "відносно тих людей, які перебувають на Низу в Запорожжі: нехай коронний гетьман, зібравши сам особисто або через уповноважених відомості про військо у тих місцях і на тому пограниччі, так впорядкує територію, на якій мешкають ці люди, щоб вони (ті самі або якісь інші, туди приведені) підлягали владі призначеного їм начальника — осілого шляхтича, а також ротмістрів чи сотників з числа шляхти. Усі згадані начальники, старшина і сотники, і, нарешті, кожний рядовий, повинні скласти присягу нам і Речі Посполитій, обіцяючи, зокрема, що вони: ніколи поза волею гетьмана та його уповноважених не переходитимуть кордонів Корони ні водою, ні сушею з метою грабунку і війни з сусідніми державами... не прийматимуть нікого до свого товариства поза волею старшин, а старшина — без дозволу гетьмана. У гетьмана ж завжди має бути їх реєстр, і якби котрийсь пішов зі служби, а на його місце прийняли іншого, старший повинен повідомити про це гетьманові, щоб той мав про них і про їхні імена точні відомості. Присуджених же до смертної кари або до безчестя приймати сюди не дозволяється" 29. Помічниками князя Миколи Язловецького призначалися комісари Якуб Претвич і Ян Оришовський. Вони мали постійно перебувати в Україні, стежити за настроями серед козаків і спільно зі старостами своєчасно притягати до суду "свавільних людей". Місцева адміністрація зобов’язувалася не допускати втеч селян і міщан на Запорожжя, а реєстрових — пропускати на Січ лише з паспортом від сотника: "А якщо б якомусь козакові, що перебуває у послушенстві нашого старшого, за порогами будучи виникне потреба повернутися до волості, міста чи маєтностей наших шляхетських, тоді він має отримати від старшого листа, в якому повинна бути відмітка адреса поїздки і час повернення. А якщо б хтось в панствах наших (королівщинах.— В. Щ.): старости, державці чи інші особи в добрах шляхетських козака без листа старшого насмілився приховувати, або без листа старшого пропускати на Низ на човнах з провізією і порохом та іншими речами, такий мусить отримати позов до гроду київського через представника тамтешнього уряду" 30. Тобто урядникам і шляхті під загрозою кримінальної відповідальності заборонялося постачати козаків харчами і зброєю та наказувалося стежити за їхнім пересуванням на волостях. Навіть шляхтичі, які без дозволу коронного гетьмана організовували походи проти татар, оголошувалися "бунтівниками" 31.

Згідно з королівським універсалом від 25 липня 1590 р. на службу приймався тисячний козацький загін "для погамування свавілля українського" — утримання козаків від походів проти татар і виконання поліційних функцій в Україні 32. Набір здійснювався на невизначений період з оплатою від 5 до 12 злотих за квартал кожному козакові. В універсалі підкреслювалося, що "ніхто над тими людьми (козаками.— В. Щ.) не може мати влади і творити судочинство, крім поручника Яна Оришовського" 33. Місцем постійного перебування реєстрових визначалося Запорожжя.

Намірам уряду Речі Посполитої цього разу не судилося збутися. Виплата грошей затримувалася, а чисельність нереєстрового, або ж свавільного , козацтва набагато перевищувала кількість тих, хто перебував на державній службі. Постало питання козацьких "леж" за аналогією кварцяного війська, що призволо до сутичок з місцевою владою та окремими шляхтичами. У проекті конституції для сейму 1592 р. йшлося про "свавільства" козаків в Україні та їхні вторгнення на території сусідніх держав, з якими Річ Посполита підтримувала дружні стосунки Спроби вести переговори із запорожцями через Якуба Превича, Олександра Вишневецького, Єжи Струся, Яна і Станіслава Гульських не дали результату. Тому пропонувалося утримувати козаків на Запорожжі без права виходу звідти. Урядникам та шляхті заборонялося постачати їх харчами і зброєю 34. Залишається загадкою, чому проект не був затверджений 1592 р. Цілком ймовірно, що король сподівався досягти компромісу із запорожцями. Проте повстання 1591—1596 рр. спричинили ліквідацію згідно з сеймовою постановою реєстрового війська. Разом з тим, Сигізмунд III не наважився вживати суворих заходів проти козаків, окрім їхніх ватажків, адже запорожці фактично охороняли все південне прикордоння Речі Посполитої. Відповідно й козаки виправдовували свою боротьбу проти татар, включаючи й далекі морські та сухопутні походи, "служінням польському королю" 35.

Навесні 1600 р. постало питання про підтримку молдовського господаря Ієремії Могили. Нестачу військових сил Сигізмунд III намагався компенсувати за рахунок українського козацтва. Листа до запорожців надіслав і канцлер Ян Замойський, обіцяючи добру платню 36. Проте на Запорожжі не одразу відгукнулися на заклики з Варшави. Після тривалих нарад лише 1 липня гетьман Самійло Кішка надіслав листа королю, в якому містилася згода взяти участь у молдовській експедиції за умови виконання ряду вимог запорожців. Насамперед, скасувати баніцію, накладену на козаків, повернути "козацькі вольності", надані запорожцям Стефаном Баторієм, заборонити завдавати кривди козакам. Традиційно звучала вимога визначити платню за службу. І, нарешті, козаки просили надати їм "знаку" або ж хоругву 37.

Через місяць прийшла відповідь Сигізмунда III з подякою козакам за готовність до походу і обіцянками виконати їхні умови 38. Королівське послання, очевидно, остаточно не переконало запорожців. Перебуваючи в Молдові, вони направили до Варшави нове посольство у складі Якова Осовського, Ждана Серафимовича і Петра Одинця. В універсалі від 26 вересня 1600 р., підписаному старшим реєстру Гаврилом Крутневичем, акцентовано увагу на необхідності надіслання охоронних листів до української адміністрації, щоб вона не чинила кривд козакам та їхнім сім’ям і після завершення експедиції 39.

Про виділення коштів на оплату війська та зняття баніції рішення міг прийняти лише вальний сейм, а восени 1600 р. уряд розпочав підготовку до війни зі Швецією. Як і раніше, козаки не відмовлялися від служби, але в листі, доставленому у Варшаву Іваном Радкевичем, Андрієм Комишем та Іваном Макаровичем, Самійло Кішка нагадав свої попередні вимоги. У лютому 1601 р. сейм задовольнив більшість з них для учасників походу: звільнення від відумерщин, гарантія від утисків козацьких сімей 40. Однак юрисдикція над козаками залишалася в руках місцевої адміністрації, а платня видавалася без декларацій королівськими комісарами. Тобто попередні права козацтва відновлювалися лише частково.

У Лівонській кампанії брало участь близько чотирьох тисяч козаків. Служба була надзвичайно тяжкою, особливо в зимовий період. У листі Самійла Кішки від 2 січня 1602 р. до коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, зокрема, говорилося: "Тепер земля замерзла, куренів будувати не можна, коням також дуже зле, посилали ми своїх товаришів довідатися про живність — немає ніякої живності і дерев немає, ледь де одна чи дві хати, та й то з лози плетені; нам у такий порожній край нема по що — бо решту коней втратимо" 41. В таких умовах багато козаків загинуло, в тому числі й Самійло Кішка у битві під Феліном. Повернувшись в Україну навесні 1603 р., Військо Запорозьке стало на лежах у королівщинах, нагадуючи урядовцям про своє право користатися "старожитними вольностями" 42. За словами старшого реєстру Івана Кучковича: "за свої заслуги заслуговуємо не лише того, щоб були заховані в цілості та спокою наші убогі хати й маєтності, часто і густо облиті кров’ю нашою і поганською, а й того, щоб були ми в слушних вольностях і пошануванню від кожного стану. Його королівська милість, будучи особливим прихильником і оборонцем людей лицарських, маючи в ласкавій увазі державу і сердечні послуги наші, мусив би нас усім тим упривілеювати і обдарувати: признавши нас синами коронними" 43. Черговий раз, покликаючись на заслуги перед урядом, козацтво домагалося визнання не лише власне лицарських доблестей і "вольностей", але й зрівняння себе з "синами корони", тобто з шляхетством.

Проте внутрішня конфронтація в країні — "рокош" — шляхетський виступ проти короля (1606 — 1608) та проведення експансіоністської політики не сприяли вирішенню козацького питання. Тисячі козаків були залучені Лжедмитріями і урядом Речі Посполитої до московської авантюри, тому нові їх контингенти рушили за здобуттям прав і привілеїв у буревій військових кампаній. Відповідно знову з’явилися шляхетські скарги на "козацькі свавілля" в рішеннях різних повітових сеймиків 44, а також пропозиції підпорядкувати козаків юрисдикції старост. На сеймі 1607 р. останнє положення було узаконене, хоча реалізувати його ставало дедалі важче. В ширшому і об’ємнішому варіанті воно зафіксоване в постанові вального сейму від 26 лютого 1609 р.: "Конституцією попереднього сейму обумовлено, що запорозькі козаки, які мешкають у наших маєтках, підлягали юрисдикції наших старост та їхніх підстарост, а ті, що мешкають у духовних і світських маєтках, підлягали юрисдикції власників цих володінь. Однак, всупереч цій конституції і давнім звичаям, згадані козаки чинять велике безправ’я і сваволю, не лише не визнаючи влади наших старост і своїх панів, але й маючи своїх гетьманів і різні форми власного правосуддя, чим утискають наші міста й міщан, перешкоджають владі наших урядників на українних урядах, чинячи безкарно, не підлягаючи урядовим судам, нестерпні насильства і кривди. Нарешті, всупереч нашій волі і без нашої відомості, не повідомляючи наших військових урядників, вони збирають великі ватаги, наїжджають на міста у наших волостях і на замки сусідніх держав, порушують громадський спокій і мирні угоди, укладені з сусідами... Тих же козаків, що перебувають на Низу, (комісари) мусять організувати згідно з порядками і прикладом наших предків, призначивши їм старшину і виконавши все, що записано в конституціях стосовно вказаних козаків, з врахуванням зазначених там покарань. У всьому ж іншому комісари нехай чинять те, що їм здасться згідним з благом тамтешніх країв потрібним для відновлення спокою в державі і для припинення сваволі, діючи згідно з одержаною від мене ширшою усною інформацією, пристосовуючись до моменту і до потреб мешканців цих країв. Також волимо, щоб наші міста і міщани не піддавалися під їхню юрисдикцію і не дозволяли цього робити своїм дітям під страхом втрати майна і смертної кари. За цим повинні стежити й карати винних наші згадані старости" 45.

Така сувора ухвала супроти козацтва звучала вперше після накладення на нього баніції в 1596 р. Проти козаків спрямовувалося одразу дві сили: королівські комісари і місцеві старости, що мало на меті взяти під повний контроль "свавільників", як на волостях, так і на Запорожжі. Тим більше, що комісарам надавалися надзвичайні повноваження аж до винесення смертного вироку. При потребі передбачалося навіть використати кварцяне військо. Комісарські декрети приписувалося проводити в дію київському воєводі Станіславу Жолкевському.

Брак даних про реалізацію урядової конституції пояснюється досить прозаїчно, адже на тому ж сеймі фактично вирішилося питання війни з Московією і було ухвалено виділити кошти для цієї кампанії. Відповідно знову виникла потреба набору на службу українського козацтва. Його мобілізація розпочалася вже навесні 1609 р., чим були стурбовані місцеві урядовці. Спроби упорядкувати цей процес зазнали невдачі. У листі князя Януша Острозького до Сигізмунда III від 6 вересня містилося визнання безсилля перед козацькою стихією: "Тепер іменем вашої королівської милості по Україні корогви носять і різні люди називають себе слугами вашої королівської милості, хоча то й неправда. І я бачу, що під таким урядом не лише я, але й сильніший від мене не зможе сього вгамувати" 46. Основні козацькі сили було спрямовано на Сіверщину та Стародубщину, і лише невелика частина прибула на облогу Смоленська.

На сеймі 1611 р. знову постало козацьке питання. Окремі магнати виступили проти прийому на державну службу козаків, оскільки, на їхню думку, "українська сваволя зростала під приводом королівської служби і чинить великі і незносні шкоди і кривди шляхетському стану в його володіннях на королівщинах"47. Зі свого боку, король запропонував мати справу лише із представниками місцевої шляхти, чиї маєтки служили б гарантом поведінки їхніх козаків. Проте потреба у війську не зменшувалась, а на вербування іноземних найманців бракувало коштів.

Настійні вимоги турецького султана знищити запорожців , підкріплені загрозою агресії, змусили уряд надіслати до них комісію, очолювану білоцерківським старостою Янушем Острозьким. Королівські комісари прибули в жовтні 1614 р. до Житомира з наміром набрати на службу тисячу козаків, тим самим обмежити реєстр, хто мав би користуватися козацькими правами. У поданні урядової комісії від 15 жовтня козацьким послам, зокрема, зазначалося: "щоб Військо Запорозьке згідно давнього звичаю, як повелося за предків його королівської милості, перебувало на традиційних місцях для попередження про небезпеку і оборони кордону від неприятеля святого Христа; служило речіпосполитій за платню, яку одержувало б від його королівської милості щорічно, мало старшого, призначеного від королівського імені гетьманом коронним, на місцях своїх старих мешкало, на волості не виходило, ексцесів і прикрощів людям жодного стану не чинило. Щорічно за це перебуваючі на королівській службі отримуватимуть 10 тисяч злотих і 700 поставів сукна, що їх видаватимуть на свята у Києві" 48. Крім того, мешкати реєстровці разом з сім’ями могли в королівських і приватних маєтностях лише з дозволу володарів. Трахтемирівський монастир призначався виключно в якості шпиталя для старих, хворих, поранених, скалічених і тих козаків, які доживали свого віку. Суворо заборонялися там будь-які козацькі зібрання, без відома короля не дозволялося приймати на Запорозькій Січі "свавільних людей" і організовувати експедиції проти сусідніх держав. Отже, надаючи козацькі права лише одній тисячі чоловік, власті робили цілий ряд обмовок, фактично перетворюючи реєстровців на військовий контингент Речі Посполитої. В декларації виявилося відсутнім також підтвердження права на власне судочинство і землеволодіння.

Відповідь козаки мали дати через п’ять тижнів. На цей час кварцяне військо розташовувалося на Правобережжі, "почавши від Києва аж до Черкас, як піхота, так і кіннота для більшого постраху при обговоренні козаками комісарської пропозиції" 49 Тим часом польська дипломатія всіляко намагалася влаштувати стосунки з турецьким султаном через козацький напад на Синоп, а також задобрювала кримського хана, застерігаючись від ординської агресії.

Сподіваючись на мирне розв’язання конфлікту, у петиції до короля запорожці просили не виконувати умови, запропоновані комісарами. Однак з Варшави відповіді не надійшло, а на чергових переговорах з участю коронного гетьмана Станіслава Жолкевського реєстровці змушені були поступитися. Сейм підтвердив комісарську ухвалу і рекомендував козакам дотримуватися її, але про платню за службу у постанові навіть не згадувалося. Тому й не випадково, що козаки не зважали на рішення сейму, і вже навесні 1615 р. козацькі чайки підійшли до Стамбула 50. Морські експедиції, очолювані Петром Сагайдачним, викликали занепокоєння при султанському дворі, а також впливали на зростання козацьких рядів. У королівській інструкції від 20 січня 1616 р. наводиться загальна чисельність козаків — до 40 тис. Тут же йшлося про продовження "козацького свавілля", яке не припинили комісії та сеймові ухвали 51.

Внаслідок ускладнення зовнішньополітичної ситуації восени 1617 р. король доручив Станіславу Жолкевському створити реєстровий полк. З-під Вільшани коронний гетьман надіслав козакам проект угоди, якою заборонялися походи на турецькі володіння і містилася вимога очистити козацькі лави від тих, хто прибув на Запорожжя в останні три роки 52. Плату за службу отримували і, відповідно, користувалися козацькими правами лише 1000 чол. Основні пункти Вільшанської угоди фактично повторювали аналогічні 1614 р. Заперечення козаків викликав лише артикул урядового проекту про призначення старшого Війська Запорозького. Перебуваючі на державній службі бажали обрати шляхом голосування ватажка з свого середовища, якого б король лише затвердив. Гетьман Петро Сагайдачний від імені всього війська запевнив уряд Речі Посполитої в лояльності козаків, а також просив підтвердити права і привілеї 53.

Проведення жорсткої політики щодо запорожців цього разу унеможливлювалося також потребою військової сили для допомоги королевичу Владиславу. Претендуючи на московську корону, він опинився у скрутному становищі під Вязьмою. Тому зрозуміло, чому настанови Сигізмунда III комісії у козацьких справах мали компромісний характер. Так, констатуючи загрозу суспільному спокою від козаків, король заявляв: "сваволя козацька досягла великого розвою, і так гору взяла, що від неї можна сподіватися збурення значних мас; бо не лише через неї вдома проливається кров, люди в будинках і маєтностях своїх не мають безпеки, шкоди великі і нищення творять, але й у сусідні панства їхні військові громади з артилерією ходять, шкоди великі чинять союзним з давніх часів панствам" я. В той же час в універсалі містилася настанова якомога швидше упорядкувати реєстр для виконання козаками служби на благо Речі Посполитої. Для короля важливим також було бачити на посаді старшого людину, передусім лояльну до уряду, яка мала б оперативно виступати на допомогу коронному війську і придушувати прояви "свавілля" в Україні.

Вільшанська угода не була затверджена черговим вальним сеймом. Уряд виділив лише 6 тис. злотих на плату за службу і заборонив втручання у справи сусідніх держав. Одночасно для мобілізації козацького війська в Україну переводилося 20 тис. злотих. Остаточне вирішення питання про реєстр відкладалося на майбутнє.

Влітку 1618 р. понад 20 тисяч козаків "вибраного війська" вирушили у похід до Москви на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним і 28 липня об’єдналися з королевичем 55. Козаки оволоділи багатьма російськими містами, а 1 жовтня взяли участь у штурмі столичного кремля. Здобути добре укріплену фортецю не вдалося, але царський уряд став більш податливим до переговорів. Таким чином, з допомогою козацтва Річ Посполита підписала 1 грудня 1618 р. з Московською державою Деулінське перемир’я. Остання втратила Смоленщину, Стародубщину і Чернігово-Сіверщину. Королівська грамота від 23 липня наступного року свідчила, що Сигізмунд III залишився задоволений діями козаків, за що висловлював подяку Петрові Сагайдачному. Тут же містилася згадка про те, що старший реєстру має забороняти запорожцям ходити на море і карати "свавільних" 56. Але через два місяці король видав черговий універсал, в якому пояснював причину непослуху запорожців тим, що "попередні умови не були реалізовані, а козаків дедалі більше прибувало, так що ця сила не лише може розсварити нас з поганами, але й викликати внутрішні замішання 57. Відповідно призначалася нова комісія для упорядкування відносин з козаками.

Королівські комісари Томаш Шклінський, Тиберій Злотніцький, Ян Білецький, які прибули на Роставицю у супроводі коронного війська, пропонували покласти в основу нової домовленості з реєстровими проект попередньої 58. Проте в ході переговорів змушені були поступитися. До реєстру вписали вже З тис. козаків, місця проживання яких обмежувалися королівщинами. Всі, хто залишався в панських маєтках, підлягав присуду свого господаря. Козацькі човни на Січі знищувалися під контролем реєстрових, а про морські експедиції запорожці мали заздалегідь попереджати 59. У листі до короля від 21 листопада 1619 р. Станіслав Жолкевський скаржився на складність переговорів, що проходили над Роставицею. Разом з тим, наявність у Київському воєводстві коронного війська, яке кількісно переважало козацьке, "призвело до корисного для держави повороту справи" 60.

Козацька старшина, з свого боку, сподівалася після відходу коронних полчищ з Подніпров’я звести нанівець ухвалені обмеження. І справді, наприкінці року запорожці ходили до Перекопа під проводом Петра Сагайдачного. У лютому 1620 р. коронний гетьман повідомляв Сигізмунда III про підготовку на Січі походу цілої флотилії з 300 чайок 61.

Після поразки коронного війська під Цецорою (1620) уряд Речі Посполитої мав намір розширити козацький реєстр. У проекті організації оборони, винесеному на засідання сейму в листопаді того ж року, фігурувала цифра 20 тис. козаків з річною платою в 100 тис. злотих. З метою узгодження таких умов служби напередодні відкриття сейму король направив до козаків свого посланця 62. Разом з тим, для заохочення запорожців до державної служби Сигізмунд III прагнув використати посередництво єрусалимського патріарха Феофана, який перебував у той час в Україні. Ознайомившись зі змістом листа короля, патріарх видав спеціальну грамоту до козаків, у якій містився заклик послужити Речі Посполитій, здобути своєму війську славу в боротьбі з ненависними "бусурманами" 63.

З 15 по 17 червня 1621 р. в урочищі Суха Діброва відбувалася козацька рада, на якій вирішувалося питання про участь у поході проти турецької армії. На ній був присутній митрополит Йов Борецький, королівський посол Бартоломей Обалковський і ксьондз Оборницький. Козацьким гетьманом на той час був Яків Бородавка, діяльність якого викликала тривогу в польських урядовців 64. Так, коронний гетьман Станіслав Жолкевський, сповіщаючи київського воєводу Томаша Замойського про зміну козацького ватажка, характеризував його як "найбільш незнатного і найбільш бунтівного серед них, який казав їм, що не тільки на море, але навіть в пекло готовий з ними йти" 65. Митрополит виступив на раді з великою промовою, охарактеризувавши становище православ’я в Україні, від чого, за словами сучасника, "гнівом сповнилися козацькі серця". Після цього Петро Сагайдачний зачитав грамоту патріарха Феофана. Наявність багатотисячного козацького війська змусила ксьондза Оборницького відзначити в своєму щоденнику: "Потрібно побоюватися, як би справа не дійшла до повстання, до селянської війни. Дуже вони тут розхвилювалися і все більше зростає їх свавілля, коли побачили вони себе в такій чисельності і силі" 66. На раді козаки згодилися послужити королю, поставивши умову — затвердити на митрополії і владицтвах ієрархів, висвячених Феофаном.

Нависла над Річчю Посполитою загроза змушувала владу вникати в козацькі прохання. З 20 по 31 липня у Варшаві йшли переговори, в ході яких козацька депутація на чолі з Петром Сагайдачним була прийнята королем. Результати аудієнції невідомі, оскільки письмового рішення козацькі посли не отримали, окрім усних обіцянок задовольнити означені вимоги по завершенні кампанії 67. На початку серпня Петро Сагайдачний вирушив з Варшави під Хотин. Водночас Сигізмунд III надіслав листа керівникові урядових військ Карлу Ходкевичу, в якому йшлося про усунення від гетьманства Якова Бородавки: "Можете розвіяти ті сумніви, які в них (козаків.— В. Щ.) є про церковні справи, довівши, що це звичайні вигадки злих людей, що бажають загибелі Речі Посполитій. Добре, якби вдалося поміняти старшого. Застосуй для цього придатні і дієві засоби. Доки Бородавка буде в них за старшого, жодних послуг не отримає від них Річ Посполита. В разі зміни, особливо якби Сагайдачного або кого-небудь іншого справного взяли, можна було б щось від них отримати" 68. Зміст цього послання наводить на думку, що зміна козацького гетьмана Якова Бородавки на Петра Сагайдачного під Хотином не обійшлася без втручання польської сторони. Офіційною причиною обрання нового старшого Війська Запорозького визнавалося небажання Бородавки об’єднуватися з коронним військом. З відписки путивльських воєвод Василя Туреніна та Сергія Собакіна до Посольського приказу (1621) довідуємося про настрої в середовищі козацького війська: "А запорозские, де, государь, черкасы против турского султана людей пошли... а гетман де у них Бородавка. И к ним де, государь, гетман Хоткеевич пишет почесту, чтоб к ним оне, черкасы, шли в сход вскоре, не измешкая. И запорозские де, государь, черкасы гетману Хоткеевичю и поляком не верят, просят у гетмана в заклад 20-ти человек лутчих людей для того, что де им, черкасом, учинилась весть, что гетман Хоткеевич хотит их послать против турского людей наперед себя" 69. Відігравши вирішальну роль у перемозі над армією Османа II, українське козацтво сприяло ліквідації турецької загрози не лише для Речі Посполитої, а й інших європейських країн.

Після переможної Хотинської битви козаки знову надіслали петицію Сигізмундові III. В цьому документі, доставленому до Варшави послами Марком Жмайлом, Павлом з Десни, Супруном і Богушем, викладено своєрідну програму козацтва, дано оцінку його місця і ролі в житті тогочасного суспільства. Відзначаючи свої заслуги перед державою, козаки відмовлялися "воювати державу цісаря турецького ані землею, ані на Чорному морі", за що просили зберегти "вольності старожитні і данини, кров’ю заслркені", розширити реєстрове військо, збільшивши платню з 40 до 100 тис. злотих, яка б, до того ж, вчасно виплачувалася. Важливе значення приділялося місцю проживання козаків. Вони прагнули мешкати і користуватися козацькими правами як у королівщинах, так і в панських маєтках. Козаки добивалися вільного найму на службу (з відома короля) до сусідніх християнських монархів. Ввійшли до петиції вимоги ліквідації унії і легалізації православної церкви в Україні, а також заборона розташування жовнірських "леж" на території Київського воєводства 70. Отже, ця програма передбачала визнання урядом Речі Посполитої за козацтвом як окремою верствою населення специфічних прав і привілеїв без його утисків на значеній території з боку місцевих властей.

Відповідь прийшла досить оперативно разом з королівськими комісарами, які прибули для переговорів з козаками на початку листопада 1621 р. Урядові посланники подякували запорожцям за участь у Хотинській кампанії, але гроші пообіцяли виплатити після зведення реєстрового війська до 3 тисяч чоловік з 40 тисяч, які захищали Річ Посполиту від турецької агресії. Всі інші мали повертатися до попередніх господарів, причому комісари повинні були стежити, щоб козаки "не йшли полками і по волостях не бавилися". Водночас вводився чіткий облік записаних на королівську службу із вказівкою імені, прізвища, місця постійного проживання і навіть координат розташування будинку. Реєстр підписував старший Війська Запорозького і передавав до коронного скарбу, а звідти копії розсилалися по містах урядникам. Кожний реєстровець приносив присягу на вірність королю Сигізмундові III, його нащадкам і Речі Посполитій. У тексті, зокрема, містилося зобов’язання "дотримуватися послушенства, виконувати всі накази і постанови його королівської милості, гамувати всяку сваволю і непослушенство, а саме, щоб ні особисто, ні через когось не виступав проти турецького султана, ні сушею, ні морем, окрім наказу його королівської милості, Речі Посполитої, якщо б хтось з війська хотів щось подібне вчинити, а я про те дізнався, мушу попередити короля і гетьманів і сам таких буду карати, виконуючи свою повинність" 71. Місця козацьких уходів і ловів узгоджувалися зі старостами. Урядовці запевняли також про недопущення релігійних утисків щодо козаків, залишивши без відповіді питання про унію. Отже, фактично козацькі військові заслуги перед державою не були поціновані. Навпаки, комісари намагалися зберегти реєстр у попередніх рамках і закріпити за перебуваючими на королівській службі поліційні функції. Тому в наступні роки спостерігалося помітне напруження у стосунках реєстрових з урядом. Козацькі посольства до Варшави були безрезультатними, а їхні загони, розташовані в Київському воєводстві, завдавали чимало клопоту місцевій шляхті та урядовцям.

Не допомагали і звернення короля до козацьких полковників з наказом заборонити "жодні зібрання, до яких прилучалися свавільні люди" 72. Фактично козаки підпорядковувалися лише власній адміністрації.

Під час чергової ради (1622) на Росаві під Кагарликом без узгодження з польськими властями замість померлого Петра Сагайдачного старшим реєстру козаки обрали Оліфера Голуба а писарем — Лаврентія Пашковського. Князь Єжи Збаразький дуже нарікав на цей вибір, пророкуючи всілякі нові біди: "Цей народ буйний, бундючний і так цією останньою турецькою війною надутий, що легко важить собі всілякі накази, а тим більше, маючи тепер гетьмана з черні, провівши цей вибір проти королівської постанови і зневаживши свою старшину" 73. Затримка платні за службу загрожувала козацькими походами проти татар, чого остерігалися у Варшаві. Не випадково на сеймі 1623 р. окремі урядовці пропонували віднайти потрібні кошти і навіть збільшити козацький реєстр до 5 тисяч 74. Зі свого боку козаки послали петицію, подібну до підготовленої після Хотинської битви. На першому місці стояло конфесійне питання по "заспокоєнню грецької віри" 75. Однак Сигізмунд III цього разу рішуче відмовив домаганням запорожців, пообіцявши згодом вислати нову комісію. Передбачалося також одночасно розквартирувати на Подніпров’ї кварцяне військо. Королівське рішення було підтримане представниками козацької старшини, які уникали конфлікту з урядом. Напевне цим пояснюється і зміна старшого реєстру. Ним став полковник Війська Запорозького Михайло Дорошенко, авторитетний як серед козаків, так і в польських урядових колах.

Пославши коронне військо на Подніпров’я восени 1625 р., Сигізмунд III спробував приборкати "козацьку сваволю". Після кількох жорстоких битв в урочищі Ведмежі Лози між королівськими комісарами і козаками була підписана так звана Куруківська угода, згідно з якою на державну службу приймали 6 тис. козаків. Вони мали проживати у королівшинах і збиратися для допомоги кварцяному війську в разі потреби 76.

Провести відбір до нового реєстру виявилося нелегкою справою, адже козаків було понад 40 тис. Лише через два місяці було сформовано шість полків за територіальним принципом:

Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Черкаський, Чигиринський, Переяславський. Однак українське козацтво залишилося незадоволеним умовами Куруківської угоди. У січні 1626 p Михайло Дорошенко послав Івана Зборовського, Григорія Лихого і Кіндрата Неука з реляцією до коронного гетьмана Станіслава Конецпольського. Доповідаючи про сформування реєстру, він звернув увагу на прикрості і незгоди, які терпіло Військо Запорозьке. Дорошенко просив підвищити козакам платню грошима і сукном, дозволити розквартирувати артилерію ближче до південного прикордоння, а також скаржився на утиски шляхти, яка виганяла козаків зі своїх маєтностей. Аналогічні скарги привозили до Варшави й інші козацькі посланці. В одній з інструкцій козацької депутації вказувалося на потребу "підтвердження вольностей", наданих попередниками Сигізмунда III, збереження пільг сім’ям козаків, які померли чи загинули на службі, дозволу для заняття промислами 77.

Настрої в козацькому середовищі спричинили відповідну реакцію і в урядових колах Речі Посполитої. Тому вже у сеймовій ухвалі Куруківської угоди звучало суворе попередження реєстровим: "А якщо б козаки, нехтуючи цією нашою милістю (в чому ми по відношенню до них не ручаємось), не захотіли вести себе, як написано в ординації, тоді їх оголосимо відкритими ворогами нашими і Речі Посполитої і для покарання їх накажемо виступити гетьману і військам нашим" 78.

Разом з тим, під різноманітними приводами уряд відмовлявся задовольнити прохання козаків, тому не випадково невдалою виявилася спроба комісара в козацьких справах Томаша Шклінського завербувати на війну з Швецією двотисячний загін, крім реєстрових. У листі гетьмана Михайла Дорошенка до Томаша Шклінського, надісланому 18 лютого 1627 р. з Канева, зазначалося: "Не можемо того зрозуміти, звідки б узяти ті дві тисячі найліпших чи з них відлучених від нас (хто не ввійшов до реєстру згідно з Куруківською угодою. — В. Щ.), що своїми панами, у яких вони в підданстві, так часто пошарпані і понищені, що ледве з душами лишилися; бо тих, що лишилися на службі королівській, шкода до цього залучати, є для нас і тут досить роботи з ворогом святого Христа і то вже тяжко видолати, бо не маємо з чим. Мали ми надію, що король його милості ласкою своєю і додатком за утрати наші (маються на увазі втрати під час Хотинської війни.— В. Щ.) зволить нагородити наші теперішні криваві заслуги (про які йому добре відомо), але ніякої ласки ми не дістали, навіть шматка хліба не дістали, щоб по тих трудах і працях з’їсти могли, і що вбогий чоловік мав, то проїсти мусів, а щоб чим тіло покрити, про те й не згадувати, зовсім нас голод і холод присіли" 79. Із змісту листа можна зрозуміти, що становище реєстрових залишалося складним. Путивльський боярин Григорій Гладкий, який з розвідувальною метою перебував у цей час в Україні, розповідав у Москві, що Михайло Дорошенко, зібравши козацьку раду в Каневі, відмовив королівському посланцеві у направленні реєстрових на війну зі Швецією. Натомість, він відрядив до короля посольство з проханням збільшити реєстр до 10 тис. козаків 80.

У зв’язку з кількісним зростанням козацтва характерним явищем стали його вимоги до уряду визнати козацькі права за тими, хто з різних причин опинився поза межами реєстру, яких шляхта намагалася покріпачити. Хоча, за слушним висловом Григорія Гладкого, "лише на папері випищики перетворювалися в кріпаків, насправді ж вони продовжували не лише бути, але й називатися козаками" 81. В окремих випадках козаки намагалися здобути права і привілеї навіть з допомогою зброї.

Про позитивний результат таких спроб свідчать статті Переяславської угоди (1630), зокрема, збільшення реєстрового війська на дві тисячі козаків. Цьому сприяло, безумовно, закінчення терміну дії Деулінського перемир’я Речі Посполитої з Московською державою. Вже наступного року король надіслав до Канева "к казацкому гетману Кулаге корогву, булаву и бубны, велел ему, гетману, созывать по литовским (українським.— В. Щ.) городам, чтобы все желающие записывались в казаки, и которые казаки были выписаны, тем велено опять быть казаками" 82. Тим самим визнавалися козацькі права за всіма бажаючими вступити до війська. У петиції козацького посольства на конвокаційний сейм висловлювалася надія, що після обрання нового короля козаки стануть повноправними членами суспільства. Крім того, наголошувалося в документі, "...певні ми, що колись таки дочекаємось тієї щасливої години, дістанемо «поправу» наших прав і вольностей лицарських і доручаємо просити пильно, аби сейм зволив ласкаво вложити до майбутнього короля, аби нас обдаровано вольностями, які належать людям лицарським" 83. Проте у відповіді, надісланій ‘їм, вказувалося лише на обов язковість "послушності" козацького війська і неприпустимість самовільних морських походів.

Наприкінці 1632 р. з українського козацтва знову формуються значні воєнні контингенти для війни з Московією 84. Одночасно необхідно було утримувати в безпеці й південні кордони Речі Посполитої через реальну загрозу турецької агресії. Масштабне використання запорожців польсько-шляхетським урядом простежується в листі гетьмана Тимоша Орендаренка до шляхтича Леонтія Кам’янецького від 10 липня 1633 р. Пояснюючи затримку з виступом у похід, старший реєстру підтверджував готовність Війська Запорозького, але зауважував, що "лише неможливо зрозуміти, як нас хотять розірвати на кілька штук: чи ту Україну оберігати від московитянина, чи теж від неприятеля святого Христа, чи зрештою іти до Смоленська" 85.

Після завершення війни Речі Посполитої з Московією варшавський сейм прийняв нову постанову про козацтво (1635). "По волі нинішнього сейму,— зазначалося в ній,— ми ставимо умову, щоб цього Запорозького Війська на службі нашій і Речі Посполитій в майбутньому ніколи не було більше як 7000, за чим мають стежити наші гетьмани. А для вписання цієї 7-ї тисячі ми пошлемо наших комісарів. Платня в Каневі завжди має контролювати це військо, яке перебуватиме в реєстрах 7000. Якщо б хтось із реєстрових козаків виявився бунтівником і непослушним гетьманам нашим, або їх намісникам чи своїм старшинам, або ж виявився призвідцем чорної ради, той не лише мусить бути викресленим із реєстрової служби, але й покараний смертю" 86. Як і в попередніх конституціях, місцева адміністрація зобов’язувалася запобігати втечам на Запорожжя. Під загрозою позбавлення всіх прав і привілеїв козакам наказувалося не давати приводу для порушення миру з Туреччиною.

Зважаючи на участь козаків у черговому народному повстанні, Станіслав Конецпольський подав пропозицію на вальний сейм про щорічне призначення замість старшого реєстру королівського комісара — "людину шляхетного стану, досвідчену у лицарській справі, який би стримував козацьке військо від бунтів, завжди на потребу Речі Посполитої прибував на вказане місце і час. Полковники і осавули також мали бути з шляхти, досвідчені в лицарському ремеслі. На посади сотників і отаманів слід обрати заслужених людей лицарських"87. Вищий законодавчий орган держави врахував побажання коронного гетьмана і в березні 1638 р. прийняв постанову під назвою "Ординація Війська Запорозького реєстрового, яке перебуває на службі Речі Посполитої", чим ліквідовувалися привілеї реєстровців. Скасовувалися на "вічні часи всі їх давні юрисдикції прерогативи, прибутки та інші блага, якими вони користувалися в нагороду за послуги, надані нашим предкам, і яких нині позбавляються внаслідок свого бунту". На посаду старшого Війська Запорозького назавжди заборонялося обирати людину з козацького середовища. Замість нього призначався королівський комісар по рекомендації гетьманів коронного і польного та затверджений на вальному сеймі. Він мав принести присягу за спеціальною формою і потім підтримувати порядок у війську та попереджати "всілякі заколоти" 88. Інші старшини реєстру до полковників включно мали складатися лише з шляхтичів. Сотники і отамани обиралися із козаків заслужених і відданих Речі Посполитій. Резиденцією комісара визначався Трахтемирів, а полковники мали проживати в своїх полках і не виїздити нікуди без дозволу коронного гетьмана. Суворо регламентувалася і діяльність реєстрових козаків. Вони "з полковниками повинні по черзі виступати на Запорожжя для захисту того регіону і для того щоб перешкоджати татарам переправлятися через Дніпро. Мали б попереджувати, щоб свавілля не переховувалось на островах і річках і звідти не відправлялось у морські походи". Крім цих козаків, жоден козак не міг без свідоцтва, виданого комісаром, ходити на Запорожжя 89.

Значно обмежувалася соціальна база формування козацьких кадрів. "Міщани міст наших,— зазначалося в «Ординації»,— в силу давніх прав і заборон не повинні записуватися в козаки ні самі, ні їх сини, не повинні навіть видавати дочок заміж за козаків під загрозою конфіскації майна" 90. Для проживання і володіння нерухомим майном козакам відводилися лише прикордонні міста, де їхня присутність була необхідна для захисту від татарських набігів. Таємні статті "Ординації", які у вигляді інструкцій надійшли в Україну, передбачали створення особливого загону при королівському комісарі реєстру з підвишеною платнею. Його завданням було попередження "свавілля". Таким чином, "Ординація" була спрямована на перетворення Війська Запорозького на слухняний військовий контингент для виконання поліційних функцій в Україні і оборони південного порубіжжя Речі Посполитої. Про хисткість урядових задумів свідчить навіть той факт, що через продовження козацького повстання не було можливості впровадити постанову в життя протягом майже року. Остаточну угоду між реєстровими та урядом затвердила тільки заключна комісія на Масловому Ставу 4 грудня 1638 р.91.

Наступний період, аж до 1648 р., витлумачений польською історіографією як "ера повернення миру в Україну", або ж "десятиріччя золотого спокою" 92, не вніс змін у статус реєстрового козацтва. За словами літописця, козаки "не лучше крестьян быть стали, пришли в крайнее отчаяние и огорчение и для того некоторые из них, чтобы оного избежать, желая лучше всех своих земель и жилищ лишиться, нежели так в презрении и утеснении жить, отдались некой под защищение московское" 93. І справді, вже з кінця 1637 р. спостерігалося масове переселення українців, в тому числі й реєстрових козаків, на Слобожанщину і в межі Московської держави. Польські шляхтичі на чолі з Петром Коморовським, поставлені для управління Військом Запорозьким, чітко проводили урядову політику, вдаючись нерідко до репресивних заходів. Під час інспекційної поїздки коронного гетьмана Станіслава Конецпольського по Україні (1643) козаки Чигиринського полісу подали йому скаргу на свого полковника Яна Закревського. В ній, зокрема, зазначалося, що "вони терплять від нього великі образи і утиски, якими порушуються права їх лицарського стану" 94. Як наслідок — Закревського зняли з посади. Такий крок властей, очевидно, зумовлювався підготовкою до війни з Туреччиною, в якій планувалося якнайширше задіяти Військо Запорозьке. Крім того, Владислав IV намагався використати козаків у боротьбі з магнатською олігархією. З цією метою король планував збільшити реєстр до кількох десятків тисяч козаків. Реалізацією даного задуму займався Ієронім Радзійовський 95. Ідея була підтримана й верхівкою козацтва. У квітні 1646 р. до Варшави прибуло посольство на чолі з Іваном Барабашем, Ілляшем Караїмовичем та Богданом Хмельницьким, яке отримало універсал за підписом Владислава IV про набір війська. Проте рішучий протест магнатів, які звинуватили короля на сеймі у розбазарюванні державної скарбниці, проти війни став на перешкоді втіленню в життя широкомасштабних монарших замислів. Відповідно й козацький реєстр залишився незмінним.

Іншого характеру набули стосунки реєстрових козаків з урядом Речі Посполитої з початком Національно-визвольної війни. Вже в битві під Жовтими Водами вони перейшли на бік повстанців і почали боротьбу проти коронного війська. Влітку 1648 р. реєстровці склали основу армії Богдана Хмельницького. У Зборівській угоді 1649 р., яка визначила реєстр в 40 тис. козаків, декларувалося визнання козацької території (фактично Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводства), де реальна влада перебувала в руках козацької старшини. Тут же утверджувалося й козацьке судочинство, а коронне військо позбавлялося права на лежі. Продовження війни перешкодило затвердженню Зборівського договору польським сеймом, а Богдан Хмельницький суттєво змінив політичні орієнтири. В гетьманських деклараціях зникають навіть згадки про службу королю Речі Посполитої. Переяславська угода 1654 р. поклала початок новому періоду в житті українського козацтва.

Отже, залучення козаків на державну службу сприяло виробленню правових основ функціонування козацької верстви. Незважаючи на опір шляхти та місцевих властей, права і привілеї надавалися значній частині українського козацтва. Згодом "вольності" набули чітких рис, наповнилися конкретним змістом, що знаходило вияв у деклараціях реєстрових до польських правителів: звільнення від податків та повинностей, крім військової служби, особливе адміністративне підпорядкування та судочинство, свобода вибору місця проживання та заняття промислами, право на землеволодіння.






2.2.

Становлення козацького землеволодіння


Відношення людини до землі було визначальним фактором при оцінці її місця й ролі в середньовічному суспільстві. Тому важливим аспектом дослідження формування українського козацтва є питання про його землеволодіння. Через брак документальних свідчень, зокрема, переписів, дюстрацій чи тарифів, аналогічних шляхетським, складно простежити генезу козацьких володінь. Об’єктивно виникає потреба залучення різноманітних опосередкованих джерел, використання ретроспективного методу.

Зародження козацького землеволодіння зумовлювалося, насамперед, колонізацією південних степових просторів України. На перших порах власті не чинили ніяких перешкод мисливству та рибальству. Завзяті уходники досягали навіть пониззя Дніпра, розвідуючи багаті рибою та звіром місця. Згодом на прибутковість промислу звернули увагу урядовці, які почали збирати податки з його учасників до державної казни. На середину XVI ст. більша частина уходів вже контролювалася властями. У люстрації Черкаського замку 1552 р. зазначалося, що "староста теперешний уходы верху писаный дает кияном, чернобыльцом, мозырцом, петриковцом, быховцом и иным чужегородцом, а берет от них, напервей пускаючи их в уходы, поклону з ватаги овса осмак, то есть пять солянок, круп солянку, солоду солянку, колеса або умовыть на то пенязями або медом" 96.

Працюючи постійно на одних і тих же уходах, що тяглися аж до татарських поселень, козаки освоювали їх, засновували пасіки, хутори. "Иная пасека,— зазначав ревізор Брацлавського замку в 1545 р.,— стоит больше трех селищ: при некоторых пасеках земли на целую милю, а самое малое на полмили, там у него (пасечника) пашня, спускные ставы, множество пчел, всякий зверь, сады, роскошные огороды и всякие другие выгоды 97. у люстраціях середини XVI ст. неодноразово зазначалося, що козацтво осідало на уходах "уставичне", тобто назавжди. Так, в описі Канівського замку йшлося про Сіверський уход, де козаки "уставичне там живут на мясе, на рыбе, на меду з пасек, з свенетов и сытят там собе мед яко дома" 98.

Близьке сусідство з татарами не сприяло розвитку традиційного для українців заняття, тому з певним застереженням слід сприймати ревізорський запис: "пашут черкашене мещане и бояре на поли, где хто хочет" 99. Мабуть, ішлося про освоєння земель поблизу Черкаського замку. На Запорожжі та інших південних окраїнах про землеробство не знаходимо документальних свідчень аж до Національно-визвольної війни середини XVII ст. Інша річ — Лівобережна Україна, передусім Чернігівшина, куди татарські полчища приходили не так часто, а власті були зацікавлені в освоєнні нових територій на межі з Московською державою, з якою Річ Посполита час від часу вела війни.

Не лише на прикордонні, а й у центральних районах обробка пустуючої землі (займанщина) створювала умови для володіння нею. Але в останньому випадку при постійній присутності представників влади нелегко було уникнути сплати податків. На окраїнах через віддаленість від адміністративних центрів, навпаки, це стало звичайним явищем. Певною мірою воно проникало в правову свідомість уходників. Козаки розглядали своє господарство як промисел за межами держави, поза її володіннями, тим більше, що його захист доводилося здійснювати власними силами. Від цих переконань козаки не відмовлялися і тоді, коли зайняті ними угіддя оточували землі міщан та шляхти.

У зв’язку з великим строком фактичного користування і володіння уходом право розпоряджатися ним зміцнювалося. Здобуті землі на правах займанщини козацтво прагнуло закріпити шляхом одержання жалуваних грамот від намісника, великого князя або ж короля 100, що стало юридичною основою формування козацького землеволодіння. Цей процес був тісно пов’язаний із зміцненням козацького імунітету в результаті заснування Запорозької Січі та організації реєстрового війська. Так, у вищезгаданому привілеї Янові Бадовському надавалися у Білій Церкві два будинки "з огороды, кгрунты и зо всими их належитостями". Про характер надання у цьому ж документі містилося уточнення: "Так же той Бадовский и его жона в домах своих в месте Белоцерковском лежачих шинк вольный, мед, пиво, горелку мати и всякие пожитки себе там розмножати мають, а с того капщизне, платов и повинностей жадных нам, господару, и никому полнити не будут повинны до своих животов" 101. Одному з його наступників на посаді старшого реєстру Янові Оришовському король Стефан Баторій надав за військові заслуги (1577) урочища Копистерин на річці Мурафі поблизу Кучманського шляху між Баром і Брацлавом та Гайсин з Гоголевим на річці Соб зі всіма угіддями у пожиттєве володіння 102. Спочатку аналогічних документальних свідчень зустрічалося небагато і стосувалися вони переважно старших козацького реєстру 103. Проте, у проекті конституції, пропонованому на варшавському сеймі 1592 р., зазначалося: "Добра їх, які були надані їм як на все військо низове, так і, зокрема, окремим козацьким особам сеймовою ухвалою будь-то назавжди або ж іншими умовами від нас наданими на вічні часи конфіскуємо" 104. Є всі підстави вірити, що існували й інші умови надання маєтностей козакам, можливо, лише на час служби, як це мало місце в наступний період. Цікаво, що в другій половині XVI ст. спостерігалася генеза козацького землеволодіння і в Московській державі. Згідно з "боярським приговором" від 18 лютого 1571 р. 300 сторожовим козакам із "украинных городов" надавалося по 20 четвертей (близько 10 десятин) землі кожному за охорону південного прикордоння 105.

У грамоті короля Стефана Баторія від 1 б вересня 1578 р. про набір на державну службу 500 козаків не містилося прямої вказівки щодо наділення їх землею. Там говорилося лише про щорічну плату грошима та сукном 106. Однак запис до реєстру фактично давав козакові право на володіння землею, якою він користувався, і підставу одержати жалувану грамоту на неї з метою її узаконення як приватної власності. Цілком можливо, що ініціаторами появи останньої не обов’язково ставали самі козаки. Необхідність у дешевій військовій силі в уряду Речі Посполитої постійно зростала, а спроможність її оплати, навпаки, зменшувалась. Єдиним вагомим резервом були степові простори України, за рахунок яких король міг компенсувати прогалини державного бюджету. Саме тоді в офіційному польському діловодстві з’явився термін "дике поле", яким позначалися території на схід від Дніпра та південніше волостей. У документах зафіксовані надання земельних наділів лише козацькій старшині, більшість якої становила українська шляхта. Згідно з сеймовою конституцією 1590 р. козацький ватажок Криштоф Косинський одержав королівську грамоту на урочище Рокитне, Воитех Чоновицький — на Бориспіль з Іванівцями, Федору Загоровському дісталася Володарка на Росі та Горошин і Сліпорід на Лівобережжі 107.

Фактично узаконювалося ще одне джерело зростання козацького землеволодіння як плата за державну службу. Це явище не було новим, адже аналогічні надання в Україні одержували і раніше бояри та зем’яни. М. К. Любавський навів цікаве свідчення із Литовської метрики за 1522 р., згідно з яким Сигізмунд І пожалував "до волі" землю Сітни в Полоцькому повіті, з якої давно не було ніяких служб, козакові полоцькому Артему Яковлевичу. Оскільки у грамоті була відсутня вказівка, що володар мав би служити з землі попередню службу, вчений зробив висновок про надання маєтностей за службу військову або ж козацьку 108. Виникає запитання щодо ідентифікації Артема Яковлевича як козака. Ймовірно, тут маємо одну із форм переходу терміна "козак" на слов’янську людність. Полоцький повіт межував з теренами, де за Вітовтової доби були поселені татарські козаки, які відбувалч військову службу на умовах отримання земельних угідь. Аналогічне надання отримав і Артем Яковлевич, хоча про його належність до козаків чи участь в козакуванні можна говорити лише гіпотетично. Жалуваною грамотою від 12 квітня 1542 р. князь Василь Сангушко надав зем’янину Демиду Войткевичу дворище в с. Мощеному Волинського воєводства за умови відбування військової служби "ему самому до живота, а по животе его жоне и детем его вечными часы, с чого они повинни будут конем служити" 109. В описі придніпровських замків середини XVI ст. вказувалося: "Повинни черкасцы бояре служити конно, збройно и ездити з старостою, або и без старосты с служебниками его против людей неприятельских и в погоню за ними" 110. Тут же йдеться про володіння боярином Богушем Морозовичем землею Кашиною, а уходами на р. Пслі — боярином Микитою Драбом, землею пирятинською — боярином Чайкою 111.

Король Сигізмунд І у 1546 р. надав жалувану грамоту зем’янину Дмитрові Базановичу на володіння двома селами: Соколковим на р. Конелі та Митківцями на р. Гірський Тікич. При цьому в документі останнього названо також "звенигородским козаком" 112. Мабуть, це свідчило про схильність зем’янина Дмитра Базановича до козацького промислу, адже в документах за 1529 р. він згадувався серед охоронців державного кордону поблизу Саврані, Чечельника, Звенигорода, Кошиловців 113. Синові Дмитра, який продовжував іменуватися козаком, "шляхетному Богданові Дмитровичу" королева Бона в 1549 р. надала ще й селище Курилівці 114, хоча відомостей про його козакування чи бодай приналежність до козаків, що вступили на державну службу, не збереглося. Онук Федір Богданович у 1592 р. продав більшість родинної спадщини галицькому каштелянові Єжи Струсю.

Жалуваною грамотою короля Сигізмунда II Августа від 4 жовтня 1571 р. зем’янину і "товаришу низовых Козаков" Омеляну Івановичу за охорону південного прикордоння від татар надавалася земля на р. Ворсклі. В документі, зокрема, зазначалося, що він "сам, его жона, так же дети и потомки его власные тым правом и порядком оную землю Сиверу по обудвую сторонах Ворсклы, яко ея вышей поменило, почавши от шляху Санчаровского на низ рекою Ворсклою аж до рубежа Жарковича Артемовых песков, зо всими землями, грунты, з боры, з лесы, з деревом бортным, з реками, а меновите, з речками Полузорою и Кустовью, з озеры, з ловы звериными, пташими, рыбными, з бобровыми гонами и зо всими доходами, пожитками и их нелепеностями, так долго и широко, яко ся тая земля Сивера сама в собе в границах, пожитках и обиходех своих здавна и на сей час мает, держати и уживати, прибавляти, розширяти и всякие пожитки собе там розмножати" 115. Можливо, Омелян Іванович перебував у першому реєстрі, організованому гетьманом Єжи Язловецьким, і брав участь у літньому поході 1571 р. проти татар, за що й одержав "входную землю". У грамоті говорилося також, що за надані володіння польському королю мають служити на аналогічних умовах і нащадки Омеляна.

В даному разі Дмитро Базанович та Омелян Іванович виступають як представники зем’янсько-шляхетської верстви, що займалися козакуванням. На думку А. В. Стороженка, надання їм маєтностей не мало відношення до генези козацького землеволодіння 116. Суперечать цьому твердженню дані про перехід до козацтва представників згаданої верстви. В 1583 р. зем’яни Андрій та Іван Кішки, з родини яких, очевидно, вийшов знаменитий козацький гетьман Самійло Кішка, володіли великими маєтностями на півдні Брацлавського воєводства 117. Стефан Баторій (1578) надав черкаському боярину Михайлові Байбузі "пустелі для осадження людьми на річках Сула, Удай, Солониця" 188, а після його смерті більшість цих володінь королівським привілеєм було закріплено за його синами Семеном і Тихоном. У люстрації Київського воєводства за 1616 р. зафіксована заява Федора та Євстахія Байбузів, що ґрунти на Ворсклі, а також севруки або ж данники їхні, що мешкають у Черкасах — їхня дідична спадщина і до юрисдикції старости не належить, так само як і урочище Лебедин, що ствердили і черкаські міщани 119. Подимний тариф 1631 р. містить свідчення про володіння частиною Поворскля Євстахієм Байбузою і дітьми його брата Федора 120. Нащадки їхні значно розширили свої маєтності. У реєстрі Війська Запорозького 1649 р. Євстахій (Тишко) записаний у Драгилевській сотні Черкаського полку 121. Разом з тим, винагорода козакам за службу шляхом надання їм земельних володінь не набула широкого розвитку до Національно-визвольної війни.

Незначний відсоток козаків, які перебували на державній службі, не вичерпував усіх земельних власників серед них. Річ Посполита майже постійно вела війни з сусідніми державами, і уряд часто вербував тисячі українських селян та міщан до війська. Перебування ‘їх у козацьких загонах значною мірою впливало на подальше становище в суспільстві, зростання самосвідомості. Повертаючись до власних осель, учасники експедицій оголошували себе козаками і відмовлялися виконувати феодальні повинності. Вони виходили з підпорядкування місцевих властей, залишаючи за собою право на володіння землею. За такі протизаконні дії козаків, як правило, не карали, оскільки уряд мав намір і надалі використовувати їх як дешеву і боєздатну військову силу. Зі свого боку урядовці всіляко намагалися заволодіти козацькими маєтностями, вичікуючи загибелі або смерті запорожця, на що часто скаржилися реєстровці королю. У листі Стефана Баторія від 9 квітня 1582 р. з Риги до українських старост містився наказ "по вмерлих, щоб маєтності не відбирали і нікому забирать не допускали, аби рідні його, або кому він дарує по смерті маєтності, їх брали" 122. Проте українська адміністрація не завжди зважала на королівські універсали з суворими розпорядженнями, адже так звані "козацькі свавілля" після завершення Лівонської війни дедалі зростали.

Виникнення козацького землеволодіння пов’язане також з придбанням земельних угідь у представників інших соціальних верств. У документах XVI ст. "отчичами" або ж власниками називалися бояри, зем’яни, міщани. Різкого розмежування між ними і козаками не існувало, тому і землі їхні могли ставати козацькими на засадах приватної власності. Так, у заповіті козака Тишка Волевача від 8 серпня 1600 р. зазначалося: "Пасека в Мотронине, понад Еничем лес с подлесьем, с сеноми и пахотным полем, з екой пасеки и Суботовка речка вийшла, пчел в оной стодвадцет, то синови моему Антону, а тот грунт куплен небожчиком дедом моим Иаковом Волевачом от Ивана Безмольного, на який и запис имеем" 123. Отже, Яків Волевач купив землі в першій половині XVI ст., маючи юридичні підстави на їх володіння. Його нащадки доклали максимум зусиль до розвитку власного господарства. Згідно з заповітом Тишко виступав справжнім лихварем, зокрема, йому заборгували: "Кузьма Кривец коп сто грошей, Иван Соленик полтораста две копы, Яким Долгополый пятсот коп винен грошей... мещане винни шестьдесет коп грошей — брал Коваленко Юско да Бондаренко, Скрипчишины дочки винни десет коп грошей" 124. Завірив документ чигиринський отаман Михайло Лаврикович, а підписав писар Михайло Щелипинський.

Часто земельні володіння продавалися разом із людьми, які на них жили. Так, у відписці возного Василя Сосницького від 12 березня 1606 р. йшлося про продаж київським підчашим Лавріном Лозкою села Сотники козацькому гетьманові Григорію Лободі 125. Запис про продаж угідь чигиринським козаком Максимом Михайловичем реєстровцю Івану Волевачу від 5 березня 1615 р. містить примітку, що земля купується "з сенокосами и с степным полем и пахотным и с поселением людей; до якого Плоского леса повинно бить дванадцать байраков, без малых байрачков, дай речка Цибульник, якая вийшла спод Плоского леса, обе вершины зойшедшися повинни быть тож с поселением людей и сенокосами по оба боки, с пахатним и степним полем до скель и далее; и той вышеписаный грунт зо всеми угодиями продаем его милости пану Волевачу, жоне и потомкам его у вечность за добру монету литовской личби за тисяч две коп грошей без десяти; я теж себе, жену и потомков моих и покровенних, ближних и дальних, вечне оддаляю" 126.

Розв’язувати конфлікти з приводу володіння спадковими маєтностями часом доводилося і козацькій адміністрації. Так, переяславський козак Гаврило Колушкевич поскаржився гетьману Дмитрові Барабашу на сусідів-козаків Саченків, які "єму в кгрунтах отцовщины его безправне, так в сеножатех, яко и засеянем пашне на нивах власнеє отцовщины его кривды и утиски безправне чинять и тих грунтов не будучи посессорами и ни жадными дедичами, нет ведома за яким правом... уживають" 127. 7 березня 1617 р. гетьман видав універсал, адресований переяславській старшині, в якому містився наказ: "Под ласкою нашею войсковою и под строгим каранем войсковым, убытку товаришеви нашему, тому Гаврилове такового обелженя, кривды и утисков тим Сачченкам в кгрунтах его чинить над тое писане наше не допушать рачили. А што пашни свое власноє посеяли на нивах грунту его, абы ему десятину давши, большей уживать тих нив не важилися, яко и сеножатей косить..." 128. У першій половит XVII ст. реєстрове козацтво продовжувало поповнюватися за рахунок української шляхти. Основним типом їхнього землеволодіння був хутір, до якого, як правило, входили луки, сіножаті, ниви, ставки, пасіки. Крім хліборобства і тваринництва, на хуторах займалися різноманітними промислами. Частину одержаної продукції козаки продавали на ринку. Працювали на хуторах самі володарі та члени їх сімей, а також наймані робітні люди, переважно селяни. Королівські ревізори відзначали, що поблизу Переяслава в 30-х роках козаки "засіли міські хутори", а в Корсунському старостві сіл взагалі не було, тільки "хутори козацькі". Більшість з них були невеликими, хоча існували й окремі заможні господарства 129. Так, реєстровий козак Гурин продав міщанинові Охріму Туровичу (1638) свій хутір на Соколиних Лозах поблизу Мошен за 10 кіп литовських грошей 130. Козачка Федора Андрієва продала пасіку (1630) по річці Інгульцю Іванові Волевачу за 500 кіп 131. Майже аналогічні ціни на землю виставлялися і в густонаселених частинах Київщини та Волині. Зокрема, село Стара Рудка Коростишівського повіту (1623) було продане господарем за 500 кіп литовських грошей, а село Якимівка Білилівського повіту (1629) коштувало 1000 польських злотих або ж 400 кіп литовських (одна копа дорівнювала 2,5 злотих) 132. Це свідчить, що і на південь від Тясмина в козацькому краї землі були освоєні і відповідно цінувалися.

Люстратори Київського воєводства з тривогою зазначали, що козаки "беруть собі всілякі користі з піль та рік, забирають собі мало не всі грунти не лише в місті, але й по селах, і з того немає ніяких доходів 133. Тобто, внаслідок Існування козацького землеволодіння місцеві власті недораховувалися значних прибутків. Адміністратори настійно вимагали від уряду ліквідувати козацькі привілеї. У петиції до вищого законодавчого органу країни коронний гетьман Станіслав Конецпольський на початку 1638 р. заявляв, що козаки володіють "такими багатствами і частностями, з яких мали б задармо служити королю і Речі Посполитій" 134. Зважаючи на панування "кулачного" права, великі землевласники намагалися позбавити козаків землі або ж витіснити їх у межі королівщин.

У реєстрах подимного Київського і Брацлавського воєводств (1629, 1640) наводяться загальні дані про землевласників по групах без позначення їхньої належності до козацтва. В інших актових матеріалах містяться лише окремі згадки про землеволодіння козаків. Так, Петро Сагайдачний володів "батьківщиною" в селі Кульчиці на Самбірщині. Іванові Сулимі в 1615 р. належали земельні угіддя поблизу Борисполя, де він служив урядником у маєтностях коронного гетьмана Станіслава Жолкевсысого 135. У жалуваній грамоті Федору Сулимі від 20 липня 1677 р. містилося підтвердження його прав на батьківську спадщину, де, зокрема, підкреслювалося, що "Сулиминцы, Лебедин и Кучаков надал пан Жолкевский Ивану Сулиме, в заслугах, у вечность..." 136. Інвентар Острозьких латифундій (1620) фіксує в с. Озеряни Волинського воєводства козака — власника 3 волок землі 137. Обозний Війська Запорозького Іван Волевач (1630) володів землею на "реце Макаровце, зо всеми приналежностями: з байраками и байрачки и из рекою Макаровкою от вершины до устья Макаровки, сенокоси тож в реце Ингульцю з хуторищем и с селищем людей, сенокосеми и полем степным по оба оки Ингульца и Макаровки речок, с плесами, ловлями рыбными и звериными" 138. П’ять козаків з містечка Жукова на Волині (1643) мали одну волоку землі 139. Власниками маєтностей у Київському і Волинському воєводствах були також Богдан Хмельницький і його майбутні соратники: Павло Тетеря, Антон Жданович, Іван Нечипоренко та інші 140. Так, у 1650 р. король Ян-Казимир (1648—1672) жалуваною грамотою підтвердив права на маєтності Богдана Хмельницького, якими він володів до початку війни, а межі "добр" були визначені "від пасіки Хмельницького ще старого, через Інгулець і Чорний ліс до гирла річки Березки і до байраків, а з іншого боку від витоків до гирла річки Кам’янки, впадаючої в Інгул" 141. Отже, спадкову власність Богдана Хмельницького становила земля від Лебедина до Суботова на півночі, до гирла Кам’янки, впадаючої в Інгул, на півдні. Пізніше до неї, згідно з королівськими жалуваними грамотами, були приєднані села Кам’янка і Бірки, а також містечко Медведівка. В цих маєтностях вирощувалося багато хліба, розводилася велика рогата худоба, вівці, були млини, пасіки, шинки з пивом, медом і горілкою 142.

Ситуація дещо змінилася з утворенням козацької держави в ході Національно-визвольної війни. Всі попередні земельні акти підлягали скасуванню, а земля стала власністю Війська Запорозького. Богдан Хмельницький мав право роздавати володіння козакам "за службу войсковую". Однак гетьман, насамперед, підтвердив попередні земельні права монастирів, потім землевласників, які вступили до війська, що, до речі, робили і його наступники. Зокрема, в універсалі від 24 червня 1651 р. зазначалося: "иж Лукаш Носачович, маючи грунт свой власный за Черниговом, с которого перед тим грунту конную отправовал в войску службу (реєстрову.— В. Щ.), а теперь войску нашом (Запорозькому.— В. Щ.) так же повинность належную отдавати мает, пилно теди надаем и сим нашим писанием навпоминаем, абы за указанем оного на власных грунтах своих не от кого найменшой не поносячи трудности, безпечне зоставал и з грунтов помененных пожитки яко поссесор заживал, а що там слободяне Роиские часть тих же его власных засели грунтов, абы конечно з того десятину каждый давал, нечим не отмовляючись и сперечным не будучи" 143. Аналогічне надання гетьмана любечському сотникові Саві Онучку та Артемові Красковському від 31 березня 1656 р., "которые от початку войны щире служачи у Войску Запорожском, в кождих потребах добре ставають и за веру православную биются, которых мы заховуючи при добрах власных отчистых, яко в привилеи от королей здавна наданом мають, сурово приказуєм, жебы жаден так з старшин и черни и посполитых людей в добрах [*земельна власність] их от чистых найменшой кривды меновате полях, сеножатех, озерах, руднях и бортех и инших пожитках, чинити не важился"144.

Зрештою, однією з форм плати за службу стали надання гетьманом, насамперед старшині, "урядових" або ж "рангових" маєтностей. В перші роки Національно-визвольної війни воно не набуло широкого розмаху, оскільки поява замість польської шляхти нових господарів могла викликати протест селян рядових козаків. Проте пізніше кількість рангових надань зростала. Так, військовий канцелярист Кость Мокрієвич одержав села Сибереж та Ямище, слабинський сотник Іван Домонгович — села Смолин і Максилі, миргородський полковник Григорій Лесницький — містечко Шишаки, переяславський полковник Павло Тетеря — двір у Переяславі, лубенський осавул Левко Костянтинович — двір у Лубнах та сіножаті поблизу Пісочної 145, биховський сотник Павло Ярмултовський — село Вербичі і маєтності в селі Горбове 146.

Поряд зі старшиною рангові надання одержували шляхтичі. В універсалі Богдана Хмельницького від 23 червня 1657 р. підкреслювалося: "Поневаж Бог всемогущий наклонил шляхту до Войска Запорожского, ми, їх ласкаве принявши, їх маєтности і грунтов власных уживать, яко здавна уживали, позволяємо" 147. Роком раніше гетьман видав універсали на право володіння маєтностями стародубським шляхтичам: Лаврентієві Борозні — на села Горськ, Клюси, Куршоновичі, Жолвідь, Медведове, Ярцове, Заничі, Бахаївське, Тростянське, Рощинське, Роєвське, Рарцеве, Хоромне з різними "пустощами" та будинок у Стародубі; Мартинові і Федорові Воронам — на села Савостяновичі, Буки, Вадковичі, Туровичі, Бурновичі; Михайлові та Іллі Рубцям — на села Курознів, Раженичі з млином, Бобки, Чорнооків, Брахлів з різними "отчинами", Полхів і Стобки 148. Цікаві дані збереглися по Чернігівському полку за 1656 р. про надання Оліферові Радченку у володіння селища Постовбиці "зо всема грунтами" та вдові шляхтича Катерині Грязній — селиці Слабин, Янівка, Лукашівка, Стефанівці, Суличівка і Пересажі на Сіверщині 149.

Розширення козацького землеволодіння відбувалося і шляхом купівлі нових маєтностей. Характерним може бути придбання хутора у Припоні Корсунського полку 1652 р. брацлавським полковником Тимошем Носачем у пана Яроша Черепинського. Останній декларував у торговому акті, що "продав п. Тимошеві Носачу, брацлавському полковникові, хутір на Припоні з усіма приналежностями, а саме: з ставком і озером, і сіножатями, і полем, тобто нивами і запустами, з усім і на усім, і халупу, що належить до цього хутора, за суму триста злотих; на що були добрі і вірні гідні вище названі сусіди при усій продажі або і купівлі від пана Черепинського, що так і я пане полковнику, панове отамани, віддаляю сам себе, жінку і дітей своїх, близьких і далеких родичів своїх від того хутора на вічні часи; вільно пану Тимошеві Носачу, брацлавському полковникові, дати, дарувати, продати і, як бажає, на найкращу свою користь повернути: що як ми погодилися і сторгували, так для ліпшої віри і більшого підпорядження надали руками своїми підписати і печать звичайну притиснути" 150. Хутір переходив до брацлавського полковника з правом повного розпорядження ним як Тимошу Носачу, так і його нащадкам, У 1655 р. родич Богдана Хмельницького Яким Сомко купив села Воронків та Рогозів поблизу Переяслава 151. Спадкоємці Якима користувалися ними вже на правах приватної власності.

Актові матеріали про маєтності, як правило, містили застереження про суворе покарання тих, хто наважився порушувати права їхніх власників. Так, у купчій грамоті Секлети Красковської від 18 листопада 1656 р. зазначалося про продаж сотникові Саві Онучку землі "за золотых сто грошей готовых, который тот вышепомененный грунт он сам, вышепомененный Сава Онучко, поволен буде як хотячи ним владнуты, продать, дать, даровать и як хотячи к лепшому пожиткове своему оборочать, ведлуг воле и уподобаня своего, а жаден ему в той его купле перешкодою в том быти не мае" 152.

Розширення козацького землеволодіння відбувалося і в результаті земельних пожалувань царського уряду. Самійлові Богдановичу-Зарудному та Павлові Тетері вдалося випросити для себе, відповідно, містечко Старий Мліїв "з селянами и со всеми угодьями" та містечко Смілу 153. Із зміцненням становища генерального писаря Івана Виговського він одержав аналогічні грамоти на містечка Остер, Козелець, Бобровицю, Трипілля, Стайки, села Городище, Лісовичі, Ківшовате "со всеми доходами и угодьями" та місто Ромни з навколишніми селами 154. Значні володіння одержали і його брати: Данило — Прилуки та містечка Борисполь, Баришівку, Басань, Білгородку, Рожів з селами, а Костянтин.— Козари і Кобиняц 155.

Наведені актові матеріали охоплюють лише частину свідчень про виникнення та формування козацького землеволодіння., Право на землю засвідчувалося переважно самим фактом володіння нею протягом тривалого часу без документального оформлення в державних установах. Тому відомостей про козацькі господарства збереглося мало.

Отже, генеза козацького землеволодіння тісно пов’язана із трудовою колонізацією південного прикордоння. Освоєння уходів, в яких козаки займалися промислами, самотужки захищаючись від татар і поступово осідаючи на проживання, утверджувало в їхній свідомості впевненість у правомірності розпоряджатися цими угіддями. З часом право на володіння землею, яке спиралося на вікові традиції, фіксувалося юридичними актами. Ведення господарства в козацьких хуторах за відсутності кріпосницьких відносин являло собою зародки майбутнього фермерства. Козацьке землеволодіння зростало внаслідок нових угідь, куплених у міщан, шляхти, а також отриманих як плата за державну службу.






2.3.

Витоки козацького права


Будь-яка людська спільнота, як і суспільство в цілому, вимагає внутрішньої організації, відповідних правил людських стосунків. Їх регулювання здійснюється за допомогою певної системи соціальних норм або ж права. Для середньовічного українського суспільства характерною була наявність поряд з кодифікованим звичаєвого права, яке ґрунтувалося на основі усних усталених звичаїв та норм 156. Навіть у кодексі XVIII ст. "Права, за якими судиться малоросійський народ , звичай визнавався як джерело права 157. Звичаєве право стало також запорукою існування далеких від державних інституцій козацьких громад. Військовий характер лицарського ремесла зумовлював створення специфічних норм взаємовідносин у середовищі січового товариства. Як зауважив дослідник українського права А. П. Ткач, "особливого значення норми, звичаєвого права набули в Січі, яка була центром виникнення великої кількості звичаїв, що перетворилися згодом в норрми права. Так, в Січі зародилися норми військово-адміністративної організації козацтва, правил ведення війн, деякі правила діяльності судових установ, види покарань злочинців та ряд інших норм матеріального права, яких не існувало в писаних джерелах" 158. Отже, формування козацької верстви супроводжувалося й виробленням станового права.

Генеза козацького права належить до тих давніх часів, коли перебування у небезпечних умовах степу, незважаючи на відмінність походження і характеру, змушувало козаків об’єднуватися у згуртоване товариство з притаманними йому певними звичаями і традиціями. Дії, що потребували спільних зусиль, породжували виникнення аналогічних явищ: зібрання громади, обрання ватажка, поділ здобичі тощо. Їх повторюваність приводила до появи звичаю діяти відповідним чином за схожих обставин. Найзручніші правила поведінки визнавалися серед козаків загальноприйнятними за принципом звичаєвого права. На думку О. М. Лазаревського, козацьке право і судочинство вироблялося самим життям, природними потребами людей без всіляких штучних регламентацій 159.

Звичаєві норми, як риси козацького правопочуття, слугували уладнанню наявних суперечок або ж вирішенню питань, викликаних тими чи іншими вчинками. Причому, вирішувати їх потрібно було як з принципового боку, так і стосовно конкретного випадку. Головним критерієм схвалення нових звичаїв і традицій визнавалася їхня практична значимість для забезпечення кінцевого результату козацьких змагань. Розвиток запорозької вольниці привів до трансформації цих традицій у конкретні поняття. Вони й стали основою козацького права. Важливим фактором його генези було існування Запорозької Січі. Порядок і форма кошового управління, зокрема правосуддя, визначалися військовими традиціями, які передавалися з покоління в покоління. Січ давала козакам свободу, розкривала широкий простір для здійснення подвигів і здобуття слави. З іншого боку, вступ до січового товариства передбачав взяття козаком на себе певного кола обов’язків.

Складно простежити етапи становлення козацького права, оскільки за формою воно було дуже консервативним. Цілком очевидним є лише той факт, що воно формувалося на основі звичаевого права, пристосованого до умов життя січової громади. Норми військового права, адже запорожці були насамперед воїнами, виявлялися у формі звичаїв: проведення козацької ради, прийняття до товариства нових осіб, організація експедицій тощо. Очевидно, це дало підставу Д. І. Яворницькому стверджувати, що "писаних законів від запорожців годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх і викласти на папері; а також тому, що все історичне життя запорозьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя" 160. Разом з тим, дане положення може послужити яскравою характеристикою лише раннього етапу розвитку січової громади, коли запорожці основну увагу приділяли військовій справі.

Безумовно, писаних норм військового права не існувало, як не мислилися вони втіленими у закінчені положення і логічні поняття. Тому й немає відшліфованих думок, характерних для офіційного законодавства. Козацьке право розкривалося на прикладах його вживання в процесі самої правотворчості, зокрема, в окремих рішеннях зібрань. Пізнання правових норм відбувалося найчастіше при покаранні за скоєні злочини. Найтяжчими серед них вважалися зрада, порушення військової дисципліни і посягання на січове майно, що каралися розстрілом, повішенням на гаку, втопленням тощо. Найстрашнішим покаранням вважалося закопування злочинця живцем у землю за вбивство свого товариша: вбивцю клали живим до ями разом із убитим і обох засипали землею 161. Таким чином, громада захищалася від злочинців, які посягали на основи січової організації і своїми діями підривали традиції, що забезпечували самостійне існування Січі, або ж могли внести хаос у відносини в коші. За таких умов покарання мали якнайточніше відповідати ухваленим січовою громадою правничим нормам. Ухиляння від них розглядалося як порушення і відповідно каралося. Застосування суворого покарання змушувало козаків утримуватися від порушення правопорядку.

Незважаючи на самобутність Запорозької Січі, її віддаленість від державних інституцій, на генезу козацького права, безумовно, впливало литовське законодавство. Адже більшість прибулих на Запорожжя раніше проживали на землях, де домінувало литовське право, що не могло не позначитися на правових уявленнях січової громади. Так, положення 1, 10 і 12 артикулів тринадцятого розділу Першого Литовського Статуту 1529 p. про покарання на смерть за кримінальний злочин застосовувалися і в практиці запорозького суду 162. Це не випадково, адже в основу законодавства Великого князівства Литовського було покладено й норми українського звичаєвого права. Сувора військова дисципліна січової громади впливала на формування свідомості і поведінку козаків. Тривалий час вони намагалися ігнорувати державні інстанції, спираючись лише на традиції звичаєвого права. Поступово в Запорозькій Січі викристалізувався тип людини, яка насамперед цінувала свободу і незалежність, на противагу кріпацьким порядкам, що утверджувалися на волостях. Зростання запорозької громади, її успіхи у боротьбі проти татарської агресії зумовили визнання українського козацтва самостійним фактором міжнародних відносин. Все це впливало на становлення українського козацтва як окремого соціального стану тогочасного суспільства, зростання його самосвідомості і правових уявлень.

Еволюція січової громади сприяла кристалізації козацького права. Однак якісно новий його рівень пов’язаний із вступом запорожців на державну службу. Відтоді почалося формування своєрідного синтезу норм військового права козацтва з офіційним, яке не встигало на той час охопити дану сферу суспільного життя.

Необхідність забезпечення надійної охорони південного прикордоння і потреба у дешевому війську для ведення Лівонської війни зумовили набір козаків на королівську службу, що започаткувало юридичне їх оформлення як соціальної верстви. У грамоті Сигізмунда II Августа від 5 червня 1572 р. зазначалося, що коронний гетьман Єжи Язловецький "козаков к службе нашой, которым юргелт (плата.— В. Щ.) з скарбу нашого ити мает, обрал, а иж они от воевод, старост украинных и врадов наших великое угнетение и кривды собе быти поведили, ино вельможность его з владзы и присуду всяких врадов их вынял и под справу свою гетманскую взял" 163. Нез’ясованим залишається питання про ініціативу у цій справі, оскільки постанови щодо запорожців у пізніший період приймалися лише після переговорів козацьких послів з представниками уряду Речі Посполитої.

Польські власті розглядали козаків як військову силу на південному прикордонні і мали намір підпорядкувати їх державним інтересам. Запорожці ж трактували одержання "козацьких вольностей" як здобуття певного юридичного статусу. І це закономірно, адже його мали інші соціальні верстви. Представництво останніх в козацьких лавах на початку 70-х років XVI ст. також впливало на становлення правових норм "людей лицарських". Безумовно, що різною мірою,— наприклад, землеробський характер діяльності селян в період генези кріпосницьких відносин не давав підстав для їх козакування. Переселення селян у південні райони України навіть стимулювалося урядом Великого князівства Литовського шляхом надання пільг при заснуванні слобод. Реальна можливість подальшого їх відходу в так зване "дике поле" стримувала урядовців від утисків і зловживань, завдяки чому селяни відчували себе вільними в межах існуючих суспільних відносин і не вдавалися до пошуків іншого статусу.

Дещо іншим було становище мешканців південноукраїнських міст. Власне ремісників у них проживало небагато, оскільки основним призначенням міст-замків була оборона від агресії кочівників. Відповідно значну частину міщан становили військові служебники — зем’яни, бояри та слуги, які несли службу при старості або магнаті. Не випадково матеріали переписів Канева та Черкас за 1552 р. свідчать, що поряд з боярами, слугами і ремісниками в цих містах проживало чимало козаків 164. більшою мірою козакуванням займалися бояри та слуги, які мали професійні військові навики і вносили організуючий струмінь у заняття уходників-промисловців. Після земельної реформи, здійсненоі у Великому князівстві Литовському в середині XVI ст., бояри, які не підтвердили документально свого права на володіння маєтностями, змушені були переходити до розряду селян. Вихід із становища, що склалося, ця категорія людей, витіснених із звичного місця в суспільстві, знову ж таки знаходила в козацтві.

Зважаючи на те, що урядовці лише час від часу займалися козакуванням, зрештою залишаючись на своїх прибуткових посадах, можна констатувати, що основну масу козацтва на час державних реформ Сигізмунда II Августа становили вихідці з міст — ремісники та бояри. На відміну від селян вони були краще обізнані з нормами тогочасної юрисдикції. Регламентували міське життя державці або окремі феодали, а служба при них також оцінювалася за досить чіткими критеріями. Перехід згаданих представників соціальних верств у козацтво вплинув на генезу його правових норм.

Уряд Речі Посполитої звільнив реєстрових від підпорядкування місцевим властям, призначивши їм старшого, водночас і суддю, шляхтича Яна Бадовського 165. У королівській грамоті конкретизовано компетенцію нового старшого: "он каждому, хто бы якое дело до Козаков и, гды до замков и мест наших з низу придут, мел справедливости з них чинити мает" 166. На перший погляд, у даному формулюванні містяться суперечливі положення, адже чисельність "низових козаків" була значно більшою, ніж 300 чол., набраних на королівську службу. Разом з тим, судочинство поширювалося нібито на реєстрових, які приходили на волості. Відповідно, Запорожжя у судовому відношенні мало залишитися поза компетенцією Яна Бадовського 167. Однак плани польських урядовців були значно масштабнішими.

Пояснення положень королівського указу слід шукати у ставленні уряду Речі Посполитої до Запорозької Січі та її мешканців у той період. Козаками офіційно визнавалися лише реєстрові, а їхню кількість передбачалося регулювати відповідно до державних потреб. Проте, надавши певні права і привілеї реєстровим, необхідно було чітко розмежувати їх з правами інших соціальних верств. Звідси походило право старшого судити козаків у справах зі "сторонніми" людьми: селянами, міщанами, боярами. Лише кримінальні злочини, до яких були причетні козаки, розглядалися гродськими судами.

З точки зору проведення судочинства реформа поставила Яна Бадовського в досить скрутне становище. Знань лише існуючого державного законодавства виявилося б недостатньо для компетенції у "козацьких справах". Тим більше, обставини змушували старшого реєстру часто перебувати на Запорожжі, і цілком очевидно, що він мав зважати й на козацьке право, звичаї і традиції січової громади. Приклад з його наступником Яном Оришовським є тому підтвердженням. Перебування серед запорожців вплинуло навіть на зовнішні ознаки його поведінки Польські магнати висловлювали незадоволення "покозаченим" шляхтичем, коли старший реєстру прибув до Варшави на конвокаційний сейм 1587 р. у "грецькому" (українському. — В. Щ.) одязі і під час читання звернення до уряду сидів "по-турецькому" 168.

Особливо турбувало владу прагнення козацтва запровадити запорозькі порядки на волостях, що означало, насамперед, встановлення власної адміністрації і судочинства. Ця тривога передавалася і вищим урядовим інстанціям Речі Посполитої. У рішенні сейму 1613 р. зазначалося: "Оскільки ці люди (козаки.— В. Щ.) не визнають нашої влади і самовільно вийшли з-під юрисдикції своїх панів, обравши собі своїх старшин і суддів, і не хочуть підпорядковуватися ніяким судам, окрім своїх отаманських, яких вони самі собі встановили, обравши власних суддів і старшин, що й схиляє їх до злочинів, ми ліквідуємо їхню юрисдикцію як таку, що суперечить загальному праву, і зобов’язуємо підкорятися властям за місцем проживання" 169. Під "загальним" правом тут маються на увазі норми Другого Литовського Статуту, які згідно з Люблінською унією поширювалися в межах Київського, Брацлавського і Волинського воєводств. Однак суворий вердикт не вплинув на прагнення козаків бути господарями на власній землі, мати своє управління і судочинство. Тому і через три роки під час обговорення на варшавському сеймі становища в Україні зазначалося, що козаки "мають своїх гетьманів і власну форму справедливості.., самі собі права складають, урядовців і вождів становлять" 170. У наведених фактах йдеться, зокрема, про реакцію уряду на спроби запровадження на волостях козацького судочинства, в ході якого реалізовувалися норми права, вироблені в запорозькій громаді. Безперечно, що в "чистому вигляді" вони не могли бути використаними через брак відповідних умов.

Конкретних відомостей про практику застосування козацького права на волостях у джерелах збереглося небагато. Важливим його елементом, як і звичаєвого, була наявність інституту свідків, які обиралися із заслужених козаків. Так, при записі продажу козаком Максимом Михайловичем Плоского лісу зі всіма угіддями (1615) в уряді були присутні реєстровці Яким Чернишенко та Роман Пешта, а печатку "товариську" приклав чигиринський отаман Федір Кузьминський 171. Аналогічний документ від 26 вересня 1630 р. засвідчили "люди віри гідні: пан Стефан Святопричиський, пан Федір Калинович, пан Гаврило Коробка", а утвердив отаман Василь Томиленко 172.

На думку І. М. Каманіна, до компетенції отаманів козацьких громад входили обов’язки, які при королівських замках виконували старости. На підтвердження даної тези вчений навів грамоту короля Яна-Казимира від 18 серпня 1649 р., де, зокрема, зазначалося: "а осібно то їм (козакам.— В. Щ.) тим нашим привілеєм оберігаємо, що суджені не мають бути від наших старост, державців і намісників, але їх же отамани в справах розсудних чинити мають замість городових урядів" 173. Не заперечуючи думки історика, скажемо лише, що визнання широких повноважень отамани могли досягти лише з початком Національно-визвольної війни. У попередній період не лише місцеві урядовці, а й окремі власники населених пунктів часто втручалися в козацькі справи, чинячи утиски адміністрації реєстрового війська. Тому про аналогію компетенцій старост і отаманів можна говорити лише із застереженням. Цілком безперечно лише, що на отаманські посади обиралися заслужені и авторитетні особи. Зокрема, Федір Кузьминський в 1632 р. виступав уже як посланець Війська Запорозького до Варшави на елекцію нового короля, а Василь Томиленко в 1636 р. фігурував як старший реєстру 174.

Інколи отаманської влади виявлялося недостатньо для вирішення складного питання. Яскравим прикладом може послужити універсал гетьмана Дмитра Барабаша від 7 березня 1617 р. переяславській старшині. В ньому йшлося про скаргу козака Гаврила Колушкевича до "рады нашое зуполное", тобто до вищого уряду Війська Запорозького, про захоплення його землі козацькою родиною Саченків. "Рада зуполная" розглянула подання Колушкевича і винесла рішення про повернення позивачеві батьківського володіння 175. Постанова дає підставу твердити прo здійснення радою судових функцій, можливо, навіть під головуванням гетьмана, як це мало місце на початковому етапі існування Запорозької Січі, коли суддею часто виступав кошовий отаман 176.

Втручання старшого Війська Запорозького часто вимагалося і при розв’язанні конфлікту козаків з представниками інших соціальних верств. Так, в універсалі Григорія Чорного від 28 лютого 1630 р. козакам заборонялося порушувати права Києво-Печерського монастиря в межах Черкаського староства: "же вы в пасеце монастыря Печерского, которая лежит к грунтам в старостве Черкасском, за привилеем его королевской милости пана нашего милостивого, великие перешкоды чините: без ведомости его милости и того там брата, (который на тот час там кгрунтом и пасекою заведовати будет), в кгрунты вдершися, лес пустошите и брата, который высланый бывает, зневажаєте, што се деет противко воли самого Бога и самого нашего сумления, же, место помноженыя церкви Божей, сами оную ущербляем. Прето повагою комисии сее, владзою гетманства моего и всего войска срокго росказуем, абысте кождый из вас кгрунтах помененного монастыря Печерского вступу жадного не мел и в лис без воли и листу его милости отца архимандрита и ногою не вступовал; а естли бы который из вас противным и упорным против сего листовного заказу нашего знайдовалсе, таковой кождый судового караня от всего войска не увойдет" 177.

Процес правотворення дістав новий імпульс із зростанням масштабів визвольного руху в Україні. У королівській інструкції на сеймики (грудень 1625 р.), наприклад, зазначалося, що козаки, "забувши віру і підданство, вважають себе окремою Річчю Посполитою, посягають на майно і життя невинних людей (шляхти.— В. Щ.), вся Україна в їх руках, шляхтич у своєму домі не вільний, в містах і містечках його королівської милості все управління, вся влада у козаків, які встановлюють власну юрисдикцію, свої права" 178. Сучасник подій польський письменник Шимон Старовольський також писав, що "козаки неодноразово піднімали зброю проти Речі Посполитої і цілковито бажають бути на своєму праві" 179. Подібні факти спостерігалися і в ході повстань під проводом Тараса Федоровича (1630), Павла Бута, Якова Острянина та Дмитра Гуні (1637—1638). Встановлення козацьких порядків у захоплених повстанцями районах стало звичним явищем. Відповідно, там же в ході судочинства реалізувалося і козацьке право.

Отже, зародившись на основі звичаєвих норм у окремих громадах далеко від державних інституцій, козацьке право знайшло розвиток у житті січового товариства. З кінця XVI ст спостерігалося його використання і на волостях в процесі проведення козацького судочинства. Усна форма норм козацькою права утруднює дослідження еволюції регулятора взаємовідносин між козаками. Водночас воно мало вагомий вплив на формування станових ознак козацтва.




* * *


Таким чином, формування станових ознак українського козацтва відбувалося протягом майже цілого століття (з 70-х років XVI до середини XVII ст.). Їхні правові засади знайшли втілення у "козацьких вольностях", які надавалися перебуваючим на державній службі. Права і привілеї мали визначати місце козацтва в усіх сферах суспільних відносин. Водночас власті вбачали в козаках виключно військовий контингент і намагалися витримувати цей статус в юридичних нормах законодавства, яке не передбачало існування козацтва як окремого соціального стану Речі Посполитої. Економічною підоймою становлення козацької верстви виступало землеволодіння. Поряд із узаконенням фактичного володіння угіддями, козаки розширювали свої маєтності через купівлю землі, що помітно активізувалася з розвитком товарно-грошових відносин. Практика надання реєстровим володінь як винагороди за службу утверджувалася лише в роки Національно-визвольної війни. Регулятором взаємовідносин серед козацтва постало право, основні засади якого були вироблені в запорозькій громаді. З певними змінами воно застосовувалося і на волостях в ході проведення козацького судочинства.













ПРИМІТКИ


1 Стороженко А. В. Указ. соч. — С. 27.

2 Каманин И. М. К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого.— С. 81.

3 Zrodła dziejowe.— T. 22.— S. 419.

4 Жерела до історії України-Руси. — Т. 8.— С. 2—10.

5 Скоблів А. Назв. праця.— С. 270.

6 Акты ЮЗР.— Т. 2.— С. 141.

7 Леп’явко С. А. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561 — 1591). — Чернігів, 1999.— С. 18.

8 Акты ЮЗР.—Т. 2.—С. 157.

9 Там само.

10 Архив ЮЗР.— Ч. 3.— Т. 1.— С. 6.

11 Акты ЮЗР.— Т. 2.— С. 176.

12 Górski K. Historya piechoty polskiej.— Kraków, 1893.— S. 35, 242.

13 Zrodła dziejowe.— Warszawa, 1891.— T. 9.— S. 80.

14 Стороженко А. В. Указ, соч.— С. 8.

15 Żrodła dziejowe.— Warszawa, 1877.— T. 4.— S. 67—69.

16 Listy Annibała z Kapui arcybiskupa neapolitańskiego w Polsce.— Warszawa, 1852. — S. 49.

17 Acta historica res gestas Poloniae illustrantia.— T. 11.— S. 32.

18 Ibid.— S. 33.

19 Ibid.— S. 35.

20 Ibid.

21 Ibid.— S. 336.

22 Ibid.—S. 337.

23 Ibid.

24 Стороженко А. В. Указ. соч.— С. 71.

25 Acta historica res gestas Poloniae illustrantia.— T. 11.— S. 399.

26 Стороженко А. В. Указ. соч.— С. 85.

27 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 53.

28 Там само. — С. 54, 57-64.

29 Селянський рух на Україні 1569—1647 рр.— С. 345.

30 Volumina legum.— T. 2.— S. 310—311.

31 Ibid.— S. 311.

32 Biblioteka Muzeum im. Czartoryjskich w Krakowie (DR).— Spr. 2723, s. 125; Архив ЮЗР. — Ч. 3. — T. l. — C. 28-31.

33 Biblioteka Uniwersytetu Warszawskiego (DR).— Spr. 46, s. 46—47.

34 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 72—74.

35 AGAD. Archiwum Zamojskich (AŻ), spr. 3036, s. 6.

36 Ibid, spr. 802, s. 1—2.

37 Ibid, s. 15.

38 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 100.

39 AGAD. AZ, spr. 3036, s. 34—35.

40 Volumina legum.— T. 2.— S. 401.

41 Listy Stanisława Żółkiewskiego 1584—1620.— S. 116.

42 Ibid.

43 AGAD. AZ, spr. 3036, s. 40-41.

44 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 104, 112.

45 Селянський рух на Україні 1569—1647 рр.— С. 349—350.

46 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 121.

47 Volumina legum.— Petersburg, 1859.— T. 3.— S. 16.

48 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 145.

49 Там само.— С. 146.

50 Грушевський М. Історія України-Руси.— Т. 7.— С. 352.

51 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 167.

52 Pisma Stanisława Żółkiewskiego.— Lwów, 1861,— S. 317.

53 Ibid.— S. 319.

54 Ibid.— S. 323.

55 Biblioteka Muzeum im. Czartoryjskich w Krakowie (DR).— Spr. 2763, s. 45.

56 Грушевськіиі M. Історія України-Руси.— T. 7.— C. 380.

57 Pisma Stanisława Żółkiewskiego.— S. 329.

58 AGAD. AŻ, spr. 3036, s. 50—52.

59 Biblioteka Muzeum im. Czartoryjskich w Krakowie (DR).— Spr. 350, s. 754—759; Pisma Stanisława Żółkiewskiego.— S. 331.

60 Pisma Stanisława Żółkiewskiego.— S. 363.

61 Жерела до історії України-Руси.— T. 8.— С. 210—211.

62 Грушевський M. Історія України-Руси.— T. 7.— С. 443.

63 Жуковчч П. Указ. соч.— Вып. 3.— С. 67.

64 AGAD. AR II, spr. 1166, s. 2.

65 Listy Stanisława Żółkiewskiego 1584-1620.— S. 146.

66 Гуслистий K. Г. Визвольна боротьба українського народу проти гніту шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій половині XVII ст.— С. 114.

67 Pietrzak J. Po Cecorze i podczas wojny Chocimskiej. Sejmy z lat 1620 i 1621.— Wrocław, 1983.— S. 121-122.

68 Biblioteka Muzeum im. Czartoryjskich w Krakowie (DR).— Spr. 3915, s. 18.

69 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 16—17.

70 AGAD. AR II, spr. 1166, s. l; Жерела до історії України-Руси.—T. 8.— С. 251-252.

71 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 254.

72 Biblioteka Uniwersytetu Jagełłońskiego (DR).— Spr. 166, s. 301.

73 Ibid, spr. 49, s. 17.

74 Жерела до історії України-Руси.— T. 8.— С. 281.

75 AGAD. AR II, spr. 597, s. 1—2.

76 Архив ЮЗР.— Ч. 3.— Т. 1.— С. 289—290.

77 Жєрела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 300—302.

78 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 68.

79 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 304—305.

80 Sprawy ukrainne, przyczynek do dziejów polskich tatarskich i tureckich XVI wieku. — lwów, 1842. — S. 12.

81 Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського (ІР).— ф. 2, спр. 13402, арк. 13 зв.

82 Акты МГ. — Т. 1.— С. 328.

83 Голубев С. Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники.— К., 1883.— Т. 1.— С. 406.

84 Антонович М. Козацьке військо у Смоленській війні. — Варшава, 1937. — С. 3—5; Флоря Б. Начало Смоленской войны и запорожское казачество // Марра mundi. Збірник наукових праць на пошану Я. Дашкевича з нагоди його 70-річчя.— Львів—Київ—Нью-Йорк, 1996.— С. 443—445; Целевич Ю. Участь козаків у Смоленській війні (1633—1634) // ЗНТШ.— Львів, 1899.— Т. 28.— С. 1-3.

85 Археографический сборник документов, относящихся к истории Северозападной Руси (далі — Археографический сборник...).— Вильно, 1870.— Т. 7. — С. 94.

86 Volumina legum.— T. 3.— S. 404.

87 Biblioteka Polskiej Akademii nauk w Krakowie (DR).— Spr. 367, s. 142.

88 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 255.

89 Там само. — С. 256.

90 Там само. — С. 257.

91 ЦДІАУ.— ф. КМФ15, оп. 1, спр. 10, арк. 37 зв; Dyaryusz transakcyi wojennej między wojskiem koronnem i zaporoskiem... przez ojca Szymona Okolskiego (далі — Dyaryusz...). — Kraków, 1858. — S. 191-196.

92 Tomkiewicz W. Kozaczyzna ukrainna.— Lwów, 1939. — S. 81; Wojak Z. Ukraina w ramach Rzeczypospolitej do połowy XVII w. — Wrocław, 1988. — S. 239.

93 Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського (ІР). — Ф. 8, спр. 158м(200), арк. 48-49.

94 Stanisław Oświę cim. Dyaryusz: 1643—1651. — Kraków, 1907. — S. 85.

93 Голобуцький В. О. Назв. праця. — С. 352.

96 Архив ЮЗР.— Ч. 7.— Т. 1.— С. 85.

97 Там само. — К., 1876. — Ч. 6. — Т. 1.— С. 26.

98 Там само. — Ч. 7. — Т. 1. — С. 103.

99 Там само.— С. 86.

100 ЦДІАУ.— Ф. 840, оп. 1, спр. 10, арк. 52.

101 Акты ЮЗР.—Т. 2.—С. 176.

102 ЦДІАУ.— Ф. 1235, оп. 1, спр. 172, арк. 7.

103 Грушевський М. Історія України-Руси.— Т. 7.— С. 176.

104 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 70.

105 Станиславский А. Л. Указ, соч.— М., 1990.— С. 14.

106 Acta historica res gestas Poloniae illustrantia.— T. 11.— S. 336 — 338.

107 ЦДІАУ.— Ф. 128, on. la вот., спр. 325, арк. 2.

108 Любавский М. К. Областное деление...— С. 532.

109 Архив ЮЗР.— Ч. 6.— Т. 1.— С. 10.

110 Там само.— Ч. 7.— Т. 1.— С. 81-82.

111 Там само.— С. 102-103.

112 Там само.— С. 185.

113 Zrodła dziejowe.— T. 20.— S. 144.

114 Архив ЮЗР.— Ч. 7. — Т. 1. — С. 185.

115 AGAD. Archiwum Kameralne (AK), spr. III 320, s. 216; Материалы по истории козацкого землевладелия.— С. 14.

116 Стороженко А. В. Указ, соч.— С. 152—155.

117 Архив ЮЗР. — Ч. 7. — Т. 1. — С. 610.

118 Zrodła dziejowe.— T. 22.— S. 276.

119 Архив ЮЗР. — Ч. 7. — Т. 1. — С. 398.

120 Доманицький. Козаччина на переломі XVI—XVII ст. (1591 — 1603)// ЗНТШ. — Львів, 1904. — Т. 62.— С. 144.

121 Реєстр Війська Запорозького 1649 року.— К., 1995.— С. 71.

122 Жєрела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 53.

123 Материалы по истории козацкого землевладелия.— С. 14.

124 Там само.— С. 15.

125 Там само.— С. 18.

126 Там само.— С. 16.

127 Антонович В. Б. Неизвестный доселе гетман и его приказ.— С. 189.

128 Там само.— С. 190.

129 Каманин И. М. К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого.

130 Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький.— С. 32.

131 Материалы по истории козацкого землевладелия.— С. 17.

132 Каманин И. М. К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого.— С. 92-93.

133 Zrodła dziejowe,— T. 5.— S. 131.

134 Biblioteka Polskiej Akademii nauk w Krakowie (DR).— Spr. 367, s. 143.

135 Местечко Борисполь в XVII веке: Акты мейского уряда 1612 — 1699 гг.— К., 1892.— С. 12.

136 Сулимовский архив: Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей XVII-XVIII вв. — С. 22.

137 Заяць А. Козацтво в містах Волині XVI — першої половини XVII ст. // Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина.— Вип. 1.— С. 84.

138 Материалы по истории козацкого землевладелия.— С. 17.

139 Заяць А. Назв, праця.— С. 84.

140 Максимович M. O причинах взаимного ожесточения поляков и малороссиян, бывшего в XVII веке // Собр. соч.— Т. 1.— С. 276.

141 Акты ЮЗР.— Спб., 1878.— Т. 10.— С. 468.

142 Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький.— С. 57.

143 Акты по истории землевладения в Малороссии (1630—1690) // Чтения ИОНЛ.— К., 1890.— Кн. 4.— Отд. 3.— С. 99-100.

144 Там само. — С. 101-102.

145 Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький.— С. 185.

146 Акты по истории землевладения в Малороссии.— С. 104.

147 Там само.— С. 101-102.

148 Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький.— С. 182.

149 Генеральные следствия о маетностях Черниговского полка 1729 — 1730 гг. — Чернигов, 1908. — С. 327, 408.

150 Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. — С. 184.

151 Лазаревский А. М. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии. — К., 1899.— Вып. 5. — С. 94-95.

152 Акты по истории землевладения в Малороссии.— С. 103.

153 Акты ЮЗР.— Спб., 1879.— Т. 11.— С. 765.

154 Там само.— Т. 10.— С. 671-672.

155 Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький.— С. 186.

156 Борисенок С. Звичаєве право Литовсько-Руської держави на початку XVI ст. // Праці комісії по виучуванню західноруського і українського права.— К., 1928.— Вип. 3.— С. 66; Гуржій О. І. Українська козацька держава в другій половині XVII — XVIII ст.: кордони, населення, право.— К., 1996.— С. 129; Лащенко Р. Лекції по історії українського права.— Прага, 1924.— Ч. 2. — Вип. 1. — С. 18.

157 Пашук А. Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII— XVIII ст. (1648-1782).— Львів, 1967.— С. 79.

158 Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України.— К., 1968. — С. 29.

159 Лазаревский А. М. Суды в старой Малороссии // Киевская старина, 1898. — №7-8. — С. 96.

160 Яворницький Д. І. Назв, праця.— T. 1.— С. 149.

161 Там само.—С. 151-153.

162 Старый Литовский Статут 1529 года.— С. 98, 101, 102.

163 Акты ЮЗР.—Т. 2.— С. 175-176.

164 Архив ЮЗР.— Ч. 7.— Т. 1.— С. 82, 89.

165 Єфимовський В. До історії військового суду та земельних відносин на Україні за Хмельниччини // Записки українського наукового товариства в Київі.— К., 1927.— С 28.

166 Акты ЮЗР.— Т. 2.— С. 176.

167 Василенко Н. П. Очерки по истории Западной Руси и Украины.— С. 173.

168 Стороженко А. В. Указ. соч.— С. 259.

169 Volumina legum.— T. 3.— S. 122.

170 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 174.

171 Материалы по истории козацкого землевладелия.— С. 16—17.

172 Там само.— С. 17.

173 Каманин И. М. К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого.— С. 97.

174 Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського (ІР).— Ф. 2, спр. 13402, арк. 270.

175 Антонович В. Б. Неизвестный доселе гетман и его приказ,— С. 190.

176 Щербак В. О. Формування козацького стану в Україні (друга половина XV — середина XVII ст.).— С. 53.

177 Материалы по истории козацкого землевладелия.— С. 10.

178 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 285.

179 Simonis Starovolsci. Institutorum rei militaris libri VIII ąuorum serces a lergo habelur.— Florentiae, 1646.— S. 457.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.