Попередня     Головна     Наступна




Розділ 5

Зародження станової та національної свідомості



5.1

Чинники становлення самосвідомості



Серед складників духовного буття, які витворює кожен народ у своїй історичній генезі, особливе місце посідає етнічна свідомість. Її еволюція простежується в періоди змін домінуючих стереотипів поведінки етносу, його світоглядних засад та форм спілкування. Яскравий приклад цього явища в історії українського народу спостерігався в епоху "революційного стрибка після тривалої еволюції (кінець XVI — перша половина XVII ст.) 1. Проблема поступу нових паростків духовного життя тогочасного суспільства і на сьогодні залишається дискусійною. Так, на думку І. В. Паславського, вона проявлялася в зміні поглядів на право і свободу людської особи та цілеспрямованому формуванні патріотизму через творення "культу козацтва" і "культу пам’яті" 2. Майже протилежної точки зору дотримується H. M. Яковенко, заявляючи: "Все нове, привнесене в буденне життя прискореним пульсом доби, ковзає легкими брижами над товщею ще непорушних вод, усе приміряється до звичної шкали цінностей" 3. Істину, як завжди, слід шукати посередині. Зауважимо лише, що в ході культурно-національного піднесення важлива роль належала козацтву.

Перші десятиліття XVII ст., як зазначалося вище, характеризувалися великими масштабами покозачення селян та міщан. Козацький ідеал вільної людини, яка користувалася імунітетними правами, в основних рисах уже був сформований і глибоко проникав у свідомість українського суспільства. Тому, насамперед, потребують вивчення питання чинників становлення козацької самосвідомості. З іншого боку, важливо простежити вплив козацтва на різні сфери духовного життя суспільства: релігійну свідомість, політичне мислення, стереотипи морально-етичних цінностей тощо.

У "Протестації" київського митрополита Йова Борецького та інших православних ієрархів від 28 квітня 1621 р. українське козацтво визнавалося представником народних культурних і релігійних традицій: "вони з роду нашого, браття наші і християни правовірні. Про них думають, нібито вони є простаками, котрі, знань і розуму не маючи, піддались намовам духівництва. Але ж бо ми ані од послуху належного їх не одводимо, ані ix бунтуємо, та й розуму в ділах і чинах їх не учимо. Самі вони природний розум і од бога даровану кмітливість мають. То ж і ревність та любов до віри, побожності та церкви з давніх давен між ними живуть і проквітають. До того ж те плем’я чесного народу руського, з насіння Яфетового, котре Чорним морем і по-суху Грецьке Царство воювало. З того бо те військо покоління, котре за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах (човнах) по морю і по землі (приправивши колеса до човнів) плавало (та пересувалося) і Константинополь штурмувало. Се ж бо вони за Володимира Великого, святого монарха руського, Грецію, Македонію та Іллірик воювали. Се ж їхні предки разом із Володимиром хрестилися і віру християнську од Церкви Константинопольської приймали, і по день нинішній у тій вірі родяться, хрестяться і живуть" 4. Очевидно, не лише політичні Мотиви, пов’язані з відновленням православної ієрархії (1620), вплинули на оцінку козацтва духовними отцями. Документ з’явився на світ до Хотинської битви, де запорожці відіграли визначну роль у зупиненні османської агресії проти українського та інших європейських народів. Разом з тим, ці дві події сприяли глибокому усвідомленню козацтвом свого місця і ролі в суспільному житті. Витоки цього явища слід шукати в попередній час.

До середини XVI ст. козацтво не відчувало себе єдиною силою чи соціальним прошарком, а тому всі зусилля концентрувалися на конкретній громаді. Козаки об’єднувалися на основі рівності без врахування соціального походження і матеріального становища. Всі норми внутрішньої поведінки формувалися в умовах прикордоння і ґрунтувалися на пріоритетних інтересах громади. Рішення приймалося більшістю голосів на зібранні або ж раді, яка, насамперед, визначала і забезпечувала надійність об’єднання на означений строк. Спільна ідея зміцнювала прагнення козакуючих у досягненні поставленої мети. Досить слушно підмітив внутрішні фактори функціонування такого типу соціальної групи людей середньовічної епохи А. Я. Гуревич: "В рамках такой группы не было господства и подчинения. Социальные связи внутри корпорации строятся не по «вертикали», а по «горизонтали». Требуя от каждого из своих членов подчинения определенной дисциплине, одинакового образа жизни и даже мыслей, навязывая им жесткое клише поведения, корпорация вместе с тем воспитывала их в духе равенства, взаимного уважения прав сочленов группы, сплачивала их в защите этих прав и общих интересов от посягательств со стороны любых внешних сил" 5.

Становище суттєво змінилося із заснуванням Запорозької Січі. За досить короткий період козацтво виробило власну військово-політичну структуру — кіш, стало значною суспільною силою. Разом з тим козаки не поривали зв’язків з волостю, виступаючи на захист давніх народних традицій, православ’я, особистої незалежності. Вони відчували себе більше членами запорозької громади, об’єднаної особливими соціальними і моральними критеріями, ніж вільними індивідами суспільства в цілому. Відповідно й зародження ідеї козацької свободи було наслідком не лише вільного життя в степах, а й соціально-політичної ситуації в південних районах України, які перебували під постійною загрозою нападу татарських кочівників. На думку П. О. Куліша: "это была республика, образовавшаяся в силу противодействия русского духа татарскому. С одной стороны, она сохраняла главные черты своего происхождения,— именно — христианскую веру и богатырские обычаи, а с другой — усвоила себе наезднические нравы, без чего невозможно было бы ей существовать" 6. Отже, козацтво являло собою соціальне самозахищене об’єднання, покликане до життя умовами існування на прикордонні з відповідними моральними критеріями. Військова доблесть, честь, добра слава, патріотизм, благородство і готовність до самопожертви заради досягнення спільної мети стали невід’ємними рисами запорозького лицаря 7. Система запорозьких цінностей, за висловом І. Є. Кравченка, була "тією таємною доктриною, котра відкривала сакральні істини буття, не знаючи яких людина гинула в марній боротьбі з минущим і суєтним" 8. Водночас внутрішній світ козаків відзначався й суперечливими рисами. "У внутрішніх якостях запорозького козака,— писав Д. І. Яворницький,— помічалася суміш доброчинностей і вад, завжди, втім, властива людям, які вважають війну головним заняттям і головним ремеслом свого життя: жорстокі, дикі й безжальні щодо своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами у стосунках одне з одним, мирними сусідами до своїх соратників за ремеслом, українських і донських козаків" 9.

В основі січового братства лежав своєрідний аскетизм. Він проявлявся, насамперед, у готовності до смерті, чим козаки завжди дивували іноземних спостерігачів, спартанській витривалості до фізичних страждань, у байдужості до побутового комфорту. З часом ці риси запорожців було опоетизовано й витлумачено як традиційні для українського національного характеру. Разом з тим, створювалися відповідні стереотипи психології українців, котрі відігравали як позитивну (максимальна мобілізація сил в історично вирішальні моменти), так і негативну (зневажливе ставлення до самого інституту державної влади через довготривале іноземне панування) роль.

Козацький аскетизм, ймовірно, дав підставу і для ототожнення запорожців із членами західноєвропейських духовно-лицарських орденів. Тим більше, що протягом XVI ст. ідея середньовічного лицарства продовжувала існувати в Речі Посполитій. Як слушно підмітив Йохан Хейзінга, "повсюду, где рыцарский идеал исповедовали в наиболее чистом виде, особое ударение делали на его аскетическом элементе. В период расцвета он (действительно; естественно, и даже по необходимости, соединялся с идеалом монашества — в духовных рыцарских орденах времен крестовых походов" 10. Подібно ченцям лицарям, козаки вбачали у походах проти "невірних" не лише подвиги доблесті та засіб здобуття слави, а й релігійні мотиви 11. Польський історик Тадеуш Чарновський, зокрема, писав"Законом на Запорожжі було суворе військово-чернече життя і на його пом’якшення не впливали ні сусідство, ні багатства здобуті в Туреччині та Криму, ані навіть час" 12. Його співвітчизник Маріан Дубецький вважав, що ініціаторами створення січових порядків виступили шляхтичі, які були знайомі із західноєвропейським лицарством 13. Дослідник Запорожжя А. О. Скальковський називав козаків ченцями війни: "Схоже на католицькі римські ордени, козацтво було пов’язане узами общини (societas), віри (religio) і покликання (vocatio) або ж мети свого об’єднання" 14. Зрештою "рыцарская привязанность к вере,— заявляв один із істориків середньовіччя,— во имя которой было совершено немало блестящих подвигов, целомудрие и простой, даже суровый образ жизни, их пламенная любовь к свободе и горячее участие в деле освобождения угнетенных братии на Украине, наконец, демократический строй их общины,— ставили в глазах современников и историков этот своеобразный военный союз наравне со Спартанской республикой и орденом Мальтийских рыцарей" 15.

Порівняння Січі з європейськими духовно-лицарськими орденами маємо й сьогодні 16. Справді, в них чимало аналогічного, наприклад, обряд вступу до товариства, на що звернув увагу ще у XVII ст. французький офіцер П’єр Шевальє: "Треба перепливти їх (пороги.— В. Щ.), а потім здійснити подорож по Чорному морю, щоб називатися справжнім запорозьким козаком, так само, як мальтійські лицарі, щоб удостоїтися честі стати членом їх ордену, зобов’язані відбути паломництво" 17. Можна додати також високий статус свободи, побратимство, пошуки лицарської слави і здобичі, культ Діви Марії Покрови. Водночас існували принципові відмінності між лицарями-ченцями і запорожцями, що впливали на формування їхніх світоглядних засад. Військово-чернечі ордени іоанітів і тамплієрів 18 створювалися з представників дрібного та середнього дворянства. Їх зростаюча політична й економічна влада перетворювалася в основу католицького панування на Сході. Численні земельні володіння майже в усіх країнах Західної Європи забезпечували досить сите життя. Членами запорозької громади ставали вихідці з різних соціальних верств — від селянина до шляхтича. Джерелом їхнього прибутку була не феодальна рента, а пошуки так званого "козацького хліба" з обов’язковим прикладанням власних зусиль. При цьому Запорозька Січ набула загальнонаціонального значення у боротьбі проти іноземного гніту та зовнішньої агресії.

У середовищі січової громади характерні риси лицарства — рівність, взаємоповага, благородство — проявлялися у спілкуванні запорожців. Козаки називали себе товаришами, що в тогочасній польській мові означало "дворянство", яке служило в привілейованих гусарських хоругвах, на відміну від рядового складу жовнірства. Товариство для запорожців ідентифікувалося із шляхетством у Речі Посполитій. Порівняння лицарства і шляхетства було досить популярним наприкінці XVI ст. Хоча й створити власне лицарство на зразок західноєвропейського польській шляхті не вдалося. В цьому контексті цікавим є зафіксоване Бартошем Папроцьким звернення запорожців до Самуеля Зборовського при врученні йому гетьманської булави: "Ми, милостивий пане, вбачаючи у тобі пана лицарського і шляхетного походження, що для нас мало важить, тільки справа і серце мужнє.., зичимо тобі, аби нами довго порядкував, звідкіля б і собі, і нам, і вітчизні милій, і своїм нащадкам безсмертну славу здобув" 19. Безперечно, що опис цієї події мав і певне ідеологічне підґрунтя, а саме — утвердити за шляхтою лицарські традиції. Аналогічними атрибутами Папроцький наділив і козацького гетьмана князя Богдана Ружинського: "Понехтував він багатствами і полюбив славу захисту кордонів. Залишивши тимчасові земні блага, терплячи голод і нужду, стоїть він, мов мужній лев, і жадає лише кривавої бесіди з невірними" 20.

Ідея лицарської гідності поступово проникала у свідомість різних верств населення. Київський католицький біскуп Йосип Верещинський у 90-х роках XVI ст. пропонував навіть заснувати лицарську школу на Січі для шляхетської молоді. Він виступив проти урядових репресій щодо козацтва. На думку біскупа Верещинського, козаки були такими ж лицарями, як шляхтичі, а значить, мали всі підстави розраховувати на статус повноправних громадян Речі Посполитої, користуватися специфічними джерелами прибутків і широкими політичними правами 21.

В ході козацьких повстань кінця XVI ст. характерних рис набували звернення, в яких козаки іменувалися лицарями. Наприклад, "Я, Криштоф Косинський, ми — сотники, отамани і все лицарство Війська Запорозького" 22, "З почуттям лицарської нашої вольності, гетьман і все лицарство Війська його королівської милості Запорозького" 23. У листі старшого Війська Запорозького Івана Кучковича до канцлера Речі Посполитої Яна Замойського останній іменувався "опікуном людей лицарських" 24. До цього ж часу належить героїзація козацьких постатей Дмитра Вишневецького (Байди), Івана Підкови та Самійла Кішки у народних думах та історичних піснях. Характерною їх особливістю є насиченість розповідними елементами з життя героїв, підкреслення типових рис — патріотизму, мужності, миролюбності. Тож народна творчість сприяла поширенню козацького ідеалу в житті тогочасного суспільства. Важливим чинником цього процесу стала й поява певного взірця морального авторитету серед козацтва.

Біографічні свідчення про вихідця з православної шляхетської родини Петра Сагайдачного викладено вище. Зазначимо лише його участь у суспільно-політичному житті. На початку XVII ст. широкого розвитку набув рух братств — громадських організацій православного міщанства. Братства ставили за мету протидію політиці національного та релігійного гноблення, яку проводив уряд Речі Посполитої щодо українського народу. Крім того, братчики всіляко дбали про розвиток освіти, культури, утримували шпиталі. Вступивши до Київського братства (1620) разом з усім Військом Запорозьким, Петро Сагайдачний мав формальне право виступати його заступником і протектором.

Восени того ж року за участю гетьмана відбулося відновлення православної церковної ієрархії.

Після тяжкого поранення під Хотином Сагайдачний ще деякий час перебував у Києві. Навіть у передсмертному листі до Сигізмунда III він висловлював тривогу з приводу утисків козацтва місцевою адміністрацією: "Покорне и слезне прошу, дабы тое козакам творимое бедствие и озлобление превысоким и грозным вашого найяснейшого величества мандатом было запрещено и ускромлено. Особливе унея, за милостивым вашого наияснейшего королевского величества позволеньем, теперь з Руси через святейшего патриарха иерусалимского Феофана знесенная, абы впредь в той же Руси никогда не отновлялася и своих рогов не возносила" 25. Своє майно Петро Сагайдачний відписав на благодійні цілі. У заповіті гетьмана від 5 квітня 1622 р. півтори тисячі злотих відписувалося "на школу братства Львовского, на науку и на цвиченья бакалавров учоных.., на школу албо рачей на дидаскалов, за чимбы в школе той Братской (київській.— В. Щ.) всюдне непрерване наука тривати могла, вечными и потомными часы не нищала, ани уставала" 26. На думку Касіяна Саковича, гетьман Війська Запорозького Петро Сагайдачний був взірцем чесного служіння вітчизні.

Петро Сагайдачний був не єдиним представником української шляхти, яка, ставши на нелегку стезю, здобула заслужений авторитет у сучасників. Визначними борцями за лицарські права, покровителями розвитку освіти і культури, ревносними захисниками православ’я виступали й соратники гетьмана — Оліфер Голуб, Матвій Пирський, Марко Жмайло та їхні наступники. Так, у листі старшого реєстру Івана Кулаги, адресованому печерському архімандриту Петрові Могилі від 12 березня 1632 р., містилося схвалення об’єднання лаврської школи з братською Богоявленською і висловлювалася готовність взяти їх під захист. "Мы яко завше з предков своих,— зазначалося в посланні,— войско запорожское звикло чинити старание о добрим и пожитечним церкви божой, не мней и тепер в том не Уставаючи, звлаща видячи знать зезволенье Духа Святого, тудеж згодное застановленье всего народу нашего русского, духовного и светского — их милости панов шляхти яко и поспольства, абы науки або увиченя в писме святом ку подпоре благочестия нашего при церкви братской св. Богоявлении были за старанем, коштом и накладом в Бозе превелебного отца е. м. П. Могилы,— теды и мы, Видечи барзо речь слушную и церквом божиим пожитечную,— тоеюж милостью братерскокэ обовязанные будучи, зезволяем и на то припадаем, и при той церкви братской яко и при школе новозаложенной и при шпитале до ней належачом обовязуем стоять и опоновать до горл своих" 27. Заступництво і покровительство над Києво-Могилянським колегіумом підтвердили також гетьман Богдан Хмельницький та його син Юрій. Саме в середовищі козацької еліти, яка орієнтувалася в тогочасних суспільних процесах, утверджувалося розуміння необхідності підтримки давніх народних традицій, освіти, науки, культури. На цьому ґрунті викристалізувалася ідея національно-територіальної автономії, а потім і власної держави.

Усвідомленню козацтвом спадкоємності між князівською Руссю та Україною сприяли його тісні контакти з представниками тогочасної інтелігенції. Тяглість вікової історичної спадщини підкреслював уже автор одного з перших творів полемічної літератури Герасим Смотрицький. У книзі "Ключ царства небесного" (1587), присвяченій князю Костянтинові Острозькому, зокрема, говорилося: "Таковым благословением почтил и увелебил Бог оного великого Владимира, преславно, и много чудно крестившего землю русскую, которого церкви и роду, зацная линея и доныне неустала, в нейже истинный наследник, и властный потомок, ваша княжа милость, есть еси и на месце оных великосановных и многославных предков своих наступает" 28. Цілком очевидним було знайомство освіченої частини запорожців з творами письменників-полемістів. Про це, зокрема, свідчить козацьке послання депутатам конвокаційного сейму Речі Посполитої 1632 р. В ньому містилося прохання ліквідувати унію, "щоб уніати, які володіють чужим добром, віддали його тим, кому воно належить, тобто духовенству давньої грецької релігії, послушному константинопольському патріарху". В противному разі, заявляли козаки, "нам доведеться шукати іншого шляху для заспокоєння своєї совісті" 29. Прагнення козацтва до політичної спілки з шляхтою, обґрунтоване належністю до єдиного "народу руського", простежується в листі старшого реєстру Івана Кулаги до учасників житомирського сеймику від 30 травня 1632 р: "При обранні короля його милості пана того милостивого справедливо думаємо, що без нашого подання і згоди він не може бути обраним, оскільки Річ Посполита визнає нас за своїх членів і ми зносимо на своїх шиях найгірші удари" 30. Ще чіткіше воно постало у посланні запорожців до королевича Владислава від 5 вересня того самого року. Отже, козацтво бачило себе невід’ємною частиною свою народу, який мав давню и славну історію, і висловлювало прагнення представляти його інтереси та захищати від ворожих посягань.

В ході народних повстань 20—30-х років XVII ст. за козацтвом утвердилась репутація захисника загальнонаціональних інтересів. На детальному аналізі цих подій зупинимося нижче, а тепер лише зазначимо, що поширення козацького ідеалу дозволяло ватажкам повстань за досить короткий період залучити до своїх лав тисячі селян та міщан. На той же час припадає і зростання чисельності нереєстрового козацтва, яке стало провідником боротьби за "давні лицарські вольності". Так, в універсалі Карпа Скидана від 29 листопада 1637 р. до реєстрових і мешканців Корсуня та Стеблева зазначалося: "Пам’ятаючи славу нашу лицарську, права і вольності наші.., щоб ми всіма силами повстали проти цих душманів і ворогів віри нашої" 31. Цікаво, що в інших аналогічних закликах Скидан іменував себе "полковником Війська Запорозького, опікуном над усією Україною" 32. фактично маємо справу з першим свідченням визнання козацтвом належності не лише до Війська Запорозького як мілітарної сили, а й до певного національно-територіального суб’єкта. Очевидно, під Україною в даному разі розумілося Подніпров’я. Проте, сам факт вживання даного терміна свідчить про значний поступ козацької самосвідомості. Вже наступного року універсали гетьмана Якова Острянина доходили до віддалених міст і сіл Поділля, Волині та Покуття 33. Ксьондз Шимон Окольський зазначав у своєму щоденнику, що після кількох перемог над коронним військом "Острянин був задоволений і вже поділяв Україну: одному Переяслав, другому Київ, третьому Волинь віддавав" 34. Таким чином, бачимо прагнення ватажків повстанців розширити ареал земель з козацьким самоврядуванням далеко за межі Подніпров’я.

Незважаючи на поразку повстань, козацтво здобуло значний досвід боротьби, налагоджувало союзницькі стосунки з Кримом та Доном, гартувало кадри. Це дозволило Богданові Хмельницькому і його соратникам досить оперативно провести підготовку до виступу на початку 1648 р. Перші гетьманські універсали, листи і грамоти містили, насамперед, вимогу до уряду Речі Посполитої підтвердити відмінені "Ординацією" 1638 р. козацькі права і привілеї та ліквідувати унію 35.

Переможний в цілому хід подій перших двох років Національно-визвольної війни значно розширив спектр завдань повстанців, поклав початок створенню Української козацької держави. Провідну роль у цьому процесі відігравало козацтво, яке в окремих регіонах становило основну масу населення. Це дало підставу Богданові Хмельницькому конкретизувати мету боротьби — визволення всіх українських земель (поряд з терміном Україна гетьманом вживалося і Русь, як данина історичним традиціям). Під час переговорів з королівськими комісарами (лютий 1649 р.) у Переяславі він виступав уже не лише козацьким гетьманом, а й "самодержцем руським", представником усього народу, заявляючи: "Визволю з лядської неволі народ руський увесь... Допоможе мені в цьому вся чернь, по Люблін, по Краків, від якої я не відступаю і не відступлю, бо це права рука наша,— щоб, знищивши селян, на козаків не ударили" 36. Тобто з розгортанням Національно-визвольної війни козацтво чітко усвідомлювало себе не лише окремим станом, а й виразником загальнонаціональних інтересів.

Наведені дані переконливо свідчать про поступ у формуванні станової самосвідомості. Серед головних його чинників слід назвати створення на прикордонні центру козацької громади — Запорозької Січі, де кристалізувалися стереотипи поведінки і морально-етичні цінності. Захист українських земель від татарської агресії став життєвою потребою запорожців, що поряд із шляхетськими традиціями сприяло творенню козацького ідеалу. На становлення духовних основ козацької верстви впливали ідеї спадкоємності історичних традицій Русі-України, що містилися в творах письменників-полемістів, розгортання визвольного руху проти іноземного панування, а також поява серед запорожців постатей, які уособлювали моральний авторитет серед сучасників.






5.2.

Українське козацтво і православ’я


Значення конфесійного фактора в житті людини середньовічного суспільства важко переоцінити. Він становив домінанту морально-етичних цінностей, реально впливав на соціальну поведінку особи. Надзвичайної гостроти релігійне питання набуло з розвитком реформаційного руху. Запеклу протидію останньому чинила католицька реакція, у цьому процесі оплотом Ватикану в центрально-східно-європейському регіоні стала Річ Посполита, до складу якої входили й українські землі.

До XVI ст. віротерпимість була однією з характерних рис суспільного життя України. Однак, розвій контрреформації зумовив посилення католицького впливу, насамперед, у Галичині та західних районах Волині й Поділля. Широку діяльність у різних сферах суспільного життя розгорнув у Речі Посполитій орден єзуїтів. Поступові католицької ідеології сприяла й нестабільність у середовищі православної ієрархії.

Одним із перших кроків конфесійної конфронтації стала реформа календаря, проведена папою Григорієм XIII восени 1582 р. Юліанський календар, за яким продовжував жити православний світ, відхилявся переважно шляхом примусу й насильств. Реформа викликала опозицію навіть у деяких католицьких колах. Релігійне протистояння в Речі Посполитій не сприяло стабілізації суспільства, тому 21 січня 1584 р. король Стефан Баторій видав спеціальну грамоту, направлену всім державним урядовцям, де, зокрема, говорилося: "Про то вольно есть и мает быти кождому набоженства и веры своее уживати, свята святити и обходити; а за то они никоторое трудности, пренагабаня, шкоды и грабежов терпети не мають. Кгдыж люде греческого закону до тое реформации календара нового без призволеня старшого, патриархи своего, кгвалтом примушаны быти не мають. Для чого хочем мети и приказуєм вам, абысте им свят их обходити и святити не забороняли, переказы и пренагабаня, ани грабежов за то, ани деспектов жадных не чинили, постерегаючи того, якобы покой и згода межи розными у вере и набоженстве захованы были" 37. Ситуація ще більше загострилася з обранням королем Речі Посполитої в 1587 р. Сигізмунда III, на виховання якого великий вплив мали єзуїти 38.

Польська шляхта вважала православ’я нижчою релігією і завдавала всіляких утисків щодо побудови храмів, культових відправ "людям грецької віри" тощо. Зрештою, рішення Берестейського собору 1596 р. поклало початок занепаду православної церковної ієрархії. Уніатство і полонізація швидко охоплювали нові верстви українського населення.

Берестейська унія викликала гостру опозиційну реакцію, про цю свідчили виступи православних на сеймах і сеймиках також твори письменників-полемістів, що набули чіткої антикатолицької спрямованості. Помітно активізувалася діяльність братств, але найбільшу небезпеку для властей становила нова суспільна сила — козацтво. Релігійність у його середовищі проявлялася мало. Навіть традиційний обряд прийняття до січового товариства, що включав і поняття віри, особливою строгістю не відзначався. Лише походи запорожців проти татар велися під гаслом боротьби з "неприятелем святого Христа" 39. Разом з тим, загострення соціальних і конфесійних суперечностей в Україні наприкінці XVI ст. зумовило втручання козацтва у їх розв’язання. Вже під час повстання на чолі з Северином Наливайком козаки включалися у боротьбу з ворогами православ’я. Вони погромили маєтки прихильників унії — луцького старости Олександра Семашка та Яроша Терлецького. Слуга луцького єпископа Кирила Терлецького Григорій Степанович, який їхав з Кракова до Луцька, скаржився до гродського суду 7 жовтня 1595 р., що козаки, очолювані Ростопчою, спіймали його і відібрали "листы и з мамрамы его милости владыки луцкого и инших епископов з Кракова, тут, до протопопы и наместника его милости луцкого, абы тые справы и мамрамы, в справах духовных водлуг науки и писанья листовного, отдал до схованья церковного, под тот отъезд владыки его милости до Риму Тобто перед від’їздом Іпатія Потія і Кирила Терлецького до Ватикану.

Після Берестейського собору митрополит Михайло Рогоза, який прийняв унію, намагався підкорити собі Києво-Печерський монастир. Архімандритом його був противник уніатства Никифор Тур. Прокляттями на свого супротивника Рогоза не обмежився і добився королівського наказу про передачу монастиря уніатам. Однак, виконати доручення Сигізмунда III слузі митрополита Івану Кошицю не вдалося, оскільки ченці не відкрили воріт. Спроба Рогози силою оволодіти окремими монастирськими маєтностями також не увінчалася успіхом. На допомогу Никифору Туру прийшли "наливайки", тобто козаки, і вигнали митрополичого управителя Гурія Островецького з сіл, підпорядкованих монастиреві 41. У виписці з оршанської гродської книги від 14 жовтня 1599 р. міститься заява уніатського митрополита Іпатія Потія щодо дій києво-печерських ченців, які спільно з міщанами і козаками не допускали ввести його у володіння селами, які належали Печерському монастирю. Потій скаржився на "чернцов киевских, прозываемых на Иону Корченина а на Оксентия Табора, которые дей припомневши боязни Божое и срокгости права посполитого, менуючысе быть капитулую Киевского, приспособивши до себе гултайства лотров Козаков и иншых посторонних людей немало, з розным оружьем войне належачим, въежджаючи своевольне до тых сел руских... села Печерска, села Цвиркова, села Борсуков, села Холик, села Озеран и села Тарасович, так теж: и до инших сел, подданых его милости отца митрополитовых, которые дей за правом слушным з ласки его королевской милости з монастирем Печерским и зо всими добрами, к нему належачими, впрод речоному отцу митрополиту есть отданы; тогды дей тые впрод речоные чернцы Иона Корчений и Оксентий Табор, не ведаючи з яких причын набравшысе своеволи, не дбаючи ничего и о звирхность его королевское милости и старшого своего его милости отца митрополита киевского архимандрита Печерского, от господара короля его подданого, и теперь дей в тых селах лежат, подданых дерут, липять, нищать и пустошать" 42. Окремі локальні антиунійні виступи в різних регіонах України траплялися і в наступні роки.

Яскраво проявилась солідарність козацтва з духовенством у справі захисту православ’я навесні 1610 р., коли митрополит Іпатій Потій намагався підкорити собі київські церкви та схилити місцеве духовенство до унії. З цією метою він прислав до Києва намісника Антонія Грековича, але там православ’я почувало за собою озброєну силу козацтва. Виклик Грековичем київських священиків до Софійського собору на спільну відправу не мав успіху. Навпаки, духовенство повело агітацію серед парафіян, застерігаючи: хто прийде до церкви, будуть хрестити в чужу віру. А невеликий загін козаків розташувався перед Софією, зупиняючи прибулих міщан. Тоді Грекович запечатав церкву, щоб не дати православним провести свою відправу Козацька депутація на чолі з Григорієм Середою, з свого боку, подала протестацію до київського гродського суду від імені запорожців проти звинувачення їх Антонієм Грековичем. "И мы теж,— зазначалося в документі,— яко сынове тоеж соборное апостольское восходное церкви будучи, именем всего Войска Козаков Запорозских... до их милости панов народов тое православное веры и религии старожитное и при особах духовных не отсчепенцах (уніатах.— В. Щ.) и не отмитных переставати головы против упорови кгвалт в релей нашой старожитной православной чинить хотячи, протесту емся" 43. Прагнення боронити старожитну православну релігію звучало і в листі запорозького гетьмана Григорія Тискиневича до київського підвоєводи Михайла Холоневського від 29 травня 1610 р.: "За церковь нашу восточную, а за веру греческую головы свои быхмы мели вси положити... и боронить словом нашим рыцерским обецуем" 44. Тут же містилося попередження: якщо уніатський намісник не зречеться свого наміру, буде вчинено розправу над ним. Цей організований виступ українського козацтва та православного духовенства примусив Антонія Грековича та його покровителя Іпатія Потія відступитися.

Невдовзі до Києва приїхав православний єпископ Неофіт. Спираючись на підтримку козаків, він висвятив кількох священиків київської єпархії. Архімандрит Печерського монастиря Єлисей Плетенецький у 1613 р. з допомогою козацтва повернув великі маєтності, захоплені раніше уніатами 45. Через три роки король Сигізмунд III підтвердив права Печерського монастиря на ці землі. За спроби відібрати у православних Михайлівський монастир уніатський намісник Антоній Грекович поплатився життям, що сталося не без допомоги козаків.

На сеймах Волині, Київщини, Галичини неодноразово ставилося питання про свободу православ’я, але на їх резолюції у Варшаві тривалий час не зважали. Лише 1618 р. ухвалою сейму декларувалося право на віросповідання людей "релігії грецької" 46. Тут же відзначалося, що остаточно означена проблема вирішуватиметься на наступному сеймі. Пояснити таке "лояльне" ставлення уряду Речі Посполитої до іновірців можна, лише з’ясувавши ситуацію, що склалася. Ще 1617 р. королевич Владислав у погоні за російською короною організував експедицію до Москви, але невдовзі сам опинився в скрутному становищі 47. Сигізмунд III у черговий раз звернувся по допомогу до козаків. Однією з умов, які поставив гетьман Петро Сагайдачний перед королем за московський похід, було відновлення православ’я в Україні. Експедиція закінчилася підписанням вигідного для Речі Посполитої Деулінського перемир’я 1618 р., але офіційної оцінки участі в ній запорожців на сеймі 1619 р. не прозвучало. Вирішення питання про свободу православ’я було відкладено на майбутнє.

Рішуче втручання козацтва у релігійні справи сталося напередодні місії єрусалимського патріарха Феофана в Україну в 1620 р. Московська експедиція укріпила запорожців у свідомості своєї сили й значення, розширила їхні політичні горизонти. Незначна поступка з боку уряду під час підписання Роставицької комісії (1619) — збільшення реєстру з однієї до трьох тисяч чоловік, безумовно, не задовольнила козацтво. Незважаючи на сувору заборону, запорожці вдалися до нових походів на Крим і Чорне море. Водночас на початку 1620 р. до Москви прибуло козацьке посольство від імені гетьмана Петра Сагайдачного на чолі з Петром Одинцем. Офіційна мета візиту зводилася до прохання стати на службу московському цареві. В записці Посольського приказу про прийом запорозьких послів від 20 лютого, зокрема, говорилося: "черкасы, Петр Одинец, говорили: прислали их все Запорожское Войско гетман Саадачной с товарыщи, бити челом государю, объявляя свою службу, что оне все хотят ему, великому государю, служить головами своими попрежнему, как оне служили прежним великим росийским государем, и в их государских повелениях были, и на недругов их ходили, и крымские улусы громили, а ныне они по тому ж служат великому государю" 48. Проте, ймовірніше, що цією акцією Петро Сагайдачний намагався вплинути на польський уряд і добитися легалізації православ’я в Україні. В усякому разі, ця місія яскраво свідчить про вміння козацького гетьмана користуватися не лише військовими, а й дипломатичними засобами для досягення поставленої мети.

Питання віросповідання в Україні порушувалися і під час переговорів Петра Одинця з московськими дяками Іваном Грамотіним та Савою Романчуковим наприкінці лютого 1620 р. Проте останніх, як учасників двох ворогуючих сторін в ході Тридцятирічної війни, воно цікавило лише в контексті взаємо відносин Московії та Польщі. Козаки не обмежилися цими переговорами і, як свідчать подальші події, використали момент для зустрічі з єрусалимським патріархом. Цей факт знайшов підтвердження в тексті "Протестації" Йова Борецького 49.

Феофан прибув в Україну 15 березня 1620 р. Вже на кордоні з Московією його зустрів Петро Сагайдачний і супроводив до Києва. У будинку Богоявленського братства на Подолі єрусалимський патріарх перебував під захистом магістратських властей і особливою козацькою охороною. Згодом Феофан відвідав козацький Трахтемирівський монастир, Канів та Черкаси, що викликало тривогу польських властей. Для супроводу патріарха по території Речі Посполитої Сигізмунд III призначив пристава фелікса Почановського. Коронний гетьман Станіслав Жолкевський грамотою від 5 травня 1620 р. спеціально оповіщав представників адміністрації в Україні про місію Почановського і наказував усіляко сприяти подорожі патріарха 50.

Занепокоєння у Варшаві посилювалося також у зв’язку з обранням гетьманом Якова Бородавки. Причиною цієї зміни стало незадоволення козаків Роставицькою комісією та спробами Петра Сагайдачного реалізувати непопулярні серед запорожців окремі її пункти, насамперед, спалення козацьких човнів (чайок). Станіслав Жолкевський вважав Бородавку найбільш схильним до бунтів і, передбачаючи нові експедиції запорожців на Чорне море, попереджав короля про небезпеку таких акцій для польсько-турецьких відносин. Коронний гетьман пропонував заарештувати Феофана, оскільки тривале перебування патріарха в Україні здавалося йому підозрілим. Аналогічні мотиви звучали і в листі Сигізмунда III до Феофана від 1 серпня 1620 р., проте король висловлював надію, що діяння патріарха сприятимуть "миру і спокою"51.

Право призначати єпископів на єпархії, як і право роздавати землю світським васалам, були прерогативою виключно королівської влади. Зважаючи на те, що дипломатичним шляхом домогтися заміщення єпископських посад православними не вдалося, українське духовенство змінило тактику. В його колах стверджувався намір без згоди короля відновити православні єпископії. Це питання стало головним на зборах, скликаних під час храмового свята 15 серпня 1620 р. у Києво-Печерському монастирі. Представники з Волині, Поділля, Покуття, Підляшшя, Литви разом з козаками, міщанами та православними шляхтичами звернулися до патріарха Феофана з проханням здійснити акт хіротонії. Вагання останнього і побоювання "біди від короля та поляків" розсіяв Петро Сагайдачний, гарантуючи патріархові безпеку при виїзді з України. Визначальна роль козацтва у відновленні православної ієрархії підкреслена в "Протестації": "люди лицарські та гарячі духом святолюбивим превелебності його (Феофана.— В. Щ.) сказали: Не був би ти патріархом, не був би ти пастирем добрим, не був би ти Христовим і апостольським намісником, якби превелебність твоя народові руському митрополита й єпископів не посвятив і не зоставив, заставши нас тут переслідуваних і без пастирів" 52.

У жовтні 1620 р. патріарх єрусалимський Феофан висвятив Йова Борецького на митрополита київського і галицького та шістьох ієрархів у сан єпископів 53. Ця подія, безумовно, мала велике значення для православних. Водночас вона зачіпала й інтереси уряду Речі Посполитої, який протягом чверті століття викорінював православ’я в Україні, насаджуючи уніатство й католицизм. Проте, через складну політичну ситуацію, однозначної реакції з Варшави не надійшло. На початку листопада Сигізмунд III надіслав листа до єрусалимського патріарха з проханням посприяти виступу запорожців на війну з Туреччиною. Крім того, він послав до Феофана шляхтича Бартоломея Обалковського з метою примусити козаків виконувати королівську волю. З фактом відновлення православної ієрархії змушений був рахуватися і сейм, оскільки уряд мав намір використати козацькі сили для відсічі турецькій агресії. Автор сеймового щоденника відзначив наполегливість послів Київського воєводства у захисті православ’я. Хроніст пояснював ситуацію тим, що козаки і немало знатних людей взяли "релігію грецьку" під свій захист і присягнули, що не відступляться від досягнення мети 54.

На території Київського воєводства політичні й конфесійні настрої козацтва, міщанства та шляхти в багатьох аспектах збігалися, тому цілком ймовірно, що серед них існувала угода, можливо, навіть у формі присяги, про відстоювання православ’я. Від імені волинських послів на сеймі виступив чашник Лаврентій Древинський. Говорячи про небезпеку турецької агресії, він звернув увагу на необхідність стабілізації політичного становища в державі, насамперед, через заспокоєння православних: "В цій війні проти головного ворога Христа святого сміливо можу сказати, ваша королівська милость ледве чи не більшу частину контингенту буде жадати від народу нашого руського, а народ цей, коли й надалі не буде задоволений в своїх домаганнях і проханнях, як може заступати замість шансів грудьми своїми вашу державу? Які може чинити старання для спокою від сусідів, коли немає внутрішнього спокою у себе вдома? З яким серцем, з яким почуттям буде гасити своєю кров’ю запалені мури вітчизни, коли не бачить, що погашено внутрішній вогонь запалених домашніх стін? Хто ж, Боже живий, не бачить цього на свої очі, які великі тягості, утиски й неможливі прикрості терпить цей стародавній народ руський" 55.

У постанові сейму 1620 р. зазначалося про наміри уряду визнати в майбутньому православну церковну ієрархію. Водночас патріарх Феофан направив з Трахтемирівського монастиря в січні 1621 р. грамоту до Війська Запорозького, в якій містилося прохання стати на захист Речі Посполитої у зв’язку з турецькою загрозою. Про необхідність спільного виступу запорожців з коронним військом патріарх говорив також з козацькими полковниками та сотниками, які постійно перебували при ньому.

Незначний успіх православних на сеймі 1620 р. після Цецорського погрому можна пояснити відсутністю безпосереднього впливу українського козацтва на уряд. І вже на початку березня наступного року з’явився "Меморандум", в якому козаки висловлювали свою рішучу підтримку православ’ю. Цей документ було доручено повезти до Варшави посольству, очолюваному Марком Жмайлом, з наказом твердо відстоювати свою позицію у переговорах з королем. У "Меморандумі" містилася вимога "аби баніції і всілякі протести правні, унією нанесені як у Короні Польській, так і у Великому князівстві Литовському і Руському братії нашій, народу руському, від цього часу навіки ліквідувати наказано і церкви повернути" 56. Окремим пунктом ало питання визнання висвячених патріархом Феофаном православного митрополита та шістьох єпископів. Козаки вимагали повернення захопленого уніатами "власного церковного добра релігії грецької людям", включаючи Софію Київську. Отже, "Меморандум" відбивав усвідомлення козацтвом необхідності зміцнення православ’я для українського народу, як одного із чинників боротьби проти національно-релігійного гноблення.

Розуміння політичної ситуації і значення в ній конфесійного фактора чітко простежується в листі козацького ватажка Яцька Мітли до митрополита Йова Борецького від 12 квітня 1621 р. Мітла сповіщав про активізацію католицької церкви перед османською загрозою, що нависла над Європою, зокрема, про переговори представників Ватикану з польськими властями. Водночас він зазначав, що в ситуації, коли король Речі Посполитої не зможе обійтися без допомоги українського козацтва, уніати продовжували всіляко утискувати православних 57.

Аналогічні тенденції простежувалися і під час козацької ради в урочищі Суха Діброва влітку того ж року, де вирішувалося питання участі у війні з Туреччиною. На раду прибули митрополит Йов Борецький, володимирський єпископ Ієзикіїл Курцевич і 30 священиків, переважна більшість яких була учасниками зібрання у Києві 15 серпня 1620 р. Митрополит закликав запорожців боронити православ’я від "бусурманів" 58. Від імені Війська Запорозького до короля направилося посольство на чолі з Петром Сагайдачним. До його складу входив і єпископ Курцевич, оголошений напередодні Сигізмундом III поза законом.

Як повідомляв один з уніатських публіцистів, зміст петиції, поданої козацькими послами, зводився переважно до владнання релігійних справ. Насамперед, це стосувалося затвердження королівськими грамотами новопоставлених ієрархів на їх урядах та скасування універсалів, виданих на православних за останній час. За умови виконання цих вимог козаки зголошувалися послужити Речі Посполитій 59.

За свідченням сучасника Якуба Собеського, козацькі посли у Варшаві одержали лише усні обіцянки короля про визнання православ’я 60. Однак, зважаючи на наближення турецької армії до кордонів Речі Посполитої, запорожці не дочекалися результатів посольства і виступили в похід. Нез’ясованість важливоого для козацтва питання, напевне, стала однією з причин самостійних дій гетьмана Якова Бородавки, який противився з’єднанню з коронним військом.

Після успішного завершення Хотинської війни козацтво, як відіграло в ній вирішальну роль, не відступилося від своїх конфесійних вимог. З-під Хотина до Варшави відправилося посольство запорожців. Один із пунктів їхньої петиції стосувався "заспокоєння віри нашої старинної грецької". У відповіді короля запевнялося про відсутність у його універсалах закликів до примусу прийняття православними уніатства, чи обмежень когось у правах через релігію, оскільки він за старими звичаями і надалі практикував надання жалуваних грамот на землю шляхтичам грецької віри. Разом з тим, Сигізмунд III відмовлявся визнати висвячених патріархом Феофаном нових владик, посилаючись на неканонічність цього акту і відсутність його особистої згоди. Король пропонував для досягнення компромісу скликати спеціальне зібрання як світських, так і духовних осіб, поклавши в основу його рішення постанови попередніх сеймів, щоб жодна з сторін не чинила безправ’я та кривд. Водночас королівські комісари мали провести таємні переговори з Петром Сагайдачним і старшиною та пообіцяти їм королівські дарунки. Такою була плата за послуги Речі Посполитій.

Неодноразові спроби дипломатичними засобами через сеймові конституції добитися офіційного визнання православної ієрархії не увінчалися успіхом. Під різними приводами уряд переносив розгляд цього питання на майбутнє. Папський нунцій К. Торрес повідомляв (1622) до Ватикану, що подолати схизму дуже важко, оскільки за неї тримається простолюддя, яке знаходить оплот у козаках. "До того ж не можна вдаватися до насильницьких заходів,— скаржився нунцій,— бо опріч свободи віросповідання, за яку присягався король, на перешкоді стають козаки, народ войовничий і сміливий, який стає на оборону її (православної церкви.— В. Щ.) часом з проханням, часом з загрозою на устах, але завжди зі зброєю в руках" 61. У цій складній ситуації морально-етична свідомість запорожців відіграла роль духовного опертя, у протистоянні асиміляторським інвективам Речі Посполитої. Підтримка козацтвом православ’я дозволила духовенству у відозві на сейм 1623 р. заявити, що праавославна віра може бути знищена лише разом з "народом руським" 62.

Відмова офіційного визнання православної ієрархії змушувала митрополита Йова Борецького вдатися до пошуку підтримки у московського царя. Про причини такого кроку можна судити з листа Борецького від 24 серпня 1624 р. до провідника литовських протестантів князя Криштофа Радзивілла, де містилася характеристика становища православних: "Так зі всіх боків утискують нас, що гірше зрадників і переконаних злочинців, гірше неприятелів святого Христа, самих поганів, народ вірний, панам доброзичливий, народ невинний, народ християнський, старожитний від тієї вавілонської крові хаосу у своїм власнім панстві переслідування терпимо" 63.

Водночас Йов Борецький послав до Москви луцького єпископа Ісакія Борисковича. Останній мав особисто зустрітися з царем і передати прохання митрополита. Зміст його зводився до висвітлення становища православ’я в Україні і непевності щодо успішної його оборони навіть у спілці з козаками перед урядовими силами. Тому митрополит просив прийняти Україну і Військо Запорозьке під царську руку, пробачивши козакам спустошення Московії під час польської інтервенції.

Московські дяки досить детально проаналізували послання Йова Борецького і, не знайшовши в ньому нічого суттєвого для можливого втручання в українські справи, дали малозобов’язуючу відповідь. В ній, зокрема, зазначалося, що у випадку продовження утисків з боку уніатів і нового звернення до московського царя та патріарха вони приймуть рішення про оборону православної віри в Україні.

Спроби Йова Борецького налагодити взаємовідносини з московським урядом було поновлено і наступного року. Прибувши до Трахтемирівського монастиря, він долучився до справи нового козацького посольства під проводом Івана Гирі 64. Серед послів була й довірена особа претендента на султанський престол Олександра Ахії Марко Македонянин. Його місія полягала у переконанні московських бояр в необхідності підтримки Ахії, як акції спілки християнського світу проти мусульманського тирана. Йов Борецький особисто дав рекомендаційні листи послам до путивльського воєводи з проханням посприяти у вирішенні питання. Однак і цього разу московський уряд не відважився втручатися у справи, які б могли призвести до розірвання умов Деулінської угоди з Річчю Посполитою.

Боротьба православних проти католицизму і уніатства в Україні в другій половині 20-х років загострилася, що породжувало атмосферу непевності і тривоги у місцевих властей. Почастішали виступи міщан, траплялися й селянські заворушення. Широкого резонансу набули події у Києві на початку 1625 р., де війт Федір Ходика та уніатський священик Юзефович зі своїми помічниками почали закривати православні церкви. На заклик городян і духовенства із Запорожжя прибув загін козаків на чолі з Якимом Чигиринцем та Антоном Лазаренком. Разом з киянами запорожці "церкви де хрестьянские роспечатоли, а киевского войта Федора Ходыку и мещан, которые с ним умышляли, переймали" 65. Загинули не лише війт та уніатський ксьондз, а й кілька інших урядовців, які підтримували заходи проти православних. У лютому 1626 р. старший реєстру Михайло Дорошенко писав до литовського гетьмана Криштофа Радзивілла про відбуття козацького посольства у складі Максима Григоровича, Сави Бурчевського, Філона Пашкевича і Лукаша Криштофовича до Варшави на сейм. Посли мали подати петицію до вищого законодавчого органу 66. Козацький гетьман просив князя підтримати петицію, де першим пунктом стояло прохання заспокоєння "грецької релігії", тобто йшлося про визнання урядом православної ієрархії.

За цих умов серед правлячих кіл Речі Посполитої виникла ідея проведення узгоджувального православно-уніатського собору. Підготовка до його відкриття проходила навесні і влітку 1629 р. Водночас митрополит Йов Борецький видав у квітні того ж року спеціальну грамоту, якою закликав духовенство, шляхту і світських осіб провести 9 липня помісний православний собор. Передбачалося всебічно обговорити становище православної церкви. Бернардинський чернець Феліціан Корженевський, який мешкав у Києві, писав до уніатського митрополита Йосипа Рутського про наміри Борецького виступити проти узгоджувального собору, заручившись підтримкою запорозьких козаків 67. Пізніше Корженевський у посланні Йову Борецькому звинувачував його у "злочинній згоді" із запорожцями: "Багато на основі явних ознак підозрюють, що через натхнення Вашої милості, як і раніше бувало, вийшло так, що зібралась така велика кількість козаків, і що вони билися з невірними — все це для того, щоб, повернувшись, вони сильніше повстали проти святої унії, як уже ці безбожники явно цим загрожували і загрожують. Я говорю це не тому, що вірю цьому сповна, а як доброзичливий приятель, сповіщаю про це Вашу милість з метою попередження" 68.

Про запрошення Борецьким запорожців до участі в соборі безпосередньо прямих свідчень немає. Однак козацтво, яке було причетне до відновлення православної ієрархії і в подальшому близько стояло до релігійних справ в Україні, не могло не реагувати на чергову спробу примирення православних з уніатами. На київський собор козаки обрали Андрія Лясоту та Сапрона Сосиновича. Сповіщаючи про це листом митрополита Йова Борецького, запорожці просили його через посланців повідомляти на Січ про все, що могло трапитися супроти православ’я, запевняючи у готовності захищати його зі зброєю в руках 69.

На другий день роботи собору козаки вручили грамоту митрополиту від імені Війська Запорозького. Сам факт складання грамоти свідчив про їхню орієнтацію у тогочасній конфесійній ситуації, усвідомлення свого місця в суспільному житті України. В листі єпископа Мелетія Смотрицького, який перейшов до уніатства і перебував на той час у Києві, до митрополита Йова Борецького, зокрема, говорилось: "по полудню прийшов до мене один київський козак на прізвище Соленик, який після привітання зі мною, вчинив до мене по-козацьки, як це йому подобало, прочитав довгу лекцію, а закінчив її тим, що ми тії святині здобували кров’ю нашою, кров’ю також нашою запечатувать їх хочемо, або й тих, які їх нам будь-коли зневажали і від неї відступали" 70. Тобто, козаки мали намір відстоювати православ’я найрадикальнішими засобами і особливо негативно ставилися до відступників "релігії грецької". До речі, однією з причин неприязні запорожців до старшого реєстру Григорія Чорного була чутка про прийняття ним унії. З кожним днем зростала кількість козаків навколо Михайлівського монастиря, де проходив собор, тому його учасники визнали доцільним переїхати за межі міста до Микільського Пустинського монастиря. За свідченнями королівського посла Адама Киселя, через суперечності між шляхтою та духовенством собор закінчився безрезультатно 71. Однак стійка позиція православних ієрархів, яких підтримувало козацтво, зірвала плани уряду Речі Посполитої щодо проведення узгоджувального собору у Львові.

Конфесійний фактор став однією з причин козацького повстання під проводом Тараса Федоровича. Посли Йова Борецького — його син Андрій та ченці Григорій і Йосип — розповідали путивльським воєводам у квітні 1630 р., що вже саме розквартирування коронного війська на території Київського воєводства здійснювалося з конкретною метою — "чтобы в Киеве веру христианскую нарушить, а учинить унею римскую веру и на Козаков идти" 72. У свідомості посланців митрополита повстання козацтва чітко пов’язувалося з боротьбою православ’я проти унії. На релігійний аспект повстання під проводом Федоровича вказував і коронний гетьман Станіслав Конецпольський у своїй реляції на сеймі 1631 р.: "Поспіли до них листи від декотрих осіб духовних і світських, де сповіщали, що їх віру нищать, церкви забирають, і просили, щоб за віру стали; ці намови роздратували чернь і всю Україну розбурхали, так що ніхто з тамошної шляхти не був у безпеці в своєму домі" 73. Цікаво, що представники духовенства інколи навіть очолювали повстанські загони. Так, у скарзі уніатського митрополита Йосипа Рутського і шляхтича Мартина Корсака до київського гродського суду від 12 червня 1630 р. йшлося про дії селян Бугаївки, Гвоздева і Безрадич, керівником яких був чернець Сава 74. Під час переговорів з польськими комісарами козаки не приховували наявності в повстанні релігійного фактора. Навіть у тексті Переяславського договору (1630) містилося звинувачення запорожців, які залучили під свої знамена багато "простих людей", покликаючись на загрозу православ’ю 75. Разом з тим, і після завершення повстання Сигізмунд III знову проігнорував козацьку петицію з проханням визнати православну ієрархію, незважаючи на наближення кінця строку перемир’я з Московською державою.

Суперечності між урядом Речі Посполитої і українським козацтвом намагалися використати країни антикатолицькоі ліги.

Зокрема, Швеція прагнула залучити запорожців за високу грошову винагороду на службу королеві Густаву-Адольфу у війні з Польщею. Восени 1631 р. в Україну прибули шведські посли П’єр Ладмірал і Жан де Грева з листом, в якому підкреслювалася прихильність запорожців до "грецької релігії" 76. Отже, не дише в Україні, а й у Європі козаків сприймали як вірних захисників свого краю і православ’я.

Власті намагалися всіляко перешкоджати єднанню козацтва з духовенством у справі захисту православ’я. Так, після смерті митрополита Йова Борецького навесні 1631 р. король звернувся до київського воєводи Януша Тишкевича з наказом втрутитися у справу висування нового кандидата на посаду вищого ієрарха: "Для нас і Речі Посполитої багато чого буде залежати від того, щоб не була посаджена козаками на це місце якась непослушна людина і бунтівник, який би їх потім бунтував і настроював проти католиків і уніатів" 77. За відомостями, які дійшли до Варшави, претендентом на посаду митрополита київського і галицького виступав слуцький протопоп Андрій Мужиловський. Тому Сигізмунд III наказував воєводі нагадати козакам, "щоб вони помимо нашої волі і пропозицій митрополита собі не обирали, оскільки затвердження його належить нам, згідно нашому королівському праву і коронним статутам. І ви, ваша благість, зі своїм авторитетом і розсудливістю повинні це влаштувати, щоб ні згаданий Мужиловський, присвоївши сан, ні будь-хто інший, який міг би заважати і тривожити, митрополитом не виявився" 78. Як взаємну послугу король обіцяв передати Михайлівський Золотоверхий монастир, де містилася раніше резиденція Йова Борецького, в управління ченцям ордену базиліанців, родичеві воєводи Герману Тишкевичу. Разом з тим, знаючи характер запорожців і їхнє ставлення до православних святинь, Сигізмунд III застерігав київського воєводу: "Якщо ж козаки візьмуть цей монастир у своє володіння і якою-небудь громадою там будуть проживати, ваша благість, остерігайтесь того, щоб при відбиранні не дійшло до якогонебудь кровопролиття, а потім і заворушення козаків по всій Україні" 79. Безумовно, що в пам’яті короля ще зберігалися спогади про козацьке повстання під проводом гетьмана Тараса Федоровича, в якому конфесійний фактор відігравав не останню роль.

Прискоренню вирішення питання про православ’я сприяла кончина навесні 1632 р. короля Сигізмунда III. Елекційному, або ж виборному сейму передував конвокаційний, на якому розглядалася діяльність померлого монарха і велися дискусії про усунення помічених вад державного правління. Депутати від різних станів вносили відповідні пропозиції, які в узагальнено му вигляді подавалися під час присяги новообраному королеві Поряд із шляхтою і духовенством питання про легалізацію православ’я включило до своїх вимог і козацтво. В інструкції послам на сейм зазначалося: "Всім їх милостям жителям Корони Польської і Великого князівства Литовського відомо, скільки бід, тривоги й утисків витерпів наш руський народ через унію. Через неї протягом кількох десятиліть не могло спокійно відправлятися богослужіння нашої грецької релігії, забезпеченої привілеями і присягами найясніших королів польських; через неї відбуваються великі спустошення церков, пригноблення духовенства... Тому доручаємо нашим послам просити панів сенаторів і окружних депутатів, щоб вони при обранні нового короля звернули увагу на наші вимоги і постановили, щоб наш руський народ не терпів більше таких утисків" 80.

Постає закономірне питання, в якій якості козацтво виступало на конвокаційному сеймі? Цілком зрозуміло, що представником окремого соціального стану Речі Посполитої воно не було, й обранці запорожців не брали участі в засіданнях вищого законодавчого органу. З іншого боку, петиції козаків на сеймі розглядалися поряд із поданими від інших соціальних верств. Чогось подібного раніше не траплялося. Такі різкі зміни у ставленні до козацтва польсько-шляхетського уряду зумовлювалися складним зовнішньополітичним становищем, зокрема, наближенням строку завершення Деулінського перемир’я. Адже останній за його життя сейм навесні 1632 р. Сигізмунд III зібрав достроково, виключно для обговорення справ зовнішньої політики. І тут об’єктивно постало питання козацьких сил. Відповідно, для короля й уряду не байдужим було визначення політичних настроїв запорожців. При цьому у Варшаві не було сумнівів у ставленні козаків до православ’я і його противників.

Посли Війська Запорозького Станіслав Яблоновський і Криштоф Кривобоцький прибули до столиці з обширною інструкцією, в якій першим пунктом стояло питання про заспокоєння "грецької віри". Пріоритетним воно було і в особливій грамоті запорожців до короля. Козаки просили пробачення у Сигізмунда III за настійні повторення саме конфесійних вимог від людей військових, які до них мали, нібито, якнайменше відношення. Водночас насилля, що чинилися над "руським народом" змушували їх знову повертатися до означеного питання і клопотатися про його позитивне вирішення 81. Інший важливий пункт петиції стосувався додаткової плати за службу, насамперед, новим козацьким контингентам у 2000 чоловік, визначеним Переяславською угодою 1630 р.

Козацькі вимоги були доведені до відома як короля, так і вального сейму. Письмова відповідь Сигізмунда III від 6 квітня 1632 р. містила роз’яснення по всіх пунктах петиції запорожців. Як зауважив П. М. Жукович, при її зачитуванні послам спостерігалося "благосклонно-предупредительное отношение короля к казакам" 82. Про аналогічну ситуацію за 45-річне правління Сигізмунда III говорити не доводиться.

В період конвокаційного сейму (літо 1632 р.) становище на східних кресах Речі Посполитої не лише не зміцнилося, а навпаки, неоголошена військова інтервенція московитів ставила під загрозу державну безпеку. І тут уже урядовці та посли вального сейму змушені були прислухатися до вимог козацтва як вагомої збройної сили. Зі свого боку козаки намагалися використати момент для утвердження себе як соціальної верстви в суспільній структурі Речі Посполитої. За слушним виразом M. C. Грушевського, "се було останнє слово політики компромісу козаччини з польським державним організмом. Але не поставлене доста рішучо, — більше натяком, ніж виразний постулат,— не підтримане щиро і загалом козаччиною, воно промайнуло ледво помітно і майже безслідно, не вважаючи на свою вагу з становища розвою політичних ідей в козаччині" 83. Брак рішучості і наполегливості, напевно, зумовлювався двома обставинами. В попередній період на прийомах у Варшаві козаки виступали виключно як представники воєнного контингенту — Війська Запорозького — і не мали практики державної політичної діяльності. По-друге, запорожці пов’язували вирішення своїх проблем з підтримкою прихильного до них королевича Владислава 84.

Старший Війська Запорозького Іван Кулага від імені козаків звернувся також з відозвами до різних сенаторів: як українських, так і польських. У листі до гнєзненського архієпископа примаса коронного Яна Венжика від 3 червня 1632 р. також містилося прохання підтримати обрання на престол королевича Владислава і легалізувати православ’я 85.

Наполегливо відстоювали православ’я козацькі посланці ‘ на елекційному сеймі восени 1632 р., про що красномовно свідчать послання папського нунція Г. Вісконті до Риму. Зокрема, в листі від 2 жовтня 1632 р. говорилося: "в последнее время козаки собрались в количестве 30 тысяч для разсуждения о своих делах; на их собрание явилось 300 схизматических попов, которые упали перед ними ниц и просили, дабы они защитили свою религию и их самих от страданий, переносимых столь долгое время; просили возвратить им имущества, насильно захваченные защитниками униатов, и возстановить прежнюю свободу религии. Этими и другими подобными просьбами, сопровождаемые слезами, они так сильно тронули сердца этих варваров, что они решились взяться за оружие и занять Литву с намерением силою отнять имущество от униатов" 86. До козацького виступу не дійшло, нібито через позицію гетьмана, який "неизвестно каким образом не остался верен своей природе" і спрямував зусилля на зупинення нової татарської агресії. Зі слів папського нунція, Владислав визнавав, що запровадження унії відбулося без згоди більшості населення, умови, необхідної для такої важливої акції, "что необходимо было дать какое-нибудь удовлетворение схизматикам, дабы отклонить большее неудобство, какое Республика имела бы, оставляя их недовольными, так как они принимали участие в избрании короля и во всяком другом деле; говорил, что при настоящем движении москвичей (початок Смоленської війни.— В. Щ.) можно будет склонить в свою пользу успокоенных Козаков, между тем в противном случае, если бы не были удовлетворены, их следовало бы опасаться" 87. Отже, претендент на трон добре розумів значення унії і вимог Війська Запорозького у справі суспільної злагоди і захисту державних кордонів. У своєму донесенні до Ватикану від 15 жовтня Вісконті зафіксував: "в понедельник козаки на сейме с презрением говорили об унии, выражая тысячи протестов и угроз, заявляя: пускай Республика не доводит их до отчаяния". Він також відзначав прихильність короля до козаків, на яких Владислав "очень полагается" 88.

Новообраний монарх, зі свого боку, 18 грудня надіслав до Війська Запорозького листа, в якому містилася подяка за підтримку й обіцянка розглянути в сенаті всі козацькі прохання. А вже 16 лютого 1633 р. запорозькі посланці Федір Каленик, Яцько Кліша і Сава Бурчевський були прийняті маршалком сейму Миколою Остророгом і одержали відповідь про позитивне вирішення конфесійного питання. Отже, є всі підстави стверджувати, що козацтво доклало немало зусиль до появи "Статей для заспокоєння руського народу", якими легалізувалася православна церковна ієрархія 89. Центром митрополії визнавався Київ. Спеціальна комісія, створена на коронаційному сеймі, мала зайнятися перерозподілом церковних володінь між православними та уніатами.

Важливим чинником стабілізації православ’я стало утвердження на посаді митрополита київського і галицького Петра Могили, офіційно визнаного урядом Речі Посполитої. Прибувши до Києва в липні 1633 р., він відібрав в уніатів цілий ряд храмів, розповсюдивши по волостях листи про одержання "належного послушенства від усіх православних духовного і світського стану". В протестації уніатського митрополита Йосипа Рутського до київського гродського суду від 18 липня 1633 р. містилося свідчення про дії православних ієрархів на чолі з Петром Могилою. За їхньою намовою близько шестисот міщан, ченців і козаків "З стрельбою огнистою и иншим рожным до войны належачим оружьем, так на церковь светое Софии, в Киеве на горе будучую, яко теж на слободу при той церкви будучую, тутеж на дворе мешканя урожоных пана Мартина Корсака и панее Александры Марковского Корсаковое малжонков, родичев протестуючаго, лежачий в Киеве на горе за валом, который вал од монастыра Михайловского идет, и двор также теж мещан, там же за валом при дворе мешкаючих от церкве светое Софии и од слобожан здавна делить наслали" 90. Коли ж Олександра Корсакова відмовилася віддати ключ від Софії, міщани й козаки за допомогою шабель відкрили двері й оволоділи храмом. Таким чином, православна святиня була повернута законним володарям. Не допомогло навіть клопотання київського воєводи Януша Тишкевича, оскільки Петро Могила відчував всенародну підтримку у боротьбі проти уніатів. Водночас він змусив зректися митрополії Ісаю Копинського, який після смерті Иова Борецького фактично продовжував справу попередника.

Опору в своїй діяльності новообраний митрополит віднайшов у козацтві. Він особисто прибув до козацького війська для пошуку порозуміння, оскільки запорожці співчували Ісаї Копинському. Зі слів учасника події "в півмилі від обозу ми його привітали і з великою ґречністю впровадили його до війська, бо з ним було немало і шляхти київської. А коли ми ввели його в середину обозу, він пристав і убрався коштовно, як арцибіскуп, попи цілу годину відправляли спів, а ціле військо потім приступило до нього для поцілування хреста і руки" 91. Потім Петро Могила сповістив про призначення Копинського ігуменом Михайлівського монастиря, що викликало схвалення козацької громади. Зрештою, запорожці висловили бажання підтримувати діяння митрополита у справі зміцнення позицій православ’я.

Офіційне визнання православ’я в 1633 р. не означало, що засиллю уніатства в Україні прийшов кінець. Конфесійний фактор залишився одним із важелів колоніальної політики польського уряду. Вже через рік Спаський монастир у Новгород-Сіверському згідно з королівським привілеєм передавався ордену єзуїтів, а православним заборонялося в цьому місті мати навіть школи 92. утисків зазнавали православні священики та ченці монастирів. Так, у скарзі луцьких православних шляхтичів і міщан до гродського суду від 11 серпня 1633 р. йшлося про збройний напад єзуїтів на братський монастир: "не сподеваючих, смеле, и важилися напасти, яко ж выконываючи, одни на цвентар до церкви, а другие до шпиталя впадши, до дверей церковных каменями, друками бити а штурмовать почали... били и мордовали и разы, раны битые, крвавые позадавали. Яко теж и духовных особ кильку, которые з келий своих вышедши, оных зброднюв лагодными словы, абы того и такового кгвалту не чинили, упоминали, киями и каменьями побили Сеймовою постановою у січні 1635 р. підтверджувалися королівські привілеї, надані католицьким ченцям — бернардинцям на захоплені ними володіння у Чернігові, Новгород-Сіверському й Ніжині. Літописець зазначав: "У містах церкви православні запечатували, до чого помічниками були шляхта, уряд і ксьондзи" 94- Виступи проти унії звучали на сеймах і сеймиках, у закликах козацьких ватажків під час народних повстань. У справі оборони православ’я немало зробили митрополит Петро Могила та королівський комісар Адам Кисіль.

Прагнення "захистити віру православну" було однією з найголовніших причин Національно-визвольної війни середини XVII ст. її релігійний фактор відзначали також тогочасні іноземні спостерігачі 95. Якщо на початку повстання він стояв після закликів "боротьби за вольності", то з часом ситуація змінилась, у листі до короля Яна-Казимира з-під Замостя від 15 листопада 1648 р. Богдан Хмельницький ставив вимогу ліквідації унії, "щоб грецька віра залишалася недоторканою, як раніше, без унії і уніатів, і щоб ніде ніякої унії не було" 96. Ця вимога була розвинута під час переговорів королівських комісарів з гетьманом у Переяславі (лютий 1649 р.). їх результатом стала супліка (послання) Війська Запорозького, в якій, насамперед, декларувалося: "Неволя, гірше турецької, якої зазнає наш руський народ, що додержується старовинної грецької віри, від унії, щоб була скасована" 97.

Отже, в умовах посилення національно-релігійного гніту в Україні гарантом збереження давніх традицій, передусім православної віри, виступило козацтво. Завдяки запорожцям вдалося відновити православну церковну ієрархію і домогтися її офіційного визнання урядом Речі Посполитої, успішно протидіяти поширенню уніатства та католицизму. Водночас конфесійний фактор відіграв важливу роль у формуванні станової свідомості козацтва, розвитку визвольного руху в першій половині XVII ст.






5.3.

Козацтво — авангард національно-визвольного руху в Україні


Виникнення визвольного руху як суспільного явища зумовлювалося наявністю об’єктивних історичних обставин і досягненням певного рівня етнічної свідомості, у формуванні останньої в Україні через втрату державності визначальну роль відігравала спільність мови, культури, віросповідання, а також історична свідомість. Проте, в умовах іноземного панування багато шляхти і верхівки міщан, надаючи перевагу соціальним благам, втрачало риси носіїв етнічної свідомості. Натомість ревними її оборонцями ставали люди "лицарського стану". Цей процес хронологічно збігався з кристалізацією прагнення козацтва утвердитися в структурі тогочасного суспільства.

Важливим аспектом генези ідеї визвольного руху в Україні стала багаторічна боротьба проти турецько-татарської агресії Збройна протидія козаків "невірним", або ж "бусурманам" знаходила гарячу підтримку всього населення, сприяла формуванню ідеалу мужності, військової звитяги, сужіння вітчизні. Становлення цих понять належить, очевидно, до початків козацтва, часу існування його як побутового явища. Разом з тим, майже аналогічна еволюція відбувалась і в усвідомленні козацтвом здатності до власного конструктивного творення.

Вперше козацтво проявило себе новою суспільною силою наприкінці XVI ст. Спроби уряду Речі Посполитої поширити кріпосницькі порядки на Подніпров’ї і Лівобережжі викликали рішучий протест різних верств населення, насамперед тих, хто вважав себе "людьми лицарськими". Вже протягом 1591 —1593 рр. на територіях, контрольованих козацьким військом, ліквідовувалися місцеві органи влади і встановлювалось самоврядування на зразок запорозького.

Відчуваючи реальну загрозу своєму існуванню, власті звернулися до вищих урядових інстанцій з проханням придушити "козацьку сваволю". Черкаський і канівський староста Олександр Вишневецький писав до коронного канцлера Яна Замойського, що Криштоф Косинський, зібравши дві тисячі козаків, "розливав кров людей невинних (шляхти.— В. Щ.) у королівських володіннях, замки, міста та інші маєтності шляхетські попалив, попустошив.., до ґрунту хотів вивернути все коронне прикордоння і нас всіх вирізати" 98. Тут же Вишневецький зазначав про намір козацького ватажка піддатися під верховенство московського царя. Польський хроніст писав навіть, що Криштоф Косинський прагнув до чогось більшого, ніж "шкоди" князеві Костянтину Острозькому". Тривога шляхти звучала і в зверненні від 11 січня 1593 р. до луцького гродського суду- За її твердженням, козаки на Волині "до присяг на послушенство своє примушають" 100. Наслідком шляхетських реляцій стала поява конституції вального сейму від 15 червня 1593 р., в якій, закрема, говорилося: "людей, які свавільно збираються ватагами, чинячи наїзди і насильства або наміряючись без дозволу переходити кордон нашої держави, слід вважати за ворогів батьківщини і зрадників, а тому при першій же потребі проти них без усякого судового процесу можна посилати кварцяні українські загони; кожен зі свого боку нехай борониться від них по своїх садибах і маєтностях. Отже, перед кожним судом не має притягатися до відповідальності ніхто з шляхтичів, на домівки і маєтності яких було вчинено наїзд, і ніхто з тих осіб, які допомагали їм боронитися, про головщизну за свавільних людей, що загинули у подібних сутичках... ухвалою теперішнього сейму за згодою усіх станів обох народів ми повністю звільняємо усіх тих осіб та їх помічників, що розгромили свавільців, від судових процесів, які б могли проти будь-кого з них розпочинатися..." 101.

Скарги шляхти до властей траплялися і в наступні три роки. Зокрема, із Брацлавщини повідомлялося, що козаки скасовували місцеву адміністрацію, обкладали шляхетські маєтності контрибуцією і встановлювали власний присуд. Михайло Грушевський припускав можливість погроз з боку козацьких ватажків на адресу короля і взагалі польсько-шляхетського режиму в Україні 102. Не заперечуючи в цілому дану тезу, зазначимо, що відсутність документальних свідчень безпосередньо з козацького середовища ставить її під сумнів. Так само, як і наявність продуманих та коригованих дій повстанців, спрямованих на протидію іноземному пануванню. Офіційні листи Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Григорія Лободи 103 проникнуті лояльністю до короля і шляхетського уряду. Пояснити такий епістолярний стиль козацьких ватажків можна існуючими традиціями. Однак, не останню роль відігравало прагнення залишатися на державній службі, що гарантувала права і привілеї. Інша річ, як уявляли собі задум козаків не лише із заяв та декларацій їхні противники. Так, коронний гетьман Станіслав Жолкевський у листі до Сигізмунда III з обозу над Супоєм від 21 травня 1596 р. писав: "Гидко й згадувати про що думало те свавільство, в яких виразах воно згадувало маєстат вашої королівської милості, які замисли мало про Краків, славну столицю вашої королівської милості, про розбиття і винищення шляхетського стану 104. Під час розмови у Варшаві папського кардинала Енріко Гаетано з канцлером Яном Замойським, останній зазначав, що на переговорах Северина Наливайка з посланцем австрійського ерцгерцога Максиміліана виношувались "антипольські плани" 105. Зраду короні Речі Посполитої польська знать вбачала також у прийнятті запорозькими козаками корогви від німецького імператора Рудольфа II. Навіть після Солоницької різанини, зважаючи на зростаючу козацьку силу, Станіслав Жолкевський писав до короля про необхідність "для постраху розложити військо (на Подніпров’ї — В. Щ.), а і то теж річ не менш потрібна, аби ваша королівська милість зволив наказати панам старостам і державцям земель королівських, щоб запобігали початкам (окремим виступам. — В. Щ.) чи самі особисто, чи через своїх заступників, та не давали злу зростати". Для глибшого враження гетьман пропонував суворо покарати призвідців повстання, щоб і інші "не бралися до скликання таких куп" 106.

Варшавський сейм виніс подяку Станіславу Жолкевському за придушення повстання в Україні і винагородив новими володіннями, зокрема, урочищами Борисполь, Горошин, Сліпорід на Сулі, тобто землями, які раніше належали реєстровій старшині 107. А королівський універсал від 1 вересня 1596 р. рекомендував шляхті та урядникам Київського, Брацлавського та Волинського воєводств заарештовувати і знищувати козаків, які "при замках, местех и местечках наших так и по селах наших господарских и шляхетских туляютьсе и, без службы бавечисе, знову зась до таковоеж купы збиратисе, поголоски о собе и пригрозки пушають" 108.

Козацтво підлягало всіляким утискам і переслідуванням з боку властей, адже з середини 90-х років XVI ст. воно фактично стало на чолі визвольного руху в Україні. Безумовно, що у згаданий період передчасно було б говорити про наявність сформованих завдань або чіткої програми такої боротьби. Разом з тим, окремі козацькі прагнення і домагання свідчили про генезу цього суспільного явища. Це, насамперед, прагнення утвердити на волості козацький присуд, поширити козацькі права і привілеї не лише на реєстрових, а й на все козацтво. Козаки домагалися також вільного сполучення між Січчю і волостю. Зрештою, у листі Северина Наливайка до Сигізмунда III висувалася ідея окремої території, де проживали б лише козаки без втручання властей 109.

Розгортання визвольного руху в Україні на початку XVII ст. зумовлювалося посиленням соціального гніту через спроби шляхти запровадити панщину на нових територіях. Так, серед населення Київщини та Брацлавшини зростала кількість покозачених, або ж "непослушних", які відмовлялися підпорядковуватися місцевим властям і визнавали лише козацький присуд. Цьому сприяло і знесення баніції з козаків за участь у Лівонському поході. Повернувшись в Україну, вони почували себе повними господарями, що дуже турбувало шляхту. В інструкції шляхти Київського воєводства на сейм від 10 грудня 1604 р. зазначалося: "Після відміни баніції козакам і їх походу на Ліфляндію, де з них було мало служби й користі, козацьке свавілля, яке принесло стільки лиха нашому воєводству і його мешканцям, знову настільки здіймається вгору зі своїм гультяйством, що виникає побоювання, як би нині не трапилися речі гірші за попередні. Бо вже стали добре помітні і початки цього, коли вони, ставши недавно, як самі твердять, до помочі якомусь царевичу чи господареняті, взялися обтяжувати й обкладати данинами шляхту... Про те, яке безправ’я зараз терплять від згаданих свавільників задніпровські краї, теж мусять доповісти наші панове посли" 110.

Значні козацькі сили було втягнено в московську авантюру Лжедмитрія І. Проте в багатьох прикордонних містах козаки прилучалися до боротьби з польсько-шляхетськими властями. Широкого резонансу набуло заворушення в Брацлаві та Корсуні. На варшавському сеймі 1605 р. князь Януш Острозький заявив: "Козаки в тих краях розписують свої універсали і кажуть складати собі гроші, тому існує небезпека, щоб наші хлопи при такому свавіллі і відсутності покарання не прилучалися до козаків" 111. Отже, власті турбувалися, що селяни й міщани підтримували козаків у підпорядкуванні "лицарському" присуду та стягненні "стації" з місцевої шляхти як плати за "королівську службу". За словами корсунського старости Яна Даниловича, в місті розпочалися "бунти", які згодом переросли у досить значне повстання. Корсунці не дозволили старості розшукувати серед них збіглих селян, щоб повернути їх колишнім власникам. З іншого боку, повстанці відбирали майно і виганяли з міста тих, хто не визнавав себе козаком. Аналогічний хід подій (1607) зафіксовано і в Брацлаві. У позові королівського суду до городян говорилося: "Всю юриздыкцыю замковую старостинскую собе привлащаете, справы и розсудки все межы укрывжоными, узявшы тое з моцы старосты нашого, сами над звыклость давную одправуете, а хто бы ся у реєстр ваш, в юрыздыкцыю вашую не вписал и против старосте нашому з вами не переставал: тогды з места проч од маетности выганяете, добра их берете" 112.

В результаті шляхетських скарг на козацьке "свавільство" варшавський сейм (1607) прийняв низку постанов. Конституція "Про сваволю українську", видана "для приведення в добрий звичай і порядок міст і староств українних", передбачала зміцнення старостинських судів із залученням до цієї справи коронного війська. Постанова "Про козаків запорозьких" підтвердила прийняті раніше рішення про підлеглість козаків, які мешкали в королівшинах, старостинській юрисдикції, а проживаючих у приватних і духовних маєтностях — владі своїх господарів та їх судів 113.

Набагато складнішою від декларації виявилася реалізація цих постанов. Уряд Речі Посполитої був зайнятий погамуванням рокошу, а московська експедиція (1609) потребувала нових військових контингентів. Козаки знову дістали нагоду стати під стяги польського короля, а тим самим і змогу відстоювати власні права та привілеї.

Близько чотирьох років українське козацтво служило польському урядові у війні проти Московської держави. Десятки тисяч людей вилучалися із "звичайної послушності" і вливалися до козацьких загонів. За свідченням литовського гетьмана Карла Ходкевича, восени 1611 р. на королівській службі перебувало до 30 тис. козаків. Зростання козацьких кадрів час від часу ставило польський уряд у складну ситуацію, оскільки коштів для їх оплати хронічно не вистачало. Королівські комісари змушені були поблажливо ставитися до скарг та петицій шляхти про "козацьке панування в Україні". Відповідно козацьке право і козацький присуд невпинно поширювалися серед населення, насамперед на Подніпров’ї і Лівобережжі. Вони знаходили опертя в "козацьких заслугах", претензіях за неоплату служби і т. ін. При цьому козаки часто вдавалися до розорення панських маєтків, грабежів шляхти під приводом збирання "стації" 114.

На прохання окремих магнатів, чиї маєтки найбільше постраждали від козаків, сейм прийняв постанову "Про українську козацьку сваволю" (1611). В ній зазначалося: "З огляду на те, що українська сваволя бере дуже гору під виглядом служби нашої і чинить великі і нестерпні шкоди та кривди шляхетському стану в його маєтностях і наших королівських", слід проводити набір на державну службу козаків лише у виняткових випадках, а "приповідні листи" на вербування надавати лише місцевим шляхтичам, чиї маєтки могли б послужити порукою за шкоди, завдані козаками 115. Однак через зростаючу потребу у війську до нього набирали поряд з козаками представників інших соціальних верств, у тому числі й люмпенського прошарку, а також авантюристів. усі вони після перебування на службі держави або окремого магната не бажали повертатися і не поверталися до свого попереднього становища. Не випадково завершення московської авантюри збіглося з піднесенням визвольного руху в Україні.

Вже наприкінці 1613 р. Сигізмунд III видав універсал, у якому містився наказ козакам залишати "лежі" в королівщинах, розформувати загони і розійтися по домівках 116. Виступи на волостях були підтримані запорожцями. За свідченням коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, козаки, "вийшовши великим військом із Запорожжя на волості, почали погрози й утиски чинити людям всякого стану по всій Україні" 117. Шляхта Брацлавського воєводства направила свою депутацію до Жолкевського з проханням про допомогу.

Суворі постанови сейму і погрози окремих магнатів силою припинити "козацьке свавілля" виявилися малоефективними. Тому вже наступного року король прийняв рішення послати в Україну кварцяне військо на чолі зі Станіславом Жолкевським. Під час переговорів з козаками поблизу Житомира королівські комісари пред’явили ультиматум, згідно з яким реєстровці повинні були постійно перебувати на Запорожжі для охорони кордону, а їхні сім’ї на волостях — під владою панів. Разом з коронним військом реєстровці мали запобігати формуванню непідпорядкованих владі козацьких загонів. З метою заохочення реєстрових козаків комісари пообіцяли збільшити платню до 10 тис. злотих і 700 поставів сукна 118.

Полагодження на деякий час стосунків властей з реєстровими козаками аж ніяк не означало припинення в Україні визвольного руху, головним рушієм якого стали покозачені селяни та міщани. В королівській інструкції сеймикам від 10 січня 1616 р. зазначалося: "його королівська милість, спираючись на повідомлення окремих панів сенаторів, добре обізнаних із українськими заворушеннями, нагадує вашим милостям про велику небезпеку, що висить над державою у зв’язку з козацькою сваволею. Кількість свавільників по різних місцях сягає до 14 тисяч, і їх відвага, згубна для держави, готова на будь-яке зло. Нічого тут не зарадили ні комісії, ні запропоновані на сеймах способи їх приборкання. Над усим бере верх це тяжке свавілля, що штовхає нас до ворожнечі з сусідніми державами, до втягнення у війну. Як із цим бути далі, як розігнати такі ватаги, як їх потім втихомирити — й.к.м. зволить передати це на розсуд вашим милостям..." 119. На варшавському сеймі восени того ж року пропонувалося запровадити смертну кару щодо всіх, хто самовільно оголосить себе козаком. Реалізацією цього закону мали зайнятися спеціальні чиновники — інстигатори. Однак, у джерелах не збереглося ніяких відомостей про негайне запровадження таких посад. Тим часом антишляхетські виступи тривали. Коронний гетьман Станіслав Жолкевський закликав уряд вжити рішучих заходів для придушення народних рухів, насамперед у "придніпровських містах" 120. Навесні 1618 р. шляхтичі Василь та Федір Тиші-Биковські подали скаргу до житомирського гродського суду на Василя Мировицького, який під виглядом організації козацького полку для допомоги королевичу Владиславу, "собравши людей своевольных", громив панські маєтності в селах Кривому, Малиновому, Ратному, Пустинниках. Значні повстанські загони діяли поблизу Фастова, Кодні, Паволоча, Коростишева, Брусилова, Радомишля, Житомира, Троянова, Трахтемирова 121. Серед їхніх ватажків особливо відзначалися Мисько Фастовець та "полковник" Дубина.

До Варшави дедалі частіше надходили прохання від місцевої шляхти про запровадження суворого покарання покозачених. у записці одного із землевласників до вального сейму 1618 р. говорилося: "Перш за все, оскільки така сваволя купчиться у королівських містах і маєтках, у шляхетських і церковних володіннях, а особливо на слободах, котрі так багато намножилися, треба видати певну постанову, щоб урядники маєтків й. к. м., духівництва і панів шляхти оголосили в своїх володіннях накази, аби ніхто із згаданих маєтків не смів приєднуватися до тих, що виступають зачинщиками такої сваволі й нечестивості, під загрозою суворого покарання: страти, а крім того, втрати всього майна, яке б згадані свавільники мали будь-де і під яким завгодно паном" 122. У відповідь Сигізмунд НІ видав 12 травня універсал, адресований шляхті Київського воєводства, в якому містився наказ допомогти коронному війську придушити народні виступи, щоб і далі "відбити бажання до подібної сваволі" 123. Занепокоєння уряду подіями в Україні відбилося і в Роставицькій угоді з козацтвом 1619 р.

Участь козаків у війнах з Московською державою та султанською Туреччиною, безумовно, відволікала їхні сили від власне українських проблем. Проте козацтво за будь-яких умов не стояло осторонь визвольної боротьби. Становище в Україні після Хотинської війни об’єктивно сприяло цьому процесові. Більшість учасників боїв з турецькими агресорами розташувалася в шляхетських маєтках на Київщині. До них приєднувалися місцеві жителі, які теж оголошували себе козаками. Магнат Якуб Собеський з відчаєм зазначив: "Цілі натовпи втікачів від плуга і ремесел" відмовлялися підкорятися властям 124. На варшавському сеймі 1623 р. князь Єжи Збаразький закликав уряд негайно вжити заходів проти непокірних.

Тривога властей посилювалася і через поведінку реєстрового козацтва, гетьманом якого, всупереч волі королівських комісарів, було обрано Оліфера Голуба. У листі до київського біскупа Сигізмунд III писав: "Перемогу одержала сильна чернь, не І згодившись з нашою волею, ні з намірами Речі Посполитої, які ґрунтувалися на попередніх постановах з козаками" 125. Для утримання козаків під контролем на сеймі 1623 р. пропонувалося збільшити кількість перебуваючих на королівській службі з З до 5 тис.126. Але брак коштів у казні не дозволив реалізувати цей задум. Більше того, їх не вистачало і на оплату кварцяного війська. Коли восени 1623 р. коронний гетьман одержав наказ вирушити в Україну, то він не був цілком впевнений у боєздатності жовнірів і мав надію отримати допомогу від місцевих магнатів. У листі Станіслава Конецпольського до брацлавського воєводи Олександра Заславського від 19 листопада зазначалося: "Оскільки прийдеться виконати розпорядження його королівської милості, яке надійшло мені вчора, і виступити з військом проти свавільних куп, дуже прошу Вашу князівську милість, мого милостивого пана, коли виступлю в той край для такої важливої послуги його королівській милості, зволити мені допомогти особою своєю і своїми людьми" 127.

На об’єднання зусиль кварцяного війська та магнатських загонів мали намір опертися королівські комісари для придушення козацького повстання в Україні під проводом гетьмана Марка Жмайла (1625). Влітку севські воєводи Прохор Воєйков та Микита Власьєв писали до Розрядного приказу: "Черкасы вывезли из Запорог в украинные городки 70 пушек и под остальных черкас в Запороги послали, чтобы и достольные черкасы из Запорог шли в сход в украинные городки. Да запорозские же де, государь, черкасы в литовских городках накликали к себе в прибавку вольных людей в козаки 20 000 и з Дону твоих государевых Козаков к себе на помощь призвали" 128. Отже, реєстрове військо ґрунтовно готувалося до боротьби з противником, закликавши під свої стяги навіть донських козаків. Про серйозні наміри повстанців здогадувалися й місцеві власті, які доповідали про це у Варшаву. Тривогу польсько-шляхетського уряду викликали й відомості про зносини козаків з Московською державою. У королівському універсалі містився заклик до "головных панов сенаторов и тамошних именитых людей, чтобы они, совместно с паном гетманом, применили всевозможные средства, годные для подавления этого своеволия" 129.

Похід на Подніпров’я супроводжувався розбоями і насильствами жовнірів над покозаченим населенням. До основних сил приєдналися загони шляхтичів Томаша Замойського, Костянтина Вишневецького, Єлей Заславського, Станіслава Потоцького, Мартина Казановського, Яна Даниловича, Адама Калиновського, Януша Тишкевича. Окремі повстанські загони з Білої Церкви, Фастова, Василькова почали відходити в напрямку Черкас. До цього міста йшло із Запорожжя козацьке військо на чолі з Марком Жмайлом, який організував поблизу Крилова укріплений табір, куди 19 жовтня прибули королівські комісари з ультимативними вимогами. Урядовці пропонували підкоритися старшому, якого призначить Станіслав Конецпольський, і видати організаторів богуславських, корсунських, канівських та інших виступів, на що одержали "зухвалу відповідь" 130.

Після кількох жорстоких боїв поблизу Курукового озера коронний гетьман 22 жовтня запропонував нові умови перемир’я 131. Два дні в таборі повстанців тривало бурхливе обговорення кожного з його пунктів. Особливе незадоволення викликало прагнення шляхти обмежити кількість реєстрових та вимога видати на розправу організаторів повстання. Зрештою, козацьку булаву козаки передали Михайлові Дорошенку, який і підписав угоду зі Станіславом Конецпольським.

Згідно з Куруківським договором, козацький реєстр збільшувався до 6 тис., з яких одна тисяча мала постійно перебувати на Запорожжі (в залозі), щоб не допускати туди втікачів з панських маєтків. Водночас козаки зобов’язувалися не втручатися в релігійні справи в Україні, а також відмовитись від морських походів і стосунків з іноземними державами 132.

Виконання козацтвом умов договору фактично означало ізоляцію тих, хто перебував на державній службі, від інших соціальних верств, у тому числі й людей, які давно вважали себе козаками. Створення шести реєстрових полків за територіальним принципом — Білоцерківського, Канівського, Корсунського, Чигиринського, Черкаського, Переяславського — мало на меті надати їм поліційні функції як на Січі, так і на волостях перед зростаючим народним рухом. Козаки, які залишилися поза реєстром, з цього часу почали зорганізовуватись у власні структури, обирати старшину і ватажка. Саме нереєстрове козацтво стало в майбутньому найбільш боєздатною і організованою силою національно-визвольного руху.

Неодноразові затримки платні за службу, свавілля королівської адміністрації і окремих шляхтичів викликали зростання невдоволення й серед реєстрових козаків. Про це свідчить їхня рішуча відмова брати участь у війні проти Швеції навесні 1627 р. 133. Влітку того ж року путивльські воєводи повідомляли в Москву, що реєстрове козацтво не бажає більше нести службу польсько-шляхетському уряду, "а как де их не мера будет, и они де пойдут служить государю царю и великому князю Михайлу Федоровичу" 134. Спільно з "випищиками" вони часто без згоди властей ходили в походи на Чорне море, що викликало напруженість у польсько-турецьких стосунках і відповідно гнів магнатів та короля.

З метою попередження народних рухів в Україні наприкінці 1629 р. уряд Речі Посполитої після закінчення війни зі Швецією направив у Київське воєводство значну частину кварцяного війська. Посли київського митрополита Йова Борецького розповідали путивльським воєводам (1630 р.), що лише в районі Києва налічувалося близько 8 тис. жовнірів 135. Вперше правлячі кола шляхетської Польщі наважилися зайняти військами велику територію, населену переважно козаками і незакріпаченими селянами.

Населення багатьох сіл, міст і містечок стихійно піднімалося на боротьбу з гнобителями. Поштовхом для її активізації було запровадження в січні 1630 р. збору подимного. Селяни і міщани активно протистояли введенню нового оподаткування. Вони виганяли збирачів податків, а разом з ними і представників місцевої адміністрації, громили шляхетські маєтки. Згодом окремі виступи переросли у могутнє повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила). З реляції коронного гетьмана Станіслава Конецпольського на варшавському сеймі дізнаємося, що повстанці повидавали "універсали, що справа за віру йде, щоб збиралися всі, хто був колись козаком і хто хоче ним бути: обіцяли ‘їм всілякі вольності давні" 136. В цих лаконічних положеннях універсалу чітко простежується глибина усвідомлення козацькими ватажками завдань і перспектив боротьби повстанців. У зв’язку зі значним покозаченням селян і міщан вимога здобуття "козацьких вольностей" означала по суті для них законодавче оформлення особливого правового статусу козацтва. У гасло "боротьби за віру" також вкладався відповідний зміст: визволення краю від польсько-шляхетського панування, знищення католицизму й уніатства.

Автор Львівського літопису відзначав, що населення активно відгукнулося на звернення Тараса Федоровича — "почали ся купити зевсюд" 137. Тисячі селян, жителів міст і містечок Подніпров’я, Брацлавщини, Лівобережжя, Волині приєднувалися до повстанського війська. Навіть шляхта Галичини записувала протестації до актових книг гродських судів на своїх підданих, які втікали на Подніпров’я, вливалися до загонів народних месників 138. На початку квітня путивльські воєводи Михайло Бутурлін і Василь Ляпунов доповідали в Москву, що "из Запорог пришло тысеч з 10". Вони ж підкреслювали визвольний характер народного руху: "Збираютца изо всех городков козаки, которые гроши мали (реєстрові.— В. Щ.), и выписные козаки, что были выписаны. А собрався де, выгонять им из Киева и изо всех городков после великодня поляков" 139.

Наприкінці березня 1630 р. повстанці здобули Корсунь, де до них приєдналося майже три тисячі реєстрових, інші разом із жовнірами втекли до Бару, місця розташування головної квартири коронного гетьмана. Тарас Федорович направив посольство до Станіслава Конецпольського і запропонував відмінити чинність Куруківського договору та покарати реєстрових, які перебували при коронному війську, як зрадників. На це Конецпольський дав негативну відповідь і наказав активізувати підготовку до карального походу.

Здійснивши рейд по Подніпров’ю, де до козаків приєдналися десятки загонів повстанців з Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Тарас Федорович організував укріплений табір поблизу Переяслава 140. Маневр козацького війська був зумовлений необхідністю об’єднання сил окремих загонів народних месників на Лівобережній Україні і організації укріпленого табору з використанням Дніпра як природного оборонного рубежа. Охороні переправ через річку, насамперед поблизу міст і містечок, Тарас Федорович надавав великого значення з самого початку виступу. За свідченням Григорія Гладкого, який за дорученням царського уряду в черговий раз прибув в Україну, у повстанській армії налічувалося близько 37 тис. чоловік 141. Враховуючи, що з Січі Тарас Федорович виступив на чолі десятитисячного загону, видається очевидною участь у повстанні широких верств покозачених селян та міщан.

З початку травня протягом трьох тижнів тривали кровопролитні бої під Переяславом. Григорій Гладкий, який перебував в оточеному таборі, розповідав пізніше в Путивлі: "у польских, де государь, людей с черкасы в те три недели бои бывали многие, и на тех де боех черкасы поляков побивали" 142. Достовірність цих фактів посвідчують і листи Станіслава Конецпольського до короля з проханням допомоги. Коронний гетьман визнавав зростаючий опір повстанців, незважаючи на одчайдушні штурми ‘їхнього табору. Становище коронного війська ускладнювалось і активними діями невеликих повстанських загонів по всьому Подніпров’ю. Вони громили окремі жовнірські частини на шляху до Переяслава, блокували переправи ворога на лівий берег Дніпра. Лише в районі Києва, за свідченням Львівського літопису, повстанці "байдаков 50, а чолнув без лічби спалили, жеби ся поляци не міли чим перевезти на тамтую сторону до гетьмана" 143.

Відсутність підкріплень та людські втрати поставили коронне військо у скрутне становище. Крім того, як вказував літописець: "жолніре зась позосталії хотіли конфедерацію на нього (Конецпольського.— В. Щ.) поднести же їх так много погинуло і гине, а не платять їм" 144. Очевидно, саме тому ініціатором переговорів виступив коронний гетьман. У декларації, надісланій Станіславом Конецпольським до табору Тараса Федоровича під назвою "Спосіб заспокоєння гніву його королівської милості за провини Війська Запорозького", він пропонував припинити військові дії на таких умовах: а) збереження Куруківського договору; б) видача Тараса Федоровича; в) визнання старшого, якого призначить король; г) об’єднання реєстрових, які брали участь у боях з обох сторін; д) розпуск нереєстрового козацтва; е) повернення полонених жовнірів 145.

Пропозиції викликали неоднозначну реакцію в стані повстанців. Більшість козацької старшини, враховуючи критичне становище коронного війська, прагнула використати момент для закріплення своїх прав і привілеїв. Окремі козацькі ватажки, в тому числі і Тарас Федорович, не бажали йти на угоду з шляхтою, тому вони з частиною козаків відійшли на Запорожжя. Подальші переговори від імені повстанців повів Антон БугВін прийняв в основному пропозиції коронного гетьмана, що й було зафіксовано в Переяславській угоді 8 червня 1630 р.146. фактично вона була спрямована проти інтересів основної маси учасників — "випищиків", селян і міщан, які мали повертатися в панські маєтки. Реєстрове козацтво не було покаране за виступ проти урядових сил. Навпаки, король пішов навіть на певні поступки — реєстр збільшувався з 6 до 8 тис. чоловік. Це зумовлювалося рядом причин, зокрема складним становищем у рядах коронного війська через затримку платні й наближенням строку закінчення Деулінського перемир’я.

Питання про становище в Україні розглядалося варшавським сеймом 1631 р. У звіті королівських комісарів про наслідки повстання, очолюваного Тарасом Федоровичем, містилася характеристика його рушійних сил: "Річ Посполита має таки зрозуміти, що так само важливо було приборкати слободи і хлопів власних, аби не мали змоги шаліти, як і тримати в порядку самих козаків, бо ні хлопи без козацького титулу і поради, ані козаки без хлопської сили не змогли б вистояти" 147. Отже, власті розуміли небезпеку об’єднання зусиль селян, міщан та козаків, прагнення одержати козацький "титул", "порад" , які йшли від козацьких ватажків і зачіпали інтереси польських властей в Україні. Сигізмунд III звернувся до сенаторів із закликом: "Оскільки їм (козакам.— В. Щ.) нічого не варто за будь-якої нагоди повернутися до звичайної сваволі, для утримання ‘їх у покорі... треба зміцнити Україну надійною охороною" 148.

Прибуття нових жовнірських загонів на Київщину вже в лютому 1631 р. викликало нове піднесення народного руху. Незважаючи на наказ властей про заборону населенню постачати продовольство запорожцям і підтримувати з ними стосунки, мешканці Ніжина "тех запороских Козаков в город к себе пустили, и кармы им давали, и стояли против их (коронне військо.— В. Щ.) с козаками заодно" 149. За словами очевидця Назара Сахнова, жовніри тричі приступали до штурму міста, але городяни і козаки на чолі із запорожцем Іваном БалиловЦем мужньо відбивали атаки противника. Безуспішна облога тривала кілька тижнів. Водночас Тарас Федорович розіслав із Січі на волості заклики про продовження боротьби, на які відгукнулося близько 15 тис. козаків, що зібралися в Черкасах, Переяславі, Каневі, Лубнах, Острі. Севські воєводи повідомляли до Москви: "А будет, де, государь, их сила не возьмет против ляхов стоять за веру и за то, чтоб им ис Козаков не выписываться, и козаки, де, государь, хотят побрав норяд и всякие запасы, итить в Запороги и из Запорог прийтить на Дон" 150. Проте Станіслав Конецпольський через своїх агентів обіцянками і підкупами реєстрової старшини зумів відмовити перебуваючих на державній службі від підтримки "випищиків". Саме через суперечності в рядах козацтва справа до повстання не дійшла.

Кількісне зростання козацтва й успіхи у протидії польській владі приводили до поступового усвідомлення себе окремою соціальною верствою. Яскравим прикладом цього може послугувати рішення Корсунської ради (жовтень 1632), на якій було декларовано, що "им от крестьянские веры не отступать; будет на них ляхи наступят, а их мочи не будет и им бить челом государю царю и великому князю Михаилу Федоровичу веса Русии, чтоб государь их пожаловал, велел принять под свою государскую руку, а они, белорусцы и черкасцы, учнут за свою веру стоять по Днепр" 151. Вперше козаки висунули ідею відстоювання своїх прав на певній території, а саме Лівобережній Україні. По суті йшлося про наміри утворення козацької республіки. Від старшинства було усунено Івана Кулагу, а на його місце обрано соратника Тараса Федоровича — Андрія Діденка.

Список старшини Війська Запорозького постає із свідчень учасника наступної козацької ради, на яку зібралися "изо всех украинских городов выборных черкас по пяти человек", тобто фактично верхівка з кожного полку. Це були, зокрема, полковники: Данило Білоцерківець, Тарас Федорович, Оліфер Голуб, Роман Пащенко, Лаврін Писаренко, Михайло Пивоваренко, військові судді Яцина Лютренко та Іван Гиря. Саме цей склад старшини формулював положення інструкції на елекційний сейм, а потім з жалем сприйняв рішення про відмову козакам брати участь у виборі короля: "Прикро і те нам чути, що в.м. пани визнали нас через комісарів куруківських членами тіла Речі Посполитої, а тепер при обранні короля його милості зволите нас віддаляти. Хоч із жалем нам доводиться це терпіти, однак мусимо залишатися при волі м. в. панів, сподіваючися, що в. м. пани схочете обрати такого пана, котрий не захоче чинити кривд кожній нації в їх правах, свободах і вольностях, присягнутих королями, їх мостями; що в.м., наші м. панове, не захочете зичити того нам, вірним слугам, щоб ми втратили надію на милість Бога і в.м. панів, совість, заради яких ми жертвуємо своїми худобами, достатками, врешті і своїм життям" 152.

Підписанням Поляновського мирного договору (1634) закінчилася війна між Московією і Річчю Посполитою. Припинення військових дій на східних кресах останньої зумовлювалося зростаючою загрозою для країни з боку Османської імперії. Турецький султан Мурад IV (1623—1640) настійно вимагав від Владислава IV повного знищення українського козацтва, яке перешкоджало реалізації агресивних планів Стамбула. Разом з тим, повернення в Україну козацьких контингентів не віщувало спокійного життя шляхетським властям. На їх прохання сейм (1635) прийняв постанову "Про припинення козацького свавілля". Серед основних її пунктів було збільшення жовнірських гарнізонів на Подніпров’ї, заборона морських походів запорожців та сприяння їм з боку українських шляхтичів, будівництво Кодацького замку 153. Створення нового форпосту колоніального режиму шляхти в Україні свідчило про недовіру уряду Речі Посполитої до реєстрового війська та його залоги на Запорожжі.

Розуміючи значення Кодацької фортеці, запорозькі козаки на чолі з гетьманом Іваном Сулимою в серпні 1635 р. штурмом здобули її, знищивши гарнізон найманців. Повстання мало реальні можливості поширитися на все Подніпров’я, але королівським комісарам за допомогою реєстрових вдалося його придушити.

Справу Сулими продовжив Павло Буг, більш відомий в народі як Павлюк. Скасуванням смертного вироку, який було винесено йому за участь у виступі запорожців 1635 р., магнати прагнули використати впливову серед козаків особу для підриву визвольного руху в Україні. Проте власті помилилися, і вже наступного року Чигиринський полк, куди було відправлено Павлюка, відмовився від підпорядкування королівському регіментарю в козацьких справах Лукашу Жолкевському. З обранням на козацькій раді Павла Бута гетьманом (1637) розпочалося нове козацьке повстання.

У листі Станіслава Конецпольського до Владислава IV від 14 серпня 1637 р. йшлося про масове розповсюдження "по містах і містечках" Подніпров’я універсалів Павлюка і його найближчих соратників. В них містилися заклики вступати до козацького війська, а також погрози шляхті розправою у випадках переслідування козаків, навіть не вписаних до реєстру 154. Характерним був універсал Карпа Скидана від 24 жовтня 1637 p адресований "всьому поспільству" українському. В ньому, зокрема, говорилось: "Оголошуємо вам, товаришам нашим, що одержано повідомлення про рішучі задуми жовнірів, які напевно вже збираються до нас в Україну, в чому Бог нехай не допомагає їм. Тому я, силою своєї влади і іменем війська, наказую і підтверджую, щоб ваша милість не залишалися в безпечності, а запасшись кіньми, хлібом і зброєю, були готовими протистояти, як годиться лицарям, на цих утискувачів віри нашої грецької, коли буде необхідно" 155. Спеціальне звернення, в якому містився заклик до спільної боротьби "проти цих душманів наших і ворогів нашої віри" 156, адресувалося до реєстрового війська. Універсали знаходили широкий відгук; серед населення і сприяли масовим втечам на Запорожжя. Так, білоцерківський підстароста писав князеві Станіславу Любомирському, що "на Запорожжі зібралося безліч люду і ледве не більше такого, який не має ні самопалів, ні іншої зброї" 157.

Намагаючись запобігти розмаху повстання, коронний гетьман 24 серпня видав універсал, адресований місцевим урядникам, старостам і державцям в Україні, закликаючи заарештовувати і карати реєстрових, які приєдналися до Павлюка. "Незважаючи на присягу,— говорилося в документі,— віру, доброчинність і повинність свою по відношенню до величності й.к.м., деякі бунтівники вчинили заколот у Війську й.к.м. Запорозькому і, скаравши старшину, збирають до себе багато свавільного народу. Щоб перешкодити їхньому успіхові, закликаю вас іменем й.к.м., щоб ви тих, які вже приєдналися до свавільної маси народу і протягом двох тижнів не покаялись і не повернулися звідти, не вважали козаками і, позбавивши їх всіх вольностей, наданих реєстровим козакам, виконуючим свої обов’язки, старались заарештувати і відіслать до мене. Якщо б ваші милості не змогли їх затримати, то ви маєте карати їхніх жінок і дітей, а будинки їхні знищувати, оскільки краще, щоб на тих місцях росла крапива, ніж розмножувалися зрадники й. к. м. і Речі Посполитої" 158.

Отже, власті насамперед намагалися завдати жорстокого удару по козацтву як рушійній силі визвольного руху проти польсько-шляхетського гноблення. Разом з тим, на волостях утворювалися повстанські загони з покозаченого населення. В маєтках чернігівського підкоморія Адама Киселя боротьбу з визискувачами вели його піддані на чолі з Мурком і Носком, в остерському старостві — загони Івана Коростеля та Пирога 159, на Переяславщині — Богдана Кизима, а на Лубенщині — його сина Кизименка. Козацькі ватажки оголосили збір повстанських сил у містечку Мошни, неподалік від Черкас.

Основна битва між ворогуючими сторонами відбулася 6 грудня 1637 р. поблизу с. Кумейки. Карателі дивувалися високій дисципліні козацького війська, яке йшло табором, вишикуване в шість рядів, чітко розподілене на полки і сотні. Повстанці рухалися з прапорами під грім гарматних пострілів, що, за словами Шимона Окольського, "являло собою досить вражаюче видовище" 160. Перевага кварцяного війська в озброєнні, а особливо в кінноті, вирішила долю бою під Кумейками. Спроби налагодити зв’язок з Лівобережжям для продовження боротьби не увінчалися успіхом. Козацьке посольство до Бахчисараю отримало відмову хана подати повстанцям військову допомогу. Під час переговорів з польним гетьманом Миколою Потоцьким Павла Бута було по-зрадницьки схоплено й відправлено до Варшави на страту. Від імені повстанців акт капітуляції під Боровицею підписав писар Війська Запорозького Богдан Хмельницький, тимчасовим старшим було призначено Ілляша Караїмовича. Під час карального рейду по Лівобережжю жовніри розгромили окремі повстанські загони і жорстоко розправилися з їхніми ватажками Богданом Кизимом, Кизименком, Кушем та ін. 161.

На початку 1638 р. Владислав IV доручив Адамові Киселю та Миколі Потоцькому негайно здійснити ревізію козацького реєстру. На Запорожжя вирушило військо на чолі з королівським комісаром Казимиром Мелецьким, до складу якого входила й частина реєстровців. Спроба штурмом оволодіти Січчю не принесла бажаних успіхів. У листі до Станіслава Конецпольського Мелецький скаржився: "З допомогою козаків важко воювати проти їх же народу — як вовком орати" 162. Реалізувати урядовий наказ коронний гетьман вирішив при підтримці кварцяного війська, призначивши його керівником магната Стефана Потоцького.

Новий козацький гетьман Яків Острянин в універсалі від 10 березня 1638 р. досить чітко поставив завдання повстанців, а саме: "щоб скинути при божій помочі з вас, народу нашого православного, ярмо, неволю і ляхівське тиранське мучительство" 163. Такими ж конкретними мали бути і військові дії. Виступивши із Січі, Острянин головну увагу звернув на розгром жовнірських загонів на Лівобережжі до того, як вони об’єднаються. Кілька сотень козаків на чолі з Дмитром Гунею піднімалися вгору по Дніпру для захоплення головних переправ. Охорона підступів до річки із заходу на Правобережжі здійснювалася загонами Карпа Скидана.

Основні збройні сутички між коронним військом і повстанцями відбулися на Полтавщині, в районі Лубен. Після кількох перемог Яків Острянин зосередив увагу на відбитті нових ворожих сил, які підходили до Лубен, але скоро йому самому довелося відступати до Жовнина 164. Останнім оплотом повстанців став табір на "Старці" — одному із старих дніпровських русел у кількох верстах південніше гирла Сули 165. Більше місяця козаки тримали оборону без зовнішньої підтримки, оскільки загони, які йшли на допомогу з Правобережжя під проводом Нестора Бардаченка, Сави, Соломи, Мурка, Філоненка, були розгромлені. В одному з послань Миколі Потоцькому Дмитро Гуня писав, що козаки "готові померти і всі до останнього зложити голови, ніж прийняти такий мир, як під Кумейками" 166.

Втративши надію на допомогу, частина старшини почала виступати за угоду з королівськими комісарами. Оскільки аналогічні переговори під Боровицею завершилися зрадою, Дмитро Гуня з невеликим загоном покинув табір і відійшов на Запорожжя. Переговори з Миколою Потоцьким вели Роман Пешта, Іван Боярин та Василь Сакун. Разом з Левком Буднівським, Калеником Прокоповичем та Михайлом Манойловичем вони підписали лист на ім’я короля з проханням про помилування 167. Згідно з умовами угоди від 7 серпня 1638 р. повстанці зобов’язувалися здати артилерію, визнати призначених їм старшин і відправити в панські маєтки селян. Невдовзі на козацькій раді в Києві реєстровці прийняли умови, в основу яких було покладено "Ординацію".

Потенціал козацтва як авангарду національно-визвольного руху повною мірою розкрився в 1648—1657 рр. Воно очолило боротьбу проти іноземного гніту і відіграло в ній організуючу роль. Разом з тим, козацтво стало генератором державотворчого процесу, сприяло утвердженню українського народу господарем на своїй землі.

Отже, посилення соціального, національного і релігійного гніту наприкінці XVI ст. спричинило зародження визвольного руху в Україні. Його завдання кристалізувалися в середовищі тогочасної інтелігенції і козацької еліти. Відстоювання козацтвом станових прав переростало в збройну боротьбу з польською владою під прапором православ’я. Прагнення позбутися кріпацтва і релігійних утисків залучало до лав повстанців селян, міщан, представників православного духовенства. Козацькі повстання 20—30-х років XVII ст. знаменували якісно новий етап в історії визвольного руху в Україні. Розширилася соціальна база його учасників, вдосконалювалися форми і методи боротьби, поглиблювалося розуміння її мети і завдань. Зміст закликів козацьких вождів об’єктивно репрезентував інтереси широких соціальних верств: визволення краю від іноземного гніту, ліквідація унії, знищення кріпацтва і встановлення козацького самоврядування. В ході народних виступів козацтво піднялося до ролі провідника національно-визвольного руху.





* * *


Таким чином, генеза станової свідомості зумовлювалася обставинами прикордоння, де зароджувалися стереотипи поведінки і морально-етичні цінності козацтва. Утвердження його духовних засад ґрунтувалося на глибоких історичних традиціях українського народу та необхідності їх захисту перед дискримінаційною політикою уряду Речі Посполитої. Втручання козаків у боротьбу проти засилля уніатства і католицизму привело до відновлення православної церковної ієрархії, помітно вплинуло на культурно-національне піднесення в кінці XVI — першій половині XVII ст. Виступивши авангардом національно-визвольного руху, козацтво не лише усвідомило себе окремим соціальним станом, а й репрезентувало поступ політичного мислення в історичній еволюції українського суспільства, що в свою чергу сприяло становленню національної свідомості.














ПРИМІТКИ


1 Голенищев-Кутузов И. Н. Гуманизм у восточных славян: Украина и Белоруссия.— М., 1963.— С. 51.

2 Паславський І. В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI — першій третині XVII ст.— К., 1984.— С. 92, 106—124.

3 Яковенко H. "Чоловік добрий" і "чоловік злий": з історії ментальних установок в Україні-Русі кінця XVI — середини XVII ст.: Mediavalia ukrainika: ментальність та історія ідей.— К., 1992.— Т. 1.— С. 91.

4 Борецький L Протестація // Пам’ятки братських шкіл на Україні. Кінець XVI — початок XVII ст.— К., 1988.— С. 323.

5 Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры.— М., 1984.— С. 202.

6 Кулиш П. А. История воссоединения Руси.— Спб., 1874.— Т. 1.— С. 69.

7 Сас П. М. Назв. праця.— С. 121.

8 Кравченко І. Світ запорозький та його цінності // Запорожці. До історії козацької культури.— К., 1993.— С. 27.

9 Яворницький Д І. Назв, праця.— Т. 1.— С. 173.

10 Хейзинга Й. Осень средневековья: Исследование форм жизненного уклада и форм мышления в XIV и XV вв. во Франции и Нидерландах.— М., 1988.— С. 81.

11 Дашкевич Н. П. Рыцарство на Руси — в жизни и поэзии // Чтения ИОНА. — К., 1902. — Кн. 16. — С. 13.

12 Czamowski T. Ukraina i Zaporoże czyli historya kozaków.— Warszawa, 1854.— T. 1.— S. 48—49.

13 Dubiecki M. Obszar i studya historyczne.— Warszawa, 1899.— S. 79.

14 Скальковський А. О. Історія Нової Січі або останнього коша запорозького.— Дніпропетровськ, 1994.— С. 76—77.

15 Система карательных мер в Запорожье. Автор — А. Д-ской // Киевская старина, 1883.— Т. XL.— С. 1—2.

16 Залізняк А. Нариси стародавньої історії України.— К., 1994.— С. 179.

17 Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі.— К., 1960.— С. 39 — 40.

18 Карсавин А. П. Монашество в средние века.— Спб., 1912; Манталамбер А. Монахи запада.— Брюссель, 1971; Печников Б. А. "Рыцари церкви" кто они? Очерки об истории и современной деятельности католических орденов.— М., 1991.

19 Bartosz Paprocki. Herby rycerstwa polskiego.— S. 158.

20 Ibidem. Panoszą, to jest wysławienie panów i paniąt ziem ruskich i podolskich z męstwa, z obyczajów i z innych spraw poczciwych.— Kraków, 1575.— S. 123.

21 Wercszczyński Jozef. Publika // Pamiętnik kijowski.— Londyn, 1959.— S. 111 —112.

22 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — T. L- С. 54.

23 AGAD. AZ, spr. 153, s. 17.

24 Ibid, s. 8.

25 Акты ЮЗР. — Т. 2. — C. 73.

26 Максимович М. Сказание о гетмане Петре Сагайдачном.— С. 378.

27 Памятники, изданные временною комиссиею для разбора древних актов.— К., 1898.— Т. 1-2.— С. 420.

28 Архив ЮЗР.— К., 1887. — Ч. 1. — Т. 7. — С. 233.

29 Голубев С. Т. Указ, соч. — Т. 1. — С. 405.

30 AGAD. AR II, spr. 1546, s. 4-6.

31 Dyaryusz... — S. 27.

32 Ibid.— S. 16.

33 Ibid.— S. 90.

34 ЦДІАУ. — Ф. КМФ15, on. l, спр. 10, арк. 38зв.; Dyaryusz... — S. 106. 33 Документи Богдана Хмельницького. — C. 30, 35, 38, 41, 43.

36 Памятники, изданные временною комиссиею для разбора древних актов. — С. 320-321.

37 Акты ЮЗР. — Т. 2. — С. 180.

38 Wisncr H. Zygmunt III Waza.— Wrocław — Warszawa — Kraków, 1.991.— S. 9.

39 Biblioteka Uniwersytetu Warszawskiego (DR).— Spr. 46, s. 22.

40 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — T. 1.— С. 71-72.

41 Голубев С. Т. Указ, соч. — Т. 1. — С. 256.

42 Акты ЮЗР. — Т. 2. — С. 3.

43 Там само.— С. 59.

44 Там само.— С. 66.

45 Фаворський В. А. Церква та національний рух на Україні в XVI — XVII ст. — Харків — Київ, 1929. — С. 50.

46 Volumina legum. — T. 3.— S. 158.

47 Biblioteka Muzeum im. Czartoryjskich w Krakowie (DR). — Spr. 2763, s. 12.

48 Воссоединение Украины с Россией. — Т. 1. — С. 3.

49 Борецький І. Назв, праця. — С. 317.

50 Архив ЮЗР. — Ч. 1. — Т. 7. — С. 290.

51 Там само.— С. 291-292.

52 Борецький І. Назв, праця.— С. 319—320.

53 Жукович П. Указ, соч.— Вып. 3.— С. 43—44.

54 Там само.— С. 45.

55 Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського (ІР).— Ф- 306, спр. 74(20), арк. 90.

56 AGAD. AR II, spr. 1161, s. 1-2.

57 Ibid, spr. 1164, s. 1.

58 Викул П. Киевский митрополит Иов Борецкий (1620—1631 гг.) // Подольские епархиальные ведомости, 1894.— № 27.— С. 48.

59 Грушевський М. Історія України-Руси.— Т. 7,— С. 465.

60 Материяли до історії козацьких рухів 1590-х рр.— С. 58.

61 Relacye nuncyuszów apostolskich i innych osób o Polsce od roku 1584 do 1690.— T. 2.— S. 150.

62 Документы, объясняющие историю Западнорусского края и ею отношения к России и к Польше.— Спб., 1865.— С. 244.

63 Археографический сборник...— Т. 7.— С. 81.

64 РДАДА — Ф. 124, оп. 1, спр. 1625 р. № 2, арк. 2—4.

65 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 52.

66 Археографический сборник...— Т. 7.— С. 84—85.

67 Жуковчч П. Указ, соч.— Вып. 6.— С. 6—7.

68 Голубев С. Т. Указ, соч.— Т. 1.— С. 375—376.

69 Там само.— С. 370.

70 Там само.— С. 333.

71 Жукович П. Указ, соч.— Вып. 6.— С. 26.

72 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 82.

73 Селянський рух на Україні 1569—1647 рр.— С. 239.

74 ЦДІАУ. — Ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 605.

75 Кулиш П. А. Материалы для истории воссоединения Руси.— Т. 1.— С. 308-309.

76 Крип’якевич I. П. Козаччина у політичних комбінаціях 1620—1630 рр.— С. 65.

77 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 112.

78 Там само.

79 Там само.

80 Архив ЮЗР.— Ч. 3,— Т. 1.— С. 340—341.

81 Жуковчч П. Указ. соч.— Вып. 6.— С. 168—170.

82 Там само.— С. 170.

83 Грушевський М. Історія України-Руси.— Т. 7.— С. 142—143.

84 Баран О. Козаки на імператорській службі в роках 1635 —1636 // Український історик, 1974.— № l — 3.— С. 7; Флоря Б. Начало Смоленской войны и запорожское казачество.— С. 444.

85 Chynczewska-Hennel T. Op. cit.— S. 103.

86 Голубев С. Т. Указ. соч.— Т. 1.— С. 502.

87 Там само.— С. 504.

88 Там само.— С. 505.

89 Архив ЮЗР.— К., 1861.— Ч. 2.— Т. 1.— С. 208—214.

90 Голубев С. Т. Указ, соч. — Т. 1. — С. 531.

91 Sprawy ukrainne, przyczynek do dziejów polskich tatarskich i tureckich XVI wieku.— S. 195.

92 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 150.

93 Там само.— С. 139.

94 Там само.— С. 144.

95 Плохий С. Н. Папство и Украина. Политика римской курии на украинских землях в XVI—XVII вв.— К., 1989.— С. 159-160.

96 Документи Богдана Хмельницького.— С. 81.

97 Там само.— С. 107.

98 Listy Stanisława Żółkiewskiego 1584—1620.— S. 27.

99 Kromka Polska Marcina Bielskiego.— T. 3.— S. 1689.

100 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — T. 1. — С. 39.

101 Селянський рух на Україні 1569 — 1647 рр. — С. 346.

102 Грушевський M. Історія України-Руси. — T. 7. — С. 306.

103 Listy Stanisława Żółkiewskiego 1584-1620. — S. 24-25, 64-66.

104 Pisma Stanisława Żółkiewskiego. — S. 151.

105 Антонович M. Студії з часів Наливайка. — С. 6.

106 Listy Stanisława Żółkiewskiego 1584—1620.— S. 80.

107 Volumina legum.— T. 2.— S. 364.

108 Архив ЮЗР. — Ч. 3.— T. 1.— C. 131.

109 Zbior pamiętników do dziejów polskich.— Warszawa, 1858.— T. 2.— S. 218; Cac П. M. Назв. праця.— С. 223—228.

110 Селянський рух на Україні 1569—1647 рр.— С. 348.

111 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 110.

112 Грушевський М. Історія України-Руси.— Т. 7.— С. 328.

113 Volumina legum.— T. 2.— S. 447.

114 ЦДІАУ.— Ф. 11, oп. 1, спр. 8, арк. 36—38; Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 127.

115 Volumina legum.— T. 3.— S. 16.

116 Архив ЮЗР.— Ч. 3.— Т. 1.— С. 191.

117 Pisma Stanisława Żółkiewskiego.— S. 509 — 510.

118 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 144—145.

119 Селянський рух на Україні 1569—1647 рр.— С. 352.

120 Listy Stanisława Żółkiewskiego 1584—1620.— S. 144.

121 Михайлина П. В. Визвольна боротьба трудового населення міст України (1569-1654 рр.). — К., 1975. — С. 98.

122 Селянський рух на Україні 1569—1647 рр.— С. 167.

123 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. 1. — С. 258.

124 Pamiętnik wojny Chocimskiej.— Petersburg, 1854.— S. 44.

125 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 261.

126 Там само.— С. 281.

127 Селянський рух на Україні 1569—1647 рр.— С. 185.

128 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 55.

129 Там само.— С. 64.

130 Kronika Pawła Piaseckiego, biskupa przemyślskiego.— S. 321.

131 Biblioteka Muzeum im. Czartoryjskich w Krakowie (DR).— Spr. 354, s. 57.

132 Національна російська бібліотека ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (BP). — Ф. 971, спр. 76, арк. 1—4; Архив ЮЗР.— Ч. 3,— Т. 1.— С. 285—291; Дневник похода против Козаков запорожских (1625 г.) //Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси.— Вып. 2.— С. 142—147.

133 РДАДА.— Ф. 124, оп. 1, спр. 1626 р. № 1, арк. 6.; Biblioteka Muzeum im. Czartoryjskich w Krakowie (DR).— Spr. 354, s. 57.

134 Акты MГ.— T. 1.— C. 215.

135 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 82.

136 Селянський рух на Україні 1569—1647 рр.— С. 239.

137 Львівський літопис // Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець: Джерелознавче дослідження.— К., 1970.— С. 106.

138 Acta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwu tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie.— Lwów, 1909. — T. 20. — S 289

139 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 82.

140 ЦДІАУ. — Ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 838.

141 Куліш П. А. Материалы для истории воссоединения Руси. — Т. 1. — С. 317.

142 Історія України в документах і матеріалах.— К., 1941.— Т. 3.— С. 89.

143 Львівський літопис.— С. 108—109.

144 Там само.— С. 110.

145 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 345, 346.

146 AGAD. AR II, spr. 1517, s. 1-2.

147 ЦДІАУ. — Ф. 1230, оп. 1, спр. 142, арк. 281.

148 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 96.

149 РДАДА.— Ф. 210, оп. 1, Приказний стіл, стовп. 40, арк. 64.

150 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 110.

151 Там само,— С. 129.

152 Мицик Ю. А. Деякі документи до історії козацтва першої половини XVII ст. // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. Мат. шостих. всеукр. істор. читань.— Київ—Черкаси, 1997.— С. 30.

153 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 148.

154 Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського (ІР).— Ф. 2, спр. 13402, арк. 299 зв.

155 Dyaryusz...— S. 26.

156 Ibid.— S. 27.

157 Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського (ІР).— Ф. 2, спр. 13402, арк. 265.

158 Воссоединение Украины с Россией.— Т. 1.— С. 179.

159 ЦДІАУ.— Ф. 48, оп. 1, спр. 874, арк. 2.

160 Dyaryusz...— S. 50.

161 Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського (ІР).— Ф. 1, спр. 54483, арк. 7 зв.; Dyaryusz...— S. 70.

162 Історія України в документах і матеріалах.— Т. 3.— С. 98.

163 Самійло Величко. Назв. праця.— Т. 1.— С. 294.

164 ЦДІАУ.— Ф. КМФ15, оп. 1, спр. 10, арк. 38.

165 РДАДА. — Ф. 181, оп. 1, спр. 54/74, арк. 17.

166 Dyaryusz...— S. 151.

167 ЦДІАУ. — Ф. 11, оп. 1, спр. 85, арк. 1-2.








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.