Попередня     Головна     Наступна





Михайло ДРАГОМАНОВ

НОВІ УКРАЇНСЬКІ ПІСНІ ПРО ГРОМАДСЬКІ СПРАВИ (1764 — 1880)


Про видання списків українських пісень про громадські справи в XVIII і XIX ст.



Читачам нашим, може, звісно, що в 1874 р. почалось в Росії видання українських пісень про громадські справи — «Исторические песни малорусского народа. С примечаниями Вл. Антоновича и М. Драгоманова». В цьому виданні задумано було напечатати всі пісні українського народу, в котрих показуються зміни громадського життя на Україні і думки про нього народу, од найдавніших часів і до наших, і додати до пісень докази свідків з літописів і всяких інших записок, котрі або стверджують докази пісень, або поправляють їх. Пісні ці задумано було видати в таких поділах, котрі підходять до найважніших змін громадських порядків на Україні: 1) Пісні віку княжеського і дружинного (або вояцько-боярського од IX до XV ст.). II) Пісні віку козацького (од кінця XV до к. XVIII ст.). III) Пісні віку гайдамацького (XVIII ст., найбільш на правім боці Дніпра). IV) Пісні віку кріпацького і рекрутського (з кінця XVIII ст.). V) Пісні про волю (в Австрії з 1848, в Росії з 1861 p.).

З цих поділів в 1874 р. напечатано: Пісні віку княжеського і дружинного і перша частина пісень віку козацького: а) Пісні про війну з татарами і турками; a в 1875 р. друга частина: Ь) Пісні про війну з поляками до см[ерті] Богдана Хмельницького (1657 p.). Далі мусили іти остатні частини пісень віку козацького; с) Пісні з часів Гетьманщини під московським підданством (од смерті Б. Хмельницького до першої руїни Січі і кінця Мазепи в 1709); d) Пісні про кінець козаччини (од 1709 р. до другої руїни Січі в 1775 р.) з піснями козаків чорноморських. Тільки цих пісень ми не вспіли видати, бо в початку 1876 р. мусили виїхати з Росії, а скоро за тим вийшла заборона печатати українські книги в цьому царстві. Так думка наша і нашого тодішнього товариша видати повну історію (дієпись) нашого народу в його власних піснях не справдилась: наше видання стало на 1657 р.

Після того появилась в «Русской мысли» 1880 р. праця д. Костомарова «История казачества в памятниках южнорусского народного песенного творчества», котра в другій своїй половині, хоч і не дає повних списків пісень, та все ж мов продовжує «Исторические песни малорусского народа» до кінця XVIII ст. і заходить трохи і у XIX ст., в пісні про кріпацтво і волю. Тільки все ж таки пісень післякозацького віку д. Костомаров торкається мало, та і про пісні остатньої доби козацького віку, напр. пісні про руїну Січі, він, явно, не міг сказати всієї правди під доглядом царських цензорів.

Тим часом в 1879 р. ми написали невеличку статтю для «Слов’янського альманаху» на 1880 р. в Відні — «Політичні (громадські) думки в нових українських піснях», в котрій ми переглянули українські пісні про громадські справи з кінця XVIII ст. Неждано для нас, та, певно, і для всіх, хто слідить за письменством в Зах. Європі, цісарська цензура задержала нашу статтю, вбачивши в ній «уразу цісарського величества, підбивання одного стану проти другого і т. і.». А ми в нашій статті майже зовсім нічого не казали од себе, а найбільш тільки поробили виписки з самих пісень, взявши собі за підставу і слова: «je ne propose rien, j’expose» (я нічого не раджу, я тільки викладаю). Для знаючих діло ми скажемо, що наша стаття була написана подібно до переднього слова, котре напечатав д. Пітре перед своєю збіркою сіцілійських пісень (G. Pitre. Canti popolari siciliani. I — III). Ми певнісінькі, що така заборона, яку наложила на нашу статтю цісарська цензура, неможлива ніде в Західній Європі, та навіть і в Австрії вона не була б можлива з статтею про німецькі або про угорські пісні, бо вся б німецька і угорська печать підняла б проти того крик в один голос. А з працями слов’ян, а надто русинів, можна все зробити, між іншим через те, що слов’яни, а надто русини, не тільки побояться озваться за своїм правом, а ще між ними знайдуться люди, котрі не тільки зрадіють, коли поліція наложить руку на особу і думку чоловіка не їхнього тісного гурту, а ще побіжать самі підцькувати проти нього поліцію, забуваючи стару приказку: «сьогодні мені, завтра — тобі!»

Пригода з нашою статтею в Відні і праця д. Костомарова в «Русской мысли» навела нас на думку написати нову працю, котра тепер і напечатана в цій книзі, працю, котра б давала хоч короткий перегляд громадського життя українського народу і думок його по пісням з половини XVIII ст., так щоб можна було, доложивши її до «Исторических песен малорусского народа» і до праці д. Костомарова, мати хоч і не такий подрібний, як би слід, та все-таки цілий продовж історії громадського життя українського народу з давніх часів і досі, розказаної слідом за його власними піснями. Звести цю історію слід тим більше, що, як це звісно всім, хто зна діло, рідко в якого народу є стільки і таких гарних пісень, як в українців.

Тільки дуже б було жаль стати на самих тільки витягах з пісень, так як це стало в праці д. Костомарова і у нашій. Безпремінно треба закінчити видання повних списків українських громадських пісень з давнього часу і до теперішнього. Цю працю зовсім добре можуть зробити тільки ті вчені, що живуть серед самого народу нашого в Росії і Австро-Венгрії і мають до праці всі потрібні засоби, з котрих на чужій стороні бракує навіть найпотрібніших книг. Тільки ж ми допевнились, що напр. в Росії таке видання неможливе через цензурну неволю. От через що ми зважились од себе зробити, що в нашій силі. Ми беремось видати по тому ж способу, по якому видані перші частини «Исторических песен малорусского народа», хоч ті списки, які в нас єсть, в доволі повному зборі з печатних і рукописних збірок: пісні про кінець козаччини (1709 — 1775) і пісні віку кріпацького і рекрутського з піснями про волю і про грошове панство, тобто всі пісні про громадські справи на Україні XVIII і XIX ст., окрім пісень гайдамацьких.

Як можна бачити і по оцій книжці, списки ті в нас впорядковані, і ми могли би почати печатати їх, коли б були на те потрібні засоби. Тільки ж поки ми їх здобудемо, певно, пройде якийсь час, і ми б хотіли скористуватись тим часом, щоб поповнити наш збір новими списками, котрі можуть зібрати наші земляки в Росії і Австро-Венгрії. От до тих земляків ми і обертаємось і просимо їх записувати потрібні для нашого видання пісні і посилати нам. По оцій книжці можна бачити, які пісні потрібні нам. Австро-венгерські земляки можуть посилати свої списки просто на наше ім’я (M. Dragomanov. Rédacteur de la "Hromada", Génèva). Російські завше, коли схотять, знайдуть способ передати нам свої папери.

Ми звертаємо тепер найбільшу увагу на пісні з XVIII і XIX в., не тільки через те, що їх менше напечатано, ніж пісень раніших, а й по другим причинам. Од цих часів майже не зосталось таких записок, як козацькі літописи (Самовидця, Граб’янки, Величка і др.), з котрих усе-таки видно, щó думали самі українці про справи своєї землі. Од часу руїни козацтва на правім боці Дніпра (1711 — 1714) і од часу невдачі Мазепи і першої руїни Січі в 1709 р. письменні люди на Україні скоро сполячились і змосковились, а потім і одвернули думки майже од усіх справ своєї країни, і самі тільки мужики ще говорять про ті справи в своїх піснях, котрі зостались єдиними українськими літописами XVIII — XIX ст. і майже єдиним показом того, що український народ ще не загинув.

І власне ці літописи найменше звісні письменному світові, як і в усьому життя українського народу власне в новіші часи XVIII і XIX ст. Причиною до того стає між іншим і цензура московського начальства, котра спиняє всякі вільні праці про Україну власне з тих часів, коли більша частина її підійшла безпосередньо під руку Московського царства з його панством і чиновництвом. Через це вся історія України і її теперішній стан показується в дуже фальшивому світлі.

Українські і московські письмовці здавна показують докладно всі лиха, які Україна терпіла під польським панством, як вона повставала проти нього, як волею прилучилась до Москви, сподіваючись ліпшої долі «в союзі і протекції в царя восточного, православного». Як же жила Україна за цим царем, про це історики довго мовчали, коли ще не говорили, що, мовляв, жила вона і живе також щасливо, як живуть щасливо всі піддані богом хоронимого царства. Виходило так, що на старій Україні мовбито і не було ніякого життя, окрім вояцького, козацького, та що козаки на те тільки і потрібні були, щоб битись з Польщею, а потім прилучити або ще, як часто кажуть, вернути Україну до Москви, а після цього козаки мусили або щезнути, або перебратись на край Московського царства, щоб там служити цареві, побиваючи черкесів і т. і. Тільки, мовляв, неспокійні люди та безчесні ізмінники між козаками ще кілька часу, од смерті Б. Хмельницького до Мазепи, не покорялись московським царям, а потім і вони щезли, і Україна в усьому підійшла під ряд інших, спокійних земель Московського царства. Народ український, мовляв, забув про свою колишню, дуже вже старосвітську і дику волю, не дума про свою самостоячість і про самовправу своєї країни. Про це, мовляв, можуть марити тільки купка українолюбців, завзятих книжників або трохи не божевільних.

Подібні думки про український народ панують і в начальства, і у письменних людей, і в Австро-Венгрії. І там також малюють історію і стан українського народу, коли не з пансько-польського, то з казенного цісарського погляду.

В остатні двадцять років нові українські історики, починаючи з д. Костомарова, трохи розширили рамки такої історії України. Вони розібрали докладніше часи од смерті Б. Хмельницького до Мазепи і показали розум в тодішніх «ізмінах» українських гетьманів проти Москви, показали, як московські бояри і царі зневажали вольності козацькі, гнітили і обдирали народ, ділили Україну, мов «скот», з Польщею і т. і. Тут же вони показали, як і старшина козацька собі змагалась повернутись в панство, подібне до польського і московського, і як через те «чернь» козацька та поспільство (мужики) з запорожцями ненавиділи старшину і не піддержували її, коли вона піднімалась проти Московського царства. Тільки ж коли дальша історія України, після того як царі московські, за поміччю черні і поспільства, скрутили козацьку старшину, не була розказана докладно, то виходило, буцімто козацькі противники Москви були вже цілком не праві, а Московське царство буцімто було правдивим приятелем черні. І справді, московські історики, як напр. Соловйов, виставляють в такому світлі московське начальство на Україні, а надто, коли їм можна вказати на що-небудь подібне до слов цариці Катерини II, котра, касуючи козацькі виборні уряди в Гетьманщині, казала, що вона «вибавляє народ український од мучивших його вкупі многих маленьких тиранів».

Тільки докладна історія життя українського народу в XVIII і XIX ст. могла б показати, якою брехнею були слова московських правителів, коли вони, як напр. та ж Катерина II, казали, що по скасуванню виборного козацького уряду «народ буде облегчений і буде благоденствовати». Історія б показала, що народ український в XVIII — XIX ст. старих маленьких тиранів не збувсь, а нажив ще нових, більших, що Україна, стративши всяку тінь своєї вправи, пішла назад в освіті, в господарстві і т. і. Докладна історія українського народу в XVIII і XIX ст. з показом його думок могла б доповнити про дійсну потребу для України своєї вправи, котрої бажають ті українці, що не одвертаються од своєї землі і її люду. Така історія, звісно, не може появитись під московською цензурою. От через це великий гріх перед своїм народом кладуть на себе ті українські вчені, котрі, маючи до того здільність, по своїм талантам і вченості, не стануть до того, щоб написати і видати хоч такі праці про життя і думки українського народу в XVIII — XIX ст., які вони понаписували про XVI — XVIII ст. Тим самим вони збавляють міцного наукового грунту всі змагання до поліпшення теперішнього стану українського народу.

Ми не тратимо надії, що сама любов до свого краю і народу приведе українських вчених, далеко здільніших, ніж ми, до думки виступити на вільному од царської цензури полі з науковими працями про життя українського народу в новіші часи. Тепер більш, ніж коли-небудь, чується потреба в такому виступі, а також в тому, щоб познакомлено було широкий європейський світ з українським народом. Народ цей довго жив спільним з цим світом життям і йшов з Європою, до самого XVIII в., наскільки це йому позволяла нещасна його доля, котра насилала на його татарські і турецькі руйнування. Тільки міцний царський кордон, а потім одчужіння од українського народу панських станів, власне з XVIII ст., положило межу між українцями і європейським світом. А все-таки і досі багато вільних і світлих європейських думок і змагань здибуємо серед українського мужицтва. Настав час, коли треба з усієї сили переносити на Україну нову європейську науку, а поряд з тим показати думки і змагання українського мужицтва європейському світові, котрий, певно, знов признає в українському народі свого брата. Між іншим голос цього європейського світа мусить пристидити і тих освічених людей на Україні, котрі, вивчившись на кошт її мужицтва, одвертаються од нього. Перше ж усього, звісно треба зібрати і видати матеріали для списання життя і думок українського народу за остатні часи. Один з таких матеріалів — пісні, котрі склав цей народ про своє життя. Ми і беремось видати такі пісні і сподіваємось, що наші земляки не лишать нашого видання без своєї помочі, найбільш тим, що будуть присилати нам нові списки потрібних для нього пісень.

Просимо газети, прихильні до науки про Україну, оповісти про наше видання як можна більшому числу земляків наших.













НОВІ УКРАЇНСЬКІ ПІСНІ ПРО ГРОМАДСЬКІ СПРАВИ (1764 — 1880)

Про видання списків українських пісень про громадські справи в XVIII і XIX ст.


Дане післяслово опубліковане в кінці окремого видання «Нові українські пісні про громадські справи (1764 — 1880)» (Женева, с. 127 — 132). Авторська дата цього розділу книги 28 сентября 1881 р. На видання з’явилося ряд рецензій, зокрема Л. Леже, М. Павлика, В. Коцовського та ін. До зібрання творів не включалось.

Подається за першодруком.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.