Аркадій Жуковський
Національне питання в полеміці між М. Драгомановим і Б. Грінченком
У розвитку й становленні національної свідомості та в кристалізації політичної концепції на Україні важливим етапом наприкінці XIX ст. була полеміка, що спалахнула між М.Драгомановим, політичним мислителем, істориком, публіцистом, і Б.Грінченком, письменником, фольклористом, педагогом, відомим, перш за все, завдяки його славнозвісному словникові української мови. Український національний рух зміцнів протягом XIX ст. завдяки ідеології Кирило-Мефодіївського братства 1, програмі народницької групи так званих "хлопоманів" у 1850-1860-х рр. 2 та діяльності Громад, насамперед Старої київської Громади 3, керованої В.Антоновичем, професором історії Київського університету. Ці плідні роки були, проте, позначені загостренням антиукраїнської політики царського уряду, що виявилося у Валуєвському циркулярі (1863) та Емському указі (1876), які забороняли вживати українську мову в публікаціях і підштовхнули до еміграції українських активістів, між яких був М.Драгоманов, впливовий член Київської громади 4. Драгоманов, уповноважений українськими діячами з Києва, живучи в Женеві, ознайомив західний світ із становищем на Україні в серії публікацій (напр., "Громада"), заборонених на Україні. Але зближення Драгоманова з соціалістичними та інтернаціоналістськими колами 5 посварило його у 1886 р. з його друзями зі Старої Громади, які залишилися на Україні. Ці останні розвивали в боротьбі проти царської влади в основному національну та культурну активність. З другого боку, ідеологія Драгоманова посилювала свій вплив на радикалів у Галичині, що протистояли народовцям-консерваторам і прихильникам австрійської влади. Цей вплив вилився у 1890 р. у створення радикальної української партії на чолі з І.Франком та М.Павликом.
Кінець XIX ст. було позначено також повстанням української молоді проти старшого покоління, яке вона вважала "українофілами", що через побоювання та конформізм щодо влади не робили нічого для поліпшення долі своєї країни, а між собою розмовляли російською мовою. Повстала молодь заснувала в 1891-1892 рр. таємне товариство — Братство тарасівців, тобто Братство Тараса Шевченка 6, яке виступало за національну активність українців, прагнучи до визволення українського народу від російського панування та до автономії всіх народів імперії. Осередок Братства був у Харкові, а згодом, після низки арештів у 1893 р., у Києві з групами в Одесі, Полтаві, Лубнах, на Кубані. Членами Братства були студенти й інтелігенти, серед його засновників були Б.Грінченко, В.Боровик, І.Липа, М.Міхновський, до них пізніше приєдналися М.Коцюбинський, В.Самійленко, Є.Тимченко, М.Вороний, О.Черняхівський, В.Шемет. І.Липа, ідеолог товариства, написав програму "Profession de foi молодих українців" 7. Ідеї братства відбилися в новелі "Хо" М.Коцюбинського 8 у брошурі "Une nation opprimée" 9 і, насамперед, у "Листах з України Наддніпрянської" Б.Грінченка.
Протягом 1880-1890-х рр. українська інтелігенція дискутувала питання російсько-українських взаємин у літературі й політиці. 1889 року В.Антонович (під псевдонімом "Подорожній") виклав статтю іспанця П.Хенери про негативний вплив російської літератури 10. М.Драгоманов захищав російську літературу й прагнув показати її позитивний вплив у Галичині 11. На початку 1890-х років дискусія про російсько-українські взаємини пожвавилася після появи статті А.Пипіна 12, де він критикував "Історію літератури руської" О.Огоновського 13, до якої автор включив період Київського князівства ("Літопис Нестора", "Слово о полку Ігоревім", "Повчання Володимира Мономаха" та ін.). Пипін вважає цей період спільним для Північної і Південної Русі та висловлює свій погляд на українську літературу й мову, які, на його думку, мали й матимуть виключно провінційне значення. Така позиція Пипіна викликала зливу протестів з боку І.Нечуя-Левицького (І.Баштового) 14, І.Франка, М.Драгоманова, К.Михальчука. Наслідком цього стала й полеміка між Б.Грінченком і М.Драгомановим.
Перш ніж аналізувати тексти цієї полеміки, слід вказати на їхнє поширення, від чого залежав вплив її ідей на українське суспільство. "Листи з України Наддніпрянської" П.Вартового (псевдонім Б.Грінченка) були спочатку опубліковані в 1892-1893 рр. у газеті "Буковина", що друкувалася в Чернівцях на Буковині, яка була під австрійським пануванням. Ця газета, редагована С.Дашкевичем, підтримувала народовців. Вона опублікувала вісімнадцять листів (розділів) 15 і частину відповіді Драгоманова. Не обстоюючи певної позиції, газета схилялася на бік П.Вартового. Вона мала обмежене поширення поза Буковиною: спочатку її було дозволено на Україні, окупованій російським царизмом. Друге видання "Листів з України Наддніпрянської", цього разу у вигляді книжки на 180 сторінок, з’явилось у Києві після Лютневої революції 1917 р. 16 Проте знов-таки вона мала обмежене поширення через воєнні обставини; аж до нашого часу твір Грінченка залишається раритетом 17. Так само і його ідеї відомі лише вузькому колу людей. Бібліографічні довідники згадують ще одне видання, так само на 180 сторінок, що вийшло у Львові 1892 р. 18, але ми не змогли перевірити, чи воно справді існує. Для наших досліджень ми використовуємо київське видання 1917 р.
Проте "Листи на Наддніпрянську Україну" М.Драгоманова мали більш прихильну долю й ширше розповсюдження. Перше видання у вигляді статей з’явилося в органі галицьких радикалів "Народ", що друкувалося в Коломиї та Львові у 1893 та 1894 рр. 19, а деякі "Листи" були опубліковані в "Буковині" 1894 р. Редакція журналу "Народ" об’єднала "Листи" Драгоманова у книжці на 199 сторінок, надрукованій 1894 р. у Коломиї. Третє видання було опубліковане Українською партією соціалістів-революціонерів за редакцією М.Залізняка у Відні 1915 р. 20 Цим виданням ми й послуговуємося. Четверте видання на 123 сторінки вийшло 1917 р. під час революції у Києві. Останнє видання побачило денне світло в зібранні літературних та публіцистичних творів Драгоманова у Києві 1970 р. 21 Це останнє виданим містить п’ять перших листів із загальної кількості вісім. Отже, "Листи" Драгоманова були розповсюджені набагато ширше у різних середовищах: галицькому в Австро-Угорщині, серед віденської еміграції, у Києві за часів незалежної України і, нарешті, в Українській РСР.
Хоча в центрі полеміки була українська література, перспективи її розвитку та її стосунки з російською літературою, дискусія не обмежувалась літературою, сягаючи також політики й намагаючися сформулювати національну програму.
Вказуючи на прірву, яка існує на Україні між інтелігенцією й народом, Грінченко вважає головним завданням письменника подолати цю прірву. Але українська інтелігенція інертна, вона звикла слугувати владі й допомагає їй русифікувати українське населення. Грінченко суворо критикує тих, хто пише російською мовою, і вимагає вживати українську мову не лише в красному письменстві, але й у творах з історії, лінгвістики, навіть з точних наук.
Грінченко розглядає українську літературу з погляду її внеску в піднесення національної свідомості й констатує, що І.Котляревський, Г.Квітка, П.Гулак-Артемовський, О.Стороженко, А.Метлинський у деяких своїх творах вихваляли російських царів, князів або генералів, гнобителів українського народу. Але, критикуючи проросійське прислужництво, Грінченко захищає поляків від несправедливих нападів своїх співвітчизників. На його думку, тільки Т.Шевченко цілком присвятив свою творчість своїй країні. Він відкидає твердження щодо впливу М.Костомарова й П.Куліша на творчість Шевченка. Своїми поезіями Шевченко допоміг національному відродженню й формуванню незалежної української нації. Грінченко спростовує імперіалістичні — московські й польські — розрахунки і, слідом за Шевченком, захищає право українського народу на незалежність, вимагаючи такого самого права також для інших слов’янських народів і пропонуючи їм братерську співдружність. Займаючи таку безкомпромісну позицію, Грінченко критикує двозначні твердження М.Костомарова 22 і П.Куліша 23 щодо об’єднання України з Московією.
Грінченко категорично відкидає теорію Костомарова, за якою українська література існує й існуватиме "для домашнего обихода" 24, він картає визначного літературного й історичного діяча, який "сам скаламутив нашу справу й потьмарив наше національне самопізнання" (стор.71). МДрагоманов приєднався до цієї тези Костомарова. Для Грінченка "історія не знає ніяких "підлітератур", ніяких "літератур для домашнего обихода", ніяких літератур спеціально про пана або спеціально про мужика, а знає просто літератури, що суть виявами розумового життя того чи іншого народу цілком, і з панами й з мужиками" (стор. 93-94).
Відкидаючи схиляння перед російською культурою, яку вихваляв Драгоманов, що бачить "у російській літературі альфу й омегу всіх українських ідеалів, становити українську літературу часткою московської..." (стор.98), Грінченко вимагає цілковитої незалежності у сфері культури; він з притиском стверджує, що "українська література не була, не є і не буде часткою чи наростом од московщини, а була, є і буде самостійною літературою, що в ній силкується виявити своє розумове життя український народ" (стор. 102).
Що стосується політики, Грінченко виходить з положення про те, що росіяни, українці й поляки є різними народами, які часто протистоять один одному, і що в принципі Україна має право на політичну незалежність, але, зважаючи на існуюче становище, вона становить частину Російської держави (стор. 66). І далі уточнює: "доки українська нація не здобуде всіх своїх прав як нація, доти питання національні будуть стояти в нас — і в Росії, і в Австрії на першому плані, доти самому народолюбству буде шкідливою річчю повставати проти українського націоналізму" (стор. 111). Для нього національна основа є першорядна, і "кожен, хто приносить хоть крихту обмоскалення в наш народ (чи словом з уст, чи книжкою), — робить йому шкоду, бо відбиває його від національного ґрунту, — себто: збиває його з того становища, що єдино на ньому можливий є народний розвиток" (стор. 112). Пояснюючи своє ставлення до всього російського, Грінченко не проголошує себе прихильником ворожнечі, але для нього досвід свідчить, що "доки існує гніт національний, доти національність гнічена обурюватиметься проти національності тієї, що гнітить" (стор. 155).
Поміж активних політичних сил Грінченко розрізняє три групи. Насамперед, українофіли, старі інтелігенти, найчастіше формально зв’язані з українством, але не зв’язані з народом, пасивні й залякані урядом. До другої групи належать радикали, які проповідують любов до народу, дбають про його економічні потреби, але не беруть до уваги національне питання. Третю групу становлять націоналісти, свідомі українці, народовці й ті, кого можна вважати націоналістами. Це нова група, до якої належить сам Грінченко і для якої він прагне накреслити програму. Для нього український народ — це незалежна нація, яка повинна мати всі права, в тому числі й право вирішувати проблеми освіти, культури, економіки, політики і громадські справи. Його прибічники готові здобути всі ці права, за винятком політичної незалежності, від якої вони тимчасово відмовляються, побоючися репресій. Ця група пропонує також працювати в контакті з іншими неросійськими народами царської імперії.
Оскільки громадські питання поділяли суспільство на адептів колективізму і прихильників індивідуалізму, Грінченко воліє стосовно українців — діяти перш за все в галузях культури та економіки, спираючись на власні сили, без зовнішньої допомоги. А для того, щоб досягти успіху в національному плані, треба, щоб це питання стало справою трудящих мас і щоб воно було пов’язане з народним добробутом. Говорячи про Україну, Грінченко включає в неї всі українські провінції: Наддніпрянщину, Галичину, Буковину й Закарпаття. Що стосується українців Російської імперії, то для них треба вимагати конституцію. У висновках Грінченко так визначає свою програму: "Отож на нашому українсько-руському прапорі поруч з словами "самостійність українсько-руської нації" мусять стояти слова: "конституція в Росії", яко спосіб здобути нові кращі порядки" [...] і "добробут народний, де не буде експлуататорів, ні експлуатованих..." (стор. 125-126).
"Листи" Грінченка є обвинуваченням проти старих українофілів (Костомаров, Куліш), вплив яких слабне, але вони мають на увазі, перш за все, звабливу драгоманівську орієнтацію, яка, на погляд Грінченка, є шкідливою для українського суспільства.
На той час Драгоманов жив у Женеві, що й визначило адреси "Листів" — з одного боку, "з України Наддніпрянської" за її межі і, з другого — відповіді "на Наддніпрянську Україну". Відповідь Драгоманова узгоджується з його особою — визнаного історика й соціолога, досвідченого полеміста, безжального до своїх ідейних противників 25.
Драгоманов насамперед спростовує історичні неточності у творі Грінченка, його помилкові ідеї та закидає своєму опонентові невідповідне вживання таких термінів, як рабство, демократія, українофільство та ін. Потім він стає на захист критикованих письменників — Котляревського, Квітки, Гулака, Стороженка, яким Грінченко закидає двоєдушність, кажучи , що вони мають одну душу українську, а другу російську. Драгоманов малює панораму українського автономізму та лібералізму, які виявлялися у В.Капніста ("Ода на рабство", 1783), у політичній концепції "Історії Русів" 26, у поемі "Полтава" (1828) Пушкіна і в практичний спосіб у діяльності Товариства об’єднаних слов’ян 27, українського відгалуження декабристського руху. Драгоманов підкреслює, що всі ці вияви української ідеї висловлювалися російською мовою, а іноді й росіянами . Він прагне довести, що український національний рух пов’язаний з російським національним рухом і залежить від нього. Він протиставить європейські лібералізм та демократію етнографічному українському націоналізму, зв’язаному з мовою, з національним почуттям, що має етнічне походження, з вимогою національної незалежності. В усякому разі, за Драгомановим, незалежність без освіти не забезпечує ні лібералізму, ні демократії (стор. 16).
Виходячи з космополітичної концепції з метою перемогти націоналізм та історичний патріотизм, Драгоманов шукає в історії України випадки російсько-українського співробітництва, войовничо захищаючи російську політику стосовно України . Він доходить до показу позитивних аспектів царизму — визволителя від турецько-татарського та польського ярма. Посилаючися на польсько-українські стосунки, він схвалює присягу гетьмана Б.Хмельницького московському цареві як "акт не тільки натуральний, але цілком національний" (стор. 20), тобто вигідний для українців. І він навіть заявляє, що Катерина II "дуже була популярна серед нашого народу, як й інтелігенції" (стор. 19).
Драгоманов заперечує створений Грінченком образ поетичного генія Шевченка, який мріяв про національну й незалежну літературу. Для десакралізації ролі Шевченка він намагається довести впливи на нього Куліша й Костомарова і підпирає точку зору останнього, який обмежував українську літературу "хатнім ужитком", тобто призначав її нижчим класам.
Драгоманов подає позитивний підсумок українських досліджень 1870-х рр., періоду, коли панували космополітичні тенденції, і в той же час критикує літературну продукцію 1880-х рр., пройняту націоналістичними ідеями.
Політико-соціальний поділ на три групи, запропонований Грінченком, Драгоманов вважає неповним, він хоче додати групу співробітників "Нової ери", котра вдалася до спроби порозуміння між українцями і поляками в Галичині у 1890-х роках, яка, поза малими здобутками на культурному полі, була сервілістична щодо австрійської політики. Драгоманов солідаризується з програмою групи радикалів, яку надихають інтернаціоналістські космополітичні ідеї, а не національні інтереси, які розбурхують ненависть до інших націй. Він підтверджує свою керівну ідею: "космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті й формах культурної праці" (стор. 38). Заперечуючи сепаратистську тенденцію українського націоналізму, він вважає, що "автономія політична і національна можлива й без державної відрубності. От через те і я, не бачачи ґрунту для державного сепаратизму українського, бачу повну можливість політичної і національної автономії української на ґрунті земської автономії, до котрої у всій Росії, в тім числі і в великоруських земствах, висказувалась стілько раз явна симпатія і котра рано чи пізно мусить перейти в життє і в Росії" (стор. 43-44). У підсумку Драгоманов пропонує порозуміння між тими, хто обрав вихідним пунктом універсальні ідеї та інтереси, і тими, хто має національні цілі. Він виключає лише компроміс між прогресом і реакцією, між інтересами цілого народу і каст.
Драгоманов доповнює свої "Листи" новою серією, яку публікує в часописі "Буковина". Він пояснює свою точку зору на розвиток української літератури за допомогою дивної концепції, згідно з якою існує одна література для інтелігенції, спільна для росіян і українців, і друга література, народна, українською мовою. Відповідаючи Грінченкові, який назвав його "москвофілом", Драгоманов ще раз уточнює свій погляд на національне питання. Він відкидає будь-яке "-фільство" і оголошує себе просто українцем з універсальними тенденціями, додаючи: "політична прихильність наша до Москви зводиться лишень на те, що ми, не бачачи ніяких серйозних підстав для українського державного сепаратизму в Росії, шукаємо виходу для українського автономізму в лібералізмі, спільнім з освіченими Великорусами, як також і членами других народів Росії" (стор. 82).
Кінець кінцем, погляди обох полемістів зближуються. Грінченко не так суворо судить програму радикалів, роблячи поступки у тому, що стосується негайного здійснення незалежності України, а Драгоманов пропонує згоду між націоналістами й гуманістами.
Національне питання, що перебуває в центрі полеміки між двома українськими протагоністами, покликало до життя вперше сформульовану більш-менш точно ідею української національної незалежності. Для Грінченка тут ідеться, перш за все, про культурну незалежність і цілковите визволення від будь-якого російського впливу. На відміну від цього, концепція Драгоманова, сконцентрована на політиці, висуває ідею територіальної автономії, підкреслюючи інтернаціональний, космополітичний аспект політичної та культурної діяльності, та віддає перевагу російсько-українському співробітництву.
Полеміка між Грінченком і Драгомановим викликала реакцію літературних критиків і політичних діячів.
З нагоди 30-річчя діяльності Драгоманова І.Франко у 1894 р. згадав проблеми, поставлені обміном думки про літературу, призначену лише для нижчих верств народу, а також питання про те, чи є українці окремим народом, чи вони становлять частину росіян або поляків 28. У цьому контексті Франко дає зрозуміти, що він не поділяє поглядів свого вчителя на ці суттєві питання. Дванадцятьма роками пізніше Франко відверто критикував концепції Драгоманова. Він викривав "дивну теорію" про право на мову і про призначення української літератури; він уже не схвалював твердження, за яким національність є лише формою, яку треба наповнити універсальним змістом, і давав загальну оцінку діяльності Драгоманова: "Як політик він до кінця життя лишиться тим, чим був при виїзді з Росії — gente Ukrainus, natione Russus; Росія як політична цілість була дорога йому головно задля тих задатків духовної культури, які бачив у ній. України без близького зв’язку з Росією він не міг уявити собі, хоч годі заперечити, що його погляди на границі обласної і національної автономії підлягали з часом змінам на користь національного принципу" 29 .
О.Маковей, один із редакторів "Літературно-наукового вістника", у своєму огляді 1898 р. стану української літератури згадав діалог 1892-1894 рр. Драгоманова й Грінченка, вважаючи цей обмін поглядами як приклад дискусії двох противників, які дбали про підвищення якісного рівня української літератури 30.
С.Єфремов, історик української літератури, вважаючи Б.Грінченка найвизначнішим представником української літератури 1880-х рр., високо цінував нариси цього публіциста й політичного діяча, який мріяв про суспільство без експлуатації, а також його прагнення зацікавити українських трудящих національним питанням. Єфремов із захопленням констатує, що полеміка двох противників привела їх до згоди щодо пунктів: "це тому, що, як і Драгоманов, до загальнолюдського ідеала правди, щастя і волі йшов [Грінченко] національним шляхом..." 31
Аналізуючи творчість Б.Грінченка і коментуючи його суперечку з Драгомановим, Володимир Дорошенко відкриває в першого відсутність політичного та соціального плану, а також цілеспрямованих зусиль поліпшити стан освіти та літератури. Дорошенко закидає Грінченкові та його прибічникам, які сформулювали програму "Profession de foi молодих українців", брак політичної освіти та дрібнобуржуазність, що відкидає революційні методи й соціалізм 32. Симпатії Дорошенка є скорше на боці ідей Драгоманова.
П.Тучапський, український соціалістичний публіцист, роз’яснює практичний соціалізм Драгоманова, який відкидав марксизм і ідеї якого у плані соціальному та економічному мало відрізнялися від ідей Грінченка 33.
Радянська літературна історіографія спочатку вважала творчість Б.Грінченка шкідливою (В.Коряк 34), а самого автора "націоналістичним писакою" (Л.Смілянський 35) або захисником капіталістичного ладу 36. У 1961 р. О.Білецький, визначний історик української літератури, прагнув реабілітувати Грінченка, спираючись на провідні думки Драгоманова в його "Листах" 37, але офіційна критика вважала позицію Драгоманова прогресивною, а позицію Грінченка консервативною й позначеною національною обмеженістю 38.
Нещодавно дослідження, цілком присвячене цій славнозвісній полеміці, опублікував професор Ужгородського університету П.Пономарьов. Він аналізує умови розвитку української літератури; національне питання й російсько-українські взаємини він згадує лише в загальному плані. Автор доходить висновку, що Драгоманов, обстоюючи прогресивні позиції, вийшов з полеміки переможцем. Однак він відзначає також наближення Грінченка до точки зору свого опонента 39.
М.Бернштейн, сучасний спеціаліст з української літератури XIX ст., дає стислий і близький до об’єктивного аналіз полеміки, що розгорнулася в "Листах". Він знаходить як у Драгоманова, так і в Грінченка справедливі судження, але демонструє також твердження, навіяні їхніми протилежними ідеологічними позиціями 40.
Для колишнього публіциста-дисидента, а нині активного політичного діяча незалежної України В.Чорновола "Листи з України Наддніпрянської" є найважливішим "програмним документом національної думки 1890-х рр." 41
Публіцисти й історики часто цитують "Листи" Драгоманова і Грінченка, ці "Листи" допомогли кристалізації політичної думки на Україні на світанку творення українських політичних формацій, а згодом і української держави. Наприкінці XIX й на початку XX ст. панувала концепція Драгоманова, його ідеї надихали провідних діячів національної революції 1917-1920 рр. Після поразки української держави, під впливом націоналізму нових поколінь — на Західній Україні під польським, румунським та чехословацьким пануванням і в еміграції — надихаючою стає концепція Грінченка.
Аркадій Жуковський
1 Borschak E. Le Mouvement national ukrainien au XIXе siècle. — Paris, 1930; Luciani G. Le Livre de la Genèse du peuple ukrainien. — Paris: Institut d’Etudes Slaves, 1956.
2 Мицюк О. Українські хлопомани. — Чернівці, 1933.
3 Житецький І. Київська Громада за 60-х років // Україна. — К., 1928. — Т. 1.
4 Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. — К., 1930 (2-е вид. — Мюнхен, 1970).
5 Грушевський М. З починів українського соціалістичного руху: Михайло Драгоманов і Женевський соціалістичний гурток. — Відень, 1922.
6 Липа І. Тарасівці // Письмо з просвіти. — Львів, 1922. — 11/12; Жук А. Братерство Тарасівців // Український вісник. — Берлін, 1943. -15.
7 Липа І. Profession de foi молодих українців // Правда. — Львів, 1893. XLVI-XLVII.
8 Kruba E. Mychajlo Kocjubyns’kyj (1864-1913) et la prose ukrainienne de son temps. — Universite de Lilie , 1982. — Ш.
9 Цю брошуру анонімного автора надруковано в Женеві 1895 р. М.Грінченкова та А.Верзилів розкривають у статті „Чернігівська українська громада" авторство Б.Грінченка й те, що її було опубліковано чотирма мовами: українською, російською, французькою і німецькою (Грінченкова М., Верзилів А. Чернігівська українська громада // Чернігів і Північне Лівобережжя. — Харків: ДВУ, 1928. — С.481).
10 Антонович В. (Подорожній). Лист подорожнього // Правда. — 1889.
11 Драгоманов М. В справі відносин українців до російської літератури // Зоря. — Львів, 1889. — 8-11.
12 Пыпин А. Особая история русской литературы // Вестник Европы. — 1890. Вересень.
13 Огоновський О. Історія літератури руської. — Львів, 1887-1889. — І-П.
14 Нечуй-Левицький І. (Баштовий І.). Українство на літературних позвах з Московщиною // Діло. — Львів, 1891. — С. 65-95. (Див. також окреме вид. — Львів, 1891).
15 Буковина. — Чернівці, 1892. —26, 28, 29, 31, 41-43, 51; 1893. — 5, 6, 11-13, 29-32, 36-38.
16 Грінченко Б. (Вартовий П.). Листи з України Наддніпрянської. — К., 1917.
17 Археографічна комісія АН України погодилася перевидати працю Б.Грінченка.
18 Українські письменники: Біо-бібліографічний словник. — Київ, 1963. Т.2. — С.259.
19 Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Народ. — Коломия Львів, 1893. — XV, XVI, XVIII — XXII; 1894. — 1, 2.
20 Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. — 2-е вид. — Відень, 1915.
21 Драгоманов МЛ. Літературно-публіцистичні праці: У 2-х т. — К., 1970. Т. 1-2.
22 Костомаров Н. Две русские народности // Основа. — СПб., 1861. — Т.III. С.33-80.
23 Куліш П. История воссоединения Руси: В 3-х т. — СПб., 1874-1877. — Т. 1-3; Куліш П. Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 р. — Львів, 1882.
24 Вестник Европы. — 1881. — T. 1. — С.405-406.
25 М.Драгоманов не знав, хто ховався під псевдонімом П.Вартовий. Він пише: „Я повинен сказати П.Вартовому, що ніколи його не бачив [...]" (с.28). Драгоманов питав про Вартового М.Павлика. І лише 5 вересня 1893 р. він повідомив Драгоманову: „Його ім’я — Грінченко" (Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. — Чернівці, 1911. — Т. 7. — С. 294). А ще пізніше, в листі від 14 (28) лютого 1894 р. з Софії до І.Франка Драгоманов питав: „Що Ви знаєте про Катренка-Вартового? Яка його професія і образовання&" (М.Драгоманов. Листи до І.Франка і інших, 1887-1895. — Львів, 1908. — С.257).
26 Borschak E. La Legende historique de l’Ukraine: Istorija Rusov, — Paris: Institut d’Etudes Slaves, 1949.
27 Luciani G. La Société des Slaves Unis (1823-1825). — Université de Bordeaux, 1963.
28 Франко І. Ювілей 30-літньої праці Михайла Петровича Драгоманова // Народ. — 1895. — 1-2. — С.7-10.
29 Франко І. Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова // Літературно-науковий вістник. — 1903. — Серпень.
30 Маковей О. З життя і письменства // Літературно-науковий вістник. 1898. — VI. — С.184-186.
31 Єфремов С. Історія українського письменства. — 4-е вид. — Київ-Ляйпціг, 1919. — Т.II. — С.197-206.
32 Дорошенко В. Борис Грінченко // Літературно-науковий вістник. — LI. 1910. — С.448-470; Житє і Слово. — Львів-Київ, 1918. — С.115-148.
33 Тучапський П. Роля Драгоманова в суспільному рухові Росії й України // Україна. — К., 1926. — 2-3. — С.104.
34 Коряк В. Нарис історії української літератури. — [Харків]: ДВУ, 1929.
35 Смілянський JI. Борис Грінченко: Критико-бібліографічний нарис. Харків: ДВУ, 1930.
36 Історія української літератури: Дожовтнева література. — К.: Вид-во АН УРСР, 1954. — Т.І. — С.363.
37 Білецький О. Борис Грінченко // Письменник і епоха. — К., 1963. — С.218-228; Незакінчена стаття О.І.Білецького «Борис Грінченко» // Радянське літературознавство. — 1963. — 1. — С.116-122.
38 Заславський Д., Романченко І. Михайло Драгоманов. — К., 1964.
39 Пономарьов П. П. Полеміка М.Драгоманова з Б.Грінченком // Українське літературознавство. — Львів, 1966. — П. — С.73-78.
40 Історія української літератури: У 8-ми т. — К., 1969. — Т.4, 1. — С.175-179.
41 Чорновіл В. Слово про Кобзаря (Тарас Шевченко в оцінці Грінченка) // Широке море України. — Париж-Балтимор, 1972. — С.103-122.
