[Борис Грінченко. Листи з України Наддніпрянської. Листи XII-XVIII.]

Попередня     Головна     Наступна

ПОЧАТОК:

Листи I-VII.

Листи VIII-XI.

XII

Третя з згаданих груп вийшла з групи українофільської і досі є ще невелика і розрізнена. Ми будемо звати сю групу, щоб одрізнити її від групи українофільської, свідомими вкраїнськими націоналами-народолюбцями. Через те, що люди з сієї групи порізнені, в неї нема виробленої до дрібниць програми, але її думки й заміри могли б бути, кажучи коротко, сформульовані так (ми тут стільки ж викладатимем ті погляди, скільки й самі говоритимем з приводу їх).

Українські націонали-народолюбці вважають руськовкраїнську націю за націю самостійну, що має всі права, які звичайно повинна мати нація, — себто: права порядкувати по-своєму в своїй землі в справах просвітній, культурній, економічній, соціальній та політичній. Бачивши, що русько-вкраїнську націю збавлено тепер сих прав, вони мають на меті вернути їх їй.

Але, вважаючи на те становище, в якому стоїть Україна, вважаючи на реальну вагу, яку мають дійсні факти, українські націонали-народолюбці заздалегідь зрікаються всяких заходів коло політичної самостійності вкраїнської, певні бувши, що при сьогочасному нашому становищі такі заходи є ніщо інше, як дитячі іграшки, до того ще й небезпечні, бо вони можуть тільки пошкодити нашій справі. Вважаючи Україну за частину російської держави, українські націонали-народолюбці будуть завсігди прихильні до Росії стільки, скільки Росія задовольнятиме національні потреби вкраїнські. Вони могли б єднатися з поступовими групами з усяких національностей в Росії на те, щоб досягти одміни сьогочасного важкого режиму на кращий, але робили б се тільки як українська партія. (Взагалі, можна сказати, що всякі національності в Росії мало проміж себе знаються і борються кожна осібно, часом і не знаючи, що є інші, які допоминаються того ж, чого й вони. Більш-менш знаються проміж себе українці та ляхи, але, на превеликий жаль, більш гризуться, ніж братаються; тим часом литва, фіни (суомалайн), ести, латиші, вірмени, грузини та інші — кожен бореться за свої національні права так само, як і вкраїнці.Чому б нам усім не порозумітися, не зав’язати тіснішої знайомості, що могла б колись, може, довести й до спільної діяльності? Кожен з нас нарізно мало має сили, але всі вкупі ми легко можемо переважити московських з’єднувачів.

Се — щодо питання національного. Що ж до одміни сьогочасного режиму на кращий взагалі, то тут ми могли б єднатися й з поступовими москалями, аби тільки ті москалі покинули погану звичку — не признавати наших національних прав. Українські націонали-народолюбці можуть робити вкупі з москалями тільки як українці, а москалям саме це й дошкуляє. Отже, вони помиляються і шкодять самі собі. Ставши толерантними, вони (ми кажемо про ті поступові групи) тим самим придбали б собі поміч од усіх пригнічених національностей, а тепер її не мають. А яка вже користь буде російським лібералам, та й радикалам, коли уряд обмоскалить яку народність і придбає тим більшої сили, то се вже Бог його знає. Російському сьогочасному режимові доводиться боротися не з самою течією ліберальною, але й з течією національною — він бореться на два фронти. Скоро ж він подужає національні поривання у немосковських народностей, зараз у нього побільшає сили вже через одно те, що він силу, тепер розбиту на дві борні, зможе повернути всю цілком на одну борню — на борню проти визвольної течії, і, таким побитом, легше йому буде задавити її. Тим часом москалі не хочуть сього зрозуміти, і навіть такий ліберальний начебто часопис, як «Неделя», торік, здається, казав, що національні питання в Росії — се «недоконченные завоевания» і що треба їх довести до краю сим він страшенно звеселив «Московские ведомости». Отже, вкраїнцям нема чого брати приклад з московських з’єднувачів: ми повинні сприяти всякому визвольному рухові в Росії, але єднатися до роботи можна нам не інакше, як українцями, а не «общерусами», бо інакше москалі зараз нам сідають на шию.

Так само українські націонали-народолюбці зрікаються всяких заходів коло радикальної одміни сьогочасного ладу на Вкраїні, бо мають на увазі сьогочасну, а не ту, що ще колись буде, працю, та думають, що: а) ніхто ще не сказав у справах соціальних певного слова такого, що на нього, як на непохитну правду, можна було б цілком зіпертися, одміняючи соціальний лад сьогочасний, та б) ніякі одміни не зможуть пособити, коли люди, що задля них учинено ті відміни, недосить культурні й освічені, щоб увести їх у життя і належно з них користуватися. Тим можемо ми тепер тільки дбати про те, щоб, розвиваючи серед наших людей культуру й освіту, робити їх здатними до кращого громадського ладу — того, що колись має бути, не передрішаючи заздалегідь, який то буде лад, бо пам’ятати мусимо, скільки теорій, принципіально надзвичайно гарних, розбилося об невблаганну дійсність, показавши тільки одно, що так не треба робити. Чи колективізм, чи індивідуалізм царюватиме колись у межилюдних економічних відносинах — того з певністю ніхто не може сказати, тим мусимо покинути всякі залітання в хмари та працювати на тім полі, яке є, не рішаючи наперед за людськість, чого вона колись схоче — тоді, як зійде на вищий культурний східець.

Таким побитом, зостаючись партією, що бажає практичного діла, а не теоретичних поривань, українські націонали-народолюбці вважають, що тепер можна працювати для України тільки в двох напрямках: у просвітньо-культурному та в економічному.

Уже з самої любові до рідного краю та до рідного народу мусять українські націонали-народолюбці з усієї сили дбати про те, щоб підняти наш робочий простолюд сільський та міський з його економічного занепаду і поставити його в таке економічне становище, щоб він міг уживати свій час не на саму щоденну важку працю за шматок хліба, а й освічуватись, виробляючи в собі національне самопізнання. Але, опріч сього почування, є ще й фактичні причини, що через них українські націонали-народолюбці не тільки бажають, а й мусять працювати на користь народного добробуту, коли хочуть, щоб їх діяльність мала бажані наслідки. Українська народність не має своєї державності, і її національні заходи стрівають навіть ворожість од державного режиму. Таким побитом, українцям доводиться покладатися єдино на свою власну силу і більш ні на чию. (Бо хоч би навіть ми й придбали друзів проміж іншими скривдженими народностями в Росії, то все ж приятелювання те тільки тоді може дати нам реальні наслідки, коли ми самі будемо дужі). Самої інтелігентної сили буде мало, щоб побороти незабаром силу централізаційну, тим мусимо ми зробити так, щоб за нас стояв і народ, себто: зробити з інстинктових українців самосвідомих. Самосвідомість же національна, бажання стояти й боротись за свою національність — се такі речі, що можуть вони тільки тоді мати місце, коли або важливіші економічні народні потреби забезпечено (себто: народ досяг уже певного добробуту), або коли національні права нерозірвано зв’язані будуть з народним добробутом так, що народ, досягаючи перших, досягає й другого. Через віщо се так — легко зрозуміти. Треба відомої, більш-менш доброї освіти, щоб дійти до національної самосвідомості. Добра ж освіта можлива серед народу не тільки тоді, коли є добрі способи освітні, але також і тоді, коли народ стільки заможний, що може з усієї сили користуватися з тих способів. Опріч того, на національну борню треба часу, а сього вільного часу нема де взяти тій людині, що з досвітку й до смерку працює за шматок хліба. Такій людині ніколи не тільки робити що в напрямку національному, але навіть думати про що інше, опріч своїх щоденних турбот, вона мало може. Така людина буде байдужа до всяких національних справ, до всякого патріотизму, опріч того патріотизму, що велить обороняти свою хату, одежу, їжу, як їх видимо хто однімає. Може, се і дуже дошкульний нашим національним гордощам факт, але се факт, і мусимо з ним рахуватися.

Тим, коли ми піднімемо вгору наш робочий простолюд з його поганого економічного становища та зуміємо справу національну зв’язати з справою народного добробуту, то виявимо сим не тільки правдивий діяльний патріотизм, а також і розумний далекосяжний політичний такт. Таким побитом, виходить, що справа національна українська мусить нам бути справою українського робочого простолюду. З сього погляду ми повинні дбати всякими способами про народний добробут, сприяти й пособляти всяким добрим державним заходам у сьому напрямку і самим досягати такого становища громадянського, щоб могти пособляти народові в сьому ділі. Пособа ся і в межах, від російського уряду дозволених, може бути така велика і така корисна, найелементарнішого в сій справі ще так багато треба зробити, що нема ані рації, ані змоги хапатися за щось більше й ширше, уводити в життя які нові (на погляд, може, й гарні, але у всякому разі не аксіомічні) економічно-соціальні теорії: перш треба досягти елементарних здобутків, а потім уже глядіти чого більшого й ширшого. У нас же, як казано, і сих елементарних здобутків ще нема. Що сьому правда, зараз ми побачимо, скоро згадаємо, в якому становищі стоїть наше хліборобство, наше ремество, наш промисел. Наш хлібороб і досі працює так, як працювали наші предки за князя Володимира Святого, зовсім несвідомий нових способів господарських, способів, необхідних при сьогочасній виробленій, засміченій землі. Хіба не було б величезним добрим ділом, хіба не поліпшило б нашу хліборобську культуру і через те хіба не підняло б народний добробут, коли заснувати сільськогосподарські школи так, щоб вони вкрили Україну? Хіба не пособила б хліборобові добра організація продавання дешевого, путящого господарського знаряддя та путящого насіння? Хіба не пособило б народові, якби організувати по селах добрий і дешевий продаж потрібних йому продуктів — тих, що за них тепер сільські глитаї крамарі-бакалійщики (і свої, і жиди, і москалі) луплять з мужика великі гроші та ще й обдурюють його? Хіба не було б добродійством мужикові, якби заснувати по селах позичкові каси, щоб не продавався мужик у неволю за яку позичку п’явці-глитаєві? А скільки є всяких інших потреб економічних, необхідних потреб, що їх цілком можна задовольнити і при сьогочасних російських порядках? їх безліч, — і тільки тоді, як їх буде задоволено, тільки тоді народне життя економічно покращає, а через те з’явиться народові змога допоминатися й чогось кращого і в справі соціально-економічній, і в справі національній. Все це можуть і повинні робити ті громадські діячі, що стоять коло сього діла — чи в земстві, чи на якому уряді, чи просто живучи на селі та маючи своєї землі клапоть. Аби тільки схотіли, а робота знайшлась би правда, робота дрібна й не блискуча на погляд, але незмірно корисна й важлива в нашій справі.

Таким побитом, зв’язавши національну справу з справою народного добробуту, українські націонали-народолюбці, коли тільки схочуть захопити в своїй діяльності і завширшки, і завглибшки так, як треба, можуть нашу народну справу значно посунути наперед, і можна тільки бажати, щоб вони не покинули своїх широких поглядів на неї.

Що ж до справ літературно-просвітніх, то вкраїнські націонали-народолюбці стоять, звісно, за те, щоб вільні були думка й слово, щоб вільна була самостійність української літератури та щоб українській літературі вернено було назад усі її права. Маючи на увазі сьогочасні реальні обставини, вони силкуються тепер здобути українськоруській мові місце в церковній проповіді, в школі (не відкидаючи, що мови державної теж мусять учитися в ній), в народному суді (в його присудах), у законах, що повинні бути перекладені по-вкраїнському; дбають, щоб рідна мова найширше панувала серед української інтелігенції. Здобувати все це примушує їх стільки ж любов до рідної мови й літератури, скільки й необхідна життєва потреба: вони бо на практиці попересвідчувались, як тяжко руйнується добробут серед українського народу сьогочасною народною темнотою, темнотою, яка постає через те, що панує в нас чужа мова. Народ не розуміє чужомовної проповіді, не тямить незрозуміло викладених законів і не має ніякої користі з далекого від його життя чужомовного навчання. Через се всяким шахраям дається широка змога одурювати з усієї сили наш народ. Найпослідущий писар, користуючись з повної мужицької темряви, обдирає народ, тягнучи з нього безліч усяких незаконних виплат, і всі свої вимагання засновує начебто на законі, на тому законі, що його не знає мужик і через те мусить вірити писареві. Податків наш народ платить і досі більше, ніж того вимагають офіціальні цифри, бо мужик письма не знає, а писар часом запише принесеш гроші в податкову книгу, а часом — ні (і тоді сховає гроші до своєї кишені); а як промине рік чи два, то ті незаписані гроші правлять з мужика як недоплаток. Народна школа на Вкраїні російській зовсім не дає освічених селян: люди, що вчились у ній, або занехають вивчене і нічим не відрізняються від невченого мужика, або, гордуючи «мужиками», батьком та матір’ю, стають тими писарями, що обдирають нарад, — таким побитом, московська освіта на Вкраїні російській плодить народних експлуататорів. Зваживши оце все і багато іншого, українські націонали-народолюбці розуміють, що народна вкраїнська просвіта буде величезним добром українському народові, і через те вони мусять дбати про неї з усієї сили, впевняючи словом і ділом російську інтелігенцію, що така реформа — необхідна річ, розвиваючи народну літературу та проводячи її на село.

Таким побитом, коротко резюмуючи, хочуть українські націонали-народолюбці самостійного національного життя і думають сього досягти, з одного боку, сприяючи всяким легальним заходам одмінити сьогочасний режим взагалі в Росії на кращий, більш людяний (але, роблячи се, вони ставатимуть завсігди як українська партія), а з другого, — дбаючи про народний добробут, розвиваючи народну освіту й українську літературу та вмілості (штуку), силкуючися цю освіту, літературу та вмілості зробити цілонародним, а не панським тільки добром, силкуючися, щоб зникли ганебні назвища «пан» та «мужик», а щоб виробилася з української нації одна національно-самосвідома освічена громада. Всю свою діяльність хочуть українські націонали-народолюбці з України Наддніпрянської вести в згоді та в порозумінні з галицькими, з буковинськими та з угорськими нашими братами, приймаючи від них поміч та пособляючи їм, розуміючи, що всяка поміч українцям галицьким, буковинським чи угорським є поміч нам самим, нашій ціловкраїнській справі, і певні бувши, що саме так думають і наші брати з Австро-Угорщини.

Оце те, що, коротко кажучи, можемо ми сказати про ту третю в нас групу, про групу українських націоналів-народолюбців. Нам здається, що група ся має найбільше сили до життя та що всяка людина з іншої групи, яка схотіла б не тільки говорити, але й робити діло, мусить пристати до сієї групи. Радикали насамперед становлять народний добробут, — попереду він стоїть і в націоналів-народолюбців; а що теоретичне мотивування у них, може, неоднакове, дак се дарма: коли наші радикали признають формулу, поставлену в програмі у галицьких радикалів, що народні маси можуть розвиватися тільки на національному грунті, то вони на практиці робитимуть те ж, що й націонали-народолюбці. Так само і «українофіли» — скоро перейдуть од своїх українських симпатій до справжньої любові до рідного краю, до діяльного націоналізму, скоро кинуть слова та стануть до діла, — зараз же на практиці поєднаються з націоналами-народолюбцями. Взагалі, єдино ся група національно-народолюбна, як партія, що має на меті практичну діяльність, а не самі теоретичні поривання (чи національного, чи соціального змісту), може мати силу й вагу в українській справі, тільки вона й може посунути її наперед.

XIII

Перші XII «Листів з України Наддніпрянської» писалися ще тоді, як «Буковину» пускано в Росію, і писалися з оглядом на цензуру. Тим чимало зосталося там недоговорено. Між іншим, сказано там (в листі про програму молодих, свідомих русинів-українців), що мусять русини-українці дбати про те, щоб відмінився сьогочасний режим у Росії та щоб піднісся добробут народний. Отже, в слова про те, щоб відмінювати режим російський, ми клали не інше яке розуміння, як тільки те, що сей режим мусить відмінитися радикально, а першим ступенем до того мусить бути конституція. Так само щодо добробуту народного, то розуміли ми, що свідомі українці-русини ніяк не можуть погодитися з тим, щоб і далі на Вкраїні панував такий лад, де заможний експлуататор замалим не верхи їздить на убогому працівникові. Не тільки як просто люди, але й як українські націонали, мусимо ми дбати і про інший політичний і про інший соціально-економічний лад. Без політичної волі неможлива є річ боротися за свої права національні і виборювати їх; без добробуту народного неможлива є річ довести робочий міський і сільський народ до національного самопізнання: се можливо тільки тоді, коли у мужика буде час і змога на те, щоб освічуватися, а тепер сього нема, бо все його життя йде на важку працю за сухий шматок хліба. Ось через що мусимо ми всякими способами розповсюджувати в Росії ідеї конституційні не тільки друком, але й просто словом. Ми повинні виразно собі сказати, що для нашого діла нам треба конституції і що кожен свідомий русин-українець повинен бути конституціоналістом. Постановивши собі сю тезу як необхідну, ми відразу перестанемо хитатися на всі боки, вишукуючи всяких штучних способів запобігти ласки в уряду: ласки в нього ми не запобіжимо ніколи, а просто мусимо відмінити самий уряд та й годі. Отож, на нашому вкраїнсько-руському прапорі поруч з словами «самостійність українсько-руської нації» мусять стояти слова: «конституція в Росії», як спосіб здобути нові кращі порядки. Третьою тезою на тому ж прапорі мусить бути добробут народний; а щоб досягти його, мусимо робити поки що на тому полі, яке зоставляє нам російський уряд; а як здобудемо констигуцію, то й на ширшому, бо ж добробут народний розуміємо ми не як які паліативні полегшення там чи там мужикові, а як такий лад, де не буде ні експлуататорів, ні експлуатованих, хоча заздалегідь і не можемо сказати, які саме форми людських відносин дадуть нам той лад. З оцими трьома тезами на своєму прапорі ми й повинні виступати перед людьми і єднатися з тими, хто прихильний буде до них. А коли ми будемо виразно з таким прапором виступати, то певно здобудемо прихильність від поступових російських елементів (опріч, звісно, тих псевдопоступовців москалів, що не можуть ніяк погодитися з думкою про українську національну самостійність) і зможемо гуртом, укупі з ними, швидше подужати реакцію і здобути собі людські права. Тепер такого єднання з поступовими російськими елементами у нас нема, й це тим більш, що нас не хочуть знати ті поступові елементи, вони бо вважають нас за реакціонерів, тільки за прихильників до «хохлацкого жаргона» або до «гетьманської булави». У Росії всім обрид і увірився «російський патріотизм», і ліберальна громада російська так звикла всякі слова про «народность», «самобытность» і т. ін. вважати за прикмету ретроградного духу (як то воно й є у москалів), що сі спеціальні властивості московського «патріотизму» й «націоналізму» переносить і на всякий інший національний рух, думаючи, що й він теж мусить буги неодмінно ретроградний. Тут, як приклад, додаються ще й ляхи, найвідоміші в Росії націоналісти недержавні, — відомо ж бо кожному, як націоналістичне польське панство браталося з панством московським, що плакало за кріпацтвом. Так і на вкраїнство дивляться як на рух обскурантний, навіть не турбуються довідатися, чи справді так воно є. Коли ж кому з російських поступовців часом і потрапить до рук щось таке, що з нього він може про українство довідатися, то й тут лихо: здебільшого потрапляє йому таке, що ніяк не може відмінити його думки про сю річ. Потрапляють бо йому до рук насамперед російські русько-вкраїнські видання. А в них тепер не дуже можна знайти що путяще — через цензуру, звісно. Нам скажуть: але ж і московські видання теж цензури зазнають, а чому ж там є путяще? Не зовсім так. Бо російські журнали й газети у Москві та в Петербурзі можуть виходити без «предварительной» (попередньої) цензури, так само й книжки, що мають у собі 25 чи 30 аркушів друку. Се вже дає змогу багато дечого такого сказати, чого цензура ніяк не дозволила б сказати. Опріч того, по-вкраїнському заборонено все, крім оригінальної белетристики й поезії з сьогочасного мужицького життя. Що ж можна зробити, не можучи мати ні науки, ні публіцистики, ні перекладів, ні творів з життя інтелігенції, ні історичних творів красного письменства по-своєму? Хіба ж се література!? Та ще до того треба сказати, що й той клаптичок, який дозволено, всякими способами обтинають, і цензурні лютування проти українського слова доходять до того, що цензура то дозволяє, то знову забороняє найневинніші речі — такі, як ось, наприклад, казка «Яйце-Райце» тощо. (Див. про це в «Буковині» з 1892 р. Вільхівського: «Дещо про вкраїнські видання»). Бувають такі комічні історії. Відомий письменник російський Г.П.Данилевський, що за життя був редактором «Правительственного вестника» і, здається, ще чимсь і в «Главком управлений по делам печати», написав оповідання «Христос сеятель». Се оповідання кілька разів друкувалося і в збірках його творів, і нарізно. Хтось переклав його по-вкраїнському та й заслав до цензури без автора як оригінальний український твір (оповідання се — з українського життя). Цензор узяв та й викинув з оповідання всю середину, так що оповідання не можна було друкувати: юно було незрозуміле, виходила без середини якась нісенітниця. От з такою цензурою що ж його надрукуєш путящого? Не дивно, що замалим усе, що виходить у Росії, — страшенна нікчемність. Не дивно, що російський поступовець не відмінить своїх думок про українство, як йому потрапить до рук ота макулатура, не то не відмінить, а ще й дужче впевниться, що він не помиляється. Не дуже краще стоїть діло й з Галичиною. Перше, що зараз же вразить російського поступовця (хоч би й помоскаленого українця, що вдається до української літератури через те, що юно йому своє ж таки) і виразно відбивається у галицьких виданнях, — се клерикалізм. Куди хоч глянь у галицькому громадському житті та в галицькій пресі (опріч радикальної, звісно), скрізь чути той клерикалізм, і він доходить навіть до того, що світські автори пишуть в галицьких виданнях (і то не в «Душпастирях», звісно) так, мовби казали проповідь у церкві. Щоб не говорити багато, досить нагадати недавній папський ювілей і те, що з приводу нього писалося. Клерикалізм же у Росії до того не в повазі, що кожен путящий інтелігент (не єдино радикального кольору) не схоче єднатися з людиною, що була в тому гурті, який святкував ювілей якого там митрополита чи хоч би патріарха вселенського. Ми розуміємо, що аранжувати той ювілей могла примусити галичан потреба політична (певне тільки, не справжня, а така, що здається справжнюю), але нічого сього російські поступовці не знають, не відаючи галицьких справ, і беруть річ так, як вони беруть такі саме речі в себе дома. До того ж, не можуть вони не бачити, що клерикальний колір на галицьких виданнях не викликає вже ніяка потреба, і що він залежить просто від того, що галицька інтелігенція пройнята попівським духом, а сей дух у Росії ідентифікується (і по правді) з усім обскурантним, реакційним та ретроградним. Отож, і тут російський поступовець, скоро почує той дух, зараз тікає від нього геть, упевняючись, що українство — річ з того ж джерела, як і власний російський патріотизм, відповідно формулі: «самодержавне, православие и народность». Та не тільки він, а навіть і пересвідчені вже русько-українські націонали з Росії вражаються тими оливними пахощами, які чути з Галичини. Ми пам’ятаємо, як страшенно здивувалася одна громадка вкраїнська, дізнавшися, що «Просвіта» не схотіла надрукувати перекладеної по-вкраїнському книжки Лєскова «Сказание о Федоре христианине и Абраме жидовине». Цензура російська двічі дозволила сю річ — спершу в одному з найкращих російських журналів «Русская мысль», а потім і нарізно. Отже цензура русько-вкраїнська у Галичині виявила себе суюрішою навіть од російської побєдоносцевської цензури і відкинула ту книжку як «атеїстичну». Як же не дивуватися: те, що знаходить місце в одному з найкращих російських журналів, і те, що дозволяє цензура у самодержавній Росії, те відкидає сама інтелігенція, репрезентована товариством «Просвітою» у конституційній Австрії!..

Взагалі, лібералізм у галицьких виданнях — річ не завсігди помітна. Можна навіть сказати, що вони дуже виразного лібералізму таки бояться. Бо чим іншим можна вияснити собі те, що, напр., у найкращому у галичан літературному виданні «Зоря» друкувалися такі речі, як, напр., вірші К.Устияновича «До Остапа Левицького» (1892, ч.14):

Редакція «Зорі» бажає,

Щоб я до друку їй післав

Поезію яку, що маю;

Або щоби я написав

Для неї щось цікавого,

Нового та розумного —

так каже К.Устиянович і зараз же й починає казати се «цікаве, нове та розумне». Він починає з того, що нападається на безбожників, через яких начебто —

Про Бога згадувать не в моді,

бо вони радять

йти за сучасним рухом,

думаючи, що

Прогрес, культура і наука,

Раціоналізм і «ad hoc»

Емансипація жінок

Нашой будущини порука.

В середині він глузує з жінок, що охочі до любові,

Однак мами з них про параду

Лише, бо мало мають крови.

Тож винаходять вже машину,

Щоб за них родила дитину.

Врешті, кінчає таким наріканням:

Днесь добре з’їсти, добре спати,

Забавитись на кошт чужий,

Когось іздерти, розтоптати,

Або у воздух богачів

Цікаво повисаджувати.

Таким побитом, виходить, що раціоналізм, емансипація жінок і т.ін. становляться нарівні з «забавитись на кошт чужий» та з Равашолевими вчинками. Скажіть же, будьте ласкаві, де і в якому путящому виданні в Росії можуть надрукувати таку писанину? І як же ж після сього поступовим елементам не відвертатися від української літератури? Як сього не робити, коли навіть найневинніші речі здаються галичанам часом занадто ліберальними. Ось, напр., що прочитали ми в торішній «Зорі», в ч. 24, у статті Лосуна (Івана Верхратського) «Замітки язикові»:

«Теперішні українські стихотворці стараються подекуди своїм творам надати дуже властивий(?) намаст, що зовсім не підносить вартості тих творів. І так розгляньмося, напр., в українській переробці: Der Bauer und sein Sohn, von Gellert. (Далі переказує Лосун (Іван Верхратський) зміст тієї Ґеллертової байки). Ґеллерта оповідання дуже натуральне і кожного розсмішить. Як же перероблено його в українськім? Ото місце хлопця (guter dummer Bauernknabe) притьмом зайняв «брехливий пан», місце батька «мужик». І виходить таке, що пан бреше, а мужик, щоб його провчити, видумує міст, що карає брехунів. Панок вірить видумці мужика так, як ein guter dummer Bauernknabe словам сього батька... і, коли наближаються до мосту, пан і признаєсь до брехні... От і переробка! Разить вона неймовірністю, бо ж прецінь пан не дасться здурити так легко, як дитина, та ще й нашому неповоротному, добродушному мужикові. Те, що у Ґеллерта вийшло гладко і природно, в українській переробці начеремшено зовсім чудно. А до того, здаєся мені, задачею письменників має бути плеканє згоди межи всіма станами суспільності, отож і межи паном (котрий може бути і українцем) і мужиком, а не роз’ярювання ненависті» (с.472).

Ми умисне виписали оце все до краю. Мовиться, бачите, про Чайченкову байку «Брехун», друковану у ч. 4. «Дзвінка» з 1892 р. Звісно, вченому авторові статей про те, як треба писати «в язиці малоруськім», годилось би знати, що 1876 р. народне українське оповідання про пана-брехуна видрукував Драгоманов у Києві в книзі «Малороссийские народные предания и рассказы» під заголовком «Пан-лжец» і що саме це оповідання, а не Ґеллертову байку, і перевіршовано по-вкраїнському, — а коли се знати, то виходить, що зовсім не Чайченко надав п’єсці той «намаст», а просто зробив це сам русько-вкраїнський народ, і коли вже до кого Лосун-Верхратський має вдаватися з своїми претензіями, то хай удається з ними просто до вкраїнських мужиків, що сміють глузувати з панів-брехунів*.

^* Зауважимо д-ві Лосунові-Верхратському, що пан Крилов у своїй байці «Лжец» глузує не тільки з панів, ще навіть і з князів-брехунів, а ніхто й не протестує досі в московській літературі!

Ну, та вже хто там такий «зухвалий», то се вже інша річ, а найцікавіше те, що невинна байка, надрукована у невинному «Дзвінку», робить таке страшне діло: «роз’ярювання ненависті» межи панами та мужиками! От до чого можуть добалакатися люди у преславному місті Львові та ще й люди начебто вчені! Не знаємо, чи читав російський цензор статтю галицького вченого, але певно знаю тільки те, що він з ним однакових поглядів: дозволивши 1876 р. Драгоманову надрукувати згадане оповідання у згаданій книзі, а 1890 р. дозволивши видрукувати прозовий переказ того оповідання у книжці «Казки і оповідання» (К., 1890), він 1893 р. викинув нелюбу Лосунові (Ів. Верхратському) байку Чайченка «Брехун» з збірника «Проліски». Les beaux esprits se rencontrent.

Як же після таких історій та не відпекуватися російським поступовцям від українства як від течії ретроградної? Звісно, в українському письменстві могли б вони знайти і дещо інше, опріч творів Корнила Устияновича та Лосуна (Ів. Верхратського), але ж добре ще треба знайти, а погане зараз і саме лізе в очі. До того, добре знайти у нас і не легко — раз тим, що добре здебільшого не може дістатися до Росії, а друге, що чоловік, начитавшись отаких авторів, як згадані, облишує й шукати доброго. До того, ще частина з самих же українців голосно каже, що того доброго таки й нема. Ми саме кажемо тут про галицьких радикалів. Вони-бо у «Народі» засуджують гуртом усю «народовську» пресу як нікчемну. Вони, обстаючи за вільні думку й слово, за справді вільні державні форми, роблять се часом так, що шкодять українській справі своїми повсякчасними підозрюваннями якихось схованих ретроградних тенденцій у кожному творові, що виходить «народовським» коштом. Біда чоловікові, коли він невиразно щось скаже або просто не напише: я поступовець — зараз до його слів причеплять критики з «Народу» ретроградну тенденцію та й почнуть того бідолашного за тую начебто тенденцію частувати такими термінами, що стає трошки моторошно. Ми не вороги критиці — навпаки: ми вельми вдячні за неї радикалам, думаємо, що їх критика робить безперечну користь українській справі, але можна б було бажати, щоб ся критика була трохи обачніша, не нападалась на авторів за ті думки, які сама ж їм надала, і врешті, не думала б, що, мов, у нас тільки все гарне, а он у них так усе погане. А що так «Народ» думає, так се видно з багатьох прикладів — от хоч би й з недавнього. Кониський надрукував у «Зорі» сьогорічній (1893) статтю про свою подорож у Шевченкові села, а в ній сказав, що, мов, релігія й мораль не одно. «Народ» зараз надрукував глузливу манюсіньку увагу під заголовком: «І Кониський у радикалах» (Здається, такий заголовок — зараз не маю перед собою «Народу»), а в ній глузує з того, що як се «народовець» та виявив «радикальну» думку. Чи се розумно й справедливо — хай уже сама редакція «Народу» подумає. Отож, прочитавши після Устияновича та Лосуна (Івана Верхратського) ще й «Народ», зовсім упевниться російський поступовець, що вкраїнство нікчемна реакційна течійка, що до того ще й сама «на ся» розділилася. Впевниться та й закине про нього думати. А український інтелігент, справжній інтелігент, — се ж і є російський поступовець — і його саме відбиває від українства сама ж українська преса! Ми певні, що якби галицькі видання зробилися хоч стільки ліберальними, скільки того дозволяє російським журналам російська цензура, то вони за яких два-три роки зняли б цілий широкий рух український на Вкраїні російській; а коли б вони давали російським читачам ще й те, чого не дозволяє давати російська цензура й по-московському, то вони незабаром узяли б гору і над московською пресою, і вкраїнська інтелігенція повела б за собою до борні за кращий лад і всі інші інтелігенції в Росії. Ставши ж на чолі вільнолюбного руху російського, вона саме тим відразу здобула б собі серед інтелігенції російської повне визнання своїх національних прав, а се безперечно мало б наслідком, що й держава мусила б сі права признати, скоро запанувала б у Росії конституція. Коли ж українське письменство буде таке порожнє змістом, як тепер *, то й українська інтелігенція, звісно, буде і млява, нікчемна, мало чим їй поступляться і тоді, як прийде та конституція. Оце треба б добре затямити нашим письменникам та редакторам!

^* Деякі галицькі видання такі, що в них літерально майже нема чого чигати. До того, ще рутенська галицька мова просто відпихає свіжого читача. Ось, напр., фраза з «Учителя»: «Повинен ученик через концепцію дійти до рецепції, щоб рециповане духом знов свобідно і живо репродукувати» (1892, стор. 252). І після такої мови галичани, особливо товариство «Просвіта», ще й досі ніяк не зважаться перейти на фонетику, ще й виправляють роботи, присилані з України російської! Що галицькі редактори мало дбають про те, щоб зацікавити російського читача, видко хоч би з того, що, напр., «Зоря», що йде в Росію, перекладає твори, друковані в Росії, хоч по-московському, але ж, звісно, не такою крученою мовою, якою Ц.Білило переклав «Під небом України» Д.Мордовця. І через віщо саме ся річ — досить порожня і повна тільки базікання здалася такою важливою, що треба було її перекласти та ще й надрукувати до неї оту Мордовцеву «Супліку», де він сам себе — на глум людям — хвалить на всі виставки? Такими речами, звісно, не можна зацікавити інтелігенцію в Росії, та й на австрійській частці України без них можна жити.

XIV

У попередньому листі згадали ми про дві галицькі партії — про народовців та про радикалів. Ще одну групу людей у Галичині та на Буковині звуть третьою партією — москвофільською. Отже, ми ніяк не можемо згодитися з тим, щоб сих людей можна було звати партією.

Коли в Росії московські обставини культурні затягають у себе всі інтелігентні сили вкраїнські, проймають до найдрібніших дрібниць життя інтелігентове, — то нема нічого дивного, що величезна більшість інтелігенції там москвофіли. Інакше і не могло бути, і гостро обвинувачувати тих людей, звати кожного нарізно зрадником, не можна. Зрадником, ренегатом можна назвати таку людину, що, бувши українцем пересвідченнями своїми, потім перекинулася в московський табір. Се справді зрадники і ренегати. Але коли людина родиться в сім’ї, де говорять, як у наших інтелігентних сім’ях, по-московському, де дають московське виховання, звідки посилають учитися до московської гімназії й до московського університету, то видима річ, що така людина зроду була «росіянином» і, зостаючись ним і потім, ніякої зради не чинить. В сьому випадкові ми можемо тільки повставати проти фатальних причин, що довели нашу інтелігенцію до такого становища, гудити взагалі всю українську інтелігенцію і силкуватися вернути її на свій національний шлях.

Зовсім інша річ у Австрії. Там нема московської культури такої, щоб затягала всіх у себе. Там можна говорити про культуру польську, про німецьку, але не про московську. Опріч того, там нема так, як у Росії, заборони на вкраїнсько-руське слово. Таким побитом, австрійські москвофіли можуть робитися москвофілами тільки з власного бажання, а зовсім не через те, що їх стихійно затягають до москвофільства відповідні життєві обставини, як у Росії. Які ж причини можуть штовхати москвофілів до москвофільства?

Се може бути насамперед щире пересвідчення в тому, що прихильність до Москви є єдина спасенна українсько-руському народові в Австрії річ. Прикладів такого щирого пересвідчення багато знайдемо в історії: і Богдан Хмельницький, і Демко Многогрішний, і Семен Палій і багато інших дрібніших діячів українсько-руських теж мали таке пересвідчення. Але ж вони, вкупі з тим, пересвідчені були також і в тому, що Москва повинна не торкатися до українсько-руської автономії, і таким чи іншими способами виявляли те своє пересвідчення. Відомо, як дивилася на се Москва: вона не насмілилася доторкнутися до Богдана Хмельницького, але вірний Москві Демко Многогрішний зазнав на мордуванні московського батога, заробив присуд на смерть і потім, як змилування, сибірських снігів. Туди ж пішов і другий прихильник московський — Самойлович; не минув Сибіру Семен Палій; умер у тюрмі Павло Полуботок — усе люди, прихильні до Москви, але і до вкраїнсько-руської автономії. Та й не самі вони, а й багато інших за те ж перейшли через московські «застінки» під катову сокиру або в сибірські пустині. Москві не треба було автономістів, — вона залюбки пособляла і потурала тільки Брюховецьким та Хведорам Лісовським і могла терпіти, та й, звісно, тільки деякий час, самих Скоропадських.

Невважаючи на такий нещасливий кінець колишніх прихильників до Москви і до вкраїнсько-руської автономії за одним заходом, сі прихильники існують і тепер. Досить назвати такі відомі імена, як Микола Костомаров або Михайло Драгоманов. Правда, і їм не дуже щастило з сьогочасною Москвою, ну та то вже інша річ. А ми хочемо тільки сказати, що можна мати москвоприхильні тенденції і зоставатися на вкраїнсько-руському ґрунті, не зрікатися своєї народності і працювати їй на користь та на добро, як те робив Микола Костомаров і як те робить тепер Михайло Драгоманов. Якби москвофіли австрійські були такими москвофілами, то на них можна було б дивитися з повагою і вважати їх за партію.

Ми могли б серйозно і з повагою дивитися на австрійських москвофілів і тоді, коли б вони, хоч би й працювали в своїх виданнях по-московському, але ж признавали права українсько-руського народу, хоч би навіть признавали право жити на світі українсько-руській народній літературі, як то роблять мало не всі російські москвофіли. Ми тоді б могли бачити і в галицьких москвофілах щиро пересвідчених людей, що рахуються з фактами і з правдою, про яку виразно нагадують ті факти. Чи так же юно є?

Ні! Було колись дещо підхоже до сього. Такий був, наприклад, Наумович першу половину своєї діяльності. Але тепер уже не так. Правда, словами москвофіли начебто не вороги навіть «малорусским книжкам»; навіть у своєму «Галичанині» згадують частенько Шевченка. Але се маска. Маскуючись так, вони роблять насправді, як найгірші вороги всьому українсько-руському: вигадують у своїх виданнях на вкраїнсько-руських діячів та на їх інституції неможливі брехні, виганяють зовсім українську мову з своїх товариств, шанують єдино московських письменників, а вкраїнських не читають, і неофітам своїм, молоді, — навіть забороняють читати їх, — як то доведено в сьогорічній «Буковині». Останнє, те, що вони навіть забороняють українські книжки своїм підручним чигати, найліпше характеризує їх відносини до всього вкраїнсько-руського. Ні, москвофіли австрійські — найлютіші вороги всьому вкраїнсько-руському; з сього погляду поєднання проміж нами, і ними не може бути ніякого: ми з ними вороги є і будемо. Усякі компроміси тільки затягують справу. Не до компромісів мусимо ставати, а дбати про те, щоб москвофіли врешті зникли з нашого грунту — так саме, як дбають вони про се щодо нас; але не ми, а вони загинуть — тим-то вони такі й охочі до компромісів: вони бо чують, що кождий компроміс з нами додає їм на скільки часу їх хирявого життя.

Але ж можуть бути вороги, що їх можна і треба вважати за чесних ворогів і за чесну партію. Чи так з москвофілами?

«Скажи, мені з ким ти товаришуєш, то я тоді скажу, хто ти». Се старе слово вельми правдиве. З ким же товаришують москвофіли? Г.Купчанко у своєму часописі друкує портрети Побєдоносцевих; «Славянское благотворительное общество» дає гроші на москвофільські видання вкупі з російським губернатором Петровим; найреакційніші органи московські обороняють москвофілів. Чи се справді чесно єднатися з тими, хто гнітить? З тими людьми, що проти них (як от проти Победоносцева) протестує тепер уся чесна й путяща російська інтелігенція? Єднання з гнобителями завсігди рекомендує людину яко непевну з боку чесності. І ми бачимо, що справді галицькі та буковинські москвофіли вживають у своїй діяльності такі способи, що їх чесними назвати не можна. Вони умисне ніколи ні слова не кажуть про вкраїнські видання у Галичині, а завсігди кажуть такі, наприклад, фрази: «единственная на всю галицкую Русь литературная газета «Беседа» і т.ін. Коли ж вони й згадують яке вкраїнське видання чи інституцію, то звичайно тільки на те, щоб звести на них яку неправду. Таких випадків було багато, і я нагадаю перший, який трапиться (для читачів росіян, звісно, се зроблю): Товариство ім. Шевченка стало науковим товариством і видало перший том своїх наукових «Записок», «Галичанин» написав, що Товариство, зробившись науковим, виявляє свою діяльність тільки тим, що видає пасквілі на нелюбих йому діячів, — єдиним «науковим» його виданням була брошурка Александрова «Пісня про всяку рибу». Сі вірші — додамо ми — друкувалися в «Зорі», і з неї просто зроблено передрук. Сі вірші правда, досить нікчемні — зовсім не є пасквіль, а просто начебто «епос по народній темі», аналогічний з тими «епосами», які В.Александров і раніше друкував у «Складці» й нарізно («Чижикове весілля») і в «Зорі» («Пісня про гарбуза»). Се віршовані казки на народні теми та й годі. Сього не міг не знати «Галичанин», не міг не знати й того, що том наукових «Записок» Товариства продається в книгарнях, і все ж він написав те, що написав. І такі способи й заходи взагалі у австрійських москвофілів. Чи се чесно?

Але якби ще се тільки! Ми знаємо більше! Ми знаємо, як москвофіли посилали до російської цензури доноси на «Зорю» за ті повісті з України російської, які в тому часописі друкуються! Після сього чи можна казати, що москвофіли австрійські — чесні вороги? Після сього чи можна казати, що се партія?

Ні, вони колись були партією, а тепер тільки ренегати, їм платять, і вони за ті гроші і на ті гроші видають свої видання. І вони тим цинічніше ґвалтують, що почувають свою незалежність від тієї громади, серед котрої зросли й живуть: вони спираються на силу зокола. Але було б помилкою сказати, що москвофіли зовсім одірвані від того грунту, з якого виросли. Ні, вони мають у ньому підстави до життя, але мають їх тим, що дуже легко їм дурити і сільський народ* і навіть інтелігенцію.

^* Ми пам’ятаємо, напр., як одного разу Купчанко давав своїм виборцям-селянам медальки, говорячи, що прислано їх замалим не від самого царя з Росії; потім виявилось, що то були старі жетони з вистави — здається, з віденської. (Се було розказане трохи чи не в «Буковині» ж).

І галицькому й буковинському хліборобові живеться дуже погано. Так важко й так погано, що він навіть свою рідну землю покидає і їде в далеку Америку шукати собі шматка хліба. І ось сьому народові москвофіли починають торочити, що се все тим, що він, народ, в Австрії, а якби він був під царською рукою, дак раював би. Бо в Росії, бачите, рай. «В Россіи, — казав колись небіжчик Наумович, — і пани, і селяни, і салдати живуть, як брати»; московську мужичу хату описує він так, мовби вона була краща від будинків у англійських фермерів або в норвезьких селян-власників: «От якбисьте заЂхали в Россію, — так писалося в «Науці», — якбысьте пустилися в край глубше, то чЂм близше до Москвы, тЂм богатшій народ и села дуже красни и богати. Хати велики, вигодни, а що деревянни, — то тепли, бо там красный край и лЂса достатком, и там нема жидів, а вся торговля, всЂ маетки суть в руках народа. В хатах всерединЂ там так, як у нас в паньских покоях». (Див. «Литературное движение в Галиции» М. Т-ова // «Вестник Европы». — 1873. — X. — С. 694). Не соромлячись розповсюджувати такі виразні неправди, москвофіли впевнили деяку частину з галицького та з буковинського народу, що тільки тоді він зазнає добра, коли прилучиться до того московського раю. Так само і з інтелігенції декого впевнили вони, що всі кривди, які терпить та інтелігенція від ляхів чи від німців, — усі вони зникнуть під високою царською рукою. Себе ж виставляли вони агентами тієї руки і доводили се: інтелігенції — тим, що мали субсидії з Росії, а мужикові — тим, що давали йому медальки з Росії, та ще всякими іншими способами... Люди пойняли їм віри, і ось через віщо і досі в москвофілів не провалився ґрунт під ногами. Він мусить провалитися, скоро народ освітиться так, що почне відрізняти правду від неправди; але поки що москвофіли держаться і всіма способами спиняють просвіту народною мовою: освічений народ та інтелігенція — їм не на руку.

Видимо, що треба робити, щоб відняти силу у москвофілів, щоб вирвати з нашого народного тіла сю отрутну болячку. Освітивши народ, треба довести до того, щоб він упевнився, що надія на «високу руку» цілком марна і що тільки власній своїй силі буде колись сей народ дякувати за свій добробут. І народовці, і радикали роблять у такому напрямкові, та, на жаль, через лад уже багато часу й сили віднімають вони від сього реального та нагального діла і вживають той час і ту силу на братовбивчу борню проміж себе ж і тим підсилюють москвофілів, людей, ворожих обом партіям українсько-руським, бо вони, ті люде, е і ренегати і реакціонери. Про сей розбрат партійний між двома українсько-руськими партіями ми й хотіли б сказати кілька слів.

XV

Seid einig... einig... einig!

Schiller. W. Tell.

Власне, ще з давніх-давен українсько-руське громадянство мало знало, що то таке йти вкупі. Поруч з І.Виговським стоїть Пушкар, поруч з Дорошенком стоять Многогрішний та Ханенко, не кажучи вже про Брюховецьких, Адамовичів, Лісовських. І кожен з тих згаданих веде за собою якусь частку України, і всі вкупі, волею чи неволею, заливають Україну кров’ю, повивають її вогнем і з багатої, пишно-барвистої, сяйвом соняшним та волею повитої країни роблять розлогу труну народну, ховають у ній українську волю, українське право, українське добро, і історія пише «Руїна» там, де колись було осяйне слово «Життя». Минуле не минається дурно сьогочасному. Воно зоставляє наслідки навіки. І ми бачимо, що й тепер, як і тоді, ми не знаємо, що то значить — іти вкупі...

Ми не будемо вже тут згадувати про сьогочасних Лісовських, Брюховецьких та Методіїв — про се було в минулому листі. Але й між щирими прихильниками до рідного краю й народу панує страшенний розбрат. Так на Вкраїні російській, так і на Вкраїні австрійській.

Русько-вкраїнська інтелігенція в Галичині завсігди не була дуже одностайна, завсігди гуртки мали в ній силу. Але останніми часами один з таких гуртків відбився зовсім на свій шлях і назвав себе русько-українською радикальною партією.

Своє нове, як партія, життя гурток сей почав з критики того, що робилося в Галичині та й по інших землях українсько-руських. Критики було необхідно, треба, без критики галицьке, та й взагалі українсько-руське, життя громадянське ставало якимсь задубілим та мертвим. Тепер темп усього життя пошвидшав, і за се мусимо дякувати почасти і радикальній критиці. Ще й з іншого погляду робила користь радикальна партія. Вона нагадувала про те, що так легко забути можна за борнею за свої національні права і що так небезпечно забувати задля добра нашої нації. Ми кажемо про народний добробут, що дійшов у наших землях до найнижчого ступеня, часом трохи чи не до голодного стану. Се питання виразно поставила радикальна партія, і в сьому теж її послуга українсько-руській справі.

Але вкупі з тим постало і надзвичайно шкідливе партійне ворогування, що віднімає у нас половину нашої сили і вдвоє побільшує силу ворогам.

Ми сказали, що критика радикальної партії була взагалі корисна. Але радикали доводять її часом до таких меж, що поза ними починається вже не критика, а партійна гризня. Розпалившись через лад, критикують вони так, мовби у народовців нічого не було, опріч рутенських творів та жандармських нахильностей. За кожним словом народовським бачать вони сховане ретроградство та неуцтво. Вони доходять до того, що починають часом обвинувачувати народовців за такі речі, які й самі роблять, не помічаючи свого гріха. Щоб не сказано, що ми вигадуємо, то наведемо приклади, які зараз згадаються. Ось обвинувачують раз у раз народовців радикали, що в тих, по їхніх виданнях, самі псевдоніми. Се — кажуть — нема в них громадської мужності навіть стільки, щоб підписатися. Се, звісно, говориться про письменників з України російської, бо галичани здебільшого підписуються своїм ім’ям. Дорікання се вельми неправдиве. Кожен знає, що. писати до недозволеного в Росії видання росіянинові заборонено, що за се йому може бути халепа. І сам прем’єр радикалів М.Драгоманов, бувши професором у Києві, не підписався у галицькій «Правді» своїм ім’ям, але псевдонімом. Так само й тепер у «Народі» нема ні одного радикала з України російської, щоб підписувався своїм ім’ям *.

^* Є там Куліш, що проповідує свої «староруські та новоруські» народи (от Куліш не може, щоб чого нового, спеціально кулішівського, не вигадати!), — дак він же й не радикал, та йому й не можна не підписуватися, бо його через думки й без підпису зараз же пізнають; ще є там Кримський, так і він же не радикал, бо його повістку «В обіймах (у) старшого «брата» присвячено «од націонала націоналам».

Навпаки, в народовських виданнях стрівається багато справжніх прізвищ — от як Кониський, Карпенко-Карий, Левицький, Кропивницький, Самійленко, Александров, Мордовець, Глібов, Комар, Коцюбинський, Манжура, Познанський, Старицький та інші — і то не тільки в «Зорі», а і в таких виданнях, що не йдуть у Росію, — от як у «Правді», у Календарі т-ва «Просвіта» тощо. Таким побитом, виходить, що радикали обвинувачують народовців за те, чим самі ще більш грішні. Другий приклад: «Хлібороб» глузує, що «Батьківщина» сама себе хвалить, друкуючи селянські дописи, де її звуть «любою Батьківщиною». В одному з чисел «Хлібороба» (здається, за торік) якийсь селянин і собі з сього глузує, кажучи, що та «люба Батьківщина» зовсім уже знікчемніла. І ото саме в тому ж числі «Хлібороба» якийсь інший простосердний селянин пише «наш любий «Хлібороб»! (Ми не можемо навести числа, бо не маємо тепер того часопису, але ручимося за факт). Коментарів тут, звісно, не треба. Видимо тільки одно, а саме, що коли добалакуватися до того, що обвинувачувати людей саме за те, чим і сам грішний, то легко добалакатися й до того, щоб назвати усіх народовців ворогами всього народу українсько-руського, ворогами, що з ними радикали мусять битися до загину. І се сказав «Народ» в одному з сьогорічних чисел.

А тим часом народовці не вороги своєму народові, а добрі українсько-руські патріоти, і серед них є люди, що працюють часом з надзвичайною щирістю на користь рідному народові. Правда, вони не становлять на перший план питань економічних, але ж вони віддають свою силу на працю для просвіти народної, і невже ж народна просвіта не дороге радикалам діло? Невже ж народна просвіта не посуває наперед добробуту народного? У таких випадках радикали цілком не по правді роблять, чинять сим шкоду тому ділові, яке і їм самим дороге, і за се огудить їх кожна спокійніша людина. Ні, народовці дорогі і добрі сини рідному краєві й народові і іншими їх не зроблять ніякі напади від радикалів.

Але ж не без чималого гріха в цій справі й народовці.

Давно сказав один письменник, що «завсігди безпечно вчитися навіть у ворогів: рідко буває безпечно навчати навіть друзів». Люди взагалі не люблять критики. Галичани, здається, не люблять її особливо. У них якось чудно: за найзвичайнішу критику сердяться часом, як за особисту образу. А радикальна критика була часом і занадто гостра і не завсігди правдива. Зрозуміло, як мусили сердитися ті, кого критиковано. Посипалися радикалам одмови — теж такі, що дійшли до меж, де кінчається полеміка і починається гризня. З звичайної, хоч трохи й гострої, критики зроблено замалим не народну зраду! Доводжено, що програма радикальна не національна; а видатний народовський орган не поберігся сказати, що радикали признають українсько-руську мову тільки з опортунізму. Кожному, хто знає літературну діяльність радикалів, виразно видко, яку то велику неправду сказав той орган. Такі речі мусили роздратовувати радикалів і доводити їх до ще гострішої критики.

А тим часом і радикали дорогі і добрі сини рідному краєві й рідному народові і щирі працівники на рідній ниві. І коли вони дбають переважно про економічний бік українсько-руської справи, дак хіба се шкода? Хіба добробут народний не пособляє народові освічуватись? Хіба добробут народний не те саме пекуче питання у нас, як і народна просвіта? А що народовці нападаються на соціалістичні ідеї у радикалів, дак се, звісно, тільки порожнє балакання: хто правду каже, чи індивідуалісти, чи колективісти, — се сказати може тільки дуже, дуже не близька будущина, і змагатися за се тепер — се те саме, що змагатися про те, яка буде та дитина, що має колись народитися.

І от відігралася на нашій українсько-руській лицедійній арені така сцена: з одного боку, народовці кричать радикалам: «Ви народні зрадники і тільки з опортунізму признаєте рідну мову!» А радикали їм на те: «Ви наші вороги, що з ними мусимо битися до загину!»

І се тоді інтелігенція розжеврює братовбивчу війну, нерозумну зненависть, коли зубожений, стоптаний народ, забувши, хто він є і що він є, стогне у безмірному убозтві, коли більша частина з розірваної на шматки українсько-руської нації гине в путах, а вороги, хатні й нехатні, приплескують нашим мукам і радіють з нашого розбрату.

І невже не могло інакше бути?

Мабуть, могло, але ж не було.

Здалека важко розібрати, через віщо те або те сталося. Так і в сій справі нам. Ми з України Наддніпрянської про причини міркуємо, як уміємо, але наслідки бачимо виразно. І наслідки сі такі, що кождого щирого прихильника до рідного краю й народу проймають болем та жалем великим. Не так, не так мусять робити ті, що віддають себе на послугу рідному краєві й народові! Се ми можемо сказати запевне і так само запевне можемо сказати й те, що 99% свідомих русинів-українців на Вкраїні російській так саме се скажуть: — Не так!

У галицькому розбраті вбачаємо ми багато сварки, гризні, ворогування цілком особистого, а хіба ж се, отаке ворогування, можна було вносити в цілонародні справи?

Розбрататися через неоднакові погляди на економічну будущину людську або на релігію — се було б донкіхотством, бо економічна будущина людська залежить не від статей у «Народі» чи в «Правді», а релігія — се річ особиста кожної людини. Про такі питання можна говорити, сперечатися, навіть палко полемізувати, але роз’єднатися через незгоду в них — просто нерозумно. Що ж до питань реальних, то ми певні, що тут і народовці, і радикали можуть робити вкупі, аби тільки кинули вони набік особисті образи, не вражалися критикою (бо за неї можна тільки дякувати), та щоб радикали облишили в кождому народовському слові бачити ретроградство, а народовці менше боялись би широко ліберальних, поступових та щиро демократичних думок, та ще кинули б свій клерикалізм. Усякий клерикалізм — річ погана, а щодо галицького уніатського, то скажемо народовцям навпростець: в сій справі вони матимуть проти себе всю Україну російську та всю Буковину. Буковина православна, Україна російська теж православна, а інтелігенція на Вкраїні російській до того ще є ворогом усякому клерикалізмові. Своїм клерикалізмом народовці і тепер уже обурюють українську інтелігенцію в Росії. Коли ж вони його не кинуть, то можуть викликати й значні непорозуміння — про це треба поміркувати та ще й добре!

Так само і в радикалів є дещо таке, що вороже є усім свідомим українцям у Росії. Насамперед се той докторальний тон, який нам (хай простять радикали се порівняння) нагадує фразу з лексикону якогось Грицька мудрого: «Ви усє дураки, а я граматку вивчив!», се — самохвальство, яке примушує радикалів хвалити самих себе і друкувати звістки про те, як якийсь радикал-анонім чув од якогось московського професора-аноніма ж, що Драгоманов дуже гарно пише, — і врешті — ся оборона всього московського. Нападаються радикали на вкраїнських націоналів за їх начебто москалежерство. Ми самі не прихильники до національного ворогування, але ми також знаємо і той необхідний закон, що доки існує гніт національний, доти національність гнічена обурюватиметься проти національності тієї, що гнітить. І проти сього обурювання, цілком законного, нічого не вдієш, а скінчиться воно саме тоді, як скінчиться гніт. Тепер українці російські не ворогують і трошечки з поляками російськими, хоча колись ми з ляхами й добре гризлися; а се тим, що польського гніту національного над нами тепер нема. І кожен, хто почне повставати проти того обурення на національний гніт тоді, як утиски ще існують, — кожен такий може бути певний, що користі він не зробить ніякої: він тільки роздратує і так уже роздратовані почування, побільшає і так уже велике обурення. Сього не хоче зрозуміти Драгоманов і не тільки доводить нам, що нам нема за що жалітися на москалів, але ще й бере під свою оборону московську літературу і з усієї сили радить українцям російським якомога більш читати по-московському, силкується цілими статтями впевняти нас, що так треба. Нам такі впевнення здаються просто чудними. Витрачати час і силу на те, щоб прихиляти до того, в що і так ми ув’язли і вгрузли до неможливості, — се чудно. Виховуємося, зростаємо і розвиваємося ми на московській літературі і щиро любимо багатьох російських письменників, і ось приходить до нас чоловік і починає на нас гримати (та ще тоді, як ми під московським національним гнітом): такі-сякі, — злочинство робите, що мало звертаєте уваги на московське письменство! Драгоманов у цьому випадкові, видимо, згубив уміння говорити з людьми так, щоб не ображати їх найдорожчі почування, яким, наприклад, є любов до своєї національності. І можемо впевнити Драгоманова, що він помиляється, коли думає, що його оборона московської культури пособляє єднатися з москалями. Навпаки, вона ще більш роздратовує болючі рани. А коли, може, російські радикали з українців і хвалили за се Драгоманова, то я скажу так, що хвала їх не великого важить. Драгоманов далеко від Росії живе і давно в ній був, то, може, і не знає своїх прихильників у Росії. А як може впливати на них Драгоманова наука, то се видко з оцього, наприклад, невеличкого факту. В одному університетському місті група радикалів українців, начитавшися «Народа», дійшла до того пересвідчення, що не варто зовсім нічого читати по-вкраїнському, опріч радикальних видань, бо в народовських виданнях нічого гарного нема; а як тоді радикали галицькі заходжувалися коло москвофілів, то радикали російські і собі заходилися читати «Галицкую Русь» та «Страхопуд» і серйозно впевняли, що ті видання далеко кращі, ніж усі народовські (яких вони не читали, а тільки про них читали у радикалів та в москвофілів). Що народовські видання мають чимало вад, то се правда. Але невже ж таки «Галицкая Русь», орган усякого обскурантства, могла бути краща і любіша поступовцям? І невже таки сього результату сподівався Драгоманов од своїх статей? Ні, Драгоманову треба пожити трохи на Вкраїні російській, щоб могти, говорячи про Росію, вберегтися від такого, що тільки шкоду може зробити; а радикалам галицьким зовсім не треба вважати Драгоманова за оракула там, де він говорить про Росію. Вони вельми помиляються, бо Драгоманов знає сьогочасних російських українців тільки з книжок, а сього не досить, щоб бути не то оракулом, але й просто письменником, що може авторитетно писати про українську справу в Росії.

Чи скоро дійдуть народовці та радикали до згоди, того не скажем, але певне тільки одно, що вони мусять, вони повинні до неї дійти, коли тільки народні інтереси становлять вище від особистих і коли не забуватимуть, що отой їх нелад осуджує вся свідома українсько-руська інтелігенція на Вкраїні російській.

XVI

Залюбки прочитав я у чч. 20-25 відмову Драгоманова на мої уваги про його роботу «Література російська, великоруська, українська і галицька». Драгоманов один з тих наших публіцистів, що своїми (на жаль — здебільшого коротенькими та, мабуть, нашвидку писаними) розправами ворушить нашу оспалу думку, навертає до критичних поглядів на наше діло, а нам тепер критики дуже, дуже треба.

Не буду сперечатися з Драгомановим за те, що мовби я не так переказав його думки; тут усяке сперечання буде безрезультатне, — тим хай кожен, кому сього схочеться, візьме книжку Драгоманова та мої листи — то сам і побачить, хто з нас каже правду *. Я ж говоритиму краще про те, про що й Драгоманов: про обставини, що спиняють вільно зростати живій українсько-руській літературі: се буде і цікавіше, і корисніше.

^* Скажу кілька слів тільки про одне: я й не думав доводити, що Драгоманов вважає вкраїнську мову стільки ж мовою, скільки й народну московську говірку в народних творах у московських белетристів. Я тільки показав на те, що ся нісенітниця консеквентно виходила з неправдивого в своїй основі погляду Драгоманова на літературу російську як на загальну, а на великоруську (?), українську та галицьку (?) — як на почастні.

Драгоманов думає, що я дуже вже оптимістично дивлюся на справу нашу письменську. Він не думає, щоб українсько-руське письменство значно поширшало з того часу, як він писав у «Правді» свою оту роботу. Він каже, що прози наукової у нас і досі нема — письменство зостається і досі з самою белетристикою та поезією; та й та белетристика та поезія такі, що не виводять нашої літератури з рамців, які має простолюдне письменство, і можна сказати тільки, що вкраїнська література, поки що, змагається вийти з тих рамців. Бо хоч у нас і є твори не на самі простолюдні теми, але ж вони такі, що не можуть нас задовольняти. З сього виводить Драгоманов, що на Україні російській не можуть «батьки, навіть українофіли, дати своїм дітям літературне образовання на самому Шевченкові, без Пушкіна та Лермонтова», і гудить «етнографічний патріотизм», кажучи, що є інтереси і вищі від нього.

Отже, хоч і як невдоволений Драгоманов з Шевченка — часом таки й по правді — та все ж не може не признати, що Шевченко дав твори, які треба знати кожній освіченій людині, і деякі з сих творів безперечно високої краси навіть і формою — значить, вони мусять увіходити до того матеріалу, яким повинна освічуватися людина, а ще найбільше — людина-українець: йому Шевченко, як рідний поет, повинен стояти поперед усіх. Але ніхто не буде сперечатися, що самого Шевченка для освіти, хоч би тільки й літературної, не стане — так само, як москалям не стає Пушкіна та Лермонтова, і беруть вони ще Шекспіра, Гейне, Ґете, Данте, Гомера. Так само й нам не стає самого Шевченка. Так само й ми повинні брати і Ґете, і Шіллера, і Ґюго, і Пушкіна, і Міцкевича, і Байрона й інших — проти сього ніхто ніколи нічого не казав та й не міг казати. Таким побитом, зостається цілком незрозумілим, через віщо Драгоманов так палко доводить, на користь Пушкінові та Лермонтову, що на самому Шевченкові освічуватися не можна? Через віщо на користь єдино Пушкінові та Лермонтову, а не і Гомерові, та Данте, та Шекспірові? У попередніх листах уже казано про це, а тут ще скажу, що мене дивує, чого се д. Драгоманов бере на себе повинність доводити українцям російським, що їм треба читати московських класиків? Та ми ж і без того по вуха влізли в московське письменство, а тих класиків і читаємо, і перечитуємо, і поважаємо, і вчимося в них і — хай простить нам д. Драгоманов — цілком не розуміємо, чого се йому схотілося так палко грати роль православного ла-маншського лицаря для сієї Дульцінеї московської і боротися з страшними чарівниками, що існують тільки у власній Драгоманова уяві!

Д. Драгоманов може сказати, що і переклади чужоземних класиків доводиться нам брати московські ж, бо своїх не маємо або маємо погані. Він і справді гудить наші переклади, і я зовсім не бажаю їх обороняти і скажу ще більш: навіть Кулішеві переклади не можуть задовольняти своєю мовою (найбільше «Дон-Жуан»); а що вже до д. Байди, то його «Одіссея» тільки тоді могла б задовольняти кого-небудь, коли б хто дотепніший повиправляв у ній мову та вірш, а то можна часом язик поламати, читаючи голосно той вірш. Що ж до галицьких перекладів, то вони русинам російським і вкрай нездатні своєю мовою, а ще більш своїм віршем: таке віршомазство, як галицьке, не може читати у нас ніяка людина, опріч дечого з віршів Ів. Франка (пізніших), а перекладні ж вірші ще гірші, ніж свої! Таким побитом, тільки крихточка українських перекладів може бути нам підмогою до інших. У такому прикрому становищі берімося й до московських перекладів, а найкраще до самих першотворів. Отже, як усіх мов знати несила, то все ж доведеться читати переклади, і можна радити краще переклади, наприклад, хоч німецькі, ніж московські. Москалі й самі кажуть, що німці краще за них перекладають, а до того ще багато дечого такого, що є перекладене у німців чи французів, — у москалів або зовсім не перекладене, або перекладене неповно — здебільшого через цензурні утиски (нехай, хто хоче, порівняє хоч переклад «Тартарена на Альпах» Доде, що друкувався у «Русской мысли», з французьким першотвором, то й побачить, чого іноді варті московські переклади). Звісно, з сього виходить, що кожен українець повинен знати хоч одну-дві чужі мови і вчити змалечку того своїх дітей. Що ми — так само, як і всі росіяне, — до сього ліниві, то се правда, і треба протестувати проти сього і направляти до іншого, і як д. Драгоманов так робить, то за се кожен йому тільки дякує.

Та хоч і як скрутно тепер нам освічувати своїх дітей по-вкраїнському, — все ж мусимо дбати з усієї сили, щоб діти наші змалку виростали українцями, а не москальчатами. Мусимо розмовляти в сім’ї завсігди по-вкраїнському; мусимо починати вчити своїх дітей дома, щоб учити по-вкраїнському, а потім уже, геть далі, вчити мови московську, французьку, німецьку та давати дітям виразно зрозуміти, що вкраїнська мова їм рідна, а не московська. Доводиться віддавати дітей до московських шкіл, але мусимо самі дома вчити їх рідної мови, історії, літератури. І се не буде «етнографічний патріотизм», що з нього глузує д. Драгоманов. Ні! Бо якою мовою говоримо й думаємо, — та нам і рідна; яка мова, такі наші й думки будуть: московська мова — московські й думки у людини будуть. Справжніх українських, а не українофільських діячів тільки тоді виробимо багато, коли сім’я буде в нас українська та коли освіта по-вкраїнському йтиме принаймні додатком до освіти по-московському. Не «етнографічний» се патріотизм, а єдиний справжній, і іншого не може бути!

Ні! Гляньмо ширше, гляньмо далі, поза Пушкіна та поза Лермонтова! Почуймо себе членами з усесвітньої людської сім’ї і візьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за свого життя людськість, візьмімо й зробімо його частиною нашої душі; будьмо рідні і Гомерові, і Шекспірові, і Данте, але попереду над усе зоставаймося самими собою, будьмо вкраїнцями-русинами думкою, мовою, ділом. Тоді і тільки тоді зможемо ми бути справжніми членами в сім’ї цілолюдській, членами з певними правами, а не якимись байстрюками-безбатченками, що не знають свого батька — рідного краю і хиляться то до того, то до іншого. Таких байстрят, мабуть, можуть жаліти, але не можуть поважати, а ми хочемо, щоб нас поважали!

Не можемо згодитися з д. Драгомановим і тоді, як він каже, що наше письменство ще не вийшло, а тільки намагається вийти з простолюдних меж. Д. Драгоманов доводить се тим, що, на його думку, всі твори наші на непростолюдні теми негарні. Я не буду за се сперечатися — мене теж вони не задовольняють*. Але ж що з того? Вони є, і їх чимало **, їх читають — сього досить!

^* Не можу тільки не сказати дечого з поводу О. Кониського. Белетристичні роботи його не вдовольняють мене може ще більш, ніж твори інших наших белетристів, але мені здається чудним, коли Драгоманов каже, що Кониський має вагу тільки як кореспондент до російських газет! Більшої сторонності, мабуть, і не вигадаєш! Як то: чоловік 35 років працює по-українському, працює щиро і як белетрист, і як публіцист, його читають, і після сього сказати, що він тільки кореспондент до російських часописів. Сам же Драгоманов каже, що писання Кониського галичанам і формою, і змістом були новиною, — значить, вони зробили користь, посунули наперед хоч трохи літературний розвиток у галичан. Не треба забувати, що ніхто більш за Куліша та Кониського не зробив для поєднання між нами й галичанами та що Кониський почав писати свої великі повісті з інтелігентного життя тоді, як ніхто сього в нас не робив і коли взагалі у нас прози майже не було. Чи ж дивно, що він мусив спотикатися, йдучи небитим шляхом? Драгоманов у своїх «Чудацьких думках» жаліється, що його опоненти не по правді виводять з його космополітизму, що мовби він зрадив українство, і через те відкидають геть його роботи. Він має рацію жалітись. Але через віщо ж він точнісінько так робить з Кониським і всю його працю відкидає геть тільки через те, що поглядами своїми він з ним не погоджується? Таке роздратування проти Кониського стільки ж чудне, скільки чудне й роздратування з тих людей, які не хочуть признавати праці Драгоманова для нашого діла тільки тим, що не можуть погодитися з його космополітичними думками.

^** Драгоманов докоряє мені, що я не згадав Свидницького. Та я ще багато декого не згадав! Я написав тільки кілька прізвищ людей з багатьох, що писали на непростолюдні теми, а Драгоманов чогось так говорить, мовби, опріч найменованих творів, більш уже нічого в нас і нема.

Раз ці твори є і вони виходять за оті простолюдні рамці, то й література, значить, вийде за них — се ж логічно. Так само є, хоч і невелика, наукова проза: і статті в женевських виданнях, і в «Правді» старій та новій, і в «Зорі», і нарізні книжки, і нарешті «Записки Наукового т-ва ім. Шевченка» — все це та наукова проза. Та, врешті, ми не можемо розуміти вкраїнської літератури інакше, як однієї і в Австрії, і в Росії, і ніхто не може інакше її розуміти, невважаючи на деякі відміни в мові та обставинах, серед яких вона там і там розвивається, і т.ін. Ми маємо кілька політичних часописів та літературно-наукових видань, або й спеціально наукових; раз по раз виходять нові твори белетристичні, поетичні, публіцистичні, наукові, переклади з класиків — роботи, що далеко позад себе лишають вузькі рамці простолюдного письменства, — все це роблять укупі і австрійські, і російські вкраїнці-русини, роблять гуртовою роботою, де кожен береться зробити те, що йому зручніше. Казати тепер, як Драгоманов, що наша література ще не вийшла за простолюдні рамці, — се значить заплющувати очі на факт. Знов кажу, що я здебільшого підписуюся під суворими присудами Драгоманова над тим чи іншим твором, про які він згадував у своїй статті, що я сам палко бажаю інших, далеко кращих праць, але я не можу не признати факту, коли він є: українсько-руське письменство, хоч і яке воно вбоге, хоч і як мало заробило ім’я «письменство, література», — вийшло вже з рамців письменства простолюдного, захоплює все ширше місце і буде, безперечно, розвиватися далі й далі в такому напрямкові.

XVII

«Українська література, — каже Драгоманов, — мусила б підніматися знизу вгору і розширятись в міру того, як піднімавсь би наш мужик, природна й безспірна публіка для нашої літератури в Росії».

Автор сих листів цілковитий ворог двом літературам: одній для панів, а другій для мужиків. Він проти того, щоб виробляти штучну мудровану літературу, зрозумілу й приступну спеціально тільки висвяченим. Він думає, що ми з усієї сили повинні дбати, щоб література так звана «народна» і література для інтелігенції врешті злучилися докупи, щоб ніколи вже не розрізнятися. Ось через віщо йому подобається Драгоманова думка. Справді, після того, як течія наша літературна, що почалася з часів Несторових *, перепинилася на деякий час облудною думкою, що можемо ми поєднатися з москалями на одній мові і літературі, після того, як нова вкраїнська література виявилась (через те, що майже ніхто не знав нашої історії) мовби якесь диво, що з неба впало; після того, як інтелігенція наша помоскалилась і тільки мужик зостався справді вкраїнцем, — після всього цього цілком натуральним був би нашій літературі той шлях зісподу вгору, який показує Драгоманов. Був би, та — на жаль — не міг бути.

Багато важливих перешкод стояло на сьому шляху.

* Драгоманов дивується, що я лічу до вкраїнсько-руського письменства наші писання з дотатарської доби, хоча їх писано по-староболгарському, а не по-вкраїнському, і каже, що тут я одступаю від своєї «виключно лінгвістично-етнографічної думки» про вкраїнську літературу, думки, яка примусить мовбито мене сказати, що та річ, що літератури в Західній Європі почалися мовою латинською, — є штучною. Отже я сього ніколи не сказав би: фактична сила речей довела до такого становища. І я згоджуюсь з тим цілком, що хоч Бекон, Длугош, Ґрот писали й по-латинському, але кожен з них був не латинець, а англієць, поляк, голендерець. Так само і в нас з москалями література почалася тодішньою письменською мовою — староболгарською, і тільки потім перейшли москалі, а тоді й ми — до народної мови — так само, як те зробили німці, поляки, англійці раніше за нас. Ми спізнилися, але з сього не виходить, що ми інший процес відбували. І тоді, як література польська починалася по-латинському, — можливо було Длугоша, хоч і по-латинському він писав, вважати за поляка, але неможливо тепер Гоголя вважати за вкраїнсько-руського письменника, бо ми вже тепер перейшли від книжної мертвої мови до живої національної, — Гоголь же писав навіть не староболгарською, а живою національною мовою — тільки не нашою, а московською. Ось через віщо ми, добре розуміючи, що він зробив своїми творами деяку користь і нашій літературі, — все ж не можемо полічити його до вкраїнських письменників — так само, як і Капніста, й Наріжного, й Короленка, й Потапенка й багато інших таких українців, що писали й пишуть по-московському.

Довести мільйони народу до того, щоб вони могли розуміти, — як тепер інтелігенція, — літературу з Байрона, Данте, Дарвіна, Брандеса, Канта — на се треба було довгого, дуже довгого часу! І сей час мусив бути такий довгий, що поки він тягся б, то ті елементи, які силкувалися вдержати над нами свою гегемонію: московський, польський, волоський, — так подужчали б за сей час (бо вони розвивалися б швидше), що не дали б нам ніколи дійти до своєї мети: довести народ до Канта й до Данте, зберігши його вкраїнсько-руську особистість. З сього не виходить, що народ сей не може чи не мусить дійти і до Канта, й до Данте, зостаючись українцем, а виходить тільки те, що доводиться шукати іншого до сього шляху.

Друга перешкода... Складати таку літературу, що ширшала б відповідно до того, як народ освічувався б, — довелось би, звісно, інтелігенції. Треба, значить, було, щоб ся інтелігенція пройнята була завсігди народолюбно-патріотичною думкою про те, що ось колись там — через 50 чи 100 років — ми дійдемо врешті і до повної, такої, як треба, літератури. Отже, здається, важкенько було б держати живою сю українську патріотичну думку, зоставляючи нашу помосковлену й так інтелігенцію цілком на самій московській літературі: вкраїнські думки можна живити враженнями тільки від українських творів, українських не самим змістом, а й мовою. Сього просто вимагає людська психіка, і проти сього нічого не вдієш. Ось через віщо мало не всі письменники, починаючи з Котляревського, виразно виявляють нахильність виробляти літературу і для інтелігенції. Не для мужиків бо писав Котляревський свою «Енеїду», пересипану греко-латинською міфологією, а для інтелігенції. Інтелігенцію мали на оці і Гулак-Артемовський та Боровиковський, друкуючи свої писання по журналах, спеціально для інтелігенції видаваних, та становлячи, як Боровиковський, французькі епіграфи до своїх байок (у «Ластівці»); про неї ж дбав і Галка Ієремія (Костомаров), пишучи вірші «з антології» «Пантикапея» та інші; для інтелігенції видав і Куліш свої «Листи з хутора», «Досвітки», «Хату» (де містив критичні та історико-літературні уваги); для інтелігенції видавалася врешті й «Основа», і з думкою про інтелігенцію завсігди працюють і всі українські письменники в Росії. Так само й Шевченко, якого наводить мені Драгоманов, для інтелігенції писав свій «Сон», «Кавказ», «Неофіти», «Посланіє до земляків» та інше. Слова Драгоманова про те, мовбито Шевченко не думав про самостійну вкраїнську літературу, цілком безпідставні. Коли Шевченко написав свої повісті по-московському, то кожному ж відомо, що він писав їх у неволі з спеціальною метою — заробити грошей у журналах. І нас дивує, що Драгоманов удає, мовби він не знає сього, і впевняє читача, що Шевченко більшу частину своїх творів писав по-московському. Шевченко зробився Шевченком не за сі твори, а за ті, які писав по-вкраїнському, а цих він, помилившись у своїх надіях на заробіток, навіть не друкував, а коли й хотів раніше друкувати, то тільки під псевдонімом. «Дневник» свій писав він по-московському справді, мабуть, того, що на чужині відбився від рідної мови і важко було йому тодішньою, невиробленою вкраїнською мовою висловити всі свої думки. Дак се ж тільки й доводить, що він не знав української мови стільки, скільки треба було, щоб написати і той «Дневник», чи й повісті, а зовсім не доводить, що він не мав думки виробляти самостійну вкраїнську літературу, — ні, він мав сю думку і довів це своїми поетичними творами, писаними для інтелігенції. На жаль, я зараз не маю з собою потрібних книжок, а то б навів тут кілька цитат з його творів чи листів, що доводять мою думку. Нагадаю тут тільки відому поетичну передмову до Гайдамаків, де він одмовляє московській критиці, що радила йому писати по-московському; а потім нагадаю й прозову передмову до того ж твору, — там він виясняє, що написав Гайдамаки для слов’ян (а не єдино для вкраїнського мужика): «Серце болить, а розказувати треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами, нехай... нерозмежованою останеться навіки від моря і до моря слов’янська земля» etc. Також і з «Посланія до Шафарика», як і з «Посланія до земляків», видко, що він розумів українську літературу як одну з слов’янських літератур, літературу, що може озиватися не до самого вкраїнського мужика, а до всіх слов’ян, чи — що в цьому випадкові однаково — і до всього світу так само, як і всі інші літератури. Се вже виразна думка про самостійне вкраїнське письменство. І, як бачимо, нова вкраїнська література, незважаючи на те, що каже Драгоманов, почала виходити з рамців простолюдних аж до самого батька свого Котляревського. Саме це й зробило те, що неможливо нам було зостатися на самому простолюдному письменстві.

Третьою перешкодою був і є російський уряд. Він не може дозволити народові піднятися своєю освітою до інтелігенції, не може, бо розуміє, що коли б се сталося, то тоді був би край його безмежному й безконтрольному порядкуванню. Дозволити се визначало б дозволити себе вбити, а російський уряд ще не бажає закінчити своє життя самогубством. Ось через віщо він так спиняє народну освіту, ось через віщо інспектори вигонять з народних шкіл землеписні карти та забороняють учителям оповідати школярам щось з географії або з природних наук, і ось через віщо сі школи і досі зостаються тільки пародією на справжні народні школи. Через те саме цензура не дозволяє тепер ніяких популярно-наукових чи педагогічних книжок по-вкраїнському. Справді, проектована у Драгоманова народна література досить широка, бо туди увіходили і Шекспірів «Гамлет» і Шіллерові «Вільгельм Телль» та «Орлеанська дівчина». Але можна бути цілком певним, що коли російська цензура і дозволила б чи дозволить колись ті твори, то з якою хочете вченою передмовою, тільки не з такою, яка показувала б, що ті книжки призначено для народу: для інтелігенції може вона їх дозволити, але ніколи для народу. Ось через віщо, якби ми заходились коло самого простолюдного письменства, то ні народ не освічувався б так, як бажали б ми вкупі з Драгомановим, ні письменство наше не зростало б відповідно тому, як росла б народна просвіта.

Четверта й остання перешкода була в Галичині та на Буковині. Там люди мусили вхопитися і до політики, і до науки, хоч би офіціальної, ще й письменство популярне і для інтелігенції виробляти. Та, на лихо, там не було стільки інтелігентних сил, щоб могти самим робити ту велику роботу. Коли б русини російські заходилися коло самої народної літератури, то мусили б українців австрійських покинути самих робити своє діло. Тоді вони не досягли б і тих результатів, яких тепер досягли, а з сього була б шкода і їм, і нам. Та ще коли б галичани та буковинці зосталися робити своє літературне діло самі, не єднаючися з нами, без впливів од нас, то неминуче виробилось би в них у письменстві — і в змістові, і в формі — ще більше, ніж тепер є, таких властивостей, які відрізняли б нас од них. Те саме зробилось би і з нами, а все це перешкоджало б нашому літературному єднанню — речі, що її неодмінно мусимо досягти, коли хочемо мати силу.

Оці причини та ще гніт цензурний у Росії і примусили нас піти з своїми роботами в Австрію; а раз ми се зробили, то вже ж мусили приладновуватися до місцевих обставин галицького та буковинського життя і, значить, неминуче мусили вийти поза рамці, які має простолюдне письменство.

Таким побитом, непоборні життєві обставини примусили і наше письменство ступити на ту стежку, на якій стоять усі інші письменства, примусили виробляти якомога швидше, поруч з літературою для народу, теж і наукову та поетичну літературу для інтелігенції, і вже тільки будущина доведе до того, що обидві сі літератури зійдуться докупи тоді, як зійдеться докупи народ з інтелігенцією в одну освічену культурну громаду. Поки ж се буде, мусимо, щоб не зостатися зовсім позаду, щоб не випустити з рук і останню силу, з усієї премочі дбати про те, щоб розвивати і непростолюдну літературу. Що швидше розів’ється у нас наукова та поетична література для інтелігенції, то краще, то більш сили буде в нас дбати і про народну освіту. Кожна перешкода на сьому шляху, кожна припина зменшує нашу силу у відносинах до тих сил, що держать над нами верх, бо ці сили ростуть повсякчасно і вимагають і від нас, щоб ми, коли хочемо боротися з ними, теж росли повсякчасно. Рости ж нам можна, як я вже показав, тільки так, щоб укупі виробляти літературу і для народу, і для інтелігенції (дбаючи, звісно, про те, щоб вони намагались злитися докупи).

Ось через віщо такі думки, як у Костомарова, або почасти і у Драгоманова, — думки про те, щоб сидіти поки на самій народній літературі, вважаємо ми просто за шкідливі нашій справі, бо вони збивають з пантелику людей, одвертаючи їх од неминуче потрібного діла, спиняють тим нашій літературі зріст і зменшують таким робом змогу вибороти нам свої національні права. Ось через віщо всім щирим прихильникам до рідного діла можна радити скрізь і завсігди пропагувати думку про широку — і для народу — вкраїнсько-руську літературу, пропагувати її, незважаючи ні на які начебто непереможні перешкоди для тієї літератури, і не збентежуватися тим, що досі наші здобутки літературні були може й далеко не першорядної ваги: се нічого, аби вони були! Бо коли вони є, то стануться вони підвалиною, основою іншим, кращим. Ні в якій літературі нічого відразу не робилося. Он і в москалів, яких так часто рекомендує нам Драгоманов, — скільки то було всяких Масальських, Марлінських, Загоскіних, Зотових та інших, поки з’явилися там Гоголь, Тургенєв, Толстой! Так буде і в нас! Нехай наші сьогочасні белетристи є тільки Марлінські та Зотови вкраїнської літератури, і то гаразд, бо після них мусять прийти Гоголі, Тургенєви та Толстії. А сього, тільки сього бажають наші письменники сьогочасні, тільки на те кладуть свою працю, щоб на сьому, хоч трохи обробленому ґрунті могли вирости високі постаті на ввесь світ славетних літературних українських діячів.

XVIII

Драгоманов каже, що не дають нашому письменству добре розвиватись три речі: політична неволя в Росії, реакційні думки у галицького громадянства та неосвіченість серед українських письменників з Росії. До сього додамо ще несамосвідомість національну серед інтелігенції на Вкраїні російській.

В попередніх листах уже показано, що слова «свідомий українець» та «конституціоналіст» повинні зробитися тепер синонімами. Кожна політична пільга в Росії є пільгою й українознавству. Ось через віщо борець за національні вкраїнські права не може не бути, коли хоче справді діло робити, і борцем за політичну волю чи — хай там — за конституцію в Росії. Про се не будемо тепер багато говорити. Так само казано вже й про те, що галичани своїми ретроградними думками відпихають од себе вкраїнську інтелігенцію з Росії *. То ж мусимо з усієї сили боротися з галицьким реакціонерством і виразно показувати галичанам, що з ними погодитися ми не можемо. В сій справі сприятимуть нам усі кращі люди з народовців та з радикалів.

^* Галицькі русини дозволяють собі не тільки виправляти мову в роботах, присланих від нас, але й самий зміст, самі думки перекручують. Особливо т-во «Просвіта» охоче до сього — вигонити з творів, присланих з Росії, всяке «радикальство», всякий «атеїзм». Чи догадується «Просвіта», як се страшенно обурює українців у Росії? І може бути, що прийде такий час, коли і наші довгодумні земляки врешті до того обуряться, що заснують у Галичині своє народопросвітне товариство, таке, що давало б народові справжню путящу освіту, а не самі книжечки про гній та оливні житія святих. Своїм клерикальним ретроградством т-во «Просвіта» таки примусить се зробити.

Все ж ця справа не здається мені такою страшною, як Драгоманову, бо він та й взагалі всі радикали звикли бачити в кожному нерадикалові сховане ретроградство. Ми ж бачимо і в народовському, і в радикальному таборі людей путящих, справді вільнолюбних та народолюбних. Ото наша надія. Шкода тільки, що галичани взагалі (опріч кількох одиниць) своїм літературним розвитком справді стоять дуже низько, і їх писання (опріч повістей Федьковичевих, Франкових та Кобринської) більш нагадують своїм змістом і мовою (часом неможливою!) початок, а не кінець XIX сторіччя. Се перешкоджає гуртовій роботі людей з обох частин Русі-України.

Щодо неосвіченості серед наших письменників, то воно й не дивниця, коли сьому потроху правда. Освіченіші люди, ті, що університет покінчили, скоро з університетських ослонів перейшли на офіціальну посаду, зараз починають ховатися з своїм українством. Коли й пишуть що, то по-московському (бо таки й не знають по-своєму), а по-вкраїнському лишають писати недоукам, а потім глузують з них — тим і виявляють свій український патріотизм. Та все ж, може, воно й не так страшно, як здається Драгоманову. Він доводить свою думку тим, що більша частина українських письменників начебто не знає ні одної чужої мови. Одначе хтось же та перекладає у нас і Шекспіра, і Гейне, і Ґете, і Байрона, і Шіллера, і Данте, і Гомера, і Софокла, і Ґюго і інших. А що наші письменники, як і всі росіяни, дуже мало користуються з чужих мов і здебільшого вдовольняються попсованими від цензури неповними московськими перекладами, то сьому правда — тут нарікання Драгоманова цілком правдиві, на жаль!

Наслідком політичної неволі, малого розвитку вкраїнськоруської літератури, інертної звички до всього московського в письменстві і малих зносин з австрійськими вкраїнцями — є мала національна свідомість серед української інтелігенції в Росії. Драгоманов радить не ховати сього факту від австрійських українців. Та яке ж се ховання, коли оці листи, починаючи від першого, ні про що ж і кажуть, як про се! Та й опріч них згадаємо дописи Чайченкові в «Зорі» («Наша байдужість») або Вільхівського в «Буковині» («Про українофілів») — і там про те ж. Або Драгоманов неуважно читав те все (коли читав), або він умисне хоче звести пеню на автора сих листів та й на інших літераторів з України російської, що, мов, ховають люди факти.

Ні, серед тієї молодої генерації свідомих українців, до якої лічить себе і автор сих листів, зовсім таки нема бажання ховати наші хиби й помилки — хіба навпаки. Видимо, Драгоманов, живучи від нас далеченько, стоїть тепер не в курсі діла. Він не знає, здається, що та частина інтелігенції вкраїнсько-руської, яка признається до своєї національності, виразно ділиться тепер на дві громади: стару, або «українофілів», та молоду, або свідомих українців. Українофіли (до яких ми зовсім не думаємо лічити старих наших письменників, щирих працівників) — се люде старіші, здебільшого заможні, признають в принципі вкраїнську літературу, бажають їй зрости, але самі не роблять майже нічого (опріч деяких небагатьох винятків), говорять і пишуть по-московському, а своє українофільство виявляють хіба тим, що раз на рік побувають на Шевченкових роковинах. Назвище українофіл за два-три роки спеціалізувалося і прикладається тільки до отих добродіїв. Од них коли й можна сподіватися чого путящого — то хіба як надзвичайно дивного винятку. Молоді ж свідомі українці, про яких думки вже казано в сих листах, віщують не те, — дай, Боже, тільки їм удержатися твердо на своїй постаті серед тих лих, у які їх кидає наше життя: серед ворожого глуму від своїх зрадників, серед холодної байдужості від українофілів, серед бідності, якої вони здебільшого зазнають, і, врешті, серед урядових утисків. Саме бо тепер узято в Харкові в тюрму чоловік з двадцять з сих людей — за зносини з Галичиною та за вкраїнську пропаганду взагалі; частину випущено, а кілька душ сидять уже четвертий місяць у тюрмі. Але ж не задавлять ніякі утиски живої ідеї, зростатиме й зростатиме свідома вкраїнська інтелігенція і, нарешті, зросте до того, що візьме у нас гору. І через се ми цілком певні, що ніколи вкраїнці не зостануться, як каже Драгоманов, з двома мовами, ніколи література наша не зостанеться «підлітературою», та вона й тепер уже не «підлітература», а таки, хоч і вбога до плачу, література!

Драгоманов рівняє московські місячники до галицьких часописів та й каже: «Хіба ж таки се література?» А от Теккерей, здається, почувши від Тургенєва, скільки у москалів журналів, зареготався, кажучи: «Хіба ж се література? Така мізерія!!» Як кому здається. І хоч Драгоманов покликається тут на Бєлінського, що за Пушкіна казав, мов у москалів нема ще літератури, дак він же не тільки казав, а й показав, як він розуміє свої слова. А Драгоманов каже просто, заплющуючи очі на факти: нема літератури! Можна ще сказати й те, що Бєлінський знав, коли докоряти, а коли й похвалити за діло. Бо самими докорами вгору духа не піднімеш, хіба приб’єш.

Наостанці не можу обминути одного кумедного випадку, що трапився з щедрим на докори Драгомановим. Він докоряє мені тим, що я не стільки вільнолюбний, як Б. Вільхівський, що огудив у «Правді» галицькі видання. Редакція «Буковини» може засвідчити, що я прислав їй свій лист XIII-й, не читавши останніх чисел «Буковини» з відмовою Драгоманова, і значить, нічого не знав про його пораду — думати й писати так, як Вільхівський. Отже, кожен, хто прочитає той допис Вільхівського та мій XIII-й лист, зараз побачить, що в мене у тій справі однаковісінькі з Вільхівським погляди. Таким побитом, Драгоманов докоряє мені, що я не думаю так, як думаю, та не роблю так, як роблю. Виходить — я казав правду, зауважуючи, що радикали люблять усюди вишукувати у своїх опонентів сховане ретроградство.

Драгоманов бажає, щоб у відносинах між українцями було «менше вузької ненависті, а більше людяності». Отже, й ми сього бажаємо та ще — більше розважливості та менше присудів зопалу. Бо присуди зопалу, без розгляду, зрідка тільки бувають правдиві. Тут так і хочеться згадати слова Сільвіо Пелліко: «На жаль, досить часто ненавидять один одного люди тим, що не знають один одного; а якби вони тільки трохи проміж себе поговорили, то подали б один одному дружню руку» (С. Пелліко. Мої тюрми. Розділ 50).

Воно у нас і говорять потроху, та якось мало вислуховують один одного, чи що...

П. Вартовий (Б. Грінченко)

1892-1893 рр.

Попередня     Головна     Наступна