Попередня     Головна     Наступна         Примітки

Михайло Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу
Частини I-III
Частина IV

V

Фатальність українського сепаратизму при погляді на обрусеніє як на наслідок національної вдачі великорусів. Шанси й характер українського сепаратизму. Вартість аноніму в політичних справах. «Одчайдухи» — москволюбці й москвожерці. Конечність боротьби з політично-адміністративною централізацією в Росії при реально-історичному погляді на систему «обрусенія». Союзники українців у тій боротьбі: невеликоруські нації, а надто плебейські, великоруські ліберали, а надто земські. Неслушність спорів з великорусами про наші національні права. Потреба умови з ними на грунті чисто політичному: прав особи, вільних порядків державно-адміністративних. Федералізм і земська самоуправа (selfgovernement). Тенденції земські в Росії. Природна постепенність зросту українства при політично-адміністративній волі в Росії. Безполітичне українство.

Відповідно до того, звідки ми будемо виводити ту систему «обрусенія», котра тепер давить нас, українців, як і другі невеликоруські нації, ми складемо собі й думки про те, як нам бути з тим «обрусенієм».

Коли згодимось, що це «обрусеніє» витіка з «духа, вдачі» і т. і. (дивись про цю синоніміку в «Правді») великоруського народу, тоді нам зостається одно з двох: або рішуче йти до того, щоб відірватись від великорусів у осібну державу чи до другої держави, або, коли на те нема сили ні охоти, то скласти руки й ждати своєї смерті.

Я не нав’язую своєї думки нікому і навіть радий був би, якби мої думки в цій справі були перекинені фактами, але поки що я кажу одверто, що ніде не бачу сили, грунту для політики державного відриву (сепаратизму) України від Росії, а, окрім того, бачу багато інтересів спільних між українцями і Росією, напр. справу колонізації країн між Доном і Уралом. (Про це говорив я в брошурі «Вільна Спілка, Вольный Союз» ⁸⁸.)

Справа про «український сепаратизм» — справа делікатна. Але зовсім обійти її не можна, хоч би й з огляду на те, що тепер пишеться в певних галицьких виданнях. Я вже мусив говорити про це в статтях «Неполітична політика» і пробував говорити в відповідях на запити, як мені вбачалось, щирі, деяких українців у «Правді»; так в тих грубостях, з котрими мені вернув мої відповіді директор чи комісіонер «Правди», було написано, що я навіть донощик московському урядові, коли говорю про «український сепаратизм». Я думаю, що московський уряд не має потреби в моїх доносах, коли може прочитати в «Ділі» звісні сеймові бесіди, напр. о. Січинського, або й у «Правді» допись проти мого скептицизму з поводу тих бесід і в ній рішучі слова про «цілу партію українців-австрофілів» у Росії («Правда», 1891, т. I, вип. 2, 107 — 108. З Київщини).

Коли мої слова в цій справі можуть мати яку-небудь вагу в очах московського уряду, то вони мусять хіба заспокоїти його в страхах українського сепаратизму і через те вменшити його гнів на дописачів «Правди» за їх москвожерні і австрофільські фрази. Не бачачи ніде, ні в якій силі громадській на Україні, окрім хіба частини польської шляхти, і то дуже тепер наляканої урядом і мужиками, ніяких підстав для державного сепаратизму і бачачи, що він проявляється тільки слабенькими з наукового й письменського боку анонімними дописами в «Правду», я і відмовляю тепер принаймні всякої серйозності українському сепаратизмові.

Не тільки в російській Україні нема «цілої партії» сепаративної чи австрофільської, а нема навіть і одного гуртка людей з такими думками, котрий мав би яку-небудь серйозну політичну вагу. Основую своє свідоцтво, між іншим, і на тому, що український сепаратизм і австрофільство нічим себе не проявляє, крім анонімних дописів у якій небудь «Правді». Звісно, всяка противодержавна праця потребує часами таємності, аноніму, псевдоніму, але ж щоб увесь який сепаратистичний рух держався самою таємністю та проявлявся тільки фразами в анонімних дописах, того ми не бачили ні в однім серйознім національно-політичнім рухові, напр., у італіянців, мадярів, поляків і т. д. Що ж то воно за ідея, що не знайшла собі за 20 — 30 років ні одної людини, котра б без маски, сміливо проговорила її, котра б не віддала за ту ідею не то життя, а навіть частини свого спокою, кар’єри і т. і.? Очевидно, що таку ідею треба просто вважати за практично не існуючу, за quantité négligeable ⁸⁹ *.

^* Москалі кажуть: «Каков поп, таков и приход». Але вірно, що й парафія вплива на попа і що оратор мусить числитись зі своєю публікою, то й ми мусимо часами звертати увагу на ті способи спору, котрих уживають проти наших думок «правдяни», певно ж рахуючи на звісний ефект перед якоюсь частиною української публіки. Способи ті найбільше особисті напади, «покази психології» противника, як кажуть дд. «правдяни». Так і в справі анонімної політики мені просто закинули те, що й я сам уживав аноніму. Правда, але тільки тоді, коли моя праця в українських справах торкалась цілком літературних речей та була припадковою. Та й то, коли я в 1865 — 1866 р. по просьбі кількох земців та педагогів чернігівських написав укупі з покійним Судовщиковим у «СПб. ведомостях» дві статті про «земство і укр. мову в школах на Україні» і коли тодішній попечитель київський заявив, що він розгонить українофілів-педагогів чернігівських, я взяв на себе відповідальність за ті статті. В 1874 — 75 р. я, «будучи на службі царській», підписував свої праці про Україну, коли передо мною стала дилема або систематично працювати для українства, або кидати це діло. Коли певний український гурток порішив виступити з своїми політичними публікаціями за границею і поручив мені редакцію їх, тоді я поставив зараз справу про аноніми. Гурток рішив виступати без підписів, по прикладу тодішніх російських видань, як «Вперед», «Набат». Резон був такий, що підпис під статтею ясно опозиційного видання буде затрудняти авторам всяку роботу в Росії. Але як тільки мені прийшлось у Відні видавати першу брошуру хоч трохи з політичним змістом («По вопросу о малорусской литературе»), зараз же я почув усю несерйозність політики анонімної і підписав ту брошуру своїм іменем. Зараз же російська урядова цензура вирізала в «Русской старине» ⁹⁰ мою невинну статейку з поводу рецензій на мою збірку казок, і я став «виелімінований з російської суспільності» і літератури. Але це не вдержало ще кількох земляків, однакових зо мною політично-соціальних думок, підписувати свої писання, котрі друкувались в Женеві. Я не стану ні собі, ні їм приписувати політичної ваги, та все-таки зауважу, що наш федерально-соціальний напрямок виставив одверто свій прапор і імена коло нього, тоді як сепаратистично-націоналістичні тенденції на Україні досі живуть неясними натяками та анонімами.

Не маючи під собою ніякого політично-соціального грунту, а в собі ніякої сміливості, українські сепаративні тенденції не доходять ні до якої навіть літературної ясності й держаться самими тільки чуттями, та й то більше негативними, ніж позитивними, котрі, звичайно, самі себе бояться. Галичани можуть собі уявити українських сепаратистів по тих типах з москвофілів, котрі про себе звуть себе «твердими», про себе моляться на північ, а прилюдно — найзвичайніші попи та чиновники, котрі навіть попереджають других в офіціозній, навіть польській лояльності. Ті люди немов поспішаються загладити гріх свого «помышления» поклонами свого «раболепия».

Такі були ті сепаратисти «помышлением», яких я мав пригоду бачити і описувати. Вони навіть рідко надумувались на дописи в яку «Правду», а казали: «Не треба нам нічого робити, все за нас зробить Бісмарк!» Тепер дописів у «Правду» більше, хоч по стилю їх можна битись об заклад, що авторів їх ніяк не більше, як 5 душ, коли й не менше. Прогрес невеликий, та й про той прогрес галичани можуть судити по дописах власних «одчайдухів», кажучи народовською термінологією. Як і в сепаратистів-«правдян», так і в москвофільських одчайдухів нема реально-політичної думки, навіть нюху до реальних фактів, а є тільки чуття ненависті, котре не може знайти собі навіть відповідного слова і котре, навіть коли праве, то кидається в таку сторону, що само себе ріже. Так москвофільський «одчайдух», коли навіть розказує про дійсну кривду, що терплять русини в Галичині, то не тільки попсує свій малюнок схематичним, а то й фантастичним нарисом, а ще додасть: «Вот какова наша свобода, конституция!» — і тим влучить в цілі російських прихильників «самодержавия». Так само коли «одчайдух»-москвоненависник задума описати яке лихо українського народу в Росії, то безпремінно одними й тими ж стереотипними фразами поставить його як ознаку «російської культури» і тим прислужиться, напр., святоюрським антикультурникам!

Більше паралелей проводити тепер не буду. Читач сам зробить їх колекцію, коли схоче, вибираючи перли з літератури одчайдухів по обидва боки Збруча.

Очевидно, що такими заходами не тільки не поб’єш Москву, а можна тільки побити самих себе в громадській думці й дома, й серед широкого світу. Коли ж признаємо, як дійсно й є, що «обрусеніє» єсть ознака й наслідок не національного духу, а певної державно-адміністративної системи, тоді ми ставимось зразу на реальний грунт в боротьбі з тим обрусенієм: станемо боротись з тою системою і притому боротись безпремінно, маючи спільників, між котрими будуть і самі великоруси, бо система шкодить і їм, душить і їх. Ми вже сказали, що система та — політично-адміністративна централізація, заострена чиновницько-царським самодержавієм. Система ця має ворогів в усій Росії, і ті вороги — природні наші спільники, з котрих, проте, ми мусимо зробити вибір відповідно плебейському стану нашої національності, пам’ятаючи, що, напр., аристократичні противники російського уряду самі стануть на його бік проти нас або кликатимуть його проти нас, як тільки виступлять одні проти других їх і наші класові інтереси. (Так в 60-ті роки кликали російський уряд проти «української хлопоманії» польські пани, котрі в той же час самі сприяли польському сепаратизмові!)

Найприродніші наші спільники в Росії — це всі недержавні народи, котрі, виключивши поляків, німців і румин та почасти грузинів і вірмен, суть націями плебейськими. Реальні обставини життя тих народів такі, що й їм політика сепаратизму так же мало личить, як і нам, і далеко ліпша політика федералізму. Найбільше мають шансів на сепаратизм поляки, бо сепаратизм жменьки балтійських німців серед неприятних їм латишів і естів — байка! Та й то багато поляків бачить, що при всіх теперішніх обставинах Європи, котрі житимуть, аж поки соціальний рух не переробить її зовсім (а це, певно, потребує не одного десятка років), відрив Конгресівки від Росії (бо про Польщу 1773 р. й говорити нічого!) був би економічною руїною для тієї Конгресівки. Ведімо ж укупі зо всіма недержавними народами Росії спільну й енергійну критику теперішньої політично-адміністративної системи в Росії і таку ж агітацію за систему противну — вільності й децентралізації.

На тій дорозі ми знайдемо підмогу й серед самих великорусів. Мені казали деякі дописувачі «Правди»: «Як ми можемо іти спільно з великорусами, коли між ними нема нікого, хто б признавав наші національні права». Щоб уже так не було нікого, це забагато сказано. А далі вся така постанова справи зовсім не політична, а маніловська. Коли ми признаємо, що ми стратили свої національні права через брак свідомості нашої національності і не можемо дійти до них через певну політично-адміністративну систему, то нам може бути інтересним тільки: 1 ) щоб національна свідомість росла серед наших власних земляків, а 2) щоб великоруси помагали нам, а не перешкоджали ламати ту політично-адміністративну систему.

Перше єсть наша хатня справа, про котру нам з великорусами нічого й говорити. Коли національна свідомість залежить найголовніше від науки і письменства, то ми мусимо перш усього самі налягти на те, щоб розвинути в себе ту й другу. Звісно, і наука, і письменство йдуть добре при широкому просторі й потребують державної помочі, а надто помочі школи. Але «на нет и суда нет». Ми мусимо робити поки що в теперішніх обставинах, тобто як приватні особи й гуртки. Стан це незавидний, але він не був би дуже вже і гіркий, коли б наші особи і гуртки дали собі заповіт працювати енергійніше, спільно, плодити науку і письменство свіже, а не мертве. Цензура для живого письменства не страшна, бо, напр., цензура не спинила всю письменну Росію вивчити напам’ять «Горе от ума». А ми ж маємо під боком Галичину, де можемо видрукувати майже все, що цензура заборонила в Росії. Я вже в «Зорі» казав як першу чудацьку думку, що найліпше б було, коли б українські письменники змовились нічого не давати в цензуру російську, а все своє друкувати в Галичині, для чого можна б було провести організацію й зібрати кошти без великого клопоту. Нехай би так прожило українське письменство 5, багато 10 років і показало, що в ньому є жива вода, то воно б пробилось і через кордон і підняло б свідомість національну в ширшій українській громаді.

З великорусами ми можемо говорити тільки про другий пункт — про боротьбу з політично-адміністративною централізацією. Перший приступ до розмови може бути такий: хотять вони вберегти «предварительную цензуру», котра давить і їхнє письменство, чи ні. Звісно ж, що і преса великоруська, і земства, навіть шляхта московська і дума города Москви, говорили за свободу преси, а значить, в суті й проти таких заборон, як ті, котрі давлять українське письменство з 1863 і 1876 р. Нехай собі великоруси як хотять дивляться на наше письменство, але нехай тільки поможуть собі й нам скасувати «предварительных цензорів», то ми вже й виграємо чимало. Те ж саме й у других точках прав людини і товариства. Добудьмо вкупі з великорусами «хоть куцую, а все ж конституцию», то нею покористується наша національність, чи хотять того великоруси, чи не хотять.

Трудніше впорядкувати ті справи, для котрих мало однієї вільності особи й приватних товариств, а де потрібна публічно-громадська поміч і навіть примус: школи, суди, фінанси. Справи ті входять прямо в державні, і тут приклад різних європейських конституційних держав показує, що навіть при конституції можуть бути нації привілейовані і скривджені майже до проскрипції. Безпремінно, і в Росії прийдеться вести боротьбу проти державно-національного централізму, але ж та боротьба зовсім не безнадійна. Найвідповідніше буде, коли боротьбу ту, напр., ми, українці, будемо вести на грунті не національному, а державно-адміністративному, тобто виставляти на перший план потребу автономії місцевої і крайової, автономії громад, повітів, провінцій (губерній чи груп їх). Така програма буде мати за себе всіх розумних людей, якої б національності хто не був, а там, коли яка громада чи країна, користуючись своїм правом, впорядкує собі школи з яким викладом національним, то це буде її діло; головне, щоб ніхто згори не мав права їй перешкоджати. На такому порядку, а зовсім не на поділі держави по етнографічній карті держиться національна рівноправність у Швейцарії. В такому порядку й єсть справдішній, здоровий, всім пожиточний федералізм, котрий зовсім не те, що розмін централізмів і національних гегемоній на дрібнішу монету, як це бачимо в різних національників, а надто австрійських.

Зрештою, нам нічого дуже носитися з самим словом федералізм, котре лякає людей, що привикли до звичайних централізованих держав європейських. Треба зауважити, що тепер до слова цього навіть серед більше освічених і ліберальніших європейців менше прихильності, ніж було перед 1848 р. Тоді не тільки, напр., слов’янські політичні філософи були федералісти, навіть на еллінський лад *, а і національні рухи паніталійський, пангерманський були федералістичні.

^* Див. про це, між іншим, в автобіографії Костомарова в книжці «Литературное наследие».

Вийшло ж на ділі так, що навіть Італія, зібравшись у ціле, стала унітарною державою, мало чим відмінною від французької. Германія коли осталась почасти федеральною, то з перевагою прусської гегемонії. В Австрії федералізм опирається на коронні краї, в котрих у кожному непремінно давлять яку-небудь меншість, а федералісти-національники ще стремлять здебільшого до угрупування країв відповідно історичним споминам, що, коли гадати по прикладу корони св. Степана Угорського, мало подає надії, щоб уснуло згадане зло. Вкупі з тим єдина справді федеративна держава в Європі, Швейцарія, після 1848 р. почасти вменшила державного федералізму, державної автономії кантонів, упорядкувавши законодавчу і адміністративну силу спільного уряду і поставивши кантональні уряди під певний догляд спільного, хоч зоставила все-таки великий простір для урядів кантональних, а в кантонах — для громад.

Але хоча таким способом державному федералізмові після 1848 р. не так-то пощастило в Європі, то за те адміністративна децентралізація дуже поступила наперед навіть по старих централізованих державах, як Пруссія, де до старого досить ліберального закону про автономії міст додано незлий закон про провінціальну, а тепер і про сільську автономію, або як Франція, де тепер міста мають досить широку автономію і де покладено початок і автономії департаментів.

Взірцевою для держави нефедеральної може бути тепер місцева і повітова автономія в Англії після нових законів (local governement). Коли, як слід чекати, через кілька років ці англійські порядки доповняться крайовими радами (council) для Шотландії, Валлії, Ірландії і осібним крайовим виділом парламенту, для справ спеціально Англії, то получаться такі порядки, котрі даватимуть людності «Сполучених королівств» усі практично пожиточні боки федералізму, хоч без цього слова. Ті порядки англійські мусять стати на довгий час взірцем для всіх великих держав Європи, в тому числі й для Росії. Окрім теперішнього, вже дуже глупого і через те недовговічного деспотизму царського в Росії нема серйозних перешкод для закладу, звісно, ступневого, подібних порядків. Що все розумніше в Росії тягнеться на дорогу тих порядків, це доказало земство за 25 років свого життя. Те земство мало свої хиби; тепер під нагнітом бюрократії зріст його мусить притихнути, але цілком знищити його не зважилась бюрократія; і все-таки воно справдило свою живучість, і з ним зв’язана назавше справа вільності й адміністративного порядку в Росії.

З крайових земств російських далеко не останніми показали себе наші українські, а надто чернігівське й херсонське, так що ми маємо резон дивитись на земства як на наші симпатичні національні порядки, з котрих мусить вийти ліпша доля нашої нації. Українські автономісти зроблять найрозумніше, коли рішуче зв’яжуть долю свою з долею земств на Україні і, значить, в усій Росії. В тій думці нема нічого нового, бо практично українолюбці, котрі що-небудь робили для освіти й добробуту нашого народу, де єсть на Україні земські уряди (тобто на лівім боці Дніпра й у Новоросії), завше рахували на земство й мали від його підмогу. Треба тільки поставити таку практику на грунт ясної і широкої теорії.

Хто дав собі труд оглянути історію земських урядів у Росії за 25 років, той не може не завважити однаковості напрямків ліпших земств на Україні й у Великорусії. Напрямки ті — демократизм і думка про децентралізацію, а також про натуральне групування повітів і губерній для практичних справ, економічних і просвітніх, у країни, котрі відповідають натуральним поділам Росії географічно-етнографічним.

Можна сказати, що політично-адміністративні ідеали російських земств, великоруських, як і українських, є однакові з програмою наших кирило-мефодіївських братчиків, звісно, без її занадто ідеального для теперішнього часу федерального американства.

От у цьому ми бачимо грунт для практичної згоди нашої з великорусами, хоч би останні й не згоджувались з усіма нашими думками про нашу національну осібність, про наше право на рівну з російською літературу й т. і. По моєму чудацькому розуму, так я б про такі речі ніколи й не говорив з великорусами, як про речі, котрі дійсно до політики, та ще й спільної, не належать, а говорив би про права особи (волю друку, товариств, судові гарантії для особи й т. і.) та про самоуправу громад, країн, їх право порядкувати свої справи, а разом з тим і школи, давати свої гроші, на що хотять, хоч на видання словника українського чи турецького і т. д. і т. д. А як з історії земських урядів у Росії звісно, що й великоруські земства бажали й прав особи й самоуправи, то я й певнісенький, що згода між нами й великорусами в політичних формулах для тих усіх справ наступила б скоро, а там уже всяка особа, громада й країна налила б у ті форми такої води, яка їй до вподоби.

Звісно, наливання води української не обійдеться без противенства й боротьби. Так це діло людське. Люди взагалі більше звірі, ніж ангели, і все добре в них не готове, а розвивається, та до того ще й боротьбою більше привичок і інтересів, ніж думок. Українство національне непремінно мусить боротися з централістичними привичками не тільки великорусів, а ще, може, більше повеликорусених українців, а також з несвідомістю й рутиною самих українських мас. Так все, чого може бажати в цьому випадкові українолюбець, це щоб йому було відкрите поле для боротьби.

Через те, що з усіх ознак національності найбільшу вагу має мова, то уявімо собі, як може піти боротьба за українську мову в Росії при самій найменшій політичній вільності — правах особи й земської автономії, яких виборють собі народи в Росії. Коли б упала попередня цензура, то впали б теперішні перешкоди для українських книг, переважно для популярних. Вже й досі українці допевнили, що вони можуть видавати популярні книжки настільки цінні, що їх перекладали й великоруси. По таких прикладах, які ми бачили в 1874 — 76 pp., коли українських книг, що були видані і розповсюджувались невеличким гуртком, розходилось по 27 000 екз. у рік, тоді як всеросійський офіціальний комітет грамотності розширив тільки 42 000 екз. російських популярних книг на всю Росію, можна гадати, що при найменшій волі українська популярна література зробила б неможливою всяку конкуренцію з нею на Україні, навіть коли б школи народні й зостались цілком російськими. При одній волі вживати українську мову в школах приватних, навіть попри обов’язковій російській, скоро б показалось, що в українських школах діти хутніше виучуються читати й розуміти книги, навіть російські, ніж при теперішньому порядку, а се б притягло до українських шкіл народ і земства, так що останні б почали вводити українську мову в свої школи, а коли б закон тому перечив, то добились би відміни закону. Так в які-небудь 5 — 10 років однією силою педагогічних аргументів початкові народні школи у нас стали б національними, хоч би з них і не витіснено було цілком і російської мови, та певно й церковнослов’янської.

Трудніша справа української мови в середніх і вищих школах, і не тільки через те, що тут довелося б боротися з законом, а й через те, що класи людності, котрі посилають дітей у ті школи, українську мову знають в усякому разі менше, ніж російську, і через те, що українська наукова термінологія ще не вироблена в нас. В останньому могла б помогти Галичина з її науковими підручниками, так вони ж для Росії чужі і їх термінологія була б у російській Україні для учителів і учнів, напр. в гімназіях, навіть для українофілів, більше чужою, ніж термінологія російська. Через це все треба б було довшого часу, поки б українська мова пройшла у середні й вищі школи.

Треба завважити, що наглої практично-педагогічної потреби вводити тепер українську мову в ті школи нема, а що потреба ця дальшого, сказати б, ідеального порядку. Недобре для громади, коли в ній просвіта різко ділиться на вищу й нижчу, бо тим спиняється натуральний обмін між верствами громадянства. Але цю потребу зразу можуть зрозуміти тільки радикальніші ідеалісти, демократи. Треба часу, щоб за ними пішла ширша громада. Перший увод української мови в школи середні й вищі на Україні, певно, зробиться через реформу викладу російської мови й літератури так, щоб при ньому йшло порівняння з українською мовою, а також читання творів народних і найліпших українських писателів паралельно з російськими. Далі зріст української літератури впливав би й на школу і, нарешті, земська автономія давала б можливість розширяти вживання української мови до обов’язковості, а з другого боку, автономія професорська давала б можливість закладати й по вищих школах українські курси, котрі привчили б громаду вживати українську мову й для вищої науки.

Так я собі здумую зріст українства в школах при певній політичній вільності в Росії. Подібно до того можна собі здумати й зріст українських впливів у громадському й державному життю Росії. Проти цього нарису можна сказати тільки одне, що трудно добитись політичної вільності в Росії. Правда. Але ж відірвати від неї увесь край від Збруча до Кубані ще трудніше. Діло так стоїть, що треба або одне, або друге. Третього не пригадаєш!

Дорога, котру ми радимо свідомим українцям, зовсім не нова. Вона ясно була показана ще в програмі Кирило-Мефодіївського товариства; не так давно на неї ступали українці в часи земських агітацій 1878-1883 pp. Цікаво, що новонароджена «Правда» почала просто з такої програми, котру похвалила в свій час і «Буковина» ⁹¹, що потім посковзнулась на бік львівського угодства *.

^* Вияснити генезу того «угодовства» в один бік і сепаратизму в другий, які проводить спеціально «Правда», було б важно й для того, щоб кинути світло взагалі на справу українського сепаратизму. В цьому інтересі скажемо, що возродителі «Правди» в 1889 р. обернулись до мене, щоб я став «на чолі діла» й написав програму для журнала. Знаючи писання тих возродителів, я відповів, що не сподіваюсь між нами згоди в думках, а через те можу написати тільки свою програму, котру віддам на суд як редакції, так і всеї громади. Але впорядчики «Правди» надрукували мою програму як свою, підписавши її «Видавництво», і тільки змінили одну фразу та додали до мого тексту, в котрому я говорив про потребу «лаїцізації політики» галицької, ось яку примітку: «Тим не думаємо відсунути, напр., наших духовників від роботи для народу; навпаки, думаємо, що вони, стикаючись безпосередньо з народом, вельми багато можуть і повинні зробити для нашої народної і громадської справи. Промовляємо однак рішуче за емансипацію політики з-під власті церковної ієрархії, котра, напр. в Галичині, підпадає в руки єзуїтів». Знаючи, що по Галичині й по рос. Україні пішла чутка, що я беру участь в «Правді», а з другого боку, побачивши вже в I ч. «Правди» думки, діаметрально противні програмі, я зараз же по виході ч. І написав у редакцію одвертий лист з протестом проти «москалеїдства» і проповіді всякої ненависті проти других націй. Листу того редактори «Правди» при посередництві д. Франка впрохали мене не друкувати, бо, як писав мені один з возродителів «Правди», «інакше «Правда» зараз же пропала б», а обіцяли зробити в II ч. журнала замітку про те, що опротестовані мною уступи вміщені в «Правду» через недогляд, а надалі обіцяли, що подібного друкувати не будуть. Я мав слабість згодитись, а незабаром уся «Правда» стала наповнятись «недоглядами» і нарешті стала ініціаторкою «угоди» і підданства русинів «власті церковної ієрархії, котра підпадає в руки єзуїтів». Чи пояснять коли видавці «Правди»: 1) навіщо їм була потрібна моя програма, коли вони задумали йти по діаметрально противній? і 2) як помирити їх примітку про ієрархів з їх угодовською політикою?

Чим більш рішуче підуть українці по цій дорозі, тим скоріше й тим у більшій пропорції осягнуть своєї мети — вільність і автономію української людності. Чим менше вони покажуть енергії в цьому напрямкові, тим менш корисні будуть для України результати тієї вільності, котра все ж таки колись мусить наступити в Росії.

Над цим мусять роздуматись власне ті українолюбці, котрі змагаються винайти третю дорогу, осібну від тих, що показані вище. Властиво, ту третю дорогу не можна навіть виложити теоретично, бо вона цілком емпірична і зводиться до того: робім те, що нам обставини дозволяють. Через те, що обставини тепер найбільше втрудняють роботу політичну, для цієї третьої дороги пригадано було слово культурна праця і потім вже праця та відділена була й теоретично від політичної і навіть їй противупоставлена. Ми вже мали пригоду говорити про те, що поділ культури від політики в основі своїй неслушний і в Росії поясняється власне неосвіченістю, котра колись давала надію соціалістам-революціонерам зробити революцію без науки, а тепер манить народників надією зробити соціалізм або культуру без політики.

В наших українських культурників без політики психічним грунтом теорії лежить перше всього мале знаття історії справді культурних рухів на світі, котрі навіть проти своєї волі брались таки за політику, як, напр., рухи релігійні, що рішуче проповідували: «Царство моє не від сього світа», а окрім того, просто індивідуальні обставини, мало сприяючі енергії взагалі: певний темперамент, літа, розчарованість і т. д. Це такі резони, проти котрих спором не вдієш нічого. Спокійно обдумуючи справу, треба їх признати як факти, і признати, щj теорія «робім те, що можна при теперішніх обставинах» для того, щоб наша національна свідомість не вмерла, а хоч потроху росла, щоб росла наука про Україну, письменство українське і т. і., має за себе деяку практичну рацію.

Тільки перш усього треба, щоб та теорія й видавала себе за те, чого вона справді варта, не більше-не менше, тобто за чистий емпіричний спосіб жити й працювати, найвідповідніший для певних індивідуумів, щоб вона не забувала, що властивою підставою її служить приказка: рада б душа в рай, так гріхи не пускають, як і казав це мені один з прихильників цієї теорії ще 16 років тому назад. Треба, щоб ця теорія властиво не видавала себе за теорію, за щось загальне, й не оберталась вороже проти тих, котрі її не хотять держатись, а хотять щось робити ширшого й сміливішого. Далі треба, щоб «безполітичники» вже рішуче й не лізли в політику, не завдавались такою метою, як «примирить с нами правительство», кажучи словами Костомарова в листі до мені в 1876 р. зараз після виходу legis Jusephoviciae. Всякі заходи з цією метою перш усього фантастичні, а далі противокультурні, бо, напр., не можна ж пробувати культурними заходами примиряти з нами противокультурну побєдоносцевщину. Та й взагалі треба ж, щоб навіть виключно письменська праця наших культурників була справді культурна, тобто прогресивна, а не реакційна, а не консервативна, а це не така легка річ, вона не менше трудна, як і прогресивна політика, бо перш усього потребує розриву з російською цензурою й переносу письменницької праці за границю *.

^* Історія недавнього українолюбського культурництва має в собі, між іншим, таку пригоду: кілька років тому назад в одній петербурзькій газеті д. Мордовцев написав звістку про українську збірку, котра подана була на перегляд в цензуру. В тій звістці д. М-в говорив про провідну статтю збірки, котра (стаття) навчала, що український рух не має політичних завдань, а самі просвітні й моральні. «Киевлянин» висміяв таку думку або, по його словах, захід «одурити москаля», а нарешті цензура не пропустила ні цієї статті в збірці, ні кількох наукових, і тим дала українолюбцям науку: статей про неполітичність українського руху зовсім не писати, а для наукових українських статей закласти орган у Галичині. Так ми й зостались тільки з соромом звістки д. Мордовцева та тими слабими статейками, котрі пропустила цензура. Ще спасибі «Киевлянину» за те, що замітив, що український рух не може бути неполітичним, і тим трохи піддержав пошану до українства в очах освічених людей, бо ті люди знають, що тепер усякий серйозний рух іде в політику, тобто виборює собі право жити й проводити в життя свої думки.

Так воно й вийде, що, нарешті, культурницька програма, коли вона не схоче бути противокультурницькою, буде в основі та ж сама, що й та, котру ми радимо, тільки тісніша або й млявіша і через те менше матиме за собою енергійніших людей на Україні й менше матиме сили відвоювати українству поля в будущій Росії.

Такі-то ми маємо думки про боротьбу з «обрусенієм» за українство. Думки ті зводяться до слів, котрі зчіпляються з усіма нашими думками про національність і людність: обрусеніє не є наслідок якої національності, а є вселюдська проява певного державного порядку і мусить бути побиване певними вселюдськими заходами до реформи їх. Допускаю, що думки ці можуть бути справді чудацькі, але я їх виводив не з якого-небудь суб’єктивного почуття, а тим менше інтересу, а старався вивести їх з усесвітнього огляду культурного й державного життя. Таким же оглядом нехай, хто хоче, й розбива мої думки. Я перший буду вдячний за те, бо в наші часи пора вже ставити всю громадську та навіть індивідуальну працю на грунт думок, виведених холодно-об’єктивним дослідом.

VI

Народні чи національні святощі. Перемінність національних ознак. Народні звичаї, одежа. Національність і релігія. Богумільство — релігія маси нашого народу. Страти нашої національності на сектантах. Кирилівська азбука і страти нашої національності. Юліанський календар і консерватизм нашого народу. Народна мова як святощ. Однаковість основи національних теорій наших народовців і москвофілів. Перевага москвофілів у прикладах теорії національних святощів. Єдиний спосіб побіди над москвофілами. Кінець: еволюційна теорія — основа «Чудацьких думок».

Тепер поговоримо докладніше про те, до чого ми мусили не раз доторкатись вище, а власне про обов’язковий націоналізм, про культ того, що в Галичині народовці звуть національними святощами.

Нема нічого темнішого над ідеї про ці святощі і нема нічого шкідливішого для української справи, а надто в Галичині, як ті ідеї.

Очевидно, що коли на вироб національних ознак мусить мати вплив географія й історія, то, значить, в тих ознаках мусить бути багато перемінного, а окрім того, стільки ж доброго, скільки й хибного. Про сталість національних ознак і говорити смішно.

Починаючи розмову про це, ми пригадуємо собі пригоду, котра сталася років з сорок тому назад у Києві. Ген[ерал]-губернатор Бібіков ходив по Лаврі з великими достойниками краю, в числі котрих був і маршал шляхти, поляк, здається, гр. Тишкевич, котрого один з православних предків похований у Лаврі. «От бачите, — сказав Бібіков, показуючи маршалкові на монумент його предка, — ваші предки були православні». — «А ще раніше язичники», — відповів граф.

І справді, котрої з національних святощей мусив держатися гр. Тишкевич, чи православія, чи культу Перуна? Та й Перунові, певно ж, не від віку кланялись кияни. Певно, не одна національна святощ перемінилась на горах київських з того часу, як наші предки сіли на них!

Тим часом націоналісти примушують нас кланятись національним святощам, вважаючи за них усе status quo теперішнього народного життя й думки. Наприклад, Волод. Барвінський ставив навіть в політичну програму русинів «зберігати й піддержувати в народі народні звичаї». Кумедно, що він в той же час ставив потребу «наводити народ до доброго господарства» («Зоря», 1891, ч. 13, ст. 225, голова, присвячена В. Барвінському в «Історії руської літератури» д. Ом. Огоновського, котрий так охоче говорить про національні святощі).

Але як же перемінити, напр., хліборобство в нашім народі, не зачепивши його звичаїв?

Скажуть, що між звичаями треба зробити вибір: одні плекати, другі зміняти. Але тоді куди йде вся теорія святості народних звичаїв?

Візьмемо ще один примір. В усіх національних рухах має велику вартість демонстративне вживання національного костюма. Як демонстрація при певних обставинах, це має рацію. Але даремне ми б старались підвести цю справу під логіку. Перш усього: що таке національний костюм? Костюми перемінялись в кожного народу, і, звичайно, тепер за національний костюм для демонстрації вибирається костюм певного стану людей чи в старовину, чи тепер, та ще й певної країни в нації, так що й тут люди поводяться більше-менше суб’єктивними поглядами, а не обов’язковим культом національної святощі, об’єкта котрої неможливо встановити й тут, як і в других частинах всієї справи.

У нас вибрано за демонстративно-національний костюм не історичний, не магнатський, а етнографічний, мужицький (хоч я читав в народовських органах похвали руському боярському костюму д. Федоровича і цікавий був би знати, де він узяв для нього взірці?). Безспірно, в нашому народному костюмі є чимало і естетичного, і гігієнічного. Але щоб він увесь був, напр., гігієнічний, а надто на всі сезони, того ніяк сказати не можна. Наші дами, одягаючись в національний костюм, доповняють його деякими грішними видумками західноєвропейськими, і, конечно, їх за те похвалить найзавзятіший націоналіст, котрому йде о здоров’я тих дам. Та й нам, хворим городянам, мужчинам, національний костюм, зоставляючи горло голим, виносний тільки, коли ми його прикриємо європейським пальто, та ще й пов’язкою круг шиї.

Мені навіть соромно, що я пустився в такі дріб’язки та ще й кравецького характеру. Але що ж будеш робити, коли люди притьмом пристають до нас, щоб ми зберігали всі народні звичаї, а також і одежу. (В програмі В. Барвінського говориться і про потребу зберігати народну одежу.)

Та перейдемо до речей більше поважних, до речей культури духовної, де націоналісти теж показують нам примусові народні національні святощі, починаючи з релігії.

Ми вже говорили в II листі про те, в якому кумедному стані опинились європейські націоналісти-романтики, коли хотіли застосувати релігію до національних ознак, тим часом коли релігія європейських народів тепер одна з релігій інтернаціональних, християнська. Дехто пробував поділити між європейськими племенами віроісповідання християнські, виголошуючи, що православіє відповідає слов’янам, католицизм — романцям, а протестантство — германцям. Але ж сама статистика кричить проти такого поділу, а історія й етнографія — ще більше. Чи можна, напр., виобразити собі протестантство без романської Женеви? Чи не подібніші етнографічно греки з італьянцями, ніж зо слов’янами і т. д. і т. д.? Очевидно, що теперішні релігії, як продукт культурно-історичного процесу інтернаціонального, ніяк не можуть входити в ряд ознак національних.

Обертаючись спеціально до нас, русинів-українців, трудно навіть сказати, яка, власне, віра в нас може вважатись за фактично національну? Коли взяти пам’ятники «народної мудрості» — легенди, пісні, прислів’я українські — та по них характеризувати народну релігію, то побачимо, що в ній над грунтом натуралістично-політеїстичним лежить найбільше кора релігії маніхейсько-богумільської, як і в болгар, сербів і великорусів, так що коли б треба було застосувати до якої з історичних релігій наш народ, то я б його застосував скорше всього до богумільства, і наперед хвалюсь, що одолію кожного свого противника в науковім спорі про цю справу. А тим часом одні з наших народовців вважають за нашу народну віру православіє, другі — унію, треті — навіть римський католицизм. До того ж серед нашого простого народу є свідомі протестанти, а переважна частина інтелігенції є філософи в релігії, навіть більша частина тих, хто лицемірствує перед якою-небудь церквою.

Що ж тепер ми приймемо за примусову національну святощ в релігії?

А тим часом, коли наші націоналісти кланяються як національним святощам то православію, то унії, залишені ними без уваги штундисти на Україні московляться, русини римського обряду в Ц[арстві] Польськім і Галичині полячаться, а русини-протестанти на Угорській Русі становляться словаками.

Подібну ж прислугу робить нашій національності й культ другої національної святощі — т. зв. кирилівської азбуки, ради котрої наші народовці всіх сортів ворогують з латинською азбукою, називаючи її «польським абецадлом». Безспірно, перемінити тепер у нас азбуку було б справою нелегкою, хоч воно було б добре, бо зблизило би нас з більше цивілізованим світом. Та, по крайній мірі, добре б було, коли б націоналісти не робили собі фетиша з теперішньої азбуки і не переносили свого фетишизму і в народ, та, окрім того, щоб звернули увагу на тих русинів, котрі знають тілько азбуку латинську і тепер зостаються зовсім без руських книг і через те читають виключно польські, волоські і т. ін. та переходять до чужих національностей (я попробував було для таких русинів видати «Марію» Шевченка латинськими буквами, так дістав за те грубу брехню від д. Ом. Партицького).

Поряд з церковним обрядом наші національники поклоняються як національній святощі також і юліанському календарю. Ми вже згадували, що навіть професор університету д. Сумцов, слідом за попом-народовцем Качалою, посвятив цілу статтю в «К[иевской] старине» справі календаря, щоб доказати, що заходи перемінити той календар на григоріанський є замах на нашу національність. Ми говорили, що Д. Сумцов не звернув уваги на те, що григоріанського календаря колись також боялись протестанти, а надто німецькі, і що однако ж потім, коли вони прийняли той календар, то ніякого поримлення їх не вийшло.

В справі календаря, як і обряду, нема різниці між нашими націоналістами українофільськими й «москвофільськими» *.

^* Треба сказати, що в основних принципах між цими гуртами взагалі нема різниці. Ось, напр., слова з «Червоной Руси» ⁹² (1891, ч. 50), котрі могли б любісінько поміститись і в «Ділі»: «Нашей т. зв. старорусской партии расходится головным образом о том, щобы нашу церковь с ея обрядом и наш русский язык с его историческими памятниками, с его азбукою и правописанием сохранити ненарушимыми до поры, пока нынешний тяжкии времена не станут лучшими».

Найгірше в боротьбі наших націоналістів проти григоріанського календаря — це аргументація, котру за Качалою повторя і д. Сумцов, в котрій знаходиться і таке, що «наш народ консервативний», то не треба чіпати й старого календаря, до котрого він привик. Не треба, значить, чіпати і старих способів господарства і самого рабства перед усякого рода деспотами, до котрих народ наш теж привик!.. Добра користь для народу з такої інтелігенції, котра вжива таких аргументів, котра преклоняється перед «консерватизмом народу»!

Ми думаємо, що чим скорше б змінено було старий календар на новий, тим ліпше, бо нащо ж держатись того, що явно противно природі. Тільки ж коли тепер ця зміна могла б образити народ (хоч це ще й не так певне), то до неї треба йти постепенно. Але головне діло в умисловім боці справи — в консерватизмі, що зв’язаний зо справою календаря. Консерватизм — це така річ, котру треба підрізувати при всякій пригоді, а справа календаря є одна з таких пригод. Про календар часто приходиться говорити й простому народу. От і треба, щоб люди т. зв. «інтелігентні» при всякій нагоді поясняли простим людям різницю між двома календарями і те, відки вона виходить, і привчали простих людей дивитись на цю справу без усякого фетишизму. Думка людська — річ органічна: одним фетишем стане менше в одній справі, то стане їх менше й у других, і поступ народу стане легший.

З усіх ознак національних, в котрих націоналісти бачать святощі, найясніша — мова. Вона й має найбільше практичної ваги, бо мова є спосіб, котрим люди розуміються, через котрий іде до людей освіта. От через це найбільша частина й політичної справи національників зводиться до права певної мови в уряді, суді, школі, а надто в початковій.

Тілько ж і важність мови не може доходити до того, щоб освічена людина дивилась на неї як на святощ, вищу від людини. Мова все-таки слуга людини, а не пан. Мова мусить рости і перемінятись відповідно зросту людини, громади. Людина вільна вчити й уживати й чужі мови.

В таких громадах, як наша, де людність розкололась на класи-національності, через що спиняється природний обмін культурний між класами, вбільшується погорда вищих класів до нижчих і вменшується пошана до себе в нижчих класах, — це справа делікатна. Тільки ж в усякім разі не можна голими фразами проти чужих мов та за нашу «милу, красну мову» помогти лихові, впевнити практичний народ у тому, що мова його справді святощ.

Тут нема іншого способу, як стати на практичний же грунт, а не на релігійний, тобто піднімати вагу нашої мови працею над літературою, котра б була корисна народові й замінила б йому в більшій часті пригод життя мови чужі. Противитись же тому, щоб люди з простого народу нашого знали й чужі мови, — значить противитись природі й ризикувати тим, що ми огиднемо народові з нашими намовами. (Найбільше недоладний резон, котрий виставляють народові, щоб держався свого, словами Шевченка: «Бо хто матір забуває, того бог карає». Адже ж і народ бачить, як Шевченків замикають у тюрми, а «перевертні» роблять кар’єру!)

В Росії були часи, коли навіть без усякої трати національної волі вищі стани настільки погнались за мовою французькою, що дехто з них майже зовсім не вмів говорити по-російському. Патріоти-моралісти докоряли їм і прославляли питому мову майже тими самими словами, які читаємо в наших народовців. І ніщо не помагало, аж поки не появились на російській мові Жуковські, Пушкіни, Лермонтови, котрі могли робити конкуренцію французьким письменникам. Тепер уся справа там скінчена. І у нас не може бути інакше.

Ми сказали вище, що культ народних святощей, замість того щоб бути корисним нашій національній справі, навіть просто шкодить їй. Шкодить він не тільки тим, що відбива наших патріотів від прямо потрібної для народу роботи, без романтики, але й тим, що підрізує, власне, корінь спеціально української національної свідомості. З приведеної вище виписки з «Червоной Руси» видно, що, власне, між т. зв. в Галичині «москвофілами» і народовцями в принципах нема великої різниці: ті і другі б’ють поклони перед національними святощами, і для тих і для других національність — альфа і омега всіх змагань.

Але ж скажуть: «москвофіли» признають «один русской народ от Тиссы до Амура», тоді як народовці ісповідують «відрубність малоруського народу від москалів». Правда. Тільки ж культ «народних святощей», котрий спільний обом гуртам, такого роду, що він згладжує між ними різниці й віддає перевагу, власне, «москвофілам».

Дуже смішно виводити «москвофільство» в Галичині тільки від «московських рублів» або від існування «погодінської колонії». Безспірно, галицьке «москвофільство» мусить мати свої органічні підстави. Найбільша з них: реакція полонізмові — одного роду з тою, котра привела Б. Хмельницького до підданства Москві. Далі свого роду аристократизм, котрий не вірить в сили самого галицького мужицтва, а обертається до спорідненої держави, котра має уряд, ієрархію, панство руське. Нарешті, притягає галицьку стару партію до Московщини й спорідненість національна, котрої вага вбільшується, власне, теорією національних святощей.

Більшість навіть українських лінгвістів і етнографів признає, що між українцями і великорусами не такі відносини, як, напр., між українцями й чехами, сербами й т. ін., а що відносини ті ближчі і що генеалогія українців серед слов’ян мусить бути не така: батьки — слов’яни, сини — чехи, поляки, серби, українці, великоруси і т. д., а така: діди — слов’яни, сини слов’ян — чехи, поляки, серби, руси, сини русів — українці, білоруси, великоруси. (Див., напр., Житецького.) Отже, при такому стані речей відкривається простор однаково і для теорії повної відрубності українців від великорусів, і для теорії панруської. Доказом тому може служити й та легкість, з якою, напр., Головацький і Климкович перейшли від напрямку малоруського до панруського, а Ом. Огоновський перейшов від старорущини до українофільства. Теорія ж національно-історичних святощей дає таке ж право відшукувати ті святощі в козаччині, як і в Московському царстві, в державі Данила, як і в імперії Катерини II, а надто для галичан, для котрих придніпрянська історія майже стільки ж чужа, як і приволзька, тоді як історія придніпрянська все-таки має багато точок, спільних з приволзькою й приневською.

Історія ж церковна і погляд на церкву гречеського обряду як національну святощ дає прямо перевагу галицьким «москвофілам» над народовцями, котрі в цьому пункті виходять навіть менше українофілами, ніж «москвофілами».

Об’являти церкву уніатську національною малоруською святощію — значить розриватись не тільки з історичною малоруською традицією, а й з теперішнім status quo. Клерикалізм уніатський — це галичанський сепаратизм не тільки від України, а й від Буковини, це просто абсурд, тим паче, що в самій Галичині унія майже зовсім не має щирих прихильників в самому попівстві (в цьому ми переконались, розмовляючи колись в Галичині з попами провінціальними, і це народовці ліпше знають, ніж ми) і що, з другого боку, й самі польські клерикали й Рим дивляться на унію тільки як на перехідну ступінь до чистого римського католицизму. Ввиду цього православні симпатії галицьких «москвофілів», зо всім тим, що з них виходить, являються далеко ближчими до теорії національних святощей, ніж лицемірний уніатський клерикалізм народовців.

На грунті «народних святощей» зовсім оправдуються і симпатії деяких, коли не всіх, «москвофілів» і до царського самодержавства в Росії. Історія не дала нашим старим вічам виробитись у систему вільного державства, подібного до англійського або до швейцарського. Потім «козацька воля» захопила тільки частину нашого народу і ледве стала склонятись до свідомого лібералізму, як була зламана. Тим часом церковна проповідь защепила й випестила серед нашого народу ідеал царсько-державний, котрого тепер, безспірно, держиться найбільша частина народу. З тим ідеалом наш народ ворушився проти поляків в Австрії в 1848 — 49 pp. і проти поляків у правобічній Україні в 1863 р. В 1848 — 49 pp. всі австро-руські патріоти одушевлялись тим же ідеалом. І тепер за нього викликувались народовці *. Нічого дивного, коли дехто, не бачачи сили абсолютизму в теперішній Австрії, шука її в Росії. Він кланяється одній з «народних святощей»!

^* Див. недавні статті в «Ділі» і «Правді» за «батьківську руку» замість «парламентаризму», котрі любісінько могли б знайти собі місце в «Гражданинах» або «Моск[овских] ведомостях». Др. Антоневич буква в букву повторив слова «Правди» на «москвофільському» мітингу 2 фебр[уара] 1892. Так, знаменита трійця «православие (галицька унія), самодержавие и народность» (національность) виходять однаково програмою Николая І і його теперішніх обожателів у Росії, як і галицьких «москвофілів» і українофілів!

Майже так само повертається проти галицьких народовців на користь «москвофілам» і культ мови як національної святощі. Літературна мова завше щось штучне в порівнянню з народною, котра в дійсності є певна купа крайових діалектів. Коли народовцям вільно виробляти мову літературну з діалектів малоруських, то треба признати певну слушність і тому, що рішучі «москвофіли» беруть мову роосійську, на котру вони, почасти не без рації, дивляться як на вироб всіх руських племін або навіть, як Наумович, хочуть виробити ще новий «твердий руський язик вищої культури» з російського і малоруського на основі церковнослов’янській.

Теорія Наумовича ⁹³ абсурдна з практичного боку, а надто для росіян, з котрих ніхто не схоче залишити готову вже «м’яку» мову Пушкіних, Лермонтових, Тургенєвих для «твердого» язичія Наумовичів. Тільки ж за тою теорією не можна не признати певної величності, котра мусить притягати до себе галичан, а надто людей релігійних. Побити ту теорію, а вкупі з тим і все літературне «москвофільство» на Малорусі можна тільки закинувши погляд на мову як на святощ, а глянувши на неї з радикально-демократичного і утилітарного боку.

Мова не святощ, не пан людини, народу, а слуга його. Література мусить нести в маси народу просвіту якнайлегшим способом. Для того мова літературна мусить бути якнайближча до простонародної. Проти такого погляду «москвофіли» на Малорусі являються просто вільними чи невільними обскурантами і не зможуть видержати конкуренції з народовцями перед скільки-небудь живою громадою. Само собою розуміється, що літературні народовці тоді тільки дійсно прислужаться народові й стануть міцно серед нього, коли дадуть народові на його мові літературу йому корисну: утилітарну й просвітню, бо від літератури формально націоналістичної, пустої народ відвернеться, а література ретроградна обезсилить його в конкуренції з сусідами, та, нарешті, від неї, а вкупі з тим і від її національності відвернеться й сам народ, починаючи від своїх більше інтелігентних осіб. Відвертається ж і тепер народ від своїх дійсно прекрасних по мові, а часом і по поезії старих пісень, бо зміст їх тепер уже не відповіда народному життю. І треба й тут зректись теорії національних святощей, а признати, що народ тут почасти має рацію навіть тоді, коли він заміня прекрасні козацькі пісні на погані солдатські, бо все-таки в дійсності він бачить перед собою «охвицерика молодого», а не «отамана козацького». Візьмімось скілько-небудь енергічно за те, щоб пустити в народ порядні пісні, відповідаючі нашому часу, пояснімо народові, що є реально доброго в старих піснях, і ми витіснимо «охвицерика молодого» скорше, ніж намовами про те, що треба зберігати старі пісні як національну святощ.

Ми скінчили огляд важніших речей, котрі виставляються нашими націоналістами як народні, національні святощі. Разом з тим ми скінчили наші «Чудацькі думки», по крайній мірі, певний їх ряд. Ми назвали їх «чудацькими» через те, що вони йдуть напереріз тому, що звичайно говориться і прихильниками і противниками українського руху. Тільки ж, звісно, ми, як і всяка людина, котра має певні думки, вважаємо їх за вірні, по крайній мірі, доти, поки їх не перекинуть науковим способом наші противники. Поки що ми вважаємо вірною основу тих думок, бо вона є ні що інше, як приклад до певної справи такого світогляду, котрий тепер руководить усією наукою, — того світогляду, що не признає на світі нічого постійного, стоячого (статичного), а бачить тільки переміну (еволюцію), рух (динаміку). Немає і не може бути постійних національних ознак, стоячих без переміни національних духів, нема між людьми вічних політично-адміністративних порядків, таких як, напр., обрусеніє, не може бути й національних святощей. Вся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру, закон і послужитись тим рухом. Інакше рух той піде проти нас, роздавить нас.

В нашій справі, коли ми поставимо думку, що національність є перше, головне діло, то ми або поженемось за марою, або станемо слугами того, що всилюється спинити поступ людський, і поставимо на риск, коли не на згубу, й саму нашу національність. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло — поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки грунт, форма та спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробитові й просвіті нашого народу, а вкупі з ним й його національності: охороні й зростові того, що в ній є доброго.

Попередня     Головна     Наступна         Примітки