Попередня     Головна     Наступна





ПРИМІТКИ



Наукова спадщина М. Драгоманова, незважаючи на її величезний обсяг і принципове значення у розвитку суспільної і гуманітарної думки на Україні та в Росії, видавалася дуже нерівномірно, епізодично. Найближчий співробітник вченого М. Павлик доклав подвижницьких зусиль до публікації його епістолярію та фольклористичних студій українською мовою. «Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність» (у 4 томах, 1899 — 1907) і досі є єдиним найбільш систематизованим виданням такого типу, хоча тут ще не було жодних наукових коментарів. Важливою текстуальною базою для дослідників продовжують залишатися видання «Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова», в 2 томах (Париж, 1905 — 1906) і «Политические сочинения», видання за редакцією I. M. Гревса і Б. О. Кистяківського (М., 1908. T. 1). Надруковані українськими емігрантами однотомники «Драгоманов Михайло. Збірка політичних творів», за редакцією Павла Богацького (Прага; Нью-Йорк, 1937) і «Архів Михайла Драгоманова: Листування Київської Старої Громади з М. Драгомановим (1870 — 1895 pp.)» (Варшава, 1937) — цінна спроба саме наукового опрацювання цієї важливої частини драгоманівської спадщини. На Радянській Україні лише в 1970 році побачили світ «Літературно-публіцистичні праці М. П. Драгоманова» (у 2 томах; упорядники І. С. Романченко, В. В. Лисенко) — єдино приступна широкому читачеві лектура праць літературознавця, публіциста, хоча ще на початку 20-х років Українська Академія наук ухвалила видати повні зібрання праць Т. Шевченка, В. Антоновича, М. Драгоманова. І лише зараз згідно з ухвалою Республіканського ювілейного комітету по відзначенню 150-річчя з дня народження М. П. Драгоманова робляться перші організаційні заходи по виданню у найближчі роки 20-томного зібрання його праць.

Даниною світлій пам’яті вченого є цей оперативно підготовлений видавництвом однотомник. До нього включено не лише суто історичні праці («Положение и задачи науки древней истории», «Борьба за духовную власть и свободу совести в XVI — XVII столетии»), а й фольклористичні студії, де висновки історика спираються на факти духовного розвитку народу — історичні думи та пісні. З огляду на обмежені розміри тому ми змушені вдатися до публікації цілісних уривків із таких фундаментальних праць, як «Исторические песни малорусского народа» (в 2 томах) чи «Нові українські пісні про громадські справи. 1764 — 1880». Уперше друкуються у зібранні історико-популярні праці М. Драгоманова «Про українських козаків, татар та турок», «Пропащий час: Українці під Московським царством», а також окремі соціологічно-публіцистичні трактати, зокрема з національних проблем на Україні. Із поданих у томі матеріалів у згаданому двотомнику 1970 року друкувалися лише стаття «Шевченко, українофіли і соціалізм» і почасти «Чудацькі думки про українську національну справу». Не претендуючи на вичерпне представлення у томі тільки історичних досліджень М. Драгоманова (скажімо, лише монографічні дослідження з історії античного світу і Середньовіччя зайняли б кілька томів), хотілося після видавничої тривалої перерви відкрити читачеві широкий світ наукових зацікавлень вченого — історика, мислителя, де логіка конкретно-історичного аналізу фактів, подій слугувала інструментом пізнання суперечливої дійсності 70 — 90-х років XIX століття і підпирала його прогнози соціолога-політика.

Статті згруповано в хронологічному порядку, за часом першої їх публікації. Том завершується мемуарами Драгоманова про своїх учителів, що в радянський час теж не передруковувались. Публікація здійснюється за сучасною орфографією та пунктуацією із врахуванням притаманних Драгоманову особливостей (зберігаються і властиві йому написання географічних назв, прізвищ — наприклад, Омір замість Гомер). З огляду на відсутність рукописів друкованих статей і на різну мовно-правописну традицію у київських, львівських і женевських виданнях-паршодруках ми намагались уніфікувати правописні моменти (наприклад, вживання дублетних форм тілько і тільки, кожний і кождий) не стільки по всьому тому, скільки у межах кожної конкретної статті. Явні описки виправляються беззастережно, окремі редакторські розкриття скорочень і тому подібне подаються у квадратних дужках.

Видання супроводжується примітками та іменним покажчиком.

Примітки до статей склали кандидат філологічних наук P. C. Міщук і кандидат історичних наук В. С. Шандра (до статей «Положение и задачи науки древней истории», «Борьба за духовную власть и свободу совести в XVI — XVII столетии»).

У процесі роботи нам доводилося скористатися послугами бібліографа M. О. Мороза, за що складаємо йому щиру подяку.










МАЛОРОССИЯ В ЕЕ СЛОВЕСНОСТИ

[Рец. на кн.:] Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с XI по XVIII век. И. Г. Прыжов. Воронеж, 1869


Вперше за підписом П. Т-ев (Толмачев) надруковано в журн. «Вестник Европы» (1870, кн. 6, с. 754 — 801). Включалось до зібрання: Драгоманов М. Розвідки про українську народню словесність і письменство / Зладив М. Павлик. T. 1 // Зб. філол. секції Наук. тов-ва ім. Шевченка. Львів, 1899. Т. 2. С. 1 — 47 (у перекладі українською мовою). Ця стаття є розгорнутою рецензією на працю відомого російського фольклориста Івана Гавриловича Прижова (1827 — 1885), дослідника міфологічної зоології, і продовжувала серію українознавчих праць М. Костомарова, О. Пипіна та інших у літературно-художньому і громадсько-політичному журналі «Вестник Европы» (виходив у Петербурзі в 1866 — 1918 роках).

Подається за першодруком.


1 Йдеться про видатних діячів в історії Київської Русі: літописця Нестора (пом. 1113), автора «Житія Феодосія, ігумена Печерського» (бл. 1091), гіпотетичного упорядника «Повісті временних літ»; Володимира Мономаха (1053 — 1125), великого київського князя, автора «Повчання», а також про безіменного автора «Слова о полку Ігоревім»; про останнього див. у кн.: Махновець Л. Про автора «Слова о полку Ігоревім». К., 1989.

2 Острог — місто на Волині (нині Ровенської обл.), власність князів Острозьких у XVI — першій пол. XVII ст., де було створено авторитетну школу, друкарню, гурток антиуніатських літераторів, що й дало підстави сучасникам називати місто українськими Афінами.

3 Острозькі: Костянтин Іванович (бл. 1460 — 1530) — великий литовський гетьман; Костянтин (Василь) Костянтинович (1526 — 1608) — український магнат, київський воєвода. Останній відомий своїм культурним меценатством, підтримкою православної церкви і ворожістю щодо селянсько-козацьких повстань К. Косинського і С. Наливайка.

4 Могила Петро Семенович (1596 — 1647) — церковний і освітній діяч України. Засновник Києво-Могилянської колегії, згодом київської академії.

5 Дмитрій Ростовський (Туптало Данило; 1651 — 1709) — український і російський письменник, церковний і культурний діяч, митрополит ростовський. Автор популярної чотиритомної «Четьї-Мінеї».

6 Баранович Лазар (бл. 1620 — 1693) — український церковний, політичний, освітній діяч і письменник. Певний час виконував обов’язки київського митрополита, організував друкарню в Новгороді-Сіверському. Виступав за збереження політичної автономії України у складі Росії.

7 Прокопович Феофан (1681 — 1736) — український і російський письменник, учений, культурний діяч. Будучи ректором Києво-Могилянської академії, виїхав до Петербурга, де за дорученням Петра I фактично став очолювати православну церкву.

8 За відсутністю кращого (фр.).

9 Міклошич Франц Ксавер (1813 — 1891) — австрійський філолог-славіст, словенець за походженням. Визнавав самобутність української мови.

10 Шлейхер Август (1821 — 1868) — німецький мовознавець, один із засновників порівняльно-історичного мовознавства, чл.-кор. Петербурзької АН (1858). Автор «Компендіума порівняльної граматики індогерманських мов» (1861).

11 Ламанський Володимир Іванович (1883 — 1914) — російський учений-славіст. Автор праці «Об изучении греко-славянского мира в Европе» (1870). Засновник цілої школи славістів у Росії.

12 Срезневський Ізмаїл Іванович (1812 — 1880) — російський і український філолог, славіст, історик, палеограф. Спочатку у статті «Погляд на пам’ятки української народної словесності» (1834) обстоював незалежність української мови, згодом визнавав її наріччям російської. Упорядник «Украинского альманаха», «Запорожской старины».

13 Лавровський Микола Олексійович (1825 або 1827 — 1899) — російський вчений-славіст, автор праці «Про візантійський елемент у мові договорів руських з греками» (1853).

14 Максимович Михайло Олександрович (1804 — 1873) — український вчений-історик, фольклорист, етнограф, літературознавець, перший ректор Київського університету. Драгоманов присвятив йому свою статтю «М. А. Максимович: Его литературное и общественное значение» («Вестник Европы». 1874. Кн. 3. С. 442 — 453).

15 Головацъкий Яків Федорович (1814 — 1888) — український поет, історик, етнограф, фольклорист. Упорядник цінного збірника «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» (В 4 кн. М., 1878). Після еміграції зі Львова (1867) — голова Віленської археографічної комісії.

16 Бодянський Осип Максимович (1808 — 1877) — український та російський філолог, історик, письменник і перекладач, професор кафедри історії й літератури слов’янських наріч у Московському університеті, редактор «Чтений Московского общества истории и древностей российских».

17 Костомаров Микола Іванович (1817 — 1885) — український і російський історик, етнограф, письменник. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства. Автор численних історичних монографій з історії України та Росії (див. зокрема: Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. 2-е изд. К., 1990). Костомаров рецензував ряд праць М. Драгоманова, нерідко з ним полемізуючи; в свою чергу, Драгоманов опублікував біографічний нарис «Микола Іванович Костомаров» (Світ. 1881. № 1 — 2).

18 Буслаєв Федір Іванович (1818 — 1897) — російський філолог і мистецтвознавець, академік Петербурзької АН (з 1860 p.). Фольклористичні праці 70-х років, зокрема «Мандрівні повісті і оповідання» (Рус. вестн. 1874. № 4; 5), які засвідчили відхід ученого від міфологічної школи до теорії взаємного літературного спілкування між народами, позначились на працях М. Драгоманова. Уклав «Историческую хрестоматию церковнославянского и древнерусского языков» (М., 1861).

19 Цитата із відгуку В. Бєлінського на «Древние российские стихотворения, собранные Киршею Даниловым» (див.: Собр. соч.: В 10 т. М. 1979 Т. 4. С. 180).

20 Тобто у «Збірнику українських пісень» (К., 1849).

21 Йдеться про відому фольклорно-історичну збірку «Записки о Южной Руси» (В 2 т. СПб., 1856 — 1857), укладену і видану Пантелеймоном Кулішем. У ній вміщено ряд переказів, легенд, історичних дум і пісень поруч з описом середовища, де ці твори побутували.

22 Тобто «Малорусский литературный сборник», виданий Данилом Лукичем Мордовцем (1830 — 1905), майбутнім українським і російським письменником, автором численних історичних романів, активним діячем української колонії у Петербурзі. У збірнику були опубліковані фольклорні записи М. Костомарова, здійснені ним на Волині.

23 Шишацький-Ілліч Олександр Васильович (1828 — 1859) — український поет і етнограф, редактор неофіційної частини «Черниговских губернских ведомостей».

24 Мокоша — давньоруська богиня плодючості, «мати урожаю» (див.: Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. М., 1988. С. 437 — 446).

25 Тобто з використанням таких джерел, як «Короткі географічні, політичні та історичні відомості про Малу Росію» (СПб., 1773), «Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770» (СПб., 1777) Василя Григоровича Рубана (1742 — 1795), українського і російського письменника, та «Історії русів», приписуваної Георгію Кониському (1717 — 1795), українському письменнику, білоруському архієпископу. Перше видання «Історії русів» здійснено О. Бодянським під титулом «Сочинение Георгия Кониского» (М., 1846).

26 «Чтения Московского общества истории и древностей» — точна назва: «Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских».

27 Погодін Михайло Петрович (1800 — 1875) — російський історик, письменник, журналіст, публіцист. Послідовник норманізму в історичних концепціях, заперечував факт самобутності українського народу. Зібрав велике архівосховище.

28 Стасов Володимир Васильович (1824 — 1906) — російський музикальний і художній критик; з приводу його поглядів на можливе походження билин Драгоманов написав статтю-рецензію «Новий погляд на великоруський богатирський епос Влад. Стасова» (Правда. 1869. № 26 — 31).

29 Гірей-Менглі (пом. 1515) — кримсько-татарський хан (1468 — 1515), який підтримував дружні взаємини з урядом Івана III і вів постійні війни з Польщею та Литвою, у 1482 р. його орда зруйнувала Київ.

30 Йдеться про «Початкове, або Києво-Печерське зведення 1097 p.», що становило основу «Повісті временних літ» і звідки починались «Лаврентіївський літопис» (1116) та «Іпатіївський літопис», до останньої входив як складова частина «Київський літопис» про події з 1111 по 1200 p.; також про другу частину «Галицько-Волинського літопису» (бл. 1290), де використані князівська хроніка, літопис про литовських князів та антитатарські розповіді (див.: Літопис руський / За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. К., 1989).

31 Йдеться про так званий «Густинський літопис» поч. XVII ст., який містить виклад історії України з часів Київської Русі до 1597 р., засновується на численних історичних джерелах.

32 Длугош Ян (1415 — 1480) — давньопольський історик, автор величезної «Historica polonica», цінної пам’ятки середньовічної історіографії, де широко використано архіви різних країн.

33 Кромер Мартин (1512 — 1589) — польський письменник, автор полемічних антипротестантських видань, зокрема «De origine et rebus gestis polonorum libri XXX» (Базель, 1555).

34 Гвагніні (y Драгоманова: Вагнини.) Александрі (1538 — 1614) — польський історик, з походження італієць; автор, очевидно, разом із М. Стрийковським, книги «Хроніка Європейської Сармації» (Краків, 1611).

35 Білозерський Микола Михайлович (1833 — 1896) — український фольклорист і етнограф, редактор «Черниговских губернских ведомостей», видавець зб. «Южнорусские летописи» (К., 1856. T. 1), автор цінних спогадів про Шевченка.

36 «Синопсис» («Київський синопсис») — перший узагальнений нарис з історії України і Росії, перше видання якого у Києві (1674) здійснив архімандрит Гізель Іннокентій.

37 Лібели — пасквілі (від анонімних заяв, переважно доносів, до суду у римлян).

38 Скорина Франциск (Георгій) (бл. 1485 — бл. 1550) — білоруський першодрукар, громадський і культурний діяч. У заснованій ним 1517 p. y Празі друкарні видав білоруською мовою Псалтир і Біблію.

39 Фіоль Швайпольт (бл. 1460 — 1526) — першодрукар церковно-слов’янських книг кирилицею (Краків, 1483 — 1491).

40 Будний Симон (бл. 1530 — 1593) — білоруський культурно-освітній діяч, один із керівників реформаційного руху у Білорусії й Литві. Виступав проти церковного догматизму, проти ігнорування рідної мови в писемності.

41 Федоров Іван (бл. 1525 — 1583) — російський першодрукар, один із засновників книгодрукування на Україні. Створив Львівську (1573) та Острозьку (1581) друкарні.

42 Ходкевич Григорій (пом. 1542) — литовський гетьман, у маєтку якого в Заблудові (нині Мінської обл.) І. Федоров і П. Мстиславець надрукували «Євангеліє учительне» (1569) і «Псалтир» (1570).

43 Поцій (Потій) Іпатій (1541 — 1613) — київський греко-католицький (уніатський) митрополит (1600 — 1613), один із організаторів Брестської церковної унії (1596).

44 «Апокрисис» — полемічний щодо Брестської церковної унії 1596 р. та папства твір Філалета Христофора, українського письменника 2-ї пол. XVI — поч. XVII ст. Висловлювалось припущення, що під цим псевдонімом ховався польський письменник Христофор Броневський (перекручено — М. Бронський).

45 Тобто Івана Вишенського (нар. між 1545 — 1550 — помер 1620) — українського письменника-полеміста, автора численних посланій, в тому числі «Краткословного отвЂта Петру Скарзіе».

46 «Акты Южной и Западной Руси» — видання матеріалів переважно з історії України та Білорусії XIV — XVII ст., здійснене Археографічною комісією (СПб., 1863 — 1892). Редактором більшості томів був М. Костомаров.

47 Александр VI (в миру Родріго Борджіа; бл. 1431 — 1503) — папа римський з 1492 р.

48 Лев X — папа римський в 1513 — 1521 pp.

49 Йдеться про Людовіка XVI (1754 — 1793) — французького короля (1774 — 1792) з династії Бурбонів. Під час народного повстання був засуджений за контрреволюційні дії.

50 Макіавеллі Пікколо (1469 — 1527) — знаменитий італійський політичний письменник.

51 Цвінглі Ульріх (1484 — 1531) — швейцарський церковний реформатор і політичний діяч, ідеолог одного з найрадикальніших напрямів у протестантизмі — цвінгліанства.

52 Савонаролла Джіроламо (1452 — 1498) — італійський релігійно-політичний реформатор, проповідник ідей аскетизму, республіканського правління під зверхністю папи. Страчений після звинувачення в єресі.

53 Лютер Мартін (1483 — 1546) — діяч церковної Реформації у Німеччині, який проголошував врятування душі через особисту віру, дешеву церкву, секуляризацію церковного майна.

54 Скарга (Павенський) Петро (1536 — 1612) — польський політичний діяч, ксьондз-єзуїт. Користуючись підтримкою короля Сигізмунда III, сприяв посиленню католицизму в Польщі і прийняттю Брестської унії 1596 р.

55 Смотрицький Мелетій Герасимович (бл. 1578 — 1663) — український письменник-полеміст, філолог, церковний і освітній діяч. Автор першої української граматики (1618). Виступаючи проти Брестської церковної унії, видав ряд полемічних творів, згодом прийняв греко-католицьку віру.

56 Самойлов Олександр Миколайович (1744 — 1814) — російський державний діяч, командував таврійським армійським корпусом, згодом генерал-прокурор і державний скарбник.

Бунт Косинського — перше велике селянсько-козацьке повстання на Україні під проводом гетьмана Криштофа Косинського (1591 — 1593). Почавшись із його особистого невдоволення утисками польсько-шляхетської влади, воно переросло в широкий протест народних мас проти польського засилля на Україні.

58 Сагайдачний (Сагайдачний-Конашевич) Петро Кононович (пом. 1622) — гетьман українського реєстрового козацтва. Під його керівництвом було здійснено успішні походи проти султанської Турції і Кримського ханства.

59 Борецький Іов (пом. 1631) — український церковний, політичний і освітній діяч. Перший ректор Київської братської школи, київський православний митрополит (1620 — 1631).

60 Адріан (1636 — 1700) — останній всеросійський патріарх.

61 Довгалевський Митрофан — український письменник XVIII ст. Автор ряду драм та курсу поетики.

62 «Летопись Самовидца о войнах Хмельницкого» — український козацько-старшинський літопис XVII ст., де широко показана народно-визвольна війна 1648 — 1654 pp., стверджується ідея автономії України. «Літопис Самовидця» уперше підготував до друку і видав член Київської громади О. І. Левицький. Його авторство приписують генеральному підскарбію Романові Ракушці-Романовському (1623 — 1703).

63 Йдеться про щоденник, який, за припущеннями С. Величка, нібито уклав секретар Богдана Хмельницького Зорка Самійло. Радянські вчені твердять про міфічність цієї особи (див.: Петровський М. Н. Псевдо-Діаруш Самійла Зорки. К., 1928).

64 «Сказание о войне казацкой» — перша частина чотиритомного козацько-старшинського літопису Величка Самійла (помер після 1728). У ній використано козацькі літописи про події 1648 — 1659 pp., іноземні хроніки С. Окольського, С. Пуффендорфа та інші джерела.

65 Грабянка Григорій Іванович (пом. бл, 1738) — український козацький літописець. Будучи гадяцьким полковником, клопотався про повернення Україні автономії. Автор великого літописно-історичного твору «Действия презельной и от начала поляков крвавшей небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана Запорожского, с поляки... Року 1710».

66 Тут ідеться про десятитомний щоденник українського мемуариста Марковича Якова Андрійовича (1696 — 1770), який обнімає період 1717 — 1767 pp. Виданий частково під назвою «Щоденні записки генерального підскарбія Якова Андрійовича Марковича» (М., 1959. Ч. 1 — 2).

67 «Диариуш» Ханенка — щоденні записи представника української старшини Миколи Даниловича Ханенка (1691 — 1760), онука гетьмана Правобережної України, які написані на підставі особистих вражень автора у Москві 1722 р.

68 «История русое» — історичний твір, написаний досі не встановленим автором у кінці XVIII — на поч. XIX ст. Відбиваючи історичні події з найдавніших часів до 1769 p., цей твір був позначений ідеєю автономізму України і європейського республіканізму. Ця видатна літературна пам’ятка мала величезний вплив на Пушкіна, Гребінку, Гоголя, раннього Куліша, Костомарова, Шевченка.

69 Пуффендорф Самуель фон (1632 — 1694) — німецький правознавець та історик. Будучи з 1677 р. державним шведським історіографом, включав

у свої праці відомості про визвольну війну на Україні в 1648 — 1654 pp. Розвивав ідею природного права.

70 Полетика Василь Григорович (1765 — 1845) — збирач документальних матеріалів з історії України XVI — XVIII ст. О. М. Лазаревський припускав думку про його участь у створенні «Історії русів».

71 Румянцевський опис Малоросії, або Генеральний опис Малоросії — перепис 1765 — 1769 pp. населення і господарств Лівобережної України з метою запровадження підвищеного оподаткування. Його матеріали нині зберігаються в Центральному державному історичному архіві (далі: ЦДІА) УРСР у м. Києві та рукописному відділі ЦНБ АН УРСР.

72 Чепа Андріан Іванович (1760 — бл. 1822) — колекціонер документів з історії України. Служачи в канцелярії малоросійського губернатора П. О. Румянцева, зібрав великий архів, у більшості згодом втрачений.

73 Шафонський Опанас Филимонович (1740 — 1811) — історик, статистик, етнограф, лікар, автор «Чернігівського намісництва топографічний опис з коротким географічним і історичним описом Малої Росії, з частин якої це намісництво складено» (К., 1851).

74 Лазаревський Олександр Матвійович (1834 — 1902) — український історик. Досліджував історію Лівобережної України. Здійснив ряд важливих документальних публікацій («Щоденник генерального підскарбія Якова Марковича». К., 1893 — 1897. Вип. 1 — 3 та ін.).

75 Симоновський Петро Іванович (1717 — 1809) — український історик. Автор «Краткого описания о казацком малороссийском народе и о военных его делах», виданого О. Бодянським (М., 1847), де обстоював політичну автономію України.

76 Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович (1788 — 1850) — російський і український історик і археограф. Автор «Истории Малой России» (В 4 т. М., 1822), багатого фактичним матеріалом «Словаря достопамятных людей Российской земли» (В 5 ч. М., 1836).

77 Рігельман Олександр Іванович (1720 — 1789) — російський історик, військовий інженер, топограф. Автор компілятивного «Летописного повествования о Малой России и ее народе и козаках вообще...» (В 4 ч. М., 1847).

78 Міллер Орест Федорович (1833 — 1889) — російський літературознавець, фольклорист, професор Петербурзького університету. У праці «Илья Муромец и богатырство киевское» відчутний вплив міфологічної теорії. Драгоманов полемізував із положеннями його доповіді «О великорусских былинах сравнительно с малорусскими думами», виголошеними на археологічному з’їзді у Києві (див.: Киевлянин. 1874. №109). Пізніше він доповнив лекції Міллера «Русская литература после Гоголя (за исключением демократической)» своєю статтею «Т. Г. Шевченко» (Неделя. 1874. № 37).

79 Археографічна комісія в Києві (або Тимчасова комісія для розгляду давніх актів у Києві) — наукова установа, створена 1843 р. при канцелярії київського, подільського й волинського генерал-губернатора. Вона видала ряд цінних джерел з історії України.

80 Після поразки повстання Косинського Северин Наливайко (пом. 1597) у 1594 — 1596 pp. об’єднав навколо себе селян та козаків і зробив ряд походів у Молдавію проти турків та на Волинь і Білорусію — проти польського коронного війська. Під час облоги повсталих поблизу Лубен незадоволена старшина видала Наливайка гетьманові Жолкевському.

81 Братковський Данило (пом.. 1702) — український громадський діяч і письменник. За виступи проти ополячення та покатоличення українського населення, за підтримку антишляхетського визвольного руху був замучений польською шляхтою у Луцьку.

82 Палій (Гурко) Семен Пилипович (в 40-х pp. XVII ст. — 1710) — фастівський полковник, керівник визвольної боротьби проти польської шляхти (кін. XVII — поч. XVIII ст.).

83 Немирич Юрій (пом. 1659) — високоосвічений український шляхтич. Разом із Виговським був ініціатором укладення Гадяцького договору.

84 Виговський Іван Остапович (пом. 1664) — гетьман України (1657—1659). Очолив шляхетсько-старшинську верхівку, яка дотримувалася пропольської орієнтації. Не чужий амбіцій і корисливості. Використовуючи антиросійські настрої окремих старшин, Виговський уклав із польським королем Гадяцький договір (1658), який містив важливі пункти щодо автономії України, хоча й не зреалізованої в тих умовах. Неприязнь Виговського до Москви і до простолюду стала причиною народного повстання.

85 Гізель Інокентій (1600 — 1683) — український освітній і церковний діяч, історик. Був ректором Києво-Могилянської колегії (з 1645 p.), архімандритом Києво-Печерської лаври (з 1656 p.).

86 Кримське ханство — татарська феодальна держава на території Кримського півострова, пониззя Дніпра, Приазов’я і Прикубання у 1449 — 1783 pp., яка проводила здебільшого протурецьку політику і спустошувала українські і російські землі.

87 Султанська Турція загарбала Кам’янець (Кам’янець-Подільський) у 1672 р. і повернула його шляхетській Польщі 1699 р. в результаті поразки у війні з Росією, Австрією, Польщею та Венецією.

88 Свирговський (Свірчевський) Іван (пом. 1574) — український гетьман, який разом із молдавським господарем Івоном вів збройну боротьбу проти турків, визволив частину Валахії, але внаслідок зради бояр потрапив у полон і загинув.

89 Цебто «Русалка Дністрова».

90 Чалий Сава (пом. 1741) — полковник надвірного війська магнатів Потоцьких у Немирові. Перейшов під час повстання гайдамаків на їх бік, згодом присягнув на вірність польсько-шляхетському урядові, за що був скараний гайдамаками.

91 Калниш (Калнишевський) Петро Іванович (бл. 1690 — 1803) — останній кошовий Запорізької Січі. Здібний воєначальник, він, хоча й скорився указу Катерини II про зруйнування Січі, був ув’язнений у Соловецькому монастирі.

92 Кішка Самійло (пом. 1602) — гетьман українського реєстрового козацтва (1599 — 1602). Після майже 25-річного турецького полону організував повстання невольників і, вирвавшись з неволі, повернувся на Україну. Цей факт оспіваний у народній думі. Згодом гетьман Кішка водив козаків у похід до Молдавії (1600) та до Лівонії (1601 — 1602).

93 Йдеться про засновані козаками монастирі: Межигірський у Києві та Трахтемировський (Трехтимирівський) під Каневом.

94 Підкова Іван (пом. 1578) — молдавський господар (1577 — 1578). Бувши свого часу запорізьким козаком, спираючись на козацькі загони, вів антитурецьку політику. Підступно захоплений у Немирові і страчений за наказом польського сейму у Львові. Виведений у народній думі в образі Серп’яги.

95 Кумівщина — бій між селянсько-козацькими повстанцями під проводом Павлюка і польсько-шляхетським військом польного гетьмана М. Потоцького під селом Кумейками (нині Черкаського р-ну Черкаської області) 6 (16) грудня 1637 р.

96 Бібіков Дмитро Гаврилович (1792 — 1870) — російський державний діяч, київський військовий губернатор (1837 — 1852), київський, подільський і волинський генерал-губернатор, міністр внутрішніх справ (1852 — 1855). За його участю було розгромлено Кирило-Мефодіївське товариство, велася політика на зменшення польського впливу на Правобережній Україні, проведено інвентарну реформу 1847 — 1848 pp.

97 Шульгін Яків Миколайович (1851 — 1911) — український історик. Автор праць з історії Лівобережної України 2-ї пол. XVII — XVIII ст. та з історії Коліївщини. Давав кошти М. Драгоманову на видання «Громади».

98 «Киевлянин» — літературно-політична газета Південно-західного краю, яка виходила в 1864 — 1918 pp. y Києві і здебільшого займала реакційні позиції щодо українського питання, хоча й публікувала окремі виступи д. Свидницького, М. Лисенка, І. Нечуя-Левицького.
















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.