Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія

Розділ третій. РЮРИКОВИЧІ. ПЕРСОНАЛЬНИЙ СКЛАД

РЮРИКОВИЧІ

Відомості про членів династії розміщені за принципом генеалогічних таблиць. Генеалогічні таблиці розроблені за загальноприйнятою методикою та згідно родового старшинства. Публіковані нами раніше таблиці за розгорненою схемою (505) розширені і уточнені. Для певної компактності (розгорнені таблиці на великих форматах швидко зношуються і виходять з ужитку) ми звернулися до стовпчикових таблиць, які стають дедалі популярнішими у генеалогічних публікаціях.

Цифра у лівій колонці таблиці означає порядковий номер особи. Цифра у правій колонці таблиці означає порядковий номер батька. Особи розміщені за родовим старшинством. Римськими цифрами позначені коліна, починаючи від Рюрика, Гедиміна або родоначальника для інших.

Умовні позначення також загальноприйняті:

* дата народження

† дата смерті

~ шлюб або дата шлюбу

NN ім'я невідоме.

Першим іменем стоїть княже ім'я, другим — хрестильне (де воно відоме), наприклад: Ярослав-Георгій, Корибут-Дмитро. Чернечі імена подані тільки в коментарях. Якщо у князя було прізвисько («Віщий», Мудрий», «Косий» і т.д.), то воно стоїть після імен. У такому порядку проставлені імена і в алфавітному покажчику, поданому у кінці книги. Родові прізвиська та подвійні (хрестильні) імена на алфавітний порядок покажчика не впливають, хоча і наведені в ньому для окремих осіб.

У таблицях і в тексті вказані родоначальники і час відокремлення від дерева Рюриковичів або Гедиміновичів окремих князівських, а потім і дворянських родин. Наведені відомості про князівства й уділи, в яких правили окремі князі. Основна увага приділена особам малознаним і вперше введеним до подібних таблиць, а також дискусійним проблемам.

3.1. ДИНАСТІЯ РЮРИКОВИЧІВ

Таблиця 1

ДИНАСТІЯ РЮРИКОВИЧІВ

І

1. РЮРИК († 879) ......................................................................

Навколо родоначальника династії існує багато версій, аж до спроб довести його легендарність (2079; 565, с.382, 398-400, 416, 420-422, 602-624; 1477, с. 140-152; 395, с.215-270; 1143, с. 109-136, 343-379, 501-537; 2055; 2087, р.333-339; 2081, s.117-129; 1014, с.221-249; 1643; 1616; 923, с.42-53; 925, с.81-105; 1361, с.166-168; 1348, с.286; 961, с.214; 1508, с.20-21; 551, с.31-43; 1193, с.52-53; 500, с.15-17). Але, як правильно помітив один з найбільших польських славістів Г. Ловмяньский, «важко повірити, аби пануюча династія в XI ст. в Києві не пам'ятала діда або прадіда Володимира І.» (1915, s.577). Правда, цей же історик, аналізуючи «Похвалу Володимиру» митрополита Іларіона, який з предків князя згадав тільки Святослава та Ігоря, відкинув зв'язок Рюрика з київського династією (1015, c. 127). Цей висновок не виглядає переконливо — Рюрик не правив у Києві, його наступник Олег певно був тільки регентом, який узурпував владу, а крім того сам Іларіон не ставив собі за мету викласти повну генеалогію князя Володимира.

Згідно з традицією, збереженою літописами, Рюрик був запрошений у 862 р. в Ладогу, яка була тоді столицею князівства Славії. Новгород, про який говорять літописи, в той час ще не існував, що переконливо доведено археологічними дослідженнями останніх років. Тотальна пожежа Ладоги бл.860 р., зафіксована археологами на стику горизонтів Е2 — Е1, була, як вважають, результатом усобиці між слов'янськими та чудськими (фінськими) племенами, які входили до складу Славії. Про цю усобицю напередодні запрошення Рюрика, повідомляють літописи. Археологічні дослідження підвищують довір'я до традиційних дат (801, с.27).

Останнім часом висловлюється припущення ніби Рюрик був ободричем з поморського міста Реріка (1508, с.20-21). Ця версія тісно пов'язана з версіями «західного» походження ільменських слов'ян, на підтвердження яких немає переконливих археологічних матеріалів. Важко повірити, що ободрицькі поселенці не залишили ніяких слідів на побережжі, а відразу зайшли далеко в глибину території, заселеної фінськими племенами, і перемогли їх, що без масового притоку з метрополії не було би можливим.

У Ладозі, на урочищі Плакун, за даними, уточненими з урахуванням дендрохронології, проведеної М.Черних, у 850-925 рр. функціонувало окреме варязьке (скандинавське) кладовище, де були і жіночі поховання. Поховання скандинавських жінок на Русі виділяються по парних лускоподібних фібулах, які скріпляли бретельки спідниці. Матеріали кладовища на Плакуні більш ніж скромні і аж ніяк не відповідають матеріалам багатої торговельної факторії. Зате вони перегукуються з відомостями Никонівського літописного звенення, де говориться, що варяги, які прийшли на запрошення словен і чуді, «едва избрашася».

Цілий ряд скандинавських саг з циклу «саг про давні часи» (Пергамен з плоского острова, Сага про Хальвдана сина Естейна, Сага про Стурлауга Працьовитого, Сага про Хрольва Пішохода, Сага про Тідрека Бернського), «Пісня про Хюндла» з «Старшої Едди» і «Молодша Едда» Сноррі Стурлусона (1361, с.69,85-88), напевно, відбивають реальну версію вдалого нападу на Ладогу бл. 860 р. або дещо раніше. У ньому брали участь вожді Хальвдан Старий, його батько Естейн, тесть Еймунд, Стурлауг, його син Хрольв та товариш Фрамар. Розповідь про ці події потрапила в сімейні легенди родів Хальвдана і Стурлауга, чиї скальди виставили своїх героїв головними. Пізніші обробки, при яких скальди отримували інформацію з двох різних напрямків, остаточно її заплутали.

Завоювання Ладоги було пов'язане із загибеллю місцевого князя Слави. У сагах Його ім'я передано як Хергейр-Хреггвід-Хертніт. У пізнішому фальсифікаті Іоакимового літопису (котрий був складений першим новгородським єпископом Іоакимом і, можливо, містив легендарну традицію історії Славії), який дійшов до нас через В. Татищева, цей князь названий Буривоєм, що досить правдоподібно. Вікінги захопили Ладогу між 850 р., коли було започатковане кладовище на Плакуні, та 860 р., коли відбулась тотальна пожежа Ладоги. Згідно інформації, яку передали саги, бої за Ладогу відбувались за межами міста. Конунг-переможець Хальвдан чи Фрамар (може вони тотожні) спочатку «правив своїми володіннями, радячись з кращими людьми в тій країні». Проте невдовзі небагаті вікінги почали грабувати край, що привело до повстання, очоленого місцевим нобілем Гостомислом, яке вимело пришельців з краю. Іоакимів літопис зв'язує Гостомисла з попередньою династією, що зрештою не виключено.

Подальша боротьба за владу («воста род на род и бысть межи ими рать велика и усобица») привела до тотальної пожежі бл.860 р. В такій ситуації група Гостомисла, не маючи сили справитись з противниками, могла запросити варязьку дружину, вождь якої був би ворожий Хальвдану та його компанії, що могла би скористатись з ослаблення князівства. Можливо, що землі, які раніше платили Славії данину, тепер перестали визнавати зверхність Ладоги. Тому виникла необхідність поставити гарнізони в Ізборську та на Білоозері, що і було зафіксовано в угоді з Рюриком. Такими виглядають передумови появи Рюрика у Ладозі в 862 р.

У зв'язку з цим по іншому виглядає здогадка Ф.Крузе, підтримана А.Стендер-Петерсеном та ін., яку потім нещадно критикували (395, с.235-260; 2055, s. 121-128). Він пропонував ототожнити Рюрика з відомим датським вікінгом Роріком († бл.876 р.). Рорік володів узбережжям Західної Ютландії та Фрісландії, контролюючи шлях з Північного моря по р. Айдер в Хедебю. У 850-х рр. він був ймовірним організатором блокади Бірки (961, с.214). Як ворог шведських вікінгів Рорик міг бути бажаним кандидатом для ладозьких нобілів. Рорік відновив свою діяльність в Ютландії у 870-73 рр., владнавши стосунки з Карлом Лисим та Людовіком Німецьким. Саме за цей час його відсутності в Ладозі могла виступити опозиція на чолі з Вадимом Хоробрим. Повернувшись, Рюрик мусив вступити в боротьбу, яка заключилась загибеллю Вадима і втечею частини «мужів» в інші землі. Така рухливість вікінга зовсім у дусі часу. Питання це залишається дискусійним.

Традиція називає поряд з Рюриком двох братів. Довший час загальноприйнятою була версія Б.Рибакова, ніби літописець не зрозумів шведського тексту, де повідомлялось, що Рюрик прийшов із своїм домом (сине-хус) та вірною дружиною (тру-вор) (1357, с.286). Проти беззастережного прийняття цієї версії застерігав Г.Ловмяньский: виходить, що перекладач двічі переклав фразу «з родом своїм і вірною дружиною», один раз відповідно до її справжнього значення, а другий раз (незрозуміле як) — прийнявши її за власні імена. Крім того, практично неможливо утворити ім'я Трувор з thru varing (l 015, с.275). Цю суперечливість намагався усунути М.Гриньов, допустивши, що текст угоди з Рюриком був записаний рунами, які в XI ст. редактор не міг розібрати, що і привело до помилки (551, с.31-43). Можливо, що він правий.

Етимологія імен Синеуса і Трувора не з'ясована. В околицях Ізборська відомий курган, званий Труворою могилою, але це місце ніяк не пов'язується ні з місцевим фольклором ні з псковськими літописами (1361, с. 166-167). Білоозерська легенда, зафіксована в XVI ст., пов'язує Синеуса не з Білоозером, а з Кістемою, що, на думку відомої дослідниці скандинавських джерел О.Ридзевської, підвищує її історичність (1361, c. 168). Якщо врахувати трафаретність самої легенди, то цього буде замало, щоби зачислити Трувора та Синеуса в число членів династії Рюриковичів.

Згідно традиції вони померли в 864 р. Це останнє дозволяє допускати ще одну версію. Обидва могли бути просто командирами гарнізонів, які загинули, відновлюючи ладозьке панування на територіях, які відділились під час смути. Тоді етимологія імені Синеус може бути слов'янською — для блондина-скандинава «синій вус» цілком ймовірне прізвисько. Конунги практикували ставити на чолі загонів своїх родичів, отже обидва теж могли бути родичами Рюрика. Проблема залишається відкритою.

Рюрик помер у 879 р. Звичайно, всі дати і події, пов'язані з Рюриком дискусійні і потребують дальшого вивчення. Один з літописів, писаних скорописом XVII ст., який має заголовок «Летописец о великих княжениях и о битвах, како же побеждали князь князя и колько который князь княжил на своем княжении», розповідає ніби Рюрик з Олегом воювали Лоп і Корелу і що у 879 р. Рюрик помер в Корелі. В іншому літописі XVII ст. читаємо: «Умре Рюрик в кореле в воине тамо положен бысть в городе Кореле». Про те ж повідомляє і «Детальнійша історія Государів Россійських», опублікована М.Новіковим у 1791 р. в його «Вівліофіці». В.Зіборов, вказуючи, що в останньому випадку ім'я Рюрика пов'язане з іменем новгородського боярина карельського походження Валіти, рід якого в XIV ст. займав високе становище в Новгородській землі, дійшов до висновку, що Рюрик був докомпонований до Валіта і Корели у 1592-1630 рр., коли російська дипломатія шукала доказів древності входження карельських земель в російські. Ми більше схильні до версії К.Бестужева-Рюміна, який не бачив нічого неймовірного в повідомленні про загибель Рюрика в Корелі. Ім'я Рюрика лише раз пов'язане з Валітою і то в досить непевній публікації.

Можна припускати, що смерть Рюрика була раптовою. Розповідь про передачу влади Олегу дуже схожа на пісню скальда про те, як вмираючий від рани вождь передає владу і сина родичеві і найближчому сподвижнику. Можливо, що така пісня про загибель Рюрика в Карелії-Бярмїї ще існувала і у часи, коли російська дипломатія чіплялась за Валіту та епічні свідчення належності Корели до Новгорода.

Текст фальсифікату «Іоакимового літопису», напевно, спирався на багату місцеву традицію. Свідчить про це хоча б розповідь про Бярмію, про яку російський книжник XVII-XVIII ст. не міг нічого чути. Тому деякі відомості його заслуговують уваги. Літопис повідомляє, що у Рюрика було багато жінок, але «паче всіх любив Ефанду, доньку князя урманського і коли та роди сина Інгоря, дасть її обіцяний при морі град з Іжарою в віно...передаше княжіння і сина свого шурину своєму Ольгу варягу сущу, князю урманському.» Скандинавське походження Олега і його родинні стосунки з Рюриком підтверджують ПВЛ і Никонівське літописне зведення, опускаючи подробиці. Г.-З. Баєр (1694-1738 рр.) ототожнював Урманію з шведською областю Раумдалією.

Якщо навіть прийняти версію тотожності Рюрика з Торіком Ютландським, то такі взаємини виглядають цілком логічними. Після розправи з Вадимом Хоробрим, намагаючись не втратити ютландські та фрісландські землі, а також залишитись у Славії, Рюрик мав бути зацікавленим в притоці свіжих сил вікінгів. Союз з шведським обласним конунгом дозволяв вирішити ці проблеми. Свояк Олег привів вікінгів, з якими Рюрик виступив в Корелу, щоб військовим успіхом підкріпити свою популярність серед слов'янських старійшин. У цьому поході він, можливо, отримав рану, від якої помер, і вся влада перейшла до свояка Олега, проголошеного регентом при племіннику.

Здогадки ніби матір'ю Ігоря була слов'янка з роду Гостомисла, ймовірні, але не мають під собою ніякої основи.

2. ОЛЕГ († 912/922) ......................................................................

Літописи називають Олега родичем Рюрика (111, стб. 37; 120, c. 15). О.Шахматов допускав, що у Зведенні 1093 р. Олег називався тільки воєводою. Цілий ряд дослідників вважали його узурпатором. М.Грушевський навіть допускав, що Олег міг правити у Києві до часів Аскольда, тобто до 860 р. За версією Г. Ловмяньского, Олег був смоленським князем, а його зв'язок з Рюриком — пізніша комбінація (1015, c. 135-140). Є версія і тмутараканського походження Олега. О. Лебедев висловив здогадку, що родичем Рюрика міг бути представник місцевих нобілів (961, с.245). Однак за етимологією ім'я Олег скандинавського походження. Тому ми не бачимо серйозних аргументів, які б могли похитнути літописну версію.

Можливо, що Олег був одним з шведських вождів, який вступив у союз з Рюриком, скріпивши його шлюбом Рюрика з своєю сестрою. Після загибелі Рюрика він спочатку став регентом при малолітньому племіннику, а потім фактично узурпував владу, усунувши Ігоря.

Вся політика Олега виглядає типовою для конунгів-вікінгів. Скорочення східної торгівлі і початок занепаду Волго-Балтійського шляху грозили обірвати процвітання Славії, перетворити її на другорядний лісовий край. Торгівля стала основним джерелом збагачення князя. Лише повноцінний обмін північних товарів і реекспорт східних товарів могли забезпечити процвітання самої Ладоги і виживання жителів краю, так як місцеві продовольчі ресурси були невеликими, а для закупки їх, у першу чергу хліба, потрібні були кошти. І тоді Олег взявся оволодіти ключовими позиціями вздовж шляху «з варяг в греки», котрий у IX ст. відтіснив давній Волго-Балтійський шлях. Але головні пункти цього шляху контролювала Куявія, князь якої носив претензійний титул кагана, щоби показати свою рівність з правителем хазар, якому раніше платив данину.

Київський князь Аскольд, судячи з висновків останніх досліджень, був діяльним і сильним правителем. Але запровадженя християнства, яке він розпочав, наштовхнулось на опозицію частини знаті. Як сказано в Іоакимовому літописі «Олег бе муж мудрый и воин храбрый, слыша от киевлян жалобы на Оскольда...» Тобто противники християнства, напевно, встановили зв'язки з Олегом, сподіваючись з його допомогою звалити християнську партію при дворі кагана.

Окрім того не до кінця вивчені стосунки київського кагана з уграми. В першій чверті IX ст. хазари пропустили угрів в Леведію. Леведія — це скоріше всього область лісостепу на північ від Чорного моря по обох берегах Дону, між Києвом та Воронежом. Угорська експансія на Доні зупинила тут слов'янську колонізацію, що засвідчено археологічними пам'ятками. На думку Я.Переньї, угорці брали данину з кривичів і сіверян, а з полянами вели війну. Г. Вернадський довіряв плутаним відомістям нотаря Аноніма і вважав можливим, що і Київ платив данину уграм. Як аргумент він приводив ім'я боярина Ольма, яке виводив від Алмаша. Г.Маргер, навпаки, бачив у цьому імені сліди угорсько-руського союзу. В. Томсен та А.Соловйов вказували на етимологію імені Олма від скандинавського Holmi. В Олмі бачили навіть самого угорського вождя Алмаша, забуваючи, що він не міг бути християнином, а, значить, не міг поставити церкви на могилі Аскольда. Традиція не зберігла ніяких слідів залежності від угорців. В Леведії угорці самі були данниками хазарів, крім того весь час відчували натиск печенігів. Бл.839 р. угорські загони як союзники болгар з'являються на Дунаї. Крім того, вони брали участь в хазарській усобиці. Напевно саме ця усобиця дозволила Куявії звільнитись від хазарської залежності. Ставши ворогом хазар, київський каган ставав і ворогом їх васалів угорців. Між серединою IX ст., коли в Леведії склався союз семи угорських племен, очолених Джилою (Дюлою), та 889 р., коли Алмаш повів угрів і кабарів на Низ Дніпра, Бугу, Дністра, Пруту, Серету і Дунаю, а потім за Карпати, вони мусили нападати на київські землі. Ці напади угрів на слов'ян засвідчені ібн Русте і Гардізі. Сліди цієї боротьби, яка підривала сили Аскольда, можна бачити в повідомленні Никонівського зведення під 867 р. про війну Аскольда і Діра з печенігами, яких тоді ще в українських степах не було. Тому дуже правдоподібною виглядає здогадка Г.Маргера про союз Олега з уграми, який забезпечив успіх його політики (1066, с. 76-87).

У 882 р. Олег здобув Київ, попередньо зайнявши Смоленськ (Гніздово) та Любеч. У 883 р. Олег змусив платити данину древлян, у 884-85 рр. — сіверян, у 885 р. — вів війну з тиверцями. Можливо, що у цих війнах йому допомагали угорці. Топоніми (с.Мажари в околицях Овруча, р.Кабарівка і с.Кабаровце у Зборівському повіті), угорське поховання на Крилосі свідчать скоріше, що перехід Арпада не був мирним, а у розповіді Аноніма про війни з галицькими і волинськими князями є доля правди. Анонім розповідає і про війну з Києвом. В ПВЛ під 898 р. сказано: «идоша Угри мимо Кіевь горою, еже нынЂ зовется Угорское, и пришедше ко ДнЂпру сташа вежами, быша бо ходяше яко и Половцы и пришедше отъ Востока и устремишася чрезъ горы великія, иже прозвашася горы Угорскія и почаща воевати на живущаа ту.» Отже, вірогідно, що Олегу вдалось спрямувати союзні йому угорські орди на землі волинських і хорватських князівств.

Об'єднавши землі вздовж шляху «з варяг в греки», Олег мусив зіткнутися з Хазарським каганатом, котрий контролював шлях зі сходу через Нижню Волгу та Каспій.

У 909 р. 16 лодей (бл. 800 дружинників) прорвались через хазарські землі в Каспійське море, підплили до о. Абесгуна в Табаристані і спалили стоячий там торговельний флот. У 910 р. ті ж руси зайняли Сарі. На думку А.Новосильцева і В.Пашуто в такий спосіб Олег йшов на зближення з Візантією і ослаблював позиції халіфату. На Кавказі в цей період йшла важка боротьба. Цар Смбат І (892-914 рр.) з допомогою Візантії сподівався відродити сильну незалежну Вірменію. Ішхани, очолені Гагіком Арцруні, бачили вихід у вірній службі наміснику Ширвану і Вірменії Юсуфу ібн Абу-с-Садж, який хоча і платив данину в Багдад, фактично залишався незалежним володарем. Смбат І потерпів поразку, був схоплений через зраду ішханів і страчений. Звичайно, навряд чи вірно шукати зв'язків між походами русів на Каспій та політикою Смбата I, Візантії і Юсуфа. Так само мало шансів зв'язати експедиції русів з політикою Ісмаїла Саманіда (892-907), який володів Мавераннахром і Хорасаном, добився від халіфа передачі собі Табаристану і простягав руки до Ширвану. Скоріше всього це були просто спроби здобути якусь торгову факторію на Каспії, яка би дозволила обминути і хазарське і булгарське посередництво у східній торгівлі. Однак повне незнання ситуації прирікало всі ці спроби на невдачі.

У 912/13 р. за даними ал-Масуді руський флот на 500 лодях через Керченську протоку ввійшов в Азовське море. Це був величезний ледунг в 15-20 тис. дружинників. Хазари дозволили русам пройти через Дон, звідки волоком лоді були перетягнені у Волгу і військо спустилося по ній у Каспійське море. Каган саме воював з печенігами, крім того вожді русів обіцяли йому половину здобичі. Результатом походу був розгром мусульманської торгівлі на Каспії, хоча масштаби його дозволяють припускати, що мова йшла все-таки про завоювання одного з портів і перетворення його в руську факторію. Коли ескадра повертала назад, руси погодились віддати половину здобичі кагану. Але мусульманська гвардія кагана почала вимагати розправи. Каган скорився на вимогу гвардії, хоча і попередив вождів русів. Битва тривала три дні і закінчилась перемогою мусульман. Отже всі спроби Олега закріпитись на Каспії, якщо такі були, результатів не дали.

Вершиною його політики вважають похід на Константинополь і угоду з Візантією 911 р. М.Брайчевський, на основі реконструйованого ним Аскольдового літопису, приписав цю угоду Аскольду. Така версія досить вірогідна, хоча і дискусійна. Вона побіжно підтверджує належність Олега до династії Рюриковичів, яка була зацікавлена приписати собі успіхи попередників. Мовчання візантійських джерел стосовно походу русів 911 р. (нереальність походу 907 р., на нашу думку, була переконливо доведена О. Шахматовим) свідчить не на користь опонентів Брайчевського.

ПВЛ відносить смерть Олега до 912 р., вказуючи на його могилу на Щекавиці (111, стб.39; 108, ч. 1, с.88-89). Там же наведено і відому версію про смерть князя від укусу змії. За Новгородським Першим літописом Олег помер 922 р. від укусу змії, але в околицях Ладоги, де і був похований. Ще О.Шахматов звернув увагу, що літописець Нестор пов'язав смерть Олега із поверненням з переможного походу та Києвом, а у Початковому зведенні було написано як і в Новгородському Першому літописі. Напевно все ж легенда про смерть Олега існувала у кількох варіантах, а Нестор для свого зведення просто вибрав найбільш багатий на події варіант (1361, с.185). Літописець міг з політичних мотивів перенести події на 10 років назад, на час найвищого піднесення Олега, аби не показувати засновника Київської Русі у непривабливому для нього світлі.

У листуванні кордовського міністра Хасдая ібн Шапрута з хазарським каганом Йосифом є розповідь про спробу візантійського імператора Романа Лакапіна (920-944 рр.) підбурити проти хазар «царя Русії» Хальгу. Але останній ніби-то розпочав війну з Візантією, зазнав поразки і пішов морем у Персію чи Фракію (835, с. 120). Це могла бути реакція на похід Олега в 911 р.: успіхи противника виставлялися його поразкою. Це, звичайно, при умові помилковості версії М.Брайчевського щодо Аскольдового літопису. Але візантійські джерела свідчать, що Хельгу зайняв Самцкерц Хазарський (за M. Артамоновим, це Тамань, на нашу думку-Керч-Корчев), за що хазарських архонт Боспору захопив три візантійські міста. Отже насправді хазари вважали Олега союзником Візантії, що логічно випливало б з угоди 911 р. чи більш давньої угоди Аскольда 874 р., порушувати яку Олегу не було потреби.

У той період Русь виступала союзником Візантії. У 912 р. Візантія почала війну з болгарським каганом Симеоном. У 915 р. на кордонах Русі з'явились печеніги, і з ними було укладено мир, спрямований проти Симеона. Близько 921 р. Олег міг бути втягненим у війну з хазарами на боці Візантії. Після перших перемог могли прийти поразки. А в Києві опозиція могла привести до влади таємного християнина Ігоря, до того ж і законного спадкоємця Рюрика. У результаті Олег міг закінчити своє життя у Ладозі, забутий усіма, а у Києві волхви в угоду новому володарю могли скласти легенду з традиційним мотивом вірності долі, можливо і не позбавлену якихось реалій.

Цікаво, що у норвезькому епосі є сага про Орвара-Одда, якому чаклунка пророкувала смерть від коня. Фінал саги однаковий з фіналом легенди про смерть Олега. Оповідання саги заплутане, простіший варіант пропонують норвезькі народні легенди (296, р.266). К. Тіандер з цього приводу висловив припущення, що первинною була легенда про смерть Олега в Ладозі: вона послужила матеріалом для літописця Нестора і для автора саги. Тільки скальду довелося мати справу з уже обробленим і достатньо заплутаним матеріалом, тоді як літописець мав під руками легенду у чистому вигляді (1476, с.23 5-245). Зворотній вплив саги можна побачити у версіях про від'їзд Олега за море. Взагалі-то смерть від власного коня, з черепа якого виповзає гадюка, і понуре віщунство співзвучні з мотивом відплати, з мотивом (однаково страшним як для вікінгів так і для слов'ян, що поклонялися Перуну-Одину) смерті від власного меча (1360, с.60-61). Так Ігор і його двір могли відплатити Олегу за те, що він довго не допускав до управління державою законного спадкоємця Рюрика. А заплутало все редагування літопису, за яким герой, що об'єднав землі вздовж Дніпровського шляху, помер у зеніті слави після переможного походу 911 р.

Питання про смерть Олега залишається дискусійним. Існує ще гіпотеза В. Мавродіна нібито Хельгу — не Олег, а князь чи воєвода Причорноморської Русі, який порвав з Києвом або взагалі не був з ним пов'язаний, а новгородський літописець сплутав його з Олегом і переніс події до близької йому Ладоги. Але ця надумана гіпотеза майже нічим не підтверджується.

Ще одна подібна гіпотеза належить А.Лященку, який вважав, що «Віщий» — це переклад скандінавського імені Олега. Вона породжена незнанням мов. Нам здається, що прізвисько Олега чисто слов'янське: князь, якому вдалося об'єднати землі вздовж Дніпровського шляху і кілька десятків років правити ними, напевно, заслужив на таке прізвисько, навіть, якщо і не ходив на Константинополь (1633, с.634,641,752-758; 2056,8.120-128; 2059,8.92-99; 1763,5.109-112; 1938,8.125-132; 799, с.54-59; 1570,с.281-299; 1476,с.235-245; 1422, с.626-628,631-632,635; 565, с.235,383,405-406,409-411,418421,429-437,478-479,585,587; 835, с.115-128; 1230,0.245-260; 1626, с.391-395; 2080; 765, с.386-387; 1043,с.274-276; 1044,с.3-23; 1111,с.59-69; 1359, с.471-479; 1201,с.75-85; 1237, s.170-175; 387, с.172-173; 1318, с.69; 1444,с.402-417; 1046,с.244-249; 1939, р.47-61; 1001, с. 162-165; 547, с.449-450; 1402; 2086, р.216-221; 1138, с.112-118; 1259, s.9-24; 969, с.101-129; 1219, с.145-155; 2035, р.123-129; 1348, с.178-179; 1747; 1291,с.17-21;926,с.330-337; 1398; 1359,с.176-179; 1400, с.80-89; 1188, с.147-153;435;435,с.77-83;500,с.17-18).

II

3. ІГОР РЮРИКОВИЧ (* 877 ? † 945) ...................................................................... 1

Народився у 865 р. згідно Никонівського зведення, що суперечить ПВЛ, де сказано, що у 882 р. малого Ігоря несли на руках. В. Татищев датував його народження 875 р. За будь-яких обставин син Рюрика не міг народитися пізніше 879 р. М. Тихомиров на підставі хронології родинних відносин Ігоря дійшов висновку, що він штучно пов'язаний з Рюриком (1496, с.35). Це найпростіша спроба розв'язання протиріч ранньої хронології Рюриковичів. Подібно, як і думки, що між Олегом та Ігорем у Києві правив ще якийсь князь. Останнім часом що версію підтримав Г.Намдаров. У такому разі більш доцільно говорити про двох Ігорів: сина Рюрика, якого Олег відсунув від правління, та його тезку (можливо, внука Рюрика і сина Ігоря Рюриковича), який дочекався свого часу по смерті Олега. Така версія цілком пояснює пізнє народження Святослава.

Мають місце і версії про напівлегендарність Ігоря, хоча нічого легендарного у його життєписі немає. Олег став регентом Славії при дитині Ігорю. Утвердившись у Києві, він не захотів уступати першості підростаючому родичеві. Навіть весілля Ігоря відбулося з ініціативи Олега і його дружина на честь узурпатора була названа Ольгою.

До 912 чи 922 р. Ігор перебував у тіні Олега. «Хожаше по ОлзЂ и слушаше его» (112, стб.42). Його походи проти Візантії (941,944 рр.) і на Каспій (943 р.) не були успішними. Продовжувалося розширення кордонів держави за рахунок приєднання племінних князівств древлян та уличів (644, c. 15-29; 565, с.239,383, 405-406,410-414,418, 424, 437-446, 585; 2020, с.51-55; 1703, с.64-68; 1174, с.86-87; 1825,р.155-156; 1296, с.138-147; 1297, с.105-111; 1298, с.344-356; 1299,с.85-104; 1300, с.90-105;690, с.157-162; 1249, с.99-103; 1656, с.201-208; 771, c.21-25; 1361, c.186-194; 1399, c.210-223; 436, c.83-88; 500, c.18-19).

Ігор загинув у 945 p. під час повстання древлян. У Льва Диякона, який завершив свою «Історію» бл.990 р., описана загибель князя: древляни взяли Ігоря в полон, прив'язали до двох зігнутих дерев і відпустили їх. Князь був розірваний навпіл (84, с.57). «И погребен был Игорь и есть его могила у Искоростеня в деревской земле и до сего времени... [Ольга] повеле людем своим насыпать великую могилу, и егда насыпали прикажи свершить тризну.» (108, ч. 1, с.237; 112, стб.44)

Курган Ігоря ще у 1710 р. відвідав В. Татищев, коли його підрозділ з Киева йшов на Коростень. Перерізаний траншеями курган, званий «Могила князя Ігоря», бачив під час Першої світової війни відомий архітектор В.Барановський. Від місцевих жителів він довідався, що під час риття траншеї були знайдені останки та меч. Офіцер, який командував підрозділом, наказав віднести останки у каплицю, а меч забрав із собою. При огляді цих останків у каплиці с.Сингай В.Барановський знайшов багатий наконечник з піхов із плетеним орнаментом, характерним для оздоблення візантійської зброї (1541, с.243-244). Напевно, як здогадувався Є.Голубовський, Ігор був таємним християнином, якого Ольга поховала наполовину по-християнськи.

4. ОЛЬГА-ОЛЕНА (11.07.969) ......................................................................

Походження княгині Ольги належить до тих загадок нашої історії, які, мабуть, так і залишаться нерозгаданними. Не кажучи вже про хронологію її життя, де безперечною датою можна вважати тільки дату смерті, зафіксовану церковним літописцем.

До 903 р. ПВЛ відносить шлюб Ольги та Ігоря. При цьому літописець не знав її походження («от Плескова», «... Неци же глаголють, яко Олгови дщи бе Ольга» (112, стб. 17). За Іоакимовим літописом Ольга була родом з Ізборська з роду Гостомисла. Ім'я Ольга явно пов'язане з Олегом, тому версія про те, що вона була його дочкою, не позбавлена вірогідності.

Становище Ольги при київському дворі було винятковим: літопис зафіксував дату її шлюбу, у неї був окремий двір у Вишгороді, її посол на рівні послів «світлих» князів з місцевих династій брав участь у переговорах з Візантією у 944 р., полководці Ігоря одностайно визнали її регентшею, а юного сина Святослава спадкоємцем. Отже Ольга не могла бути дочкою посадника Пскова чи іншого боярина, навряд чи вона була дочкою болгарського кагана Симеона, народженою бл.896 р. у Плісці, яка принесла на Русь християнство і кириличне письмо. Стан відносин з Болгарією та джерела не дають простору для такої гіпотези. Походження Ольги залишається загадковим, хоча не виключено, що вона була останнім нащадком Аскольда, чия сім'я могла бути вивезена у Псков (0727; 1063, с. 325-353; 971, с. І-VIII; 1624, с. 108- 118; 1733, с.31-51; 565, с. 424, 445-458, 467-469, 512-513; 159, с. 24-41; 1284 с. 283-288; 766, с. 56-57; 1768, с. 6-8; 1045, с.320-336; 1439, с. 198-202; 685, с. 222-234; 1212, р. 1458-1473; 1395, с. 191-197; 1406, с. 283-286; 1361, с. 196-209; 345, с. 113-124; 995, с. 173-183; 996, с. 35-48; 997, с. 71-92; 998, с. 49-57; 436, с. 88-104; 500, с. 19; 1169).

У 903 р. Ігор міг мати 25-26 років (при умові, що мужем Ольги був Ігор Рюрикович, а не Ігор Ігорович). Ольга могла мати 8-10 років. Пізнє народження Святослава цілком вірогідне (матері вашого покірного слуги йшов сороковий рік, коли вона народила свого єдиного сина). Крім того у Ігоря та Ольги могли бути і інші діти, які померли до 945 р. Хоча немає переконливих доказів належності до Рюриковичів Гліба та Предслави, вони могли бути зведеними братом і сестрою Святослава від інших дружин. Навіть, якщо Ігор і став християнином, це могло трапитися не відразу.

Ольга померла 11.07.969 р. вже далеко не молодою (112, стб.56).Шануючи волю матері, Святослав дозволив поховати її за християнським звичаєм. Ольга-Олена була канонізована церквою.

III

5. СВЯТОСЛАВ ІГОРЕВИЧ († 972) ...................................................................... 3

Судячи з того, що у 946 р. Святослав уже сидів на коні і, навіть, пробував метнути списа, йому було тоді не менше 6-8 років. На Дунаї, за описом Льва Диякона, у 971 р. Святослав виглядав як муж 30-35 років. Це дає підстави припустити, що Святослав народився бл.938 р. (за Т.Кострубою бл.934 р., М.Брайчевським — бл.935 р., Г. Литавріним — бл.939-940 рр.). Упорядники Никонівського зведення по суті визнали, що не знають дати народження князя: «и остался у него сын Цветославль мал зело, а воєвода у него Свентелд» (120, с.28). Версія В. Татищева стосовно 920 р. суперечить Льву Диякону, недовіряти якому немає підстав. З тих причин не можна погодитися із здогадками Г.Філіста (919 р.), А.Новосильцева (920 р.), П. Толочка (930-932 рр.), М.Карамзіна (933 р.).

Діяльність Святослава Ігоревича добре вивчена (108, ч. l, с.43-56; 1633, ч.З,с.480-484;264, lib.5,с.1-12; 238; 1596; 1294, т. l, с. 184-186; 1295, т.1,с.31-38; 526, т. 1, с. 139-154; 393; 352, с. 2-29; 250, р.534-555; 1018; 565, с.411-419; 728, т. 1,с.36-42; 713; 1624, с. 119-133; 648,т.1,с.331-344;639,с.82-97; 1461; 1462, с.141-144; 1231,с.53-94; 1238, с. 107-110; 712, с.569-639; 419; 420; 2011; 1148, с.78-89; 1145, с. 193-195; 864, с.354; 388, с.91 -96; 962, с.46-59; 1534; 620, т. 1, с.196-248,т.2,с.14; 1705,с.470-473; 1762, р.315-316; 2088, р.44-46; 2089, р.273-277; 547, с.454-457; 1799, р.70-90; 1800; 783, с.53-61; 784, с.53-59; 785, с. 105-112; 786, с.96-104; 1948, р.430-450; 969, с.251-290; 1641, с. 127-138; 2037; 2057; 2058; 346, с.420-434; 369,840-856; 1348; 330, ч.2,с.82-89; 1130, с.16-34; 2025, р.709-713; 1132; 1249,с.69-74, 90-94; 1491;2091; 517, с.59-68; 769, с.155-157; 770, с.90-98; 415, С.87-89; 836; 995, с.179; 723, с.88-100; 724, с.74-80; 1399; 1508, с.44; 436, с.99-104,110-111; 1551,с.107-109;84; 1198; 500, с. 19). Після підписання миру з Візантією у 971 р. князь мав зустріч з імператором Іоаном Цимісхієм. Цю зустріч описали Лев Диякон та Скіліца. На мініатюрі мадрідського манускрипту хроніки Скіліци обидва розмовляють без свити, сидячи напроти один одного. Цимісхій в короні і з скіпетром, Святослав — простоволосий. Лев Диякон писав, що князь приїхав на зустріч у простій вишитій сорочці і без свити. Був то міцний широкоплечий русявий чоловік з сірими очима, який носив оселедець та вуса, подібно до пізніших запорожців.

Останній вікінг на київському престолі загинув весною 972 р., повертаючися після невдалого балканського походу. Воєвода Свенелд пропонував провести військо до Києва по суші через землі тиверців. Святослав вирішив йти на лодях по Дунаю і Дніпру. Можливо вони розділились на дві половини і тому Свенелд благополучно «приде Киеву къ Ярополку.» Святослав поплив Дунаєм повз Переяславець, який він хотів зробити своєю столицею і жителі якого, мстячи йому за репресії, послали до печенігів, закликаючи їх напасти на київського князя.

Зиму 971/972 рр. Святослав провів у Білобережжі, де були руські факторії, які згідно угоди 944 р. мали бути ліквідовані. З початком війни з Візантією їх відновили, але запасів тут ще було мало і військо голодувало. «...и не бЂ у них брашна уже, и бе гладъ великъ, яко по полугривнЂ глава коняча, и зимова Святославъ ту. ВеснЂ же приспевши, в лЂто 6480 (972 р.), поиде Святославъ в пороги. И нападе на нь Куря, князь печенЂжьский и убиша Святослава, и взяша главу его, и во лбЂ съделаша чашю, оковавше лобъ его, и пяху из него...» (108, ч. 1, с. 53). Звичай цей був мав давню криваву традицію. У 567 р. король лангобардів Альбоїн, розбивши короля гепідів Гунімуида і одружившись з його дочкою Розамундою, теж зробив з черепа Гунімунда чашу, з якої змусив пити і Розамунду.

Як язичник, Святослав мав гарем, але матерями його синів джерела називають тільки двох жінок: матір Ярополка та, ймовірно, Олега, незнану з імені та походження, і Малушу, дочку Марка Любечанина та ключницю княгині Ольги, яка була матір'ю Володимира.

За В. Татищевим, перша була угорською принцесою і звали її Предславою (1466, c. 118, 372). Стосовно імені, то це помилковий висновок з тексту угоди 944 р. В іншому ж цілком вірогідно, що союз з Угорщиною міг бути скріплений шлюбом з дочкою угорського князя Такшоня.

Малушу слідом за О.Шахматовим вважали донькою древлянського князя Мала, ув'язненого чи посадженого в Любечі. Тотожність Мала і Марка Любечанина більш ніж сумнівна. Як видно, з числа дітей Володимира Святославича, діти від наложниць при визначенні спадкоємця престолу до уваги не брались, престол успадковували тільки діти від офіційних дружин. Малуша могла бути дочкою любецького династа, яка утримувалась як заложниця в Києві при дворі Ольги. У IX-X ст. Любеч згадується в угодах як центр леиу. Міг Володимир Святославич бути і бастардом, права якого признав Святослав. Такі випадки у спадковому праві при Рюриковичах траплялися, хоча не дуже і часто. Ми схиляємося до останньої версії.

IV

6. ЯРОПОЛК СВЯТОСЛАВИЧ († 11.06.980) ...................................................................... 5

У 969 р., коли Святослав поставив Ярополка київським князем, йому було не менше 10 років. Батько розглядав Київське князівство лише як уділ, котрий мав коритися новій столиці у Переяславці на Дунаї. Польський хроніст Длугош, який, можливо, використав пізніше втрачене Перемишльське зведення, писав, що Святослав наказав кожному синові задовольнитись своїм уділом і не втручатись у території сусіда. Цю версію приймали М. Карамзін, Е. Перфецький, М. Тихомиров, Ю. Лимонов. Допускав її і О. Шахматов. Рішуче відкидав таку можливість тільки К.Бестужев-Рюмін.

За вплив на Ярополка йшла боротьба між язичниками і християнами, які складали давнє коло княгині Ольги, в якому виріс Ярополк. Юний київський князь мусив балансувати між ними. В Іоакимовому літописі: «Ярополк же бе муж кроткий и милостивый ко всем, любляще христианы и асче сам не крестися народа ради, но никому не претяше.» Згідно повідомленнями Ламберта Ашаффенбурзького у 973 р. в Кведлінбурзі при дворі імператора Оттона І перебувало руське посольство з багатими дарами. Тривала конфронтація з Візантією. У військових колах ще живою була версія Святослава про християн як про візантійських шпигунів. Тому київські християни мусили звертатися до противників Візантії. Але сама по собі спроба повернутися до політики часів Ольги (навіть якщо це був просто дипломатичний зондаж) симптоматична. З часом перевагу в оточенні князя здобули Святославові ветерани на чолі з Свенелдом, які і підштовхнули юного Ярополка до боротьби з братами за верховну владу.

О.Шахматов без достатніх основ відносив події 980 р. до 970 р. Зараз немає необхідності доводити, що у даному випадку його реконструкція невірна. Шкода, що і в новійших роботах іноді з'являється без будь-яких застережень віднесення подій до 970 р. Після падіння Полоцька і загибелі князя Рогволода, Ярополк спочатку зачинився у Києві, а потім з дружиною втік до замку Родень у гирлі р.Рось (нині городище поблизу с.Пекарі Канівського р-ну Черкаської обл.). Володимир обложив Родень. Воєвода Блуд радив піти на переговори, другий боярин Варяжко, навпаки, пропонував продовжувати боротьбу, спуститись по Дніпру і найняти печенігів. Ярополк послухав Блуда. Обидва брати мали зустрітися, але по дорозі на цю зустріч князь Ярополк був підступно вбитий. Сталося це 11.06.980 р. (261, 1.1, р.306-424; 407, с.89-105; 956, с.234-259; 684, ч.1-2,с.1-39,ч.34,с.377-402; 1953,5.105-107; 1145, с.37-64; 1001,с.103-110; 805, с.187; 436, С.104-114; 500, с. 19-20).

Курган Х-ХІ ст. з князівським похованням за християнським обрядом, розкопаний в урочищі Королевіно біля Таганчі (Канівський р-н) досить вірогідно був могилою князя Ярополка (2017, s.232-296). Статтю про перенесення останків Ярополка у Десятинну церкву міг дописати благочестивий літописець у тому місці, де повідомлялось про перенесення останків Олега. Ярополк був ініціатором братовбивчої війни, він організував загибель Олега і не личило ховати його поряд з останнім. Виступ Володимира проти Ярополка офіційно був пімстою за смерть Олега і відновленням справедливості. Не дуже вірогідним виглядає перенесення останків Ярополка і в часи Ярослава Мудрого. Ярослав був вихований тим самим Блудом, який був одним з винуватців загибелі князя Ярополка. Зрештою і гробниця Ярополка в Десятинній церкві, якщо вона там була, могла бути просто кенотафом. Фіксація точної дати загибелі Ярополка, майже без сумніву, зроблена сучасником — християнським літописцем, що є побіжним свідченням хрещення самого Ярополка. Тому його могли таємно похоронити за напівхристиянським звичаєм біля Таганчі в околицях Роденя.

Ярополк був одружений з грекинею «розстриженою черницею». Вбачати у ній візантійську принцесу, як часом пропонують, принаймні абсурдно. Святослав вивіз цю дівчину з якогось болгарського монастиря, зрозуміло, не за її красу — вона, напевно, була зв'язана з якимось можновладним родом, представники якого відігравали певну роль у планах Святослава по організації дунайської імперії. Її видали за Ярополка, але цей шлюб після загибелі Святослава втратив будь-який політичний сенс. Тому нічого дивного немає і в тому, що велися переговори про його шлюб з Рогнедою. Цей шлюб мав скріпити вигідний союз з Полоцьком напередодні вирішальної сутички з Володимиром. Крім того відсутність спадкоємців у Ярополка не могла не хвилювати його оточення.

7. ОЛЕГ СВЯТОСЛАВИЧ († 977) ...................................................................... 5

Можливо, що Ярополк та Олег були синами Святослава від однієї дружини. Олег був молодшим від Ярополка на рік-два. Князь древлянський (970-977 рр.) потрапив під вплив місцевої знаті, яка прагнула незалежності від Києва. У 975 р. Олег захопив в своїх лісах Люта, сина Свенелда, який на полюванні порушив кордони, а може, і справді провадив розвідку. Син першого сановника Київської держави був страчений. Ця подія спричинилась до усобиці в результаті якої загинув Олег. Його військо потерпіло поразку під Овручем, а сам князь при відступі був скинений до рову і розбився.

Версія О. Шахматова, який відносив діяльність Свенелда тільки до епохи Ігоря і ототожнював князя Мала із Свенелдовим сином Мстишою, а останнього з Лютом, має багато вразливих місць. Нині її ніхто не приймає.

Спочатку Олег був похований в кургані поблизу Овруча, але за християнським обрядом. У 1044 р. його останки були перезахованіу Десятинній церкві в Києві (1624, с.99-105,173-175,340-379; 1625; 565, с.478-479; 1048, с.451-455; 548, с.247, 372; 436, с.111-112; 500, с.20).

8. ВОЛОДИМИР-ВАСИЛЬ СВЯТОСЛАВИЧ († 15.07.1015) ...................................................................... 5

(Володимир Великий, Володимир Святий, Святий рівноапостольний князь Володимир, Володимир Красне Сонечко).

Народився не пізніше 963 р., бо близько 978-79 р. у нього вже була дружина Олова. Походження його матері Малуші, дочки Марка Любечанина і ключниці княгині Ольги залишається дискусійним. На нашу думку Володимир був бастардом, права якого були визнані його батьком Святославом.

Його діяльності присвячена величезна література (525; 1053; 1378; 682; 683; 1437; 1438; 1558; 444; 1734,s.40-50; 1217, с.22-26; 963, с.27-33; 1451; 1452; 462, с.1-36; 1019; 1621; 1622; 1623; 1625; 402; 458; 565, с.485-538; 1227; 1229; 1240; 1441, с.96-99; 1767, s. 157-167; 544; 1751; 1752; 1885, s.749-760; 1360; 386; 1323, с.112-136; 1146, s.55-85; 1913; 1935;968; 1901, s.310-312; 1801; 1873, s.165-168; 351; 1463; 1695; 1953; 105; 1147,8.90-98; 1960,5.370-379; 855, с.73-108; 745, с. 107-124; 1352; 1337, с. 140-141; 1896,8.33-118; 1806; 1598; 1599; 743, c. 156-170; 538; 1333; 424; 436, c. 115-205; 1510, c. 13-74; 881, c.69-83; 500, c.20-21). Однак навколо численних шлюбів князя тривають дискусії. До прийняття християнства Володимир утримував великі гареми. 300 наложниць у нього було у Вишгороді, 300 — у Білгороді, 200 — у Берестові. Але літописці фіксували тільки «законні шлюби» князя і нащадків від них.

У 970 р. він був посаджений батьком у Новгороді, де від його імені управляв брат його матері Добриня. Останньому вдалося швидко порозумітись з місцевою знаттю. Як свідчить «Хеймскрінгла» Сноррі Сгурлусона, вікінг Сігурд Ейріксон, який був на службі у новгородського князя Володимира, збирав для нього данину в землі естів. Повідомлення про загибель Олега і ліквідацію Древлянського князівства застало Добриню зненацька. Він втік з Володимиром у Швецію. Там він домовився про підтримку з одним з варязьких вождів і скріпив цю угоду шлюбом його доньки Олови з Володимиром. Перший шлюб Володимира можна датувати зимою 978/979 рр.

Зимою 980 р. після невдалих переговорів про союз з полоцьким князем, котрий мав бути скріплений шлюбом Володимира з Рогнедою, Добриня виступив проти Полоцького князівства. Полоцьк було взято. Сім'я Рогволода була знищена, а Рогнеда, зґвалтована на очах у батька і братів, стала дружиною Володимира. В такій спосіб було «узаконено» приєднання Полоцького князівства. Володимир дав Рогнеді слов'янське ім'я Горислава. Від неї у нього було кілька дітей. Після прийняття християнства Рогнеда відмовилась скористатись своїм правом заміжжя. Вона виїхала з старшим сином Ізяславом в родинну Полоцьку землю, де стала черницею під іменем Анастасії і померла близько 1000 р.

З літа 980 р. третьою дружиною Володимира стала вдова Ярополка Святославича. Коли від цього зв'язку народився Святополк, супротивники Володимира говорили, що він «от двою отцю, от Ярополка и от Володимера.» Подальша доля «грекині» невідома.

У 981 р. «йде Володимер на Ляхи и взя грады их Перемышль, Червей и иныа грады, иже есть под Русью». Успіх Володимира пов'язаний також з тим, що йому вдалося порозумітися з окремими з хорватських племінних князів. Про це свідчить поява серед його дружин двох «чехинь» Малфріди та Аделі. Нам здається, що Малфріда була дочкою туринського князя, нащадком легендарного Тура, на що вказує скандинавська етимологія її імені. Малфріда померлау 1002 р. Аделя, можливо, буладонькою перемишльського князя. Нам здається, що найсильніше з хорватських князівств з центром у Стольську в 981 р. було розгромлене, про що свідчить руйнування і занепад цього центру. А землі на Середньому Дністрі та Пруті були завойовані тільки у 993 р. Тому вірогідним союзником Володимира у поході 981 р. міг бути найскоріше перемишльський князь. Саме ім'я Адель підходить перемишльській княжні, яка дійсно могла бути моравського чи чеського походження.

У 985 р. Володимир Святославич виступив проти Волзької Булгарії. Війна тривала з перемінним успіхом і скоро обидві сторони погодились на мир. Умови його влаштовували більше Булгар, бо булгари клялися, що «тогда не буди межди нами мира, егда камень начнет по воде плавати, а хмель погрязнути». Мир з Булгарією був скріплений черговим шлюбом.

Головним же результатом Херсонеської війни (989 р.) було не тільки прийняття християнства Русі, але й союз з Візантією, скріплений шлюбом з принцесою Анною, дочкою імператора Романа II (959-963 рр.). Анна народилася у 963 р. і померла у 1011 р.

У 1008 р. до Києва прибув монах-місіонер Бруно, близький до двору германського кайзера. Окрім місії польського короля він мав доручення і від Оттона III, чиїм духівником був довший час. З того часу і почалося зближення у стосунках Володимира з Германською імперією. У 1012 р. овдовілий Володимир Святославич одружився з дочкою графа Куно фон Енгінген. Її мати Рошліта була дочкою кайзера Генріха II (198, р.688). Остання дружина Володимира померла після 14.08.1018 р. (1249, с.534) Мовчання літописів про цей шлюб можна пояснити пізнішою правкою у візантійському православному дусі. Крім того літописне Зведення Володимира за сам кінець X — початок XI ст. залишилося незакінченим.

Володимир Святославич першим з київських князів став карбувати власні монети. Златник Володимира важив 4,2 г і був рівний по вартості візантійській номісмі та мусульманському динару. Це була високохудожня монета з гербом-тамгою тризубом, портретом князя і словесною легендою. На зворотній стороні було зображення Христа Спасителя. Такими ж були і ранні срібники з легендою «Володимир на столі — а се його срібло». Пізніші срібники на звороті замісь зображення Христа Спасителя мали тільки тризуб.

Володимир-Василь Святославич помер 15.07.1015 р. у своїй приміській резиденції Берестові (112, стб. 113). Останки Володимира були вночі таємно перевезені до Києва і захоронені в мармуровому саркофазі у збудованій ним Десятинній церкві. Саркофаг, за свідченням інформатора Тітмара Мерзебурзького, який був у Києві в 1018 р., було встановлено поруч з саркофагом княгині Анни. Гробниці Володимира і Анни були зруйновані у 1240 р. разом з цим храмом.

V

9. ВИШЕСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ (* бл. 980 † бл. 995? до 1010) ...................................................................... 8

Народився не пізніше 980 р. від першої дружини Володимира варяжки Олови. Помер після 1010 р. в Новгороді. На новгородському престолі його замінив Ярослав, що дозволяє віднести смерть Вишеслава до 1013-14 рр. Старші за Ярослава брати, які могли замінити Вишеслава в Новгороді, з різних причин були позбавлені цієї можливості: Ізяслав помер у 1001 р., а Святополк після 1013 р. був переведений у Вишгород під нагляд батька.

Існує версія більш ранньої загибелі Вишеслава. Відповідно до розповідей саг, вдова конунга Швеції Ейріка († 993 р.) Сігрід Гордячка відкинула сватовство конунга з Гардаріки-Русі на ім'я Віссавальд і спалила його самого зі свитою в лазні після бенкету на честь зустрічі. Трапилось це бл.995 р. Ф.Браун ототожнив Віссавальда з Всеволодом Володимировичем. Але Всеволод отримав Волинь, сватати йому могли хіба мазовецьку або польську князівну. Крім того, у 995 р. йому було лише 11 років. На руку Сігрід, якій було бл.20 років, більше міг претендувати Вишеслав, якому тоді було 16-17 років і землі якого знаходилися по сусідству з Швецією. Для династичного шлюбу, яким скріпляли угоди, різниця у віці не могла бути перепоною. Але Сігрід, а можливо, її оточення, вибрали союз з Данією скріплений шлюбом з конунгом Свейном Роздвоєна Борода († 1014 р.).

Сігрід якийсь час правила від імені свого малолітнього сина Улофа. Союз Швеції і Данії був спрямований проти Володимира, успіхи якого, напевно, неоднозначно сприймалися сусідами. Приблизно у той же час ярл Ейрік, син норвезького ярла Хакона, що знайшов притулок при шведському дворі, захопив і спалив Ладогу. Щоправда, це було зроблено з ненависті до короля Олафа, якого підтримував Володимир, але при підтримці шведів. Отже, хронологічний збіг тут навряд чи випадковий.

Можливо, що разом з Вишеславом загинув Добриня Маркович, бо десь з того часу його ім'я зникає з джерел. О.Ридзевська пов'язувала легенду про Сігрід з впливом легенд про помсту Ольги і критично оцінювала її історичність (1767, s.157-167; 1871; 1361, с. 197-200).

10. ІЗЯСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ (* 981 † 1001) ...................................................................... 8 < табл. 2

Найстарший з дітей Рогнеди. Народився бл. 981 р., помер у 1001 р.

Під час сварки Володимира з Рогнедою кинувся на батька з мечем. Отримав дідівський полоцький престол (бл.990-1001 рр.). Відбудував зруйновану столицю, перенісши її на більш високе і неприступне місце у гирлі р. Полоти, на її лівий берег. Ймовірно, що на перших порах регентшею при ньому була Рогнеда Рогволодівна.

Ім'я і походження його дружини невідоме.

Відома тамга (гербовий знак) Ізяслава Володимировича — тризуб з малененьким хрестиком на середньому зубці (1706, с.39-46; 1637, с.63-72).

11. СВЯТОПОЛК-ПЕТРО ВОЛОДИМИРОВИЧ (* 981 † після 1019) ...................................................................... 8

(Святополк Окаянний)

У ПВЛ Ярослав Мудрий поставлений попереду Святополка. Це неправильно. Чутки про народження Святополка від двох батьків дають підставу вважати, що він народився у 981 р., через 7-9 місяців після вступу Володимира до Києва. За часом народження між ним та Ізяславом було кілька тижнів або днів. У Новгородському Першому літописі Ярослав Мудрий займає четверту позицію, що, мабуть, відповідає дійсності (97, c. 159).

Частина істориків продовжує вважати дискусійним походження Святополка. М.Котляр на підставі тамги на монетах Святополка вважає, що сам князь декларував своє походження від Ярополка. Якщо ця версія правильна, а інтерпретація княжих тамг досить спірна (двозубець був і на тамзі Мстислава Володимировича, знайденій на Тамані), то це тільки доводить про намагання Святополка відмежуватися від Володимира та інших його синів.

Святополк був одружений з дочкою польського князя Болеслава Хороброго. Вона народилася від третього шлюбу з Емгільдою між 991-1001 рр. (ближче до першої дати) і померла після 14.08.1018 р. Більшість дослідників датують шлюб 1013-1014 рр., вважаючи, що він був наслідком миру, укладеного з Польшею після невдалого походу Болеслава. Однак поза увагою залишається місія цистеріанця Бруно у 1008 р., яка могла закінчитися миром, скріпленим шлюбом. Святополк займав турівський престол десь з 990 р., його землі межували з Польшею і тому саме його обрав Володимир за кандидата на одруження з польською принцесою. Здається Бруно добився дозволу проповіді для західного кліру, внаслідок чого з Болеславною прибув колобжезький єпископ Рейберн. Не випадково і заручником у печенігів під час проповідей Бруно був саме князь Святополк. Участь Святополка у подіях 1013 р., які були пов'язані із небезпечним для Польші зближенням Володимира з Германською імперією, привела до його усунення з Турова.

Весною 1019 р. у вирішальній битві на р. Альті, недалеко від того місця, де загинув Борис, можливо, Святополк отримав рану, від якої помер. «...и расслабишася кости его не можааше седети, несяхут и на носилех.» Сама смерть наступили 1019 р. в дорозі десь між Чехією та Польшею. У Києві він встиг випустити срібні монети, схожі на батьківські (легенда: «Святополк на столе, а се его сребро»).

Ярослав Мудрий зробив усе, щоби представити свого суперника сущим дияволом, але і народна пам'ять не простила Святополку братовбивства, через що він ввійшов в історію як Святополк Окаянний. Існують спроби істориків переглянути повідомлення джерел, заперечивши літописні тексти, виправдати Святополка, а вбивство Бориса і Гліба приписати Ярославу чи навіть Мстиславу Володимировичу. На нашу думку вони не переконливі (1557; 516, с.41-58; 1512, с.47-56; 1513, с.22-23, 35-38, 54-56; 566, с.2-14; 732; 855, с.234-238; 1644, с.424-425; 326, с.80-84; 1408, с.102-112; 1152, с.175-184; 1136, с.223-226; 1156, с.13-19; 881, с.83-96).

12. СВЯТОСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ (* бл.982 † 1015) ...................................................................... 8

Більшість дослідників вважають Святослава молодшим за Ярослава. Порядок старшинства синів Володимира Святославича залишається умовним. Але, якщо Святослав був сином Малфріди, то він найбільш вірогідно міг народитися у 982 р. Виходячи з цього, слідом за М.Баумгартеном і інші дослідники почали ставити Святослава вище Ярослава.

Близько 990 р. Святослав отримав Древлянське князівство. Втеча цього князя через Карпати, а також ім'я його сина Ян дозволяють припускати, що його дружина могла бути донькою останнього боржавського князя, який з допомогою такого союзу сподівався відстояти незалежність свого князівства. Загибель Святослава і боротьба за владу між синами Володимира Святославича позбавила останнього союзника це князівство карпатських хорватів і долини Боржави та Л аториці були анексовані угорцями. Спадкоємець угорського престолу герцог Імре отримав титул dux exercitur regis Руської марки.

Спроба В.Пашуто довести, що Руська марка — це поселення королівської гвардії біля угорської столиці, не витримує критики. Мова йде про поселення Оросвар (пізніше Оросфольво, нині Оросі) біля Вишеграда, де жили гвардійці-руси, які несли охорону королівського двірця, та їх нащадки. Ця гвардія могла з'явитись з часів Святослава Ігоревича, який був союзником угорців, подібно до того як руський корпус з'явився у Візантії. Але одне поселення гвардійців було замало для організації Руської марки і пишної титулатури спадкоємця трону. Руською маркою могли бути лише недавно завойовані князівства карпатських хорватів. Ужансько-Земплинське князівство Лаборця було розгромлене ще Арпадом на рубежі IX-X ст. На початку XI ст. ще зберігало своє існування тільки Боржавське князівство, про що свідчить система засік на угорських кордонах. Саме анексія Боржавського князівства і могла привести до організації на землях Закарпаття, Пряшівщини і Ніршагу окремої Руської марки, яка була передана герцогу Імре.

В.Шушарін та І.Шекера вважають, що Святослав Володимирович був одружений з дочкою угорського короля Стефана I, до якого і втікав у 1915 р. В угорських джерелах підтверджень цій версії немає.

У 1015 р., дізнавшись про загибель Бориса і Гліба, Святослав покинув свою столицю і став втікати в Карпати. Погоня наздогнала князя на березі Опору поблизу нинішнього міста Сколе. Легенда розповідає про жорстоку битву між Сколе і Гребеновом. Уся долина вздовж Опору була вкрита тілами загиблих. Сили Святополка були більшими і він віддав наказ: «Сколіть їх всіх». З цим епізодом легенда пов'язує назву міста Сколе. Князь Святослав загинув у цій битві, а його дружинники відмовились перейти на службу до Святополка . і осіли у Бескиді, поклавши початок Славську.

Топоніми Сколе, Славськ, Святослав (передмістя Сколе), Славки (притока Опору), Опір, урочище Святославлє, потік Святославчик і Святославова могила свідчать на користь легенди. Розкопки кургану, званого Святославовою могилою, при найкритичнішому підході до їх результатів, засвідчили, що це поховання знатного дружинника XI ст. Напевно, що це був князь Святослав. Зараз на його могилі встановлюється пам'ятник роботи відомої львівської скульпторки Т.Бриж (1535, с. 72-89; 566, с.6-7, 488, 502; 1642, с.155; 1833, s. 152-153; 1631,с.97-98; 1249, с.51; 500, с.21).

13. ЯРОСЛАВ-ГЕОРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ (* бл.983 † 20.02.1054) ...................................................................... 8 < табл. 4

(Ярослав Мудрий)

Другий син Володимира та Рогнеди, враховуючи дату їх першого зближення, міг народитися не раніше кінця 982 р. — початку 983 р.

Близько 990 р. Ярослав отримав ростовський престол. Його присутність у Ростовській землі підтверджується знахідкою пряжки дружинника з тамгою-тризубцем Ярослава. Життю і діяльності цього князя присвячена велика література (111, стб.131-178; 112, стб.142-181; 114, с.176-212; 115,с.156-176; 116, с.129-138; 118, с.329-337; 120, с.58-87;859, в.1, с.9-22; 676, с.1-30; 566,с.1-46; 1192,с.77-90; 1624,с.441-460; 1319, с.66-70; 1144, с.47-62; 862, с.73-79; 1325, с.12-13; 1301; 1146, s.70-72; 1001, с.66-70; 1050, с. 148-150; 853; 670; 1292; 779; 1712; 2036, s.141-248; 992, с.71-84; 441, с.127-135; 1962, s.69-130; 1652, с.74-75; 994, с. 178-222; 442, с.51-62; 1071, с.130-135; 477, с.93-119; 1134;528,с.32-46).

Невідомо якого походження була його перша дружина Анна, мати найстаршого сина Іллі. Вона померла до 1019 р., пізніше її домовина була перенесена в новгородський собор св.Софії. Можливо, що Анна була норвежкою. І ці родинні зв'язки допомогли Ярославу найняти одну тисячу варягів. Схоже, що основу їх складав загін Свейна Хладаярла, який потерпів поразку від конунга Олафа II Товстого, про що згадує Fagrskinna.

Посилення Данії при королі Кнуті Великому, який прагнув створити імперію вікінгів, змусило Швецію шукати союзників. Болеслав Хоробрий був союзником Кнута Великого. Можливо тому король Улоф Ейріксон підтримав Ярослава і скріпив союз з ним шлюбом з своєю дочкою Індігердою-Іриною, яка була обіцяна норвезькому конунгу Олафу II Товстому. Король змусив Ярослава віддати Ладогу в уділ родичу Індігерди ярлу Рагнвалду Ульвсону. Як сказано у сазі «це звання ярла давалось для того, щоби ярл захищав володіння конунга від язичників.» Ладозький уділ залишився у складі держави Ярослава, ярл Рагнвалд був його васалом. По смерті Рагнвалда ладозький уділ успадкував його син Ейлів Рагнвалдсон, який правив Ладогою до своєї смерті у 1036/37 р. Лише після цього ладозький уділ було ліквідовано. Про красу Індігерди, їх взаємне кохання і вплив княгині на мужа розповідають саги та легенди. В честь її святої покровительки Ярослав збудував в столиці храм св. Ірини. Індігерда-Ірина померла у 1050 р. Ярослав наказав поховати себе в одному саркофазі з дружиною, щоб і після смерті їх тіла не розлучались. Це єдиний факт подібного поховання у Київській Русі.

За часів великого князя Ярослава Володимировича продовжували карбувати срібні монети.

Останні роки життя Ярослав провів у Вишгороді. Щодо його заповіту, то в літописи потрапив, безперечно, його підредагований варіант. Ярослав поділив між синами землі і встановив порядок успадкування, який з незначними змінами діяв до кінця княжих часів. У заповіті була, напевно, вказівка поховати його в одному саркофазі з Індігердою, що і було виконано. Книжники Всеволода або Володимира Мономаха переробили це місце, надавши йому зовсім іншого значення. «...якщо Бог дасть тобі отримати стіл мій після братів своїх, по праву, а не насиллям, то коли Бог пошле тобі смерть, ляж де я ляжу, біля труни моєї, тому що люблю тебе більше братів твоїх.»

Помер Ярослав Мудрий 20.02.1054 р. у Вишгороді (111, стб.178; 112, стб.181). Ця дата, приведена у Іпатіївському літописі, не приймається всіма дослідниками. Тривалу дискусію навколо точної дати смерті Ярослава не можна вважати закінченою. Знахідка граффіті на стіні собору св.Софії з вказівкою на точну дату смерті також не має поки-що однозначної інтерпретації. В.Зіборов датує цю подію 17.02.1054 р. (692, с.80-93).

Саркофаг Ярослава та Індігерди і нині стоїть в соборі св.Софії. Його відкривали в 1936, 1939 та 1964 рр. і проводили не завжди кваліфіковані дослідження. Зріст князя був 172-175 см, княгиня була на 5-6 см нижчою. Права нога князя Ярослава була коротшою за ліву через пошкодження тазостегнового і колінного суглобів. Це було наслідком спадкової хвороби Пертеса.

Найдавніший з портретів київського князя був виконаний при його житті на відомій фресці з собору св.Софії. На жаль частина фрески з портретами Ярослава та Індігерди втрачена. Збереглась лише копія А. ван Вестерфельда, придворного живописця литовського гетьмана А. Радзивіла, зроблена у 1651 р. з цілої ще фрески. Реконструкція обличчя Ярослава, здійснена по черепу князя відомим скульптором-антропологом М.Герасимовим, викликає у більшості спеціалістів скептичне ставлення.

М.Приселков припускав, що у 1037 р. Ярослав прийняв титул імператора. Ілларіон називав його каганом, в граффіті 1054 р. він названий царем.

14. МСТИСЛАВ-КОСТЯНТИН ВОЛОДИМИРОВИЧ (* бл.983 † 1036) ...................................................................... 8

Син Володимира Святославича від Аделі народився, ймовірно, у 983 р., трохи пізніше від Святослава та Ярослава.

Бл.990/1010 р. він отримав Тмутараканське князівство. Йому вдалося підпорядкувати приазовських хазарів. У 1022 р. він виступив проти алан. Це відбулося в розпал війни Візантії з Грузією. Алани були союзниками Грузії, отже можна допускати, що Мстислав був союзником Візантії. Касоги були прикордонним аланським племенем, яке займало територію в районі Маничського шляху. Коли обидва війська зустрілись, касогський князь Редедя викликав Мстислава на поєдинок. Цей поєдинок оспівали скальди князя Мстислава і літописець Никон записав його деталі в далекій Тамані. Він проходив за спецефічними правилами даного регіону, можливо це був різновид національної аланської боротьби. Суперники боролись без зброї і лише поверженного суперника дозволялось добити, як це і зробив Мстислав. На честь цієї перемоги і на честь Богородиці, яку князь молив про допомогу перед битвою, Мстислав заклав кам'яний храм у своїй столиці, сліди якого виявлені при розкопках.

Ставши чернігівським князем, він не обминав увагою своїх володінь у Тмутаракані. У Никонівському літописі під 1029 р. повідомляється про переможний похід Ярослава на ясів. Без сумнівів у першоджерелі йшлося про Мстислава. У 1031 р. русько-аланський флот з'явився на Каспійському морі. Було висаджено десант біля Баку, якому вдалось розбити військо ширваншаха. Піднявшись вверх по Курі, руси і алани вступили в землю Аррана. В Аррані тільки-но помер емір Фадл. Його престол успадкував син Муса, але інший син при підтримці ширваншаха сподівався відвоювати трон. Прибуле військо підтримало Мусу, обложило претендента в місті Байлакані і здобуло його. Після цього загін через Вірменію пішов у Візантію. В цій експедиції могло брати участь лише військо Мстислава. Можливо, ціною підтримки Муси Мстислав та його союзник аланський князь сподівались отримати факторію у гирлі Кури. В 1032 р. вони знову з'явились в Аррані. Але ситуація змінилась. Муса одружився з дочкою ширваншаха і став його союзником. Емір Дербента Мансур теж приєднався до цього союзу. Мансур був одружений з дочкою царя Саріра Бухт-Шіше і сарірці, які традиційно підтримували тмутаракансько-аланський союз, теж опинились у ворожому стані. Прибуле військо було атаковане об'єднаними силами дербентців, лезгинів і табарасанців. Прорватись через гори зумів тільки невеликий загін на чолі з аланським князем. У 1033 р. об'єднане русько-аланське військо пробувало відімстити дербентцям, але без особливого успіху.

За повідомленнями різних літописів син Мстислава Євстафій помер в 1032 чи 1033 р. Можливо, що він загинув в одному з походів на Кавказ, або помер від рани, яку дістав на цій війні (566, c. 17-22,25-29,314-335,347,510; 1020, с. 197-203; 1235; 369, с.848-854; 500, с.23-24).

Мстислав загинув на полюванні в 1036 р. і був похований в недобудованому соборі св.Спаса (111, стб. 150; 112, стб. 138). З Любецького синодика відомо, що хрестильним іменем Мстислава було Костянтин, адружину звали Анастасією. Можливо вона була аланкою.

15. ПРЕДСЛАВА ВОЛОДИМИРІВНА (* між 983/986 † п.1011 до 1042) ...................................................................... 8

Дочка Володимира Святославича від Рогнеди народилася між 983-988 рр. Попередила Ярослава про загибель братів (112, стб. 129). Згідно Печерського Патерика княжна поховала Мойсея Угрина, вірного сподвижника князя Бориса Володимировича.

За повідомленням польських джерел князь Болеслав Хоробрий хотів добитись руки Предслави.

Третя дружина Болеслава Емгільда померла у 1017 р. Шлюб Болеслава з Одою, дочкою мейсенського маркграфа Еккегарда І відбувся 3.02.1018 р. Отже, розмови про можливий шлюб Болеслава з Предславою могли йти в 1017 р., коли Ярослав вів переговори з германським імператором про союз проти Польщі.

Ввійшовши в Київ Болеслав зробив Предславу своєю наложницею. Зі сторони Святополка це була помста за допомогу Ярославу.

Відступаючи з Києва, Болеслав вивіз з собою і Предславу (116, с. 132; 118, с.326). Ода померла після 1018 р., можливо, що польський князь якійсь час жив з Предславою. У 1042 р., коли поляки повернули 800 полонених, Предслави серед них уже не було. Очевидно, що вона померла у польському полоні до 1042 р. (1739,s.41-43).

16. ВСЕВОЛОД ВОЛОДИМИРОВИЧ (* між 983/984 † до 1015) ...................................................................... 8

Народився між 983-984 рр. В уділ отримав Волинь з центром у Володимирі. Це місто вперше згадане під 989 р. Д. Лихачов підтримав гіпотезу Брауна про тотожність Всеволода з Віссавальдом, якого Сігрід Гордячка спалила в лазні. Браун вважав, що варязьке оточення підбило хлопчика на розрив з батьком і вивезло у Швецію. На той час Всеволоду могло бути 11-12 років. На Волинь він прибув у супроводі варязької дружини, в числі якої безперечно були шведи. Поблизу Володимира знаходилося с. Варяж, де розміщалась дружина, прислана з юним князем. Але нам версія Брауна здається малоймовірною: на що могли розраховувати радники юного князя-ізгоя, сватаючи його до вдови шведського конунга?

В 1008 чи 1013 р., коли Волинь ввійшла у володіння туровського князя Святополка Володимировича, Всеволода вже не було в живих (1767, s. 157-167; 1871; 1361, с. 197-200).

17. СТАНІСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ (* бл.985 ? † до 1015) ...................................................................... 8

Судячи з імені був сином Аделі. Народився напевно між 984-987 рр. Князь смоленський (116, c. 120; 120, с.57). Помер при житті батька до 1015 р. Скепсис пізніших істориків стосовно історичності Станіслава не підкріплений поважними аргументами.

18. СУДИСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ (* бл.986? † 1063) ...................................................................... 8

Судячи з імені теж, напевно, був сином Аделі. Тоді він міг народитися між 985-988 рр., бо був трохи молодшим за Станіслава.

У 1014 p., коли почалась сутичка Ярослава з батьком, Володимир виділив з Новгородського князівства Псковський уділ і віддав його Судиславу. Не виключено також, що саме утворення на новгородських землях Псковського князівства і викликало конфронтацію Ярослава з батьком.

Судислав не брав участі в усобиці, але мав великі підстави побоюватись Ярослава. До 1019 р. йшла боротьба за Київ, потім Ярослав воював з Полоцьком, поляками і Мстиславом. Перемога Мстислава допомогла Судиславу зберегти свій уділ, що напевно було зафіксовано в угоді 1026 р. в Городці. Ярослав терпеливо мирився з таким становищем і чекав. У 1036 р. по смерті Мстислава він раптово захопив Судислава і ліквідував Псковське князівство. Князь Судислав був заточений в темницю і пробув там до 1058 р. Звільняючи дядька, племінники зажадали від нього відмови від права на київський престол. Щоб більше не ризикувати, Судислав став ченцем у Київському Георгіївському монастирі, де і помер у 1063 р. (116, с. 140).

19. БОРИС-РОМАН ВОЛОДИМИРОВИЧ (* бл.986? † 24.07.1015) ...................................................................... 8

Народився бл.986 р., напевно, від болгарської царівни, дочки правителя Волзької Болгарії. Загинув 24.07.1015 р. Похований у Вишгороді. Канонізований церквою.

О.Головко, слідом за М.Ільшим та А.Грабським, на підставі саги про Еймунда дуже сміливо відніс смерть Бориса до справи рук варягів, надісланих Ярославом Мудрим у 1017 р. Нам здається, що така версія збудована на дуже хитких аргументах, які не враховують християнський менталітет еліти XI ст. Скоріше всього, автори версії атеїсти і їм важко зрозуміти, що не ризикнув би Ярослав чи його сини добиватись майже негайної канонізації Бориса, якби сам був його вбивцею. В ті часи і в Києві і в Константинополі ні за які гроші ніхто не пішов би на таку фальсифікацію. А противники святості Бориса з числа грецького кліру неминуче б скористалися таким сильним аргументом, як би він був у їх розпорядженні. Скористались би з цього і противники Ярослава у Візантії та в Германській імперії. Дерев'яна усипальниця Бориса і Гліба була збудована уже в 1020 р. Крім того синам Ярослава взагалі не було сенсу піднімати це питання, тим більше, якщо їх батько був причетним до загибелі Бориса (566, с.3-6; 310; 732, с. 168; 1821, s.256-267; 528, с.23-25, 28, 30).

20. ГЛІБ-ДАВИД ВОЛОДИМИРОВИЧ
(* бл.987 ? † 15.09.1015) ...................................................................... 8

Народився бл.987 р. від тої самої матері, що і Борис, тобто від дочки правителя Волзької Болгарії. Бл.1013 р. був поставлений муромським князем. Сам Муром утримували місцеві нобілі з угро-фінського племені Мурома, тому князь прожив два роки в таборі під стінами своєї столиці. Вбитий 5.09.1015 р. на Смядині біля Смоленська власним челядником, підкупленим Святополком. Похований у Вишгороді.

Канонізований церквою (566, с. 6-8; 310; 732,с.168; 1821,8.256-267).

21. ПРЯМИСЛАВА ВОЛОДИМИРІВНА (* бл.987/988 † ?) ...................................................................... 8

Народилася не пізніше 987-988 рр. від Рогнеди. Була видана за герцога Ласло Capa, двоюрідного брата угорського короля Стефана I, онука Такшоня. Від цього шлюбу народились угорські королі Андрій І і Бела І. М.Баумгартен сплутав Ласло Capa з королем Ласло I, який доводився Прямиславі внуком (1750, р.7).

22. NN ВОЛОДИМИРІВНА ...................................................................... 8

Незнана з імені дочка могла народитися не пізніше 988 р. [?]

Була видана за маркграфа Бернгарда II, який володів Північною маркою Германської імперії у 1018- 1044 рр. Він був сином маркграфа Беренгарда І та внуком маркграфа Дітріха фон Гальдеслебен. їх родина була однією з найвпливовіших родин імперії. Цей шлюб міг бути ланцюгом у стратегії Ярослава Мудрого через союзи з сильними князями імперії впливати на формування її політики.

Володимирівна, здається, була другою дружиною маркграфа. Старший її пасинок Вільгельм був маркграфом у 1045- 1056 рр. і загинув в бою з велетами під Преславою разом з братом Конрадом. Рідний син Володимирівни Отто помер в червні 1057 р., так і не отримавши Північної марки, яка перейшла до графів фон Штаде (1750, р.7; 1856).

Не виключено, що ця дочка Володимира Святославича була вивезена з Києва у 1018 p. Болеславом Хоробрим, а потім видана заміж польським князем.

23. ПОЗВІЗД ВОЛОДИМИРОВИЧ (* до 988/989 † 1015 ?) ...................................................................... 8

Народився не пізніше 988 р., тобто до прийняття християнства, про що свідчить і його ім'я. За Густинським літописом мав володіння на Волині.

Час смерті невідомий. Візантійський хроніст Микита Хоніат розповів, що під час усобиці по смерті Володимира у Візантії з'явився загін із 800 дружинників, очолених родичем покійного князя Хрисохіром (Золоторуким). Він пропонував прийняти його на службу. Візантійські власті про всяк випадок поставили вимогу скласти зброю і розпочати переговори. Хрисохір відмовився, силою прорвався до о.Авідос, розбив пропонтидського стратига, дійшов до о. Лемнос, де був оточений візантійським флотом. Там він знову відмовився здатись і загинув з більшістю своїх воїнів. М.Баумгартен ототожнював Хрисохіра з Позвіздом. Питання це залишається відкритим (1750, р.7).

24. ДОБРОНЕГА-МАРІЯ ВОЛОДИМИРІВНА
(* до 1011 † 1087) ...................................................................... 8

Народилася не пізніше 1011 р., ймовірно, від Анни, сестри візантійських імператорів Василя II та Костянтина VIII. За іншою версією вона була дочкою Бориса Володимировича. Померла у 1087 р.

У 1042 р. Ярослав Мудрий видав її заміж за польського князя Казиміра Відновника, чим врятував Польшу від розвалу і підпорядкування Германській імперії.

Казимір помер 28. 11.1058 р. У них було четверо синів: Болеслав (1042-1081), Владислав Герман (1043-1102), Мєшко (1045-1065) і Отто (1046-1048) та дочка Святослава (1044-1126). Болеслав Щедрий був князем Польші у 1058-1076 рр.і королем у 1076- 1079 рр., Владислав I Герман був польським королем у 1080-

1102 рр., а Святослава з 1062/63 р. була княгинею, а потім королевою Чехії. У перші роки правління Болеслава

II Щедрого Марія- Добронега зберігала значний вплив на сина (381, с. 102- 109; 1166).

VI

25. ЯН СВЯТОСЛАВИЧ (* 1002 † до 1015?) ...................................................................... 12

Народився у 1002 р. (120, с.68) Помер, напевно, до 1015 р.[?]. Був сином древлянського князя Святослава Володимировича і, напевно, дочки хорватського князя з Боржавського князівства на Закарпатті, або угорської принцеси з роду Стефана І. .

26. ЄВСТАФІЙ МСТИСЛАВИЧ († 1033) ...................................................................... 14

Померу 1032 чи 1033 р. (1 16, с.136; 120, с.70) Ймовірно був тмутараканським князем у 1023-1032/33 рр. і загинув в поході на Кавказ або помер від рани, яку отримав у цьому поході (566, с.26; 1020, с. 197-203; 369, с.848-854).

Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія