Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія

ВСТУП

Моїй дружині Єві Михайлівні Войтович,

завдяки чиїй підтримці і терпінню з’явилася ця праця, присвячую.

У всі періоди історії правляча еліта кожного народу мала великий вплив на його долю. У будь-якому суспільстві, навіть найдемократичнішому, представники еліти намагаються перетворити належність до неї у спадкову. Цьому сприяють відповідні виховання, освіта та традиції. У середньовічному суспільстві правляча верхівка обмежувалася представниками правлячої династії та її найближчого оточення. Це оточення формувалося з представників родової знаті, традиційно пов'язаних з правлячою династією, та висуванців з військового середовища, які своїми заслугами перед правлячою династією здобули право пробилися до складу цієї еліти. Тому вона була, за незначними винятками, спадковою і належність до неї визначалася народженням. Вершиною цієї еліти були представники правлячої династії. Такі династії як з огляду персонального складу, так і з огляду політичної ролі у розвитку суспільства і житті народу, докладно вивчаються. Без їх вивчення картини історичного процесу не можуть бути повноцінно відтвореними.

У силу різних причин діяльність вищої еліти, її роль у розвитку суспільства і вплив на різноманітні сторони його функціонування не викликала належного зацікавлення у наших дослідників. M. Грушевський, який найдокладніше з усіх істориків проаналізував політичну історію земель і удільних князівств та боротьбу навколо Києва до його здобуття монголами у 1240 р., не проявив такої ж зацікавленості до діяльності представників правлячих династій у наступному періоді. Цим шляхом пішли майже всі представники національної історичної школи, які не надавали потрібного значення вищим верствам українського народу, перш за все князям. Намагаючися довести якомога найтривалішу бездержавність українського народу., багато істориків, у тому числі й українських, або взагалі пропускають що проблему або лише підкреслюють зрадливість національної еліти та її незначну роль у житті суспільства. Майже весь період від монгольського завоювання до початку козацьких війн у цьому плані залишився дослідженим тільки фрагментарно.

Цілий ряд дослідників розглядали різні проблеми, пов'язані з правлячою династією Рюриковичів. Кращі з них, на наш погляд, належать О. Преснякову (1316), О. Рапову (1332), А. Поппе (1963). Першою, і поки-що єдиною, спробою комплексного дослідження князівської верстви у домонгольський період були праці О.Толочка (1500; 1501; 1502; 1503; 1504). Але автори цих праць не ставили перед собою завдання охопити весь персональний склад князівської верстви досліджуваного періоду (найбільш повно цей аспект зачепив О. Рапов), що не могло не вплинути на кінцеві висновки. Вони також надто звузили хронологічні рамки своїх пошуків. Комплексне вивчення вищих суспільних станів з кінця XIV до середини XVII ст. на матеріалі Волині і Центральної України здійснила Н.Яковенко (1700). Це піонерське дослідження, як і праці О.Толочка, вийшли на фактично непідготовленому грунті при відсутності теоретичних розробок з ряду питань (проблем феодалізму чи взагалі суспільних відносин у добу середньовіччя, землеволодіння, ментальності, культурологічних феноменів, генеалогії, навіть і хронології). Багато з цих проблем було вперше поставлене у даних дослідженнях. У силу тих самих причин ми також змушені були звертатися до багатьох непідготовлених проблем, повністю усвідомлюючи їх дискусійність.

Дослідження покликане певною мірою заповнити прогалину у наявних працях. Ми дещо звузили рамки дослідження правлячої еліти, обмежившись її вершиною - князівською верствою. До монгольського завоювання Рюриковичі були єдиною правлячою династією, представники якої займали князівські престоли. З кінця XIII ст. до них почали долучатися Гедиміновичі та інші литовські династії, трохи пізніше з'явилися князі ординського походження. Діяльність членів родин Рюриковичів і Гедиміновичів мала важливе значення для політичної історії усієї Східної Європи. Князі з династії Рюриковичів правили в усіх землях Київської Русі, у більшості князівств, які існували на її території у XII-XVI ст., а також і у Московській державі до 1598 р. Представники династії Гедиміновичів правили у Литві, на українських і білоруських землях, у Польщі, Угорщині і Чехії. Обидві династії були пов'язані з багатьма правлячими родинами Європи. Від них походять кілька десятків родин, представники яких залишили слід в історії Східної Європи. Досить назвати Острозьких, Вишневецьких, Оболенських, Трубецьких чи Голіциних.

Тема дослідження визначила його хронологічні межі. Правлячою елітою в українських землях князівська верства залишалася від кінця IX до кінця XV ст., тобто від утворення Київської Русі (формально 882 р.) до зрівнення князів у Великому князівстві Литовському з рештою шляхти і формального позбавлення їх прав зносин з іноземними володарями та роздачі земельних ленів (1492 р.). Проте і пізніше князівська верства не відмовилася від своїх прав, а удільні князівства на деяких територіях існували ще до початку XVII ст. і навіть довше. Крім того цілий ряд князівств, які існували на території колишньої Чернігівської землі, після 1492 р. опинилися у сфері впливу Московської держави і зберегли своє існування до кінця першої чверті XVI ст., що також змушує підняти верхню хронологічну межу дослідження. У ході боротьби за збереження своїх прав як правлячої еліти князі зберегли релікти державності до самих козацьких війн. Тому цей, останній, період розвитку князівської еліти, після якого вона зійшла з української політичної сцени, можна умовно датувати 1492-1648 рр. Ми зачіпали його тільки побіжно, так як хронологічні рамки досить умовні й окремі процеси та явища виходять за їх межі.

Тема дослідження визначила також його географічні межі. Ми розглядали переважно території колишньої Київської, Переяславської, Чернігівської, Волинської і Галицької земель у їх тодішніх межах. Але позаяк діяльність представників різних гілок династії Рюриковичів до монгольського завоювання нерідко тісно пов'язувалася і з іншими територіями Київської Русі, то для першого періоду ми розглядали матеріали всієї території Київської Русі. Для другого періоду з цієї ж самої причини ми були змушені розглядати території, які знаходилися у сфері впливу Великого князівства Литовського. Зрозуміло, що цей розгляд торкався їх тільки в окремих випадках, пов'язаних з тими чи іншими князями. Для інших територій ми обмежувалися загальними зауваженнями в характері порівнянь.

Однією з головних проблем, пов'язаних з князівською верствою, є проблема персонального складу. Не треба говорити, яке значення має вивчення ролі в державних структурах окремих представників правлячих династій, їх сімейних зв'язків і взаємин. Долі суспільства і особистості неминуче пов'язані. Ми ставили перед собою завдання максимально можливого виявлення всіх членів правлячих династій, уточнення їх княжих і хрестильних та чернечих імен. На жаль дослідження з генеалогії в Україні та Росії були практично припинені на початку 20-х років. З подібних причин після Другої світової війни були перервані дослідження цих проблем у Польщі (до початку 1970-х рр.) та Литві. В останніх державах зараз відбувається бурхливий ренесанс, прийшло нове покоління дослідників, яке залучає свіжі джерела, головним чином західноєвропейські, і новітню методологію. Відроджуються подібні дослідження і в Україні, Білорусі та Росії. Стали доступними праці, виконані на еміграції. Але у більшості випадків дослідження з генеалогії Рюриковичів і Гедиміновичів ще далекі від завершення і містять надто багато прогалин, спірних та гітотетичних проблем. Наша праця включає трохи більше трьох тисяч персоналій представників усіх гілок обох династій до втрати ними прав удільних володарів і розпаду династій на окремі князівські родини. Подана інформація про родинні зв'язки і сімейні стосунки. Коротко викладено генеалогічні матеріали княжих родин, які походять від Рюриковичів і Гедиміновичів. Розглянуті також матеріали про князівські родини, які походили з інших литовських династій, князів незнаного походження та вихідців з Орди. Ця частина дослідження займає більше половини праці. Ми спиралися на наші раніше опубліковані монографії з цих проблем (493; 500; 505), але більшість матеріалів опрацьовані заново. Залучені нові джерела, зокрема пом'яники та інші пам'ятки, які ще у подібних пошуках не використовувалися. Усі спірні проблеми розглянуті в рамках дискусій з останніми зарубіжними працями на дану тему. В процесі цього дослідження з'явилися нові думки і погляди, які відрізняються від раніше висловлених нами у згаданих публікаціях. Ми вважаємо, що дослідження персонального складу князівської верстви дуже далеке від завершення і поки-що зроблено тільки перші кроки*. (* У найновійшій польській генеалогічній літературі піддаються якраз найбільшим сумнівам багато усталених поглядів з часів Ю.Вольфа, А.Бонєцкого, Ю.Пузини. Крім того свої корекції вносять дослідження пом'яників, інші знахідки Все це вимагає пошуків нових джерел і перевірки гіпотез та здогадок.)

Не менш важливим питанням залишається роль і місце князівської еліти у розвитку суспільства. Ці проблеми мали свої особливості та відмінності в епоху Київської Русі (кінець IX - середина XIII ст.) та в добу удільних князівств (середина XIII - початок XVI ст.). Уже сама назва періодів виглядає дискусійною.

Є підстави вважати слушним погляд тих дослідників, які початок епохи удільних князівств відносять до середини XII ст., умовно до 1132 р., коли після смерті Мстислава Володимировича київські князі втратили повноту контролю над усіма територіями Київської Русі (504, с.5). Після 1132 р. на території Київської Русі остаточно сформувалися окремі землі (Київська, Переяславська, Чернігівська, Волинська, Галицька, Турівська, Полоцька, Смоленська, Новгородська, Суздальська, Муромо-Рязанська), в межах територій яких відбувалася стійка консолідація і діяли спільні інтереси, незважаючи на те, що ці землі -"королівства", як їх назвав Б. Рибаков (1350, с. 147-157; 1357, с.470). роздроблювалися на удільні князівства - "герцогства", а останні - на дрібніші уділи - "графства". Справедливо припускаючи, що підпорядкування цих земель Києву носило все більш номінальний характер, Б. Рибаков пропонував взагалі вважати їх суверенними. Якщо погодитися з його висновками, то виходить, що держава-"імперія" Київська Русь перестала існувати до середини XII ст., а подальша боротьба за Київ була просто територіальною суперечкою смоленських чи волинських князів з чернігівськими і тому подібне. Заперечуючи Б. Рибакову, М.Брайчевський чомусь період існування Київської Русі обмежив 1203 р. (437, с. 140). Однак боротьба за Київ, як боротьба за столицю з найстаршим князівським престолом, а не боротьба за конкретне місто з прилеглими територіями, тривала аж до здобуття столиці монголами у 1240 р. (1508). Навіть і після цього князі, які претендували на першість, певний час добивалися від монгольських ханів ярлика на зруйнований Київ. І в першій третині XIII ст. київські князі виводили у степ об'єднане військо, до складу якого входили дружини віддалених дубровицьких, несвізьких і шумських князів. Оволодівши Києвом, князь відчував себе господарем всієї Русі, починав "рядити", тобто системою рядів-угод як верховний сюзерен закріпляв свої відносини з васалами. Здобуття столиці давало князеві і визнання прав сюзерена. Не випадково у 1151 р. білгородці у відповідь на розпорядження Юрія Довгорукого зухвало запитали: "А Київ ти ся коє отворив?" (112, стб.433). Подібно і німецький король ставав імператором після походу на Рим, який завершувався його коронацією. Так само і в сусідній Польщі, тільки здобувши Краків, князь ставав сюзереном краю. Тому ми схиляємося до думки, що принаймні юридично Київська Русь як держава-"імперія" існувала до монгольського завоювання у 1240 р.

Епохою удільних князівств ми називаємо період, коли основними державними організмами на зазначених територіях залишалися удільні князівства (деякі з них носили назву великих і до їх складу входили васальні удільні князівства). В окремі періоди ці князівства залишалися повністю незалежними, в інші - залежали від Золотої Орди, Великого князівства Литовського чи інших об'єднань. Іноді вони об'єднувалися як Галицько-Волинська держава при Юрії Львовичу або Волинь за Свидригайла Ольгердовича (** Подібно і Мекленбург, Саксен-Кобург-Гота чи Баден-Баден входили у Священну Римську імперію германської нації, фактично залишаючися суверенними князівствами.). Формально цей період закінчився у 1492 р., фактично в деяких регіонах, наприклад на Чернігівщині, удільні князівства проіснували до 1521 р.

Певну цікавість викликає демографія князівського середовища, її зміни протягом обох епох. Тривалість життя в розрізі поколінь, число дітей та інші демографічні показники династій віддзеркалюють їх генетичну силу і потенційні можливості. Демографічні показники відкривають також деякі феномени, які потребують пояснення. Загадковим, наприклад, є феномен раптового і масового вигаснення частини князівських родин на межі XVI-XVII ст.

Одними з найважливіших у взаєминах усередині князівської верстви були проблеми успадкування князівських престолів та шлюбна політика князівських династій та родин. Ми рішуче не погоджуємося з істориками, які вважають, що у Київській Русі не було усталеної традиції успадкування серед князівської верстви, в той час як пам'ятки, що збереглися (ранні угоди з Візантією, «Руська правда»), свідчать не тільки про наявність, але й про строгу регламентацію спадкового права у купців. Тому ми прослідкували ці процеси на максимально можливій кількості випадків і прецедентів.

Середньовічне суспільство було суспільством структуризованим та ієрархічним. Кожна його верства, кожна група була на певному рівні ієрархічної піраміди. Князівська верства, як панівна і правляча верства, вінчала цю піраміду. Доступ до княжої верстви давало тільки походження і це відрізняло її від усіх інших верств та груп середньовічного суспільства. Але всі ці інші верстви в тій чи іншій мірі були залежними від князівської верстви або пов'язані з нею. Структура цього суспільства, взаємини між його рівнями знаходяться на початковій стадії вивчення. Досі не завершена дискусія яким було воно: рабовласницьким чи феодальним, чи була особлива модель «руського» чи східноєвропейського феодалізму, коли він почався, як протікав і чим відрізнявся, а чим був схожим на відомі моделі, якими були земельні відносини і яку роль та яких етапах відігравали. Поставивши питання про взаємини князівської верстви з іншими верствами та групами середньовічного суспільства і вплив князівської верстви на розвиток цього суспільства, ми змушені були звертатися до багатьох з цих питань, цілком усвідомлюючи дискусійність окремих моментів і гіпотетичність висновків.

Церква була потужною не тільки ідеологічною, але й політичною силою, вплив якої на всі верстви суспільства постійно зростав. Недооцінка ролі князівської еліти привела до того, що взаємини князів і церкви у всіх аспектах не привертали достатньої уваги дослідників. Як сприймало релігійні догмати князівське середовище, як відносилося до церковного розколу і суперечок між східною і західною церквами? Як ставилося до церковної ієрархії і до інституту чернецтва? Чому православ'я не змогло втримати Гедиміновичів та більшість українських і білоруських Рюриковичів? Ці та інші питання стосунків князів і церкви мають також велике значення для розуміння ролі еліти в житті та розвитку суспільства.

Успіхи археології останніх років (1603, с.39-48; 1549, с.80-104; 1549; 492, с.25-26 та ін.) дозволили по іншому розглядати стан суспільства в епоху племінних князівств. Особливо це помітно на матеріалах досліджень хорватських та волинських земель. Наявність потужних спеціалізованих виробничих комплексів на віддалі від племінних центрів (як металургійний комплекс X ст. в с. Рудники), майстерні, відкриті за межами укріплень, дають підстави припускати, що археологічні дослідження попередніх періодів недостатні (пошуки велися в основному в межах укріплень, переважно на дитинцях), а висновки, на їх підставі, неповні. Розподіл праці, її професійна спеціалізація, вже самі по собі свідчать про ранню диференціацію суспільства, його підготовленість до ієрархічної структуризації. Звідси і роль міст, не тільки як економічних, але й як політичних систем, з власними структурами, орбітами та власною ієрархією. Взаємини князів і міст, спроби міської еліти впливати на князівську владу і обмежувати її, інститут віча, магдебурзькі свободи і сам феномен міста, як системи юридично-правової перш за все, також, на наш погляд, заслуговують всебічного вивчення.

Князівське середовище було середовищем перш за все військовим. З військової еліти виділилася сама князівська верства. Військова справа продовжувала вважатися головним завданням і змістом існування князівського середовища навіть в очах тих, хто боровся за обмеження князівської влади і впливу. Роль князів у розвитку військової техніки та військової організації відбивала не тільки їх вплив на розвиток суспільства, але й загальний рівень на фоні сусідніх народів і світового прогресу. Зрозуміло, що в ієрархічному суспільстві саме розвиток цієї сфери відбиває рівень його еліти, її інтелектуальний потенціал, здатність до прийняття новинок прогресу і запровадження змін у найбільш консервативний стосовно традицій військовий організм.

Князівська еліта була носієм відмінної культури від більшості верств суспільства. Але вплив цієї еліти на всі інші верстви суспільства був таким, що культура еліти не могла не відбитися на культурі суспільства в цілому. Так само і культура інших верств суспільства не могли не впливати на культуру князівського середовища. Нас цікавили проблеми еволюції світогляду, ідеології, ідеалів, естетичних смаків, зміни ментальності, етнічні та соціальні впливи на розвиток культури князівської верстви, причини спольщення і русифікації князівського середовища. Зрозуміло, що подібні проблеми потребують всебічного вивчення, тому багато з цих аспектів ми розлядали в порядку формування запитання чи відкриття дискусії.

Князі народжувалися володарями і від дитини сприймали ідеологію правлячої верстви. Наука керування військом і державою була їх основною наукою. Тому князі виступали носіями традиції державності. Боротьба за збереження державності, а пізніше її реліктів була органічною для самої природи князівського середовища. Саме аспекти цієї боротьби, а також численні докази того, що роль князівської еліти була далеко більшою і успішнішою ніж це прийнято вважати, здалися нам досить важливими. Наскільки справедливо вважати, що з втратою національної еліти наступає втрата державності, а без відродження такої еліти неможливе повноцінне відродження державності? Ця проблема також залишається однією з головних.

Зрозуміти будь-яке суспільство без розуміння його еліти навряд чи можливо. Н.Яковенко відчинила двері у світ української еліти кінця XIV - середини XVII ст. Ми наважилися спробувати познайомитися з її вершиною - князівською верствою у трохи ширшому часовому та просторовому діапазоні. Прекрасно усвідомлюємо скромне місце пропонованої розвідки, дискусійність окремих положень, недовершеність процесу досліджень. Розвідка поставила більше запитань ніж відповідей. Більшість висновків розглядаємо як попередні, але, на наш погляд, вони можуть послужити основою для докладнішої розробки цих проблем. Крім того підведення певного підсумку досліджень, особливо стосовно персонального складу князівської верстви, також цілком на часі. Вивчення подібних проблем у наших сусідів, собливо західних, рухається дуже потужними темпами.

Автор глибоко вдячний за поради і консультації своєму вчителеві академіку НАН України Я.Д.Ісаєвичу, а також своїм старшим і молодшим колегам В.Александровичу, Р. Голику, Я. Книшові, О. Купчинському, Ю. Лукомському, І. Мицьку, В. Пришляку, М. Рожку, В. Фрис, Ф. Шабульдо. Також щиро вдячний професору Б. М. Флорі з Інституту слов'янознавства і балканістики РАН (Москва) та доктору Д. Домбровському з Торуня (Польща).

Попередня     Головна     Наступна                 Бібліографія