[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 30-34.]

Попередня     Головна     Наступна





3. Емблеми



ЗНАМЕНО


Княжі знамена. Державними знаменами княжих часів є знаки князів Рюриковичів на монетах, печатках, прапорах, перснях, прикрасах, будівлях, посуді тощо. Перша літописна згадка про княжі знаки належить до X ст., а саме, згадується, що посли князя Ігоря (912 — 945) при укладанні договору з греками мали свої печатки. З пізнішого болгарського рукопису (XIV ст.) літопису Манасії маємо малюнок дружини князя Святослава Ігоревича Завойовника (964 — 972) під Доростолом у 971 р. з прапорами, на вершку яких є тризубець.

Тризуби Тризуби і двозуби були родовими знаками Рюриковичів. Первісним зразком цього знамена можна вважати знак на прикрасі, знайденій на Рюриковому городищі коло Великого Новгорода.

Але без перечними найстаршими збереженими княжими знаками є тризуби на монетах кн. Володимира Великого (980 — 1015), які, крім того, знайдено ще на цегляних плитках будівель цього князя в Києві, в Старому городі, на розі Володимирської вул. та Андріївського узвозу.

Тризубом Володимира Великого цікавилися численні дослідники, спершу головно російські, згодом українські, що пробували відгадати його походження і значення, шукаючи первовзору чи то у Візантії, чи то в Скандінавії, чи сягаючи ще далі в давнину до мітичного грецького Посейдона та тризубів на грецьких монетах у Малій Азії і північному Причорномор’ї, чи то до сармато-алянських тризубів і двозубів на нагробкових мармурових стелях та плахах. Досі маємо 27 різних розв’язок щодо походження тризуба; востаннє Михайло Міллер, розглядаючи схему історії тризуба, спинився на гарпуні з зазубнями, робленому з кости та рогу в пізньому палеоліті (30 000 — 10 000 років до Хр.), потім на тризубі-тотемі в стародавньому Єгипті (4000 р. до Хр.), на тризубі — символі блискавки в Месопотамії (3 000 р. до Хр.), Вавилоні (2 000 р. до Хр.) та Асирії (1 000 р. до Хр.), в Греції (від 2 000 р. до Хр.), Понті (II — III ст. по Хр.), на скитських (VII — VI ст. до Хр.), сармато-алянських тризубах (I — IV ст. по Хр.). врешті на родових знаках у февдальній середньовічній Західній Европі. Висновок його дослідження такий: »Силою закону соціяльного розвитку та культурної конверґенції у народів, що живуть у різних місцях світу в аналогічних природних умовах і на однакових ступенях соціяльного розвитку, виникають і формуються цілком тотожні ідеологічні уявлення, звичаї та форми матеріяльної культури. Первісне обожнення тризуба як рибальського знаряддя могло виникати в середземноморському сточищі в різні часи й у різних приморських народів незалежно один від одного й цілком самостійно«.

Із знаків синів Володимира Великого збереглися тризуби Святополка I Окаянного (1015 — 1019), Ярослава I Мудрого (1019 — 1054) та тмутороканського князя Мстислава I Хороброго († 1036). У нащадків Ярослава Мудрого знак переходить у двозубець, а саме: Ізяслава I Дмитра Ярославича (1054 — 1078) та його синів: турівського князя Ярополка-Петра († 1087) та київського великого князя Святополка II Михайла (1093 — 1113), переяславського і великого київського князя (1078 — 1093) Всеволода I Андрія Ярославича, чернігівських князів Олега Михайла Святославича — »Гореславича« († 1115), Всеволода II Кирила Ольговича († 1146) та св. Миколи-Святоші Давидовича († після 1152), нарешті, галицького князя Лева І Даниловича (1264 — 1301). Проте спершу переяславський, потім київський великий князь (1113 — 1125) Володимир II Василь Всеволодович Мономах мав знак тризуба, подібний до тризуба Володимира Великого. Тризубний знак у вигляді грецької букви »М« мав на своїй печатці князь Данило Дмитрович, правнук Романа Даниловича й родоначальник князів Острозьких, у пол. XIV ст.

Найстарший Мономахович великий князь київський Мстислав І Федір Великий (1125 — 1132) вживав печатки з образом св. Михайла, переможця змія. Цей образ св. Михайла у зміненому вигляді /31/ повторюється у його нащадків з молодшої лінії, від його сина Ростислава, великого князя київського й смоленського (1154 — 1167). Внуками Ростислава були: великий князь київський Мстислав III Романович, що поліг над Калкою в 1223 p., і Мстислав Мстиславич Удатний, що прогнав угорців з Галича в 1219 р. Тим то св. Михайло (знак цієї вітки Мономаховичів) закріпився як знак Київської землі вже в княжу добу, і св. архистратига Михайла вважали за патрона України в її боротьбі проти ворогів християнства — татар. Проте на київських монетах князів Романа II Михайловича брянського (брянські князі походили від Мстислава Давидовича, також внука Ростислава І Мстиславича) та Володимира V Ольґердовича з другої пол. XIV ст. маємо знак корогви з хрестом, подібний до Володимирового тризуба у переверненому вигляді.

В XV ст. образ св. Михайла як знак Київської землі зберігся, але князь Олелько Володимирович перед своїм княженням у Києві вживав іншого знаку, подібного до знаку його батька. Коли ж у 1569 р. Київська земля була прилучена до Польщі, образ св. Михайла знов у дещо переробленому вигляді прийняли за знамено київського воєвідства в межах польської Речі Посполитої.

В Галичину від поч. XIV ст. просякли певні звичаї й вимоги західньої геральдики, отже »непоборні щити християнства«, князі Лев II і Андрій Юрійовичі († 1323) почали вживати як знамено зображення лева.

Першу печатку з левом, що звернений ліворуч стоїть на задніх лапах з піднятим вгору хвостом, маємо з 1316 р. На печатці князя Болеслава Юрія II Тройденовича († 1340) лев уміщений в полі щита тригранної форми. Після останніх галицько-волинських князів перші чужі володарі Галичини, польський король Казимир Великий (1349 — 1370), угорсько-польський Людовік I (1370 — 1382), його намісник князь Володислав Опольський (1372 — 1378) та польсько-литовський король Володислав Ягайло (1387 — 1434) веліли бити на своїх галицьких монетах також знак лева. Коли ж в 1434 р. заведено в Галичині польський адміністративний лад, лев став знаменом утвореного тут »руського воєвідства«.

Козацькі знамена. Знаменом спершу »Славного Війська Запорізького«, потім Гетьманщини був образ лицаря-козака, що оформився в XVI — XVII ст. Найстаріша збережена до наших часів запорізька печатка з образом лицаря-козака, з шаблею, підпертою обома руками, але ще без мушкета належала гетьманові Гнатові Васильовичеві (1596 p.).

Від 1620 р. лицар-козак на печатці »коша Війська Запорізького« за гетьманування Петра Конашевича Сагайдачного має на плечі мушкет як додаткову характеристичну знаменну прикмету, і у віршах на похорон цього гетьмана в 1622 р. його вперше названо »гербом низового Війська Запорізького«. За гетьманування Богдана Хмельницького, коли вся українська державна територія була поділена на полки, а Запоріжжя виділене в окрему військово-адміністративну одиницю, лицар-козак із мушкетом залишився гетьманським знаменом, а в гербі »славного Війська Запорізького — низового« до основного знаменного зображення лицаря-козака з мушкетом додано однобічну геральдичну відзнаку — ратище чи спис, застромлений в землю поруч постаті козака. В такому вигляді це кошове запорізьке знамено стало знаком усіх запорізьких володінь, а пізніше символом колишніх запорізьких земель, тоді як козак із мушкетом був »національним гербом« з а останніх гетьманів у часи автономної Гетьманщини під царською владою; вміщували його на гетьманських печатках та козацьких військових прапорах полкових і сотенних.

Знамена відродженого українського народу. В добу українського національного відродження вперше проблема українського національного знамена вирішувалася в 1848 р. Головна Руська Рада, /32/ звертаючись до традицій герба галицької держави в XIV ст. та руського воєвідства в XV — XVIII ст. і герба столиці Галичини Львова, прийняла за національне знамено галицьких українців жовтого лева на блакитному полі. Це знамено було вміщене на прапорах руських національних ґвардій по галицьких містах і батальйону »руських стрільців« у 1848 — 1849 pp., на вивісці й печатці Народного Дому у Львові, на полісах обезпеченевого товариства »Дністер« тощо. Із знаменом лева виступили в 1914 р. галицько-буковинські Українські Січові Стрільці до бою з Росією. »Союз Визволення України« у Відні подавав на заголовному листку своїх видань також знамено лева. В галицьких виданнях до 1917 р. подавано як знамено Соборної України образ св. Михайла з мечем і щитом — герб Київської землі, а на щиті лева — герб Галицької землі.

Великий герб УНР Такий знак Соборної України вживали спершу й київські Січові Стрільці. Проте Центральна Рада Української Народної Республіки прийняла на початку 1918 р. на пропозицію проф. Михайла Грушевського за державне знамено тризуб Володимира Великого в двох видах як великий і малий герб Української Народної Республіки.

Проєкти обох цих видів виготував мистець проф. Василь Кричевський. Тризуб був державним гербом і Держави Української за часів гетьмана 1918 р. На прапорі української чорноморської фльоти в 1918 р. був уміщений тризуб Володимира з хрестом на середньому зубі. Національна Рада Західньо-Української Народної Республіки звернулася до галицьких традицій і законом, виданим у Львові 13 листопада 1918 p., прийняла жовтого лева на блакитному полі за державний герб ЗУНР. Лише після злуки УНР і ЗУНР у січні 1919 р. прийнято тризуб за державне знамено і в західніх областях УНР, що до того часу творили ЗУНР. На державному соймі Карпатської України 15 березня 1939 р. була поставлена пропозиція, щоб, крім місцевого крайового знамена (ведмідь), прийнятий був і всеукраїнський національний тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі.

М. Андрусяк






ПРАПОР


У наших літописах не знаходимо звісток, якої барви прапори вживалися в княжі часи. Народні пісні козацької доби згадують про малинові прапори (стяги), про червону калину й про червону китайку. Тим то при похоронах чи панахидах по українських діячах на Центральних і Східніх Українських Землях вживали червоних стрічок, як це було в 1914 р. при панахиді по Тарасові Шевченкові з приводу столітнього ювілею його народження, вважаючи червону барву за українську барву жалоби.

В Галичині Головна Руська Рада в 1848 p., приймаючи за національне знамено жовтого лева, спертого на жовтій скелі на синьому тлі, визначила тим самим жовту і блакитну барви як національні. Проте не було вирішено, що згідно з прийнятими іншими народами й державами геральдичними правилами вгорі мусить бути барва знамена, внизу барва тла, а вживано барви по-різному, і серед галицько-українського громадянства засвоїлася назва для національних барв не »жовтосиня«, а »синьожовта«, можливо, під впливом зв’язків із Закарпаттям, де ужгородсько-мукачівська і пряшівська греко-католицькі єпархії мали синьожовтий прапор, чи під впливом звички до цісарських австрійських чорної і жовтої барв. Дискусії про те, котра барва має бути нагорі, котра унизу, не було серед галицько-українського громадянства, що вело завзяті спори за мову, правопис тощо. Тим то коли постала Західньо-Українська Народна Республіка, в законі Національної Ради у Львові з 13 листопада 1918 р. вказано було, що державним прапором ЗУНР є блакитножовтий; блакитна барва вгорі, жовта внизу.

Центральна Рада УНР, приймаючи тризуб за державний герб, прийняла для нього барви і тло галицького герба; під жовтоблакитними прапорами виступили в 1914 р. галицько-буковинські Українські Січові Стрільці, з яких ті, що попали в російський полон, створили спершу курінь, а згодом корпус київських Січових Стрільців. Прапор української чорноморської фльоти 1918 р. мав угорі блакитну, внизу жовту смугу, на горішній блакитній /33/ був уміщений жовтий тризуб із хрестом.

Невизначеність, яка саме барва має буги вгорі, відбилася при опрацюванні проєкту конституції Української Держави в 1920 р. Хоч у той час в межах Української Народної Республіки, крім Українського Червоного Хреста, створилася благодійна організація Український Жовтоблакитний Хрест, що виразно маніфестувала українські національні барви, проте укладачі проєктів конституції УНР з травня 1920 р. подавали, що »державними барвами Української Держави є барви синьожовта«, в другому проєкті з 1 жовтня 1920 р. зазначено так: »синя та жовта«. В останньому проєкті зазначено також, що »прапор військової фльоти є синьожовтий з державним гербом золотої барви в лівому розі синьої частини прапора«. Так само »прапор торговельної фльоти« є »синій-жовтий«. В Західній Україні в 1920 — 1939 pp. вживали всюди жовтоблакитного прапора. Проблема герба і крайових барв для Закарпаття в межах Чехо-Словацької Республіки була вирішена 20 березня 1920 p.; прапор поділено на два поля: синє і срібне. На синьому полі вміщено три золоті смуги, на срібному полі крайовий герб — бурий ведмідь, повернений до золотих смуг на синьому полі; на останньому проєктовано в 1939 р. вмістити загально-українське знамено-тризуб на верхній смузі.

Українська Національна Рада постановила на своїй II-ій сесії в червні 1949 р. прийняти до часу скликання Конституційних Зборів на Україні за єдиний український національно — державний прапор — блакитножовтий (блакитний колір угорі і жовтий унизу).

М. Андрусяк


Література. Кревецький І. Руська самооборона в 1848 — 49 pp. Львів 1912; Андрусяк М. Тризуб. Мюнхен 1947; Міллер М. Матеріяли до питання про тризуб (»Рід та знамено«, 1947, ч. 1, 2, 4); статті й рецензії В. Козловської (Місце знахідки цегли з Володимировим знаменом), М. Битинського (Українські державно-національні відзнаки) й М. Міллера (рец. на кн. Андрусяка), »Рід та знамено«, ч. 1, 1947.

Устрій української держави — Проєкти конституції Української Народної Республіки, за ред. д-ра І. Липи і д-ра С. Барана, Львів 1920; За державність, зб. 2, Каліш 1930.









4. Український гімн


Український гімн »Ще не вмерла Україна« має доволі недавнє походження. Іще на Всеслов’янському З’їзді у Празі українці, за браком прийнятого гімну, співали »Многая літа«. Одначе в Західній Україні при всяких національних маніфестаціях і патріотичних виявах залюбки співали двох пісень, що користалися популярністю. Це були складена василіянином Юліяном Добриловським (1760 — 1825) пісня »Дай, Боже, в добрий час« і вірш Івана Гушалевича (1825 — 1903) »Мир вам, браття, всім приносим«, визнаний Головною Руською Радою у Львові (1848 р.) за національний гімн галицьких українців. Карпатські українці замість гімну співали пісню Олександра Духновича (1803 — 1865) »Я русин бив, єсьм і буду«. На Центральних і Східніх Українських Землях »Заповіт« Т. Шевченка довгий час виконував при поважних маніфестаціях ролю національного гімну.

1863 р. у львівському часописі »Мета« з’явився вірш Павла Чубинського (1839 — 1884) »Ще не вмерла Україна«, що помилково був вміщений під іменем Т. Шевченка. Того самого року скомпонував до нього музику галицький композитор Михайло Вербицький (1815 — 1870), спершу для сольоспіву, а згодом для хору. Пісня дуже швидко популяризувалася; 1864 р. Її виконували в хоровому опрацюванні в українському театрі у Львові, а 1865 р. на великому шевченківському святі в Перемишлі вона вже завершувала програму. Співали її також на урочистому новорічному святі у митрополита Литвиновича у Львові 1867 р. Музику »Ще не вмерла Україна« надруковано вперше у львівському нотному збірнику »Кобзар« 1885 р. Так ця пісня, завдяки своїй легко сприйнятній мелодії і патріотичному текстові, самочинно швидко популяризувалася, поширилася серед широких кіл галицького громадянства, згодом перейшла за кордон, а в 1917 р. була офіційно визнана гімном Української Держави.

За час свого 85-літнього існування мелодія »Ще не вмерла Україна« гармонізувалася й аранжувалася різними українськими композиторами багато разів. Однак сьогодні український національний гімн виконується у порівнянні з ориґіналом М. Вербицького з незначними тільки змінами.

Характер гімнів мали, і мають досі бойова пісня І. Франка »Не пора« і молитва О. Кониського »Боже Великий Єдиний«, що її співають після богослужень в українських церквах. Слід згадати, що до 1938 р. офіційним гімном Підкарпатської Руси була пісня О. Духновича »Подкарпатськії Русини«.

З. Лисько










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.