[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 369-396.]

Попередня     Головна     Наступна





VI. ІСТОРІЯ


1. Археологія


Археологія — наука про найстаріші часи людства та його культури, про які не було ще писаних іст. відомостей. В групі іст. наук вона займає, в часовому порядку, перше місце, але різниться від них своїми матеріялами й методами праці. Предметом історії є події політ., релігійного, соціяльного чи ін. характеру, і для вивчення їх вона користується, навіть для ранньо-іст. часів, тільки писаними джерелами, а завданням археології є досліди над розвитком культури в праісторичні та ранньоіст. часи на підставі матеріяльних пам’яток старовини, знайдених чи викопаних із землі.

Наш спосіб викладу археологічний, а не історичний; тому, почавши з V ст. до Хр., знайдуться численні факти в ранній історії України, згадані і в її археології. Був також час, коли одні частини укр. земель, колонізовані греками, пізніше римлянами (Чорномор’я), жили вже в ранньо-іст. добі, а водночас до інших, на півночі й заході, не доходили культурно-цивілізаційні впливи вищого ступеня, і вони жили ще археологічним життям.

Для новіших епох укр. історії (княжа доба) іст. літописні відомості доповнюються археологічними дослідами, і ця співпраця обох наук. археології й історії, сягає іноді й пізніх іст. часів (дослідження замчищ та манастирищ XVI — XVII ст.).






ІСТОРІЯ ДОСЛІДІВ


Пам’ятками старовини цікавляться на Україні, починаючи вже з княжих часів (літописний запис 1114 p.). У 1633 р. митр. П. Могила провадить перші розкопи в Києві (Десятинна церква, Києво-Печерська Лавра), зберігаючи виявлені пам’ятки, в Софійському соборі. Водночас реєстрацією й описом укр. старовини займаються й перші чужинці: С. Сарніцький (1585), С. Окольський (1646), Ґ. Л. Боплян (1651), А. Вестерфельд (1653), І. Гербініюс (1675).

У XVIII ст. далі збирають старовину в церквах і манастирях (Київ, Львів, Перемишль, Умань та ін.), а з петербурзької Академії Наук висилають на півд. Україну фахівців для дослідження пам’яток археології та мистецтва. В XIX ст. на Україні виникають перші археологічні музейні збірки (Миколаїв 1809, Феодосія 1811, Львів 1823), починаються систематичні археологічні досліди й розкопи (час діяльности графа О. Уварова); це є перший поділ наук. зацікавлень між дослідниками клясичної й слов. старовини. Утворюються три важливіші археологічні центри: Одеса, Київ, Львів.

Одеський центр виник із зацікавлення культурою грецьких колоній над Чорним морем. Його піонери П. Дюбрюкс, І. Стемпковський, А. Ашік і Ґ. Блярамберґ організували археологічні музеї в Одесі (1825) й Керчі (1826). Незабаром в Одесі виникло археологічне т-во (Одесское Общество Истории и Древностей, 1839 — 1914) з офіційним дозволом вести розкопи по всій Україні. Перших 50 років його праці виповнили студії, присвячені вивченню грецьких і римських пам’яток на Україні та критиці іст. джерел. Найбільшого розвитку досягли археологічні студії в Одесі за часів керування т-вом Е. Штерна (1894 — 1910), що досліджував грецькі чорноморські колонії, »ґотське« ювелірне виробництво й трипільську культуру (Петрени). Крім того, слід згадати М. Волтенка (розкопи Усатова), С. Дложевського й A. Добровольського. Органом т-ва були »Записки. (33 томи).

Київський центр, створений кількома любителями старовини (М. Берлінський, Є. Болховітінов, М. Закревський, К. Лохвицький, Самойлов), розпочав досліди з київської старовини княжих часів. Згодом засноване було в Києві перше археологічне т-во (Временный Комитет для изыскания древностей в г. Киеве 1835 — 43). В 1835 р. при Київському Університеті засновано Археологічний Музей і Нумізматичний Кабінет. В 1843 р. Комітет закрито й створено Київську Археографічну Комісію (1842 — 72), що багато працювала в терені (в роботі її брав участь як рисівник Т. Шевченко). Комісія провела велику працю коло розчищення й реставрації фресок Софійського собору (Ф. Солнцев).

На справді наук. основу поставив археологічні досліди на Україні історик Володимир Антонович (1834 — 1908), що перший став читати лекції з археології в Київському Університеті. Він дав цим початок іст.-археологічному напрямові в дослідах над минулим України, брав участь в організації археологічних з’їздів у Києві (1874, 1899), в Одесі (1882), Харкові (1902), Катеринославі (1905) і Чернігові (1808) та виданні археологічних карт окремих областей України. З ним працювали М. Біляшевський, С. Гамченко (Житомир), М. Грушевський (Львів), В. Данилевич, К. Мельник-Антонович (дружина В. Антоновича), Ю. Сіцінський (Кам’янець Подільський) та ін. Поза гуртом В. Антоновича працювали: заслужений археолог В. Хвойка (відкрив трипільську культуру), Ф. Вовк, М. Макаренко, Б. Фармаковський та ін. В 1804 р. у Києві відкрито музей, збудований на громадські кошти. До нього передано цінні збірки Б. Ханенка, графа О. Бобринського B. Хвойки. Діяльність музею зв’язана з іменами М. Біляшевського, В. Хвойки, Д. Щербаківського, В. Козловської, Ф. Ернста. Музей після кількох реорганізацій був перетворений на Центральний Іст. Музей Києво-Печерської Лаври.

Після 1917 р. охорону пам’яток старовини брали на себе за чергою різні комітети й інститути, між якими слід відзначити Всеукраїнський Археологічний Комітет (ВУАК, 1922 — 33). Співробітниками ВУАК були: М. Біляшевський, М. Волтенко (Одеса), С. Гамченко, В. Данилевич, А. Добровольський (Одеса), /370/ Д. Гордієв (Тифліс), Ф. Ернст, В. Козловська, П. Курінний, М. Макаренко, К. Мельник-Антонович, I. Моргілевський, Ю. Сіцінський (Кам’янець Подільський), П. Смолічев (Чернігів), Б. Фармаковський (Ленінград), Д. Яворницький (Дніпропетровське), Д. Щербаківський та ін. ВУАК провадив багато археологічних дослідів (зокрема — мезоліт, неоліт, трипільська культура, княжа доба, велика експедиція на терені Дніпрельстану 1927 — 32 pp. під керівництвом Д. Яворницького, М. Міллера, С. Гамченка, М. Рудинського та ін.). При Всеукраїнській Академії Наук працював Кабінет Антропології та Етнології ім. Ф. Вовка (1926 — 34).

В 1934 р. замість ВУАК створено, під партійним проводом, Інститут Матеріяльної Культури Укр. Академії Наук, перетворений на Інститут Археології Укр. Академії Наук (1938). Останній залучив до праці багато укр. фахівців; серед них В. Козловська, П. Курінний, С. Магура, В. Петров, І. Фабриціюс та ін. Крім окремих дослідів, організовано кілька комплексних експедицій для дослідження Полісся, Ольбії (Б. Фармаковський, А. Славін), трипільської культури (Т. Пассек, П. Курінний), скитської культури (І. Фабриціюс) тощо.

В 1926 р. Києво-Печерська Лавра була оголошена Всеукр. Державним Культурно-Іст. заповідником і утворено Всеукр. Музейний Городок, до якого перенесено ряд музеїв Академії Наук, Київської Духовної Академії, Університету тощо.

Крім Києва та Одеси, археологічні осередки були в Харкові (проф. Д. Багалій, І. Левицький, О. Федоровський, С. Таранушенко), в Дніпропетровському (Д. Яворницький, П. Козар), в Полтаві (В. Щербаківський, М. Мощенко, М. Рудинський), на Приозів’ї (М. Міллер).

Праці з археології України друкували в »Трудах археологических съездов«, »Киевской Старине« (1882 — 1906), »Археологической Летописи Южной России« (1897 — 1905), виданнях ВУАК — »Короткі звідомлення« (1925 — 26), »Записки« (1930), »Хроніка археології та мистецтвах (1930 — 31), в »Антропології«, вид. Кабінету ім. Ф. Вовка (1927 — 32), »Наук. Записках IIМК« (1934 — 37) та ін.

Окремої катедри археології до 1917 р. в жадному університеті не було, але курси археології читали професори-історики — м. ін.: в Києві — В. Антонович, в Харкові — Д. Багалій, в Одесі — І. Линниченко.

Львівський центр. Знайдення кам’яної статуї Світовида в Збручі (1848) збудило зацікавлення старовиною в укр. істориків у Галичині. Перші з них (А. Петрушевич, І. Шараневич, О. Чоловський) почали досліджувати княжий Галич, організували археологічні виставки у Львові (1861, 1885, 1889), Коломиї (1880), Тернополі (1884), перший археологічний з’їзд у Львові (1885) і перші укр. музеї у Львові з археологічними відділами (Народного Дому 1873, Ставропігії 1875). І. Шараневич став першим держ. консерватором археологічних пам’яток. Розкопи провадили А. Кіркор, Г. Оссовський, Т. Зємєнцький і В. Деметрикевич з Кракова. У 1894 p. M. Грушевський досліджував пам’ятки ранньої залізної та княжої доби. Він заснував Музей НТШ з археологічним відділом, де працювали молоді археологи Б. Януш (1907) і В. Гребеняк (1913 — 14).

З 1905 р. в Університеті у Львові засновано катедру археології, керівниками якої були К. Гадачек (1905 — 15), К. Булянда (1916 — 21), Л. Козловський (1922 — 39) і Я. Пастернак (1939 — 41). Другий осередок археологічних дослідів — у Музеї НТШ; його керівники були Ю. Полянський (1924 — 28), Я. Пастернак (1928 — 39). Під керівництвом Я. Пастернака провадилися великі систематичні розкопи в старому Галичі-Крилосі (1934 — 41). Праці друкувалися головне в »Записках НТШ«.

Інші осередки. Археологічні досліди на Буковині ведено від другої пол. XIX ст. (Р. Кайндль, О. Сомбаті, Д. Олінський, К. Ромсторфер). У 1890 р. було вже археологічне т-во в Чернівцях. В часи між двома війнами там працював Ч. Амброжевич. Піонерами археології на Закарпатті були Т. Легоцький (Мукачів) і О. Гампель (Будапешт). Систематичний огляд праісторії Закарпаття дали Я. Пастернак (1928, 1932) і О. Янкович (1931); останній діяв у 1930-их pp. в Мукачеві (Музей ім. Легоцького).

На еміґрації осередком укр. археологічної науки стала Катедра Археології Укр. Вільного Університету в Празі (1921 — 45) під керівництвом В. Щербаківського. Тут працювали також І. Борковський, О. Кандиба, Л. Чикаленко, по переселенні УВУ до Мюнхену — П. Курінний і Я. Пастернак. В Мюнхені відновлено також діяльність Археологічної Комісії Наук. Т-ва ім. Шевченка і засновано Групу Археології УВАН.

Археологічні збірки були при всіх іст. музеях України. Найважливіші з них у Києві, Одесі й Львові. Крім того, цінні збірки були в музеях Харкова, Полтави, Дніпропетровського (музей заснований О. Полем), в Чернігові (музей В. Тарновського), Житомирі та ін. Багато укр. археологічних матеріялів є також у Ленінграді й Москві (куди до 1917 р. відвозили найцінніші здобутки археологічних досліджень України), у Відні, Кракові, Варшаві й Будапешті.

Література. Загальна література: до цього часу немає загального курсу археології України. Почасти їх можуть замінити загальні курси історії України. Багатий матеріял дає І том »Історії України-Руси« М. Грушевського (Л. 1898, 3 вид. — К. 1913), проте він уже застарілий. Стисло подано огляд археології України в »Нарисі історії України« Д. Дорошенка, том І (В. 1932) і в »Нарисах з історії укр. археології п. Курінного (Авґсбурґ 1946). Література до окремих розділів подається в кінці.

Я. Пастернак






ПАЛЕОЛІТ


Загальна характеристика. Усе людство, зокрема й мешканці України, в найдавніші часи для виробів з твердого матеріялу користувалися каменем, головне кременем. Ці часи звуться кам’яною добою; в ній розрізняємо три періоди: 1. старіша кам’яна доба (палеоліт), 2. середня (мезоліт) і 3. молодша (неоліт). Увесь палеоліт припадає на льодовикову добу. На Україні сліди палеолітичної людини знаходимо в добу рісського зледеніння, в часи міжльодовикової доби рісс-вюрм та в часи вюрмського зледеніння, себто за 200 000 — 10 000 літ до /371/ нашої ери, коли остаточно станув льодовик у Скандінавії (див. стор. 49 — 51).

На підставі праць французьких дослідників для Европи встановлено шість палеолітичних культур, поділених на дві групи, старішу й молодшу, але їх тривання й чергування не завжди можна застосувати щодо України, в зовсім інших географічних і геокультурних умовах.

Старіша група палеоліту обіймає культури: шельську, ашельську й мустьєрську (назви від місцевостей Chelles, St. Acheul i Moustier у Франції). Характеристичною рисою, спільною для цих трьох культур, є крем’яне знаряддя »стусан« (французькою мовою »coup de poing«), трохи плескувате, мигдалуватого вигляду, гостре по краях, яке, очевидно, людина тримала в руці за грубший і ширший кінець. Вживалося це знаряддя для різного роду праці — різання, шкрябання, рубання і т. д. (мал. 279). Звичайно, для праці вживали і крем’яні скалки.

Якихсь знахідок шельської культури на укр. землях ще не згадували.

Вироби, дуже подібні до ашельських »стусанів«, поодиноко знаходили в с. Чистопадах (Галичина) і б. Крем’янця на Волині (Гостра Гора), на південь від найбільшого в нас зледеніння (рісс), серед руїн вапнякових печер. Цілком певні найдавніші рештки людської оселі знайдено в Кримі, на дні печери Кіїк-Коба б. Симферополя (Г. Бонч-Осмоловський): рештки вогнищ, порозбивані кістки вимерлих теплолюбних тварин і сила крем’яних уламків та скалок із слідами їхнього опрацювання, але ще без жадного типового знаряддя. Далеко молодше селище з кінця ашельської культури було відкрите в тій же печері Бонч-Осмоловським у вищій верстві: рештки вогнищ, різні типи »стусанів« (див. мал. 279) та розбиті кістки тварин холодної доби (мабуть рісське зледеніння, 230 000 — 180 000 pp. тому). Друге селище з багатими залишками кінця ашельської доби — в станиці Ільській на Кубані (С. Замятнін).

З доби мустьєрської культури, що прийшла на зміну ашельській, є селище в кримській печері Чукурча, Шейтан Коба (С. Бібіков) (див. мал. 280), на р. Деркулі б. хутора Колесникова (П. Єфименко), б. хутора Красний Яр під Луганським, в с. Кодак б. Дніпропетровського та під скельним дахом в с. Касперівці б. Заліщик (Ю. Полянський). Окремі знаходи мустьєрського кварцитного знаряддя — з Янова б. Теребовлі, Кулаківців і Печерної б. Чорткова та з Почапів б. Золочева, два крем’яні »гостряки« з Липи б. Дубна.

Молодший палеоліт обіймає оріньякську, солютренську й мадленську культури (назви від місцевостей у Франції Aurignac, Solutreé, La Madeleine), уже без крем’яних »стусанів«. Начиння виробляється з довгастих крем’яних дрібно защерблюваних скальників, відбитих від спеціяльно виготовлюваних скальників з кости (зокрема, з мамутової ікловини) й з парога оленів. Це використовування кости набирає все більшого значення, так що в мадленській культурі щезають уже зовсім деякі типи крем’яного начиння, а їх заступають знаряддя з кости. Селища молодшого палеоліту припадають на наймолодшу частину льодовикової доби.

Оріньякська культура, перша з горішньо-палеолітичних культур, завдячує своє походження впливам, чи радше міґрації, людности з »капською« культурою з Африки, хоча є думки (Полянський, Єфименко, Цоц та ін.) про її сх., навіть укр. походження, бо на Україні знаходилася своєрідна провінція цієї »капської« культури, зайшлої з півдня, через Балкани або Кавказ (Г. Обермаєр).

На Україні, в долині р. Удая, досліджено найдавніше селище оріньякської культури коло с. Журавки б. Прилук. Мало тут характеристичних крем’яних виробів (перевага дрібних скалок і вістрів, високі шкребачки типу »човнуватих«, високі /372/ струги, брак рильців) і жадного виробу з кости. До старо-оріньякської культури належить селище на р. Удаї, відкрите ще в 70-их pp. минулого ст. Селище в Новосілці Костюковій б. Заліщик в Галичині (Полянський) походить з пограниччя оріньякської та мустьєрської культур.

З молодших часів оріньякської культури відкрито дуже багато селищ у Галичині (Полянський) та в Басарабії (Морошан, Амброжевич) уздовж Дністра. Людність цих місцевостей, де річки протікають вузькими долинами, селилася здебільшого на прибережних горбках. Більшість цих селищ належить до культур середнього й почасти гор. оріньяку.

До середнього оріньяку, але виразніше пройнятого »капським« характером, належить селище в Городку б. Рівного (Л. Савицький). Воно існувало довгий час, і мешканці не раз залишали його при повенях.

Солютренська культура. В часи найбільшого потепління в добу вюрмського зледеніння, коли призвичаєний до холодного клімату тваринний світ, а за ним і людність, що полювала на нього, пересунулися далеко на північ, на Україні починає відчуватися вплив нової культури — солютренської, з її центру на південь від Карпат, у теперішній Угорщині.

Культуру цю вважають до деякої міри пов’язаною з культурою мустьєрською. /373/ З солютренської культури ми знаємо на Україні тільки одно раннє, пресолютренське селище в Валяві б. Перемишля (Полянський) і тільки одно селище вже з цілком виразним елементом солютренської культури — Пушкарі I б. Новгорода Сіверського. Поза тим, що селище в Пушкарях I має багато спільного з культурою попереду згадуваних селищ, характер його крем’яної індустрії відмінний від того, що ми бачили досі. Уперше з’являються великі скалки правильної видовженої форми, різні крем’яні вістря (клюги списів) і скалки із справжньою скойчастою чи лускуватою солютренською ретушшю (див. мал. 281).

Жадне укр. селище не дало ні характеристичних для оріньяку кістяних клюг із розколиною на ширшому кінці, ні жіночих різьблених фігурок. Розкопами останніх років у селищах Ганці. Пушкарі I і Дубова Балка встановлено існування куренів-бурдіїв, заглиблених у землю й вкритих шкурами тварин.

Мадленська культура прийшла на зміну солютренській. Позначається занепад техніки оброблення кременю й великий поступ в обробленні кости. Крем’яний інвентар ранніх мадленських селищ іноді такий подібний до середньо-оріньякського, що тільки наявність високо розвиненої кістяної індустрії дає змогу ствердити приналежність селищ до окремих відтинків мадленської культури.

З доби мадленської культури походить селище в с. Мізині б. Новгорода Сіверського, де культурна верства залягає на самій горі верствових намулів р. Десни і вкрита зверху лесом. Клімат ставав сухий. Льодова поволока була вже така близька, що в околицях Мізиня жила тундрова фавна: піжмовий бик, песець, півн. олень і різні ґатунки лемінґів. Крем’яне знаряддя (дещо перероблене з солютренського) хоч і примітивніше від горішньо-оріньякського, але своєю різнорідністю і спеціялізацією далеко перевищує найбільші надбання всіх попередніх культур (див. мал. 282). Ще більше промовляють за культурну приналежність селища вироби з кости — розкішно вирізьблені з мамутової ікловини клюги до списів, тонкі голки з того ж матеріялу і сила зразків чистого мистецтва: декілька фігурок тварин (пес, сова?), пара браслетів і понад десяток фігурок невиразного характеру — пташки чи остаточно деґенеровані жіночі фігурки — все з мамутової ікловини й здебільшого прикрашене ритими меандрами (див. мал. 283).

Ця мізинська культура є своєрідний етап розвитку горішньопалеолітичних культур на Україні, що найраніше став початком чи тільки далеким попередником мадленської культури в Центр., а може Й Зах. Европі. Мізинські кістяні клюги, здається, стали прототипом мадленських гарпунів; деякі незрозумілі комбінації карбування на виробах з Мізиня зустрічаються в усіх майже старіших мадленських селищах в Европі і вважаються дослідниками за »мисливські знаки«. Правда, цілком своєрідна прикраса (меандр) /374/ мізинських виробів ніде ще в Европі не має нічого подібного. Але той факт, що в неоліті низка европейських культур своїм мистецтвом виявляє спорідненість із Мізинем, змусив найкращого знавця европейського палеоліту Г. Брейля особливо його підкреслити.

Невеликі залишки наймолодших палеолітичних селищ в с. Смячці коло Новгорода Сіверського на Чернігівщині. Між старішими крем’яними матеріялами знаходяться тут іноді рештки крем’яної індустрії, подібної до французької Azilien із самого кінця палеоліту, але немає ще жадних дослідів щодо поширення її на укр. землях. З берегів Дністра, з с. Озаринці, відома палеолітична ритина, яка являє мамута на куску ікловини. Цікаві ритини, знайдені на стінах печери в Кам’яній Могилі (Терпіння б. Мелітополя) на р. Молочній із зображенням мамута й рогатих тварин (див. мал. 284), та неясного змісту ритини на іклі мамута з Кирилівського селища в Києві та з Ганців на Полтавщині (див. мал. 285) доводять, що й Україна може похвалитися здобутками своєї мистецької культури палеолітичної доби.

Палеолітична людина. Останків самої палеолітичної людини на Україні ще дуже мало — кілька кісток ноги та рука (Кіїк-Коба), два фраґменти черепа (Чулатів I, Новгород Сіверський), спідня щелепа (Валява б. Перемишля) й зуб дитини (Пушкарі I). Про її расову приналежність не можна чогось певного сказати. Проте за аналогією із знахідками в Зах. Бвропі можна припускати, що вона належала до т. зв. »неандертальського« типу (homo primigenius) (див. ст. 125), не трималася ще вертикально, не володіла розчленованою мовою, однак переважала тварин розвиненішим інтелектом, користувалася вогнем, виробляла примітивне знаряддя, полювала на тварин. На зміну їй приходить ще розвиненіша людина, що належить до кроманьйонської раси (homo sapiens fossilis — див. стр. 125; до цієї раси належить мабуть щелепа з Валяви. Люди часів палеоліту трималися гуртами, разом полюючи на великих тварин. Можливо, що їх об’єднувала віра в спільного пращура, який був їх тотемом (таким пращуром люди визнавали якусь тварину, рослину, камінь, річку тощо). На стінах печер та на ікловинах мамутів знайдено намальовані або вирізьблені фігури мамутів та ін. тварин. В Костенках, на межах України з Вороніжчиною, знайдено фігурку жінки (див. мал. 286). Відомі, крім того, десятки фігурок жінок та різних тварин, зроблених з каменю та кости. Найбільшої досконалости мистецтво досягло в знахідках с. Мізиня. Ці пам’ятки дають і натуралістичне, і стилізоване відображення природи. В знахідках Кирилівської стоянки у Києві та Ганців на Полтавщині стилізація йде дуже далеко. Можливо, що ці зображення пов’язані з тотемізмом.

Л. Чикаленко






МЕЗОЛІТ


Загальна характеристика. Мезолітом зветься доба, переходова між палеолітом і неолітом, що припадає на перші тисячоліття після останнього зледеніння. Після потепління висохли піщані морени, і на дюнах, що з них виникли, стало з’являтися кочівне ще мезолітичне населення країни, яке жило головним чином з полювання луком на дрібну звірину й птахів, з рибальства та збирання їстівних м’якунів. Відповідно до цього змінилося й крем’яне знаряддя; воно стало дуже дрібне (мікролітичне) і вживалося як вістря стріл або вставки в дерев’яні чи кістяні списи й гарпуни. Величезна кількість цілком однакових мікролітів вказує на удосконалення техніки оброблення кременю. Форми житлових споруд (курені?), спосіб поховань і сам антропологічний тип населення ще дуже мало вивчені.

Свідерська культура. На Україні є три мезолітичні культури, що зміняють одна одну: свідерська, тарденуазька і кампінська культури. Найстарішу з них, свідерську (назва від с. Свідри Вєлькє, Świdry Wielkie б. Варшави) відкрив М. Рудинський на дюнній стоянці XIV, на високому плято б. р. Смячки, недалеко Новгорода Сіверського. Це найраніша фаза укр. мезоліту, крем’яна індустрія якої морфологічно пов’язана ще з пізньомадленською. Прикметні стрункі мікролітичні відщепки, з яких виробляються ножики, шкребачки, рильці та різні стрілки (трикутні, з черешком, типу Font Robert). Стоянки свідерської культури відомі головне в півн.-зах. частині України, /375/ по течії Десни, Тетерева, Прип’яті й Бугу (див. мал. 287, 1 — 7).

Тарденуазька культура (мал. 287, 8 — 18). Друга мезолітична культура — тарденуазька (назва від м. Fére-en-Tardenois у Франції) розвивалася в теплому сухому кліматі. Нове населення прийшло з нею на Україну, мабуть через Польщу, з Франції (М. Рудинський). Його стоянки — також на дюнах і спосіб життя такий самий, поховання відомі вже з кримських печер (Фатма-Коба, Мурзак-Коба). Між мікролітичним знаряддям прикметні ножики з затупленою спинкою (тип Gravette) і короткі долотовидні вставки до кістяних списів (Ізюмщина).

М. Рудинський, найкращий знавець мезоліту, виявив дві окремі області тарденуазької культури на Україні: одну півн.-зах. і другу півд.-сх. Перша з них — на території старішої, свідерської культури, з впливами цієї ж культури на /376/ балтійський мезоліт, друга — в сточищі р. Дінця та його допливів із прикметною крем’яною »індустрією поламаного відщепка й геометричних форм«. Певний етап у розвитку тарденуазької культури на Україні ілюструє крем’яне знаряддя з дюнової стоянки б. Охтирки на Харківщині (відщепки з одним збитим краєм, трапеції, кутові різаки). Знайдене знаряддя з обсидіяну (вулканічного скла) на Полтавщині й Харківщині вказує на зв’язки України з Закавказзям уже в мезоліті.

Велике культурне значення в донецькій мезолітичній області має молодша група »петрогліфів«: група коней, різні знаки й риба (?) з Кам’яної Могили б. Терпіння. Їх відкривець М. Бадер висловив думку, що ці пам’ятки лишило по собі мезолітичне потомство місцевого палеолітичного населення, яке жило тут без перерви далі й навіть у неоліті та бронзі.

Кампінська культура (мал. 287, 19 — 23). На зміну культурі тарденуазького типу прийшла культура типу кампінського (назва від місцевости Campigny у Франції). Це — культура »макролітичного« (великокам’яного) мезоліту або, радше, дуже рання неолітична культура, поширена на Україні в доріччі Десни, Дінця, дол. Дніпра, на подільсько-волинському плято й на Дністрі. Як гадають, вона або прийшла з Балканів (Л. Козловський), або розвинулася на місці (Є. Кричевський). Тодішнє населення України знало вже перші початки примітивно-мотичного хліборобства й ганчарства, а взагалі жило ще давнім мезолітичним життям. Між його мікролітичним знаряддям є вже й велике: перші овальні сокири з грубих відламів, ще без слідів шліфування, що вказують на наближення нової доби в культурі — неоліту.

Я. Пастернак






НЕОЛІТ


Молодша кам’яна доба (неоліт) — це вже геологічно сучасна доба. В теплому вогкому кліматі населення дуже збільшується. Порівняно з палеолітом та мезолітом людина неоліту мала величезні досягнення в культурі. Удосконалюється техніка кам’яних виробів, вживається пиляння, свердлування, шліфування каменю, збільшується асортимент виробів. Людина опановує ткацтво, ганчарство (робить посуд руками), має свійську худобу, постійні оселі, часто великі селища; будує землянки та хати й починає хліборобити: копає мотиками землю, сіє, жне серпами, зернотерками меле зерно. Спорудження човна (у вигляді видовбаної колоди) сприяло поширенню рибальства, а разом із тим зробило можливими стосунки між племенами, в наслідок чого почався торговельний обмін: вироби з волинського кременю знаходять на Київщині та в прибалтійських землях, закарпатський обсидіян — на Волині тощо. За часів неоліту можна говорити про окремі племена, що мешкали на Україні.

На основі порівняння побуту населення України за неоліту з побутом ін. народів, що їх дослідники застали на аналогічній стадії культури, можна вважати, що населення жило великими матріярхальними родовими групами, об’єднаними особою жінки-матері, бабки, пращурки, бо діти через відсутність шлюбів не знали батька. Матріярхат відбився в культі жінки-матері. Людина мала релігійні уявлення, вірила в загробне життя, ховала покійників за певним ритуалом — або палила, або клала в могили, часто посипаючи червоною охрою й кладучи з ними, знаряддя та їжу. Виробляла ідолів: жінки й тварини.

За неоліту помітне пересування племен, що шукали кращих полів для хліборобства, скотарства, полювання, в наслідок чого між племенами почалася боротьба, війни. Можливо, небезпека викликала спорудження на палях жител на озерах, багнищах і навіть на землі (терамари).

За часів неоліту на території України мешкали племена різного походження (див. ст. 126), що перебували на різних щаблях культури, мали різні звичаї, техніку виробництва, релігійний ритуал. Тим то характеристика неоліту подається за окремими районами.

Трипільська культура. Основне неолітичне населення України — за винятком Лівобережжя — це носій т. зв. трипільської культури (назва походить від села Трипілля на Київщині), що належить до великої групи неолітичних культур Европи, прикметних глиняним посудом, який прикрашений ритим спіральнострічковим орнаментом. Походження її остаточно ще не вияснене. Одні дослідники (А. Спіцин, В. Щербаківський) виводять трипільців із Малої Азії, другі (Хвойка, Курінний, Кричевський, Пассек) — з місцевого мезолітичного населення (кампінська культура).

Трипільське населення займало Україну від Подніпров’я по зах. Поділля й гор. Побужжя, розташовуючись здебільшого на підвищеннях серед урожайних земель. Від нього лишилися тепер сотні селищ із останками житла, т. зв. точків (»площадок«) та землянок у спідніх верствах чорнозему. Перші з них — наземні прямокутні будівлі »на стовп« із дерева й глини, різної величини, долівка яких часом на дерев’яному підкладі, мащена кількома верствами глини, а стіни плетені з пруття між дубовими стовпами й обмазані глиною.

На дубових стовпах і /377/ чотирисхилий дах будинку, вкритий соломою чи очеретом з діркою для диму.

В більших будівлях є кілька житлових камер із 1 — 2 печами та сіни із входом. Є камери й без печей, може комори для переховування зерна. Квадратові склеплені печі (з дерева, лози й глини) стоять на основі з випалених глиняних вальків. Біля печі — підвищення, »лежанка« з таких же вальків. Під стіною, проти печі, місце на величезний посуд для припасів і на зернотерки. Біля самої печі кухонний посуд (миски й горщики). Стіни й піч іноді прикрашені кольоровим розписом. /378/ Добре уявлення про трипільський наземний будинок дають глиняні моделі хат (Попудня, Сушківка, Володимирівка, фраґменти з Незвиськ). Призначення таких споруд могло бути подвійне: житлові хати з печами і тілопальні точки без печей і стін. Крім наземних будинків, були ще й землянки (Київ, Ржищів). Групи трипільських житлових будинків утворюють іноді цілі села вздовж річок (зах. Поділля).

Найважливішим джерелом прожитку в трипільців було спершу примітивне хліборобство з плеканням пшениці, ячменю, проса, можливо жита (див. стор. 200 — 202). Головне приладдя для цього — рогові й кам’яні мотики, кістяні й дерев’яні з крем’яними вкладками серпи та кам’яні зернотерки. Менш важливе було скотарство (дві породи рогатої худоби, вівці, свині та пес — помічник пастухів), ще менше — полювання й рибальство. Для їжі збирали також багато м’якунів і дубові жолуді.

Найхарактеристичнішою групою знахідок у трипільських селищах є кераміка, виріб якої й орнаментика стояли на дуже високому рівні (мал. 288).

Відзначаються два роди посуду — столовий та припасовий (парадніший) і кухонний (простіший). Перший із них — із чищеної глини, звичайно дуже добре випалений, цеглястого кольору, багатий формами (щодо призначення є різні здогади) й орнаментикою, другий — до варення їжі — одноманітний, сірий, не розписуваний, з глини, змішаної з товченими скойками й піском.

Столовий посуд із багатою мальованою орнаментикою на спіральних мотивах, що згодом розпадаються на окремі частини в простокутніх полях (Чикаленко, Кандиба); вона в неоліті однобарвна (біла на цеглястому тлі). Походження мальованого орнаменту ще не ясне: його виводять із Малої Азії, з Семигороду, з Судетів, але він, мабуть, місцевий. Поряд із мальованим посудом є другий, із жолобкованим і ритим орнаментом; багато посуду зовсім без прикрас. На денцях деяких посудин (Халеп’є, Романівка, Стіни, Більче, Незвиська) збереглися відтиски тканин, іноді дуже тонких, що разом із глиняними прясличками й тягарцями до ткацьких варстатів вказують на високо розвинене ткацтво й на полотняну одежу.

Окрема група ганчарних виробів — глиняні людські і тваринні фігурки. Перші з них, переважно жіночі, різного віку (чоловічих дуже мало), стоячі-схематичні й сидячі-реалістичні. Іноді зазначена зачіска (Кринички), татуювання (Зазулинці), частіше намисто. Фігурки мають культове призначення, в матріярхальній родині вони могли представляти матір-родоначальницю й водночас ідоли-символи плодючости. В житлі вони часто стояли на підвищених »культових« місцях біля печей. Культово-магічний характер їх потверджується також знаходженням у похованнях (Усатове). Є багато фігурок домашніх тварин, головне биків, що їх можна пов’язувати з тотемістичним культом (Романівка).

З приладдя до праці відомі крем’яні шкребачки, пилки, ножі, прикметні однобічно опуклі кам’яні мотики, рогові мотики й шила та кістяні кинджали, серпи й ганчарні лопатки до гладження посуду. Крем’яних стрілок дуже мало.

Питання про обряд поховання у трипільців ще остаточно не розв’язане, але є вказівки на те, що вони покійників або палили (Верем’я, Кононча, Колодисте, Васильківці), або ховали в скорченій (Крутобородинці, Чернихів) чи випрямленій (Колодисте, Щербанівка) позі. Скелетове трипільське поховання було й у печері Вертеба (Більче Золоте), де всі черепи належали до індоевропейських довгоголових рас — більшість до середземноморської та нордійської.

Побут трипільців — хати, села — нагадує пізніший укр. побут. На думку дослідників, трипільці були найстарішим підложжям, з якого виріс укр. народ. З другого боку, трипільська культура була першою, яка зв’язала в один, ще цілком не досліджений, комплекс територію України з могутнішими культурами тодішнього світу, малоазійською та егейською (Мікени, Орхоменос, Крета, Кноссос). Перші початки трипільської культури можна віднести до пол. IV тисячоліття (Кирилівські Висоти в Києві). Вона буйно розвивається протягом повних 2000 років, захоплюючи енеоліт, бронзову і гальштатську залізну добу (див. нижче) і являє багато місцевих відмін.

Неоліт Лівобережної й Півн. України. Неолітичне населення Лівобережжя, культурно відсталіше, жило над ріками з полювання, рибальства й збирання м’якунів, ще не знало хліборобства й вірило в тотеми. На піщаних дюнах у сточищі pp. Десни й Сейму та в суміжній частині Полтавщини жили племена, споріднені з прафінськими. Їхня »гребінцева« (мал. 289, 11) кераміка прикрашена ямочками, відтисками гребінця та патичка, обмотаного шнурком.

Полісся, півн. Волинь та частину Холмщини зайняли досить рано племена, споріднені з лівобережними. Вони теж оселювалися уздовж рік, займалися головне рибальством і мисливством, жили влітку під наметами із шкір, взимку в землянках і давали своїм небіжчикам червону охру для татуювання на той світ. »Гребінцева« кераміка, що теж їх характеризує, має круглясте дно: у хатах не було ще столів. Крім крем’яних стріл та списів знайдено кістяні гарпуни й гачки на рибу.

Південна Україна. На півдні, між Дніпром і Озівським морем, інше плем’я лишило по собі могильник у Маріюполі (М. Макаренко — мал. 289, 12), де покійники лежать на спині, трьома шарами одні над /379/ одними, присипані охрою (магічне татуювання) й рясно прикрашені кістяними платівками, іклами диких свиней та черепашками. Біля них знайдено крем’яні стрілки й ножі, зрідка — кам’яні топірці й булави; горщиків немає. Можливо, що цьому племені треба приписати селища порожистої частини Дніпра (Середній Стіг).

Галичина, Волинь (надбузька культура). Галичину й Волинь в неоліті займали племена, що згодом утворили надбузьку культуру (мал. 289 а). Вони жили в землянках, займалися рільництвом, плеканням худоби, мисливством, знали ганчарство й ткацтво і виробляли гарне знаряддя з волинського кременю, яким торгували з Київщиною та прибалтійськими краями (крем’яні скарби). Прикметні спершу двостінні, пізніше чотиристінні крем’яні сокирки. Горщики мають уже плоске дно й дірки для випускання пари кругом вінців.

 Небіжчиків ховали скорчених з крем’яним знаряддям, без горщиків із стравою. Над похованими насипали могилки (Остап’є).

Під кінець неоліту зі Шлезьку вздовж Висли на Волинь (Луцьке, Острог) і в Подністров’я прийшли еміґранти з молодшого волютовою (лінійно-стрічковою, мал. 289 б) 1) керамікою та кам’яними мотиками в формі шевського правила. Вони зайняли підвищені, з природи оборонні місця (Котовання), жили з хліборобства, ховали скорчених небіжчиків у плоских гробах і здобували з Закарпаття знаряддя з вулканічного скла (обсидіяну) в обмін за крем’яне знаряддя й збіжжя (?).

Закарпаття. В гор. Потиссі, за Карпатами, жили хліборобські племена, споріднені з населенням Шлезьку й Моравії. По них лишилися селища на горбах, крем’яні майстерні (Порач) і ще мало досліджені поховання. Здається, у них був звичай палити небіжчиків. Малі могилки насипали над попільницями й горщиками з їжею, що їх давали покійникам на той світ. У кераміці цієї буківської культури (назва від Букових Гір у півн. Угорщині) багато обсидіянового знаряддя, є крем’яні й кістяні вироби та кам’яне знаряддя форми шевського правила. Глиняні фігурки жінок і тварин вказують на культ богині-матері й на тотемістичні вірування.

Я. Пастернак


1) Волютовою називають кераміку, прикрашену ритим орнаментом у формі спіралей.







ЕНЕОЛІТ


Енеоліт — кінцева фаза неоліту (2 500 — 2 000) з першими металевими (мідяними) виробами, звідси також назва — мідяна доба.

Трипілля. В області трипільської культури до енеоліту можна віднести селища типу Володимирівки (С. Магура), Сушківки (В. Козловська) й Коломийщини б. Халеп’я (С. Магура), на Київщині, Петренів у Басарабії (Е. Штерн) та Бучача на зах. Поділлі (Л. Козловський). У Володимирівці більш ніж тисяча жител, головне двокамерних, розвинений культ (хрестовидний жертовник), більша пишність посуду — може центр трипільських племен. В родовому поселенні в Коломийщині хати розміщені для безпеки колом, в середині якого є два громадські будинки й місце для худоби. У Петренах — півземлянки з випаленою долівкою, в Бучачі — однокамерна хата з глиняною долівкою й кам’яною піччю. Прикметні реалістичні жіночі фігурки — ідоли; двічі (Сушківка, Кринички) зображена мати з дитиною при грудях (пор. культ богині-матері на Близькому Сході). Фігуральна, людська й тваринна, часто фантастична мальована орнаментика посуду, що могла частково витворитися шляхом »оживлювання« деяких орнаментальних форм (Чикаленко). В кераміці прикметні грушковидні амфори, шоломовидні покришки та »біноклі« (подвійний посуд без дна), що їх дехто вважає за бубники (мал. 288, 11).

Я. Пастернак /380/


/381/


Південна Україна. Енеолітична культура, розповсюджена й панівна в надчорноморських степах, зветься ямною культурою. Часи ямної культури охоплюють усе III тисячоліття до Хр. Поховання робилися вже в ямах — звідси й назва культури. Над похованнями робилися перші в наших степах могильні насипи. Кістяки лежать на спині, з ногами, зігнутими в колінах, пізніше — скорчені, на боці, головою на північ або схід. Кістки й дно ями часто притрушені червоною охрою. При жіночих похованнях зустрічаються діти до 10 років. Речі в могилах трапляються рідко. Невеликі матріярхальні орди носіїв ямної культури по берегах річок живилися з рибальства, користуючись самоловами з лози, стрілами й гарпунами; уживали човнів, видовбаних із цілої колоди. Полювали за допомогою луків із стрілами. Жінки й діти збирали мушлі, черепахи, яйця диких птахів, їстівне коріння, горіхи, овочі. З половини періоду, під впливом трипільців, з’являється мотичне хліборобство й скотарство, сіють просо, розводять вівці, нарешті, велику рогату худобу. Рибальські стоянки по піскуватих кучугурах, по берегах та островах, характеристичні кострищами, а в порожистій частині Дніпра — великими купами мушлів із культурними покидьками навкруги (подібно до кікенмединґів у Півн. Европі). Кам’яне знаряддя — вузькі сокири, дискуваті камені до метання, камені для розтирання коріння, зерна тощо, ножі, відскепи, шкребачки й грубі кінцівки до стріл; з кости — колюче знаряддя: швайки, голки, гарпуни; з половини періоду — перші довезені, дуже рідкі, вироби з бронзи півн.-кавказького типу. Характеристичні чотиригранні шильця й списовидні ножі; дуже рідко — плоскі сокири. Кераміка у вигляді малих гостроденних горняток, грубо ліплених руками, іноді бідно орнаментованих. Ямна культура була під впливом трипільської культури, від якої запозичає хліборобство й скотарство.

М. Міллер


Західня Україна. В Галичині й на Волині і далі жили в енеоліті місцеві хліборобські племена з надбузькою культурою, які сильно розвинули крем’яний промисел (Сапанів). Їхні кинджали, списи, серпи й пилки, старанно оброблені по всій поверхні, шляхом товарообміну широко розходилися по території України і Польщі.

В другій пол. ПІ тисячоліття двома хвилями вздовж Висли й Бугу прийшли довгоголові племена нордійської раси з мегалітичною культурою (назва від могильних споруд з великих кам’яних плит). Вони займалися більше скотарством і полюванням, ніж рільництвом. Перші з цих племен дійшли тільки до півн. Галичини, де оселювалися на підвищених з природи оборонних місцях, не почуваючи себе безпечними між чужоплемінним місцевим населенням (Потелич). Вони ліпили горщики з лійкуватим горлом (лійкуватий посуд, мал. 290в) і робили кам’яні бойові топірці з круглим розширеним обухом. Покійників при похованні не скорчували й лише винятково палили (Теребовля) з наміром очистити дух від усього земного.

Інші нордійські племена пізніше зайняли півд. Волинь і Поділля, пробували перейти Карпати Верецьким провалом і дісталися аж на Київщину (Лосятин) і Буковину (Дол. Городник, Ґранічешті). Вони ховали скорчених покійників у родинних гробницях із кам’яних плит (скринькові гроби, мал. 290а), під могильним насипом, даючи їм страву на той світ у яйцюватих горщиках із ритим, білоінкрустованим геометричним орнаментом, пізніше — в кулястих амфорах, до того — крем’яну й кам’яну зброю, бурштинові намистини й кістяні пряжки до ременів. На сх. Волині (Високе, Кикова, Скоблів) трапляються й тілопальні поховання в кам’яних скринях. Їхні селища (Ульвівок б. Сокаля, Нова Сінява б. Літина) ще мало вивчені.

»Шнурова культура«. Під кінець III тисячоліття прийшли нові півн. племена зі Шлезьку, з керамікою, прикрашеною відтисками шнурка — шнурова кераміка 1) (мал. 290 б); вони широко розбрелися по Галичині й Волині, доходячи зрідка до Дніпра (Грищиниці б. Канева). У гор. Побужжі (Яцковиця) є сліди співжиття їх із носіями степової, ямної культури, які дійшли вздовж Дністра аж до гор. Подністров’я (Кульчиці, Колпець, Підгороддя б. Крилоса, Крилос). Окремі знахідки шнурової кераміки є й поза Дніпром (Полтавщина, Крим, Передкавказзя), куди вони могли попасти шляхом товарообміну.


1) На вогкі стінки посуду накладали шнур, який давав відбиток.


»Шнуровики« оселювались залюбки на піскових дюнах, де вели більш кочове життя, як мисливці і рибалки, але жили й на лесових теренах у землянках, провадячи примітивне хліборобство й скотарство. Скорчених покійників ховали звичайно на поверхні землі, під могилами (часом обведеними кам’яними колами), даючи їм кам’яні бойові топірці, крем’яне знаряддя й страву в горщиках та прикметних кулястих амфорах. /382/

На Закарпатті до енеоліту можна віднести з цілковитою певністю тільки тілопальні погребища в Лучках (Старай) і в Перечині (Пастернак) та окремі знахідки мідяних сокирок і топірців (мал. 290, 10-13)

Я. Пастернак





БРОНЗОВА ДОБА


Загальна характеристика бронзової доби. Процес заміни каменю як матеріялу для знаряддя металем відбувався на Україні дуже повільно. Причиною цього була недостача міді на Україні й складність її оброблення. Тому, що мідь у чистому складі не міцна, до неї стали додавати ін. металі, переважно цину; стоп міді з циною дав бронзу. Не зважаючи на високу якість бронзових виробів, вони не мали загального вжитку, бо були дорогі, переважно імпортні, й поруч із ними широко вживалося кам’яне знаряддя, яке досягає найбільшої досконалости. Воно часто імітує бронзові вироби і формою і шліфуванням, доведеним до дзеркального блиску; такими були сокири, булави, наконечники списів.

За бронзової доби на території України помітний сильний розвиток скотарства. У хліборобів є перші вози, дерев’яні плуги й бронзові серпи.

Водночас відбувається зміна різних племен, що приходять зі сходу, заходу, півдня. Краще озброєні, вони здобувають нові терени. Впливи, які йдуть з різних осередків бронзової культури: з Кавказу, Передньої Азії, Тракії, Шлезьку тощо — перехрещуються, і на Україні створюється складний комплекс культур.

Трипілля. До цієї доби в області населення з трипільською культурою треба віднести пам’ятки такого типу, як селища в Райках, Городському, Евминці, Кошилівцях та Корничі. Місцеве хліборобське населення убожіє через іміґрантів із шнуровою керамікою, які багатіють на скотарстві (вівці, коні) й спричиняють занепад трипільської культури. Орнаментика, хоча ще багата на барви (темнобрунатна, чорна й біла), стає простіша, лінеарна або й зовсім зникає. Культовий посуд — із пластичними бичачими голівками (Кошилівці). Випал кераміки гірший. Багато крем’яного знаряддя, кам’яних топірців, зернотерок, глиняних прясличок і ткацьких грузил. Часто трапляються мідяні вироби (шила, намистини, кинджали тощо), є й срібло (Кошилівці). Крім півземлянок трипільців на дюнах, є й хати на стовпах, з ямами на припаси і з ганчарними й пекарськими печами (Кошилівці).

З бронзової доби є селище й погребище в Усатовім б. Одеси. Кераміка мальована, звичайно з відтисками шнурка. /383/

Прикметні культові посудини на 4 ніжках. Багатші, парні, поховання — під могилами в кам’яній огорожі, бідніші — в плоских гробах під кам’яними плитами, всі скорчені. Видно зв’язки з егейським світом: культ бика (малюнки й різьби бичачих голів у могилках) та жіночі глиняні фігурки в широкій одежі — одне й друге відоме з Крети мінойських часів (мал. 288б).

Я. Пастернак


Південна Україна. Бронзова доба Півд. України починається з заселення північнокавказьких та причорноморських степів новими праарійськими племенами, що надходять через Кавказ із сх. — середземноморського басейну. Разом із культурою бронзи вони приносять із собою ткацтво, високорозвинене скотарство, плужне хліборобство й культ сонця. Подекуди допоміжними господарськими формами є рибальство й полювання. Живуть патріярхальними родами в селищах із землянок або куренів понад річками. За формами похоронного ритуалу й деякими особливостями в розвитку суспільства визначаються культури: молотошпильок, /384/ катакомбна, зрубна, скринькова й кіммерська 1). Є тісний зв’язок культури з Півн. Кавказом, звідки увесь час ідуть бронзові вироби, що розповсюджуються по всій степовій смузі. Пам’яткою півн.-кавказького осередку бронзового виробництва виступають т. зв. великі кобанські могили, що відносяться до різних часів, від енеоліту аж до кінця бронзової доби, репрезентуючи високий розвиток культури на всьому її протязі.


1) Назви культур мають таке походження: молотошпильок — від шпильки форми молота (мал. 292, 3); катакомбна, зрубна та скринькова — від поховань у катакомбах (ямах з бічною печеркою-катакомбою), дерев’яних зрубах та кам’яних скриньках; кіммерська — від назви народу кіммерійців, що жили на Півд. Україні.



З середини доби й до кінця з заходу з’являється і посилюється бронза закарпатського типу, що сягає на схід аж до басейну р. Дінця включно. В зв’язку з рідкістю бронзових виробів панує знаряддя з каменю, серед якого новими формами, що наслідують форми бронзових, є шліфовані й просвердлені сокири-молоти і булави. З бронзових форм нові — мечі, кинджали, ножі, списи з насадою, кінцівки до стріл, сокири з отвором, пилки, сокирки з вушком, долота, цвяхи. Прикраси — намиста, дармовиси, спіральні браслети, каблучки, заушниці, рурки. Бронзові речі безперервно збільшуються кількісно і формою (мал. 291).

Розвивається плоскодонна кераміка, набуваючи різних форм, розмірів і багатої орнаментації з первісних символів — хрест, свастика, коло, городки, квадрати, меандр (мал. 292).

Пізня бронзова доба в укр. степах характеристична масовим розповсюдженням кіл, складених із каменю (кромлехи), в могилах або навколо них, із похованнями в центрі, в кам’яних скринях. На вершку могил або в насипі — кам’яні стовпи (менгіри). З’являються перші кам’яні баби у формі стовпів або стел (Білогрудівка).

М. Міллер


Західня Україна. З Галичини хліборобські племена з надбузькою культурою переходять на початку бронзової доби на Полісся, і їхнє місце займають нордійські кочовики з лійкуватим посудом та шнуровою керамікою. Перші переходять у гор. Побужжя й околиці Львова, де живуть на горбах (Винники, Грибовичі), другі добувають із Шлезьку перші бронзові вироби унєтицького типу (кинджали, браслети, дротяні перстені й ковтки), що їх знаходимо в могилах із скорченими кістяками (так само й на Волині, мал. 293, 3). Між Дністром і Карпатами вони потрапляють під сильний вплив траків із Закарпаття й утворюють мішану культуру комарівського типу (Комарів) з трацькими бронзами й двовухим глиняним посудом (мал. 293, 1-2). Над скорченими або спаленими покійниками насипають могили. При сильному розвитку скотарства в багатших могилах трапляються й золоті речі (Комарів). На зах. Поділлі водночас — поховання поселенців із Молдавії із скорченими кістяками в кам’яних скриньках без могильного насипу — білопотоцька культура (Білий Потік б. Чорткова).

На півн. Волині й Поліссі нордійські племена із шнуровою керамікою й лійкуватим посудом змішалися також із скотарським прафінським племенем. По них лишилися могили із скорченими кістяками й місцевими формами бронзових нараменників та сліди селищ (кераміка з ритим пасмовим та пластичним листвовим орнаментом).

Під кінець бронзової доби із заходу в гор. Побужжя прийшли предки зах. слов’ян із хліборобською культурою лужицького типу (Лужичі). На їхніх тілопальних похованнях попільниці мають двостіжковий або есуватий (S) профіль; вони прикрашені скісним жолобкуванням, насічкою та дірками навколо вінців і часто почорнені; біля них є бронзові сокирки із втулкою й вушком, списи, браслети, нашийники, глиці до спинання одежі. Місцевого виробу є масивні замкнені нашийники сінявського типу (Сінява) і браслети з закладеними кінцями. Селища ще невідомі. Окремі бронзові вироби лужицького типу потрапили шляхом товарообміну в Подніпров’я.

Закарпаття далі заселене траками, що сильно розвинули бронзовий промисел (прикметні мечі з мисочкою на кінці рукояті) й вели жваву торгівлю з Галичиною (бронзові скарби) через Попрадський, Ужоцький та Верецький перевали в Карпатах (мал. 293, 10-18).

Я. Пастернак






ЗАЛІЗНА ДОБА


Загальна характеристика залізної доби. Наприкінці II тисячоліття до Хр. на зміну дорогої, бо імпортованої із Семигороду та півн. Передкавказзя, бронзи прийшов новий, свій і тому багато дешевший металь — залізо; воно згодом стало незаступним у промисловості й техніці і є таким досі. В X ст. до Хр. прийшло воно з Малої Азії в півн. Передкавказзя, де згодом витворився свій окремий центр залізної культури (кобанська культура), і звідти перші залізні вироби прийшли на півд. Україну. Старіша частина залізної доби (800 — 500 до Хр.) називається гальштатською добою (Hallstatt, Дол. Австрія). Вона прикметна сильним розвитком хліборобства й скотарства, скріпленням через це /385/ патріярхального родового ладу та поширенням сх.-альпійських (іллірійських) культурних впливів майже по всій Европі.

На зміну іллірійським культурним впливам прийшли в другій пол. I тисячоліття до Хр. кельтські, і прикметна ними молодша частина залізної доби (500 — 0 до Хр.) має назву лятенської доби (La Téne, Швайцарія).

Україна входить у залізній добі вже в свої ранньоісторичні часи, тому про греків, скитів, кіммерійців, траків та /386/ кельтські племена бастарнів, скірів і теврісків, що жили тоді на Україні чи проходили її землями, ми згадаємо тут лише з археологічного погляду.






ГАЛЬШТАТСЬКА ДОБА


Білогрудівська культура. На Україні культуру нащадків трипільського населення в гальштатську добу репрезентують пам’ятники типу Білогрудівка-Борисівка-Немирів-Новосілка Костюкова (мал. 294 а). Населення з сильно розвиненим скотарством будує перші городища (Більське, Немирівське, Крилоське), що стають основою родово-адміністративної організації, і живе в землянках або хатах »на стовп«. Прикметні могилоподібні скупчення культурних залишків (крем’яне, кам’яне та кістяне знаряддя, глиняні хлібчики, дуже мало глиняних фігурок), переходу бронзи до заліза ще немає. Найприкметніша чорна лискуча кераміка (»укр. гальштат«) з рівчакуватим, кружковим та ґудзевим орнаментом, датована бронзовими фібулами (Новосілка Костюкова) на 1000 — 700 до Хр. В кістякових похованнях кераміка з високими вухами і бронзовий посуд. Це ще передскитська культура.

Скитська культура. На межі VII і VI ст. до Хр. прийшли зі сходу іранські племена — скити і зайняли край між Дніпром і Озівським морем. Від них греки в півд. Україні стали згодом все населення України називати збірним іменем »скити«, що їх Геродот (V ст.) ділить на дві групи: скити-орачі й царські скити. Перші з них — місцеві хліборобські племена, що були в тісних культурних зносинах з егейсько-грецьким і кавказьким малоазійським світом. Другі — справжні скити, кочовики, які не могли принести вищої культури на Україну та витворити свій власний (тваринний) стиль у мистецтві.

Прикметні скитські пам’ятники — великі »царські« могили (Лита, Келермеська, Сімох братів, Аксютинецька, Вовковецька й ін.) з IV — V ст., з жорстоким орієнтальним похоронним обрядом (вбивання жінок, невільників і коней), дуже багаті на золоті й срібні посудини та прикраси в тваринному стилі (олені, козли, риби), що витворився під впливом чужих скитам передньоазійських релігійних уявлень. Характеристичні кинджали з серцевидною насадою леза, сагайдаки на луки вкупі з колчанами на стріли, тригранні бронзові стріли й ін. Між ювелірними виробами спершу асирійсько-перські, пізніше самі грецькі колоніяльні речі (мал. 294 в).

Грецькі чорноморські колонії. В VII ст. до Хр. до Чорного моря запливають грецькі кораблі, які починають торгівлю з кіммерійцями та скитами. Вони засновують колонії, переважно на устях великих рік: Тіра на усті Дністра, Ольбія на Бозькому лимані, Херсонес в Кримі, Пантікапей над Керчинською протокою, Фанагорія на усті Кубані, Танаїс — на усті Дону. Вони згодом перетворилися на великі, багаті міста і стали посередниками між скитами і Грецією (мал. 294 г).

Докладніші археологічні досліди були досі проведені лише на терені Херсонесу, Ольбії й Пантікапею. Вони дали повний образ життя греків на півдні України з їх чисто клясичною культурою в архітектурі (многокімнатні будинки з внутрішніми подвір’ями й колонадами, головне в Ольбії), всьому виробництві, побуті та похованнях, багатих на ювелірні мистецькі вироби й мальовані грецькі вази.

Культури Зах. України. В гор. Побужжя повертаються надбузькі хліборобські племена з Полісся, зустрічають там зах. праслов’ян із лужицькою культурою і попадають водночас під вплив трацької культури. У VIII ст. витворюється нова хліборобська культура висоцького типу (Висоцько — мал. 294б) з тілопально-кістяковими (не скорченими) похованнями і мало ще дослідженими селищами, часто на піщаних дюнах (Почали), що доходять на півдні до Дністра. Їхня кераміка — часто з білоінкрустованим орнаментом і дірками під вінцями; багато мініятюрного посуду; з бронзи зроблені сокирки, бритви, глиці й шила. В похованнях постійно знаходимо крем’яне знаряддя надбузького типу (серпи, кинджали, стрілки, ножики). Було й власне бронзове виробництво (Почали).

На зах. Поділля приходить у VI ст. з Київщини хліборобське плем’я — скити-орачі Геродота. В їх кістякових і тілопальних могилах немає людських жертв і кінських похоронів. Дари — прикметні тригранні стрілки, ковтки форми зігнутих цвяхів, бронзові дзеркала, кам’яні тарілки й грецькі монети. Селища ще невідомі.

Тілопальні кам’яні скринькові гроби з чорним лискучим посудом на Холмщині й зах. Поділлі — можливо слід переходу кельтських бастарнів і скірів у пол. І тисячоліття до Хр. на південь. Два золоті скарби з Михалкова — це трацький виріб VIII — VII ст. (мал. 294 ґ).

Закарпаття далі заселене траками, що торгують із Подністров’ям своєю бронзою (мечі, сокири тощо). Розміщення бронзових скарбів на терені вказує на давні карпатські шляхи. З поховань могили кістякові (Мукачів) і тілопальні із скитськими впливами в кераміці (Куштановичі — мал. 294 д). Селища майже невідомі.

Я. Пастернак /387/






ЛЯТЕНСЬКА ДОБА


Загальна характеристика. Друга половина останнього тисячоліття до Хр. — це час найбільшого поширення кельтських племен, що займали тоді чималу частину Центр. Европи, головне сьогоднішню Францію. Під кінець гальштатської доби вони зазнали сильних культурних впливів Греції і витворили після цього власну високу культуру, що її розносили в часи мандрівок по широких просторах Европи. В археології Европи ця культура виповнює останні 5 століть до Хр. й ділиться на три розвиткові ступені: /388/ ранній (500 — 300), середній (300 — 100) і пізній (100 — 0). Вона прикметна масовим виробом залізних предметів, головне зброї й рільничого знаряддя, винаходом лемеша до плуга, коси, ножиць, острогів та поширенням посуду, робленого на ганчарному колі. На Україні це час сильного розвитку хліборобства, торгівлі збіжжям із Грецією й промислу, час помітного зростання населення та вирівняння соціяльних відмін.

Придніпров’я заселюють далі нащадки трипільців. Пам’яток із ранньої лятенської доби досі ще мало, але в середній, а ще більше пізній лятенській добі край уже досить густо заселений. В районі Києва могильники містяться на віддалі 7 км один від одного, селища ще не досліджені. На зміну скелетовим могилам поступово приходять тілопальні поховання (»поля поховань«), де в подовгастій ямі є звичайно три посудини: найбільша з них — безвуха попільниця із спаленими кістками небіжчика, дві другі — з їжею на той світ. При цьому є залізне приладдя й прикраси та бронзові фібули до спинання одежі, що своїм механізмом подібні до сьогоднішніх аграфів-застібок. Вони на передньому ступені мають широку плоску, трикутню або вузьку круглу дужку, а на пізньому ступені сильно профільовані. На Україну принесли їх із собою кельтські племена бастарнів та скірів, які вздовж Тетерева, Богу та Дністра пройшли, доволі скорим темпом, у Придніпров’я. Прикметні на Україні для цієї доби й найкраще досліджені поховання в Зарубинцях та Корчоватому на Київщині.

До лятенської доби треба віднести — за стилістичною аналізою могильного інвентаря — більшість пізніх скитських »царських« могил. В них були знайдені такі перлини грецького ювелірного виробництва, як золотий гребінь (Солоха), електронова ваза (Куль-Оба — мал. 295 ґ) і срібні вази (Чортомлик, Вороніж) з етнографічними сценами з життя скитів-кочовиків та золоті окуття сагайдаків, горитів (Чортомлик, Іллінці), теж з фігуральним орнаментом. В жіночих похованнях прикметні грецькі бронзові дзеркала (Куль-Оба), ручки яких закінчені іноді тваринними фігурками.

В середній лятенській добі, в другій пол. III ст. до Хр., із-за Дону на півд. Україну прийшла нова іранська орда — сармати; вони підкорили собі більшу частину скитів і впродовж 500 років були панами укр. степів. По них лишилися укріплені городища та великі скелетові могильники навколо них. Біля небіжчиків, обвинених у дерев’яну кору, є горщики з їжею на той світ та порубана на куски вівця. Виряд покійників скромніший, ніж у скитських могилах — замість золота й бронзи є срібло й залізо, не раз трапляються залізні шоломи та частини кінської упряжі.

Обабіч Кіммерійського Боспору (Керч) було організоване на початку лятенської доби грецьке колоніяльне Боспорське царство із столицею Пантікапей (Керч), де досліджено багаті могили грецької верхівки та кам’яні муровані гробівці на півн. узбіччі Мітрідатової гори.

Західня Україна. В лятенську добу півн. частину Галичини й півд. Волині заселює далі народ з висоцькою культурою, що по ньому лишилися здебільшого кістякові поховання. Помітний занепад культури, мабуть, через кельтських бастарнів і скірів, що далі просуваються через Волинь і Поділля на південь, залишаючи по собі зубчасті бронзові нашийники і тілопальні поховання в кам’яних скриньках і в попільницях під глиняними кльошами (мал. 295 б). В І ст. до Хр. Галичина заселюється новими племенами, що приносять із собою лятенську культуру, витворену під кельтськими впливами. Зі Шлезьку приходить уздовж Сяну й Бугу войовниче плем’я венедів. В його тілопальних похованнях. (Переворськ) багато залізної зброї, погнутої обрядово, щоб вона стала непридатною для дальшого загального вжитку, і чорні попільниці з трьома вушками (мал. 295 в). Селища ще невідомі. Водночас із Молдавії приходять через Буковину в Подністров’я трацькі хлібороби — ґети. Відомі селища й тілопальні поховання; кераміка роблена вже частково на ганчарному колі (липицька культура). Кельтські імпорти: бронзові фібули й золоті монети (Скоморохи).

Закарпаття, заселене траками — ґетами, займають водночас кельти (тевріски), закладаючи своє середвище на місці теперішнього Мукачева з масовим виробом усякого залізного знаряддя. Їхні поховання кістякові, кераміка роблена на ганчарному колі, багато кельтських монет різних типів (мал. 295 г).

Я. Пастернак






РИМСЬКА ДОБА


Загальна характеристика. Переможні змагання римлян за панування над старовинним світом в останні десятиріччя до Хр. поклали кінець кельтській політ.-купецькій експансії. Вони здобули цим римській промисловості й торгівлі нові великі ринки збуту й спричинили поширення впливів клясичної та провінціяльно-римської культури до найдальших закутків новоздобутих земель. Її цивілізаційний вплив вирівнював поволі культурні відміни у »варварській« Центр. Европі, а захоплені ним народи засвоюють багато імпортованих римських виробів, зокрема в ділянці озброєння. /389/

 Тоді й Україна дістала виразний відбиток пропінціяльно-римської культури в наслідок пожвавленої торгівлі з сусідніми римськими провінціями (Дол. Мезія над дол. Дунаєм та Дакія в Семигороді) й увійшла в нову фазу свого культурного розвитку.

Культура піль поховань. Для римської доби прикметні тілопальні поля поховань, поширені по всій Україні. В Наддніпров’ї найкраще досліджені поля поховань у Черняхові й Ромашках на Київщині (Хвойка). З’явившись за пізнього лятену на дол. Дніпрі (Привільне), вони, поширюючись у лісовій смузі, поступово витискають давнішу зарубинецьку /390/ культуру (мал. 296 а). В цей період Україна була вже густо заселена (оселі на віддалі 3 — 5 км). Поселення сільського типу, властиві лісовій смузі, розташовані на відкритих, відлогих пагорбках. Дерев’яні хати в них обмазані глиною й мають глиняні печі або вогнища, заглиблені на 1 — 2 м в землю. Поселення міського типу були досліджені в дол. Наддніпров’ї. Це городища (Бізюкове, Миколаївське-Козацьке) з міцними мурами й ровами та кам’яними вежами.

Хліборобство в римську добу було лісово-підсічне, інтенсивне, з поширеною посівною площею (подибуються серпи, коси, сокири), дрібна рогата худоба. Високо розвинене було ремесло: оброблення глини (ганчарне коло), заліза, бронзи, скла, кости (гребінці); значний розвиток торгівлі й грошового обміну, на що вказують скарби римських монет, головне II ст. Крім тілопальних поховань у попільницях або ямах є і трупопокладні, де кістяк на спині, рідше скорчений, біля нього 3 — 12 глиняних посудин із їжею, фібули, ножі й монети.

Культура типу піль поховань обривається в IV — V ст., і цей момент розмежовує епоху давньої, античної історії України від епохи середньої її історії.

В III ст. відбувається міґрація ґотів з Повисля в Подніпров’я. Їм належать погребища в Ґурзуфі і Суук-Су в Кримі (Рєпніков).

В. Петров


Надчорноморські краї до кінця I ст. до Хр. підпадають в залежність від римської світової держави. Завдяки римській підтримці — широкий розквіт торгівлі та промисловости, причорноморські краї включаються в світовий ринок. В Пантікапеї великий осередок ремісничого виробництва, особливо золотих розкішних речей для степових варварів. Кочові племена масово заселюють степи; осілі хлібороби живуть на узбережжі Озівського моря. Поховання вже різко розподіляються на багаті та бідні. Найбагатші — біля Новочеркаського й на Кубані.

На поч. III ст. по Дністрі на Чорноморські краї насуваються германські племена ґотів та ґепідів. Причорноморські міста варваризуються й починають занепадати/

М. Міллер


Зах. Україна. Місцеве хліборобське населення археологічно ще не охоплене. Воно було до кінця III ст. під окупацією венедів, що перейшли далі на Закарпаття. Селища венедів мало досліджені (Холмщина, півд. Волинь), тілопальні поховання багаті на залізну зброю (в тому числі обрядово гнуті мечі). Прикметні стрункі, вазуваті попільниці з трьома вушками, прикрашені меандром (мал. 296 б). Найбільше поховання в Переворську (переворська культура). Залізне вістря на спис з рунічним написом (Крлюс?) III ст. з Розвадова.

Після завоювання Траяном Дакії в Подністров’я напливає багато ґетів (Костобоки). Відомі селища й тілопальні поховання без зброї (липицька культура, мал. 296 в). Кераміка роблена вільноруч і на ганчарному колі, прикметні миски на високій ніжці.

В пол. III ст. германці-ґепіди переходять уздовж Бугу на південь, залишаючи по собі скелетові поховання на півд. Волині й зах. Поділлі. Після 375 р. відступають перед гунами з Наддніпров’я на зах. Поділля ґоти та праслов’яни з прикметною сивою керамікою. Поховання одних і других — без зброї. Їхні залізні списи з рунічними знаками й написами (Берестя, Камениця, Сушично). Купці з римських провінцій (Мезія, Дакія) імпортують вино в гостродонних амфорах; є бронзовий, скляний і теракотовий посуд (terra sigillata, мал. 296 г), фібули й намиста. Їхні шляхи позначені скарбами римських монет. Римські леґіони ніколи не переходили Карпат.

На Закарпатті місцевим населенням були трацькі ґети. Після 170 р. перейшли туди з Подністров’я венеди, їхні поховання тілопальні (Ґібарт, Остров’яни) й кістякові (Арданово); останні під трацьким впливом. Багато римських монет. У Мармарощині сліди копалень соли. Це вже початок іст. часів на Закарпатті, хоча воно не належало до римської провінції Дакії.

Я. Пастернак






ДОБА ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ


Велика посуха, що панувала в перші століття по Хр. в Азії, змусила тамошніх кочовиків-скотарів тюрко-татарського походження шукати можливостей прожитку на заході. Орда за ордою пересувалася тоді через укр. землі, і це велике переселення сх. народів, що прийшли на зміну германським, спричинило велике спустошення серед культурних народів Европи.

Центральні й Східні Землі. Першою ордою, що наприкінці IV ст. прийшла з Азії на Україну, були гуни. Вони цілком знищили Танаїс і всі надозівські поселення. Сармати на Дону, що в своєму дальшому розвитку з III ст. звуться аланами, і ґоти на Дніпрі були збиті зі своїх місць. На поч. VI ст. надчорноморські степи зайняли болгари, а з пол. VI ст. — авари. На поч. VII ст. надходять хозари, що творять уже державу (могильник у Салтові б. Харкова), підкорюють собі надозівських болгар і наприкінці VII ст. захоплюють частину Криму з Пантікапеєм.

За доби переселення народів на терені Східніх Укр. Земель відбувається злам культури. /391/

Культура черняхівсько-маслівського типу, що існувала тут впродовж IV — V ст., зникає тепер на всьому просторі сходу України. Нова культура, що приходить їй на зміну, істотно від неї відрізняється. Центрами виробництва речей особливого стилю, головне прикрас із золота, садженого дорогим камінням або інкрустованого кольоровим склом, були Пантікапей і Візантія. Прикраси цього стилю у великій кількості знаходяться в похованнях Пантікапея, в аланських некрополях Осетії та в могилах на лівому березі дол. Дніпра (нижче Дніпрових порогів цілий цвинтар »золотих лицарів«). В меншій кількості такі речі відомі на Приозів’ї, на середньому Дніпрі, на Дністрі та Пруті. З Надчорномор’я, де він утворився, цей славетний стиль за часів переселення /391/ народів був рознесений ґотами й аланами по всій Европі, де він набув назви спершу »меровінґського«, пізніше »ґотського«.

За часів переселення народів на Україні жили наші предки — анти. Археологічний матеріял, пов’язаний з ними, досить одноманітний. Це переважно прикраси до одягу й до кінської збруї. До них належать фібули — пальчаті двощиткові, прорізні з голівками коней і соколів, іноді з зображенням людських фігур, браслети, каблучки, пряжки, лунниці тощо, вироблені з срібла, бронзи й білого металевого стопу. До пізнішого періоду переселення народів на терені Сх. України належать бронзові прикраси з виїмчастою емаллю, знайдені частково в пізніших нашаруваннях сарматських городищ (Пастирське й Мотронинське на Київщині). До антських пам’яток пізнішого часу (V — VI ст.) треба віднести коштовні скарби золотих та срібних речей, іноді датованих візантійськими монетами й таврами на денцях срібної посудини (Перещепине на Полтавщині й ін.). Ще пізніші антські передкняжі пам’ятки — городища роменського типу (Ромен на Чернігівщині). Їхня культура у великому упадку. Зникає кружальний посуд; його примітивніші форми, ліплені руками, свідчать про занепад ремесла й повернення до хатнього виробництва.

В. Козловська, М. Міллер і В. Петров


Західні Землі. З азійських кочовиків тільки авари (обри) вдерлися на Волинь, де »примучили« слов. плем’я дулібів. Та мандрівки ін. кочовиків ослабили їхню організацію, а кінець їхньому пануванню поклала нова тюркська орда хозарів. Археологічні пам’ятки по аварах досі ще не відомі. Срібний скарб з Хонякова (Волинь) є сассанідського (перського) походження. Слов’янам треба приписати вже багато селищ на півд. Волині й Поділлі з сивою керамікою, виріб якої на ганчарному колі вони перейняли від антів. Поряд із цією керамікою виступає прикметний ранньослов. посуд із глини, змішаної з піском (Голігради б. Заліщик). Край між Дністром і Карпатами заселений у IV — V ст., мабуть теж уже слов’янами. Їхні тілопальні поховання під могилами з кам’яним насипом виявляють у кераміці споріднення з липицькою культурою (робота вільноруч і на ганчарному колі) та з полями поховань Наддніпрянщини (мал. 296 в). Подивується скляний і глиняний посуд з римських провінцій. На зв’язки з Візантією вказує срібний скарб із Крилоса (мал. 297 б). На Закарпатті — останки селищ у Мукачеві й Берегові та окремі знаходи туалетних предметів з Наддніпрянщини, прикрашених півшляхетним камінням (альмандини, ґранати). Певних слов. знаходів ще нема.

Я. Пастернак






КНЯЖА ДОБА


З моментом, коли вже всі укр. землі були зайняті відомими з »Початкового літопису« ранньоукр. племенами (поляни, деревляни, сіверяни, уличі, тиверці, дуліби, білі хорвати), їхня духова та матеріяльна культура взагалі вирівнюється. Цьому багато сприяє політ. об’єднаність, живі торговельні зносини й воєнні походи.

Київ. Укр. держава зродилася на території сучасного Києва, який виник із полянських поселень IX — поч. X ст. на трьох височинах — Щекавиця, Хоревиця (пізніше Киселівка) і височина самого Києва. З середини X ст. політ. й екон. життя почало концентруватися на території самого Києва. Київ у той час був уже відомий арабським і перським письменникам як багате торговельне, місто. Археологічними розкопами виявлено на високій, добре укріпленій Київській горі рештки княжого палацу й поганського капища з жертовником. За характером будівельного матеріялу можна вважати, що цей палац був збудований за кн. Ольги і добудований за часів Володимира В. (знайдено цеглу з геральдичним Володимировим знаком — тризубом). Палац мав два поверхи. З зовнішнього боку був прикрашений мармуром, а всередині розписаний фресками й оздоблений мозаїкою. З введенням християнства Володимир В. збудував поблизу свого палацу муровану Десятинну церкву, що вражала киян того часу своєю красою.

За першу пол. XI ст. столиця Укр. держави, Київ, досягла свого найвищого розквіту. Володимирове місто стало надто мале. Під час великої пожежі 1017 р. згорів Володимирів палац і постраждала Десятинна церква. Ярослав Мудрий розширив місто й переніс центр його далі вгору. Тут він збудував чудовий храм — Софію. Місто було добре укріплене валами. З заходу воно мало велику муровану Золоту Браму. Десятинна церква в той час уже втратила своє першорядне значення. На цвинтарі біля неї в XI — XII ст. ховали киян — мешканців гори. На місці кол. княжого двору були житла — півземлянки київських мешканців і низка різних майстерень. Тут були майстерні кістяних виробів, скляних браслетів і каблучок, ювелірних виробів і будівельних окрас у вигляді глиняних плиток, оздоблених емалевою поливою.

В XI ст. під Києвом виникає Печерський манастир із великою мурованою церквою. В XI — XII ст. в самому місті збудовано багаті Дмитрівську й Михайлівську церкви. /393/

Численні скарби золотих прикрас, оздоблених різнокольоровою емаллю, виготовлених в київських ювелірних майстернях, свідчать про заможність київських князів та бояр.

Городища. Найтиповіші археологічні пам’ятки княжої доби — численні городища, розкидані по всій Україні, свідчать про досить густе заселення укр. /394/ земель за тих часів. Деякі з них пов’язуються з літописними містами, напр., Галич — тепер велике сильно укріплене городище в с. Крилосі б. Галича над Дністром, літописний Івангород — городище Іван Гора під Ржищем на Київщині, Родня — городище Княжа Гора б. Канева, літописний Переяслав — городище біля Ліпляви (?) проти Канева, літописна Теребовля — городище в Зеленчі на Стрипі і т. д. Київські аванпости — міста Білгород (сучасна Білгородка на р. Ірпені) і Вишгород (на Дніпрі) являли собою значні міста XII ст., які виникли з княжих осель X ст. Тут розкопами були виявлені рештки багатих мурованих церков і майстерень. Городища X ст. були досліджені й по ін. місцях України. Особливо багато їх виявлено на Чернігівщині. Найкраще розкопане городище — Райки б. Бердичева (Т. Молчанівський). З того самого часу походять і Галич (Я. Пастернак) та Пліснесько в с. Підгірцях б. Золочева (Т. Зємєнцький, Я. Пастернак).

Їхні укріплення — глиняні вали з дерев’яною конструкцією всередині, мешканеві будинки дерев’яні. Хати на підгороддях ставлені здебільшого вздовж ріки (Белз, Галич, Звенигород, Теребовля). Біля городищ — села, де багатше населення жило в хатах, бідніше — в землянках, і дуже багато поховань: поганські тілопальні могили з дарами та християнські скелетові поховання, без могильних насипів, рядами (церковні цвинтарі?). Могильні дари — глиняний посуд, різного типу прикраси (прикметні ковтки київського типу з трьома кульками і зах. з одним відігнутим кінцем, лунниці, скляні браслети, складані хрестики-енколпіони, перстені, чільця й ін.), зброя тощо. Іноді збережені шматки одежі та взуття (Давидгородок). Одежа князів добре відома з мініятюр на рукописах (»Ізборник Святослава« й ін.).

З поганських культових пам’яток відоме лише капище біля Десятинної церкви в Києві та кам’яна статуя Світовида з чотирма лицями з р. Збруча (1848), з християнських — фундаменти багатьох церков — із цегли на Сх. та з тесаного каменю на Зах. Укр. Землях (Десятинна церква в Києві, Успенська катедра в Галичі-Крилосі, у Володимирі Волинському й ін.). З світського будівництва (крім київського палацу) — оборонні вежі біля Холма та Кам’янця Литовського.

Чужоплемінні пам’ятки на Україні — це варязькі могили X ст. (Київ, Шестовиця, Пліснесько) з забитими жінками, зброєю й силою прикрас, окремі знаходи варязького типу, старомадярські могили X ст. (Закарпаття, Крилос) і багато могил монгольських кочовиків (печеніги, половці, татари). В останніх покійники часом в дерев’яних колодах, головами до заходу, часто з конем (також жінки), в повній зброї (криві шаблі, ромбуваті стріли й ін.). Чоловічих прикрас мало (золото, срібло, мідь), рештки китайських шовкових тканин та взуття, зрідка глиняний та дерев’яний посуд. Жінки з останками високого чепця з кори, вкритого шовком. Над половецькими могилами кам’яні людські статуї (»кам’яні баби«), здебільшого жіночі, всі з 2 — 3 косами та з невідомим предметом (посудина чи коробка) в руках на животі. Найпізніші монгольскі могили — »Золотої Орди« (XIV — XV ст.).

В. Козловська і Я. Пастернак


Література. Історія дослідів: Demetrykiewicz W. Vorgeschiehte Galiziens. Відень 1898; Антонович В. Археологическая карта Волынской губернии. Труды XI Археологического Съезда. 1902; Lehoczky T. Adatok házank archaeologiájához. Мукачів 1912; Janusz В. Kultura przedhistoryczna Podola Galicyjskiego. Л. 1914; Данилевич В. Археологічна минувшина Київщини. К. 1925; Сіцінський Ю. Нариси з історії Поділля. Вінниця 1926; Курінний П. Нариси з історії укр. археології. Авґсбурґ 1946; Арциховский А. Введение в археологию. М. 1947.

Палеоліт: Вовк Х. Маґдаленське майстерство на Україні. Записки НТШ, XCVI. Л. 1902; Soergel W. Lösse, Eiszeiten und paläolitische Kulturen. Єна 1919; Kozłowski L. Starsza epoka kamienna w Polsce. Познань 1922; Sawicki L. Materjały do znajomości prehistorji Rosji. Познань 1928; Obermaier H. Südrußland, Paläolithikum. M. Eberts Reallexikon für Vorgeschichte, XIII. Берлін 1929; Антропологія. Річник Кабінету Антропології ім. Х. Вовка за pp. 1927 — 30. К.; Polanskyj G. Rekonstruktion der geogr. Verhältnisse des Jungpaläolithikums der podol. besarab. Provinz. Збірник Географічної Комісії НТШ, І. Л. 1935; Ефименко П. Первобытное общество. П. 1938; Палеоліт і неоліт України, І. Академія Наук УРСР. К. 1941; Борисковский П.,Ефименко П., Бидикова С. — статті в журн. Советская археология, IX. 1949.

Мезоліт: Рудинський М. Короткі звідомлення за археологічні досліди ВУАН. К. 1927, 1928 і далі; Zotz L. F. Culture groups of the Tardenoislen in central Europe. American Anthropologist. New Series, XXXIV. 1932; Вестник древней истории. М. 1939.

Неоліт: Хвойка В. Каменный век среднего Приднепровья. Труды XI Археологического Съезда. К. 1899; Вовк Х. Вироби передмікенського типу в Україні. Л. 1905, К. 1907; Штерн Е. Доисторическая культура на юге России. Труды XIII Археологического Съезда. М. 1907; Хвойка В. Древние обитатели среднего Приднепровья. К. 1913; Ailio J. Fragen /395/ der russischen Steinzeit. Гельсінкі 1922; Childe G. The East European relations of the Dimini culture. Лондон 1922; Щербаківський В. Мальована неолітична кераміка на Полтавщині. Наук. Збірник Укр. Університету в Празі, І. Прага 1923; Kozłowski L. Mlodsza epoka kamienna w Polsce. Л. 1924; Pasternak J. Podkarpatska Rus v mladši době kamenné. Прага 1929; Eisner J. La Slovaquie et la Russie Subkarpatique à l’epoque néolitique. Париж 1926; Tallgren A. M. La Pontide Préscythique. Париж 1926; Щербаківський В., Курінний П., Кричевський Є., Чикаленко Л. — статті в зб. Трипільська культура на Україні, І. К. 1926; Козловська В. Точки трипільської культури біля с. Сушківки. Трипільська культура на Україні, І. К. 1926; Макаренко М. Етюди з обсягу трипільської культури. Трипільська культура на Україні, І. К. 1926; Kozłowski L. Budowle kultury ceramiki malowanej. Л. 1930; Borkowskyj J. Šnurová keramika na Ukraině. Obzor prehist., IX. Прага 1930 — 31; Макаренко М. Маріюпільський могильник. К. 1933; Passek T. La cerámique Tripolienne. M. 1935; Kandyba О. Schipenitz. Відень 1937; Богаевский Б. Орудия производства и домашние животные Триполья. М.-П. 1937; Пассек Т. — Безвенглинский В. Новые открытия трипольской экспедиции в 1939 г. Вестник Древней Истории, IV. 1939; Пассек Т. — Кричевський Є. Розкопки поселення Коломийщини. Трипільська культура, І. К. 1940; Pasternak J. Die Ostausbreitung der Spiralmäander-Keramik. Відень 1944; Щербаківський В. Кам’яна доба в Україні. Мюнхен 1947; Пастернак Я. До проблеми поширення і хронології лінійно-стрічкової кераміки в Европі. Авґсбурґ 1948; Пассек Т. Периодизация трипольских поселений. М.-П. 1949; Пассек Т. Трипольское поселение Владимировка. Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях Института Истории Материальной Культуры, XXVI. 1949.

Енеоліт: Sulimirski Т. Die Schnurkeram. Kulturen. В. 1923; Спицын А. Южно-русский неолит. Юбілейний Збірник на пошану акад. Д. Багалія. К. 1927; Городцов В. Бронзовый век. Ямная культура. Большая советская энциклопедия, VII. М. 1927; Pasternak J. Ruské Karpaty v archeologii. Прага 1928; Tompa F. 25 Jahre Urgeschichtsforschung in Ungarn. Будапешт 1937; Кричевский Е. Основные проблемы украинского неолита. Реферат на IV конференции в Киеве. 1941.

Бронза: Hadaczek K. La colonie industrielle de Koszyiowce. Л. 1913; Макаренко М. Євминка. Короткі звідомлення ВУАК за 1925 і 1926 pp. К.; Курінний П. Раєцька могила. Короткі звідомлення ВУАК за 1926 р. К.; Kozłowski L. Мару kultury łużyckiej. Л. 1926; Городцов В. Бронзовый век. Большая советская энциклопедия, VII. М. 1927; Kozłowski L. Epoka bronzu w Polsce. Л. 1928; Sulimirski T. Bronzy Matopolski środkowej. Л. 1929; Пастернак Я. Коротка археологія Зах.-Укр. Земель. Л. 1932; Пастернак Я. Перша бронзова доба в Галичині. Л. 1933; Круглов Б. — Подгаецкий Ю. Родовое общество степей Восточной Европы. П. 1935; Миллер М. К вопросу о развитии хозяйственных форм доклассового общества в бассейне Нижнего Дона. Ростов н. Д. 1935; Sulimirski T. Das Hügelgräberfeld in Komarow. Кр. 1937; Петров В. — Кричевський Є. Поселення в Городську. Трипільська культура, І. К. 1940; Иессен А. Производство медных и бронзовых изделий в причерноморских и приволжских степях и вспрос об источниках снабжения материалом. Реферат на IV конференции в Киеве. 1941; Пассек Т. Селища эпохи бронзы в районе Канева. Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях Института Истории Материальной Культуры, XXIV. 1949.

Гальштатська доба: Грушевський М. Похоронне поле в с. Чехах. Л. 1899; Кондаков Н. — Толстой И. Русские древности. П. 1895 — 1900; Hadaczek K. Złote skarby Michałkowskie. Л. 1904; Спицын А. Скифы и Гальштатт. Сборник А. Бобринскому. П. 1911; Minns E. Scythians and Greeks in South Russia. Кембрідж 1913; Ростовцев М. Скифия и Боспор. 1925; Біляшівський М. Борисівське городище. Короткі звідомлення ВУАК за 1925 p. K.; Курінний П. Дослідження Білогрудівського могильника. Короткі звідомлення ВУАК за 1925 і 1926 pp. К.; Obermaier Н. Südrussland. М. Eberts Reallexikon, XIII. Берлін 1929; Пастернак Я. Гальштатська культура Закарпаття. Л. 1930; Sulimirski Т. Kultura wysocka. Л. 1931; Sulimirski Т. Scytowie na zach. Podolu. Л. 1936; Ляпушкин И. Поселення зольничной культуры (»скифов-пахарей«) в бассейне Сейма. Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях Института Истории Материальной Культуры, XXVII. 1949; Либеров И. Скифские курганы. Там же, XXX. 1949.

Лятенська доба: Лаппо-Данилевский. Материалы по археологии России, XIII. 1894; Хвойка В. Записки Русского Археологического Общества, XII. М. 1901; Бобринский А. Курганы близ Смелы. 1887 — 1902; Фармаковский Б. Сборник А. Бобринскому. П. 1911; Eisner J. Laten. památki na Slovensku a v Podkarp. Rusi. Прага 1922; Eisner J. Mince barbarské na Slovensku a Podkarp. Rusi. Прага 1926; Смолічев П. Короткі звідомлення ВУАК за 1926. К. 1927; Smiszko М. Kultury wczesnego okresu epoki cesarstwa rzymskiego. Л. 1932; Sulimirski T. Die Kisten und Glockengräber in SO-Polen. B. 1933; Pasternak J. Kronenhalsringe im Osten. Познань 1943.

Римська доба: Hadaczek K. Album przedmiotów (Przeworsk). Л. 1909; Hadaczek K. Kultura dorzecza Dniestru w еросе cesarstwa rzymskiego. Кр. 1912; Gumowskl M. Handel rzymski na ziemiach Polski. Кр. 1922; Rau P. Die Hugelgräber römischer Zeit. Покровськ 1928; Rostowcew M. Iranians and Greeks. Лондон 1928; Пастернак Я. Нові римські пам’ятки в Галичині і Волині. Л. 1931; Smiszko M. Osady kultury lipickiej. Л. 1934; Antoniewicz W. Ślady kultury gockiej na ziemiach słowian. В. 1934; Пастернак Я. »Ґотський« гріб з Терпилівки. Л. 1937; Міллер М. Студії з ранньої історії Приозів’я, I — IX. 1948 — 47; Белов Г. /396/ Херсонес Таврический. П. 1948; Книпович Т. Танаис. М.-П. 1949; Книпович Т., Блаватский В., Кобылина М., Зеест И., Шульц П. — статті в журн. Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях Института Истории Материальной Культуры 1949. Доба переселень народів: Кондаков Н. — Толстой И. Русские древности в памятниках искусства, III; Ханенко Б. Древности Приднепровья, II — III, VI. К. 1899 — 1907; Уварова П. Могильники Северного Кавказе. Материалы по археологии Кавказа, VII. М. 1908; Бабенко В. Древние памятники хозарской культуры в с. Салтове. Труды XIV Археологического Съезда, III. М. 1911; Зарецкий. Перещепинский клад. 1913; Хвойка В. Древние обитатели среднего Приднепровья. К. 1913; Мацулевич Л. Погребение варварского князя в Восточной Европе. ГАМК, выпуск CXII. Л. 1935.

Княжа доба: Антонович В. Раскопки в стране древлян. П. 1893; Кондаков Н. Русские клады. П. 1896; Кондаков Н. — Толстой И. Русские древности в памятниках искусства, V. П. 1897; Антонович-Мельник К. Раскопки курганов в земле лучан. М. 1901; Антонович В. Раскопки курганов в зап. Волыни. М. 1901; Кондаков Н. Изображения русской княжеской семьи в миниатюрах. П. 1906; Ханенко Б. Древности Приднепровья, II — V. К. 1899 — 1907; Самоквасов Д. Могилы русской земли. М. 1908; Хвойка В. Древние обитатели среднего Приднепровья. К. 1913; Niederle L. Żivot starých Slovanů, I — III. Прага 1911 — 25; Eisner J. Slovensko a Podkarpatská Rus v době hradištní. Прага 1925; Jakimowicz R. Szlak wyprawy Bolesława Chrobrego na Kljów. B. 1936; Пастернак Я. Старий Галич. Л. 1944; Рыбаков Б. Древности Чернигова. Материалы и исследования по археологии СССР, XI. М.-П. 1949; Голубева Л. Киевский некрополь. Там же; Каргер М. Киев и монгольское завоевание. Советская археология, XI. 1949; Фосс М. Итоги Галичской экспедиции. Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях Института истории Материальной Культуры, XXVI. 1949; Каргер М. К истории киевского зодчества. Там же, XXVII. 1949; Воронин П. Раскопки в Гродно. Там же.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.