[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 406-411.]

Попередня     Головна     Наступна





3. Рання історія України



Початки історичного буття України припадають на ті далекі часи кількох тисячоліть до нашої ери, які становлять предмет науки археології (див. Археологія). Починаючи від І тисячоліття до Хр., з’являються перші літ. відомості про Україну та її населення, які залишили нам греки. Але ці джерела можуть бути належно витлумачені лише за допомогою археологічного матеріялу. Поступово кількість іст. (письмових) джерел збільшується, документальне значення їх міцнішає, й іст. дослідження вповні набуває своїх прав. Відтоді починаємо огляд ранньої історії України.

В іст. розвитку України за I тисячоліття до Хр. — І тисячоліття по Хр. відокремлюємо дві основні епохи: 1) »дослов’янську« (від VIII — VII ст. до Хр. — до IV ст. по Хр.) й 2) слов’янську (від IV ст. по Хр. починаючи), коли на кін історії виступає споконвічне населення України — укр. галузь слов’янства, що на руїнах античного світу півн. Чорноморщини починає будувати свою власну культуру й власні форми суспільного життя. Тим іст. порогом, що відділяє, а заразом і зв’язує обидві епохи, було велике переселення народів, яке змінило етнічну й політичну ситуацію на півдні України і в своїх дальших наслідках відкрило шлях тубільній слов’янській людності до іст. життя.






»ДОСЛОВ’ЯНСЬКА« ЕПОХА


Перші іст. відомості про населення України, що належать до початків I тисячоліття до Хр., випадкові й дуже неясні. Грецькі літ. джерела згадують про кіммерійців, які залюднювали півн.-чорноморські степи. Правдоподібно, що кіммерійці були індоевропейського походження. В VII — VI ст. до Хр. з’являються з Азії скити, очевидно, іранського походження, які оселилися в степах між Доном і Дунаєм. Від VI ст. починаючи, на півн. узбережжі Чорного моря й на Озівському морі утворюються численні грецькі колонії, зокрема Тіра, Ольбія, Херсонес, Теодосія, Пантікапей, Фанагорія, Танаїс та ін. В історії України починається нова доба, коли наша батьківщина була втягнена в сферу екон. і культурного впливу античного світу.

В VI — V ст. до Хр. скити створили велику державу з центром від Дону до Дністра й з дуже широкою периферією. Вони робили часті напади на сусідні народи, на Балканський півострів, Малу Азію. Р. 513 до Хр. перський цар Дарій вирушив у похід на Скитію. Хоч завоювати Скитію не вдалося, але війна з персами завдала скитам важкого удару, й вони змушені були припинити напади на Малу Азію. Перський похід на Скитію був першою відомою нам іст. подією на укр. території: його описав грецький історик Геродот.

Екон., культурні й політ. інтереси та взаємини створюють на кілька століть щільний контакт між скитським і грецьким світом, що його осередками стають Ольбія на заході й Пантікапей на сході (останнє місто було столицею Боспорського царства).

Поволі скитська держава починає /407/ занепадати. Протягом IV ст. до Хр. на півд. сході України з’являються сармати (народ іранського походження; на думку декого з дослідників, напр., М. Міллера, одне з скитських племен), які згодом опановують степи від р. Уралу до Дунаю, де вони тримаються від II ст. до Хр. до II ст. по Хр.

В кінці II ст. до Хр. починається занепад грецьких колоній. Шукаючи захисту від нової навали варварів, грецькі колонії звертаються по допомогу до Понтійського царства (на півд. березі Чорного моря). Понтійський цар Мітрідат Евпатор розбив скитів, але підкорив собі Пантікапей і Боспорське царство й р. 196 до Хр. утвориз нову Понтійсько-Боспорську державу.

Ще з половини I тисячоліття до Хр. на територію України починають приходити різні племена із заходу й півд. заходу. Зокрема з заходу прийшли германські племена (скіри, бастарни, пізніше вандали), а також кельтські племена (тевріски); з півд. заходу — трацькі племена (ґети). Грецькі колонії дуже терплять від нападів цих племен: ще в III ст. до Хр. Ольбія була поруйнована скірами й бастарнами, а в І ст. до Хр. її зруйнували ґети. Лише поширення на південь України влади Римської імперії (з кінця I ст. до Хр.) врятувало тут античні осередки ще на кілька сторіч. Починаючи з II — III ст. по Хр., Україна стає тереном нових великих рухів племен як зі сходу (спадкоємці сарматів — алани, а також роксоляни), так, особливо, з півн. заходу (германські племена ґепідів, ґотів та ін.). Десь бл. 200 р. по Хр. ґоти дійшли до Чорного моря й скоро опанували великі простори на північ від нього. Р. 251 по Хр. вони зруйнували Ольбію, Тіру й ін. міста; далі завоювали Боспорське царство. Під їхнім натиском римські залоги і фльота покинули чорноморське узбережжя.

Коли згодом ґоти поділилися на дві частини (вестґоти і остґоти), остґоти утворили велику державу, осередком якої стала Наддніпрянська Україна. Ґотська держава, з столицею на Дніпрі, досягла найбільшої могутности в середині IV ст. по Хр., за короля Германаріха (350 — 75), що об’єднав під своєю владою всіх ґотів. З ґотською добою на Україні пов’язаний початок ширення християнства (з IV ст.) і християнської культури.

З IV ст. починається велике переселення народів зі сходу. Монгольські орди гунів у кінці IV ст. розгромили аланів на Дону (рештки їх подалися на передгір’я Півн. Кавказу, де в X — XII ст. були відомі українцям під назвою »ясів«), знищили ґотську державу на Дніпрі 1) і підкорили своїй владі величезний простір від Каспія до Райну й Адріятики, з центром у Паннонії. Найбільших успіхів імперія гунів досягла за Аттіли (444 — 53). Але після поразки на Каталяунських полях над Люарою р. 451 гуни повернули на схід; проти них повстали підкорені народи, й незабаром гунська держава розпалася.


1) Лише маленька частина ґотів збереглася в Кримі, де довгий час, аж до XIV ст., існувало невеличке ґотське князівство.


Гуни були першим страшним, жорстоким азійським народом, що ніс із собою руїну й нищив усе на своєму шляху. Відтоді Україна стає щитом Европи й приймає на себе перші, найтяжчі удари азійських варварів.

В кінці V ст. з Азії приходить жорстока орда болгар. Частина болгар пішла на північ і оселилася в VI ст. на середній Волзі (коло впадіння р. Ками), де заснувала Болгарське царство (із столицею в м. Булгар), яке існувало до X ст. Друга болгарська орда, на чолі з Аспарухом, посунула на Україну й далі на Балканський півострів. Там болгари 680 р. підкорили собі сім слов. племен і утворили Болгарське царство. Болгари дунайські цілком розчинилися в місцевій слов. людності, від якої взяли мову й культуру, але дали державі своє ім’я.

В VI ст., слідом за болгарами, на Україну прийшла ще грізніша тюркська орда аварів (»обри« за літописом). Вони »примучили« одне з укр. племен — дулібів. В половині VI ст. авари опанували Дунайську рівнину й утворили велику державу. Авари довгий час були дуже небезпечними сусідами для Візантії й Зах. Европи. Але р. 797 Карл Великий розбив їх, і Аварська держава розпалася.

На поч. VII ст. з Азії прийшли хозари, мішаного /408/ тюркського й тюрксько-фінського складу, які утворили велику державу (т. зв. Хозарський каганат) між р. Уралом і Дніпром, між Кримом (деякий час) та Закавказзям і середньою Волгою та Камою; столицею Хозарії було м. Ітіль у гирлі Волги. Хозарія перетворилася на мирну торговельну державу, яка протягом кількох століть була заборолом України від нових азійських варварів. Лише в другій пол. IX ст. крізь цю заслону продерлася орда угрів (мадярів), яка перейшла Україну в 880-их pp. і оселилася (896) в Паннонії, де заснувала свою державу (Угорщина); за уграми пробилася на укр. степи нова орда печенігів, що в X — XI ст. завдала багато лиха Україні. Цей рух азійських орд на Україну тривав ще кілька сторіч (докладніше див. відділ Археологія).






СЛОВ’ЯНСЬКА ЕПОХА


Крізь масу чужих народів, що приходили на степи України, хто зі сходу, хто з заходу, починають виступати на кін історії слов’яни, прадавня людність на території України. Найдавніші згадки про слов’ян взагалі належать першим вікам нашої ери. Римський письменник Пліній Старший (23 — 79) називає їх венедами; Птолемей (II ст. по Хр.) пише, що »великий народ венедів« жив на схід від Висли й на північ від Карпат.

Прабатьківщина слов’ян. Питання про слов. (і укр.) прабатьківщину досі остаточно не розв’язане в науці. На думку М. Грушевського, первісні поселення слов’ян займали широкий простір від Карпат до Валдайської височини й від гор. та середнього Дніпра до Висли та Німана. Л. Нідерле дещо звужує ці межі: на південь від Прип’яті, між Дніпром та Карпатами. Інші дослідники обмежували прабатьківщину слов’ян лише Поліссям. Новітні досліди відкинули цю думку. Натомість з’явилися спроби (чеська археологічна наука) шукати слов’янську прабатьківщину на захід від Одри, на шлезько-лужицькому терені. Проте, думка Нідерле, з тими чи тими відмінами, має багато прихильників серед сучасних вчених, які вважають за прабатьківщину слов’ян терен на півд. схід від Висли, продовжуючи його широкою смугою від Карпат до верхів’їв Дону (Й. Айснер).

З цим більш-менш погоджуються висновки сучасних укр. дослідників у питанні про прабатьківщину укр. народу. Дехто шукає її на київському Подніпров’ї. На думку С. Томашівського, »іст. резервуар укр. раси« був »на pp. верхнім і середнім Дністрі, гор. Пруті і Бузі, Стирі, Горині, Случі, Тетереві й Ірпені«. Та, мабуть, більшість сучасних укр. істориків вважають за прабатьківщину укр. народу землі від середньої Висли по тор. Дінець, визначаючи як півд. границю суцільно заселеної території лінію: Коломия, Вінниця, Черкаси, Суми. Так чи так, сучасна укр. наука визнає укр. народ автохтоном на території України. Так само, на думку більшости укр. вчених, сх.-слов’янські й передусім укр. племена ще з найдавніших часів відокремилися від праслов’янської маси.

Держава антів (IV — VII ст.) Велике переселення народів позначилося й на долі слов. племен. Коли в IV ст. ґоти відступили під натиском гунів, а гуни пішли далі на захід, слов’янам відкрився вільний шлях на південь, до Чорного моря. Вони ще в IV ст. опанували широку територію від Дунаю й Балканів до Озівського моря.

З кінця IV ст. починаючи, укр. племена виступають як окрема група під назвою антів (сама назва, можливо, іранського походження). Історик ґотів Йордан (VI ст.) оповідає, що великий народ венедів поділяється на дві частини: словенів — на заході і антів — на сході. »Анти, найхоробріші між ними, живуть над луком Чорного моря, від Дністра аж до Дніпра«. Візантійський історик VI ст. Прокопій каже про »незчисленні племена антів« на північ від Чорного моря.

Анти створили першу укр. й слов. державу. Точно не відомо ні меж Антської держави, ні її осередку. Але вона об’єднала на широкому просторі України не лише слов. племена, а також і чужі — рештки ґотів, греків, іранців. Громадський лад антів греки називали демократією. »Слов’янами і антами, — пише Прокопій, — не править один муж, але здавна живуть вони громадським правлінням і так усі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно«. Але фактично влада була в руках племінних вождів, які називалися князями й подекуди об’єднували всі антські племена своєю владою.

Ще в 380-их pp. князь антів Бож (чи Боз) провадив боротьбу проти ґотів, які напали на антів. Він був узятий в полон разом із синами та 70 старшинами й жорстоко замордований. В 550-их pp. згадується хоробрий антський князь Мезамир, що загинув у боротьбі з аварами, які захопили його зрадою. Але найбільшу славу анти здобули своїми походами на Візантію. Вони були такою загрозою для Візантії, що її уряд шукав союзу з ними для боротьби проти ін. ворогів імперії, головне аварів та болгар. У боротьбі з аварами й загинула держава антів (на поч. VII ст.).

Правдоподібно, що занепад Антської держави примусив укр. племена відступити на північ і півн. захід від Чорного моря. Так чи так, протягом понад 200 рр. /409/ вони не відіграють активної ролі в іст. подіях тогочасного світу.

Українські племена в IX ст. та їх сусіди. »Повість временних літ« дає такий перелік укр. племен IX ст.: поляни, які жили на правому березі Дніпра, між річками Россю та Ірпенем; сіверяни — на лівому березі Дніпра, над Десною та Сеймом; деревляни — між Тетеревом і Прип’яттю; по Бугу й до Дністра жили дуліби, або бужани; їх називали також волинянами; білі хорвати — на Підкарпатті; уличі — над Богом; тиверці — над Дністром. З цих племен постав український народ.

Деякі племена зміняли свої оселі. Літопис згадує, що уличів і тиверців колись (до X ст.) була велика сила й вони сиділи над Дніпром і Богом аж до моря; але згодом перейшли між Бог і Дністер, і за часів літописця від цього численного населення залишилося небагато. Проте й пізніше укр. поселення були над дол. Дніпром (Білобережжя, або Лукомор’я, на березі Чорного моря). Згадуються укр. поселення також в Кримі. Було значне укр. населення в гирлі Кубані, на дол. Доні й на Дінці. Ці укр. поселення зв’язували в X — XI ст. Чернігово-Сіверську землю з Тмутороканським князівством (із центром на півострові Тамані).

Взагалі давні межі розселення укр. племен були ширші, ніж це відомо було літописцеві XI — XII ст. Ще в VII — VIII ст. по Хр. українці з’являються на півд. схилах Карпат, на що вказують укр. топографічні назви.

Укр. племена мали своїми сусідами численні народи й держави. На півночі жили інші сх.-слов. племена (центр), литовські племена (півн. захід), фінські племена (півн. схід). Серед слов. сусідів укр. племен були: дреговичі між Прип’яттю й Зах. Двиною; кривичі — на верхів’ях Дніпра, Зах. Двини та Волги (на північ від них жили словени між озерами Ільменем та Нево, або Ладозьким); радимичі між Сожем і Дніпром; в’ятичі між Десною та Окою. З цих племен згодом утворилися білоруський та російський народи.

Литовські племена колись, у передісторичні часи, займали ширший простір на схід і південь, ніж у IX — X ст., коли їхні оселі були між Вислою та Зах. Двиною. Зокрема на дол. Вислі жили пруси; між Вислою та Німаном — ятвяги; на дол. Німані — жмудь; на р. Вілії, допливі Німана, власне литва; між Німаном і Зах. Двиною — корсь (курони); на дол. Зах. Двині й коло Ризької затоки — лівь (лівони); на середній Зах. Двині — семигола; на північ від Зах. Двини й до озера Пейпус (Чудське озеро) — летгола. Невеличке литовське плем’я голядь, відрізане слов. поселеннями від литовського етнічного масиву, жило вже в іст. часи між верхів’ями Дніпра та Окою.

Вся центр. й півн. частина Сх. Европи заселена була фінськими племенами, оселі яких у передісторичні часи заходили на південь до верхів’їв Дніпра й Десни. Хоч вони й не були безпосередніми сусідами укр. племен, але українцям довелося мати з ними екон. й політ. відносини в добу Київської держави. У зв’язку з цим серед численних фінських племен треба згадати: естів, чудь, водь, ямь, весь (в басейні Балтійського моря); мерю, марі (черемиси), мурому, мещеру (в басейні Волги та Оки).

На заході укр. племена межували з польськими племенами (на вузькому просторі), Великоморавською державою, що утворилася в першій пол. IX ст., а з кінця IX ст. — з Угорщиною.

На півдні сусідами укр. племен були Болгарське царство й Візантійська імперія, яка в VI ст. опанувала грецькі колонії на півночі Чорного моря (зокрема Херсонес, а також Боспор Кіммерійський).

На сході Україна межувала з володіннями Хозарського каганату (півд. сх.) і мала жваві торговельні стосунки з волзькою Болгарією.

Побут і політична організація українських племен. Українські племена жили осіло, займалися рільництвом, скотарством, сіяли пшеницю, просо, жито, ячмінь, овес, гречку, коноплі, льон, плекали городи й садки. В річках ловили рибу, в лісах полювали на диких тварин та птахів, збирали мед та віск диких бджіл. Мали досить розвинені ремесла — ганчарство, ткацтво (виробляли тканини з льону та вовни), обробляли дерево, кість та металі, особливо залізо, що його здебільшого витоплювали з місцевої болотяної руди.

Різні укр. племена мало різнилися між собою побутом, жили довгий час родами, в яких панувала влада старшого в роді. Мали однакові релігійні вірування (були погани) й спільну мову.

Проте між поодинокими племенами помічалися деякі відміни, які зазначає літописець. Поляни, приміром, були культурніші, розвиненіші, заможніші, ніж деревляни або сіверяни.

Осередками племінної організації були укріплені валами й ровами поселення — »городи«, що будувалися на високих місцях, на березі річки або між кількох річок та потоків. Останки цих городів (т. зв. »городища«) свідчать про їх велику /410/ кількість у давнині: на Київщині — бл. 400, на Волині — бл. 350, Поділлі — бл. 250, Чернігівщині — бл. 150, в Галичині — понад 100. Розміри городищ та складність (і водночас типовість) їх конструкції свідчать про добру організацію влади, що керувала їх спорудженням. Коло городищ були присілки, де жила сільська людність. Головними містами були: у полян — Київ, у сіверян — Чернігів, у деревлян — Іскоростень (Коростень), у дулібів — Волинь (Городок над Бугом), в уличів — Пересічен тощо.

Провід у племінних організаціях належав »луччим«, або »нарочитим людям«, представникам визначних родів, що здобули собі силу, повагу і вплив багатством, військовими заслугами або особистими здібностями. Вони збиралися на »віча« — ради й вирішували важливі питання. Фактичний провід племенами досить рано опинився в руках племінних князів. Відомі імена деяких племінних князів: літопис оповідає в леґендарній формі про київського князя Кия з братами Щеком і Хоривом. Племінні князі були й пізніше, коли вже існувала Київська держава: в половині X ст. згадується деревлянський князь Мал.

Деякі з племен, в особі своїх князів, набирають більшого значення і впливу серед сусідніх племен і навіть за межами України. Арабський письменник X ст. Аль-Масуді оповідає про київського князя Дира, який був »першим серед слов’янських королів«. Той же письменник подає цікаву, хоч не зовсім ясну (зокрема в часі), вістку про давнього князя Маджака, що його народ називався »Валінана«; йому корилися всі слов. народи, і »інші князі слухали його«. Дехто з істориків (напр., М. Грушевський) припускає, що ця держава була на Волині, у волинян-дулібів. Інші історики (напр., М. Андрусяк) вважають за можливе також пов’язати цю вістку з Києвом, не виключаючи й того, що Масуді (або його джерела) мав на увазі Великоморавську державу IX ст. (часів її засновника Моймира) або навіть державу антів (часів Мезамира).

В IX — X ст. на півдні України, можливо, десь коло Озівського моря, був значний держ. осередок. В 800 р. »руський« князь Бравлін напав на Сурож (Судак) на сх. березі Криму. Того ж століття якийсь »руський« князь вчинив напад на м. Амастріду в Малій Азії. А 860 р. якась »Русь« напала на Царгород.

Проте племінні князі, очевидно, не мали достатньої сили, щоб створити ширші держ. об’єднання й забезпечити свою незалежність від сусідніх великих держав. Десь на початку VIII ст. поляни й сіверяни (а також в’ятичі й радимичі) змушені були визнати над собою зверхність Хозарського каганату й платити йому данину. Не спромоглися вони дати опір і іншим завойовникам — варязьким (норманським) вікінґам, які з’являються на Україні в половині IX століття.

Торгівля. Укр. племена з давніх-давен включилися в світову торгівлю. В VII ст. арабські купці проклали торговельний шлях на північ. Він ішов Каспійським морем, Волгою, або на Каму, до фінської Біармії, або, головне, на Ладозьке озеро, а звідти р. Невою до Балтійського моря. Араби везли сх. вироби: коштовні тканини, золотий та срібний посуд, різні прикраси, коріння тощо. Від фінських племен діставали вони дорогоцінні хутра, з Балтики кращі тоді в цілому світі скандінавські залізні мечі й бурштин. В цю торгівлю втягалася й Україна: на її території знайдено величезну кількість арабських монет (срібних диргемів), які точно датують торговельні стосунки (див. мал. 302). Тогочасні арабські письменники багато оповідають про цю торгівлю й принагідно про побут сх. слов’ян. /411/

Другий торговельний шлях міжнародного значення, т. зв. »Великий водний путь з варяг в греки«, себто з Скандінавії до Візантії, був прокладений пізніше. Він ішов з Балтійського моря р. Невою, Ладозьким озером, р. Волховом, оз. Ільменем, р. Ловаттю, далі волоком переходив через верхів’я Зах. Двини на верхів’я Дніпра і йшов Дніпром униз. Коло порогів човни витягали на берег і перевозили їх до кінця порогів. Тоді знову плили Дніпром до Чорного (»Руського«) моря, до Візантії або її головної колонії в Кримі — Херсонесу (Корсуня). З Візантії і Херсонесу везли на північ золоті тканини — »паволоки« (парчу), шовкові тканини, коштовні ювелірні вироби, різні прикраси, золотий, срібний та скляний посуд, а також вина й сухі овочі. Візантійська торгівля широко захоплює укр. населення. Візантійські вироби вживали не тільки заможні верстви людности: навіть у бідних похованнях знаходять стрічки з паволок, срібні кульчики, скляні намиста тощо.

Третій шлях перетинав Україну зі сходу на захід. Він зв’язував арабський Схід із Зах. Европою. З Каспійського моря він ішов Волгою, далі волоком на Дін, на Дінець, волоком до Десни, Десною до Дніпра, коло Києва, а звідти водою (Прип’яттю) або суходолом на Краків, Прагу, Реґенсбурґ. З Зах. Европи довозили зброю (франкські мечі), срібний та циновий посуд, тканини, вино тощо.

Україна брала участь не лише в транзитній торгівлі: вона сама включилася в світовий обіг товарів і постачала до чужих країн хутра, віск, невільників (»челядь«). Зокрема досить рано почалися торговельні зносини України з Центр. і Зах. Европою. Митний закон, виданий в Рафельштедті (Баварія) за правління Людовика Німецького (843 — 76) і підтверджений за Людовика Дитини (900 — 11), згадує купців з Руси, що привозили віск та рабів. Але головним експортним товаром були різні дорогоцінні хутра, які здобувалися на Україні абож привозилися від сусідніх фінських племен. Укр. купці довозили ці хутра в VIIIX ст. також до Баґдаду й Царгороду. Мирні часи, що настали на Сході Европи за доби розквіту Хозарського каганату (VIII-X ст.), дуже сприяли розвиткові міжнародної і укр. торгівлі. Але в X ст. обставини змінилися.

О. Оглоблин


Література: Niederle L. Slovanské starožitnosti, I, 1. Прага 1902; Szelągowski A. Najstarsze drogi z Polski na wschód w okresie bizantyńsko-arabskim. Кр. 1909; Грушевський М. Історія України-Руси, I. К. 1913; Корш Х. Дещо про вийстя вкраїнської народности. ЗНТШ, XCVII — XCVIII. Л. 1914; Середонин С. Историческая география. П. 1916; Томашівський С. Історія України. Старинні і середні віки. Л. 1919; 2 вид. Мюнхен 1948; Niederle L. Manuel de l’antiquité slave, I. Париж 1923; Пархоменко В. Початок історично-державного життя на Україні. К. 1925; Багалій Д. Нарис історії України на соціяльно-економічному ґрунті, І. Х. 1928; Niederle L. Rukovět slovanské archeologie. Прага 1931; »Откоуду есть пошьла Русская земля«. Прага 1931; Рыбаков Б. Анты и Киевская Русь. 1939; Kostrzewski J. Prehistorja ziem polskich. Кр. 1939; Щербаківський В. Формація української нації. Нарис праісторії України. Прага 1941; Мавродин В. Образование древнерусского государства. П. 1945; Lehr-Spławiński T. О pochodzeniu i praojczyźnie słowian. Познань 1946; Міллер М. Студії з ранньої історії Приозів’я, I — XIII. Женева 1946 — 47; Петров В. Походження українського народу. Реґенсбурґ 1947; Eisner J. Les origines des slaves d’après les préhistoriens tchèques. Revue des études slaves, XXIV. Париж 1948. Крім того, відповідна література вказана у відділі Археологія.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.