[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 630-632.]

Попередня     Головна     Наступна





VIII. ПРАВО


1. Історія дослідження українського права



Вступні завваги. Право є система правил людських взаємовідносин і поводження в організованих суспільних союзах. Укр. право, в зв’язку з цим, є системою правил відносин між членами укр. суспільного союзу і поводження цих членів при реґулюванні своїх взаємовідносин.

Система правних правил звичайно вивчається за певними розділами, залежно від сфери, до якої вони стосуються. Так постають окремі частини цієї загальної системи права — частини, присвячені праву державному, карному, цивільному, церковному, фінансовому, міжнародному і т. д. Нарешті, право може вивчатися в розгляді системи чинних у даний момент норм певного суспільства (насамперед, певної держави) чи — у вигляді вивчення умов постання правних норм і дослідження їх іст. розвитку.

В усіх вказаних галузях має досліджуватися й викладатися і укр. право як одна з органічних частин загальнолюдського права, яка стосується до правних правил, що їх створив, ними реґулював своє суспільне життя й ним реґулює своє життя в даний час український народ.

В цій формулі треба відразу підкреслити своєрідне положення справи з укр. правом. Ця своєрідність положення залежить від того, що укр. нація в силу цілого ряду іст. причин втратила свою державність. В зв’язку з цим, якщо говорити про чинне на даний момент укр. право, то таким є тільки право звичаєве, в такій мірі, наскільки воно ще збереглося, ще реґулює відносини між собою членів окремих груп укр. населення (передусім, звичайно, селянства) в межах певних галузей (напр., у родинному праві, спадковому тощо). В наслідок характеру влади на Україні і відносин, що їх вона встановлює на території укр. народу, для сфери, яку реґулює звичаєве право, залишається дуже мало місця, бо влада Совєтського Союзу прагне детального й повного реґулювання своїми приписами всіх суспільних відносин, ідучи в цьому реґулюванні значно далі за звичайні системи правних держав сьогочасного світу.

У зв’язку з цим неможливо пізнати в наш час укр. право звичайним способом, яким пізнається право першого-ліпшого народу: ознайомленням з його збірками чинних правних норм, кодексами, окремими законами чи оглядами чинних праввих приписів у творах вчених юристів і т. п. Цих своїх кодексів, збірок законів, писаного чинного законодавства укр. народ тепер не має і в сучасних умовах мати не може. Для пізнання укр. права лишаються ін. шляхи: поперше, пізнання звичаєво-правних норм укр. походження, наскільки вони, — не визнані, а почасти навіть поборювані й переслідувані, — в сучасний момент ще збереглися. Це завдання важке в кожній державі й для кожної нації в наслідок специфічного характеру норм звичаєвого права взагалі й особливо в наслідок їх різноманітности. пізнання укр. звичаєвого права особливо утруднюється ще тим, що норми його не були достатньо й належно зібрані й опрацьовані. В 1920-их pp. до збирання й дослідження цих норм приступила була Комісія для виучування українського звичаєвого права при Українській Академії Наук у Києві, очолювана проф. А. Крістером. Але три її збірники були тільки першим кроком до колосальної своїм розміром праці — зібрати звичаєві правні норми з усієї території розселення укр. нації. Ця робота, до якої взялися були укр. правники, незабаром обірвалася.

За таких умов основним способом пізнати укр. право є звертання до укр. минулого. Протягом довгого іст. шляху укр. народ, посідаючи в ряді періодів окрему держ. організацію, мав можливість сам творити систему своїх правних норм. Джерела цих правних норм, які збереглися до нашого часу, є багатою скарбницею праці укр. нації коло утворення, впорядження і вдосконалення свого права. Саме тому основною в цьому огляді є частина історична, і лише доповненням до неї має бути характеристика правного становища й правних приписів, які діють нині на укр. території. Укр. правом ці правні відносини і норми названі бути не можуть, являючи собою тільки норми права на укр. території.

Вивчення укр. права й дотеперішні здобутки цієї науки і собі відбивають своєрідне становище укр. народу, про яке ми тількищо сказали. Оскільки укр. народ не має своєї держ. організації й протягом довгого часу не міг творити свого права в найдосконалішій формі — писаного законодавства (за винятком короткочасного відновлення укр. державности 1917 — 20 рр.), дослідники, вивчаючи укр. право, неминуче мусіли насамперед і переважно звертатися до історії укр. права.

Вивчення укр. правного минулого почалося в перші роки XIX ст., коли, як відомо, виявився викликаний творами засновників німецької »історичної школи права« живий інтерес до історії розвитку права кожної осібної нації. Але оскільки укр. народ в XIX ст. своєї державности не мав, його правне минуле вивчалося лише як матеріял, що входив складовою частиною до правного розвитку ін. націй. Це значить, що укр. правне минуле протягом довгого часу розглядали як частину історії розвитку правних норм Росії або Польщі. На початку XIX ст. працями істориків права з університету Тарту (Естонія) з нім. мовою навчання (Шлецера, Тобіна, Еверса) почато вивчення історії укр. права, яке ці вчені приймали за частину права російського. В 1820 — 30-их pp. їх робота була продовжена рядом поль. чи спольщених вчених (Чацький, Даніловіч /631/ та ін.), які притягли до свого розгляду укр. і білор. правний матеріял, визнаючи його за рід провінціяльного польського права. З середини XIX ст. починається значний розвиток рос. іст. правної науки, яка, відповідно до рос. офіційної схеми іст. процесу, що розглядала історію України і Білоруси як органічну частину спільного іст. розвитку рос. нації, вважала і право України й Білоруси за галузь спільнорос. права. Рос. правнича наука (Сергєєвіч, Неволін, Чічерін, Дьяконов, Павлов-Сільванський і цілий ряд ін.) виконала чималу своїми розмірами працю. Але методологічна хиба її, що полягала в безпідставному заліченні укр. права до складу права рос., мусіла якнайнеґативніше позначитися на наслідках цієї праці. Тим то ці розвідки можуть мати для укр. вчених лише посередній інтерес.

Народження в кінці XIX й на початку XX ст. спеціяльної школи »зах.-руського« права свідчило про наявність певного зрушення. Ряд учених із цієї школи (Владимирський-Буданов, Леонтович, Любавський, Максимейко, Малиновський) дали цінні твори з історії укр. і білор. права, писані рос. мовою й випущені в рос. виданнях.

Справжнім початком окремої науки історії укр. права був 1904 p., коли М. Грушевський виставив свою тезу про окремий від російського хід історичного розвитку кожного із східньо-слов’янських народів. Ця теза відкривала можливість і для окремого вивчення історії укр. права. Цим вивченням до 1917 р. займалися видатні укр. історики і правники Д. Міллер, М. Василенко та М. Слабченко.

Після 1917 р. в Галичині видатні твори з історії укр. права дали М. Чубатий, І. Крип’якевич, В. Заїкин та ін. В празькому еміґраційному осередку цінні праці дав А. Яковлів. На Центр. і Сх. Україні робота над вивченням історії укр. права жваво провадилася в 1920-их pp., при чому її головним осередком стала Комісія для виучування історії укр. права при Українській Академії Наук, на чолі якої стояв М. Василенко, а членами були О. Малиновський, М. Слабченко, М. Максимейко, І. Черкаський, С. Борисенок, Л. Окіншевич, В. Гришко, О. Юрченко та ін. Ця Комісія випустила в світ ряд дослідчих праць, збірників матеріялів тощо.

В наш час історія укр. права викладається лише в одній високій школі, що має таку катедру, — в Українському Вільному Університеті в Мюнхені.

Окремо треба відзначити вивчення укр. церковного права. Якщо говорити про історію розвитку норм церковного права на Україні, то й ця наука була довгий час предметом вивчення рос. вчених, які брали пам’ятки й джерела укр. церковного права (зокрема княжої доби) за частину іст. джерел рос. церковного права.

Певний злам у цьому принесли 1920-і pp., коли в працях О. Лотоцького була дана спроба окремого вивчення історії укр. церковного права. На жаль, повного курсу історії укр. церковного права Правос. Церкви ми ще не маємо. Ряд цінних робіт у цій галузі дали також М. Чубатий та В. Заїкин.

Щодо розроблення позитивних норм чинного церковного права, зокрема норм канонічного права, то до створення Української Автокефальної Правос. церкви ця галузь була цілком у руках рос. науки. Тепер створюється широке поле для розроблення цих норм і їх системи укр. вченими. Далеко сприятливіше стояла справа з розробленням позитивного права Укр. Греко-Католицької Церкви, яка мала ту перевагу, що вона в наші часи була і є формою церковного об’єднання укр. нації в її зах. частиш. Розроблення позитивного права Греко-Католицької Церкви мало нац. риси й провадилося укр. вченими. Ця наука мала свої синтетичні курси (оо. В. Масцюха, Ю. Никоровича, О. Барвінського, А. Іщака) і ряд дослідчих праць укр. мовою (друкованих, м. ін., в 1920 — 30-их pp. в журналі »Богословіяк, »Записках Чину Св. Василія Великого« тощо). Тепер укр. церковне право викладається в Українському Вільному Університеті й Духовній Академії УАПЦ, провадиться й наук. опрацювання його.

Опрацювання позитивного укр. права до 1917 р. майже не провадилося, за винятком тільки окремих статтей, присвячених укр. звичаєвому праву, і окремих статтей про відміни в законах Чернігівської й Полтавської губерній, які, відрізняючись у певних частинах від загальних норм рос. цивільного права, базувалися на старих укр. правних джерелах. Але і ті, і другі статті не були численні. Доба відтворення української державности в 1917 — 20 pp. проходила в умовах напруженого змагання з ворожими цій державності силами і через це не могла сприяти виходові в світ праць, присвячених укр. чинному праву цього часу. В наш час, як уже сказано, норм укр. позитивного писаного права, обов’язкового для населення укр. території, не існує.

Укр. правнича наука взяла участь у розробленні загальних теоретичних проблем права. Щодо цього зроблено багато і видано чимало публікацій. Серед учених, які брали участь у цій праці, можна зустріти постаті з відомими іменами в світовій правничій науці. Таким, напр., був у перших десятиріччях нашого ст. Б. Кістяківський, укр. діяч, філософ права неокантіянського напряму, праці якого, за умовами того часу, однак, друковані рос. і нім. мовами. В тій частині праць В. Липинського, яка має відношення до суспільства, права й філософії права, укр. наука теж виступає з самостійними, ориґінальними концепціями. Цілий ряд теоретичних праць був опублікований також у »Часописі Правничій« та ін. правничих вид. на Зах. Україні. В працях С. Дністрянського, В. Старосольського й ряду Ін. укр. учених правнича наука чимало внесла в питання загальної теорії права та її окремих дисциплін.

На Совєтській Україні в 1920-их pp. опубліковано укр. мовою ряд робіт теоретичного характеру. Деякі з них мали чималу наук. цінність. Існували й періодичні правничі вид. укр. мовою. Але в кінці 1920-их pp. більшість із цих публікацій зникає.

Натомість в умовах старшої й сучасної еміґрації праця укр. учених над правничими проблемами не переривається, при чому її стимулює наявність факультету права й суспільно-екон. наук в Українському Вільному Університеті та екон. факультету в УТГІ, де також викладалися правничі дисципліни. Отже, тут з’явився ряд дослідчих праць і університетських курсів, писаних уже /632/ згадуваними С. Дністрянським, В. Старосольським, А. Яковлевим, а також — Л. Бичем, С. Шелухином, Лоським та ін. В наш час кілька курсів з різних частин теорії й історії права випустив у світ в 1946 — 47 pp. факультет права і суспільно-екон. наук Українського Вільного Університету.

Періодизація у вивченні розвитку укр. права потрібна в зв’язку із зміною правних норм відповідно до культурного стану людности, екон. ладу, соціяльних відносин тощо. Як один із компонентів суспільного ладу право розвивається разом із усім суспільством, іноді дещо випереджуючи розвиток суспільного ладу й впливаючи, у зв’язку з цим, на його зміни й еволюцію, іноді, навпаки, відстаючи від розвитку ін. сторін суспільних відносин і через це затримуючи й гальмуючи цей розвиток. Відповідно до сказаного, правні норми й відносини різних етапів у розвитку укр. суспільства являють собою своєрідний комплекс правних приписів, притаманний для даного часу, але в дальшому процесі змінений, заперечений, замінений ін. правними приписами.

Звичайна схема періодизації історії укр. права відповідає певним етапам в іст. розвитку укр. народу, зв’язаним із існуванням (чи неіснуванням) укр. державности. Отже, розрізняють такі періоди в історії укр. права: 1) право княжої України-Руси (X — XIV ст.); 2) Великого Князівства Литовського (XIV — XVI ст); 3) перебування укр. земель у складі Польщі (1569 — 1648); 4) гетьманської України (1648 — 1781); 5) перебування укр. земель в складі Росії й Австрії (з кінця XVIII ст. до 1917 p.); 6) відновлення укр. державности в 1917 — 20 pp.); 7) перебування укр. земель під поль., румунською, чеською та рос. окупацією.

Ця схема дуже зручна саме для історії права як галузі, спеціяльно пов’язаної з організацією суспільних відносин, що в своєму найдосконалішому вигляді — писаному законодавстві основне джерело своє має у владі, яка очолює певний суспільний союз, передусім — державу.

Але не можна, з другого боку, не визнати, що коли керуватися тільки цією періодизацією, то невідповідно й принципово невірно було б підкреслене тільки одно розуміння права — як суми приписів, виданих органами держ. влади. Тим часом фактично ряд норм і правних відносин не має своїм джерелом приписів держ. законодавства (насамперед — правні звичаї). Ці норми і ці правні відносини в переважній частині не міняються із змінами політ. порядку. Навпаки, вони існують далі й після цих змін. Вони більшою мірою залежать від згаданих умов культурного, політ., госп., правного ладу усієї певної доби, цілого етапу в іст. розвитку даного періоду. Самі зміни форми влади, навіть такі вирішальні для нац. життя, як втрата своєї державности й перехід країни під зверхність чужонаціональної влади, в більшості випадків (принаймні в минулі часи) несли з собою лише зміни окремих правних норм, порівняно не такі вже численні. Якщо так, то не можна не віддати при створенні періодизації розвитку права основної уваги саме цим етапам, періодам суспільно-іст. розвитку.

Питання про те, які періоди й етапи мав розвиток укр. права, може бути розв’язане по-різному, в одному з останніх курсів історії укр. права (Л. Окіншевича) пропонується поділ його розвитку на епохи: 1) февдальну (X — XV ст.), 2) станової держави (XVI — серед. XIX ст.), 3) модерної держави. Позитивною стороною такої схеми є відповідність її аналогічним етапам в іст. розвитку інших евр. націй, членом комплексу яких є й укр. народ. Саме це дає можливість застосувати в дослідах і викладах іст.-порівняльну методу, що виявила себе найдосконалішою і найпродуктивнішою (бо найлегше й найзручніше порівнювати правні норми за певними аналогічними історичними етапами). Але в принципі можна визнати й можливість ін. засад періодизації за суспільно-іст. епохами.

В дальшому викладі цього огляду, що є наслідком колективної праці кількох авторів, тримаємося прийнятого більшістю поділу на періоди укр. права.

Термінологічна праця в галузі українського права провадилася в 1920-их pp. в спеціяльній Правничо-Термінологічній Комісії при Українській Академії Наук. Наслідком цієї праці був великий »Рос.-укр. словник правничої мови«, що його видала Українська Академія Наук в 1926 р. за головною редакцією акад. А. Кримського і фактичною редакцією Іринарха Черкаського. В період німецької окупації Зах. України у Львові силами укр. правників проваджено термінологічну працю в галузі права. Наслідки цієї праці були вдало використані при перекладі на українську мову деяких з кодексів польського права.

Л. Окіншевич


Література. Синтетичного характеру праці про укр. право: Грушевський М. Історія України-Руси (особливо III, V); Слабченко М. Опыты по истории права Малороссии XVII — XVIII ст. О. 1911; Дністрянський С. Загальна наука права і політики. Прага 1923; Лащенко Р. Лекції по історії укр. права, I — II. Прага 1923 — 24; Окіншевич Л. Наука історії укр. права. Україна, І. 1927; Василенко М. Матеріяли до історії укр. права. К. 1928; Праці Комісії для виучування історії зах.-руського та укр. права, I — III. К. 1925 — 30; Праці Комісії для виучування звичаєвого права України, I — III. К. 1925 — 30; Яковлів А. Право. Укр. Загальна Енциклопедія, III: Яковлів А. Основи Конституції УНР. Париж 1935; Чубатий М. Огляд історії укр. права, I — II. 3 вид. Мюнхен 1946 — 47 (циклостиль); Окіншевич Л. Лекції з історії укр. права. Право державне. Доба станового суспільства. Мюнхен 1947 (циклостиль); Юрченко О. Чинне право в Україні, І. Мюнхен 1948 (циклостиль).










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.