[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 653-660.]

Попередня     Головна     Наступна

5. Історія українського цивільного права

КНЯЖА ДОБА

Норми цивільного права, чинні на Україні в першу добу її державности, не були, як і в ін. народів того часу, скодифіковані в окремій частині законодавчих пам’яток, а були розпорошені разом з ін. нормами держ., адміністративного й навіть канонічного права. Причина цього явища полягала в перемішанні функцій органів публічно-держ. характеру з приватно-господарськими. Тому цивільно-правні норми за тієї доби на Україні зустрічаємо і в документах зовнішньої політики, як договори з греками, і в документах внутр. політики та господарства, як княжі устави, і в документах церковного походження, як церковні устави, »Номоканон«, »Еклога«, »Прохірон«, а головне — в кодексі переважно звичаєвих норм під назвою »Руська Правда«.

Інститут права власности й володіння. В нормах цивільного права цього періоду ми ще не бачимо точного окреслення ні суб’єкта, ні об’єкта речового права в сучасному сенсі. Влада особи над річчю здійснювалася, розуміється, лише на рухомих речах силою факту, силою посідання. Без наявности фактичного зв’язку особи з предметом посідання зникала можливість фіксувати наявність влади над річчю; ще не існувало абстрактного поняття права на річ. Отже, й поняття права власности на річ без зв’язку з фактичним посіданням впроваджувалося в свідомість населення України часів Київської Руси лише поступово. »Руська Правда« містила в собі деякі вказівки на княжу власність, боярську, церковну, на княжі борті, ролейні межі й перевіси на деревах, на знищення знаків власности на бортях, на куплю й продаж, на позику й поклажу майна. Інші пам’ятки згадують про коня і землю селянина (смерда). В ролі суб’єкта права власности чи володіння фігурують окремі особи (фізичні) і правні (єпископії, манастирі, роди, громади), що сполучається з наявністю як індивідуального, так і громадського права власности. Одначе оперування терміном права власности завжди треба узалежнювати від тодішнього февдального устрою, що по-своєму розподіляв елементи права власности в суспільстві, зокрема право розпорядження землею. Особливо багато сумнівів викликало питання юридичної природи селянського землеволодіння.

Так дослідник Лякієр вважав, що не тільки всі сел. посідання землі, а уся держава становила предмет княжої власности. Неволін годився з тим, що селяни володіли землею вічно, проте право власности за ним належало князеві. Соловйов схилявся до того, що селяни були тимчасовими користувачами землі. За Чічеріном, право власности на землю належало князеві на праві завоювання. Проте Рейц був одним із перших, хто схилився до думки про землепосідання селян на праві власности. З ним годилися Бєляєв, Єфименкова, Владимирський-Буданов, Грушевський, Лащенко, Чубатий.

Із статтей »Руської Правди« про борті видно, що приналежність бортей давала власникові деякі права і на землю, що носить назву бортної; межі також звалися бортними. Двір і дім становили приватну власність володільця. Щодо рухомих речей, які покриваються словами зброя, одяг, прикраси, скот (худоба), збіжжя, продукти промислів (мед, шкіри, віск, хутро), то вони становили об’єкт приватної власности. Навіть холопи, раби, челядь вважалися за майно володільця. Діти рабів (плід від челяді) й тварини належали їх володільцеві. Все, що набував раб, належало тільки його володільцеві, крім майна, що було на рабові й при ньому.

Статті »Руської Правди« про борті, бобри й перевіси вказують і на первісні /654/ способи набування права власности: всі тварини, раніше нікому не належні, після оволодіння ними таким способом стають предметом власности особи, що ними оволодіває.

Безпосередніх вказівок на давність як первісний чи похідний спосіб набуття права власности »Руська Правда« не містить. Власник рухомої речі міг користуватися, володіти й розпоряджатися нею. Власникові належала ґарантія судового захисту його права власности в разі порушення останнього та ґарантія вимоги повернути йому втрачену річ (право віндикації).

Право зобов’язань. Цивільні зобов’язання за »Руською Правдою« виникають лише між особами, не обмеженими в право- і дієздатності в наслідок договорів і в наслідок недозволеної чинности або правопорушення, зв’язаних із матеріяльною шкодою. З договорів згадується головне купівлю-продаж, позику, найми, поклажу.

Договір купівлі-продажу. Об’єктом купівлі-продажу могли бути рухомі речі й нерухомості.

На думку Владимирського-Буданова, договір продажу укладався, як і нині, в наслідок словесної згоди. Здійснювався він фізичною передачею речі і символічно. Лишається відкритим питання, чи право власности на землю переходило до покупця в повному об’ємі і назавжди, чи продавець зберігав за собою право викупу.

Договір позики. Об’єктом договору позики за »Руською Правдою« були не тільки гроші, але й збіжжя, худоба, мед, віск, хутра тощо. Фігурує позика без процентів і з процентами. Встановлювалася певна величина процентів і правила, за порушення яких кредиторам загрожувала втрата позиченої суми. »Руська Правда« знає проценти в договорах про позики грошей, меду й жита. Коли позичали гроші, проценти називалися »різом«, коли мед — »наставом«, жито — »присопом«.

Такі договори укладалися за умови обов’язкової присутности свідків, якщо сума позики складала понад три гривні. Проценти ділилися на річні, третні й місячні. Найтяжчі проценти — місячні, найлегші до оплати — річні, що становили 10 кун на гривню. Договір позики, укладений між купцями, не вимагав присутности свідків для своєї правосильности. Довжникові на суді для підкріплення його свідчень потрібно було присягати. В разі неспроможности довжника сплатити борг з вини самого довжника, він міг бути проданий кредиторові в рабство. В цьому випадку довжника продавали на торгу і вторговані за нього гроші ділили поміж кредиторами так, що насамперед задовольнялися претенсії іногородніх гостей, чужоземців і князя, решта розподілялася серед »домашніх« кредиторів. Борги за раба завжди платив його власник. В разі неспроможности довжника, що сталася в наслідок нещастя, довжник діставав змогу сплачувати борг ратами.

Договір найму. Що стосується договору найму, »Руська Правда« спиняється на тивунах і ключниках як особах, що зобов’язуються особисто служити. Річ іде про договір особистого найму, locatio-conductio operarum, який, як правило, за нормами »Руської Правди«, приводив до рабства, хібащо в договорі мала місце спеціяльна вказівка на виключення рабства в кожному конкретному випадку. Практика часів »Руської Правди« знає і договір найму для виконання певної праці, locatio-conductio operis, як і договір найму майна (с.-г. реманенту — коня, плуга чи сохи, борони, приміщень), часто збіжжя, худоби, бджіл. Винаймалася й земля — locatio-conductio rei. Знайомі »Руській Правді« і поняття юридичного і натурального плоду. Терміни найму є дев’яти- і дванадцятирічні.

Договір поклажі відомий первісним кодексам мало не всіх народів, треба думати тому, що об’єктом права власности насамперед стали рухомі речі, звичайно цінні вартості. Договір поклажі, depositum, не вимагає при його укладанні наявности свідків. У випадках заперечення факту укладення договору депозитор мав право особистої присяги, якою він очищається від підозріння.

Родинне право. Шлюбне право. Основним інститутом родинного права є індивідуальний шлюб, формами якого в дохристиянську епоху можна назвати викрадення, купівлю і приведення жінки. Істота останньої форми шлюбу полягала в тому, що молоду приводили в дім молодого, молодий платив за неї, а молода приносила з собою посаг. Ця остання форма зберігалася в часи християнства в Київській Русі й пізніше. При укладенні шлюбного договору в часи »Руської Правди« звертали увагу на свобідне волевиявлення сторін, тому вік сторін становив одну з конечних умов шлюбу. Чинні тоді на Україні візантійські джерела визначали межу віку по-різному, а життьова практика на Україні не завжди збігалася з цими вимогами. Спроб встановити максимальний вік для осіб, що беруть шлюб, в тодішньому праві не помітно, як не знаходимо й вимог щодо психічного здоров’я. За наявности вимоги Церкви запровадити одноженство практика знала й досить поширені випадки многоженства ще за Володимира й Ярослава. Візантійські джерела розглядали шлюб як звичайний договір, що міг укладатися способом писаним і /655/ символічним, для Церкви шлюб — не договір, а таїнство. Впливи Церкви щодо цього лишалися ще віками не сприйнятими. Причин до розірвання шлюбу тодішня правна дійсність знала багато: заразну хворобу, неплідність, відсутність одного з подружжя, постриження в ченці, родинну незгоду, подружню невірність.

Оформлялася розлука духовним чи державним судом або через відпускну чоловіка жінці.

»Руська Правда« не містить спеціяльних статтей, що прямо вказували б на родинне право, за винятком хібащо першої статті, яка говорить про родичів, зв’язаних правом і обов’язком кривавої помсти. »Руська Правда« відрізняє дітей законних від незаконних, розуміючи під останніми дітей від наложниці-невільниці. Жінка по смерті чоловіка вступає в повне управління загальнородинного майна при недорослих дітях абож нарівні з синами одержує певну частину майна (виділ) згідно з волею чоловіка чи за законом. Жінка і діти раба при видачі його володільцем другому за крадіж не поділяють його участи, якщо самі не були співучасниками в крадежі. В разі засудження злочинця на »поток і розграбленіє« жінка й діти не уникають його долі.

Опіка. »Руська Правда« знала досить розвинений інститут опіки. За відсутности батька й матері малолітні діти аж до цивільного повноліття віддаються в опіку ближчим рідним. Мати-вдова, як і вітчим, також закликаються нести функції опікунів. На опікунах лежить обов’язок прийняти майно підопічних і все в цілості повернути. За будь-які втрати опікун несе матеріяльну відповідальність, від якої не звільняються вітчим і рідна мати, коли остання вийде заміж. Прибутки й збільшення підопічного майна признається опікунові як винагороду за його труди й піклування за дітьми. Розмір втрат визначається третейськими судами. Опіку встановлюють органи влади, а також батько за життя.

Спадкове право. Спадщина за »Руською Правдою« зветься »задниця«, або »статок«. На думку частини дослідників, до спадку входило тільки реальне майно, речі, а права виключалися. Владимирський-Буданов і Грушевський у поняття спадку включають права і зобов’язання. »Руська Правда« не дає чітких вказівок, чи могла бути предметом спадкової маси земля. Дехто вважає, що об’єктом спадку були лише рухомості. Оскільки »Руська Правда« залічує до кола об’єктів спадку і двір, можна думати, що розшифрування поняття »двору« дозволяє поширити поняття спадку й на землю.

Дістають спадок тільки члени родини як за заповітом, так і по закону (звичаю). За відсутности членів родини, спадок переходить державі в особі князя. Сторонніх осіб ні закон, ні заповідач до спадкування не покликають. Заповідач виявляє скорше не свою волю, а волю родини щодо розподілу спадку між законними спадкоємцями. Заповіт укладався переважно словесно. Писана форма вживалася рідко. Право лишити »ряд« — заповіт належало батькові і матері у відношенні до дітей та чоловікові »на виділ« жінці. При цьому заповіт є »рядом«, себто договором членів родини, а не виявом волі одного заповідача (Рожков). Крім дітей, у розділі спадку не обминалося і Церкву, виділяючи останній частку »по душі« померлого. »Руська Правда« відрізняє спадок смердів від спадку боярського. Спадок по смерді розподіляється тільки між синами, незаміжнім дочкам лишається право тільки на посаг. За браком синів маєток смерда переходить на князя. Спадок по боярині за браком синів переходить дочкам, а не князеві. Вдова зберігає право на частину спадку, коли живе з дітьми. Якщо чоловік їй приділив уже виділ, тоді вона разом із дітьми не спадкує. Незаконні діти (від раби) позбавлялися права спадкування. Мати свою частину майна ділила між своїми дітьми або віддавала комусь одному з синів і навіть дочок. На випадок смерти матері без розпорядження, спадок її одержує син чи дочка, при яких жила мати і які доглядали її перед смертю. Однокровні діти спадкували тільки по рідних батьках, одноутробні — по своїх матерях. Суперечки з приводу розподілу спадку становили компетенцію церковних судів, як правило, хоч відомі й винятки з цього, коли отроки князя розподіляли спадщину (Рожков).

ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДОБА

Речове право. Пам’ятки законодавства литовсько-руської доби чіткіше окреслюють суб’єкта прав, що дістає більшу свободу в цивільно-правному житті, ясніше визначають обмеження право- і дієздатности осіб різних категорій населення, що особливо помітно на викристалізуваних життям різних станах суспільства з властивим кожному об’ємом цивільних прав. Для Литовського Статуту уже не чуже й поняття третьої особи в цивільному процесі (розділ 4, артикул 55; розділ 14, артикул 3); слуга, підданий, челядник мають право закласти позов про шкоди не від власного імени, а від імени своїх панів (розділ 4, артикул 102, статут 1588). Чіткіше представляється в цю добу й поняття об’єкта цивільного права, особливо щодо землі.

Право власности в Галичині. Галичина, що найраніше з усіх укр. земель зазнала на собі впливів поль. права, зустрілася з разючим контрастом правних понять від /656/ часів окупації Польщею. Укр. праву Галичини було абсолютно не властиве вотчинне право поль. панів, що характеризувалося наявністю у землевласника спадкового права власности на свої альоди, як і правне становище селянина, за якого селянин, уже як правило, потрапляв у повну чи ще часткову залежність від землевласника і втрачав на користь останнього і об’єм майнових прав. Укр. право, яке зросло ще в добу Київської держави, швидко поступалося своїм місцем польському, що досить ґрунтовно перебудувало всі суспільні взаємини і правні поняття Галичини. Остання довгий час, аж до кінця XVIII ст., поділяла долю Польщі в усіх сферах духового життя. Право власности на землю перейшло до шляхтича, а галицький селянин ставав лише користувачем чужої землі, бувши до неї прикріпленим.

Право власности в Литовсько-Руській державі. Становище укр. земель, пов’язаних іст. долею з Литвою, а потім і Польщею, було, як відомо, відмінне. Тут тільки поступово загніжджувалася шляхетська спадкова землевласність у вигляді альодів-вотчин. Домінували форми умовного землеволодіння — помістя. Право власности на землю у володільця помістям було неповним, без права розпорядження. Фактичні користувачі землею — селяни, що не належали до »непохожих« в достатутову добу, господарили ще на власних землях і розпоряджалися ними цілком вільно, і лише з моменту волочної реформи 1557 р. право власности селянина на землю опинилося під серйозною загрозою, а Литовський Статут третьої редакції остаточно позбавляв селянина цього права, визнаючи за селянином право власности тільки на рухомості, чим правно і фактично зрівнюється становище »похожого« з »непохожим«. Литовський Статут поза шляхтою й маґнатством знає ще державу як землевласника (королівщини), Церкву і міщанство в середині міських меж.

Саме в аспекті права власности на землю звертає на себе увагу інститут застави, що був дуже характеристичним укр. правним явищем. Поза нинішньою формою заставного права — гіпотекою, іст. минувшина знала попередні форми фідуціярну і піґнусову. За фідуціярної форми кредитор одержує заставлену річ не тільки в своє користання й посідання, а й у повну власність аж до моменту викупу заставленої речі довжником. Поступ юридичної думки щодо заставного права пішов у напрямі полегшення становища довжника, в результаті чого виникла піґнусова форма, за якої право власности на заставлену річ лишалося при довжникові, а на кредитора переходили тільки користування й володіння. Ця форма була поширена й на Україні в литовсько-польську добу, тільки із своєрідною особливістю. Розвиток укр. форми заставного права тоді пішов ще далі в напрямі інтересів довжника, даючи йому можливість зберігати за собою право власности на об’єкт застави не тільки протягом одного заставного строку, а кількох, аж до викупу його нащадками (байдуже якого покоління). Таким чином заставне право кредитора ніколи не переходило у право власности, даючи тим змогу зберігати родові маєтки укр. родин і являючи характеристичну рису нашого нац. заставного права, відмінну як від зах.-евр., так і московського. Вона має назву: застава »на урок«. В цій своєрідній формі відчувається відгук давньої ідеї про невідчуження нерухомостей. Допускалася як виняток лише піґнусова форма заставного права у вигляді застави »на упад«, себто на спеціяльно обумовлений в договорі строк із зазначенням терміну »на упад«. Крім нерухомостей, за Литовським Статутом об’єктом заставного права були й рухомі речі, зокрема худоба й коні. На цей випадок заставне право оформилося в піґнусову структуру. Угоди застави укладалися й словесно.

В литовсько-польську добу далеко більшу ролю, ніж в попередню, відігравав інститут давности, і то в обох формах позовної давнини, praescriptio, і давности володіння, usucapio. Цей інститут виконував функції реґулятора й стабілізатора у взаєминах цивільно-правного життя. Правда, за джерелами міщанського (маґдебурзького) права цей інститут відрізнявся від шляхетсько-статутового не тільки термінами, але й змістом. Джерела маґдебурзького права цілком чітко реквізитами давности вважали правне й добросовісне володіння, без яких набуття права власности за давністю неможливе, тоді як Литовський Статут цих вимог виразно не накреслював.

Право зобов’язань. Купівля-продаж. Цей договір був тісно сполучений з розвитком індивідуального права власности в цю добу; його могли укладати представники всіх станів.

Нерухомості землевласників, куплені чи набуті ін. способом, крім родових маєтків, могли цілком вільно бути об’єктом продажу, як і ґрунти »похожих« селян до пол. XVI ст. Литовський Статут 1588 р. (27 артикулом 9 розділу) забороняв селянам відчужувати землі, на яких вони сиділи, без згоди своїх панів. До цієї останньої норми розпорядження »похожих« селян своїми посілостями цілком терпимо ставилася держава та її чинники, як і пани, про що свідчать численні архівні вказівки. Акт купівліпродажу тепер уже з символічного, властивого періодові Київської Руси, /657/ перейшов у формальний за вимогами норм Литовського Статуту (»А єстли би которий запис вічне не подлуг статута бил справлен, то нікчемний будеть і річі, в нем описаной нікто не одержить«). Самопродаж в неволю ще вважався за правосильний, за винятком актів самопродажу чи продажу жінки й дітей під час голоду. Тоді ці акти уневажнювалися, а для самозапроданого лишався тільки обов’язок повернути ціну продажу абож »вислугуватися«.

Поруч із актами купівлі-продажу широко практикувалися й акти виміни, що цілком збігалося з вимогами законодавця.

Позика. Інститут позики зазнав дещо зміни: відпали складні нормування процентів, властиві періодові першої державности. З’явилися вимоги законодавця оформляти позику понад 10 кіп грошей писаним документом під загрозою втрати грошей. Борги і позичання майна від 200 кіп грошей прикували до себе пильну увагу й законодавця, що на випадок втрати »позичальних листів« вимагав для одержання »речі листової« негайно про це на уряд вносити »протестацію« з підтвердженням »людей цим листом свідомих, бардзей самих печатников«, або присягою. На випадок смерти кредитора, довжник зобов’язаний повернути позику спадкоємцям за панівним принципом, і позика не передавнюється. У випадках наявности кількох боргових записів на одній речі, кредитор більшої суми одержує собі річ з умовою сплати кредиторові меншої суми. Якщо ця річ не дорівнюватиме сумі боргів, то »чий перший запис правний — тому річ«, а решта кредиторів своїх сум з довжника на іншім майні чи на »самой особі доходили б«.

Договір найму. Що стосується договору особового, locatio-conductio operarum, властивого добі »Руської Правди«, він у цю другу добу змодифікувався в бік збереження особистої свободи найнятого. Тепер уже договір особового найму не веде до рабства, а домінує норма в Литовському Статуті, що вільна людина не може бути видана в вічну неволю »за жаден виступ«, тобто за жадний злочин. Вічна неволя заміняється »вислугованням« за суму »рубль грошей на каждий год мужику, а жонці — копу грошей«. Широко застосовується в цю добу й форма найму locatio-conductio operis, особливо в містах, і наймання майна, приміщень, живого і мертвого інвентаря, збіжжя, як і землі — locatioconductio rei — з тими відмінами, що уже на час Литовського Статуту третьої редакції селянин »отчич« чи »похожий« був позбавлений права винаймати свої засиджені ґрунти без згоди пана, навіть на одне літо. Договори »на оренди мит, корчом, млинов, робот лісних і інших пожитков«, укладені »похожими« селянами, »у права за слушнії приймовані«. »Отчич« з такого права не користався і особисто без згоди пана найматися не міг.

Договори поклажі, дарування, поруки тощо. Облігаційне право цієї доби знає і договори поклажі, поруки, дарування та солідарні зобов’язання, що вказують на пожвавлений темп цивільно-правного життя. Крім договорів, що породжували права й зобов’язання, тодішні правні джерела знали зобов’язання, які виникали за законом, в наслідок правопорушення. В основі таких зобов’язань лежала вина, сполучена з »нав’язками«, реґляментованими в Литовському Статуті залежно від станової приналежности винного. В основі таких зобов’язань лежала і матеріяльна шкода та втрата. Розвиток торгівлі та промислу викликав до життя й факти сполучення осіб і матеріяльних дібр, звідки народжувалися права й обов’язки членів об’єднань. Проти доби »Руської Правди« розгалузилося обліґаційне право доби »Литовського Статуту« на ґрунті звільнення частини станів від залежности та на основі індивідуалізації матеріяльних і особових прав (що звільнялися з-під впливів роду, родинного союзу).

Родинне право. Шлюбне право. Родинне право в цьому періоді зробило значні кроки вперед. Шлюб набуває тепер у правній свідомості значення договору і разом таїнства. Вінчання стає більш визнаваним елементом шлюбу, хоч і не завжди доконечним. Многоженство остаточно поступається місцем моногамії. Тепер діє норма: »Єсли б кто, іміючи в живих ясену, другую понял — горло тратить«. Цій нормі підлягає і жінка за поліандрію. Проте фактичне життя випадки полігамії знало. Литовський Статут вимагав, щоб »нікто б з покревности, аж до четвертого покоління жени собі не проіскивал«, а винний в цьому шлюбі розлучався, дітей вважали за незаконних, частина майна втрачалася на користь держави. Вік для одруження чоловікові був за Литовським Статутом піднесений до 18 років, жінці залишався попередній — 13 років. Піднесення віку свідчить про тенденцію збільшити відповідальність шлюбних сторін. Свобідне волевиявлення сторін тепер є конечним, тому для жінки, що могла взяти шлюб в 13 років, згода батьків чи родичів на шлюб перетворилася на вирішальний фактор. Недодержання цього тягло для жінки тяжкі наслідки: позбавлення права на посаг і спадок назавжди. /658/

Справи розлуки становили компетенцію духовного суду. Поняття незаконних дітей у цю добу поширилося й на позашлюбних, а не тільки на дітей від наложниць-рабинь, як то було за »Руської Правди«. З огляду на ригористичність станового укладу суспільства, вдовашляхтянка, що виходила заміж за нешляхтича, втрачала всі шляхетські батьківські й материнські маєтки. Норми шлюбного права дуже докладно реґулюють особові й майнові взаємини як подружжя, так і батьків до дітей. Із цих норм ми дізнаємося про реґулювання посагу, віна, привінку на випадок шлюбу, на випадок смерти одного з подружжя й наявности повторних шлюбів і в разі розлуки з вини чоловіка і жінки. Це найдосконаліше вреґульований відділ цивільного права в тодішньому законодавстві.

Опіка. Досить широко тодішня юриспруденція опрацьовує інститут опіки, на якому чималий вплив лишило й маґдебурзьке право.

Спадкове право стало досить реґляментованим. Супроти доби »Руської Правди« зазнали модифікації такі норми спадкового права: тепер заповідач вільний обрати собі за спадкоємця особу й з-поза кола законних спадкоємців, коли йдеться про рухоме майно й нерухомість, самим заповідачем набуту. Але він зв’язаний колом законних спадкоємців, коли предметом заповіту були батьківські чи материнські маєтки. Скласти заповіт могла лише особа, не обмежена в правах. До числа осіб, позбавлених права скласти заповіт, об’єктивне право залічувало неповнолітніх дітей, ченців, черниць, не виділених від батька синів, — коли йшлося про майно батьків, полонених і невільників, челядь двірську, людей божевільних, »виволанців« і збезчещених. Волю свою заповідач міг міняти кілька разів, проте від нього вимагалося доброї пам’яті й розуму. Діставати в спадок за заповітом могла й стороння особа. Заповідач міг зректися своїх дітей, якщо діти перед ним завинили. Шоб мати право дістати спадщину за заповітом, вимагалося наявности правоздатности; тому за заповітом не міг успадкувати невільник, полонений, невільна двірська челядь, не здобувши наперед волі, отже й правоздатности. Слуги й »непохожі« селяни могли укладати заповіт лише на одну третину свого рухомого майна, кому хотіли. Решту ж майна (дві третини) діставали в спадок діти для несення служби з землі, на якій сиділи. В разі дітей не було, ці дві третини рухомостей лишалися на користь землеволодільця »ку службі оного«. »Похожим« селянам дозволялося розпоряджатися всім складом власного рухомого майна. Дочки при синах діставали в спадок за законом тільки четвертину маєтку по батькові. З цієї четвертини за дочками видавався посаг. При спадкуванні материнщини сини проти дочок пріоритету не зберігали.

ДОБА ГЕТЬМАНЩИНИ

Від часу всестанового повстання 1648 року укр. історіографія починає нову добу в історії України; такий поділ укр. іст. процесу на доби може бути виправданий тільки з погляду укр. державного організму. Одначе за таку схему не промовляють ні структура укр. суспільства, ні основи екон. формації, ні наявність нових, відмінних, епохальних, законодавчих пам’яток.

Право власности, володіння. Шляхта, колишня провідна верства, що підперла нову укр. владу Гетьманщини, зберегла своє право власности на землю, отже й право розпоряджатися нею включно із спадковим правом. Козацький, найвпливовіший, стан на Гетьманщині закріпив за собою в часи повстань свої земельні посілості на вічному праві власности з необмеженим правом розпорядження.

Нова провідна козацько-старшинська верства дістала доступ до великого землепосідання службового й умовного характеру »до ласки войськовой« з правом переходу цих землепосідань до нащадків, але на підставі не спадкового права, а »годности к воєнной службі« та придатности і здібности виконувати державні функції. В часи гетьманування Данила Апостола (за Рішительними пунктами) відбулася формальна уніфікація поземельних прав шляхти й козацької старшини з толеруванням спадкового права. »Генеральне слідствіє о мастностях« піднесло це приватноволодільницьке землеволодіння до права власности й фактично закріпило його. Нові надання наступного гетьмана Кирила Розумовського знають тільки один титул: »вічноє і потомственноє владініє«.

Селяни опинилися не в однаковому становищі. Селянство манастирських і шляхетських землевласників підлягало статутові підданого уже незабаром після 1648 p.; воно тільки номінально вважалося користувачем чужої землі, фактично ще затримувало за собою право розпорядження землею, що відразу зустріло заперечення з боку володільців — Церкви і шляхти. Селянство козацько-старшинських володінь значно довше користалося з права розпорядження землею, набутою переважно через »займи«, »займанщину« — окупацію. Селянство спромоглося боронити це право протягом другої пол. XVII ст., доти, доки козацько-старшинські володільці ще не вважали свої посідання за власні. /659/ Селянство »свободних войськових маєтностей«, інакше — держ. земельного фонду, маючи численні обов’язки безпосередньо перед державою, найповніше й найдовше користалося з права розпорядження земельними ґрунтами, вдаючись до дарувань, застави, виміни, купівлі-продажу, заповітів тощо.

Родинне й спадкове право. Майже всі норми цивільного права Литовського Статуту і збірників маґдебурзького права, — одні безпосередньо після 1648 p., інші трохи пізніше, — Гетьманщина сприйняла, зробила їх чинними й запровадила до свого позитивного законодавства. Протягом держ. життя Гетьманщини деякі норми цивільного права, зокрема спадкового й родинного, змодифікувалися, що яскраво фіксується в проєкті Кодексу 1743 р. Сюди належать: побільшена матеріяльна відповідальність. винної сторони в недодержанні передшлюбного договору-заручин, наділення елементами правоздатности деяких категорій незаконнороджених дітей щодо прав на спадок набутого батьком майна (але не давнього родового) й щодо прав бути вихованим і навченим коштом батька. Кодекс 1743 р. чітко визначив ролю звичаєвого права при пануванні об’єктивної норми закону, дозволивши за браком законів судити і »по добрим обикновеніям, через долгоє время употребляємим, коториє Закону Божію, гражданським правам и чистой совісти не противні, ібо в сем случаї таковиї добриє обикновенія силу права іміют«.

Укр. цивільне право під московською окупацією. Після скасування окупаційною владою чинних на терені Гетьманщини маґдебурзького права і Литовського Статуту як джерел кодифікованого місцевого права деякі норми місцевого, найбільш живучого, цивільного права все ж таки були перенесені до »Своду законов« Російської імперії й були обов’язкові для населення Чернігівської й Полтавської губерній аж до 1920 р. До цих норм належали, зокрема, такі: кредитор міг правити забезпечений на заставленому проданому маєтку борг з покупця маєтку лише протягом трьох років з моменту купівлі-продажу, пізніше кредитор звертався з позвом безпосередньо до довжника (стаття 1459, том X, частина 1). Всі позви про шкоди і збитки в нерухомому майні підлягали трирічній давнині; цей термін запозичений з 52 артикулу 11 розділу Литовського Статуту. В Росії — аналогічні позви підлягали десятирічній давнині (додаток до параграфу 7 статті 694). Дочки при синах за законом не дістають у спадок, а лише одержують виправу, що для всіх дочок становить четвертину цілої спадщини. Тільки в материнському майні дочки дістають спадщину нарівні з синами.

Дочка може правити з братів посаг впродовж 10 років з моменту виходу заміж; термін вираховується для нащадків дочки з часу її повноліття (стаття 1005, параграф 7). Повноліття дівчат досягається в законний термін, визначений статутом (примітка до 295 статті). Право викупу нерухомостей на Чернігівську й Полтавську губернії не розповсюджується (стаття 1354).

Тимчасові розділи майна, виконані за Литовським Статутом, вважаються остаточно правосильними за умови упливу 10 років від набуття; малолітніми повноліття. Мова в цих випадках іде про офіційно-узнані норми цивільного права. Проте фактично населення кол. Гетьманщини жило своїм давнім мало мінливим юридичним побутом. Щождо права спадкування, то рос. кодекс змушений був толерувати спадкування укр. селян на підставі віками одідиченого звичаєвого права, цілком противного правним засадам московського наїзника.

В. Гришко

Література. Княжа доба: Рейц. Опыт истории российских государственных и гражданских законов. 1836; Калачов Н. Предварительные исследования, служащие для полного объяснения Русской Правды. 1846; Неволин. История российских гражданских законов. 1848 — 51; Чичерин Б. Опыты по истории русского права. М. 1858; Никольский. О началах наследования по древнему русскому праву. М. 1859; Беляев П. Крестьяне на Руси. М. 1860; Павлов А. Первоначальный славяно-русский Номоканон. Казань 1869; Загоровский. Исторический очерк займа по русскому праву до конца XIII ст. 1875; Блюменфельд. О формах землевладения в древней Руси. О. 1884; Дювернуа Н. Курс лекций по русскому гражданскому праву. П. 1889; Сергеевич В. Русские юридические древности, I — II. 1890; Ефименко А. Дворищное землевладение в Южной Руси. Русская Мысль. 1892; Охримович В. Знадоби до пізнання нар. звичаїв і поглядів правних. Життя і Слово. 1895; Охримович В. Весілля і вінчання. Життя і Слово. 1895; Товстолес Н. Сущность залога в историческом развитии по древне-русскому праву. 1898 — 1900; Леонтович Ф. О происхождении семьи вообще и о ее организации по древне-русскому праву. Журнал Министерства Юстиции. 1900; Грушевський М. Історія України-Руси, III; Владимирский-Буданов М. Обзор истории русского права. Вид. 9. 1916.

Литовсько-Руська доба: Леонтович Ф. Русская Правда и Литовский Статут. К. 1862; Леонтович Ф. Крестьяне Юго-Западной России по литовскому праву XV и XVI вв. К. 1863; Антонович В. О крестьянах Юго-Западной России. 1870; Новицкий И. Очерк истории крестьянского сословия. 1876; Левицкий О. О семейных отношениях в Юго-Западной Руси XVI — XVII в. 1880; Владимирский-Буданов М. Поместное право Литовско-Русского государства. 1889; Владимирский-Буданов М. Черты семейного права Западной России в половине XVI в. 1890; Линниченко И. Юридические формы шляхетского землевладения и судьбы древне-русского боярства в Юго-Западной Руси в XIV — XV вв. 1892; Ефименко А. Дворищное землевладение в Южной Руси. Русская Мысль. 1892; Владимирский-Буданов М. Крестьянское землевладение в Западной России до половины XVI в. Чтения в Историческом Обществе Нестора Летописца, VII. 1893; Леонтович Ф. Спорные вопросы по истории русско-литовского права. П. 1893; /660/ Грушевский М. Барское староство (XV — XVIII вв.). Исторические очерки. К. 1894; Левицкий О. Обычная форма заключения браков в Южной Руси в XVI — XVII ст. 1901; Грушевський М. Історія України-Руси, V; Крістер А. Духівниці XVI — XVII вв. Ювілейний збірник на пошану акад. Д. Багалія, І. К. 1928; Товстоліс М. Суть застави за Литовським Статутом. Праці Комісії для вивчення зах.-руського й укр. права, VI. К.; Товстоліс М. Про знахідку за звичаєвим правом України. Праці Комісії для вивчення звичаєвого права, II. К.; Лаппо И. Литовский Статут 1588 г. I, 1 — 2, II. Каунас 1934, 1936, 1938.

Доба Гетьманщини: Михайлов. Лекции местных гражданских законов. П. 1860; Полный Свод Законов Российской Империи, X, часть 1; Лазаревский А. Малороссийские посполитые крестьяне. Чернігів 1866; Боровиковский. Об особенностях гражданского права Полтавской и Черниговской губерний. 1867; Цахман. История кодификации гражданского права. I — II. 1871; Квачевский. Законы Черниговской и Полтавской губерний. 1875; Кистяковский А. Права, по которым судится малороссийский народ. К. 1879; Слабченко М. Опыты по истории права Малороссии XVI — XVIII вв. О. 1911; Василенко М. Матеріяли для історії укр. права, І. К. 1928; Товстоліс М. Суть застави за Литовським Статутом. Праці Комісії для вивчення зах.-руського й укр. права, VI. К.; Мякотин В. Очерки социальной истории Украины в XVII — XVIII вв., I — III. Прага 1924 — 30; Яковлів А. Український Кодекс 1743 р. ЗНТШ, CLIX. Мюнхен 1949.

Попередня     Головна     Наступна