[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 694-708.]

Попередня     Головна     Наступна

IX. КУЛЬТУРА

1. Загальна характеристика. Складники культури

ПОЯСНЕННЯ ТЕРМІНУ

Слово »культура« означає досконалення світу довкола нас і світу у нас самих, творення й плекання цінностей духового і матеріяльного характеру людськими спільнотами, — у противенстві до »природи«, себто тих первісних чинників, що виростають без втручання людини. У нім. культурному колі (а також і в нас) розрізняють іноді культуру і цивілізацію: у понятті культура підкреслюється внутрішній (суб’єктивний) аспект творчого акту і бачення людини, у понятті цивілізація — вбачається зовнішній аспект, об’єктивізована форма культури, розгорнена у тривких інститутах (влаштування життя й побуту, соціяльні форми і т. д.). Культура, як кожен творчий процес, підлягає не лише природним, але також і іст. законам.

Природні (натуральні) підвалини культури, як підсоння, територіяльні властивості, раса творців і ін., впливають разом з іст. факторами на розчленування культури на різні культурні території (звичайно називають їх »культурними колами«) і на чергування »культурних епох«. Культурні кола не бувають звичайно витвором однієї нації. Усі культури мішані, елементи їх повторюються. Різниця між нац. культурами полягає у виборі й доборі даною нацією компонентів і у такому чи іншому співвідношенні й функції вибраних компонентів у цілості. Це й називається »стилем« даної культури. Сам процес вибору-добору і його спричинники ще мало досліджені.

В культуру входять такі ділянки, як мова, релігія, держава, мистецтво, література, філософія, наука, побут, право, етичні норми тощо. Із усіх цих ділянок мають особливе значення релігія, держава і мистецтво. Тому часто ними окреслюється тип культури (християнська, іслямська, візантійська, мальованої кераміки і т. д.). Держава і релігія, самі бувши складниками культури, є звичайно чинниками, що оформлюють характер культури.

Про ролю держави (і держ. релігії) як форматора культури не можна забувати зокрема при розгляді культур т. зв. »недержавних« народів. У них воля та інтереси чужої панівної спільноти впливають на оформлення культури й спричиняють диспропорції і дисонанси її стилю.

Розвиток, стани і зміни культури нотує наука — історія культури. Найважливіші її джерела — це 1. пам’ятки матеріяльної культури; 2. пам’ятки духової культури, зокрема мова; 3. іст. джерела (див. ст. 396).

ІСТОРІЯ І СТАН ЗНАННЯ ПРО УКРАЇНСЬКУ КУЛЬТУРУ

Повної і широкої історії укр. культури (типу, напр., поль. A. Brückner »Dzieje kultury polskiej«, I — IV, Кр. 1930 — 46), ще не написано, хоч уже є чимало монографій з окремих ділянок укр. культури (див. бібліографію розділів цього відділу), а також кілька загальних оглядів.

Першу спробу загального огляду укр. культури дав Іван Огієнко: »Українська культура« (Ляйпціґ 1923). 1931 р. з’явився в Харкові популярний нарис А. Козаченка »Укр. культура, її минувшина і сучасність«. Поодинокі ділянки укр. культури були насвітлені у третьому томі »Укр. Загальної Енциклопедії« (Львів-Станиславів-Коломия 1934 — 35). 1937 р. у Львові вийшла за ред. І. Крип’якевича »Історія української культури«. Не зважаючи на свій популярний характер, вона лишається у багатьох випадках єдиним джерелом наших відомостей (напр., історія укр. побуту). Великим досягненням був курс лекцій Укр. Технічно-Госп. Інституту за ред. Дмитра Антоновича: »Укр. культура« (вийшов циклостилем у двох вид. Подєбради 1940, Реґенсбурґ-Берхтесґаден 1947). Більшу частину статтей написав сам редактор; співробітниками були В. Біднов, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, С. Наріжний, Д. Чижевський і А. Яковлів.

Укр. Наук. Інститут у Берліні видав 1944 р. курс лекцій Івана Мірчука: »Die ukrainische Kultur in ihrem geschichtlichen Werden. Aus den Vorlesungen im Ukrainischen Wissenschaftlichen Institut in Berlin« (укр. мовою у виданнях УВУ, Мюнхен 1948).

Дуже цінна збірка статтей за ред. Володимира Залозецького »Das geistige Leben der Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart« (Мюнстер 1930, у серії »Deutschtum und Ausland«). Крім статтей редактора, тут є статті Д. Антоновича, Л. Білецького, Д. Дорошенка, З. Кузелі й І. Мірчука.

Короткі огляди укр. культури дали: Михайло Антонович у потсдамській серії »Handbuch der Kulturgeschichte« за ред. Г. Кіндерманна (»Kultur der Ostslaven, Ukrainer, Weißruthenen, Russen« у томі »Kultur der slavischen Volker«, 1939) і І. Мірчук у виданій ним енциклопедії українознавства: »Handbuch. der Ukraine«, Ляйпціґ 1941, англ. видання »Ukraine and its people«, Мюнхен 1949. Про окремі ділянки історії укр. культури див. далі.

СКЛАДНИКИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Як у кожній нац. культурі, так і в укр. можна виділити окремі складники, що одні з них спостерегти легше, а інші важче. В основному можна виділити такі головні складники укр. культури: 1. доіндоевропейські, 2. індоевропейські, 3. праслов’янські, 4. україно-балканські, 5. іранські, 6. алтайські, 7. античні, /695/ 8. германські, 9. візантійські, 10. зах.-европейські.

Не всі вони в однаковій мірі впливали на постання й характер укр. культури. Коли злиття перших шести складників можна вважати базою укр. культури, то чотири останні характеризують і »культурні епохи«, що їх переживала укр. культура. Поки в науці нема всебічної синтетичної характеристики укр. культури в її іст. розвитку й сучасному стані, найкраще уявлення про її характер можна здобути з насвітлення головних її складників.

Доіндоевр. складники. Вже палеолітичні культури на Україні вказують на ті особливості культурного розвитку, що притаманні укр. землям взагалі: 1. відрубність тодішніх »українських« культур від тодішніх »московських« і 2. зв’язок культур населення України з Надчорномор’ям, отже й із середземноморським культурним колом (М. Міллер). Поміж палеолітичними рисами в Україні можна вже відрізнити предків трьох рас, що відігравали й відіграють важливу ролю в расовому складі укр. народу: нордійської, середземноморської і ляпоноїдної (східньої).

Про культурні релікти палеоліту в укр. культурі говорити важко. Можливо, що глинобитні споруди в гор. палеоліті степової України мають якийсь тенетичний зв’язок із укр. мазанками.

Неоліт заступлений на Україні низкою культур (див. Археологія), із яких найважливіша для нас т. зв. трипільська культура. Укр., а також рос. археологи (Хвойка, Кричевський, Курінний, Пассек, Артамонов, Удальцов) зв’язують цю культуру генетично, з одного боку, з укр. мезолітом, з другого — з пізнішими добами. В. Щербаківський приймає, що носії трипільської культури — це малоазійські арменоїди, які стали основним субстратом укр. раси. Арменоїдність трипільців приймає теж укр. антропологія (пор. стор. 126).

Носії трипільської культури заклали підвалини основного характеру укр. матеріяльної культури. Їм треба завдячувати укр. хліборобство із плугом, що його тягнуть воли (із збіжжя плекали тоді вже пшеницю, ячмінь і просо), тип укр. хати та приручення звірів (рогата худоба, зокрема бик, вівці, кози, свині та собака). Ціла низка рільничого знаряддя зберегла свій вигляд до наших днів майже незмінно: мотика, серп і т. д. Крім того, не без підстав укр. етнологи (В. Щербаківський та ін.) зв’язують із трипільським матріярхатом такі риси укр. побуту, як, напр., роля жінки в укр. родині у весільному обряді; з цим пов’язані, мабуть, прізвища по матері, головне в зах.-укр. селах.

Зв’язок трипільців із країнами егейської культури продовжує тенденції укр. палеоліту. Індоевр. складники. Полишивши на боці не розв’язане досі питання про походження (етногенезу) індоевропейців, за даними археології знаємо, що десь у II тисячолітті до Хр., отже вже в епосі бронзи, з’являються на Україні войовничі індоевропейці на своїх скорих воєнних возах, із своїми воєнними сокирами (староруське: бради) і »шнуровою« керамікою. Вони — тоді ще кочовики — накинули, очевидно, свою владу трипільському осілому хліборобському населенню і становили, мабуть, чималий час провідну верству, поки, злившися з місцевим населенням в одно, створили один із типів високої культури.

Індоевропейці принесли з собою три дуже важливі культурні елементи: у суспільній сфері — патріярхат, у духовій культурі — культ сонця з його символом — колесом і високо-розвинену, гнучку флективну мову, що лягла, не без різних схрещень, м. ін. в основу майбутніх слов. мов. взагалі й укр. мови зокрема.

У вивченні культури цих індоевропейців найбільше стають у пригоді дані порівняльного мовознавства. Хоч щодо окремих слів є в науці ще багато спірного або гіпотетичного, все ж таки дані мовознавства ясно показують, що велика і дуже важлива частина укр. словарного матеріялу походить саме з індоевр. часів. Навіть деякі поняття з ділянок, що були відомі на Україні і в раніші часи і що не були індоевр. спеціяльністю, як, напр., із хліборобства, — індоевр. походження. Це можна пояснити або тим, що індоевр. означення взагалі стоять у якомусь генетичному зв’язку із протоукр. хліборобським населенням, або тим, що нові завойовники, удосконаливши знаряддя виробництва, прищепили наявним поняттям нові назви.

Індоевр. складники укр. мови охоплюють чимало означень частин тіла. Такі слова, як лице, ніс, око, уста, зуби, борода, губи, старосл. плюшта (легені), мозок, серце, діялектне жолудок, кість, кров — усі індоевр. походження або утворені на слов. ґрунті з індоевр. коренів. Також загальні поняття: жити, люди, особа, ся (себе), з (разом), муж, жона, ім’я, любити, вмирати, смерть, теплий, староукр. мнити (= думати), видіти, спати, сон, стояти, іти, бігти, могти, воліти (хотіти), боятися, маяти, дзвеніти, курити, блюсти і т. д. походять із індоевр. словарного запасу.

Крім індоевр. слів на означення загальних понять з обсягу родини, як мати, син, дочка, брат, сестра, свекор, свекруха, можливо також тато, маємо поняття, що підтверджують індоевр. походження укр. патріярхального родового устрою, а саме: дівер (брат чоловіка), зовиця (сестра чоловіка), ятрівка (жінка брата чоловіка), можливо також стрий (батьків брат). М. Грушевський підмітив цікаве явище, що деякі індоевр. терміни вже на слов’яно-балтійському ґрунті »зматріярхалізувалися«: вуй (пор. лат. avus) створило непередбачене у патріярхальному суспільстві поняття ‘брат матері’, загальне поняття старосл. нетій (пор. інд. napat) спеціялізувалося в основному на ‘сина сестри’.

Археологічні дані про те, що тип укр. дому доби бронзи із усім урядженням додержався до сьогодні, потверджуються термінологією індоевр. походження: дім, двері, піч, у своєму кореневому елементі — вікно, покрівля і т. д. Також у матеріяльній культурі в основних формах укр. кераміки збереглися типи, що »з дзеркальною подібністю« (М. Міллер) відтворюють форми бронзової кераміки, яка вже знала ганчарне коло (макітра, чавун з їхніми відмінами, широкогорлі горнята).

Серед назв свійських та неосвоєних тварин, птиць, риб і дерев індоевр. походження знаходимо м. ін.: збірне означення череда, старовинне говядо (= скот), вівця, ягня, означення для свині: свиня, вепр, порося; гусь, старе і діялектне утка; вовк, тур, /696/ лосось, муха, клень та ін. Із назв збіжжя та городини: зерно, овес, пирій, льон, мак, біб, горох.

Назви їстива та напитків: м’ясо, вода, юшка, молоко, дріжджі, сіль, а також чинностей: їсти, жувати, пити теж індоевропейські або індоевр. кореня. Індоевр. слова віск, мед свідчать про раннє знайомство українців із бджільництвом, дарма що ці слова можуть бути чужого (алтайського) походження на індоевр. ґрунті. Як згадано вище, укр. (і загальнослов.) хліборобські терміни в основному індоевр. походження (рило, орати, сіяти, молоти, оборіг, чересло, солома, зелений, борозна).

Найважливіші терміни із політ.-суспільної сфери індоевр. походження: володіти, влада (старе волость), слава, славний, мудрий і т. д. Із військової термінології характеристичні: віз, мабуть, спершу індоевр. військовий віз (санскр. ratha), що свого часу створив епоху у воєнній справі, і щит. Військовий віз дав за деякий час почин госп. возові, який є прототип сьогоднішнього укр. воза. Терміни вісь, ярмо, теж індоевр. походження, напевно походять із того часу.

Початки торгівлі, очевидно, обмінного характеру, засвідчені словом індоевр. походження міняти.

Найважливіші основи науки й техніки: десяткова система числення і самі числа від одного до десяти, а також підвалина усієї техніки коло, колесо у нас теж індоевр. походження, хоч не є певним, чи не маємо тут запозичення, зробленого індоевропейцями.

Мовно засвідчене індоевр. походження багатьох ремесел. Сюди належать слова: шити, нитка, вовна, веретено, кросно, мережити, плести (волосся), тесати, вертіти, тяти, копати, імовірно також ткати.

Загально-індоевр. слово руда, як гадають, шумерського походження. Індоевропейці взагалі зазнавали впливів цієї другої (після Єгипту) »високої« культури. Можливо, що старосх.-слов. міри засновані на вавилонській системі (Н. Беляєв. »О древних и нынешних русских мерах протяжения и веса«, »Seminarium Kondakovlanum«, I. 1927). Саме слово міряти індоевр. походження.

Плеканий індоевропейцями культ сонця лишив багато слідів в укр. матеріяльній і духовій культурі. Укр. геометричний орнамент у вишивках і писанках у своїй основі складається (тепер головне на Зах. Україні) із символів сонця, як коло, хрест простий, хрест косий, свастика, ромб, меандр (М. Міллер). Пережитки культу сонця збереглися ще й у нар. звичаях та обрядах, прив’язаних до Різдва (народження сонця, т. зв. Корочун — найкоротший день року), Великодня, свята Купала із скаканням через вогонь і т. д. Багато термінів із космічної й релігійно-магічної термінології теж індоевр. походження: небо, струп, буря, місяць, зоря, чари і т. д.

У минулому добре засвідчений на Україні індоевр. культ. дерев та інститут людських жертв. Із інших обрядів тієї доби треба згадати добре знаний у княжу добу звичай похорону на санях навіть серед літа, що зберігався де-не-де ще недавно.

Немає сумніву, що індоевропейці мали досить високо розвинену усну словесність (зокрема саґи, казки й ін.) і що деякі релікти того часу залишили сліди й на укр. усній словесності та на мотивах старої укр. літератури. Хоча виловлювати й клясифікувати такі елементи дуже важко і вимагає дуже складних і критичних метод порівняльного досліду, все таки (Д. Чижевський) це не цілком безнадійна справа.

Праслов. складники. Хоч слов’яни як такі (під назвами Venedi, Venethi) у писаних пам’ятках засвідчені тільки в I — II ст. по Хр., а археологія змогла знайти характеристичні для слов’ян культурні релікти (т. зв. поля поховань) тільки для кінця І тисячоліття до Хр. (II — I ст.), не може бути сумніву, що предків слов’ян треба шукати в далеко раніших часах на їх іст. територіях, м. ін. і між предками українців індоевр. доби. Тим самим усі т. зв. індоевр. релікти укр. культури — це заразом і »протослов’янські« релікти. Адже слов’яни — це пряме продовження індоевропейців на території слов. »прабатьківщини«, хоч і схрещені з первісним населенням цієї території (не виключені, звичайно, і ін. схрещення). Тому, напр., уже в поданих вище словах багато слів тільки своїми складовими частинами загально-індоевр., а значення або остаточного оформлення вони набрали вже на слов. ґрунті. Під праслов’янськими явищами треба, отже, розуміти ті явища, що розвинулися вже в часи після індоевр. єдности тільки у слов’яно-балтійській, а особливо, пізніше, у слов. групі. Нашим головним джерелом і тут є мова, скріплена даними археології та іст. джерел.

В царині хліборобства праслов. культуру характеризують такі слова, як соха, ратай, коса, клепач, граблі, лопата, решето, сніп, жати, полоти, полова; назви полів: удоль, ляда, цілина, нарешті, роди збіжжя: жито, пшениця, пшоно (товчене просо), ячмінь. Сюди належить теж літописне обилиє, що означає урожай хліба, хліб не зібраний, і багатство, та слова: мука, млин і ін. Соху заступив загальнослов. плуг; це слово, можливо, запозичене з старонім. мови (старогор.-нім. pfluog).

Скотарство характеризується такими термінами: пастух, скот (можливо — германське запозич.), руно, сіно та назви тварин: бик (слово неясного походження, можливо алтайське), віл, корова, теля, баран, серна, кінь (старе комонь; назва і тварина імовірно алтайського походження), кобила, жеребець; молочні продукти: сир та діял. тваріг. Останнє слово дехто приймає за алтайське, і на цьому факті постала ціла теорія Й. Пайскера про поневолення слов’ян алтайцями. Із домашньої птиці загальнослов. слово кур(ка), але дехто вважає його позиченням з іранського, далі голуб. Слов. мисливські та рибальські терміни та назви риб: сітка, удка, мережа, скло, тенета, ловити, осетер, лин, пструг, окунь. Назви із бджільництва переважно сх. і зах. слов.: бджола, борть, вулик, матка.

Про високе уміння обробляти продукти свідчить, крім археолог. та іст. даних, укр. термінологія, яка і тепер чималою мірою сягає загальнослов. часів. Оброблення шкіри: шкіра і старе кожа (не вироблена шкіра), старе усма або усниє (= оброблена шкіра), старі усмар (гарбар), /697/ черевик, кожух, міх, рукавиці. До загально-індоевр. слів, що стосуються до ткацтва, треба додати ще слов’янські: куделя, прясти, полотно, порт, руб, сукно і саме слово ткач. Кераміка заступлена термінами: посуд (старослов. суд), горнець, блюдо. Оброблення дерева: тесля; долото, свердел, струг, кліщі, пила; самі вироби: бочка, бодня (з германського), діжа, відро, збан, корито, навіть човен і старослов. і діялектне лодка. Слов’яни взагалі славилися своїм »древоділлям«. Оброблення металю засвідчене загальною назвою металю (ц.-слов.) крушець. Заг.-слов. назви золото, срібло та залізо невідомого походження. Значення слова олово варіює у різних слов. мовах поміж ‘оливом’ та ’циною’. Терміни оброблення металю і металевих виробів: коваль, молот, долото, шило, гвіздки, а також назви для зброї та прикрас (перстень, гривня й ін.). Слово топір уважають за іранське походженням.

У побуті в вужчому значенні знаходимо в назвах поживи, поруч старіших хліб і тісто, — каша, пиво, варити, пряжити. Цікаві слов. запозичення: брага (із кельтської через германців) і ол (півн.-нім. слово; обидва слова означають »зферментований хлібний напиток«), а також вино (греко-латинське запозичення).

Загальнослов. характеру є назви більшости овочевих дерев і овочів (як слива, ягода, горіх, дерен, загальне півн.-евр. яблуко) та назви: сад і овоч, хоч деякі з них безперечні запозичення, як вишня (із грецького), а деякі (груш(к)а, овоч) — імовірні; також назви городини: сочевиця, лук (= цибуля), часник, ріпа, хміль та назви: яр, ярина, озимина. Слово і рослина коноплі теж загальнослов., можливо трацького походження.

Одяг засвідчений словами гачі (штани), пояс, плащ та саме одіж; слово швець приймає в різних слов. мовах значення то шевця, то кравця. Багато загальнослов. запозичень назв одежі з латинської та новолатинської мов: кошуля, старе корзно (пальто), гуня.

Є кілька слов. слів на означення дому: хорома — храм, хижа (германське), а може і куча. Дім покривала стріха. Фарбувався дім вапном (з грецького βαψη ‘фарба’).

З хатнього урядження маємо слова: лава, стіл, старосл. одр (постіль). У домі є огрівана кімната: старосл. і діялектне ізба, або істопка, і неогрівані: сіни. Крім хати, належали до господарства двір, кліть (= комора), хлів, кошари для худоби і (діялектне) гумно та житниці для збіжжя. Все це було огорожене плотом, або тином (германське запозичення). Їздили возом, що звався ще телігою (алтайське слово).

Характер зброї окреслюють терміни: копіє і сулиця (= спис), ніж; бради (= військова сокира) і меч виводять із германської; далі топір і корд, що їх виводять із іранських мов, сокира (із латинської), кий, праща, лук з тятивою та стрілами з тулом (= сагайдак), броня, шолом (германське).

Музичні інструменти: труба, гуслі, бубон. Сюди належить ще старослов. плясати (танцювати). Слово лік вважають кельтським і засвоєним за германським посередництвом.

Крім даних мови, маємо деякі описи слов’ян, зроблені чужинцями. Ці джерела подають основними рисами характеру слов’ян свободолюбність, гостинність, відвагу, брак згоди між собою, любов до співів та музики, охоту випити, чеснотливість і вірність жінок.

Релігійний світогляд слов’ян у передхристиянські часи мав у своїй основі культ сил природи, що почасти відсунув у тінь давні культи предків, вогню і т. д., але сам не вийшов із примітивних форм. Слов. мітологію взагалі досі вважали за слабо розвинену, але новіші досліди дозволяють чекати перегляду питання. Зокрема питання про дохристиянські храми на Русі тепер позитивно розв’язав Л. Дінцес (»Сов. Этнография«, II. 1947), знаходячи переємний зв’язок між ними й пізнішими христ. храмами. Віра в потойбічне життя створила відомі похоронні обряди із тризною, голосінням та замогильними поминками предків (про цикл свят, зв’язаний із оборотом сонця, шлюб, родинне життя, які лишилися незмінні, див. стор. 229 — 243).

Підставою слов. суспільної організації була патріярхальна широка родина індоевр. типу, яку в наук. літературі звичайно звуть »задругою«, від відповідного слова у сербів, де ця інституція збереглася найкраще. Про її ймовірні сліди на Україні див. далі.

Громади складалися з самостійних господарств-дворищ (родів), що самі за себе відповідали й про свої справи самі рішали на зборі старшин поодиноких дворищ. Властивого спільного володіння громади у нас і у слов’ян загалом не виробилося, і російська земельна »община« мусить уважатися продуктом пізніших чинників (М. Грушевський).

Для оборони території будувалися городи (слово загальнослов.), якими зокрема славилася Україна, »країна городів« (Gardariki) у характеристиці скандінавів. Рештки городів, т. зв. городища, рахуються у нас сотнями. Город ріс матеріяльно і ставав торговельним, культурним, а згодом і політ. центром /698/ території. Тим самим давній родовий устрій перетворювався на територіяльний: часом на території одного племени поставало кілька таких політ. центрів (у сіверян, напр., гри: Чернігів, Переяслав і Новгород Сіверський). Городи правилися вічем, а оберігалися військовими дружинами, із яких часто виходили творці слов. держав і династій.

Хоч дружинники були іноді чужого походження, в них треба вбачати не чужинних творців держ. життя у слов’ян, а передусім виконавців та організаторів його відповідно до місцевих традицій. Так поставала і Київська держава. Терміни володіти, володар у слов’ян ще індоевр. походження. Є можливість, що германський термін konung (прототип нашого князя) — запозичення (напр., алтайське).

Укр.-балканські складники. Археологічні дані від найдавніших часів (див. вище) доводять, що культури укр. земель окремі від культур рос. земель. Рос. археологічні культури не доходили до укр. земель, обіймаючи корінні рос. території (пор. карту фатьянівської культури Т. А. Трофимової — »Советская Этнография«, І. 1946). Натомість укр. культури виявляють безперервні зв’язки з балканськими культурами. Археологічні, а також антропологічні досліди довели, що серед укр. населення переважає, як і серед півд.-слов’янського, динарський расовий складник.

Мовознавці С. Смаль-Стоцький і Т. Ґартнер дійшли до твердження, що не існує східньослов. (т. зв. праруської) мовної спільноти, а що укр. мова належить до тієї самої групи, що й сербо-хорватська (»Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache«. Відень 1913). Ця теза поширена в укр. науці, хоч більшість чужинних славістів її рішуче заперечує (О. Шахматов, Т. Лер-Сплавінський, Н. Трубецкой і ін.).

Етнографічні дані спонукають говорити про укр.-балканську спільноту обряду; Драгоманів висунув уже 1877 р. тезу про дунайську епоху в житті укр. слов’ян (до речі, початковий літопис виводить укр. племена з-над Дунаю). М. Грушевський обережніше оформив цю думку і час укр. розвитку від IV ст. по Хр. до IX називає »чорноморсько-дунайською добою«. Він виявив також аналогію сербських задруг із староруськими родами, »дворищами« укр. актів XIV — XVI ст. і »сябрами« (посябрина, сябровство, до XVIII ст.). Усі ці спостереження і спроби узагальнень показують, що проблема укр.-балканської єдности або давніх зв’язків актуальна і потребує спеціяльного опрацювання. Покищо такого опрацювання нема.

Пізніші балканські впливи визначаються фактом прийняття Україною християнства візантійського обряду у болгарській редакції (поминаючи впливи болгарської книжности та культурні зв’язки з сербами — див. стор. 741, 742, 744, — згадаємо тільки »сербів«, співаків, що принесли в XIV ст. на Україну »невольничі псальми« й турецькі теми, які пізніше рясно виступають у наших думах). Про сербські елементи в козацькій державі у нас є вже дослідження (І. Крип’якевич та ін.).

Іранські складники. крім слов’ян, ін. індоевр. автохтоном на укр. землях були іранці. Вже серед т. зв. кіммерійців, людности на Україні VIII ст. до Хр., мусіли бути м. ін. іранські елементи, як на це вказує аналіза деяких імен їх володарів, напр., Sandakšatru (M. Фасмер).

Але першорядну ролю в житті України відігравали три іранські племінні групи й державно-племінні організації, що з часом одна одну заступали: скити (на сході вони звалися саками), сармати і аляни (півн.-іранська форма назви Агуапа). Усі ці народи мовно належали до півн.-іранської групи, разом із хорезмською мовою. Живий представник цієї групи сьогодні — осетинська мова на Півн. Кавказі.

Ці іранські народи стояли в якихось взаєминах до укр. слов’ян. Не дурно мови тих і тих належать до тієї ж »сатемової групи« індоевр. мов. Г. Вернадський доводить, що племінна назва анти, яку Грушевський вважав за назву безпосередніх предків українців, а рос. археолог П. Третьяков (»Советская Этнография«, IV. 1947) обмежив тільки до півд.-зах. групи сх. слов’ян (себто українців без полян і сіверян), означала якийсь племінно-держ. союз алянів (асів) із укр. слов’янами (вперше в »Journal of the American Oriental Society«, LIX). Крім елементів »своїх« іранців, помітні на Україні, особливо у мистецтві, впливи »чужих« іранців, зокрема сассанідської Персії (III ст. до Хр. — VII ст. по Хр.), а також недавно відкритої С. Толстовим давньої торговельної держави Хорезму. Скито-сармато-алянською етногенезою тепер займаються сов. дослідники (Б. Рибаков, П. Третьяков, Л. Мацулевич і С. Толстов). Хоч їх праці пристосовані до марксо-маррівських концепцій, вони цікаві новим археологічним і лінґвістичним матеріялом. Іранський топографічно-ономастичний матеріял вивчав М. Фасмер, що у своїй праці про іранців у »півд. Росії« (1923) поклав перші тверді основи для вивчення мови цих іранців. Він розрізняє скитську і сармато-алянську мови. Спеціяльних праць про іранські елементи в укр. мові не існує. Списки іранських запозичень у курсах історії України автори беруть здебільша з других рук, не подаючи, з якої іранської мови запозичене дане слово. Напр., у Грушевського маємо чотири іранські слова: курка, коръда, чобіт і топір. У Вернадського список: хата, топір, шаровари, собака, смерд, а також Русь (від назви алянського клану »ясних асів« rokhs-as: ця етимологія слова Русь тепер панівна у сов. науці).

Але проблема первісних іранських елементів укр. мови зв’язана, очевидно, до деякої міри з проблемою іранських елементів у слов. мовах взагалі. Тут думки поділені. М. Фасмер (»Rocznik Slawistyczny«, IV) наводить такі загальнослов. запозичення з іранських мов: бог, чаша, хом’як, старослов. котьць ‘стайня’, собака, сто і топір. Але відомий французький лінґвіст А. Меє навіть слів бог і чаша не хотів признати іранськими запозиченнями, твердячи, що крім топора у слов. мовах немає ніяких іранських елементів, хоч. з другого боку, він підкреслював важливі спільні риси в слов. і іранських мовах. Р. Травтман (1947) називає такі загальнослов. запозичення з іранського: бог (?), сто (?), рай, топір та сх.-слов. собака, морда, гній ¹).

¹) Численні новоперські запозичення маємо з пізніших часів, але вони дісталися назагал до укр. мови вже за посередництвом тюркських мов (напр., амбар, базар, хазяїн, чобіт, шаравари, шатро і т. д.). /699/

Слов.-іранським мовним взаєминам присвятив покищо одну студію (див. бібліографію) відомий американський іраніст П. Тедеско.

Отже, проблема словних позичень у науці не ясна. Одначе, якщо й не було їх багато, цей факт не виключає ще іранського вкладу в укр. культуру. Напр., із протоболгарської (тюркської) мови ледве кілька слів збереглося в книжній болгарській мові, а ніхто не має сумніву, що тюркські болгари були предками болгар-слов’ян.

Я. Розвадовський, який щодо іранських запозичень стоїть на позиціях Меє, твердить, що іранці лишили свій виразний вплив на релігійно-культурний світогляд слов’ян, але це засвідчене не словними запозиченнями, а однаковим значенням праспоріднених виразів. До слів, що з усіх індоевр. мов зустрічаються тільки в іранських і слов. або мають у цих останніх спільне специфічне значення, належать такі важливі, як Бог і Див (демон), слово, здоров’я, благий, старе шуп (лівий), чар, звати (також з чарувально-магічним значенням), святий, честь, старе рота (присяга) та ін. (Меє, Розвадовський, Арнц).

Такого ж старого походження, як збіги в царині релігії, може бути ще одна риса, притаманна укр. культурі, — брак історизму, характеристичний для іранців на відміну від семітських і алтайських народів.

Іранське мистецтво на Україні має добрі монографії, напр., М. Ростовцева (»Iranians and Greeks in South Russia«. Оксфорд 1922), одначе бракує широкого досліду, що зв’язав би іранські елементи З укр. мистецтвом, хоч багато з цих елементів часто згадують у загальних працях, напр., укр. рослинний елемент і сассанідські орнаменти (лоза, рожа, тюльпан, виноград, дерево життя з птахами й звірами та ін.). Цікаві матеріяли подають тут розкопи антських пам’ятників на Україні. З двох форм керамічних горнів, відомих в укр. ганчарстві, форма кругла, сторчова, »цілком тотожна з антським горном, відкритим у районі Дніпрових порогів та на Полтавщині. Рівно ж в самій кераміці відтворюють антські форми всі посудини з високим горлом, особливо ж загально розповсюджені на Україні глеки до молока, а ще більше глеки з носиком та вухом« (М. Міллер).

Проблему вивчення зв’язку іранської словесности з українською, на базі осетинської традиції, поставив був іраніст Всеволод Міллер. Він намітив цікаві аналогії, але скоро втомився цією складною роботою, і відтоді ці проблеми в науці майже не порушувалися.

Алтайські складники. Крім індоевропейців, слов’ян та півн. іранців, автохтонами України були степові протоалтайські народи. Уже назву кіммерійців κιμμεριοι (у клинописних текстах: Gimirrai, у прабіблії: Gomer: вона мабуть відома і китайцям, бо китайське hün-chu мало давнішу вимову типу Kun-mier) можна вивести фонетично й семасіологічно із алтайського.

Що збірне поняття »скити«, крім іранських елементів, містило в собі й алтайські народи, про це свідчать описи цих »варварів« та їх побуту. Деякі вчені припускають, що слово »басілеї« у Геродотовім Σκυθαι βασιληιοι — це скитська племінна назва, а не грецьке слово із значенням »царські« (т. зв. »царські скити«). Ця племінна назва барсил відігравала важливу ролю в ономастиці народів »гунської« (хозаро-болгарської) групи.

Геродотових котіярів також в’яжуть із хозарами (Вів’єн де-Сен-Мартен, А. Кримський). Зроблено спроби вивести етимологію назв деяких рік України (Boristhenes, Baruch, Либідь, Бог і ін.) із алтайських мов.

До алтайської мовної групи залічують найчастіше 4 групи мов: тюркські мови, монгольські, тунгуські й корейські. Тепер у науці приймають, що з тих народів, які перебували на Україні, авари були протомонголами, тоді як гуни, болгари, хозари (і, мабуть, печеніги) належали до тієї групи прототюркських мов. що й сьогоднішня чуваська мова. Пізніші алтайці — сусіди України або мешканці її півдня — це в основному тюрки (крім монголів-татар у XIII — XIV ст.), приналежні до двох галузей: кіпчацької (половці-чорні клобуки, ногайці, караїми, »степові« кримські татари) і оґузької (торки, кримські татари півострова, турки-османи, гагаузи).

Алтайські елементи в укр. культурі майже ще не вивчені, якщо не брати до уваги деяких спеціяльних праць про тюркські елементи »Слова о полку Ігореві«, нової праці А. Зайончковського про половецько-руські мовні взаємини та працю (перестарілу) Ф. Міклошіча про османсько-турецькі елементи у слов. мовах. Через це не можна охопити питання в цілості й схарактеризувати ролю окремих алтайських народів. Але деякі загальні риси вже ясні.

Алтайцям завдячуємо насамперед освоєння коня, яке належить до культурних досягнень прототюрків, і, ймовірно, саму назву кінь (комонь). Із їздою на коні зв’язаний одяг (штани), який разом із збруєю теж алтайського походження. Алтайський тваринний стиль перейнято в мистецтві т. зв. скито-сарматської доби України (С. Кісельов »Древняя история Южной Сибири«, 1949).

П. Третьяков (»Восточно-славянские племена«, 1948), Г. Федоров і ін. рос. вчені на основі нових археологічних матеріялів прийшли до висновку, що в давній передхрист. Русі існувало письмо в стилі тюркських »рун«, на що вказують і іст. джерела (чернець Храбр, ан-Надім). Таке письмо в алтайців існувало перед »тюркською« добою (VI ст.). Так само нім. історик Ф. Альтгайм довів, що вже гуни мали рунічне письмо (»Hunnische Runen«, 1948).

Алтайські елементи проявилися уже в суспільному устрої та ідеології /700/ Київської Руси. Алтайці (зокрема тюрки й монголи) були в Азії державнотворчим чинником, як в Европі германці. Більшість азійських династій (включно з Китаєм та Індією) — алтайського походження. Титулом володаря дохристиянської Руси був відомий алтайський титул каґан і він, бувши рівнозначним із імператорським візантійським титулом, навіть у христ. Русі (»Слово« митр. Іларіона — див. стор. 736), став виявом політ. самостійности України і змагання з Візантією. Це явище можна розуміти як перейняття Руссю хозарської державної традиції. Відповідно до цього не обійшлося без алтайських впливів навіть у зовнішності деяких наших володарів, як Святослав I (гоління волосся, оселедець і т. д.).

У київські часи бачимо відгомони двокоролів’я, притаманного алтайському держ. устроєві (Аскольд і Дир, Олег і Ігор, Ярослав і Мстислав і т. д.). Система спадкоємства в Київській Русі (лЂствичное восхожденіє) — це добре засвідчена в джерелах звичайна алтайська схема престолонаслідства.

Оточення руських князів, їх міністри та ін. держ. мужі носять алтайські титули боярин або биль, героїв називають алтайським словом багатир. А. Брюкнер доводив, що слов. титули жупан і пан алтайського (на його думку: аварського) походження.

Можливо, що алтайського походження стара укр. десяткова організація війська. Слова хоругва і теліга, з яких перше засвідчене у »Слові о полку Ігореві«, — протомонгольського походження. Алтайськими є, можливо, назва палати терем і назва для уряду сан.

Однією із заслуг хозарської держави було призвичаєння народів, що входили до складу цієї держави, до цілковитої толерантности, навіть релігійної; це пізніше ясно відрізняло українців від їх сусідів.

Укр. слово козарлюга на означення »сильного, відважного воїна« походить від слова хозар (його опісля зв’язали зі словом козак, яке, до речі, етимологічно близьке, як думають тюркологи, напр., Й. Бенцінґ, із словом хозар), так як у зах. слов’ян відповідне слово (чеське obr, польське olbrzym) походять від назви народу аварів (обрів), а в нім. мові (Hüne) — від гунів.

Значення хозарської імперії як торговельного центру теж справило вплив на українців. Алтайського походження, можливо, слов. терміни торг, торгівля, торжество (Ґ. Й. Рамстед) і товар. Відоме з козацької доби означення чумак зустрічається вже в словнику тюркських мов Махмуда Кашґарського з 1074 р. Також деякі предмети торгівлі алтайського походження (жемчуг, япончиця, можливо навіть мед і віск).

У духовій культурі теж мусіли бути алтайські елементи. Слово боян на означення »співця« алтайське. Танок в присіди як тюркську властивість відзначають іслямські історики в Середній Азії ще для X ст.

Культурні зв’язки з Хозарією і впливи останньої, що мала юдаїстичну держ. релігію, роблять зрозумілою наявність талмудичних елементів у проповідях Кирила Турівського, а з другого боку, — актуальність боротьби проти юдаїзму, пор. полеміку проти юдаїзму в проповіді-похвалі митр. Іларіона і такий і досі загадковий твір проти юдейства, як т. зв. »Толковая Палея«.

Приблизно 200 років на великій частині укр. території існувала половецька (команська) держава. Із цікавіших запозичень з мови половців треба згадати кощій (слуга, військо поза дружиною), чага (бранка), булава, сайгат (воєнна добич), товмач, а далі ногата (гроші), курган та ін. Пам’яткою по команах-половцях лишилися оселі, як (Г)Умань, Куманча й ін., подібно як печеніги залишили нам всякі Печеніжини тощо.

Монголізми (пор. вище) в укр. мові досі ще не вивчалися, але наявности їх треба сподіватися, як на це вказують такі слова, як курінь, баламут, діялектне мерин і ін.

Особливо численні тюркські (алтайські) зв’язки і запозичення у нас із післямонгольської доби (часи пізньої Золотої Орди, кримського ханства, турецько-османського султанату), — як з кіпчацької (ногайці, кримські татари), так і оґузької (османці) групи.

Ця доба відповідає в основному нашій козацькій добі.

Вже саме слово і інституція козак (опісля гайдамака) тюркського походження. І в устрої козацтва є багато тюркських слідів. Титул вождя — тюркське слово отаман; адьютанти гетьмана звуться (тюркське) осавулами. Козаки мають джур (тюркське). Мешкають у куренях (протомонгольське), посередині майдан (тюркське). Основна бойова одиниця зветься кіш (тюркське), вождь запорожців — кошовим. Знаком його влади був комиш (тюркське). Менша козацька частина звалася пирка (від тюрко-арабського фирка — дивізія). Для козацьких човнів маємо тюркські назви: чайка і каюк. Козаки були одягнені в китайку, шаровари, мали бархати, курили тютюн — все тюркські слова. Козацьку відвагу прославляли кобзарі на своїх кобзах (тюркське). Взагалі слів тюркських або перейнятих через тюркське посередництво арабських /701/ (напр., кабала, казна, маґазин, ясир) та перських (див. вище) дуже багато.

Для орієнтації наводимо тут деякі за абеткою: аркан, байрак, бариш, бугай, буздиган, буланий, булат, гайдук, гарбуз, кава, кавун, казан, калита, канчук, карий, ковпак, козир, лиман, локша, сукман, туман, чабан, чавун, чалий, чума, яр.

Можна знайти деякі спільні риси з алтайськими мовами в укр. граматиці. А. Кримський вказує на суфікс -чий (вже у старій мові, напр., кърмьчий), фразеологічні обороти як »тютюном напувати« (в укр. обрядових піснях = турецьке tütün ičmek), батьки (для »батька і матері« = арабо-турецьке ebewejn). Г. Вернадський вважає звороти типу »в мене є« калькою із тюркської мови (турецьке bende var; Г. Вернадський, »Звенья русской культуры«, І. 1938). Але це питання чекає ще на монографію.

Про вплив тюркського фолкльору на укр. є тільки розвідка М. Драгоманова »Турецькі анекдоти в укр. нар. словесності« (Збірник Філол. секції НТШ, II. Л. 1899) і згадки в ін. його працях.

Ще не досліджене безпосереднє влиття алтайців в українство. Поминаючи алтайські расові складники до-руських часів, вистачить тут згадати чорних клобуків, якими наші князі колонізували пограниччя і які цілком зукраїнізувалися, козацьких провідників тюркського походження (напр., Джалялій, Кочубей і т. д.; цікаво, що збірний тип козака — козак Мамай і назвою і суттю тюркський), а також укр. діячів та вчених алтайського походження (Багалій, Кримський і т. д.).

Алтайські й іранські зв’язки не вичерпують укр. пов’язань зі Сходом, насамперед близьким християнським Сходом. Ці пов’язання потверджуються хоч би короткими згадками про вірмен або сирійців у Києві (напр., у »Печерському Патерику«) або перекладом такого твору, як роман »Акир Премудрий«, треба думати, з сирійського ориґіналу (десь в XI — XII в.). Зв’язки в мистецтві та ремеслі ще остаточно не з’ясовано (напр., сх. та кавказькі елементи в суздальській архітектурі, що є в значній частині, безумовно, працею укр. мистців).

О. Пріцак

Античні складники. Уже цілком на іст. ґрунті ми стоїмо, коли звернемось до впливів середземноморської культури на укр. територію. До найстарішої доби в історії грецької колонізації належить постання колоній на Чорному та Озівському морях (див. стор. 406). Із цією колонізацією, головне мілетською, зв’язані і старі грецькі леґенди: про похід аргонавтів, про перебування Ясона або Електри в Кримі, про Прометея тощо. Колонії над Чорним морем були опірними пунктами для зв’язків із населенням укр. території: в іст. добу ця територія грала визначну ролю в постачанні Греції збіжжя і через це навіть у грецькій політиці. Немає сумніву, що певні культурні впливи з грецького світу прийшли таким чином на укр. територію, і не тільки на безпосередньо причорноморську, а й далі — їх покищо мало досліджено, але шукати їх в певних елементах нар. матеріяльного побуту треба, бо такі традиції тримаються дуже вперто навіть при змінах в етнографічному складі людности. Зокрема треба звернути увагу на той факт, що укр. територія сусідила (а може почасти й входила у склад) із т. зв. Боспорським царством навколо Озівського моря; його грецька культурно-провідна верства ввесь час залишалася в тісному зв’язку із старою грецькою територією, а з другого боку, шукала собі госп. підпори в територіях, що лежали на півн. захід. Грецькі зв’язки мали бути тим визначніші, що Боспорське царство проіснувало, переживаючи, щоправда, періоди певного підупаду, аж вісім століть. Цікаво, що гербовий знак Боспорського царства в добу Спартокідів нагадує тризуб (Б. Рибаков).

Треба думати, що вплив купецько заінтересованих греків виявився насамперед у ділянці вироблення мист. смаку (грецький посуд, ювелірні вироби) та підвищення рівня життя (грецькі предмети домашнього вжитку, вино). Очевидно, що грецькі міста і їх будівельна техніка мусіли залишити вплив на тодішніх українців, і не без підстави саме тут шукає М. Грушевський одного з джерел виникнення в докняжій Україні великої кількости міст. Доведений також зв’язок укр. церков княжої доби з архітектурою грецької базиліки.

Римські колоніяльні культурні впливи, зокрема сильні в I — III ст. по Хр., як на це вказують знахідки монет, відбилися на староукр. домашній культурі: їжі, урядженні, одягу, навіть на обрядах і віруваннях. Тут характеристичні такі запозичення, як загальнослов. кошуля, комора, вино, оцет, назви дерев і рослин (тополя,черешня, м’ята), хоч можливе в деяких із них германське посередництво. А. Брюкнер вважав навіть, що такі політ. та геогр. терміни, як цісар, Рим, жид, слов’яни перейняли просто від римлян без германського посередництва.

Із обрядів римського походження важливі коляда (раніше новорічний день) та русалії, первісно свято рож, що сильно розвинулися на Україні і в рештках залишилися донині (див. стор. 236). Є в літературі припущення, що укр. доля — це римська »фортуна« (А. Сонни. »Горе и доля в народной сказке«. К. 1906).

Деякі грецькі колонії на Україні, напр., Ольбія, славилися як центри грецького /702/ літ. життя, але якогось глибшого зв’язку цієї ділянки культури греків із укр. творчістю — покищо не виявлено.

Д. Чижевський, О. Пріцак

Германські складники. Із культурних впливів на слов’ян до їх розселення найсильнішим був германський вплив, і він найкраще вивчений.

Германські впливи на укр. культуру можна поділити на чотири епохи: 1. прасхідньогерманська, 2. ґотська, 3. вікінґів і 4. німецька.

Прасхідньогерманська епоха. Ця епоха охоплює час до появи ґотів на Україні. В основному слов’яни стикалися тоді з германськими племенами бастарнів та скірів. Від них — на думку германістів — слов’яни прийняли »вищу« суспільну й військову організацію та термінологію.

Про це мають свідчити такі запозичення: князь, дума, полк, меч, старе бради (військовий топір), шолом, шати, мито, староукр. желедь (штраф). Дальші запозичення — із домово-госп. термінології: хижа, хлів, тин, колодязь. Дуже важливе запозичення — це слово скот на означення рогатої худоби та грошей. Цікаво одначе, що укр. слов’яни запозичили від германців термін полк, (тоді це слово означало озброєну ватагу), а не поняття »стройове військо« (харіа). Очевидно, слов’яни мали діло тільки з добичницьким елементом, а не з державним (Р. Смаль-Стоцький). Названі прасхідні германці були посередниками в поширенні на Україні кельтської (лятенської) матеріяльної й духової культури.

Ґотська доба. Прихід ґотів на Україну після 166 р. по Хр. і створення ними держави (поч. III ст. — 375) лишили чимало слідів у слов. мовах і в матеріяльній культурі (т. зв. меровінґський стиль ювелірних робіт).

Найважливіші культурні мовні запозичення поділяються на такі групи: госп.-побутові: скло, котел, блюдо, дошка (стіл); культурні рослини й дерева: смоковниця, бук, редька, слово вертоград (сад, город); свійські тварини: осел і, можливо, кіт; дикі: лев, верблюд. Важлива тут торговельна термінологія, що свідчить про початки грошової торгівлі (шеляг, лихва, пЂнязь = гріш). Крім того, слово дружина і, очевидно, сама інституція, далі лесть.

За посередництвом ґотських місіонерів українці вперше запізналися з християнством, як на це вказує слов. христ. термінологія, що дісталася до слов’ян через ґотське посередництво: церква, хрест, піп, піст, сатана. Ґотським має бути слово буква (М. Міллер зв’язує укр. »бортні знаки«, а також старі »домові знаки« із буквами рунічного ґотського алфавіту). Етнографи знаходять в укр. весільному обряді впливи ґотської ідеології та суспільного устрою.

Епоха вікінґів. Чи прийняти т. зв. норманську теорію походження руської Київської держави, чи ні, — треба ствердити сильний нормансько-вікінґський елемент у торговельно-воєнних дружинах кондотьєрського типу руських міст та князів. Вони приносили з собою свою мову (пор. назви Дніпрових порогів у Костянтина Порфірородного), свої імена (пор. »руські« імена договорів із греками з X ст.), усну словесність (вплив саґ на стару укр. словесність, на »Слово о полку Ігореві«), а також елементи свого військового устрою та права. Проте вони, видно, швидко українізувалися, і тому їхні впливи на укр. мову дуже малі (більші вони в рос. мові Новгороду). Можна назвати слова: стяг, варяг, старе тивун, старе ябедник, старе гридь (воїн), старе кнут, щогла пуд.

Епоха німецька. Німецькі зв’язки і впливи йшли в заг. річищі зах.-евр. зв’язків (див. далі).

О. Пріцак

Візантійські і зах.-евр. елементи. Зв’язки з Візантією особливо посилилися після прийняття християнства, спершу окремими членами княжої родини (св. кн. Ольга), далі, в X ст., усім княжим родом і населенням держави. Це був час апогею в розвитку візантійської культури, — цієї своєрідної синтези римської, гелленістичної й християнської культури з цікавими нашаруваннями впливів Близького Сходу. Візантія принесла на Україну, крім релігії й церковного устрою, нову абетку і зразки для шкільництва, літератури, мистецтва, ба навіть позначилася на концепції держави й політ. життя взагалі.

Про ширину та глибину культурних впливів Візантії свідчать мовні запозичення в староукр. мові: таких запозичень є кількасот, з яких, правда, може 2/3 належать до церковної мови, але значна частина пройшла до нар. мови паляниця, книш, кутя, миска, левада, вохра, макітра, кадка, корабель, і т. д. або застарілі й діялектні кровать, фонар та багато ін.). Візантії завдячує Україна початки своєї науки, через візантійські культурні впливи в’яжучися посередньо з античною наук., філософічною і ораторсько-літ. традицією. Уже в давніх пам’ятках знаходимо низку слів, що ввійшли в основу укр. наук. термінології, як от планета, океан, анафора, апостроф, діялект, діяфрагма, епітафія, лексикон, астрономія, граматикія, догмат, піраміда, стихія і низка ін. (див. ще стор. 346). Багато укр. приказок виявляє своє візантійське походження (Е. Діль). Основоположні впливи Візантії в релігії (зокрема в організації манастирів і чернечого життя), літературі, мистецтві, науці висвітлені далі в відповідних розділах. Велике значення мало ознайомлення з візантійським правом, що принесло на Україну спадщину римського права. Вплив Візантії тривав довго, після падіння імперії (1453) носіями впливу візантійської культури були манастирі на Балканах — головне у Греції (Афон та ін.) і Румунії.

Щодо неґативних рис візантійської культури, якими вважають часто її надмірний трансценденталізм і зв’язаний з /703/ цим малий розвиток емпіричної науки, безособовість, підпорядкованість церкви державі тощо, то вони не мали вирішального значення в розвитку укр. культури. Хіба нахил до обрядовости й довгочасне зосередження культурної діяльности в руках духівництва можна зв’язувати на Україні з візантійською традицією, але й ці риси ніколи не були так розвинені на Україні, як, напр., у Московії.

Очевидно, що всі ці риси злагіднювалися давнішою укр. культурною традицією (пор. вище вказівки про хозарські впливи), а також живими й сталими зв’язками України із Зах. Европою.

Можливо, що орієнтації укр. культури на Захід почасти сприяли скандінави: св. кн. Ольга запрошує до Києва католицького єпископа (що, правда, не здійснилося). Мабуть, спробою нав’язати зв’язки з Католицькою Церквою треба з’ясувати і присутність київських послів на Райхстаґу в Кведлінбурзі 976 p.; кн. Ярополк, який, очевидно, цих послів надіслав, загинув у боротьбі з братом Володимиром.

І після офіційного прийняття християнства з Візантії Україна не втратила своєї традиції вільного ставлення до чужих країн, незалежно від їх культурної та церковної орієнтації. Ще за Володимира в Києві перебував католицький єп. (Рейберн), що з якихось причин утік разом із Святополком. Приблизно до тих самих часів (межа — X — XI ст.) належить скарб зах. походження (таця з латинським написом), знайдений на Полтавщині.

Подружжя в родині суперника Святополка Ярослава Мудрого підкреслюють його »зах. орієнтацію»: ці подружжя зв’язують династію не лише зі Скандінавією, з якої він вів свій рід і яку він сам відвідав з Новгороду, але й з ін. зах. країнами. Син Ярослава Із’яслав, примушений братами на певний час відступити з київського престола, звертається на Захід — до Польщі, Німеччини та Риму. Що зв’язки з Заходом не перериваються, доводить і перевезення до Сазавського манастиря в Чехії (1094 р.) частини мощів св. Бориса та Гліба, де їм присвячено »приділ« у церкві; київські князі принагідно жертвують гроші зах. церквам чи манастирям; в самому Києві грецьким митрополитам доводиться докладати зусиль, щоб посилити антикатолицькі настрої в князівській родині (писання Теодосія, мабуть »Федоса-грека« до кн. Із’яслава Володимировича XII ст., помилково приписувані св. Теодосієві); в Києві — перебували якісь, нам невідомі, представники католицького духівництва, бо після татарського погрому через Реґенсбурґ тікають додому ірляндські ченці з кляштору, що існував у Києві, мабуть, не короткий час.

Окрему ролю відіграли пізніше призабуті зв’язки з півд. та зах. слов’янами: грецька церква не могла дати Києву ні духовних осіб, що володіли б слов. мовою, ні богослужбової літератури, і самі відомості про грецьких єпископів у Києві починаються лише від часу будування митрополії св. Софії, себто 1037 р. Можна припускати, що Київ дістав незалежного від Царгорода єпископа (див. Церква). В усякому разі є певні ознаки тісного зв’язку Києва з зах. Болгарією і з Чеською державою, звідки на Україну прийшли »житія« кн. Вацлава, з яких одне перекладене з лат. мови, а також, без сумніву, ряд ін. творів, що залишалися в пізніших відписах, але в мові яких можна помітити сліди їх латинського джерела (часті згадки про католицьких »зах.« святих) і сліди зах.-слов. походження (»Римський Патерик«, »Никодимове Євангеліє«, житіє Віта і т. д.). В ін. випадках мусимо думати про співробітництво зах. та півд. слов’ян із українцями, зокрема, при виготовленні деяких перекладів XI ст. (напр., всесвітньої історії, т. зв. »Хроніки« Георгія Амартола, в перекладі якої видно риси півд. та зах.-слов’янські).

Окрему сторінку в історії староукр. культурних зносин являє Галицьке князівство-королівство. Є факти, які дають почасти уявлення про його »европеїзацію»: про стан боярства, що дорівнює ролі февдалів у Зах. Европі (не дурно один із бояр — Володислав княжив короткий час); про найтісніші зв’язки політики зах.-укр. князівств із політикою Центральної Европи та Візантії; про участь зах.-укр. князівств у подіях світового значення (як хрестові походи); нарешті, про аспірації, які мав Захід, зокрема Папський Престол супроти укр. князівств (див. Церква), у Галицько-волинській державі шириться латинська мова, зокрема в канцеляріях, а приплив нім. колоністів-міщан спричиняє першу широку хвилю нім. впливів, головне в техніці ремесла, в торговельній справі, в організації міського самоврядування. Ця хвиля разом із пізнішою (XV — XVI ст.) лишила величезний слід в укр. словнику, де нім. позичення охоплюють кількасот слів.

До трагічних сторінок укр. історії належить майже одночасний підупад і сх.-укр. і. зах.-укр. князівств у XIII ст. (див. стор. 429).

Нове пожвавлення і культурного життя, і звісток про нього в XVI ст. зв’язане з політ. напруженням в Европі, що позначилося й на Поль.-Литовській державі. Зформування Запорізької Січі, з одного боку, виникнення в частині укр. земель міських »братств« як центрів церковної організації, зміцнення окремих княжих родів (Острозькі), далі протестантський рух на укр. землях (хоч, можливо, без значної співучасти саме укр. населення), зв’язки з чужинецькими колоніями в Кримі (головне італійськими), — все це сприяло розвиткові зносин із чужиною. Страшна руїна ще XVI ст. (татарські напади) понищила багато літ. /704/ і архітектурних пам’яток: на малюнках XVII ст. бачимо в Києві кілька велетенських руїн якихось палаців невідомого походження; напис під одним малюнком »Академіях давав привід навіть гадати про існування в XVI ст. в Києві італійської академії. В цей час пожвавлюються зносини з Афоном, починаються мандрівки до чужих університетів, відомі вже з XIV ст.: у збережених матрикулах німецьких та голляндських університетів (отже, не повні дані) відмічено для XVI — XVIII ст. понад 800 студентів з укр. земель; з них щонайменше половина українців. Інші дістають освіту, не виїжджаючи поза межі Польщі (Краків і ін., а то й в укр. школах). Ще не з’ясована кількість мандрівників на студії до Італії, Франції, Англії. На Україну (і Білорусь) приходять нові твори зах. та візантійської літератури, — почасти через посередництво зах. і півд. слов’ян: чехів, поляків, хорватів; прибувають італійські мистці, відбувається новий приплив нім. колонізації по містах. Знання лат. мови в цей час — річ само собою зрозуміла для інтеліґентної людини: московський кн. А. Курбський, опинившись на Волині, відразу починає студіювати латину й звертається до читання клясичних (Ціцерон, Сенека і т. д.) та новітніх (протестантські вчені) авторів, що, очевидно, були розповсюджені в його новому укр. оточенні. До цих часів належать деякі італійські культурні та мовні запозичення (музичні інструменти, насамперед бандура, назви вбрання). В цей час посилюються і зв’язки побутового характеру (деякі вже згадані, до них треба додати овочі й городину, частково новітнього походження), що сполучають Україну з середземноморською культурною сферою. Мали місце й чималі поль. впливи, але їх вага для дальшого розвитку укр. культури поменшувалася тим, що найбільше заторкнені ними особи, власне, покидали укр. нац. спільноту й переходили в поль. — багато поль. шляхетських родів укр. походження. Щождо поль. впливу на культуру укр. народу, то він через цю обставину і через активну боротьбу проти поль. колонізації сильно меншав. Проте він дуже виразно позначився на мові, де численні позичення з поль. охоплюють не тільки назви, а й трудніше позичувані слова (типу прислівників раптом, принаймні, сполучників, типових для середньо-укр. мови жеби, ґди, тощо), спричинив часткове взорування в укр. літературі, науці й освіті XVI — XVIII ст., в нормах поведінки тощо. Природно, що цей вплив був сильніший на заході укр. території, де тривав аж до XIX або й (Галичина) XX ст. Нарешті, дещо пізніше, за часів, від яких маємо багатші відомості, шириться добра грецька підготова укр. школярів: грецьких ієрархів вони вітають грецькою мовою. Україна, отже, знову цілком сполучена з евр. цілістю і є одним із тих сх. форпостів, які стоять на межі, що відділяє Московщину і дальші частини Евразії від Европи.

Дальший ріст зв’язків із Заходом і разом з тим певне ослаблення грецької культурної орієнтації помітні в часи нового культурного розквіту України — в бароккову добу XVII — XVIII ст. Вже унійний рух значно посилив зах. (церковно беручи, римську) орієнтацію укр. духовної культури. Це посилення викликало відповідний рух і у православних, які, хоча б в інтересах боротьби, повинні були знайомитися з тими культурними традиціями, на яких будували прихильники римської орієнтації. Але, без сумніву, тут відіграла ролю у декого з правос. духовних провідників також свідомість незалежної від актуальних потреб конечности ближчого ознайомлення з зах. культурою (Петро Могила та ін.). Перехід до латинської мови як головної в навчанні дуже полегшив розгортання культурних зв’язків із чужиною. За допомогою такого важливого джерела, як каталоги укр. бібліотек XVII — XVIII ст., ми можемо встановити, що на Україні була добре відома наук. література евр. Заходу, насамперед, розуміється, духовна, але чималою мірою і світська (філос., іст., політ.); лише знання нового красного письменства було розмірно вузьке. Результатом цієї діяльности було поєднання України з евр. культурною сферою на ґрунті бароккової культури. Не зважаючи на конфесійні суперечності, периферійне положення України в Европі, на надзвичайно несприятливі політ. та екон. умови (»руїна«), досягнення були чималі. Щоправда, на укр. барокковій культурі виразно відбилося те, що її носіями були переважно духовні особи: це спричинило певну однобічність у тематиці літ. творів і творів пластичних мистецтв (переважно будування церков, ікони і т. д.). Постати центрові світської науки, університетові та світським видавництвам і наук. товариствам не дали несприятливі політ. умови.

Впливи йшли тепер переважно з Півд. Европи та з півд. частини Центр. Европи. Посередньо ці впливи Заходу, а саме барокко й ренесансу, посилювали впливи античного світу, зокрема античного права та філософії: елементи »християнізованої« грецько-римської моралі (впливи стоїцизму) зустрічаємо в писаннях київських духовних письменників; організація Запорізької Січі де в чому нагадувала будову Римської Республіки /705/ (Синайський); шляхи цих впливів нам не зовсім ясні.

Традиції барокко сягають в укр. культурі далеко. Вони глибоко позначилися на нар. творчості, але не тільки на ній. Характеристично, що в XVIII ст., в часи майже виключного панування в Росії французьких культурних впливів, українці і на Україні, і в Росії мають ніби власну культурну орієнтацію, почасти зумовлену традиціями XVII ст.: їх культурні зв’язки йдуть радше до Німеччини та Італії.

Політ. життя в XVIII ст. одначе було придушене рос. царизмом. Лише в окремих випадках і тільки окремі укр. діячі мають змогу шукати політ. допомоги на Заході (гетьман Орлик за часів своєї еміґрації, пізніше Капнист — див. стор. 467). Але Наполеон, який звернув увагу на можливість відпору України щодо Росії, здається, вже не міг нав’язати контакту з укр. суспільством. Цьому занепадові зв’язків із Заходом кладе край розвиток романтизму.

Сама романтика прийшла на Україну, головним чином із чужих джерел — передусім поль. та рос. Але романтики, пропаґуючи вживання нар. мови в літературі та увагу до нар. світогляду, хотіли перенести до укр. культури — насамперед літератури, тоді єдино можливої сфери укр. позаселянської культури, і прищепити їй усі елементи культури світової. Тим то при всьому націоналізмі й »слов’янофільстві« багатьох романтиків доба ця визначала нав’язування нових зв’язків з евр. Заходом, почасти навіть особистих (поїздки І. Срезневського до слов. земель мали велике значення для інформації Заходу про Україну). Тому поети цієї доби (Шевченко, Куліш, Костомаров) культивують широку тематику, тому розгортається перекладацька праця, на вершку якої стоять Кулішеві переклади Шекспіра та Біблії.

З 60-их pp. XIX ст. починається панування течій, що сприяли ізоляції укр. культури від культури світової та її замкненню в сферу місцевих інтересів; певний вплив на укр. культуру мають у цей час лише культури »панів« та сусідів — державних націй: росіян, австрійців (впливає саме льокальна австро-німецька культура!) та поляків. Література укр. реалізму, що панує від 1860-их pp. аж до поч. XX ст., не зважаючи на наявність усамітнених прихильників культурного універсалізму (Куліщ, Франко та ін.), стає літературою »мужицькою«, майже єдина тема якої — життя селянина, і для народу призначеною (популярні книжки типу »Від чого вмерла Мелася«): Інтеліґент і »пан« відходять з першого пляну літ. творів. Характеристично, одначе, що укр. рух як такий залишається далеким від радикалізму рос. »народників« і терористів.

Так стає порівняно легким певний поворот до універсальнішої орієнтації — спочатку в мистецтві, з постанням »імпресіонізму« (Коцюбинський, Новаківський) і (дуже поміркованого) »символізму« (Олесь, Вороний і ін.). На жаль, зв’язок із першоджерелами духового життя цієї доби (франц. символізм, англ. та скандінавські літератури тощо) ішов майже виключно через посередництво »панівних« сусідів (австрійців, поляків, росіян). Паралельно йде процес переорієнтації політичної — зформування бл. 1900 р. партій, закроєних за типом міжнародних ліберальних або соціялістичних. Так відбувається новий поворот до світової культури, з умов розвитку — насамперед політичний: в часи революції 1917 р. ще мало кому були ясні універсальні культурні завдання. Певне усвідомлення собі самим укр. вікової традиції (хоч для фахівців праця в цьому напрямі була давно пророблена школами В. Антоновича та М. Грушевського), з якою має зв’язатися укр. сучасна культура, безпосередня увага до княжої доби і доби XVI — XVIII ст. були почасти закриті перед свідомістю укр. інтеліґенції — під рос. впливом — довгим плеканням примітивно народницького демократизму, з одного боку (С. Єфремов та ін.), а з другого, — дійсним розривом традиції назовні через мовну реформу Котляревського та Шевченка. В наш час можливості культурних зв’язків України з евр. Заходом визначаються насамперед не волею укр. народу, а політ. обставинами. Ізоляція від Заходу стає передумовою для посиленого і пляново провадженого тиску рос. культури і рос. духовости на укр. культуру і укр. людину під знаком формування »сов. людини« взагалі. Сучасні обставини не дають змоги науково дослідити, якою мірою цей вплив прищеплюється і які наслідки це дає. Ясно тільки, що він натрапляє на глибокий стихійний і почасти організований опір.

Д. Чижевський

ПРОМЕНЮВАННЯ УКР. КУЛЬТУРИ ПОЗА МЕЖІ УКРАЇНИ

Як і кожна високорозвинена культура, укр. культура, особливо в періоди свого розквіту, не тільки запліднювалася елементами ін. культур, а й сама запліднювала чужі культури. На жаль, досі не досліджено систематично цього променювання укр. культури поза межі України, і тому в дальшому доводиться обмежитися на окремих, яскравіших або відоміших фактах, не даючи повної картини цього досить імпозантного явища (див. ще Наука).

Київ X — XI ст. уявлявся чужинцям як культурний та мист. центр. який, розуміється, не дорівнює Візантії, але загрожує потьмарити її славу своїм суперництвом. Такий опис Києва дає сміливий нім. місіонер Бруно Кверфуртський, якому кн. Володимир Великий допоміг добратися до печенігів; таку оцінку Києва як великого центра подає і хроніст Тітмар Мерзебурзький, свідоцтво якого важить тим більше, що він зовсім неприхильно ставиться до київських князів. Про розкіш будов Києва можемо судити почасти з тих пам’яток його, що збереглися до XIX — XX ст., головне Софійського собору та Михайлівського »Золотоверхого« манастиря. Цікаво, що зв’язані в своїй праці із стилем візантійських взірців, будівничі київських церков дали все ж чималою мірою ориґінальні твори (вже самий плян св. Софії з 13 банями).

Але Київ не був єдиним містом; вже /706/ від X ст. лишилися згадки про кілька інших, в XI ст. число цих звісток зростає до кількох десятків (див. Історія).

Значення культури, яка постала в староукр. містах, полягало в тому, що вона надзвичайно сприяла »променюванню« укр. культури на ін. країни, насамперед слов’янські. Недоцінювані, ці впливи засвідчені багатьма фактами, передусім знаходами київських виробів по різних територіях, особливо сх.-слов. Коли сміливий плян кн. Святослава Ігоревича, що збирався перенести столицю до Болгарії, був пляном створення великої слов. держави, то в цій державі укр. культура, може, не грала б домінантної ролі. Вже в XI — XII ст. картина міняється: в Києві замовляють рукописи (як новгородський посадник Остромир), з Києва позичають літ. твори (півд.-слов. відписи київських творів, як, напр., промови Іларіона або проложного житія св. кн. Мстислава), з Києва вивозять мощі (згадані мощі Бориса та Гліба) до Чехії; що мощі йшли в супроводі присвячених святим літ. творів, це розуміється само собою, однак ці твори не збереглися, бо в Чехії загинула вся ц.-слов. література. Нарешті, предметом культурного »вивозу« стали епічні твори старої України; не дурно вони добре збереглися на півночі — у росіян, а укр. »Слово о полку Ігореві« потрапило через Псковщину до Ярославля. Київський »Несторів« літопис став основою літописів усіх сх. слов’ян. У XII — XIII ст. укр. письменники (єп. Симон, один з авторів »Печерського Патерика«, єп. Серапіон Володимирський та ін.) поклали перші підвалини московської літератури.

Не менш значні впливи України і в ділянці мистецтва та ремісництва: досить згадати трактат Теофіла »Diversarum artium schedula« (десь XII — XIII ст.), де автор ставить Русь (в пізніших деяких відписах це слово замінене на Тоскану) в майстерстві емалі та »черні« на перше місце, порівнюючи її досягнення з ін. галузей ремесла з досягненнями таких народів, як греки, араби, французи й німці. В середньовічній французькій літературі Русь була відома своїми славетними тканинами. Візантійський письменник XII ст. Цецес вихваляє »руську« різьбу по кості. Одні виконані місцевими майстрами прикраси церков збереглися, а інші відомі з описів (напр., в літописах). Не дивно, що продукти староукр. ремесла зустрічаються не лише по всій території України, а й по цілій Сх. Европі; в окремих випадках їх знаходили й поза її межами. Напр., в Чехії не лише знаходили хрестики укр. походження (Піч), але й встановлено впливи укр. ювелірного ремесла на чеське (X — XI ст. — Схраніль). Так само знаходи укр. виробів відомі в Польщі, в грецькому Херсонесі, коло Дрездену, в Швеції, в Угорщині. Досить порівняти гроші, карбовані в Києві XI ст., з московськими грішми XVI ст., щоб бачити, наскільки нижче стояли півд.-сх. сусіди, — і то далеко пізніше. Розповсюдження укр. виробів було почасти ділом укр. купців, ролю яких в підтриманні широких культурних зв’язків із близькими сусідами й далеким світом не можна недоцінювати (про мист. ремесло див. ще стор. 282 і далі).

Друга велика хвиля укр. культурних впливів зв’язана з добою барокко. Постання бароккової культури Московщина завдячує переважно укр. впливам, безпосереднім (приїзди чи переселення укр. діячів до Москви — Єпифаній Славінецький, Арсеній Сатановський, Андрій Білобоцький, пізніше Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Теофан Прокопович і багато ін.), або посереднім (студії рос. письменників у Києві, рішучий вплив на рос. барокко вихованця Київської Академії білоруса Симеона Полоцького). В Москві перевидавали (»виправляючи« мову або перекладаючи укр. текст) книги з укр. друкарень. Не зважаючи на заборони, їх постійно туди привозили. Від укр. перекладачів чималою мірою залежав вибір матеріялу для московських перекладів.

Вплив укр. культури на поль. тих часів, можливо, обмежувався переважно на сфері красного письменства: твори Шимоновича або Кльоновича з укр. тематикою належать до перлин поль. літератури. Укр. нар. словесність грала чималу ролю в поль. житті. Нарешті, укр. література через друковані твори (напр., Л. Барановича) та особисту діяльність укр. вчених (М. Козачинський) відіграла вирішальну ролю в розвитку сербської літератури XVIII ст. Лише випадкові відгуки зустрічаємо в поезії ін. слов. народів.

В добу Хмельницького, добу розквіту укр. політ. надій, на боротьбу укр. за незалежність орієнтувалися близькі й далекі сусіди (Семигород, протестантські чехи). Чималий вплив мала укр. культура XVII — XVIII ст. на балканських слов’ян — болгар і сербів (наука, освіта, театр, музика).

XVIII ст. принесло політ. занепад, який, щоправда, лише помалу, шкідливо позначився і на культурному житті України. Передусім цей підупад визначав відплив культурних сил до ін. країн: якщо рос. література XVII ст. була великою мірою провінцією української, то в XVIII ст., з одного боку, визначні представники рос. літератури зобов’язані своєю освітою Україні, а з другого, в рос. літературі чималу ролю починають /707/ грати українці (в другій пол. XVIII в., напр., І. Богданович та В. Капнист, пізніше В. Наріжний), твори яких мають навіть спільне забарвлення, що відрізняє їх від творів росіян. Ще більшу ролю грають українці в церковному житті, де довго майже всі єпископи були або українці, або вихованці Київської Академії (Харлампович). Не меншу, але ще не досліджену ролю грають українці в рос. науці того часу, де ними вироблена майже вся наук. термінологія, головне в природничих науках та медицині, — брак укр. світської високої школи мусів привести до такого прикрого наслідку; але навіть учителів природознавства та медицини для рос. шкіл часто вербували з вихованців Київської Академії. Дехто вимандрував на чужину: до перших проф. українців в Европі належали м. ін. медик І. Полетика в Кілі та філософ П. Лодій у Кракові. В часи романтики прокидається інтерес інших націй до України, почасти »егоїстичний«, стремління ознайомитися з країною, у якій даний уряд »панує«, почасти й безкорисливий; почасти Україна для письменників, мандрівників та політиків цього часу є лише один з об’єктів їх інтересу до »екзотики«; почасти знайомство, хоч іноді й дуже побіжне, з укр. країною, народом та культурою викликає справжнє захоплення боротьбою укр. народу за свободу, старовинністю та чистотою його нар. культури, великим іст. минулим тощо. Т. зв. »укр. школи«, що як оформлені течії репрезентовані в поль. та рос. літературах, в зародковому стані існували і в ін. евр., зокрема слов., літературах (див. стор. 760), в нім. та чехословацькій літературі, пізніше в болгарській.

Так Україна стає в шерег европейських народів. Глибоко і ґрунтовно укр. культурні зв’язки із світом розбудовуються в наш час, зокрема працею укр. еміґрації.

Д. Чижевський

Література: Загальні праці — у розділі Стан знання про укр. культуру (стор. 694).

Доіндоевр. складники: див. бібліографію у розділі Історія, Археологія, зокрема: Щербаківський В. Формація укр. нації. Подєбради 1937 і Прага 1941.

Індоевр. складники: Грушевський М. Історія України-Руси, I. 3 вид. К. 1913; Щербаківський В. Основні елементи орнаментації укр. писанок. Прага 1925; Walde A. u. Pokorny J. Vergleichendes Wörterbuch d. indogermanischen Sprachen, I — III. Берлін 1926 — 32; Feist S. Kultur, Ausbreitung u. Herkunft d. Indogermanen. Ляйпціґ 1935; Germanen u. Indogermanen. Festsehr. f. H. Hirt, hrsgb. v. H. Arntz, I — II. Гайдельберґ 1946; Толстов С. Проблема происхождения индоевропейцев и современная этнография и этнографическая лингвистика. Краткие сообщения Института Этнографии, I. М.-Л. 1946; Удальцов А. К вопросу о происхождении индоевропєйцев. Там же; Vernadsky G. Ancient Russia. 3 вид. Нью-Гевн 1946; Міллер М. Деякі первісні символи в укр. мистецтві. Праці Інституту Родо та Знаменознавства, II. 1950.

Слов’янські складники: Brückner A., Niederle L., Kadlec K. Początki kultury słowiańskiej. Encyklopedya polska, IV, 2. Кр. 1912; Грушевський М. Історія України-Руси, I. 3 вид. К. 1913; Нидерле Л. Быт и культура древних славян. Прага 1924; Beltz H., Diels P. Slaven. Ebert M. Reallexikon der Vorgeschichte. XII. Берлін 1928; Греков Б. Культура Киевской Руси. М.-Л. 1944; Vernadsky G. Ancient Russia. Нью-Гевн. 1946; Trautmann R. Die slavischen Völker und Sprachen. Ґеттінґен 1947; Удальцов A. Основные вопросы этногенезиса славян. Советская Этнография, VI — VII. М.-Л. 1947; Lehr-Spławiński T. Zagadnienie pochodzenia słowian w świetle nauki polskiej i rosyjskiej. Światowit, XV. B. 1948; Derzavin N. Die Slaven im Altertum. Ваймар 1948 (переклад з рос., слаба праця); Vernadsky G. Kievan Russia. Нью-Гевн 1948; История культуры древней Руси. Под общей ред. Грекова Б. и Артамонова М. Домонгольский период, І. Материальная культура. М.-Л. 1948; Удальцов А. Проблема происхождения славян в свете современной археологии. Вопросы Истории, II. М. 1949; Этногенезис восточных славян, І. Материалы и исследования по археологии СССР, VI; Berneker E. Slavisches etymologisches Wörterbuch, I; II, 1. Гайдельберґ 1908 — 13, 1950.

Укр.-балканські складники: Terschakowez M. Beziehungen der ukrainischen historischen Lieder resp. Dumen zum südslavischen Volksepos. Archiv f. slavische Philologie. 1907; Крип’якевич І. Серби в укр. війську 1650 — 60 pp. ЗНТШ, CXXIX; Грушевський М. Історія укр. літератури, I — III. К.-Л. 1922 — 23; Смаль-Стоцький С. Розвиток поглядів про сім’ю слов. мов і їх взаємне споріднення. 2 вид. Прага 1927; Щербаківський В. Формація укр. нації. Прага 1941.

Іранські складники: Праці Міллера В. — див. бібліографію: Юбилейный сборник в честь В. Ф. Миллера. М. 1900; Rozwadowski J. Stosunki leksykalne między językami słowiańskiemi a irańskiemi. Rocznik Orientallstyczny, I. Кр. 1914 — 15; Vasmer M. Die Iranier in Südrußland. Ляйпціґ 1923; Meillet A. Le vocabulaire slave et le vocabulaire indo-iranien. Revue des Études Slaves, VI. 1926; Lokotsch K. Etymologisches Wörterbuch der europäischen Wörter orientalischen Ursprungs. Гайдельберґ 1927 (дуже непевна робота); Никитин В. Иран, Туран и Россия. Евразийский Временник, V. Париж 1927; Tedesco P. Slavic lozà and Persian räz, both „vine“. Journal of the American Oriental Society, LXIII, 2. 1943.

Алтайські складники: Miklosich F. Die türkischen Elemente in den südost- und osteuropäischen Sprachen. Denkschriften d. phil.-hist. Classe d. Akademie d. Wissenschaften, XXXIV — XXXV. 1884, XXXVII — XXXVIII. 1888 — 90; Kraelitz-Greifenhorst F. v. Corollarien zu F. Miklosich, Die türkischen Elemente. Sitzungsberichte d. Akademie d. Wissenschaften, CLXVI, 4. /708/ Відень 1911; Lokotsch K. — див. вище; Savickyj P. Die Steppekulturen im Gebiete der jetzlgen Ukraine. Abhandlungen des Ukr. Wissenschaftlichen Institute in Berlin, II. 1929; Кримський А. Тюрки, їх мови та літератури, І. 2. К. 1930; Lewicki М. Z rozważań nad kontaktem słowian z ludami ałtajskiemi. Lud, XXXIV. Л. 1936 (там зібрана література до 1936 p.); Кримський А. Історія хозарів з найдавніших часів до X в., I — II. К. 1941 (рукопис); Menges K. H. Altaic Loanwords in Slavonic Languages. Journal of the Amer. Orient. Soc, XX, 2. 1944; Menges K. H. Indo-european Influences on Ural-altaic Languages. Word, I, 2. Нью-Йорк 1945; Zajączkowski A. Ze studiów nad zagadnieniem chazarskim. Кр. 1947 (рецензія О. Пріцак: Der Islam, XXIX. 1949); Пріцак О. Karachandische Studien, I — II. Ґеттінґен 1948; Zajączkowski A. Związki językowe połowiecko-słowiańskie. Бреслав 1949 (рецензія О. Пріцака: Der Islam, XXX. 1950); Пріцак О. Die Titulaturen und Stammesnamen der altaischen Völker. Ungarische Jahrbücher. 1950 — 51.

Античні складники: Грушевський М. Історія України-Руси, I. 3 вид. 1913; Brückner A. Początki kultury słowiańskiej. Encyklopedya polska, IV, 2. Кр. 1912; Rostowcew M. Iranians and Greeks in South Russia. Оксфорд 1922; Грушевський М. Історія укр. літератури, I — III. К.-Л. 1922 — 23.

Германські складники: Крім згаданих праць Грушевського М. і Брюкнера A., Sternder-Petersen A. Slavisch-germanische Lehnwortkunde. Ґетеборґ 1927; Kiparsky V. Die gemeinslavischen Lehnwörter aus dem Germanischen. Гельсінкі 1934 (рецензія Stender-Petersen A. Zeitschrift f. Slav. Phil., XIII. 1936); Doroschenko D. Die Ukraine und das Reich. Ляйпціґ 1941; Smal-Stockyj R. Die germanisch-deutschen Kultureinflüsse im Spiegel der ukrainischen Sprache. Ляйпціґ 1942; Jakovliv A. Das deutsche Recht in der Ukraine. Ляйпціґ 1942; Antonowytsch D. Deutsche Einflüsse auf die ukrainische Kunst. Ляйпціґ 1942; Thöornqvist C. Studien über die nordischen Lehnwörter im Russischen. Упсаля-Стокгольм 1948; Smal-Stocki R. Slavs and Teutons. Мілвокі 1950.

Візантійські елементи: Крім згаданих праць Грушевського М., також Иконников В. Опыт исследования о культурном значении Византии в русской истории. К. 1869; Соколов І. Укр. церква та грецький Схід ЗІФВ УАН, І. К. 1919; Липинський В. Релігія і церква в історії України. Філядельфія 1925; Zalozieckyj W. Byzantinisch — ruthenische Kunst. Das geistige Leben der Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart. Deutschtum und Ausland, XXVIII — XXIX. Мюнстер 1930; Winter E. Byzanz und Rom im Kampf um die Ukraine. Ляйпціґ 1942 (укр. переклад Прага 1943); Fedotov G. P. The Russian Religieus Mind: Kievan Christianity. Кембрідж 1946; Зілинський О. Духова генеза першого укр. відродження. Стежі, VII — VIII. 1947; Dvornik F. The Making of Central and Eastern Europe. Лондон 1949.

Зах.-евр. складники: Tschizewskij D. Die abendländische Philosophie in der alten Ukraine. Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin, I. 1927; Tschizewskij D. Ueber die Beziehung Fichtes und seiner Schule zur Universität Charkov. Zeitschrift für slavische Philologie, VIII. 1931; Лоський І. Українці на студіях у Німеччині в XVI — XVII ст. ЗНТШ, CLI. Л. 1931; Mirtschuk I. Christian Wolf und seine Schule in der Ukraine. Germano-Slavica, III. 1935.

Променювання укр. культури поза межі України: Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань 1914; Panaitescu P. P. L’influence de l’oevre de Pierre Mogila, archevêque de Kiev, dans les Principautés roumaines. Париж 1926; Сиповський В. Україна в рос. письменстві (1801 — 50). К. 1928; Dentchev N. Les influences des littératures étrangeres sur les lettres bulgares. II. Influence des littératures russe et ukrainienne. Revue Bulgare, I — II. 1931; Mayer K. H. Die Ukraine in der polnischen Romantik. Берлін 1932; Stupperich R. Kiev — das zweite Jerusalem. Zeitschrift für slavische Philologie, XII. 1935; Snowyd D. Spirit of Ukraine. Ukrainian contribution to world’s culture. Нью-Йорк. 1935.

Попередня     Головна     Наступна