[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 708-718.]

Попередня     Головна     Наступна

2. Риси характерології українського народу

Вступні завваги. Своєрідність психіки, тобто те, чим цілість однієї психіки різниться від цілости другої, називаємо характером психіки, а ділянку психології, що вивчає ці своєрідності, — характерологією. Розглядаючи своєрідності психіки, що особливо часто або постійно виступають у межах людської спільноти, званої народом і, отже, є типові для певної нац. групи, — вивчаємо характерологію народів.

Головна трудність характерології народів полягає в тому, щоб з-поміж властивостей людини як індивіда (вроджених, станових, вікових і т. д) вирізнити ті, які можна вважати за характеристичні й типові саме для нац. групи. Емпірично-індуктивний підхід за теперішнього стану психологічних дослідів і в теперішніх обставинах застосований бути не може. Тому доводиться застосувати »методу генетичного досліду«. Те, що ми називаємо »нац. психікою«, формувалося віками під впливом різнорідних обставин і, чинників; тим то, визначивши ці обставини й чинники й оцінивши вплив їх на генезу нац. душі, можна наблизитися до розуміння, як вони оформлюють нац. психіку. Очевидно, при такому підході ми матимемо по черзі діло тільки з відносно вірними, частковими аспектами, що лише в синтезі повинні включитися в огляд цілости розчленованої (»уструктурованої«) психіки укр. людини. Але в сучасній науці ця синтетична праця ще належно не підготовлена.

Поодинокі спостереження над рисами характеру укр. людини знаходимо ще здавна в чужинців, що подорожували по Україні, а також, звичайно, в красному письменстві. Доба романтизму приносить систематичніші спроби охопити нац. характер як цілість. З-поміж цих спроб найвизначніші — це /709/ »Дві руські народності« М. Костомарова (1861) і »Світогляд укр. народу« І. Нечуя-Левицького (1878), побудовані головне на порівнянні укр. і рос. нац. характеру, але засновані на індивідуальних спостереженнях, які не завжди можна перевірити науково. Проте, вплив цих праць був дуже великий, він позначається й на багатьох новіших спробах відповідного типу. В новіші часи помітне намагання об’єктивнішого підходу, головне з позицій соціології (В. Липинський), історії культури й філософії (Д. Чижевський, І. Мірчук), історії (П. Феденко). Суто психологічне вивчення проблеми власне тільки починається.

Головними чинниками, що формували нац. психіки, отже і психіку укр. людини, є чинники: 1. расові, 2. географічні (геопсихічні), 3. історичні, 4. соціопсихічні (суспільні), 5. культуроморфічні (μορφη) — форма); 6. окремого розгляду вимагає укр. людина в своєму глибинно-несвідомому психічному житті (глибинно-психічний чинник).

Расові чинники. Расова структура людности України (див. стор. 128 — 129) складна. В межах короткого нарису доводиться обмежитися на психологічному розгляді двох головних рас України: динарської раси і східньої (остійської), що охоплює короткоголовців, визначуваних інколи також як раса альпійська. Риси ін. рас, передусім нордійської і середземноморської, хоча теж наявні в психіці укр. людини, однак самостійної ролі в ній не мають. Відношення двох головних рас у першому десятиріччі цього століття відсотково виражалося так: 44% динарської раси, 22% східньої, решта — мішанці цих рас і численно далеко слабші домішки нордійської і середземноморської рас.

Із багатьох спроб творити психологію рас за найвдалішу й найзавершенішу треба вважати спробу Л. Ф. Клявса. Його метода т. зв. »мімічних чергувань« ґрунтується на інтуїтивному підході до вигляду тіла. Порівнянням низок фотознімок виразу різних переживань у представників якоїсь раси (радости, суму, обурення і т. д.), на основі »фізіогноміки« (архітектоніки постійних рис обличчя і тіла), »жестики« (рухів тіла), »міміки« (порухів м’язів обличчя) Клявс намагається через тіло як »поле виразу« схопити »ідею постаті раси«.

Остійська раса. Інтуїтивне вчування в остійську форму тіла, за Клявсом, стверджує, що »остійське тіло наставлене на м’яку заокругленість«. »Воно не виявляє достатнього уструктурування«, навпаки, визначається »восковою розпливчастістю всіх форм, що уникають будь-якого гострого відмежування«. Цьому виключенню й униканню будь-яких гостро накреслених ліній відповідає »психічно зумовлена настанова супроти світу«. Для переживання остійської душі зовнішнє є чимсь таким, »що душа намагається увібрати в себе, щоб воно перестало бути зовнішнім«. Така душа не знає віддалі й стоїть перед вибором або скорчитися в собі, або теплим почуванням і близькістю перемогти відчуження. Це особливо виразно позначається в суспільному житті.

»Найціннішою спільнотою для остійця є така, де найповніше завершується стиль безпростірної і непорушеної близькости«. »Відповідно до цього остійський змисл спільноти виражається в безнастанному оточуванні другого всякими заходами, оберіганням, піклуванням, турботою про щось, своєрідним материнством«. »Всяка широко закроєна спільнота для остійця є тим менше зрозуміла, що ширший її об’єм«.

Із таким підходом до світу й до спільноти поєднується відмінна ієрархія життьових цінностей. Вона виявляється в глибокій пошані до речей, що з них найменша здається не менш значною, ніж найбільша. Остійська раса має витончений смак до дрібного й найдрібнішого (в українців прикладом можуть бути вишивки). На вершинах остійської душі виступає її »відсунення« від недосконалости всього земного і звертання до надземного, небесного порядку, що має бути звільнений від усякого порушення блаженної співзвучности (прикладом за Клявсом є вмираючий Сократ).

Ця характеристика остійської раси не позбавлена великих прогалин і недоліків. Само собою, вона лише настільки стосується до укр. психіки, наскільки на неї впливають психічні остійські властивості, не послаблені, не перехрещені ін. психотворчими чинниками. Проте вона, принаймні частково, відповідає даним інтроспекції (спостереження власних психічних проявів) укр. людини й тому уявленню про нашу нац. психіку, що його ми складаємо на підставі її відображення в нашій, переважно »народницькій«, літературі.

Якщо цю характеристику звести до небагатьох структурно впорядкованих первинних психічних властивостей, то основних рис остійської психіки треба шукати насамперед у групі почуттів не надто великої сили, але досить великої глибини та досить виразної якости (глибина почуттів — це обставина, в наслідок якої вони проймають цілість нашої особовости), тобто в групі т. зв. »настроїв«. Тому, що ці настрої (мабуть, особливо в українців) мають переважно спокійно-сумовите забарвлення, людину сх. раси можна окреслити

 як »елегійно-ідилічну людину«.

Динарська раса. Коли — щодо остійського тіла в схематичному спрощенні можна говорити про форму кулі, то щодо динарської раси символом може бути, на наш погляд, »ламана лінія зиґзаґу« (Клявс динарською расою в своїх характерологічних міркуваннях взагалі не займається). Динарська фізіономія рисами лоба, носа та підборіддя, немов внутрішнім тиском висуненими з голови, й відсуненою назад лінією повних смакуючих губів, що її закінчують /710/ кліщі випнутих міцних щік, — немов аґресивно виходить у світ, шукаючи в ньому дороги, одночасно світ у себе вбираючи, собі присвоюючи. Кістляві простолінійні обриси тіла, стаккато переривчастих, рвучких рухів динарського жесту, немов готових завершитися ворожим ударом стисненого кулака або приятельським плесканням долонею по плечах друга, добре погоджуються з символікою »ламаної лінії«. Це загальне враження постаті погоджується з детальнішою інтерпретацією фізіономії і міміки, що проймає світ любов’ю або ненавистю, що не знає і не розуміє об’єктів холодного спостереження, яких не може пронизати променем симпатії чи антипатії.

Динарське обличчя має найбільше з драматичної маски, витисненої внутрішніми бурями переживань; цьому відповідає динарська схильність і здібність до театрального мистецтва й музики. Психічні особливості динарської раси виникають із дуже інтенсивного розвитку чуттєво-афективного життя, що для нього всі речі і явища є настільки об’єктами, наскільки є або можуть бути нагодами зворушуватися, нагодами розвантажувати і напружувати почуттєво-афективне життя.

Практично динарський ідеал наповнення життя масою переживань може виражатися дуже різноманітно: від сп’яніння парубоцькою бійкою чи козацьким бенкетом до сентиментальноі насолоди мелодійністю зворушливої пісні, від гасла »vivere pericolosamente« до фавстівської (напівдинарець Ґете) туги й бажання не залишати ніякої спроможности переживання не здійсненою і не випробуваною.

Динарську людину треба залічити до типу »почуттєвої людини«, що визначається особливо великою силою почуттів, отже — »людини афекту«. Ієрархія життьових цінностей динарця протиставиться ієрархії остійської людини ідилічно-елегійних настроїв, так що динарську людину можна назвати »лірично — драматичною людиною«. Те, що в укр. психіці відповідає »козацькому ідеалові«, виявляє переважно психічні тенденції динарської раси.

Геопсихічні чинники. Аналізуючи геопсихічні чинники, тобто географ. чинники, що можуть формувати психіку людини, ми розрізняємо, за сучасною структурною психологією (Е. Ротгакер, О. Лерш), в межах загальної психічної структури шари нижчих, первісніших, менш складних (напр., змислові відчуття, гонові намагання), і вищих, складніших і розвитково пізніших психічних явищ, як мислення і воля, які здійснюють контроль над нижчою психічною сферою. Так, напр., Тіле визначає в людській психіці три шари: соматопсихічний (змислові відчуття, гонові намагання), тимопсихічний (почуття та зв’язані з ними намагання) і пойопсихічний (мислення і свідома воля). З-поміж географічних умов на соматопсихічний шар діє підсоння, на тимопсихічний — сприймання краєвиду, в розумінні »пейзажу«, а на пойопсихічний — якісна й кількісна суцільність природних даностей географічного середовища в його відношенні до потреб, схильностей і настанов людини, впливаючи на її світосприймання, отже на її ставлення до світу.

Найменш проблематичним є вплив підсоння, що діє на соматопсихічний шар органічних відчуттів, явищ самопочуття, життєрадісного або пригніченого настрою через ендокринну систему (систему докрівного виділення). Відомо, що гарячий і вогкий клімат ослаблює »біотонус«, життьову енерґію, з усіма характерологічними наслідками такого ослаблення, а також, що гарячий і вітряний клімат подразнює нервову систему. Відомо, що більше чи менше соняшне освітлення викликає або життєрадісність, або пригніченість настрою.

У вищому, тимопсихічному, шарі виявляється вплив сприймання т. зв. »краєвидного мотиву« географічного середовища за посередництвом процесів вчування. »Вчування« (Ліппс) є складний психічний процес нашої внутрішньої психічної активности, насамперед уяви, що супроводить сприймання всіх форм, отже і форм географічного рельєфу. В остаточному висліді форми, »в фізіономічному підході« до зовнішнього світу стають немов »виразами« життьово-психічних сил, які їх формують і таким чином набирають фізіономії (Вернер). Переривана лінія, напр., схоплюється в процесах вчування як вираз чогось »розшматованого«, »внутрішньо розламаного«, стрілка — як вираз ворожости чи агресії. Існує також вчування в форми географічного рельєфу. Прикладом перенесення, »проєкції« в форми рельєфу немов би життьово-психічних, формуючих сил і тенденцій є такі часто вживані мовні звороти, як »гора піднімається«, »долина розлягається«, »струмок в’ється« тощо. В складну структуру вчування входять далі, м. ін., також наші реакції на перенесені нашою проєкцією в об’єкти психічні стани і тенденції. Побіч вчування в статичні форми діє ще вчування в динамічні процеси природи, як буря, повінь, біг потоків і т. д. Переживання психічних станів і тенденцій вчування в об’єкти та реакцій на них не може залишитися без сліду на нашій психіці. В наслідок сублімальности (підсвідомого характеру), а з другого боку — постійности цих геопсихічних процесів треба за ними, як і за всім, що відбувається постійно під порогом свідомости, визнати особливу силу переформування, перебудови психіки.

На третій, найвищий, пойопсихічний шар волі і мислення діє »якісна і кількісна суцільність природних даностей геогр. середовища в його відношенні до потреб, схильностей і настанов людини, впливаючи на світосприймання, отже, й на її ставлення до світу«. Світосприймання залежить само собою не тільки від своєрідности сприймання, але й від характеру світу. Вибір »світосприймальної настанови« виникає, хоча б частково, з суцільности даних геогр. середовища. Не випадково містичну настанову так часто знаходимо на »даху світу« в Тібеті, а країни з гарним пейзажем, як Греція або Італія, дали багато індивідуальностей з естетичною настановою /711/ (І. Тен). Поряд цього й поодинокі світосприймальні категорії: причиновість, час, простір, сила, взаємодія, розвиток (еволюція), якість і кількість, ціле й частина і т. д. — виповнюються, залежно від геогр. середовища, різною кількістю конкретних зображень »субстратних змістів«, що має свій вплив на ставлення до світу.

Геопсихічний вплив півн. низовини. Геогр. середовище укр. півн. низовини впливає на соматопсихічний шар психіки особливостями свого підсоння: розмірно меншою в лісовій смузі дією соняшного світла, більшою хмарністю й кількістю опадів — у напрямі зменшення життєрадісности, якщо не до рівня сумовитости, то хоча б до рівня настрою поваги.

В тимопсихічному шарі сполучення лісової гущі із трясовиною концентрується у вчуванні людини до краєвидного мотиву »загрозливої обмежености«. Вчування в темну зелень лісу та його шум викликає настрій, якщо не суму, то принаймні поваги. Вчування в статичну форму лісу, в його »вкоріненість« і непорушність, що стримує око гущавиною й таємничою похмурістю прогалин, створює в своїх процесах переживання типу »стриманої рухової форми«, почуття обачности, обережности й підозрілости, стриманого вичікування, терпеливости. Як реакція на вчування в загрозливу таємність лісу можуть інколи постати почуття »панічної« (Пан — божок лісу) лякливости. Вчування в гущавину лісу як в життьовий процес — це вчування в нещадне змагання за життьовий простір, у постійну жорстоку боротьбу за існування без виразного завершення в остаточній перемозі, із схильністю до лінії »пристосування« (особливо виразного в формі таких дерев, як сосна, береза, верба), інколи »резиґнації«.

Якщо йдеться про оцінку впливу півн.-укр. лісового середовища на психіку через пойопсихічний шар, то лісове довкілля суцільністю своїх даностей безумовно вимагає від людини активної світосприймальної настанови. Для категорій причиновости воно дає багато прикладів, що підкреслюють повільність, але й тяглість кавзальної дії (органічний її характер). Для підкреслення значення і широкого вживання категорії якости й індивідуальности, наскільки остання знаходить свій відповідник у різноманітності рослинних організмів, не бракує тут належного досвідного матеріялу. З другого боку, нерозчленованість вкритого лісом низинного середовища не сприяє наголошенню категорії цілости. Властиві лісові як театрові боротьби форми співіснування надають кінець-кінцем світоглядові мешканця низової лісової смуги, напр., поліщука як »лісової людини«, радше песимістично — позитивістичного забарвлення в сенсі враховування виразної мови фактів.

Геопсихічний вплив лісостепу. Геогр. середовище смуги лісостепових височин своїм теплішим і сухішим підсонням, своєю розмірно значною силою соняшного світла впливає в соматопсихічному прошарку психіки на самопочуття й життьовий настрій в напрямі життєрадісности й оптимізму. Досить велика амплітуда найвищих і найнижчих температур не досягає на Правобережжі таких ступенів і меж тривкости, що можуть періодично порушувати систему людської психічної енерґетики та постійності її виявів (як це може мати місце на Лівобережжі в наслідок різкого континентального клімату). Характеристичний аспект краєвиду цієї смуги, що найкраще й найповніше може викликати процеси вчування і ними найповніше пройнятий, — це аспект »хвилястости« та »м’якости«, податливої на ерозійні дії сонця, вітру й води. Тому »краєвидний мотив«, що опановує вчування в статичні форми лісостепового укр. рельєфу, в далекі обрії, виповнені м’якими плоскими хвилями чорнозему, які пливуть до виднокола кучерявістю першої ніжної зелені або лагідним хитанням золотистих неозорих ланів, розмежованих подекуди в’юнкими ріками й потоками, найкраще передати визначенням »хвилястої м’якости«. Вчування в хвилясту лінію може схиляти людину своєю руховою постаттю до станів неохоти до зусилля, або обачности, обережности й компромісів, що зрікаються »прямої дії«. З другого боку, хвиляста лінія інколи є відповідником станів безтурботности, ігрової естетичної чи споглядальної настанови, як і м’якої поступливости й згідливости супроти чужого опору й чужих впливів, аж до самозречення, толерантности й схильности щось зносити, чомусь піддаватися.

Вчування в процеси природи для хліборобської людности чорнозему є вчуванням у плодючість землі, в її лагідність, щедрість і добрість у подвійному значенні »доброї землі»: в розумінні хліборобської видайности і морально-містичному розумінні »обдаровуючої любови« »αγαπη«, що з нею немов співдіють інші прояви природи: сонце, дощі, вітри. Таким станам відповідають як людські реакції — почуття довірливости, рел. вдячности. Споглядання м’яких форм рельєфу як вислідів і виразів формотворчих сил, що діють на землю, — це вчування в м’якість та лагідність, але і в постійність діяння сил води, вітру, сонця, що разом становлять »дію ерозії«. /712/

В пойопсихічному шарі геопсихічне середовище укр. лісостепової височинної смуги — як поле вияву в основному сприятливих людині сил — не викликає суцільністю своїх даностей активної настанови в світовідчуванні. Пливкість ліній хвилястої м’якости не відповідає також настанові раціональній і естетичній, що її спільною передумовою (за К. Ясперсом) є виразне відмежування й ізоляція об’єктів. Зате вона »милує око« своєю м’якістю, щоб викликати настанову, в якій »бачать, вбирають в себе, переживають щасливе почуття певности й безмежности, поглядають з відданістю, перегнивають глядіння як творче почуття росту«, тобто »інтуїтивну настанову« (за Ясперсом).

Категорії причиновости і сили спираються в цьому середовищі на досвід і збагнення повільних і постійних дій, що не виявляють стрибкового характеру. Для категорії якости є багато субстратних змістів, що поглиблюють розуміння індивідуального. Для категорії кількости і »величини« в її простірному аспекті цей вільний, але не безмежний лісостеповий простір дає до міри людини пристосовані субстратні змісти, посередні між обмеженістю лісового і необмеженістю степового краєвиду. Категорія цілости та її розчленування часто досить виразна і зазначена, але оку не накидається, і її іноді треба »відкривати« лише як краєвидну цілість.

Світосприймання, що виникає з цих передумов, накладає свій відбиток »harmonia praestabilita« (передуставленої гармонії) людини й землі, землі, для якої можна вжити, парафразуючи Спінозу, означення »substantia sive Dea«, що ні в чім однак не порушує віри в її великого Господаря — персонального Бога.

Геопсихічний вплив степової смуги. В тимопсихічному шарі вчування в безмежну степову рівнинність кристалізується навколо краєвидного аспекту »безкрайої далечини«.

Як схема чуттєвих, рухових можливостей цей краєвидний мотив означає для вчування нічим не стриманий »рух у безконечність«. Йому з психічного боку могло б відповідати почуття любови, що шукає свого об’єкта, »безпредметної туги«, яка (за Ясперсом) сповнена ентузіязму від шукання недосяжного. З другого боку, цей »рух в безкрає«, бувши »рухом в нікуди«, заперечує сам себе і саму потребу руху і в такій формі переживання відповідає психічним станам від деякої байдужости інколи до повної »апатії« через низку почуттів, споріднених із резиґнацією, безнадією та розчаруванням, включно до розпачу.

Степ не має рельєфу, і тому місце вчування в форму рельєфу тут заступає вчування в неоформлену безмежність, що кінець-кінцем веде до переживання квантитативного, кількісного, »величного«.

Величність ми сприймаємо чи, радше, відтворюємо в собі нелегко (Ліпс), тому що почуття величного — це водночас »почуття піднесення й поширення і почуття звуження«, — оскільки наша душа почуває свою неспроможність охопити величне. Внутрішня протилежність переживання величности степу зазначається тут у протилежності піднесеного почуття самооцінки, зміцненого честолюбства й почуттів недостатности з усіма їх характерологічними наслідками.

Вчування в процеси природи, властиві степовому середовищу, наскільки вони нерідко відзначаються стрибковістю й зламним характером переходів, схиляє до непостійности й контрастовости чуттєвого життя. Такі прояви степової природи, як степові буревії, або »чорні бурі«, пов’язані з »руховою постаттю« актів нищення, властивих почуттям ворожнечі, гніву і люті. Якщо далі розглядати вчування в формуючі сили природи, що їх остаточним виразом є майже абсолютна рівнинність степу, можна в його майже цілковитій плоскості вбачати або дію нівеляційної, вирівнювальної сили, яка не переносить існування вищого і якій з психологічного боку відповідає рухова постать почуттів ресентименту, або вираз непричетности формуючих сил, які не здобуваються на жадні зусилля, що відповідає характерові цілком стриманої руховости в стані байдужости і апатії.

Пізнання і переживання степу — це часто переживання не тільки »плодючої Деметри«, але й нищівних сил джинів і демонів, хуртовин і періодичних посух, що можуть перетворювати океан степового життя на мертве море смерти.

Вже для тимопсихічного шару вчування важлива протилежність іще виразніше виявляється в пойопсихічному шарі мислі і волі; це — протилежність двох можливих світовідчувань людини, яка, з одного боку, в степовому середовищі, нічим не стримується, не перевищується і під омофором благословення землі досягає верхів почуття своєї вищости та незайманости, і яка, з другого боку, під ударами її прокляття сягає дна почуття безсилля і марности.

Таким чином світонастанова людини укр. степу — це найскорше т. зв. ентузіястична настанова, коли панує стан душі, що його філософи (Ясперс) і поети описують як сп’янілість, розмріяність, любов і шал. Побіч ентузіястичної настанови можлива однак /713/ інколи і в деякій мірі — згідно із схарактеризованою полярністю степового світовідчування — і протилежна, нігілістична настанова (за Ясперсом) »радикального заперечення всякої цінности й бажаности«.

Степове середовище не дає досить »субстратних змістів« ні для категорії якости, ні для категорій цілости й частин. Розуміння »індивідуального« мусить тут терпіти. Поняття сили, взаємодії, причиновости набирають характеру зламности й стрибковости, що має від’ємний вплив на розуміння органічного розвитку повільної еволюції. Якщо не протидіють ін. чинники, степове середовище може також творити сприятливі умови для виникнення геометрично-механічного підходу в світоглядових справах.

Гірський краєвид має значення тільки на периферіях України, тим то він більше позначився психологічно на племінних особливостях (див. стор. 194 — 198), ніж на загальнонац. Вплив моря також не був постійний і ніколи не охоплював переважної частини нації.

Історичні чинники. Дійсність, що формує психіку укр. людини, — це не тільки конкретними даностями виповнений геогр. простір, але й конкретними іст. подіями наповнений час. Цей іст. чинник формування укр. психіки, що його можна назвати »спільністю іст. долі«, і собі почасти визначений геополітичним положенням країни, на краю Сходу Европи і Заходу Азії та одночасно шляху »із варяг у греки«, із скандінавсько-балтійської Півночі до чорноморсько-середземноморського Півдня.

Геополітична »межовість« України на перехресті іст. шляхів виражалася психологічно впродовж віків життьовою ситуацією укр. людини як ситуацією, що її сучасна екзистенціяльна філософія влучно назвала »межовою»: постійне, невіддільне від людського існування перебування людини на »межах можливостей існування«, на межах »боротьби, випадковости, провини, страждання, загрози смерти« (Ясперс).

Геополітична межовість »українного«, нічим не захищеного, а одночасно надзвичайно врожайного і багатого простору в кліщах ворожого завойовницького Заходу і степово-хижацького Сходу непомірно збільшувала тиск »межових ситуацій« кожної укр. людини. Іст. доля країни »Великої Руїни«, спустошуваної інколи двічі на рік хижацькими народами, — що, за переказом, »із страху перед ними народжувана дитина верталася назад в утробу матері«, — наражала на постійну небезпеку майно, здоров’я, волю, життя особисте й родинне мешканців цієї країни.

Таким чином тут частіше, ніж деінде, мусіло доходити до екзистенціяльного »відштовхування«, тобто залишення нижчого, наставленого на особисте щастя й задоволення існування, як нездійсненного, і до переставлення буття з нижчої форми »біотичного«, тваринно-природного існування на його вищу »екзистенціяльну« форму. При цій формі віссю відношення життя стає не воно само, не турбота про життя, але щось вище за нього, якась його »трансценденція«, якась ідея чи ідеал, що переступає й перевищує границі життя (Ясперс).

Основою »переставленого« буття в »українних« іст. умовах безнастанної загрози був дружинницький, а згодом лицарсько-козацький тип людини, підпорядкованої ідеалові оборони чести, волі і віри, героїчній формі життя. Тут легко помітити аналогію з тим, як вікове змагання з маврами на другому »українному« просторі Европи — в Еспанії теж витворило лицарський стиль, лицарський ідеал, представником якого, напр., є »Незламний князь« Кальдерона. Під впливом іст. чинників у козацтві центр ваги життя переносився з існування, з турботи про саме життя на збереження лицарської чести, на завдання оборони »віри« як »потойбічної трансценденції« і земних »поцейбічних вольностей« укр. людини. Козацька погорда до земних дібр, що її виявляє приповідка: »козак душа правдивая, сорочки не має«, чи підпис до портрету козака Мамая:

»Як хоч називай,

На все позволяю,

Аби лиш не крамарем,

Бо за те полаю«

була проявом такого »відштовхування від самого існування« в ім’я вищої форми буття. З такого ж погляду треба розуміти і слова Хмельницького в драмі »Милость Божія«: »...самі не купчуйте; лука, стрілки, мушкета і шаблі пильнуйте! Куплями бо обв’язан житейськими воїн, імени сего весьма таков не достоїн...« Ці слова є виявом християнсько-лицарського ідеалізму буття тих козаків, що колись як оборонці віри з П. Сагайдачним, членом ордену »Християнської Міліції«, гуртом вписувалися до Київського Братства.

Щоправда, не бракувало й козаків ін. типу, авантюрницько-здобичницького, що жили »миттю і насолодою риску і добичі«, але не вони творили традицію і ідеал козаччини, що дала »образ і подобіє всієї України« (Феденко). Сила цього козацького ідеалу сягає аж до часів козака армії УНР і січового стрільця, тривко оформлюючи укр. психіку. Те, що в свій час назви »козацька нація« вживали в розумінні »укр. нація«, є найкращим показником впливу козацької форми життя на укр. психіку.

Життьовий стиль козаччини не становив однак єдиної можливої психічної реакції на »українні« геополітичні обставини. Вони витворили не тільки »екзистенціяльну психіку« трьох сот козацьких героїв, що своїми трупами під Берестечком прикривали впорядкований відступ козацької армії, але й настанову тих мешканців осель, що, як згадують наші хроніки, зберігали під час татарських /714/ нападів життя, заховані в лісових озерах і дихаючи через виставлені з води порожні тростини.

Побіч »vita heroica« і тому »maxima« існує в укр. іст. обставинах друга можливість, можливість переходу в немов би »анабіотичний стан« — »vita minima« »захованого життя«, життя, відбитого в нар. приповідках: »тихше води, нижче трави«, »покірне теля дві мами ссе«, »моя хата з краю, нічого не знаю«, — життя з метою перечекати й перетривати негоди іст. долі. Цей другий тип життя вів часто до поведінки, що про неї Іван Франко писав: »Невже повік уділом буде твоїм укрита злість, облудлива покірність«..., що в кращому разі проявляється відходом у себе, у своє нутро, звуженням зовнішньої життьової експансії до мінімуму і що характеризує т. зв. »інтроверсію«. Інтровертивне зосередження життя у власному нутрі визначається замкненістю вдачі, обороною проти витрати енерґії в напрямі об’єкта світу, настороженим ставленням до оточення і часто також зверненням психічної енерґії на розбудову внутрішнього життя. Укр. селянська звичка відповідати на питання питанням (Феденко) — це одна з рисок цього стилю інтровертивної замкнености, що обачно уникає нав’язання контакту, особливо з незнаним оточенням.

Іст. обставини не тільки створили два схарактеризовані стилі життя, але й спричиняли збереження при житті або загин їх представників. Селекційна дія іст. обставин ішла щодо представників обох типів у протилежних напрямах. Вона від печенігів і половців аж до колективізації винищувала представників »vita heroica« і сприяла збереженню при житті представників »vita minima«.

Іст. дійсність впливала на укр. людину не тільки шляхом селекційної дії, але й через іст. свідомість спільної іст. долі. Іст. свідомість укр. народу — м. ін., завдяки розповсюдженню козацької думи — ніколи не вгасала, і тому домінанта поразки й даремного, хоч інколи дуже близького до мети зусилля, що взагалі характеризує почини нашої історії, безперечно, могла іноді надавати нашій нац. психіці деякого забарвлення фаталістичного песимізму, який з аналогічних причин позначається за Ренаном, напр., у нац. психіці кельтських народів.

Щоб доповнити уявлення про формативну дію історії на психіку укр. людини, треба зазначити, що такі основні поняття гуманістичної дійсности, як народ, народоправство, воля, держава, держ. установа, суспільний лад і т. д., наповнюються конкретним змістом лише під впливом іст. буття — аналогічно до того, як основні категорії природничої дійсности оформлювалися під геопсихічним впливом геогр. середовища. Але не слід забувати того, що »воля« чи »держава« — це не тільки теоретичні поняття, але разом із тим у великій мірі »ідеї«, зв’язані з окремими емоційними настановами, що тим самим мають чималий формуючий вплив на психіку. Ці поняття по-різному виглядають в різній іст. дійсності, напр., англійській і українській. У межах нашого нарису можна про ці проблеми тільки згадати.

Соціопсихічні чинники. Іст. чинники мали вплив на формування нац. психіки і безпосередньо, але, мабуть ще в сильнішій мірі, через визначення суспільних форм і умов життя укр. людини.

Найбільше вплинули на формування укр. психіки: недостатня диференціяція суспільної структури з інколи майже виключною перевагою в ній до недавніх часів селянської кляси, а почасти також іст. обставинами спричинене виключне значення малих груп у соціяльному житті українця. Друга особливість стоїть почасти в зв’язку з першою як її прямий наслідок.

Виключна перевага селянської кляси в деякі періоди укр. історії вплинула на укр. психіку посередньо і безпосередньо. Безпосередньо вона наклала на укр. психіку відбиток психічної селянськости — близькости до »землі«, отже »конкретносте« і »органічности«. Посередньо ця перевага відбилася на змісті й формі укр. культури, надавши їй почасти характеру специфічної »народности«, що й собі іншим, посереднім шляхом, вплинуло на формування психіки. Перевага селянської кляси в укр. суспільності визначала, нарешті, рід і обсяг людських взаємин і таким чином теж оформлювала психіку.

Обсяг людських взаємодій в межах сел. кляси, при широкій самодостатності первісних сел. господарств, доволі обмежений, він у значній мірі не ґрунтується на поділі праці й не веде до централізації її керівництва та диференціяції функцій і тим самим до творення різнорідних суспільних типів. Селянський побут далеко більшою мірою узалежнює людину від природи, ніж від іншої людини. Тим самим психіці нації, що зводиться чи зводилася, в основному, до сел. кляси, може не вистачати тих особливостей, які виникають із самого поділу праці, при конкуренції та солідарності сучасної суспільної диференціяції і тих, які залежать уже від специфічних форм цієї диференціяції, напр., існування і значення потужного стану шляхти чи ін. провідної верстви.

Взаємини в межах сел. кляси зводяться /715/ до взаємодій пов’язаних із організаційними формами невеликих територіяльних одиниць, сіл чи осель, наскільки їм залишена спроможність самоврядування, найбільше до якихось принагідних спільних виступів чи дій волостей, винятково земель (Лемківщина, Полтавщина). Найчастіші в сел. побуті взаємодії і співдії мають форму суспільної взаємодопомоги, напр., »толоки«, при чому в’яжуться з товариськими, особистими контактами. Суспільне життя селянської кляси, поза рідкими випадками сел. рухів, не залишає місця для плянування й проведення співдії у широких громадських маштабах, даючи небагато нагод для виявлення почуттів широкої солідарности.

Зате сел. побут сприяє особистим контактам характеру »сусідства«, збереженню родинних і родових груп, приятелювання й побратимств, тобто творенню малих груп типу »інстинктивних«, почуттєвих »спільнот переживання«, »сутніх спільнот« (Тенніс). У цьому самому напрямі діяли обставини, своїм тиском раз-у-раз заганяючи життя в »сферу інтимности«, в родину чи гурт приятелів, і не дозволяючи йому розгорнутися на публічній арені. Тому малі, інтимні групи — типу »спільноти переживання« — глибоко впливали і впливають на укр. психіку. Насамперед, вони утворювали й утворюють від’ємні явища »гуртковости«, оцінки ідей, дій і людей на основі особистої пов’язаности спільними переживаннями й симпатіями, а також брак зацікавлення широкими організаційними формами і тривкими надіндивідуальними, надгуртковими цілями. Однак вони одночасно вельми розвивали здатність до приязні й симпатії, »дружність« і, як їх передумову, »психологічне розуміння« чужого душевного життя та поєднане з ним комплементарне явище — здібність інтроспекції, звертання до власного нутра, як і їх наслідки — більше споглядальну, ніж активну настанову.

Культуроморфічні чинники. До дійсности, що формує нац. психіку, належить її духовий шар — культура. Культура як здійснення рел., етичних, соціяльних, естетичних, політ. вартостей у поглядах, установах і витворах людських спільнот, особливо національних, має подвійне відношення до психіки спільноти, що є носієм цієї форми культури. З одного боку, культура — витвір даної спільноти, вираз її психіки. З другого боку, оскільки кожний член спільноти розвивається в середовищі даної культури і вростає в культуру, засвоюючи її цінності, й тим самим переймає зв’язані з цими цінностями психічні настанови і ставлення до дійсности, культура є одночасно витворною силою нац. психіки, — виформовує її і в формованій постаті утримує. При цьому ніяка культура не є і не може бути в цілості витвором однієї нац. збірноти. З одного боку, існують т. зв. спільні »культурні кола«, з другого боку, кожна нація вибирає компоненти культури даного »культурного кола« і в якійсь мірі їх перетворює залежно від властивостей своєї психіки.

З цього погляду укр. культура й укр. психіка належать до »европейського культурного кола«, до сфери окцидентальної (західньої) духовости, але посідають геокультурно периферійний характер супроти окцидентальної духової сфери. Як в історії, так і в культурі зумовленість становища України полягає у факті її межового й переходового положення між евр. Сходом і азійським Заходом. Ця геокультурна периферійність позначається в »рецепції« (сприйманні) зах. духовости. Периферійність України в евр. культурному колі веде до природного ослаблення впливів евр. осередку в міру наближення до периферії як межової лінії і захисної смуги. Периферія геокультурного простору як лінія, що відмежувує »своє« від »несвого«, як лінія, що захищає »власне і рідне« від »чужого«, тим самим, природно, почуттєво міцно пов’язана із »відмежовуваною« і »захищуваною сферою«. Але одночасно, як межова смуга, вона відзначається, »дистансується« в своїй сфері, як щось особливе і в наслідок природних і в якійсь мірі неминучих інфільтрацій позамежового, чужого, набирає переходового характеру, немов сполучаючи »своє« з »чужим«.

Це перехрещення тенденцій, добре відоме в психіці пограничного населення, напр., Альзасу і Льотрінґії, не раз відзначалося в подібних випадках публіцистами й істориками; воно типове, напр., і для геокультурного становища Еспанії як »африканського балькону« Европи.

Культурна периферійність України спричинила ослаблення і спізнення трьох »хвиль ідей«, що їх дія головним чином оформила окцидентальну духовість: католицизму, ренесансу, просвітництва. Католицизм діяв формативно на психіку европейця як перевтілення римського принципу »ордо« і в ділянці соціяльної організації в зовнішніх міжлюдських відносинах, і в сфері внутрішньої дисципліни, чіткого визначення понять і їх систем та порядку мислення у внутр. світі. Він приніс у своїй схоластичній настанові апаратуру філос. термінів і логічну виробленість, тоді як його протитечія, реформація, при всіх своїх від’ємних сторонах, спричинилася до збудження критичної думки. Ренесанс був не тільки відродженням античного світу й людини, насиченої духом античности (гуманізмом), але, в повному розумінні цього слова, »відкриттям світу і людини« (Ж. Мішле) й творив ґрунт для розвитку індивідуалізму. Просвітництво в своєму розвитку від раціоналізму до позитивізму »просвітило« всі ділянки життя, насамперед математично-природничим пізнанням, в той час як його протитечія — /716/ романтизм, як екзальтація почування і уяви, давав дальший поштовх до збудженого ренесансом індивідуалізму, у висліді дій і протидій цих культурних сил витворилася зах. духовість. Її тривким проявом можна в найсхематичнішому спрощенні вважати, насамперед, виниклий із раціонально-активної світонастанови, сцієнтизм: примат і культ науки, спертої на досвід, »емпірію«, і міркування, »ratio«, з їх дальшими наслідками — технікою і техніцизмом наук в розумінні О. Конта: »savoir pour prévoir, pour pouvoir« — »знати, щоб передбачати, щоб змогти«. Другим тривким проявом є персоналізм — високе цінування своєрідної психічної цілости, яку називаємо особою і яка своїм індивідуальним ставленням до цінностей рел., етичних, естетичних, соціяльних, політ. і економічних стає їх справжнім носієм. Раціонально-активна світонастанова, що творить для окцидентального сцієнтизму і персоналізму психічну основу, — це готовість до дії, керованої і контрольованої розумом.

Сприймання компонентів розвитку різних постатей окцидентальної духовости: католицизму, ренесансу й просвітництва первісною нар. укр. культурою, — хліборобською і селянською ще від часів Трипілля, тим самим традиціоналістичною, зверненою на конкретності і, головне, на соціяльні й естетичні цінності, — була неоднакова. Великий формівний вплив мало християнство (див. Церква).

Знання і наука як система абстрактних понять, техніка і техніцизм у середовищі конкретної селянської дійсности, насиченої цінностями соціяльними та релігійними, в деякій мірі й естетичними, не могли відразу захопити сел. психіку. Не було також сприятливих місцевих умов для розвитку раціональної й активної настанови. Суміжність із культурною сфгрою Азії давала можливість інфільтрації відмінної квієтистично-споглядальної (ймовірно, при деякій співдії візантійських впливів) світосприймальної настанови, що з неї вже поза межами України в азійському культурному полі зроджувався метафізичний релігіонізм та аперсоналізм »Атману«, чи »Нірвани«. В остаточній синтезі укр. культура в сфері науки своїми потенціяльними напрямами скеровує евр. сцієнтизм, наскільки він загалом проявляється, радше на пізнання внутрішньої, гуманістичної дійсности. Саме в цій ділянці наша наука може похвалитися поважними, на евр. міру, досягненнями. »В осередку укр. світовідчування і далі світогляду, здавна і нині, стоять іст. і соціологічні проблеми. Це особливо яскраво позначається в свідомості укр. нації XIX і XX ст. Не навколо гносеологічних і не навколо природознавчих питань, як то було в мисленні Зах. Европи, але навколо питань іст. долі і правди кружляла укр. духовість минулого і нашого сторіч. Тому Шевченко, Франко, Костомаров, Драгоманів, Грушевський, Томашівський, Липинський — це творці і носії світогляду сучасного українства« (М. Шлемкевич). Пересунення центру ваги на такого роду дослідження гуманістичної дійсности чималою мірою насичувало укр. сцієнтизм етично-релігійним и первнями.

Зате для окцидентального персоналізму знайшовся в селянському індивідуалістичному побуті відповідний ґрунт, при чому однак цей персоналізм далеко більше, ніж у Зах. Европі, дбав про інтровертивне заглиблення у внутрішній світ особистого переживання. У висліді укр. культура переймає і повністю потверджує окцидентальний персоналізм, але надає йому дещо іншого напряму, ближчого до азійського світовідчування: напряму розбудови особи вглиб, замість експансії вшир. У своїй світосприймальній настанові укр. культура як сила, що формує нац. психіку, здійснює таким чином »орієнтацію на Европу«, але й не виключає »азіятського ренесансу« (М. Хвильовий) з усіма характерологічними наслідками такого ставлення справи. Синтетичному в своїй суті ідеалові укр. культури і психіки не давали до останнього часу змоги гармонійно вивершитися зовнішні, головне політ. обставини, і собі зумовлені периферійним положенням України.

Глибинно-психічні чинники. доглибна психологія »комплексів« персонального несвідомого (З. Фройд, Ф. Адлер) і доглибна психологія »колективного несвідомого« (Юнґ) з його архетипами вносять цінні дані до проблеми формування укр. психіки. Доглибна психологія комплексів дає змогу розглянути важливий для психіхи кожного поневоленого народу, отже й українського, комплекс меншовартости. Доглибна психологія »колективного несвідомого« має для психології укр. народу вагу, визначаючи своєрідну архетипову констеляцію в укр. »колективному несвідомому«, яка великою мірою впливає на оформлення цілости психічного життя укр. людини.

Під комплексом меншовартости ми розуміємо (за Адлером) відтиснену в несвідоме, через незгідність із тенденціями до корисної самооцінки, групу почуттів, пізнань і прямувань, зв’язаних із власною недорівняністю й недостатністю супроти життьових завдань — чи через брак власних сил, чи через надто великі труднощі у виконанні цих завдань. Такий комплекс знаходить у властивостях укр. психіки і в особливостях укр. дійсности сприятливий ґрунт. Тиск іст.-політ. обставин і інтроверсія укр. психіки, її звернення до нутра більше, ніж у світ, створюють такий збіг обставин, що поширює комплекс меншовартости до меж спільного комплексу укр. збірноти. Сама приналежність до нац. групи, що живе в /717/ таких обставинах поневолення, як укр. народ, якому ще до недавніх часів заперечували навіть право на мовну окремішність і в накиненій назві »малоросів« підкреслювали його »меншовартість«, — надзвичайно сприяє появі такого збірного комплексу.

Особливого забарвлення набирає комплекс меншовартости в наслідок розходження між здебільша цілком виправданою сприятливою самооцінкою власного внутрішнього світу та внутрішнього життя (що її українець, як сказано вище, завдячує своїй інтроспекційній здібності й розмірному багатству внутрішнього переживання) і традицією даремности збірних нац. зусиль у менш ціненому й для українця менш цінному »зовнішньому світі«. Комплекс меншовартости набирає таким чином забарвлення »комплексу кривди«.

«Комплекс меншовартости« має далекосяжні характеристичні наслідки. Він збуджує тенденцію до »надвирівняння«, »надолуження«, »надкомпенсації«. Надкомпенсація може йти в різних напрямах, напр., у надмірному наголошуванні немов би наявного почуття своєї сили і значення. Коли вихідну точку прямування до надкомпенсації творив комплекс меншовартости в тому відмінному забарвленні, яке ми назвали »почуттям кривди«, то надкомпенсація могла йти теж по лінії етично-ідилічного мрійництва з його вірою в прихід рахманного царства правди, братерства й вселюдських ідей. Від цієї віри не були вільні погляди соціялістично-ліберальних укр. політ. груп. Могла також поставати, ймовірно в комбінації з підсвідомим жіночо-мазохістичним компонентом укр. душі (мазохізм — шукання насолоди в стражданні) надкомпенсація шляхом піднесення »авреолі страждання«.

Одним із характеристичних наслідків комплексу меншовартости є настанова реактивної аґресії (ворожости), що, виступаючи при одночасному натиску зовнішніх чужонаціональних сил, які цій настанові не дозволяють виявитися, переходить в несвідоме. Людина в стані, який викликає комплекс меншовартости, має всі причини виявляти ворожість до спричинників комплексу, а, не маючи спроможности (через нерівність сил) їх назовні виражати, змушена їх придушувати. Нагоди до розвантаження цих здавлених і відтиснених настанов трапляються найчастіше в своєму гуртково поділеному (див. вища — Соціопсихічні чинники) національному середовищі. Тому розвантаження настанов аґресії серед самої нац. укр. групи мали і мають місце, часто відбувалися й відбуваються з досить великою наснагою.

Якщо шари персонального несвідомого з частим в укр. життьовій ситуації комплексом меншевартости неґативно впливають на укр. психіку, порушуючи рівновагу укр. індивідуального і збірного психічного життя, — то, навпаки, вплив найглибших шарів »колективного несвідомого« на формування укр. психіки цілком позитивний.

Найглибші шари психіки містять у собі вже не особисті »відтиснені переживання« в формі комплексів персонального несвідомого, але (за Юнґом) успадковані тривкі сліди позаперсональних і надперсональних збірних, часто повторюваних переживань людських збірнот, племінних чи нац. груп. Сліди ці існують у колективному, спільному для всієї збірноти несвідомому, немов »порожні форми«, що мають динамічну тенденцію виповнятися певними праобразами-уявленнями, безпосередньо зв’язаними з тими типовими колективними переживаннями і ситуаціями, які їх викликали. Такі праобрази-уявлення з прямуваннями, які з них виникають, — це, за Юнґом, т. зв. »архетипи«. Прикладами таких архетипів у нар. творчості є містичні та казкові мотиви демонів, героїв-провідників людських громад, магів-пророків і т. д. Пов’язані з типовими, завжди в бутті людства повторюваними переживаннями і ситуаціями, архетипи мають у собі дуже велику притяжну чи рушійну психічну силу, що може великою мірою впливати на людську душу, зворушувати її й керувати нею. Так, напр., Юнґ зауважує, що страхіття останньої війни можна вважати проривом у сферу збірної дії нім. народу захованого в глибоких надрах германського »колективного несвідомого« архетипу Вотана. Якість архетипів та їх взаємовідношення в колективному несвідомому певної людської групи проявляються, за Юнґом (як сказано), у віруваннях, переказах, мітах, а часто і в літ.-мист. творчості.

Якщо прийняти ці засновки, то буде ясно, що на формування цілости нац. психіки інакше мусіла впливати, напр., архетипова констеляція демонів і демонічних сил у найглибших надрах рос. несвідомого (див. »Бєси« Достоєвського за працею І. Мірчука), а інакше, зовсім відмінно, — як переконує нас м. ін. укр. літ. творчість, наскільки вона є безпосереднім виявом найглибших психічних шарів, — укр. »колективне несвідоме«. Ті, хто писали про психологію укр. народу (І. Мірчук, Д. Чижевський) підкреслювали, що саме укр. література цілком винятково насичена і надхнена »духом землі«, містичною зв’язаністю з землею. Осередком укр. колективного несвідомого можна вважати злеліяну в переживаннях і життьових досвідах хлібороба — архетипову »magna mater« — добру землю, Деметру (Мати-Природа у Франка), що в променях її ласки навіть демони перетворюються на дрібних із гумором змальованих, дещо комічних чортів (І. Мірчук). Для характерології укр. народу має важливе значення те, що архетипова констеляція його »колективного несвідомого« свідчить /718/ про добру первісність і первісну доброту найглибшої сфери укр. психічности.

Проблема змін в укр. психіці останніх років. Тяжкі іст. випробування, яких зазнав укр. народ, починаючи з 1917 p., не могли не позначитися на його психіці. Найбільше значення тут мали система безприкладного тривалого ком. терору й тиску організованої суґестії, глибокосяжна технізація життя і побуту, буйний поновний розвиток нових суспільних груп серед укр. народу — робітництва та інтеліґенції, з другого боку, — зростання опору укр. народу, в тому числі організованого опору, зокрема спроба націоналістичних течій виховати новий тип вольового українця. Схрещення цих і ін. обставин із традиційними рисами психології давали дуже цікаві наслідки. Наукове дослідження цієї проблематики становитиме одне з важливих завдань наук. характерології укр. народу.

Завдання поєднання наведених тут поодиноких рис і аспектів укр. нац. характеру у всесторонній і справді завершеній синтезі одноцільної психічної структури укр. типу чи укр. типів виходить — за нинішнього стану підготови матеріялів для психології укр. народу — за межі наших спроможностей. Треба одначе наприкінці відзначити, що в той час, як одні з розглянутих чинників її формування виявляють у своєму діянні збіжність, конверґенцію, виробляючи таким чином приблизно спільну для всіх українців психіку, інші чинники розбіжністю, дивергенцією свого діяння в більшій чи меншій мірі спричиняють диференціяцію нац. типу на типи реґіональні (лемко, подоляк, слобожанин) чи культурно-територіяльні (галичанин, наддніпрянець), про яку тут через брак місця не могло бути мови.

О. Кульчицький

Література: Нечуй-Левицький І. Світогляд укр. народу. Л. 1878; Костомаров М. Дві руські народності. Укр. В-во; Сикорский В. Всеобщая психология с физиогномикой. К. 1912; Огієнко І. Історія укр. культури. Кам’янець Подільський 1920; Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Відень 1926; Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Укр. Видавничий Фонд. Прага 1931; Липинський В. Релігія і церква в історії України. Філядельфія 1935; Ярема Я. Укр. духовість в її культурно-іст. виявах. Перший укр. педагогічний конґрес. 1935; Mirtschuk I. Die slavische Philosophie in ihren Grundzügen und Hauptproblemen. Kyrios. Кеніґсберг 1936; Крип’якевич І. Побут. Історія укр. культури. Л. 1937; Липа Ю. Призначення України. Хортиця. Л. 1938; Чижевський Д. Головні риси укр. світогляду в укр. культурі. Подєбради 1940; Mirtschuk I. Die geistigen Merkmale des ukrainischen Volkes. Handbuch der Ukraine. Ляйпціґ 1941; Щербаківський В. Формація укр. нації. Прага 1941; Мірчук І. Світогляд укр. народу. Наук. збірник УВУ, III. Прага 1942; Феденко П. Вплив історії на укр. нар. характер. Наук. Збірник УВУ, III. Прага 1942; Brückner A. Dzieje kultury polskiej, I — IV. Кр. 1946; Mirtschuk I. Das Dämonische bei den Russen und Ukrainern. UWAN, VII. Авґсбурґ.

Попередня     Головна     Наступна