[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 725-732.]

Попередня     Головна     Наступна





X. ЛІТЕРАТУРА


1. Історія і стан дослідження української літератури


Дослідження укр. літератури зазнало і зазнає впливу чинників, що ввесь час утруднювали процес розвитку укр. культури взагалі. Цим зокрема пояснюється порівняно пізній початок наук. дослідження і відносно велика участь у вивченні нашої літератури вчених-чужинців, які часто розглядали й розглядають об’єкти вивчення як належні до своєї літератури або, принаймні, як »спільне добро« трьох сх.-слов. народів.





XIX — ПОЧАТОК XX СТ.


Доба романтизму. Початок наук вивчення минулого нашої літератури зв’язаний із періодом романтизму. Михайло Максимович (1804 — 73), випускаючи в світ свою збірку укр. пісень (»Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем« 1827), стверджує в дусі романтиків самобутність нар. поезії, визначаючи напрям літературознавчих досліджень найближчих десятиліть, а при аналізі »Слова о полку Ігореві« (»Песнь о полку Игореве« 1835) якнайширше притягає для порівняння твори усної словесности, зокрема думи. Виступивши в спорі про початок укр. літератури, Максимович заперечив у своїх »Филологических письмах« теорію рос. історика М. Поґодіна про стародавнє нібито »великоруське« населення Київської Руси.

Першим етапом, що підготовляв наук. вивчення літератури на Центр. і Сх. Землях, були критичні огляди нових творів, друковані у періодичних виданнях, здебільшого в альманахах. Такий характер мали огляди І. Мастака (Осипа Бодянського) »Малороссийские повести, рассказываемые Грыцьком Основьяненком« (»Ученые Записки Московского Университета« 1834), Ієремії Галки (Миколи Костомарова) »Обзор сочинений, написанных на малороссийском языке« (в »Молодику« 1844), Амвросія Метлинського »Обозрение собранных и напечатанных этнографических или народоописательных сведений и материалов относительно здешнего и вообще южнорусского края« (»Харьковские Губернские Ведомости« 1848 і окремо), Скубента Чуприни (Олександра Котляревського) »Литературные заметки по поводу сочинения Г. Данилевского об Основьяненке« (»Московские Ведомости« 1856), М. Гатцука »Взгляд на происхождение речи люда козацко-русского и его украин« (»Ужинок рідного поля« 1857). Особливого значення для сучасників набрали огляди Пантелеймона Куліша (1819 — 97): післямова до »Чорної ради« 1857 p., »Взгляд на малорусскую словесность« (»Русский Вестник« 1857), »Взгляд на украинскую словесность« (альманах »Хата« 1860), нарешті »Обзор украинской словесности« (»Основа« 1861). Підносячи, як Максимович та Костомаров, ідею народности, Куліш розгортає романтичну концепцію народности і в ім’я примату усної словесности засуджує стару літературу, як не народною, »мертвого« мовою творену, а з нових письменників гостро неґативно ставиться до Гоголя як автора укр. повістей і до Котляревського.

На Зах. Землях перший огляд укр. письменства написав перемиський крилошанин Іван Могильницький (1777 — 1831); це була »ВЂдомЂсть о рускомъ языцЂ«, що вийшла друком лише в скороченні поль. мовою п. н. „Rozprawa o języku ruskim“ (1829). Обстоюючи самостійність і права укр. мови від зазіхань з рос. та поль. боку і стоячи на позиції єдности українців з різних земель, Могильницький пов’язує новітні твори з давніми літ. пам’ятками й подає в додатку до свого трактату ряд зразків творів княжої і середньої доби.

Так само безпосередньо зв’язують сучасне укр. письменство з процесом розвитку старої і середньої доби Іван Вагилевич (1811 — 66, »ЗамЂтки о руской литературЂ« 1848) і Яків Головацький (1814 — 88, »Три вступительніи преподаванія о руской словесности« 1849).

Еволюційний історизм. Наступні десятиліття позначаються першими спробами дати наук. огляди розвитку укр. літератури, виходячи з засад еволюційного історизму й під сильним впливом культурно-іст. методи.

П. Петраченко в додатку до курсу »Истории русской литературы« (1861) публікує короткий іст. нарис укр. літератури. 1869 р. Іван Прижов публікує працю »Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с XI по XVIII в.« з оглядом розвитку до Котляревського (»Филологические Записки«); одночасно »Обзор истории славянских литератур« О. Пипіна (1833 — 1904) і В. Спасовича подає огляд історії укр. літератури від литовської доби, розширений пізніше в праці цих же авторів »История славянских литератур«, том I (1879). Якщо огляд М. Костомарова »Малорусская литература« в колективній »Поэзии славян« Гербеля (1871) носить ознаки романтичної концепції трактування історично-літ. процесу, то згадані вже нові риси визначають розвідки Михайла Драгоманова (1841 — 95): »Література російська, великоруська, українська і галицька« (»Правда« 1873 — 74), переважно критичного характеру, огляд розвитку укр. письменства »Про галицько-руське письменство« (передмова до »Повістей« О. Ю. Федьковича 1876), далі »Шевченко, українофіли і соціялізм« (1879). Концепція Драгоманова, всупереч романтичним поглядам Максимовича, Костомарова і Куліша, спираючись на позитивізм, еволюціонізм і порівняльну методу, запроваджує трактування укр. літератури як реалістичної і демократичної, що знаходить відбиток у численних критиків і дослідників пізніших десятиріч. /726/

За цими оглядами укр. літератури з’являються великі праці, що намагаються подати підсумки попереднього дослідження. 1884 р. виходять »Очерки истории украинской литературы XIX ст.« Миколи Петрова (1840 — 1921). Ставлячи собі завдання »зробити спробу такого викладу укр. літератури нинішнього століття, в якому найменше було б апріорних поглядів і найбільше фактичних даних«, автор намагається зібрати якнайповніші відомості не тільки про видатних, але й про другорядних письменників, наводячи голоси критики про їх твори. Найбагатша як на той час бібліографічним матеріялом книга Петрова хибувала на випадковість характеристик, нечіткість у розподілі матеріялу й клясифікації письменників за стилевими ознаками, а найголовніше — розглядала розвиток укр. літератури XIX ст. у найтіснішій залежності від рос. літератури (»точка зору на найновішу укр. літературу повинна обіймати двоякі відношення її до Польщі й Росії, і при тому як позитивні, так і неґативні, але під переважним впливом рос. літератури«, стор. 16).

Поява видатної, але однобічної праці М. Петрова викликала докладну і ґрунтовну критику її в книзі Миколи Дашкевича (1852 — 1908) п. н. »Отзыв о сочинении г. Петрова: „Очерки истории украинской литературы XIX ст.“« М. Дашкевич, підкреслюючи »начну самобутність і художність при народності змісту« укр. літератури, розглядає »одну з найістотніших основ укр. літератури — стремління народности до самовияву«, а далі зв’язок, посередній і непосередній, укр. літератури з загальноевр. літ. течіями останніх часів. Маючи велику самостійну вартість, праця М. Дашкевича, разом із книгою М. Петрова, лягла в основу дальшого вивчення укр. літератури XIX ст.

Майже одночасно з’являється третя капітальна праця — »Історія літератури руської« (I — IV частини, 6 випусків, 1887 — 93) Омеляна Огоновського (1833 — 94). Після досить побіжного огляду старої доби автор зосередив увагу на XIX ст., зібравши велику кількість бібліографічного матеріялу, не об’єднаного однак єдиною системою дослідження. Але при всій невиразності в методі ця праця позначалася незвичайно важливою позитивного рисою — послідовно проведеною концепцією самобутности, окремішности укр. літератури від літератури рос. і поль. Ця послідовність у трактуванні найстарішої доби як початкової доби в історії укр. літератури викликала гостру критику О. Пипіна (»Особая история русской литературы«, »Вестник Европы« 1890), що, як згадано вище, вважав за початок укр. літератури добу литовсько-руську. Відповіді Огоновського (»Моєму критикові« 1890) і М. Комаря (в »Зорі« 1890), а також стаття І. Баштового (Нечуя-Левицького) »Українство на літературних позвах з Московщиною« (1891) продовжили спір про самобутність укр. літ. процесу, що почався між М. Максимовичем і рос. істориком М. Поґодіном і пізніше був перенесений у мовознавчу переважно площину після того, як О. Соболевський намагався відновити теорію Поґодіна про здавна »великоруське« населення Київщини (див. стор. 323).

Ведучи спір з Огоновським, Пипін одночасно в III томі своєї »Истории русской этнографии« (1891), при розгляді укр. етнографії в зв’язку з розвитком літератури, подав чимало фактичних і бібліографічних даних про укр. письменників XIX ст. Підсумовування бібліографічного матеріялу цієї доби знайшло своє завершення в працях Михайла Комара (див. Історія укр. бібліографії).

Публікування матеріялів. Цей період, позначений названими вище великими працями, характеризується, з одного боку, нагромадженням і публікуванням матеріялів старої і середньої доби, а з другого — переходом до глибших досліджень монографічного характеру. З видрукуванням »Истории Руссов« в »Чтениях в Императорском Обществе Истории и Древностей Российских при Московском Университете« (1846), а пізніше чотирьох томів »Літопису Самійла Величка« (1848 — 64), »літопису« Г. Граб’янки (1854) і »Літопису Самовидця« (1878) у вид. »Временной Комиссии для разбора древних актов« публікація пам’яток у другій пол. XIX ст. набрала широкого характеру. В 1871 — 72 pp. у Петербурзі була видана »Повість временних літ« за Іпатським і Лаврентівським списками; далі з’являються »Сказаніе і страсть і похвала« (1870), текст »Печерського Патерика« (1872), »Стефаніт і Іхнілат« (1877 — 78), »Пролог« (1877), »Ізборники« Святослава 1073 і 1076 р. (1880 — 87), »Олександрія« (1880), »Житіє Варлаама і Йоасафа« (1887), »Пчела« (1893) й ін.

Ряд надзвичайно цінних пам’яток середньої доби був опублікований у виданнях: »Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России« (зокрема частина творів І. Вишенського), »Архив Юго-Западной России« (записи П. Могили, частина творів І. Вишенського), »Акты, относящиеся к истории Западной России« (»Пересторога«), »Памятники Полемической Литературы« (в тому числі твори І. Потія, Л. Кревзи, П. Скарги, »Апокрисис«, »Палінодія«, »Ектезис« і ін.). Багато важливих матеріялів опублікували »Труды Киевской Духовной Академии«, »Древняя и Новая Россия« і особливо »Киевская Старина« (1882 — 1906), де було видрукуване ціле багатство літ. пам’яток, зокрема XVIII ст.

Епоху в опрацюванні джерел до історії укр. літератури становило перетворення Т-ва ім. Шевченка на Наукове Т-во ім. Шевченка (1893), відколи почала розгортатися публікація пам’яток укр. літератури в »Українсько-Руському Архіві«, »Збірнику Філологічної Секції НТШ«, »Пам’ятках укр.-руської мови і літератури«, »Записках НТШ«, а з 1906 р. і в »Записках Укр. Наук. Т-ва в Києві«.

Вивчення літератури старої і середньої доби. В публікації і дослідженні літ. пам’яток княжої доби чималу ролю відігравали рос. вчені, що розглядали цю добу як добу початку рос. літератури (див. далі). Зокрема колосальна кількість дослідів присвячена була »Слову о полку Ігореві«. Їх підсумовувала тритомова розвідка Є. Барсова »Слово о полку Игореве, как художественный памятник киевской дружинной Руси«. Серед праць укр. дослідників видатне значення мала для свого часу книжка О. Огоновського »Слово о пълку Игоре‫ (1876) і видання тексту з коментарем О. Партицького (1884), а особливо праця Олександра Потебні »Слово о полку Игореве« (1878), що рядом паралелей із укр. нар. /727/ творчістю доводила приналежність цієї пам’ятки до укр. літератури.

Тоді, як на перших кроках дослідження увага була звернута переважно на XIX ст., з 1880-90-их pp. укр. вчені стали все частіше звертатися до середньої доби, хоча, поділяючи ще народницький погляд на XVI — XVII ст. як на часи »схоластичної мертвечини«, більше цікавилися культурно-іст. тлом, ніж творами, що на тому тлі поставали. З таких позицій виходив Микола Сумцов (1854 — 1922), який присвятив цій добі м. ін. розвідки: »Иннокентий Гизель«, »Иоанникий Галятовский«, »Иоанн Вышенский, южно-русский полемист начала XVII ст.«, »Характеристика южно-русской литературы XVII в.«, »Лазарь Баранович« (1884 — 85). Працю над цією добою далі провадив М. Марковський (»Антоний Радивиловский« 1894), уже далеко більше уваги присвячуючи стилеві і його джерелам, А. Кримський (»Иоанн Вышенский« 1895), І. Шляпкін (»Св. Димитрий Ростовский« 1891).

Згаданий уже автор »Очерков истории украинской литературы XIX ст.« Микола Петров працював переважно над історією укр. освіти і культури XVII — XVIII ст.; зокрема важливі його дослідження тогочасної поетики (»О словесных науках и литературных занятиях в Киевской Академии«, 1866 — 68); головну ж увагу він звернув на стару драматичну творчість, випустивши 1880 р. »Очерки из истории украинской литературы XVIII в.«, в переробленому вигляді видані 1911 p., що, не зважаючи на застарілість методи, і сьогодні не втратили свого значення. Багатий культурно-іст. і літ. матеріял для XVII ст. зібраний у праці С. Голубева про Петра Могилу (1883 — 98).

Важливі питання з доти мало дослідженої літератури XVIII ст. поставили праці Павла Житецького (1836 — 1911): »Мысли о народных малорусских думах« (1893), де, всупереч романтичній концепції, висувається твердження про впливи книжної творчости на нар., і »„Энеида“ Котляревского« (1900), спершу надрукована в КСт. (1899 — 1900).

Виняткове значення своїм обсягом і глибиною дослідження мала многорічна робота Івана Франка (1856 — 1916), що, оперуючи здобутками порівняльної і історично-культурної методи, поєднував студії з усної словесности (див. стор. 191) з опрацюванням численних питань із різних періодів укр. літератури. В статті »Теорія і розвій історії літератури« (ЗНТШ, 1909) Франко писав: »Вхибив би проти основ наукового досліду той історик літератури, якби силкувався певну нац. літературу показати як вповні ориґінальний і своєрідний духовий виплід тої нації...« Він »мусить відріжнити в ній національне від інтернаціонального, мусить показати, як вона засвоює собі чужий матеріял і чужі форми і що вносить свойого в загальну скарбницю літ. тем і форм«...

Він випустив у серії »Пам’ятки укр.-руської мови і літератури« п’ять томів: »Апокрифи і леґенди з укр. рукописів« (1896 — 1910). Серед численних його розвідок особливо відомі: »Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його історія»; присвячені середній добі: »Іван Вишенський і його твори«, »Южно-русская пасхальная драма«, »Карпаторуська література XVII — XVIII вв.«, »До історії укр. вертепа XVIII в.«, »Слово про збурення пекла« та ін. Із студій, присвячених XIX ст., згадаємо: »„Перебендя“ Т. Шевченка«, »Шевченко героєм поль. революційної леґенди« і »„Наймичка“ Т. Шевченка«. Одним із найкращих оглядів історії укр. літератури є стаття Франка »Южно-русская литература« (»Энциклопедический Словарь Брокгауза и Ефрона«), що далеко переважає написаний ним уже в роки тяжкої хвороби »Нарис історії укр.-руської літератури до 1890 р.« (1910).

Вивчення нової літератури. Одночасно з розгортанням поглибленого вивчення літератури старої і середньої доби з’являються праці, присвячені окремим проблемам літератури XIX ст. Поряд згаданих розвідок Франка і Житецького назвемо присвячені вивченню творчости Шевченка праці В. Антоновича »Произведения Шевченка, содержание которых составляют исторические события« (укр. переклад у »Правді« 1889), В. Щурата »Замітки до поеми Шевченка „Чернець“« (1894), І. Копача »Огляд поеми Шевченка „Сон“« (1895), К. Студинського »„Перебендя“ Шевченка і „Бандурист“ Маркевича« (1896), »Котляревський і Артемовський« (1901), О. Колесси »Шевченко і Міцкєвіч« (1894), О. Третяка »Про вплив Міцкєвіча на поезію Шевченка« (1892) — деякі з них із спробами шукати впливів шляхом зіставлень окремих місць тексту, — а особливо — велику біографічну розвідку Олександра Кониського »Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя«, I — II, 1898 — 1901 (»Жизнь украинского поэта Т. Г. Шевченка« 1898). Своєрідна виразним підкреслюванням зв’язку укр. літератури з іст. розвитком нац.-культурного типу збірка видатного укр. критика-естета Василя Горленка (1853 — 1907) »Южно-русские очерки и портреты« (1898), де вміщені зокрема нариси про студентський театр в Києво-Могилянській Академії поч. XVIII ст., про Шевченка-мистця, про укр. суспільство початку XIX ст., Квітку, Макаровського та ін. (йому не належав ряд статтей і рецензій в КСт.).

Філологічна школа. Від кінця 1890-их pp. з’являються присвячені старій і середній добі численні праці Володимира Перетца (1870 — 1936). Кладучи в основу дослідження принципи т. зв. філологічної школи, В. Перетц переносить увагу на форму, конструкцію літ. пам’яток як творів мистецтва слова, притягаючи в поле вивчення твори, раніше відкидувані. Він публікує багатющий матеріял, який дозволяє по-новому оцінити літ. надбання XVI — XVIII ст.: »Малорусские вирши и песни в записях XVI — XVIII вв.« (1899), »Очерки старинной малорусской поэзии« (1903), »Историко-литературные исследования и материалы«, I — III, »Вірші ієромонаха Климентія« та ін. Свої погляди на теорію і практику філологічної методи він виклав у працях: »Из лекций по истории древнерусской литературы, І. Древнейший период (XI — XIII вв.)« (1912), »Найближчі завдання вивчення історії укр. літератури« та ін.

Плідною була дослідна праця, присвячена вивченню старої і середньої доби, послідовників В. Перетца і близьких до нього своєю методою вчених: Л. Білецького (зокрема про повість про Меркурія Смоленського), С. Маслова, І. Огієнка (зокрема розвідки, присвячені літ. творчості Й. Галятовського), С. Щеглової, Ф. Сушицького, С. Шевченка, В. Адріянової, /728/ С. Бугославського, В. Отроковського, О. Грузинського, О. Назаревського. Працю над старою укр. драмою провадили І. Стешенко (»Історія укр. драми«) і В. Резанов (»Памятники русской драматической литературы. Школьные действа XVII — XVIII вв.«). Вивчення спадщини Г. Сковороди поставлене було на наук. ґрунт виданням його творів Д. Багалієм (1894) і В. Бонч-Бруєвичем (1912).

Середню добу далі інтенсивно досліджували в цей час і вчені, згуртовані навколо НТШ, представники філологічної і іст.-культурної методи, зокрема В. Щурат (»Діялог о смерті« 1912; »Христос Пасхон« 1914 та ін.), К. Студинський (»Панегірик „Евфонія веселобрмячая“«; »Хто Був автором „Антирризиса“«; »„Пересторога“, руський пам’ятник поч. XVII в.«), М. Чубатий (»Митр. Іпатій Потій, апостол церковної єдности«; пор. ще розвідки про І. Потія в »Ювілейній книзі в 300-літні роковини смерти митр. І. Потія« 1914), М. Возняк (»Стара укр. драма і новіші досліди над нею«; »З культурного життя України XVII — XVIII вв.«). Після знесення цензури в Росії (1905 р.) В. Доманицький 1907 р. видав повний текст »Кобзаря« Шевченка, а 1910 р. виданий був перший майже повний текст усіх поезій Шевченка. В цей же час опубліковано низку праць, присвячених Шевченкові, як »Критичний розслід над текстом „Кобзаря“« В. Доманицького (1907); »Літературні начерки« (1913), »З життя і творчости Т. Шевченка« (1914) та ін. праці В. Щурата; статті І. Стешенка, В. Радзикевича, в. Дорошенка, С. Балея, праці П. Зайцева. В спір про авторство Марка Вовчка, ідучи за Франком, цілковиту ясність вніс В. Доманицький (»Авторство М. Вовчка« 1908; його працю завершив В. Лепкий в І томі видання творів Марка Вовчка 1920-их pp.). Було започатковане кулішознавство монографіями О. Маковея (»П. О. Куліш« 1900) і В. Шенрока (»П. А. Кулиш« 1901), а також I — III томами вид. »Сочинения и письма П. А. Кулиша« за ред. І. Каманіна. Далеко не відповідаючи ще наук. вимогам, намагалася дати тексти творів XIX ст. серія »Руська письменність« Ю. Романчука у Львові (з 1904 p.).

»Неонародництво«. Попри ряд успішних спроб застосування, в певних комбінаціях, метод порівняльної, філологічної і історично-культурної, провадилося і далі висвітлення літ. процесу з позицій ідеологічно-народницьких, »неонародницьких« (В. Петров).

Такий характер мала стаття Б. Грінченка »Малорусская литература« в XII томі »Большой Энциклопедии« (вид. Ґранат), серія нарисів О. Грушевського »З сучасної укр. літератури« (1909), огляд О. Лотоцького »Демократическая литература« (»Русская Мысль« 1907), нарис С. Русової »Украинская литература в XIX в.« (»История России в XIX в.« вид. Ґранат).

Найвиразніше ця метода представлена в монографіях Сергія Єфремова (»Шевченко« 1914; »Марко Вовчок. Літ. характеристика« 1907; »Співець боротьби і контрастів« 1913, 2 вид. п. н. »Іван Франко« 1925; »Карпенко-Карий« 1908, 1923; »М. Коцюбинський« 1922), а також у його відомій »Історії укр. письменства« (вид. 1, 1910; 4 — Київ-Ляйпціґ 1924). Як заявляє дослідник, він має »дати іст. огляд укр. письменства, як визвольного в широкому розумінні руху, що всіма сторонами обхоплює життя народу й показує йому раз-у-раз стежки до кращої будущини«, при чому »визвольна« ідея, »ідея народности й любови до рідного краю, нарешті чистота рідної мови« є та мірка, якою автор, »беручи на увагу й загально-естетичні вимагання«, мірятиме »факти й події укр. письменства на протязі його довгої історії«. В роки нац. революції цей підхід знаходив чимало прихильників, особливо серед популяризаторів (В. Щепотьєв, почасти М. Плевако, В. Бойко та ін.).

Декляративні твердження С. Єфремова зустрілися з гострим запереченням як з позицій соціологічних, так і з естетичних. Перший погляд висунув Володимир Дорошенко в ст. »Нова історія укр. літератури« (ЛНВ, LVI, 1911), вказуючи, що Історія літератури в трактуванні С. Єфремова перетворюється на Історію »аболіціоністичної думки« або »розвою нац. свідомости«, що »наше письменство зовсім не мужицьке — ні темами, ні змістом, ні діячами«, а таки »панське«, творене »для культурної меншости«, і що сама мова не є критерієм для прийняття до укр. літератури чи відкидання письменника. З позицій естетичних погляди народників критикував Микола Євшан (1888 — 1919), у своїх статтях (зб. »Під прапором мистецтва« 1910) підносячи концепцію антидемократизму, індивідуалізму, незалежности письменника від оточення. Далеко поміркованіше висував вимогу естетичної оцінки в своєму незакінченому »Начерку історії укр. літератури« (I — II, 1910, 1912) Богдан Лепкий.

Оперуючи взагалі культурно-іст. методою, близько до позицій народництва стоїть Михайло Грушевський (1866 — 1934) як у своїх історично-літ. статтях, так і в літературознавчих екскурсах в I — IV томах »Історії України-Руси« та в визначній »Історії укр. літератури« (I — V, 1922 — 26). Зібравши колосальний матеріял, з численними великими уривками із пам’яток, Грушевський скрізь розглядає факти літератури в найтіснішому зв’язку з історією і історією культури, лишаючись і в літературознавчих студіях переважно істориком та дослідником культурного розвитку. Недокінчена праця (VI — VII томи її лишилися в рукописі невидрукуваними в зв’язку з репресіями проти Грушевського 1931 р.) підбивала підсумки попередніх досліджень історії старої укр. літератури.

Позбавлена виразности методологія автора численних розвідок, зокрема з історії старої укр. драми, Михайла Возняка в його тритомовій »Історії укр. літератури« (1920 — 24). Возняк поділяє неісторичний неґативний погляд на досліджувану ним середню добу, чим дуже зменшується вартість цієї великої праці. Зібраний матеріял, часом хрестоматійного характеру, з докладним бібліографічним показником до кожного тома, розпливається в масі іст.-культурних відомостей, не даючи виразного образу характеристичних для доби літ. жанрів і стилів.






НАЙНОВІША ДОБА


Праця на Центр. і Сх. Україні. Доба після нац. революції і війни 1917 — 20 pp. викликала піднесення наук. праці, зосередженої навколо Укр. Академії Наук та катедр високих шкіл, що тривало в УССР у відносно сприятливих умовах до 1930-31 pp., і зрушення у /729/ роботі НТШ, яке поступово загоювало рани, завдані війною та поль. окупацією (див. Наука). В 1920-их pp. літературознавча робота на Україні набирає, — щоправда, ненадовго, — нечуваних раніше маштабів. При Укр. Академії Наук виходять »Записки« і »Збірники« Історично-Філологічного Відділу, неперіодичні збірники »Література« (з 1928), редаґовані С. Єфремовим, журнал »Україна« (1924 — 30) за ред. М. Грушевського, де містилося багато літературознавчого матеріялу, збірник »За сто літ« та ін.

Перевидано з новими коментарями поправні тексти низки пам’яток старої і середньої доби і випущено ґрунтовні розвідки: В. Перетца про »Слово о полку Ігореві«, Д. Абрамовича про »Києво-Печерський Патерик«, С. Гаєвського про »Олександрію«, »Літопис Величка«, I, кількатомова серія »Драма українська« за ред. В. Рєзанова, його ж »Історія укр. драми« і багато ін.

На відміну від попередньої доби, літературознавчі дослідження якийсь час, не зважаючи на офіційно вимаганий соціологічний курс, були чималою мірою спрямовані на вивчення стилю епохи, мистецької форми творів, але і в тих працях, що були часто з конечности соціологічно забарвлені, зібрано багато цінного допоміжного, біографічного, текстологічного і т. д. матеріялу.

Особливо видатне місце в дослідженні нової укр. літератури під поглядом форми, стилів її, мали праці Миколи Зерова: »Нове укр. письменство« (обіймає творчість Котляревського, т. зв. »котляревщину«, творчість Квітки-Основ’яненка), »Історія укр. письменства« (кінця 20-их pp., широкий літографічний курс лекцій, читаних у Київському Вищому Інституті Нар. Освіти, що обіймає час від Котляревського до Шевченка і Куліша включно), збірки статтей »До джерел«, »Від Куліша до Винниченка«, а також численні журнальні статті його, що не ввійшли в ці збірки. Поряд нього працювали такі дослідники, як Павло Филипович (»З новітнього укр. письменства« та ін.), Віктор Петров (»Куліш у 1850-і pp.»; »Куліш і Шевченко« в зб. »Шевченко та його доба«, І; »Різдво 1846«, статті у виданнях творів Куліша і Лесі Українки), Михайло Драй-Хмара (»Леся Українка, життя і творчість«), О. Дорошкевич (редаґування творів Шевченка, розвідки про М. Вовчка, Куліша, »Етюди з шевченкознавства« і багато Ін.), А. Шамрай (зб. »Харківська школа романтиків«, розвідки про Квітку-Основ’яненка, Стороженка, Щоголева, Васильченка та баг. ін.), Б. Якубський (численні розвідки, зокрема про Л. Українку), О. Білецький (»Двадцять років нової укр. лірики»; огляди найновішої укр. поезії і прози, зокрема в »Антологии украинской поэзии»; »Микола Вороний»; »„Кассандра“ Л. Українки»; »Нечуй-Левицький«, »Шевченко і зах. література« та Ін.); І. Айзеншток (численні статті з шевченкознавства, про котляревщину, Квітку, Щоголева, Манжуру і багато ін.); А. Музичка (зокрема »Леся Українка»; »Марко Черемшина«); Б. Навроцький (»„Гайдамаки“ Шевченка»; »Шевченкова творчість« та ін.); П. Рулін, Я. Мамонтов (розвідки з історії нової драматургії); І. Ткаченко, Є. Кирилюк (дослідження прози П. Мирного); О. Багрій (ряд шевченкознавчих розвідок, зокрема збірники »Т. Г. Шевченко«, I — II). З молодших визначилися праці П. Петренка (про Котляревського, Квітку, М. Вовчка), Ю. Савченка (зокрема про Квітку), В. Підмогильного (»І. Левицький-Нечуй«), М. Степняка (про Тичину, поетів »Молодої Музи«) і чимало ін.

Виданий був ряд збірників, як »Тарас Шевченко« (1921), »Шевченківський збірник« (1924), »Шевченко«, I — II (1928 — 30); »Шевченко та його доба«, »Пантелеймон Куліш« (1927), збірники, присвячені Франкові, Квітці, Коцюбинському, »Нова укр. проза« та ін.

Велике значення мали нові видання (в Державному Видавництві України, Книгоспілці, в-ві »Рух«, »Слово« та ін.) перевірених і коментованих текстів творів укр. письменників. До цієї праці залучені були кращі наук. сили. Так твори Шевченка редаґували С. Єфремов, М. Новицький, М. Плевако, І. Айзеншток, О. Дорошкевич та ін.; І. Котляревського — С. Єфремов; Гулака-Артемовського, представників т. зв. »котляревщини« (збірник »Укр. Пропілеї«), Манжури — І. Айзеншток; Квітки-Основ’яненка — І. Айзеншток, Ю. Савченко; романтиків (у серії »Харківська школа романтиків«), О. Стороженка, Я. Щоголева — А. Шамрай; »малих поетів« передшевченківської доби в »Хрестоматії з нової укр. літератури«, І (1926) із зразковою бібліографією — М. Плевако; Куліша — вибрану поезію — М. Зеров, прозу — В. Петров, О. Гермайзе, О. Дорошкевич, Є. Кирилюк; М. Вовчка — О. Дорошкевич; многотомове вид. Нечуя-Левицького — Ю. Меженко; П. Мирного — І. Ткаченко; Тобілевича — Я. Мамонтов; Франка — І. Лизанівський, С. Пилипенко та ін.; академічного типу вид. творів Лесі Українки — Б. Якубський (загальна ред.) при участі О. Бурґгардта, М. Драй-Хмари, М. Зерова, О. Білецького, В. Петрова, П. Филиповича, П. Руліна, Є. Ненадкевича, А. Харченка; М. Коцюбинського — С. Єфремов (загальна ред.) при участі А. Лебедя, М. Зерова та ін. В поправних виданнях з’явилися також твори в повних збірках М. Кропивницького, Б. Грінченка, М. Чернявського, Г. Хоткевича, О. Кобилянської, В. Стефаника, В. Винниченка та ін., вибрані твори С. Руданського, О. Федьковича, М. Старицького, О. Кониського, Г. Григоренка, О. Маковея, Т. Бордуляка, О. Олеся, М. Вороного, Л. Мартовича, М. Черемшини і ряд ін.

Особлива увага була приділена виданню творів Шевченка. 1925 р. вийшло повне видання поезій Шевченка за ред. І. Айзенштока і М. Плевака, 1927 — двотомник поезій з багатьма проти попереднього вид. виправленнями за ред. С. Єфремова і М. Новицького; 1927 — »Щоденник« і 1929 — »Листування«, науково видані за ред. С. Єфремова. Не зважаючи на розгром укр. наук. сил і офіційні намагання »коментарями« в численних наступних виданнях зфальсифікувати творчість Шевченка, праця над текстами тривала далі, й у 1939 р. вийшов найкращий з усіх доти виданих текст: »Кобзар« (1939) і п’ятитомник за ред. О. Білецького, С. Маслова, П. Тичини та ін. (але з вилученням »націоналістичних« листів Т. Шевченка). Щасливим винятком була також видана рос. мовою збірка статтей вірменки М. Шаґінян »Шевченко« (1941).

Висунення проблем дослідження форми літ. творів позначилося спробами створення підручників і розвідок з теорії літератури: /730/ С. Гаєвського »Теорія поезії« (Кам’янець 1921), Б. Якубського »Наука укр. віршування« (К. 1922), Д. Загула »Поетика« (К. 1923), М. Йогансена »Як будується оповідання«, Б. Навроцького »Мова та поезія« (К. 1925), Г. Майфета »Природа новелі« (I — II. Полтава 1928 — 29), В. Чаплі »Сонет в укр. поезії« (1930) та ін. Проблеми стилю і дослідження мист. форми висували в своїх статтях, присвячених творчості старих і сучасних письменників, зокрема М. Зеров, О. Бурґгардт, А. Ніковський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Білецький, Я. Мамонтов, Б. Якубський, В. Державин, Г. Майфет, О. Парадиський, В. Міяковський, О. Розенберґ, М. Доленго, Ю. Савченко, Ю. Лавріненко, І. Ізотов, Л. Старинкевич, М. Степняк та ін.

Не позначилися успіхом спроби створити популярний підручник історії укр. літератури, бо неминучою була вимога підпорядкувати авторову концепцію офіційному »марксистському« курсові. Таким компромісом позначені »Підручник по історії укр. літератури« О. Дорошкевича (1924 і пізніші вид.), огляд »Укр. література« А. Шамрая (1927), »З історії укр. критики« А. Ковалівського (1926), як і підручник вид. Харківського Всеукр. Заочного Інституту Нар. Освіти за ред. О. Білецького (1929).

Робота була весь час обтяжена критикою з офіційного больш. — марксистського табору фальсифікаторів укр. літературознавства (В. Коряк, А. Річицький, В. Юринець, І. Лакиза, С. Щупак, Є. Гірчак, Є. Шабліовський, А. Хвиля, пізніше — І. Стебун, С. Шаховський та багато ін-), що на поч. 1930-их pp., із запровадженням гострого курсу проти »буржуазних націоналістів«, нищенням значної частини кадрів, із конфіскацією праць (див. Наука), призвело до крайнього звуження можливостей наук. праці. Доказом неможливости поєднати вимоги наук. висвітлення літ. процесу з офіційним курсом сов. пропаґанди (який до того ж міняється) є безуспішність спроб створити підручник з укр. літератури для високих шкіл. Підготовані Інститутом Літератури ім. Шевченка в 1939 — 40 pp. (в період тимчасового послаблення антиукр. курсу) великий підручник і хрестоматія з літератури старої та середньої доби не побачили світу, а випущений замість них »Нарис історії укр. літератури« С. Маслова і Є. Кирилюка (1945) був засуджений Центральним Комітетом КП(б)У за те, що »автори „Нарису“ перекрутили марксистсько-ленінське розуміння укр. літератури і подали її в буржуазно-націоналістичному дусі«, бо »іґнорують клясову боротьбу«, натомість висуваючи боротьбу укр. народу за свою нац. незалежність. Офіційна критика забороняє говорити про літературу Київської Руси як про українську, вимагає скрізь вишукувати »залежність« укр. літератури від рос., а останніми роками повела найгостріший курс на заперечення будь-яких зв’язків із Заходом (»боротьба проти безрідного космополітизму«), в таких умовах справді наук. праця в ділянці літературознавства стала неможливою.

Праця в Галичині й на еміґрації. Праця літературознавців, що гуртувалися навколо НТШ у Львові, після першої світової війни відбувалася під поль. режимом в далеко менш сприятливих умовах, ніж до 1914 p., однак з’явилося чимало цінних розвідок, друкованих почасти в виданнях УАН (в роки тісного контакту до початку репресій), а здебільшого в виданнях НТШ. Серед численних дальших праць М. Возняка, крім згаданого тритомового курсу »Історії укр. літератури«, згадаємо »Початки укр. комедії« (1920), ряд розвідок з історії нац.-літературного відродження XIX ст. в Галичині і на Центр. Землях, зокрема »Кирило-Методіївське Братство« (1921); між розвідками Я. Гординського — »З укр. драматичної літератури XVII — XVIII ст.« та »Кулішеві переклади Шекспіра»; остання разом із працями К. Студинського, М. Возняка і В. Дорошенка увійшла до присвяченого П. Кулішеві CXLVIII тома ЗНТШ; далі — »Філос. основа творчости Куліша« В. Щурата (1922), присвячені поезії Шевченка розвідки Ф. Колесси, шевченкознавчі розвідки І. Брика, зокрема про поеми (»Гайдамаки«, »Іван Гус« 1919), праці В. Радзикевича, М. Рудницького, Є. Ю. Пеленського, М. Гнатишака (зокрема його »Історія укр. літератури« 1941) та ін., видання творів Шевченка і М. Вовчка за ред. і з статтями В. Лепкого.

Одночасно розгорнулася робота укр. літературознавців у Празі при Укр. Вільному Університеті. З розвідок діячів цього наук. осередку згадаємо праці Леонида Білецького »Основи літературно-наук. критики«, І (1925), »До питання про початок історії укр. літератури« (1920), підручник »Історія укр. літератури« (1923, 1947), ряд статтей, присвячених модерній укр. ліриці (Вороний, Олесь, Кравченко, Самійленко, Тичина), творчості Франка (»Мойсей«), Коцюбинського, Лесі Українки, особливо ж Шевченка: »Катерина«, »Повість „Наймичка“«, »Баляди Шевченка«, »Віруючий Шевченко« та ін. Д. Дорошенкові належить ряд праць із шевченкознавства (»Іст. сюжети й мотиви в творчості Шевченка«, »Оповідання „Варнак“« та ін.), »П. Куліш, його життя й літ.-громадська діяльність« (1918), »Василь Горленко« (1934) і багато ін. Чимало літературознавчих відомостей знаходимо в праці Д. Антоновича »300 років укр. театру« (1925). На позиціях дослідження структури літ. творів, стилю доби стоїть Дмитро Чижевський в своїй »Історії укр. літератури«, II (1943) і „Geschichte der altrussischen Literatur im XI, XII und XIII Jahrhundert. Kiever Epoche“ (1948); ряд проблем, зв’язаних з творчістю Сковороди, порушений в його розвідках »Філософія на Україні« (1926) і »Філософічна метода Сковороди«, а також у І. Мірчука: »Г. С. Сковорода. Замітки до історії укр. культури« (1925).

Особливого значення в часи нищення шевченкознавчої роботи на Україні набрало опрацювання Укр. Наук. Інститутом у Варшаві »Повного видання творів Тараса Шевченка«. Протягом 1934 — 39 pp. із заплянованих 16 вийшло 13 томів за редакцією і з коментарями П. Зайцева, з численними розвідками, написаними Д. Антоновичем, Л. Білецьким, І. Бриком, В. Дорошенком, Д. Дорошенком, Є. Маланюком, С. Сірополком, С. Смаль-Стоцьким (автором праці »Т. Шевченко. Інтерпретації« 1934) і Д. Чижевським. »Життя Тараса Шевченка« — ґрунтовна праця Павла Зайцева, що підсумовує шевченкознавчі дослідження, ведені протягом останніх десятиліть, надрукована у Львові 1939 р. перед /731/ самою війною, була сконфіскована большевиками і до широкого читача не дійшла.

З 1945 р. в Німеччині навколо Укр. Вільного Університету, НТШ і УВАН відновили свою працю літературознавці з різних укр. земель, що опинилися на еміґрації: Л. Білецький, Д. Чижевський, П. Зайцев, В. Петров, Ю. Шерех, В. Радзикевич, П. Одарченко, В. Державин, Є. Ю. Пеленський, П. Петренко, Ю. Бойко та ін. Брак відповідних видавничих можливостей позначився на тому, що праці їх друкувалися переважно в газетах і небагатьох журналах та альманахах: »Арка«, »Орлик«, »Літаври«, »МУР«, »Науково-літературознавчий збірник« (»Світання«), »Хорс«, »Рідне Слово« та ін.

Отже, укр. літературознавці або тероризовані суворими умовами, в які їх поставили урядові приписи окупанта, або змушені обмежуватися мінімальними можливостями публікації своїх праць в еміґрації. Тим часом рос. дослідники і в теперішніх розвідках розглядають стару укр. літературу як частину »загальноросійської«, не заходячи в конфлікт із урядовим курсом і продовжуючи розвивати концепції своїх численних попередників з XIX ст.






ПРАЦЯ ЧУЖИНЦІВ


Широку участь у вивченні нашої літератури, переважно княжої доби, взяли рос. вчені (див. вище). Між численними їх дослідами були важливі для вивчення нашої старої літератури розвідки Ф. Буслаєва (»Исторические очерки русской народной словесности и искусства«, I — II), В. Яковлева (»Древне-киевские религиозные сказання«), О. Веселовського (зокрема »Из истории романа и повести«, I — II), О. Пипіна (крім названих вище праць, »Очерк литературной истории старинных повестей и сказок русских«; »Ложные и отреченные книги русской старины«; »История русской литературы«, том I, і багато ін.), Т. Каратаєва, С. Голубева, В. Істріна (»Исследования в области древне-русской литературы«, I — V; видання хронік Івана Малали і Георгія Амартола: розвідки про »Олександрію« та апокрифи), В. Іконнікова (»Опыт русской историографии«, I — IV), численні праці О. Шахматова (про »Повість временних літ«, »Разыскания о древнейших русских летописных сводах«) і ін. Видані в XX ст. курси літератури І. Порфір’єва, П. Владимирова, М. Сперанського, Є. Пєтухова, в. Келтуяли, »История русской литературы« за ред. Є. Анічкова, А. Бороздіна і Д. Овсянико-Куликовського, як і післяреволюційні курси В. Істріна, Н. Гудзія, О. Орлова і колективний курс Академії Наук СССР (I том за участю О. Орлова, В. Адріянової-Перетц і Н. Гудзія) подають багато матеріялу з тенденційним однак насвітленням, особливо в питанні про перехід до Москви традицій старокиївської доби.

Поль. вчені внесли свою, невелику, частку в дослідження старої і переважно середньої доби; серед них А. Брюкнер „Spory o unję w dawnej literaturze“ („Kwartalnik Historyczny“ 1896, III); С. Смолька „Najdawniejsze pomniki dziejopisarstwa rusko-litewskiego“ („Pamiętnik wydziału historyczno-filozoficznego Akad. Um.“, VIII); Д. Прохаска „Latopisiec litewski, rozbiór krytyczny“; А. Яблоновський „Akademja Kijowsko-Mohilańska“ (Кр. 1899 — 1900); Л. Яновський „O tak zwanej ,Historji Rusów‘“ (Кр. 1913): відповідні розділи в курсі Брюкнера „Geschichte der russischen Literatur“ (Ляйпціґ 1906) та його тритомовій історії поль. культури, працях Й. Бартошевича (1861), В. Мацєйовського (1851 — 52) та ін.

Праці нім. мовою як правило розглядали факти старої укр. літератури в пляні »загальнорос.« концепції, однак є кілька розвідок, що мають для нас більший інтерес, як, напр., Рудольфа Абіхта „Das südrussische Igorjlied und sein Zusammenhang mit der nordgermanischen Dichtung“ (Вресляв 1906), Л. К. Гетц „Das Kiever Hohlenkloster als Kulturzentrum des vormongolischen Rußland“ (Пассав 1904), його ж „Die Zusammensetzung der sogenannten Похвала преп. Феодосию Печерскому« („Archiv für slavische Philologie“, XXVI) або Е. Зіверса „Das Igorlied metrisch und sprachlich bearbeitet („Berichte der Sächsischen Akademie der Wissenschaften“, LXXVIII, 1926). Серед інформаційних статтей, присвячених новій укр. літературі і зв’язаних переважно з виданням перекладів поезій Шевченка, згадаємо: „T. G. Schewtschenko, ein kleinrussischer Dichter“ Й. Обріста (Чернівці 1870); „Die Literatur der Kleinrussen“ і „Taras Schewtschenko“ в зб. „Vom Don zur Donau“ K. E. Францоза (1877); „Ein Jahrhundert kleinrussischer Literatur“, вступна стаття до нім. перекладу новель О. Кобилянської Ґеорґа Адама (Мінден 1901). З новіших публікацій особливий інтерес мають праці К. Г. Маєра про »Початковий літопис« (в „Zeitschrift für slavische Philologie“, 1926, IV); про Україну у поль. романтиків („Beiträge zur Ukrainekunde“, I), видання »Слова о полку Ігореві«, а також „Taras Schewtschenko. Der ukrainische Nationaldichter“. „Beiträge zur Ukrainekunde“, VI (Берлін 1937) — збірник перекладів і доповідей Ґ. Шпехта, К. Г. Маєра і З. Кузелі.

Німецькою мовою друкована і відома праця шведського дослідника А. Єнсена „Taras Schewtschenko. Ein ukrainisches Dichterleben“, Відень 1916 (він працював і над ін. укр. темами, зокрема: творчість Котляревського, Мазепа в новій евр. поезії та ін.).

В Англії в 70-80-их pp. XIX ст. стали з’являтися праці про укр. літературу проф. Д. Ролстона і В. Морфіла (зокрема „The Peasant Poets of Russia“ — про Шевченка в „The Westminster Review“, LVIII, 1880; пізніше про антологію укр. поезії вид. »Вік«, „The Athenaeum“ 1903). Інші статті також стосуються головне до Шевченка, як, напр., передмова до збірки перекладів Шевченкової поезії Е. Л. Войніч „Six Lyrics from the Ruthenian of T. Shewchenko“ (Лондон 1911), статті Бедвіна Сендса (автора книги „The Ukraine“ 1914) в „The New Age“ (1915) і P. В. Сетон Ватсона (передмова до книжки Д. Дорошенка „Т. Shewchenko, the national Poet of Ukraine“ 1936). Крім того, з’явилися видання (тлумаченого як твір рос. літератури) »Слова о полку Ігореві»: Меґнеса Ленерда (Magnus Leonard) „The Tale of Armament of Igor“ (Лондон 1915), Г. Де Вер Б’юклерк (Helen De Vere Beauclerk) „Campaign of Igor“ (Лондон 1918).

Якщо перші інформаційні статті в Америці переказували лише відомі вже факти (нарис Стівенса про Шевченка в журналі „The Galaxy“, Нью-Йорк 1876), то в останні десятиліття з’явилися дуже цікаві праці А. П. Колмена /732/ „A brief Survey of Ukrainian Literature“ (Нью-Йорк 1936), C. Г. Kpocca „The Testament of Vladimir Monomakh“ („Harvard Studies and Notes to Philology and Literature“, XII. 1930), K. Персівал „A voice from Ukrainia“ (про Франка, 1932) та „Lesya Ukrainka“ (1946) і К. А. Меннінґа, зокрема „Ukrainian Literature. Studies of the Leading Authors“ (1944), „The Aeneid of Kotlarevsky“ („Classical Weekly“ XXXVI, Пітсбурґ 1942), „Ivan Franko“ (Нью-Йорк 1938), „The Moses of Ivan Franko“ („The Ukrainian Quarterly“, II, 1936), „The Democratic Trend of Ukrainian Literature“ („The Ukr. Quarterly“ 1945) та ін. інформаційні статті в „The Ukrainian Quarterly“.

У Франції першою поважною працею була стаття Дюрана (E. A. Durand) »Le poète national de la Petite Russie. Chevtchenko. Le Kobzar, poésies complètes de Taras Grigoriévitch Chevtchenko. 2 vol. in 8º Prague 1876« (в »Revue des Deux Mondes« червень 1876). Далі інформаційний характер мали праці С. Арно (S. Arnaud) »Poétes-paysans russes« (»La Revue Britannique«, Париж, червень 1882), барона Д’Авріля (d’Avrile), в збірці »Bibliothèque Slave Elzévirienne«, XIII (Париж 1896), особливо ж Люї Легке (Louis Léger) — резюме курсу про Шевченка, 1905 — 06 в Collège de France, в швайцарському журналі »Bibliothèque Universelle et Revue Sulsse« (Льозанна 1906), вдруге в книзі »La Russle Intellectuelle. Études et Portraits« (Париж 1914). З новіших праць, присвячених середній добі, особливо цікава розвідка Т. Йонеско (Jonesco) »La vie et l’oeuvre de Pierre Mohila« (Париж 1944). Поява праць А. Мазона з запереченням автентичности »Слова о полку Ігореві« (»Le Slovo d’Igor: Le Sujet et le cadre; Le mode principal«. »Revue des Études Slaves« XVIII, 1934 і ін., і окреме видання) викликала ряд цікавих розвідок, вміщених у збірнику Інституту Східньої і Слов. Історії і Філології, VIII, на пошану М. Ростовцеву, Р. Якобсона, А. Ґреґуара і М. Шефтеля (»Annuaire de l’Institut de Philologie et d’Hlstoire orientales et slaves«. Нью-Йорк 1948).

В Італії, крім ряду статтей інформаційного характеру, зокрема Л. Майнарді (про Шевченка 1933; огляд укр. літератури 1936) і Л. Сальвіні (про Хвильового 1939, про Стефаника 1941) визначалася ґрунтовна стаття про Шевченка Е. Л. Ґатто в „Enciclopedia Italiana“.

З давніших публікацій у Болгарії відзначимо І. Д. Шишманова »Тарас Шевченко« (Софія 1914) і С. Чілінґірова »Тарас Шевченко на български« (»Сборник в честь на проф. Ив. Д. Шишманов«. Софія 1920).

М. Глобенко


Література. Історія дослідження: Петров Н. Очерки истории украинской литературы XIX столетия. К. 1884; Дашкевич Н. Отзыв о сочинении г. Петрова: Очерки истории украинской литературы XIX ст. Отчет о 29 присуждении наград графа Уварова. Приложение к LIX тому Записок Императорской Академии Наук, I. П. 1888; Колесса О. Погляд на сучасний стан іст. розслідів укр.-руської літератури. ЗНТШ, XXXIX; Франко И. Южно-русская литература. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона, XLI. П. 1904; Франко І. Теорія і розвій історії літератури. ЗНТШ, LXXXIX; Перетц В. Найближчі завдання вивчення історії укр. літератури. ЗНТК, І; Лепкий Б. Начерк історії укр. літератури, І. Коломия 1909; Гординський Я. Із сучасних іст.-літ. розслідів. ЛНВ, V. 1922; Айзеншток И. Изучение новой украинской литературы. Путь Просвещения. 1923; Єфремов С. Огляд історіографії укр. письменства. ЗІФВ УАН, II — III. К. 1923; Возняк М. Історія укр. літератури, I — III. Л. 1920, 1921, 1924 (бібліографія); Єфремов С. Історія укр. письменства, І. Вид. 4. К.-Ляйпціґ 1924; Білецький Л. Основи літ.-наук. критики, І. Прага 1925; Білецький Л. Головні напрями укр. літ.-наук. критики за останніх 50 літ. Народознавство, I — III. Прага 1931; Гординський Я. Літ. критика підсовєтської України. Л.-К. 1939; Белецкий А. Украинская литература. Литературная Энциклопедия, XII. М. 1940; Петров В. Проблеми літературознавства за останнє 25-ліття. Наук.-Літературознавчий Збірник, II. 1946; Петров В. Провідні етапи розвитку сучасного шевченкознавства. УВАН. 1946; Білецький Л. Історія укр. літератури. Авґсбурґ 1947.

Загальні курси і огляди: Франко И. Южно-русская литература. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона, XLI. П. 1904; Єфремов С. Історія укр. письменства, I — II. Вид. 4. К.-Ляйпціґ 1924; Дорошкевич О. Підручник по історії укр. літератури. К. 1924; Шамрай А. Укр. література. Стислий огляд. Х. 1927; Українська література (при участі Білецького О., Розенберґа О., Недужої М. та ін.). Всеукр. Заочний Інститут Нар. Освіти. Х. 1929; Украинская литература (статті Білецького О., Кирилюка Є., Підгайного Л.). Литературная Энциклопедия, XII. М. 1940; Кирилюк Є. і Маслов С. Нарис історії укр. літератури. К. 1945; Українська література (статті Петрова В., Чижевського Д., Глобенка М.). Вид. Інституту Заочного Навчання при Українському Вільному Університеті. 1949 (циклостиль).










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.