[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 718-724.]

Попередня     Головна     Наступна





3. Історія української філософії



Загальна характеристика укр. філософії. Всупереч поглядові, що філософія як об’єктивна дисципліна повинна стояти понад усіма проявами конкретного життя, а йти тільки за законами власного систематичного розвитку, кожна творчість, а тим самим і філософічна, розвивається на ґрунті своєї нац. культури і виявляє характеристичні риси останньої.

Зокрема до укр. філософії, як і до слов. взагалі, не можна підходити з тим самим маштабом і з тими самими принципами, як до філос. творчости зах. світу. Годі заперечити факт слабого розвитку теоретичної філософії у нас, хоч, з другого боку, зацікавлення філос. проблемами охоплює у нас широкі кола, і навіть у свідомості простого люду знайдемо куди більше філос. елементів, ніж у інших евр. народів. Де шукати причини цього явища? Безперечно, брак власної довготривалої державности, низький матеріяльний стан укр. громадянства протягом століть неґативно позначився на розвитку філос. думки у нас. Тільки забезпечений матеріяльний стан суспільства утворює атмосферу, в якій одиниця, не обтяжена боротьбою за щоденний хліб, може присвятити свої сили роздумуванням над останніми причинами буття. Крім того, чужа влада, яка панувала на наших землях, намагалася усякими способами спиняти нашу працю на полі мистецтва, культури, а тим самим і філософії. Брак власного високого шкільництва, власних університетів, семінарів, завданням яких є плекання філос. інтересів і передача філос. освіти рідною мовою молоді, що студіює, великою мірою гальмували творчу діяльність на цьому полі. Але це все були зовнішні причини, що сильно гальмували наші культурні змагання, — однак вирішального значення вони не мали.

Більше значення мало недостатнє плекання традиції, брак органічного зв’язку між сучасним, минулим і майбутнім, /719/ дуже невелике знайомство з осягами наших батьків. Ще донедавна у нас майже не знали про творчість Володимира Лесевича, Памфила Юркевича, Василя Довговича та багатьох ін. Навіть Сковорода, видатна постать у духовому житті всього слов’янства, для великої частини зах.-укр. громадянства до першої світової війни був порожнім звуком. Щоб це становище зрозуміти як слід, треба піти ще глибше і звернутися до деяких основних елементів психічної структури українців (як і слов’ян у цілому). Духова енерґія у формі філос. мислення має у слов’ян не »вертикальні«, а »горизонтальні« тенденції: немає тут сильних концентраційних пунктів, символізованих визначними одиницями, себто імпозантних скупчень духової енерґії; натомість бачимо високий рівень філос. творчости в широких масах населення. Якщо докладно розглянемо духову творчість укр. народу, то зустрінемося з своєрідним світоглядом, ориґінальною метафізикою, в якій означене становище людини в цьому світі, її роля в житті та її відношення до Абсолюту; тут знайдемо систему філософії моралі, пристосовану до конкретної дійсности, нарешті, добре розвинений естетичний змисл, який знайшов своє оформлення і практичне застосування в дуже тонких, майстерних творах нар. мистецтва. Усе це доводить, що філос. культура увійшла в українців у маси простолюддя, знайшла тут відповідний ґрунт для розвитку і досягла взагалі високого рівня.

Наслідком цих горизонтальних тенденцій укр. філос. мислення є той факт, що фахова література заступлена в нас розмірно слабо, натомість глибокі філос. думки, навіть спекулятивні міркування, увійшли в ін. ділянки літератури, головне до красного письменства, і тут виступають в інших, пристосованих до життя формах. Таким чином з повним виправданням знаходимо в підручнику укр. філософії Д. Чижевського Т. Шевченка і М. Гоголя, П. Куліша і М. Костомарова, побіч фахових філософів, як Г. Сковорода, П. Лодій, С. Гогоцький, О. Новицький та ін. Немає найменшого сумніву, що й В. Липинський як історіософ і головний представник укр. месіянізму займе поважне місце в історії сучасної філос. думки. Так само стоїть справа і в ін. слов. народів.

Це відоме явище має для слов. світу далекосяжне значення. З одного боку, філос. думка, зформульована в творах історичних, літературних, знаходить більше поширення в колах громадянства, ніж фахові твори, писані мовою, тяжко приступною пересічній людині без окремої освіти. Але, з другого боку, філос. мислення, що виступає в творах, не суворо фахових, і охоплює сфери суспільства, відповідно не підготовлені до тонких спекуляцій, мусить змінити силою факту загальний свій характер, мусить відкласти набік чисту абстрактність, тонкість виводів, строгість арґументації, а в осередок своїх міркувань ставити не чисте пізнання, його можливість і його границі, а насамперед людину і її долю, людське життя та його сенс. Слов. мислитель не задовольняється результатами »чистого« думання, а відразу переносить висліди своїх міркувань на поле практики і всіма силами намагається перевести ідеї в дійсність.

Це змагання до реалізації, до застосування теорії в практиці дуже яскраво виступає навіть у влаштуванні приватного життя слов. філософів. Тут ми не бачимо тієї розбіжности між словом і ділом, яка вражає нас у філософів зах. світу (Шопенгауер та ін.). Найпомітніша постать із цього погляду — Г. Сковорода, філософія якого є в дійсності тільки поясненням та обґрунтуванням репрезентованого ним життьового ідеалу. Володимир Лесевич, строгий логіст, великий знавець сучасних напрямів зах.-евр. філософії, є одночасно переконаним пропаґандистом своїх ідей, за що був засланий на два роки в Сибір, і т. п.

У зв’язку з цими горизонтальними тенденціями в укр. філософії та змаганням її представників не задовольнятися чистими спекуляціями, а звертати увагу передусім на проблеми конкретної дійсности й створити повну гармонію між словом і ділом, треба згадати ще одну рису укр. духовости, а саме перевагу емоціональних та чуттєвих елементів над чисто розумовими раціоналістичними моментами. Для ілюстрації згадаймо П. Юркевича, який, всупереч панівним тоді в Европі настроям, творить »філософію серця«. Сам розум не спроможний вияснити всіх загадок буття, йому поставлені межі, яких він ніяким чином перескочити не в силі. Психічною функцією, надзвичайно важливою для нашого пізнання, на яку звертають увагу й ін. філос. мислителі (як Гоголь, Костомаров, Сковорода, в XVII ст. К. Т. Ставровецький), є у Юркевича »людське серце«, що зовсім ясно виходить із його статті: »Сердце и его значение в духовной жизни человека«. Нарешті, укр. духовості притаманна глибока релігійність, яка характеризує не тільки народ у цілому, але й найважливіших його представників. Навіть коли ми інколи зустрічаємося з неґативним ставленням до релігії, то ця ворожнеча є тільки ін. формою рел. патосу, який, не задоволений дотеперішніми формами рел. життя, шукає для задоволення своїх внутрішніх потреб цілком нових шляхів. Релігійність українця не має на собі знамени ортодоксальности. /720/ Українець у своєму рел. житті ніколи не звертає уваги на зверхні прикмети, а намагається увійти в глибину, збагнути суть і вагу віри. Зовнішні ознаки його не цікавлять, і тому сектантство, що має джерело в формальних розбіжностях, не знаходить на Україні відповідного ґрунту. Звідси виникає толерантність у відношенні до інакодумців, зовнішнім виразом чого є слова укр. Сократа-Сковороди: »Поганські святині і храми є теж зовнішніми знаками християнської віри, на яких були приміщені мудрі і блаженні слова: γνω̃θι σεαυτον, nosce te ipsum.« Універсальність, повага до кожного глибоко відчутого вияву релігійности, терпимість до віросповідних противників, увага, скерована на зміст, а не на форму, — такі характеристичні риси укр. ментальности, які мусіли знайти своє відображення у філос. творчості.

Після цієї загальної характеристики філос. думання українців, яка, звичайно, не має і не може мати абсолютної значности, — навпаки, міркування такого роду мусять мати свою елястичність, розтяжність, — приступаємо до детальнішого розгляду творів, які постали або читалися на Україні, і до представлення діяльности тих філос. письменників, що жили на нашій території.

XI — XVIII ст. У зв’язку з прийняттям християнства й поширенням високо розвиненої візантійської культури на наших землях уже в літературі княжої доби зустрічаємося з елементами філософії, здебільше морального характеру, що сильніше промовляли до моральної, ніж до теоретично-пізнавчої свідомости читача. Крім того, поширюються відомості про грецьких філософів, як Пітагора, Сократа, Платона і Арістотеля, та христ. філософів у перекладах творів отців Церкви. Дальшу пропаґанду філос. ідей провадить у XV — XVI ст. секта т. зв. »зажидовілих«, яка спиралася на жидівських та арабських філософів, перекладаючи їх твори переважно в скороченні.

Поважніші філос. інтереси, що залишили в укр. письменстві триваліші сліди, як і література »зажидовілих«, зв’язані з релігійною боротьбою, яка розгорнулася на нашій землі з моментом прилучення її, майже в цілості, до Польщі. На одному боці виступає як партнер у цій боротьбі загрожене в своєму існуванні православіє, на другому боці — католицький світ. У цій нерівній боротьбі треба було для досягнення перемоги братися й до духової зброї, бо сама фізична сила і держ. авторитет не давали запоруки корисного її висліду. Щоб дійти до мети, кожний противник мусів користуватися тонкими логічними доказами, спертими на метафізичні спекуляції, або покликатися на такі авторитети, як Арістотель і його наступники, св. Августін чи Тома з Аквіну. В разі потреби можна було звернутися до ворогів свого ворога й знайомитися з М. Лютером, Ф. Мелянхтоном, У. Цвінґлі та ін. революціонерами тодішнього часу. Цієї вищої освіти не могло одначе дати домашнє виховання, і тому наша молодь у досить великому числі мандрує до університетів у Кракові, Празі, Ляйпціґу, Відні, Парижі, Лейдені, Падуї та ін., щоб здобуте там знання прищепити на рідний ґрунт для оборони віри батьків та дідів; а згодом на Україні постають свої осередки високої освіти — Острозька Академія, братські школи й, нарешті, найважливіший осередок духового життя в усій Сх. Европі — Київська Академія.

Коли поставимо собі питання про організацію та плян філос. навчання в цій високій школі, то на підставі збереженого матеріялу можна прийти до переконання, що властиво арістотелівська система задавала там тон, і то навіть репрезентована не ориґінальними творами, а переробленими та компендіями, що були тоді в ужитку в Центр. та Зах. Европі. Ці компендії охоплювали звичайно такі філос. дисципліни, як логіку й діялектику, фізику і метафізику, нарешті етику, все в арістотелівському оформленні, як це виразно виходить із самих їхніх титулів: „Organum Aristotelis“, „Cursus Philosophicus doctrinam Aristotelis Stagiritae complectens“, „Philosophia peripatetica“, „Universa Philosophia commentariis scholasticis illustrata“ і т. д.

У першій пол. XVII ст. появляються два філос. твори, які вийшли не з Київської Академії, а саме: »Зерцало богословія« Кирила Транквіліона Ставровецького і »Трактат про душу« Касіяна Саковича, визначного полеміста, який від православія перейшов спершу на унію, щоб врешті опинитися в лоні Рим.-Кат. Церкви. Філос. елементи містять у собі фундаментальний твір Петра Могили для Правос. Церкви „Confessio orthodoxa“ і трактат кеніґсберзького німця Адама Цернікава „De processione Spiritus Sancti“, де зібрані всі догматичні пункти спору між Католицькою і Православною Церквами. Всі ці твори стоять під виключним впливом томістично-католицької теології і арістотелівської філософії, яка всевладно панує в укр. духовості.

Одначе надходить момент перелому. Професори Могилянської Академії на підставі вивчення зах. філософії і досвіду, зібраного за кордоном, приходять до переконання, що Арістотеля вже не вистачає, і приймають систему Х. Вольфа, яка захопила не тільки Німеччину, але ввесь культурний світ. Новий підручник філософії визначного вольфівця Х. Бавмайстера „Elementa philosophiae recentioris“ здобуває собі ґрунт у Києві, а професори Академії вірно тримаються цього підручника не тільки в загальному, але навіть у подробицях. /721/

Кілька десятків років пізніше, наприкінці XVIII ст., вольфіянська школа здобуває собі другий центр укр. культури, Львів, де 1790 р. накладом Ставропігійського Інституту з’являється переклад підручника Бавмайстера „Elementa philosophiae“, зроблений професором філософії в т. зв. „Collegium Ruthenum“ при Львівському Університеті Петром Лодієм (1764 — 1829). Згідно з напрямом укр. духовости, Лодій перекладає не всю книгу, а тільки ту частину, що відноситься до філософії моралі: „Philosophiae moralis Institutiones Ethicam et Politicam complexae“. Лодій, вірний прихильник Вольфа, переходить зі Львова до Краківського Університету, а згодом до Петербурґу, де стає першим професором філософії в новозаснованому університеті, кладучи там основи для розвитку рос. філос. мислення. В 1815 р. він видає там власний підручник логіки, в якому, вірний засадам Вольфа, полемізує з всемогутнім уже тоді Кантом. Наступником Лодія у Львові був Іван Лаврівський (1773 — 1846), теж беззастережний вольфіянець, але фігура значно меншого формату, ніж його попередник.

На підставі архівних матеріялів Київської Академії, а також списків укр. бібліотек можна ствердити, що на Україні в XVII — XVIII ст. були відомі не тільки твори античних та середньовічних авторів, але й писання Р. Декарта, Ф. Бекона, картезіянців, головне Е. Пурхоція. Ґ. Ляйбніц мав учнів у Київській Академії, а Т. Прокопович свою оборону реформи Петра I спер на теорію Т. Гоббза, Г. Ґроціюса і С. Пуффендорфа. Зрозуміло, що учні й професори київські свої знання, придбані за кордоном, прищеплювали на рідну землю і цим у великій мірі спричинялися до модернізації та европеїзації нашого громадянства, а далі й усього евр. Сходу.

Нові часи. Найкращою ілюстрацією цього стану речей є Григорій Сковорода (1722 — 94), сучасник Канта, найбільший укр. мислитель і надзвичайно видатна особа в усьому слов. світі. Син козацької родини з Полтавщини, він студіює в Київській Академії, а пізніше за кордоном, у Відні, Мюнхені та Бресляві, де здобуває собі фахову й загальну освіту. Сковорода, загально відомий як укр. Сократ, пише свої твори на взір діялогів цього античного первовзору, в яких проповідує глибокий антропологізм, як основу філос. концепції. Людина є головним ключем до розв’язання найважливіших загадок життя, а самопізнання — основним засобом досягнення цієї мети. Філос. антропологізм Сковороди має характер онтологічний, теоретично-пізнавчий та етично-практичний. Згідно з його поглядом, людина — це мікрокосм, малий Світ, в якому, наче в дзеркалі, відбивається великий світ. Отже, щоб пізнати всесвіт, треба вийти від самопізнання, і тому Сковорода ставив на чолі свого вчення Сократову девізу: »Пізнай самого себе«. Світ як предмет нашого пізнання складається з двох чинників: матеріяльного, видимого, безвартісного, і духового, невидимого, але цінного, якому одиноко повинні ми служити. Одначе пізнання правди не є метою самою для себе, а тільки засобом, який веде нас до чинности серця і волі. Тому головна вага його філософування лежить не в гносеологічних спекуляціях, а в практичних змаганнях до щастя. Бо щастя, εύδαιμονία, є єдиною метою нашого життя, але не звичайне щастя, що шукає тільки матеріяльного добра, а щастя, до якого людина доходить тоді, коли виконує призначену їй ролю й тим самим здійснює волю Божу. Самопізнання на цій основі пізнання світу й Бога, влаштування життя згідно з природою, себто з природними здібностями, а тим самим і в згоді з Богом, — такі основні елементи світогляду Сковороди. Нарешті, треба згадати про його любов до св. Письма, яке завжди супроводило укр. Сократа в мандрівці по цій землі.

До сучасників і безпосередніх наступників Сковороди належать Іван Хмельницький (1742 — 94), який студіював у Кеніґсберзі й належав до противників Канта, Григорій Полетика (1725 — 84), перекладач Арістотеля, Ксенофонта й Епіктета і, можливо, автор »Истории Руссов«, С. Гамалія (1743 — 1822), прихильник зах. містики, і Паїсій Величківський (1722 — 94) з ухилом до містики на основі патристики.

Нім. філософія, репрезентована спершу головне системою Х. Вольфа, знайшла поширення по всій Україні. Тому не дивно, що коли вона дійшла до найвищого ступеня розвитку в часи Канта і т. зв. нім. ідеалізму, укр. громадянство, підготоване вже нашими вольфіянцями, живо відгукнулося на це піднесення філос. мислення в Центр. Европі, хоч загалом Кант і його наступники не могли промовити до слов. душі. Кеніґсберзький філософ знайшов тільки одного ентузіястичного однодумця, а саме священика із Закарпаття Василя Довговича (1783 — 1849), який у забутому Богом і світом невеликому селі складає компендії про теоретичну і практичну філософію Канта латинською мовою: 1. „Critica purae rationis Cantiana an Compendio“. Tyrnaviae 1808. 2. „Critica practicae rationis ex operibus Immanuelis Kant et Bendavituna cum alliorum observationibus breviter deducta“. Tyrnaviae 1809. Ці праці Довговича /722/ не вийшли друком, бо до них не було зацікавлення в укр. громадянстві; манускрипти переховувалися в Василіянському манастирі на Чернечій Горі коло Мукачева. Ніхто їх не дослідив щодо їх ориґінальности. З імовірністю можна прийняти, що ці твори великою мірою спираються на сучасну літературу про Канта нім. мовою.

В. Довгович — це майже виняткове явище в духовому житті слов’янства, бо критична філософія не знайшла й не могла там знайти відповідного відгомону. Більше пощастило нім. ідеалізмові, який на Україні здобув собі поважні позиції. Чималий, хоч короткий, був вплив Й. Фіхте, який, бувши запрошений викладати філософію в новозаснованому Харківському Університеті, відмовився від цієї пропозиції, але на призначене йому місце послав свого учня Йоганна Баптіста Шада (1758 — 1816), що в 1804 — 16 pp. розвинув досить живу педагогічно-наукову діяльність. Йому вдалося скупчити біля себе ряд молодих адептів цієї дисципліни, між якими на першому місці був його наступник на катедрі в Харкові (1816 — 30) Андрій Дудрович, далі Аксентій Гевліч, обидва з Підкарпаття, і киянин, пізніше проф. філософії в Ніжені М. Білоус.

Ф. Шеллінґ та романтична література мали вплив на укр. громадянство, що бачило в романтизмі можливість виявлення світові багатств власної нар. творчости. Головним пропаґатором філософії Шеллінґа на всьому сх.-евр. просторі був українець Данило Кавунник-Веланський (1774 — 1847), що після закінчення студій у Київській Академії виїхав за кордон і зайшов в особистий контакт із нім. філософом. Повернувшись до Петербурґу, де він викладав у Військово-Медичній Академії фізіологію, ботаніку та фармакологію, він читав слухачам також лекції про натурфілософію Шеллінґа. До шеллінґіянців на Україні належав відомий етнограф, історик літератури й перший ректор Київського Університету Михайло Максимович (1804 — 73), що не тільки в своїх філос., але й у фолкльорних працях стояв під виразним впливом нім. філософа. Шеллінґіянцем, хоч не великого формату, був Осип Міхневич (1809 — 85), студент і викладач у Київській Академії, автор праці про систему Шеллінґа, яку він розглядав у зв’язку з системами ін. нім. філософів.

Філософія Ґ. Геґеля знайшла в духовому житті слов’ян найсильніший відгук і дала теоретичні основи більшості відгалужень поважної течії, яку ми охоплюємо терміном »месіянізму«. Месіяністичні ідеї були чимало поширені, передусім у поляків і росіян; укр. ґрунт не виявився придатним для цих ідей, отже вплив Геґеля тут не такий помітний. Як данина епосі геґеліянство все таки знайшло прихильників в укр. громадянстві, що до них належав Сильвестр Гогоцький (1813 — 89), проф. Київської Академії, пізніше Київського Університету, автор праць: »Критический взгляд на философию Канта«, »Философский лексикон« в 4 томах, »Введение в историю философии«, »Обозрение системы философии Гегеля«, далі Орест Новицький (1804 — 84), студент і викладач Київської Академії, пізніше проф. Київського Університету, лекції якого набрали великої популярности, Петро Редькин (1808 — 91), проф. філософії права в Петербурзькому Університеті, на Зах. Землях — Остап Чачковський, який 1863 р. видав у Відні нім. мовою „Versuch der Vereinigung der Wissenschaften“, Клим Ганкевич (1842 — 1924), автор першого, щоправда дуже загального, підручника про слов. філософію „Die Grundziige der slavischen Phiiosophie“.

Щодо месіянізму, то передумовою його розвитку є, крім релігійного наставлення, живі державницькі настрої, і тому месіянізм у XIX ст. слабо розвинувся у півд. слов’ян та українців, як і у чехів. Наші месіяністи XIX ст., а саме кирило-методіївці, жили в дійсності запозиченим добром. На них впливала філос. та літ. романтика і містична релігійність у поль. та рос. формах і зах. христ.-соціяльна філософія. »Книги битія укр. народу«, автором яких був, мабуть, М. Костомаров (1817 — 85), дають нам накреслений Богом шлях до спасіння і ролю слов. народів у майбутній історії, вони навіяні духом христ. любови, братерства і рівности усіх, але в усіх їхніх виводах на перший погляд можна пізнати чуже походження. Костомаров подав пізніше цікавий вклад у характерологію укр. народу (»Дві руські народності«), вказуючи на українців як на представників »внутрішнього«, а на росіян — »зовнішнього« в людині. П. Куліш (1819 — 97) дав цілісну філософію культури, збудовану на принципі подвійности людини, двох природ, двоякого єства душі. Серце людини, емоціональний елемент, і »зовнішнє« у ній перебувають у сталій боротьбі »поверхні« і глибини душевної. Нарешті, найвидатніша постать в оточенні кирило-методіївців Т. Шевченко (1814 — 61) має під впливом чеських і поль. письменників нотки месіянізму, але нерозгорнені, другорядні значенням. Філос. світогляд Шевченка ніде точно не зформульований, через що найрізнорідніші групування та напрями стараються підтягти його під свою ідеологію. Сучасником Шевченка був /723/ Микола Гоголь (1809 — 52), літературний талант і мислитель високої кляси, якому Д. Чижевський у своїй історії укр. філософії присвячує стільки ж місця, як і Г. Сковороді, одначе душа роздвоєна, що, з одного боку, була тісно зв’язана з укр. чорноземом, традицією, атмосферою рідного села, а з другого боку, — намагалася для задоволення амбіцій та здійснення далекосяжних мрій увійти в високі сфери, в чужий світ, який однак не міг йому принести повного вдоволення. Гоголь напевне знав твори Сковороди, які в рукописах передавалися з рук до рук. І тому під впливом його, а також отців Церкви розвинув своєрідну філос. антропологію та етику, своє вчення про внутрішнє людини, етичний плюралізм та христ. культуру.

Від цих учених і письменників, безпосередньо з філософією не зв’язаних, переходимо до періоду діяння спеціялістів, вужчих фахівців, між якими на перше місце висувається Памфило Юркевич (1827 — 94), проф. Київської Академії, пізніше Московського Університету, вчитель визначного рос. філософа Володимира Соловйова. Юркевич після гострої критики механістичного матеріялізму та Кантового критицизму звертається до Платонової науки про ідеї, відрізняючи в цьому світі три сфери: те, що дійсне, те, що можливе (ідея), і те, що повинно бути. З можливого — ідеї не можна вивести дійсного, як це робив нім. ідеалізм; ідею перетворює на дійсність творча воля Бога або людини. Юркевич детально розвиває антропологію під впливом Сковороди: внутрішню людину він розуміє, згідно з укр. традицією, емоціонально і виразно підкреслює значення серця та почувань у духовому житті людини. Етика Юркевича також емоціональна і глибоко релігійна. Треба згадати, що в Києві наш філософ розвинув живу діяльність, але, переведений до Москви, майже цілком замовк, не знайшовши в чужому йому громадянстві потрібного резонансу.

До цієї групи фахівців належить і Володимир Лесевич (1837 — 1905), найвизначніший представник укр. позитивізму, який від Канта переходить до позитивістичного кантіянства, далі до т. зв. емпіріокритицизму, де він іде слідами таких нім. філософів, як Ляас, А. Ріль, Е. Герінґ, а пізніше Р. Авенаріюс і Пецольд. Заповітом його була видана після смерти праця п. н. »Эмпириокритицизм как единственная научная точка зрения« (П. 1909).

Великим фахівцем на полі філософії мови був Олександер Потебня (1835 — 91), проф. Харківського Університету, що стояв під впливом В. Гумбольдта та Германа Льотце. З українців, учнів Потебні, займався філософією мови і психологією творчости, зрештою чужий для укр. громадянства, Д. Овсянико-Куликовський (1853 — 1920), а характерології укр. народу присвятив свою працю проф. Харківського Університету Микола Сумцов (1854 — 1922).

З соціологів на Україні виділяється досить велика група науковців, між якими найвідоміший М. Туган-Барановський (1865 — 1919), професор у Петербурзі та Києві, критик марксизму і методолог соціяльних наук. З російсько-татарського роду, але народжений на Україні, він був зв’язаний громадською діяльністю і своїми симпатіями з укр. нац. рухом. До нім. філософічної школи B. Віндельбанда і Г. Ріккерта належить, побіч Тугана-Барановського, також філософ права Богдан Кістяківський (1868 — 1920), відомий із своєї критики марксизму, яку він провадив у блискучих, глибоких статтях, зібраних пізніше під назвою »Социальные науки и право« (М. 1916).

Своєрідне явище на тлі філос. нац. думання сучасного українства є історик В’ячеслав Липинський (1882 — 1931), який спер свою нац. теорію державности на власні рушійні сили. Звертаючись до традицій гетьманства, він зробив селянський стан носієм модерної державницької ідеї, а тяжкий, повний катастроф, шлях укр. народу в майбутнє очолив німбом світового посланництва.

Від початку больш. окупації України там офіційно запроваджено як »єдинонаукову« марксистську філософію, яка в суті справи є запереченням філософії. Спроби творчої праці бодай у межах офіційної системи (П. Демчук, В. Юринець, C. Семковський), що припадали на 1920-і pp., теж були визнані небезпечними і їх автори знищені. Від 1930-их pp. на Україні заборонена всяка праця над філософією, крім вивчення продиктованого з Москви як непорушної догми (IV розділ у »Короткому курсі історії ВКП(б)«, написаний Й. Сталіном).

Подавши коротко найважливіші явища в історії філос. думки на Україні, назвемо на закінчення викладачів філософії своїх і чужих, що діяли у високих школах на наших землях, або наших працівників, що діяли в наук. осередках за кордоном: Д. Поспєхов, Д. Ліницький, Богдашевський, П. Кудрявцев, І. Четверіков у Київській Духовній Академії; А. Козлов (вплив Ляйбніца і Тайхмюллера), О. Гіляров (член ВУАН, історик філософії), Г. Челпанов (психолог), В. Зінківський (укр. психолог і рел.-філос. емоціоналіст в дусі Юркевича); в Одесі: Н. Лянґе (німець з України, психолог), М. Гордієвський (укр. праці /724/ про Сковороду); в Харкові: Ф. Зеленогорський (праці про Сковороду); в Кам’янці короткий час викладав українець Васильківський; в Полтаві — короткий час українець Чаленко (іст. філософії); в Ніжені — Я. Колубовський (бібліограф філософії, зокрема укр.); у Львові: М. Конрад (іст. філософії), Г. Костельник (томістична філософія); у Варшаві: С. Балей; в Празі, Берліні, Мюнхені: І. Мірчук (іст. філософії, укр. філософія), Д. Чижевський (логіка, іст. філософії, зокрема укр.), Я. Ярема (психологія).

І. Мірчук


Література (подаємо точно вказівки лише на праці, які й тепер не перестаріли): Перші замітки про окремих укр. філософів подав у своєму філос. словнику (1857 — 73) С. Гогоцький. 1873 p. К. Ганкевич видав „Die Grundzüge der slavischen Philosophie“, де подав деякі відомості й про українців. Інтерес до укр. філософії виріс у зв’язку з ювілеєм Сковороди 1894 p.: вийшло видання його творів (ред. Д. Багалій, Х. 1894) та кілька праць про нього (Д. Багалій, Ф. Зеленогорський, О. Єфименко й ін.). Але ще 20 років після цих праць Ф. Ерн у книзі »Сковорода« (М. 1912) подавав Сковороду як росіянина. На поч. XX ст. вийшло дві праці про стару укр. філософію: І. Свєнціцького (»Сборник гал.-рус. Матицы«, I — II. Л. 1901) і В. Щурата (»Укр. джерела до історії філософії«, Л. 1908). 1912 р. вийшло повніше видання творів Сковороди за ред. В. Бонч-Бруєвича (П., лише І том). 1914 — 15 pp. — I — III томи творів В. Лесевича. 1915 р. М. Гордієвський видав невеликий нарис про Лесевича (О., під псевд. М. Журливого). Публікація матеріялів про кирило-методіївців привела до виходу в світ кількох праць, де був і філос. матеріял (В. Щурат 1917, М. Возняк 1921, Й. Ґоломбек 1935).

Перший короткий нарис історії філософії дав у примітці до »Історії укр. культури« І. Огієнко (К. 1918). В порівнянні з цим кроком назад були »Нариси з історії укр. філософії« М. Сумчова (вийшли посмертно в Харкові 1927 р. в »Бюлетені Музею Г. Сковороди«), в яких уся укр. філософія обмежується на Г. Смотрицькому та Сковороді. 1926 р. Д. Чижевський видав книгу »Філософія на Україні. Спроба історіографії питання« (Прага. 2 вид. І. 1929; доповнення в рец. В. Заїкина та Я. Колубовського), а 1931 р. »Нариси з історії філософії на Україні« (Прага), що подають майже повний огляд історії укр. філософії. Укр. філософія ставиться в контекст розвитку світової філософії.

Після цих праць з’являються монографії з окремих питань (згадуємо тут також дві трохи старіші праці про Сковороду, які зв’язані ще з традицією досліджень 1894 p.): про стару філософію на Україні (Д. Чижевського в „Abhandlungen der Ukr. Wissenschaftlichen Institutes in; Berlin“, I — II 1927 — 29), про Сковороду (одеський »Збірник« 1922; Д. Багалій. »Сковорода — укр. мандрований філософ«. Х. 1926; Д. Чижевський. »Філософія Г. Сковороди«. В. 1934; біографічна монографія Д. Олянчина в „Osteuropäische Forschungen“, „Neue Folge“, III. 1928; I. Mipчук. »Г. C. Сковорода«. »Праці Іст.-Філол. Т-ва в Празі«, І. 1926; І. Мірчук. „Skoworoda, der ukr. Philosoph des XVIII. Jh.“ „Zeitschrift für Slav. Philologie“, V. 1928), про П. Лодія (І. Мірчук в „Abhandlungen,“ I. 1927), про вольфіянство (І. Мірчук в „Germanoslavica“, III, 3 — 4, Прага 1934), про В Довговича (В. Бірчак в »Збірнику на пощану М. Грушевського«, К. І. 1929), про М. Гоголя (В. Зінківський в „Zeitschrift für Slav. Philologie“, XI, XIII; Д. Чижевський: „Zeitschrift“, XIV), про П. Куліша (В. Петров »Куліш в 50-і роки«, К. 1929), про О. Потебню (К. Чехович, В. 1930), про В. Липинського (Д. Чижевський в »Дзвонах«, Л. 1932, VI; І. Мірчук »Месіянізм Липинського«, Ужгород 1931), про Б. Кістяківського (В. Старосольський в „Abhandlungen“, III), про В. Вернадського (Ф. Ерленбуш в „Slavische Rundschau“, V, Прага, 1935) та ін., І. Мірчук. „Deutsche Philosophie in der Ukraine. Deutsche Akademie“ (Мюнхен 1939). Про декого з укр. мислителів писали і росіяни. До цих праць треба поставитися з певним застереженням, але деякі з них заслуговують уваги: Ф. Ерн (цит. вище); Г. Шпет, »П. Юркевич« (М. 1915); Т. Райнов. »Потебня« (П. 1924); Н. Кондратьєв. »М. Туган-Барановский« (П. 1923); Г. Флоровський. »Пути русского богословия« (Париж-Беоґрад 1937, — цінний матеріял про укр. богословів). Ці рос. праці (як і спогади В. Соловйова про Юркевича) мають значення для укр. науки; вони зокрема вказують на вплив укр. мислителів на оточення, що їм було чуже, а то й вороже. З названих авторів Шпет та Флоровський — вихованці укр. університетів і в значній частині укр. професорів.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.