[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 3. — С. 1155-1161.]

Попередня     Головна     Наступна





XIX. ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я І ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА


1. Охорона здоров’я



На підставі даних фолкльору й згадок у старих текстах можна ствердити, що на Україні ще в дохристиянські часи була розвинена нар. медицина, використовувалися лікувальні рослини, застосовувано примітивну психотерапію в формі лікування замовленнями (див. стор. 250, 253). Згодом з-поміж людности виділяються спеціялісти: баби-повитухи, костоправи, ворожбити й ворожки.

Візантійська христ. медицина мала великий вплив на розвиток охорони здоров’я в Україні-Русі. В містах появляються чужинецькі лікарі з Заходу й Сходу: м. ін. »Патерик Печерський« зберігає відомості про лікарів, як своїх (св. Олімпій, св. Агапіт), так і чужинців, греків і вірменів; згадує про плату лікареві »Руська Правда«.

За хворих та старих дбають церкви, манастирі в княжі часи; в XVI — XVII ст. опіку немічним організують братства й козаки. Так запорізьке військо мало свої шпиталі в Трахтемирові (від кінця XVI ст.) й у Межигірському манастирі (XVII ст.). Лікування мало стародавній нар. характер. На селах до самої революції 1917 — 18 pp. поміч породіллям і хворим давали бабки-повитухи, знахарі й костоправи, що своє традиційне вміння, знання лікувальних рослин тощо діставали в спадщину від батьків і дідів. Із укр. щоденників XVIII ст. відомо про широке застосування для лікування п’явок і кровопускання. В Києві до 1834 р. існував цех цирульників, що »пускали кров«. Ще в 1870-их pp. по селах ходили кровопускателі. Адміністративні заборони зробили практику кровопускання нелеґальною, але Бона існувала й далі.

Коли в XIX ст. почався в Европі розвиток медицини та запровадження систематичних санітарно-гігієнічних заходів, територія України входила до Рос. і Австр. держави, і охорона здоров’я реґулювалася на Україні законами й приписами цих держав.






ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я ДО 1917 Р.


Українські землі в складі Рос. імперії. У Рос. імперії укр. землі не мали власного централізованого управління охорони здоров’я. Держ. система охорони здоров’я в Росії була розподілена між різними міністерствами, і лише 1916 р. створено окреме міністерство Охорони Здоров’я. Санітарно-епідеміологічні заходи були недостатні, комунальна, харчова гігієна, гігієна праці були в зародковому стані, мережа лікувальних закладів була вкрай недостатня й розподілена нерівномірно: більшість лікарень та амбуляторій була по містах. Забезпечення людности медичною допомогою було жалюгідне. Санітарно-курортна допомога лишалася цілком у приватних руках і розвинена була примітивно.

В 1911 р. на Україні було 3 933 лікарів, 1915 р. — середнього медичного персоналу — 5 000 працівників. У 1915 р. в лікарнях України було бл. 28 500 ліжок. Із цих лікарень було 617 — губ. та пов., 21 — міських, 202 — фабричних, 47 — жидівських, 4 — церковних, 26 — добродійних установ, 4 — Червоного Хреста, 66 — приватних, 17 — при університетських клініках, 15 — залізничних, 68 — в’язничних та 58 — шпиталів різних ін. установ та організацій. Крім того, було 22 шпиталі для умово-хворих. Амбуляторій було 291.

Краще була організована медична допомога у великих містах, зокрема в університетських центрах — Києві, Харкові, Одесі, де існували висококваліфіковані клінічні заклади при медичних факультетах університетів і добре поставлені приватні лікарні. При міських управах найбільших міст були санітарні управи, лікувально-санітарні ради, що керували міськими лікарнями, наглядали за санітарним станом міст і вели боротьбу з пошестями.

Єдиний порятунок для сільського населення давала система земської медицини в губерніях, де були земства. Земські дільничні лікарні з лікарем, акушеркою й фельдшером, а також окремі фельдшерські й акушерські пункти подавали населенню потрібну допомогу. Земська медицина мала багато ентузіястів, що віддано працювали у важких умовах. З появою пошестей у загрожені райони надсилали т. зв. епідемічних лікарів. Заклади земської медицини пропаґували серед укр. людности засади санітарії, гігієни, провадили деякі профілактичні заходи (зокрема обов’язкове щеплення віспи). Земські лікарі провадили санітарно-освітню й загальноосвітню роботу, а деякі з них (О. Корчак-Чепурківський, Пірський, Якуб та ін.) провадили і наук. вивчення стану здоров’я в укр. селі (облік епідемічних захворінь, санітарно-статистичні описи умов праці й побуту тощо).

Чималу медичну допомогу укр. населенню подавали добродійні т-ва, зокрема Червоний Хрест та Ліґа боротьби з туберкульозою. Остання мала на Україні перед /1156/ революцією 14 амбуляторій та 5 санаторій з 370 ліжками.

Громадській ініціятиві завдячує своє існування і система пастерівських станцій для щеплення проти дуже поширеного годі сказу (починаючи з 1887 p., за 25 р. діяльности лише Пастерівський Інститут у Харкові, куди привозили хворих і з сусідніх губерній, провів щеплення 32 800 хворих).

Але ці заходи були недостатні, рівень життя людности низький, а тому захворюваністю і смертністю Україна стояла на одному з перших місць у світі. Так, напр., у 90-их pp. XIX ст. смертність на 10 000 населення досягала 350, в перших роках XX ст. — 280 і була далеко вища від смертности в ін. країнах Европи. Смертність із туберкульози на Україні досягала 30 на 10 000 населення (у Німеччині — 14); особливо катастрофічною була смертність серед дітей (у 1910 р. дітей на першому році життя вмирало 25%). В роки перед першою світовою війною на Україні раз-у-раз спалахували епідемії висипного тифу, дизентерії, шкарлятини, дифтерії, часом з’являлася холера (1892, 1907, 1912 та ін.), в ряді міст, у наслідок антисанітарного стану, не переводився черевний тиф; поширені були венеричні хвороби.

Зах. Укр. Землі. Справами охорони здоров’я в Австро-Угорщині керував департамент охорони здоров’я Міністерства Внутр. Справ — окремо для Австрії, окремо для Угорщини. В Галичині й Буковині ці справи були в руках місцевих соймів. Міністерство Охорони Здоров’я постало в Австрії 1917 p., і першим міністром був українець проф. І. Горбачевський. Медична допомога людності здійснювалася переважно через приватних лікарів, що працювали під доглядом повітових і міських держ. лікарів та лікарських палат. Лікарська допомога була сконцентрована переважно в містах і була платна. Для біднішого населення були шпиталі, що утримувалися коштом муніципалітетів або благодійних установ. Санаторно-курортна справа була в приватних руках. Хоч санітарна справа по містах, а також боротьба з пошесними хворобами були поставлені в межах Австро-Угорщини краще, однак низький життьовий рівень сільського населення, особливо ж погане харчування, призводили до великої смертности, зокрема дитячої. Певну роботу щодо охорони здоров’я серед укр. людности провадили окремі укр. лікарі-ентузіясти, як д-ри Є. Озаркевич, С. Дрималик, І. Куровець та ін. Від 1912 р. у Львові існувало Укр. Лікарське Т-во, що видавало перший медичний місячник укр. мовою »Здоров’я«.






ДОБА ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ


Уже в перші місяці по революції були організовані укр. лікарські та медично-наук. сили. Лікарі-українці поволі перебрали ініціятиву в справі охорони нар. здоров’я. 1917 p., за Центр. Ради, створюється Комісія Охорони Здоров’я, а після проголошення самостійности постає Департамент Охорони Здоров’я. В укр. гетьманській державі 1918 р. організується Міністерство Нар. Здоров’я та Опікування на чолі з проф. Ю. Любинським.

В добу революції, напруженої збройної боротьби, цілковитої, дедалі більшої руїни екон. життя на Україні, в умовах голоду та бльокади, годі було створити нормальну мережу охорони здоров’я, і багато передбачених заходів лишилося тільки плянами.

Практичні заходи зосереджувалися коло підтримання наявної лікарської мережі, боротьби з дуже поширеними тоді пошесними хворобами (головне тиф), піклування притулками для дітей, біженців та сиріт. Міністерство Нар. Здоров’я видавало »Вісник Міністерства Нар. Здоров’я«; при ньому працювала термінологічна комісія під проводом д-ра М. Галина. У серпні 1918 р. створений був перший на Україні медичний факультет з укр. викладовою мовою при Укр. Держ. Університеті в Києві (декан — проф. О. Корчак-Чепурківський).

У Зах.-Укр. Нар. Республіці організований був Держ. Секретаріят Охорони Здоров’я на чолі з І. Курівцем; при укр. Галицькій Армії існувала медично-санітарна частина під керівництвом Р. Біласа, а потім Т. Бурачинського.

До самого кінця Визвольних Змагань при укр. урядах існувало Міністерство Здоров’я та Опікування, на чолі якого стояли пізніше Д. Одрина, О. Білоус та С. Стемповський.






ДОБА МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ


Укр. землі під большевиками. У перші роки больш. окупації України стан охорони здоров’я укр. людности в умовах загального розладу життя був катастрофічний. Програмовим гаслам уряду УССР про побудову охорони нар. здоров’я на засадах проведення широких оздоровних та санітарних заходів, як оздоровлення осель, побудова нових житлових приміщень, піднесення громадського харчування, боротьба з соціяльними хворобами, організація охорони праці, забезпечення безплатної кваліфікованої лікарської допомоги тощо, відповідала зовсім інша дійсність: занепад санітарно-медичної мережі, зростання смертности в наслідок війни, недоживлення й висипного тифу, /1157/ колосальне зростання венеричних хвороб і туберкульози. Становище кращає тільки з запровадженням нової екон. політики.

В період нової екон. політики мережа охорони здоров’я в УССР складалася з таких організацій: 1. Держ. охорона здоров’я, заклади якої були підпорядковані Нар. Комісаріятові Охорони Здоров’я УССР, губ. (пізніше обл.), повітовим (пізніше округовим) та районовим відділам охорони здоров’я. В цій системі було сконцентроване медичне обслуговування сільського й почасти міського населення, заходи профілактики захворювань, санітарні й протиепідемічні заходи. 2. Робітнича медицина — себто медичні заклади кас соціяльного страхування робітників та службовців, що обслуговували переважно міське населення.

3. Заклади добродійних товариств, як Укр. Червоний Хрест, Ліґа боротьби з туберкульозою, жидівські допомогові організації і мережа приватних лікарів із поодинокими приватно-кооп. медичними закладами (напр., поліклініка та лікарня лікарів-фахівців у Києві).

Головна мережа медичних закладів належала державі, й заходи профілактичного характеру провадились через держ. апарат. Структура відділів охорони здоров’я в основному була така: вони мали сектори лікувально-профілактичний, санітарно-епідеміологічний, охорони матері та дитини, медичної статистики й відділи: фінансовий, кадрів, організаційний. Нар. Комісаріят Охорони Здоров’я, крім того, мав відділ освіти й науки.

За допомогою держ. апарату охорони здоров’я при активній участі робітничої медицини та Укр. Червоного Хреста була відновлена і розбудована мережа лікувальних закладів, а також наук.-дослідних медичних установ. 1928 р. в УССР було 5 санітарно-бактеріологічних інститутів, 1 протозойний, 2 рентґенологічні, З психо-неврологічні, 3 дитячі, 2 венерологічні, 3 туберкульозні, 1 органотерапевтичний, 1 ортопедо — травматологічний, 1 робітничої медицини, 1 експериментально-фармацевтичний, 3 клінічні для удосконалення лікарів. Крім того, розгорнули роботу наук.-медичні т-ва, в ті роки продовжуючи традиції дорев. медицини на Україні.

У цей час сов. влада робила одначе основний акцент на заходи профілактичного характеру. Деклярується широке соціяльне та санітарне законодавство (обов’язкова двотижнева відпустка і відпустка для вагітних, заборона праці дітей, нормування праці підлітків і жінок, соціяльне страхування, закони про охорону праці, додаткове харчування на шкідливих підприємствах, закони про санітарну охорону землі, повітря й води, низка приписів у ділянках харчової, житлової та комунальної гігієни тощо). Розбудовується значний санітарно-епідеміологічний га профілактичний апарат: запроваджується інститут санітарних лікарів із різних галузей гігієни (житлової, комунальної, харчової, шкільної, професійної і ін.), з’являються лікарі-епідеміологи, лікарі охорони здоров’я дітей, підлітків, немовлят, вагітних; будується мережа профілактичних пунктів на підприємствах, мережа диспансерів, нічних і денних робітничих санаторій, дієтичних їдалень, спеціяльних установ для боротьби з туберкульозою, венеричними захворюваннями, диспансерів для підлітків, консультацій для вагітних та дітей тощо. Надається великого значення побудові санаторій та курортів.

Однак ця широка програма не дала таких наслідків, як сподівалися. Причина цього була почасти в тому, що в ній занедбано розвиток лікувальної медицини, побудову звичайних лікарень, поліклінік та амбуляторій, підготову лікарів-практиків, — а з другого боку і головне, в тому, що матеріяльний рівень життя людности (харчування, житлові умови, надсильна праця тощо) залишався дуже низький. Захворюваність не зменшувалася скільки-будь виразно, постійно бракувало ліжок у лікарнях, лікарі були перевантажені прийманням хворих.

Про брак лікарів і недостатність створеної в 1920-их pp. мережі лікувальних закладів свідчать такі дані Нар. Комісаріяту Охорони Здоров’я УССР: не зважаючи на те, що чотири медичні інститути сов. України випустили в 1926 р. понад 1 400 лікарів, в УССР загальне число лікарів 1928 р. становило 10 771. Вони були розподілені на території УССР дуже нерівномірно: в чотирьох найбільших містах — Харкові, Києві, Одесі й Дніпропетровському — було 46% усього числа лікарів, по ін. містах — 22%, і лише решта 32% належали до мережі, яка обслуговувала сільське населення. Характеристично, що 1928 р. українців серед лікарів було 21,6%, росіян — 18,9%, жидів — 54%.

За офіційними даними, 1928 р. в сільських населених пунктах 1 лікар припадав на 7 428 мешканців; 1927 р. 1 ліжко в лікарнях припадало на 1 888 мешканців сільських місцевостей. Особливо недостатньою була допомога в сільських районах лікарів-спеціялістів: на лікаря-хірурга в Кам’янець-Подільській окрузі припадало 160 000 людности, в Конотопській окрузі — 220 000, у Роменській — 225 000.

Прикладом низького стану здоров’я населення може бути показник смертности з туберкульози: в 1913 р. — 20,2 на 10 000 населення, в 1921 р. — 60,4, в 1928 р. — 18,8, а в 1933 — він знову піднісся до 36,8, тоді як, напр.,у Німеччині цей показник становив лише 9,8 (1926 p.). Відомо, як відбився на стані здоров’я укр. селянства силоміцний перехід до колективізації, коли з виснаження загинули маси людей (за наказом влади голодна смерть в офіційних документах кваліфікувалася як наслідок »авітамінози«). У зв’язку з /1158/ гострим зниженням життьового рівня почалися епідемії висипного тифу (1930 — 33), дизентерії та ін.

Банкрутство настанови на профілактичну медицину понад усе змусило змінити напрям охорони здоров’я й узятися до розбудови мережі лікувальних установ, а пізніше взагалі перебудувати охорону здоров’я людности в напрямі лікувальному. Цей поворот збігся в часі з початком диктатури Сталіна, бюрократизацією життя і зосередженням усього керівництва в Москві.

Громадську й приватну ініціятиву, за винятком дуже нечисленних приватних лікарів, здебільша із старшого покоління, тепер усунено зовсім: охорона здоров’я зосереджена в руках держави, при чому дуже зцентралізовано керівництво цією системою.

На чолі охорони здоров’я стоїть Міністерство Охорони Здоров’я СССР; Міністерство Охорони Здоров’я УССР, формально непідлегле, є власне, лише його філією; в областях існують обл. відділи охорони здоров’я, в районах — районові відділи охорони здоров’я. В складі Міністерства Охорони Здоров’я, а також обл. та районових відділів охорони здоров’я поважне місце посідає відділ лікувальний. Справами санітарії відає Держ. Санітарна Інспекція. В Міністерстві Охорони Здоров’я є Управління Вищими Медичними Учбовими Закладами, Управління Наук.-Дослідними Інститутами, Управління Курортами та Санаторіями й Держ. Медичне Видавництво. Частина медично санітарних закладів є в складі Міністерства Збройних Сил, Шляхів Сполучення, Держ. Безпеки та Внутр. Справ.

Клясове розшарування людности визначало й розвиток системи закладів охорони здоров’я. Існує велика і чимраз більша кількість медичних закладів для привілейованих верств населення (спеціяльні лікарі для відповідальних партійних та сов. робітників, службовців держ. безпеки — НКВД, військових тощо). Зокрема, санаторно-курортна мережа (1940 р. в УССР — 21 курортна місцевість із бл. 35 000 санаторних ліжок і 226 місцевих санаторій) переважно обслуговує привілейовані шари населення або використовується як стимул для надвизиску трудящих (нагородження місцями в санаторіях за рекордний виробіток). Відповідно до фактичної нац. політики сов. режиму найкращі лікарні, інститути будуються на терені Росії, зокрема в Москві, Ленінграді. Санаторії й курорти України поділено на всесоюзні, республіканські й місцеві, до всесоюзних виділено всі кращі, і їх підпорядковано безпосередньо Центр. Курортному Управлінню в Москві; цим забезпечено те, що в них майже не можна дістати місця на Україні, і вони обслуговують переважно новітні привілейовані верстви Росії.

Другу групу медично-лікувальних закладів являють заклади масового характеру, призначені для непривілейованої більшости населення. Їх число стало розбудовується. За офіційними даними 1940 р. на Україні було 7 медичних інститутів, а загалом високих медичних навчальних закладів — 13 з 22 000 студентів; 219 шкіл для готування середнього медичного персоналу мало понад 58 000 учнів,

43 науково-дослідні інститути, 4 інститути удосконалення лікарів; 450 санітарно-бактеріологічних лябораторій і 321 дезинфекційних пунктів, 237 станцій і пунктів для боротьби з малярією, 94 пастерівських станцій, 44 пункти для боротьби з кором; 1938 р. було 1 547 зуболікувальних амбуляторій.

Широко розбудовано також мережу установ охорони здоров’я матері й дитини; в 1940 р. в міських поліжничих домах було 5 194 ліжок, у сільських спільних лікарнях — 5 469, в сільських поліжничих домах — 496, до того ж у колгоспних домах — 10 700. 1940 р. на Україні було 928 консультацій для матері та дитини, 528 молочних кухонь, 105 дитячих поліклінік, амбуляторій та диспансерів, 2 913 постійних і 27 800 сезонових дитячих ясел. Непорівняно з дорев. часами зросла мережа закладів боротьби з соціяльними хворобами. Так, 1940 р. на Україні було 274 протитуберкульозних диспансерів, кабінетів та самостійних пунктів, 458 противенеричних диспансерів, кабінетів та пунктів, 9 психо-неврологічних диспансерів і 56 відділів та кабінетів. Поважно зросла мережа аптек, яких у 1938 р. було 1 873 (1 080 по селах і 793 по містах). Більше ніж удвоє проти дорев. зросла кількість лікарняних ліжок: в 1940 р. 1 869 лікарень на території УССР мали 106 800 ліжок (не рахуючи залізничої мережі, психіятричних та ін. спеціяльних лікарень); по містах амбуляторно-поліклінічних закладів було 2 070, амбулнторій — 2 856, фельдшерських пунктів — 5 289. Тільки в системі Нар. Комісаріяту Охорони Здоров’я УССР в 1940 р. було зайнято 21 323 лікарів і З 101 стоматологів та зубних лікарів: середнього мед. персоналу — 78 000.

Важливішим від факту загального зростання медично-лікувальних закладів (загалом все таки недостатнього в порівнянні з числом людности) є факт переорієнтування самого характеру їх діяльности. Вони цілком наставлені на службу державі, що виступає також і як загальний підприємець. Лікар у системі поліклінік виступає як держ. урядовець, перше і головне“ завдання якого — контролювати, чому той чи той робітник не працює. Під особистою суворою відповідальністю він повинен контролювати й засвідчувати, щоб хтось із працівників не пропускав без конечної потреби дня або години праці. Пацієнт у поліклініці чи сільській амбуляторії виступає для лікаря насамперед як потенціяльний симулянт, і головним завданням лікаря в такому випадку стає не лікування, а вишукування випадків симуляції. З другого боку, посвідка лікаря — єдиний документ, що дає право не вийти на працю, не потрапляючи під суд. Тому кожний хворий зобов’язаний іти до того медичного закладу, до якого він прикріплений, де він спрямовується до лікаря звичайно незалежно від свого бажання й вибору. Це породжує пряму ворожнечу між пацієнтами й лікарсько-медичним персоналом, брутальне поводження останнього з пацієнтами, часом байдужість до страждань /1159/ тощо. Боротьба з туберкульозою і венеричними хворобами часто провадиться із застосуванням непотрібно брутальних, поліційних засобів (напр., примусова шпиталізація, в багатьох випадках не конечна). Заклади охорони здоров’я масового характеру стають у цих умовах не стільки лікувальними, скільки поліційно-контрольними пунктами, і тому при хоч трохи поважній хворобі всі, кому це дозволяють матеріяльні засоби, воліють лікуватися у приватних лікарів, відвідуючи поліклініки та ін. офіційні заклади тільки з примусу для документації. Створюється такий стан, що розбудова держ. медично-лікувальних закладів масового характеру (за винятком тільки деяких спеціяльних, зокрема спрямованих на охорону матері й дитини) фактично означає обмеження мед. допомоги і повернення до системи приватного лікування, що вимагає витрати чималих коштів і кінець-кінцем приступне тільки заможнішим верствам людности.

І тепер медичне обслуговування селянства далеко гірше, ніж у місті. Обладнання сільських лікарень здебільша дуже примітивне. Досить, напр., відзначити, що, за офіційними даними 1940 p., при показнику забезпечення міського населення ліжковою допомогою 6,6 ліжка на 1 000 людности, на селі цей показник був лише 1,4.

Не зважаючи на повну реорганізацію системи охорони здоров’я, удержавлення її, запровадження соціяльного законодавства, часткову безплатність медичної допомоги (з половини 1930-их pp. скасовано безплатне видавання ліків, також санаторне лікування щораз рідше надається безплатно), широкі профілактичні заходи, — з огляду на саму суть сов. системи, її експлуататорський характер і як наслідок цього низький екон. та побутовий рівень життя людности, при сов. владі тільки з великими труднощами поборюються епідемії, і далі часто проявляються соціяльні недуги. Цікавим є поширення психічних та нервових захворювань, збільшення кількости самогубств, часті нелеґальні аборти. В роки перед війною й по війні умови праці населення погіршено і формально цілою низкою обмежень: перестала бути обов’язковою двотижнева відпустка — вона поставлена тепер у залежність від тривалости праці на одному місці; мобілізацією мільйонів підлітків до шкіл фабричного та ін. навчання фактично скасовано закон про незалучення малолітніх до праці; жінки працюють на найважчих роботах тощо. Мільйони політ. в’язнів у концентраційних таборах, перебуваючи в неймовірно важких житлових умовах, при недостатньому харчуванні, фактично позбавлені будь-якої медичної допомоги. Всім цим далі подривається ефективність будь-яких заходів охорони здоров’я.

Охорона здоров’я на Зах. Україні. Охорона здоров’я в Польщі здійснювалась через держ. апарат (Міністерство Охорони Здоров’я, відділи охорони здоров’я при воєводствах та пов. лікарі — »фізики«), через каси хворих, що обслуговували робітників і службовців, та за допомогою мережі приватних мед. закладів і приватних лікарів. Низка мед. закладів утримувалася коштом добродійних т-в, зокрема рел. громад.

Порівняно з Австро-Угорщиною, система охорони здоров’я в Польщі була організована краще: напр., існувала держ. охорона праці, певні категорії соціяльного страхування, пенсійні забезпечення. Каси хворих утримували низку висококваліфікованих медичних закладів (поліклініки, шпиталі й навіть санаторії). Але неполь. провінції, зокрема, Галичина, Волинь, Полісся, перебували в розмірно гіршому стані. На укр. землях під Польщею мережа лікувальних установ була недостатня, була висока захворюваність на туберкульозу, пранці та інфекційні недуги. Місцеві лікарі відзначають високу смертність серед дітей, яка досягала у деякі роки 30% (д-р Я. Гинилевич).

Дефекти держ. системи охорони здоров’я на укр. землях у Польщі певною мірою усувалися завдяки ініціятиві укр. лікарів та укр. громадськости. Укр. громадськість уже відразу по окупації Зах. України Польщею створила для медичного обслуговування людности медичну секцію Укр. Горожанського Комітету, яка виконувала функції Укр. Червоного Хреста, потім працювала медична секція Укр. Т-ва Допомоги Еміґрантам із Центр. і Сх. України.

Широку акцію щодо охорони здоров’я укр. людности провадило Укр. Гігієнічне Т-во у Львові, засноване 1929 р. під проводом проф. М. Панчишина, що проіснувало до другої світової війни. Це т-во організувало в сімох більших містах свої філії, подекуди з лікарськими амбуляторіями й туберкульозними диспансерами, протитуберкульозну нар. санаторію в Гребенові (Карпати), провадило широку профілактичну й медично-освітню роботу. Воно мало пересувну санітарно-освітню виставку, книгозбірні популярної медичної літератури, видавало гігієнічний журнал-місячник »Нар. Здоров’я« за ред. д-ра Р. Осінчука, містило популярні медично-освітні статті в укр. пресі тощо.

Друга організація, що багато зробила для охорони укр. людности, — це Т-во Нар. Лічниця у Львові під проводом л-рів С. Дрималика, І. Курівця, Т. Бурачинського. Воно створило свою добре обладнану поліклініку й збудувало 1937 р. укр. шпиталь ім. митр. А. Шептицького. /1160/ Поліклініка ця на протязі кількох десятиріч подавала безплатну лікарську допомогу десяткам тисяч хворих (до 25 000 на рік). Шпиталь також безплатно обслуговував тисячі хворих.

Третьою організацією з охорони здоров’я було т-во »Відродгкення« у Львові під проводом проф. І. Раковського та д-р С. Парфанович. Воно, зокрема провадило боротьбу з алькоголізмом і домоглося майже цілковитої ліквідації шинків по укр. селах. Крім того, у Львові існував укр. протитуберкульозний диспансер, що його заклав Панчишин, та медично-бактеріологічна лабораторія під проводом д-ра М. Музики. При НТШ існувала лікарська секція, що разом з Укр. Лікарським Т-вом видавала медичний часопис »Лікарський Вісник«. Важливу ролю відігравали на периферії селянські кооперативи »Здоров’я«. Досить інтенсивно працювали амбуляторії на периферії, зокрема слід відмітити працю д-рів В. Білозора, В. Ганьківського, Т. Воробця та ін.

На Закарпатті охорона здоров’я була побудована так само, як і в Чехо-Словаччині, до складу якої воно входило. Поважно було поширене страхування робітників і мед. допомога їм через каси хворих. Мед. обслуговування селянства не було достатнє. Брак укр. лікарів на Закарпатті не дав змоги розгорнути тут громадської мед. допомоги населенню. З активних громадських діячів слід відзначити голову Лікарської Комори д-ра І. Рихло.

На Буковині, яка була в складі Румунії, медичне обслуговування укр. людности було організоване дуже примітивно і здійснювалося переважно приватними лікарями.

За сов. окупації охорона здоров’я на всіх цих теренах була побудована за принципами, описаними вище.






ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я ЗА ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ


В наслідок воєнних подій і примусового вивезення большевиками людности (зокрема культурних сил, а серед них і лікарів) на схід, а потім за нім. окупації — до Німеччини, система охорони здоров’я була цілком зруйнована, особливо на Центр. і Сх. Землях. Нім. окупаційна влада ставилася до охорони здоров’я укр. людности байдуже, і тільки заходами лікарів-українців була відновлена в якійсь мірі діяльність багатьох медичних заклалів, хоч загальний стан був увесь час дуже важкий. Відновлена була праця Укр. Червоного Хреста в Києві і Львові. У Києві була організована Укр. Лікарська Палата, а у Львові — Укр. Санітарно-Медичне Об’єднання Праці. При управах міст були відділи охорони здоров’я на чолі з лікарями-українцями, при Укр. Центр. Комітеті у Львові організовано Референтуру Охорони Здоров’я.

Окремою видатною сторінкою історії медицини на Україні є організація медично-санітарної частини в Укр. Повстанській Армії (УПА).






ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я УКР. ЛЮДНОСТИ НА ЕМІҐРАЦІЇ


Під час першої еміґрації (поч. 1920-их pp.) укр. медичний персонал намагався забезпечити потрібну опіку над укр. вояками, що опинились у таборах, а потім над укр. еміґрантами в місцях їх нового поселення.

Але особливого розвитку набула діяльність укр. лікарів під час еміґрації по другій світовій війні. На теренах Німеччини й Австрії постали організації Укр. Червоного Хреста на чужині, що мали завданням матеріяльну й моральну опіку над укр. еміґрантами, а також їх правний захист.

У середині 1945 р. за ініціятивою укр. лікарів Б. Андрієвського, Т. Воробця, В. Плюща, Н. Процика та ін. була зорганізована Централя Укр. Червоного Хреста на еміґрації, потім перетворена на Укр. Санітарно-Харитативну Службу (УСХС). УСХС організувала філії (крайові управи) в трьох окупаційних зонах Зах. Німеччини, створила станиці (понад 200) по осередках скупчення укр. еміґрації і провадила медичну опіку над укр. скитальцями, полоненими, а пізніше вояками УПА, видавала медичну популярну літературу, провадила курси медичних сестер, піклувалася туберкульозними хворими, вдовами, сиротами, в’язнями, інвалідами.

Майже одночасно було створене Укр. Медично-Санітарне Об’єднання (голова В. Плющ), куди увійшло бл. 300 лікарів-еміґрантів та бл. 1 200 медичних сестер, фармацевтів, санітарів та ін. працівників охорони здоров’я.

Після організації УНРРА, а потім ІРО, укр. лікарі, медичні сестри й санітари працювали в системі цих міжнар. організацій, обслуговуючи табори й шпиталі. Справами мед. опіки укр. еміґрантів займаються також укр. громадські централі в Німеччині (ЦПУЕН), у Франції (Суспільна Опіка), в Англії (СУБ), Бельгії (УДКА), Австрії (ОУА). Після виїзду великої кількости укр. еміґрантів за океан в США організується Т-во Лікарів-Українців (голова Р. Осінчук). Укр. лікарі на чужині беруть активну участь у наук. праці: організується секція наук. робітників при Укр. Медично-Санітарному Об’єднанні, медичний підвідділ УВАН і медична група при НТШ.

В. Плющ /1161/


Література: Пантюхов. О народной медицине в Юго-Западном Крае. 1875; Вестник Медицины. Х. 1896 — 97; Харьковский Медицинский Журнал, Х. 1906 — 18; Бібліографічний спис літератури по громадській медицині, гігієні й санітарії, по бальнеології, курортах та нар. медицині України. Зложив проф. і акад. П. Тутковський. Збірник Медичної Секції Укр. Наук. Т-ва в Києві, IV. К.; Пучківський О. Олімпій та Агапіт Печерські — перші укр. лікарі. Збірник Медичної Секції Укр. Наук. Т-ва в Києві, V. К. 1922; Экель С. Инфекционные заболевания на Украине. Х. 1927; Холодний І. Курорти України. Х. 1927; Юбилейный сборник Одесской окружной больницы. 1902 — 27. О. 1927; Каган С. Десять років керівництва. 1917 — 27. Матеріяли до характеристики медично-санітарної справи на Київщині. К. 1928; Збірник медично-санітарного законодавства УССР 1926 — 28. Відповідальний ред. Єфімов Д. Х. 1929; Єфімов Д. Десять років охорони здоров’я робітників та селян. Х. 1929; Верхратський С. Кровопускання в побутовій медицині сучасного укр. села. Укр. Медичний Архів, IV, 1. Х. 1929; журнали: Здоровля. Л. 1913 і наступні; Укр. Медичні Вісті. К. 1917 — 18, 1925 і наступні; Врачебное Дело. Х. 1918 і наступні: Профилактическая Медицина. Х. 1922 і наступні; Днепропетровский Медицинский Журнал. Дніпропетровське 1922 і наступні; Лікарський Вісник. Л. 1924 і наступні: Одесский Медицинский Журнал. О. 1926 і наступні; Бюлетень Нар. Комісаріяту Охорони Здоров’я УСРР. Х. 1926 і наступні; Український Медичний Архів. Х. 1927 і наступні; Нар. Здоровля. Л. 1937 — 39; Каган С. Здравоохранение. Украинская ССР. Большая Советская Энциклопедия, LV. М. 1947; Mishchenko M. Health Protection in the Soviet Union. The Ukrainian Quarterly, VI. 1. 1950.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.