[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 143-156.]

Попередня     Головна     Наступна

«Богогласник», збірник укр. рел. пісень, виданий гр.-кат. редакторами в Почаєві (1790; передруки 1805, 1825; із змінами у Львові — 1850, 1886); вид. 1790 містило 238 пісень. Витяги з нього друкувалися п. н. «Малий богогласник», «Пісні набожні» та ін.

[„Богогласник“, вид. 1790 містило 248 пісень. — Виправлення. Т. 11.]

Богодухів (III — 16), м. на р. Мерлі (притока Ворскла) на Середній височині; р. ц. Харківської обл. 16 000 меш. (1932 p.). Харчова пром-сть. У 16 в. оборонний пункт проти татар — Дяків острів, в 17 в. укр. козаки (отаман Тимофій Криса) заснували Б.; з 1780 пов. м. Харківського намісництва (пізніше губ.). У грудні 1918 бої Запор. корпусу з большевиками.

Боголюбов Микола (* 1910), математик, проф. Київ. Ун-ту, д. чл. АН УРСР, чл.-кор. АН СССР; праці про числові і графічні методи, функційну аналізу, диференціяльні рівняння і з теорії функцій дійсної змінної; «Нові методи в варіяційному численні» (1932) й ін.

[Боголюбов Микола (1909, Нижній Новгород, Росія — 1992). — Виправлення. Т. 11.]

Богомолевський Йоаким (18 в.), філософ, учився в Києві та Еспанії, де засвоїв науку Раймунда Люлія (13 в.), на підставі якої склав власний філос. твір (виклади в Московській Академії), що залишився в рукописі.

Богомолець Вадим (1878 — 1928), ген.-хорунжий; 1917 чл. през. Чорноморської Громади, 1918 начальник гол. військ.-морського судового управління, 1919 — військ.-морський дипломатичний аґент у Румунії.

Богомолець Олександер (1881 — 1946), видатний укр. патофізіолог і наук. організатор, д. чл. АН УРСР, д. чл. АН СССР. Нар. в Києві; 1909 приват-доц. Новоросійського Ун-ту в Одесі; 1911 — проф. заг. патології у Саратовському Ун-ті; 1925 — 31 проф. патологічної фізіології Московського Ун-ту, 1929 обраний д. чл. АН УРСР. У 1931, обраний президентом АН УРСР, переїхав у Київ, де очолював створені ним Ін-т Експериментальної Біології і Патології та Ін-т Клінічної Фізіології АН УРСР. Б. — основоположник школи патофізіологів, що працювала над проблемами патофізіології, ендокринології, вегетативної нервової системи, конституції, переливання крови, онкології, діятез, фізіології й патології сполучної тканини, проблемою довголіття й ін. Б. опрацював ефективну методу впливу на сполучну тканину за допомогою винайденої ним антиретикулярної цитотоксичної сироватки (АЦС), відомої в усьому світі як стимулятор функцій сполучної тканини. Останні роки життя багато працював над проблемами вивчення довголіття. Б. — автор численних праць із біології, фізіології й патології, серед них монографій: «Вступ до науки про конституцію і діятези», «Криза ендокринології», «Про вегетативні центри обміну», «Набряк», «Продовження життя» (1938), великих (дво- і тритомового) підручників патологічної фізіології.

[Богомолець Олександер († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Г. Ш. і І. Р.

Богопіль, кол. м. на лівому березі Бога при впадінні Синюхи, тепер частина м. Первомайського Одеської обл. 19. 3. 1920 кінна бригада Запор. дивізії в Зимовому поході Армії УНР розбила тут сильні больш. частини й опанувала місто.

Богородчани (V — 5), с. м. т. на р. Бистриця Солотвинська на Підкарпатті. 3 000 меш. (1931); за Австрії пов. м., тепер р. ц. Станиславівської обл.

Богословіє, теологія, наука про Бога та відношення створіння до Бога. Приймаючи досяги людського розуму, Б. спирається на об’явлення Боже (віра), що його джерелом є св. Письмо і христ. передання, пояснювані церквою, чим Б. різниться від філос. науки про Бога (теодицея), яка спирається тільки на досягальне людським розумом. Б. опрацювали Отці Церкви, східні й західні (Василій, Атанасій, Іван Золотоуст, Григорій Богослов, Авґустин, Григорій Великий, Оріген, Тертуліян, Іриней і ін.). В середні віки Б. увійшло у вигляді, наданому св. Іваном Дамаскином (Схід) та Томою з Аквіно (Захід). Згодом Б. диференціювалося на Б. догматичне, моральне, пастирське та ін. і допоміжні науки, як патристика, екзегеза, історія церкви, літургіка, канонічне право й ін.

Богословіє на Україні. Зародки Б. виявляються в заходах Ярослава Мудрого (духовні школи, манастирі, переписування і перекладання книг, передусім духовних), Володимира Мономаха, у творах митр. Іларіона, Никифора, св. Теодосія Печерського, Клима Смолятича, Кирила Турівського та ін. діячів княжої доби. Тоді ж перекладали й поширювали твори св. отців Василія В. («Шестоднев»), Івана Золотоустого («Златоструй», «Златоуст»), збірники менших творів, притч, афоризмів («Златая ЦЂпь», «Ізмарагд», «Пчела», «Палея») тощо. Клим Смолятич, «книжник і філософ», був прихильником філос. освіти духівництва, зокрема користування витягами з творів небагатьох відомих тоді античних авторів і символічної методи пояснювання св. Письма. Деяке пожвавлення Б. як науки принесла з собою Фльорентійська унія (1439), далеким відгомоном якої було «Послання Мисаїла» 1476 р. В 16 в. на Україні починається боротьба між прихильниками Заходу і Візантії, яка приводить до гострої полеміки гол. навколо Берзстейської унії (1596), в якій беруть участь її прихильники П. Скарґа («Описання і оборона собору руського берестейського» й ін.), І. Потій («Унія», «Гармонія», «Антиррисис» й ін.) і противники — С. Зизаній («Катехизм», «Казання» й ін.), Христофор Філалет («Апокрисис»), Анонім («Ектезис»), Клірик Острозький, Г. Смотрицький («Ключ царства небесного»), здогадно Ю. Рогатинець («Пересторога») та Іван Вишенський, який порушив ряд проблем заг.-церк. і церк.-соціяльних, виявивши неприхильне ставлення до метод тодішньої філос. і богословської думки. В другій пол. 16 в. на Україні й Білорусі діяла група перекладачів та коментаторів св. Письма (Григорій, ігумен пересопницький, В. Негалевський, В. Тяпинський та ін.) і авторів «учительних євангелій», себто викладів текстів Євангелія для широких кіл вірних. Одночасно працювала острозька група богословів (Г. Смотрицький, В. Суразький, М. Броневський, Клірик Острозький, М. Смотрицький та ін.). Прихильники Заходу спираються в догматиці на греків, однак беруть із лат. Заходу методику й деякі богословські тези. В першій пол. 17 в. полеміка витончується, стає більш богословською. З правос. сторони писали Захарія Копистенський («Палінодія»), Мелетій Смотрицький (до 1627 p.), Леонтій Карпович («Проповіді»), Кирило Ставровецький до 1625 («Зерцало богословія» 1618), Андрій Мужиловський («Антидотум»), згодом Петро Могила («Літос», «Антологіон», «Евхологіон», «Великий Правос. Катехизис»), Інокентій Ґізель, Йоаникій Галятовський, Лазар Баранович та ін.; з кат. сторони — Іпатій Потій, Петро Аркудій, Йосип Вельямин Рутський, Мелетій Смотрицький («Апологія»), Лев Кревза («Оборона єдности церковної»), Іван Дубович, Анастасій Селява та ін. З однієї і другої сторони можна говорити про т. зв. «київську» богословську школу. В 2 пол. 17 в. її вплив поширюється на Московщину (Єпифаній Славинецький, † 1675, Симеон Полоцький, † 1680, «ВЂнецъ вЂры» 1670), що викликало в Москві реакцію проти «київ.» вчення, без якого там не могли обійтися. Для своїх реформаційних цілей Петро I користується працею укр. богословів, схильного до протестантизму Теофана Прокоповича († 1736), пройнятого кат. принципами та схоластичною методою Стефана Яворського († 1722; «Камень вЂри»), св. Дмитра Туптала († 1709), автора «Четьїх Міней». У першій пол. 18 в. систематичні курси Б. дали професори та ректори Києво-Могилянської Академії: Й. Кроковський, І. Поповський, X. Чарнуцький, О. Волчанський, І. Левицький, С. Кулябко, В. Лящевський, С. Ляскоронський та багато ін. В тому самому напрямі діяв у Московщині Т. Лопатинський («Священное ученіе» 1706 — 10). В другій пол. 18 в. в київ. Б. відбувся зворот до системи Т. Прокоповича, що свого часу дав цілий курс Б. («Вступ до богословія», виданий у Кеніґсберґу, Москві, Бресляві). За ним пішли такі богослови, як С. Миславський († 1796) у кн. «Догматы православныя вЂры» (1760), Іриней Фальковський († 1827) та ін. З Прокоповичем протестантський вплив витискає латинсько-схоластичні елементи «київської» школи при рівночасному впливі русифікаційної політики. З укр. кат. богословських творів у 18 в. можна згадати «Богословія нравоучительная» (1751), «НародовЂщаніє» (1756), Андрія Завадовського «О святомъ СакраментЂ Евхаристіи», Теодора Басарабського «Письмена си єсть начатки догмато-нравоучительныя богословіи» (1771) та всякі «БесЂды парохіяльные» і «Наукы парохіяльные» (Добриловського) й ін.

В 19 в. укр. терен опановує рос. «синодальне» Б., скероване проти укр. богословської думки й системи. Всякі сліди «уніятського» Б. винищуються духовними й адміністративними засобами. За українцями залишається пасивна участь у т. зв. «синодальному» Б.: Сильвестр Малеванський († 1908) у догматиці, в моральному — М. Олесницький, Н. Стеллецький та ін.; у гомілетиці — В. Певницький, в історії церкви — П. Малицький і багато ін. Гол. центром богословської думки в 19 і на поч. 20 в. залишається Київ. Духовна Академія; в «Трудах Киевской Духовной Академии» містилося багато богословських праць (м. ін., важливих матеріялів з історії Укр. Церкви). Сов. окупація припинила розвиток Б. на Україні. Укр. кат. Б. стежить за розвитком зах. Б., розвиваючись у гал. (Львів, Перемишль) і закарп. єпархіяльних семінаріях, віденському Барбареумі, римській грец., а згодом укр. Колеґії. Серед укр. гр.-кат. богословів 19 в. відомі імена І. Снігурського, М. Гарасевича, М. Малиновського, Г. Яхимовича, С. Сембратовича, А. Петрушевича, О. Бачинського, І. Бартошевського, Ю. Пелеша, О. Мільницького, І. Дольницького, К. Сарницького та ін. В 20 в., між двома світовими війнами, центром гр.-кат. богословської думки є Львів з Богословським Наук. Т-вом. З-поміж гр.-кат. богословів та представників допоміжних богословських наук відомі А. Іщак, В. Лаба, Й. Сліпий, М. і Т. Галущинські, А. Глинка, С. Сампара, С. Рудь, Б. Липський, П. Табінський, П. Рудик. Осередком укр. правос. теології на еміґрації до 1939 р. стала Варшава з Правос. факультетом Б. Видатні правос. богослови — В. Біднов, І. Власовський, митр. Іларіон (Огієнко), митр. Никанор (Абрамович), О. Лотоцький і ін.

Нині богословська думка на Україні неспроможна виявитися. На еміґрації — наставлення полемічне та апологетичне і тільки непрямо богословське.

Література: Знаменский П. Учебное руководство по истории Русской Церкви (кілька вид.); Православный богословский энциклопедический словарь. П.; Palmieri A. Theologia dogmatica orthodoxa. Фльоренція 1911; Флоровский Г. Пути русского богословия. Париж 1937; Gordillo M. Compendium theologiae orientalis. Рим 1950.

C. Тишкевич і А. Г. Великий

«Богословія», богословський наук. тримісячник (1923 — 42), орган львівського Богословського Наук. Т-ва; згрупував найвидатніших представників богословської думки та історії Укр.-Кат. Церкви (Й. Сліпий, Т. Галущинський, Г. Костельник, А. Іщак, В. Лаба, Й. Скрутень та ін.).

[„Богословія“, тримісячник (1923 — 39 і одно ч. 1943). Відновлено в Римі 1962 Й. Сліпим. — Виправлення. Т. 11.]

Богословська Академія Укр. Автокефальної Правос. Церкви, заснована 1946 в Мюнхені, спершу як Богословсько-Пед. Академія з богословським і пед. фак., для виховання на еміґрації правос. душпастирів з високою освітою; видавала «Бюлетень Богословсько-Пед. Академії»; з 1947, після ліквідації пед. фак., перетворена на Б. А. УАПЦ.

Богословське Наукове Товариство, у Львові з 1923, видавало квартальник «Богословія», «Праці» й ін.

«Богословський Вісник», чвертьрічник, виходив у Львові 1900 — 03, за ред. Д. Дорожинського; орган богословської кат. думки.

«Богословський Вісник», місячник, орган УАПЦ на еміґрації, виходив у Мюнхені 1948 — 49; вид. Св. Синоду УАПЦ, ред. Н. Кибалюк, пізніше архиєп. Никанор.

Богослужби, прилюдний вияв богопочитання; складені з щоденних, тижневих і річних молитов. Ряд денних молитов, абр служб, називається кругом служб дня, а ряд служб тижня чи року — кругом седмичним чи річним. Богослуження і молитви круга денного незмінні (за винятком великоднього часу, т. зв. Великого і Світлого тижня), це вечірня, повечір’я, полуношниця (щоденна, суботня і недільна), утреня і часи: I, III, VI, IX та св. Літургія, а коли її немає, Обідниця або Ізобразительна (звідси нар. назва Літургії — Обідня, себто богослуження «до обіду»). Ці Б. мають свій приблизно визначений час, бл. заходу сонця, по заході, пізнім вечором або бл. півночі, при сході або по сході сонця та о год. 7, 9, 12, 15 (часи). Б. седмичного круга міняються кожного дня тижня; вони присвячені подіям із життя Спасителя або святим: понеділок — ангелам, вівторок — св. Іванові Христителеві, середа і п’ятниця — Христовим страстям і хрестові Господньому, четвер — св. Апостолам та св. Миколі, субота — Божій Матері й усім святим. Кожний із цих днів має додаткові молитви та гімни, що додаються до загальних молитов (общини). На кожний день у році припадає пам’ять якогось святого або якесь свято (празник) Господнє чи Богородичне, — це т. зв. нерухомі свята, бо припадають завжди на той самий день місяця. Крім цих свят, є ще свята т. зв. рухомі, що припадають на той самий день тижня, але в залежності від реченця, коли припадає свято Пасхи (Великодня) — Воскресіння, що в свою чергу має окрему систему числення.

А. В.

Богослужбова мова, мова, якою відправляється богослуження; христ. Б. м. спочатку була сирохалдейська, грец. та латинська. Св. Кирило і Методій переклали Св. Письмо та богослужбові книги на ц.-слов. (староболг.) мову, якої уживали й уживають укр. правос. і кат. церкви. На Україні ц.-слов. Б. м. фонетично українізувалася. З кін. 17 в., після підпорядкування Київ. митрополії Москві, почалися нагінки з боку рос. царського уряду і церк. влади проти укр. вимови при читанні й співі ц.-слов. текстів у богослужбі і проти укр. мови в проповіді; переслідування і сувора цензура богослужбових книг укр. друку призвели до запровадження русифікованої вимови (поза Правос. Церквою на Буковині). В Укр. Гр.-Кат. Церкві українізована вимова ц.-слов. богослужбових текстів зберігалася і зберігається нині.

З постанням Укр. Автокефальної Правос. Церкви в Києві запроваджено службу Божу в укр. перекладах, виготовлених Всеукр. Церк. Радою, зокрема митр. В. Липківським, В. Чехівським, при участі С. Єфремова, А. Кримського та ін. філологів — Служебник і Требник 1921 р. Цими перекладами користувалася УАПЦ на Україні до 1930, почасти користуються ними й на еміґрації. Правос. церк. влада в Польщі 1924 дозволила правити укр. Б. м. в тих парафіях, де побажають цього вірні. Ухвалений був переклад Служебника І. Огієнка (нині митр. Іларіона) — «Свята Служба Божа» (1922); пізніше, в пол. 30-их pp., видані були, крім Напрестольного Євангелія, переклади Служебника Комісії при Укр. Наук. Ін-ті в Варшаві і Требника Ін-ту П. Могили в Луцькому. З відновленням правос. ієрархії на Україні в 1941 — 43 pp. Б. м. в церквах УАПЦ була укр. На еміґрації укр. правос. церкви користуються різними перекладами богослужбових книг: текстами 1921 p., перекладами митр. Іларіона Огієнка і найбільше текстами перекладів Комісії Укр. Наук. Ін-ту в Варшаві та Ін-ту П. Могили, перевиданими або й перередагованими після війни в Німеччині й в Америці. Після повернення на Україну сов. влади й реставрації Руської Правос. Церкви Б. м. в її Укр. Екзархаті — ц.-слов. з рос. вимовою, як за часів Рос. імперії.

А. Великий і І. К-ий

Богослужбові книги, книги, за якими правляться богослужби в церкві, звідси назва церковні або літургічні книги. Поділяються на прості (ненотні) і нотні. Прості Б. к. містять у собі загальні церк. богослужби (вечірня, утреня та ін.) або богослужби, зумовлені потребою деяких вірних (хрищення, вінчання, похорони); ін. служать для домашнього вжитку (Псалтир). Книги з заг. богослужбами є Служебник (Літургікон), Часослов (для вечірні, утрені і т. д.), Октоїх (седмичний круг богослужб), Мінея, Трефологіон (річний круг свят нерухомих), Тріодь пісна і цвітна (рухомий круг), Ірмолой (нотні пісні), Типікон (устав богослужб). Ні в одній книзі немає “повного богослуження, і для богослужби треба декілька книг, бо до сталих молитов долучаються змінні, відповідно до седмичного чи річного круга. Крім того, є ще книги з окремими чи особливими богослуженнями: Великий і Малий Требник (моління на різні потреби вірних), Молебні (моління всенародні на різні потреби), Акафісник, Молитвослов для приватного вжитку, Канонник, Правильник з молитвами при прийманні св. Тайн. Далі йдуть книги з текстами св. Письма для заг. і окремого богослуження: Євангелія, Апостол, Псалтир. Нотні книги містять богослуження заг. і окремі: Октоїх нотного співу, Ірмологіон, Тріодь нотна (на великий піст і великодній час). В укр. церкві скорочений Ірмолой — це Осьмогласник. Існує ще в Укр. Кат. Церкві т. зв. Богогласник побожних пісень, безіменних авторів, на нар. лад.

А. Великий і І. К-ий

Богоявленське братство в Києві, засноване 1616 на фундації Гальшки Гулевичівни, під проводом Йова Борецького, при співучасті гал. учених, на зразок львівського. З 1617 Б. б. мало школу «елліно-слов’янських та латино-польських» наук. від 1620 — права ставропігії; заснований був також Братський манастир. Школа Б. б. стала основою Могилянської Академії (1632). До нього належали найвизначніші укр. громадяни, зокрема козаки, гетьман П. Сагайдачний вписався з усім коз. військом. Б. б. мало головний вплив у відновленні укр. правос. ієрархії в 1620, однак у другій пол. 17 в. значення його занепало.

Богоявленський манастир, у Києві на Подолі, заснований 1615 Гальшкою Гулевичівною; тут примістилося Богоявленське братство із школою, яке надало Б. м. важливого значення. Б. м. втратив свою вагу, із заснуванням Могилинської Академії, куди перейшли видатні вчені із школи братства.

Богун Іван († 1664), полк. кальницький (вінницький), один із найголовніших діячів доби Хмельницького. Діяв 1649 проти поляків на Брацлавщині й брав участь у всіх видатних боях В. Хмельницького. Особливо важлива роля Б. під Берестечком 1651, коли Б. Хмельницький залишив на його руки коз. військо, яке він як наказний гетьман мав вивести з-під Берестечка. Б. був противником поль. панування на Україні, і поляки ув’язнили його 1662 до фортеці в Марієнбурзі. Був також проти орієнтації на Москву й закидав Юрієві Хмельницькому переяславську угоду 1659. Брав участь у поході гетьмана Правобережної України Тетері й поль. війська на Лівобережжя, але поляки розстріляли його в лютому 1664 під Новгородом-Сіверським, підозріваючи, що Б. таємно зносився з мешканцями Глухова, оточеного арміями поляків і Тетері, який, мабуть, відіграв якусь ролю в розстрілі Б.

Богун Мирон (1911 — 44), діяч ОУН, зокрема на Сокальщині, в’язень поль. і нім. тюрем; загинув від ворожої руки під час нім. окупації.

Богуслав (IV — 11), м. на високому березі р. Рось; р. ц. Київ. обл. 12 000 меш. (1926). Фабрика сукна, оброблення ґраніту; музей. Б. відомий від 1032 як важливий оборонний пункт Київської Руси, за Польщі (16 в.) осередок богуславського староства київ. воєводства.

Богуславський Кость (* 1895), композитор, працював у Харкові; написав багато творів для масового співу: «Веселий марш», «На городі буркун родить», «Муз. збірка пам’яті 1905 р.» й ін.; у 1930 — 40-их pp. був на засланні.

[Богуславський Кость (1895, Павлівка, Харківська губ. — 1943, на засланні). — Виправлення. Т. 11.]

Богучар (IV — 21), м. на р. Богучар (притока Дону), 8 км вище від її гирла; р. ц. Каменсько-Шахтинської обл. 1926 — 8 000 меш.; розташоване на межі укр. і рос. етногр. території. Завдяки віддалі від залізниці (60 км) не розвивається. Дрібна харчова пром-сть. Б. заснований на поч. 18 в., з 1779 — пов. м.

Богучарка, права притока Дону на Вороніжчині, довж. — 85 км.

Боґородіцький Василь (1857 — 1941), рос. мовознавець, проф. Казанського Ун-ту. Б. листувався з К. Михальчуком, дискутуючи з ним проблеми історії укр. мови; досліджував 1901 півд.-полтавську говірку с. Сушки, давши низку тонких фонетичних спостережень. Список праць в «Труды Института Языкознания АН СССР», 2.

[Боґородіцький Василь (* Царевококшайськ — † Казань). — Виправлення. Т. 11.]

Бодак Анна, уроджена Беркета (* 1890), укр. жін. діячка в ЗДА, з 1953 почесний чл. Союзу Українок Америки.

Бодаревський Микола (1850 — 1921), маляр, закінчив Академію Мистецтв у Петербурзі, з 1908 акад., працював у Одесі; біблійні теми, укр. побут, портрети.

[Бодаревський Микола (* Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Боденштедт (Bodenstedt) Фрідріх (1819 — 92), нім. поет, перекладач, проф. слов. мов у Мюнхені; 1840 — 45 подорожував по Росії, Україні, Криму, Кавказі й Персії. 1845 видав у Штутґарті зб. укр. нар. пісень у нім. перекладах «Поетична Україна» („Poetische Ukraine“).

Боднар Мартин ( 1921), укр. рел.-гром. діяч, нар. у Канаді; з 1953 всекан. гол. Укр. Католицького Юнацтва.

Боднарович Осип (1895 — 1944), гал. журналіст. В 1920-их pp. провідний студентський діяч, перший гол. Союзу Укр. Націоналістичної Молоді, заслужений у викоріненні больш. впливів серед молоді; засновник і ред. (1927 — 28) місячника «Смолоскипи» (поміркованого націоналістичного напряму), один із ред. львівського щоденника «Новий Час», ред. літ. двотижневика «Назустріч» (1934 — 39) і популярного масового часопису «Як на долоні», співр. «Діла». В 1941 р. ред. газ. у Львові «Укр. Щоденні Вісті», а згодом «Львівських Вістей» і «Рідної Землі».

Боднарчук Василь (* 1890), сел. діяч Укр. Радикальної Партії на Покутті й Гуцульщині, організатор осв. і кооп. роботи; автор політ. сатир із сел. життя, зб. «Виборчий вертеп» (псевд. Я. Чорнобривий).

Боднарчук Назар (1883 — 1954), гром. діяч у Канаді, родом із Галичини; активно працював у Союзі Українців-Самостійників (СУС) і в Союзі Укр. Нар. Домів (СУНД, деякий час був головою).

Бодуен де Куртене — Еренкройц — Єнджеєвічова (Ehrenkreutz Jędrzejewiczowa) Цезарія (* 1885), дочка Яна В. д. К., до 1939 — проф. етнографії ун-ту у Вільні, тепер у Лондоні; д. чл. НТШ.

Бодуен де Куртене (Baudouin de Courtenay) Ян (1845 — 1929), визначний поль. мовознавець, проф. Казанського, Тартуського, Краківського, Петербурзького, Варшавського Ун-тів, д. чл. Краківської і чл.-кор. Петербурзької Академії Наук, д. чл. НТШ, основоположник науки про фонему в мовознавстві, основоположник психологічної (т. зв. казанської) школи мовознавства, гарячий оборонець свободи нац. розвитку всіх мов і незалежности народів, в тому числі укр. Гром. діяльність Б. д. К. в цьому напрямі, зокрема під час перебування його в Петербурзі (1901 — 18), де він був тісно зв’язаний з укр. клюбом, викликала репресії рос. уряду: за брошуру «Национальный и территориальный признак в автономии» Б. д. К. засудили на ув’язнення в кріпості. 1922 в Польщі при перших виборах президента представники нац. меншостей, серед них укр. посли до сойму та сенату, демонстративно виставили кандидатуру Б. д. К. Обороні прав укр. мови й нації Б. д. К. присвятив м. ін. статтю „Kilka ogólników o objektywnej і subjektywnej odrębności Ukrainy“ (ЗНТШ CXLI — CXLIII), в якій подав також деякі завваги про структурні особливості укр. мови. Список праць Б. д. К. в „Prace Filologiczne“ XV, 1.

[Бодуен де Куртене (Baudouin de Courtenay) Ян (* Радзимін, Польща — † Варшава). — Виправлення. Т. 11.]

Бодянський Осип (1808 — 79), славіст, історик, етнограф, проф. Московського Ун-ту, ред. «Чтений в Обществе истории и древностей российских», де вміщено багато цінних для укр. історіографії матеріялів: «История Русов», «Літопис Самовидця», твори Симоновського, Ріґельмана, Зарубського, «Діярій» Ханенка та ін. Заходами Б. вийшла в Москві (1875) зб. Я. Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси». Б. послідовно обстоював самостійність укр. мови й літератури; 1835 під псевд. Запорожця Іська Материнки видав «Наські укр. казки»; під псевд. А. Бода-Варвинець друкував укр. поезії в рос. журналах; під псевд. Мастак надрукував (1834) огляд укр. письменства «Малороссийские повести, рассказываемые Грицьком Основьяненком»; приятелював і листувався з Шевченком.

[Бодянський Осип (12.11.1808, Варва,Чернігівська губ. — 18.9.1877, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Боєслав Марко, псевд. укр. революціонера й повстанського поета, ред. підпільного літографованого ж. «Чорний Ліс»; за кордоном вийшла зб. поезій Б. «Непокірні слова» (1951).

Божедарівка, давня назва м. Щорського.

Боженко Василь (1867 — 1919), больш. партизан на Україні, командир Таращанського полку в дивізії М. Щорса, що вела бої проти укр. армії 1918 — 19.

[Боженко Василь (1871, Бережинка, Херсонська губ. — 1919, Житомир). — Виправлення. Т. 11.]

Божик Володимир (*1908), співак-тенор, композитор і дириґент; під час світової війни дириґував укр. хорами на еміґрації, з 1945 керує Капелею Бандуристів (тепер спільно з Г. Китастим у ЗДА).

[Божик Володимир (* Рава Руська, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Божик Пантелеймон (1879 — 1944), правос, згодом кат. свящ. у Канаді, родом із Буковини; церк. діяч, письм.-популяризатор, гол. твір «Церква українців в Канаді» (1927) и ін.

[Божик Пантелеймон (* Онут, Буковина — † Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]

Божик Степан (* 1898), адвокат, гром. діяч в Равщині (в Галичині); з 1946 в Бельгії, де провадить гром., кооп. роботу; автор праць з історії УГА, з минулого Белзької землі й ін.

[Божик Степан (1898 — 1971, Лювен, Бельгія). Був ред. ж. „Вісті“ й „Голос Христа Чоловіколюбця“, голова КОДУС у Бельгії тощо. — Виправлення. Т. 11.]

Божко Сава (* 1901), укр. сов. письм., чл. орг.-ції «Плуг»; повісті «Над колискою Запорожжя» (1925), «Чабанський вік» (1927), романи «В степах» (1930), «До моря» (1936); з 1937 доля Б. невідома.

[Божко Сава (1901, Крутоярівка, Катеринославська губ. — 1947, Слов’янка, Дніпропетровська обл.). З 1932 працював викладачем Херсонського Пед. Ін-ту. 27.6.1938 був заарештований і засуджений на 5 р. ув’язнення в концтаборах. Після війни працював у ред. херсонської газ. „Наддніпрянська Правда“. — Виправлення. Т. 11.]

Божко Юхим (1885 — 1920), 1918 отаман «Запор. Січі» на Катеринославщині у протигетьманському повстанні, а потім у боротьбі проти большевиків; 1919 командувач 2 піхотної дивізії (створеної з «Запор. Січі») у складі Запор. корпусу; сміливець і фантаст, що хотів відновити традиції давньої Запор. Січі, чим ширив анархію в Армії УНР; загинув у січні 1920 в суперечці з отаманом Волохом.

Божук Миколая (1907 — 37), по чоловікові Штефуца, закарп. вчителька й письменниця, зб. «Поезії» (1930).

Бозький лиман, див. Дніпрово-Бозький лиман.

Бойдуник Осип (* 1895), публіцист і політ. діяч; старшина УГА й Армії УНР, з 1920 чл. УВО; учасник конституюючого Конґресу ОУН і чл. Крайової Екзекутиви на Зах. Укр. Землі (1930 — 31), в’язень поль. і нім. тюрем; з 1941 чл. Проводу Укр. Націоналістів; на еміґрації чл. УНРади і в 1954 її гол.; автор праць: «Нац. солідаризм», «Укр. внутр. політика» й ін.

[Бойдуник Осип (1895, Долина, Галичина — 1966, Мюнхен). Твір: „На переломі“ (1967). — Виправлення. Т. 11.]

Бойкевич Микола (1876 — 1939), залізничник, діяч Укр. Радикальної Партії, організатор проф. спілок, чл. УНРади ЗУНР від Самбірщини в 1918 — 20.

Бойки, укр. плем’я верховинців, що заселює обидва узбіччя сер. частини Карпат (звідси Бойківщина). Назву Б. дехто виводить від частого вживання населенням частки «бойє» у різних значеннях. Гадають, що Б. — нащадки давнього слов. племени білих хорватів, яких Володимир В. приєднав до Київської Держави. Доки угри не вдерлися в Наддунайську низовину, плем’я це безпосередньо сполучало сх. і півд. слов’ян. Деякі давніші слов. дослідники (П. Шафарік, Ф. Рачкі), на підставі згадки візант. цісаря Костянтина Порфірогенета (10 в.) про місце «Бойки», положене за Туркією (себто Угорщиною), як батьківщину білих сербів, розуміли під цією назвою нинішню Бойківщину. Така гіпотеза ймовірна, але не доведена. Пов’язування назви Б. з кельтським плем’ям боїв нічим не обґрунтоване (Я. Пастернак). Подекуди Б. цураються своєї назви, вважаючи її за образливу, і називають себе верховинцями. На Закарпатті назва Б. мало поширена.

Територія Бойківщини займає увесь Високий Бескид, сх. частину Сер. Бескиду, зах. частину Ґорґанів і Центр.-Карп. влоговину, що з півд. до них прилягає; на півн. (на пограниччі з «підгірянами») межі Бойківщини загалом збігаються з границею Карпат, на півд. сусідують із сер.-карп. племенем («долиняками»), говірку яких можна вважати за архаїчний бойківський говір; на зах. Б. сягають по доплив Сяну — р. Солинку (пограниччя з лемками); на сх. — по дол. Лімниці; на зах. і сх. межах Бойківщини є ще переходові смуги (дол. Ослави, Бистриці Солотвинської), що є наслідком впливу Б. на сусідні племена. Територія Бойківщини займає бл. 8 000 км², де живе до 400 000 населення — в основному Б.; більшість Б. густо заселюють Центр.-Карп. влоговину, де розміщені міські оселі: Турка, Бориня, Нижні Веречки, Волове; поза нею — Сколе і Синевідсько; на пограниччі з Підгір’ям — Старий Самбір, Самбір, Борислав, Дрогобич, Болехів, Долина, Калуш.

Б. відрізняються від сусідів мовою (Бойківська говірка), одягом, будівництвом, звичаями. До недавнього часу Б. носили одяг домашнього виробництва: полотняні штани й сорочка, киптар або сердак, гунька (сіра або брунатна з овечої вовни), широкополий капелюх (бриль), ходаки (легке, міцне шкіряне взуття) і широкий шкіряний пояс; жінки носять полотняні сорочки, спідниці — мальованки та білі полотняні плахти; бойківська сорочка вишивана хрестиковим геометричним узором, рідше з росл. орнаментом, виконаним одним (чорний або червоний) або двома кольорами (чорний і червоний, червоний і синій); такі ж кольори й на бойківських писанках із архаїчним орнаментом (хрестикові або ромбові конструкції). В архітектурі на Бойківщині зберігся своєрідний тип бойківської хати (з ґанком) і трибанних церков із характеристичними опоясаннями (Сілець у Самбірському пов., церква св. Юра з 15 — 16 вв. у Дрогобичі, в с. Ботелка в пов. Турка — з 16 в. й ін.); у старих церквах збереглися давні ікони (Укр. Національний Музей у Львові, «Бойківщина» в Самборі) і фрески з 15 — 16 вв., напр., відкриті під час перебудови василіянського манастиря в Лаврові, кол. Старосамбірського пов. Б. зберегли багато старовинних звичаїв і обрядів, які зникли вже по ін. укр. землях (див. ЕУ I, стор. 197). Деякі перекази, напр., про Святославову могилу, про короля Данила та ін., свідчать про участь Бойківщини в спільноукр. іст. процесах.

За давніх часів Б. займалися гол. скотарством. Оселі їх користувалися т. зв. волосько-руським правом і не знали панщини, платячи своїм панам-зверхникам натуральну данину із скотарсько-лісового господарства. Через їх територію проходив гол. військ. і торг. шлях з України в Угорщину і Зах. Европу. Останнім часом Б. займаються перев. хліборобством (овес, картопля) і скотарством (раніше воли й вівці, пізніше здебільша молочне госп-во); до додаткових зайнять належать робота на лісорозробітках, на нафтових промислах, збирання і збут ягід та грибів; у р-ні Синевідська розвинене садівництво. Торг. рух, що відбувався гірським перевалом через територію Б., здавна призвичаїв до торгівлі деякі близькі до цього шляху оселі. Раніше Б. возили сіль (Старий Самбір називався колись Стара Сіль) до Галичини й на Волинь. Пізніше, коли австр. влада завела монополію, розвинулася торгівля овочами, її провадили братські «компанії». Б. — торгівців овочами до 1914 р. можна було зустрінути не лише в містах Галичини, а й Петербурзі, Букарешті, Будапешті, а то й на франц. Рів’єрі. В цих підприємливих бойківських колах у нові часи ширилася укр. нац. свідомість, із неї вийшло чимало свідомої укр. інтеліґенції — культ. і політ. діячів.

Серед народжених на Бойківщині визначних діячів минулого відомі зокрема: Юрій Дрогобицький (Georgius Drohobicz de Russia) — проф. ун-ту в Кракові 1488, згодом проф. і ректор ун-ту в Больоньї, письм. 16 в. Gregorius Vigilantius Samboritanus Ruthenus, П. Конашевич-Сагайдачний, M. Цмайло-Жмайло-Кульчицький, Гординський-Гордієнко, ген. суддя за Хмельницького І. Креховецький та ін. З новіших діячів треба згадати ряд письменників родом з Бойківщини або таких, що писали про Бойківщину: це — М. Устіянович, А. Могильницький, Я. Головацький, С. Ковалів, Ю. Кміт, О. Марків, О. Павлів, А. Чайковський, М. Зубрицький, Б. Лепкий, І. Филипчак, С. Парфанович і найбільший із синів Бойківщини — І. Франко; у деяких творах цих письменників зображені прикмети бойківської говірки (зокрема у Кміта, Маркова, Зубрицького, Парфанович).

В 1930-их pp. дослідницька праця над Бойківщиною зосередилася в музеї «Бойківщина» в Самборі, що видавав «Літопис Бойківщини».

Вичерплива бібліографія — див. «Літопис Бойківщини», 9 тт. Самбір 1931 — 39.

С. Рабій-Карпинська

Бойків Іван, укр. лінґвіст, 1929 — 32 наук. співр. Ін-ту Мовознавства; брав участь в укладанні підручників укр. мови, «Словника чужомовних слів» (1932), правописного словника чужих слів і «Рос.-Укр. Словника» УАН.

Бойківська говірка, одна з півд.-зах. укр. говірок, споріднена ближче з лемківською й надсянською, якої вживають укр. верховинці — бойки; приблизна межа: верхів’я Лімниці-Болехів-Самбір-р. Ослава-хребет Карпат з відхилом на півд. у р-ні Ужока, Нижніх Верецьких і Волового.

Особливості: 1) зберігання різниці праслов. y й i у формі ы — и (сын — синьий); ы після губних і гортанних більш заднє (быкы), інколи й лябіялізоване (бωла «була», похωлый «похилий»); 2) джь на місці праслов. dj (меджьа «межа»); 3) шелесні пом’якшені (жьáба); 4) збережено м’яке рь у кінці слів і складів (теж на місці праслов. r!) (млинáрь, вêрьх); 5) напружені варіянти ê, ô; ê перед наступним палятальним приголосним, й та ê, ô в наступному складі; б перед наступними ў, í, у, ê, ô (тêпếрь, ôтếць, на дôрốзьі); 6) пом’якшена вимова передньоязикових приголосних перед і з давнього о в закритих складах (ньіс «ніс-носа»); 7) зникнення інтервокального й (мáу «маю», рыбôў «рибою»); 8) лябіовеляризована вимова групи аў як åў, оў (лǻўка «лавка», доў «дав»); 9) дз — на місці початкового з- (дзéрно, дзьвір); 10) відсутність вставного ль після губних (сыпйю «сиплю», але: роблéний); 11) сильний асиміляційний вплив пом’якшених приголосних у групах приголосних (зьльіз «зліз», сьтьіў «стіл»); 12) відсутність подовження приголосних у типі: жьитьá «життя», насьіньа «насіння»; 13) зміна -ньк- в -йк- (бáтêйко, сивếйкый); -шк- в -чк- (чкóда); -дн- в -нн- (рíнный); -вн- в -мн- (рíмный); 14) енерґійна вимова приголосних у кін. складів, у висліді чого поставання після них короткого вокального елементу (дьíж^ыка, льіс^ы, дêнь^и «діжка, ліс, день»); 15) вплив закінчень твердого типу імен на м’який: вітцьóви «батькові», до нього; але зберігання різних закінчень обох типів у місцевому однини іменників: на сьтьільци, «на стільці», на пóли «на полі», души «в душі»; 16) зберігання давніх закінчень у множині чоловічого і сер. іменників: називний — вốўци «вовки»; давальний — пáньім, пáным, пáнум «панам»; орудний — з быкы, з тельаты «з биками, з телятами»; місцевий — в кốньох «в конях»; 17) дієслівні форми: чьитам, -ашь, -ат, -áме, -áте, -áут; чьитåўйêм, — йêсь, чьитáлисьме, -сьте «я читав» бýду чьитåў «читатиму»; 18) часто відтягнутий до початку слова наголос (порівняно з укр. літ.): нáзад^ы, кóльіно, кóрыто, чéкати; 19) енклітичні форми займенників: ньа «мене», тьа, сьа; 20) закінчення -ôў у жіночих іменників типу: мốркôў, цếрькôў і навіть: гốлôў «голова».

О. Горбач

Бойківщина, край, заселений бойками.

«Бойківщина», музейне т-во в Самборі, засноване 1927 для дослідження території, історії й культури бойків; утримувало музей і з 1931 видавало «Літопис Бойківщини» (9 випусків); гол. організатори: А. Княжинський, В. Гуркевич, В. Кобільник, І. Филипчак; 1940 за сов. влади музей перетворено на значно поширений Обл. Музей Бойківщини.

Бойко Василь (1892 — 1938), літературознавець; праці з нової укр. літератури; «Марко Вовчок. Іст.-літ. начерк» (1918), «Життя та літ. творчість Квітки-Основ’яненка» (1918) й ін.; висланий з України, в 1930-их pp. був проф. Уральського Пед. Ін-ту.

Бойко (літ. псевд. Блохина) Юрій (* 1909), літературознавець, проф. УВУ в Мюнхені, гром. і політ. діяч, чл. проводу ОУН; праці про Коцюбинського, літературу 19 — 20-их pp., суч. сов. та еміґраційну літературу; «Шевченко і Москва» (1952), публіцистичні праці («Основи укр. націоналізму» 1951 та ін.).

[Бойко (літ. псевд. Блохина) Юрій (* Миколаїв). — Виправлення. Т. 11.]

Бойова Управа Укр. Січових Стрільців, створена була Гол. Укр. Радою 3. 8. 1914. Спочатку виконувала функції орг. центру УСС, з 1915 р. провадила харитативну, пропаґандивну й вид. працю Леґіону. В 1917 р. влаштувала павільйон УСС на воєнній виставці у Відні. Очолювали Б. У. — до 1917 p. К. Трильовський, пізніше С. Смаль-Стоцький.

Бойченко Микола, сучасний музиколог і композитор із Києва, музику студіював в Італії й Парижі; у 1930-их pp. працював у Чернівцях, після 2 світової війни доля Б. невідома; фортепіянові твори, «Лісова пісня» — увертюра для оркестри, симфонічна поема «Україна» та ін., «Нові принципи муз. композиції» (італ. мовою), зб. 150 бук. пісень.

[Бойченко Микола (1896, Київ — 1946, Букарешт). — Виправлення. Т. 11.]

Бойченко Олександер (1903 — 50), укр. сов. письм., 1923 — 32 секретар ЦК ЛКСМУ, повість «Молодість» (1945), написана в ортодоксально-больш. дусі.

Бойченко Павло (1813 — 84), лікар і гром. діяч на Катеринославщині; як інспектор лікарської управи визначився орг-цією земської медицини; автор ряду наук. праць.

Бойчук Михайло (1882 — 1939), визначний маляр-монументаліст і педагог; нар. в Галичині; закінчив Академію Мистецтв у Кракові, пізніше студіював у Парижі; з 1917 — проф. Академії Мистецтв, згодом Художнього Ін-ту в Києві. Цілком ориґінально поєднуючи впливи візант. малярства та ін. монументальних стилів, зокрема раннього ренесансу, із елементами укр. нар. орнаменту й старої мист. традиції — мозаїки й фрески княжої доби, іконописання та портрету 17 — 18 ст., Б. створив школу укр. монументалістів (бойчукізм). Група послідовників Б. (бойчукістів) мала організаційним осередком АРМУ.

Впливи школи Б. позначилися незабаром не тільки в малярстві (портрет і фрески), а й у кераміці, ткацтві, килимарстві, деревориті, графіці, різьбі. Заарештований в 1937, Б. був засланий і помер у концтаборі (див. ЕУ I, стор. 830, таблиця XVIII; стор. 838, мал. 637).

[Бойчук Михайло (30.10.1882, Романівка, Тернопільщина — 13.7.1937). Арештований в пол. 1930-их pp. як „аґент Ватикану“, Б. розстріляли разом з його дружиною С. Налєпінською. — Виправлення. Т. 11.]

Р. М.

Бойчук Осип (* 1907), адвокат, пластовий діяч у Галичині й на еміґрації; 1952 — 54 голова Гол. Пластової Старшини, з 1954 голова Гол. Пластової Ради.

Бойчук Тимко (1896 — 1922), брат Михайла, маляр, ориґінальний монументаліст.

[Бойчук Тимко (* Романівка, Тернопільський пов., Галичина — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Бокаріюс Микола (1869 — 1931), один із творців укр. судової медицини; судовий лікар, пізніше проф. у Харкові, 1923 Б. заснував кабінет наук.-судової експертизи, 1926 перетворений на Харківський Н.-Д. Ін-т Судової Експертизи (з 1931 — ім. Бокаріюса); гол. судово-мед. експерт УССР, автор численних праць із судової медицини та криміналістики.

[Бокаріюс (Бокаріус) Микола (* Одеса — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Бокій Гаврило († 1578), суддя луцький (з 1561 p.), один із найвизначніших волинських бояр в часи Люблинської унії, прихильник приєднання Волині до Польщі.

Боклевський Петро (1816 — 97), маляр і графік, 1852 закінчив Академію Мистецтв у Петербурзі; майстер сучасн. побуту, ілюстрації до «Мертвих душ» Гоголя, автолітографії.

Боково-Антрацит (V — 20), м. впівд.-сх. частині Донбасу; р. ц. Ворошиловградської обл. Добування антрациту, завод для ремонту шахтного устаткування.

Бокс, із старої Греції перейшов до грец. колоній на Україну; досить поширений за княжої доби, викликав протести церк. діячів; добре відоме «кулачництво» і за козаччини, але згодом під тиском церк. і цивільної влади існує лише як традиційна розвага в глухих селах і передмістях. Новітній Б. зароджується в Києві в кін. 19 в.; 1915 р. Гриценко здобуває віцемистецтво Росії в півважкій вазі. Перші гуртки Б. в Галичині — з 1924; в УССР з 1925 виникають боксерські гуртки переважно по великих містах (всеукр. і всесоюзне першенство з Б. в 1940-их pp. здобувають Л. Сегалович, Г. Єршко й ін., тепер Б. Назаренко, Б. Голубенко); боксери УССР заступають Сов. Союз на Олімпійських іграх 1952. За океаном укр. боксери змагаються при чужих клюбах; С. Галайко в ЗДА здобув чемпіонат нац. ААУ в півлегкій вазі й срібну медалю на Олімпійських іграх 1932.

Е. Ж.

Боксит, мінерал, гідрат окису алюмінію (Al2O3.2H2O), найважливіша руда алюмінію. На Україні Б-и слабо виступають на Никопільщині й на Кубані (басейн р. В. Лаби і р. Малки) і не мають пром. значення. Укр. алюмінійова промсть користається як сировиною рос. тіхвінськими рудами.

Бокшай Еміліян (* 1889), свящ., церк. і пед. діяч на Закарпатті; шкільні підручники, м. ін. «Исторія Церкви Христовой» (1934) і «Мадярсько-руський словар».

Бокшай Іван (1874 — 1939), закарп. композитор, гр.-кат. свящ. автор церк. пісень, фортепіянових композицій, підвищив мистецтво церк. співу на Закарпатті; «Церковное ПростопЂніе» (1906).

Бокшай Йосип (* 1891), маляр і графік із Закарпаття, вчився в Мист. Академії в Будапешті, працює в Ужгороді; розпис церков, пейзажі («Полонина Рівна», «Озеро в горах» й ін.), панорама Ужгороду (1949), ілюстрації (ЕУ I, мал. 609).

[Бокшай Йосип (1891, Кобилецька Поляна, Закарпаття — 1975, Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]

Болбочан Петро (1883 — 1919), полк. Армії УНР, здібний організатор і визначний стратег; з осени 1917 командувач 1 Укр. Респ. полку в складі 2 Сердюцької дивізії, боровся проти большевиків під час їх наступу на Україну за Центр. Ради; 1918 — як отаман 1 Запор. дивізії в складі Запор. корпусу відбув похід у Крим, за гетьманату — полк. 2 Запор. полку. З наказу Директорії восени 1918 командував Запор. корпусом і всім військом Лівобережної України; після відступу на Правобережжя командних постів не займав. 9. 6. 1919 у Проскурові зробив спробу самовільно стати на чолі Запор. корпусу і за вироком Воєнно-Польового Суду був розстріляний б. ст. Балин на Поділлі.

[Болбочан Петро (* Гитець [за ін. даними Гіждеу, Хотинський пов., Басарабія]). Література: Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим. Л. 1928, 2-е вид. Нью-Йорк 1956. — Виправлення. Т. 11.]

Болгари на Україні. Досі ще не досліджена задовільно етногр. межа, що відокремлювала укр. племена від болг. (слов.) в передісторичну й княжу добу, а згодом у Молд. державі на території півд. Молдавії й Басарабії. Це питання тим важче розв’язати, що деяка частина укр. і болг. населення була засимільована румунами, а терени зазнали глибоких колонізаційних змін.

Теперішні болг. колонії в півд. Україні є вислідом новішої колонізації, спричиненої рел. та нац. і соц. гнобленням болг. населення турками на півд. від Дунаю. Такі переселення Б. були зв’язані з ростур. війнами (Б., намагаючись визволитися, допомагали рос. армії) та з бажанням рос. влади якнайшвидше заселити півд.-укр. степи («Новоросію»). 1752 рос. уряд затвердив болг. поселення в Новомиргороді та Ольшанці над р. Синюхою (на території сербського гусарського полку). В 1764 — 69, у зв’язку з закликом рос. уряду до чужинців оселюватися в Росії, невелика група Б. осіла під Києвом на землях Києво-Братського манастиря, ін. на Чернігівщині. В 1769 — 91 Б. посилено напливають у Басарабію (Ізмаїл, Кілія, Бендери, Аккерман, Рені, Кишинів); рос. землевласники спроваджують Б. до своїх степових маєтків (с. Ольшанка, б. Ольвіополя, 1769). 1790 р. чималий болг. відділ увійшов до складу Вузького козачого війська (скасованого 1817) і був розселений на Херсонщині в околицях Бобринця та Вознесенського. Після укладення Яського миру (1791) частина басарабських Б. переселилася в Тираспіль, Нижні Дубосари, Григоріопіль та Одесу. Найінтенсивніший період болг. колонізації припадає на 1801 — 12 pp., коли рос. уряд став особливо цікавитися долею балканських народів. Тоді болг. втікачі оселилися на півд. від Одеси (Малий і В. Буялик, Кубанка, Паркани), б. Миколаєва (Тернівка), б. Тирасполя (Катаржино) й б. Теодосії (Старий Крим, Кішлав). Одночасно Б. селилися в півд. Басарабії під протекторатом молд. господарів. Разом число болг. переселенців 1819 р. сягало бл. 24 000 душ. Останнє масове переселення Б. на півд. Україну відбулося 1830 — 34; 1844 число Б. становило 75 400 (3,3% населення Таврійської, Херсонської й Басарабської губ.). Після того, як за паризьким договором 1856 р. до Молдавії мала відійти майже половина заселеної Б. басарабської території, в 1861 — 62 pp. бл. 30 000 Б. звідти переселилися на Бердянщину й Мелітопільщину; тоді ж прибуло деяке число Б. з-за Дунаю. З Мелітопільщини частина Б. переселилася в 1860-х pp. на Кубань і Закавказзя. Дістаючи від рос. уряду особливі пільги й допомогу, Б. виявилися добрими хліборобами, городниками й виноградарями.

В УССР у межах 1938 р. жило за переписом 1897 р. — 60 000 Б., за переписом 1926 р. — 92 000 (в усьому СССР — 111 000, в 1939 — 113 500); 97% Б. жило в селах, найбільші скупчення Б. — на Мелітопільщині, де в 20-их pp. існували 2 болг. нац. р-ни — Коларовський і Царедарівський (гол. осередок с. Преслав, де з 1875 існувала болг. вчительська семінарія); менші скупчення в півд.-зах. частині УССР. Б. жили в більших або менших суцільних островах. В 40 чисто або майже чисто-болг. сільрадах жило 76% всіх Б. У 1920-их pp. мова навчання в нар. школах болг. (за переписом 1927 р. 72,5% болг. дітей вчилися в УССР в болг. семирічках, 12,4% — вчилося болг. і другою мовою); в 1933 в СССР було 54 болг. школи, 1 пед. і 1 аґротехн. технікуми. Всеукр. філія Центрвидаву випускала болг. мовою підручники й популярну літературу, виходив офіц. часопис «Съветско Село». Після 1933 p., із зміною нац. політики, болг. райони ліквідовані. В Криму жило (1926 р.) 11 000 Б., на Кубанщині бл. 1 000. Великий болг. острів у півд. Басарабії з м. Болградом як центром лежить на межі укр. і румунської (молдавської) етногр. території; на цьому о-ві жило за переписом 1897 — 102 000 Б., 1941 — 179 000. Цей етногр. острів належить тепер до складу Одеської обл. за винятком півн. частини, що входить до Молд. ССР. В 1939 р. жило на сучасній території УССР бл. 250 000 Б., або понад 80% усіх Б. в СССР і більше як 3% всіх Б. у світі.

Література: Титоров И. Българите в Бесарабия. Софія 1905; Музыченко А. Быт болгар поселенцев Феодосийского уезда. Этнографическое Обозрение, XLIII; Музыченко А. История поселения и фонетические особенности говора крымских болгар поселенцев Феодосийского уезда. Известия ОРЯС, XII, 2; Державин Н. Болгарские колонии в России (Таврическая, Херсонская и Бессарабская губернии), I. Сборник за народни умотворения и народопис, XXIX. Софія 1914; II. П. 1915; Бернштейн С. Болгарские говоры Украины. Наук. Записки Одеського Держ. пед. ін-ту, І. О. 1939.

О. Горбач

Болгарія (нині Нар. Респ. Болгарія), країна в півн.-сх. частині Балканського півострова; площа — 110 800 км²; 7 028 000 меш. (1946). Зв’язки України з Б. сягають найдавнішої іст. доби. Київ. кн. Святослав брав участь у боротьбі Візантії з Б. і 968 р. зайняв м. Переяславець у гирлі Дунаю, що відігравало значну ролю в торг. зв’язках, але напад печенігів на Київ змусив Святослава повернутися. В 971 р. військо Святослава пройшло через усю Б. і в союзі з болгарами билося, зокрема під Доростолом, проти візант. цісаря Івана Цімісхія. Особливо важливі були культ. зв’язки з кін. 10 в., після охрищення Руси. Разом із першими богослужбовими книгами з Б. до Сх. Европи прийшла ц.-слов. мова (мова півд. слов’ян Б.), ставши основою літ. мови старої України. Процес перенесення до Київ. Руси чужої літератури був зокрема стимульований близькими зв’язками України в перше 50-річчя після охрищення з болг. охрідським патріярхом. Поряд із перекладами, зробленими на Україні, ширилися зроблені вже раніше в Б.: це були богослужбові книги, чимало проповідницьких творів, «Четьї Мінеї» (в перев. частині), «Златоструй», «Богословіє» Івана Дамаскіна, «Шестодневи» (один — в обробленні Івана, екзарха болг. 9 — 10 вв.), «Хроніка» Івана Малали, «Збірники Святослава» 1073 і 1076 pp. Поряд із нечисленними ориґінальними творами церк. болг. письм., як «Учительне Євангеліє» Костянтина Пресвітера (10 в.), відомі були апокрифи безсумнівно болг. походження, бо зв’язані з ученням поширеного в Б. в 10 — 11 вв. богумильства. Разом із перекладами на Україну приходили з Б. і переписувачі книг, «книжники». Втрата Б. держ. незалежности в наслідок завоювання Візантією 1018 (до кін. 12 в.) спричинила припинення болг. літ. діяльности. В Б., як і в Сербії, в 12 — 13 вв. з’являлися твори, перекладені в Києві, і деякі ориґінальні київ. походження. Недовготривале політ. відродження Б. в 13 — 14 вв. супроводилося пожвавленням літ. діяльности, зв’язаної з піднесенням христ. містицизму: гол. представником цієї течії був тирновський патріярх Євтимій (1370-і — 93). Його безпосередніх впливів зазнали київ. митрополити-болгари Кипріян († 1407) і Григорій Цамблак (1415 — 19). Ці впливи (т. зв. тирновської школи) позначилися на укр. літ. пам’ятках 14 — 15 вв., з одного боку, посиленням аскетичних, містичних настроїв, з другого — реторичністю, збільшеною увагою до стилістичних прикрас. В добу важкого поневолення турками Б. діставала культ. поміч із Київ. Академії, де в 18 — 19 вв. училося багато болгар. У кін. 18 — на поч. 19 в. міцнішають укр.-болг. зв’язки завдяки, зокрема, появі в Одесі болг. купців. Чималу ролю в культ. відродженні нової Б. відіграв закарп. українець Юрій Гуца-Венелін (1802 — 39), що відбув подорож по Б., зібравши великий іст. і філол. матеріял і поклавши початок болг. етногр. студіям; 1829 він видав у Москві кн. «Древние и нынешние болгаре» і цим вплинув на пробудження болг. нац. свідомости. Незабаром в Одесі вийшла друком одна з перших у 19 в. кн. болг. поезії — «Стоянъ и Рада» Найдена Ґерова (1845). Болг. письменники 19 в. виявляли велике зацікавлення Шевченком, і чимало з них зазнали його виразного впливу, засвідченого болг. критикою. Райко Жінзіфов (1839 — 77) писав під впливом Шевченка — особливо «Кървава кошуля» 1876 — і, починаючи з 1863, опублікував ряд перекладів його творів. Так само чимало писав під Шевченковим впливом і перекладав його твори основоположник нової болг. поезії Петко Славейков (1827 — 95), до мотивів нар. укр. поезії та творів Шевченка звертався найвизначніший болг. письм. Іван Вазов (1850 — 1921). Письм. і етнограф Любен Каравелов (1835 — 79), що вивчав укр. фолкльор і укр. етнографів, зазнав впливу Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка і Шевченка, твори якого теж перекладав (1870 — 73 pp.). Про вплив цих укр. письм. на свою творчість писав і Теодор Влайков (* 1865).

Під час війни 1877 — 78 pp., коли гасла визволення слов’ян з-під тур. панування були дуже популярні, чимало українців добровольцями билися за визволення Б. На дальші культ. зв’язки між українцями і болгарами особливо вплинула діяльність М. Драгоманова, що в 1889 — 95 був проф. Софійського Ун-ту і багато зробив для дослідження болг. фолкльору. Найвидатніший болг. історик Марін Дрінов (1837 — 1906) був проф. Харківського Ун-ту і брав активну участь у праці Харківського Іст.-Філол. Т-ва (в 1890 — 97 його гол.). На д. чл. НТШ обрані були болг. вчені Михайло Арнаудов, Георгій Бончев, Стефан Ватев, Крум Дрончілов, Іван Ерделяновіч, Анастас Тодор Ішірков, Любомір Мілетіч, Стефан Петков, Стоян Романський, Іван Шішманов.

Берестейський мир 1918 приніс дипломатичні зв’язки між Україною і Б. Амбасадором України в Софії був Олександер Шульгин, болг. в Києві — кол. мін. освіти, проф. І. Шішманов, давній прихильник укр. держ. відродження. Пізніше, коли в Б. виникла невелика укр. колонія, з ініціятиви Шішманова (і під його головуванням) 26. 3. 1920 в Софії було засноване Болг.-Укр. Т-во.

Місцями оселення українців, майже всіх кол. вояків Армії УНР, були перев. Софія, Пловдів, Слівен, Відін, Русе, Бурґас, Варна та ін. Існували укр. орг-ції: Укр. Громада в Б. та Укр. Об’єднання в Б., що мали свої філії. На з’їзді 1934 р. створений був Союз Укр. Орг-цій в Б. Серед укр. гром. діячів особливо активні були полк. Филипович і різьбар М. Паращук.

За браком ін. можливостей, укр.-болг. зв’язки в 20 в. розвивалися перев. в ділянці культурній. Болг. письменники робили переклади творів укр. літератури, зокрема Шевченка — І. Белев, Діямантін, А. Іхчієв, С. Дрінов, С. Чілінґіров (* 1881), Х. Цанков-Деріжан; Стефаника й Кобилянської — П. Тодоров (1879 — 1916); Франка й Олеся — Х. Цанков-Деріжан та ін. На укр. теми, зокрема про літературу, писали І. Шішманов, С. Младенов, С. Чілінґіров, М. Арнаудов; С. Станіміров, Н. Балабанов, Д. Страшіміров та ін.

Після другої світової війни культ. зв’язок між УССР і нар.-дем. Б. став дуже тісний. Відбуваються ґастрольні театральні й концертові подорожі. З’явилися укр. мовою прозові твори І. Базова, поезії X. Ботева в перекладі П. Тичини (обраного чл.-кор. Болг. Академії Наук), Л. Каравелова, Л. Стоянова, збірка вибраних творів болг. поетів та ін. Болг. мовою видано переклади творів Тичини, Бажана, Смолича, Малишка, Стельмаха, Корнійчука й ін. Цілковита підпорядкованість офіц. політ. контролеві великою мірою зменшує ефект праці над укр.-болг. культ. зближенням.

Р. М.

Болгарсько-Українське Товариство, засноване в Софії 1920 р. з ініціятиви проф. І. Шішманова, який був його головою; ставило за мету взаємне ознайомлення й культ. зближення; т-во мало бібліотеку, влаштовувало виклади, видавало «Вісті»; існувало до больш. окупації 1944.

Болград (VIII — 9), м. при впадінні р. Ялпух до озера Ялпух у Басарабії; р. ц. Одеської обл.; 13 000 меш. (1930); дрібна харч. пром-сть, в р-ні інтенсивне садівництво. У м. й околиці живуть перев. болгари, що оселилися тут на межі 18 — 19 вв.

Болеслав II Сміливий, король (1058 — 79) поль., брав участь у боротьбі між київ. князями і, підтримуючи Із’яслава Ярославича, зробив два походи на Київ; під час першого 1069 зайняв Київ, але змушений був відступити в наслідок повстання киян.

[Болеслав II Сміливий (1039 — 81), кн. (1058 — 77) і король поль. (1077 — 79). — Виправлення. Т. 11.]

Болеслав Тройденович, див. Юрій Болеслав.

Болеслав Хоробрий (967 — 1025), поль. король (992 — 1025), будівничий поль. держави, оборонець її самостійности проти Німеччини; підтримував зв’язки з Володимиром В., як союзник кн. Святополка воював з Ярославом Мудрим, 1018 відбув похід на Київ.

[Болеслав Хоробрий, поль. кн. (992 — 1025) і король (1025). — Виправлення. Т. 11.]

Болехів (IV — 4), м. на р. Сукіль (притока Свічі) на Підкарпатті; р. ц. Станиславівської обл. 11 000 меш. (1931). Добування соли, деревообробна, гарбарська пром-сть. З 19 в. лісова школа.

Болиголов (Conium maculatum), отруйна трав’яниста рослина, до 2 м висоти, з родини окружкових; росте всюди на Україні б. хат і на пустирях, розпізнається по червонястих плямах на стеблі й неприємному запаху розтертих листків.

Болозович Авксентій (* 1881), кооператор, проф. Київ. Кооп. Ін-ту, 1918 — 19 видатний діяч Всеукр. Учительської Спілки, один із засновників Всеукр. Учительського Вид. Т-ва, організатор цукрової кооперації (Укрсільцукор і Українцукор); 1928 засланий на 3 роки на Соловки; 1930 справу його приєднано до процесу СВУ, і Б. знову засуджено на 5 р. ув’язнення, після відбуття якого залишено на поселенні в Сибірі.

Болота, надмірно наводнені частини земної поверхні, покриті шаром торфу, глибиною до 30 см і більше — в неосушеному стані та до 20 см — в осушеному; при тонших шарах торфу говориться про заболочену землю. Б. діляться на три типи: низинні або долинні, верхові (поверхові) і перехідні. Низинні Б. живляться ґрунтовими водами, що мають у своєму складі мінеральні солі; верхові Б. бідні на мінеральні солі, зокрема кальцій, бо живляться перев. атмосферними опадами, які, не маючи відповідного випаровування, стоку і всякання в землю, — затримуються в поверхневих шарах; перехідні Б. мають елементи обох попередніх типів.

Б. України належать перев. до долинного і перехідного типів; верхових Б. приблизно лише 10%. За характером рослинности на Україні вирізнюється три типи Б.: мохові-сфаґнові (біломохові) і гіпнові (зеленомохові), трависті і деревні. Сфаґнові Б. питомі для верхових боліт (перев. на Зах. Поліссі і в Карпатах); серед травистих Б. велике поширення мають осокові Б. (гіпново-осокові Б. найпоширеніші на Україні) і високотравні (очерет, рогіз, комиш тощо) — поширені в лісостепу й степу (плавні); до деревних Б. належать березові, вільшані та Б. з вербою і сосною (див. ще ЕУ I, стор. 102 — 04, мал. 68, 71, 72).

На укр. землях Б. займають бл. 2 500 000 га, в тому ч. в УССР бл. 2 000 000 га; найбільше в півн. ліс. смузі (5 — 30% площі), менше на Лівобережжі (2 — 5%), ще менше на Правобережжі (до 2%) і в Степу (до 1%). Найбільші Б. України (і Европи взагалі) — в р-ні Прип’яті — Полісся, особливо в зах. частині, де вони творять великі суцільні масиви або простягаються в долинах рік; переважають тут трависті низинні Б., т. зв. гала. Менше заболочене Центр. Полісся, особливо над Дніпром; на Лівобережнім Поліссі розкинені Б. на вододілі Дніпра-Десни (Б. Замглай) і на заплавинах малих річок; значно менше Б. на Лівобережному Лісостепу; невеликі Б. лежать на межі Поділля (над гор. Бугом і Стиром), на Підкарпатті (Самбірські Б.) і на Надтисянському Низі (Чорне Болото). Найтиповішими Б. степ. смуги є заболочені долини рік, т. зв. плавні, зокрема в гирлових частинах (Дніпра, Кубані й Дунаю), де Б. частково переходять у солонці.

Поруч із Б. існують т. зв. заболочені землі, здебільшого луки, які в бідні на опади роки використовуються як с.-г. вгіддя і площа яких залежить від величини атмосферних опадів.

Госп. використання Б. і заболочених земель дуже обмежене; трава дає грубе, гірше від лугового, сіно; на деревних Б. використовується деревину вільхи, берези, осики; деяку госп. користь дають комиші, очерет і збирання ягід; найбільше значення має видобування торфу. Б. утруднюють транспорт, сприяють розмноженню сарани й комарів — поширювачів малярії та ін. хвороб.

Меліораційні роботи над осушенням Б. на Україні початі були в другій пол. 19 в., до 1913 осушено бл. 1 000 000 га (перев. на Поліссі, тоді ж осушено Самбірські й Карпатські Б.); після першої світової війни відбудували знищену чи занедбану під час воєнних дій систему висушних каналів і дренів; меліораційні роботи провадилися перев. на Лівобережжі. Після другої світової війни працю над осушуванням Б. відновлено; деякі осушені терени залишають під сінокоси, на ін. вирощують овес, гречку, капусту, картоплю, брукву, моркву, конюшину тощо.

Вивченню Б. і заболочених земель на Україні присвячено чимало наук. праць та експедицій; до важливіших із них належать: експедиція І. Жилинського в 1875 — 98 pp. для вивчення Полісся, низка праць Г. Танфільєва в 1888 — 95 pp. про Полісся, твір А. Фоміна про районізацію Б. евр. Росії (1898), «Торфяные болота» В. Доктуровського (1935), праці В. Вільямса, Н. Каца, В. Купріянова; за сов. режиму працями над вивченням Б. в СССР керує Центр. Торфова Дослідна Ст. при Мін-ві Сіль. Госп-ва СССР.

І. Вакуленко і І. Тесля

Болотов М., сучасний балетмайстер Київ. Театру Опери й Балету, відзначений на міжнар. фестивалі танцю в Лондоні; постановник хореографічної частини на 1 декаді укр. мистецтва в Москві 1936: «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка» та ін.

Болотяна руда (дарнева руда), відміна бурого залізняка, перемішаного з глинами, вапном, піском і органічними рештками; залягає на дні боліт. має 25 — 35% чистого заліза, 0,2 — 2% фосфору. Б. р. виступає на Україні в основному на Поліссі; тут на її базі в 17 — 19 ст. працювали невеликі металюрґійні підприємства.

Болотяні вулкани (сальзи), вулкани на Таманському й Керчинському півостровах; діють силою підземних газів, час від часу викидаючи синявосіре болото з водою й болотяні гази; із Б. в. б. Керчі, що дають лік. грязь і боракс, найвідоміші Булганакські й Тарханські.

Болоховці (13 в.), поселенці між гор. Случчю й Богом, 1232 — 36 болоховські князі були союзниками гал. бояр у боротьбі з кн. Данилом; під час походу Батия піддалися татарам («татарські люди»); 1241 були розбиті Данилом, який і в 1254 — 55 робив походи проти «татарських людей».

Болсунова Віра, знавець нар. мистецтва, земський інструктор й організатор підприємства мист. виробів у Полтаві до 1917, потім працювала в пром. кооперації.

Болсуновський Карл (1838 — ?), аматор-археолог і нумізмат-збирач, кустос нумізматичного відділу Іст. Музею в Києві, автор кількох археологічних та нумізматичних нарисів, зокрема про символіку трипільської орнаментики, тризуб та дорогичинські пльомби.

Болтенко Михайло (* 1888), консерватор Держ. Іст. Музею в Одесі, чл. Археолоської культури (Усатове б. Одеси, 1926) та керівник комбінату надчорноморських археологічних експедицій в Одесі.

[Болтенко Михайло (1888, Осовєц, Польща — 1959, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Болховітінов Євгеній (1767 — 1837), світське ім’я Євфимій, київ. митр. (1822 — 37), історик, археограф і бібліограф («Словарь исторический о бывших в России писателях духовного чина...», І — II. 1827; «Словарь русских светских писателей...» І — II. 1845), автор праць з історії Києва («Описание Киево-Софийского собора и киевской иерархии», 1825, та ін.), ентузіяст археології. Коштом Б. і під його керівництвом К. Лохвицький досліджував фундаменти Десятинної церкви та Золоті Ворота в Києві.

[Болховітінов Євгеній (* Вороніж — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Болхуни, с. над Ахтубою (рукав дол. Волги) в Астраханській обл.; укр. етногр. острів (1926 р. 13 000 українців).

Болюх Василь (1889 — 1955), госп. і політ. діяч на Тернопільщині, 1935 — 39 посол УНДО до поль. сойму; помер в Австралії.

Большевики, див. Комуністична Партія Совєтського Союзу.

Большевізм, див. Комуністична Партія Совєтського Союзу.

Большівці (IV — 5), с. м. т. на Опіллі, при злитті Нараївки і Гнилої Липи; р. ц. Станиславівської обл. Дрібна харчова пром-сть, оброблення будів. матеріялів. 4 500 меш. (1931).

Попередня     Головна     Наступна