[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 132-143.]

Попередня     Головна     Наступна





Білорусизми, білор. елементи в укр. мові. Хоч білор. мова здавна виявляє риси зв’язку з балтійським мовним союзом, що чужі укр. мові, обидві мови мають багато спільного в словнику, наголосі, фонетичному й морфологічному розвитку. Ці спільні елементи тільки почасти є вислідом позичень, а поза тим постали в результаті періодів спільного розвитку, зумовленого іст. обставинами. Можна припускати спільний розвиток півд.-білор. і півн.-укр. говірок у добу хозарського панування над полянами, сіверянами, в’ятичами та ін., що тривав і далі, в період Київ. держави, і спричинився до низки спільних фонетичних і морфологічних змін (перехід ґ в г, ствердіння р, перехід л в ў після ъ перед приголосними, пом’якшення г, к, х, перед ы в 12 в., дифтонгізація о, е, в нових закритих наголошених складах, перехід ръ, лъ і т. п. в ри, ли, перехід ъ, ь перед й в и (і), але не в родовому відмінку множини тощо). Частина цих рис вийшла поза межі києво-поліської групи говірок і була поширена на всі білор. або всі укр. говірки, гол. в наслідок «розмивання» києво-поліської групи говірок між укр. і білор. мовами (Шерех). У період Литовської держави проявився, з одного боку, вплив традиції літ. мови Київ. Руси з її київ. основою на літ. мову В. Князівства Литовського, а з другого боку, вплив живої білор. мови ширився далеко на південь, насамперед акання. Акання охоплює півн. Полісся, а в окремих словах (типу багатий, гарячий) доходить до тогочасного кордону Литви з Польщею на Поділлі (Курило). Розвиток козацтва й постання Гетьманської держави кладуть початок новій хвилі укр. впливів на білор. мову. У 19 — 20 в. нова білор. літ. мова приймає деякі українізми (напр., у творах М. Багдановіча).

В сучасній укр. мові словникові Б. зв’язані гол. з хвилею білор. впливів у 15 — 16 в. Вони покищо зовсім не виявлені й не вивчені, і можна вказати тільки на деякі літуанізми, що прийшли до укр. мови через білор. посередництво (ківш, клуня, путря та ін.), а з другого боку, на поодинокі слова, де виразно виявляються риси білор. фонетики (бадьорий, буцім, можливо дьоготь та ін.).

Ю. Шевельов


Білорусь, країна в басейні гор. Дніпра, Двіни й Німану, заселена білорусами. Основну частину Б. становить нині Білоруська ССЕ, що займає 207 600 км² з понад 10 000 000 населення (до приєднання Зах. Білоруси в 1939 р. — лише 126 000 км² і 5 570 000 меш.). Зах. кордони БССР загалом покриваються з етногр. (бл. 300 000 білорусів живе в Латвії, деяке число в Литві), натомість на сх. до етногр. Б. належать частини Великолуцької, Смоленської й Брянської обл. в межах РСФСР. Етногр. білор.-рос. межу встановити важко, беручи до уваги наявність перехідних груп і сильну русифікацію білорусів за межами БССР. З другого боку, до складу БССР входить досить широка територія, заселена українцями. Етногр. границю і тут визначити нелегко, бо на Поліссі й півн. Чернігівщині існують мало досліджені говірки перехідного типу (про мовну межу див. ЕУ I, стор. 22).

На території БССР білорусів — до 80% (себто 8 000 000), на півдні живе до 1 000 000 українців, по всій країні, гол. по містах, розпорошені росіяни; невеликий % становлять нині поляки й жиди (до війни по 10%). Уся білор. етногр. територія обіймає за різними оцінками 240 — 300 000 км², число білорусів 9 — 13 000 000.

Білор. народність склалася в основному із сх.-слов. племен кривичів, дреговичів і радимичів. Протягом своєї історії Б. довго перебувала в тривалих і безпосередніх зв’язках із Україною. За літописними даними, в 10 в. в Б. княжили варязькі династії, не зв’язані з київ. князями, що в цей час об’єднували сх.-слов. землі. Першими увійшли в держ. систему Київ. Руси смоленські кривичі. В кін. 10 в. Володимир В. здобув Полоцьк і пізніше лишив там князем сина від Рогніди, кн. полоцької, Із’яслава. Тоді як Турово-Пинська й Смоленська землі трималися ближче до Київ. держави, полоцькомєнські князі, нащадки Із’яслава, зокрема Всеслав (1044 — 1101), вели політику відокремлення. Білор. землі жваво торгували з Україною і зах. країнами. Дальше роздрібнення білор. князівств при екон. і політ. ослабленні Київ. держави мало наслідком те, що Полоцька земля в першій чверті 14 в. опинилася в складі Литов. держави Ґедиміна (1316 — 41), його наступник Ольґерд (1341 — 77) об’єднав білор. землі (в нім. хроніках 14 в. з’являється назва Alba Rossia) й частину українських. Об’єднання білор. і укр. земель у Лит.-Руському князівстві відбувалося при збереженні їх самоуправління (див. ЕУ I, стор. 431 — 32). Складаючи дев’ять десятих території «Великого князівства литовського, руського і жмудського», білор. і укр. землі мали безперечну культурну перевагу. «Руська» мова, себто зукраїнщена старослов. із великою домішкою білор. лексичних і фонетичних елементів, стала до пол. 16 в. офіційно визнаною мовою держ. актів, великокняжого дипломатичного листування, суду і культ. життя (див. ЕУ I, стор. 349). Лит. князі користувалися «Руською Правдою», яка вплинула на законодавство Лит.-Руської держави (Судебник 1468 p.); Лит. Статут писаний «руською» мовою.

Про зв’язок із традиціями Київ. Руси свідчать архітектурні пам’ятки Б. 12 — 13 вв., фрески полоцьких храмів, ювелірні вироби тощо. Білор. (т. зв. «литовські») літописи 15 — 16 вв. зв’язані з літописанням княжої Руси.

Після Кревської унії (1385), а особливо Люблинської унії (1569 р.) в Литві стали переважати поль. впливи. Хоч укр. землі в новоствореній Речі Посполитій перейшли до Польщі, тоді як білор. входили до Лит. князівства, однак укр.-білор. зв’язки в 16 — 17 вв. лишалися і далі міцними. Білор. братства (в Могилеві, Орші, Вітебську, Несвіжі, Новогрудку та ін.) спільно з українськими виступали проти поль. і кат. впливів. Книги з друкарень Заблудова, Вільни, Єв’я, Кутеїна, Могилева та ін. були відомі по всій Україні. В Острозі, Львівській братській школі, в Києво-Могилянській Академії вчилися численні білоруси. Спільною була і рел.-полемічна література, як з боку правос. та протестантських, так і з боку кат. авторів. На укр.-білор. ґрунті набувають поширення з кін. 15 в., а особливо в 16 — 17 вв. твори перекладної літератури духовного характеру і світського. Через те, що в укр. і білор. культ., зокрема літ. житті, в 16 — 17 вв. було чимало спільного, витвореного об’єднаними зусиллями обох народів, іноді важко точно визначити належність певного твору до тієї чи ін. літератури — отже, дослідники воліють говорити про спільність багатьох літ. пам’яток.

Козацькі виступи і нар. повстання на Україні знаходили відгомін у Б.: коз. загони билися в 1590 б. Могилева й Бихова; 1596 білор. повстанці співдіяли з С. Наливайком, коз. загони оперували вкупі з білор. селянами в 1601 — 03 pp.; 1648 p., коли повстання проти поляків охопило майже всю Б., численні загони були під командою білорусів — запор. козаків; боротьба тривала в 1649 (дії І. Голоти, С. Подбайла й М. Кричевського) і в 1650-их pp., поки не скінчилася війна з поляками.

За умовами Андрусівського перемир’я 1667 і «вічного миру» 1686 Б., за винятком Смоленщини, лишалася під поль. владою, яка посилила польонізацію (1697 заборона білор. мови; 1732 позбавлення прав правос. білор. шляхти). Культ. занепад у 18 в. якоюсь мірою спершу гальмувався зв’язком із Київ. Академією, звідки вийшло чимало правос. духівництва, що діяло в Б. (Ю. Кониський та ін.).

Після розборів Польщі 1772 — 95 pp. Б. увійшла до складу Рос. імперії і набула характеру її частини з дуже слабим розвитком нар. госп-ва. Протягом 19 в. зміцніли торг. зв’язки Б. з Україною, куди сплавлялося дерево й предмети лісової пром-сти.

Початковий період русифікації (за Катерини II) змінився посиленою польонізацією з кін. 18 в. до 1831 p.; зате після поль. повстання 1831 р. почався гострий русифікаційний курс (1840 р. Микола І заборонив саму назву «Білорусь»). 1839 р. ліквідовано Уніятську Церкву. Країна, що перебувала у важкому екон. стані, зазнавала дальшого великого занепаду нац. культури.

В добу білор. культ. відродження 19 — поч. 20 в. не раз виявлялися зв’язки його з укр. літ. і нац. рухом. Написана на поч. 19 в. «Энеіда навыварат» (автор невідомий) виявляє вплив «Енеїди» І. Котляревського. Є звістки про зв’язки, з 1839 p., Шевченка з літ. гуртком білор. письм. Яна Барщевського в Петербурзі. Зазнав впливів Шевченкової творчости поет Францішек Багушевіч (1840 — 1900), що жив деякий час на Україні й скінчив Ніженський Ліцей. В 20 в. найвидатніші білор. письм. перекладають твори Шевченка. Янка Купала (Ян Луцевіч, 1882 — 1942), один із найвизначніших білор. поетів і діячів нац. культ. відродження Б., не тільки зазнав впливу поезії Шевченка, а й перший переклав його твори та присвятив кілька віршів укр. народові й Шевченкові. Деякі впливи Шевченкової творчости знаходить критика і в ін. визначного білор. письм. Якуба Коласа (Костянтина Міцкевіча, * 1882); знаходять їх і в Альоїзи Пашкевіч-Цьотки (1876 — 1916), що в 1900-их pp. жила на еміґрації в Галичині. До числа перших перекладачів належить Алесь Гурло (1892 — 1938); перекладав з укр. мови поет Максим Багдановіч (1891 — 1917). У 80-их pp. Б. вперше відвідав укр. театр — трупа М. Старицького, пізніше відбувалися виступи ін. укр. театрів; п’єси укр. драматургів часто виставляли білор. аматорські гуртки передрев. доби.

В добу перед першою світовою війною існували зв’язки в церк. ділянці: між діячем білор. відродження І. Луцкевічем і митр. А. Шептицьким, що 1907 р. відвідав Білорусь.

Революція 1917 р. принесла створення в Менську Білор. Нац. Ради, яка виставила вимогу автономії, а в грудні зформувала перший уряд. Проте спочатку большевики, а потім німці, що окупували Б., не допустили до влади вибраний на з’їзді білор. уряд. В березні 1918 в Менську Білор. Нац. Рада проголосила вільну і незалежну Білор. Нац. Республіку. Укр. уряд перший визнав Б. як незалежну державу. По відході німців, 1. 1. 1919 большевики проголосили БССР. За Ризьким миром 1921 Б. була розірвана між СССР і Поль. Республікою, поки 1939 p., з больш. окупацією, Б. не була об’єднана в БССР. В Зах. Б. під Польщею укр.-білор. зв’язки знайшли, зокрема, вияв у створенні 1922 і 1928 спільних бльоків нац. меншостей (разом із жидами й німцями) при виборах до Сойму й Сенату, здобуваючи успіх. Деякий час існував створений 1928 парляментарний Укр.-білор. клюб. 1929 був організований укр.-білор. комітет для вироблення спільної тактики щодо поль. уряду і поль. партій. 1930 р. за укр. списком пройшов єдиний незалежний білор. посол Яреміч. Поза тим укр.-білор. зв’язки під Польщею найбільше виявлялися в студентських громадах у Варшаві й Вільні. В містах корінної Польщі, де білорусів було мало, вони входили до укр. гром. орг-цій. В столиці Литви Каунасі відбувалися спільні укр.-білор. мист. виступи.

Укр.-білор. зв’язки в сов. республіках виявляються за браком вільного гром. життя в мист. і літ. ділянках. З 1920-их pp. створилася практика частих ґастрольних поїздок білор. театрів на Україну і укр. до Б. З того ж часу практикувалися подорожі груп письменників для взаємного зближення (1928 укр. письм. до Мєнську, 1929 білор. — по містах України, 1939 — до Києва). Перший перекладач творів Шевченка на білор. мову Я. Купала був обраний д. чл. АН УРСР. Характеристично, що розгром білор. літ. групи «Узвишша» (1926 — 30, серед ідеологів — Дубовка, Пуща, Бабарека та ін.) припав на період боротьби сов. уряду з Вапліте, при чому обвинувачення проти обох літ. орг-цій були ті самі: націоналізм, орієнтація на Захід, відкидання впливу Москви. Переслідування большевиками білор. нац.-демократів і укр. діячів відбувалися в той самий період (1929 — 38) і мали ті самі наслідки для обох країн.

На укр. мову перекладені й видані твори Ф. Багушевіча, Я. Купали, Я. Коласа, К. Крапіви, К. Чорного, А. Кулєшова, І. Шамякіна, Я. Бриля, антологія «Білор. радянська поезія» (1948 — 22 автори в перекладах П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри та ін.) та зб. оповідань. На поч. 1955 були приготовані до вид. укр. мовою твори М. Багдановіча, П. Бровки, М. Танка, В. Тавлая, П. Панченка, П. Пестрака й ін. На еміґрації над перекладами з білор. поетів працюють Я. Славутич, Л. Полтава, І. Качуровський, Б. Олександрів. Білор. мовою видані (1939 і 1952) твори Т. Шевченка, із сучасних письм. — П. Тичини, М. Рильського, А. Малишка, О. Гончара, С. Тудора, велика антологія «Укр. радянська поезія», кн. для дітей В. Бичка, Н. Забіли, О. Донченка та ін. Приготовані (1954 р.) до друку твори М. Бажана, Н. Рибака, В. Минка, Ю. Збанацького й ін.

Білоруси на Україні розсіяні в невеликому числі по всій республіці, зокрема в більших містах і пром. р-нах (зайшлі робітники). За переписом 1926 в УССР, у тодішніх межах, було їх 76 000 (з них половина в містах), у Криму — 3 800, на Півн. Кавказі — 50 000. Найбільші скупчення були в Києві (5 500), Дніпропетровському (4 300), Краснодарі (3 000), Одесі (2 500), Дніпродзержинському (2 100), Харкові (1 500), Сталіному (1 300); в Донбасі жило 14 400. В степовій Україні було кілька білор. сіль. колоній на Миколаївщині й Дніпропетровщині. Про швидку денаціоналізацію білорусів в УССР свідчило те, що в 1926 з 76 000 білорусів лише 16 000 вживало білор. мови як розмовної.

Р. М.


Білосарайська коса, на півн. березі Озівського моря, між Осипенко і Ждановим; низький, намивний, із піску та битої черепашки півострів.


Білосвіт Олександер (* 1898), правник, журналіст і письм.. родом із Чернігівщини, з 1948 в Арґентіні; автор новель: «Таємниця рожевих квітів» й ін.


Білостоцьке (Białostockie) воєводство, адміністративна одиниця в півн.-сх. Польщі, 23 200 км², 960 000 меш. (1949); півд.-сх. частина Б. в. охоплює півн. Підляшшя (адміністративно — Більський пов.), що до виселення українців 1945 — 47 належав до укр. етногр. території (2 700 км², 80 000 меш.).


Білостоцький Тимотей (* 1905), учитель руханки, провідник сокільських відділів у Львові, пластовий виховник, організатор новацьких таборів; автор сокільських вправ, статтей.


Білоус Антін (1892 — 1955), видавець на еміґрації, з 1946 працював в Авґсбурзі, згодом в Нью-Йорку; з 1953 в спілці з Ю. Тищенком, гол. в-ва «Книгоспілка»; випустив ряд цінних кн., м. ін. перевидав 12 тт. творів Лесі Українки, словники Голоскевича, Подвезька та ін.


Білоус (Бєлоусов) Микола (1799 — 1854), киянин, з 1825 проф. юридичних наук у Ніженському Ліцеї, де викладав філос. права за Кантом і Фіхте; 1830 звільнений за заборонені виклади «природного права».


Білоус Михайло (* 1838 — ?), засновник друкарні в Коломиї, видавець книжок і часописів «Голос Народа» та «Руска Рада».


Білоус Олекса (1868 — 1929), лікар, укр. гром. діяч; військ. лікар, згодом лікарський інспектор, працював на Харківщині, Поділлі й у Басарабії; визначився організацією боротьби з пошесними хворобами; 1919 керівник Мін-ва Нар. Здоров’я УНР; у 1920-их pp. завідувач Відділу Допомоги еміґрантам з України.

[Білоус Олекса († Париж). — Виправлення. Т. 11.]


Білоус Теодор (1828 — 92), гром. діяч, педагог, учитель і дир. гал. гімназій, посол до гал. сойму (1861 — 67 і 1870 — 76), автор розвідок про кн. Острозьких та ін. і повістей.


Білоусенко О., псевд. Лотоцького О. як дитячого письм.


Білоусів Микола (1863 — ?), фізіолог, проф. Харківського Ун-ту й Харківського Ін-ту Нар. Освіти; ряд праць із порівняльної фізіології та гістології; досліджував харчотравні ферменти, дихання риб, пересмугчасті м’ясні та ін.


Білоусов О. (1848 — 1908), визначний укр. анатом, довголітній проф. Харківського Ун-ту; численні праці, зокрема про нерви судин (1889), синоптичні анатомічні таблиці нервової системи (вид. 1904).

[Білоусов О., м. б. Олексій. — Виправлення. Т. 11.]


Білоцерківська угода, укладена 28 вересня (ст. ст.) 1651 р. між Богданом Хмельницьким і поль. гетьманом Потоцьким, була наслідком поразки укр. збройних сил із їх союзниками-татарами під Берестечком. Вона була далеко важчою для України, ніж Зборівська угода: число реєстрового козацтва зменшувалося наполовину, до 20 000. Автономію діставало тільки Київське воєводство, а Брацлавське і Чернігівське мали відійти знову під королівську адміністрацію. Шляхта діставала право повернутися до своїх маєтків. Гетьман Хмельницький зобов’язувався розірвати союз із кримським ханом і зректися самостійних переговорів із чужими державами. Б. у. дала перепочинок для дальших готувань. В травні 1652 Хмельницький відновив війну з Польщею, і Б. у. втратила силу.

Б. К.


Білоцерківський Археологічний і Етнографічний Музей, заснований 1924 у замку графині Браніцької на базі її збірок; колекція старих італ. картин, бібліотека бл. 9 000 тт.


Білуга, білюга (Huso huso L.), цінна пром. риба з родини осятруватих (понад 4 м довж., до 1 000 кг ваги), живе в Чорному й Озівському морях, входячи на весні класти ікру в лимани рік (у 18 в. доходила Дніпром аж у Прип’ять і Десну).


Білябіяльні приголосні, двогубні приголосні, вимовлювані двома губами. Укр. мова має Б. п. проривні — дзвінкий б і глухий п. Щодо фрикативного в, то його вимова між голосними факультативна, — вона може бути білябіяльна або лябіодентальна (губозубна). Після голосних у кінці слова й складу в означає не приголосний, а другу частину дифтонга.


Білявський Остап († 1803), львівський маляр, студіював мистецтво в Римі; портрети й рел. картини з впливом клясицизму й старих, цехових традицій гал. малярства.

[Білявський Остап (бл. 1740, Городище, Тернопільщина — 1803, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Біляївка (VII — 11), с. б. Дністрового гирла; р. ц. Одеської обл.


Біляк Григорій (* 1884), церк. і культ.-осв. діяч, гр.-кат. свящ., один із піонерів організації церк. життя серед укр. поселенців у Боснії.


Біляк Марія, уроджена Ляхович (* 1894), гал. гром. діячка, засновниця й гол. Союзу Українок у Городку, чл. Гол. Управи Союзу Українок у Львові; на еміґрації гол. Об’єднання Укр. Жінок англ. зони Німеччини, згодом орг. референтка Союзу Українок Америки.

[Біляк Марія (1894 — 1970). — Виправлення. Т. 11.]


Біляк Степан (1890 — 1950), адвокат, гром. і політ. діяч у Галичині; 1918 — 19 секретар Укр. Нац. Ради, 1919 — 20 секретар диктатора ЗУНР; з 1928 посол від УНДО до поль. сойму, оборонець у політ. процесах; помер на еміґрації в ЗДА.


Білянська Ірина (* 1899), писанчарка з Сокальщини, створила власний стиль і школу; її писанки відзначаються шир. кольористичною скалею й новими композиційними засобами.


Білянський Михайло (* 1871), дяковчитель, композитор-аматор, з 1906 у ЗДА; музика до оперети «Ох, та не люби двох» (1918), зб. «Коляди» (1925) й ін.


Білянський Петро (1736 — 98), церк. діяч, свящ., адміністратор львівської єпархії (1778 — 79), згодом єп. (1779 — 98), перший єп. у Львові із світського духовенства; відомий поширенням початкових шкіл у єпархії.


Біляшівський Микола (1867 — 1926), визначний археолог і музеолог, д. чл. ВУАН, чл. Всеукр. Археологічного Комітету й д. чл. НТШ; провадив (1890) розкопи на городищі Княжа Гора б. Канева (матеріяли в Музеї НТШ у Львові), розкопи слов. селищ і могил на Волині, досліджував селища трипільської культури в с. Борисівці на Київщині (1904); організував музей барона Штайнґеля в Городку на Волині; 1902 — 23 незмінний дир. Київ. Міськ. Художньо-Пром. і Наук. Музею (пізніше Дерні. Музею, згодом — Центр. Іст. Музею), для створення й розвитку якого доклав багато зусиль. В 1906 р. — чл. 1 Держ. Думи, належав до Укр. Клюбу. Під час 1 світової війни уповноважений від рос. Академії Наук для охорони пам’яток культури в Галичині та Буковині; голова Центр. Комітету Охорони Пам’яток Старовини й Мистецтва на Україні (з 1917). Ред. «Археологической Летописи Южной России» (1897 — 1905). Найвидатніші праці: «Могильник в урочище Остроня» («КСт». 1888), «Следы первобытного человека на берегах р. Днепра вблизи Києва» («Труды VIII Археологического Съезда»), «Княжа Гора» («КСт.» 1890), «Борисівське городище» («Короткі звідомлення ВУАК» 1925).

[Біляшівський Микола (* Умань — † Київ), ред. збірника (1899 — 1901), потім журн. „Археологическая летопись Южной России“ (1903 — 05). — Виправлення. Т. 11.]


Більке Карл (1898 — 1948), укр. кат. священик (редемпторист), флямандець; з 1925 працював як учитель і місіонер у Галичині, з 1941 серед укр. еміґрантів у Бельгії.


Більське (I — 4), пов. м. на півн. Підляшші (Білостоцьке воєводство в Польщі), 7 000 меш. (1931); кол. столиця Більської землі; відоме з 13 в., мало чимале значення в 16 — 17 вв.; руїни старого замка. Більський пов. лежить на укр.-поль.-білор. пограниччі. До виселення в 1945 — 46 pp. укр. населення, нац. свідомість якого була невелика, займало півд.-сх. частину пов.


Більське городище, б. Зінькова Полтавської обл., З городища (зах., сх. та Куземинське), обведені одним валом 30 км довж., замикають вододіл р. Псла і Ворскла. У 7 — 2 вв. до Хр. там була грец. оселя (розкопи В. Городцова у 1900-их pp.).


Більський Федір (15 в.), укр. кн. із лит. роду Ольґердовичів; не погоджуючись із централістичною політикою поль. короля і в. кн. лит. Казіміра IV, учинив змову проти нього з кн. Іваном Гольшанським і Михайлом Олельковичем (1481); змова була викрита, Б. утік до Москви, а його спільники скарані на смерть.

[Більський Федір (? — бл. 1506). — Виправлення. Т. 11.]


Більці (рум. Bălţi) (VI — 8), м. на р. Реут, півн. Басарабія; р. ц. Молдавської ССР. 30 000 меш. (1930). Торгівля хлібом і худобою, дрібна харчова пром-сть. За царату й Румунії пов. м. Б. розташоване на рум. етногр. території, але в пов. чимало українців (14,5% у 1941). 1920 — табір інтернованих вояків Армії УНР.


Більче Золоте (V — 6), велике с. Борщівського р-ну Тернопільської обл., в ярі р. Серету. У підземній красовій печері Вертеба велике трипільське селище та скелетне поховання («наддністрянські Помпеї»), досліджуване А. Кіркором (1876 — 78), Ґ. Оссовським (1890 — 92), В. Деметрикєвічем (1898 — 1904, 1907) та О. Кандибою (1929 — 34); разом з мальованою керамікою там найдено мідяні речі. Два ін. трипільські селища в парку б. поміщицької садиби (матеріяли в музеї Академії Наук у Кракові, НТШ у Львові та ін.). Між 28 черепами з поховання у Вертебі переважав тип середземноморський, а далі праслов’янський (Б. Російський, 1924). На терені села також могили «скитів-хліборобів» (А. Кіркор, 1878), знахідки рим. доби, палеолітична мустьєрська стоянка і найбільше на зах. Поділлі городище й поховання княжої доби.


«Більшовик», зав. легкого машинобудування в Києві (кол. Ґретера і Криваника), в останні десятиліття значно поширений; випускає машини для харчової пром-сти, зокрема цукрової і спиртової.


«Більшовик України», двотижневик, орган ЦК КП(б)У, виходив з 1926 р. в Харкові, з 1934 — в Києві, містячи матеріяли, що тлумачили для т. зв. партійного активу напрям політики большевиків на Україні; склад ред. колеґії багато разів мінявся відповідно до зміни курсу больш. партії (кол. засновники журналу, як Скрипник, Затонський, Річицький, Хвиля, Юринець та ін., давно знищені); з кін. 1952 перейменований на «Комуніст України».


Біндас Григорій (1877 — 1950), бачвансько-укр. гром. діяч, гр.-кат. свящ., довголітній голова Руського Нар.-Просвітнього Дружства в Новому Саді й Руському Керестурі (1919 — 41), ред. його щорічних календарів (1921 — 39).


Біологічні станції, н.-д. й навчальні установи, що мають завдання вивчати всі біологічні явища якогось об’єкта в специфічних умовах; існують Б. с. морські, річкові, озерні, солодководні, пустельні, степові, високогірні тощо. Перша з Б. с. на Україні була організована І. Мечніковим і А. Ковалевським у 1871 р. в Севастополі для вивчення біол. явищ Чорного моря. Починаючи з 1919 p., з ініціятиви С.-Г. Наук. Комітету України, організовано систему Б. с. або відділів та лябораторій при держ. заповідниках природи; серед Б. с. на Україні найвизначніші — Дніпровська в Києві (з 1912), на р. Самарі б. Дніпропетровського, Карадагська на Чорному морі (з 1914), іхтіологічні станції в Херсоні й Одесі.

І. Р.


Біологія, наука про життя, живі організми й умови, в яких вони розвиваються. Київ, Харків, Одеса, Львів були першими осередками, де формувалася біологічна наука на Україні. В Києві працювали катедри ун-ту і Політехнічного Ін-ту. При Київ. Ун-ті з 1869 існувало Т-во Дослідників Природи (видавало «Записки»); в 1896 засновано Бактеріологічний Ін-т. Серед київ. біологів 19 — поч. 20 в. визначалися анатом і фізіолог В. Бец, гістологи О. Івакин, Ф. Ломинський, мікробіологи Г. Мінх, А. Країнський, патолого-анатоми В. Високович, П. Кучеренко, бактеріолог Т. Яновський, ботаніки О. Рогович, І. Шмальгавзен (старший), М. Цинґер, основоположник зоотехнії на Україні М. Червінський. В Харкові, крім університетських катедр і Ветеринарного Ін-ту, проблеми Б. вивчали Т-во Дослідників Природи (видавало «Труды»), Т-во Наук. Медицини й Гігієни, Мед. Т-во, Бактеріологічна Станція (з 1887), Пастерівський Ін-т (з 1887), що перетворився на Бактеріологічний Ін-т (1908), та ін. Там працювали видатний ботанік-мікролог Л. Ценковський, що заклав основи вчення про мінливість бактерій, ембріолог З. Стрільцов, патолого-анатоми В. Крилов, М. Мельников-Розведенков, біохемік О. Данилевський, ендокринолог і паразитолог В. Данилевський, бактеріологи К. Єленевський, С. Коцевалів, ботанік і паразитолог А. Краснов, ботанік-мікробіолог В. Залєський, анатоми О. Білоусів і В. Воробйов, гістолог М. Кульчицький, патолого-анатом-зоолог О. Остапенко й ін. Одеський Ун-т із Новорос. Т-вом Дослідників Природи (що видавало «Записки») серед своїх проф. мало І. Мечнікова, творця теорії фагоцитів, пізніше дир. Пастерівського Ін-ту в Парижі, і мікробіолога М. Гамалія, автора відомих праць із вірусології та імунології, що відкрив бактеріофаг, організатора першої в Рос. імперії Одеської Бактеріологічної Станції (1886) та Одеського Бактеріологічного й Фізіологічного Ін-ту; мікробіологів Я. Бардаха, А. Вериго, Є. Брусиловського, М. Зілинського та ін.

В останні десятиліття Б. на Україні у зв’язку з загальним розвитком біол. наук досягла чималого піднесення в ряді галузей. Поряд із розгортанням праці численних, спершу самостійних (н.-д.) катедр різних високих шкіл — ун-тів, мед., зоотехн., ветеринарних, с.-г. ін-тів, визначну роботу в 1919 — 28 pp. провела Ботан. секція С. Г. Наук. Комітету, керована О. Янатою. 1919 почалася праця в ділянці Б. в УАН: був заснований Мікробіологічний Ін-т ім. Ф. Омельченка, Ботан. та Зоол. Секції, а також катедри с.-г. біології та експериментальної зоології УАН. Поза цими наук. закладами, діяли відповідні секції наук. при УАН т-в по великих містах. Поряд із ними працювали Укр. Біохемічний Ін-т (з 1925, видавав «Наук. Записки»), Укр. Протозойний Ін-т (з 1923) і Укр. Патолого-Анатомічний Ін-т (1925) у Харкові з Укр. Т-вом Патологів при ньому (з 1926), що мало свої філії, Укр. Санітарно-Бактеріологічний Ін-т та ряд ін. н.-д. установ, зокрема з прикладної ботаніки та зоотехнії, з вужчим обсягом роботи. Велику ролю в розвитку Б. відіграли біол. станції, зокрема Дніпровська (заснована 1912) й Севастопільська, н.-д. праця в заповідниках, зоол. і ботан. садах, що спричинилися до систематичного вивчення фльори, фавни України та біол. процесів в окремих, із специфічними властивостями, р-нах. Ця робота дедалі більше пов’язувалася з експериментальною працею в прикладній Б., зокрема в помології й акліматизації рослин та генетиці тощо. В 1920-их pp. при співпраці біологів різних галузей Н.-Д. Ін-т Мовознавства ВУАН випустив «Словник біол. термінології» С. Паночіні (1931), «Словник природничої термінології» Х. Полонського (1928), серію словників зоол., ботан., мед. і с.-г. термінології та номенклятури, які містили багато біол. матеріялу. Від пол. 30-их pp., з перебудовою структури н.-д. інституцій, н.-д. біол. робота в основному сконцентрована в ін-тах АН УРСР. Відділ Біол. Наук обіймає Ін-ти Ботаніки, Зоології, Гідробіології, Біохемії, Клінічної Фізіології ім. О. Богомольця, Мікробіології ім. Д. Заболотного. Серед вид. УАН, пізніше АН УРСР з Б. найвизначніші «Укр. Ботан. Журнал» (в 30-их pp. «Журнал Ін-ту Ботаніки УАН»), «Укр. Зоол. Журнал», «Зб. праць Зоол. Музею УАН», «Труди Ін-ту Зоології та Біології АН УРСР», «Зб. праць Біол. Ін-ту ім. Ф. Омельченка», «Зб. праць» Дніпровської і «Труди» ін. біол. станцій; з пол. 1930-их pp. і досі — «Ботан. Журнал», «Мед. Журнал АН УРСР», «Мікробіологічний Журнал», «Укр. Біохем. Журнал». Серед біологів на Україні, що були зв’язані з УАН, а пізніше АН УРСР, до найвизначніших належали мікробіологи О. Корчак-Чепурківський, Д. Заболотний, М. Нещадименко, Л. Тарасевич, Л. Громашевський, П. Савицький, В. Дроботько, Б. Ісаченко, М. Рево, О. Бершова, О. Сидоренко та ін.; морфологи М. Мельников-Розведенков, В. Воробйов, О. Черняхівський, П. Кучеренко, М. Лисенков, О. Смирнова-Замкова; фізіологи О. Богомолець, В. Данилевський, М. Стражеско, О. Кронтовський, В. Чаговець, М. Павлів, О. Нагорний, Д. Свиренко, Р. Кавецький, О. Леонтович, В. Радзимовська, Н. Медвєдєва, Є. Занкевич; біохеміки О. Палладин, М. Гацанюк, С. Ґжицький, В. Ковальський та ін.; ботаніки В. Липський, О. Яната, М. Холодний, В. Любименко, О. Фомин, С. Навашин, Я. Висоцький, Є. Лавренко, К. Зеров, М. Попов, палеоботаніки А. Криштофович, М. Персидський і ряд ін.; в с.-г. Б. працював Є. Вотчал, в помології та акліматизації В. Симиренко і М. Кащенко, ембріолог, одночасно акліматизатор; нові сорти пшениці виводив А. Сапігин; відомий своїми експериментами Т. Лисенко; зоологи — І. Шмальгавзен, М. Шарлемань, Л. Лебединський, Д. Белінґ, О. Никольський, О. Браунер, П. Свириденко, Я. Ролл; нові породи укр. овець і свиней вивів М. Іванов.

У 1920-их pp. пожвавішала праця біологів на Зах. Укр. Землях, що були об’єднані в Математично-Природописно-Лікарській Секції НТШ (1897), зокрема в Бактеріологічно-Хем. Ін-ті НТШ; працювали М. Музика, Л. Максимонько, В. Щуровський, Ю. Кордюк, П. Холодний; в роки між двома світовими війнами провадили дослідну роботу В. Бриґідер, Р. Вайґель, Я. Гіршлер, В. Лазорко, О. Тисовський та ін. Одночасно І. Горбачевський у Празі досліджував ряд мало відомих процесів в організмі, м. ін. першим синтезувавши сечову кислоту; на еміґрації в ЧСР працювали анатом і етіолог А. Старков, біолог В. Гармашів, в ЗДА — ентомолог О. Грановський.

Після другої світової війни нині на еміґрації продовжують наук. роботу рослинник-селекціонер О. Архімович, патофізіолог І. Базилевич, іхтіологи Ф. Великохатько, Сластененко, генетик М. Ветухів, цитолог Л. Зафійовська, зоолог Е. Жарський, ентомолог Д. Зайцев, протистолог С. Крашенінніков, ботанік Н. Осадча-Яната, ентомолог С. Парамонів, патолог І. Розгін, іхтіолог Ю. Русов, мікробіолог В. Панасенко, в прикладній біології — П. Шумовський та ін.

І. Розгін


Біофабрики, фабрики, що продукують біологічні препарати для діягностики, лікування або профілактики захворінь тварин і птахів; на Україні існують у Харкові, Дніпропетровському, Херсоні, Сумах, Гужулах і Голещині. Ці Б. виготовляють сироватки проти телію, пастерельози, паратифу свійських тварин, бешихи та чуми свиней, діягностичні препарати — бруцелізат, абортин, туберкулін, малеїн, аґлютинуючі і преципітуючі сироватки, а також вакцини проти телію, бешихи, емфізематозного карбункула, паратифу й ін.


Біохемія, див. Хемія.


Бір (Pinetum), сосновий ліс, росте на бідних піщаних ґрунтах, найбільше на півн.-зах. Поліссі. Докладніше див. ЕУ I, стор. 102 і мал. 70 на стор. 101.


Бірецький Іван (1815 — 83), гром. і церк. діяч гал. відродження, етнограф, чл. з’їзду вчених 1848, чл.-засновник Галицько-Руської Матиці.


Біржі, місця зібрання комерсантів. Фондові Б. провадять операції з цінними паперами, товарні — з товарами. На Україні до 1917 р. фондові і товарні Б. були звичайно поєднані. Перша Б. постала в Одесі 1796, в Києві 1815, в Харкові 1818. В. СССР Б. існували в 1920-их pp., в часи т. зв. нової екон. політики, в Києві, Харкові й Одесі. При товарних Б. були окремі фондові відділи; деякий час існували вечірні фондові Б. для операцій із цінностями, не допущеними до обороту на фондових відділах. З 30-их років Б. перестали існувати.


Біржі праці, орг-ції для посередництва праці. На Україні до 1917 існували лише приватні бюра (напр., в Одесі); в 1914 — 17 Б. п. організовували міські управи (напр., в Харкові). За часів непу спершу робітників і службовців приймали на працю тільки через держ. Б. п., в 1925 — 28 допущена була свобода найму. З 1928 — 29 Б. п. перестали існувати, бо безробіття формально оголошено зліквідованим, і розподіл роб. сили відбувається на підставі законів про трудові резерви.


Бірзула, давня назва м. Котовського.


Бірки (IV — 17), с. м. т. Нововодолазького р-ну, Харківської обл., на півд. від Харкова. Поблизу с.-г. технікум. Б. засновані укр. козаками 1659.


Бірки Великі (IV — 6), с. на р. Гнізна (гал. Поділля); р. ц. Тернопільської обл., зал. вузол.


Біробіджан, Жидівська (офіц. Єврейська) Автономна Обл. на Далекому Сході в складі Хабаровського краю, заснована 1928; 35 800 км², 150 000 населення (1939), половина жидів; в Б. Автономній Обл. і її центрі — м. Біробіджан — є багато українців.


Бірча (IV — 3), м-ко на Карпатському Підгір’ї на Перемищині. Тепер належить Польщі (Ряшівське воєводство). До 1876 пов. центр. Колись кустарне виробництво полотна, ярмарки. В 1945 — 46 pp. бої УПА.


Бірчак Володимир (* 1881), гром., наук. і пед. діяч у Галичині, після визвольних змагань — на Закарпатті, де в 1920 — 30-их pp. розгорнув активну роботу в шкільництві і Пласті; д. чл. НТШ, письменник — належав до групи «Молода Муза»; іст. повісті: «Василько Ростиславич» (1922), «Володар Ростиславич» (1930), «Проти закону» (1936), «Велика перемога» (1941), зб. оп. «Золота скрипка» (1937); студія про ритм «Слова о полку Ігореві»; «Літ. стремління Підкарпатської Руси» (1921, 1937) та ін. розвідки про закарп. літературу; підручники для шкіл Закарпаття. Доля після арешту 1945 невідома.

[Бірчак Володимир (1881, Любінці, Стрийський пов., Галичина — 1952, Іркутська обл., Сибір). Заарештований у Празі 1945, згинув у сов. концтаборі. — Виправлення. Т. 11.]


Бісмарк Отто (1815 — 98), кн., нім. держ. діяч, творець другої нім. імперії (1871), канцлер Німеччини, прихильник нім.-рос. порозуміння. 1888 Б. вмістив у тижневику „Die Gegenwart“ під іменем приятеля-філософа Е. Гартмана ст. „Russland in Euгора“, в якій підносив думку про відновлення «Київ. князівства» під протекторатом Габсбурґів і про розчленування Росії.


Бітумічні лупаки (горючі л.), темні л., насичені органічними легко запальними речовинами (бітумінами); поклади в флішевих Карпатах (менілітові л.) й на Поділлі, зокрема в околицях Кам’янця-Подільського; донині не експлуатовані.


Біюк Онлар, оселя в Криму, тепер Октябрське.


Біян Степан (* 1897), гром. і госп.-кооп. діяч на Перемищині й Дрогобиччині; з 1947 в Арґентіні.


Блават, див. Волошка.


Блаватський Володимир (*1899), археолог, дослідник античного мистецтва півд. України, провадив розкопи в Пантікапеї у Криму («Пантикапейские раскопки», 1947).


Блавацька Ніна (* 1902), уроджена Конашинська, заміжня Лужницька; драматична акторка, інженю, зокрема Леді в «Інтриґа й кохання» Шіллера, Гедда в «Будівничий Сольнес» Ібсена, Соня в «Царевич» Запольської.

[Блавацька Ніна (1902 — 1984, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Блавацький Василь (1889 — 1944), адвокат в Сяноці, провадив активну гром. і політ. діяльність на Лемківщині; убитий поль. боївкою.


Блавацький (Трач) Володимир (1900 — 53), видатний актор, режисер і мист. керівник укр. театрів у Галичині й на еміґрації; на сцені з 1919 в театрі «Бесіда», пізніше в театрі Загарова, 1927 — 28 у харківському «Березолі», після повернення до Галичини — у Театрі ім. Тобілевича, в «Заграві», в праці яких уже позначаються модерні шукання Б., з 1938 в Театрі ім. Котляревського, 1939 перетвореному на Театр ім. Лесі Українки; за нім. окупації один з організаторів і мист. керівник Львівського Оперного Театру. На еміґрації керував Ансамблем Укр. Акторів. Помер у Філядельфії. Найвизначніші ролі Б. — Гамлет, Христос в «Голготі» Лужницького і Стаканчик у «Народному Малахії» М. Куліша; серед кращих режисерських праць Б. «Земля» за Стефаником, «Народний Малахій», «Батурин» за Лепким — з укр. репертуару, «Антігона» Ануї та ін. з европейського. Автор ряду театрознавчих праць.

[Блавацький (справжнє прізвище Трач) Володимир (* Коломия). — Виправлення. Т. 11.]

Й. Г.


Благовєщенськ, м., центр Амурської обл., на усті р. Зеї, 59 000 меш. (1939), в околицях є значні укр. поселення; 1911 у Б. працював Укр. Клюб — єдина леґальна укр. орг-ція на Далекому Сході до 1917 р.


«Благовісник» (до 1938 — «БлаговЂстникъ»), рел. місячник на Закарпатті, вид. ЧСВВ в Ужгороді, Хусті, а потім у Пряшеві (1921 — 49).

[„Благовісник“ (до 1938 — „БлаговЂстникъ“), вид. ЧСВВ в Ужгороді (1921 — 38 і 1940 — 44), Хусті (1938 — 39), а потім у Пряшеві (1946 — 49). — Виправлення. Т. 11.]


«Благовісник», журнал Ген. Церк. Управління УАПЦ у Франції, виходив у 1953 в Парижі.


Благовіщенський Назарет, чоловічий манастир II кляси у Ніжені, заснований 1702 на кошти Степана Яворського.


Благовіщенський собор у Чернігові, збудований кн. Святославом Всеволодовичем 1186; монументальна тринавна будова з 5 банями й ґалерією-усипальницею, в якій був похований Всеволод Святославич; центр. нава багато прикрашена, зокрема керамікою й мозаїкою.


Благодатне (VI — 18), с. м. т. в півд.-зах. Донбасі, Ольгинського р-ну Сталінської обл. Поблизу розробка флюсових та ін. матеріялів для металюрґії Донбасу. Лісовий технікум.


Благодійне Товариство видання загальнокорисних і дешевих книг (Благотворительное Общество издания общеполезных и дешевых книг), вимушена важкими цензурними умовами назва видавничого т-ва укр. колонії в Петербурзі, заснованого 1898 р. з ініціятиви ген. М. Федоровського. Голови т-ва: Д. Мордовець, згодом О. Русов, пізніше П. Стебницький, що, спершу з О. Лотоцьким, фактично вів усі справи т-ва; серед членів були сотні українців із різних губерній. До 1917 р. т-во видало 80 популярних укр. брошур (понад 1 000 000 примірників) із сіль. госп-ва, гігієни, історії та ін. В 1904 — 05 т-во подавало до найвищих інституцій в імперії записки, добиваючись скасування обмеження укр. слова. Спільно з допомоговим Т-вом ім. Шевченка в Петербурзі видало перший повний «Кобзар» Шевченка (1906).


Блажкевич Іван (* 1892), адвокат, діяч УНДО на Дрогобиччині; 1928 — 30 pp. посол до поль. сойму; 1939 вивезений большевиками.


Блажкевич Іванна, уроджена Бородієвич (* 1886), гал. кооп. діячка і журналістка, дитяча письм.

[Блажкевич Іванна, уроджена Бородієвич (1886 — 1977). — Виправлення. Т. 11.]


Блажовський Юрій Гаврило, єп. титулярний агненський і мукачівський (1738 — 42), здійснив ряд заходів для поліпшення долі біднішого духівництва.


Блакитний (псевд. Елланського) Василь (1891 — 1925), рев. діяч і письм.; чл. УПСР, з 1918 — боротьбіст, ред. газ. «Боротьба», один із ініціяторів влиття боротьбістів до КП(б)У; з 1920 член ЦК КП(б)У, голова Держ. В-ва України, гол. редактор газ. «Вісті ВУЦВК». Організатор «пролет.» літ. груп «Боротьба» і «Гарт»; під псевд. Василя Еллана зб. віршів «Удари молота і серця» (1920), сатири під псевд. Валера Пронози. В 1930-их pp. твори Б. були конфісковані як націоналістичні і пам’ятник у Харкові знищений.

[Блакитний (псевд. Елланського) Василь (1894, Козли, Чернігівська губ. — 1925, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Бларамберґ Іван (1772 — 1831), одеський археолог голл. походження, дослідник клясичних пам’яток Півд. України й Криму, автор бл. 30 праць, в тому числі першого кодексу ольвійських монет (Париж 1822).


Блекота (Hyoscyamus), отруйна рослина з родини пасльонуватих; найбільш відома Б. чорна (Н. niger). Лікарська рослина: в офіц. медицині — сировина для багатьох ліків, в нар. медицині вживається як засіб проти кашлю, коклюшу і нервових недуг.


Блехер Ганс, львівський архітект, 1491 будував вежу старої ратуші у Львові (зруйнованої 1827), 1493 — 95 брав участь у будуванні латинської катедри (склепіння органових хорів).


Близниця (V — 3), найвищий верх (1883 м) у групі Свидівця в Полонинському Бескиді.


Близнюк Петро (* 1881), укр. гром. діяч, кооператор, комісар Центр. Ради в Таврії, 1921 — 22 чл. київ, комітету по організації протибольш. повстання, діяч УАПЦ; 1930 засуджений у процесі СВУ як керівник миколаївської групи на 5 р. ув’язнення; дальша доля невідома.

[Близнюк Петро (1881 — ?), засуджений... на 6 р. ув’язнення, а 22.11.1933 засланий у Казахстан. — Виправлення. Т. 11.]


Близнюки (V — 17), с., р. ц. у півд. частині Харківської обл.


Блозовський Михайло (* 1898?), гр.-кат. свящ., діяч Фронту Нац. Єдности і чл. його політ. колеґії.


Блонський Кирило (1803 — 52), гр.-кат. свящ., активний діяч гал. культурного відродження, збирав нар. пісні на Станиславівщині, працював над укр. граматикою, писав поезії; 1848 посол до австр. держ. сойму.


Блох Елеонора (1881 — 1943), різьбарка, студіювала в Петербурзі і в Парижі у О. Родена. З 1917 працювала в Харкові; проф. Художнього Ін-ту, виховала ряд укр. скульпторів; численні праці, зокрема «Радість материнства», портретні бюсти укр. письменників, проєкт пам’ятника Шевченкові та ін.

[Блох Елеонора (* Кременчук — † Алма Ата, Казахстан). — Виправлення. Т. 11.]


Блохінцев Дмитро (* 1908), фізик, чл.-кор. АН УРСР; праці в ділянці квантової механіки: «Основы квантовой механики» (1949) й ін.

[Блохінцев Дмитро (1908, Москва — 1979, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Блоцький (Błocki) Станіслав (1857 — 1919), поль. ботанік з Галичини, дослідник фльори Поділля й околиць Львова.


Блуд (* 1018), воєвода кн. Ярополка Святославича; під час війни між Ярополком і Володимиром В. убив Ярополка й перейшов до Володимира; загинув у битві з поляками над Бугом.

[Блуд († 1018). — Виправлення. Т. 11.]


Блюмауер (Blumauer) Альойс (1755 — 98), нім. поет, автор перелицьованої Верґілієвої «Енеїди» (1783 — 86), що, на думку дослідників, мала вплив, поруч травестії Осіпова, на «Енеїду» Котляревського.


Блюменфельд Станислав (1850 — 97), київ. піяніст і вчитель, виховник укр. піяністів.


Блязіюс (Blasius) Йоган Гайнріх (1809 — 70), нім. зоолог, автор опису подорожі „Reise im Europäichen Russland“ (1844), де є ряд описів укр. побуту.


Бобенко (псевд. Бобика) Андрій, письм., оп. «Лірник» та вірші в «Раді» Старицького (1883), поезії в часописах 80 — 90-их pp.; зб. «Перевесло» (1913) з передмовою М. Комарова.

[Бобенко (псевд. Бібика) Андрій (1854, Добренька, Харківщина — 1920, Павловськ, Воронізька обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Бобер річковий (Castor Fiber L.), ссавець із ряду гризунів, до 120 см довж., до 30 кг вагою, цінний хутром. В іст. часи Б. р. був поширений на Україні далеко на півд., за кн. часів хутра Б. р. з України дуже цінилися в Зах. Европі й правили за грошові «одиниці»; князі мали для полювання окремі «бобровища». Б. p., винищений ради хутра, тепер під суворою охороною; водиться в заповідниках на Поліссі б. Пинська, над р. Овруч, Уж, Брагинка, Горинь, Тетерев, Десна і на Чернігівщині в Любецькому р-ні; 1924 р. акліматизований кан. Б. р. над р. Стир б. Луцького.


Боберський Іван (1873 — 1947), педагог, заслужений організатор сокільсько-січового руху та тіловиховання в Зах. Україні. Студіював у Львові, Відні, Ґраці та подорожував по Европі з метою вивчення нових метод фіз. виховання; з 1900 учитель львівської гімназії, 1908 — 14 голова «Сокола Батька», чл. Бойової управи і Секретаріяту військ. справ ЗУНР; 1919 виїхав на доручення уряду ЗУНР до США й Канади, де затримався на довгий час, беручи активну участь в укр. житті Америки. З 1932 до кін. життя жив у Тржичі (Юґославія). Редаґував «Вісті з Запорожа» (1910 — 14), «Січові Вісті» (1912 — 14), написав ряд підручників з тіловиховання («Забави й гри рухові», I — II, 1904 — 05; «Копаний м’яч», 1906; «Значення руханкових товариств», 1909 та ін.), дав почин до купівлі великого сокільського майдану у Львові. Б. виховав багато вчителів руханки в Зах. Україні.

Е. Ж.


Бобжинський (Bobrzyński) Міхал (1848 — 1935), поль. історик («краківської школи»), правник і політик-консерватор; як керівник Крайової Ради Шкільної ширив польонізацію в Галичині. 1908 — 13 намісник Галичини; виступаючи проти русофільства, намагався досягти укр.-поль. порозуміння в справі виборчої ординації до гал. сойму й укр. ун-ту. Підготовлена ним угода була зірвана (1913) через опір поль. ієрархії у Львові та ендецького табору, і Б. димісіонував. Автор праць „Dzieje Polsld w zarysie“, „Wskrzeszenie Państwa Polskiego“ й ін.

[Бобжинський (Bobrzyński) Міхал (1849, Краків, — 1935, Познань). — Виправлення. Т. 11.]


Бобик, див. Біб.


Бобикевич Костянтин († 1884), гал. письм.-гуморист; нариси й повісті в «Зорі».


Бобикевич Олекса (1865 — 1902), гр.-кат. священик і письм.; поезії й оп. в «Зорі», «Зеркалі»; комедія «Настоящі».


Бобинський Василь (* 1898), укр. поет з Галичини, перейшов із нац.-дем. табору до КПЗУ, ред. журн. «Вікна», чл. групи «Горно», після переїзду до Харкова чл. орг-ції «Зах. Україна», в 30-их рр засланий; зб. поезій «В притворі храма» (1919), «Ніч кохання» (1924), «Тайна танцю» (1925), «Поезії» (1930), поема «Смерть Франка» (1927).

[Бобинський Василь (1898, Кристонопіль, Сокольський пов., Галичина — 1938), зб. поезій „У притворі храму“ (1919), „Ніч кохання“ (1923), „Тайна танцю“ (1924). 1934 „трійка“ засудила Б. на 3 р. ув’язнення. Працював на будові каналу Москва-Волга, потім був знову заарештований і розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]


Бобівник, див. Мигдаль степовий.


Бобков Борис (* 1903), укр. оперовий співак-тенор. Закінчив Київ. Консерваторію; 1928 — 33 провідний артист Київ. Театру Опери: («Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Майська ніч», «Тарас Бульба» та ін.); з 1935 в Московському Большому Театрі.


Бобові культури, назва с.-г. рослин, що належать до родини бобових (стручкових) і підродини метеликових. Б. к. діляться на 2 групи: 1) зернові бобові, багаті на білковину (на Україні горох, сочевиця, фасоля, біб, кінський біб, соя, люпина і менше поширені нут, арахіс, чина), 2) кормові бобові трави, довгорічні — люцерна, конюшина, еспарцет, буркун і однорічні — вика, сераделя. Б. к. мають велике значення в харчуванні й сіль. госп-ві: вони багаті на білок (28 — 54%), збагачують ґрунт на азот і підготовляють кращі умови для наступних культур (див. також окремі культури).


Боболинський Леонтій (друга пол. 17 — поч. 18 в.), ієромонах Троїцького Іллінського манастиря в Чернігові, вихованець Київ. Академії, автор хроніки «ЛЂтописецъ си єстъ Кроника зъ розныхъ авторовъ и исторыковъ многихъ, диялектомъ рускимъ естъ написана...» (1699), що обіймає події світової історії й окремі події укр. історії, містить посланіє Ісаії Копинського до Яреми Вишневецького й опис чигиринських походів 1677 — 78 pp. Хроніка Б., написана на основі хронографа укр. редакції 16 — 17 вв., відзначається близькою до нар. мовою; надрукована вперше 1854. Авторство Б. дехто заперечує.

[Боболинський Леонтій, [хроніка Б.] надрукована вперше 1853. — Виправлення. Т. 11.]


Бобрецький Микола (1843 — 1907), зоолог, проф. Київ. Ун-ту; досліджував фавну Чорного моря, автор відомого підручника з зоології для високих шкіл.

[Бобрецький Микола (* Троянка, сх. Поділля — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Бобрик (III — 11), с. Броварського р-ну Київ. обл.; зал. станція на лінії Конотоп-Київ; осідок штабу Лівобережного Гайдамацького Коша під час операцій Муравйова проти Києва в січні 1918 р.


Бобринець (V — 13), м. і р. ц. на півд. Кіровоградської обл. 35 км від зал. 16 000 меш. (1937). Харчова пром-сть, ремонт с.-г. машин; с.-г. технікум.


Бобрінський Володимир (1868 — 1928), граф, рос. націоналіст, депутат III Дерні. Думи, де активно боровся з українцями.


Бобрінський Георгій, граф, рос. держ. діяч, займався гал. справами; ген.-губернатор Галичини під час рос. окупації 1914 — 15.


Бобрінський Олексій (1800 — 68), граф, організатор цукроварства на Україні (у Смілі).


Бобрінський Олексій (1862 — 1920-і pp.), археолог, з 1886 гол. петербурзької Археологічної Комісії, автор багатьох праць з укр. археології («Херсонес Таврический», «О курганах близ г. Смелы» та ін.), розкопав бл. 600 могил та селищ, переважно б. Сміли на Київщині.

[Бобрінський Олексій (1852 — 1927). — Виправлення. Т. 11.]


Бобров (II — 21), м. нар. Битюг (притока Дону); р. ц. Воронізької обл., лежить на рос. етногр. території, але в півд. частині р-ну живуть українці.


Бобровецьке озеро (I — 6), на півн.-зах. Поліссі на вододілі між р. Ясьолдою і Щарою. Площа — 12 км².


Бобровиця (III — 12), с. м. т., р. ц. у півд.-зах. частині Чернігівської обл. Цукроварня, у р-ні зоотехн.. технікум (с. Майнівка).


Боброві гони, місця, де водилися бобри. Старі укр. й козацькі закони визнавали право на бобрів за власниками ґрунтів, де були Б. г. Вбивання або виполошення бобрів каралося.


Бобровники, ловці бобрів; так звалися селяни в старій Україні, які, крім рільництва, ловили бобрів. У Лит.-Руській державі це була панщизняна людність, в обов’язок якої перед власником села входило брати участь у полюванні («гонах») на бобрів. Бобровники були на Поліссі, на Лівобережжі за Гетьманщини, а також у Галичині (село Бобрівники б. Товмача).


Бобровський Борис, ген. рос. служби, до листопада 1917 гол. Укр. Військ. Громади в Двинську, а потім, за Укр. Центр. Ради, начальник укр. Ген. Військ. Штабу.


Бованенко Дмитро (* 1900), економіст-історик, наук. співр. ВУАН (до 1934 p.), проф. Київ. Ін-ту Харч. Пром-сти (до 1938); розвідки з економіки України 19 — 20 вв. та історії укр. екон. думки (зокрема про М. Зібера та С. Подолинського). 1938 засланий на Колиму.


Бовкунівщина, данина від худоби в 15 в. (від бовкун — віл, запряжений один).


Бовмен (Bowman) Ісаак (1878 — 1950), проф. географії; чл. амер. делеґації на мировій конференції у Версалі (1918 — 19), брав участь у комісіях для полагодження поль.-укр. конфлікту, позитивно ставився до укр. проблеми. За ініціятивою Б. 2. 5. 1919 американці припинили військ. постачання Польщі, на знак протесту проти дій армії Галлера на укр. фронті в Галичині.


Бог (у греків Гіпаніс, також Півд. Буг, на відміну від Зах. Буга, який звич. називають просто Бугом), одна з найбільших р. України, довж. — 760 км, сточище — 64 000 км² (разом з р. Інгул, що впадає до Бозького лиману). У верхній частині на Подільській висоті Б. тече повільно на рівнині широкою й болотистою долиною. В сер. течії врізається в кристалічний масив, спад р. в скелястих берегах збільшується, виступають пороги. Найбільш порожиста частина Б. між м. Первомайським і с. Олександрівкою на довж. 70 км, де стрімкі береги сягають до 90 м висоти (Мигейські, Богданівські й ін. пороги).

Нижче порогів Б. пливе через третинні вапняки й пісковики Чорноморського низу, розливаючись до 800 м (глибина 2 — 3 м), і б. с. Нова Одеса вливається в глибокий Дніпрово-Бозький лиман. Річкова система Б. слабо розвинена, зокрема з правого боку, бо подільські р-и спливають здебільша до Дністра. Правобічні притоки: Вовк, Згар, Рів, Савранка, Кодима. Чичиклея; лівобічні: Божок, Снивода. Соб, Синюха (у гор. течії зветься Гнилий Тикич) з Гірним Тикичем, Мертвоводи і найбільша — Інгул, що впадає до Бозького лиману. Нерівний спад, порожистість і маловодність Б. дозволяють на судноплавство лише на низу від м. Вознесенського на довж. 156 км до впаду в море, на цьому відтинку ходять пароплави. Головні пристані: Вознесенське, Миколаїв; транспорти хліба й будів. матеріялу. У порожистій частині Б. досить великі гідроресурси (135 500 кінських сил, з яких ледве використано 10 000 к. с).

В. К.


Богаєвський Борис (1882 — 1942), археолог, чл. Ін-ту Іст. Матеріяльної Культури в Ленінграді, досліджував трипільську та егейську культуру на Україні.


Богатирець Касіян (1868 — бл. 1948), свящ., церк.-гром. діяч Буковини (москвофільського переконання); до першої війни активний москвофіл, перед другою війною наблизився до укр. нац. табору; противник румунізації правос. церкви на Буковині; від 1947 архиєп. Буковини.

[Богатирець Касіян (1868 — 1960), з.: від 1947 архиєп. Буковини, м. б.: за сов. окупації на пенсії. Похований у Чернівцях. — Виправлення. Т. 11.]


Богатирьов Семен (* 1890), композитор і педагог, проф. композиції Харківської Консерваторії, вихователь багатьох укр. композиторів; «Увертюра» для симфонічної оркестри, фортепіянові твори й ін.

[Богатирьов Семен (1890, Харків — 1960, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Богацький Павло (* 1883), журналіст, літературознавець, літ. і театральний критик, бібліограф, письм. і політ. діяч, д. чл. НТШ; засновник і ред. ж. «Українська Хата» в Києві (1909 — 14), 1914 засланий до Наримського краю, 1917 нач. міліції м. Києва, за Директорії столичний отаман і отаман Коша Охорони Республіки; від 1922 на еміґрації, ред. ж. «Нова Україна», д. чл. Укр. Соціологічного Ін-ту, д. чл. Іст.-Філол. Т-ва. Зб. новель «Камелії» (1918), «Під баштою зі слонової кости»; ред. творів Чупринки, Драгоманова; літ.-критичні розвідки; «Кобзар» Т. Шевченка за сто років: 1840 — 1940», 1942) та ін. бібліографічні праці.

[Богацький Павло (1883, Купин, Подільська губ. — 1962, Тіровл, Австралія), зб. новель „Камелії“ (1919). — Виправлення. Т. 11.]


Богачевський Костянтин (* 1884), церк. і гром. діяч, укр. кат. архиєп. у ЗДА, родом з Манаєва (Галичина), д-р богословія, студіював у Львові, Інсбруку, Мюнхені. Свячений в 1909, сотрудник, префект у Львівській Семінарії, згодом її духовник, совітник і референт Консисторії, військ. курат (1916 — 17), віцеректор семінарії, крилошанин перемиський (1918) і катедральний парох, згодом ген. вікарій (1923), Апостольський Протонотар (1923), титулярний єп. Амізосу і Апостольський Екзарх для українців у ЗДА (1924), асистент папського трону і римський граф (1950), титулярний архиєп. Берое (1954). За нац. працю був арештований поляками. Підніс амер. екзархат з рел., осв., нац., орг. та екон. сторони. Меценат укр. інституцій та науки і преси.

[Богачевський Костянтин (1884 — 1961, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Богаченко-Максимович Вероніка, сучасна оперова й концертова співачка, меццо-сопрано; до війни — в Київ. Театрі Опери, згодом в оперових театрах у Відні й Авґсбурзі, численні концерти в Зах. Европі й Америці, телевізійні виступи в ЗДА.


Богдан (світське ім’я Теодор) Шпилька (* 1892), архиєп., д-р богословія, правос. церк. діяч в ЗДА, родом із Галичини; 1936 прибув до ЗДА; 1937 хіротонізований грец. єпископатом, очолює підпорядковану Царгородському Патріяршому Престолові Укр. Правос. Церкву в Америці. Автор правос. катехизиса укр. і англ. мовами й пропаґандивних брошур; при катедрі архиєп. виходить ж. «Укр. Вісник».

[Богдан (світське ім’я Теодор) Шпилька (1892 — 1965, Оттава, Канада). — Виправлення. Т. 11.]


Богданів В., сучасний артист балету, соліст київ. і харківського акад. оперових театрів, зокрема виконавець комічних танкових ролей укр. фолкльору («Ніч під Різдво» за Гоголем та ін.).


Богданов Сергій (1859 — 1920), проф. аґрономії в Київ. Ун-ті, організатор дослідних с.-г. станцій на Україні; автор праць із аґрономії, зоотехніки й фізіології рослин.

[Богданов Сергій (* Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Богданович Анатоль (псевд. Богдан Сокольський) (1882 — 1914), письменник, оп., повість «Всесильна».


Богданович Іпполіт (1743 — 1802), рос. поет укр. шляхетського походження, автор популярної в свій час поеми «Душенька» (1783).


Богданович-Зарудний Самійло, ген. суддя Війська Запорізького; реєстровий козак, перейшов 1648 під Корсунем до Хмельницького. Вів переговори 1650 в Варшаві, був на чолі коз. посольства до Москви 1652, до Туреччини 1653 і 1654 знову до Москви (фінал Переяславської угоди); 1654 ген. суддя. В 1657 їздив на переговори до Семигороду. Спричинився до укладення Гадяцького договору з Польщею (1658) й 1659 був нобілітований. Після упадку Виговського перейшов до Юрія Хмельницького, брав участь в укладенні Чуднівського договору. В 1664 воював на боці Польщі проти Брюховецького.


Богдашевський Василь (1861 — 1933), рос. церк. діяч, єп., останній ректор Київ. Духовної Академії, бібліолог.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.