[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 185-203.]

Попередня     Головна     Наступна





Буенос-Айрес (Buenos Aires), столиця Арґентіни; понад 3 000 000 меш., з передмістями бл. 5 000 000, з них 15 000 — 20 000 українців і арґентінців укр. походження. Б.-А. — центр укр. життя в Арґентіні; тут діють: Укр. Центр. Репрезентація, Т-во «Просвіта» і Т-во «Відродження», Укр. Кат. Об’єднання, Братство св. Покрови УАПЦ, Спілка Укр. Науковців, Мидтців і Літераторів, Союз Українок в Арґентіні й ін.; виходять газети «Укр. Слово», «Наш Клич», журнали «Пороги», «Овид», «Дзвін», «Мітла», „Ucrania libre“ та ін.; працюють в-ва: М. Денисюка, «Перемога» С. Кравця, «Полтава» Д. Савчука й ін., завдяки яким Б.-А. став гол. вид. центром на всю Півд. Америку; манастир оо. Василіян, що діє як осередок Провінції оо. Василіян в Арґентіні; в центрі столиці — правос. Свято-Покровська Братська Церква. В провінції Б.-А. живе 30 000 — 40 000 українців.


Буєрний спорт, пересування по льоду вітрил, прикріплених до сталевих ковзів; на Україні розпочався з 1890-их pp.; розвинений у Таганрозі, Миколаєві, Херсоні й Одесі.


Бужави, див. Дуліби.


Бужин (IV — 13), с. на Дніпрі Чигиринського р. Кіровоградської обл. Перевіз через Дніпро. 13. 8. 1663 перемога Ю. Хмельницького над моск. військом; 1678 перемога Самойловича над тур. військом Кара-Мустафи.


Бужинський Гавриїл (* у 80-их pp. 17 в. † 1731), церк. діяч, проповідник, єп. рязанський, співробітник Петра I в реформах у Росії; належав до гурту українців, що під проводом С. Яворського й Т. Прокоповича пішли на службу до Петра I; вихваляв його реформи (проповіді, вид. 1898), перекладав з чужих мов (напр., Пуффендорфа й ін.).

[Бужинський Гавриїл (* Україна — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Бужок, ліва притока гор. Бога на Подільській височині, довж. — 80 км, сточище — 780 км².


Бужора (V — 4), найвищий верх у групі Великий Діл у Вулканічних Карпатах (1 086 м).


Буздуґан (Buzdugan) Йон, басарабський поет, в 1920-их pp. перекладав твори Шевченка на рум. мову («Заповіт», частково «Гайдамаки»).


Бузек (Buzek) Йосиф (1873 — 1936), поль. статистик, економіст і політик, проф. Львівського Ун-ту; дир. Гол. Статистичного Уряду; автор статистичних розвідок на гал. теми, м. ін. „Rozsiedlenie ludnoścj Galicji według wyznania i języka“ (1909).


Бузескул Владислав (1858 — 1931), історик, проф. Харківського Ун-ту, д. чл. ВУАН і Академії Наук СССР; «Введение в историю Греции» (1903), «История афинской демократии» (1909), «Всеобщая история и ее представители в России в 19 и начале 20 века» (1929 — 31) та багато ін.

[Бузескул Владислав (* Попівка, Харківська губ. — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Бузина (Sambucus), кущова рослина з родини козолистих, росте на узліссях, у садах і на обійстях; на Україні Б. чорна (S. nigra L.), до 5 м висоти, Б. червона (S. racemosa L.), вивар якої вживають у нар. медицині, Б. трависта (S. ebulus L.), 1 — 1,5 м висоти.


Бузинний Олександер (* 1889), літературознавець і педагог, проф. Полтавського Ін-ту Нар. Освіти, співр. Н.-Д. Катедри Історії України в Харкові; праці з нової укр. літератури; в 1930-их pp. засланий.


Бузок турецький, в Галичині — боз (Syringa vulgaris L.), кущ або формоване деревце до 5 м висоти з родини маслинових, із бузковими, білими, рожевими й синіми квітками різних відтінків. На Україні плекається скрізь по квітниках, садах, парках.


Бузук Петро (* 1891), визначний укр. лінґвіст, проф. Одеського Ун-ту, з 1925 — Мєнського Ун-ту, пізніше дир. Ін-ту Мовознавства Білор. Академії Наук. Після перших праць із заг. мовознавства, що мали компілятивний характер і психологістичну настанову, Б. переходить до дослідів ц.-слов. мови (Маріїнське євангеліє), праць із слов. порівняльної граматики. Досліджував староукр. пам’ятки (Луцьке євангеліє, Архангельське євангеліє), етимологію, дав синтетичну «Історію укр. мови» (2 вид. 1927), зробив перші спроби застосувати засади лінґвістичної географії на Україні й Білорусі («Діялектологічний нарис Полтавщини», 1929; «Спроба лінгвістычнае географіі Беларусі», 1928), досліджував укр. і білор. говірки, дав нарис укр.-білор. і укр.-молдавських мовних взаємин. Виступав також як білор. критик і письм. (псевд. Росіч), зокрема популяризував у Білорусі укр. літературу. Після арешту в 1930-их pp. відомостей нема.

[Бузук Петро (1891, Тернівка бл. Тирасполя — 1943). Після арешту в 1933, жив (за сов. джерелами) у Вологді, де був викладачем у Пед. Ін-ті. — Виправлення. Т. 11.]

Ю. Ш.


Бузулук, див. Базавлук.


Бузьке (IV — 5), м. при впадінні р. Полтви до Бугу в Надбузькій улоговині; р. ц. Львівської обл. 7 000 меш. (1931 p.). Броварня. Б. вперше згадане в літописі 1098 р. як Бужськ (оборонний пункт), пограничне м. Волині, в 12 в. деякий час столиця князівства. Збереглися рештки двох городищ і багато могил у лісі; там же відкопано скелетне поховання під могилою (бл. 2 000 років до Хр.).


Бузько Дмитро, письм., чл. УПСР, секретар дипломатичної місії УНР у Копенгаґені, повернувся до УССР, належав до «Нової Ґенерації»; засланий 1937; повість «Лісовий звір» (1924), роман «Чайка» (1929), «Про що розповіла ротаційка», «Голляндія», зб. оп. «На світанку».

[Бузько Дмитро (1890, Новомиргород, Херсонщина — 1937). 20.10.1937 Б. був заарештований і 14.11. того ж р. розстріляний [УРЕ, УРЕС і УЛЕ подають фальшиву дату 19.4.1943]. — Виправлення. Т. 11.]


Буїла Максим (* 1906), гр.-кат. священик, бачвансько-укр. новеліст модерністичного напряму.


Буйвіл (Bos bubalus), жуйна тварина з родини биків; Б. розводять як роб. худобу в Півн. Передкавказзі, зокрема на Кубані, в Басарабії й на Закарпатті; молоко Б. переробляють на масло й тверді сири.


Буйвола, ліва притока Куми на сх. Передкавказзі.


Буйко Петро (1895 — 1943), проф. акушерства й гінекології в Київ. Мед. Ін-ті, дир. Укр. Ін-ту Охорони. Материнства й Дитинства; перед другою світовою війною звільнений з роботи й переведений до Фастова; під час нім. окупації розстріляний.

[Буйко Петро (* Бєльськ, Польща — † Ярошівка бл. Фастова). — Виправлення. Т. 11.]


Буйний Корній, діяч українізації в Києві, 1929 — 32 наук. співр. Ін-ту Мовознавства Укр. Академії Наук, автор підручника укр. мови (спільно з Трохименком). Засланий 1932 р.


Бук звичайний (Fagus silvatica L.), дерево з родини букуватих, до 30 — 40 м висоти, вибагливе на ґрунт і підсоння, потребує багато повітряної вологи, росте лише на Зах. Україні (див. ЕУ I, мал. 69) всуміш з ін. деревами: в Карпатах — з ялицею і смерекою, а також з грабиною, явором, ясеном, ільмом; подекуди, передусім на Закарпатті, становить чисті масиви (бучина, також буковина). У Карпатах підіймається до 1 300 м над рівнем моря. Деревина Б. важка, лупава, з червонобрунатним забарвленням, дуже добра на паливо, вживається на знаряддя, залізничі злежні (шпали), паркет, гнуті меблі, в хем. пром-сті — на суху дестиляцію. У Криму росте ендемічний Б. кримський (F. taurica).

Б. Л.


Букарешт (Bucureşti), столиця Румунії на р. Димбовіці, понад 1 000 000 меш. Між двома світовими війнами в Б. було велике число укр. еміґрантів із Буковини, Басарабії й Центр. та Сх. Земель, яке ще більше зросло від 1940; після сов. окупації 1944 — 45 відбувалися масові арешти українців. У Б. мали свій осідок кілька укр. культ. і гром. організацій: студентське т-во «Зоря» (1921 — 26), студентське т-во «Буковина» (1926 — 44), Громада укр. еміґрантів у Б., Громадсько-допомоговий Комітет Укр. Еміґрації в Румунії, Орг-ція Укр. Гетьманців-Державників, 1941 виходив журнал «Батава».


Букатко Гавриїл (* 1913), єп., церк. діяч серед бачванських українців; з 1950 р. апостольський адміністратор гр.-кат. крижевецької єпархії, з 1952 — титулярний єп. северіянський.

[Букатко Гавриїл (1913, Андріївці, Хорватія — 1981, Руський Керестур, Сербія). — Виправлення. Т. 11.]


Букачівці (IV — 5), с. м. т. на р. Свір; р. ц. Станиславівської обл.


Буква, спільнослов. слово, позичене з германської, на означення літери.


Буки (V — 11), с. на півн. сх. від Умані; р. ц. Черкаської обл.


Буківська культура, неолітична культура населення гор. Потисся, яке залишило по собі селища на горбах, кременярські майстерні, мало досліджені (можливо, тілопальні) поховання, багато обсидіянового знаряддя, крем’яних, кам’яних і кістяних виробів, глиняні фігурки жінок і тварин, що вказують на культ хліборобської богині-матері й на тотемістичні вірування. Назва культури від Букових гір у півн. Угорщині.


Букінік Михайло (1872 — 1953), визначний віольончеліст і педагог, жид. походження; працюючи в Харкові, став прихильником укр. муз. культури, писав про укр. музику; в ЗДА був чл. Укр. Квартету; почесний чл. т-ва Приятелів Укр. Музики; автор етюдів і прелюдів для віольончелі.


Буковецький Євген (1866 — 1948), маляр, скінчив Одеську Художню Школу (1890), там же пізніше викладав; один із організаторів «Т-ва півд.-рос. мистців» (1891); автор численних реалістичних жанрових композицій і портретів.

[Буковецький Євген (* Одеса — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Буковина, край між сер. Дністром і гол. хребтом Карпат у сточищі р. Прута й гор. Серета на пограниччі укр. і рум. нац. територій; нині поділена між УССР (основна частина Чернівецької обл., або Північна Б.) і Румунією (частина Сучавської области, або Південна Б.). Назва Б. походить від великих букових лісів, з’явилася в 14 в., спочатку на означення простору на кордонах тодішньої Молдавії й Польщі; згодом вона поширилася на весь край, після зайняття Б. Австрією (1774).

Б. — переходовий край між Україною й Румунією, в іст. аспекті — між Галичиною й Молдавією, з важливим стратегічним значенням (вступ з півн. до Молдавії); проміжне положення Б. вплинуло на її іст. долю: вона належала в цілому то до Молдавії чи Румунії, то до Галицького князівства, Польщі або Австрії; лише 1940 р. Б. була поділена за етногр. принципом між двома держ. комплексами — Україною й Румунією; територія Б. — 10 440 км², населення 853 000 (1930 p.); до УССР належить бл. 5 500 км² і 520 000 меш. (на 1930 p.).

Природа й господарство. Півд.-зах. половину Б. займають Карпати, які діляться на 2 смуги: кристалічну Мармаросько-Буковинську верховину і флішеві Гуцульські Бескиди; до Карпат прилягає бук. Підкарпаття; далі йде частина Покутсько-Басарабської височини, розташованої між Прутом і Дністром. Клімат Б. помірковано-континентальний, модифікований висотою, напр., для Дорна Ватра (789 м) температура січня — 6,4°, липня +14,2° Ц., 745 мм опадів; для Чернівців (252 м) температура січня — 5,1°, липня +20,1° Ц., 619 мм опадів. Ліси займають бл. 40% поверхні: 69% шишкові, 23% букові; сіножаті й пасовища — до 20%, рілля — понад 30%; засівна площа 270 000 га, культивують кукурудзу, жито, пшеницю, овес, картоплю, сіяні трави, цукровий буряк; с.-г. працею зайнято бл. 75% населення. З корисних копалин у кристалічній смузі виступають залізні й манґанові руди, оливо, срібло і мідь, у підгір’ї — сіль і цементні мерґелі. Пром-сть насамперед деревообробна з експортовим значенням, харчова (цукроварництво, млинарство, броварництво), шкіряно-взуттєва, ґумова і трикотажна; взагалі пром-сть розвинена слабо, хоча за рум. часів розбудована дещо більше, ніж до 1918, коли їй доводилося конкурувати з пром-стю Австрії й Чехії. Мережа залізниць (5,1 км на 100 кмг площі й 6,3 км на 1 000 меш.) і битих шляхів досить густа.

Людність. В добу переходу під австр. владу Б. була заселена рідко: 1775 р. — 75 000 меш., або 7 осіб на 1 км²; згодом, завдяки природному приростові й іміґрації, населення збільшується: 1807 р. — 208 000 меш., 1827 — 371000, 1857 — 447 000, 1890 — 642 000; в кін. 19 в. відплив населення (еміґрація за океан) був дужчим, ніж доплив, т. ч. ріст населення сповільнився: 1900 р. — 730 000 меш., 1930 — 853 000, 1941 — 792 000; у 1930 р. на 1 км² припадало 82 меш., в містах жило 27% людности; найбільші міста: Чернівці (центр краю) — 112 000 меш., Сучава — 17 000, Радівці — 17 000, Серет — 10 000, Кімполюнґ — 10 000, Садаґура — 9 000, Сторожинець — 9 000. Основне населення Б. становлять українці — 340 000, або 40% (в 1930-их pp.) і румуни — 290 000, або 34%; ін. етнічні групи з’явилися лише за австр. панування: жиди — 95 000, або 11%, німці — 75 000, або 9%, поляки — 25 000, або 3%, й менші групи — угорці, росіяни-старовіри, словаки, вірмени (разом 25 000, або 3%). Жиди, німці й поляки (найбільше в Чернівцях) — перев. мешканці міст; хоча німці становили тільки 1/10 населення, нім. мова, якою користувалися й жиди, була дуже поширена в Б., особливо за Австрії; ніде на укр. землях не було таких сильних культ., а за Австрії й політ., нім. впливів, як у Б. Етногр. межа, що ділить Б. на укр. й рум., проходить від Кирлибаби на півд. через Руську Молдавицю — Волоський Банилів — Сторожинець — Чернівці аж до Раранчі, на кордоні з Басарабією, на півн.; від укр. етногр. території уздовж кордону з Молдавією тягнеться довгий укр. етногр. півострів із м. Серетом, що сягає від Чернівців але по м. Сучаву на півд.; з другого боку рум. оселі підходять аж до Чернівців (див. карту). В укр. етногр. Б. (5 300 км², 460 000 меш. у 1930 р.) українці становили 65,5%, жиди — 12%, румуни — 11,5%, німці — 5%, ін. — 6%; у рум. етногр. Б. (5 140 км², 390 000 меш. у 1930 р.) румуни становили 64%, німці — 11%, українці — 9,5%, жиди — 10% й ін. 5,5% всього населення.

Сучасний політ. кордон між УССР і Румунією не збігається з етногр.: до Румунії приділено півд. частину укр. етногр. півострова з м. Серетом і низку сіл у горах, до України — рум. етногр. клин, що сягає під Чернівці; на Б. в межах Румунії залишається бл. 30 000 українців, або 9% всього населення, в укр. Б. — бл. 95 000 румунів, або 18%. Сучасні нац. відносини в Б. частково змінилися в наслідок виїзду майже всіх німців і знищення під час другої світової війни більшости жид. населення.

В. Кубійович


Історія. Найдавніші досі виявлені археологічні сліди заселення Б. — стоянки верхньопалеолітичного (оріньякського) типу, відкриті Ч. Амброжевичем 1927 — 37 (Бабин, Біла, Ілішешті, Миліїв та ін.). Тоді вже Б. становила одну культ. провінцію з Галичиною. В неоліті та в бронзову добу В. була заселена трипільськими племенами (селища у Бабині, Дорошівцях, Оршівцях, Сереті, Хлівищу, Шипинцях та ін.). Сліди найпізніших їхніх селищ з так зв. білогрудівською культурою були відкриті у Василеві, Глібоці та Чункові. З залізної доби в Б. нині відомі лиш окремі знаходи скитського та кельтського типу. З перших вв. по Хр. сліди поселень (Чунків, Шипинці) та тілопальний могильник (Глібока) праслов’ян-ґетів (липицька культура), що вели жваву торгівлю з рим. провінціями над дол. Дунаєм. Найдалі на схід висуненим слідом інвазії венедів у Подністров’я є тілопальні поховання у Шипинцях. Б. мала також зв’язок із Пантікапеєм.

Перше відоме в літ. джерелах населення Б. — це ґети, трацького походження, про яких згадують Геродот (515 до Хр.) та ін. античні автори. В 2 в. до Хр. серед ґетів з’являються бастарни, їх сусідами є бесси і карпи. Іст. ролю в 1 в. до Хр. — 1 в. по Хр. відіграли даки, ґетського роду. В 2 в. по Хр. в півн. Б. вдруге виступають бастарни, в півд. — тарги. В 3 — 9 в. через Б. пересуваються кочові народи: ґоти, гуни, ґепіди, авари, угорці. З 4 в. на Б. виступає сх.-слов. населення, що створило антську державу. «Повість временних літ» і візант. автор 10 в. Костянтин Багрянородний говорять про тиверців над Дністром, які на півдні межували з уличами.

В 10 в. Б. увійшла до складу Київ. держави, поділяючи її долю на протязі 10 — 11 вв. З оформленням Гал.-Волинського князівства, з кінця 11 в., Б. становить частину цієї держ. формації, перебуваючи в ній у 12 і 13 вв. Від княжої доби на Б. відомі: Василів, Кучелемін, Онут і пізніше Городок (мабуть нинішня Вижниця), Серет, Сучава, фортеці Цецин, Шипинці. Археологія свідчить про досить густе заселення Б. (городища — Глібока, Глинниця, Карапчів та ін.). Тат. навала 1241 ослабила зв’язок Б. із Гал. державою, на поч. 14 в. в півн. Б. виділилася окрема територія — Шипинська земля, що визнала тат. зверхність, і Б. опинилася під тат. зверхністю до 40-их pp. 14 в. Після перемоги над татарами угор. короля Людовіка I (1342) півд. Б. переходить під вплив Угорщини; Людовік призначає воєводою мармароського румуна Драґоша і сприяє переселенню до Б. румунів із Мармарощини й Семигороду. Засновник незалежного молд. воєводства Богдан І (1359 — 65) скинув угор. зверхність, а його син Ляцко (1365 — 73) поширив свої володіння і на Б. Від цього часу до 1774 р. Б. перебувала в складі Молдавії. Від 1387 до 1497 Молдавія, що охопила територію між Дністром, Карпатами й Чорним морем, визнавала зверхність Польщі. В 1514 р. Молдавія визнала протекторат Туреччини, зобов’язавшись платити султанові щорічну данину; в кін. 16 в. вона стала звичайною тур. провінцією. Румунізація Молдавії і Б. посилилася від 1564, коли столиця була перенесена із Сучави до Яс. 1774 р. Австрія окупувала частину півн. Молдавії з Чернівцями, Серетом, Радівцями й Сучавою, на що Молдавія і Туреччина змушені були згодитися. В складі габсбурзької монархії Б. перебувала спочатку (1774 — 86) під військ. управою (ген. Сплені й Енценберґ), 1787 Б. була прилучена як окрема округа до Галичини, лишаючись у такому стані до 1849 (див. ЕУ I, стор. 491 — 92). В цей період, в 1842 — 45 і особливо в 1848 — 49 pp., на бук. Гуцульщині відбувалися сильні сел. повстання під проводом Лукіяна Кобилиці, в яких українці змагаються за соц. і політ. права. Боротьба за адміністративну автономію (1848 — 61) закінчилася успішно, і 1861 Б. була визнана окремим «коронним краєм» Австрії. Б. керував президент краю з допомогою крайового сойму і крайового виділу. Українці увійшли до крайового сойму лише з 1890 р. Вплив українців в адміністрації краю збільшився з 1911, коли вони мали 16 своїх послів. Укр. організоване життя почалося 1869 заснуванням т-ва «Руська Бесіда», але справжнє нац. відродження розгортається з 1884, коли провід в укр. житті перебирають народовці. Під керівництвом С. Смаль-Стоцького, Є. Пігуляка, О. Поповича і М. Василька бук. українці спромоглися на чималі здобутки в політ., гром., культ. і церк. ділянках. Під час австр. окупації українці боролися за нац.-культ. автономію та поділ краю на укр. і рум. частини. Особливо гостре напруження між українцями і румунами виявилося на переломі 19 і 20 вв.

Під час світової війни 1914 — 18 Б. стає тереном військ. операцій, влада тричі міняється, в наслідок чого край зазнає великих втрат. Перед розпадом Австро-Угорщини 25. 10. 1918 в Чернівцях був створений Укр. Крайовий Комітет, як бук. делеґатура Укр. Нац. Ради. Він організував 3. 11. 1918 велике нар. віче в Чернівцях і 6. 11. перебрав владу в укр. частиш Б. і в м. Чернівцях. Президентом краю проголошено О. Поповича. Помірковані румуни на чолі з А. Ончулом погоджувалися на поділ краю на укр. і рум. частини, проти чого виступили рум. шовіністи на чолі з Я. Фльондором. 11. 11. 1918 рум. війська окупували Чернівці і після завзятого опору українців також півн. Б. Нашвидку складений з румунів «Ген. Конґрес Б.» 28. 11. 1918 проголосив злуку Б. з Румунією (див. ЕУ I, стор. 533). На мировій конференції в Сен-Жермен 10. 9. 1919 визнано за Румунією півд. Б., а в Севрі 10. 8. 1920 — всю Б. Проти окупації Б. румунами виступали офіц. представники ЗУНР, УНР і УССР.

В період рум. окупації (1918 — 40) скасовані були всі автономні права Б. і її перетворено на рум. провінцію. В 1918 — 28 і 1937 — 40 pp. панував стан облоги; переслідувано всі прояви укр. життя. Румунізація досягла вершка знищенням укр. шкільництва, забороною укр. культ.-гром. праці, переслідуванням укр. церкви (див. ЕУ I, стор. 569 — 71). Особливо гострий терор був застосований за урядування ліберальної партії, тоді коли здобутки за нац. цараністичної були мінімальними. Леґальне політ. заступництво українців провадила Укр. Нац. Партія (1927 — 38) під проводом В. Залозецького, якій вдалося здобути декілька місць в рум. парляменті. З перетворенням Румунії на авторитарну державу (1938) стан бук. українців іще погіршав. У 1930-их pp. значно зріс на Б. підпільний націоналістичний рух. Не зважаючи на всі утиски, і за рум. періоду бук. українцям вдавалося вести чималу працю на культ.-гром. полі.

В наслідок ультиматуму СССР, румуни 28. 6. 1940 покинули укр. частину Б., яку окупує сов. армія (див. ЕУ I, стор. 578 — 79). Рішенням Верховного Совєта СССР з 2. 8. 1940 півн. Б. перетворена на Чернівецьку обл. УССР, до якої прилучено також півн. Басарабію і невелику частину давньої Румунії з м. Герца. Однорічну сов. окупацію, під час якої знищено багато укр. діячів, а ін. були вивезені, перервала нім.-сов. війна. Під час сов. окупації вела підпільну працю ОУН; при відступі больш. війська укр. повстанці встановлківали місцеву укр. владу і чинили опір рум. окупації. Друга рум. окупація (1941 — 44) ліквідувала укр. управу, що постала з моментом відступу сов. армії, і запровадила військ. диктатуру. В липні 1941 частина молоді, що збройно виступала проти румунів, вирушила на схід (див. ЕУ I, стор. 590). Румуни запровадили концентраційні табори (в Садаґурі), провели масові процеси за «протидерж. діяльність» (січень 1942) проти укр. діячів (О. Гузар, М. Зибачинський та ін.) і відновили насильну румунізацію. Леґально українці не могли вести гром.-культ. праці. В горах Б. зформувалися повстанські відділи, що почали діяти з кін. 1943.

В березні 1944 сов. війська «1 укр. фронту» вдруге зайняли Б., відновивши стан 1940. Мировий договір альянтів із Румунією 10. 2. 1947 в Парижі затвердив сов.-рум. кордон у Б. з 28. 6. 1940. Сов. влада продовжувала почату в 1940 колективізацію землі, яка в 1950 охопила 96,1% сіль. господарств і нівелювала промисловість і культ. життя за загальним рівнем УССР, провадячи політику русифікації.

Церква. Українці на Б. в переважній більшості православні. Перепис 1910 подавав 280 000 (92%) правос. і 25 000 (8%) греко-католиків. Правос. Церква на Б. була спочатку у зв’язку з київ. митрополитом, в 1140 — 1340 залежала від гал. митр., 1340 — 1401 від архиєп. в Охриді, в 1401 — 1630 існувала самостійна сучавська митрополія, в 1630 — 1782 була підпорядкована митр. в Ясах, 1782 — 1873 існувала бук. єпархія, залежна від митр. в Карловицях, 1873 — 1925 окрема Бук. митрополія, 1925 — 40 і 41 — 44 митрополія Б. і Хотина прилучена до патріярхії в Букарешті. За рум. періоду на Б. було 155 укр. парохій (з заг. ч. 310) із 135 укр. свящ. і бл. 330 000 вірних. Греко-католики прийшли на Б. в кін. 18 в. з Галичини. Організація Гр.-Кат. Церкви почалася 1811. Чернівецький деканат підлягав львівському митр., 1885 — 1923 — Станиславівській єпархії, 1923 — 30 бук. апостольська адміністратура з осідком у Сереті залежала від єпархії в Блажі, 1930 — 40 ген. вікаріят залежав від єп. в Бая-Маре. За рум. періоду Гр.-Кат. Церква мала 17 парохій із 17 свящ.

(Література, Освіта на Б. — див. відповідні розділи ЕУ I, стор. 762 — 63, 931 — 32, 950 — 51).

Література: Смаль-Стоцький С. Буковинська Русь. Чернівці 1897; Die Bukowina. Чернівці 1899; Франко І. Лукіян Кобилиця. ЗНТШ, XLIX. Л. 1902; Kaindl R. F. Geschichte der Bukowina, I — III. Чернівці 1896-1903; Кордуба М. Ілюстрована історія Буковини. Чернівці 1901; Nistor І. Românii si Rutenii în Bucovina. Букарешт 1915; Iorga N. Chestiunea rutenească in Bucovina. Revista istorică, II. 1916; Кордуба М. Переворот на Буковині. ЛНВ, X — XII. Л. 1923; Піддубний Г. Буковина, її минуле й сучасне. Х. 1928; Павлик О. Буковина до 1848 р. Україна, XXVI. К. 1928; Попович О. Відродження Буковини. Л. 1933; Кубійович В. Пастушество Буковини. НТШ. Праці Геогр. Комісії, І. Л. 1937; Kandyba О. Schipenitz. Відень 1937; Сел. рух на Буковині в 40-их pp. Збірник документів, упорядкував Ф. Шевченко. К. 1949; Гапій Д. Соц. перетворення на Буковині. Чернівці 1949.

А. Жуковський


«Буковина», найбільша укр. газета на Буковині (1885 — 1918), орган бук. народовців, писаний нар. мовою, від 1888 фонетичним правописом; 1885 — 92 «Б.» виходила в Чернівцях двічі на місяць, 1892 — 95 — тижневик, 1895 — 96 — чотири рази на тиждень, 1896 — 98 — щоденник, 1898 — 1910 тричі на тиждень, 1911 — 12 не виходила, 1913 — 14 тричі на тиждень під назвою «Нова Б.»; 1915 — 17 тижневик у Відні, 1918 знову в Чернівцях. 1895 — 1909 виходив додаток «Неділя». Редаґували: Ю. Федькович (1885 — 88), П. Кирчів (1888), С. Дашкевич (1888 — 94), О. Маковей (1895 — 97), Л. Турбацький (1897 — 99), Л. Когут (1898), Я. Весоловський, О. Луцький, О. Попович, В. Щурат, В. Федорович та ін. «Б.» відіграла визначну ролю в розвитку нац. думки на Буковині й містила багато цінних матеріялів з іст. Буковини.

А. Ж.


«Буковина», укр. студентське т-во в Букарешті (1926 — 44), від 1936 заг. культ.-гром. організація з студентською секцією; вело жваву культ.-гром. діяльність.


«Bucovina», перший тижневик на Буковині рум. і нім. мовами (1848 — 50), шовіністичного антиукр. напряму, ред. Е. Гурмузакі.


«Буковински ВЂдомости», тижневик 1895 — 1909, орган політ. т-ва «Народная Рада» москвофільського напряму, ред. В. Козарищук.


«Буковинська Зоря», перший укр. часопис на Буковині (1870 — 71), писаний штучною ц.-слов. мовою. Видавець І. Глібовецький, співр. С. Воробкевич, І. Мартинович та ін.; статті з іст. Буковини.


«Буковинський Бонн», т-во плекання співу й музики в Чернівцях (1895 — 1921); мало 4 філії на провінції, об’єдналося з «Буковинським Кобзарем».


«Буковинський Кобзар», муз. т-во в Чернівцях (1920 — 40) з хоровою, оркестровою й драматичною секціями.


Буковинський Курінь, добровольча військ. формація, організована 1919 в Коломиї М. Топущаком з біженців із Буковини; воював у складі Залізної дивізії Армії УНР проти большевиків; командував Б. К. Омелян Кантемір.


Буковинський Курінь, добровольча формація буковинців під час другої світової війни, створена в липні 1941 місц. ОУН. Б. К. дійшов до Києва, де був розформований; вояки Б. К. в складі нім. допоміжних частин пізніше боролися в Білорусі проти больш. партизанів; частина з них перейшла в підпілля, ін. — до франц. резистансу, коли їх німці перевели 1944 на франц. фронт.


Букрєєв Борис (* 1859), математик, проф. Київ. Ун-ту, гол. школи київ. геометрів, д. чл. АН УРСР; працював над теоріями еліптичних функцій, рядів і детермінантів, а також над інтеґруванням диференціяльних рівнянь і диференціяльною геометрією; праці про функції нулевого ранґу із симетричним основним полігоном (1889), «Диференціяльні рівняння ліній сталої геодезичної кривини» (1949), «Вступ до варіяційного числення» (1933) й багато ін.

[Букрєєв Борис (1859, Льґов, Курська губ., Росія — 1962, Київ), „Диференціяльні рівняння...“ (1947), „Вступ до варіяційного числення“ (1934). — Виправлення. Т. 11.]


Букшований Йосип (* 1888), отаман (майор) УСС, 1918 — 19 командувач бригади УСС в УГА. Пізніше перейшов до большевиків; засланий в 1933 р.


Булавин Кіндрат († 1708), бахмутський сотник донських козаків; 1707 — 08 стояв на чолі повстання на Дону, яке охопило територію до Тамбова й Волги. Б. користався допомогою січовиків.

[Булавин (Булавін) Кіндрат (бл. 1660 — 1708, Черкаське, Донщина). — Виправлення. Т. 11.]


Булавицький Олекса (* 1916), сучасний маляр, закінчив Київ. Художній Ін-т; працював у театрах Києва й Одеси, в Київ. Кіностудії. По війні продовжує працю на еміґрації; нині в ЗДА.

[Булавицький Олекса (* Умань, Київ. губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Буланкин Іван (* 1901), біолог, д. чл. АН УРСР, ректор Харківського Ун-ту.

[Буланкин (Буланкін) Іван (1901, Теньки, Татарстан — 1960, Харків), біохемік, д. чл. АН УРСР. — Виправлення. Т. 11.]


Буланчик Євген (* 1924), сучасний легкоатлет, заслужений майстер спорту, рекордсмен України і СССР в бігу на 110 м плітки — 14,1 сек. (1952) (перше місце в Европі 1952 — 53, четверте — на Олімпійських Ігрищах 1952, перше — на XI міжнар. студентських ігрищах 1954 — 14,3).


Булатович Микола, укр. сов. поет, належав до «Нової Ґенерації»; поезії в пресі, зб. «Книга тривог»; засланий в сер. 30-их pp.

[Булатович Микола (1909, Київщина — 1937). Заарештований 14.6.1937 і 3.9. того ж р. розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]


Булаховський Леонид (* 1888), визначний укр. мовознавець, проф. ун-ту в Харкові, по війні 1941 — 45 в Києві, д. чл. АН УРСР, дир. Ін-ту Мовознавства Академії Наук. Учень Кульбакіна і Ендзеліна, представник молодограматичного напряму в слов. мовознавстві. Б. вперше впровадив укр. наголос у слов. порівняльну граматику і описав його історично й компаративно, а також нормативно. Поза тим праці, присвячені формуванню й історії укр. мови, проблемам формування слов. літ. мов, загального мовознавства, історії рос. мови. Б. видав як ред. важливі курси укр. мови для ун-тів («Підвищений курс укр. мови», 1930; «Курс сучасної укр. літ. мови» в 2 т., 1951), йому належить редакція чинного тепер в УССР «Укр. правопису» 1946 р.

[Булаховський Леонид (14.4.1888, Харків — 4.4.1961, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Ю. Ш.


Булгак Йосафат (1758 — 1838), католицький єп. пинський (1785 — 95); 1795 усунутий Катериною II. З 1798 єп. берестейський; 1817 митр. (без титулу київ.); Апостольським Престолом затверджений «як делеґат Апостольський»; був останнім кат. київ. митр. перед ліквідацією унії 1838.

[Булгак Йосафат († Петербурґ), єп. пинський (1787 — 95). — Виправлення. Т. 11.]


Булгак Юрій (бл. 1697 — 1769), католицький церк. діяч, василіянин, архимандрит супрасльський (1730); єп. пинський-турівський (1730 — 69).


Булгаков Макарій, митр., див. Макарій Булгаков.


Булгарис Євгеній (18 в.), родом грек, учений богослов і історик, перший єп. слов’яно-херсонської єпархії (1775 — 79) на території Запоріжжя; засновник семінарії в Полтаві (1777), з якої вийшов І. Котляревський та чимало укр. інтеліґенції 19 в.


Буліч Сергій (1859 — 1921), рос. мовознавець. У праці «Очерк истории языкознания в России», І (1904) зібрав багатий матеріял також з історії мовознавства на Україні.

[Буліч Сергій (* Казань — † Петроград). — Виправлення. Т. 11.]


Бульдин Кость (* 1897), різьбар і маляр; закінчив Київ. Художній Ін-т; автор численних скульптур, що оздоблюють будівлі й майдани Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровського та ін. міст, брав участь в орг-ції в-ва «Мистецтво» й був його ред. На еміґрації працював в Австрії, нині в Арґентіні (оформив екон. виставку в Авелянеді 1950, комплекс будівель «Республіка дітей» у Буенос-Айресі). В літературі виступає під псевд. В. Коб.

[Бульдин Кость (1897, Київ — 1966, Буенос-Айрес). — Виправлення. Т. 11.]


Бунґе Микола (1842 — 1914), хемік, проф. Київ. Ун-ту; один із ініціяторів заснування київ. Політехн. Ін-ту, організатор періодичних вид. по цукроваренню і техн. шкіл на Україні.

[Бунґе Микола (1842, Варшава — 1915, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Бунд, повна назва — Загальний Жидівський Роб. Союз у Литві, Польщі й Росії; жид. соц.-дем. партія, заснована у Вільні 1897 p., з 1906 — автономна частина Рос. Соц.-Дем. Роб. Партії. В 1917 — 18 pp. Б. поставився вороже до справи держ. незалежности України; провідник Б. Рафес гостро виступав на засіданнях Центр. Ради і голосував проти проголошення III і IV універсалів.


«Бунт Млодих», („Bunt Młodych“), поль. двотижневик у Варшаві в 1929 — 37 (120 чч.), згодом перетворений на тижневик «Політика» („Polityka“) — 1937 — 39 (81 чч.), ред. Єжи Ґедройць; ці вид. гуртували визначніших публіцистів молодшого покоління, пропаґували ідею самостійности України, боролися з асиміляцією нац. меншостей, містили матеріяли укр. авторів.


Бунчужний (генеральний), чл. ген. старшини на Гетьманщині 17 — 18 вв.; мав обов’язок берегти символ гетьманської влади — бунчук, а під час війни — керувати відділом коз. війська; за дорученням гетьмана Б. був на дипломатичній службі, іноді полагоджував і судові справи (див. Генеральна старшина).


Бунчуковий товариш, чл. вищої категорії значного військового товариства в гетьманській Україні 17 — 18 вв. Привілеєм бунчукових товаришів було йти в похід безпосередньо при гетьмані («під гетьманським бунчуком»). В мирний час вони виконували принагідні доручення гетьмана. Б. т. підлягав судові самого гетьмана (17 в.), а пізніше ген. судові (18 в.).


Буняк Порфир (1888 — 1941), друкар, діяч УСДП, чл. її ЦК, організатор проф. руху в Галичині, співред. «Доброї Новини», «Впереду», «Світу», «Проф. Вістей»; в УСДП заступав самостійну позицію супроти Поль. Партії Соц., а потім комуністів під час кризи партії 1924; загинув на больш. засланні.


Буняковський Віктор (1804 — 89), відомий математик-українець; після навчання в Парижі — проф. у різних високих школах у Петербурзі (з 1826), 1864 — віцепрез. Рос. Академії Наук, автор понад 100 наук. праць, майже всі франц. мовою. Головні праці Б.: «З теорії чисел і з теорії імовірностей», всесвітньо відома кн. «Основи математичної теорії імовірностей» (1846), «Про ймовірність кількости континґентів рос. армії 1883 — 85 pp.» й ін. Б. винайшов планіметр, пантограф, прилад для додавання квадратів.

[Буняковський Віктор (* Бар, Поділля — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

X. Р.


Бура Микита (* 1896), гром.-осв. діяч на Рівенщині (Волинь), 1931 — 39 посол до поль. сойму від ББВР (Безпартійний Бльок співпраці з урядом); з 1943 в Лондоні, гол. СУБ до 1948; тепер у Канаді.


Бурачек Микола (1871 — 1942), відомий маляр, один із творців укр. імпресіоністичного пейзажу. Нар. на Поділлі, студіював спершу в Києві, закінчив Академію Мистецтв у Кракові, згодом працював у Парижі (1910 — 12). Виставлятися почав із 1907. В 1917 — 20 проф. Академії Мистецтв у Києві, Київ. Художнього Ін-ту, проф. і деякий час ректор Харківського Художнього Ін-ту (1925 — 34), пізніше — знову в Київ. Ін-ті. Виховав багато укр. мистців. Один час викладав у Київ. Муз.-Драматичній Школі ім. Лисенка ( в молоді роки був актором), працював над декоративним оформленням театральних вистав. Автор статтей про сучасне мистецтво і монографії про Шевченка-маляра (див. ЕУ I, табл. XVII, стор. 829).

[Бурачек Микола (* Летичів — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Бурачинська Лідія (* 1902), журналістка, ред. ж. «Нова Хата» у Львові (1930 — 39) і з 1951 «Наше Життя» в Філядельфії (ЗДА); дослідниця нар. мистецтва.

[Бурачинська Лідія (* Гринява, Станиславівський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Бурачинський Ераст (1875 — 1942), інж.-лісівник, видатний практик в експлуатації лісу на Буковині.


Бурачинський Осип (1877 — 1948), політ. діяч, судовий радник, 1911 — 18 посол до бук. сойму, 1918 чл. Укр. Нац. Ради від Буковини, 1919 держ. секретар судівництва ЗУНР.


Бурачинський Тит Євген (* 1880), лікар, 1919 отаман-лікар УГА, шеф укр. військ. шпиталю в Тернополі, дир. Нар. Лічниці у Львові, д. чл. НТШ, автор численних наук. й популярно-наук. праць.

[Бурачинський Тит Євген (1880 — 1968, Польща). — Виправлення. Т. 11.]


Бурачок Іван, графік; один із перших оформлював та ілюстрував укр., гол. дит. кн. в 1905 — 14 pp.

[Бурачок Іван, див. Бурячок Іван. — Виправлення. Т. 11.]


Бурґгардт Освальд, див. Клен Юрій.


Бурденко Микола (1876 — 1946), видатний хірург укр. походження, один із творців нейрохірургії, акад.; з 1912 проф. Тартуського Ун-ту, з 1924 — Московського Ун-ту; перший президент Академії Мед. Наук, заснованої з його ініціятиви; видатні наук. праці принесли Б. світову славу (почесний чл. багатьох закордонних наук. т-в).

[Бурденко Микола (* Каменка, Пензенська губ., Росія — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Буревій Кость (1888 — 1934), діяч партії соц.-рев., чл. Центр. Ради, публіцист і письменник, друкувався в «Аванґарді», «Новій Ґенерації», «Літ. Ярмарку», «Пролітфронті», театральний критик і театрознавець (викладав історію театру в Укр. Драматичній Студії в Москві), автор ряду сатиричних і пародійних творів: «Хами», «Мертві петлі», буфонада «Овечі сльози», ревю «Чотири Чемберлени», поема «Зозендропія» та ін.; частково опублікована по смерті п’єса «Павло Полуботок»; монографії з історії театру (м. ін. праця про А. Бучму 1933) та малярства; розстріляний у 1934 р.

[Буревій Кость (1888, Велика Меженка, Воронізька губ. — 15.12.1934, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


«Буревісник», добровільне спортове т-во профспілок держ. торгівлі; центр у Москві, широка мережа на Україні; стадіони в Харкові й Симферополі.

[„Буревісник“. Заснований 1957. — Виправлення. Т. 11.]


Буре вугілля, перев. витвір третинного періоду, що складається з 55 — 75% чистого вугілля, великих домішок попелу й води, тому його тепловидатність порівняно з кам’яним вугіллям невелика (пересічно 3 000 — 3 500 кальорій). На Україні основні поклади Б. в. — у Дніпровському буровугільному басейні на Правобережжі; становить він витягнуту смугу від Коростишева на півн. зах. до Никополя та Запоріжжя на півд. сх. довжиною бл. 550 км, шириною — 80 — 100 км, площа бл. 15 000 км²; Б. в. залягає в нижньотретинних відкладах (бучакський поверх) на кристалічному підложжі; якість Б. в. задовільна, сер. теплотворна здатність 2 000 — 2 500 кальорій на 1 кг, відсоток попелу 25 — 30, вологість 50 — 55%. Найбільші родовища: Олександрівське (1/4 усіх запасів басейну), Звенигородське, Криворізьке. Менш багаті Галицько-Волинський, Підкарпатський (4 000 — 5 000 кальорій) і Закарпатський (3 500 — 4000 кальорій) басейни. Запаси Б. в. на Україні — 5 — 6 000 000 000 т. Експлуатація Б. в. на Україні почалася в 1860-их pp., перев. для потреб цукрової пром-сти (найвідоміше Катеринопільське родовище на Київщині), але бл. 1900 р. припинилася через конкуренцію високоякісного донецького кам’яного вугілля. Після першої світової війни видобуток зріс до 400 000 т у 1940. Після другої світової війни видобуток дуже піднісся, особливо на Правобережжі (до 6 000 000 т на рік, з них 60% іде через брикетні фабрики). Видобуток провадиться в шахтах і відкритим способом. Б. в. використовується як місцеве паливо, зокрема для електростанцій, і як хемічна сировина. Найбільше значення має Б. в. на Правобережжі й Зах. Україні, віддалених від Донецького (чи Шлезького) басейну (див. також ЕУ I, стор. 1076 — 77).

Література: Чирвинский В. Материалы к познанию буроугольных месторождений УССР, I — III. Х. 1939; Труды научно-технической конференции по комплексному развитию буроугольной промышленности Украинской ССР. К. 1948; Аксенов В., Заморенов Н., Рыбкин А. Разработка бурых углей Украины (Днепровский Бассейн). К. 1955.

P. M.


Бурий залізняк, важлива залізна руда, суміш гідроокисів заліза (гол. гематиту та лімоніту) з гідроокисами кремнезему та глинистими речовинами. На Україні багаті родовища на Керчинському й Таманському півостровах, слабші — на Криворіжжі, Кубані, в Карпатах. Див. також Залізні руди.


Бурий-Радкевич Григорій († 1881), паразитолог, працював у Харківському Ун-ті (1870 — 81). Автор розвідок із паразитології; вперше описав Entamoeba blattae (1870).


Буринь (II — 14), с. на сх. від Конотопа; р. ц. Сумської обл., цукроварня.


Бурко Іван, підполк., в роки визвольних змагань помічник командувача Гарматної бриґади корпусу київ. Січових Стрільців, організатор артилерії СС.


Бурксер Євген, сучасний геолог, чл.-кор. АН УРСР, наук. співр. Ін-ту Геол. Наук АН УРСР; праці з гідрохемічного та радіологічного дослідження мінеральних джерел і грязей на Україні.

[Бурксер Євген (1887, Одеса — 1965, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Буркун (Melitolus), рослина з родини бобових, підродини метеликових. На Україні є такі відміни: Б. білий (M. albus), дворічна рослина до 2 м висоти, росте по пустирях і дорогах. Як невибаглива й витривала на мороз і посуху рослина, культивується на сіно, зелений корм і силос. Б. жовтий (M. officinalis), вживається в медицині для виготовлення т. зв. наривного плястра і в нар. медицині. Б. блакитний (Trigonella coeruella), вживається як приправа до сиру. Всі буркуни медодайні.

[Буркун, м. б. (Melilotus). — Виправлення. Т. 11.]


Буркут, мінеральне джерело й селище б. Жаб’я над Чорним Черемошем у Гуцульських Бескидах; курорт з 18 в., знищений під час першої світової війни й пізніше не відновлений. Також місцева назва ін. мінеральних джерел у Карпатах.


«Бурлака», хор, складений із кол. вояків-українців; спочатку в Італії (з 1945), потім в Англії (з 1947).


Бурлеск (від італ. burla — жарт), жанр комічної поезії, в якому мист. ефект досягається перемішуванням елементів поважного і «низького», жартівливого; твори, що в них поважна тема трактується гумористично, «простацькою» мовою, були дуже поширені в укр. літературі другої пол. 18 і поч. 19 в. Див. Травестія.


Бурляй (Бурлюй, Бирляй), ім’я невідоме, гадяцький полк., 1624 здобув Синоп, учасник повстання Хмельницького, загинув 1649 при облозі Збаража.


Бурляй Кіндрат, коз. отаман 1638, чл. посольства від Хмельницького до Москви (1653).

[Бурляй Кіндрат. Гадяцький полк., 1648 — 49 близький співр. Б. Хмельницького і провідний коз. дипломат. На доручення Хмельницького провадив на поч. 1648 переговори з ханом Іслям-Ґіреєм III про союз проти Польщі. 1653 очолював коз. посольство до Москви в справі підготови до Переяславської угоди. 1655 знову їздив до Москви в невдалій місії одержати царський дозвіл на союз Хмельницького з шведами проти Польщі Дальша діяльність Б. невідома. — Виправлення. Т. 11.]


Бурмістенко Михайло (* 1902), сов. діяч, від 1919 — в сов. держ. апараті; влітку 1938 голова Верховної Ради УССР; незабаром зник з політ. арени.

[Бурмістенко (Бурмистенко) Михайло (1902, Александровка, тепер Ртищевський р-н, Саратовська обл., Росія — 1941). Загинув на фронті під час другої світової війни. — Виправлення. Т. 11.]


Бурмістер, з нім., начальник міськ. самоуправи, посадник, міськ. голова. З маґдебурзьким правом назва Б. перейшла через Польщу й Литву на Україну й збереглася до 19.в. За маґдебурзьким правом, заг. збори міщан звичайно обирали двох Б., які в своїй чинності чергувалися. До їх компетенції належало головування в міськ. раді, нагляд над міським госп-вом та ін. адміністративно-фінансові справи. В містах з неповною самоуправою бував звичайно один Б., який виконував усі функції начальника міста.


Бурси, спільні приміщення для учнів, перев. сиріт і дітей бідних батьків; виникли на Україні при братських школах. Збереглися докладні дані про Б. при Львівській Братській Школі, Києво-Могилянській Академії. Б. були й при єзуїтських школах (в Замості та ін.), пізніше при колеґіях — у Чернігові, Переяславі, Харкові; збереглися вони й при перетворенні колеґій на семінарії. Б. утримувалися з пожертв або окремих фундацій; вони мали свою орг-цію й звичаї. Бурсаки, що діставали в Б. повне або часткове утримання, влаштовували великодні й різдвяні вистави, бідніші заробляли співом. У 18 в. при Покровській церкві в Запор. Січі козаки утримували школу з бурсою.

З кін. 18 в. стали з’являтися пансіони для дворянських дітей, зокрема для дітей бідних дворян. В 19 — на поч. 20 в. існували інтернати при духовних семінаріях (перетворених з кол. колеґій або новозаснованих в губ. містах), т. зв. «духовних училищах» (що зберігали побутову назву Б.), єпархіяльних жін. школах, в «ін-тах для шляхетних дівчат», у кадетських корпусах і військ. (юнкерських) школах, при деяких гімназіях, зокрема приватних жін.; інтернати були також в системі сер. пед. освіти (вчительські семінарії, церк.-учительські школи та ін.). Однак, більшість учнів сер. шкіл і студенти високих шкіл в 19 в. жили на приватних квартирах. В деяких інтернатах, особливо при духовних семінаріях, не зважаючи на сильний русифікаційний дух, утворилися укр. гуртки, з яких виходили пізніше українські діячі. На окрему згадку заслуговують інтернати при Колеґії Павла Галагана в Києві та при Київській Духовній Академії (щороку перебувало бл. 200 студентів).

В Галичині в 19 в. перша бурса (ін-т сестер Василіянок в Яворові) постала 1848 р. Згодом виникло чимало Б., організованих т-вами й рел. корпораціями, м. ін. «Руські Б.» в Тернополі (1873) й Стрию (1876), ін-т Василіянок у Львові (1880), Ремісничо-пром. Б. (1890) у Львові, ін-т для дівчат у Перемишлі (1895), Б. Руського Пед. Т-ва (ін-ти св. Миколая для хлопців — 1899 і св. Ольги для дівчат — 1899, В. ім. кард. Сембратовича — 1909 у Львові й ін.), з поч. 20 в. Б. т-ва «Просвіта». Останні 2 т-ва закладали зокрема сел. Б., яких було бл. 20. В 1914 р. в Галичині було 68 Б. (54 для хлопців, 14 дівочих) в 37 різних містах. В Б. перебувало щороку бл. З 500 учнів сер., нар. і фахових (бл. 3%) шкіл. Б. утримувалися з публічних фондів, пожертв тощо. Понад 30 Б. мали власні будинки. Окреме місце між Б. займає «Академічний Дім» у Львові (1906) — фундація Є. Чикаленка і В. Симиренка для студентів високих шкіл; він відіграв визначну ролю в нац. вихованні укр. студентства. Крім того в Галичині було 30 москвофільських Б. Після першої світової війни число Б. дедалі зменшувалося майже кожного року. Воно збільшилося в 1942 — 44 pp. (1943 p. в Ген. Губернії було 102 Б., в яких жило понад 6 000 шкільної молоді — 60% хлопців, 40% дівчат). На Закарпатті перші Б. відкрито в Ужгороді: 1826 р. хлоп’ячу, що проіснувала до 1946, 1840 р. дівочу — для сиріт з родин гр.-кат. духівництва; за ними постали єпархіяльні Б. по ін. містах; до них приймали молодь без різниці походження. За чес. влади Б., зв. інтернатами, перейшли під держ. опіку. На Закарпатті їх було 14 (1 для чес. дітей), щороку 700 — 1 000 учнів сер. шкіл. При перевазі русофільських впливів, деякі проте зберегли укр. характер — в Ужгороді (оо. Василіян), в Берегові, Мукачеві. З приватних інституцій Б. утримувало пед. Т-во «Шкільна Поміч». Найстаріша з Б. на Буковині — ім. Ю. Федьковича, заснована для гімназистів у Чернівцях 1896, проіснувала до 1940 р. й відіграла чималу ролю у нац. вихованні молоді. Ін. 4 Б., відкриті на поч. 1900-их pp., занепали в кін. 1910-их pp. З еміґраційних Б. після першої світової війни важливіша була при укр. гімназії в Ржевніцах (Чехо-Словаччина). Тепер поза Україною є Б. в Канаді — 3 правос. (інститути), 2 кат., 1 в Бразілії при колеґії Петра Могили в Прудентополісі. Б. дали можливість десяткам тисяч укр. молоді, зокрема біднішої, не лише набути освіту, але й виконали важливе нац.-виховне завдання.

Про інтернати для студентів високих шкіл в УССР див. Гуртожитки.

Література: Жук А. Статистика укр. бурс в Галичині. Наша Школа, II — III, Л. 1911; Ловицький Ю. Матеріяли до статистики бурс. Л. 1914; Ясіньчук Л. 50 літ Рідної Школи. Л. 1931; Сірополко С. Історія освіти на Україні. Шлях виховання і навчання, II — III, Л. 1937.

П. Поліщук


Бурундай (13 в.), тат. полководець, брав участь у навалі Батия 1240; 1259 — на чолі походу на зах. землі; на його вимогу були знищені укріплення у Володимирі, Луцькому, Львові та в ін. містах.


Бурштин (янтар), копальна живиця дерев третинного періоду; вживається для прикрас і в техніці. На Україні виступає на Київщині (в піщано-глинястих шарах олігоцену), на Підкарпатті, б. Львова й Бурштина (на Опіллі), — скрізь у невеликій кількості й тому пром. значення не має.


Бурштин (IV — 5), с. м. т. на р. Гнила Липа на Опіллі; р. ц. Станиславівської обл. 4 500 меш. (1931); б. міста великі могили з коз. часів.


Буряк звичайний (Beta vulgaris L.), культурна дворічна рослина з родини лободуватих із м’ясистим корінняком, ради якого Б. плекають; гол. відміни: Б. городній, кормовий і цукровий. Б. городній, або столовий, культивують по всій Україні як городину, найпоширеніші сорти — «єгипетський» і «бордо». Б. кормовий, з червоним або жовтим корінняком із 4 — 10% цукру становить поживний харч для худоби; перед першою світовою війною його сіяли на зах. землях та в поміщицьких господарствах України, згодом він поширився скрізь. Б. цукровий, з білим корінняком, має до 21% цукру і тому є гол. сировиною для одержання цукру (бл. 40% світового виробництва). На Україні Б. ц. почали інтенсивно плекати в 40-их pp. 19 в. в смузі Лісостепу (Правобережжя й Сумщина), де для нього були найкращі підсоння й ґрунт, а також потрібні, в першій фазі орг-ції цукроварень, поміщицькі капітали та робоча сила. Посівна площа Б. ц. зростала так (у 9 губ. України, в тис. га):

1888 — 89 — 188

1898 — 99 — 323

1908 — 09 — 378

1911 — 12 — 574

У 1913 р. посівна площа Б. ц. становила 82% засівів усієї Рос. імперії (без Польщі); найбільшими були плянтаторські поміщицькі засіви, меншими заводські, ще меншими сел. (до 20%). Урожайність Б. ц. в дорев. часи дорівнювала пересічно 170 центнерів із га, з заг. продукцією бл. 100 000 000 центнерів; після занепаду в часи революції урожайність збільшилася в 20-их pp., а в 1928 перевищено довоєнну посівну площу (638 000 га), однак урожайність помітно зменшилась (130 центнерів із га) і заг. збір був нижчий від довоєнного (84 000 000 центнерів); у 30-их pp. посівна площа Б. ц. поширилася на решту Лівобережжя і стабілізувалася під кін. 30-их pp. в обсязі 776 000 га (в 1938

 — лише в УССР, себто 67% площі Б. ц. СССР), досягнувши довоєнної урожайности із заг. збором 120 — 140 000 000 центнерів; по другій світовій війні посівна площа Б. ц. була доведена до передвоєнного рівня у 1949 p., а врожайність — у 1950 р. Разом із Зах. Україною (30 000 га) й укр. частинами Курщини й Вороніжчини Б. ц. займав на всіх укр. землях бл. 1 000 000 га, збір давав до 180 000 000 центнерів. Низька врожайність спричинена насамперед недостатнім забезпеченням добривами і поширенням грибкових та бактерійних хвороб Б. ц., а при великих суцільних масивах — і комах-шкідників.

Р. М.


Перед першою світовою війною селекція Б. ц. була на Україні на високому рівні, насіння деяких селекційних фірм експортувалося за кордон; після занепаду в роки війни й революції селекційна й насіннєва справа була відновлена. В УССР селекція Б. ц. провадиться на таких селекційних станціях: Верхняцька селекційна станція на Київщині (з 1899 p.), продукувала до 45% всього насіння Б. ц. в СССР; Уладовська на Вінничині (з 1880), до 1930 продукувала до пол. всього насіння Б. ц., тепер бл. 20%; Іванівська на Харківщині (з 1887) — до 10% насіння Б. ц.; селекційні станції другорядного значення: Немерчанська (з 1886) і Ялтушнівська (з 90-их pp. 19 в.) на Поділлі, Білоцерківська (з 1921), що постала на місці Великополовецької (існувала з 1893), та Веселоподолянська на Полтавщині (з 1915). Селекційні станції Б. ц. поза межами УССР виникли пізніше: Льговська на Курщині — з 1920, Рамонська на Вороніжчині — з 1920, Першотравнева на Кубані — з 1925 й ін.

О. Архімович


Буряківець Юрій (*1924), поет на еміґрації; зб. «Слово про Україну» (1946), «До вершин духа» (1948), «Зірниці» (1950).

[Буряківець Юрій (* 1922). — Виправлення. Т. 11.]


Бур’яни, рослини, які дико ростуть серед культурних рослин; Б. забирають із ґрунту вологість та поживні речовини, відбирають у рослин світло, сприяють розмноженню с.-г. шкідників і всім цим сильно знижують урожайність. При великій плодючості, визріванні раніше від культ. рослин, легкому перенесенні вітром і тваринами та великій витривалості Б. швидко поширюються, і один раз забур’янену землю вже не легко очистити; на забур’янення великою мірою впливає недостатнє очищення посівного матеріялу. Зокрема велике забур’янення при трипільному госп-ві і, особливо, в ярових культурах. На Україні найбільше поширені такі Б.: 1. однорічні — лобода біла (Chenopodium album), кукіль (Agrostemma githago), вівсюг (Avena fatua), щириця звичайна (Amarantus), куряче просо (Echinochloa cuss galli), редька дика, або польова (Raphanus Raphanistrum), стоколос житній (Bromus); 2. дворічні — суріпиця (Barbarea vulgaris), волошки (Centaurea cyanus), будяк (Carduus nutans), татарник (Onopordon Acanthium); 3. багаторічні: осоти (молочаки Sonchus), пирій (Agropyrum repens), берізка польова (Convolvulus arvensis), щавлі (Rumex), ромашка польова (Matricaria modora). В сухому степу, гол. в Криму й на Передкавказзі, поширені півд. вівсюг (Avena), реп’яшки (Xanthium), гірчак рожевий (Acroptilon picris) та ін. Забур’янення полів і городів України в різні часи і в різних р-нах залежало від рівня аґрикультури. Воно було дуже велике наприкінці 19 й на поч. 20 в., коли в сел. госп-вах заспіль панувала відстала трипільна система; тоді забур’янення спричиняло втрату 1/3 врожаїв. Найбільше забур’янена була степова смуга. Далеко меншим, ніж на сел. землях, було забур’янення поміщицьких полів, особливо бурякосійних. Забур’янення зменшилося в останні роки перед першою світовою війною, коли на сел. госп-ві позначилися нові елементи соціяльних та аграрних стосунків (зем. реформа Столипіна, аґрарна допомога земств і кооперації, поява популярної аґрономічної літератури, зокрема, укр. мовою). І навпаки, забур’янення полів збільшувалося в періоди занепаду аґротехн. заходів: в добу революції, в перші роки колективізації (див. також Аґротехніка) та під час війни. Засобами боротьби з Б. є старанне очищення посівного зерна, добрий обробіток землі, правильні сівообороти, запровадження кормових культур, відповідне угноєння і, особливо останнім часом, хемічні засоби.

І. Вакуленко


Бурячок Іван, сучасний театральний декоратор; працював у театрі М. Садовського в Києві (1907 — 15), за сов. часу — у Вінницькому драматичному, а згодом оперовому театрі.

[Бурячок Іван (1877, Лозувата, Вінничина — 1936, Київ). Новий текст: театральний декоратор і графік. Закінчив Київ. Рисувальну Школу М. Мурашка (1899) і Краківську Академію Красних Мистецтв (1906). Працював у театрі М. Садовського (1906 — 14), ім. М. Заньковецької (1922 — 27), у Вінницькому драматичному й оперному театрах; крім того, ілюстрував „Енеїду“ І. Котляревського, байки Л. Глібова та ін. — Виправлення. Т. 11.]


Бусел Олександер (1911 — 43), чл. ОУН, в’язень поль. тюрем, організував під нім. окупацією укр. шкільництво на Волині, розстріляний німцями в м-ку Клевані.


Бусел Яків, брат Олександра, чл. ОУН, в’язень поль. тюрем, підпільний публіцист і керівний чл. визвольного руху (псевд. Галина, Київський), загинув 1945 в бою з большевиками.


Буслаєв Федір (1818 — 97), рос. філолог, проф. Московського Ун-ту, чл. Академії Наук; досліджував літературу й мистецтво княжої доби: «Исторические очерки русской народной словесности и искусства» (I — II, 1861), «Народная поэзия» (1887) та ін.


Бутаков Олексій (1816 — 69), рос. учений подорожник, чл. геогр. т-в, контрадмірал; 1848 — 49 керував експедицією для дослідження Аральського моря, в якій брав участь як рисівник засланий Т. Шевченко. Участь в експедиції дала змогу Шевченкові, до якого Б. ставився дуже прихильно, всупереч царській забороні, виконати велике число пейзажних і жанрових малюнків.

[Бутаков Олексій (* Кронштадт, Росія — † Швальбах, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Буташевич-Петрашевський Михайло, див. Петрашевський.


Бутенко Борис († 1926), інж. шляхів, будівник і управитель Кам’янецької залізниці; 1918 за гетьмана мін. шляхів; згодом на еміґрації, помер у Будапешті.


Бутенко Іван (1852 — 91), визначний укр. оперовий співак-бас, артист московської опери.


Бутков Петро (1775 — 1857), рос. історик, чл. рос. Академії Наук, дослідник історії України; «Оборона летописи русской от навета скептиков» (1840).

[Бутков Петро, дослідник історії Київ. Руси, особливо літописів. — Виправлення. Т. 11.]


Бутковський Іван (* 1910), псевд. Гуцул, підполк. УПА й командир воєнної округи ч. IV (1944), шеф Місії УПА за кордоном.

[Бутковський Іван (1910 — 1967, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Бутковський Петро (1801 — 44), психіятр і терапевт, проф. Харківського Ун-ту, автор ряду наук. праць, зокрема підручників психіятрії, терапії та хірургії.


Бутник-Сіверський Борис, в 1920-их pp. наук. співр. Кабінету дослідження дитячої творчости при Катедрі Історії Мистецтва ВУАН; «Принципи ілюстрування дитячої книжки» (1929) та ін. праці; тепер живе в Росії.

[Бутник-Сіверський Борис (1901, Чернігів — 1983, Київ). Автор монографій „Архітектор В. І. Беретті в Києві“ (1947), „Григорій П. Світлицький“ (1958), „Рєпін і Україна“ (1962); брав участь у колективній праці „Мист. спадщина Т. Г. Шевченка“ (1 — 4, 1961 — 64). — Виправлення. Т. 11.]


Бутович Микола (* 1895), визначний графік і ґравер, нар. на Полтавщині; малярство студіював у Празі, закінчив Графічну Академію в Ляйпціґу, працював у Львові й різних містах Зах. Европи, з 1948 в ЗДА. У творчості Б., позначеній ориґінальною манерою, використана тематика з нар. побуту, мітології, фолкльору, часто трактована гумористично, гротесково. Праці: серії дереворитів з укр. мітології й демонології (1924), ілюстрації до творів Гоголя, Стефаника, Котляревського, «Відпуст на Закарпатті», з іст. коз. побуту, приказок, колядок, пісень й ін.; кн. графіка, екслібриси, розпис тканин й ін. (Див. ЕУ I, таблиця XIX).

[Бутович Микола (1895, Петрівка — 1961, Гакенсек, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]

В. С.


Бутовичі, кілька укр. родів різного походження із спільним прізвищем, відомі з 17 в.; м. ін. Степан, з Чернігівщини, ген. осавул (1709 — 17); Дем’ян та Степан — бунчукові товариші, учасники гилянського та сулацького походів (1725 — 27); Олекса, чернігівський губернатор (1813 — 18); з ін. лінії Григорій, протопоп переяславський і гадяцький (1654 — 75), прихильник Брюховецького, з яким їздив до Москви.


Бутовський Семен (* 1881), режисер і актор-співак; почав працю в театрі Садовського (тенорові партії в операх М. Лисенка), згодом режисер у пересувній опері (з 1929), пізніше — в Дніпропетровському (з 1931); на еміґрації — спершу в Зальцбурґу, тепер в ЗДА.


Бутурлинівка (III — 21), м. на р. Осередь (притока Дону) на Вороніжчині; р. ц. Воронізької обл. Найдалі на півн. сх. висунена частина укр. етногр. території. 1926 — 28 000 меш., у тому числі 85% українців. Кустарна (шкіряно-хутрова і взуттєва) та харчова пром-сть. Б. постала як слобода бл. 1740 і була заселена переважно укр. поселенцями з Лівобережжя, що 1766 зняли повстання, коли граф. Бутурлін їх покріпачив. За царату Б. відома як найбільше село Воронізької губ. з кустарним промислом.


Бутурлін Василь († 1656), рос. боярин, в січні 1654 голова моск. посольства під час переговорів у Переяславі й учасник переговорів з укр. послами в Москві в березні 1654.


Бухановська Катерина, уроджена Чайківська (* 1889), учителька з вищою освітою, провадила освітньо-освідомну роботу серед молоді, співзасновниця першої укр. гімназії в Києві 1917 р.


Бухтовець, ліва притока р. Бистриці Надвірнянської, що творить найбільший в укр. Карпатах водоспад (16 м висоти).


Буценко Опанас (* 1889), больш. діяч 1920-их pp., увійшов до першого ЦК КП(б)У, з 1923 секретар Всеукр. Центр. Виконавчого Комітету, 1929 усунутий; на поч. 1930-их pp. на чолі крайової влади на Далекому Сході РСФСР, сприяв українізації Зеленого Клину; після 1933 зник з політ. арени.

[Буценко Опанас (Панас) (1889, Таранівка, Харківщина — 1965). — Виправлення. Т. 11.]


Буцманюк Юліян (* 1885), маляр із Галичини, студіював в Академії Мистецтв у Кракові; розпис церкви в Жовкві, тепер перебуває в Канаді; ікони, фігурні композиції, портрети.

[Буцманюк Юліян (1885, Сморжів, Бродівський пов., Галичина — 1967, Едмонтон). — Виправлення. Т. 11.]


Буча (III — 11), с. м. т. Києво-Святошинського р-ну Київ. обл. Курортно-відпочинкова місцевість у соснових лісах, 32 км на півн.-зах. від Києва. Торфова і лісопильна пром-сть, цегельня, гута.


Бучацьке євангеліє, інакше Городиське, ц.-слов. текст (160 арк.), переписаний на Україні, правдоподібно на півн. Волині, в 12 — першій пол. 13 в. Мову описували Соболевський, Свєнціцький, О. Колесса, останній опублікував зразки тексту. Рукопис зберігається в Львові.


Бучацький мир, укладений восени 1672 в Бучачі між Туреччиною і переможеною Мохаммедом IV Польщею. Подільське воєводство з Кам’янцем за Б. м. відходило до Туреччини; воєводства Брацлавське і Київське визнавалися козацьким володінням, керованим Дорошенком під тур. протекторатом; Польща зобов’язувалася щороку платити Туреччині 22 000 дукатів. Поль. сойм не визнав Б. м., і війна між Польщею й Туреччиною відновилася. Тур. політика на Правобережжі спричинила масове виселення укр. людности на Лівобережжя і зречення Дорошенка від булави (1676).


Бучацький Олександер (1891 — 1941), укр.-кат. свящ. і виховник у Галичині; засновник і перший Комендант Уладу пластового новацтва (з 1926), організатор новацьких таборів на Остодорі в Карпатах.


Бучацькі, поль. рід, в 15 в. відігравав визначну ролю в історії Поділля: Михайло († 1438) захопив у литовців Кам’янець і все Поділля; Ян бл. 1462 був воєводою подільським, а його брат Михайло в той же час каштеляном кам’янецьким; 1479 Яків з того ж роду був подільським воєводою.


Бучач (IV — 6), м. в ярі р. Стрипи на гал. Поділлі; р. ц. Тернопільської обл. До 1939 р. пов. торг. м. 10 000 меш. (1931); виробництво килимів і макат; тепер харч. пром-сть місц. значення. Б. відомий з 12 в. як оборонний пункт у війнах із турками й татарами; 1672 р. тут був укладений Бучацький мир. Руїни замка Бучацьких з 14 в., ратуша (рококо) 18 в.; Василіянський манастир, заснований 1712 Стефаном Потоцьким, із барокковою церквою (з 1753); з 1784 мав нар. школу, з 1856 учительську семінарію, з 1911 Ін-т св. Йосафата. В Б. знайдено кераміку 2 тисячоліття до Хр. й велике трипільське селище (досліджував Л. Козловський).


Бучинський Богдан (1883 — 1907), історик у Галичині; гол. праця «Студії до історії унії» (1908).


Бучинський Дмитро (* 1913), журналіст із Галичини, з 1944 на еміґрації; видав у Мадріді студії про Г. Сковороду, І. Франка, Укр. Церкву; статті в укр. і есп. пресі.

[Бучинський Дмитро (1913 — 63). — Виправлення. Т. 11.]


Бучинський Мелітон (1847 — 1903), адвокат, гром. діяч у Станиславові; збирав етногр. матеріяли; листування Б. з Драгомановим видало НТШ заходами М. Павлика («Переписка»).

[Бучинський Мелітон (* Криве, Скалатський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Бучинський-Ясколд Олександер, автор поеми про другу чигиринську війну (1678), що увійшла до літопису Величка поруч з ін. літ. творами.


Бучкевич Василь (1860 — 1928), археолог, дослідник старовини Полтави й Полтавщини, співр. полтавських часописів і «Киевской Старины», де вмістив чимало описів місцевостей і іст. пам’яток.


Бучко Іван ( 1. 10. 1891), архиєп., церк. і гром. діяч, родом з Германова б. Львова, вчився у Львівській Акад. Гімназії, згодом студіював богословіє в Римі (1911 — 15), свячений на свящ. 1915, д-р богословія з 1922, ректор Малої Семінарії у Львові, 1929 номінований титулярним єп. Каді й помічником митр. Галицького. Бувши єп.-помічником, розгорнув широку орг. діяльність у ділянці архиєпархіяльної адміністрації, піднесення рел. життя вірних, активізації кат. молоді (Укр. Молодь Христові — 1933, Кат. Акція), оборони Церкви й народу під поль. окупацією, зокрема під час «пацифікації»; постійний учасник конференцій єпископату, міжнар. конґресів (Будапешт) і т. д. В 1939 візитатор укр. колоній у Півд. Америці, згодом Ген. Вікарій Філядельфійського Екзархату в Півн. Америці та душпастир Нью-Йорку. З 1942 р. перебуває постійно в Римі, заступаючи укр. церк. і нац. справи при Ватикані. З 1946 р. Апостольський Візитатор українців у Зах. Европі. В 1953 піднесений до гідности титулярного архиєпископа леокадійського. Оборонець укр. політ. еміґрації після 1944 р. в Европі. Церковний організатор і адміністратор, покровитель укр. культури і наук. працівників, почесний чл. НТШ, д-р г. к. УВУ і УТГІ.

[Бучко Іван (1.10.1891 — 21.9.1974, Рим). — Виправлення. Т. 11.]

А. В.


Бучко Микола ( 1912), гр.-кат. свящ., ред. місячника бачванських українців у Загребі «Думка» (1937 — 44), засланий 1944 до концтабору в СССР на 10 p., звільнений 1956.


Бучма Амвросій (* 1891), видатний актор з великим творчим діяпазоном та багатою акторською технікою, режисер, театральний діяч. Родом з Галичини, на сцені з 1905 (львівський театр «Руська Бесіда»), в 1920 один із організаторів Театру ім. Франка, 1922 — 36 у «Березолі» (з перервами), там Б. знаходить шляхи до оновлення укр. театр. форми; 1936 повернувся до Театру ім. Франка. Б. відіграв понад 200 ролей в найрізноманітніших амплюа, створивши ряд образів високої майстерности; до найвидатніших належать ролі періоду праці в «Березолі»: Джіммі Гіґґінс (за А. Сінклером), Пузир («Хазяїн» Тобілевича); пізніше — Микола Задорожній («Украдене щастя» Франка). Почавши з 1924 працю в кіні, Б. грав у багатьох фільмах, зокрема «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Арсенал» Довженка, «Тарас Шевченко», «Назар Стодоля» та ін.; до останніх режисерських праць Б. в кіні належить фільм «Земля» за Кобилянською. Б. викладає в Держ. Ін-ті Театрального Мистецтва ім. Карпенка-Карого в Києві. Змушений грати в пропаґандивних сов. п’єсах і фільмах, чималою мірою позбавлений можливости дальших творчих шукань.

[Бучма Амвросій (1891, Львів — 1957, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Буревій К. Бучма. Х. 1933; Піскун І. Бучма. Мистецтво. К.-Х. 1940; Борщагівський О. А. Бучма. М.-Л. 1947.

В. Гаєвський


Буша (V — 9), с. на р. Мурахві (притока Дністра) на сх. Поділлі, Ямпільського р-ну Вінницької обл. Кол. велике місто (12 000 меш.). Рештки укріплень. За Хмельницького (1654) уславилося героїчною обороною від поляків: дружина сотн. Завістного, коли не було змоги боронитися, висадила замок з мешканцями.


Бушля Андроник (* 1904), псевд. письм. з Катеринославщини; автор новель, друкованих у ж. «Зоря», «Життя й Революція» й ін. («Жовтий цвіт», «Урвище», «Хліб» та ін.).


Буштино (V — 4), с. над впадінням Тереблі до Тиси в Мармароській улоговині, Тячівського р-ну Закарп. обл.; за часів Карп. України осідок дирекції держ. лісів і маєтностей; деревна пром-сть.


Буштул (V — 4), верх у Полонинському Бескиді в Карпатах, 1693 м; джерело р. Лімниці.


Буяк (Bujak) Францішек (1875 — 1953), поль. історик, економіст і соціолог; довголітній проф. Львівського Ун-ту; у працях Б. є багато матеріялів до іст. зах.-укр. земель: «Osadnictwo Małopolski», «Galicya», I — II, 1908 — 10, й ін.

[Буяк (Bujak) Францішек, „Studia nod osadnictwem Małopolski“ (1905). — Виправлення. Т. 11.]


Буяльський Ілля (1789 — 1866), хірург і анатом, родом з. Чернігівщини. Проф. Петербурзької Мед.-Хірургічної Академії (1821 — 44); належав до найкращих хірургів Европи; один із перших запровадив у Рос. Імперії етерну та хлороформну наркозу. Залишив визначні праці з анатомії та хірургії.

[Буяльський Ілля (* Вороб’ївка — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Буяльський Наполеон, маляр і графік пол. 19 в.; студіював у Берліні, Парижі, Петербурзі; в 1850 відкрив у Києві мист. школу з відділом літографії і ґраверства; малював іст. образи та портрети.


Бюджет, встановленим порядком і відповідними інстанціями затверджене зведення прибутків і видатків публічних органів.

Бюджет України. Позбавлена держ. незалежности, Україна, природно, не могла мати власного Б. її фінансове життя було підпорядковане Б. Російської імперії і Австро-Угорщини, до яких у 19 — на поч. 20 в. входили укр. території. В 1917 й 1919 — 20 pp. іст. обставини (рев. зміни й безнастанні війни) не давали змоги урядам УНР і ЗУНР скласти і реалізувати свої держ. бюджети. Перший Б. України був складений за Гетьманату на 1918 р. Прибутки 3 249 000 000, видатки 5 346 000 000 карб. Дефіцит мав би бути покритий випуском кредитових білетів Дерне Банку (див. Банкноти) і білетів Держ. Скарбниці. Після больш. окупації 1920 р. Б. УССР став не лише фактично, але й формально складовою частиною держ. Б. СССР, і тому Б. УССР можна розглядати лише спільно з Б. СССР.

Державний Б. СССР до 1938 р. мав назву єдиного держ. Б. СССР і включав у собі загальносоюзний Б. (до 75%) і бюджети союзних республік. З 1938 р. до нього включено місцевий Б. і засоби соціяльного страхування.

Місцевий Б. — це бюджети міські, обл., районові, сіль. До видатків місцевого Б. УССР належать: утримання місцевих установ, комунальне господарство, нижча і позашкільна освіта, утримання курортів, санаторій та ін. лікувальних закладів, охорона материнства, інвалідні установи, с.-г. дослідні станції, показні пункти, ветеринарна допомога, аґроосвітня праця. Прибутки місцевого Б., складаються з таких надходжень: 1. Місцеві податки — рентний податок з будівель, цільовий збір з торгівлі та деякі ін.; це перев. міські податки, вони дають усього 10% прибутків. 2. Відрахування від держ. податків — 75% з с.-г. податку, прибуткового податку з приватних осіб та установ, прибуткового податку з колгоспів і 100% з пром. податку з приватних осіб та установ. Крім того, щорічно встановлюється % відрахування з податку з обігу та позик. 3. Неподаткові прибутки від майна та підприємств місцевого підпорядкування. З заг. суми на міські бюджети УССР припадає 30%, на обласні 25 — 30%, районові 20% і на сільські понад 20%.

Бюджет УССР, як сказано, є складовою частиною держ. Б. СССР. Лише 1/5 всіх прибутків, що надходять із території УССР, і 1/5 видатків, які йдуть на потреби УССР, переводяться за Б. УССР. Решта переходить через загальносоюзну частину держ. Б. СССР. Розподіл прибутків і видатків між загальносоюзним Б. і республіканським реґулюється бюджетовим правом. За воєнного комунізму 1920 — 23 pp. Б. власне не існував, лише були прибутково-видаткові кошториси, які за цілковитої госп. руїни та інфляції тих часів не мали жадного значення. За т. зв. непу (нової екон. політики) перший Б. УССР складено на 1923 — 24 р. в загальній сумі 44 700 000 карб. На кінець непу Б. УССР зріс до 605 800 000 карб. (1929 — 30). Причиною такої зміни були зростання усуспільненого сектора і знецінення сов. грошової одиниці. Прибутки Б. УССР за непу складалися переважно з відраховань (99%) від простих податків (с.-г. податок, пром., прибутковий). З неподаткових прибутків до Б. УССР віднесено ті, які мають своїм джерелом діяльність респ. нар. комісаріятів (тепер міністерств). Відраховання від гербового збору (див. Оплати) служили за вирівняльний фонд; % встановлювався щорічно Наркомфіном СССР. Видатки Б. УССР складали: на нар. господарство до 30%, на культурно-освітні й соціяльні цілі до 20%, на адміністрацію до 10%; 40% передавалося до місцевого Б. Зростання Б. УССР тривало й після 1930 р. під впливом тих же причин. Крім того, до Б. УССР 1938 р. включено місцевий Б. Розміри Б.: 1937 р. 4 070 000 000, 1941 — 8 200 000 000, 1948 — 14 700 000 000, 1952 — 17 700 000 000 карб., 1953 — 18 200 000 000, 1954 р. — 23 080 000 000 карб. Склад прибутків змінився. В наслідок дальшого зростання усуспільненого сектора роля простих податків дуже зменшилася. Головне джерело Б. союзних республік — це відраховання (до 75%) від податку з обігу і з позик. Самостійні джерела відіграють дуже незначну ролю. У видатках до 1937 р. головне місце займали відраховання до місцевого Б. В Б. на 1954 р. видатки розподіляються так: 13 600 000 000 карб. на соціяльно-культурні заходи, 7 400 000 000 на фінансування нар. господарства, 2 070 000 000 на адміністрацію. З того видатки тільки республіканського Б. становлять 9 800 000 000, решта припадає на місцевий Б. Прибутки ж республіканського Б. становлять 18 700 000 000, отже лише 50% прибутків переходить через респ, Б. і передаються місцевим бюджетам. Мала сума видатків на нар. госп-во порівняно з загальною сумою видатків на цю мету в держ. Б. СССР (216 000 000 000) пояснюється тим, що величезна більшість цих видатків переводиться за загальносоюзним Б. Так само воєнні видатки переводяться виключно за загальносоюзним Б. Роля їх у Б. СССР починає особливо зростати з 1936 р. і в роки війни доходить до 60% усієї суми видатків. В сучасному Б. СССР видатки на фінансування нар. госп-ва становлять до 45%, воєнні понад 20%.

Література: Неманов Л. Финансовая политика Украины. К. 1919; Кабачків І. Структура держ. бюджету на Україні й у Чехо-Словацькій Республіці. Прага 1932; Ґловінський Є. Фінанси УССР. В. 1939; Ровинский Н. Финансовая система СССР. М. 1952; див. також ЕУ I, стор. 1124 — 28.

Є. Ґловінський


Бюджетове право в УССР. Основні засади сов. Б. п., встановлені в конституціях СССР 1923 і 1936 pp., а також у спеціяльних законах 1924, 1926 і 1931 pp. та новелях до них, такі: 1. засада зверхности Союзу (Б. п. союзних республік визначається верховними органами Союзу, компетенція щодо встановлення об’єктів оподаткування належить Союзові); 2. засада єдности бюджету СССР (див. Бюджет); 3. засада касової єдности (див. Банки). Розподіл компетенцій між Союзом і союзними республіками, який знаходить своє відбиття у розподілі видатків між загальносоюзним бюджетом і бюджетами союзних республік, проведено так, що одні галузі держ. життя належать виключно до компетенції Союзу (військо, зовн. зносини, шляхи сполучення), в других Союзові належить керівна роля (нар. госп-во, фінанси, право, адміністрація), в третіх виконання бюджету за директивами Союзу лишається органам союзних республік (освіта, охорона здоров’я, соціяльне забезпечення, комунальне госп-во). Це відповідає прийнятому з 1923 р. поділові нар. комісаріятів, а пізніше мін-в на загальносоюзні, союзно-республіканські й республіканські. Про поділ прибутків див. Бюджет.

Є. Ґ.


«Бюлетень Братства Українців-Католиків Канади», виходив у Йорктоні (Канада), 1933 — 37, згодом п. н. «Будучність нації», як двотижневик у Вінніпеґу.


«Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ», підпільний циклостилевий місячник, ідеологічно-політ. і програмовий офіціоз ОУН; виходив з 1930 під ред. І. Ґабрусевича, в 1931 — 34 — Я. Стецька у Львові.


«Бюлетень Польсько-Український» („Biuletyn Polsko-Ukraiński“), ілюстрований тижневик з поль.-укр. проблематикою, заснований 1932 під ред. В. Бончковського; праці поль. україністів і українофілів та укр. авторів. Вийшло бл. 290 ч., з січня 1939 замінений місячником „Problemy Europy Wschodniej“.


«Бюро Інформації Української Головної Визвольної Ради», назва підпільного бюлетеня УГВР, що з’являється з 1948 р. друком на Україні. Останній відомий за кордоном випуск — з травня 1951 (ч. 9).










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.