[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 203-218.]

Попередня     Головна     Наступна





В


Вавриків Марія (* 1911), уроджена Закус, кан. гром. діячка, адвокат, працює в Лізі Укр. Кат. Жінок; з 1954 — гол. Жінок-Адвокаток Манітоби.

[Вавриків Марія (1912, Саскачеван, Канада — 1977, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Ваврисевич Микола, педагог і гром. діяч 1920-их pp. на Холмщині; ред. тижневика «Наше Життя» і «Холмських Нар. Календарів».


Вагилевич Іван (1811 — 66), діяч гал. відродження, поет-романтик, чл. т. зв. Руської Трійці разом із М. Шашкевичем і Я. Головацьким, співавтор «Русалки Дністрової» (1837), де вміщено зібрані ним нар. пісні з передмовою «Передговор к народним руським пісням» і близькі до фолкльорних творів поеми «Мадей», «Жулин та Калина». В 1846 — 48 свящ., в 1848 р. покинув церкву й перейшов до поль. табору; з доручення польонофільського Руського Собору ред. «Дневника Руского», згодом кустос Оссолінеуму, коректор його вид., нарешті дир. архіву м. Львова; переклав прозою «Слово о Полку Ігореві»; багато друкував поль. мовою, м. ін. на теми з укр. історії („Latopis Nestora“, „Kronika południowej Rusi“, „Monaster Skit w Maniawie“). Як і ін. укр. романтики, В. гаряче цікавився нар. побутом і мовою, шукаючи в них нац.-самобутних рис взагалі і збереження нац. старовини зокрема, записував зах.-укр. говірки і матеріяли до їх словника. Підсумком цих праць були „Rozprawy о języku południowo-ruskim“ з їх спробою поділити укр. говірки на 2 групи — гал. й київ. (лишилися в рукописі) і „Gramatyka języka małoruskiego w Galicii“ (1845). 1846 p. В. видав підручник для шкіл «Начальныя правила малоруской грамматики». Філологічні праці В. мали дилетантський характер і взорувалися на рос. граматиці Ґреча і поль. Корчинського.

[Вагилевич Іван (2.9.1811, Ясень, Станиславівщина — 10.6.1866, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

В. Л. і Ю. Ш.


Вагонобудівництво, одна з галузей транспортового машинобудівництва; розвинена на Україні ще за дорев. часів; сучасні гол. центри: Дніпродзержинське (зав. ім. газ. «Правда»), Крюків (б. Кременчука); існували також заводи в Харкові, Києві, Миколаєві. В 1950 р. заводи України мали дати 55 500 вантажних вагонів різних конструкцій (38% продукції СССР). В. на Україні перевищує потреби зал. транспорту республіки щодо кількости, але недостатнє за видами вагонів (напр., пасажирські вагони на Україні взагалі не виробляються).


Вагоноремонтні майстерні або заводи (ВР), підприємства зал. транспорту для капітального й сер. ремонту вагонів; після 1917 розбудовано ряд більших ВР на базі старих зал. майстерень і створено кілька нових. Найбільше підприємство такого типу збудоване в Дарниці (б. Києва) з потужністю (ремонт) 40 000 вагонів на рік. ВР мають усі значні зал. центри України, до найбільших належать зав. у Попасній (в Донбасі) і в Дніпропетровському (Нижньодніпровський вагоноремонтний зав.).


Ваґнер Іван (1833 — 92), анатом, з 1868 проф. Харківського Ун-ту; провадив досліди зі щепленням чуми рогатої худоби на Україні (1863); ряд видатних праць з анатомії, зокрема підручник анатомії людини.

[Ваґнер Іван (* Рига). — Виправлення. Т. 11.]


Ваґнер Марсел (Шевчинський М., * 1904), адвокат, перший посол укр. походження в стейті Нью-Джерзі в ЗДА (1941 — 43), з 1951 р. — стейтовий комісар в Гудсоні.

[Ваґнер Марсел (Шевчинський М.) (1904, Дорогів, Станиславівщина — 1973, Гілсайд, Нью-Джерзі, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Ваґнер Юлій (* 1865), зоолог, проф. Київ. Політехн. Ін-ту; досліджував ентомофавну України; автор підручника зоології. В 1917 — 18 належав до партії нар. соціялістів. На весні 1918 мін. праці в гетьманському уряді (в кабінеті Ф. Лизогуба).


Вадовиці (Wadowice), м. в Польщі, Краківського воєводства, 7 000 меш.; в 1919 — 20 поль. влада мала концентраційний табір для українців із Зах. України (з 15 000 осіб померло від голодного тифу бл. 1 500); потім табір для інтернованих вояків армії УНР.


Важинський Порфирій († 1804), протоархимандрит Чину св. Василія В. 1772 — 80, вдруге з 1788, згодом укр. кат. єп. холмський 1790 — 1804; дбав про відновлення гал. митрополії.

[Важинський Порфирій (1732, бл. Вільни, Литва — 1804, Холм). — Виправлення. Т. 11.]


Важка атлетика, спільна назва для дужання, піднесення тягарів, перетягання линвою і т. п. Дужання, відоме ще за княжих часів і коз. доби, було в 19 в. дуже поширене по селах і містах України, особливо під час ярмарків. Спортове дужання розвивалося в 1880-их pp. у Київському Клюбі Атлетів, у Катеринославі, згодом в Одесі, Севастополі, Львові (в 1900-их pp. секція В. а. при «Соколі-Батьку»). Відомі атлети — І. Піддубний (1870 — 1949), що з успіхом виступав за кордоном, І. Заїкін, Т. Омельченко, Харченко (першість Росії 1913), Ф. Гриненко (Київ, чемпіон 1915 у дужанні й піднесенні тягарів).

З 1920-их pp. провадяться змагання з дужання, спершу в клясичному стилі, за першість міст, округ, УССР. Перша всеукр. важкоатлетична спартакіяда відбулася 1939 в Києві; пізніше провадяться змагання за особисто-командну першість України. Починаючи з перших змагань СССР (1924 в Києві), визначилася група важкоатлетів України: Фесенко, Сиротин, Бобровник, Махницький, Сажко, Радкж. Ряд важкоатлетів з України пізніше виступав у репрезентації СССР на міжнар. змаганнях: в 50-их pp. Гуревич, Пункін, Сташкевич, Гамарник, Мазур та ін. В дужанні клясичним стилем на Зах. Укр. Землях і в Зах. Европі визначилися О. Гаркавенко, І. Волинець (відомий як тренер). В дужанні вільним стилем відомі за останній час В. Рибалко, Н. Комов, А. Ялтирян; в цьому стилі команда України тричі здобула першість СССР. З 1930-их pp. провадяться змагання з «самбо» (самооборона без зброї). Піднесення тягарів набуло поширення з 1920-их pp. Світові рекорди (жим, ривок, поштовх, сума тризмагу) здобули атлети УССР Г. Попов, І. Хотинський, М. Новак, Я. Куценко. На Олімпійських іграх 1952 медалі дістали Саксонів, Ломакин. 1956 Ф. Осипа, у важкій вазі, в сумі триборства, піднявши вагу 450 кг, перекрив рекорд УССР, встановлений Я. Куценком; в легкій вазі найкращий результат І. Рибака 1956 р. — 372,5 кг.

Е. Ж.


Важка промисловість, обіймає (на відміну від т. зв. легкої й харчової пром-сти) такі основні галузі пром-сти: вугільну, залізорудну і манґанорудну, металюрґійну, хемічну, нафтову, машинобудівельну, електротехнічну. Див. також Промисловість.


Важке машинобудівництво, галузь машинобудування, що виробляє важке й унікальне устатковання та механізми для всіх галузей важкої пром-сти, гол. чином для гірничої (залізо-рудної, вугільної), металюрґійної, коксо-хем. пром-сти й для різних підприємств важкого машинобудівництва. У порівнянні з заг. рівнем В. м. в Рос. Імперії перед першою світовою війною В. м. України стояло досить високо. Краматорський машинобудів. зав. (тепер Старокраматорський ім. Орджонікідзе) був одним із найбільших підприємств Европи. З 30-их pp. почалася реконструкція старих підприємств і будівництво нових заводів В. м. Зруйновані в 1941 — 44 заводи були відбудовані й розширені. Підприємства В. м. розміщені в р-нах виробництва металю і розташування заводів важкої пром-сти: в Донбасі й Придніпров’ї. Найбільше підприємство на Україні — Новокраматорський машинобудівний зав. (ім. Сталіна) — один із найбільших в СССР, виробляє разом із Старокраматорським зав. ім. Орджонікідзе устатковання для шахт і копалень, для доменних і мартенівських цехів, прокатні (вальцювальні) стани, розливні й підіймальні крани, устатковання для коксової й хем. пром-сти, великі унікальні верстати, екскаватори і має до 25 000 робітників. Горлівський завод врубових машин (ім. Кірова) належить до найбільших у світі й обслуговує всі вугільні басейни СССР. Дніпропетровський зав. метал. устаткування виробляє ковші, пакетир-преси та ін., а також тюбінґі (секції з чавуну для тунелів метро); продукція цього зав. імпортується до країн Сх. Европи й до Азії. Мостовий зав. (ім. Молотова) у Дніпропетровському — найбільше в СССР і в світі підприємство металевих конструкцій, як ферми мостів, щогли електроспоруд; зав. продукує металеві конструкції домен, мартенівських печей, вальцювальних, коксо-хем. та ін. цехів. Питома вага В. м. в загальносоюзному маштабі в 5 п’ятирічці зменшилася; ця тенденція відбита і в плянах 6 п’ятирічки. Менші заводи, що виробляють гірниче устатковання, є в Сталінському, Дружківці, Торці, Кривому Розі, Харкові («Світло Шахтаря»); в Краснодарі — зав. устатковання для нафтової пром-сти. В. м. в УССР становить за пляном 1950 р. 34% продукції СССР.

А. Поплюйко


Вайґанд (Weigand) Ґустав (1860 — 1930), визначний нім. балканіст, з 1925 ред. журн. „Balkan-Archiv“, проф. ун-ту в Ляйпціґу. Праці В., зокрема опис бук. і басарабських говірок „Die Dialekte der Bukowina und Bessarabiens“, мають значення для вивчення балканських зв’язків укр. мови.


Ваймутова сосна (ваймутка), амер. сосна (Pinus strobus L.), привезена до Европи на поч. 18 в. На Україні В. с. розводять ради деревини, використовуваної в будівництві й мебльовій пром-сті.


Вакуленко І. (* 1889), біолог-ботанік, проф. УТГІ.


Вал Василь (* 1911), педагог, гром. і кат. діяч, з 1955 перший сенатор-українець із провінції Манітоба (Канада); чл. ліберальної партії; викладав українознавство на вечірніх курсах; діяльний чл. Братства Українців Канади (БУК), 1946 — 53 — през., з 1953 — почесний през. Централі Українців-Католиків Канади.


Вал Любов (* 1912), уроджена Божик, дружина сенатора В., кан. гром. діячка, співзасновниця Ліґи Укр. Кат. Жінок, гол. її в 1946 — 49.


Валединський Діонісій, митр., див. Діонісій Валединський.


Вали, високий земляний насип із ровом спереду для укріплення городища від ворога й для бойової позиції оборонцям; основна структура В. на великих городищах (Білгород б. Києва, Заріччя, Переяслав-Хмельницький) складалася з дерев’яних кліток, заправлених глиною, в яку вкладалися великі, сушені на сонці, цеглини (45 × 25 × 7 см — 26 × 22 × 7 см).


Вали Траяна, оборонні земляні вали середньовічного походження, що починаються від с. Єрмаківки над Збручем і тягнуться майже рівнобіжно до нього на півд. аж до Дністра; як і Змієві Вали на Київщині, призначалися, треба гадати, для оборони від кочовиків. Назва постала через помилковий здогад давніх археологів, ніби їх збудовано за рим. імператора Траяна.


Валійський Аркадій (* 1894), сучасний військ. діяч, ген. штабу полк. Армії УНР і начальник його оперативного відділу; тепер в ЗДА.

[Валійський Аркадій (1894, Чернігівщина — 1976, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Валінана, Влінана, Влінбаба, у араб. істориків 10 в. слов. плем’я, що в «давнину мало владу над ін. (слов.) племенами, а його володар звався Маджак, а само плем’я називалося В.» (Масуді, Ібрагім ібн Якуб). Укр. історики поєднують тепер В. з волинянами і вважають це за доказ існування першого держ. союзу укр. племен на Волині, який у 6 в. боровся з аварами; але археологічних доказів (слідів заселення) на це нема, хібащо цю звістку араб. істориків, за дуже вірогідним здогадом М. Грушевського, віднести до 9 в.


Валки (IV — 16), м. над р. Мож, притокою Дінця, р. ц. Харківської обл., 8 500 меш. (1926); через брак залізниці В. не зростають (1897 р. — 8 900 меш.); пром-сть місцевого значення, ветеринарний технікум. В. засновані в першій пол. 17 в. як оборонний пункт проти татар і були згодом коз. сотенним м. Харківського укр. полку; в 1780 — 1920-их pp. пов. місто.


Валуєв Петро (1814 — 90), граф, рос. держ. діяч-консерватор, 1861 — 68 мін. внутр. справ; 20. 7. 1863 під впливом реакційних публіцистів, що безпідставно обвинувачували укр. кола у зв’язках із поль. повстанням, випустив таємний циркуляр проти укр. друкованого слова. Посилаючись на те, ніби «більшість малоросів самі вельми ґрунтовно доводять, що ніякої малорос. мови не було, нема й бути не може і що наріччя їх, вживане простолюддям, є та сама рос. мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі», В. заборонив видавання наук. праць і книжок для народу укр. мовою; виходити могли лише твори красного письменства. Валуєвський циркуляр (проти якого виступав навіть мін. освіти Ґоловін) супроводився закриттям недільних шкіл і адміністративним висланням кількох укр. діячів. Дальшим кроком рос. влади, що посилював заборони укр. друку, був Емський указ, або «указ Юзефовича» 1876 р.

[Валуєв Петро (1815, Царицино бл. Москви — 1890, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Валуйки (III — 19), м. над р. Валуй, притокою Оскола на Слобожанщині, р. ц. Білгородської обл. РСФСР, 10 000 меш. (1926); харчова пром-сть. Засноване 1599 як фортеця для оборони від татар, до 1920-их pp. пов. м. Воронізької губ. За переписом 1926 р. українці становили у Валуйському пов. 54,8%.


Валюта, грошова одиниця, що лежить в основі грошової системи даної країни, а також тип грошової системи (золота, срібна, паперова). За Центр. Ради укр. В. був карбованець (17,424 «доль» чистого золота = 775,036 мг), потім (закон з 30. 3. 1918) — гривня (8,712 «доль» = 387,074 мг), далі (закон 9. 5. 1918) знову карбованець. За СССР В. є сов. рубль, в УССР офіц. назва — карбованець; з 1950 формально золота В. (1 рубль-карбованець = 0.222 168 г золота), однак без права вільного карбування й виміни (див. також Гроші).


Валява, с. Перемиського пов. (тепер у Польщі), де на рінищах р. Сяну 1926 знайдено спідню щелепу людини кроманьйонської раси, єдиний, знайдений до 1954, останок палеолітичної людини на зах.-укр. землях (G. PoIanśkyj, „Homo sapiens foss. aus Walawa“, 1927); 1939 Я. Пастернак відкрив тут мале городище й розкопав при ньому цвинтарище з 10 — 11 вв., а в ін. місці відкрив залишки В. — села та його цвинтарища з княжої доби.


Вальдшнеп, див. Слуква.


Вальний сойм, див. Сойм.


Вальницький Кирило (* 1889), провідник лівої москвофільської молоді в Галичині 1920-их pp., ред. газ. «Воля Народа» у Львові (спершу виходила рос., далі з доручення Комінтерну, — укр. мовою); засновник совєтофільської партії Сельроб, згодом діяч партії Сельроб-Єдність; пізніше очолив Сельроб-Лівицю, від якої був послом до поль. сойму (1928 — 30). В 1930 утік до СССР; після перших успіхів був засланий до концтабору, де й помер.

[Вальницький Кирило (1889 — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Вальницький Омелян (* 1888), один із провідних діячів москвофільського табору в Галичині в 1910-их pp. (група Дудикевича).


Вальтер Антін, сучасний фізик, проф. Харківського Ун-ту, наук. співр. Фізико-Техн. Ін-ту АН УРСР.

[Вальтер Антін (1905, Петербурґ — 1965, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Вальтер Олександер (1817 — 89), анатом і фізіолог, проф. Київ. Ун-ту (1846 — 76); численні праці, зокрема, про теплотворення в тваринному організмі, про вплив тепла й холоду на фізіологічні процеси; підручники анатомії. В 1860 — 81 В. редаґував у Києві й Варшаві заснований ним журн. «Современная Медицина».

[Вальтер Олександер (1818, Ревель [тепер Таллін], Естонія — 1889, Варшава). — Виправлення. Т. 11.]


Ванадій (V), срібнобілий, твердий метал, що використовується як додаток при деяких родах сталі (ферованадій). На Україні руди В. виступають разом із рудами заліза на Керчинському півострові.


Ванатович Варлаам († 1751), церк. правос. діяч родом з Галичини, співр. Петра I в його реформах, архимандрит тіхвінський, митр. київський (1722 — 30) без титулу «і Малия Россії». Позбавлений за доносом сану і 1730 засланий.


Вандали в Галичині, див. Венеди.


Ван де Мале Маврикій (* 1892), укр.-кат. свящ., редемпторист, з походження бельгієць, з 1922 на Зах. Україні, з 1947 ген. вікарій Апостольського Візитатора для українців-католиків у Бельгії й Голляндії, з 1953 — у Франції.

[Ван де Мале Маврикій (1892 — 1970, Ґент, Бельгія). — Виправлення. Т. 11.]


Ванотті Яків-Людвиг (1774 — 1819), лікар-фармаколог; практикував у Відні і Львові; проф. фармакології в Харківському Ун-ті (1812 — 18); низка наук. праць.

[Ванотті Яків-Людвиг (1773, Фрайбурґ — 1819, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Вансович Євген, сучасний укр. легкоатлет одеського т-ва «Медик»; рекордсмен України й СССР у стрибку в висоту (1,98).


Ванцетті Тіт (1809 — 88), проф. хірургії й офтальмології в Харківському Ун-ті; перший в Рос. Імперії зробив операцію оваріотомії.


Ванченко Костянтин (1863 — 1928), сценічний псевд. Писанецький, грав у трупі М. Старицького, пізніше у Ф. Левицького; писав п’єси й залишив спомини.

[Ванченко Костянтин (* Житомир — † Ташкент, Узбекістан). — Виправлення. Т. 11.]


Ванченко Петро, письм. 1920-их pp. в УССР; зб. оповідань «Мужність» (1928), «Повість без назви» (1930), гумористичні «Жива рекляма» (1928), «Клопіт цирульника Еміля Термана» (1930); сатиричне «Оповідання про гніду кобилу» (1929) викликало гостре засудження офіц. критики. В 1930-их pp. зійшов з літ. арени.

[Ванченко Петро (1898, Жуки, Полтавська губ. — 1938?). 4.1.1935 заарештований і засуджений на 10 р. ув’язнення. Дата й обставини смерти невідомі — Виправлення. Т. 11.]


Ванькович Микола (1884 — 1935), діяч Укр. Роб. Союзу в ЗДА.


Ванькович (Wankowicz) Станіслав (1860 — 1937), надзвич. посол і повноважений мін. Польщі при уряді гетьмана Скоропадського 1918 p.; від імени Реґенційної Ради Поль. Королівства склав визнання Укр. Держави.


Ваньо Теодор (1862 — 1944), політ. і гром. діяч Золочівщини (Укр. Нац.-Дем. Партії), адвокат; боровся з москвофільством; чл. УНРади ЗУНР; у 1920-их pp. діяч «Рідної Школи».

[Ваньо Теодор (1880, Бузьк, Кам’янка-Струмилівський пов., Галичина — бл. 1958 — 59, Нестеров, Львівська обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Вапліте, Вільна Академія Пролетарської Літератури, письменницька орг-ція, існувала в Харкові 1926 — 28. Приймаючи офіц. вимоги ком. партії, В. в питаннях літ. політики зайняла незалежну позицію, підтримавши в літ. дискусії 1925 — 28-их pp. M. Хвильового. В. стояла на засаді творення нової укр. літератури небагатьма кваліфікованими мистцями, що ставлять перед собою вимогу удосконалення шляхом засвоєння найкращих здобутків зах.-евр. культури (Хвильовий висував гасло «Геть від Москви!»). В. цілком відкидала «масовізм» підтримуваних ком. партією «пролетарських» орг-цій. Фактично лідером В. був Хвильовий. Президентами — М. Яловий (Ю. Шпол), пізніше М. Куліш, секретарем — А. Любченко. Членами В. були: М. Бажан, В. Вражливий, І. Дніпровський, О. Досвітній, Г. Епік, П. Іванів, М. Йогансен, О. Копиленко, Г. Коцюба, М. Майський, П. Панч, І. Сенченко, О. Слісаренко, Ю. Смолич, П. Тичина, Ю. Яновський. Орг-ція випустила зб. «Вапліте», зошит I (1926), перев. присвячений проблемам літ. дискусії, і 5 чч. ж. «Вапліте» (1927). Позиція В. в літ. питанні була підтримана неоклясиками (М. Зеров), з нею солідаризувалася частина ін. укр. письменників. Погляди Хвильового і В. стали об’єктом запеклої критики не лише з боку літ. противників і керівних сов. діячів УССР (В. Чубар, В. Затонський, М. Скрипник, Ф. Таран, А. Хвиля), але й партійних постанов («Тези ЦК КП(б)У про підсумки українізації» в червні 1926, постанова Політбюра ЦК КП(б)У про політику партії в справі укр. художньої літератури 1927). Врятувати орг-цію не могли ні заяви з визнанням помилок Хвильового й ін. у грудні 1926, ні виключення з В. Хвильового, Ялового і Досвітнього в січні 1927. Особливо гостро критиковані були «Вальдшнепи» М. Хвильового. Ч. 6. ж. «Вапліте» з продовженням цього роману було сконфісковане в друкарні, і В. змушена була «самоліквідуватися». Члени її продовжували свою діяльність об’єднаними б. ж. «Літературний Ярмарок» (1928 — 30) і в орг-ції Пролітфронт (1930 — 31).

Література: Лейтес А. і Яшек М. Десять років укр. літератури, II. X. 1928; Шляхи розвитку укр. літератури, літ. дискусія. X. 1928; Гординський Я. Літ. критика підсов. України. Л. 1939; Luckyj G. Literary politics in the Soviet Ukraine 1917 — 34. Нью-Йорк 1956.

М. Г.


«Вапліте», літ.-мист. двомісячник, виходив у Харкові 1927 p., орган письменницької групи Вапліте. Від поч. існування журн. зазнав гострої критики з боку ВУСПП, «Молодняка» та ін. керованих ЦККП(б)У орг-цій. Після вміщення першої частини роману М. Хвильового «Вальдшнепи», на 6 ч. журн. «В.» був закритий.


Вапновипалювальна промисловість, зв’язана з розміщенням вапнякової сировини (Вапняк,). До революції 1917 на Україні, а на зах. землях до 1945, В. п. репрезентована була перев. дрібними підприємствами, часто напівдоморобного характеру. Тепер постали великі заклади. Найбільше їх зосереджено в Донбасі; крім того, великими центрами виробництва вапна є Новгород Сіверський, Харків (ст. Основа), Одеса, ст. Ізраїлівка-Вербка під Могилевом Подільським, Латівка в р-ні Кривого Рогу, Балабіне-Кушугул у Запорізькій обл. та ін. Продукція вапна в УССР становить понад 1/4 всесоюзної продукції.


Вапняк, вапняковий вуглян (CaCo3), одна з найпоширеніших на землі осадових порід перев. органічного походження, різного геол. віку, часто з домішками. Деякі відміни В.: широко поширена м’яка крейда, що постала з дрібних шкаралупок морських тварин, мармур, який під впливом високої температури й тиску частинно перекристалізувався, хемічного походження — травертин і вапняковий туф, дрібнозернястий літографський камінь тощо. В., змішаний з глеєм, становить мерґель, з магнезієм — доломіт [Ca Mg (Co3)]2; існують переходові форми між В. і пісковиками та доломітом. Звичайний В. вживається як будівельний камінь, для виробу вапна й цементу в металюрґії (флюси), в хем., цукровій і скляній пром-сті, в сіль. госп-ві (як штучне добриво), медицині; літографський камінь використовується в літографській пром-сті, деякі види крейди — до писання, мармур і деякі роди В. — до скульптури тощо.

В. на Україні є різного віку, поширений всюди, найменше — в центр. частині. Найстарішими є криноїдові силюрські вапняки в долині р. Збруч, девонського віку є деякі доломітові вапнякина півд.-зах. Поділлі, в півд. частині Донецького кряжу і в півд.-зах. частині Дніпровсько-Донецького обниження; юрського віку вапняки відомі з півд. частини Кримських і Кавказьких гір, півд. частини Опілля та на великій глибині на просторі Дніпровсько-Донецького обниження. Гор. крейдового віку вапняки відслонюються на Поділлі, Розточчі та Холмсько-Волинській височині, зрідка в Карпатах (іноцерамовий В.). Крейдові вапняки залягають широкою смугою в півн. частині Кримських і Кавказьких гір, а також на великій глибині в Причорноморському, Дніпровсько-Донецькому й Поліському обниженнях та на півд. схилах Воронізького масиву. Палеогенового віку мерґелі є в Донецькому басейні, літотамневі, моховаткові і коралеві вапняки міоценового віку — на Зах. Україні. В В. розвинений карстовий краєвид.

Найбільше промислово використані вапняки Донбасу, в півд. частині якого є великі родовища флюсового В., важливого в металюрґії (Оленівка — запас 197 000 000 т на 1939 p., Каракуба — 278 000 000 т, які давали перед війною до 80% всіх метал. вапняків України); в Криму (Балаклава) є флюсовий В., придатний для керчинської металюрґії. Дніпровська металюрґія має в своєму розпорядженні флюсовий В. гіршої якости (родовища Жовтокам’янське, Білокриничне, Галаганівське, Межівське). Найбільше В. для виробу цементу є у Вінницькій і Миколаївській обл. та на Передкавказзі. У всіх р-нах поширення В. вживають як будівельний матеріял (зокрема в Донбасі, на Харківщині, на Поділлі й у Криму, менше на півд. Україні — черепашник або пильний камінь), як сировину для випалювання вапна; на Поділлі й Одещині В. використовують у цукровій промсті; деякі мармуроподібні вапняки вживаються як замінники мармурів. Гол. споживачем В. на Україні є металюрґія, яка використовує понад 2/3 здобутого вапна. Україна повністю забезпечена будівельним та метал. вапном. 1955 р. на Україні видобуто бл. 12 — 15 000 000 т.

Р. М.


Вапнярка (IV — 6), одна з найвищих точок (467 м) Вороняків, частини Подільської височини, положена на вододілі річок Стира й Серета.


Вапнярка (V — 9), с. м. т. на сх. Поділлі Томашпільського р-ну Вінницької обл., зал. вузол, великий круп’яний зав.; 1919 бої військ УНР й УГА з большевиками й денікінцями.


Варавва Олекса (* 1889), псевд. Кобець О., письм. і журналіст; під час першої світової війни провадив культ.-осв. роботу в таборі укр. полонених Союзу Визволення України у Фрайштадті; в 20 — 30-их pp. працював у вид-вах, зокрема, в кооп. пресі. Збірки поезій «Ряст», «Під небом чужим» (1919), проза — «Записки полоненого» (1931), вірші для дітей (зб. «Снігурі» та ін.); кіносценарій «Люлі-люлі, дитино!»; ряд перекладів на укр. мову творів красного письменства й лібретт опер; наук.-популярні праці. Після другої світової війни на еміґрації.

[Варавва (Воронин) Олекса (1889 — 1967, Боффало, Нью-Йорк Стейт, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Варва (III — 13), с. над р. Удай, притокою Сули, р. ц. Чернігівської обл., кол. Варина. Під В. 1079 Володимир Мономах переміг половців, згодом В. опустіла, вдруге заснована 1658 p., пізніше сотённе м-ко.


Варвара, св. родом із Нікомедії, замучена, як гадають, 306 p.; особливо шанована на Україні; за переказом, мощі її були перенесені з Константинополя до Києва (1108 p.).


Варвари св. церква, гр.-кат. церква у Відні з 1775, при якій засновано в 1784 парохію, осередок укр. громади у Відні і важливий культ. центр для укр. в Австрійській монархії, зокрема коли при ній існувала гр.-кат. семінарія Барбареум. Визначні парохи: Г. Стрілецький (1784 — 1804), Й. Снігурський (1813 — 18), згодом перемиський єп., Й. Фоґараший (1818 — 34), П. Паславський (1834 — 47), С. Литвинович (1848 — 57), згодом гал. митр., Ю. Пелеш (1875 — 83), згодом перемиський єп. При парохії міститься цінний архів.


Варварівка (VII — 12), с. м. т. над дол. Богом б. м. Миколаєва, р. ц. Миколаївської обл.


Варвинський Йосип (1811 — 78), лікар-терапевт, родом із Полтавщини; студіював у Харкові, з 1844 проф. Московського Ун-ту; низка наук. праць, зокрема присвячених холері.


Варениківська (VIII — 18), станиця над дол. Кубанню, р. ц. Краснодарського Краю РСФСР.


Варенуха Микола (1827 — 75), військ. хірург; один із перших українців-отолярингологів 19 в.; студіював у Києві й за кордоном; працював у Петербурзі. В. залишив ряд праць із хірургії та отолярингології.


Варецька Валентина, драматична артистка, родом з Херсонщини; з 1921 — в Театрі ім. Л. Українки (в Києві), незабаром — на перших ролях у Театрі ім. Франка (ХарківКиїв), в 1930-их pp. працювала в Театрі Революції (Одеса-Харків); ряд ролей в п’єсах Л. Українки («Кам’яний Господар» — Донна Анна), Франка, Винниченка («Чорна Пантера» — Рита, «Брехня» — Наталія), М. Куліша, С. Могема, О’Нейля та ін.

[Варецька Валентина (1900, Івано-Кепине — 1981, Харків), уроджена Софієнко. — Виправлення. Т. 11.]


Варзар (Варзер) Василь (1851 — 1940), рос. статистик і економіст, деякий час працював у статистичному бюрі Чернігівського губ. земства; автор студій з екон. життя Чернігівщини.


Варивода Антін (1869 — 1936), полк., командант Леґіону УСС 1916 і табору вояків УГА в Ліберці в Чехо-Словаччині.

[Варивода Антін (* Серет, Буковина — † Відень). — Виправлення. Т. 11.]


Варічак (Varičak) Володимир (* 1865), хорв. математик, проф. ун-ту в Загребі, чл. хорв. Академії Наук, д. чл. НТШ.


Варлаам († 1065), церк. діяч, син боярина Івана Вишатича, чернець, а після відходу св. Антонія — деякий час ігумен Києво-Печерського манастиря; згодом ігумен спорудженого кн. Із’яславом Дмитрівського манастиря.


Варлаам Шишацький († 1831), правос. церк. діяч, родом із Чернігівщини, ректор новгородсіверської семінарії, 1791 архимандрит, 1795 єп. житомирський, 1808 архиєп. у Могилеві на Дніпрі. 1812 перейшов на бік Наполеона, поминав його в церкві й хвалив у проповідях; після відступу французів позбавлений сану й засланий.

[Варлаам Шишацький (1751, Шишаки, Полтавщина — 1820, Новгород-Сіверський). — Виправлення. Т. 11.]


«Варлаам і Йоасаф», середньовічний роман, близький до житійного жанру; оповідає про навернення на християнство індійського царевича Йоасафа під впливом пустельника Варлаама. Походить від індійського оповідання про Будду, був відомий у перській, араб., старожид., етіопській, вірменській літературах, а християнізована переробка грец. і латинською мовами поширилася по всій Европі. Десь до сер. 13 в. роман був перекладений на Україні (в рукописах 13 — 14 вв. його приписували св. Іванові Дамаскінові) й відтоді став дуже популярним; окремі притчі увійшли до складу рел.-повчальних збірників. 1637 в Кутеїні вийшов друком; в українізованій обробці помітно відбився укр. побут 16 — 17 вв. Роман про «В. і Й.» лишив чималий слід в укр. літературі не лише 17 — 18 (С. Косов, Л. Баранович, «Богогласник» та ін.), а й 19 в. (Франко поетично опрацьовував притчі з «В. і Й.»). Серед розвідок про цей твір визначне місце займає праця І. Франка «Варлаам і Йоасаф — старохрист. духовний роман і його літ. історія» (1897).

М. Г.


Варна (з 1949 р. — Сталін), м. і найбільший порт у Болгарії над Чорним морем, 80 000 меш.; 1606 і 1620 В. добували запор. козаки; збереглася укр. пісня про здобуття В. Після першої світової війни У В. була невелика укр. колонія.


Варнеке Борис (* 1878), рос. історик театру, проф. ун-ту, пізніше Ін-ту Нар. Освіти в Одесі, автор численних праць, м. ін. «История русского театра», I — II (1908 — 10), з матеріялами про укр. театр 17 — 18 вв., «Античний театр» (1929), розвідка про драму Шевченка «Назар Стодоля» (1939).


Вартовий П., псевдонім Б. Грінченка.


Варшава (Warszawa), столиця й найбільше м. Польщі (тепер бл. 1000 000 меш.), над р. Вислою. Як столиця Речі Посполитої В. здавна притягала укр. шляхту (до 1944 у В. були палаци Святополк-Четвертинських, Острозьких, Уруських та ін.), козацтво й купецтво (склади над Вислою). Особливо численні були представники цих станів, а також духівництва й міщанства (братств) під час соймів. З 1721 у В. існував манастир оо. Василіян, що їх власністю був колись парк «Лазєнкі».

Після зайняття В. Росією в 19 в. у В. перебував ряд укр. діячів, зокрема в 60-их pp. — П. Куліш; в опері часто виступав тенор О. Мишуга. З поч. 20 в., коли укр. культ. й політ. життя почало розвиватися інтенсивніше, посилилися зв’язки В. з Україною. В цей час, з огляду на урядові обмеження для студентської молоді у високих школах на Україні, багато її вчилося в рос. Варшавському Ун-ті. У В. постала Укр. Студентська Громада з 120 — 150 чл. 1910 укр. студентська молодь заснувала нелеґальну рев. орг-цію Союз Укр. Молоді Польщі. Один з керівників громади О. Плющ видав у В. збірку своїх новель укр. мовою. Пожвавлення укр. руху вплинуло на пробудження нац. свідомости серед численних рос. урядовців укр. походження і в В., і по ін. поль. містах. В В. перебувала досить численна колонія українців із сусідніх Холмщини й Підляшшя.

В 1920 — 30-их pp. В. стала одним із центрів укр. політ. еміґрації, зокрема центром УНР. Восени 1919 в В. перебувала дипломатична місія УНР, яка 21. 4. 1920 підписала від ім. Директорії Варшавський договір з Польщею. У В. недовго перебував проф. М. Грушевський (восени 1919); Гол. Отаман УНР С. Петлюра жив у В. після Ризького миру до 1923. У В. постійно жив наступник С. Петлюри А. Лівицький, а також частина членів екзильного уряду УНР, чимало цивільний і військ. діячів УНР. Після укладення Ризького договору, 1921 — 22 у В. була дипломатична місія УССР з О. Шумським на чолі. У В. мав осідок Укр. Центр. Комітет у Польщі, який був орг-цією укр. еміґрантів. З ін. орг-цій тут діяли: Укр. Воєнно-Іст. Т-во, Союз Укр. Еміґранток у Польщі, Спілка Укр. Інженерів і Техніків на еміґрації (з 5 відділами), Укр. Правниче Т-во, Т-во Укр. Ветеранів, Т-во Прихильників Ліґи Націй, Т-во Допомоги Студентам Вищих Шкіл тощо. Згодом укр. колонія коштом робітництва й студентства з Галичини та півн.-зах. земель зросла до 2 000 — 3 000. У В. тимчасово жили укр. посли й сенатори до поль. законодавчих органів, укр. журналісти й ін. Виникли студентські орг-ції: Укр. Студентська Громада і корпорація «Запоріжжя», з 1928 діяв як товариський осередок Укр. Клюб. Важливу ролю з політ. погляду відіграла Ліґа поневолених Москвою народів «Прометей», як осередок політ. еміґрацій нерос. народів СССР (з укр. секцією). Церк. життя зосереджувалося біля правос. собору на Празі й гр.-кат. церкви та манастиря оо. Василіян на вул. Мйодовій. Наук. діяльність була зосереджена з 1929 p. навколо Укр. Наук. Ін-ту в Варшаві з його цінною бібліотекою й публікаціями. В Варшавському Ун-ті існував відділ правос. богословія й катедри укр. мови й історії. Важливими для студій з українознавства були поль. Сх. Ін-т і Ін-т Нац. Дослідів. З 1932 діяло Укр. Екон. Бюро, що видавало «Статистичні Річники». Цінні для укр. дослідників архівні й музейні матеріяли зберігалися в Правос. Митрополичому Архіві-Музеї, в бібліотеках Замойських і Красінських, в Архіві Давніх Актів й ін. (багато з них загинуло 1944). У В. жили укр. вчені: П. Андрієвський, С. Балей, В. Біднов, Д. Дорошенко, П. Зайцев, М. Кордуба, О. Лотоцький, І. Огієнко, Р. Смаль-Стоцький, Л. Чикаленко, І. Шовгенів й ін.; письменники — Ю. Липа, Н. Лівицька-Холодна, Є. Маланюк, О. Теліга й ін.; малярі — П. Дндрусів, П. Мегик, Н. Хасевич, П. Холодний молодший і ін., серед них вихованці й викладачі Академії Мистецтв і члени мист. гуртка «Спокій». У В. 1921 — 22 виходив щоденник «Укр. Трибуна» за ред. О. Саліковського, 1926 — 27 газ. «Укр. Нива» (з 1928 — в Луцькому). До 1939 виходили журн. «За незалежність» (орган УЦК), «За Державність» (1925 — 39, зб. Укр. Воєнно-Іст. Т-ва), місячники: «Наша Культура» (1935 — 37), «Рідна Мова» (1935 — 39) вид. проф. І. Огієнка, літ.-мист. двомісячник «Ми» (1934 — 39), „Biuletyn Polsko-Ukrainski“ (1932 — 38). У В. діяли в-ва «Варяг», «Наша культура», тут виходили «Студії до укр. граматики й філології» (ред. Р. Смаль-Стоцький, згодом також І. Огієнко), вид. Укр. Наук. Ін-ту, численні правос. вид. (у митрополичій друкарні), «Бібліотека укр. державника», вид-во В. Островського, вид. гуртка «Спокій» й ін.

Під час другої світової війни у В. діяв Укр. Допомоговий Комітет (клітина УЦК в Кракові) з численними секціями й орг-ціями. З напливом втікачів із зайнятих большевиками укр. земель укр. колонія зросла досить сильно. 1944 під час варшавського повстання загинуло кілька сотень українців. Після другої світової війни укр. колонія у В. дуже нечисленна і не може проявити найменшої діяльности.

М. Ковалевський і І. К-ий


Варшавське Князівство (герцоґство), створене Наполеоном І 1807 з частини поль. земель, відібраних у Пруссії; 1809 до нього прилучено території, відібрані від Австрії. 1815 за рішенням Віденського конґресу частина земель В. К. відійшла знову до Пруссії, Краків з округою перетворений на респ. під протекторатом союзників, а решта територій, в тому ч. Холмщина і Підляшшя, була передана Росії як Королівство Польське.


Варшавський договір, був укладений між урядом УНР і Польщею 21. 4. 1920, коли Армія УНР поверталася з Зимового походу і стояла перед перспективою інтернування, бо без погодження з Польщею не можна було продовжувати реґулярної боротьби з больш. Росією, до війни з якою саме тоді готувався поль. уряд. Підписаний керівником Мін-ва Закордонних Справ УНР А. Лівицьким і керівником поль. Мін-ва Закордонних Справ Я. Домбським, В. д. мав такі пункти:

«1. Визнаючи право України на незалежне державне існування на території в межах на північ, схід і південь, як ці межі будуть означені договорами УНР з її пограничними з тих сторін сусідами, Річ Посполита Польська (РПП) визнає Директорію Незалежної Української Народної Республіки на чолі з Головним Отаманом п. Симоном Петлюрою за Верховну владу УНР.

2. Кордон між УНР і РПП встановлюється слідуючий: на північ від Дністра вздовж р. Збруча, а далі вздовж бувшого кордону між Австро-Угорщиною та Росією до Вишгородка, а від Вишгородка на північ через узгір’я Кременецькі, далі по лінії на схід від Здовбунова, потім вздовж східнього адміністраційного кордону Рівенського повіту, далі на північ вздовж кордону адміністраційного бувшої губернії Мінської, до схрещення його р. Прип’яттю, а потім Прип’яттю до її устя.

Щодо повітів Рівенського, Дубенського і частин Крем’янецького, які тепер відходять до РПП, то пізніше має наступити точніше порозуміння.

Докладніше означення кордонної лінії повинно бути переведене спеціяльною українсько-польською комісією, складеною з відповідних фахівців.

3. Уряд польський признає Україні територію на схід від кордону, зазначеного в арт. 2 цієї умови, до кордонів Польщі 1772 року (передрозборових), які Польща вже посідає або набуде від Росії шляхом збройним чи дипломатичним.

4. Польський уряд зобов’язується не заключати жадних міжнародних умов, направлених супроти України; до того ж самого зобов’язується уряд УНР супроти РПП.

5. Права національно-культурні, які уряд УНР забезпечить громадянам польської національности на території УНР, будуть в не меншій мірі забезпечені громадянам національности української в межах РПП і навпаки.

6. Заключаються спеціяльні економічно-торговельні умови між УНР і РПП. Аґрарна справа на Україні буде розв’язана конституантою. До часу скликання конституанти юридичне становище землевласників польської національности на Україні означується згодою між РПП і УНР.

7. Заключається військова конвенція, що становить інтеґральну частину цієї умови.

8. Умова ця зостається тайною. Вона не може бути передана третій стороні чи бути опублікована нею в цілості чи почасти інакше, як тільки за взаємною згодою обох контрактуючих сторін, за винятком артикула першого, який буде оголошено по підписанню цієї умови.

9. Умова ця вступає в силу негайно по підписанню її контрактуючими сторонами».

Т. ч. Польща визнавала право України на незалежне держ. існування і Директорію УНР на чолі з Гол. Отаманом С. Петлюрою за верховну владу УНР; вона не цікавилася півн., сх. й півд. кордонами України, але, користуючись із безвихідного в той час становища УНР, залишала за собою Сх. Галичину, Зах. Волинь, Холмщину з Підляшшям і Полісся. Так само військ. конвенція з 24. 4. 1920, що становила інтеґральну частину В. д., віддавала цілковиту перевагу поль. стороні: воєнні дії проти сов. армії на Правобережжі мали відбуватися під поль. гол. командуванням; поль. сторона встановлювала в порозумінні з укр. відношення укр. валюти до поль., лишала за собою керування залізницями, охорону запілля, а також владу на зайнятій у момент підписання конвенції території УНР; укр. уряд зобов’язувався постачати харчування й тягловий транспорт для поль. армії після поч. воєнних дій. Умови В. д., зокрема щодо укр. території, спричинили гострі протести серед чималої частини укр. громадянства, особливо в Галичині. Екзильний уряд ЗОУНР почав тоді знову вживати назву ЗУНР. Труднощі поль.-укр. війни з большевиками (від квітня до жовтня 1920) спонукали поль. уряд зламати В. д., який ніколи не був запропонований поль. соймові для ратифікації, розірвати відносини з урядом УНР і, визнавши УССР, укласти з большевиками Ризький мир (18. 3.1921).

І. Борщак


«Варяг», в-во в Варшаві в 1933 — 39, постало з літ. групи «Танк»; випускало журнал «Ми», книжки творів Н. Лівицької-Холодної, С. Гординського, Б. Ольхівського, А. Крижанівського й ін.


Варяги, скандінавські здобичники, які від поч. 9 в. з’являлися на Русі-Україні; в 9 — 11 вв. служили як наймане військо руських князів у т. зв. варязькій дружині; відомі також на службі візант. цісарів («баранґой»). В. виконували, крім того, функції княжих послів, брали участь в адміністрації, ін. осідали в містах і займалися перев. торгівлею. Дружини В. і варязькі купці в своїх подорожах на південь користувалися Дніпровим шляхом (Варязький шлях). В. швидко асимілювалися з місц. населенням, залишивши дуже малий вплив на укр. ґрунті (військ. орг-ція, кілька імен та ін.). «Повість временних літ» називає В. представників різних півн. германських народів, а Балтицьке м. — Варязьким. Літописне оп. дало підставу вважати, ніби В. створили держ. орг-цію на Русі-Україні; але цей погляд не прийнятий у новій історіографії Сх. Европи (Норманська теорія). Після В. залишилися археологічні пам’ятки на Україні — два великі могильники (Київ і Чернігів — Шестовиця) з типово варязьким похоронним обрядом та могильними дарами і окремі знахідки зброї В.

Я. П.


Варяж (III — 5), м-ко в Сокальському р-ні Львівської обл.; міські права з 1538 p., зберігся костел доби ренесансу (з 17 в.).


Варязька теорія, див. Норманська теорія.


Варязькі шляхи на Україну: 1. Як вказує «Повість временних літ», «шлях із Варяг у Греки і з Грек по Дніпрі й у верхів’ях Дніпра — волоком до Ловоті й по Ловоті входять в Ільмень озеро», себто шлях від Балтицького (Варязького) м. Фінською затокою по р. Неві, Ладозьким оз., Волховом, оз. Ільмень, р. Ловаттю, волоком до Дніпра, Дніпром і далі Чорним морем уздовж зах. берега до Царгороду. На шляху лежали важливі укр. торг. міста: Смядин, Любеч, Вишгород, Київ, Трипілля, Канів; населення України-Руси користувалося цим шляхом раніше від норманів. З пересуненням світових торг. шляхів з басейну Чорного м. в басейн Середземного м., коли евр. країни почали торгівлю зі Сходом, значення цього шляху занепало. 2. Шлях уздовж р. Одри до Кракова і в Галичину через Звенигород, Пліснеськ (літописне м.); Галич (див. карту).

Я. П.


Василащук Дмитро (* 1901), сел. політ. і гром. діяч Гуцульщини й Покуття, чл. Гол. Управи Укр. Радикальної Партії, організатор «Каменярів».


Василевська Людмила, див. Дніпрова Чайка.


Василевський Степан (* 1900 ?), мовознавець, активний у період боротьби з «націоналізмом», автор статтей в «Мовознавстві», з 1932 керівник словникового відділу Ін-ту Мовознавства АН УРСР, співред. русифікаційного «Рос.-укр. словника» (1937) і термінологічних бюлетенів; засланий 1937 р.


Василенко Андрій, сучасний ґрунтознавець, д. чл. АН УРСР.

[Василенко Андрій (1891, Біленьке, Запоріжчина — 1963, Київ), вчений у галузі машинознавства і с.-г. техніки, чл.-кор. (з 1939), згодом д. чл. АН УРСР (з 1948). — Виправлення. Т. 11.]


Василенко Василь, див. Десняк В.


Василенко Віктор (1839 — рік смерти невідомий), економіст і етнограф; чл. УНТК; працював у полтавському земстві як статистик; «Про спілки хліборобські» («Рада» 1883), «Очерки Полтавщины» (1885 — 87), «Земледелие по укр. нар. воззрениям» (1893), «О кустарной промышленности в Полтавской губ.» (1894); «Празднование понедельника в Малороссии» (1887) та інші статті в ж. «Киевская Старина».

[Василенко Віктор (* Полтава). — Виправлення. Т. 11.]


Василенко Микола (1866 — 1935), історик і історик права, гром. і політ. діяч, проф., чл. УАН, д. чл. НТШ й багатьох ін. наук. т-в. Родом з Чернігівщини; з поч. 1890-их pp. працював у Києві як педагог і журналіст; чл. Старої Громади, пізніше — ТУП; співр. ж. «Киевская Старина», іст. т-ва Нестора-Літописця (з 1919 гол. його), Архіву Давніх Актів, з 1908 чл. УНТК і ред. його «Записок»; 1908 як ред. поступової українофільської газ. «Киевские Отклики» був засуджений на рік в’язниці. Обраний 1910 приват-доц. Київ. Ун-ту, але позбавлений владою права викладати. В 1917 В. куратор Київ. Шкільної Округи. В січні 1918 чл. Колеґії Укр. Ген. Суду. За часів гетьманату 1918 мін. нар. освіти; з серпня 1918 — през. Держ. Сенату. Як мін. освіти взяв визначну участь в утворенні укр. держ. ун-тів у Києві та Кам’янці й у відкритті Укр. Академії Наук. З 1920 д. чл. УАН; 1921 обраний на през. УАН, проте не затверджений сов. урядом; 1920 — 29 — гол. Соц. Екон. Відділу УАН. 1924 за процесом Центру Дій засуджений сов. владою на 10 pp. в’язниці, однак амнестований; з 1929 позбавлений змоги провадити керівну працю в УАН. Вже в дорев. час В., близький до О. Лазаревського, поєднував дослідницьку роботу з публікуванням іст. джерел. Поряд розвідок: «К истории малорусской историографии и малорусского общественного строя» (1894), «О. М. Бодянский и его заслуги по изучению Малороссии» (1903), кн. «Очерки по истории Западной Руси и Украины» (1916), численних статтей в ж. «Киевская Старина», «Украинская Жизнь», «ЗНТШ», в рос. енциклопедії Брокгавза і Єфрона та ін., В. видав «Материалы для истории экономического, юридического и общественного быта старой Малороссии», I — III, 1901 — 08, окремо про маєтності Гадяцького й Київського полків та ін. В 1920-их pp. В. стояв на чолі школи дослідників як гол. Комісії для виучування зах.-руського та укр. права (див. ЕУ I, стор. 631) і ред. її «Праць» та «Записок Соц.-Екон. Відділу»; в цей час у вид. УАН видрукувано «Павло Полуботок» (1925), «Як скасовано Лит. Статута» (1926), «О. М. Лазаревський», «Територія України 17 в.» (1927), «Збірка матеріялів до історії Лівобережної України та укр. права 17 — 18 вв.» («Укр. археографічний збірник», I, 1927), «Правне положення Чернігівщини за поль. доби» (1928), «Матеріяли до історії укр. права», І (1929) та ін.

[Василенко Микола (14.2.1866, Єсмань, Глухівський пов. — 3.10.1935, імовірно Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Л. О.


Василенко-Волош Петро (1921 — 46), родом із Полтавщини, чл. ОУН, старшина УПА, підпільний публіцист і письм., ред. журн. «Лісовик», зб. віршів «Мої повстанські марші» та репортажів «У боротьбі за волю під бойовими прапорами УПА». Загинув у бою.

[Василенко-Волош Петро (* Війтівці), загинув у бою у Любачівському р-ні — Виправлення. Т. 11.]


Василиха, дівочий нар. танець на Київщині. Танець в колі, одна або дві дівчини в середині. Кроки: зальотна хода, присування, схрещування, кружальце; танець спокійний, спочатку в такті 3/4 далі 2/4.


Василишин Евстахій (* 1897), гром. діяч у Канаді родом з Галичини (до Канади прибув 1924); засновник і почесний чл. Укр. Стрілецької Громади у Вінніпеґу (1928), довголітній гол. її Гол. Управи; в 1949 — 50 був дир. бюра Фонду Допомоги Українців Канади у бріт. зоні Німеччини.


Василів, іст: місцевість на Буковині відома з 12 в.; у В. був перехід через Дністер, часто згадуваний в укр. літописах; тепер с. Заставнецького р-ну Чернівецької обл.


Василів, див. Васильків.


Василівка (VI — 16), с. м. т. в сх. частині Причорноморської низовини, р. ц. Запорізької обл.


Василіяни, члени чернечого Чину св. Василія В. (ЧСВВ), що ведуть монаше життя за його правилами, укладеними бл. 362 р. (т. зв. «ширші» — 55 і «коротші» — 313 — правила). Ці правила лягли в основу орг-ції чернецтва на Сході й частково на Заході. Гол. застосування правила св. Василія, з пізнішими доповненнями (як манастирський устрій св. Теодора Студита та ін.) знайшли на візант. Сході й звідси були перенесені на Україну, коли тут в 11 в. постало чернецтво. Манастирі не були пов’язані між собою; вони підлягали місцевим єпископам або, як виняток, прямо царгородському патріярхові (ставропігіяльні манастирі).

Після Берестейської унії (1596) київський митр. Й. В. Рутський у співпраці з св. Йосафатом Кунцевичем, провадячи боротьбу за зміцнення унії, 1617 р. об’єднав окремі манастирі укр.-білор. єпархій, що прийняли унію, в одну Конґреґацію св. Тройці під спільним проводом та надав їм правила. Він зробив їх незалежними від єпископів; на чолі В. став протоархимандрит. Манастирями керували ігумени, призначувані на 4 p., та архимандрити, номіновані вже тоді королем чи ін. патронами й поставлювані митр. Вони були досмертні, мали окремі привілеї та інсиґнії. Що 4 р. мали відбуватися загальні капітули. Устрій був укладений за зразками зах. чернецтва. 1624 Св. Конґреґація для Поширення Віри затвердила цей новий устрій Василіянського Чину, а 1631 і папа Урбан VIII. Чин В. перейшов у безпосередню часткову залежність від митрополита і від Риму. Досмертними протоархимандритами до 1675 були митрополити, пізніше, на 4 pp., ченці. Новіціят В. був спершу у Вільні, згодом у Битені, філос. студії в Жировицях, богословські за кордоном, де В. мали 22 місця в папських колеґіях Зах. Европи.

Осередком конґреґації, що стала важливою опорою справи поширення унії, в 17 в. була Білорусь (бо гал. дієцезії прийняли унію пізніше — бл. 1700 p.). За привілеєм 1635 р. кат. єпископами сх. обряду були лише В.

Діяльність В. проявлялася у місіях, школах і вид-ві (існувала спеціяльна метода місій В., а місіонери мали окремі привілеї). Звертали увагу на вивчення ц.-слов. мови, гол. серед молоді, що училась у поль. колеґіях і що її старались тримати при сх. обряді. Митр. Рутський 1615 дістав від папи Павла V дозвіл закладати школи; майже при кожному манастирі існувала школа В. Кобринський синод 1626 р. віддав провід єпархіяльного семінару Чинові В. (Мєнськ). Письменницьку працю вели митр. І. Потій, В. Рутський, ченці Л. Кревза, Т. Симович, П. Оранський, І. Дубович, К. Сакович та ін.

Часом найактивнішої діяльности В. був 18 в., коли Замойський синод 1720 наказав усім укр. кат. манастирям, що управлялися за давнім сх. устроєм, об’єднатися в один Чин В. У зв’язку з цим 1739 у Львові була створена нова конґреґація Покрови Матері Божої, звана Руською Коронною, побіч Св.-Троїцької, т. зв. Литовської. В 1743 р. з наказу папи Бенедикта XIV, на капітулі укр. кат. ієрархів і представників усіх монахів у Дубні, з обох конґреґацій створено один Чин В. Його протоархимандритові підлягали відтоді всі монахи з двома провінціями — Лит. (перев. білор. землі в межах В. Лит. Князівства) і Руською (укр. землі в межах Корони). В 1780 р. на ген. капітулі в Тороканях поділено Чин В. на 4 провінції: лит., білор., коронну (або Руську) і Гал. Чин В. мав тоді 144 манастирі, 1 225 монахів, з них 944 священиків. Протоархимандрита вибирали по черзі з різних провінцій, спершу на 4, потім на 8 pp. Провінціями керували протоігумени, більшими манастирями — досмертні архимандрити (15), меншими — ігумени, яких призначали на 4 pp.

На цей час припадає особливо жвава виховна й вид. діяльність В. Вони мали колеґії для укр. молоді в Умані, Гощі, Любарі, Шаргороді, найвідомішу у Володимирі Волинському, Бучачі, а також школи для синів зубожілих шляхтичів. В. перебрали єзуїтські школи, м. ін. відому Острозьку Колеґію.

Гол. осередком вид. діяльности був Почаїв, далі Супрасль та Унів б. Львова. Почаїв 1733 — 1800 дав, крім лат.-поль., понад 100 видань: богослужбові книги, проповіді, «Богогласник» 1791 р. й ін. В. дбали про будівництво храмів, напр., у Почаєві, у Львові — св. Юр, у Жировицях.

Коли після розбору Польщі всі провінції В., крім Галицької, опинилися в межах Рос. імперії, почалися переслідування Гр.-Кат. Церкви, а з нею і Чину В. Катерина II зредукувала ієрархію і підпорядкувала манастирі В. полоцькому архиєпископові. Зв’язок із церк. владою за кордонами імперії заборонено. Після деяких полегшень за Павла I, Олександер І 1804 скасував уряд протоархимандрита, а Микола І 1832 — уряд протоігуменів, підпорядкувавши їх єпархіяльним консисторіям. 1839, після скасування унії на Україні й Білорусі, остаточно ліквідовано манастирі В., частину монахів заслано, ін. замкнено в манастирях. На Холмщині лишилися ще 5 манастирів В., але 1864 їх зліквідував рос. уряд; незабаром закрили й останній манастир у Варшаві.

Чин В. зберігся тільки під Австрією в Гал. провінції Св. Спасителя. За Марії Терезії ця провінція розвивалася добре, але Йосиф II закрив усі манастирі, що не займалися суспільною працею, підпорядкувавши їх єпископам, майже скасував обіт убозтва і т. п. Це спричинило їх занепад: у 19 в. з 144 манастирів і 1225 монахів лишилося 14 манастирів у Галичині й ледве 50 монахів. Тоді 1882 папа Лев XIII погодився доручити реформу В. Єзуїтам; реформа себе виправдала. 1904 вибрано першого протоігумена — о. П. Філяса; 1931, коли Чин В. налічував уже кілька провінцій, вибрано першого архимандрита — о. Д. Ткачука, другий був — о. Т. Галущинський; з 1953 — третій, з титулом протоархимандрита о. Павло Миськів (всі вони, разом із дорадниками, резидували в Римі).

Після реформи В. відновили місійну працю, зосереджену вже тільки між українцями; в ній відзначалися о. А. Шептицький, згодом митр., П. Філяс, С. Ортинський, М. Лончина, І. Тисовський, Л. Манько, Й. Чепіль, Й. Лучинський, Я. Сеньківський, В. Байрак та ін. На молодь В. впливали через Марійські дружини (понад 20 000 укр. молоді й понад 1 000 жін. інтеліґенції). Після 1918 В. вели духовну семінарію у Львові, були духовниками і викладали в духовних семінаріях у Перемишлі й Станиславові, мали початкову гімназію й ін-т у Бучачі; досі провадять папський семінар у Римі і духовну семінарію в Загребі. Вид. осередком була Жовква; виходили: місячник для народу «Місіонар», для молоді «Наш приятель», наук. ж. «Записки ЧСВВ». В наук. праці відомі оо. Т. Галущинський, Й. Скрутень, Д. Головецький, Р. Лукань, Т. Коструба, А. Великий, М. Войнар, М. Соловій та ін.

Галицькі В. 1921 розгорнули діяльність на Закарпатті, реформувавши тамошні манастирі, що доти зв’язку з В. не мали; працювали оо. Є. Малицький, П. Булик, Г. Кінах, С. Решетило; з молодших — поет Зореслав — о. С. Саболь; в Ужгороді видавали «Благовісник» і «Місіонар», мали гімназію в Ужгороді й новіціят у Мукачеві, спричинившись до пробудження нац. свідомости на Закарпатті. Не обмежуючись працею серед українців, о. Л. Долгий і ін. поширили роботу на манастирі Угорщини, а о. А. Максим працював у Румунії, де В. розвинули місії і пресу. В кін. 19 в. В. пішли обслуговувати укр. еміґрацію за океан. 1897 прибули перші В. до Бразілії (Кізима і Мартинюк). Крім обслуговування колоній у Бразілії, В., що мають осередком Прудентополіс, провадять ювенат, новіціят, почасти студії для монахів, видають «Укр. Місіонар у Бразілії» і тижневик «Праця». 1932 тут засновано віцепровінцію, з 1948 — провінцію. З Бразілії В. перейшли 1934 до Арґентіни, де з 1948 є віцепровінція з ювенатом, новіціятом і студіями (частково) і місійна станиця у Монтевідео; виходить ж. «Життя».

В 1902 В. почали діяльність у Канаді: оо. П. Філяс, С. Дидик, А. Строцький. Крім обслуги колоній, В. провадять новіціят і почасти студії для монахів, мають в-во в Торонто, двотижневик «Світло», ін-т в Едмонтоні. Перший протоігумен — о. Н. Крижановський. З-поміж В. Апостольська Столиця призначила двох єпископів у Канаді: 1929 Василія Ладику (архиєп. у Вінніпезі), 1943 Ніля Саварина (єп. в Едмонтоні). У ЗДА праця В. зосередилася б. великих парохій у Нью-Йорку й Чікаґо. Першим з В. у ЗДА був єп. для українців Сотер Ортинський (1907); з 1926 працювали оо. Е. Теодорович, С. Журавецький, А. Трух, згодом А. Сенишин (з 1942 єп. помічник у ЗДА). В 1932 створено Амер.-Кан. провінцію, в 1948 поділену на дві окремі. В. мають семінар у Ґлен-Ков, кілька парохій, видають «Слово Доброго Пастиря».

Перед другою світовою війною Чин В. мав такі 3 провінції: Гал. (378 монахів), Закарп. (163, до складу її входили монахи з Закарпаття — 100, Угорщини — 20 і Румунії — 43) й Амер.-Кан. (93) та Браз. віцепровінцію (24) із заг. ч. монахів 658. Після війни провінції на Україні опинилися під владою большевиків, що винищують Укр. Кат. Церкву і Чин В. Вільно працюють В. тільки в Америці, де тепер є три провінції: Кан., Браз. і Амер. та Арґ. віцепровінція з 250 монахами.

Література: Kulczyński J. Menologium Bazyliańskie. Вільна 1771; Коялович М. История Базилианского Ордена. Христианское Чтение, І — IV, П. 1864; Коссак М. Шематизм Провінції св. Спасителя й короткий погляд на монашество руське. Л. 1867; Петров Н. Очерк истории Базилианского Ордена в бывшей Польше. Труды Киевской Духовной Академии, І — IV. 1870; Iwanowicz J. Über die historische Bedeutung des Basilianerordens in Galizien. Ляйпціґ 1885; Leggio E. L’ascetica di S. Basilio in Grande. Турін 1934; Wojnar M. OSBM. De regimine Basilianorum Ruthertorum. Analecta OSBM, II, 1. Рим 1949; Войнар М. ЧСВВ. Василіяни в укр. народі. Слово Доброго Пастиря, I, 7 — 8. Нью-Йорк 1950.

І. Назарко, ЧСВВ


Василіянки, див. Сестри Василіянки.


Василович Лев (1858 — 83), письм. і педагог, писав під псевд. Сапогівський оповідання («Марійка» та ін.) і критичні статті у львівській «Зорі».


Василя св. церква в Овручі, цінна пам’ятка укр. архітектури старокн. доби, пол. 12 в. Тринавна будова, центр. типу, з 2 вежами з заходу і сильним впливом романського стилю. В 15 в. була в руїнах; 1784 в сер. будови поставлено малу дерев’яну церкву, що зберегло пам’ятку від цілковитого знищення. 1842 p., під час праці над «охороною пам’ятки», завалилися склепіння й бані. 1908 церкву реставрував рос. архітект А. Щусєв у псевдовізант. стилі, значно знівечивши первісні архітектурні форми (див. ЕУ I, мал. 527).


Василь Великий (329 — 79), св., архиєп. кесарійський, один із отців церкви, організатор сх. чернецтва, славетний проповідник і церк. письм.; на Україні здавна були відомі твори В. В., зокрема «Бесіди на Шестоднев» (виклад історії творення світу) й аскетичні повчання про піст і чернече життя.


Василь, архимандрит Києво-Печерського манастиря (1182 — 97), особливо відзначився розбудовою манастиря.


Василь зі Львова (17 в.), укр. маляр, працював 1659 — 87; двірський мистець Я. Собєського; портрет Я. Собєського в ґалерії Уффіці у Фльоренції, образи поль.-тур. війни в костьолі в Жовкві, ікони Крехівського манастиря.


Василь Липківський, митр., див. Липківський Василь.


Васильїв Валерій (* 1893), син Михайла, режисер; почав театральну діяльність у 1914 — 16 в театрі М. Садовського в Києві, один з організаторів «Молодого Театру»; пізніше був актором і режисером у «Березолі», Театрі ім. Франка й в ін. театрах України.


Васильїв Василь (* 1890), інж.-металюрґ, чл.-кор. АН УРСР, наук. співр. Ін-ту Чорної Металюрґії.

[Васильїв (Васильєв) Василь (1890, Єлисаветград — 1956, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Васильїв Микола (* 1901), син Михайла, економіст, учень К. Воблого, 1930 — 43 наук. співр. н.-д. інституцій України, нині на еміґрації, проф. УВУ, д. чл. НТШ. Праці: «Геогр. розміщення харч. пром-сти України» (1932), «Макаронна промсть України» (1933), «Історія плодоовочевої пром-сти» (1940), «Вступ до екон. наук» (1950), статті в ЕУ I та ряд ін.

[Васильїв Микола (1901, Київ — 1961, Обераммерґав, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Васильїв Михайло (1863 — 1912), видатний інж.-дослідник цукроварення і етнограф, чл. УНТК (з 1909), родом з Київщини; в 1880-их pp. чл. укр. студентського гуртка в Петербурзі (зазнав ув’язнення). Залишив понад 50 праць із різних ділянок цукроварення, нагороджених медалями Рос. Техн. Т-ва. В 1880 — 90-их pp. надрукував ряд етногр. праць про нар. вірування, похоронні звичаї, нар. театр, пісні в ж. «Киевская Старина» й «Этнографическое Обозрение», м. ін. «Рекрутчина в малорусской песне» 1889, «Антропоморфические представлення в верованиях украинского народа» 1892 (за останню обраний чл. Московського Т-ва Прихильників Природознавства, Антропології та Етнографії).

[Васильїв (Васильєв) Михайло (* Лебедин, Харківська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Васильків (III — 11), м. над р. Стугною, притокою Дніпра, р. ц. Київ. обл.; 21 000 меш. (1933); шкіряна й взуттєва, харчова і будів. пром-сть, майоліково-керамічний зав. Кол. назва Василів від христ. імени Володимира В. (Василь), що заснував його (988) і збудував церкву Преображення; були перекази, що Володимир тут христився і на цьому місці врятувався від нападу печенігів; за Рос. Імперії — пов. місто.


Васильків Осип (* 1897 ?), лідер Ком. Партії Зах. України в 1920-их pp.; в 1923 підсудний у першому ком. процесі у Львові; 1928 разом із Турянським очолював нац. опозицію в КПЗУ, подібну до шумськістів в УССР.

[Васильків Осип (1898, Краковець, Яворівський пов., Галичина — ?), псевд. Осипа Крілика. — Виправлення. Т. 11.]


Васильківка (V — 17), с. над р. Вовча, притокою Самари, р. ц. Дніпропетровської обл.


Васильківський Сергій (1854 — 1917), один із найвидатніших укр. малярів передрев. доби, знавець укр. орнаменту і нар. мистецтва. Нар. на Слобожанщині, скінчив Академію Мистецтв у Петербурзі (1885), був відряджений за кордон для удосконалення (1886 — 88 — Франція, Італія, Африка, Англія), де зформував свій мист. світогляд. Постійно працював у Харкові, очолював укр. мист. життя Слобожанщини (Архітектурно-Мист. Т-во), видавав альбоми з укр. мистецтва («Мотивы украинских орнаментов»; із М. Самокишею і Д. Яворницьким — «Из украинской старины» 1900). Залишив понад 3 000 творів у різних родах малярства: портрети, жанрові, батальноіст. твори і, найважливіші, пейзажі, присвячені природі України, яку В. особливо відчував. Почавши як кольорист реалістичного напряму, В. поступово перейшов до імпресіонізму. Серед праць B. до гол. -належать пано в Будинку Полтавського Земства («Чумацький шлях на Ромодан», «Обрання полк. Пушкаря», «Бій козака Голоти з татарином»), «Весна», «Козацька станиця на Кубані», «Запорожець на розвідці», «В степу», «Дінець», «Над Чорним морем», «На ярмарку», «Церква на Поділлі» та ін.

[Васильківський Сергій (* Ізюм, Харківщина — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Література, див. ЕУ I, стор. 833, а також Сліпко-Москальців К. Художник C. Васильківський. Червоний Шлях, XII. 1927; С. І. Васильківський. 1854 — 1917. Каталог виставки. Укр. Картинна Ґалерія. Х. 1938.

В. С.


Василько Василь (* 1893), справжнє прізвище Миляїв, актор, режисер, театральний педагог, родом з Київщини. На сцені з 1912; вихований у реалістично-побутовому театрі, пізніше працював у «Молодому Театрі», в Театрі ім. Франка в Києві, в 1920-их pp., здобув режисерський вишкіл у «Березолі»; керував кількома театрами, зокрема в Харкові (з 1928), Сталіному, з 1948 — гол. режисер в Одесі; організував ряд театральних студій.

[Василько Василь (1893, Бурти, Черкаський пов. — 1972, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Василько Микола (1868 — 1924), визначний гром. і політ. діяч Буковини, дипломат, посол до бук. сойму й віденського парляменту (1898 — 1918). З поміркованими рум. й жид. послами зорганізував 1903 у бук. соймі Вільнодумний Союз, за допомогою якого українцям вдалося чимало досягти в адміністративній і культ. ділянках, зокрема відкликання небажаного през. Буковини Бурґіньйона (1905) та заснування укр. гімназії у Вижниці (1908) (див. ЕУ I, стор. 490). Організатор Гуцульсько-бук. куреня (1915 — 16) (австр. військ. добровольча формація), співзасновник Заг. Укр. Ради у Відні (1915) та Укр. Нац. Ради у Львові (1918). У віденському парляменті В. був заступником гол. Укр. Клюбу й оборонцем укр. прав, з яким рахувався парлямент і австр. уряд. У Палаті Послів і в т. зв. спільних делеґаціях В. виступав у заг.-укр. справах: зміни виборчої ординації (1901), відкриття укр. ун-ту У Львові (1901), рільничих страйків у Галичині (1902), був завзятим противником москвофільства; висував т. зв. австр.-укр. концепцію, за якою, в разі перемоги в світовій війні центр. держав, відлучені від Росії Волинь і Поділля увійшли б до складу відродженої Гал.-Волинської держави як нац.-автономного краю Австро-Угорщини. Був дипломатичним представником ЗУНР в Австрії (1918 — 20) і послом УНР у Швайцарії й Німеччині (1920 — 24).

[Василько Микола (21.3.1868, Чернівці — 2.8.1924, Бад Райхенгаль, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]

А. Ж.


Василько Романович (бл. 1204 — 70), волинський кн., спершу в Бересті, з 1245 до смерти у Володимирі. Союзник свого брата кн. Данила Романовича у боротьбі з гал. боярами, поляками й уграми, що претендували на Галич. Після смерти Данила (1264) став гол. дому Романовичів.

[Василько Романович (1199 — 1271). — Виправлення. Т. 11.]


Василько Ростиславич, кн. теребовельський (1084 — 1124), брат Рюрика й Володаря. Разом із ними справжній основоположник Галицького князівства. Спираючись на сили Галичини й Волині, плянував широку протиполь. війну. Осліплений з наказу київ. кн. Святополка II, за порадою Давида Ігоревича волинського. З братом Володарем вів війни проти угрів та київ. кн.; союзник Володимира Мономаха.

[Василько Ростиславич (? — 1124). — Виправлення. Т. 11.]


Васильок (Ocimum L.), рослина з родини губоцвітих. На Україні існують 2 види: 1. В. садовий (О. Basilicum L.), що його плекають по садах ради приємного запаху, а його пахучу олію вживають для приправи лікерів; 2. камфоровий, який почали культивувати з 1935 р. на Україні й Передкавказзі завдяки етеровій олії (4 — 5%), яка має до 70% камфори.


Васильченко І., сучасний ботанік, д. чл. АН УРСР.


Васильченко Степан, псевд. Панасенка (1878 — 1932), письм., видатний прозаїк періоду модернізму. Родом з Ічні на Чернігівщині; за фахом учитель і журналіст. Літ. діяльність почав з фейлетонів. З 1911 став відомий новелями (зб. «Ескізи» 1911, «Оповідання» 1915), перев. присвяченими життю села, дітей («З дитячих вражень», «Басурмен» та ін.), школи, що терпить від русифікації («Роман», «Під школою» тощо), сел. молоді, вчителів («Осінній ескіз», «Оксана» і ряд ін.). Пройняті гуманністю й м’яким гумором новелі В. позначені імпресіоністичною ліричністю, сполученням елементів реального й фантастики («В тінях липневої ночі», «Крізь дрімоти», «Солов’ї»), багатством і досконалістю використання засобів нар. поезії. В. написав також кілька п’єс («На перші гулі», «Не співайте, рівні...»). Після 1920 творчість В. обмежилась перев. на небагатьох оповіданнях для дітей. Твори В. багато разів перевидавалися. Найповніша — «Повна збірка творів», І — IV, Держ. В-ва України (1928 — 30).

[Васильченко Степан, псевд. Панасенка (8.1.1879, Ічня, Борзенський пов., Чернігівська губ. — 11.8.1932, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Васиньчук Антін (1885 — 1935), гром. і політ. діяч на Холмщині, аґроном; чл. Центр. Ради, 1918 — 19 уповноважений уряду УНР для репатріяції населення Холмщини й Підляшшя; засновник т-ва «Рідна Хата» (1920) і газ. «Наше Життя» в Холмі; 1922 організував на півн. - зах. землях успішні для українців вибори до поль. сойму; 1922 — 28 посол до сойму в Варшаві; 1922 — 24 гол. укр. парляментарної репрезентації: організатор укр. кооперації на Холмщині.

[Васиньчук Антін (* Холм — † Холм). — Виправлення. Т. 11.]


Васиньчук Марина († 1944), сестра Антона й Павла В., гром. діячка на Холмщині; вбита поль. боївкою в Холмі.


Васиньчук Павло (1896 — 1944), брат Антона, гром. і політ. діяч на Холмщині, правник і економіст; 1922 — 30 посол до поль. сойму від Холмщини, засновник партії Сел. Союз. 1944 представник екзильного уряду УНР і зв’язковий при поль. таємному краєвому уряді; вбитий поль. боївкою в Холмі.


Васиньчукова Олена, дружина Павла Васиньчука, холмська гром. діячка, ред. «Пром.-Торг. Вісника» в Варшаві в 1929 — 30.


Васищеве (IV — 17), с. м. т., 10 км на півд. від Харкова; будинки відпочинку.


Васілевська (Wasilewska) Ванда (* 1905), дочка Леона Васілевського, пол. письменниця-комуністка; з 1939 — в УССР, депутатка Верховної Ради УССР. В ряді творів В. порушена укр. тематика: трилогія «Пісня над водами» (1940 — 45), «Райдуга» (1942) та ін.; разом із чоловіком — О. Корнійчуком написала лібретто опери «Богдан Хмельницький».

[Васілевська (Василевська) (Wasilewska) Ванда (1905, Краків — 1964, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Васілевський (Wasilewski) Леон (1870 — 1936), поль. політик соц. напряму, дослідник нац. проблем, зокрема укр., публіцист. Перший мін. закордонних справ Польщі (1918 — 19), перший гол. Ін-ту Дослідів Нац. Справ („Instytut Badań Spraw Narodowościowych“). Пропаґував ідею спільного фронту народів, поневолених Росією, та тісної співпраці між поляками й українцями. Від 1890-их pp. містив інформаційні статті про гал. українців у поль. і рос. журналах; співр. укр. журналів «Нарід», «Життя і Слово», «Зоря», «Украинская Жизнь». Гол. праці: „Ukraina і sprawa ukraińska“ (1911), „Polityka narodowościowa Rosji (1916), „Ukraińska sprawa narodowa w jej rozwoju historycznym“ (1925), «Мої укр. спогади» (1932), „Kwestja ukraińska jako zagadnienie międzynarodowe“ (1934).


Васільев Леонид (1880 — бл. 1923), рос. лінґвіст школи Соболевського, визначний знавець рукописів Київ. Руси. Уважна аналізе їх дала В. змогу по-новому висвітлити деякі питання староукр. фонетики (м’якість чи твердість приголосних перед е і носовим е, нове ять, пом’якшення н). Список праць В. у „Slavia“, IV, 4. 1926.


Вассиян Юліян (1894 — 1953), старшина УСС, студентський діяч доби Укр. Тайного Ун-ту, ідеолог ОУН, її чл.-засновник і чл. першого Проводу Укр. Націоналістів; в’язень поль. і нім. тюрем; автор філос. та ідеологічних праць «До гол. засад націоналізму» 1928, «Ідеологічні основи укр. націоналізму» 1929, «Змаг основ» 1947.


Васько Гаврило (1820 — 83), маляр-портретист; закінчив Академію Мистецтв у Петербурзі, 1847 — 63 викладав малювання в Київ. Ун-ті.

[Васько Гаврило (1820, Короп, Кролевецький пов., Чернігівська губ. — бл. 1865). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.