[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 232-247.]

Попередня     Головна     Наступна





Верстатобудівництво, одна з галузей машинобудування, що виробляє верстати — машини для холодного оброблення металів різанням. До цієї групи входять верстати: токарні, револьверні, автомати і напівавтомати, фрезерні, зуборізні, розточувальні, стругальні, шліфувальні, аґреґатні, гайконарізні та ін. Окрему групу становить виробництво верстатів для оброблення дерева. На Україні верстати продукуються на підприємствах у Харкові (зав. радіяльно-свердлувальних верстатів, зав. «Електроверстат»), у Києві (зав. верстатів-автоматів), найбільший в СССР зав. важких верстатів у Краматорському, в Одесі (виробництво свердлувальних верстатів), у Лубнях, Миколаєві, Ворошиловграді, Львові, Краснодарі (зав. карусельних верстатів).

За пляном 1950 р. заводи УССР повинні були дати 5 950 верстатів, або 6% загальносоюзного виробництва. Ні якістю, ні номенклятурою верстатобудівельні заводи України не задовольняють внутр. потреб республіки.


Верства, див. Міри.


Вертеп, укр. ляльковий театр. Вертепні вистави з’явилися на Україні в першій пол. 17 в., кін. їх припадає десь на сер. 19 в. Найбільш розповсюджені були вони в другій пол. 18 в. — особливо в добу занепаду Києво-Могилянської Академії. У цей час число вертепників поповнено вихованцями Академії, що, часто надхнені ідеями Г. Сковороди або своїх учителів, ішли популяризувати серед народу укр. виставу в формі лялькового театру. Така форма була найзручніша з огляду на переслідування з боку рос. уряду. На думку деяких дослідників (О. Кисіль), розповсюджували В. перев. т. зв. мандровані дяки.

Вертепні вистави були поширені по всій Україні, і варіянтів їх існувало багато. З найвизначніших заслуговують на згадку Сокиринський, Батуринський та Межигірський. Вертепна вистава виразно поділялася на дві частини: релігійну і світську (трагічну і комічну). В такому поділі слід вбачати зразок кол. акад. вистави, що складалася з поважної частини й інтермедій. Ляльки рел. частини групуються навколо різдвяної дії, ляльки світської, побутової частини мали нац. забарвлення. Серед них заслуговує на особливу увагу постать запорожця, ляльки, більшої від ін. і рухливішої, що яскраво вказує на іст. події — руйнування Січі. Вертепна скринька часто мала вигляд поверхового будинку (напр., Сокиринський вертеп); різдвяна дія відбувалася нагорі, а внизу йшли інтермедії. В. явище цілковито самобутнє, національне. Різко від нього відмінні поль. «шопка» чи білор. «бетлейка», не говорячи вже про наскрізь побутовий рос. театр — «петрушку».

Література: Галаган Г. Малорусский вертеп. КСт., X. 1882; Перетц В. Кукольный театр на Руси. П. 1895; Возняк М. Укр. драматичні вистави в Галичині в 1 пол. 19 ст. ЗНТШ, LXXXVII — LXXXVIII. 1909; Кисіль О. Укр. вертеп. П. 1916 — К. 1918; Марковський Є. Укр. вертеп. Розвідка і тексти. К. 1929.

В. Ревуцький.


Вертипорох Євген (* 1898), хемік родом з Галичини, проф. УТГІ, д. чл. НТШ і з 1949 гол. НТШ в Торонто. Бл. 30 праць англ., укр., нім. і поль. мовами, зокрема про синтезу Фрідель Крафта, провідність електричного струму у хлоридів метанів в органічних розчинниках, про гормони і вітаміни та ін.

[Вертипорох Євген (1898, Ляшки Королівські, Перемишлянський пов. — 1973, Торонто, Канада). — Виправлення. Т. 11.]


Верхівський Олександер (1827 — 82), лікар з Чернігівщини; водночас займався біблійними й іст.-церк. студіями, залишивши ряд праць; відомий також як поліглот.


Верхівцеве (V — 15), с. м. т. Криничанського р-ну Дніпропетровської обл.


Верхнє (V — 19), промислове м. в Донбасі, Лисичанського р-ну Ворошиловградської обл.; хем. комбінат Донсода, скляний зав. і ін.


Верхнє Тепле (V — 20), с. в півн.-сх. частині Донбасу, р. ц. Ворошиловградської обл.


Верхній Нагольчик (V — 20), с. м. т. в Донбасі, Боково-Антрацитовського р-ну Ворошиловградської обл.; антрацитні шахти.


Верхній Рогачик (VI — 15), с. на Долішньо-дніпровій низовині, р. ц. Херсонської обл.


Верхній Салтів, с. над р. Дінцем, Старосалтівського р-ну Харківської обл., де був відкритий аланський катакомбовий могильник 6 — 9 вв. (див. Салтівська культура).


Верхня Тарасівка (V — 21), с. над р. Глибокою, притокою Дінця, р. ц. Тарасівського р-ну Каменської обл. РСФСР; в р-ні — більшість українців.


Верхня Хортиця (VI — 16), село б. м. Запоріжжя; р. ц. Запорізької обл.


Верхньо-Баканський (IX — 18), роб. селище, на півн.-зах. від Новоросійська; р. ц. Краснодарського краю.


Верхньодніпровське (V — 15), с. м. т. і пристань на правому березі Дніпра, р. ц. Дніпропетровської обл., 6 000 меш. (1926); ливарно-механічний зав., фабрика ґудзиків; засноване 1780 р. на місці запор. зимовника, за царських часів пов. м.


Верховина, заг. термін на означення гірської обл., зокрема Карпатської, заселеної українцями; у вужчому сенсі — частина Середньокарпатської улоговини, положеної обабіч гол. Карп. хребта в сточищі рік Стрия з Опором, Ляториці й Великої Ріки, заселена бойками. Мешканців В. називають верховинцями; верховинцями називають себе радо бойки, зокрема на Закарпатті.


Верховинець Василь (* 1881), справжнє прізвище Костів, муз. етнограф, дириґент і хореограф родом з Галичини; з 1906 працював у театрі М. Садовського, пізніше проф. Полтавського Ін-ту Нар. Освіти, Харківського Муз.-Драматичного Ін-ту та ін.; гармонізував музику до багатьох нар. і зокрема дитячих, пісень; автор праць «Укр. весілля» (муз. бік нар. обряду), «Теорія укр. нар. танка» (1920), зб. «Весняночка» (1932).

[Верховинець Василь (1880, Старий Мізунь, Долинський пов., Галичина — 1938, Київ). Організатор і керівник мандрівної капелі „Чумак“ (1927) у Харкові й „Жінхоранс“ у Полтаві (1930). — Виправлення. Т. 11.]


Верховинка Леся (1903 — 36), псевд. Ярослави Лагодинської, заміжньої Кучковської; дитяча письменниця, родом з Делятина; оп. й вірші в альманахах і журналах («Нова Хата», «Світ Дитини» й ін.).


Верховинський Андрій, літ. псевд. A. Волошина.


Верховинці, див. Верховина.


Верховна Рада (Верховний Совєт) УССР, за конституцією УССР з 1937 р. (ст. 20 — 38), найвищий орган держ. влади УССР, який насамперед виконує законодавчі функції і вибирається на 4 pp. (1 депутат на 100 000 населення, див. Вибори). Попередником В. Р. були Всеукр. З’їзд Рад та ВУЦВК. До компетенції В. Р. належать: ухвалення і зміна конституції УССР, видавання законів, затвердження бюджету і нар.-госп. пляну, створення уряду УССР, амнестїя, встановлення представництва УССР в міжнар. взаєминах, творення респ. військ. формацій. Сесії В. Р. повинні відбуватися двічі на рік (ст. 31), ними керує голова В. Р. З депутатів В. Р. оформлюється Рада Старійшин, яка разом із партійною групою звичайно формально ставить пропозиції. Між сесіями В. Р. найвищим органом є її Президія в складі 19 членів. До її функції належить: скликання сесій В. P., тлумачення законів УССР, видавання указів, провадження референдуму, надавання громадянства УССР, звільнення та призначення міністрів між сесіями B. P., призначення представників УССР за кордоном, приймання вірчих грамот акредитованих представників чужих держав (ст. 30). Ряд цих функцій, як і компетенції В. Р. в дійсності мають чисто теоретичний характер.

Склад В. Р. 4 скликання, обраної в лютому 1955 p.: 435 депутатів, в тому ч. 323 партійних, 152 жінки; за соц. станом: 143 робітників, 78 селян, 214 інтеліґентів, українців бл. 80%. Голова В. Р. — П. Тичина, гол. Президії В. Р. — Д. Коротченко.

Подібне становище в СССР займає Верховний Совєт СССР, який складається з двох палат: Совєт Союзу і Совєт Національностей. Від УССР (як і від кожної союзної республіки) вибирають до Совєту Національностей 25 депутатів, а до Совєту Союзу одного депутата на 300 000 населення.

Б. Цюцюра


Верховний Суд УССР, найвищий судовий орган в УССР; В. С. в складі голови, заступників, постійних членів і засідателів обирається Верховною Радою УССР, — фактично її Президією, на 5 pp. До компетенції В. С. належать: а) кримінальні справи виняткового значення (передані на розгляд Президією Верховної Ради або прокурором УССР), б) службові злочини вищих урядовців, в) цивільні спори між держ., гром. й установами респ. значення, г) касація й перегляд вироків нижчих судових інстанцій, ґ) нагляд і керування діяльністю судів республіки. В. С. складається з двох колеґій: кримінальної і цивільної і президії, яка розглядає карні й цивільні справи в порядку нагляду, опротестовані вироки, рішення й висновки колеґій. Склад президії: гол. суду, його заступник і члени суду. Як перша інстанція В. С. засідає в складі голови — чл. В. С. і двох засідателів, як друга інстанція та надзірний орган — в складі трьох членів. Вищою і надзірною інстанцією для В. С. УССР є Верховний Суд СССР (див. докладніше ЕУ I, стор. 676 та Судівництво, Прокуратура).


Верховодка (Alburnus albumus L.), риба до 20 см довж., живе в річках України, крім Криму; із луски В. виготовлюють штучні перла.


Верхола Трохим (1883 — 1922), гром. діяч і маляр, за УНР гол. «Просвіти», пов. земської управи й пов. комісар у Проскурові.


Верхомин Емма (* 1908), уроджена Невчас, канад. гром. діячка, гол. відділу Союзу Українок в Едмонтоні 1931 — 41; організаторка його музею.


Верхрата (III — 4), с. на Розтіччі над р. Ратою в Галичині, кол. Равського пов., тепер у Польщі (Люблинське воєводство); 1678 — 1806 гр.-кат. манастир, відомий чудотворною іконою Богородиці, згодом перенесеною до Крехова.


Верхратський Іван (1846 — 1919), природознавець, педагог і філолог, почесний і д. чл. НТШ, перший і довголітній гол. Матем.-Природописно-Лікарської Секції НТШ та ред. її «Збірника», дослідник рослин і тварин Сх. Галичини, знавець комах, особливо метеликів, автор перших шкільних підручників укр. мовою з природничих наук. В. один із перших працював над укр. природничою термінологією. («Початки до уложення номенклятури і термінології природописної, народної», І — VI. 1864 — 79). Спроби етимології й клясифікації зах.-укр. говірок В. мали дилетантський характер. Одначе його описи говірок Галичини, Буковини й Закарпаття, надто зібрані ним дані щодо їх словника й наголосу, мали позитивне значення великим фактичним матеріялом попри брак наук. методи. В молоді pp. друкував вірші й переклади. Список гол. філол. праць В. у „Proceedings“ Філол. Секції НТШ, I, 1952.

[Верхратський Іван (* Більче Золоте, Борщівський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Вершигора Петро (* 1905), рос. сов. письм., актор і режисер; під час другої світової війни учасник рейду сов. партизанського загону С. Ковпака (пізніше дивізії ім. Ковпака) по Зах. Волині, Поліссі, Холмщині, Підляшші й Карпатах; В. описав ці рейди у спогадах «Люди с чистой совестью» (1946) і «Карпатский рейд» (1950).

[Вершигора Петро (1905, Северинівка бл. Рибниці, Подільська губ. — 1963, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Верьовка Григорій (* 1895), композитор, фолкльорист, хоровий дириґент; родом з Чернігівщини, закінчив Київ. Муз.-драматичний Ін-т; нині проф. і завідувач катедри хорового диригування Київ. Консерваторії. Збирач і пропаґандист укр. нар. пісенної творчости, організатор і дириґент Держ. Укр. Нар. Хору (1943). Автор численних І творів: «Вулична інтермедія», сюїта з 5 І укр. нар. пісень для симфонічної оркестри (1927); соната для скрипки і фортепіяна (1933); вокальний квартет, романси, опрацювання нар. пісень та ін.

[Верьовка Григорій (1895, Березна — 1964, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Верьовкін Микола (* 1877), архітект, збудував ряд великих споруд на Україні (м. ін. будинок т-ва «Саламандра» в Харкові 1914).


Веселе (VI — 15), с. на півн.-зах. від Мелітополя; р. ц. Запорізької обл.


«Веселий Львів», театр малих форм, заснований у Львові 1942, існував до поч. 1945; мав у програмі легкі пісні, танці, скетчі; мист. керівник З. Тарнавський.

[„Веселий Львів“, існував до 1944. — Виправлення. Т. 11.]


Веселиново (VI — 11), с. над р. Чичиклеєю, притокою Бога; р. ц. Миколаївської обл.


«Веселка», літ.-мист. ж., місячник інтернованих вояків Армії УНР в Каліші (Польща), вид. в-ва «Веселка» 1922 — 23; ред. Є. Маланюк, М. Селегій та ін.


«Веселка», ілюстрований щомісячний дитячий журн., додаток до газ. «Свобода» з 1954 в Нью-Джерзі (ЗДА); ред. колеґія з членів Об’єднання Працівників Дитячої Літератури.


Весело-Боковеньківська Станція, на Дніпропетровщині, з дендрологічним парком (понад 200 листяних і шпилькових евр. й амер. видів дерев). З 1924 р. в складі н.-д. установ України; дослідження культури чужоземних деревних порід (екзотів) на Україні.


Веселовська Зінаїда (* 1900), мовознавець, учениця Булаховського, працівник Харківського Ун-ту, автор розвідок з іст. укр. наголосу, з іст. укр. ремісничої термінології (в обробленні льону й конопель), а також про словник Беринди.


Веселовський Микола (1848 — 1918), рос. археолог-орієнталіст, проф. Петербурзького Ун-ту; розкопав сотні могил, в тому ч. «Солоху» б. Никополя (1912 — 13) і Майкопську на Кубанщині; довів тюркське кочівницьке походження «кам’яних баб» на Україні; «Курганы Кубанской области в период римского владычества на Северном Кавказе» (1905), «Современное состояние вопроса о «каменных бабах» (1915) й ін.


Веселовський Олександер (1838 — 1906), рос. літературознавець, видатний представник культ.-іст. школи, акад., проф. Петербурзького Ун-ту; прихильник порівняльно-іст. методи Бенфея — теорії літ. запозичень і міжнар. літ. взаємодії на основі зв’язків Заходу і Сходу, пізніше — еволюційної соціологічної методи. Серед його численних праць для іст. укр. літератури важливі «Славянские сказання о Соломоне и Китоврасе» (1872), «Опыты по истории развития христианской легенды» (1875 — 77), «Южнорусские былины» (1880 — 84), «Разыскания в области русского духовного стиха» (1880 — 92) та ін.


Веселовський Сергій (* бл. 1878), інж.-економіст і гром.-політ. діяч, родом з Поділля. Чл. УСДРП, 1917 чл. През. і заступник гол. Укр. Центр. Ради. 1918 ген. консул Укр. Держави в Петербурзі. Проф. Укр. Держ. Ун-ту в Києві (1918), в 1920-их pp. проф. Київ. С.-Г. Ін-ту й керівник Н.-Д. Катедри С.-Г. Економіки. В 1930-их pp. репресований. Нині на еміґрації.


Весілля, в укр. нар. побуті складна суміш обрядів різних діб, у якій розрізняють елементи родової екзогамічної епохи, впливи грецько-візант. рел.-містичного характеру і новіші укр. Основні акти: сватання (в якому важливим моментом є згода молодої на шлюб), заручини, прикрашення гільця, печення короваю, запрошення гостей, дівич-вечір, церковне вінчання, весільний поїзд, перейма, розплетення коси у молодої, роздача короваю, переїзд молодої до молодого, «пригощування молодої», «комора», перезва, церк. «вивід» або обрядові зливки. В пізніші часи ритуал був значно спрощений (докладніше див. ЕУ I, стор. 240 — 42).


Весільні пісні, становлять важливу частину обрядової системи укр. весілля; виконують їх перев. жінки, і визначаються вони ліричним характером. Число В. п. на Україні величезне; поділяються на кілька груп: 1. пісні, що пояснюють окремі дії весільної драми або з ними зв’язані (сум батьків при розлуці з дочкою, жаль молодої за ріднею, тривога за майбутнє тощо); 2. пісні, що заворожують щастя-долю, із звертанням до Бога, святих і космічних сил; 3. В. п., які звеличують молодих, батьків, дружину, гостей, вихвалюють коровай, і т. д.; 4. еротичні; 5. пісні з голосільними мотивами (нарікання молодої, яку віддають до чужого роду, плач молодої-сироти); 6. жартівливі й глузливі пісні. Крім того, на весіллях співають пісень, що не мають обрядового характеру (коломийки, шумки, деякі балядні й гумористичні пісні). Віршові розміри В. п. спільні з обжинковими (4 + 4 + 3 та 4 + 4 + 5), крім того є форми: (5 + 3); (6 + 3); (4 + 4); (5 + 5 + 3); (5 + 5 + 7); побіч двовіршевої строфи вживається і вільна, імпровізована, з нерівномірних строф-тирад (до 10 і більше віршів); ця вільна форма іноді наближає В. п. до голосінь і дум.

Література: див. ЕУ I, стор. 272 і 314.

За Ф. Колессою


Веслування (гребня), відоме на Україні з давніх часів. Суто спортове В. стало розвиватися в 19 в., спершу в Одесі (перші змагання 1893), згодом у Києві, Катеринославі й ін. містах, положених над ріками. Змагання провадять в академічному В. (одинки, двійки, чвірки, вісімки) за олімпійською програмою, в нар. В. (чайки, шлюпки) і в байдарочному (одно-, дво-, тримісцеві, плоскодонні й ін.) для чоловіків і жінок. Змагання за першість із В. України відбувалися спочатку на Всеукр. Водних Спартакіядах, згодом відбуваються окремі змагання за першість у В. Кляса укр. веслярів двійки Ємчук — Жилин («Наука» — Київ) — світова (перемоги у Генлеї в Англії на змаганнях за першість Европи).


«Весна народів», весна 1848 p., відома рев. рухами евр. народів проти режиму самовладдя монархів, встановленого Віденським Конґресом 1815 р. Під впливом гасел франц. революції, нових течій у філософії й літературі, зростання активности міщанства, робітництва й інтеліґенції із цих верств, в цю добу набули поширення ідеї лібералізму, демократії, політ. рівноцінности суспільних кляс. У народів, які втратили незалежність, виявилося прагнення нац. відродження й політ. незалежности. «В. н.» почалася в березні 1848 революцією у Франції (друга республіка). В Австрії цісар Фердінанд I у наслідок заворушень у Відні скасував панщину (16. 4. 1848), проголосив конституцію (25. 4.) й скликав парлямент. Одні з поневолених в Австрії народів підняли повстання за відрив від Габсбурґів (угорці й італійці), ін. (чехи, хорвати) висунули принцип перебудови Австрії на федерацію країн; серед поляків посилилися рухи за політ. відокремлення від Австрії або за широку автономію поль. земель, до яких вони залічували укр. частину Галичини. «В. н.» не захопила всіх укр. земель, — хоч її ідеї викликали співчуття в освічених колах укр. суспільства, — бо за рік до того, на весні 1847 p., рос. уряд розгромив Кирило-Методіївське Братство в Києві, що було носієм ідей нац. відродження й боротьби проти кріпацтва. В Галичині й на Закарпатті прагнення нац. відродження знайшли конкретний політ. вияв. Під впливом подій і сподівань «В. н.» 2. 5. 1848 постала перша укр. політ. орг-ція Головна Руська Рада, яка проголосила нац. єдність усього 15-мільйонного тоді укр. народу. 39 послів до першого австр. парляменту, протиставлячись поль. і угор. претенсіям, висунули вимогу права окремішности і виділення укр. Галичини із Закарпаттям та Буковиною в коронний край в австр. федерації. Для оборони від поль. повстанців Гол. Руська Рада по містах утворила «Нар. Ґвардію»; загроза укр. справі від угор.-поль. братання спонукала зорганізувати «Батальйон гірських руських стрільців». Представники зах.-укр. політ. проводу взяли участь у з’їзді слов. народів у Празі в червні 1848 p., приєднуючись до слов. федералістичних змагань, що їх речником був чес. ідеолог Ф. Паляцький. Скликаний 19. 10. 1848 Собор Руських Учених у Львові накреслив широку програму орг-ції укр. науки й нар. освіти. «В. н.» тривала недовго, бо австр. уряд 1849 придушив рев. рухи, скасував конституцію й повернувся до системи абсолютизму, однак вона дала потужний поштовх до піднесення ідеї нац. відродження, і короткочасні політ. здобутки «В. н.» вплинули на нац.-культ. і політ. розвиток на Зах.-Укр. Землях у наступні десятиліття (див. ЕУ I, стор. 484 — 85).

І. Витанович


Веснін Віктор (1882 — 1950), рос. архітект, д. чл. АН СССР і Академії Архітектури СССР; керував групою, що проектувала й будувала споруди Дніпрогесу (1927 — 30), а також нового р-ну м. Запоріжжя.


Веснянки, нар. обрядові пісні, що їх співають від Благовіщення, майже виключно дівчата; в Галичині — гаївки, гагілки, ягівки (тільки під час Великодніх свят). Найстаріші В. мають хоровий та ігровий характер; текст, мелодія, танок, міміка й драматична дія («Перепілка», «Король», «Просо» та ін.) становлять синкретичне ціле дуже давнього походження з нашаруваннями різних діб. В ін. В. спів поєднаний лише з хороводами («ключ», «кривий танець»). В. мають мотиви обрядового кликання птахів — символів весни, мотиви культу померлих, хліборобські (орання, сіяння та ін.), сатирично-глузливі і любовні, що напророчують весілля. Відзначаються життєрадісним настроєм, мелодійністю й багатством ритмічних форм, перев. 2 (4 + 3); 2 (4 + 3 + 3); 2 (4 + 4); 2 (6 + 3 + 3) та ін. Див. також ЕУ I, стор. 258 — 59.

Література: ЕУ I, стор. 272.

За Ф. Колессою


Весоловська Марія (1884 — 1948), уроджена Охримович, жін. організаторка Стрийщини, довголітня гол. Союзу Українок у Стрию, радна м. Стрия; 1939 — 46 пробула на засланні.


Весоловський Ярослав (1881 — 1917), політ. діяч Укр. Радикальної Партії, журналіст; 1903 редаґував «Поступ» у Коломиї, в 1904 — 06 — «Буковину» в Чернівцях; з 1907 у Львові, співр. і 1910 — 11 ред. «Діла», ред. видань «Просвіти»; 1914 — 17 — референт укр. і рос. преси в Мін-ві Закордонних Справ у Відні, де й помер.


Вессель Микола (1834 — 1906), рос. педагог, ред. журн. «Учитель», разом із К. Ушинським обстоював права укр. мови в нар. школах на Україні.


Вестерфельд (Westerveld) ван, Авраам, голл. рисівник, автор археологічного атласу Києва 1653 р.

[Вестерфельд (Westerveld, Westerfeldt) ван, Авраам (? — 1692, Роттердам). — Виправлення. Т. 11.]


Ветеринарія, наука про нормальний стан і патологічні процеси у тварин, їх попередження й лікування; об’єднує ряд заг.-біол. та спеціяльних дисциплін і комплекс держ. чи гром. заходів для охорони тваринництва від втрат і населення — від спільних для людей і тварин захворінь. В чисто тваринницькій ділянці В. щільно пов’язана з зоотехнікою.

На Україні, як і в ін. країнах, з давніх часів існувала нар. В. знахарів, пастухів, ковалів і коновалів, що дожила до недавніх часів, у першій пол. 19 в. з’явилися ветер. лікарні по губерніях і, в військ. частинах. Ветер. лікарні в повітах та містах підлягали губ. ветер. інспекторам, що ними керувало Ветер. Управління Мін-ва Внутр. Справ (з 1898 при останньому була створена Ветер.-Бактеріологічна Лябораторія). У війську було Ветер. Управління (до 1910 Військ.-Ветер. Відділ Гол. Військ.-Мед. Управління) в складі Військ. Мін-ва. Подібна система інспекторів була й в Австро-Угорщині (закон з 1880 p.). В Галичині В. відав Крайовий Виділ та його органи.

До 1880-их pp. В. на Україні була в примітивному стані, хоча з 1805 р. в ун-ті в Харкові вже викладалася ветеринарія, а з 1852 там існувала висока Ветер. Школа. Рос. урядові розпорядження у ветер. справі, епізодичні й непослідовні (1876, 1879, 1902, 1903), стосувалися до епізоотій, які завдавали величезних втрат (напр., 1886 від чуми в самій Катеринославській губ. загинуло бл. 50 000 голів). Сан. нагляд над продажем м’яса не був організований. Об’єднаного ветер. законодавства не було. Після 1879 боротьба з епізоотіями перейшла перев. в руки земств, і ветер. заходи вживалися на підставі обов’язкових постанов земських зборів та міських дум. Створена була мережа ветер. пунктів, обслуговуваних лікарями й фельдшерами, з’явилися земські ветер. школи й лябораторії (найбільші в Херсоні й Катеринославі). Найкраще поставлена була В. на Полтавщині (1900 р. — 58 пунктів), Харківщині, в Таврії, найгірше на Волині, Київщині (1912 р. — 12 пунктів), Херсонщині (1900 р. — 10 пунктів). Загалом на Україні в 1917 р. було 680 ветер. лікарів, 710 фельдшерів, 9 бактеріологічних лябораторій та ін-тів, 158 ветер. амбуляторій і лікарень. До поч. 90-их pp. 19 в. чума рогатої худоби була ліквідована. Після досліджень І. Мечнікова, М. Гамалії та ін. в Одесі (Бактеріологічна Станція з 1886) і Л. Ценковського, І. Садовського, Д. Конева в Харкові (Бактеріологічна Лябораторія при Ветер. Ін-ті з 1884) успішно застосовано щеплення проти телію, зокрема на Слобожанщині й у півд. губерніях. Однак порівняно з зах. країнами стан В. був ще далеко не задовільний. І далі важкою була боротьба з ящуром, туберкульозою, пошесною легенницею рогатої худоби, сапом (носатизною), що на поч. 20 в. був дуже поширений на Херсонщині та Катеринославщині, інфекційними хворобами свиней тощо.

1917 в Ген. Секретаріяті Зем. Справ був створений Департамент В. на чолі з М. Пекарським, що пізніше був начальником ветер. служби Армії УНР; в орг-ції ветер. служби брали участь М. Леонтович, А. Скороходько, О. Кандиба, В. Королів-Старий.

Роки революції й сов. політики «воєнного комунізму» позначені були занепадом В. В ці роки зросли захворіння тварин, зокрема рознесена військами короста коней і навіть чума рогатої худоби. З поч. 20-их pp. на Україні була запроваджена сов. система В. («Ветеринарний Кодекс УСРР» 1925), з посиленням централізації підпорядкована урядові СССР («Ветер. Статут» 1936). В УССР В. керує Гол. Ветер. Управління Мін-ва Сіль. Госп-ва, якому підлягають обл. ветер. відділи, наук. й високі освітні заклади, виробництво ліків та інструментів. Обл. ветер. відділи при обл. управліннях сіль. госп-ва керують мережею лікарень, ветер.-бактеріологічних лябораторій, сер. шкіл та курсів; по містах і р-нах є старші ветер. лікарі або інспектори, лікарні й допоміжні заклади, а також кілька фельдшерських пунктів. Праця всієї мережі суворо реґляментована, як реґляментовані й усі ветер.-сан. заходи. Після періоду деякого піднесення в 1923 — 28 pp., в роки колективізації (1929 — 31), з ліквідацією індивідуального госп-ва, ветер. мережа була розбита. Совнарком СССР постановою 1933 вимагав її відновлення (в УССР мало бути створено 1 156 лікарських дільниць). 1934 ЦК ВКП(б) констатував занепад В.; вжиті були заходи, щоб піднести її роботу. Нинішня криза в сіль. госп-ві УССР, м. ін., мала наслідком постанову Совєта Міністрів СССР і ЦК КПСС 1953 р. про переведення частини зоотехн. і ветер. персоналу з районових управлінь до машинотракторних та спеціялізованих станцій. Стан В. в УССР на 1955 р. характеризується такими офіц. даними (в дужках числа на 1925 p.): ветер. лікарів 6 204 (894), фельдшерів 15 115 (1 086), ветер.-бактеріологічних лябораторій 149 (33), з них крайових ін-тів 6, ветер. дільниць 1 232 (787), лікарень 3 003 (186), фельдшерських пунктів 771 (684).

На укр. землях, що в 1920 — 30-их pp. були в складі Польщі, ветер. справами відав ветер. департамент при Мін-ві Рільництва, якому підлягали інспектори воєводств і пов. ветер. лікарі; окрему групу становили ветер. лікарі орг-цій самоврядування. В держ. і самоврядувальній мережі укр. лікарів було мало. Натомість мережа чисто укр. характеру постала в Галичині з ініціятиви Т-ва «Сіль. Господар» і була розбудована при районових молочарнях Маслосоюзу (з 1933), де працювало до 1939 р. понад 20 лікарів. Т-во «Сіль. Господар» видавало популярні брошури на ветер. теми. Дорадником т-ва у ветер. справах був М. Стахурський, працями ветер. лікарів керував неофіційно Р. Лехицький. Орг, схема В. на Закарпатті і укр. землях в Румунії була подібна до польської.

Ветер. освіта на Україні бере початок з орг-ції катедри В. в Харківському Ун-ті в 1805 р. 1835 при катедрі створено практичну Ветер. Школу. 1852 в Харкові засновано високу Ветер. Школу, 1871 перетворену на Харківський Ветеринарний Ін-т. 1881 постав Ветер. Ін-т у Львові, 1920 — у Києві. Ветер. факультети відкрито при с.-г. ін-тах у Білій Церкві 1931 й Одесі 1934. Ще до революції існували ветер. фельдшерські школи (зокрема при Ветер. Ін-ті в Харкові) й мережа земських шкіл: частину фельдшерів-практиків випускали ветер. шпиталі рос. армії. Тепер сер. ветер. школи (технікуми) є в кожній області, нижчі школи і курси заведені в р-нах. Система ветер. освіти випускає лікарів, фельдшерів, дезинфекторів і санітарів. Н.-д. справу спершу провадив Харківський Ветер. Ін-т, що видавав «Сборник трудов», у менших розмірах — т-ва ветеринарів і земські лябораторії. З 1921 р. н.-д. справа зосереджена в Укр. Ін-ті Експериментальної Ветеринарії в Харкові, який має для спеціяльних наук. завдань ряд зональних станцій і опорних пунктів. Н.-д. роботу провадять деякі обл. ветер.-бактеріологічні лябораторії і всі високі ветер. школи.

Серед дослідників, що багато внесли в розвиток В. на Україні, визначилися А. Раєвський, довголітній дир. Харківського Ветер. Ін-ту, М. Бекетов, П. Гордіїв, О. Остапенко, І. Садовський, Л. Ценковський (винахідник вакцини проти телія), А. Скороходько, М. Леонтович, Д. Калкатин, В. Мостинський, О. Петров, Д. Конев, О. Дедюлин, А. Агаллі та ін.; на зах. землях і в еміґрації з 1920 — П. Андрієвський, К. Лопатинський, М. Холевчук, Й. Кульчицький й ін.; нині на еміґрації перебувають П. Гіммельрайх, О. Корсунський, С. Крашенінніков, І. Розгін, В. Соколовський й ін.

Фахові видання й журнали: «Сборники трудов Харьковского Ветеринарного Института», І — XIII. 1888 — 1915; після революції «Ученые труды Харьковского Ветеринарного Института», згодом — укр. мовою, «Записки», пізніше «Труды Киевского Ветеринарного Института» (11 тт.), «Научные труды Украинского Института Экспериментальной Ветеринарии» (20 тт.); найстарішим журн. був «Ветеринарный Вестник» проф. П. Гордієва (1882 — 95 і 1900 — 10 в Харкові), «Вестник Ветер. Медицины» (К. 1918), деякий час у 1920-их pp. виходив «Укр. Ветер. Вестник», далі «Ветеринарне Діло» (місячник з 1922 в Харкові спершу рос мовою, 1927 — 32 — укр.) і «Ветеринарна Справа» (в Києві 1932 — 41); крім того, ветер. ін-ти неперіодично видають збірники наук. праць. На еміґрації виходить «Інформаційний Листок Об’єднання Амер.-Укр. Ветер. Лікарів».

Фахові організації. До 1917 існував ряд т-в ветеринарів (найстаріші в Харкові й Одесі); після революції існувало деякий час в Києві Ветер. Об’єднання. В Галичині ветер. лікарі були членами Укр. Лікарського Т-ва у Львові. 1946 в Мюнхені створено Об’єднання Укр. Ветер Лікарів на еміґрації, перетворене згодом на Об’єднання Амер.-Укр. Ветер. Лікарів з осередком у Чікаґо.

Література: Мельников-Разведенков М. Іст. нарис розвитку патології на Україні. Укр. Мед. Архів, I, 1. X. 1927; Ветер. довідник за ред. Козарева Г., І — IV. К. — X. 1936; Ветеринарный энциклопедический словарь, І — II. М. 1950 — 52; Rozhin I. The Veterinary Organization of Soviet Ukraine. The Ukrainian Quarterly, IX, 1. 1953; Коропов В. История ветеринарии в СССР. м. 1954.

І. Розгін


«Ветеринарний Кодекс УСРР», набрав чинности постановою ВУЦВК з 13. 3. 1925; складався з 4 частин і 112 артикулів (орг-ція та основні завдання держ. ветеринарії; про боротьбу з заразними й пошесними хворобами тварин; про ветеринарно-сан. догляд; про органи управління, права й обов’язки володільців тварин і урядових осіб). В ході централізації сов. адміністративного права «В. К. УСРР» був скасований постановою Центр. Виконавчого Комітету УССР з 20. 1. 1937 і заступлений «Ветеринарним уставом СССР» з 27. 10. 1936.

Б. Ц.


Ветлина, псевд. письм. Т. Бордуляка.


Ветлинська Полонина (IV — 3), хребет в Середньому Бескиді в сточищі гор. Сяну, 1 253 м висоти, вкритий буковими лісами й полонинами.


Ветухів Михайло (* 1902), син Олекси, біолог і генетик, гром.-політ. діяч, родом із Харкова. 1926 — доц., 1928 — 34 проф. Полтавського С.-Г. Ін-ту, Харківського Ветер. Ін-ту, Харківського Ун-ту; 1934 — 41 проф. Московського Ветер.-Зоотехн. Ін-ту, наук. керівник відділу ветеринарної генетики Всесоюзного Ін-ту Експериментальної Ветеринарії в Москві. 1941 — 42 активний учасник гром. життя на Харківщині; 1942 — 43 ректор Харківського Ун-ту. З 1944 на еміґрації в Німеччині, з 1949 в ЗДА, з 1951 — дослідник-генетик у Колюмбійському Ун-ті (Нью-Йорк), чл. ряду амер. наук. т-в, проф. УВУ й УТГІ, д. чл. УВАН, її през. і гол. УВАН в ЗДА (з 1950); д. чл. НТШ. 1945 — мін. екзильного уряду УНР; 1945 — 49 заступник гол. Центр. Представництва Укр. Еміґрації в Німеччині; 1949 — 55 заступник гол. і чл. Ради Укр. Конґресового Комітету. Автор ряду наук. праць, м. ін. «Методи поліпшення тварин на основі генетичних методів» (1928), «Популяція курей на Україні» (1930), «Повышение устойчивости крупного рогатого скота к туберкулезу» (1941), „Viability of Hibrids Between Local Populations of Drosophilia Pseudoobscura“ (1953), наук.-популярних книжок, статтей на наук. і гром. теми.

[Ветухів Михайло (1902 — 1959, Нью-Йорк), „Viability of Hybrids...“. — Виправлення. Т. 11.]


Ветухів Олекса (1867 — 1941), етнограф, мовознавець — учень і популяризатор учення Потебні, педагог; автор численних наук. праць і підручників. Чл. Харківського Іст.-Філол. Т-ва; в 20-их pp. проф. Харківського Ін-ту Нар. Освіти, керівник Етногр.-Краєзнавчої Секції Н.-Д. Катедри Історії Укр. Культури, чл. Потебніянського Комітету. Досліджував говірки Слобожанщини. Принципи «потебніянства» застосовував в етногр. працях, зокрема в «Народные колыбельные песни» (1892) і в нагородженій Рос. Академією Наук — «Заговоры, заклинання, обереги и другие виды народного врачевания, основанные на вере в силу слова», І — II. 1902 — 07.

[Ветухів Олекса (1869, Тернова, Вовчанський пов., Харківська губ. — 1941). — Виправлення. Т. 11.]


Вехтер (v. Wächter) Отто (1901 — 49), нім. нац.-соц. діяч з Відня; 1941 — 44 губернатор дистрикту Галичина; порівняно з ін. представниками нім. офіц. кіл займав щодо укр. справи прихильнішу позицію; з нім. боку відповідальний за створення дивізії «Галичина».

[Вехтер (v. Wächter) († Рим). — Виправлення. Т. 11.]


Вецляр (Wetzlar), м. в Гессені (Німеччина) над р. Лян, 25 500 меш.; під час першої світової війни у В. був табір укр. полонених під культ. опікою Союзу Визволення України. В таборі провадилася жвава культ.-осв. діяльність, існували правос. церква, бібліотека, театр, в-во (ім. Б. Грінченка), виходила газ. «Просвітний Листок», перейменована на «Гром. Думка».


Вечер Яким (* 1901), псевд. Юри Артура Яремкевича, поет, за фахом астрофізик, родом з Галичини; зб. віршів «Кленове листя» (1946); статті з фізики й астрономії.


Вечерниці, або досвітки, укр. традиційний звичай молоді сходитися вечорами для розваг в осінньо-зимовий час У спеціяльно найманій хаті бездітної вдови («вечернича мати»). Дівочі громади організовували «складки» грішми й поживою на вечері; на В. оповідали казки, танцювали під музику, дівчата працювали.


«Вечерниці», літ. тижневик, перший орган народовців; виходив 1862 — 63 у Львові; співробітники: Ф. Заревич (Ю. Ворона), Д. Тинячкевич (Будеволя), В. Шашкевич, К. Климкович, Н. Вахнянин та ін.; вийшло 17 чч.


Вечерниці пахучі (нічна фіялка) (Hesperis matronalis L.), многорічна, до 1 м висоти зелиста рослина з роду хрестоцвітих; медодайна й декоративна, плекається по садах, росте дико в лісах і на луках.


«Вечірня Година», місячник — серія творів красного письменства, вид. Укр. В-ва в Кракові 1942 — 44; літ. ред. С. Гординський, згодом В. Чапленко.


Вєдєнєєв Борис (1884 — 1946), рос. інж.-гідроенерґетик, акад., 1927 — 32 гол. інж. і заступник начальника будівництва Дніпровської Гідроелектростанції.

[Вєдєнєєв Борис (1885, Тбілісі — 1946, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Вєржбіцький (Wierzbicki) Людвіґ (1835 — ?), поль. архітект, проф. Львівської Політехніки; видав зразки кустарної пром-сти селян на Україні, опис поль.-укр. археологічної виставки у Львові (1885) й ін.


Взаємна Поміч Українського Вчительства, ВПУВ, проф. орг-ція нар. учителів; існувала з 1905 до 1939, спершу в Галичині й на Буковині (де були 4 окружні відділи), з 1922 об’єднувала укр. учителів під Польщею (1906 р. — 864 гал. учителів із заг. числа 4 000, 1914 р. — 710; у зв’язку із зростанням проф. руху 1930 р. — 2 792 із заг. числа 3 500, 1938 — 2 162); в 1938 р. мала 44 відділи і до 20 делеґатур із центром у Львові. ВПУВ видавала журн. «Учительське Слово», пед.-методичний місячник, згодом квартальник «Шлях Виховання і Навчання», серію «Пед.-Методична Бібліотека». Утримувала Центр. Пед. Бібліотеку, мала Наук.-Пед. Комісію, Пед. Порадню й екон. установи, зокрема кредитову кооперативу «Взаємна Поміч», фонди матеріяльної допомоги, м. ін. Фонд Посмертних Допомог (1928), 2 будинки у Львові, 1 в Мушині, відпочинкові оселі в Ворохті й Черчі та ін. Серед діячів ВПУВ визначалася А. Алиськевич, І. Стронський, М. Мороз (засновники), О. Власійчук, І. Ющишин, А. Зелений, Г. Коваль, І. Лилик, Д. Стельмах і ін. Об’єднання належало до ряду міжнар. учительських спілок. В 1940 — 44 ВПУВ діяла у формі Учительського Об’єднання Праці при УЦК.

П. П.


Взуттєва промисловість, одна з основних галузей легкої пром-сти, тісно пов’язана із шкіряною промисловістю. До революції 1917 9/10 попиту на взуття на Україні задовольняло шевське ремесло; фабричне взуття йшло з рос. і поль. фабрик, бо на Україні були лише дві фабрики взуття — в Києві й Вінниці. На Лівобережжі була сильно розвинена кустарна взуттєва пром-сть, яка давала працю кількадесятьом тисячам родин (гол. осередки: Решетилівка, Сміле, Охтирка, Котельва, Березна, Климів, Семенівка, Борзна, Ічня, Миропілля та ін.). Фабрична В. п. розвинулася тільки з 1920-их pp., її розвиткові сприяло поширення сировинної бази на замінники шкіри (зав. шкіряних замінників в Одесі, ґумово-реґенаторний зав. у Києві та ін.). Основними центрами В. п. є Київ (4 взуттєва фабрика, одна з найбільших в СССР, з річною продукцією понад 5 000 000 пар черевиків) і Харків (5 взуттєва фабрика), які разом дають 60% продукції УССР; Одеса дає понад 10% продукції УССР; менші взуттєві фабрики є в Дніпропетровському, Полтаві, Чернігові, Ромні, Артемівському, Миколаєві, Львові, Стрию, Симферополі, поза УССР — у Краснодарі, Ейську, Озові та ін. Крім того, взуття виробляють численні артілі пром. кооперації. Динаміка продукції фабричного взуття така (в мільйонах пар): 1926 — 1,2, 1930 — 12,0, 1940 — 37,9 (в тому ч. Зах. Укр. Землі — 1,0), або 18% виробництва СССР, в 1954 р. (плян) — 32,2, або 11,8 всесоюзного (в цілому СССР досягли довоєнного рівня вже в 1949 p.). Продукція В. п. в 1954 становить лише 0,7 пар на особу (СССР — 1,2), і тому укр. ринок залежить від довозу взуття з-поза УССР, зокрема з РСФСР. Машинопостачання для укр. В. п. довозиться з РСФСР.

В. В.


Взуття, з праіст. часів на Україні не збереглося; жін. глиняні фігурки трипільського типу мають позначені якісь черевики, що сягають вище кісток (Кошилівці). За середньовіччя українці взували лляні онучі («онущі») або вовняні «копитця» (шкарпетки), що їх, м. ін., виробляли ченці Києво-Печерської Лаври, назовні — черевики («черевіє»), з одного шматка м’якої, черевної шкіри тварин, і чоботи («сапоги») кращої шкіри, з залізними підковами, а по селах у лісах на півночі — личаки з лика дерев. У вищих верствах носили шиті золотом червоні й зелені чоботи із хза (сап’янці); золотом гаптувалися й черевики жінок із вищих верств. За коз. часів В. заможних людей відзначалося — можливо, під сх. впливами — особливою розкішшю.

До недавніх часів серед укр. селян дотрималися майже однакові для чоловіків і жінок полотняні або сукняні онучі, подекуди плетені вовняні панчохи (зокрема, гуцульські «капчурі»), іноді прикрашені. У Галичині Угнів був відомий продукуванням взуття архаїчного типу. На Поліссі до 20 в. дожили примітивні личаки. Личаки, а також далеко поширеніші постоли (ходаки) з товстої шкіри вироблялися вдома. В другій пол. 19 в. селяни стали замовляти чоботи місц. шевцям-доморобам або, частіше, купувати на ярмарках; згодом почали купувати й жін. черевики, які змінили форму, наближаючись до заг.-евр. типу (черевики «на корках»). В 19 в. з поширенням пром-сти населення міст і містечок в одягу і В. великою мірою відійшло від традиції, і в побуті заможнішого міщанства й ремісників запанувало фабричне В. Після революції, не зважаючи на дуже низький рівень постачання, що примушує селянок і сел. дітей і далі ходити босими, В. кустарного й фабричного виробу швидко витіснило давнє, своєрідне, наближаючись до В. міського населення (див. Одяг і Взуттєва промисловість, а також ЕУ I, стор. 224 — 25).

Я. П., Р. М.


Вибори, Виборче право, визначування осіб до керівних органів влади шляхом голосування частини або загалу громадян, правоздатних до волевиявлення. Примітивна форма В. і голосування були відомі вже на вічах в княжу добу на Україні; вони вибирали деяких вищих урядовців, а іноді і єпископа. За лит.-руської доби виборчими компетенціями користувалася тільки шляхта, яка вибирала на своїх повітових соймиках по двох представників до великих вальних соймів. Вибрані представники шляхти дотримувалися інструкцій соймика (докладніше Вальний сойм. Шляхта). Ширше застосування виборних урядів знаходимо в гром. самоуправлінні волостей, а гол. чином у містах на маґдебурзькому праві. На Запоріжжі В. відбувалися на січових радах, а вибраною владою були: кошовий отаман, запор. січова старшина. Курінні отамани й курінна старшина обиралися на курінних радах. На Гетьманщині виборні компетенції належали Генеральній Раді як становому представництву; вона обирала гетьмана і ген. старшину (відоме скликання т. зв. «чорної ради» з участю, поруч козаків, також селянства). З упадком укр. коз. держави, В. органів управління на укр. землях мають незначне застосування, обмежуючись на В. представників дворянства (пов. і губ. маршалків, пізніше предводителів). На дуже обмеженому становому, маєтковому і корпоративному цензі вибирались в Рос. Імперії місц. органи самоуправління, як міські думи, волосні старшини (див. Місто, Шляхта, Волость). Лише з поширенням ідей парляментаризму й демократії з’являються В. й виборча система в модерному розумінні в кін. 19 і на поч. 20 в. в Австрії й Росії.

До створеного 1861 р. крайового сойму Галичини В. відбувалися в 4 куріях — великих землевласників, торг. і пром. палат, міст і сіль. громад (виборча ординація 1873). Українці могли на практиці вибирати тільки з курії сіль. громад, і тому ч. укр. послів було невелике (1861 — 49 послів, 1877 — 14; 1883 — 11; 1913 — бл. 30 на всіх 150); більшість становили поль. посли, обрані із вищих станових курій. В. відбувалися що 6 років. Крім вибраних послів, членами сойму були ще вірилісти, не вибрані; між ними 3 гр.-кат. єпископи (докладніше див. ЕУ I, стор. 485 — 86, 496 — 97). На подібній основі діяв крайовий сойм Буковини, до якого українці увійшли в більшому числі тільки 1911 р. (16 послів) після запровадження нової виборчої ординації (нац. курії в соймі). Ця реформа мала стосуватися і до гал. сойму, але через війну вона не увійшла в життя. В. до органів місц. самоуправління (гром. уряди, магістрат, пов. репрезентація) в Австрії відбувалися на основі виборчої ординації 1866. Всі виборці були поділені на 3 виборчі кола за розміром сплачуваних податків; до першого кола належали також виборці з наук. цензом докторату, парохи й деякі урядовці. Кожне виборче коло вибирало рівне ч. членів гром. і пов. рад. У Львові не було поділу на виборчі кола. Активне В. п. мали всі оподатковані особи (також правні); пасивним В. п. користувалися тільки власновільні чоловіки з активним В. п. Система виборчих курій поважно обмежила виборність укр. представників до місц. органів самоуправління. На Буковині не було В. до пов. рад (див. ЕУ I, стор. 497 — 98).

Спроби запровадження парляментаризму в Австрії 1848 — 49 були короткотривалі й не утворили окремої системи В. Австр. Палата послів до 1873 складалася з представників крайових соймів. Нова виборча ординація запровадила безпосередні В. за системою курій, подібних як у В. до крайового сойму (див. вище). Сел. курія вибирала виборців посередньо, явно й усно. Звідси походило багато виборчих зловживань поль. адміністрації в Галичині. Активне і пасивне В. п. належало тільки оподаткованим чоловікам. Через те, що В. були куріяльні, українці в Австрії не мали численної парляментарної репрезентації. Тільки після 1907, коли куріяльна система В. була замінена загальними, рівними, безпосередніми й таємними В. (без права голосу жінок), українці Галичини і Буковини могли вибрати численнішу репрезентацію: 32 укр. послів на всіх 516 у віденському парляменті. В. в Угорщині до 1918 відбувалися так само за куріяльною системою і з зловживанням, так що закарп. українці, поза окремими особами, не мали власної репрезентації в будапештському парляменті.

Перші парляментарні В. в Росії відбулися в 1906 до 1 Держ. Думи за куріяльною системою (землевласницька, міські, сел. і роб. курії). В. від окремих курій були нерівні й різноступневі: для селян — чотириступневі; для робітників — триступневі, для міськ. виборців і великих землевласників — двоступневі В. Депутатів Держ. Думи вибирали спільні губ. виборчі зібрання виборців від усіх курій. За цим самим законом відбулись В. до 2 Держ. Думи 1907. На губ. виборчих зібраннях переважало дворянство. В. до 3 і 4 Держ. Думи (1907, 1912) відбулися за новим законом, який збільшив, і так уже дуже велике представництво дворян коштом міст, робітників і особливо селян. На Україні в 9 губерніях 1 191 виборців вибирали на губ. зібраннях 98 депутатів Держ. Думи (на всіх 442); міста Київ і Одеса вибирали у безпосередніх В. по 2 депутати. До Держ. Дум були обрані також свідомі українці; в двох перших вони мали укр. парляментарні громади (докладніше Державна Дума).

В. до органів самоуправління в 2 пол. 19 в. і далі були обмежені становими й маєтковим цензом. За статутом 1882 міська дума, яка складалася з «гласних» у числі 20 — 60 (в Києві, Одесі, Харкові — 90), обиралася на міськ. виборчих зібраннях більших власників нерухомостей і торг.-пром. підприємств. В. до земських установ були кількаступневі і також давали перевагу в них дворянству (див. Земства і ЕУ I, стор. 482).

За Центр. Ради на Україні влітку 1917 відбувалися В. до міських дум, а в листопаді до Всерос. Установчих Зборів. Останні дали поважну перемогу укр. партіям (75%); ці В. відбувалися на підставі заг., прямого, рівного, пропорційного й таємного голосування. На такому ж принципі передбачав В. до Укр. Установчих Зборів закон Укр. Центр. Ради з 29. 11. 1917. Активне і пасивне В. п. належало особам обох статей, які закінчили 20 р. життя. Конституція УНР, прийнята Укр. Центр. Радою, схвалила той же віковий ценз В. п. до держ. законодавчих органів та до органів місц. самоврядування. До Всенар. Зборів УНР 1 депутат мав вибиратися на 100 000 населення з трирічним часом тривання мандату. В. до Трудового Конґресу УНР відбувалися на підставі деклярації Директорії з 26. 12. 1918 посередньо з позбавленням В. п. «нетрудових елементів». Сам Трудовий Конґрес висловився за всенар. В. до укр. парляменту.

В. до сойму ЗУНР реґляментував закон з 14. 4. 1919. Активне В. п. належало всім громадянам, що закінчили 20 p., пасивне — по закінченні 25 р. Посли мали вибиратися за нац. куріями (укр., поль., жид., нім.) (див. ЕУ I, стор. 651).

На укр. землях під Польщею (1920 — 39) В. відбувалися до сойму і сенату 1922, 1928, 1930, 1935 і 1938. Перші В. були збойкотовані українцями в Галичині, зате на півн.-зах. землях українці в бльоці з нац. меншостями Польщі вибрали 20 послів і 5 сенаторів. Під більшим тиском відбулися другі парляментарні В., в яких українці, знов у бльоці з нац. меншостями, здобули 48 послів і 11 сенаторів (разом з Галичини і півн.-зах. земель). В умовах терору, виборчого зловживання і фалшування проходили В. 1930 p.; вибрано 27 укр. послів і 5 сенаторів. Нова виборча ординація 1935, зберігаючи принцип заг. й таємного голосування до сойму, запровадила інтеліґентський ценз у В. до сенату. Кандидатів на послів визначали тільки спеціяльні виборчі колеґії, в працю яких втручалися представники адміністрації. При відмові деяких укр. політ. груп від участи в В., 1935 обрано 19 послів і 6 сенаторів. В. 1938 відбулися також за виборчим режимом 1935 p.; між УНДО й кат. групою та поль. урядом збережено виборчий пакт з 1935 p., згідно з яким за українцями забезпечено таке ч. мандатів, як у 1935. В. до місц. органів самоврядування в Польщі були значно обмежені (докладніше про В. в Польщі див. ЕУ I, стор. 556, 558, 561 — 64).

Під рум. окупацією українці брали участь у кількох В., виставляючи списки разом із рум. партіями, бо існувала вимога, щоб партія здобула принаймні 2% голосів в усій Румунії.

Українці в Чехо-Словаччині брали участь у парляментарних В., бльокуючись із чес. і словацькими партіями. Найбільше голосів одержували аґрарники і комуністи. Підкарп. виборча округа обирала 9 послів і 5 сенаторів, тоді як за числом населення й голосуючих їй належало обирати 14 і 8. Укр. послів і сенаторів засідало в Празі 8 — 10, тоді як за числом населення належало 15 — 17. В. до крайових, окружних і місц. представництв давали українцям більші можливості.

В. до автономного сойму Карп. України 12. 2. 1939 відбулися за виборчим законом, ухваленим празьким парляментом. Голосування проведено за одним списком Укр. Нац. Об’єднання, коаліції укр. партій і нац. меншостей. Активне і пасивне В. п. мали чехо-словацькі громадяни, які перебували на Карп. Україні і досягли 21 р. життя (див. ЕУ I, стор. 568). (Огляд В. до різних укр. установ, корпорацій, проф. і фахових спілок — див. під відповідними гаслами).

В. Маркусь


Виборча система в УССР базувалася спочатку, за конституціями 1919, 1925 і 1929, на ступневому та куріяльному В. п. Безпосередній характер мали тільки В. до сіль. та міськ. рад (совєтів) роб., сел. і червоноармійських депутатів. Волосні (згодом районові), повітові (згодом окружні), губерніяльні (пізніше скасовані) та всеукр. з’їзди рад вибиралися представниками нижчих сов. органів.

В. не були ні загальні, ні рівні. Крім осіб, що їх звичайно позбавляється В. п. (душевнохворі, позбавлені В. п. судовим вироком), не мали В. п. також особи, визнані за небезпечних для сов. режиму, та т. зв. нетрудовий елемент, себто такі, що застосовували найману працю або жили з нетрудового прибутку (відсотки з капіталу, доходи з підприємства), торговці, священики, поліційні і вищі службовці попередніх режимів і т. д. Депутати з’їзду совєтів СССР вибиралися за нерівними нормами представництва: 1 депутат на 25 000 виборців у містах і 1 депутат на 125 000 сіль. населення. Для обрання всеукр. з’їзду рад відповідні норми були встановлені в 1920 р. — 10 000 і 50 000. Вік активного й пасивного В. п. — закінчені 18 pp. В. провадилися відкрито у виборчих одиницях: на підприємствах, установах, сіль. зборах, і тільки винятково по виборчих дільницях.

За конституцією УССР 1937 В. провадяться на основі «загального, рівного й прямого В. п. при таємному голосуванні» (ст. 114). Всі ради (совєти) — сіль., селищні, міські, районові, обласні, Верховні Ради УССР і СССР — вибираються безпосередньо. Виборчий вік: активне В. п. — 18 pp.; пасивне В. п. — 23 до Верховного Совєта СССР, 21 до Верховної Ради УССР і 18 до ін. рад.

В. відбуваються по виборчих округах; кожна округа висилає одного депутата; до Верховного Совєта СССР припадає 1 депутат на 300 000 населення, до Верховної Ради УССР на 100 000; до обл. рад — 1 депутат на 15 000, однак не менше, як 70 депутатів; до районових рад — 1 депутат на 1 000 населення, однак не менше, як 35 і не більше, як 60 депутатів; до міськ. рад — 1 депутат на 350 душ, однак не менше, як 35 і не більше як 250 депутатів. Для Києва і Харкова 1 депутат на 1 500 душ. До сіль. і селищних рад вибирається 1 депутат на 100 душ, однак не менше, як 15 депутатів (раніше 9) і не більше, як 35. В. дійсні, якщо в них бере участь не менше половини виборців. Вибраним вважається той, хто дістає абсолютну більшість голосів, визнаних за дійсні. Якщо кандидата в окрузі не вибрано або В. визнано недійсними, в даній окрузі розписують нові В. Сов. практика на Україні останнім часом дає приклади кількох повторних В. до сіль. і селищних рад.

Кандидатів («бльоку комуністів і безпартійних») виставляють відповідні органи КПУ, а також керовані нею гром. орг-ції (профспілки, кооп., культ., молоді), або їх висувають на керованих партією зборах робітників і службовців в установах, на підприємствах та в колгоспах. Сов. практика В. дає можливість керівним комуністам кількаразово виставляти свої кандидатури до совєтів різних республік, областей і т. д. Це все разом із встановленою практикою виставляти у виборчій окрузі тільки по одному кандидатові та фактично примусова участь у В., а далі специфічні засоби пропаґанди — позбавляють всю систему сов. В. якогобудь характеру В. дійсних народних представництв.

В УССР вибрано в 1954 р. 172 депутатів до Верховного Совєта СССР (Совєт Союзу 147, Совєт Національностей 25), а до Верховної Ради УССР в 1955 р. — 135 депутатів. За офіц. даними 1951 в УССР було 22 832 932 виборців, в 1954 — 25 193 233, а в 1955 р. — 25 368 717.

Б. Цюцюра


Виборний козак, рядовий козак, екон. незалежний, який з власною зброєю виконував військ. службу. За реформою рос. уряду 1734 р. козацтво поділено на виборних козаків і підпомічників. До виборних козаків гетьмани звичайно залічували і дітей духівництва.


Вибранецька піхота (ланова), заведена в Польщі 1578; села, що жили на держ. добрах, виставляли 1 вояка з 20 ланів (30 — 45 га). Укр. землі давали спершу бл. 1 000 вояків, згодом більше. 1726 замість В. п. зформовано постійний «лановий реґімент», утримуваний на податки з держ. ланів.


Виварна сіль, див. Сіль.


Вивільга (Oriolus oriolus L., а також Oriolus galbula), співочий, перелітний птах (зимує в Африці), поширений в лісовій і лісостеповій смугах.


Вивірка, див. Білка.


Виволання, одна із заступних кар у лит.-руському карному праві, що відповідала вигнанню. В. могло бути тимчасовим або постійним. «Часове» В. означало виключення з-під права і суспільства. Від наслідків В. звільняв «виволанця» великокняжий охоронний лист, т. зв. ґлейт. Вічне В. ставило виволанця поза всяку охорону права; його міг кожний вбити безкарно. Воно накладалося за зловживання ґлейту, виконання дальших злочинів у стані «часового» В. й за образу маєстату та зраду держави.


Виговський Данило († 1659), бихівський полк., зять Б. Хмельницького. 1655 добував Люблин, 1659 намагався вигнати моск. залогу з Києва, попав у полон, закатований під Калугою.


Виговський Іван († 1664), гетьман України (1657 — 59), перед тим найближчий співр. Б. Хмельницького. Укр. шляхтич із Овруцького пов. на Київщині, вихованець Києво-Могилянської Академії, далі був на поль. старостинській службі в Луцькому. Після Жовтих Вод служив у Б. Хмельницького (разом із своїми братами Данилом, полк. бихівським, Костянтином — полк. пинсько-турівським, Федором і Василем — полк. овруцьким), ставши військ., згодом ген. військ. писарем і виявивши блискучі дипломатичні здібності. Після смерти Б. Хмельницького — заступник Ю. Хмельницького. На Корсунській раді 25. 10. 1657 був обраний на гетьмана. Влітку 1658 В. розгромив запор. кошового Я. Барабаша й полтавського полк. М. Пушкаря, що стали на чолі повстання проти В., спираючись на Москву. Ставлення моск. уряду до В. під час боротьби його з опозицією привело В. до війни з Москвою. В. плекав широкі задуми — добитися, спираючись на Швецію і Польщу, цілковитої незалежности України від Москви. 16. 9. 1658 була укладена Гадяцька унія з Польщею, за якого Гетьманщина мала увійти до Речі Посполитої як Велике Князівство Руське з окремим соймом, адміністрацією й військом. 8. 7. 1659 В. розбив моск. військо під Конотопом. Однак незадоволення нар. має Гадяцьким договором, що вбачали у В. представника поль.-шляхетського ладу, і повстання проти В. полковників Т. Цюцюри, В. Золотаренка та ін., підтримані запор, кошовим І. Сірком, змусили його втекти з коз. ради в Германівці на Київщині у вересні 1659 (остаточно позбавлений гетьманської влади на раді під Білою Церквою). Дістав пізніше від поль. короля титул київського воєводи і барське староство. В цей час виявив себе як чл. Львівського братства (з 1662) і заступник інтересів укр. правос. населення. За обвинуваченням гетьмана П. Тетері в участі в коз. повстанні був розстріляний під Корсунем.

[Виговський Іван (? — 19. [26.].3.1664, Ольхівка бл. Корсуня), був розстріляний поляками. — Виправлення. Т. 11.]

Б. К.


Виговський Йосиф, укр. кат. єп. титулярний мстиславський, адміністратор (1713 — 15), згодом єп. луцький (1715 — 30). Учасник замойського собору 1720.

[Виговський Йосиф (1657, Замостя — 1730, Рожище, Волинь). — Виправлення. Т. 11.]


Виговські, нащадки боярського роду Овруцького пов. Визначні — Остап Виговський († 1663), намісник київського замку у воєводи А. Киселя, чл. Київського братства, та його сини Іван (див.), Данило (див.) і Костянтин, турово-пинський полк., 1658 — ген. обозний.


Вигода (V — 4), с. м. т. над р. Свіча в Ґорґанах (Карпати), р. ц. Станиславівської обл.; місце виходу вузькорейкових залізниць у глиб гір, тартакова пром-сть, суха дестилярня дерева.


Вигонівське озеро (I — 6), озеро в півн.-зах. Поліссі, площа 26,5 км², глибина 2,7 м; лежить на укр.-білор. етногр. пограниччі.


Вигорлят, група Вулканічних Українських Карпат між долинами Ляборця й Ужа, відділена внутр. карпатською улоговиною від Низького і Сер. Бескиду, збудована з трахіту й андезиту, висотою до 1 100 м, глибоко розтята долинами. Найвищі верхи (Вигорлят 1 074 м, Снинський Камінь 1 007 м) — вигаслі вулкани з мальовничими скелями, залишками кратерів, виповненими колись озерами, з яких залишилося ще Морське Око (13 га, 30 м глибини) під Снинським Каменем. В. вкритий буковими лісами й рідко заселений за винятком долини Ужа і вузької смуги підгір’я, збудованого з урожайних туфів (рілля, виноградники). В. лежить перев. у межах Словаччини, але на укр. етногр. території.


Вигорлятсько-Ґутинські гори, іноді вживана назва Вулканічних Українських Карпат.


Вигошів, город на Волині, згаданий у літописі під 1097 p.; місце положення не встановлене.


Вигуки, слова, що є засобом виявити почуття мовця або його сприйняття. Не мавши ані називної, ані вказівної, ані синтаксичних функцій, В. стоять поза частинами мови. Укр. В., як суб’єктивні (типу ох), так і звуконаслідні (типу кукуріку) характеризуються тим, що можуть мати звуки, не вживані в загальній фонетичній системі мови (гм, тьху), і окремим типом словотвору за допомогою головне подвоєння (ха-ха), часткового подвоєння (гегеп замість геп-геп), звукової варіяції (м’явняв, гаргир) і інфіксації приголосних (балам, при первісному бамбаам). Тільки в арґо почасти подивуються подібні засоби словотвору. Укр. В. з погляду їх словотвору описані в книзі Р. Смаль-Стоцького «Примітивний словотвір» (1929).

Ю. Ш.


Виґолексинський збірник, рукопис, писаний на Україні в 12 — першій пол. 13 в., розміром 171 аркуш. В. з. містить житія св. Нифонта й Федора Студита, у своїй мові відбиває риси укр. півд.-зах. говірок. Рукопис у московській Ленінській Бібліотеці.


Вид, або аспект, найважливіша категорія укр. дієслівної системи, що характеризує, протікання дії в часі і проймає всі дієслівні форми й категорії, з дієприкметниками включно. Є В. доконаний, що обмежує дію в часі (заходив, походив), і недоконаний, що не вносить обмежень. Первісною формою укр. дієслова нормально є недоконана; з неї твориться доконана доданням приростка (житипрожити), рідше вживанням суфікса -ну- або -и- (гавкатигавкнути, кінчатикінчити); від сприросткованих форм із спеціяльним значенням твориться нова недоконана форма суфіксами -а- (-ва-) або -yвa (пізнатипізнавати, записатизаписувати). В деяких дієсловах відбувається при цьому чергування голосних у корені (див. Внутрішня флексія) або змінюється місце наголосу (розкИдатирозкидАти). Ітеративні форми, що частіше траплялися в староукр. мові, тепер уживаються в укр. мові надзвичайно рідко, чим укр. В. різниться, напр., від чеського, почасти ін. слов.

В. постав у праслов. мові. Він розвинувся з первісного праіндоевр. протиставлення означених і неозначених дієслів (типу нести носити). За вихідну точку приймають одні префіксацію (Потебня, Кошмідер, Беліч), ін. — суфіксацію суфіксом -а- (ван Вейк) або суфіксом -н- (Курилович, Мілевський). Є погляд, що при цьому особливу ролю відіграло протиставлення аориста імперфектові (Мілевський, Бородич), тоді як ін. вважають, що В. спершу розвинувся в формах теперішнього часу через утрату форми майбутнього часу (Станґ). Були також спроби поєднати всі ці пояснення (Реґнель).

Ю. Ш.


Видавництва на Україні з’явилися з поч. друкарської справи й розвинули діяльність у зв’язку з пожвавленням нац.-культ. руху. В кін. 16 і в 17 в. особливо відома вид. праця кн. К. Острозького в Острозі (з поч. 1580-их pp.), Львівського Братства (з 1586), єп. Г. Балабана та Ф. Балабана в Стрятині, М. Сльозки у Львові, Києво-Печерської Лаври (з 1617), С. Соболя в Києві, архиєп. Л. Барановича на Чернігівщині (з 1671), Унівського манастиря (1660 — 1770) та ін. У 18 в. В. на Україні під впливом рос. урядових заборон занепадають.

З відродженням укр. нац. руху в першій пол. 19 в. нечисленні тоді ще книжки з’являються або у рос. проф. видавців, або, здебільше, засобами окремих укр. меценатів: вид. творів П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка та ін. і ряду альманахів романтиків у 30 — 40-их pp. перев. в Харкові. Після перерви, спричиненої урядовими заходами, зв’язаними з викриттям Кирило-Методіївського Братства 1847, вид. діяльність пожвавилася на поч. 60-их pp.: праця П. Куліша, О. Кониського, «Сіль. Бібліотека» (в Петербурзі) й ін. Заборони 1863 і 1876 pp. зробили майже неможливою систематичну вид. роботу в межах Рос. Імперії, і, за винятком небагатьох окремих видань, книжки укр. авторів друкувалися за кордоном, перев. у Львові й еміґраційних В. — М. Драгоманова й С. Подолинського у Відні й Женеві (з 1870-их pp.).

В Галичині, де не було урядових заборон, після перших епізодичних спроб в 1830-их pp. (М. Лучкай, О. Левицький, М. Шашкевич), 1848 засновано в-во Галицько-Руська Матиця. З 1877 почала свою тривалу вид. роботу «Просвіта». Москвофільські кола мали видання «Общества ім. Качковського» (з 1874). З 1860 — 80-их pp. вид. працю почали часописи (м. ін. «Правда», «Діло», «Газета Школьна» та ін.), Руське Пед. Т-во, в-во Василіян у Жовкві (з 1895), політ. партії та ін. Підручники випускали В-во Книжок Шкільних, «Просвіта», НТШ й ін. Стали виходити серії видань, як «Дрібна Бібліотека» за ред. І. Франка (1877 — 81), «Бібліотека найзнаменитших повістей» при «Ділі» (1881 — 1900), пізніше — «Новітня Бібліотека» Ф. Федорцева (1912 — 23), «Загальна Бібліотека» Я. Оренштайна (1903 — 18), Д. Николишина «Загальна Книгозбірня» (1914 — 33), наук. «Руська Іст. Бібліотека» (1886 — 1904), «Укр.-Руська Бібліотека» НТШ й ряд ін. На Буковині т-во «Руська Бесіда» видавало серію «Бібліотека для молодежі, селян і міщанства» та. ін. книжки; підручники — т-во «Руська Школа»; в 1900-их pp. виходив ряд серій, як «Бібліотека для молодежі» тощо.

Далеко слабшою виявилася діяльність на Закарпатті, що була почата в-вом О. Духновича «Пряшевское литературное заведеніе» (1850) і «Обществом св. Василія Великого» (1864 — 1902). Укр. нар. течія стала виявлятися там з кін. 1890-их pp.

Особливе місце серед В. Галичини на поч. 20 в. зайняла Українська Видавнича Спілка (з 1898), під керівництвом М. Грушевського, І. Франка й В. Гнатюка, що випускала книжки наук. й белетристичні, а з 1905 перебрала вид. «Літературно-Наукового Вісника». Широку вид. діяльність в той же час розвинуло Наукове Товариство ім. Шевченка (бл. 1 200 вид. з відбитками).

Після тривалого періоду заборон, коли укр. книжкам у Рос. Імперії вдавалося побачити світ лише зрідка, в 1890-их pp. гніт цензури став дещо легшим. Крім белетристики, почали виходити й книжки для народу. З ініціятиви Б. Грінченка, коштами І. Череватенка в-во в Чернігові 1894 — 1902 випустило бл. 50 книжок накладом 5 000 — 10 000 примірників. 1896 в Києві засновано в-во «Вік» (О. Лотоцький, С. Єфремов, В. Доманицький та ін.), що в умовах рос. цензури до 1914 випустило 140 назв із 560 000 примірників (перев. перевид. укр. клясиків). Поза тим діяльність провадилася в Києві під фірмою ж. «Киевская Старина», в Одесі, Харкові, Петербурзі (Благодійне Т-во Вид. загальнокорисних і дешевих книг, що випустило чимало популярних книжок) та ін. Після революції 1905 число В. зросло; гол. вид. осередком став Київ; серед В. визначалися «Час», «Криниця», «Ранок», «Дзвін», «Наша Кооперація», «Лан» та ін., Укр. В-во в Катеринославі, «Дністер» у Кам’янці Подільському; книжки видавали київська та катеринославська «Просвіти», Укр. Наук. Т-во в Києві, кооперативи, земства, приватні видавці.

Діяльність укр. В. була перервана війною 1914 з репресіями уряду в Рос. Імперії та переслідуванням в окупованих рос. військом землях. До відновлення вид. праці на Зах. Укр. Землях під час війни укр. книжки виходили перев. заходами Союзу Визволення України й в-ва М. Залізняка у Відні.

Революція 1917 — 18 pp., не зважаючи на важкі екон. обставини, відразу піднесла вид. працю в Києві й по ін. містах як окремих видавців (А. Кащенко, Кривенюк та ін.), так і гром. та кооп. орг-цій: «Час», «Вік», «Дзвін», «Криниця», Укр. Кооп. Вид. Союз, Всеукр. Вид. Т-во Вчителів, «Дніпросоюз», «Сяйво», «Рух» (Харків), Укр. В-во Є. Вирового (Катеринослав) тощо. Війна 1919 — 20 значно обмежила широко почату роботу, хоча на Правобережжі (гол. в Кам’янці) ще продовжували виходити книжки й газети, перев. вид. міністерств УНР.

З больш. окупацією 1920 укр. вид. підприємства були закриті. З поч. т. зв. нової екон. політики й «українізаційного» курсу піднеслася діяльність В., що, поза обов’язковою політ. літературою, встигли до поч. 1930-их pp. випустити великими накладами багато творів укр. белетристики, старої і нової, наук. книжок, підручників, словників і т. д. В 1920-их pp. ця праця була зосереджена перев. в таких В.: Держ. В-во України (ДВУ, 1919 — 30), кооп. в-ва Книгоспілка, «Рух» «Червоний Шлях» (Харків), «Слово» (Київ), «Сяйво», «Культура»; спеціяльну літературу випускали «Радянський Селянин» (с.-г.), «Укр. Робітник» (проф.), «Наук. Думка» (перев. мед.), В-во Наркомюсту, ВУАН і низка ін. З 1930 р. вид. справа в УССР, у зв’язку з посиленням урядових утисків, була реорганізована. ДВУ перетворено на Держ. Вид. Об’єднання України (ДВОУ), в систему якого увійшли спеціялізовані держ. В. «Література і Мистецтво», «Радянська Школа», «Молодий Більшовик» (для молоді), «Укр. Робітник» (масова література), «На варті» (військ.) та ін. 1934 систему ДВОУ ліквідовано й усю держ. мережу В. УССР фактично підпорядковано «Государственному Издательству» в Москві.

В період 1920 — 39 під Польщею діяли приватні видавці: І. Тиктор, М. Таранько, М. Матчак, Р. Паладійчук та ін. і вид. орг-ції: «Рідна Школа», «Червона Калина», «Діло», НТШ, «Бистриця», «Вісник», кооп. орг.-ції, як Ревізійний Союз Укр. Кооператив, «Сіль. Господар», «Маслосоюз», протиалькогольне т-во «Відродження», і ряд ін. Під рум. займанщиною на Буковині вид. праця занепала (найбільшу діяльність виявила Вид. Спілка Ю. Глинки). На Закарп. Україні існували «Просвіта», «Учительське Т-во Підкарпатської Руси», «Учительська Громада» й ін. В Чехо-Словаччині між двома світовими війнами видавали свої праці укр. еміґраційні наук. і проф. т-ва й орг-ції, широку діяльність виявив Укр. Гром.-Вид. Фонд; були приватні В.: В. Королева, М. Омельченка, С. Росохи й ряд ін. Крім цих В. на еміґрації, особливо активними були «Укр. Слово» (Берлін, 1921 — 24), «Укр. Накладня» Я. Оренштайна (Берлін-Ляйпціґ, 1919 — 32), кілька В. у Варшаві («Наша Культура», «Варяг» та ін.), зокрема Укр. Наук. Ін-т, що випустив ряд наук. видань.

Під час другої світової війни, коли вид. справа на Україні занепала, найактивнішу працю провадили Укр. В-во (Краків - Львів) та в-ва Укр. Нац. Об’єднання і «Голос» у Німеччині, а також в-ва «Пробоєм» (спершу) і Ю. Тищенка-Сірого в Чехії.

Після недовгого (1946 — 50) періоду пожвавлення вид. діяльности приватних осіб і орг-цій дальшу роботу на еміґрації провадять перев. НТШ, УВАН, пластове в-во «Молоде Життя», «Дніпрова Хвиля» (Мюнхен), оо. Василіян (Італія), В. Укр. Нар. Союзу (зокрема англ. мовою), «Слово» (Нью-Йорк), І. Тиктора, О. Моха (Торонто), М. Денисюка (Арґентіна) та ін.; поза тим книжки епізодично чи серіями випускають В. газет і журналів, як Укр. Вид. Спілка (Лондон), «Сучасна Україна» (Мюнхен), «Укр. Вісті» (Новий Ульм), Перша Укр. Друкарня (Париж), «Нові Дні» (Торонто) й ряд ін. (див. під відповідними гаслами).

Після другої світової війни в УССР функціонують Держ. В-во Художньої Літератури (Держлітвидав України), «Радянський Письменник», «Мистецтво», «Молодь» (видає книги для дітей і юнацтва), «Радянська Школа» (підручники й пед. література), держ. В.: техн. — Держтехвидав, с.-г. — Держсільгоспвидав, мед. — Держмедвидав, політ. — Держполітвидав і в-во ЦК КПУ — «Радянська Україна»; В. Академії Наук УРСР і Академії Архітектури УРСР, В. університетів, мережа обл. В. та ін. Через Головвидав Мін-ва Культури УССР, що координує роботу всіх цих В., уся вид. справа підпорядкована створеному 1949 замість «Государственного Издательства» Гол. Управлінню в справах поліграфічної пром-сти, В. і книжкової торгівлі при Совєті Міністрів СССР (див. ЕУ I, стор. 972 — 81 і відповідні гасла).

Р. М.


Видавництво Академії Наук УРСР, див. Українська Академія Наук.


Видавнича Спілка Українського Вчительства, 1909 — 28 в Коломиї; видавала нар. іст. читанки, фолкльорні публікації, збірки колядок і ін.; мала свою книгарню.


Видибида-Руденко Палладій, архиєп., див. Палладій Видибида-Руденко.


Виділові школи, вищий ступінь міськ. нар. шкіл у Галичині, реорганізованих 1863 р. на 7-клясні; 3 вищим клясам (5, 6 і 7) надано назву В. ш. Існували також 4- і 5-річні В. ш. для дівчат. Навчання відбувалося поль. мовою; з укр. мовою навчання були 2 приватні дівочі В. ш.: при Ін-ті Сестер Василіянок у Яворові (1897 — 1906) та ім. Шевченка у Львові, заснована Руським Пед. Т-вом 1903 р. (поза офіційною програмою викладалися стенографія, писання на машинці, укр. література й історія). За поль. влади В. ш. перестали існувати після заснування 7-клясних нар. шкіл (реформа 1932).


Видра річкова (Lutra lutra L.), цінний хутровий ссавець із роду хижих, з родини куновидних, живе над водами. Раніше мала пром. значення, тепер здебільша винищена і тому під охороною.


Видубецький Михайлівський манастир, чоловічий манастир, заснований кн. Всеволодом Ярославичем над Дніпром, 2 км нижче від Києво-Печерської Лаври, за переказом, на тому місці, де до берега прибився ідол Перуна. Перша літописна звістка 1070 p.; 1088 збудована гол. церква св. Михайла. Користався особливою прихильністю Володимира Мономаха; ігумен В. М. м. Сильвестр переробляв «Повість временних літ». В. М. м. кілька разів зазнавав руйнацій. Після недовгочасного перебування під владою уніятського митр. (поч. 17 в.), 1637 за королівською грамотою переданий митр. П. Могилі і стараннями його відбудований; 1696 р. споруджено соборну церкву св. Юрія, іконостас її належав до найкращих зразків барокко. В 19 в. В. М. м., що деякий час був лікарнею для ін. манастирів, мав школу, притулок для сиріт, дім для старих священиків, ченці вели госп-во, займаючись садівництвом і городництвом. 1937 В. М. м. був больш. владою зруйнований, церкви перетворено на військ. склади.

Р. М.


Вижівка, р. на Волинському Поліссі, права притока гор. Прип’яті.


Вижниця (V — 6), м. на Буковині над р. Черемошем б. підніжжя Карпат, р. ц. Чернівецької обл., З 800 меш. (1930, в 1910 — 5 300); лісова й деревообробна пром-сть (фабрика мебльових форнірів), кліматично-курортна місц.; зв’язана з гуцульськими нар. промислами мист. школа. За австр. часів пов. м., в 1908 — 20 pp. укр. гімназія (1912 — 13 р. 1 500 учнів).


Вижня Дубечна (III — 11), с. над дол. Десною, р. ц. Київської обл.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.