[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 247-262.]

Попередня     Головна     Наступна





Виз (Acipenser nudiventris Lov.), цінна, дуже рідка риба з родини осятрових, до 3 м довж.; живе в Чорному й Озівському морях та в дол. течіях Дунаю, Дніпра, Дону, Кубані, в пол. 19 в. — також і Дністра.


«Визвольна Політика», суспільно-політ. місячник, орган Проводу Закордонних Частин ОУН; виходив 1946 — 49 в Німеччині за ред. І. Вовчука, М. Мироненка.


«Визвольний Шлях», суспільно-політ. і наук.-літ. місячник, вид. Закордонних Частин ОУН, пізніше Укр. Видавничої Спілки; виходить у Лондоні з 1948 p., гол. ред. Г. Драбат.


Вика (Vicia), однорічна кормова, бобова рослина, росте на всіх ґрунтах, крім надто сухих; використовується як сіно, зерно й зелений корм. З бл. 120 відмін В. культивують 12. На Україні гол. поширена В. звичайна (ярова — V. sativa L.), найбільш в лісостепі; менш поширені: В. волохата (озима — V. villosa Roth), панонська (V. Pannonica Jaco); ці дві останні і ще деякі — часто як бур’яни в збіжжі.


Виконавчі комітети (виконкоми), виконавчі й розпорядчі органи сов. влади на різних ступенях адміністративно-територіяльних одиниць. В УССР до 1936 існував Всеукр. Центр. Виконавчий Комітет (ВУЦВК), губ. В. к. (пізніше округові й обл.), пов., волосні (згодом районові), міські й сіль. (див. Адміністративно-територіяльний поділ українських земель). Тепер в УССР є обл., міські, районові, селищні і сіль. В. к. Членів їх вибирають відповідні ради (совєти) депутатів. По селах тільки більші ради вибирають В.-к. Діяльність В. к. сильно централізована; відділи й управління при В. к. формально є в подвійному підпорядкуванні (радам депутатів відповідного ступеня і спеціяльним відділам вищих В. к.), а фактично цілком залежні від комітетів ком. партії.


Викупні платежі, щорічні грошові сплати укр. селянства в Росії за землю, одержану після скасування кріпацтва (1861). Тому що селяни не могли сплатити всієї суми за зем. наділи, уряд перебрав на себе викупну операцію, виплативши поміщикам решту боргу грішми та процентовими паперами. Селянство стало боржником держави, сплачуючи викупний борг на протязі 48½ р. за 6%. Зобов’язання укр. селянства в рахунок В. п. становили понад 400 000 000 золотих карб. Селяни не могли вносити реґулярно В. п., через що постали недоплати. Під впливом сел. заворушень і революції 1905 р. уряд зменшив В. п., а з 1907 цілком їх скасував. На Правобережній Україні через те, що уряд хотів схилити селян під час поль. повстання 1863 на свій бік, викупна операція була легша; ціна викупної землі дорівнювала ринковій ціні (на Лівобережжі в Степовій Україні вона була на 40% дорожча), а також держава давала знижку селянам при сплачуванні В. п. (див. Земельні реформи і ЕУ I, 476 — 477).


Вилкове, Вилково (VIII — 10), м. на лівому березі Дунаю, 19 км від Чорного м. Одеської обл., в місці, де ріка поділяється на три відноги; рибальська пром-сть (гол. ловля білуги). В. засноване 1746 р. старовірами.


Вина, грошова кара в лит.-руському карному праві, яка платилася пошкодованому або й великому кн. за різне пошкодування майна.


Винники (IV — 5), м-ко б. Львова; р. ц. Львівської обл., фабрика тютюну.


Винників Іванна (* 1912), уроджена Нижник, сучасна малярка з Галичини, з 1948 в Парижі; краєвиди, натюрморти, квіти, портрети.

[Винників Іванна (1912, Львів — 1993, Мужен, півд. Франція), малярка і керамістка; також виконувала ґоблени. Монографія „Йоанна Нижник-Винників“ (1992). — Виправлення. Т. 11.]


Винників Наталія (1920 — 42), зв’язкова ОУН, засуджена 1941 больш. судом у великому процесі 59 у Львові на смерть із заміною довгорічним ув’язненням; 1941 звільнена з тюрми німцями, розстріляна ґестапо в київ. тюрмі.


Винницька Ірина (* 1906), дружина Є. Ю. Пеленського, письм. і гром. діячка; повісті «Христина» (1939), «Музика» (1944), новелі «Кам’яна сокира» (1948), «Горіхове лушпиння» (1949), праці про нову укр. літературу; гол. Союзу Українок Австралії (з 1949), заст. гол. Світової Федерації Укр. Жін. Орг-цій.

[Винницька Ірина (1906, Грабовець, Стрийський пов., Галичина — 1990, Детройт, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Винницький Антін († 1679), правос. діяч, із 1650 єп. перемиський, з 1663 правос. митр. київський та екзарх царгородського патріярха на Україні, 1667 — 68 адміністратор львівської єпархії.


Винницький Інокентій († 1700), 1680 єп. перемиський, 1681 перейшов у Варшаві потай на унію разом із Й. Шумлянським та В. Шептицьким, 1691 оголосив перехід явно і став одиноким єп. у Перемишлі.


Винницький Олекса (* 1911), маляр з Галичини, закінчив Академію Мистецтв у Кракові (1935); виставляв твори в Кракові, Варшаві, Москві, Львові (1943).


Винницький Сидір (1839 — 1922), політ. і гром. діяч Буковини, укр. посол до австр. парляменту (1893), гол. т-ва «Нар. Дім» у Чернівцях (1887 — 98).


Винницький Юрій (1660 — 1713), укр. кат. єп. перемиський 1700 — 13, адміністратор володимирський і львівський 1708 — 10, 1707 номінований адміністратором мукачівським, митр, київський 1708 — 13; фундатор Перемиської Духовної Семінарії.

[Винницький Юрій (? — 1713). — Виправлення. Т. 11.]


Винниченко Володимир (1880 — 1951), політ. діяч і відомий письм.; походив із сел. роду на Херсонщині; студіював у Київському Ун-ті; належав до організаторів РУП. Пізніше був чл. УСДРП і чл. її ЦК, ред. партійного органу «Боротьба». Переслідуваний за участь у рев. орг-ції, в 1903 — 17 часто перебував за кордоном, звідки нелеґально приїздив до Росії. Під час одного переходу кордону був арештований і просидів рік у кріпості (1903 — 04). Під час війни В. нелеґально жив у Москві й співпрацював у ж. «Укр. Жизнь». За революції 1917 — 19 В. брав активну участь в укр. нац. визвольному русі; гол. ред. «Робітничої Газети», лідер УСДРП, чл. та заступник гол. Центр. Ради і перший гол. її Ген. Секретаріяту — автономного уряду України. В. мав великий вплив на формулювання універсалів Центр. Ради. За гетьманської влади В. очолив Нац. Союз і брав видатну участь у протигетьманському повстанні. З листопада 1918 до лютого 1919 В. був гол. Директорії. Однак пізніше, закидаючи більшості укр. партій праву і проантантську політику, виїхав до Відня. Від імени групи лівих соціялістів за кордоном В. 1919 намагався договоритися з урядом Леніна на позиції укр. сов. самостійности, але це не мало успіху. 1920 В. повернувся на Україну, але, не досягши угоди з большевиками про реорганізацію уряду УССР, виїхав за кордон, хоч іще підтримував контакт з окремими діячами УССР. Поселившись остаточно у Франції в 20-их pp., В. присвятив себе літ. діяльності й до кінця залишився ізольованим від укр. життя на еміґрації.

Концепційно В. визнавав марксизм, хоч на його ідеології сильно позначилися впливи зах. лібералізму й гуманізму. На еміґрації В. розробив власну суспільно-світоглядову систему т. зв. конкордизму. Політично В. хитався між укр. нац. самостійницькою плятформою і концепцією укр. сов. республіки. Як практичний політик В. був експульсивний і схильний до крайностей. Позиції В., а також його дуже суб’єктивну оцінку доби визвольних змагань віддають його спогади «Відродження нації», I — III (1920) і «Революція в небезпеці».

О. Ш.

В літературу В. увійшов з 1902 р. і відразу здобув визнання своїми натуралістичними оповіданнями, що різко протиставилися народницькій прозі. Багато з них малюють заробітчан, наймитів по економіях в обстанові руйнування сел. традиції й моралі («Біля машини», «Раб краси», «Кузь та Грицунь», «Голод», «Контрасти», найвідоміше — «Голота» 1904), іноді в стані цілком деклясованих «босяків» («На пристані», «Краса і сила»). Не менш натуралістичні образи провінціяльного міщанства («Заручини»), побуту касарні («Боротьба», «Честь» та ін.), тюрми («Талісман», «Щось більше за нас»). Новими були постаті інтеліґентів-революціонерів, подані в складних психологічних ситуаціях («Купля», «Зіна», «Момент», пізніше «Історія Якимового будинку», «Дрібниця» та ряд ін.). Критика відзначала спостережливість, сміливість реалістичного малюнку, поєднаного з імпресіонізмом, динамізм у розгортанні сюжету, гумор, закидаючи однак фотографічність мови, недоробленість форми, а особливо моралізування й тенденційність у зображенні психологічних, часом надто штучних конфліктів.

Дедалі більше уваги психологічним експериментам приділяє В. в оповіданнях, драмах, романах наступного періоду (після 1905 p.). В. раз-у-раз повертається до образу егоїста-циніка, який відкидає загальноприйняту мораль в ім’я «чесности з собою», що дозволяє будь-який вчинок, аби лише «воля, розум і серце» його одностайно схвалювали. В гострих колізіях виступає ґалерія гістеричних, хворобливо-безвільних, хистких у переконаннях і поведінці персонажів. Цим характеристичні численні п’єси В.: «Дисгармонія», «Щаблі життя», «Великий Молох», «Брехня», «Чорна пантера і білий ведмідь», «Базар», «Гріх» і ін., а також романи, де дія розвивається в атмосфері урядової реакції після 1905 p.: «Чесність з собою», «По-свій», «Божки», «Рівновага», «Заповіт батьків», «Хочу»; близький до попередніх психологічними ситуаціями, але міцніший композиційно і виразно сатирично забарвлений — «Записки кирпатого Мефістофеля» (1917).

У творчості В. післярев. часів окреме місце займають утопічний спробою розв’язати проблему праці, фантастично-пригодницький жанром роман «Соняшна машина» (1928) і присвячений боротьбі з больш. експансією на Заході роман «Нова заповідь» (1949). Чимало творів В. перекладено чужими мовами; п’єси виставлялися у великих театрах різних евр. країн. Вплив літ. манери В. позначився у творчості ряду укр. письменників 20-их pp.

[Винниченко Володимир (27.7.1880, Великий Кут, Херсонська губ. — 6.3.1951, Мужен, півд. Франція). — Виправлення. Т. 11.]

Література: ЕУ I, стор. 775.

М. Г.


Винниченко-Мозгова Євгенія (* 1908), оперова й концертова співачка-сопрано, родом із Києва; скінчила консерваторію в Беоґраді, солістка Беоґрадської Опери, виступала в операх і концертах у різних країнах Зах. Европи; з 1950 в ЗДА, лавреатка конкурсу співаків у Нью-Йорку.


Виноград (Vitis vinifera L.), кущ з родини виноградних, що культивується ради своїх ягід, які мають 10 — 30% цукру і вітаміни B1, B2, C1; споживаються сирими, сушеними (родзинки), а гол. як вина, коньяки тощо. Нараховується 4 — 5 000 сортів В., з них на Україні понад 100. В. росте в півд. частині поміркованої смуги, вимагає досить теплого літа без великої вологости, соняшної осени та теплих і врожайних ґрунтів (найкращий збір на вулканічних, вапнякових, піскуватих). На Україні росте в степовій смузі й Подністров’ї до лінії: Борщів — Кам’янець Подільський — Тульчин — Кіровоград — Дніпропетровське — Катеринодар — Ставропіль — Астрахань. Крім того В. росте на півд. Закарпатті (Виноградів — Берегів — Середнє).


Виноградів, кол. Севлюш (V — 4), м. на Надтисянській низовині б. підніжжя Карпат, р. ц. Закарп. обл.; 11 000 меш. (1930); харч. й легка пром-сть; цегельночерепичний зав., політехнікум. В околицях садівництво й виноградництво; останнім часом — культура цитрусових і чаю.


Виноградництво, плекання винограду, одна з найстаріших галузей садівництва; вимагає інтенсивної праці, дає високий прибуток і тому зв’язане з великим згущенням людности. На Україні поч. В. дали античні грец. колонії, зокрема в півд. Криму (Херсонес); воно розвивалося там за візант. та ґенуезького періодів, пізніше за тат. панування, особливо в другій пол. 18 в. За свідченням араб. письм. Ідрісі, В. квітнуло в Тмуторокані 12 в. До Басарабії В. було перенесене з Балкан і поширилося за часів її залежности від Молдавії. На степовій Україні й Сх. Поділлі В. поширилося з кін. 18 в., в 19 в. — на Кубані. В. плекали, зокрема, болг. й нім. колоністи, молдавани, а згодом і укр. селяни; до 1920 90% площі виноградників належало дрібним власникам. В 1880 — 90-их pp. частину виноградників знищила філоксера; незабаром їх відновили, завівши кілька нових, відпорніших, сортів. Площа виноградників поступово зростала (в сучасних кордонах УССР у 1890-их pp. — 33 000 га, 1914 — 47 000 га, при врожаї бл. 50 центнерів з 1 га; на Передкавказзі — до 20 000 га). В наслідок світової війни й революції 1917 — 20 площа виноградників зменшилася наполовину, збір підупав ще більше. Тільки під кінець 20-их pp. В. піднеслося, але з 1929 — 30 знову підупало в наслідок колективізації. З 1936 большевики стали докладати зусиль для піднесення В. в колгоспах і радгоспах та поліпшення виноробства, заводячи кращі й відпорніші на холод сорти; 1940 р. площа під виноградниками в УССР становила 72 000 га (в тому ч. Ізмаїльщина 15 000 га, Крим 12 000 га, Закарпаття 3 500 га), на Передкавказзі — бл. 30 000 га (у всьому СССР — 420 000 га); урожайність (як до 1914) — бл. 50 центнерів з 1 га. Після величезного занепаду під час другої світової війни площа виноградників має стати тепер більшою, ніж 1940 р. Останнім часом В. поширене в Донбасі; його півн. межа заходить далі, ніж до війни — в околиці Києва й Житомира. Поширено виробництво кращих сортів вина (див. Виноробна промисловість). Гол. р-нами В. є півд. Басарабія, Подністров’я й півд.-зах. Одещина, Херсонщина на лівому березі Дніпра (піски б. Олешок), півд. Крим, півд. Кубань, сх. чорноморське узбережжя (зокрема між Анапою й Геленджиком), Закарпаття, Терщина. Виноград в околицях міст іде на потреби міського населення (особливо Донбас, Одеса), столовий виноград Криму — на потреби місц. курортів, виноград вивозять із Криму, Закарпаття, Одещини. Для ширення раціонального В. існували ще за царських часів курси виноробства та Дослідна Виноробна Станція в Одесі (з 1905); тепер в УССР існують Укр. Н.-Д. Ін-т В. й Виноробства в Одесі, Всесоюзний Н.-Д. Ін-т В. й Виноробства в Ялті, Н.-Д. Станція в Шабо в півд. Басарабії та ін. заклади. Фахівців готують відповідні катедри в с.-г. ін-тах, технікуми та короткотермінові курси.

М. Боровський


Виноградов Василь (1876 — 1927), київський терапевт-клініцист, учень Ф. Яновського, чл. УНТК; проф. шпитальної терапевтичної клініки Київського Ун-ту, пізніше Мед. Ін-ту (1911 — 27); автор бл. 30 наук. праць, численних рефератів і рецензій.


Виноградова Єрна (1897 — 1954), терапевт-клініцист у Києві, дружина В. Виноградова; доц. факультетської терапевтичної клініки (1941 — 43). З 1943 р. В. працювала в лікарнях на еміґрації в Австрії й Німеччині.


Виноградова Олена, сучасна співачка (меццо-сопрано) Харківського Театру Опери й Балету.


Виноградський-Вайнберґер Микола (1912 — 39), учитель і осв. діяч Березнянщини на Закарпатті, жид. походження, згинув як окружний командант Карп. Січі в боротьбі проти угорців.


Винокуров Сергій (1900 — 55), лікар-біохемік; в 1920-их pp. провадив н.-д. працю при катедрі патологічної фізіології в Одесі і в Укр. Біохемічному Ін-ті в Харкові; засновник і дир. Харківського Ін-ту Харчування; проф. мед. ін-тів у Харкові (1932 — 38) і Києві (1938 — 55); керівник лябораторії вітамінів АН УРСР. Залишив бл. 80 праць, зокрема 3 підручники з фізіології харчування.

[Винокуров Сергій (* Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Виноробна промисловість, одна з галузей харчової пром-сти, виробляє вина, виноградні соки, коньяки. За кількістю алькоголю розрізняють вина столові (6 — 12 об’ємових % алькоголю), десертні (12 — 18%), лікерні (18 — 28%). Залежно від способів виробу та домішок (цукор, кислота) вина мають різні назви. Укр. вина загалом легкі, невеликої міцности, зокрема басарабські, що їх здебільшого споживається для місцевих потреб. Найпродуктивнішим р-ном виробництва є Крим, що дає десертні й міцні вина — мускати, токаї, портвейни, мадери і шампанські вина, Закарпаття продукує білі столові й шампанські, Херсонщина — шампанські вина, Кубань — столові і шампанські вина. УССР, без Криму (за даними 1954), випускає 12,6% столових червоних і білих виноградних вин і 4,7% коньяків усього СССР.


Винський Григорій (1752 — після 1818), письм. із укр. шляхти; вихованець Київ. Академії, пізніше вчився в Петербурзі; довго був на засланні в Оренбурзі. Залишив «Записки», опубліковані в ж. «Русский Архив» (1877), що зображують побут укр. і рос. суспільства другої пол. 18 в.


Випадні голосні, голосні, що чергуються з нулем звука в ін. формах того ж слова. В сучасній укр. мові В. г. постали в наслідок відмінного розвитку редукованих голосних ъ, ь у сильній і слабкій позиції в староукр. мові. В. г. бувають е, о, зрідка и (в числівнику одинодного і в видових формах дієслів, напр., висхнутивисихати). Чергування випадних о, е з нулем звука виступає в тих же категоріях, що і чергування і з о, е, а саме випадні о, е бувають у називному відмінку іменників чоловічого роду, в родовому множини іменників жіночого й сер. роду і в прикметниках перед суфіксовим н (орелорла, весловесел, церковнийцерква; також у займеннику весьвсього).


Виписчики, козаки, виписувані з реєстру поль. урядом в 16 — 17 вв., звичайно після коз. повстань. В. повинні були увійти до однієї з верств населення (селянство, міщанство).


Випрошування від кари смерти, інститут поль. і укр. звичаєвого права 16 — 18 вв.: дівчина могла випросити злочинця від кари смерти (хоча б уже з-під шибениці), зобов’язуючись вийти заміж за нього.


Вира, найвища грошова кара за вбивство вільної людини, яку платив убивець князеві, якщо йому вдалося уникнути кривавої помсти. Після скасування кривавої помсти В. — єдина кара, накладувана державою на злочинця або на верв (громаду), якщо не викривали убивця, т. зв. дика В. В. за вбивство вільної людини становила 40 гривень, за вбивство княжого урядовця — подвійна В., 80 гривень; за вбивство невірної жінки або за покалічення людини — пів вири, 20 гривень. За раба не було В., а тільки платили кару за пошкодження чужої речі. «Руська Правда» знає також поклепну В. й подає способи, як звільнитися від наклепу. В. для князя збирав княжий урядовець-вирник, який діставав під час служби утримання від верві, т. зв. вирний поклон.


Вирган Іван (* 1908), псевд. Вергуна, сов. поет, друкується з поч. 1930-их pp.; зб. поезій «Озброєна лірика» (1934), «Щастя-доля» (1938), «Країна щастя» (1951), поема «Матвіївка над Сулою» та ін.; хоч В. увесь час лишається в межах дозволених в сов. літературі тем і мотивів, його в 1947 — 48 гостро критиковано за «нац. обмеженість» і «занепадницькі настрої».

[Вирган Іван (1908, Матвіївка [тепер Кліщинці], Золотоніський пов., Полтавська губ. — 1975, Харків). 1940 заарештований і засуджений на 10 р. ув’язнення в таборах, 1944 достроково звільнений. По війні видав низку зб. поезій, зокрема „Вибрані твори“ (1965) і „Вибране“ (1969). Разом з М. Пилинською уклав „Російсько-укр. фразеологічний словник“ (1958 — 71). — Виправлення. Т. 11.]


Вирник, див. Вира.


Виробнича кооперація, кооп. об’єднання продуцентів різного роду за спеціяльністю — див. Артіль.


Вировий Євген (1889 — 1945), гром., культ.-осв., пед. діяч у Катеринославі в добу перед революцією і в 1917 — 18, організатор катеринославської «Просвіти» й Укр. В-ва. 1919 гол. культ.-просвітньої комісії Трудового Конґресу. На еміґрації в Празі продовжував різнобічну гром. і вид. працю; співр. «Книголюба», автор бібліологічних статтей; філателіст — власник відомої колекції укр. марок, неодноразово нагородженої на міжнар. виставках.

[Вировий Євген (* Сміла, Черкащина — † Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Вирозуб (Rutilus frisii Nordmann), риба з родини коропових, до 70 см довж., рідка, напівпрохідна, живе в солонуватій воді відкритих лиманів чорноморського басейну, в річки якого заходить для нересту.


Вирста Аристид (* 1922), скрипаль і музикознавець; соліст камерних оркестр Відня, Риму, Парижу.

[Вирста Аристид (* Барбівці, Буковина). — Виправлення. Т. 11.]


Вирський Павло (* 1903), балетмайстер театрів опери й балету в Одесі, Харкові, Дніпропетровському й Києві; в укр. танку послідовник В. Верховинця; один з організаторів Укр. Танцювального Ансамблю (1937 — 38), згодом керівник Червоноармійського Ансамблю пісні й танцю УССР; пізніше переїхав до Москви.

[Вирський (Вірський) Павло (1905, Одеса — 1975, Київ). Мист. керівник Ансамблю танцю УРСР [з 1977 — ім. П. Вірського] (1955 — 75). — Виправлення. Т. 11.]


Виселки (VIII — 20), станиця на Кубані, р. ц. Краснодарського Краю РСФСР.


Висла, гол. р. Польщі, довж. 1 124 км, сточище — 199 000 км². Півд.-сх. частина сточища В. лежить на укр. етногр. території — бл. 35 000 км² (стан з 1945 p.), з них 15 000 км² в УССР; з більших приток В. перев. на укр. етногр. території пливуть Сян і Буг, почасти Вепр, гор. Дунаєць і Вислока. Дніпрово-Бузький канал зв’язує системи Висли і Дніпра.


Вислання, примусове видалення з місця постійного перебування осіб, визнаних за небезпечних для режиму. В. відрізняється від заслання тим, що висланим особам забороняється перебування в певних місцевостях, тоді як засланим призначається місце мешкання і, часто, також примусової праці; період В., звичайно, коротший ніж заслання (див. також Депортація). В царській Росії В. практикувалось, поруч заслання, у відношенні до ліберальної і рев. інтеліґенції, а на Україні (В. поза її межі) до діячів нац. руху. В СССР часто практикується дисциплінарно-карний засіб В. із столиці, з окремих пром. р-нів або й за межі республіки; чужинців висилають також поза межі СССР (в 1920-их pp. зрідка висилали і сов. громадян). В. застосовують в СССР як адміністративний або як судовий засіб кари. Судове В. може бути основною або додатковою карою від 1 до 5 pp. Самовільний поворот висланого на заборонене місце спричиняє заміну В. ув’язненням або засланням. В УССР сов. органи масово застосовували В. до родин арештованих у 1930-их pp.

Спеціяльний рід В. — видалення з країни чужинців-еміґрантів, як небажаного елементу. Окремі діячі укр. еміґрації між світовими війнами були видалені з Чехо-Словаччини, Польщі, Румунії; еміґранти після другої світової війни за Женевською конвенцією 1951 р. в принципі не можуть бути видалені.

В лит.-руському праві існував ін-т заступної кари — вигнання, т. зв. виволання, яке своїм характером обмежувалося до теперішнього судового В. за межі країни.

В. М.


Вислобоцький Юрій (1819 — 71), псевд. Василь Зборовський; журналіст, ред. напівофіц. «ВЂстника» у Відні з додатками «Сіонъ», «Церковъ-Школа», «Отечественный Сборникъ»; перекладав на укр. мову тексти законів; автор книг і брошур.

[Вислобоцький Юрій, м. б. Юлій. — Виправлення. Т. 11.]


Вислок, р. в Польщі, ліва притока Сяну, довж. — 100 км. За княжих часів майже весь В. і перев. частина сточища В. належали до території Київської або Галицької держави; перед 1945 р. лише верхів’я В. заселювали українці (Лемківщина); крім того, між В. і Сяном було кілька укр. етногр. островів.


Вислока, р. в Польщі, права карпатська притока Висли, довж. — 155 км; верхів’я В. лежить на Лемківщині.


Вислоцький Олександер (* 1897), гром. і політ. діяч із селян, 1928 посол з Брідщини (Галичина) до поль. Сойму (від УНДО), 1940 р. арештований большевиками; пізніша доля невідома.

[Вислоцький Олександер (* Гаї Старобрідські, Бродівський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Вислуга, за лит.-руської доби маєтності, надавані в. князем нижчій і вищій шляхті за несення військ. служби державі. В. мала деяку подібність до зах.-евр. ленного права. її могли успадкувати тільки здатні виконувати військ. зобов’язання. Подібним до В. був інститут помістя.


Висова (IV — 2), с. на Зах. Лемківщині, Горлицького пов.; 7 мінеральних джерел, лікування нервових хвороб, дихальних і травних шляхів, недокрів’я, у 1930-их pp. лікувалося пересічно 700 осіб на рік.


Високе (I — 4), раніше Високе Литовське, м. над р. Пульва на півн. Підляшші, р. ц. Берестейської обл., Білоруської ССР; в 1931 р. — 2 800 меш.; засноване в 15 в.


Високий (IV — 17), с. м. т. в Харківському р-ні, 18 км на півд. зах. від Харкова; будинок відпочинку й численні дитячі санаторії серед садів.


Високий Бескид, частина Бескидів, положена між лінією Турка — Борислав на зах. і долиною Мізунки на сx., між берегом Карпат на півн. і Середньо-Карпатською улоговиною на півдні. Простір — бл. 2 000 км²

В. Б. підноситься на 300 — 400 м над Підкарпаттям. В півн., береговій частині висота В. Б. не доходить до 1 000 м (Цуховий Діл — 942 м), переважають тут поздовжні хребти, збудовані з пісковика, і поздовжні долини (найважливіша дол. Стрия), широкі западини й дрібні котловини (Синевідська, Мізунська), утворені в м’яких лупаках і глеях (т. зв. ґраткова будова). Форми гір лагідні й одноманітні, і тому гори досить густо заселені (60 душ на 1 км²) і збезлісені (ліс — 35%, сіножаті й пасовища — 38%, рілля — 24%).

На півд. від поздовжньої долини Стрия В. Б. підноситься до 1 100 м і вище (найвищі верхи Парашка 1 271, Зелем’янка 1 267, Маґура 1 368), переважають вузькі, глибокі поперечні долини (найважливіші — Опір, Сукіль, Мізунка), які розбивають поздовжні долини, верхи гір зарисовані виразніше, часто вкриті камінням, ліси (перев. смерекові) становлять 70% всього простору, густота населення зменшується до 30.

В. Б. заселює укр. плем’я бойків; до війни по 10% становили поляки й жиди. Зайняття: хліборобство (жито, картопля, овес) і тваринництво, лісові промисли, нафтова пром-сть в околицях Борислава. Міста лежать по краях Карпат (Борислав, Болехів), в глибині — Сколе (деревообробна пром-сть); ін. важливіші оселі: Східниця (нафтова пром-сть), Синевідсько (деревообробна), курорти в долині Опору: Гребенів, Тухля, Славсько, Зелем’янка.

В. К.


Високі Скалки (IV — 1), найвищий верх в скалицевій смузі на зах. окраїнах Лемківщини (1 052 м).


Високі школи на Україні беруть поч. від Київської Академії, що виникла із Києво-Могилянської Колеґії, створеної митр. П. Могилою 1632 р. шляхом об’єднання школи при Києво-Печерській Лаврі із школою Богоявленського Братства; 1694 Колеґія була перетворена на Академію (1701 ця назва була затверджена царською грамотою). Хоча в 12-річному курсі Академії було запроваджене богословіє, вона зберігала характер заг.-осв. школи. Ця школа мала велике значення в розвитку культури на Сх. Европи. На поч. 18 в. ч. учнів сягало понад 2 000, 1799 р. — 1086, з них чимало чужинців. 1819 р. Академія була перетворена на Київську Духовну Академію й прирівняна до ін. духовних академій у Росії.

Перший на укр. землях у межах Рос. Імперії Харківський Університет був відкритий 1805 р. (за статутом 1804); створений в період відносно ліберальної урядової політики, він відіграв незабаром визначну ролю в відродженні укр. культури, зокрема на Слобожанщині. 1820 р. в Ні ясені була відкрита Гімназія Вищих Наук, статутом прирівняна до ун-тів; 1832 її реорганізовано у Фіз.-Матем. Ліцей (див. Безбородьківський Ліцей), 1840 перетворено на Юридичний Ліцей, а в 1875 — на Іст.-Філол. Ін-т. 1834 засновано Київський Університет, до якого був влитий поль. Крем’янецький Ліцей (існував 1819 — 31); від часів першого ректора М. Максимовича ун-т, призначений для русифікації поляків, набув певних укр. рис, а в 70-их pp. його професори й студенти вже брали активну участь у праці Півд.-Зах. Відділу Геогр. Т-ва й київської Громади. Із практичної Ветер. Школи (1835) при Харківському Ун-ті 1852 виникла висока Ветеринарна Школа, 1871 перетворена на Харківський Ветеринарний Інститут, довгий час єдиний на укр. землях у Рос. Імперії. 1865 шляхом реорганізації Рішельєвського Ліцею (з 1837) створено Одеський Університет з офіц. назвою Новоросійського Ун-ту.

Розвиток пром-сти й заг. піднесення екон. життя на Україні мали наслідком відкриття Харківського Технологічного Ін-ту 1884, Київського Політехнічного Інституту 1898, Катеринославської Вищої Гірничої Школи 1899 і Київського Комерційного Ін-ту 1906.

В. ш. на Україні розвивалися в умовах не тільки цілковитої русифікації, початої у 18 в., але й постійного суворого нагляду за їх діяльністю. Неґативне ставлення уряду до В. ш. мало наслідком м. ін. і важкий матеріяльний стан їх на Україні. Розмірно ліберальний університетський статут 1804 був замінений реакційним статутом 1835 p., який ставив ун-ти під нагляд кураторів; ректорів призначав мін. освіти. 1863 прийнятий був статут, який давав обмежену автономію з виборністю ректора й професорів, збільшував число катедр і ослаблював адміністративний нагляд; однак цей статут був поступово обмежений і замінений 1884 новим, який касував акад. автономію. Наслідком цього була боротьба за автономію, що супроводилася студентськими заворушеннями, які тривали до відновлення автономії т. зв. «тимчасовими правилами» в 1905 р. Внутр. життя В. ш. було під постійним дріб’язковим наглядом офіц. кіл, що звертали особливу увагу на діяльність професорів-українців і студентів і підтримували урядовий напрям в ун-тах, призначаючи, особливо в Київ і Харків, відомих реакціонерів. Це зумовило, зокрема, русофільську позицію чималої частини професури під час визвольних змагань. Уряд намагався гальмувати вступ до В. ш. молодих людей, що здавалися «неблагонадійними», підвищуючи платню за навчання; для осіб, які не хотіли йти до богословських кляс духовних семінарій, створювалися перешкоди до вступу до ун-тів на Україні. Чимало укр. молоді студіювало в Петербурзі, Москві, Варшаві, Дерпті, Томську,

Урядова політика скерована була, зокрема, проти високої жін. освіти. З ініціятиви жіноцтва, після довгих старань при Київському Ун-ті були відкриті Вищі Жін. Курси, 1885 влада їх закрила. Вищі Жіночі Курси відкриті були знову в Києві в 1906 p.; 1914 вони були перейменовані в Жін. Ін-т ім. св. кн. Ольги. 1905 в Києві були засновані також приватні Вищі Жін. Курси А. Жекуліної. 1906 відкрито Вищі Жін. Курси в Одесі, а 1907 — в Харкові. 1910 виникли жін. мед. ін-ти в Києві, Харкові й в Одесі, 1916 — Вищі Жін. Мед. Курси в Катеринославі; крім того існували пед. фребелівські курси в Харкові й Києві для виховательок-дошкільниць.

В 1913 муз. школи в Києві й Одесі були перетворені на консерваторії. 1915 з Нової Олександрії (Пулави) був евакуйований до Харкова С.-Г. Ін-т, який там залишився. Напередодні революції 1917 р. відкрито Харківський Комерційний Ін-т. Революція 1905 дала нагоду поставити на порядок денний питання якщо не про українізацію В. ш., то про викладання українознавчих наук: мови, історії, літератури, етнографії. Читання цих предметів однак було відразу заборонене; реакційна рос. професура підтримала позицію уряду.

1917, з поч. революції, на Україні відкрилися ун-т у Катеринославі, Консерваторія в Харкові, С.-Г. Ін-т в Одесі. Одночасно почалася праця над українізацією В. ш. В Київському, Харківському й Одеському ун-тах були засновані катедри укр. мови, літератури, історії й історії права. 9 учительських ін-тів вирішено було реорганізувати у В. ш. 1917 в Києві відкрито Український Народний Університет, що 1918 був перетворений на Київський Державний Український Університет. 1918 відкрито Держ. Укр. Ун-т у Кам’янці Подільському, Укр. Іст.-філол. Фак. у Полтаві й Укр. Учительський Ін-т у Житомирі. 1917 в Києві постали Укр. Академія Мистецтв й Укр. Пед. Академія, що існували до приходу большевиків.

Найстаріший на Зах. Укр. Землях Львівський Університет відкрито 1784, до 1867 — нім., пізніше з поль. викладовою мовою; з 1848 — 49 створено перші укр. катедри; в 1914 їх було 8 і 4 доцентури. В 1844 у Львові була заснована Політехніка; в 1855 Рільнича Академія в Дублянах (1919 перетворена на відділ Політехніки), з 1881 — Ветер. Академія (висока школа з 1897). 1875 у Чернівцях засновано ун-т із нім. викладовою мовою, що мав 3 укр. катедри. З 1880-их pp. тривала боротьба спершу за рівноправність укр. студентства в спольонізованому Львівському Ун-ті, а далі за окремий укр. ун-т, що на поч. 20 в. набрала особливо гострої форми й супроводилася сецесією 1901 р. (див. ЕУ I, стор. 929). В 1914 справа про укр. ун-т була розв’язана в принципі позитивно, але війна перешкодила реалізації проєкту. Чимало українців студіювало по зах. В. ш., зокрема багато — у Відні, особливо після сецесії.

На поч. 20-их pp. після нещасливого кінця визвольних змагань і окупації України большевиками стан В. ш. змінився. В УССР ун-ти за системою наркома освіти Гринька відразу були переформовані. Мед. факультети перетворено на мед. ін-ти й до них приєднано жін. мед. ін-ти. Юридичні факультети приєднано до ін-тів нар. госп-ва., що постали з комерційних ін-тів. Іст.-філол. й фіз.-мат. факультети ун-тів і вищих жін. курсів перетворено на факультети проф. освіти ін-тів нар. освіти (ІНО), що мали готувати викладачів проф. шкіл; крім того, в ІНО були організовані факультети соціяльного виховання з метою готувати викладачів для старших кляс семирічок. У менших містах України ІНО виникли на базі учительських ін-тів, що їх у 1918 почали переорганізовувати на В. ш. Поряд із тим створено ряд нових ін-тів. У 1929 в УССР ін-тів було 42, з них пед. — 13, мист. — 5, мед. — 5, транспортовий — 1, соц.-екон. — 4, індустріяльно-техн. — 5, сіль.-госп. 9. В них навчалося 40 890 студентів (з них жінок 28%), українців було бл. 23 000. Для готування практичних робітників у різних галузях створені були численні технікуми як В. ш. вузької спеціялізації. В 1929 їх в УССР було 109, в тому ч. пед. — 43, мист. — 3, мед. — 4, будів. — 1, кустарно-пром. — 1, транспортових — 13, соц.-екон. — 1, індустріяльно-техн. — 30, сіль-госп. — 13; студентів було 26 778 (з них жінок бл. 32%), українців було бл. 18 000. В. ш. в цей період стали лише навчальними закладами; наук. робота й готування кандидатів для неї (аспірантів) провадилися при н.-д. катедрах, що до поч. 30-их pp. діяли окремо від ін-тів.

У внутр. житті В. ш. зазнали великих змін. 1920 р. почалася боротьба за опанування їх большевиками. Акад. автономія була скасована; В. ш. перейшли під управління Нар. Комісаріяту Освіти (НКО УССР); поряд ректорів призначали спершу комісарів; незабаром стали призначати ректорами комуністів з-поза В. ш.; так само керування життям факультетів перейшло до призначуваних деканів. Хоч програма компартії 1919 р. проклямувала «відкриття широкого доступу в авдиторії високої школи для всіх охочих», В. ш. були закриті для осіб «нетрудового походження». Вступ з поч. 1920-их pp. став можливий лише за відрядженнями партійних, комсомольських чи проф. орг-цій. Щоб забезпечити перевагу робітників і незаможних селян у складі студентів В. ш., при них утворені були підготовні навчальні заклади для дорослих — робітничі факультети (робітфаки). Студентам, насамперед робітфаківцям і комуністам, давалися житло, харчування і, особливо під кін. 20-их pp., стипендії (в 1929 стипендії одержували 48% студентів ін-тів), однак умови студентського життя увесь час для більщости лишалися дуже важкі. Для посилення совєтизації студентського складу у кін. 20-их і в 30-их pp. практикувалися «мобілізації» комуністів і комсомольців (т. зв. «тисячників»). Не задовольняючись великою «чисткою» В. ш. 1924 p., що спричинила зменшення ч. студентів із 37 538 у 1923 до 27 205 в 1925 p., влада за допомогою «профкомів» (студентських комітетів із представників профспілок), які в той час активно втручалися в життя В. ш., постійно перевіряла склад студентів. Осіб, що з конечности приховували своє «соц. походження», рідню репресованих і «розкуркулених» тощо виключали.

Пляни й програми В. ш. безперестанку мінялися. «Українізаційний» курс на практиці глибоко відбився в системі пед. і с.-г. В. ш. запровадженням викладання укр. мовою не лише українознавчих предметів, але й ряду ін.; в мед., екон. і техн. В. ш. «українізація» мала формальний характер. В 30-их pp. почалися нагінки на укр. професорів з «перевірками» праці окремих катедр, в яких брали участь студентські «бригади»; в наслідок цього багато професорів і викладачів були усунені й стали жертвами терору. Від поч. 20-их pp. у викладанні багатьох предметів була запроваджена т. зв. «лябораторно-бриґадна» метода, яка не давала змоги перевірити знання студентів. Несталість програм, дуже слаба попередня підготова студентів, добираних за соц. станом, брак підручників, переобтяженість програм соц.-екон. предметами, а також важкі матеріяльні умови при конечності віддавати багато часу на т. зв. гром. (комсомольську чи проф.) роботу спричинили надзвичайно низьку успішність студентів і недостатню кваліфікацію фахівців, випущених із В. ш. З другого боку, реалізація плянів реконструкції пром-сти й перебудови сіль. госп-ва вимагала великого числа нових спеціялістів. Це стимулювало в 1929 — 32 pp. перебудову В. ш. На цей же час припала уніфікація системи освіти УССР із всесоюзно-російською. Посилився зв’язок техн. В. ш. із пром-стю і підпорядкування їх безпосереднім практичним завданням нар. госп-ва. За постановою уряду СССР з 23. 7. 1930 багатофакультетні техн. В. ш. стали перетворювати на кілька ін-тів вузьких галузей із передачею їх від НКО УССР в управління відповідних госп. об’єднань нар. комісаріятів пром-сти, їм же були підпорядковані численні новостворені техн. й екон. ін-ти. Так само відповідним нар. комісаріятам передано мед., сіль.-госп. й ін. ін-ти, так що під керівництвом НКО УССР лишалися тільки пед. і мист. В. ш. Після постанови ЦК ВКП(б) з 25. 8. 1932 про уніфікацію осв. системи технікуми, які не були розбудовані в ін-ти, перетворено на сер. школи. В 1934 р. після ряду короткочасних трансформацій факультетів проф. освіти ін-тів нар. освіти (як пед. ін-ти проф. освіти, фіз.-хем.-матем. ін-ти тощо) відновлено ун-ти в Києві, Харкові, Одесі й Дніпропетровському. Факультети соц. виховання цих ІНО і решту ІНО перетворено на пед. ін-ти, число яких увесь час поступово зростає.

Незадовільний стан знань студентів В. ш. від поч. 30-их pp. викликав посилення вимог при іспитах, а далі відмовлення від навчальної практики попереднього десятиріччя. Постанова уряду СССР з 19. 9. 1932 забороняла бриґадно-лябораторну систему, поклала кінець втручанню студентських орг-цій в управління В. ш., переносячи відповідальність на ректорів і директорів, і запроваджувала лекційну методу; вона встановлювала навчальний режим із обов’язковим проходженням усієї програми, з точним реґляментуванням числа семестрів, залікових та екзаменаційних сесій, дипломних праць, дипломних проєктів, виробничої практики і т. д. Н.-д. робота стала знову провадитися при катедрах ун-тів та ін-тів. Катедри деяких В. ш. та ін-ти АН УРСР провадять відтоді працю з аспірантами. Праця н.-д. катедр після постанови уряду СССР і ЦК ВКП(б) з 23. 6. 1930 так само реґляментована з особистою відповідальністю голів катедр, із плянуванням і контролем роботи кожного співробітника.

Починаючи від 1932, коли при ЦВК СССР був створений Комітет у справах вищої техн. школи, гол. керівництво В. ш. дедалі більше централізувалося. 1936 при Совнаркомі СССР створений був Комітет у справах вищої школи; 1946 його перетворили на загальносоюзне Мін-во Вищої Освіти СССР, яке безпосередньо керує В. ш. незалежно від їх адміністративної й госп. підпорядкованости в системі мін-в. 9. 2. 1955 утворено Мін-во Вищої Освіти УССР, яке координує працю з перетвореним на союзно-респ. Мін-вом Вищої Освіти СССР. На чолі ун-тів стоять ректори, ін-тами керують директори, що їх, як і заступників по навчальній частині, призначає мін-во; деканів факультетів затверджують мін-ва, яким в адміністративному й госп. відношеннях підлягають В. ш. Під головуванням ректора (директора) діє учена рада в складі деканів, завідувачів катедр, частини професорів і представників гром. орг-цій В. ш. Наук.-методична й н.-д. робота зосереджується навколо катедр, що об’єднують професорів, доцентів і викладачів даної або близьких між собою дисциплін. Обрані за конкурсом професори й доценти В. ш. затверджуються мін-вом. Катедра плянує наук. роботу своїх членів. Ун-ти і частина ін-тів випускають «учені записки». Пляни, програми й режим у В. ш. також затверджуються мін-вом; режим праці студентів В. ш. подібний до сов. режиму сер. школи. В 1940 — 56 pp. існувала оплата за навчання в В. ш., і відтоді в складі студентів переважають діти сов. вищих урядовців і фахівців. Від 1936 р. менше значення має соц. походження; посилилися вимоги до засвоєння навчального матеріялу; успішність стимулюється стипендіями. Після закінчення В. ш. молоді фахівці відсилаються на працю примусово за пляном. Чимале місце в системі високої освіти належить відділам заочного навчання при ун-тах і ін-тах, зокрема педагогічних, які, поза звичайним керівництвом працею студентів-заочників, організують консультаційні пункти й лябораторно-екзаменаційні сесії.

Від кінця 20-их pp. і донині як характер, так і число В. ш. на Україні зазнавали великих змін. Залежно від директив компартії то розгорталася мережа невеликих, перев. техн., ін-тів вузького фаху, то ці ін-ти об’єднувалися, стаючи факультетами збільшених ін-тів. Про мінливість мережі В. ш. в УССР дають уявлення такі числа:

Роки — Число В. ш. — Число студентів

1927 — 38 — 28 634

1929 — 42 — 40 890

1933 — 189 — 106 200

1937 — 119 — 108 121

1940 — 166 — 127 572

1946 — 156 — 118 722

1949 — 159 — 137 317

1950 — 156 — 150 006

1955 — 134 — 212 000

Перев. більшість В. ш. України зосереджена по великих містах. У 1955 р. із 134 В. ш. у Києві було 20, у Харкові — 24, в Одесі — 17, у Львові — 13, у Дніпропетровському — 10. На Україні є 7 ун-тів: у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Дніпропетровському, Чернівцях і Ужгороді; пед. ін-тів — 35, мист. В. ш. — 9, мед. ін-тів (із фізкультурними й фармацевтичними) — 17, сіль.-госп., механізації сіль. госп-ва, гідромеліоративних, зоотехн. і ветер. — 20, лісотехн. і лісогосп. — 2, будівельних і транспортових різних типів — 14, політехн. — 4, гірничих і метал. — 6, технологічних — 5, машинобудівельних — 7, фінансово-екон., правничих, торг., кооп. — 8.

На Зах. Укр. Землях після війни 1918 — 19 pp. поль. влада скасувала укр. катедри в Львівському Ун-ті й гостро обмежила можливості студій для українців. В результаті цього з 1920 почав діяти Тайний Університет, що, не зважаючи на переслідування влади, мав у 1922 — 23 pp. 65 катедр і 1 500 студентів; ун-т закрився 1925, коли адміністративні кари унеможливили роботу. В ці ж роки діяла Укр. Висока Політехн. Школа у Львові в об’ємі 1 р. студій; продовжували техн. навчання студенти за кордоном, найбільше в Данцінґу. Бойкотуючи поль. В. ш., українці масово виїздили за межі Польщі. 1928 у Львові відкрито Гр.-Кат. Богословську Академію. При поль. ун-тах у Варшаві й Кракові існували катедри українознавства, у Варшаві — також правос. богословський фак. із викладанням поль. мовою. Утруднення з виїздом із Польщі зменшили можливість студій у закордонних ун-тах; тому укр. студенти змушені були йти до поль. В. ш.

Загальноукр. значення набрав у цей час Український Вільний Університет, заснований у Відні 1920 і 1921 перенесений до Праги, де, завдяки скупченню професорів і студентів — еміґрантів з різних земель України, при підтримці чес. уряду, зміг розгорнути роботу. Поряд нього постала 1922 Українська Господарська Академія в Подєбрадах у Чехії, в 1935 перетворена на Український Технічно-Господарський Інститут; в 1922 — 33 в Празі існував Укр. Високий Пед. Ін-т ім. М. Драгоманова, з 1922 — Укр. Студія Пластичного Мистецтва.

1945 Укр. Вільний Ун-т і УТГІ змушені були перенести свою діяльність до Німеччини.

М. Глобенко


Високович Володимир (1854 — 1912), видатний патолог, бактеріолог та епідеміолог; родом з Полтавщини. Спершу військ. лікар; з 1879 — при катедрі патологічної анатомії Харківського Ун-ту. З 1884 проф. патологічної анатомії в Харківському, з 1895 — в Київському Ун-ті. Організатор і проф. Жіночих Мед. Курсів у Києві. Брав участь в епідеміологічних експедиціях (Індія, Півд. Україна). В. зробив ряд відкрить у ділянках патологічної анатомії, бактеріології та епідеміології. Йому належить вчення про ретикуло-ендотеліяльну систему. В. вважається основоположником харківської школи бактеріологів. Залишив понад 80 праць, в тому ч. ряд монографій та підручників. Найважливіші: «Судьба микроорганизмов, введенных в кровь животного» (1886), «К вопросу об экспериментальных гранулемах» (1900), «О холере» (1907), «Патологическая анатомия», I — II (1911 — 13).

[Високович Володимир (* Гайсин, Поділля — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Високопілля (VI — 14), с. на Долішньодніпровій низовині; р. ц. Херсонської обл.


Висоцька культура, праіст. культура півн.-сх. Галичини й суміжної частини Волині в останньому тисячолітті до Хр., названа від погребища у с. Висоцьку б. Бродів; хліборобська культура з тілопальними та кістяковими (випростаними) похованнями і ще мало дослідженими селищами, що на півд. доходять до Дністра; кераміка часто з білоінкрустованим орнаментом і дірками під вінцями, багато мініятюрного посуду, бронзові сокирки, бритви, голки й шила, крем’яні знаряддя надбузького типу (див. ЕУ I, мал. 294).


Висоцьке (II — 7), м-ко над дол. Горинню на зах. Поліссі, р. ц. Рівенської обл., здавна відоме (належало до Турово-Пинського князівства); бої УПА проти німців та больш. партизанів під час другої світової війни.


Висоцьке Вижне (V — 4), с. над гор. Стриєм на гал. Бойківщині; р. ц. Дрогобицької обл.


Висоцький (Wysocki) Володимир (1846 — 94), поль. поет із Києва, співець укр. природи; іст. поема „Laszka“ (1883), сатирична „Nowe dziady“ (1884), зб. „Las“ (1890), „Bociany“ (1894) та ін.


Висоцький Юрій (1865 — 1940), визначний лісівник-ґрунтознавець, дослідник і піонер степового лісорозведення на Україні. Родом із Глухівщини, з старої коз.-поміщицької родини; по закінченні Петровської С.-Г. Академії в Москві з 1892 працював на півд. Україні як чл. експедиції для боротьби з посухою під керівництвом В. Докучаєва, 12 pp. провадив лісонасадження у Велико-Анадольському лісівництві на Маріюпільщині, з 1904 — чл. постійної лісодослідної комісії. 1920 — 22 проф. Таврійського Ун-ту, 1923 — 25 С.-Г. Ін-ту в Мєнську, з 1926 проф. Харківського С.-Г. Ін-ту; дир. Н.-Д. Катедри Лісівництва, дир. Всеукр. Бюра Ліс.-Дослідної Справи; з 1934 — д. чл. Всесоюзної С.-Г. Академії Наук, з 1939 р. д. чл. АН УРСР. В. поклав наук. основи під степове лісорозведення і заліснення пісків, був одним із найкращих знавців степових ґрунтів, водного режиму в них і добору порід для степового лісорозведення; запровадив ряд понять і термінів у науці ґрунтознавства, дав схему клясифікації ґрунтів Сх. Европи, усталив поняття про глей-горизонт; працював над виясненням причин незаліснення степів. Автор понад 200 друкованих праць кількома мовами з різних ділянок лісівництва, ґрунтознавства, геоботаніки, кліматології, гідрології й гідрогеології, м. ін.: «Биологические, почвенные и фенологические наблюдения и исследования в Велико - Анадольском лесничестве за 1892 — 93» (1901); «Покрововедение» (1925), «Учение о лесной пертиненции» (1925).

[Висоцький Юрій (Георгій) (* Микитівка — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Висоцько, с. Брідського р-ну Львівської обл., місце знахідки великого кістяково-тілопального погребища гальштатської і лятенської доби, від якого дістала назву Висоцька культура; розкопували І. Шараневич 1898, Т. Сулімірський 1929, городище й могили княжої доби — М. Грушевський у 1899 р.


Височан Гнат (кін. 16 — 17 в.), засновник нових сіл на Покутті; в 1620-их pp. вів боротьбу з татарами й шляхтою.


Височан Семен, один із проводирів нар. повстання, що почалося восени 1648 в Галичині при наближенні Хмельницького до Львова; діяв на Покутті; повстання не мало тривалого характеру й залишилося без наслідків. 1651 В. обороняв Вінницю з Богуном, пізніше був лисянським полк.; 1666 засланий у Московщину.

[Височан Семен (? — 1666). — Виправлення. Т. 11.]


Височанський Павло (* 1890 ?), кооп. діяч, працював спершу на Полтавщині, згодом чл. правління Дніпросоюзу (1919 — 21) і Вукопспілки (1922 — 23); з 1927 керівник кредитового відділу Н.-Д. Катедри Кооперації при Кооп. Ін-ті в Києві; автор ряду праць, м. ін. «Коротка історія кооп. руху на Україні» (1925), «Начерк розвитку укр. споживчої кооперації на Україні» (1925), «Кооп. продаж» (1928), «Кооп. кредит» (1929). В 1930-их pp. був репресований.

[Височанський Павло (1892, Вікнине, Київщина — ?). — Виправлення. Т. 11.]


[Виставка передового досвіду в народному господарстві УРСРДоповнення. Т. 11.]


Виставки сільсько-господарські на Україні зв’язані з В. держав, до складу яких належали укр. землі. Початковою формою були невеликі с.-г. конкурси (один із перших — в Одесі 1820). Перша с.-г. виставка в Рос. Імперії (Мін-ва Землеробства) відбулася в Одесі 1843; далі були влаштовані В. в Києві — 1852 і 1857. Укр. сіль. господарі постійно брали участь у В. міністерств і Вільного Екон. Т-ва в рос. містах. З пожвавленням екон. і гром. життя в другій пол. 19 — на поч. 20 в. ініціятива влаштування с.-г. В. перейшла до місцевих т-в сіль. господарів (у 20 в. існували с.-г. т-ва в Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Єлисаветі, Херсоні, Катеринославі, Кам’янці, Глухові, Ніжені й ряд ін.) та до земських управ. В., що мали на меті пропаґанду нових аґрикультурних засобів, відбувалися у вересні й репрезентували перев. госп-ва великих і сер. землевласників; здебільше В. ці мали відділи місц., зокрема кустарної, пром-сти. В 20 в. відомі систематично влаштовувані земські В. на Полтавщині. Визначні кількістю експонатів поза тим були В.: вівчарська в Харкові 1870, заг. с.-г. В. обл. типу в Одесі 1884, в Києві 1897, в Катеринославі 1910 і всерос. в Харкові 1887 і найбільша в Києві 1913. У Галичині, поза участю окремих господарів в австр. і поль. В., відбулася чисто укр. хліборобська виставка Крайового Союзу Госп.-Молочарського в Стрию 1909.

В УССР у 1920-их pp. переважали с.-г. В. округового й районового типу, а також В. при н.-д. станціях за широкою участю кооперації; вони були зв’язані з офіційно встановленим «днем урожаю» (14. 10), тематикою відповідали поставленим урядом черговим госп. завданням для даного р-ну й були насичені сов. пропаґандивним матеріялом. На зах. землях у цей період відбулися за гром. ініціятивою «Укр. Ярмарок» у Станиславові 1926 і с.-г. виставка в Стрию 1927.

Після запровадження колективізації с.-г. В. надасться особливого значення як способові політ. і аґрономічної наочної пропаґанди. Районові й обл. щорічні В. міцно пов’язані з працею колгоспів, радгоспів, МТС, с.-г. гуртків і мають стандартний характер. За постановою уряду СССР в Москві 1939 відкрито Всесоюзну С.-Г. Виставку з павільйоном УССР; 1954 вона була перетворена на постійну. Право участи в ній і премії та нагороди стали стимулом посилення інтенсивности праці колгоспників. За післявоєнної доби короткотермінові заг. і спеціялізовані осінні с.-г. В., зв’язані з «жовтневими святами», стали постійним засобом демонстрації праці колгоспів, радгоспів та МТС. За офіц. даними 1950 р. в УССР відбулися 24 обласні і 678 районових с.-г. В. Будується постійна респ. с.-г. виставка УССР у Києві б. Голосіївського лісопарку (площа 350 га).

Промислові В. Пром. вироби України від 20-их pp. 19 в. демонструвалися на рос. В. і на міжнар. В. у рос. відділах. На земських с.-г. В. і всерос. В. влаштовувалися експозиції продукції укр. доморобів, зокрема виробів нар. мистецтва. Такий характер мали укр. відділи на всерос. кустарних виставках у Петербурзі 1902 і 1913, де були найкраще представлені ткацтво, вишивки, одежа, ганчарні, кушнірські, дерев’яні вироби перев. з Київщини й Полтавщини, а також всерос. виставка в Києві 1913 з експозицією укр. нар. мист. виробів, давніх і сучасних (крім того, укр. преси, наук. видань, у тому ч. з Галичини, і т. д.). Перша госп.-пром. укр. виставка в Галичині відбулася в Коломиї 1880 (філії «Общества ім. Качковського»). Нар. вироби були представлені на етногр. виставці в Тернополі 1887. 1912 в Коломиї влаштовано «Виставу Домашнього Промислу». 1913 в Нью-Йорку, вперше від поч. укр. іміґрації в ЗДА, на виставці кат. народів створений був відділ нар. виробів українців греко-католиків в Америці. З заснуванням 1888 Мист.-Пром. Музею в Києві відкрита була постійна пром. виставка при ньому. Вироби укр. ремісників, зокрема нар. мистців, демонструвалися на В. з нагоди археологічних з’їздів — 11 — в Києві (1899), 12 — в Харкові (1902) і 13 — в Катеринославі (1905). 1917 в Києві з ініціятиви Союзу Земств і Міст була влаштована виставка ориґінальних зразків нар. творчости — «Штука Буковини й Галичини».

Після революції 1917 — 18 pp. В. нар. промислів займають важливе місце в нац.-гром., зокрема кооп. діяльності, на Зах. Укр. Землях: напр., «Укр. Ярмарок» у Станиславові (1926), виставка нар. тканин і гаптів у музеї НТШ у Львові (1935), показ ноші з демонстрацією нар. обрядів (1936), влаштований кооперативою «Укр. Нар. Мистецтво»; постійна виставка цієї ж кооперативи у Варшаві в 30-их pp.; участь у В. поль. «Торгів Східніх» у Львові укр. кооп. орг-цій, як «Сіль. Господар», «Укр. Нар. Мистецтво», «Гуцульщина» (Косів) та ін., виставка укр. кооп. фірм у Чернівцях 1937 і т. д.

В УССР у 20-их pp. такі В. стояли на другому пляні — напр., проф. мист.-пром. виставка колективів і окремих мистців у Києві 1924; гол. увага приділена була індустріялізації. Крім принагідних пром. В., влаштовуваних заводами і трестами, 1925 створені були постійні пром.-показові В. — всеукр. в Харкові (відділи гірництва, металюрґії, машинобудівництва, хем. пром-сти, харчування, ткацтва, раціоналізації й винахідництва) і в Києві при С.-Г. Музеї. З посиленням індустріялізації тимчасові пром. В., перев. присвячені окремим галузям, дуже поширилися; влаштовуються вони при пром. музеях, у палацах культури, заводських клюбах і т. п., здебільша з нагоди з’їздів, техн, нарад, ювілеїв тощо. Відбуваються також періодичні обл. заг. пром. В. і В. ширших маштабів, напр., присвячені демонстрації післявоєнної відбудови пром-сти В. в Харкові 1949 і в Слов’янському 1950. В останнє десятиліття посилився інтерес до мист. виробів у пром. артілях; у зв’язку з цим тепер часто влаштовуються, зокрема в будинках нар. творчости, респ. і обл. В. нар. мистецтва (вишивки, килими, мереживо, ганчарство, різьба тощо), підпорядковані урядовим тематичним завданням.

Мистецькі В. Укр. мистці, починаючи з 1760-их pp., брали участь у В. Академії Мистецтв у Петербурзі (А. Лосенко, Д. Левицький). Ці В. протягом усього 19 в. і на поч. 20 демонстрували твори укр. мистців, зв’язаних із Академією (В. Боровиковський, І. Мартос, Т. Шевченко й багато ін.). Ряд укр. малярів бере участь у В. «передвижників» — заснованого 1871 рос. Т-ва Пересувних Виставок (П. Мартинович, М. Пимоненко, О. Мурашко й ін.); В. «предвижників» систематично перевозилися по більших містах України (Київ, Харків, Одеса, Єлисавет та ін.). З 1889 почало свої В. «Т-80 Південноросійських Художників» в Одесі, перевозячи їх до ін. міст півдня України. В кін. 19, а особливо на поч. 20 в. по різних містах дедалі частіше влаштовуються персональні й групові В.; між ними особливо численні в Харкові та Києві, зокрема Т-ва Київських Художників (1907 — 16). Систематичний характер мали звітні В. мист. шкіл у Києві, Одесі й Харкові; серед учасників, викладачів і студентів, було чимало укр. малярів. На зах. землях так само спочатку твори укр. мистців демонструвалися на чужинецьких, зокрема поль. В. (І. Труш, пізніше О. Новаківський та ін.), але в 1898 і 1900 влаштувало укр. В. Товариство для розвою руської штуки у Львові. Виразно нац. характер мала одночасно влаштована виставка С. Васильківського в Харкові 1900. Збірна виставка творів укр. мистців різних напрямів у Полтаві 1903 (під час відкриття пам’ятника І. Котляревському), великі В. Т-ва Прихильників Укр. Літератури, Науки і Штуки у Львові 1905, де були представлені праці мистців із різних земель України, В. О. Новаківського (в Кракові 1905) та І. Труша і київські збірні «В. Укр. Художників» 1911 і 1913 pp. демонстрували нац. укр. мистецтво. Укр. архітектурно-художній відділ при Харківському Літ.-Художньому Гуртку, що виник 1912 з ініціятиви С. Васильківського, протягом 1913 — 18 pp. влаштував кілька В. У 1915 р. у Львові стараннями І. Труша влаштовано збірну укр. виставку. В кін. 1917 в Києві з нагоди відкриття Укр. Академії Мистецтв відбулася велика ретроспективна виставка творів її засновників, 1918 — виставка Т-ва Укр. Мистців. В 1920 — 22 — звітні В. Укр. Академії Мистецтв.

У 20-их pp. В. в УССР, за часів непу й «українізації», набувають великого поширення. В Києві відбулися важливі посмертні В. О. Мурашка (1923) і Ю. Нарбута (1926). Від поч. 20-их pp. стали систематично відбуватися В. художніх ін-тів у Києві, Харкові, Одесі. Протягом 1925 — 32 pp. діяли численні мист. орг-ції: АРМУ, АХЧУ, ОСМУ й ряд ін.; деякі з них до ліквідації 1932 встигли влаштувати по кілька В.; зокрема широко репрезентували нові праці всеукр. виставка АРМУ 1927 в Харкові, Києві, Дніпропетровському й Одесі та по філіях, урядова 1927 — «10 років Жовтня», 1929 виставка сучасного укр. мистецтва, ретроспективна виставка графіків 1929 (Харків) та виставка книжкових знаків 1930 (Київ). В. — «Мистецтво Радянської України» 1930 і всеукр. виставка 1932 супроводилися загостренням офіц. критики проти «націоналізму» і «формалізму»; 6 укр. художня виставка 1935 в Києві позначена була розгромом школи М. Бойчука, а 7 — «Квітуча Україна» 1937 демонструвала перевагу накинутого ком. партією т. зв. «соц. реалізму». В передвоєнні роки відбулося кілька великих ретроспективних В.: С. Васильківського, М. Бурачека, В. Кричевського (1935 і 1940), І. Труша (1941) та ін.

На зах. землях цей період також позначений численними В. мистців — перев. з Галичини і еміґрантів. 1919 і 1921 відбулися виставки О. Новаківського; в 1922 — 26 pp. — чотири В. у Львові Гуртка Діячів Українського Мистецтва (ГДУМ). Створена 1931 Асоціяція Незалежних Українських Мистців у Львові до 1939 влаштувала понад 10 В. — збірних, зокрема сучасної укр. графіки 1932, і індивідуальних (О. Грищенка, М. Глущенка, О. Кульчицької, Л. Ґеца, В. Ласовського). Українське Товариство Прихильників Мистецтва також організувало В., зокрема ретроспективну 1935 і посмертну О. Новаківського; мало свої В. Українське Об’єднання Мистців, гуртки «РУБ» (1932) у Львові й варшавський — «Спокій» у Варшаві й на Волині; 1934 — 35 експоновано чимало мист. творів на виставці пам’яток УСС у Нац. Музеї у Львові. В цей період укр. мистці виставляли свої твори на багатьох В. у Варшаві, Празі, Загребі, Гельсінкі, Ризі, Берліні, Мюнхені, Відні, Римі, Венеції, Парижі, Брюсселі, Копенгаґені, в Льос-Анджельос, Філядельфії, Чікаґо та ін. містах. Мистці з УССР спершу мали змогу виставлятися за кордоном і успішно виступали на міжнар. В., зокрема у Венеції (Б’єннале, 1928 і 1930), Варшаві (1934), Лондоні (1935), але після 1935 це стало неможливе через заборону сов. уряду.

Під час другої світової війни Спілка Українських Образотворчих Мистців у Львові влаштувала в 1941 — 43 pp. 5 В. Після 1945 на еміґрації в Німеччині й Австрії влаштовано ряд укр. мист. В. у Зальцбурзі, Байройті, Баден-Бадені, Реґенсбурзі, Берхтесґаденів, Мюнхені (Укр. Культ. Тиждень 1948) та ін. Після переселення чималого числа укр. мистців за океан Об’єднання Мистців Українців в Америці влаштувало в Нью-Йорку 4 збірні В. 1952 і 1953 — 54 pp., посмертну пам’яті В. Кричевського 1953 і ряд ін. індивідуальних і групових В.; поза тим в останні роки укр. мистці мали В. графіки в Нью-Йорку 1950, там же — 50-ліття творчости Архипенка 1954, церк. мистецтва в Філядельфії 1954, в Торонто 1954, в Монтреалі 1955, у Німеччині (зокрема пересувна виставка Архипенка в 1955 — 56), у Франції, Венесуелі та ін. країнах.

В УССР, де після війни з 1945 відновилися мист. респ. В., нині відбуваються численні індивідуальні й збірні В. нових творів і ретроспективні. Обласні В. обіймають також і показ творів нар. мистецтва. Орг-цією В. керують Мін-во Культури УССР і Спілка Радянських Художників України. Посилення боротьби з укр. нац. традицією, мист. шуканнями (т. зв. «формалізмом») та з зах. впливами й суворо реґляментована тематика, як і продиктоване згори намагання стерти межі між рос. і укр. мистецтвом зробили В. цілком офіц. справою і дедалі більше обнижують їх рівень; наочно продемонструвала це виставка образотворчого мистецтва УССР 1954, присвячена 300-річчю «воз’єднання», себто Переяславської угоди.

Важливу ролю в поширенні українознавчих відомостей відіграли В. наукові й наук.-популярні. Почалися вони з другої пол. 19 в. Перша археологічна і бібліографічна виставка — Ставропігійського Ін-ту у Львові — відбулася 1888; 1889 у Львові організована була поль.-укр. археологічна виставка. В обставинах цензурних заборон для укр. етногр.-археологічних В. використано археологічні з’їзди в Києві 1899, Харкові 1902 й Катеринославі 1905. Чимале значення мала шевченківська виставка в Москві 1911. Після 1917 — 18 pp. наук. В. стали справою н.-д. закладів, музеїв і бібліотек, як Шевченківська виставка в Києві 1920, перша виставка друків Ін-ту Книгознавства в Києві 1923, численні пізніші шевченківські В. і багато ін. В. або присвячені іст. подіям чи особам і здебільша пов’язані з ювілеями, або підводять підсумки наук. роботи в якійсь ділянці. З успіхом відбувалися різноманітні наук. В. в УССР в 20-их pp., поки не збільшився урядовий тиск на наук. роботу, і на Зах. Укр. Землях до 1939.

Під больш. владою В. — це насамперед засіб культ. -освітньої роботи. В. влаштовують у музеях, бібліотеках і клюбах, перев. з нагоди ювілеїв, очевидно, цілком підпорядковуючи їх вимогам офіц. курсу.

Систематично використовуються також В. по музеях і клюбах для ширення технічних знань і, особливо, як засіб політичної пропаґанди (напр., недавні численні виставки, зв’язані з річницями 1654 і 1905 pp.).

Р. М.


Висунь, р. в сточищі Дніпра, права притока Інгульця; влітку висихає.


Витанович Ілля (* 1899), історик, педагог і кооператор; д. чл. НТШ. 1937 — 40 дир. Кооп. Ліцею у Львові, з 1946 проф. УТГІ, тепер в ЗДА. Праці з екон. історії, зокрема з історії кооперації, м. ін. „Monografia rodziny robotniczej“ (1926), «Торг. й воєнні шляхи через карпатські провали в середньовіччі», «В. Навроцький» (1934), «О. Русов у взаєминах Галичини з Наддніпрянщиною» (193.7), ряд статтей в екон. пресі.

[Витанович Ілля (1899, Бурштин, Рогатинський пов., Галичина — 1973, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Витвицький Василь (* 1905), музиколог і композитор; праці з іст. укр. музики 19 і 20 вв., м. ін. «Українські впливи в музиці Шопена», монографія про М. Гайворонського; муз. твори: фортепіянове тріо, струнний квартет, «Пісня і танець» для струнної оркестри.

[Витвицький Василь (* Коломия, Галичина), монографії про М. Гайворонського (1954) і М. Березовського (1974). — Виправлення. Т. 11.]


Витвицький Іван (1900 — 39), журналіст, у 1920-их pp. активний чл. УВО, провідник радикальної студентської молоді, згодом діяч УНДО, чл. ред. колеґії газ. «Новий Час» у Львові; розстріляний поляками на поч. війни.

[Витвицький Іван (* Витвиця, Долинський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Витвицький Йосип Домінік (бл. 1810 — 80), композитор, фортепіянові парафрази і варіяції на теми укр. нар. пісень («Чумак»’, «У сусіда хата біла», «Бурлака») та ін. фортепіянові твори (м. ін. «Плавба Дніпром», «В сяйві місяця»).

[Витвицький Йосип Домінік (1813, Волинь — 1866, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Витвицький Павло (1912 — 42), гр.-кат. свящ., учасник укр. визвольного руху, розстріляний 1942 німцями в Чорткові в групі 52 підпільників.


Витвицький Софрон (1819 — 79), свящ., письм. на Гуцульщині, посол до сойму 1861, писав укр. і поль. мовами про Гуцульщину, її населення й звичаї, крім того — драматичні твори, що успіху не мали.


Витвицький Степан (* 1884), визначний політ. діяч, родом із Станиславівщини, адвокат. Під час студій гол. Акад. Громади у Львові і т-ва «Січ» у Відні. Згодом брав участь у культ.-госп. житті на Дрогобиччині. В 1915 — 18 чл. ред. газ. «Діла» і ред. «Свободи» у Львові. 1918 — чл. політ. комітету, що підготував акт 1. 11. 1918. Як чл. нац.-дем. партії обраний на секретаря УНРади ЗУНР і брав активну участь у з’єднанні ЗУНР і УНР 22. 1. 1919. Згодом держ. секретар закордонних справ; представник уряду ЗОУНР у переговорах із місіями Антанти — ген. Бартелемі і ген. Боти в справі перемир’я з Польщею; в листопаді 1919 заступник гол. дипломатичної місії Директорії УНР до Варшави; склавши протест проти Варшавського договору, залишив місію; керівник закордонних справ в екзильному уряді ЗУНР в Відні; 1921 — 23 гол. місії ЗУНР у Парижі й Лондоні. 1924 — 39 гром. та політ. діяч УНДО в Дрогобичі; 1935 — 39 посол до поль. Сойму, 1938 заступник гол. УНДО та Укр. Парляментарної Репрезентації. На еміґрації з 1945 брав участь в орг-ції Центр. Представництва Укр. Еміґрації в Німеччині (заступник гол.) й у створенні УНРади; з 1949 заступник гол. Виконного Органу УНРади і керівник ресорту закордонних справ, з 1951 також представник Виконного Органу в ЗДА. В 1954 обраний на през. УНР на еміґрації.

[Витвицький Степан (13.3.1884, Угорники, Товмацький пов., Галичина — 19.10.1965, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Витичів, городище б. Трипілля на Київщині, за княжих часів город коло броду через Дніпро, де відбувся 2 з’їзд укр. князів (1100); багато знахідок під час розкопів В. Хвойки (1899).


Витичівський з’їзд князів України-Руси 10. 8. 1100. Мав на меті об’єднати князів для походів на половців. З’їзд відібрав у кн. Данила Ігоревича Володимир Волинський за порушення угоди між князями, укладеної попереднім Любецьким з’їздом (1097), і спричинену цим внутр. війну. Після В. з. відбулося кілька успішних походів об’єднаними силами проти половців.


Витовт (1350 — 1430), великий кн. лит. (1392 — 1430), син Кейстута, обстоював незалежність Литви від Польщі; зміцнюючи владу великого кн., почав боротьбу з удільними князями, зокрема усунув Володимира Ольґердовича київського, князів подільських, волинських, чернігівських. Будуючи укріплення на півд., поширював межі лит. держави, зокрема на сх. і півд., поки 1399 не зазнав поразки над Ворсклою в поході укр.-білор.-лит. війська проти татар. Це змусило В. йти на зближення з Польщею. Під Ґрюнвальдом 1410 р. разом із Яґайлом розбив нім. лицарів, спинивши їх наступ на сх. Спільна перемога зміцнила поль.-лит. союз. В Городлі 1413 підписано поль.-лит. унію, що гостро обмежувала політ. права правос. населення в Литві; звідси походила неприхильність до В. укр. і білор. шляхти, яка шукала допомоги у Свидригайла. В. сприяв поширенню торгівлі та ремесла й запровадженню по містах маґдебурзького права, принесеного нім. купцями й ремісниками.

Л. В.


Витязівка (V — 12), с., р. ц. в півд.-зах. частині Кіровоградської обл.


Витязь Зінаїда (* 1909), гром. діячка, родом із Слобожанщини, інж.-механік; гол. Об’єднання Українок Бельгії, заступниця гол. Світової Федерації Укр. Жін. Орг-цій в Европі.

[Витязь Зінаїда (1909 — 1994, Брюссель). — Виправлення. Т. 11.]


Витязь Іван (* 1899), фізико-хемік і гром. діяч; у 1920 — 30-их pp. ред. ж. «Техніка Масам»; співр. Всеукр. Наук.-Техн. Т-ва, проф. Харківського С.-Г. Ін-ту (з 1936, 1941 — 43 його ректор) та ін. високих шкіл; на еміґрації проф. УТГІ; нині в Бельгії — гол. Наук.-Осв. Т-ва.

[Витязь Іван (1899 — 1970, Рессе, Бельгія). — Виправлення. Т. 11.]


Виховання фізичне, див. Фізкультура.


Виховні Спільноти Укр. Молоді, див. ВСУМ.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.